Стельмах Гуси лебеди летять книга

Михайло Панасович Стельмах Гуси-лебед і летять Михайло Панасович Стельмах . Гуси-лебед і летять Мо ї м батькам – Ганн і І ван і вн і й Панасу Дем 'яновичу з любов 'ю і зажурою Розд і л перший Прямо над нашою хатою прол і тають лебед і . Вони летять нижче розпатланих , обвислих хма р і струшують на землю бентежн і звуки далеких дзвон і в . Д і д говорить , що так сп і вають лебедин і крила . Я придивляюсь до ї хнього маяння , прислухаюсь до ї хнього сп і ву , і мен і теж хочеться полет і ти за лебедями , тому й п і д і ймаю руки , наче крила . І рад і сть , і сму ток , і ср і бний передзв і н огортають та й огортають мене сво ї м снуванням. Я стаю н і би меншим , а навколо б і льша є , росте і м і ниться увесь св і т : і загачене б і лими хмарами небо , і одноног і скрипуч і журавл і , що н і куди не полетять , і полатан і веселим зеленим мохом стр і хи , і блакитнава д і брова п і д селом , і чорнот і ла , туманцем п і дволохачена земля , що пробилася з-п і д сн і гу. І цей увесь св і т тр і поче-м і ниться в мо ї х очах і в і ддаля є та й в і ддаля є лебед і в . Але я не хочу , щоб вони одл і тали в і д нас . От коли б якимсь дивом п ослухали мене : зробили круг над селом і знову пролет і ли над нашою хатою . Аби я був чарод іє м , то х і ба не повернув би ї х ? Сказав би таке та є мниче слово ! Я замислююсь над ним , а навколо мене почина є кружляти вид і ння казки , її нерозгадан і дороги , др і муч і прал і си і т і гуси-лебедята , що на сво ї х крилах виносять з б і ди малого хлопця. Казка вклада є в мо ї уста оте слово , до якого дослуховуються земля і вода , птиця в неб і й саме небо… А в цей час над і мною твориться диво : хтось невидимим смичком пров і в по синьому п і д небесс і , по б і лих хмарах , і вони забрин і ли , як скрипка . Я тягнусь догори і сам соб і не в і рю : в і д зар і чки знову над нашою хатою прол і тають лебед і ! Чи вони послухались мого слова – обкружляли навколо села й повернулись до мене , чи це новий ключ ?… А в і ща скри пка і ср і бний в і дгом і н бринять , є днаються над мо ї м дитинством , п і д і ймають на крила мою душу і забирають її в нерозгадану далину . І хороше , і дивно , і рад і сно ста є мен і , малому , в ц і м св і т і … «Так-так-так», – притира є ться до мо єї ноги стара , з перебитим крил ом качка . Вона чогось непоко ї ться , викручу є рухливу шию і то одним , то другим оком придивля є ться до неба і тр і поче є диним крилом . Ї й щось дуже важливе хочеться сказати мен і , та вона б і льше не зна є сл і в і знову повторю є : «Так-так-так». За високою стрункою д зв і ницею , що теж порива є ться вгору , десь у б і лому п і дхмар ' ї зникають лебед і , але дзв і н ї хн і х крил ще озива є ться в мен і , а може , то вже озиваються розбуджен і дзвони на дзв і ниц і ? – От і принесли нам лебед і на крилах життя, – говорить до неба і земл і м і й д і д Дем 'ян ; у його руц і весело поблиску є струг , яким в і н донедавна вистругував шпиц і. – Життя ? – дивуюсь я. – Еге ж : і весну , і життя . Тепер , внучку , геть-чисто все почне оживати : скресне крига на р і ках та озерах , розмерзнеться с і к у деревах , прокинеться гр і м у хмарах , а сонце сво ї ми ключами в і д і мкне землю. – Д і ду , а як і у сонця ключ і ? – ще б і льше дивуюсь я , бо й не догадувався дос і , що воно , наче людина , може мати ключ і. – Золот і , внучку , золот і. – І як воно в і дмика є ними землю ? – А ось так : яко ї сь добро ї годи ни гляне сонце і з свого в і конечка вниз , побачить , що там і земля , і люди , і худ і бка , і птиця помарн і ли і скучили за весною , та й спита є м і сяця-брата , чи не пора землю в і д і мкнути ? М і сяць кивне головою , а сонце посм і хнеться і на пром і нн і спустить у л і си , у л уки , в поля і на воду ключ і , а вони вже знають сво є д і ло ! Я уважно слухаю д і да і раптом страхаюсь : – Д і ду , а сонце не може ї х загубити , як наша мама ? – Що , що , надзигльований ? – мов с і ро-блакитнав і , побризкан і росою безсмертники , оживають стар і оч і . Д і д ошелешено п і дкида є вгору брови , пот і м одгетьку є мене в і льною рукою і почина є см і ятись . В і н дуже гарно см іє ться , хапаючись руками за тин , ворота , р і жок хати чи дерево , а коли нема яко ї сь п і дп і рки , тод і нею ста є його присохлий жив і т . В таку хвилину вся д і д ова постать перехиту є ться , карлючки вус і в одстовбурчуються , з рота вириваються клек і т і «ох , рятуйте мою душу» , з одеж і осипа є ться дерев 'яний пилок , а з очей так бризкають сльози , що хоч горня п і дставляй п і д них. Тепер я заспокоююсь : значить , сонце не може загубити сво ї х ключ і в , воно ї х десь носить на ши ї або ув 'язу є на руц і . Так і треба , щоб пот і м не б і дкатись і не морочити комусь голови. – Д і ду , а куди лебед і полет і ли ? – На тих і води , на ясн і зор і, – пересм і явшись і споважн і вши , урочисто каже д і д , поглядо м показу є мен і на хату і йде до вчорн і ло ї катраги майструвати колеса. – «Так-так-так», – погоджу є ться стара качка і ще раз одним оком погляда є вгору. А я стою серед подв і р 'я і по-сво є му перебираю д і дов і слова . Перед і мною , наче брама , розчиня є ться д і брова, до мене живовидячки наближаються далек і тих і води і прихилен і до них зор і . Це в таких краях , де я ще не бував . І покотилась туди моя стежина , мов клубочок. І так мен і хочеться п і ти в л і сову далеч і нь , побачити з якогось незнайомого берега отих , наче з і ср і бла вилитих , лебед і в , подивитись на ї хн і сп і вуч і крила , що в теплому і р і ю захопили весну та й принесли нам . Але з ким я п і ду і де мен і взяти чоб і т ? Т і льки тепер дивлюся на сво ї бос і посин і л і ноги , важко з і тхаю і плентаюсь до хати , щоб не схопити маминого з апотиличника . І що це за мода п і шла : не встигнеш босон і ж вискочити з хати , як одразу сварять , а то й духопелять тебе і називають махометом , вариводою , лоботрясом . А в чому ж ти вискочиш , коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття ? Скажи про це, – знову ж розумником назвуть тебе , затюкають , ще й згадають , що за мною давно плаче попруга з м і дною пряжкою , гор і ла б вона з і сво ї м плаканням ясним вогнем ! А як дурно-пусто перепало мен і , коли т і льки зазим і ло і перший льодок запах чорнобривцями ! Тод і наш пр ицерковний пагорб і ковзанку б і ля нього вкрила д і твора – ус і на санчатах або на дерев 'яних ковзанах . Вони робляться так : береш по довжин і чобота брусочок березини , явора або кленини , вистругу є ш з нього копаничку , робиш сх і дчик для каблука , а низом р і вненьк о пропуска є ш др і т , чим товщий , тим краще . От і вся мудрац і я , зате ск і льки вт і хи в і д не ї ! Дивився-дивився я з в і кна , як раюють і нш і , та й , вибравши слушну хвилину , тихцем шатнувся у с і ни , вихопив з-п і д жорен ночовки , заарканив ї х мотузочком і босон і ж пометл явся до д і твори . Н і хто й не здивувався , що я притирився з такою снастю , бо на чому т і льки тут не каталися : одн і на санчатах , друг і на грамаках , трет і на шматков і жерст і , четверт і умудрилися зам і сть ковзан і в ос і длати притерт і худоб 'яч і к і стки , п 'ят і – на п і дковах . А І ван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами осл і нчику . Головне було – не на чому ї хати , а щоб т і льки ї хати , коли ж гепнешся – не кривитися , а реготати з ус і ма. Яка то була вт і ха вибратись на сам і с і ньку мак і вку пагорба , переможцем п оглянути на засн і жене село , що бавилось димами , вс і стись на свого самоката і – гайда , гайда , гайда на весь дух донизу ! Машинер і я твоя летить , аж гуде , в і тер у вухах пересвисту є , збоку собаки гавкають , на дзв і ниц і дзвонять , перед тобою хати хитаються , п і дст рибують , уся земля йде обертасом , а ти , мов кум королю , розс і вся на сво ї х ногах , щоб не так мерзли , і переганя є ш д і вчат або якогось страхополоха , з розгону вр і за є шся у чи ї сь санчата і м 'ячем вил і та є ш на сн і г . А ззаду ще і ще хтось на ї жджа є на тебе , і вже р осте отакенна купа , в як і й усе регоче , верещить , клубочиться , видира є ться наверх і жужмом котиться вниз. З ц ієї весело ї і тепло ї копиц і раптом хтось почав мене за ковн і р витягати на св і т божий . В і н одразу потемн і в у мо ї х очах , коли я опинився перед побл і дл ою од страху і гн і ву мат і р 'ю . Ось тепер ус і почали дивитись на мене , н і би я з м і сяця звалився . А хтось уже прин і с матер і ночовки , що встигли чомусь надколотись . Мати п і дхопила ї х п і д руку та й , не дуже церемонячись , потягла мене з грища на розправу . Хот і в я гайнути кудись навт і ки , де перець не росте , та материна рука наче приросла до мо ї х обох ковн і р і в . Гай-гай , куди под і лася моя рад і сть , коли я поперед ночовок і матер і поплентався додому. Ну , а яке пот і м було сум 'яття , ви , напевне , догаду є тесь : спершу з ме не вибивали дурування і примовляли , який я бузув і р , опришок , урвиголова , харциз , каламут і нав і ть химород . На таке противне слово я н і як у душ і не м і г погодитись . Але й перечити не став , знаючи , що за це можна в і дхопити зайвого духопелика . Дал і мен і мамино ю хусткою на два гудзи перев 'язали шию , запакували на п і ч , де парилось просо , і почали обпоювати малиновим ча є м , який зовс і м був би добрим , аби коло нього хоч лежала грудочка цукру. На другий день уже було в і домо , що чортяка мене не вхопить , бо я вноч і н і разу не бухикнув . Тому д і д зауважив , що я одчайдух і весь удався в нього , а мати сказала , що – в оглашенного . П і сля цього ми з д і дом перезирнулись , усм і хнулися , мати посварилась на мене бровами і кулаком , а бабуня вир і шила повести свого безклепкого внука д о церкви . Там я мав і покаятись , і набратися розуму , якого усе чомусь не вистачало мен і . Та я не дуже цим і журився , бо не раз чув , що такого добра бракувало не т і льки мен і , але й дорослим . І в них теж чогось вискакували клепки , розсихались обруч і , губилис ь ключ і в і д розуму , не варив баняк , у голов і л і тали джмел і , зам і сть м і зк і в росла капуста , не родило в черепку , не було лою п і д чуприною , розум якось втулявся аж у п 'яти і на в 'язах стирчала мак і тра… Отож ранком я вже мало не розкошував : мати на часинку поз ичила в сус і д і в чоботи і , шмаруючи ї х березовим дьогтем , заходилася повчати , щоб я у церкв і не лобурясничав , не шморгав носом , не крутивоя дзигою , не ловив гав , не перся наперед , не см і явся , не пирхав , не л і з на крилас та част і ше хрестив лоба . Узнавши геть- чисто все , чого не можна робити в церкв і , я подався на вулицю , то опереджаючи бабусю , то залишаючись позад не ї , а ї й хот і лося вести мене т і льки за руку . І чого вс і ж і нки забувають , що хлопець є хлопцем ? Перед тим як зайти в церкву , бабуся побожно перегнул ася , зробив і я так , але , видать , не догодив і схопив саме те слово , якого ще не доказали вчора . В божому храм і страшенно пахло св і жовиробленими кожухами і роз і гр і тим воском . І в бабинц і , і в притворах молилися люди , а м і ж ними незграбився розчеп і рений тит ар , якого боялася уся д і твора . Зараз в і н робив дв і роботи : збирав коновчаний зб і р і гасив св і ч і . Губи в нього товст і , капшучист і : дмухне , св і чка т і льки блим – і вже нема н і вогника , н і обличчя святого за ним. Люди казали , що церковний староста з одних недо гарк і в нажив казан грошви . Титар гн і вався на таку мову й говорив , що через церкву й «таке врем 'я» скоро стане дрантогузом . Одначе титареве подв і р 'я поки ще не закарлючувалось на дрантогузтво : було кому на ньому і ржати , мукати , бекати і кув і кати . А «таке вр ем 'я» позначилось т і льки на титаревих ст і нах : в і н , неначе шпалерами , обкле ї в ї х скатертинами керенок варт і стю в сорок і двадцять карбованц і в – сорок і вки ближче до божниц і , двадцятки – до помийниц і. Бабуся перед якимсь втемн і лим образом поставила саморобну св і чечку й ревно почала молитися доти , поки не згадала , що мен і доконче треба показати гр і зний і страшний суд – господа нашого І суса Христа друге пришестя . Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев 'ян і й ст і н і . Через те що з вогкого дерева кап ало , страшний суд видавався ще страшн і шим : на ньому плакали і праведники , і гр і шники. І чого т і льки не було на тому суд і ! Тут на веселц і , як на гойдалц і , владно сид і в Христос-вседержитель , п і д ним чиясь дебела рука важила на шалькових терезах правду і крив ду , обаб і ч вседержителя на б і лих хмарах стояли пророки , богородиця і І ван Предтеча . Нижче , л і воруч , був рай , обнесений товстелезним кам 'яним муром . Святий Петро в і в до райсько ї брами виснажених праведник і в , а в самому раю уже стояли три бородат і праотц і і гурт веселих запорожц і в , ус і вони були в широких червоних штанях і при збро ї , на ї хн і х головах пишалися довг і оселедц і. А от праворуч починалося справжн є страх і ття : тут юрмилися чорн і , наче вони всю зиму к і птюжились у комин і , чорти і вогнем дихала мерзопак осна пащека зм і я . До не ї , туман і ючи в і д жаху , п і дходили гр і шники : п 'яниця з барилком гор і лки , товстий салганистий пан , що на ї в м 'яса на чужому гор і , мельник-злодюга з прив і шеним на ши ї жорном , суддя-хапуга з торбою нечестивих грошей , чернець , що заглядав н е в святе письмо , а в гр і ховн і су є ти , якась п і дмальована , гарно зодягнена , але гордовита пан і , п і д нею було написано : «Пиха» . За нею карлючились брехуни і донощики з язиками , схожими на копистки , та і нша др і бна потерть , що не жила , а т і льки хитрувала і гр і ховодила на земл і. Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопад і ння , але я таки придивлявся до нього . На мо є щастя , тут н і кого не було з тих дурноп 'ятих , як і босон і ж спускалися б у ночовках , і це мене трохи заспоко ї ло… вЂ“ Михайле , ти ще не в хат і ?! – гримнув з катраги д і д. – Гляди : перепаде нам обом за лебед і в ! – і в і н для чогось поглянув угору , де сонце і блакитн і розводи змагалися з хмарами. Я ще раз з і тхнув – це і для себе , і щоб д і д пожал і в мене , безчоб і тного, – та й , думаючи сво є , почав витират и ноги об прочовганий жорник , що лежить б і ля нашого порога . Отут , ближче до призьби , темн іє глибка , в як і й л і ту є качка . Вона вже й тепер , наслухавшись лебед і в , погляда є на св і й закоморок – теж почула тепло . Хоча наша качка й однокрила , та сво є ю см і лив і стю і тямущ і стю диву є вс і х вуличан . Весною , коли повиводяться курчата , вона весь час клопочеться б і ля чужого виводка . А побачить десь ворону , то так уже пересварю є ться з нею та накостричу є ться одним крилом і ши є ю , що чорнокрила дзьобаха зо зла каркне і полетит ь дал і шукати здобич. Вм і ла качка якось і в людях розбиратись . Коли б і ля нашо ї хв і ртки з 'являлася добра людина , ми чули дог і дливе чи розважливе «так-так-так» . І шла славна людина до хати , то й качка , хильцем-хильцем , супроводила її , немовби статечна господи ня . Та досить було з 'явитися на вулиц і лютобровому дерилюду Митрофаненку або хитрюз і й пустомолоту Юхриму Бабенку , як птиця нагогошувалась , починала вибивати ногами сердиту плетеницю і застуджено репетувати : «ках-ках-ках !» – Зараза безкрила, – завжди ще б і ля вор і т настручувався на не ї Митрофаненко , і на перен і сс і в нього вибивався жировий вузол. – Теж ма є щось проти тебе ! А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посм і шц і коржаст і щоки , розводив довгими руками і , поолививши голос , удавано дивувався : – І де , і за якими океанами-морями ви таку пре і нтересну птаху д і стали ? А ногами як оруду є ! Поставте її на ступу , то й проса втовче. – А тебе , шилохвостий , напевне , і в ступ і не втовчеш, – косував на нього д і д. – У всякого св і й нрав і характер , і розум і м іє ться, – н е дуже й зобиджався Юхрим. – Ви ще почу є те про мене і в сел і , і поза селом ! До роботи Юхрим був р і дким , наче юшка , зате круто м і г зам і сити якусь сутягу чи паскудство і на ньому показати спритн і сть сво єї невелико ї голови , м і зки яко ї найб і льше були нац і лен і на св і жу коп і йку . Дух її колишн і й п і дписар і п і д льодом чув . Т і льки значно п і зн і ше , розп і знавши др і бненьку , злукавлену і п і дступну душу Юхрима Бабенка , я зрозум і в д і дов і слова : – Сто друз і в – це мало , один ворог – це багато !.. Зн і тившись , я стаю на пор і г , знову ж таки розм і рковуючи , як би так вв 'юнитися в хату , щоб тебе й не дуже бачили . Добре було б , коли б саме тепер хтось заглянув до нас у гост і чи хоча б мама почала сп і вати . Тод і в не ї обличчя і оч і жал і сн і ють та й жал і сн і ють , а ти в цю часину вискакуй на п і ч і нишкни , поки не просохнуть ноги , або стружи щось к і скою – і не дуже подавай голос . Але в гост і до нас н і хто не квапиться і з хати не чути н і якого сп і ву . А ноги вже цвяшками п і дбива є холод , і хоч-не-хоч , а таки мусиш навинутися на оч і матер і . Як во на зараз почне вичитувати , я приблизно догадуюсь . Тут головне н і в чому ї й не перечити – н і словом , н і очима , а т і льки сумно похнюпити голову , повинитись трохи , а дал і зненацька запитати про таке , що одразу б набакирило материн і думки на щось і нше . Що не к аж і ть , а і нод і це пособля є. На вулиц і чути чи ї сь кроки . Я трохи оживаю , обертаюсь , і спочатку дивлюсь не на того , хто чалапа є , а на те , чим в і н чалапа є , бо коли в тебе нема є чоб і т , то ти почина є ш оглядати людину з н і г. Поп і дтинню , де трохи сух і ше , і де наш голова комб і ду дядько Себаст і ян , і я одразу оживаю. – Добрий ранок , парубче ! – забачивши мене , прив і тно здоровка є ться дядько Себаст і ян . На його висок і й статурн і й постат і метля є ться кавалер і йська шинелина , з-п і д яко ї в і дстовбурчу є ться п і столет. – Ти чого , с який , а не такий , на холод і вухнал і ку є ш зубами ? – Ги-ги, – см і юся я. – В і н ще й регоче ! – наче сердиться дядько Себаст і ян і гр і зно хита є головою ; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами , і чолов і к почина є запихати його в стареньку будьон і вку. – Чого босон і ж сто ї ш ? – А то ви не зна є те чого ? Купило притупило. – Тод і сиди , халамиднику , в зап і чку і не вирипуй хати ! – грима є дядько Себаст і ян. А я , тримаючись за клямку , виграю дверима і посм і хаюсь. – Див і ться на нього : босе , а чогось рад іє ! – Птиця також боса ходить , і не журиться, – см і ючись , в і дпов і даю я. То що п і сля цього дядьку Себаст і яну робити ? В і н примружу є ться і почина є натрушувати см і х на ворота , і нам при є мно дивитися один на одного , хоча один з нас взутий , а другому взуття т і льки сниться. – Дядьку Себаст і яне , у вас п і д шинелею сте є р ? – А ти зв і дки зна є ш ? – диву є ться чолов і к. – Сорока на крил і принесла. – Краще б вона тоб і чоботи принесла. – Ви його в бандит і в забрали ? – В бандит і в. – А в і н добре б ' є ? – Н і чого. – От аби мен і хоч раз бабахну ти, – аж мружусь в і д задоволення , уявляючи , як би я стрельнув і з сте є ра. – Найшов забавку ! – хмурн іє обличчя дядька. – Краще було б , дитино , аби н і ми , н і ви не знали цих забавок. Тут уже я дядьку Себаст і яну й трохи не в і рю , хоч в і н правдивий і добрий чоло в і к . Це ж як гарно , коли є зброя – і шабля , і караб і н , і спис , як у червоних козак і в : одне тоб і руба є , друге стр і ля є , трет є , як на плакат і , по семеро всяких ворог і в так наскр і зь прохромлю є , що вони т і льки ногами дригають і розгублюють чорн і капелюхи . Та х і ба старш і всю правду кажуть малим ? До цього нам не звикати. Дядько Себаст і ян спира є ться на ворота , а я ближче п і дходжу до нього . В і н косу є довгастим оком , прим і ря є ться , через ворота хоче вхопити мене за руку . Я , гигикаючи , в і дскакую од нього , а пот і м знову наближаюсь – і все почина є ться заново . Така забава подоба є ться нам обом , хоча я з опаскою і нколи поглядаю на в і кна . Побавившись і так і не вп і ймавши мене , дядько вийма є з кишен і прим 'ятого листа : – Ма є ш в і д батька . Неси мерщ і й матер і. – Спасиб і . То , може , зайдете до хати ? – запрошую дядька і прикидаю в голов і : як би це добре було – мати і стар і заметушилися б по хат і , почали журитися і рад і ти , а я прикип і в би до дядька Себаст і яна , слухав би листа і досхочу роздивлявся б сте є р. – Загляньте до нас , дя дьку Себаст і яне. – Нема часу , дитино, – люди чекають, – руйну є вс і мо ї над ії дядько. – Жаль , жаль, – кажу статечно , беру листа і вже сторч головою так вл і таю в хату , щоб насамперед в оч і впадали не ноги , а лист, – Мамо , в і д тата ! – Ой, – аж застогнала мати і прикрила пов і ками оч і . Товстий починок випада є з її руки і розмоту є по дол і вц і пряжу. – Кажеш , в і д тата ? – Еге ж ! – переможно в і дпов і даю , бо кому зараз потр і бн і мо ї ноги ? Мати приклада є руки до грудей , дал і бере листа , безпорадно розгляда є його з ус і х б ок і в , нав і ть нюха є : – Махоркою пахне… Може , ти , сину , хоч щось второпа є ш ? – Я ж , мамо , т і льки по-друкованому вм і ю. – І в мене теж трохи жал і сн іє голос. – Чого б ото людям не зробити однакове письмо – і читане , і писане ? – журиться мати над наукою , а дал і н аказу є : – Б і жи , сину , до дядька Миколи , хай прийде прочита є. – В чому ж це я , мамо , поб і жу ? – зиркаю на сво ї ноги і аж п і дростаю в і д над ії , але одразу ж немилосердно кривлюсь : – Тепер так усюди розгасло… вЂ“ У мо ї х доскочиш – т і льки не гайся, – мати скида є с во ї стареньк і чорнобривц і. Я , наче саме щастя , хапаю чоботи , нашвидкуруч навстоячки намотую онуч і і через хвилину стаю козаком-завзятцем , дарма що мамин і чорнобривц і завелик і , дарма що в них пришви чорн і , а халяви жовт і. – Ну , як , мамо ? – питаюсь , пристуку ючи каблуками . Та х і ба матер і до мого раювання ? Вона вже свариться на мене очима : – Б і жи борше ! – Я в один лет домчусь , як на чортопхайц і ! Коли ти ма є ш чоботи , то ноги тебе несуть , мов пташин і крила. Я вил і таю з хати , щось переможно кричу д і дов і , ляпаю рук ами по задуб і лих халявах , а вони озиваються музикою . Та д і да теж чогось не веселить моя рад і сть , в і н заклопотано схиля є ться над колесом , а я перел і таю через ворота , і вже мо ї чоботи з розгону розбризкують весняну вулицю. Тепер і засп і вати можна по-парубоць ки : А вулиця та вузенька, Чого трава зелененька ? Вулиця наша насправд і вузенька , ще й покарлючена . Весною , коли на її кол ії й зелен і мор і жки пада є веч і р , вона ста є схожою то на р і чку , то на довжелезний м і ст . Тут з-за хворостяних тин і в прив і тно здоровкают ься з людьми веснянкуват і вишняки , а в них то сумують , то весел і ють б і леньк і й блакитнав і хати . Наш і вуличани , окр і м хл і боробства , ще мають і ремество в руках : столярство , шевство , стельмах і вство , бондарство і м і рошництво. Серед майстрового люду найб і льшо ї слави зажив м і й д і д Дем 'ян , якого знав увесь пов і т . Чого т і льки не вм і в м і й д і дусь ! Треба десь зробити с і чкарню , драча , крупорушку чи керата, – сп і ваючи , зробить , дайте т і льки зал і за , дерева і ввечер і добру чарку монопольки . А хочете в і тряка , то й в і тряка вибуду є п і д сам і хмари ; у кузн і вку є сокиру , у стельмашн і злагодить воза й сани , ще й дерев 'ян і кв і ти розкида є по них. Зал і зо й дерево аж сп і вали в д і да , поки сила не повиходила з його рук . М і г чолов і к нехитрим і нструментом вир і зати і просту людину , і свя того . Сус і ди не раз , см і ючись , згадували , як на замовлення в і н робив нашому панов і ф і гури апостол і в Петра й Павла . Вони виходили з дерева не п і сними святенниками , а могутн і ми молодоокими бороданями , яким при є мно було тримати в руках і книгу , і ключ і в і д ра ю. Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу , де стояли свят і , спасаючись , щоб вони зненацька не заговорили до не ї , а люди п і знавали в них наших красивих д і дуган і в Дебелюка і Марущака . Ф і гури закрасувались перед входом до панського палацу , а жаднюга пан, звикши все мати на дурничку , не заплатив ан і шеляга колишньому кр і паков і . Д і д якось нагадав вельможному за плату , але той лише розреготався і кр і зь см і х сказав : – То це ж , Дем 'яне , завелика честь , коли пан винен мужиков і ! Чи тоб і не досить її ? Тод і м і й д і д і показав св і й норов : уноч і в і д і крав у пана апостол і в і пор і зав ї х на дрова . Вранц і коло нашого подв і р 'я вже юрмилися люди , розглядаючи розкидан і б і ля дров і тн і голови , бороди , тулуби і ноги святих . Коли хтось дор і кнув майстров і , нав і що в і н отак розправив ся з ф і гурами , д і д махнув рукою і сказав : – Не пор і ж , то знов стоятимуть б і ля пансько ї кам 'яниц і , хай там т і льки одне горе сто ї ть ! Незабаром над ' ї хав за ф і гурами розлючений пан з і сво ї ми гайдуками . Побачивши , що робиться на подв і р ' ї майстра , в і н вилаявся і на наш і й , і на чуж і й мов і та й подався до батюшки з і скаргою на богохульство . Свята церква поклала на д і да покуту : в і н якийсь час мусив кожного , нав і ть найменшого , свята ходити на вс і богослужби . І тод і найб і льше д і дусь вистоював б і ля найкращих святих – Ю р і я і І лл і , бо хто не зна є , що Юр і й ненавид і в зм ії в і панство , а І лля громовими стр і лами бив чорт і в , розтоплюючи б і с і вську шерсть і м 'ясо на смолу ?… Насп і вуючи , я доб і гаю до об і йстя дядька Миколи , якого по-вуличному прозивають Бульбою . В і н якраз , широко р озставивши ноги , сто ї ть б і ля обори і коле дрова . Сам дядько Микола рудий , кирпатий і невеликий на зр і ст , зате вусища в нього зародили , наче у гетьмана , а п і д ними і поверх них то чаяться , то розгулюють посм і шка і насм і шка . Жив дядько Микола хоч і б і дно , за те весело : в і н н і коли не впадав у журбу , н і коли не приб і днювався , а навпаки , любив так похвалитися , щоб і ще хтось не кр і зь смуток дивився на св і т. С і яв , наприклад , чолов і к десятину жита і вже наперед прикидав на пол і : – Зберу з ц ієї десятини в і рних двадцят ь к і п , кожна копа дасть по двадцять пуд і в , це вийде чотириста ще й з гаком . То чи не пора вже тепер будувати нову комору ? А згодом виходило , що зародило на десятин і лише в і с і м в і рних к і п , кожна видала в і с і м пуд і в , і , коли хтось говорив про це дядьков і Мико л і , в і н , ан і трохи не журячись , в і дпов і дав : – Х і ба я винен , що погода не послухалась бога й мене ? Т і льки ж через не ї не добрав я трохи зерна , так зате полова яка : хоч сам ї ж , хоч посоли і попадю годуй ! Аби мав кор і вчину , то на ц і й полов і давала б вона не мо локо , а саму сметану. – А може , одразу масло, – шпигала т і тка Ликер і я , вона н і як не могла звикнути до вихвалянь свого мужа. – От цього , ж і нко , вже не може бути : масло через д і йки не прол і зе, – уточнював безневинно дядько Микола. – А щоб тебе та бодай тебе, – і посм і шка змивала з пожовклого обличчя донедавню причеплив і сть. Нав і ть у страшний тисяча дев 'ятсот тридцять трет і й р і к , голодуючи , дядько Микола кепкував і з сво єї недол і . Зустр і в його я весною вже обрезклого , розбалакались про людське горе , згадали сус і д і в , що передчасно перейшли на цвинтар , посумували , а про себе чолов і к сказав : – Нам що з Ликер і ею ? Хл і ба нема , зате ма є мо в свою волю м 'яса : у мене ж худоби не л і чено було ! – В його очах , обведених т і нями голоду , з 'явилася давня усм і шка житт є люба , а в мо ї х – сльоза… Не знаю чого , але в сел і подейкували , що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птиц і . От аби знаття , чи правда це ?… Зараз дядько Микола смачно навп і л розколю є березов і і грабов і кряж і . Робить це в і н так : п і д і йме над головою колуна , замахнеть ся , скаже «гех» – і дерево розвалю є ться надво є , і знову «гех» – і знову на землю летять половинки. Я прислухаюсь до його гехання й починаю посм і хатися. – Ти чого , п і дпомагачу , зуби шк і риш ? – диву є ться дядько Микола , розгойдуючи рясну , на др і бних зборках св иту. – А чого ви за кожним разом геха є те ? – Чого ? – косу є на мене чолов і к очима і вусами. – Н і би ти не зна є ш ? – Не знаю. – Еге , поган і тво ї д і ла. – Поган і , але не дуже… То чого ? – Без «гех» дерева не осилиш. – Х і ба ? – Не в і риш – спробуй ! Ставай на мо є м і сц е. Я так і роблю : беру колуна , замахуюсь – і в і н застряга є в оцупку. – А що я тоб і казав ? – насочуються см і хом вуса і кирпа дядька Миколи. – «Гех» у господарств і – велике д і ло , на ньому ус і дроворуби тримаються. – Дядьку , а це правда , що ви знайшли перо жа р-птиц і ? – неждано випалюю я. – Хе , який ти ц і кавий ! – диву є ться чолов і к , в і н огляда є ться , а по всьому його виду й очах проходять засторога і та є мнич і сть. Ну , хто б п і сля цього не догадався , що дядько Микола таки знайшов перо жар-птиц і , т і льки не дуже хоче розказувати про це . І знов над і мною майнуло чарод і йство казки . Я теж зиркаю на город і вулицю , набиваюсь ус і м сво ї м виразом у в і рн і сп і льники і тихенько-тихенько з над іє ю питаюсь : – Дядьку , то ви таки знайшли це перо ? – Таки знайшов, – ш епоче дядько , змовницьки приклада є пальця до вус і в і уст , а одним оком косу є на вулицю . Але зараз на н і й , окр і м табунця чорних , що ночують у комин і , горобц і в , нема н і лялечки. – І що ви з ним робили ? – аж тенька є щось у мене всередин і. – Що ? Коли вс і дома засинали , я при св і тл і пера жар-птиц і шив людям чоботи. – Шили чоботи ? – розчаровано перепитую , і вс і вид і ння казки покидають мене. – А що ж я мав робити , коли не було і ншого св і тла ? – одразу береться см і хом все обличчя і вусища просм і шника. Коли так , то і я починаю посм і хатися , ще й док і рливо похитувати головою , щоб дядько Микола не дуже думав , що йому пов і рили на дурничку . А казки все одно жаль… Незабаром ми вдвох і демо до нас , і дядько смачно розпов і да є , як і в і н ма є купити лошата : н і в кого не те , що в с ел і , а нав і ть у Л і тин і й поза Л і тином не буде таких н і по крас і , н і по сил і . Таку худобину дядько на зл і сть ворогам збира є ться придбати не вперше , та все чогось в і дклада є куп і влю . В і н каже , що поки н і як не може п і д і брати в сам і с і ньку точку масть , а сус і ди говорять , що в дядьков і й калитц і ще не висвист і вся в і тер . От коли висвиститься , тод і об 'являться лошата . Але й без них дядько Микола не вважа є себе злидарем . Нав і ть коли його ма є тки записували в с і льрад і вськ і книги , чолов і к доводив , що в і н не б і дняк , а сер едньомаючий хл і бороб. – Що ж ти середньо ма є ш ? – посм і хнувся дядько Себаст і ян. – Ж і нку та д і тей ? – Л і чи , Себаст і яне ! – і дядько Микола почав загинати пальц і спочатку на одн і й , а дал і на друг і й руц і. – Хата є , в хат і – ком і рчина , на двор і вЂ“ клуня , хижка , др ов і тня , ступа , і жорна маю , і гусака , і галагана , і ц і ле подв і р 'я курей , ще б і льше я є ць та шевське ремесло в руках. – Оце нал і чив ! Тепер тебе можна записати і в дукач і ! – аж витанцьовував од см і ху дядько Себаст і ян… Вдома дядько Микола вийма є з кишен і окул яри , ч і пля є ї х на самий к і нчик носа , але чита є , не заглядаючи в скельця ; тепер нав і ть вуса в дядька стають серйозними. Я дуже рад і ю , що м і й тато живий і здоровий , чого й нам бажа є , а дал і мою рад і сть п і дмива є см і х , бо чита є ться те , що є в кожному лист і : «А передайте ще поклон до само ї сиро ї земл і мо є му близькому родичу Гнату , синов і Данила , що трима є Оляну , дочку Петра з микит і вського подв і р 'я . Хай легко йому живеться і хл і б жу є ться…» Я уявляю соб і , як височенний дядько Гнат , син Данил і в , сидить соб і на лав і й умина є хл і б , і мен і хочеться пирхнути . Але як тут засм іє шся , коли батьков і поклони вибивають з материних очей вологу , а д і д і бабуся зворушливо похитують головами і наперед угадують , кому дал і ма є йти укл і н . Тому і я , з і тхнувши , стуляю уста і теж почин аю похитувати головою . Це у мене виходить швидше , ан і ж у старих , та ось я бачу , що моя старанн і сть насторожу є ї х і , щоб не в і дхопити якогось док і рливого сл і вця , починаю пильно прислухатися до нових і знову-таки до само ї сиро ї земл і поклон і в . Нарешт і і ї м н адходить к і нець . Мати кра є чком хустки витира є оч і і пита є ться читальника , чи в і н посту є. – Коли в тебе є панська б і лорибиця або червонорибиця , то можу й постувати у вас, – поважн іє дядько Микола. Вс і см і ються , а мати кида є ться до печ і , щоб чимсь почастуват и гостя . Я теж не ловлю гав : п і дходжу до прип і чка і благальне дивлюся в подобр і л і материн і оч і. – Ну , чого тоб і , Михайлику ? – тихо , ласкаво пита є ться мати й гладить рукою мою голову. – Н і чого , мамо, – журно затремт і в і в мене голос. – От аби тато скор і ше п ри ї хав. – Скучив за ним ? – Скучив . Мамо , а може таке бути , що тато й чоботи привезе мен і ? – Навряд , Михайлику , ой , навряд , хоча б душу прив і з , і то буде добре, – зажурено поглянула у в і кно. – А х і ба що ? – Неспок і йна година , та , може , якось об і йдеться… Ти щ ось хочеш ? – Пуст і ть мене погуляти. – На вулицю ? – Куди-небудь, – невиразно кажу , бо сам над і юсь гайнути в л і с . Та про це краще не за ї катись , бо одразу скажуть : там ще є бандити. – Що мен і т і льки робити з тобою ? – трохи проясню є ться обличчя матер і , і це вже добра прикмета для мене. – Ну , скажи , шибенику , що робити з тобою ? – Що ? Пустити , та й год і. – Пустити , кажеш ? – док і рливо хита є головою. – Атож ! – рад і ю я , обхоплюю мат і р руками , а оч і п і дводжу вгору. Це , бачу , матер і подоба є ться , вона пильно вдив ля є ться в мене , каже , що я клаповухий , з чим я охоче погоджуюсь , дал і защ і бу є гудзик на ковн і р і і маха є рукою : – Катай уже , причепливий . Т і льки ж гляди , не порви мо ї х останн і х чоб і т , не молоти ними , як ц і пом , землю , не влазь по сам і с і ньк і вуха в калюж і та баюри та не дражни по вс і х кутках собак і не зчеплюйся битись… – Добре , мамо ! – вже з-за дверей охоче гукаю я і одразу ж забуваю все , чого мен і не можна робити , бо попереду воля до самого вечора ! Коли я прожогом вискакую на вулицю , з-за сус і днього тину чую лукаве і в ' ї дливе «г і » . Так може в і татися з і мною т і льки Петро Шевчик . Яко ї т і льки каверзи не приховано у цьому «г і » . Хоча ми з Петром однол і тки , в і н вважа є , що йому треба старшувати над і мною , бо минулого року вже пас три корови , а я т і льки верт і вся б і ля д і да і його ремесла та , коли треба , попасав нашу сиву таранкувату в і д старост і кобилу ; через не ї не раз мене брала на глузи пастушня . По-перше , наша коняка була здирцею : не погодуй чимось ласим її з рук , н і защо не сядеш на не ї , по-друге , н і як її не можна було пустити в галоп , а спробу є ш, – гляди , за ногу вкусить . І тому , коли були перегони , я завжди , горюючи , лишався позад ус і х і т і льки мр і яв про той час , коли доведеться мчати на справжньому кон і … З-за плоту Петро зверхньо , як навчився , у старших пастух і в, погляда є на мене і знову каже : «г і ». Я вже розум і ю , куди тече вода , але з сп і вчуттям питаю вдовиченка : – Це на тебе давно гикавка напала ? – Та н і , як т і льки тебе побачив, – п і дсм і ю є ться Петро і очима проштрику є мо ї чоботи. – У мамин і взувся ? – Колись були мамин і , тепер мо ї. – Тво ї ? – Атож . Мати соб і купили нов і , а ц і мен і д і сталися в спадок. – А ти часом не брешеш ? – темне Петрове обличчя ста є спантеличеним : в і н і в і рить і не в і рить мен і. – Поб і жи спитайся , моя хата осьдечки, – недбало показую пальцем у б і к сво єї прич і лково ї ст і ни. – Гм , пофортунило тоб і, – вже заздр і сно говорить Петро , хоча б , здавалося , чого йому завидувати , коли в і н мав справжн і с і ньк і чоботи , шит і на його ногу. – Петре , давай гайнемо в л і с. – Чого ми там ще не бачили ? – п і дозр і ло дивитьс я на мене. – Чого ? – ловлю очима синю д і брову , що наче викупу є ться у веснян і й вод і. – Побачимо л і с , та й год і. – Найшов чим здивувати : що я зроду-в і ку цього добра не бачив ? – То як хочеш, – збираюся б і гти. – Стривай ! – Петро трохи розм і ркову є , перелазить ч ерез тин , ста є поперед мене і вже владно каже : – Ход і мо за мною ! – Оце добре , що ти попереду п і деш, – безневинно кажу. – А чого добре ? – з-за плеча недов і рливо поглянув на мене Петро. – Бо в мене чоботи сух і шими будуть. – Хитрий який ! – насупився пастушок. – Спочатку я п і ду попереду , а пот і м – ти !.. Коли ми обмина є мо липовий шлях і опиня є мось у долинц і , нас оточу є воркування струмк і в . Сп і ваючи , вони заклопотано посп і шають соб і і до ставк і в , і до левад , і на Ведмежу долину , де в 'юниться р і чечка . Вона ще спит ь соб і , а струмки вже б 'ють у бубни і витанцьовують на її криз і . То й ми теж почина є мо танцювати , і зараз уся командирська пиха сповзла з розпаш і лого Петрового обличчя . І як т і льки не вивива є ться в і н на криз і , перекривлюючи танцювання то свого дядька Микол и , то т і тки Наст і , то дяка Є рмолая , що , п і дпивши , вибива є ногами , наче колодами , ще й приказу є : «Го-то-то , го-то-то !» В обох нас уже обляпан і не т і льки чоботи , а й полотнян і штаненята , і катанки. Недалеко тр і снула крига. – Чу є ш ? – пригинаючись , та є мниче пита є Петро. – Чую. – А зна є ш , що воно ? – Н і. – Це щука хвостом л і д розбива є. – То в не ї такий крепкий хв і ст ? – Як зал і зо ! Це зараз невелика вдарила , а то , бува , як махне , так і виб ' є ополонку , а з не ї отакенне хвостище прогляне . І нод і , як пофортунит ь , рибалка й вихоплю є щуку за хв і ст на берег. Ми прислуха є мось до р і чки , і вона знову затр і щала за верболозами . Там теж ударила хвостом невелика щука , бо ополонки не пробила. Весел і й забрьохан і , входимо в л і с . По ньому зараз у верхов і тт і і низом гуляють ш уми . Це , видать , оч і куючи весну , гомонить душа л і су . Хоча я й дуже люблю л і с , але побоююсь його душ і , вона , як розсердиться , то заведе тебе в так і нетр і , де люди не ходять , де сокира не гуля є. А ще я люблю , як з л і су неспод і вано вигулькне хатина , заскрипля ть вор і тця , поб і жать стежки до саду і до пас і чиська . І люблю , коли березовий с і к накрапа є і з жолобка , в і н так гарно вистуку є : «тьоп-тьоп» , що неодм і нно завернеш до нього і присядеш навпоч і пки . Також люблю напасти на л і сове джерело і дивитись , як воно колов ертнем викручу є ться з глибини . І люблю , коли гриби , обнявшись мов брати , збирають на сво ї шапки росу , і люблю восени по кол і на ходити в лист і , коли так гарно червон іє калина і пахнуть опеньки. Я охоплюю обома руками березу , притуляючись вухом до не ї , але в она мовчить , бо ще не розмерзся п і д корою с і к , ще мертво у л і с і . На вершечку береста об і звалася сойка . Ми подивились на її лискуч і дзеркальця , а Петро запитав : – Зна є ш , чому сойка н і як не може долет і ти до вир і ю ? – Чому ? – Бо в не ї в голов і нема одн ієї клеп ки : пролетить день , а пот і м неодм і нно хоче взнати , ск і льки ж вона в і дмахала верст, – і летить назад. – Гм, – дивуюсь я і прислухаюсь до п і сеньки , що її сойка безсов і сно вкрала в яко ї сь пташини . Сойка п і дступна птиця : вона мастак нищити др і бне птаство і ї хн і м же голосом веселити себе. – За є ць ! За є ць ! – кричить Петро і кида є ться б і гти до крутояру . Пом і ж деревами , не дуже побоюючись нас , проскаку є вихудлий за зиму вухань і зника є в п і дл і ску. – От аби ж рушниця була ! – жалку є Петро . А я ан і чут і нку не жалкую , бо дуже не люблю , коли додому повергаються мисливц і , а за ї хн і ми поясами погойду є ться закривавлена дичина . Чим той б і дний за є ць провинився перед зв і риною , птахами і людьми ? Враз я нахиляюся до кружечка н і здрястого сн і гу , що зеленкуватим ковн і ром охопив молод енького бересклета . Щось , наче пальцем , пробило сн і г , я розгортаю його і бачу н і жну , ще зачохлену гол і вку п і дсн і жника . Це в і н в і дхукав д і рочку в сн і гу і потягнувся до сонця. Виходить , уже не мертвий л і с , бо лебед і принесли на сво ї х крилах весну і життя ! Р озд і л другий Д і д говорить , що з мене щось буде , бабуся охоче з ним погоджу є ться , а мати – коли як ; част і ше вона похиту є головою і каже зовс і м не те , що всм і халося б мен і : – Може , з нього й буде якийсь толк , якщо безтолоч он зв і дти вийде, – і пальцем показ увала на те сам і с і ньке м і сце , на яке при нагод і й тепер декому показують. Але безтолоч «он зв і дти» не дуже посп і ша є виходити , ї й , видать , сподобалась моя «мак і тра» , в яку чогось потрапили не р і вн і , а кручен і м і зки . Доросл і геть-чисто все бачать , що є і чог о нема є в голов і малого . Отож тепер у мо ї х м і зках крепко хазяйну є безтолоч . І не подумайте , що я вже такий затятий або якийсь каламутник . Я не дуже кривлюсь , коли треба щось робити , охоче допомагаю д і дусев і , пасу нашу вреднючу коняку , рубаю дрова , залюбки гострю сапи , люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснян і й вод і і з і ллю полотно , без охоти , а все-таки потроху цюкаю сапкою на город і і не вважаю себе ледащом. Та є в мене , коли послухати одних , слаб і сть , а коли пов і рити і ншим-дур і сть ; саме вона й з авда є найб і льшого клопоту та лиха . Якось я швидко , самотужки навчився читати , і вже , на сво ї дев 'ять рок і в , немало проковтнув добра і мотлоху , якого ще не встигли докурити в мо є му сел і . Читав я «Кобзаря» і «Ниву» , казки і як і сь без початку і к і нця романи , «Задн і провську в і дьму , або Чорний ворон і закривавлена рука» і «Три дами й чирвовий валет» , а також р і зн і , книжечки , видан і петлюр і вцями , «с і човими стр і льцями» та Червоною Арм іє ю . І вже тод і мен і одн і слова сяяли , мов зор і , а і нш і туманили голову. В як і йсь розшарпан і й книжц і я , наприклад , вичитав , як став дичав і ти один чолов і к , що покинув м і сто . Я спод і вався , що дал і п і дуть пригоди под і бн і до пригод Роб і нзона Крузо , але наступн і стор і нки глибоко поранили мо є серце : крайньою межею здичав і ння виявилося оселен ня того городянина у степах , там в і н став орати , с і яти землю і нав і ть мастити сво ї чоботи дьогтем. Тод і я не знав , чим і ще , окр і м дьогтю , можна мастити взуття . Я знав лише , що взуття – це вже розк і ш : в ту пору розрухи чинбар і за рем і нь здирали шкуру , і добр і чоботи обходились у двадцять – двадцять п 'ять пуд і в пашн і . А оранка , особливо весняна , вважалася святим д і лом. Я пам 'ятаю , як урочисто проводжали в поле плугатар і в і з ранн і м плугом . Коли ж вони повертались увечер і додому , ї х стр і чали стар і й мал і . А яка то була рад і сть , коли орач виймав тоб і з торби шматок причерств і лого хл і ба і казав , що в і н од зайця . Це був найкращий хл і б мого дитинства ! А х і ба не святом ставав той день , коли ти сам торкався до чеп і г і проводив свою першу борозну ? І дос і з глибини рок і в озива є ться голос мого батька , який одного прихмареного ранку поставив мене , малого , рад і сного і схвильованого , до плуга , а сам став б і ля коней . Дома в і н про нашу працю говорив як про щось геро ї чне : «Хмари йдуть на нас , громи обвалюються над нами , бли скавки падають перед нами і за нами , а ми соб і оремо та й оремо поле». З щедр і вок , як і взимку висп і вувались п і д в і кнами добрих людей , я знав , що за плугом нав і ть сам бог ходив , а богомат і р носила ї сти орачам . Тому й дос і , коли я в пол і бачу обрис ж і нки , що несе об і д уже не орачев і , а трактористу чи комбайнеру , в мо ї й душ і трепетно сходяться ранков і легенди минулого з сьогодн і шн і м днем… А ота книжна погорда до селянина і його кревно ї прац і породила в мен і першу в і дразу до пихи , де б не вищирювала вона сво ї і кла : чи з житейського щодення , чи з книги , бо в книжц і злел і яне слово ма є бути справжн і м святом душ і й мисл і . Я мало тод і стр і чався з скарбами людського духу , та гр і х було б гудити т і часи – вони були по-сво є му прекрасн і … Мати , коли я , забувши все на св і т і , припадав до роздобуто ї книги , не раз гримала на мене : – Святий дух з нами ! І що це за хлопець ! Знову припав до чогось , наче замовлений . Та спом 'янись і спам 'ятайся нарешт і , бо осьдечки зараз усе полетить у п і ч ! Правда , у п і ч вона так і не кинула жодно ї к нижки , але повсякчас пасла мене очима , побоюючись , щоб читання не п і двередило її дитину. – Мамо , і що там т і льки може п і двередити ? – Що ?… А зв і дки я знаю ? – То чого ж таке говорите ? – Бо люди кажуть… Он прочитав один розумник геть усю б і бл і ю і позбувся тог о , що мав у черепку, – показуючи пальцем на лоба , страха є мене святим письмом. – Я ж б і бл ії не читаю. – В тебе , в і трогоне , гляди , хватить розуму і до не ї допастись. Я знав , коли вже мова переходила на розум , то краще мовчати… Вдень , нав і ть взимку , я ще м і г сяк-так хитрувати , але ввечер і д і ло мо є було гибле : мати , гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника , задмухувала сл і пака , і я вже в темен і мусив додумувати про якогось князя або графа : чи його уразить «рокова куля» , чи «стр і ла Куп і дона». Через отой поганий , бензином заправлений сл і пак , що весь час фахкот і в і погрожував вибухнути , я найб і льше ремствував на мат і р , а дал і додумався перехитрити її . Коли в хат і вс і , окр і м цв і ркуна , засинали , я навшпиньках п і дходив до печ і , витягав з її челюстей жарину , ро здмухував вогник , засв і чував каганець і забирався з ним на п і ч . Тут я його так вмощував у закапелок , щоб св і тло не падало на хату . І ось тепер до мене починали ст і катися цар і й княз і , запорожц і й стр і льц і , чорти й в і дьми. Тод і ще по селах і навколо них жил а всяка нечиста сила , вона , як могла , збиткувалась над хл і боробом , його худ і бкою та пос і вами . І коли хтось ловив чорта чи в і дьму – теж не милував ї х . В і дьм і , як правило , в і друбували руку , щоб вона не здоювала кор і в , а чорта найчаст і ше запрягали в плуга , і в і н орав доти , поки не в і дкидав копита. Найб і льше ж у нашому сел і доводилось воювати з нечистою силою дядьку Микол і . Де в і н т і льки не ловив її . І в комин і , де чорт стр і чався з і сво є ю , сажею п і дмальованою , коханкою-в і дьмою , і в ком і рчин і , де безсов і сний б і с ласував салом , і у вершах , куди забирався д і дько на дурничку жерти рибу , і п і д м і стком , і в дуплавих вербах , і в копанках , і в тих м і рках-солом 'яниках , якими безп 'ятий нам і ря є горобц і в на вечерю. І хоча нечиста сила по-всякому мудрувала , як перехитрити св ого ворога , з цього н і де н і чого не виходило . Дядько Микола завжди ставав переможцем . За сво є життя в і н ст і льки пов і друбував у нечист і хвост і в , ратиць і рог і в , що все це не вм і стилось би й на в і з. – Коли б на цей товар знайшовся покупець , то мав би я грошей б і льше , н і ж см і ття, – хвалився дядько Микола. А його дружина в і д такого неподобства тьху-тьхукалась і п і д і ймала руки до образ і в , а дал і ц і пила на мужа кулаки… Я не був таким хоробрим , як дядько Микола , і не мав його сокири , тому вноч і тремт і в і завмирав н ад тими казками , з яких , наче з лантуха , аж сипалася р і зна страховина . Та коли серце вже зупинялося од переляку , приходила полегк і сть : десь зовс і м недалеко глупу н і ч прокльовували голоси п і вн і в . Тому я й дос і люблю ту пору , коли п і вн і сво ї ми крилами проган яють тем і нь і нечисту силу , а сп і вом починають новий день. Через якийсь час мати д і зналася про мо ї хитрування з каганцем . І винен у цьому був т і льки я . З яко ї сь страшнецько ї казки на мою б і дну голову витрусилося ст і льки чорт і в , болотяник і в і водяних , що во ни , знахабн і вши , почали визирати з ус і х шпарин , висолоплювати язики і нав і ть л і тати по хат і . Я необережно зиркнув на жердку над л і жком , побачив на н і й чорта і скрикнув . Правда , одразу ж виявилося , що то був не чорт , а чорн і д і дов і штани . Та ця помилка доро го коштувала мен і : мати почала на н і ч замикати каганчика у прискринку . До нього вже я н і як не м і г добратися. Отак вперше нечиста сила хот і ла розлучити мене з друкованим словом . Та це було не найг і рше . Страшне почалось значно п і зн і ше , коли нечиста сила розб ирала та не прощала мо ї книги і в кожному рядку вишукувала ворож і прояви , р і зну апологетику , збочення , селянську обмежен і сть , селянськ і др і бновласницьк і тенденц ії і ще якусь погань… Дядьку Миколо , як і нод і бракувало вашо ї сокири , щоб в і дтинати хоча б хвост и от і й нечист і , що залазила в слово , як плодожерка в яблуко… Та повернуся знову до злощасного каганчика. Я к і лька дн і в і сяк і так добирався до скрин і , п і дшукував у зал і зячч і р і зн і ключ і , але з цього н і чого не вийшло . Та знев і ра не дуже довго крутилася б і л я мене . Через к і лька дн і в мен і спало на думку вихимерувати свого сл і пака . Робив я його весело , швидко і просто : д і довою нож і вкою в і дчикрижив денце французького патрона , знизу в шийку втягнув гн і т , все це пропустив через серцевину кукурудзяного качана і ним наглухо зачопив невелику бляшанку з бензином. Не знаю , чи була задоволена мати сво є ю вигадкою , а моя мен і аж см і ялася . Мати пом і тила , що з і мною щось ко ї ться , недов і рливо поторгала ляду скрин і , а я , щоб не пирхнути , вискочив з хати. Та зробити каганчика б уло значно легше , н і ж д і стати книгу . В пошуках її я обходив мало не все село , позбувся сво ї х м і зерних дитячих скарб і в , а і нколи й забирався на засторонок чи вишки , де неслися кури . Отак я й познайомився з м і новим господарством ще в двадцять першому роц і. Н а ярмарку за тоненьку книжечку «Три торби реготу» я в і ддав безсов і сному крамарев і аж п 'ять крашанок , знайдених на вишках в кубельц і ото ї зозулясто ї , що завжди норовить пота є мно вивести курчат , бо дуже хот і лося посм і ятись . Та недарма кажуть : дасть бог купця , а д і дько розгудця . Хтось про м і й торг переказав матер і , й дома за ц і три торби реготу мав я аж с і м смутк і в… Отак і д і зна є шся , що см і х і гр і х живуть по сус і дству. Найб і льше ж з цих торб реготу см і явся м і й далекий родич Гива . В і н , дов і давшись про мою кумерц і ю , аж затанцював у себе на току , і затанцювали вс і його кучер і , яким завжди було т і сно п і д шапкою . Я добре знав , як дражнити Гиву : п і д баранячою шапкою – бараняч і кучер і . Але на цей раз н і що не могло розсердити розвесел і лого хлопця . Його видовжен і , з веселою недов і рою , оч і , що вже в чотирнадцять рок і в найб і льше трималися п і длоб 'я , аж сльозились од см і ху. – Оце кумерц і я , так кумерц і я : що куп , то й луп ! – тримаючи в руц і шапку , витанцьовував Гива по клун і й н і як не м і г взятися за ц і па . А за це малому молотнику он як могло перепасти. Гивин і батьки дуже хот і ли бути багатими , але так , щоб ус і м людям здавалося , що вони б і дн і , як мак начетверо . Клята гонитва за багатством навчила ї х не берегти н і себе , н і д і тей сво ї х , н і худобу , н і слова , яке , де треба й не треба , хитрувало , криводушничало і приб і днювалось. – Х і ба ж це воли ? – махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу дядько Володимир. – Це не тягло , а к і стки й хвороби , зашит і у шкуру , дурно т і льки харч переводить. Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить к і п у пол і , копиць у луз і , а картопл і в город і , сп і вчували йому в оч і і см і ялися поза оч і . Щоб до нього менше заглядали сус і ди й непрохан і гост і , обережний дядечко хитро приладнав на с і нешн і х дверях клямку : зачиняй з а собою двер і , а клямка зовн і сама заходить на прибо є ць , і хто не п і д і йде до порога , бачить , що н і кого нема дома . Коли до дядька Володимира хто звертався з позичкою , в і н спочатку ставав глухим , а дал і або мовчав , або таке молов , що хоч святих винось і з хат и . Нав і ть у 1921 роц і , коли в нас люди орудували м і льйонами , в дядька Володимира , як в і н казав , не було за душею і щербато ї коп і йки. – Куди ж ви ї х , Володимире , д і ва є те : чи солите , чи квасите , чи св і жими по ї да є те – і нод і , п і д чаркою , допитувався дядько Мик ола. Тод і дядько Володимир тетер і в , корячкуватився , задихався в і д обурення або довгий час видобував і з себе «е-е-е» і захищавсь од напасника п і днятою карлючкою вказ і вного пальця. Але дядько Микола знав , як можна об і рвати й це «е-е-е» . В і н безневинними очим а дивився на дядька Володимира , похитував головою , а дал і прихилявся до його . вуха : – А по сел і , чу є те , п і шов розголос , що ви грош і м і рками м і ря є те. В і д такого дядько Володимир одразу червон і в , наче кв і тка , хапався за шапку і т і кав додому. Найц і кав і ше було послухати десь у бес і д і розмову дядька Володимира з дядьком Миколою . Дядько Володимир , випивши чарку , ще б і льше приб і днювався , а справжн і с і нький злидар дядько Микола ставав багатим , як цар . В і н і схожий був на останнього нашого і мператора , т і льки мав б і ль ш і вуса і душу. – Х і ба в цьому роц і жито ? – п і дпираючи рукою голову , так печалився дядько Володимир , що здавалося , сльоза от-от капне у миску з варениками. – Одн і одв і йки та житець , а не жито. – А в мене ж вродило як ! Зерно хоч на оберемок , наче дрова , кла ди, – не моргнувши оком , говорив дядько Микола. – Давно в мо ї й клун і не було такого раю. – Везе ж декому, – на широкий вид дядька Володимира виходила заздр і сть. – А тут аж в очах тьм іє : одна б і да йде з подв і р 'я , а св і жа входить у ворота . Н і чого нема тоб і н і в і д м і сяця , н і в і д сонця , н і в і д корови наб і лу , н і в і д свин і ратиц і . Нав і ть моя чорна льоха п і двела : опоросилась і почавила припл і д. – Невже увесь почавила ? – щиросерде диву є ться дядько Микола , наче й не зна є , що Володимирова льоха притовкла т і льки одне порося. – Вважайте , що весь , до останньо ї шерстинки, – ще б і льше печалиться дядько Володимир і накрива є оч і пов і ками. – Та й ск і льки тих поросят було ? У мене й свин і норовлять перейти на коров 'ячий припл і д. В дядька ж Миколи брови хитрувато п і дстрибують уг ору і аж тремтять од приховано ї радост і : – А моя ж ряба , чу є те , наче кролиха , стара є ться : як не чотирнадцять , то ш і стнадцятеро приведе , і вс і мов линки. – Ш і стнадцятеро !? – вражено вигукував дядько Володимир. – Та що ви , Миколо !? Та не може бути ! – Х і ба ва м далеко ходити – попитайте мо ї х вуличан . Вони теж ус і завидують мен і , як і ви . Та що вуличани – д і дич з Л і тина приходив , калиткою п і вдня трусив над мо ї м вухом – усю грошву в і ддавав за льоху , а я її і за торбу червонц і в не продам. – Гм , фортунить же вам , т а ще як фортунить – саме щастя над вами торбою трусить. – От цього я вже не бачив . А чого не бачив , казати не буду, – пускав дядько Микола шельмувату посм і шку на п і дбор і ддя. – І куди ж ви д і ва є те сво ї х поросят ? – нетерпеливився дядько Володимир. – І на тор г вивозимо , і сам і ї мо , бо в мене вс і якось позвикала до поросятини . Яким би я був господарем , аби вставав чи лягав без не ї ? І вс і , кр і м дядька Володимира , починали см і ятися , бо знали , що на сн і дання і вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля… Володим иров і ж д і ти мали зовс і м і ншу вдачу і , де можна , п і дсм і ювались над хитруваннями сво ї х батьк і в . Ось і зараз Гива припав до щ і лини брами , а дал і тихенько засм і явся : – П і шов м і й батечко з горохом на торг , оце повернеться т і льки ввечер і. – А чого аж увечер і ? – Та в і н ран і ше н і як не складе ц і ни на той горох , правитиме за нього , як за чорний перець, – і малий молотник почав заганяти кучер і в шапку. – А тоб і не кортить на торг ? – Перекорт і ло . Наторгувався, – похмуро кажу я , згадуючи сво ї злощасн і «Три торби реготу». Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав : – А тво є му , хлопче , лиху , коли крепко подумать , можна зарадити. – Зарадиш , коли в кишен і й в і тер не хоче свист і ти, – безнад і йно з і тхнув я. – Знову був поткнувся на вишки , знайшов нове гн і здо зозулясто ї , а п і д нею , хитрюгою , вже курчата прокльовувались. – І ти не пон і с ї х крамарев і ? – засм і явся Гива. – Н і , поб і г до хати . Ото була рад і сть ! Мати вже думала , що тх і р або собака з ' ї в зозулясту. – А ти дуже хочеш мати книжки ? – І не питай, – п осмутн і шав я. – То ми розживемося на них, – заскакали б і сики в насм і шкуватих очах Гиви. – Ось я тоб і на самий Великдень справжню кумерц і ю зроблю. – На великдень ? – Еге . Оцей рудий д і дько , що продав тоб і «Три торби реготу» , на великдень бере не т і льки ц і л і крашанки , але й битки : в і н дуже ласий до я є ць – накришу є ї х у миску , солить і ї сть ложкою , наче кашу . Сам бачив ! – Ну і що з того ? – н і як не можу второпати , куди тягне Гива мотузочок. – Що ? От за великодн і битки й накупу є ш соб і книг. – Де ж я цих биток наб еру ? – Натовчемо на цвинтар і ! – впевнено каже Гива. – Я тоб і до великодня зроблю вощанку , і ти нею роздобудеш ц і лу торбу крашанок , що торбу – ц і л і с і нький м і шок ! – Не треба мен і м і шка. – Ну , це вже сам дивись , ск і льки тоб і треба . Головне – я тоб і зроблю спр авжню кумерц і ю , а не те що куп , то й луп ! – засм і явся і махнув ц і пом Гива. У великодн і й четвер ми в наш і й клун і потайки взялись за роботу . Гива обережно циганською голкою висвердлив у крашанц і д і рочку , застромив у не ї стеблинку метлички та й висмоктав б і ло к і жовток . Дал і ми , вже в Гивин і й хат і , роз і гр і ли грудку воску і , щипаючи його , почали розкатувати тоненьк і- тоненьк і ниточки . Ми ними наповнили порожню крашанку і поставили її н і ском донизу б і ля вогню . Коли в і ск розтопився , крашанку охолодили , покрасили і запишались : вощанка вийшла на славу ! Начувайтесь тепер крамаренков і книги – не минете мо ї х рук !.. Ось і великдень зверху задзвонив у вс і дзвони , а низом розстелив веснянки . У церкв і вистоювала стар і сть , б і ля церкви стр і чалися молод і сть і любов , а п і д ними бавилося наше дитинство . Б і ля могутн і х прицерковних ясен і в я зустр і вся з Гивою . В і н кинув угору в ії і брови , покосував на мою вощанку й пошепки запитав : – Торбу захопив ? – Для чого ? – А куди будеш класти битки ? – В кишеню. – Ет , нема в тебе , як говорить Ю хрим , сображен і я розуму . Ск і льки ї х у кишеню покладеш ? Та й потовчуться вони там на кашу . Я хот і в тоб і справжню кумерц і ю зробити , а ти… вЂ“ і в і н невдоволено оберта є ться до сво ї х товариш і в. Першим до мене п і дскочив Миколин І ван . В і н м і цно затис у руц і крашан ку , пофарбовану в і дваром в і льхово ї кори , і жваво запитав : – Потовка є мось ? – Та н і , почекаю, – неохоче кажу , бо х і ба ж можна зобидити свого сус і да ? Як-не-як , а в мене ж вощанка. – Кого ж ти чекатимеш ? Може , вчорашнього дня ? – см іє ться І ван . В і н уже встиг на бити повну кишеню биток. – Може , тремтиш над сво є ю ? – показу є одним оком на мою вощанку. – Чого мен і тремт і ти ? – А може , вона тебе родила ? – хихикаючи , доп і ка є оцупкуватий І ван , а навколо його весело ї кирпочки вибиваються і зникають дв і ямки. Я починаю сурмонитись : – Коли так , тримай свою ! – Тримаю і тремчу ! – см і ливо п і дставля є кулак з і сво є ю крашанкою. Я злегка б 'ю по І ванов і й крашанц і , але н і його , н і моя не п і ддаються . Тод і я б 'ю сильн і ше, – і павучки тр і щин розповзаються і по мо ї й , і по І в анов і й вощанц і . Ми спочатку з жалем дивимося на ру ї ни сво ї х хитрувань , а дал і почина є мо см і ятися – І ван весел і ша є , а я сумн і шаю , бо в і дразу пропала над і я на книжки , що лежать соб і пом і ж зал і зяччям , синькою і ман і йкою , не знаючи , як за ними кра є ться чиясь д уша . Нав і ть справжня Гивина кумерц і я не допомогла . Як не везе , то не везе ! Тому й довелося мен і сьогодн і звернутися до колишнього п і дписаря Юхрима Бабенка , якого люди поза оч і звали пройдошним , шалапутним , слизькооким і розпронесучим сином . Та це не заважа ло Юхримов і думати про себе , що в і н розумн і ший за вс і х у сел і , і чекати свого часу . В і н усе хот і в вирватись у будь-яке , аби т і льки начальство і , де м і г , сп і дтишка кусав і оббр і хував отих кер і вник і в у свитах і шинелях , що , ледве вм і ючи розписатися , у револю ц і ю розписувалися за нову владу сво є ю кров 'ю . Є дине , що мав гарного Бабенко, – то це почерк . Дивно було , як артистично красив і л і тери вм і щували р і зну погань , що вим і зковувала Юхримова голова. Зараз Юхрим , хизуючись п і дписарською вчен і стю , пиша є ться серед п арубк і в , луска є нас і ння і п і дсм і ю є ться над д і вчатами , що , сп і ваючи , «садять василя» – з і лля юност і . Це т і льки в п і сн і таке може бути , що першим часом д і вчина садить кв і тку кохання , другим часом полива є , а трет і м – уже бере цв і т у св і й в і нок молодост і і з н им і де до судженого. – Дядьку Юхриме, – з опаскою торкаю парубка за не простецьке , а з мудруватим вир і зом гал і фе , в кишенях якого вм і стилося б по доброму поросят і . Тод і саме у нас п і шла – мода на гал і фе – чим б і льше , тим краще. – Ти язиком говори , а рукам свободи не давай : вони у тебе земляничним милом не пахнуть. – Юхрим застережливо п і дн і ма є палець право ї руки , а л і вою поправля є сво є зобиджене гал і фе. – Чого тоб і , нечестивцю ? Може , по параграфу похристосуватися хочеш ? – Н і, – розгублено дивлюся на округле н і щоки й п і дб і рчаст і уста парубка. – Так чого ж притирився ? Яке соображен іє розуму мав ? – сам з задоволенням прислуха є ться до сво єї мови. – У вас книжки є ? – Прочотн і чи з розмишл є н і ями ? – Н і , може , є без розмишл є н і й. – Усе в мене є , але що тоб і до того , пуцьвер і нку ? Сватами ж ми , розкидаю м і зками , не можемо бути. – А чого ? – см і лив і шаю я. – Може , на чомусь і з і йдемось ? – Х і ба що на рем і нцев і, – весел і ша є парубок. – Соскучився , натурально , за ним ? – Не дуже . І як і у вас є книжки ? – Возможн і і нав і ть невозм ожн і, – щось згаду є Юхрим і гигика є. – Але я знаю , що тоб і найб і льше п і д і йдуть «Пригоди Тома Сой є ра» . І вони є в дядька Юхрима. У мене аж у грудях тенькнуло , бо ск і льки я чув про т і незвичайн і пригоди , аж ось і напав на ї хн і й сл і д . У мо ї х очах почина є жал і сн і ти прохання , і я п і дробляю сво ї слова п і д Юхримов і : – Дядьку , а ви мен і , натурально , не можете дати «Пригоди Тома Сой є ра» ? Возможна чи невозможна така возможн і сть ? Але цим старанням я т і льки пошкодив соб і : Юхрим одразу набурмилився , а голос його заскрип і в , мов хв і ртка : – Насм і шечки , завод і яко , почина є ш сооружати над старшими ? Де ти взявся такий дзигльований ? Гляди , щоб зараз мулько не стало тоб і ! – Як і насм і шечки ? Що ви , дядьку ! Х і ба можна насм і хатися над старшими , та ще у великодн і свята ? Мова моя була, напевне , такою щиросердою , що Юхрим трохи заспоко ї вся, – Є ж так і недоколихан і , що не мають ан і поняття , ан і елеганц ії , а т і льки й соображають насм і шечки соб і, – на когось гн і ваються оч і й уста , окантован і грубими пружками. – Еге ж, – погоджуюсь я. – То д асте мен і «Пригоди Тома Сой є ра» ? – А нащо вони тоб і ? – Читати. – Читати ? – знизу є вузькими плечима парубок , неначе я щось несусв і тне сказав , і вибира є з жмен і соняшникового нас і ння одну гарбузову . Вона наводить його на якусь думку , і в і н нахиля є ться до мене : – Добре , дам тоб і , пуцьвер і нку , почитати книгу , але принеси за це в подяку дядьку Юхриму чотири склянки гарбузового нас і ння . М і ряй точно , бо я перем і рятиму . У мене так , на шармака , не вискочиш. Над і я моя розповза є ться по цвинтар і , але я хапаю сь за її клапт і : – Дядьку Юхриме , то я вам це нас і ння , може , восени принесу , бо де його тепер д і станеш ? – До осен і й книжка полежить , не б і йся , миш і її не струблять . Пам 'ятай : дядько Юхрим , натурально , полюбля є смажене гарбузове нас і ння. – В і н одверта є ться од мене , дженджуристе поправля є гал і фе , картуз і почина є скалити зуби до д і вчат. А ти ст і й на цвинтар і і ламай соб і голову , де д і стати нас і ння Юхриму , бодай в і н одн і гарбузи мав од д і вчат . Н і , таки невезучим народився я , та й год і . Недарма ж каже мати , що хто вродиться в ма ї , то все життя буде маятися . І на якусь часину померх м і й великдень , аж поки я не забрався з такими ж , як сам , збитошниками на дзв і ницю . Отут ми вже порозкошували б і ля дзвон і в , і вуха залишились ц і л і : на великдень нав і ть дзвонар шану є н аш і вуха й чуби… Одразу ж п і сля свят я пом і тив , що мати , перед тим як над і ти блузку , п і дпер і зу є ться чимсь полотняним , схожим на довжелезну вузьку торбину. – Мамо , що то ви носите ? – здивувався я. – Це такий ж і ночий пояс ? – Дурненький, – посм і хнулася мати , одвернулась і швидко зав 'язала св і й химерний пояс. – Скаж і ть , мамо. – Що ж тоб і казати ? Це отак я вигр і ваю на соб і гарбузове нас і ння. – Гарбузове ? – про всякий випадок недов і рливо поглянув на мат і р, – чи не д і зналась вона про мою розмову з Юхримом , а тепер і п і дсм і ю є ться над і мною ? Бо в нас і дома , і в сел і н і коли не переводилась насм і шка і перець на язиц і. – Тож сказала , що гарбузове. – Воно захвор і ло чи як , що треба вигр і вати ? – обережно випитую , щоб не попастись у сильце. – Скажеш таке . Це для того винош ую , щоб у ньому ран і ше прокидалося життя і щоб гарбузи були б і льшими . Ти ж бачив , що в нас гарбузи , як п і дсвинки , лежать ? – Бачив. – Тож-бо й воно : вигр і вання дуже пособля є. Але мене не так зац і кавило вигр і вання , як саме нас і ння . От аби мати загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити , а я читати . І закружляли мо ї думки навколо пояса , мов нетля б і ля вогню . Я знав , що це крутиться ота сама безтолоч , яка не виходить «он зв і дти» , але вже не м і г н і чого зробити з собою. І , може , довго б я мудрував б і ля того пояса, аби раптом не пофортунило мен і : сьогодн і мати почала д і ставати з комори , з скрин і , з сипанки , з-п і д сволока і нав і ть з-за божниц і сво ї вузлики . В них лежало все те , що дал і з і йде , зацв і те , закрасу є ться й перев ' є ться по всьому город і : ог і рки , квасоля б і ла, ряба й ф і алкова , безлуский горох , турецький б і б , чорне просо на розвод , кукурудза жовта й червона , капуста , буряки , мак , морква , петрушка , цибуля , часник , наут , соняшник , кручен і панич і , наг і дки , чорнобривц і , гвоздика і ще всяка всячина. Мати рад і сно пере бирала сво є добро , хвалилася його силою і вже бачила себе в город і посеред л і та , коли ноги веселить роса , а оч і й руки – р і зне з і лля . Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе сп і вуч і мак і вки , та це не заважало мен і найб і льше придивлятися до вуз лик і в і з гарбузовим нас і нням . Вони були чимал і , і дещицю можна було з них над і брати . Щоб не дуже старатися самому , я попросив трохи його у матер і , але вона , поскупившись , дала мен і лише одну пучку : – Б і льше не можна , Михайлику , бо це нас і ння ! В її устах і душ і «нас і ння» було святим словом . І хоч не раз вона нар і кала на свою мужицьку долю з її в і чними супутниками – нестатками й злиднями , проте н і чого так не любила , як землю . Мати в і рила : земля усе зна є , що говорить чи дума є чолов і к , вона може гн і ватись і бут и доброю , і на самот і тихенько розмовляла з нею , дов і ряючи сво ї радощ і , бол і й просячи , щоб вона родила на долю всякого : і роботящого , і ледащого. Коли на город і з 'являвся перший пуп 'янок ог і рка чи зацв і тав повернутий до сонця соняшник , мати брала мене , ма лого , за руку і вела подивитися на це диво , і тод і в блакитнавих очах її назбирувалось ст і льки радост і , наче вона була скарбничим ус ієї земл і . Вона перша в св і т і навчила мене любити роси , легенький ранковий туман , п 'янкий любисток , м 'яту , маковий цв і т , ос і нн і й гороб і калину , вона першою показала , як плаче од радост і дерево , коли надходить весна , і як у розкв і тлому соняшнику ночу є оп 'ян і лий джм і ль . В і д не ї першо ї я почув про калиновий м і ст , до якого й дос і тягнуся думкою і серцем… Забувши за мене , мати почи на є тихцем розмовляти з нас і нням , одне вихваляючи , а друге жал і ючи або нав і ть гудячи. – Ой , гороше , гороше , чого ти минулого л і та допустив до себе черву ? – докоря є вона доб і рним горошинам. – Гляди в цьому роц і не зроби такого . А ти , бобе , чому почорн і в , як а журба тебе по ї дом ї сть ?… З двору входить д і дусь , в і н дивиться , що робиться на стол і , й посм і ха є тся : – Почалось бабське чаклування. – Тату , х і ба можна таке казати ? – аж н і би страха є ться мати . Ї й і дос і вдивовижу , що д і дусь не так трима є ться земл і , як свог о ремесла. – Не можна , не можна, – одразу ж погоджу є ться свекор . В цей час на вулиц і гуркоче п і двода і коло наших вор і т зупиняються вимиршавлен і кон і . Д і дусь придивля є ться до селянина , що злазить з воза , і добродушно глузу є : – І ми , коли подумати , люди не прост і : до нас теж м і н і стри за ї жджають ! – Як і м і н і стри ? – одразу стрепенувся я , над і ючись почути щось ц і каве. Д і дусь тиця є пальцем у в і кно : – Бачиш он дядька в постолах , що в і дчиня є ворота ? – Бачу. – Це і є м і н і стр. – Таке скажете ! – см і юся я. – Ти не см і йся – справжн і с і нького м і н і стра бачиш, – запевня є д і дусь. – Каж і ть ! Х і ба я не читав і не бачив у журнал і «Нива» , якими були м і н і стри ? – А про таких не читав , і в журналах ї х не друкували. – Д і д виходить з хати , а за ним виб і гаю й я , бо ж не кожний день до нас при ї жджають м і н і стри , якщо не вигаду є д і дусь. Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровка є ться з д і дом , пита є ться про його здоров 'я , а дал і мова йде про погоду й озимину , про нев і домих мен і людей , про розруху , голод на П і вдн і , пол і тику , бандит і в і загряницю , яка все неситим оком погляда є на нас . Н і , з якого боку не придивись , не схожий дядько Стратон на м і н і стра . Нарешт і в і н пита є д і да , чи той не доведе йому до пуття дерев 'яного плуга. – Дерев 'яного ? – перепитав д і дусь. – А де ж на зал і зного розжив ешся ? – нахмурився дядько Стратон. – П і шло тепер усе зал і зо на смерть людську , а на життя н і чого не залишилось. – Це правда, – з і тха є д і дусь. – Де т і льки не лежать наш і д і ти з зал і зом у грудях… – Трьох брат і в мав і н і одного не дочекався з в і йни . Найстарши й аж у Франц ії загинув . Та журба журбою , а орати-с і яти треба. Ми п і дходимо до воза , на якому лежить саморобний плуг . І корпус його , і град і ль , і кол і шня – усе зроблено з дерева . Я уперше бачив такого химерного плуга. – Р і дке жито, – по-сво є му говорить д і ду сь . Усе , що не подоба є ться йому , в і н зве р і дким чи безкор і нним. – Х і ба у вашому сел і нема доброго майстра ? – Такого , як ви , нема є . Дай комусь , то в і н з дерева наробить тр і сок , того й при ї хав до вас. – Доведеться пособити чолов і ку, – трохи зневажливо маха є рукою на плуга д і дусь. – Лем і ш і чересло знайдуться в тебе ? – Лемеша не маю , а чересло , може , з австр і йського багнета зробити ? В і н з добро ї стал і варився. – Бодай нечист і ї х на тому св і т і в смол і варили, – когось кляне д і дусь . А я знаю , що це стосу є ться і м пер і ал і ст і в і м і л і тарист і в , т і льки не знаю , яка м і ж ними р і зниця. Коли д і д п і шов у майстерню розшукувати щось на лем і ш , я тихенько сказав дядьку Стратону : – А д і дусь , як ви при ї хали , хот і в посм і ятися з мене… вЂ“ і замовкаю. – Як же в і н хот і в посм і ятись ? – зд огадався запитати мене дядько Стратон. – А ви не будете сердитись , коли скажу ? – Та , мабуть , не буду. – В і н казав , що ви були аж м і н і стром. – Таки був аж м і н і стром, – посм і хнувся чолов і к і поглянув на сво ї постоли. Я пильно дивлюсь на нього , але не схоже , щоб над і мною глузували. – І де ж ви тод і були м і н і стром ? В Санкт-Петербурз і ? – Та н і , трохи ближче, – мружиться дядько Стратон. – Тод і у Ки є в і ? – Н і , ще ближче, – грають оч і і вс і дванадцять золотистих цяток , що весело розм і стились на чолов і чках. – Тод і у В і нниц і ? – зовс і м розчаровано дивлюсь на дядька Стратона. – І ще ближче : у сво є му сел і ! – І що це за мода п і шла в дорослих – обманювати малих, – кажу я ображено й , махнувши рукою , повертаю до хати . Але на мо є плече ляга є цупка рука дядька Стратона. – Поч екай , неймов і рнику , н і хто й не думав тебе обманювати . Я сущу правду кажу тоб і , хлопче . То по столицях жили панськ і м і н і стри , а ми були мужицькими. – І ви були з ними заодно ? – Н і , ми були проти них. – А в що ж ви зодягались ? – В те , що мали : одн і в кожухи, друг і – в кире ї , трет і – в свитки , четверт і – в чумарки . Хто мав чоботи – носив чоботи , а хто й у постолах ходив. «Ск і льки св і та , ст і льки й дива !» – сказала б на це моя мати. – І за кого ви були ? – питаюсь я дал і. – За свою селянсько-б і дняцьку республ і ку. – Вона великою була ?… – Тро є с і л і два хут і рц і . Та н і мц і , австр і яки й гетьманц і мали з нами клоп і т : ми н і кого не пускали до себе , поки нас не розбили . А як розбили , то л і си стали нашою республ і кою. – А тепер ви , дядьку Стратоне , вже не м і н і стр ? – Н і , тепе р я комб і дчик, – весело см іє ться дядько Стратон . Таки , видать , в і н ан і трохи не журиться , що позбувся свого м і н і стерського звання , не так , як дехто тепер. З дядьком Стратоном ми проща є мося вже друзями , в і н запрошу є мене при ї хати з д і дом у ї хн є село . Там і д ос і сто ї ть хата , де збирались ус і мужицьк і м і н і стри , а ї хн і й прем ' є р-м і н і стр тепер голову є вЂ“ аж у пов і тов і й споживсп і лц і. Т і льки дядько Стратон по ї хав додому , до нас над і йшов титар . Д і дусь говорить , що в і н тлустий , мов гуска восени , а ходу ма є качину . Згад авши це , я одразу весел і ю , а титяр , ворушачи капшучистими губами , п і дозр і ло зирка є на мене . Дал і , смиренно з і тхаючи , в і н одразу почина є нар і кати на тонке д і ло – пол і тику . Церковний староста вважа є себе неабияким пол і тиком , бо заглядав у газету , яку випису є п і п , і нав і ть вихопив з не ї десяток не зрозум і лих н і йому , н і людям сл і в та й л і пить ї х , де треба й де не треба . В і д м і жнародностей в і н переходить на гас і с і ль , яких не докупишся тепер. – Чи то за б і льшовик і в парадоксально море пересохло , чи ту с і ль Анта нта по тезисах до буржуаз ії вивезла ? – цюка є і цюка є сво є. Але й д і дусь теж дел і като вцюкнув його : – А ви так зроб і ть по тезисах : воли – у в і з та й парадоксально до моря . Там усе взна є те , ще й сол і додому привезете. Титарев і не подоба є ться , що д і дусь перех оплю є його вчен і сть , і почина є говорити без не ї : – По ї деш по шерсть , а вернешся стриженим , бо таке врем 'я : н і де нема н і як і с і нького порядку . Та як в і н може бути , коли тепер не те що сол і – нав і ть народу не стало. – Та схамен і ться , чолов і че ! Чого ви так і сму тки висипа є те серед б і лого дня ? – почав д і д сов і стити старосту. – Де ж це , по-вашому , под і вся народ ? – Попитайте про це в б і льшовик і в . То колись ус і були люди , а тепер стали – куркул і , середняки і злидн і. – А за помазаника божого ви не бачили злидн і в ? Чи т од і нав і ть кози в золот і ходили ? – Кози тод і не ходили в золот і, – в і дводить насм і шку титар, – але що було мо ї м , то було мо ї м , а тепер н і хто не добере , де мо є , де тво є , а де наше . Он уже Себаст і ян комб і дчикам нар і зав І льцовщину , то чи не буде йому , як зм і н иться власть , нар і зки на одному м і сц і ? – Все може бути, – погоджу є ться д і дусь. – І нод і нав і ть за довгий язик бува є сяка-така нар і зка на і ншому м і сц і. – Та я не проти , щоб нар і зали І льцовщину – то пом і щицька земля, – хитру є титар. – А от як предк і вську почнуть р і зати… вЂ“ Далеко наперед ви пустили кури… з якимсь д і лом чи з пол і тикою прийшли до мене ? Титар насуплю є ться , крутить головою і з і тха є : – Та треба зробити круг кол і с , т і льки така у мене б і дн і сть… – То чом ви в комб і д не запишитесь ? Там потроху допомагають незаможникам, – глузу є д і дусь , а обличчя титаря береться сизуватим рум 'янцем. В цей час на пороз і стала мати . Вона окинула поглядом подв і р 'я і п і шла до сус і д і в . А мен і цього т і льки й треба : я одразу дзиг до хати розшукувати гарбузове нас і ння . Воно , чекаючи свого часу , лежало на комин і . Видивившись у в і кна , я розгорнув обидва вузлики й у тривоз і подивився на доб і рн і , обведен і об і дками зерна , що дихали прозорою і легкою лускою. І чому тепер не ос і ння пора , коли гарбузи б 'ють прямо об землю , а пот і м з ї хн і х золотистих пазух вибирають слизьке нас і ння ? Хто б тод і пом і тив от і чотири склянки , як і треба занести Юхриму ? А от як зараз ?… Вузлики ж чималеньк і . Може , якось усе й об і йдеться ? Я знаю , що мене варто за так і думки в і дбатожити , але не можу перебор оти спокуси. Скочивши на дол і вку , взяв і з мисника гранчасту склянку і , холонучи , почав на печ і нам і ряти нас і ння – дв і склянки в одну кишеню , дв і – в другу . Воно мен і здалося напочатку пекучим і важким , наче кам і ння . Дал і залишилось навхрест зав 'язати вузли ки і покласти точн і с і нько так , як вони лежали . Коли я знов опускаюсь на дол і вку , з божниц і на мене строго дивиться і свариться пучкою сивий бог-отець – є диний св і док мого гр і хопад і ння. З острахом і невеселою рад і стю , що пробивалася кр і зь ус і тривоги , я вис кочив на весняну вулицю , де кожна калюжка тримала в соб і клапоть сонця . Воно зараз на вс і боки м і рками розсипало тепло , розтрушувало пром і ння , і в ньому так весел і ли блакитнав і хатки , наче хтось запрошував ї х до танцю . П і д тинами вже вилазила кропива й дур ман , а над тинами набухала й прозорилась гле є м вишнева брость . Думаючи про сво є , я виходжу на другу вулицю і в цей час збоку чую неласкавий чолов і чий голос : – Бог дасть , ж і нко добра . Бог ! В і н багатший за нас. Ц і слова приглушу є гарчання собаки і важкий бря зк і т ланцюга . Я оглядаюсь на подв і р 'я , обнесене глухим високим частоколом , де затих голос чолов і ка , щоб його продовжував собачий гавк і т . Кр і зь нього я чую ще і з с і ней : – Зв і дки ж вони ? – Та н і би з Херсонщини, – байдуже в і дпов і в перший голос. – Швендяють ус як і , а ти подавай і подавай , як не скибочку , то картопельку. – Коли вже цей розор зак і нчиться ? З двору наполохано виходить у рам ' ї , у розтоптаному взутт і глибокоока , ще молода ж і нка , її погляд шука є земл і , а розгонист і брови летять угору . Збоку до не ї тули ться босоногий без картузика хлопчак , ї хн і страдн і , виснажен і обличчя припали тем і нню далеких дор і г і голоду . Ж і нка зупиня є ться навпроти мене , потр і сканими пальцями поправля є хустку , а в її чорних очах закипають темн і сльози… Я й дос і пам 'ятаю того , хто по жал і в її материнству , її дитин і скибку насущного хл і ба . Це був багатий і богом і льний чолов і к , через руки якого проходили голодом пригнан і катеринки , петрики , золот і і мпер і али і ср і бн і карбованц і з великими головами др і бного царя . Я й дос і пам 'ятаю опасисту постать цього дукача . В і н мав святовиду голову й бороду , в нього завжди добре родили поля , луги , л і сов і загороди – і т і льки п і д перелогом лежала одна душа . Лише тому , що в і н уже помер , не називаю його і мен і … Ж і нка , схрестивши руки на грудях , боязко озирну лась , шукаючи дворища , яке б не ощирилось на не ї собарнею , а дитя недов і рливо , сп і длоба дивилось на мене . На його тонк і й ши ї похитувалась заважка голова , що вершилась збитими хмелястими кучерями . І тут я згадав про сво є нас і ння . Вийняв жменю і подав малому . В і н обома ручатами схопив зернята , а пот і м поглянув на мат і р . Та кивнула головою і з і тхнула точн і с і нько так , як і нод і в недобру годину з і тхала моя мати . Пот і м я висипав у под і л сорочечки хлопчака нас і ння з одн ієї кишен і і взявся за другу . Але ж і нка зупин ила мене. – Спасиб і , дитятко , не треба б і льше , ой , не треба, – прихилила до мене скорбн і оч і , розгонист і брови , і я на сво ї й щоц і почув дотик її уст і сл і з. – Хай тоб і , дитино , завжди , завжди добре буде пом і ж людьми. Мене так вразили її сльози й слова , що я теж мало не заплакав з жалю… А може , то не ж і нка , а моя глибокоока селянська доля тод і прихилилася до мене !?. Вона , ще раз обвела мене сво ї м скорбним поглядом і п і шла з дитям прямо на мою вулицю . М і ж вишняками раз і вдруге майнула її хустка – і вже нема н і ж і нки , н і її глибоких очей , н і дитяти з хмелинами кучер і в . А я , наче з сну , виходжу з людського страждання і довго дивлюся йому всл і д. З подв і р 'я дукача виходить довжелезна чорна свиня , на її ши ї погойду є ться дерев 'яна колодка . І на н і й , і на морд і , і н а ратицях свин і гусне картопляна товч. «А ти подавай і подавай , як не скибочку , то картопельку», – знову заскрип і в голос дукача , і я з огидою п і шов од височенного частоколу і глухих вор і т… А от куди мен і дал і под і тися ? Чи повернути додому , чи йти до Юхрима Бабенка . Може , й розщедриться в і н і за дв і склянки нас і ння дасть почитати книгу ? Догнав чи не догнав , а поб і гти можна. І я вже б і жу з вулички у вуличку , а назустр і ч мен і в і трець кида є зелен і вербов і галузки і сонячне снування , що ворушиться в г і лл і. Юхрим а я застаю на друг і й половин і хати . Зараз в і н уже не в гал і фе , а в буденних потертих штанях сидить на лав і і вказ і вним пальцем право ї руки вибива є не то стог і н , не то гарчання і з балалайки , ще й допомага є ї й ногами і сп і вом : Отчего ты карапет, Оттого , что денег нет. Отчего же денег нет ? Потому , что карапет. Б і ля Юхрима на стол і сто ї ть велика , як горнятко , чорнильниця , з не ї стирчить товста з обгризеним к і нцем ручка , а осторонь од них лежить к і лька списаних аркуш і в паперу . Напевне , Юхрим і зараз «строчить» якийсь матер і ал , а щоб краще строчилося , в і н ще й музикою бавиться. Побачивши мене , старий парубок в і дкинув чуприну наб і к , оголив набухлу жилу на чол і й засм і явся : – От і гарбузове нас і ння , соображаю , само по вс і х параграфах прийшло до хати ! Вг адав , пуцьвер і нку ? «Чого йому так сподобалось звати мене пуцьвер і нком ?» Юхрим бачить , що я мовчу , перепиту є : – Вгадав ? – Трохи вгадали – пробурмот і в я. – Чого ж трохи ? – диву є ться парубок. – Бо так вийшло. – Що ж у тебе вийшло ? Не чотири склянки , як вище с казано було ? – округлились Юхримов і оч і. – Т і льки дв і. – Тод і ти теж трохи не вгадав : з цього пива не буде , натурально , дива ! – насупився Юхрим , мотнув головою і знову почав мордувати балалайку. – А може , ви решту до осен і почека є те ? – слово в слово повтор юю мамин і слова , коли вона згина є ться перед крамарем з м і стечка. – І ч , який в і н кебетний ! Восени я сам понят і я знайду , де брати нас і ння, – безжал і сно в і др і за є старий парубок , не дивлячись на мене. То що мен і залиша є ться робити ? Чи слухати б і ль і вищання ст рун , чи «бувайте здоров і » й через пор і г ? Я над і ваю картузик , обертаюсь і клацаю клямкою. – Почекай , пуцьвер і нку ! Дай подивлюся , що в тебе за нас і ння ! – раптом так репету є Юхрим , наче я оглух в і д його музики . В і н п і дходить до мене , запуска є руку в кишеню , к ида є нас і нину до рота . Вона т і льки хруснула , і вже одна шкаралупа поповзла з окантовано ї губи на Юхримове п і дбор і ддя. – Н і чого , лускати , натурально , можна . То я , де вже мо є не пропадало , дам тоб і за нього почитати казки . А «Пригоди Тома Сой є ра» в і зьмеш , ко ли розбагат іє ш . По руках ? – То давайте свою ! – одразу весел і шаю я. Юхрим пода є видовжену долоню , я б 'ю сво є ю по н і й і примовляю : – За «Пригоди Тома Сой є р໠– дв і склянки тепер і чотири восени. – Не будь циганською дитиною, – припиня є торг Юхрим. – Кожна кн ига ма є в св і й час свою ц і ну. – А може , ви мен і дасте «Пригоди» хоч на один день ? – І не проси , і не моли ! – вперся Юхрим , наче к і лок в огорожу. – Береш , натурально , казки ? – Беру , натурально, – ще раз ляпаю по руц і парубка . А в і н витрушу є з мо єї кишен і на с і ння , пот і м з уковано ї зал і зом скриньки д і ста є книжку ще й великодушно примовля є : – Бери та знай по вс і х параграфах мою добр і сть . За ск і льки ти прочита є ш казки ? – Дн і в за чотири. – Тод і в нед і лю і принось . Не забудеш , що в нед і лю ? – А х і ба ви в нед і лю не п і дете на гульню ? – Зранку до об і дн і , натурально , буду вдома . Пам 'ятай : не принесеш впору , буде б і дним тво є оф і ц і альне м і сце, – зл і ша є його вид , наче я вже встиг ута ї ти книгу… Побоюючись навернутись на материн і оч і (а що , як вона кинулася до нас і ння і тепер т і льки й чека є мене ?), я подався в долинку до Штукового ставочка , де вода розгойдано гралась у п і жмурки з сонцем , хмарами , т і нями і в і терцем . На н і й і нколи скидалася риба і розкручувала кола аж до само ї кладки , що одним к і нцем трималась на з ' ї жджен ому колес і , а другим – на берез і . Зараз н і хто не прав шмаття , тому я витягнув кладку , зручн і ше вмостив її на п і сочку і взявся за читання . Знизу мене охоплював св і т казки , а зверху – казки весни . І так мен і добре було в ї хн і х об і ймах , що я й незчувся , як со нце поволеньки перейшло на другу половину неба. Т і льки тод і я з острахом подумав про дом і вку і , щоб уникнути лайки і нар і кань , прикинув , що варто пошукати в долинц і щавлю на борщ . Гляди , за це ще й похвалять тебе , якщо… І знов гарбузове нас і ння почало л і зт и в голову . Коли неспок і йна сов і сть , то н і чим її не обманеш… Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю , я вже трохи безпечн і ше п і шов додому . Ось і наша хата . Що т і льки в н і й жде мою збитошну голову ? Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на ньому , видивляючись , що робиться на подв і р ' ї , городчику і в садку . М і ж яблунями сну є бабуся і її т і нь . Обличчя в бабун і зараз таке , наче вона молиться . Це тому , що вона дуже любить сад , догляда є і убол і ва є над ним , кожна в ньому нащепа м і цн о перев 'язана стьожками , видертими і з рукав і в її сорочок . А в катраз і , прихилившись до дерева , щось майстру є д і д , кашкет спав з його голови , і тому в і трець , як хоче , бавиться старою пор і д і лою чуприною . Та ось д і д пом і ча є мене , спочатку диву є ться , а дал і чм иха є : – От і пропажа об 'явилася ! А ми думали , що тебе десь шкуролупи вхопили. – І нащо таке несусв і тне було думати ? – весел і ю , бо не схоже на те , щоб грим і ло і блискало над і мною. – Де ж ти на ц і лий день запропастився ? Х і ба так можна , дитино ? Я виглядав , в иглядав тебе , а дал і й журитися почав. – Е ? – От тоб і й «е» . Хоч би , очмано , кому сказав , куди йдеш . А я тоб і щось зробив ! – д і дусь викривлю є сво ї велик і напатлан і брови і вже добряче посм і ха є ться. – І що ж ви зробили ? – наперед починаю рад і ти. – А що ти п росив ? – В і тряка. – І що я сказав тоб і ? – Казали , що попросиш , те і зроблю , бо в мене такими онуками поле не зас і яне, – точн і с і нько повторюю д і дов і слова , бо вони сподобались мен і. – Бач , як запам 'ятав ! – см іє ться д і дусь , пот і м зн і ма є дашок св і жесенького в улика і вийма є зв і дти справжнього в і тряка . Але якого ! На його покр і вл і розправив крила і гордо п і дняв голову молодий леб і дь . Здавалося , в і н от-от од і рветься в і д покр і вл і і злетить у небо. – Ой , як славно ї – вирвалось у мене. – Славно , кажеш ? – рад і сно пере питу є д і дусь. – Дуже гарно. – Для тебе ж старався, – в і дда є мен і і грашку д і дусь. – А тепер б і жи до хати. – А як мама ? – питаюсь і з опаскою поглядаю на в і кна. – Так , як завжди : спочатку сердилась , а пот і м занепоко ї лась і б і гала до сус і д і в питати про тебе . І ди. Я тихенько в і дчиняю хатн і двер і , що знадвору пахнуть горобом і макухою , а з хати – хл і бом і калачиками , як і стоять у нас на вс і х в і кнах . За столом б і ля вузлик і в я знову бачу схилене обличчя мами . Вона вдивля є ться в якесь нас і ння і щось пошепки говорит ь до нього , напевне , просить , щоб гарно з і йшло і вродило . А найближче до матер і лежать вузлики з гарбузовим нас і нням . У мене одразу похололо всередин і й нашорошились вуха . Я вже хот і в було податися назад , та в цей час мати побачила мене. – Нарешт і, – сказа ла вона з докором. – Ох , д і ти , д і ти… вЂ“ п і д і йма є над голуб і нню очей чорн і в ії , од яких т і н і падають аж на вилиц і. – А я , мамо , щавлю на долин і назбирав ! На ц і лий борщ буде !.. – одразу хочу на щось і нше звернути материн і думки й вивертаю на лаву все , що є в кишен і. Але яка невдача : разом з щавлем і з кишен і вилет і ли дв і гарбузов і нас і нини і впали на дол і вку , мов ср і бн і грош і . Я злякано поглянув на мат і р , та не побачив гн і ву на її обличч і . Вона р і вно , трохи сумовито , запитала мене : – Михайле , ти нас і ння і з цих вузлик і в давав хлопчику з голодного краю ? – І з цих, – похнюпився я , п і дпираючи спиною двер і . Мати повела устами , з яких не сходив смуток , і довго-довго мовчала . Краще б вона почала гримати , гн і ватись , нахвалятися , тод і я мав би якесь право гайнути з хати . А так хто зна є , що його робити ? – То й добре , синку , що давав, – нарешт і чую її голос . Вона , роздумуючи , дал і вже говорить не мен і , соб і : – Бо хто й пособить у св і т і б і дному чолов і ку , хто дасть йому скибку хл і ба чи ложку борщу ? Н і хто , т і льки такий са мий злидар. У мене од її сл і в аж дрогнуло все усередин і. – Мамо , а зв і дки ви про хлопчика зна є те ? – Була в нас та ж і нка з і сво ї м дитям . Я нагодувала ї х , б і долашних , дала хл і бинку в дорогу . А як ця ж і нка хвалила отого хлопчика , який дав її І васику нас і ння . Я догадалася , що це ти , збитошнику , але н і чого ї й не сказала… Ох , Михайле , Михайле , і що з тебе т і льки буде ?… – Може , щось таки буде , ви не дуже крепко жур і ться мною, – кажу так , як чув од дорослих , п і дходжу до матер і , прихиляюсь до не ї , а вона з і тха є і гл адить рукою мою нерозумну голову… Розд і л трет і й На човнику й весл і в і д нас в і д ' ї хав травень . В і н прихопив і з собою син і дощ і , зелений шум та солов ' ї ний сп і в , і в село , через тини , заглянуло л і то. Так , наче казку , говорить моя мати . Ще вона каже , що найб і льше див у св і т і робиться вл і тку на св і танн і , це саме тод і , коли мен і так хочеться спати . От і зараз , насурмонений і заспаний , я стою посеред хати , не знаючи , де й що шукати . А мат і р , уже оброшена , прийшла з городчика та й лаг і дно-лаг і дно кладе мен і на пле че руку , а очима показу є на розчинене в і кно й та є мниче пита є : – Михайлику , ти н і чого не чу є ш ? Д і д , глянувши на мат і р , пуска є посм і шку в бороду й мовчить . А я дивлюсь на сизий в і д роси городець , на розпатлан і дерева саду , на в і хт і туману , що плута є ться м і ж ї хн і ми кронами і землею , на ледь-ледь окреслен і стр і хи , прислухаюсь до всього , але чую т і льки вран і шню журбу роси. – Не чу є ш , як л і то п і шло нашим городом ? – диву є ться мати. – Н і, – кажу я з жалем , але враз уявляю соб і , як десь неподал і к у кв і тчаст і й , кинут і й на плеч і , хустц і широко бреде туманом л і то , і од мене зразу в і дл і та є сон. – Ось ход і мо подивимось хоч на його сл і ди, – так само та є мниче говорить мати , і ми виходимо з осел і , мати посм і хаючись , а я поз і хаючи . Б і ля самого порога з нами в і та є ться аж задим лена росою вишня. – Ось бачиш , сьогодн і л і течко торкнулось руками до яг і д , і вони почали пален і ти. Я дивлюсь на вишн і , і в них справд і то тут , то там пален і ють розпухл і щ і чки . А мати вже показу є , що на покруч і гороху з 'явився ще сонний перший цв і т , а на ра нн і й груш і шар і ють грушки , от і , що в і ясто придивляються до земл і . І все це диво зробило л і то за одну-одн і с і ньку н і ч та й п і шло соб і дал і , щоб на св і танн і , коли я сплю , знову заглянути до нас . Як би мен і припильнувати його ? – Добрий ранок , т і тко Ганно ! – б і ля перелазу з 'явля є ться попова наймичка Мар 'яна , її висок і здивован і брови , і красив і в і нчики в і й , і ранково син і оч і , і вогк і , нап і врозкрит і уста чаять у соб і ст і льки молодечого завзяття і радост і , що й мен і , соньку , ста є весел і ше. – Добрий ранок , непосид о, – посм і ха є ться мати. – Куди так зарання чешеш ? – До вас . Можна ? – То чом не можна ? Мар 'яна , майнувши важкими косами , по-хлоп 'ячи перестрибу є перелаз і одразу ж огляда є ться , чи не зачепилась сп і дницею . Н і , все об і йшлося . Вона п і дб і га є до матер і , чоломка є ться і пода є щось загорнуте в п і лочку. – Це що за напасть з самого ранку на мене ? – жартуючи , диву є ться мати. – Не напасть , а поп і вськ і з панського т і ста марципани, – см іє ться Мар 'яна , аж висяюючи зубами. – Ой гляди , д і вчино , перепаде тоб і на бублики за ц і марципани . Ти ж зна є ш вдачу нашо ї попад і : все шкварчить , наче я є чня на сковород і. – Не б і йтесь , не зубож іє вона . Правда , Михайлику ? – насп і вне говорить д і вчина і змовницьки п і дкида є висок і здивован і брови. – Авжеж , правда, – охоче погоджуюсь , бо Мар 'яна д уже подоба є ться мен і та й у п і лочц і щось смачно пахне. – Як і в тебе кв і ти гарн і, – придивля є ться мати до рукав і в Мар 'янино ї сорочки. Д і вчина зрад і ла в і д похвали і дов і рливо сказала : – Бо так чогось хочеться гарного в св і т і і для себе , і для людей, – та в і дразу ж спохватилась , чогось засоромилась і з жалем кивнула на мене : – Раненько ви його , малого , будите. – Раненько, – якось змовницьки подивилась мати на д і вчину, – бо все хочеться показати йому , як удосв і та по селу ходить л і то. – Х і ба що так, – похитала головою Мар 'яна і чогось з і тхнула. – Ти , Михайлику , й дос і не бачив л і та ? – Не бачив , Мар 'яно. – То ще побачиш : тво є все попереду . Ти сьогодн і пасти в л і си чи на перелоги збира є шся ? – Куди д і дусь скаже. – Катай у л і си . Зна є ш , де Яким і вська загорода ? – Чом не знаю. – Там б і ля загороди попасеш конягу , а в загород і нарвеш соб і черешень. – Еге , нарвеш , коли вони ще не достигли. – Достигли. – Та не може бути : учора ск і льки л і су збродив – і скр і зь одн і зеленухи. – То були , Михайлику , видать , чорн і черешн і , а до б і лих , ранн і х , уже торкнулося л і то . Ти не бачив , як і вони в Яким і вськ і й загород і ? Велик і- велик і , а щ і чки з одного боку п і дрожевлен і . По ї деш ? – По ї хати – не штука, – засумн і вався я. – Та чи не перепаде мен і за т і черешн і ? – Не б і йся : я вчора сказала дядьков і Якиму , щоб в і н тоб і дозволив нарвати черешень , бо подумала , що ти не в і дмовишся од такого д і ла. – От спасиб і , Мар 'яно ! – Спасиб і не в і дбудеш : принесеш мен і к і лька найкращих яг і док на сережки, – показала на вухо , засм і ялася і тих і ше заговорила до матер і : – Аби ви знали , т і точко , який мен і сьогодн і сон приснився ! – Розкажи – знатиму. Над син і ми д і вочими очима зворушливо затр і пот і ли в ії : – Сниться мен і , наче я в сво є му сел і і в сво ї й хат і вим і шую вдосв і та д і жу , а до мого в і кна п і д і йшов м і сяць вповн і й придивл я є ться , що я роблю . В цю часинку до хати заходить моя т і тка і пита є ться : – Кому ти , Мар 'яно , м і сиш д і жу ? – А я тихенько ї й : «Оцьому м і сяцю ясному…» Що ви скажете на таке диво ? Мати посм і хнулась так , що рад і сть і смуток затр і пот і ли на її устах і зморшках , щ о йшли в і д них : – Скажу тоб і , Мар 'яно , що скоро ти м і ситимеш д і жу не попад і , а сво є му м і сяцю. – О , таке й придума є те, – засоромилась , спален і ла д і вчина , а в ямках її заграла рад і сть. – Хай т і льки ясно св і тить тоб і тв і й м і сяць, – з і тхнула мати . Д і вчина прип ала до не ї , щось зашепот і ла на вухо , а пот і м похопилась : – Поб і жу , бо , може , прокинулася моя попадя і вже кричить і з постел і : «Кохв і ю !» – І де вона його тепер д і ста є ? – Зр і дка в перекупщик і в , а то з сушених жолуд і в мелемо . Пани і свин і полюбляють ї х, – засм і ялась і , наче в і тер , вихопилась і з двору. – В і хола , та й год і . І де вона в бога зроста є ця краса , і кого вона виворожить соб і ? – посм і хнулась ї й усл і д мати , а дал і зажурилась : – Коли б ї й трапилась хороша пара . А то , не дай бог , попадеться казна-що й розтопче молодий в і к , наче кв і тку на дороз і. Не знаю чому , але мати моя завжди вбол і вала над долею наймичок , убогих д і вчат , особливо тих , що виходять зам і ж у чужу сторону . Тому й молод і сть майже щодня маяла косами в наш і й хата . Яких т і льки п і сень не пере сп і вала вона з мо є ю мат і р 'ю , яких т і льки та є мниць не розказала ї й . Нав і ть у недобро ї пам 'ят і тисяча дев 'ятсот тридцять сьомий р і к , коли над мо є ю , тод і кучерявою , головою нависло нещастя , мати , як могла , удень вт і шала мене сво є ю і д і вочою п і снею , а вноч і пр и зорях плачем молила долю , щоб вона була справедливою до її дитини… вЂ“ Мамо , то я по ї ду сьогодн і в Яким і вську загороду. – А не заблудиш , сину ? – Я ж казав , що дорогу знаю. – І зв і дки це знаття ? – диву є ться мати. – Я сама , над і йсь , не трапила б туди. – Ж і нк и чогось погано запам 'ятовують л і сов і урочища, – кажу трохи спогорда , а сам і не признаюся , що не раз губив дорогу в л і сах . Та я ї х так люблю , так зр і днився з ними , що нав і ть колишн і прикрощ і тепер згадуються з усм і хом. А була ж у мене одна пригода , про як у й дос і н і кому не казав . Перед зеленими святами довелося мен і повести Обм і нну на н і ч у л і си . Знаючи норов нашо ї шкапи , я дуже опасався , щоб вона кудись не забрела в спаш або не прибилась у чиюсь загороду . Тод і хтось займе її – і шукай в і тра в пол і . Тому я домудрувався зробити ось так : довгий вуздечковий пов і д прив 'язав соб і до ноги , насунув картуза на вуха й л і г спати . Обм і нна попаса є ться , потроху тягне мене за собою , а я то прокидаюсь , то знов засинаю . І треба ж було , щоб вона св і танням чогось схарапудила сь і гайнула в туман , волочучи мене по земл і . Поки я , вдарившись об к і лька пеньк і в , скочив на ноги , з мо ї х очей , як з комин і в , розл і талися і скри й п і дпалювали дерева . Напевне , т і льки туман і роса врятували ї х в і д пожеж і . Дн і в зо два тод і гуд і ли жорна в мо ї й голов і , але я тримався , як і належало хлопцев і … П і сля сн і данку я перекинув торбу через плече і вив і в і з ста є нки нашу вреднючу-превреднючу сиву кобилу , яка трима є в син і х очах насторожен і сть , пота є мн і сть і той п і дступний вогник , що ум іє одразу спалахнути злобою . Це ж треба домудритися щоб за сво ї грош і доп 'ясти ось таку напасть ! Ми довго-довго збиралися на б і дняцького коня , а купили казна-що . Вийшло воно дивно й см і шно . Коли в д і дов і й калитц і трохи забряжчало грошенят , в і н , прихопивши й мене , по ї хав з Трох имом Тимченком на ярмарок у т і Багрин і вц і , де люди чомусь не полюбляли л і теру «г» . Зам і сть Грицько , груша , грабл і , гр і м вони казали Рицько , руша , рабл і , р і м. Ярмаркування почалося і з зустр і чей і чоломкання з р і днею , свояцтвом та знайомими . А через те , що м ого д і да знали по вс і х довколишн і х селах , йому не так просто було д і йти до к і нсько ї торговиц і – його одразу потягли в т і незаконн і «д і мки» , де люди по-р і зному залишали сво ї грош і : одн і набиралися за них веселощ і в , а і нш і – смутку . Д і д саме був і з тих , що к упляють веселощ і на душу , а рум 'янц і на вид . Незабаром в і н сид і в у тепл і й кумпан ії за столом і прямо на за і ржавлен і оселедц і вибивав і з кременю і скри ще й виводив свою улюблену : Як продала д і вчина курку, То купила козаков і люльку, Люльку за курку купила, Бо козака в і рно любила… А дал і вже вся кумпан і я , забувши за торг і незважаючи на переляканого корчмаря , сп і вала про ту закохану д і вчину , що придбала козаков і за юбку – губку , за греб і нь – крем і нь , за сало – кресало , а за душу – тютюну папушу. – Людоньки добр і та красн і , дай боже вс і м довгого в і ку та доброго здоров 'я , і нащо вам ото сп і вати ? – б і дкався і хапався за перестигл і кучер і зашкурний корчмар , спасаючись гостей і з с і льради чи комб і ду.… – Я і в рай не захочу , коли там не буде п і сень . Бо що для б і дн ого чолов і ка найдорожче ? – похитуючись , запитав корчмаря розчервон і лий д і д. Той хоча й тремт і в , але шельмувато посм і хнувся : – Що найдорожче , пита є те ? Грош і і чарка от ієї , що нежурницею назива є ться. – І що ти мелеш , нещасний грошолюб ! – розгн і вався д і дусь. – Найдорожчим для б і дного чолов і ка є земля , в і рна ж і нка і п і сня . От чув п і сню про цю д і вчину ? Але що ти зна є ш ? Налити й продати ! – і д і д звертався до земляцтва : – Чи тямите , якою ця д і вчина була ? Та в усьому св і т і шукайте , не знайдете тако ї , щоб так любила курця ! Курц і , курц і , ма є те дов і чний пам 'ятник соб і ! Вс і з цим погоджувались і починали , нову п і сню . А тут і ще й ще надходили люди , яким д і д робив то воза , то сани , то колеса , то с і чкарню . В і д сивого , як смуток , самогону в одних з 'являвся на лицях п і т , а в других – сльози . І те , і друге витиралось рукавами , а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок і сушених в 'юн і в , як і тепер зам і няли тараню. Коли , нарешт і , д і дусь і дядько Трохим спохватились , що ї м треба купувати коня , ярмарок почав потроху роз ' ї жджатися. – Та коли ж той день промайнув ? – здивувався д і д. – Не і накше , як хтось узяв і вкоротив його ниньки, – переконано сказав дядько Трохим. – Є ж так і субчики , яким не т і льки люди , а нав і ть день заважа є. – Що є , то є , н і куди ї х не под і неш. Д і йшовши д о тако ї і стини , дядько Трохим і д і дусь , заточуючись , вийшли з д і мка і на неслухняних ногах подалися до к і нсько ї торговиц і . Першим зустр і вся ї м гостроокий , чорний , мов дьогтянка , циган . В і н попустивши повода , пров і в б і ля нас такого коня-лискунця , що все аж сяяло і грало на ньому . В д і да спочатку спалахнули , а пот і м посмутн і ли оч і : к і нь був не по його грошах . Але дядьков і Трохиму тепер уже все здавалось можливим. – Гей , чорнобривий та чорноокий , ск і льки правиш за свого харциза ? – похитуючись , гукнув цигану. Т ой обернувся , п і дв і в до нас коня , що перебирав копитами землю. – Ск і льки правлю , хазя ї не ? – пожал і сн і ли оч і в цигана. – Ой , краще не каж і ть , і не питайте , і не ятр і ть душу , бо це не к і нь , а мо є серце . Не стане коня – не стане мого серця. – То нащо ж ти йог о на ярмарок вив і в ? – взялось сп і вчуттям д і дове обличчя. – Не я його вив і в – само горе вивело . Впирався б і дний циган руками й ногами , а лихо здолало й повело його в сво ї х поводах… – Послухайте цього окривдженого брехунця , в і н ще й не таке нахурчить, – п 'ян енько засм і явся дядько Трохим. – Ск і льки ж ти , гармидерний , ломиш за сво є серце ? – Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, – зажурився продавець і в і ями , як млинками , погасив хитринки в очах. – А за коня правлю п 'ятдесят золотом чи ср і блом. – Ого ! – т і льки й зм і г сказати д і д , бо в його калитц і лежали одна золота п 'ят і рка і ш і сть карбованц і в ср і блом. – А яку ви , господарю найдобр і ший , покладете ц і ну за цього красюка ? – Циган картинно нап і вобернув коня , щоб ми вс і побачили його лебедину шию , оф і церську к окарду на лоб і і т і оч і , що оксамитились син і м сполоханим надвеч і р 'ям. – Не будемо класти ми ц і ни , шукай , чолов і че , ма є тн і ших купц і в, – з сумом сказав д і дусь. Але цигану , видно , хот і лося поторгуватись . В і н жевжикувате пов і в очима й плечем : – А все-таки : ск і льки б ви дали ? – Ск і льки ? Десять карбованц і в ! – одчайдушне рубонув дядько Трохим , рука в нього зараз була така важка , що повела його всього наб і к . Це здивувало чолов і ка , в і н п і дозр і ло поглянув на кулак і т і льки сказав : «Ти диви». А циган , одразу позл і шав , крутнувся і вже через плече кинув необачному покупцев і : – Завжди на ярмарку знайдеш двох дурн і в : один дорого просить , другий дешево да є. – От злоязичне с і м 'я , ще патяка є ! – дядько Трохим посварився кулаком циганов і в спину і вже обережно опустив його дон изу. Ми довго товклися пом і ж к і ньми , але чогось путящого за наш і грош і не можна було купити . Нарешт і , коли веч і р почав падати на село , а хм і ль зовс і м роз і брав д і да й дядька Трохима , вони зупинились перед сивою з прогнутим хребтом шкапою , її тримав за уриво к цибатий і теж п 'яненький , у вилис і л і й шапц і селянин . На його довг і вуса напирав червоний , як перчина , н і с , а з щ і к вибивався жовтавий намережаний прожилками рум 'янець. – Ск і льки цей рисак править ? – запитав дядько Трохим , заглядаючи шкап і в зуби . Та люто вищирилась і ледве не в і дхопила дядьков і пальця. – Бачите , який це рисак !? Огонь , а не к і нь ! – повесел і шав довговусий , ховаючи в і д покупц і в здр і бнен і і налукавлен і хмелем оч і. – Т і льки тельбатий цей огонь , наче г і тара . То яку йому ц і ну поклали ? – вже обер ежн і ше п і д і йшов до шкапи дядько Трохим. – Ус і ваш і грош і ! – не думаючи , випалив цибань. – Як це вс і ? – здивувався д і дусь. – Ще н і коли не чув тако ї дивовижно ї ц і ни. – То чуйте ! – Та в і н п 'яний , і ц і на його п 'яна, – ледве повернув язика дядько Трохим. – Я п 'яний ?! – обурився чолов і к. – То ви п 'ян і , як чопи в сивушних барилах. – Н і кого тут , чолов і че добрий , нема п 'яного, – примирливо сказав д і дусь. – Ми вс і тверез і , й ноги наш і , хвалити бога , тримаються земл і. – Авжеж , земл і, – погодився цибань і хм і льно п оторгав землю ногою. – То ск і льки ж за вашого коня ? – Ус і ваш і грош і , ус і до коп іє чки. – Може , в нас т і льки й є , що сам і коп і йки, – засм і явся д і дусь. – Не дур і ть голови . Я бачу , з ким маю д і ло , і калитку у ваш і й кишен і теж виджу. – В і н нав і ть тихенько муги кнув : – Ой , видить бог , ой , видить творець , що вкрав мужик жита корець. Д і д хот і в було п і дтягнути колядку , але згадав , що таки треба вести торг , і сказав : – Коли так , а не і накше , то залиши , чолов і че добрий , один карбованець на розвод і могорич. – На розво д ? – задумався селянин і пол і з рукою до облис і ло ї шапки. – Це можна , бо кожний чолов і к повинен мати щось на розвод . Давайте руку й калитку. Д і д , дивуючись з такого незвичного торгу , вийняв калитку , розшморгнув її , але чогось на хвильку засумн і вався і тихце м пробурмот і в до дядька Трохима : – Щось воно , чу є ш , дуже химерно виходить . Може , це не к і нь , а кобила ? – Та що ви ! Отак перебрати ? – щиросерде обурився дядько Трохим. – За кого ж ви тод і мене ма є те ! Я коня за версту по духу чую . Я на конях ус і зуби з ' ї в ! В и хвал і ть бога і вс і х апостол і в , що така дурничка трапилась. Отак за десять карбованц і в ми розжилися на коня і по ї хали додому . А вранц і бабуся , яка першою нав і далась до ста є нки , прийшла у хату , трясучись од см і ху : – Дем 'яне , ти вже п і сля вчорашнього хоч тр охи проспався ? – Та наче проспався , і в голов і не джмелить, – бадьоро в і дпов і в д і д. – Справд і не джмелить ? – ще б і льше розвеселилась бабуся. – То скажи , що ти вчора купив на ярмарку ? – Ще й пита є ш ? Коня ! – гордовито в і дпов і в д і дусь. – Коня ? – припавши до о дв і рка , щоб не звалитись од см і ху , перепитала бабуся. – А чого ж в і н , тв і й к і нь , за одну-одн і с і ньку н і ч кобилою став ? – Ти що мелеш , стара !? – ошелешено запитав д і д. – Як же к і нь може стати кобилою ? – П і ди подивись ! Ми вс і четверо чимдуж подалися до ста є нк и . Д і дусь вив і в зв і дти вчорашнього коня , який сьогодн і , на тверез і оч і , чогось став кобилою. – То що ти , Дем 'яне , скажеш на це ? – бабуся почала рукою витирати сльози см і ху. – Обм і нна ! – т і льки й вимовив д і дусь , і тут уже почали реготати ми втрьох : бабуся , мама і я. – А в і н же казав , що вс і зуби з ' ї в на конях ! Прийде – утоплю ! – гр і зно поглянув д і дусь у той б і к , де жив дядько Трохим , і присоромлено п і шов майструвати в катрагу. Дядько Трохим п і сля цього довго обминав наше подв і р 'я . А пот і м , якось врозт і ч пост авивши оч і , прийшов до хати з хл і бом п і д рукою і пляшкою в кишен і. – Ану , покажи сво ї зуби , як ти ї х з ' ї в на конях ! – одразу п і дс і к його д і дусь. – Тут д і ло , казав же ж той , не в зубах . Добрий день вам… Тут , бачите , д і ло… вЂ“ В дядька Трохима язик тепер так ч і плявся за зуби , а слова так поводились , що год і було щось толком зрозум і ти . В і н довго , невиразно і хитромудре звалював усю провину на б і долашну голотину долю , як і й чорт не вигр і ба є черв і нц і в , а лише капостить. – Та помовч уже , Трохиме, – не втерп і ла бабус я. – Таких мимрач і в гидко й слухати : не говорить , а жуйку жу є . Не долю й нечистого , а зайву чарку винувать . Через не ї обезглузд і ли обо є. – І вона трохи винна , х і ба ж я що ? Я н і чого такого й не кажу , але доля теж сво ї кол і нця викида є . Чого б ї й було не п і д і йти до нас ? – Тод і не те що дол і , а й тверез і й людин і не можна було п і д і йти до таких чоп і в ! – засм і ялась бабуня. Посм і хнувся і дядько Трохим , що до цього сид і в наче в розсол і. Утеплення ж невдахи-покупця почалось і з того , що мати кинулась до печ і , а д і д у глинян і з кв і тами чарки розлив нежурницю . І вже незабаром в і н почав насп і вувати про д і вчину , яка продала курку , щоб купити козаков і люльку . А дядько Трохим ще довго виправдувався перед ж і ноцтвом і все нападав на фортуну . Слова в нього й тепер теж вибивалис ь повол і , але весел і ше . Дядько Трохим не любив швидко н і говорити , н і працювати . Нав і ть коли в ставку якось топився наш титар , дядько Трохим не одразу взявся його рятувати . Стоячи на берез і , в і н , роздумуючи , незрушно дивився на потопаючого . Скупий титар , б ачачи , що смерть заглянула йому в оч і , благальне протягнув : – Рятуй мою душу , Трохиме… Сто карбованц і в дам. – А якими гр і шми : ср і блом-золотом чи пап і р 'ям ? – запитав дядько , знаючи титареву вдачу. – Р і зними , Трохиме, – вичавив скуп і й. Дядько Трохим врятував нашого св і чкогаса , але н і ср і бла-золота , н і паперових грошей в і д нього не дочекався , бо тод і титаря й так було уведено в розор : дядько витягнув його на берег без чоб і т . От аби в і н ще й чоботи вихопив , то , може , й мав би заплату од скупиндряги . На це дядьк о Трохим зауважив : – То коли вам вдруге доведеться тонути , не взувайте чоб і т… До нашо ї кобили одразу ж влипло пр і звисько Обм і нна , а мен і довелося пасти її і приноровлюватись до не ї. Уже сонце потроху почало визбирувати росу , коли я до ї хав до Яким і всько ї з агорож і . Вона була обнесена веселим св і жообструганим воринням , за ним спадисто і шла п і д сонце висока трава . Тут червон і ли хрещики дико ї гвоздики , красувався перестр і ч гайовий , хвалилася б і лими в і ночками ромашка і все з кимсь переморгувалась тенд і тна в і яста метлиця . А над травою височ і ли безладно розкидан і черешн і , яблун і , груш і й напатлан і кислиц і. На друг і й половин і огорож і стояли у вбогих д і д і вських шапках стар і дуплянки й з десяток вулик і в , а до них тулився св і женький кур і нь . Я з і скакую з коняки й раптом завмираю на заз і лен і й дороз і : поп і д тим кра є м вориння , на яке густол і сся кинуло т і н і , сп і ваючи , майнула ж і ноча постать . Накинута на її плеч і кв і тчаста хустина , п і днесен і вгору руки й некваплива хода нагадали мен і ранков і слова матер і . Може , це й справд і н е ж і нка , а саме л і то йде соб і загородами , л і сами і , сп і ваючи , нахиля є ться до суничник і в і грибовищ , п і д і йма є руки до плодючого дерева ? Ж і ноча постать зника є у л і с і , а я починаю придивлятися , чи не лишила вона за собою якогось сл і ду . Б і ля само ї дороги прогл янула розкидана купка молоденьких печериць , дал і хтось розбризкав по трав і суниц і , а за воринням на б і л і й черешн і соковите рожев і ють ягоди . Мен і , може , ще довго довелося б розм і рковувати про те , хто пройшов поп і д л і сом , але збоку забрин і в легенький см і х. Я обернувся . Б і ля самого вориння з козубом у руц і стояла чорнява худенька д і вчинка рок і в восьми , оч і в не ї кар і , з краплинами роси , рум 'янц і темн і , а губи в і дстовбурчились рожевим потр і сканим вузликом і чогось рад і ють соб і . То чому й мен і не посм і хнутись д і вчин і ? Я це залюбки й роблю , примруживши оч і , в як і натрусилося сонця. – А я знаю , як тебе звати, – дов і рливо каже д і вчина і двома пальцями перебира є скляне з краплинами сонця намистечко. – Не може такого бути. – От і може таке бути, – показу є чорнява сво ї р і дкуват і зуби. – Зв і дки ж ти д і зналась ? – А зимою , пам 'ята є ш ?… – пирснула вона. – Що зимою ? – Пам 'ята є ш , як спускався на ночовках з горба ?… Тепер ми почина є мо см і ятися обо є , хоча мен і не дуже при є мно згадувати , чим зак і нчилося те спускання . Але цього вже д і вчина не зна є. – Я тод і й подумала : см і ливий ти ! – А чого ж, – не знаю , що сказати , хоча й при є мно ста є в і д похвали : знайшлася таки хоч одна людина , яка не огудила мене за те спускання. – Хочеш суниць ? – простяга є до мене повну козубеньку , посередин і ск р і плену прутиком. Хто б не хот і в поласувати ягодами , але ж не личить хлопцев і брати ї х у д і вчинки , і я байдуже кажу : – Н і , не хочу. – Бери , я ще назбираю . Тут ї х багато. Тод і я збиваю в козуба вершечок і висипаю ягоди в рот. – Правда , смачн і ? – Смачн і. – Нарешт і пускаю самопасом у л і с коняку. – А як тебе звати ? – Любою. – І що ти робиш тут ? – Пас і ку доглядаю. – Сама ? – Сама-сам і с і нька, – посмутн і ли пос і вер і л і уста д і вчини , а бровенятка стали такими , наче хтось ї х почав нанизувати зсередини. – А де ж тво ї батьки ? – Мати дома пораються , а тато п і шли на закладини хати . Напевне , п і зно прийдуть за мною. – А ти часом не бачила , що то за ж і нка нещодавно у л і с п і шла ? – махаю рукою на той край загороди. – В тернов і й хустц і ? – В тернов і й. – То моя т і тка Василина, – одразу прояснилось обличчя Люби. – Вона так гарно вм іє сп і вати й виводити . А дядько по ї дом ї сть її за п і сн і , щоб не принаджувала людей на голос. – Он як ! – Знову в і дпливла од мене казка , і жаль стало т і тки Василини , яку неволить вреднючий дядько . Краще б вона була отим справжн і м л і том , що йде по земл і й творить сво ї дива. – Ти не хочеш подивитися на наш кур і нь ? – торка є мене за рукав Люба. – А що там є ? – Н і чого такого , та мен і славно , а ввечер і затишно . Ти ягоди при ї хав рвати ? – Зв і дки ти зна є ш ? – дивуюсь я. – Знаю, – та є мниче каже д і вчина. – Хтось мен і в л і с і шепнув на оце вухо. – Хто ж тоб і шепнув на оце вухо ? Мо ї слова змили та є мнич і сть і з обличчя Люби , й вона , не витримавши гри , весело пирхнула : – Мар 'яна сказала . Вона вчора у нас рвала попов і черешн і й замовила перед татом словечко за тебе . Правда , вона славна ? – Дуже славна, – погоджуюсь я. – А бачив , як вона вишива є гарно ? – Бачив. – Вона якось у нас трохи вишивала , і не д і вочу , а парубочу сорочку . Мабуть , у не ї вже є молодий. – І це може бути, – каж у я трохи з жалем , бо шкода буде , як хтось забере Мар 'яну і я б і льше не побачу її. – А в нас дома козеня є, – д і вчин і все хочеться розказати мен і. – Тато взимку знайшов його з перебитою н і жкою. – А в нас автомоб і ль був. – Автомоб і ль ? – не йме в і ри д і вчина і широко дивиться на мене. – Може , не автомоб і ль , а чортопхайка ? – Н і , справжн і с і нький , на чотирьох колесах , автомоб і ль, – рад і ю , що маю чим здивувати д і вчину . Та й не т і льки її ! Коли треба збити пиху комусь і з хвальк і в , я завжди перемагаю ї х колишн і м авто моб і лем , що був у нас аж два дн і. – Де ж ви взяли справжн і с і нького автомоб і ля ? – в і рить і не в і рить Люба мо ї м словам. – Хай тоб і тато про це розпов і сть – в і н повинен знати. – Кажу так , н і би й не хочеться розпов і дати про тор і шню і стор і ю. – Н і , н і , я хочу в і д тебе почути, – за і скрились оченята. – Це так ц і каво. – Тод і слухай . Тор і к , може , зна є ш , нашим шляхом на Польщу в і дступало в і йсько П і лсудського . От воно , ут і каючи , й покинуло п і дбитий автомоб і ль . Коли люди сказали про це д і дусев і , то в і н поб і г до нього , н аче молодий , а пот і м на волах прив і з до себе цю машину . Тод і було нам ус і м роботи . Д і дусь і ї сти не в і дходив в і д автомоб і ля , бо н і коли не мав д і ла з такою машинер іє ю , а роз і братися хот і лося до к і нця. – І не побоявся ? – аж зойкнула д і вчина. – Чого ж боятись ? – А може , там чорт сид і в , що тягне машину ? – Машину тягне не чорт , а мотор. – Хто його зна є, – засумн і валась Люба. – У нас люди по-р і зному кажуть . Ну , а дал і що ? – Помордувався , помарудився д і дусь б і ля машини , і вона ожила : запчихала , загула , затремт і ла й по ї хала . Вона може ї хати вперед і назад . Тод і посадив мене д і дусь коло себе на рем і нну подушку з пружинами , й ми почали нав і дуватись до близько ї і далеко ї р і дн і . Що вже і нтересно було – і не питай : люди скр і зь виб і гають подивитись на чудо , ж і нки страхают ься і хрестяться , д і твора б і гцем за нами лупить і на дурницю , як може , ч і пля є ться ззаду , собаки валують , п і д колеса кидаються , кури й гуси розл і таються , аж пух і п і р 'я сиплеться , а ми з д і дом так уже пиша є мося і так п і дгуцику є мо на панському рем і нн і , наче все життя не злазили з автомоб і л і в. – І гарно було ї хати ? – І гарно , і м 'яко. – Може , і я колись покатаюсь на так і й машин і, – замр і яно посм і хнулась Люба. – І це може бути , коли не побо ї шся, – зверхньо погодився я. – А куди ж ви под і ли свого автомоб і ля ? – У нас його хот і ли на дурничку як і сь шп і кулянти за мило вициганити . Вони і просили , і страхали д і да , мовляв , зна є те , що вам буде , коли П і лсудський повернеться ? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомоб і ль десяток довгих бруск і в солдатського мила , а д і дус ь сказав , що ми і ще можемо б і лою глиною прати шмаття . Тод і на торг нагодився титар . Йому не машина була потр і бна , хот і в видерти рем і нь і з подушок . Таке вар 'ятство дуже роз і злило д і дуся , і в і н сказав , що гр і х дерти шкуру з чолов і ка , а рем і нь з машини . А тит ар сказав , що в і н б і льше розбира є ться в гр і хах , ан і ж той , хто пор і зав на дрова ф і гури апостол і в . П і сля цього д і дусь п і шов на пораду , як йому бути , до дядька Себаст і яна , а дал і здав машину в пов і т . І за це ми ма є мо подяку в і д само ї Революц ії. – А в нашого д і да Революц і я гарного коня забрала , а взам і н поганого дала. – Бо так треба було, – кажу я словами дядька Себаст і яна , і д і вчина погоджу є ться з і мною , а дал і згаду є , що мен і вже час рвати ягоди. – Хочеш я тебе до найкращо ї черешн і поведу ? Її т і тка Василина з ве «п і снею». – Чого ж вона її так зве ? – Бо ц і черешн і дуже гарн і , й на них найб і льше трима є ться роса , як на т і тчиних п і снях сльози. Ми обо є смутн іє мо , мовчки перелазимо через вориння і травами , що оксамитяться та й оксамитяться , йдемо до т ієї черешн і , яка найб і льше трима є роси . Вона , г і нка й кучерява , лише к і лька ступн і в од і йшла в і д л і су й вигойду є в соб і сонце , на її г і лках красуються не окрем і ягоди , а ц і л і в і ночки . Ось к і лька таких в і ночк і в я й принесу Мар 'ян і зам і сть сережок. – Л і зь, – каже мен і Люба. – Може , й тебе п і дсадити ? – Не треба , я суниц і збиратиму . Насушимо ї х на зиму , то й простуда буде не страшна. Д і вчина з і гнулась , вишукуючи в трав і суниц і , а я пол і з на черешню . Рвати ягоди на такому дерев і – любота : потягнеш в і ночок до себе – і в руц і аж с м і ються мальованими щ і чками доб і рн і черешн і … Я й дос і , згадуючи дерева свого дитинства , думаю , що мало , ой як мало наш і садоводи і селекц і онери досл і дили багатющ і скарби природи й народно ї селекц ії … Через якийсь час до мене залет і ла п і сня про гай-розмай і про ту любов , яку розбили вороги . А коли в і джурилася п і сня , хтось п і д кор і ння деревам , а дал і й на трави кинув таких веселощ і в , що в мене й на черешн і затанцювали ноги . Я п і дв і вся вгору , щоб розглед і ти , що робиться внизу . В л і с і , насп і вуючи соб і , на соняч н і м кружальц і аж вививалася в танку маленька д і воча постать , ї й , видати , н і як не хот і лося в і дходити в і д сонячного кола , яке п і дсв і чувало весел і бос і ноженята , і Люба кружляла й кружляла на ньому , поки не впала на землю. – Оце ми так збира є мо суниц і на зиму !? – гукнув я з самого вершечка. Д і вчина , мов ошпарена , схопилась на ноги , ще раз крутнулась навколо себе , показала мен і язика , засм і ялася і гукнула : – Не будь вишкваркою ! – А ти не пащекуй ! – О , найшов пащекувату ! – засм і ялася Люба. – Ходи-но краще сюди. – Чого ? – Поможеш видмухнути вогонь. – А нащо в і н тоб і ? – Треба ! Я зл і з і з черешн і й п і шов до куреня . Недалеко в і д нього на л і сов і й пропален і й латц і чорн і ли вугляки й недогарки . Люба , вже припавши до земл і , так дмухала на них , що з очей текли сльози , але ї ї старання були марними. – Почекай , д і вко , не воруши увесь поп і л . Ось ми пошука є мо живого вуглячка. – Я ломачкою розворушив погасле багаття і таки знайшов , на рад і сть Люб і , вуглину , на кра є чку яко ї ще трималася цятка вогню . До нього ми приклали сухого бере сту , подмухали навперем і нку , берест затр і щав , задим і вся і спалахнув . Тепер уже неважко було розпалити багаття. – Ось ми й кулешу наваримо, – Люба поб і гла в кур і нь , винесла зв і дти казанок , таган і торбинку з пшоном , в якому ще розкошував шматок старого сала. – І ти вм іє ш кул і ш варити ? – здивувався я. – Та чом не вм і ю , ось побачиш , який буде смачний , коли салом затовчу… І справд і , кул і ш її вдався на славу . Пос і давши на землю , ми ї ли його прямо з казанка , я п і дхвалював куховарку , а вона соромливо і рад і сно в і д махувалася смаглявою рукою , в як і й тримала зачерств і лий житник. – І що тут такого : кул і ш як кул і ш ! От борщ зварити – це д і ло трудн і ше. – А ти вм іє ш ? – З щавлю ум і ю , а з буряками й квасолею ще н і … А ти коли-небудь б і лу трясогузку бачив ? – Блакитну бачив , а б і ло ї – н і. – А борсука ? – Теж н і. – А я бачила к і лька раз і в , нора його недалечке , і в і н вечорами висову є ться з не ї . Вил і зе , посто ї ть , послуха є що робиться довкола , а пот і м почина є полювати . Восени в і н приходить у нашу загороду ласувати кислицями. Ми поб і г ли подивитись на борсучу нору , а пот і м Люба повела мене до кислички , де зараз жила б і ла трясогузка. Нерозумна пташка звила зовс і м низько гн і здо і тепер сид і ла в ньому на я є чках . Кубельце її було таке маленьке , що увесь хвостик трясогузки звисав над ним . По чувши кроки , пташина повернула гол і вку до нас , вча ї лась , а в її крих і тному чорному оц і промайнув острах . Ми п і д і йшли до самого дерева , але трясогузка не кинула свого кубельця. – Ход і мо , Михайлику, – тихенько сказала Люба. – Хай не тривожиться вона . Я тоб і ще покажу джерельце , що пробилося прямо з дуплавого пня… Я й не стямився , як веч і р ос і в на л і си і почав укладати на н і ч кв і ти , з них то тут , то там звисали сонн і метелики . Мен і не хот і лося так швидко прощатися з Любою , яка встигла нарвати і суниць , і щавлю , і в і нок сплела і соб і , й сво ї й подруз і. – При ї жджай , Михайлику , і книжку гарну привозь, – попрохала , прощаючись , д і вчина , в голос і її озвався смуток. – Коняка буде пастися , а ми щось читати , та й знову черешень нарвеш , не шкода добр і й людин і. – Тоб і не с трашно сам і й залишатися ? – Трохи страшнувато, – обвела поглядом л і си. – Але ось-ось над і йде т і тка Василина або тато . А зараз я в кур і нь заберуся , щоб н і хто , нав і ть борсук , не бачив мене, – повела довгими чорними бр і вками , а над ними жал і сно затремт і ли дв і сумн і оборочки зморщок. Вона провела мене за вориння , ще й рукою махнула , коли я вискочив на коняку . Про ї хавши трохи , я оглянувся . Люба вже стояла б і ля куреня і проводжала мене очима . А в цей час в і д дороги славно-славно об і звалася п і сня , і д і вчинка рад і с но метнулась ї й назустр і ч . З-за дерев , сп і ваючи , з 'явилася струнка ж і ноча постать , ось вона простягла руки , і в них з розгону влет і ла Люба… А дал і мене вже наздоганяли два голоси , що журились над долею соловейка , який не знайшов щастя н і в л і с і на гор і с і , н і в долин і на калин і … Дома вс і похвалили мене за гарн і черешн і , бабуся назвала свого внука «нашим годувальником» , а д і дусь сказав , що м і й чуб пахне суницями , а завтра , мабуть , запахне р і чкою. – А чого р і чкою ? – Бо взавтра я п і ду ловити рибу , то , може , й т и пристанеш до мене ? – Таки пристану ! – рад і сно вигукнув я. – От і гаразд . Т і льки збуджу тебе рано-рано , коли ще чорти навкулачки не б 'ються. – Д і ду , а як це чорти б 'ються навкулачки ? – Так само , вважай , як і люди . Т і льки нечисть в і д стусана летить дал і і аж земля двигтить п і д нею, – нав і ть не посм і хаючись , поясню є д і д. – Ой , мовчи , старий гр і ховоднику . Чого навча є дитину проти свято ї нед і л і ? – док і рливо говорить бабуся , яка н і коли чорта не назве сво ї м і м 'ям , а т і льки – Гнатом-безп 'ятком або тим , хто в греб л і сидить. – А що ж тут такого ? Йому все треба знати. – Д і ду , а чим будемо ловити рибу ? – Саком . Я знаю одне м і сце в 'юняче… вЂ“ А щупаки там будуть ? – І щупаки , і карас і , і лини будуть, – лаг і дно говорить д і д , і хороше-хороше ста є мен і на душ і в і д його сл і в, а до очей наближа є ться та Ведмежа долина з р і чечкою , куди я ще не заходив рибалити з і сво ї м прод і рявленим решетом . Д і д говорить , що там колись водилось риби тьма-тьмуща . Косар і , бувало , захочуть юшки на об і д , то , не довго думаючи , й пускають у д і ло сорочк и : зав 'яжуть рукава , ковн і р – та й у р і чку . Наловлять отак рибки – і таганують соб і на берез і . А в ятер і набивалось того карася мало не до горловини , та все такого , наче в і н і з золота вийшов . А тепер нав і ть і з снастю треба ц і лий день талапатись , щоб налови ти яко ї сь др і бноти. Ми виходимо з д і дом на подв і р 'я , огляда є мо невеликий сак , на якому завбачливо висить торба , огляда є мо довжелезний бовт , яким буде орудувати д і дусь . Коли б скор і ше зб і гла ця н і ч ! – День завтра буде як золото, – дивиться на зор і д і дусь і йде з і мною до вор і т. – Зв і дки ви зна є те ? – Зор і в і щують, – і знову якась та є мниця вчува є ться мен і в д і дових словах. Одразу ж за нашою вулицею стоять , як Дунай , молод і конопл і й соняшники , за ними темно виткнулась церковця , ще дал і , б і ля самого неба , дирка є деркач , а в неб і виблиску є В і з . В і н зовс і м був би схожий на звичайний земний в і з , аби хтось начепив на нього колеса , хоча б змайстрован і д і дусем . Притихши б і ля вор і т і придивляючись до семи з і рок , я неспод і вано кажу про це д і дусев і , а в і н у подив і прикла да є руку до сивих карлючок вус і в і , з і бравши на лоб і рясн і зморшки , почина є см і ятися : – Оце додумався ! Н і хто не почепить отам кол і с , бо в неб і нема стельмах і в. Тепер уже я дивуюся , бо знаю , що стельмахи є в кожному сел і : і в Кусек і вцях , і в Л і тинц і , і в З і нов ' є нцях , і у Вербц і , і в Березц і , і в Майданах , і в Руднях , і в Гутах , і в отих Тесах , що стр і чають і випроводжають вас виводками др і бноти , бо тут с і м 'я не вважа є ться с і м ' є ю , коли в н і й нема є шестеро д і тей . А через те що тут у родинах водиться не т і льки по шестеро , а й по ш і стнадцятеро д і тей , то в нас ще й дос і Теси називають Кита є м. – А чого , д і ду , в неб і нема є стельмах і в ? – Бо там живуть одн і свят і. – То й що ? – пильно дивлюся , чи не п і дсм і юються з мене. – Х і ба свят і не ї здять один до одного в гост і ? – Н і , не ї здять – вони п і шки ходять. – П і шки ? Це насправд і ? – Насправд і. Мен і шкода ста є святих , як і не знають тако ї радост і , як ї здити в гост і . Це ж колеса поскрипують , а кон і пофоркують , а дорога петля є , петля є то полями , то луками , то д і бровами , а дал і , д есь понад ставом , і с і льце вигулькне . А в ньому далека р і дня чи свояцтво прожива є , а в них і хл і б смачн і ший , і вишн і не так і оскомист і , і люди уважн і ш і до тебе , і оч і ї хн і так добре зор і ють , і вс і тебе р і днею величають і нав і ть п і дшукують молоду… – Д і ду , а свят і багато ходять ? – Багато. – А в них ноги не болять ? – У святих н і чого не болить , ї м добре живеться. – А чого ї м добре живеться ? – Бо вони мають у що взутися , у них є хл і б і до хл і ба. – А хто ї м поле оре ? – Н і хто ї м не оре, – вони мають хл і б не з поля. – А-а-а , в них є крамниця з булками ! – враз вшолопую я , пригадуючи лавку Митрофаненка , а д і д обома руками хапа є ться за вор і тницю , прис і да є і так почина є реготати , що на вишн і- лутовц і прокида є ться п і вень і ран і ше , н і ж звичайно , кличе ранок. На с і нешн ьому пороз і з 'явля є ться бабуся . Вона ще не зна є що й до чого , але теж почина є – см і ятися , бо ж чогось см іє ться її чолов і к. Я н і коли не бачив дружн і ших людей , як мо ї д і ди . В селянств і , та ще в нестатках , усього доводилось мен і надивитись і начутись . Але жод на крих і тка житейського бруду не виповзла з двору мо ї х д і д і в , недобре слово з ї хн і х уст не торкнулося жодно ї людини. З незвичайно ї дел і катност і д і дуся дивувались і потроху п і дсм і ювалися наш і вуличани . Де ж це видано так жалувати в селянств і ж і нку , як жалув ав в і н ? Коли д і дусь п і зно повертався з роботи чи зароб і тк і в , то шкодував будити свою дружину , а с і дав на призьб і коло її в і кна і отут , припадаючи росою , засинав до ранку . За це не раз його сварила бабуня . Д і д об і цяв , що б і льше цього не буде , і знову робив по-сво є му. Народились мо ї д і д та баба ще кр і паками , побралися уже в і льними і стали жити на п і шаку П і ший над і л п і сля 1861 року селянину , який не ма є тягла. . А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя Кочубея по сто двадцять п 'ять кар бованц і в гот і вкою , а в розстрочку на сорок дев 'ять рок і в – по триста карбованц і в за десятину , м і й д і д скр і пив купчу на три шнури 1,1 десятини. та й продав за них свою силу й роки . А що ж було робити , коли в хат і як не через р і к , то через два скрип і ла к олиска і народжене життя мало йти в св і т не старцем , а с і вачем. І наоралися , і нас і ялися , і накосилися його ус і б і ляв і сини й онуки , аж поки не взялися ї х косити в і йни і смерть . Косила вона , не жалуючи , і залишилось тепер з усього нашого великого роду т і ль ки дво є чолов і к і в… Бабуся , пересм і явшись і з того , що я зморозив , заганя є нас до хати , а сама ще йде поглянути на свою вт і ху – садок . Кожне деревце тут посаджене її руками , й до кожного з них вона мала сво є тихе слово . Було так ц і каво слухати , коли бабуся , наче з р і днею , розмовля є з деревами , тому я й ув 'язуюсь за нею . Але бабуся не полюбля є , щоб хтось прислухався до її розмови з садком . Тому вона зараз т і льки п і д і йшла до к і лькох дерев , поторгала ї х руками , щось прошепот і ла й незабаром повела мене в хату. Ро здягнувшись , я падаю на тапчанчик і спочатку чую слова бабус і , звернен і до цариц і преблаго ї , усердно ї заступниц і скорбних , а дал і , кр і зь молитву , вловлюю скрип наших вор і т. «А може , це тато при ї хав ?» – схоплююсь і з тапчанчика і припадаю до в і кна . Н і , то на воротах п і д зорями вмостилися парубок і з д і вчиною і н і чут і нку не журяться , що ворота скриплять і скриплять. Я припадаю до подушки , і незабаром п і д слова молитви і воркування закоханих щось почина є злегенька погойдувати нашу хату . То , певне , др і мота п і д і йш ла до не ї і робить сво є д і лечко… Ось вона трохи розгорнула тем і нь , і над і мною зашелест і ла росою п і сня-черешня , з веч і рнього куреня вийшла усм і хнена Люба , а поб і ля нори , прислухаючись до л і су , насторожився борсук. А дал і в м і й сон зал і тають лебед і , ї х ст і л ьки , ск і льки може бути лише у сн і . Вони п і дхоплюють мене на крила і летять сво ї м лебединим шляхом на широку долину , де вже з саком сто ї ть м і й д і дусь . Приклавши руку до очей , в і н придивля є ться до неба й см іє ться : – Ага , прип і знився . А я вже сам трохи щук і в 'юн і в наловив. І справд і , на прибережн і м сухопутт і звиваються пос і р і л і в 'юни і , поблискуючи , вигинаються носат і щупаки… Д і дусь збудив мене , коли в неб і ледь-ледь почала виб і люватися зоряна і мла . Я п і д і йшов до сака , одволожений росою , в і н вибивав з себе па хощ і риби й водяного з і лля . І раптом у нашому садку почувся шелест . Я озирнувся . М і ж деревами , що кутались у туман , сполохано майнула ж і ноча постать і зникла за вор і тцями в городах. «Невже це л і то зупинилось було б і ля нашого саду та й п і шло соб і до і нших л юдей ? – завмер я на м і сц і. – Але чого воно було таким схожим на Мар 'яну ?… Нав і ть хустку так розправило , як Мар 'яна» . Та яких т і льки див не зробить л і то ? Про це найб і льше зна є моя мама… Розд і л четвертий За хмарами-хмарами куталось сонце ; воно зр і дка опускало п і д кра ї неба і млав і просв і тки , і тод і земля трималась на них , мов колиска . Навколо тихо брин і в золотий п і всон передос і ннього степу . Здалеку , наче по блакитн і й вод і , повол і пропливав приломлений до плуга орач , а за ним , б і ля самого неба , в і тря ки намотували на сво ї крила бабине л і то і час… Я і дос і завжди з хвилюванням входжу в передос і нню золотисту втому пол і в , я і дос і не можу спок і йно дивитися на останн і , сиз і в і д негоди , в і тряки , на ц і добр і душ і укра ї нського степу , що в і ками вписували в сто р і нки хмар і неба нелегкий л і топис хл і боробсько ї дол і. Мен і і нод і зда є ться , що я теж схожий на в і тряка , який основою , хрестовиною трима є ться чорно ї , репано ї земл і , а крилами жада є неба… З курно ї дороги , нарешт і , видибцьову є , сповнена г і дност і , постать Петр а . Пооб і давши , малий бурмот і й байдужувато б ' є палюгою по цупких стеблах «Петрового батога» , і вони закипають сполоханим синьоцв і ттям . Зараз на темному обличч і пастушка тримаються лише п і всонна добр і сть і сит і сть . Роз і мл і лим оком в і н перел і чу є кор і в , що пас уться на стернях , зупиня є погляд на скопищ і і задоволене , але з прихованою насм і шечкою хмика є : – Ну , як , читальнику ? – Погано , об і днику ! – Ти ще гн і ва є шся ? – вдовиченко примирливо покл і пу є в і ями , на яких ос і в пилок дороги. – Та н і , перегн і вався. – То чому ж погано ? – п і д і йма є одне плече вгору , дал і його обличчя розповза є ться в широк і й посм і шц і , при цьому в і н показу є все сво є п і дсинене др і бнозуб 'я. – А-а-а , панська журба : нема чого читати ? Вгадав ? – Вгадав, – необачно з і тхнув , бо знаю , що це викличе т і льки н ову насм і шку. – Читай не читай , грамотяко , все одно попом не станеш, – неквапливо виважу є скотарчук насмикан і з чужих мудрувань слова , а дал і задоволене б ' є долонею по дерев 'ян і й цурц і , на як і й тримаються штаненята : – От погоб і дав , так погоб і дав , що й само му не думалось , не гадалось. Я глузливо чмихаю : – Чого т і льки не було на тому стол і : і хл і ба , і води , а цибул і яко ї , а хр і ну , і нав і ть само ї редьки !.. Петро зневажливо , як т і льки в і н ум іє , рукою , очима і губами в і дкида є вищесказане і зверта є ться наче не до мене , а до когось стороннього : – Не дивуйтесь , бо що воно , б і дне , тямить у панському ї дл і ? – Що , що ? Ти аж до панського ї дла допався ?! – Атож ! – зверхньо нап і воберта є ться до мене Петро і л і ньки ц і дить : – Чу є ш , і борщ з товчениками , і качатину , і аж солодк і пундики ї в. – У сн і ? – Та н і , у самого попа ! – Тороч та балакай ! – Тепер я зневажливо махаю рукою , бо добре знаю скаредн і сть нашо ї бл і давовидо ї попад і , в очах яко ї зеленкувато застоявся мед , а на язиц і трималася жовч ; присадкувата і широка , мов дзв і н , ма тушка ц і лоденне товчеться на сво є му поп і вств і і все буботить що тепер настало не життя , а один розор – ус і і всяк і ру ї нники об ' ї дають та обносять її статки . Правда , коли на поп і вському подв і р ' ї стоять червон і козаки , матушка до ї хнього в і д ' ї зду ста є тихою, н і би з і тхання , і нав і ть наймичку Мар 'яну назива є не богопротивим плевелом , а – серце мо є … – І ти н і як не в і риш , що я в попа об і дав ? – пастушок удавано байдуже ляга є гор і лиць на стерню , кладе в узгол і в 'я сплетен і руки і ловить очима б і л і хмари , що з сво ї х кра є чк і в обтрушують та й обтрушують на поле нитки бабиного л і та. – А хто й пов і рить брехуненку ? Ще , може , скажеш , що сама попадя аж на покуття посадила тебе ? – Дурний , та й год і ! – задоволене п і дсм і ю є ться Петро. – Матушки саме дома не було : вона аж у Л і тин по ї хала храмувати . А наймичка Мар 'яна чого т і льки , чу є ш , не поставила на ст і л і … – вдовиченко нап і вп і дводиться з земл і , а голос його стиха є , н і яков іє … – і чорнобривцем назвала мене , і казала , що я , кхи… вигарн і в. – О ! – От тоб і й «о» ! – Петро збира є в обо рку потр і скан і вуста , напевне , передуму є , чи варто було говорити оте , що про нього сказала д і вчина , бо вже й ми перехопили од старших поведенц і ю зверхньо ставитись до того , що говорять ж і нки. – Дума є ш , вихваляюсь перед тобою ? Дуже потр і бно мен і ! Н і , я не д умаю , що в і н вихваля є ться . Слова Мар 'яни вражають мене . Тепер я зовс і м і ншими очима оглядаю пастушка , його старий зало є ний картузик , ганч і р 'ясту одежинку і чи не вперше бачу , що в і н справд і славний : і брови в нього чорн і , сосонкою , і оч і красив і. Як і нод і важливо бува є , щоб хтось вид і лив у людини щось гарне та й і ншим , менш видющим , п і дказав . Я дивлюсь через поле вдалину , де лише купинами явор і в і тополь окреслю є ться село , і тепло згадую заповзяту поп і вську наймичку Мар 'яну , оту босоногу з двома рухливими к осами в і холу , що все робить навб і жки , пританцьовуючи і см і ючись або сп і ваючи . Нав і ть коли матушка сварить її , наймичка насочу є ться см і хом , продаючи б і л і п і дк і вки зуб і в і аж три ямки : дв і на щоках , а третю на п і дбор і дд і. – Нема на тебе , шибайголово в сп і дниц і , н і грому , н і блискавки , н і трясц і , н і тр і сця , н і лихо ї години , ан і синього смутку. – То й добре , що нема ! Хай і пов і к не буде – не зажурюсь ! – дивиться кудись поверх матушки Мар 'яна , пританцьову є на м і сц і і п і дсм і ю є ться. Попадя озира є ться довкола , з і тха є : – Прости , господи , согр і шен і я наш і , вольная і невольная… Запам 'ятай , малов і ре , мо є слово : будуть тебе невдовз і тягнути куцохвост і у саме пекло і т і льки одним св і жим мотуззям , бо старе не витрима є. – Г і ! Поки вони соб і нат і пають конопель та насучать мотуззя , то я ще наживуся. – От хай мене уб ' є золотий хрест, – била себе роздутою рукою в п і дпарист і груди попадя, – коли не кинуть тебе хвостат і аж на саме днище ге є ни огненно ї. – І там , кажуть , матушко , є люди ! – Свят , свят , свят . І що ти , богопротивна , мелеш і вже наперед шука є ш кумпан і ю в пекл і ? Зникни і щезни з мо ї х очей , в і длюдку ! – Куди ж , матушко , щезнути : до худоби , сапання чи на леваду ? – смиренно пита є Мар 'яна , а з к і нчик і в її в і й аж капотить молодече житт є любство. – Революц і онерка ! – нарешт і вол ала матушка , сама лякалася цього слова , одразу ж руками стримувала серце , а оч і п і дводила до неба : – Прости , господи , согр і шен і я наш і , вольная і невольная , прости і остави… А наймичка , метляючи сп і дницею і косами , вже проворно б і гла до обори чи на город і скр і зь ронила на стежки і дор і жки безжурний см і х чи п і сню . В сел і , хто знав Мар 'яну , жалували її , зичили добра і гарного жениха , який мав би земельку і славно хл і боробив. «Так от хто мен і зможе пособити – знайти в попа якусь книгу , і чого ран і ше не додумав ся до такого ?» – весел і ю я , вже не дослухаючись , як розкошував пастушок за панотц і вським столом. – Ну , б і жи на об і д , бо перепадешся на смик, – нарешт і каже Петро і вийма є з кишен і свою є дину цяцьку – кресало з напильника і крем і нь аж з Карпатських г і р , де воював з австр і яками його дядько. Стернями та картоплищами я скочуюсь до микит і вського ставочка , де були отакенн і коропи , аж поки ї х не повиглушували бомбами . Тут ср і бно жебонить синя-синя долинкова вода , я нахиляюсь до не ї , п 'ю її сп і в і прислухаюсь до ше лесту отави . Я дуже люблю , як сп і ва є вода, – весною вона з рев і нням нурту є по вс і й долинц і і , аж зап і нившись од лют і , рве гребл і , вл і тку – ледь-ледь награ є у соп і лку , а взимку т і льки і нод і спросоння писне , як в 'юн , і знову спить. А ви чули , де і як вона пр окида є ться ? От п і д і ть напровесн і до яружанських трьох ставк і в , де Куценький Михайло проживав , і ви побачите сонячно розтрушений на сн і гу л і щиновий цв і т , а п і д сн і гом почу є те зненацька якийсь схлип і голос жайворонка , і знову схлип , і знову голос жайворонка . Ото вже й знайте – прокинулась вода і дмуха є в тор і шню розколену очеретину , а та , дурненька , ще не второпала , що наста є весна , і чогось схлипу є соб і. Обминувши в долинц і п і зн є волотисте просо , я вихоплююсь на шлях і одразу наздоганяю драбинчастий в і з гор шковоза Терент і я . Зсутулившись , старий колива є ться на передку , а позад нього на пом і сниц і вмостились чорн і , як шпаки , др і бнята з глиняними кониками в руках . Оч і в коник і в велик і , гриви пишн і , у в і нки позапл і тались , а хвости до самих копит д і стають ; глянеш на таку худобину – зрад іє ш і пожалку є ш , що не ма є ш її в себе . А д і д Терент і й щоразу над новою худобинкою мудру є , щоб звеселити нею і людей , і сво ї х онук і в , хоча сам уже й розлучився з рад і стю : гетьманц і пов і сили Терент іє вого сина . Тепер хоч і незахисно ста ло старому гончарев і на св і т і , проте в і н не розлуча є ться з і сво ї ми др і бнятами , нав і ть ї де з ними в далек і села ярмаркувати . Ну , а д і тям дорога завжди рад і сна дивовижа. На воз і злегенька поторохкують червонобок і , в полив і миски , на днищах яких спочивають со няшники , кв і ти і сонце ; перехоплюють в і трець зеленкуват і і сиз і , наче в них і дос і не розтопилась наморозь , глечики ; розкапустились мак і три і ринки , запишались горшки-дв і йнята , що в них аж ц і лий об і д понесуть добрим людям ; дебел і ють горлов і горщики , в яких би вм і стився і я , і гончарев і скощавлен і др і бнята ; цв і туть бокаст і куманц і , зачеплен і кумедними п 'яноокими гол і вками баранц і в , мовляв , кумуватись , чолов і че , можна , та баранячо ї голови не напивай. Окинувши оком усе це добро , я рад і сно гукаю старому : – Д і ду Терент і ю , дайте коника ! – А батога не хочеш ? – оберта є ться до мене пропечений вогнем і сонцем гончар. – А батога не хочу, – см і юсь я , посм і ха є ться у п і варшинн і вусища гончар , і дружно п і дсм і юються гончаренята , см і х у них тоненький і сходиться водно , як дв і ниточки. – Дасте , д і ду ? – П і дрости трохи. – Еге , п і дрости ! Це саме ви казали мен і й тор і к. – Справд і казав тор і к ? – хитру є старий. – Певно , доведеться дати , коли пособиш крутити круг. – Пособлю , ще й як ! – Тод і приходь завтра. – А коника – сьогодн і ? – Те ж завтра. – І де ви будете стояти ? – На Королевщин і . Може , п і двезти ? – запрошу є на в і з гудзукуватою рукою , в яку пов ' ї далась глина. – Та н і , боюсь , щоб ваш і миски не потовкти. – Хазяйська дитина. – А ви дума є те ! Гончар знову посм і ха є ться , а я , задоволений розмовою , поп і д в і ковими липами б і жу та й б і жу до села . М 'яка тепла курява кущами вироста є з-п і д н і г , а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними св і танками і ядерними росами листя . З шляху повертаю не до сво єї хати , а на перетин вулиць , за якими в завулку др і ма є в бузку поп і вський будинок . Назустр і ч мен і з дворища двома клубками кидаються гончаки , а найстар і ший лемехуватий пес , н і би впаяний , незрушно сто ї ть на кам і нних сх і дцях і так вигавку є , наче по команд і вибива є у барабан. З городу не б і жить – вихором вил і та є Мар 'яна . Сп і дниця з червоно ї ба ї кружля є навколо її легких босих н і г , у косах колива є ться патлатенька гвоздичка . Ось д і вчина махнула рукою , і на подв і р ' ї спочатку стиха є гарчання , а дал і втихомирю є ться й бараб ан. – Ой , Михайлик до нас прийшов ! – з такою рад і стю говорить Мар 'яна , н і би я її найближчий родич . І оч і її , голуб і , з сизим туманцем , лаг і дно осявають мене , а руки поправляють мою сорочечку і картузик . Пот і м вона зирка є на будинок і тихо пита є : – Ти , може , Михайлику , ї сти хочеш ? – Н і , не хочу, – я в і дчуваю , що червон і ю , і в і дводжу погляд од Мар 'яни. – Не соромся , дурненький, – наближаються до мене чорн і в і ночки в і й , а п і д ними лежить і глибока степова далина , і така добр і сть , яку пов і к не забудеш. – Я не с оромлюсь , Мар 'яно… Ти не подумай . Я вже об і дав , і так начасничився… – Начасничився ? – см іє ться д і вчина. – Ой горе мо є : знайшов чим похвалитись. Тепер я весел і ю : – Таки є чим : у нас головки часнику прямо як у мене кулаки. – Аби ще сало було до нього. – І са ло в нас є борщ затовкти. – Чом не багач і, – жал і сн іє Мар 'янине обличчя. – Тебе мати до мене прислали ? – Н і … Я сам прийшов. – До кого ? – До тебе , Мар 'яно. – Справд і ? – знову щирою рад і стю береться д і воче обличчя. – От молодчага ! А я оце нещодавно подумала й зажурилась соб і : хто мене згадав і перед святом пров і да є ? Р і дня ж моя далеко-далеко живе, – посмутн і ла і з і тхнула д і вчина , і куточки вуст її стали журн і . І чого т і льки вс і кажуть , що вона н і коли не печалиться ? – Мар 'яно , я щось маю до тебе, – не знаю , як і почати про сво є. – То кажи ! – Ти це можеш знайти мен і якусь книжку ? – Комусь на куриво чи соб і читати ? – Соб і. – Ой , не можу тоб і , Михайлику , запомогти : п і п ус і книжки , як нев і льник і в , замика є, – смутн іє д і вчина , і смутн іє в її косах червона патлатенька гвоздичка. – Як нев і льник і в ? – повторюю я. – Якби не замикав , то я крадькома і з самого вогню винесла б тоб і … От горенько , та й год і ! І чим т і льки пособити мо є му Михайлику ?… Правда ж , ти м і й ? – Уже весел і ють оч і , уста і вс і три ямки Мар 'яни. Я н і яков і ю , не знаю , що сказати , і перестуцаю з ноги на ногу. – Та ти не журись , перечасуй без книжки , а я щось залукавлю на рад і сть попу чи попад і. Мар 'яна , см і ючись , хапа є мене за руку , і ми вже навзаводи б і жимо до просторо ї поп і всько ї кухн і . Тут чисто , як на Великдень. В коцюбнику , перевертаючись , граються котята , на лав і пописку є т і стом забучавлена д і жа , а з панського мисника так пахне солодкими стравами , що у мене одразу йде обертом голова , а всередин і прокида є ться голод . Мар 'яна метнулась до мисника , вихопила з яко ї сь блакитно ї , у л і леях , посуди пундики , посилан і справжн і м цукром , і почала запихати в мою торбину. – Пот і м з ' ї сиш соб і . Смачн і – сама пекла , сама й хвалю ! І почекай мене одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота , п рипала вухом до дверей , що вели до поко ї в , і одразу зникла в них . Незабаром повернулася , та є мнича й рад і сна , крутнулась на м і сц і, – цього т і льки й треба було котятам – вони одразу ж повисли на її сп і дниц і. – Вас т і льки й бракувало мен і ! – Мар 'яна обережно вигойднула причеп у зап і чок і тод і стала перед і мною. – Михайлику – вкрала ! – Що ? – холону в і д рад і сного здогаду. – Ось ! – д і вчина нап і воберта є ться , д і ста є з пазухи книгу в крамних пал і турках , урочисто пода є мен і , а очима пантру є на двер і. – Хай попошукают ь тепер її ! – Спасиб і , Мар 'янко , велике спасиб і, – беру книгу , не знаючи , як і де її заховати. – Нема за що . Вчися , Михайлику , вчись , дорогенький , може , хоч ти не будеш таким темним , як ми . А вивчишся , не понехтуй нами, – з і тха є наймичка , маха є рукою перед очима , наче в і дганя є од них печаль , і переводить погляд на книгу. – І за ск і льки ти можеш її вчитати ? – Та за два дн і й прочитаю. – За два дн і ? – диву є ться Мар 'яна. – А я , певне , за все життя не вчитала б . І що там т і льки пишуть мудр і голови ? Прочитай мен і , Михайлику , хоч трошки. – Вона , прислухаючись , бере с і нешн і й покойов і двер і на клямки , а я розглядаю книгу , і мен і мерхне в очах. – Що таке , Михайлику ? – перелякалась Мар 'яна. – Ой , це , може , з неподобством ? – Д і вчина , щось згадавши , шар іє і вишарпу є кн игу з мо ї х рук. – Ти чого , Мар 'яно ? – потискую в подив і плечима. – А чого ж ти таким став , коли заглянув у не ї ? – обережно погортала к і лька стор і нок. – Бо вона не по-нашому написана, – беру книгу і дивлюсь на чуже , незрозум і ле письмо. – Не по-нашому ? Оце у дружила тоб і ! – похитала головою Мар 'яна. – Хто ж його з мужицькою грамотою добере , як ц і книги пишуться ? – Вона замислю є ться , а дал і р і шуч і е : – Ну , ти не смутн і й ! Догнав не догнав , а поб і гти можна . П і демо зараз до панича і попросимо в нього наську книгу. І от ми обо є сто ї мо в просторому поко ї перед великим (на ньому й спати можна ) столом поповича ; його нещодавно революц і я витурила з якогось ки ї вського і нституту . Головешкуватий , вислоносий панич уважно вислухав Мар 'яну , п і дв і вся і довго прим і ря є ться до мене темним з насм і шкуватою волог і стю оком , зупиня є його на мо ї х ногах , і я починаю соромитись ї х , брудних , порепаних і подряпаних стернею , починаю соромитись свого незугарного полотняного одягу і торби , що проп і ка є мою спину поп і вськими пундиками і з справжн і м цукром. – Так-так , хочеш дуже розумним стати ? – нарешт і , пита є ться попович. Я чую п і дступн і сть , насм і шку в його запитанн і і тихо в і дпов і даю : – Хочу щось почитати. – Тепер ус і чогось хочуть , нав і ть ось така др і бнота, – вцюкнув мене словом і проп і к очима па нич , а дал і п і дняв голос на Мар 'яну : – Можеш , д і вко , йти до сво єї роботи ! Чи ти її всю переробила ? – А хто її усю переробить ?… Прощавай , Михайлику, – п і дбадьорю є мене очима і високими здивованими бровами. – Панич неодм і нно дасть тоб і гарну книжку. Мар 'яна, красиво погойдуючи станом , вивива є ться з к і мнати і вже з-за нап і впрочинених дверей перекривлю є поповича . Я мало не пирснув од см і ху , але в цей час р і вно входить в старому п і дряснику сивогривий батюшка . З-п і д його п і дрясника видно штани , і це мене дуже див у є вЂ“ чогось дос і я й подумати не м і г , що попи ходять у штанях. – Ось , тату , н і с і ло н і впало , ма є мо соб і нового читальника , прошу любити і жалувати, – каже батьков і син , і вони обо є починають см і ятися. Я печу раки і мовчки стою на одному м і сц і , каючись , що прийшов сюди . Сором , затят і сть і горд і сть змагаються в мен і , а до очей зрадливо п і дкочуються сльози . Я н і коли не був скигл іє м , терпляче зносив і бат і г , і хлудину , і запотиличники , а це так забол і ло і допекло. Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене , наче малого гр і шника , пот і м панич розчинив широченну шафу , і я побачив перед собою ц і ле багатство в потемн і лому золот і , ср і бл і , рем і нн і й звичайних пал і турках . Аж не в і рилосй , що в одн ієї людини може бути ст і льки книжок ; бери з них розум і рад і сть і не печи когось , що й одно ї книги не ма є . Попович , щось мугикаючи , довго перебирав ї х , нарешт і , д і став одну з тонших , здмухнув з не ї пилюку , показав попов і . Той знизав плечима , здивувався , але н і чого не сказав. – Ось ма є ш дуже вчену книгу – наб ирайся розуму . Прочита є ш – принесеш ! Т і льки не зашмаруй її – перед читанням руки вимивай ! – ткнув мен і книгу попович. Якось вичавивши к і лька сл і в , я вибираюся з поп і вських поко ї в . На кам і нних сх і дцях мо ї ноги в і дразу оживають , а в і д серця й очей в і дляга є г і ркота . Я п і дстрибую і м 'ячем вил і таю і з двору . Навздог і н луна є см і х поповича , зап і зн і ле валування гончак і в і старого пса… вЂ“ Свят , свят ! Чи за тобою , сину , сто вовк і в гналось , чи щось дим і лось п і д ногами ? – занепоко є но стр і ча є мене , захеканого , на пороз і мати. Я гордо п і д і ймаю вгору книжку і кажу т і льки : – Бачили ? – Доп 'яв-таки десь ? Напевне , через тво ї походеньки н і де собаки не мали спочинку ? – мати заспокою є ться , поблажливо з ' є дну є на грудях руки і , прислухаючись до сво ї х думок , похиту є головою. Що ї й д умалось тод і , мо ї й с і льськ і й босоног і й Ярославн і , перед людян і стю , скромн і стю і мудр і стю яко ї я й дос і схиляю свою , вже посив і лу голову . Не знаю , як би склалась моя доля , коли б б і ля не ї не стояла , мов благання , моя зажурена мати . Я й дос і чую на сво є му чо л і , б і ля свого серця спок і й і тепло її позаз і люваних , потр і сканих рук . Може , тому його й було так багато , що воно трималося не на поверхн і , а в глибоких шпаринах материнських рук… В перш і роки п і сля революц ії страшн і нестатки впакували нас у стару д і д і вськ у клуню . Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на дво є п і дсл і пуватих в і конець . Щоб вони здавались кращими , перед ними мати посадила малину , а взимку в м і жв і коння клала кетяги горобу . Чого в ц і й хижц і було багато , то це диму і цв і ркун і в. Оця б і сова худо ба , здавалось , позлазилася з усього села на наше убозтво і к і лька рок і в без угаву пиляла на сво ї х цв і ркалках , а ночами ордою нишпорила по вс і х усюдах . В і д не ї ми ховали хл і б на горищ і , а люди нам раяли п і ти до одного ворожбита , що ум і в виводити всяку нечис ть. Нескоро батько отягнувся на стару кор і вчину , яку поставив у засторонку б і ля хижки . Прокидаючись уноч і , я часто чув за ст і ною глибоке і сумне з і тхання , спочатку лякався , а пот і м знову спок і йно засинав . Та недовго побула у нас кор і вчина . Коли я зак і нчив с і льську чотирир і чку , батько вир і шив в і ддати мене в науку до глухого і скаженого шевця , який ум і в не т і льки переводити рем і нь , але й знав , як переводити красу і здоров 'я сво єї великооко ї і пок і рно ї , як богомат і р , дружини . Швець був упевнений , що коли чолов і к ж і нку не б ' є , у не ї утроба гни є. Моя мати муром стала м і ж мною і шевством . Вона благала , сварилася , плакала , ночами не спала і батьков і не давала спати , наполягаючи , щоб в і н оддав мене вчитися дал і – у школу селянсько ї молод і , що була за двадцять верст од нашого села. – Коли б ти була трохи розумн і шою , то я б тебе недотямком назвав , а тепер уже й не знаю як ! – гн і вався батько. – 3 яких статк і в я його вчитиму , коли таке убожество обс і ло нас ? Якби можна було руки в і ддати п і д заставу , в і ддав би до останньог о пальця , а сам би п і шов по ярмарках за жебрацьким хл і бом. – Ти ж сам бачиш , Панасе , як в і н аж тремтить за наукою . Зроби щось , Панасе. У батька од безсилля і злост і повивались намороззю оч і , а в жилах на скронях б і льшало кров і. – Хоч ти мене живцем не пиля й . Що я можу зробити , коли , де не стану , на злидн і наступаю. – Тод і продай , Панасе , корову. – Корову !? Ти що ?… – У хижц і одразу стало тихо , бо хто не зна є , що таке корова у б і дн і й селянськ і й с і м ' ї ? Нав і ть мати примовкла… Згодом батько змирився , що йому й д ал і доведеться вбож і ти – продав кор і вчину , а я п і шов учитися… Та це було пот і м . А поки що в мо ї х руках попова книга . Щоб не схопити «басурмена» , я старанно мию руки , витираю десятчаним рушником і вже т і льки тод і , смакуючи , розгортаю пал і турки. – «Космограф і я», – читаю вголос незрозум і лий заголовок , перегортаю стор і нку і на друг і й , пом і ж нашими л і терами , бачу багато чужих і якихось незрозум і лих значк і в . Радост і як не бувало . Але я пригадую слова , що це дуже розумна книга , і , шкутильгаючи , затинаючись , почина ю з ус і х бок і в п і дбиратися до її трудного розуму. І дучи на поле , я вже з г і ркотою поклав у торбу «Космограф і ю» . Мати пом і тила , що з і мною щось не те , і занепоко ї лась : – Може , тоб і в попа б і бл і ю дали ? То зараз же занеси її назад… вЂ“ Моя мама десь чула , що на йрозумн і шою і найтяжчою книгою в св і т і є б і бл і я : дочита є ш її і , гляди , повил і тають клепки з голови. – Не б і бл і ю , а космограф і ю. – Космограф і ю ? – перепитала і заспоко ї лась мати. – Ну , тод і читай. Добре ї й було сказати «читай» , а от як мен і вчитати ту космог раф і ю ? До вечора мо є чоло морщилось над ц іє ю книгою , наче дядьк і вський пост і л , та щось второпати н і як не вдавалося . Одначе все-таки збагнув , ск і льки і яких є планет і яка в і дстань од земл і до м і сяця і сонця , але незрозум і л і значки , л і тери і так і слова , як синуси , тангенси , астроном і я , метеоролог і я , космолог і я та й безл і ч і нших , доводять мене до г і ркого розпачу. Над і мною кружляли далек і планети , про і снування яких я не знав до сьогодн і шнього дня , а перед очима розпливались туманн і слова , що ховали од мене в елик і та є мниц і. Приголомшений велемудрою наукою , я п і дводжуся з охололо ї стерн і . На пол і так само гнеться над плугом орач , так само в і тряки намотують на крила бабине л і то і час , але вже небо за ними не ма є н і к і нця н і краю , і ск і льки не йтимеш до нього , во но буде в і дходити од тебе… А де ж та дорога , що є дна є небо й землю та й б і жить соб і пом і ж зорями ? Про не ї я знав , як т і льки з і п 'явся на ноги… вЂ“ Ну то що ? Так н і чого й не втямив ? – шпигонув насм і шечкою Петро. – Це , чу є ш , того , що наука не йде без дрюка . Ге ! Я вперто хитнув головою : – Ще втямлю ! То спочатку трудно. Але хто пособить мен і роз і братись у книжц і ? Я перебираю в пам 'ят і грамот ії в сво єї вулиц і , та вс і вони щонайб і льше знають написати листа і ждати отв є та , як соловей л є та . М і г би допомогти п і п , але я не п і ду б і льше до нього пекти рак і в , і дос і сором , як згадаю . До дяка теж не випада є потикатися , бо нещодавно з Петром лазив у його сад . Недарма кажуть : б і дному Савц і нема дол і н і на печ і , н і на лавц і … О , а може , добитись до голови комнезаму дядька Себаст і яна , який усю в і йну пройшов , не раз був поранений , а пот і м партизанив у Летич і вських л і сах ? В і н же всяк і папери прийма є аж з само ї В і нниц і ! Окр і м , того , дядько Себаст і ян добре зна є мого батька та й мене п і зна є на вулиц і , нав і ть добридень каже. Увечер і , при ї хавши додому , я поставив конягу в ста є нку , перескочив через ворота і , про всяк випадок , з вулиц і , заговорив до матер і : – Чу є те , мен і треба п і ти в б і дком. – Куди , куди ? – в і д подиву мати поверта є до мене так голову , щоб слухати одним вухом. – У б і дком ! – кажу з г і дн і стю , але трохи в і дступаю од вор і т. – Що , може , ма є ш виступати перед громадою ? – раптом весел іє мати. Я це зрозум і в як дозв і л і одразу ж здим і в з материних очей . Вона говорить , що це робити я ум і ю , як н і хто . А Петрова мати те саме каже про Пет ра. Отож городами , на яких ще на рад і сть горобцям стояла мат і рка , я подався до б і дкому , де вечорами завжди було гам і рно і людно . Тут б і днота зустр і чалася і з сво ї ми над і ями , тут вона слухала лен і нську правду і не раз за не ї брала до рук і рос і йську трьохл і н і йку , і англ і йськ і , французьк і , н і мецьк і та австр і йськ і рушниц і. Очевидно , ще було рано . В прим і щенн і комб і ду порався лише сторож (в і н кур і в деркачем і люлькою-мак і тр і вкою , в яку можна всипати жменю тютюну ), а край товстоногого дворянського столу не то вис ипався , не то куняв низькорослий колишн і й п і дписар , колишн і й с і льський староста і колишн і й голова волвиконкому Гаврило Шевко . Все в нього було вже колишн і м , нав і ть во є нком і вськ і штани і облинялий , напнутий пружиною , картуз . І т і льки з п і вфунта розсипаних в сюди веснянок тримали фасон – ан і чут і нку н і чим не журились . Не було ї х лише на приступц і носа – на не ї хтось накинув с і тку прожилок , як і м і няли кол і р залежно в і д того , ск і льки і чого випивав чолов і к. Почувши б і ля порога шамот і ння , Шевко ледь-ледь розплющив вузькуват і навск і сн і оч і і одразу ж прикрив ї х зморшкуватими пов і ками , матер і алу яких вистачило б на значно б і льшого чолов і ка. Я й дос і не можу забути химерного обличчя дядька Шевка , який , як говорили люди , донедавна вельми слабував на падучу до влади . Ко ли Шевко був тверезим і не сонним , з його очей проглядали і насторожен і сть , і обережн і сть , і лукавство , а з-пом і ж них прокльовувався і знову десь причаювався розум . Та досить було чолов і ков і прикрити очиц і капицями пов і к , як з безл і ч і ї хн і х зморщок неперем ожно бризкала н і чим не прихована хитр і сть . Але ї й мало було м і сця на пов і ках , і вона струшувалась на н і здр і носа , на уста , п і дбор і ддя і владно глузувала над ус і м і вс і ма . Напевне , для к і но дядько Шевко був би неабиякою знах і дкою . Химерною була і Шевкова сл ава. Коли в ки ї вському цирку об 'явився новий правитель Укра ї ни гетьман Скоропадський , коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони , а на майданах і зборнях по мужицьких шкурах засвист і ли н і мецьк і й австр і йськ і шомполи , у нашому сел і н і хто не захот і в стати старостою . Скоропадчики ц і лий день тримали на сход і людей , але в і д староства в і дмовились і багат і і б і дн і – мало було чест і вибивати чужинцям зерно , худобу й грош і . Нарешт і розлючен і гетьманц і сказали , що викличуть з пов і ту державну варту , а та зна є , для яко ї частини мужицького т і ла викручуються шомполи . І тод і Шевко статечно вийшов з притихлого гурту і , прикривши оч і пов і ками , запитав хл і бороб і в : – Чули , чим воно пахне ? – Смалятиною, – понуро в і дпов і ли йому. – Коли так , обирайте мене старостою . Пос лужу як ум і ю. Сход одразу гукнув : «Хочемо Шевка !» І незабаром незавидна , в свитин і й постолах , постать дядька Шевка з 'явилася на рундуц і управи , де йому вручили печатку , подушечку для не ї , каламар , пляшку з чорнилом , пап і р 'я та і нш і ознаки влади . Поклавши все це на стол і , староста скинув набундюченого спереду картуза , махнув рукою – і сход притих з того дива , що до нього вперше заговорив незвичний господар села . А в нього й голос виявився не з тих , що на межилюдд і вт і ка є в халяви , і слова захитрились , що сп роста не розчовпеш ї х. – Люди добр і , кхи , спасиб і вам , казав же ж той , за голоси і любов , без яко ї теж не кожен об і йдеться . Правда , любов бува є всяка : любив і вовк кобилу , та залишив хв і ст і гриву . Ну , та коли , казав же ж той , нова влада не дуже буде накла дати , то я не буду обдирати , бо обдирати й дурбило вм іє . Я думаю : св і тлий гетьман зна , що мужик тепер н і чого не ма є . То хай батюшка зараз в і дправлять молебень за мужика і нового старосту , а п і сля молебня крамники мен і виставлять чоботи , а нам дванадцять в і дер самогону , р і вно ст і льки , ск і льки в бога було апостол і в , і ми побачимо , чи є в цих в і драх дно . Правильно я , люди добр і , розум і ю владу і пол і тику ? – Правильно ! – закричав , заколоворотився сход , якому найб і льше сподобалось , що Шевко ма є понят іє до мужика, і бучно п і дняв старосту на «ура». Але староство Шевка мало не такий веселий к і нець , як початок . Коли гетьманц і ви ї хали з села , Шевко ще раз виявив розум і ння часу і влади . Це йому не забулося і п і сля смерт і . В і н одразу сказав людям , що не буде з них вибива ти н і зерна , н і худоби , н і подат і . Таке здивувало нав і ть тих одчайдух і в , як і на кожну владу дивились , як на напасть : – За це , чолов і че , тепер можуть записати твою душу на в і чн і поминки. Але Шевко не послухався перестороги : – Над шкурою дрижати – людиною не жити. – А як ти дума є ш викрутитися ? – Почекаю , там буде видно . Широко , як мен і зда є ться , розпухирилась ця влада , чи не лопне , мов булька . Ну , а поки що хай мен і з кожно ї хати принесуть по десять фунт і в зерна на частування р і зних-усяких і на св і й проп і й. Т ака програма припала вс і м до душ і . Незабаром хата Шевка була засипана пашнею , і в і н загуляв , не шкодуючи н і чужо ї скажен і вки , н і свого здоров 'я. Зак і нчилось старостування Шевка тим , що з державно ї варти на ї хали в н і мецьких зал і зних черепахах гайдамаки , вси пали чолов і ку двадцять п 'ять шомпол і в у шкуру , забрали останню корову й свиню , щоб не було на подв і р ' ї н і писку , н і виску. Шевко терпляче витримав катування . В і н знав , що над ним вис і ла б і льша хмара . П і сля розправи чолов і к сповз і з покривавленого ослона , с ам над і в на себе штани і цього ж вечора , лежачи на печ і , пояснював дядькам : – Не дивуйтесь , люди добр і : коли влада не ма є сво єї голови , то показу є чуже гузно . На це н і коли багато розуму не вимагалось… Недовго протрималось на чуж і й збро ї оте суз і р 'я др і бних карлик і в , яке , дорвавшись до влади , забуло , що надвор і сто ї ть двадцятий в і к . Напхане злобою , затавроване братовбивством і торгом земл і батьк і в , це суз і р 'я др і бних карлик і в подалось на см і тники чужих бог і в не св і тити , а гавкати й гарчати на землю батьк і в , по як і й уже в ясн і й задум і і шов новий ранок… Коли на Под і лл і почала встановлюватися Радянська влада , Шевко , як постраждалий , об 'явився аж на пол і тичному обр ії волост і . Спочатку в і н став секретарем , а пот і м і заступником голови ревкому . Через якийсь час бан дити жорстоко розправилися з головою , і на його м і сце якимсь дивом вигулькнув Шевко. Отод і у чолов і ка й прор і залась падуча до влади . Одне головування вже не могло вдовольнити його , і Шевко почав прибирати до сво ї х рук і нш і посади . Коли треба було вибрати во є нкома , в і н сам висунув свою кандидатуру . Тод і ревком складався з трьох чолов і к . При голосуванн і новий секретар п і дняв руку за Шевка , а заступник – проти . Така ситуац і я не приголомшила голову , і в і н персонально проголосув ав за себе . Того ж вечора Шевко химерував з кравцями , як йому одягтися , щоб ус і м було видно , що в і н і в і йськова і цив і льна влада . Т і пошили йому таке гал і фе , що в ньому легко вм і щались два ока гор і лки і закуска . Згодом Шевков і здалося , що в нього ще мало в лади . Розвинувши письмову і усну д і яльн і сть , в і н охопив і третю посаду – став головою б і дкому і тод і запишався на всю волость , а загуляв на ц і лий пов і т . І найб і льше в часи запою чолов і к переховувався у дебело ї , тар і лощоко ї бублейниц і Стефи . Випивши зайвину , в і н завжди допитувався у вдовиц і , чи вона калачниця , чи бублейниця. – Добереться до тебе сов є цька власть , тод і усе взна є ш , нав і ть , де раки зимують, – беззлобно в і дпов і дала ж і нка , снуючи м і ж п і ччю і д і жею. – А я тоб і не Радянська влада ? – ворушив на чол і веснянки Шевко. – О , вигадав яке ! Чи ж на тебе , коловладний ! Та в тебе на обличч і не влада , а вс і гуляння та походеньки пропечатан і ! – ан і чут і нку не жалувала голову сизоока бублейниця і так вим і шувала т і сто , що воно аж пищало в її руках. Через якийсь час Ш евко розледащ і в до краю , і писарев і часто доводилось і з матер і алами на п і дпис б і гати до хати бублейниц і . Недбало поглянувши на пап і р 'я , Шевко незм і нно питався : – А нема тут помилок ? – Є , т і льки маленьк і- маленьк і, – знав , що сказати , писар. – Гляди , щоб над ал і й маленьких не було, – повчально казав голова й викарлючував п і дпис… Незабаром Шевко аж загуркот і в з ус і х трьох посад . Правда , зн і мали його весело , п і д рег і т людей і ново ї влади , дай боже , щоб кожного з нас , коли доведеться , не г і рше зн і мали… З часом ч олов і к примирився , що пол і тична д і яльн і сть заважка для його занадто житт є любного характеру , і знайшов задоволення в складанн і заяв чи прохань за чарку б і с і всько ї кров і . Щодо р і зних писань і питва , в і н і надал і залишався неперевершеним в усьому пов і т і … В і дч уваючи , що я не сходжу з порога , дядько Шевко знову розплющу є пов і ки , і в його погляд і прокида є ться ц і кав і сть : – Ти чий будеш ? – Панас і в син. – Ага , Панас і в, – розм і ркову є вголос. – Чи не з столярського кутка ? – Вгадали. – Тод і здоров. – Здоров і були , дядь ку. – Ти чого сюди притарабанився ? Може , заяву якусь треба написати ? – і оч і в дядька стають такими , наче ї х помастили смальцем. – Н і. – А чого ? – у Шевка одразу ж зменшу є ться ц і кав і сть до мо єї персони. – Тут таке д і ло , що мен і краще б не говорити , а вам н е слухати. Дядько Шевко одразу випросту є ться : – Послуха є м , послуха є м , що ти проглаголиш. – Хочу , щоб мен і книжку пояснили. – Книжку ? – чолов і к зневажливо знизу є утлими плечима і вже кисло пита є : – Щось не розкумекав ? – Еге. – Виходить , не вистачило тями ? – Не вистачило, – пок і рно погоджуюсь я. – Ану покажи цю книженц і ю , то ми зараз і побачимо , чим напхана і чого варта твоя голова. – Куцими пальцями , в як і вр і зались прокурен і , кругл і , наче м і дн і коп і йки , пазур і , Шевко розгорта є книгу , нишкне , довго вчиту є тьс я , здивовано ворушить бровами , в як і теж понабивались веснянки , а пот і м спок і йно , без жодного слова поверта є книгу і прикрива є оч і пов і ками. Я зовс і м не спод і вався на таке і отороп і ло дивлюся на чолов і ка , дал і кахикаю , але Шевко і вусом не веде. – Так що ви мен і , дядьку , скажете ? – нарешт і наважуюсь запитати його. – Що ? А ти ще не п і шов зв і дси ? – дивуються пов і ки , щоки і вуста Шевка. – Н і , ще не п і шов. – То можеш і ти . А скажу я тоб і одне , якщо вже так хочеш : цю книжку будеш читати , коли б і льше з ' ї си ш каш і . Тут усе д і ло в каш і . Зрозум і в ? – Зрозум і в. – То й будь здоров, – в і н знову заплющу є оч і , а в кутку почина є реготати сторож . Я спочатку ошелешено дивлюся на нього , а пот і м теж см і юся , бо що ж мен і залиша є ться робити ? І головне – я пом і чаю , що й Шевк ов і пов і ки починають насочуватися см і хом , але очей не розплющують . Пересм і явшись , я п і дходжу ближче до сторожа і з сп і вчуттям питаю : – Чули кумед і ю ? – В і д нього й не таке почу є ш, – добродушно см іє ться старий. – Н і хто не вгада є , як і джмел і гудуть у голов і ч олов і ка. – Д і ду , а дядько Себаст і ян скоро прийдуть ? – В і н сьогодн і , мабуть , не прийде , бо ц і лий день ганявся в л і сах Кипорового яру за бандитами . І пораненого коня в і д них прив і в. – Гарного ? – Аж оч і вбира є ! Прямо , як в Георг і я Победоносця був ! Везе ж чоло в і ку ! – Везе ! На нього ще н і разу доля не насварилася пальцем, – п і дсм і юючись , фасоновито переступа є пор і г довгий і гнучкий , наче навсторч поставлений вуж , Юхрим Бабенко . Маленький картузик прикрива є йому маленьку голову , в як і й не було де розгулятись добр им думкам . А оч і в Юхрима так і , що в них і см і х не може засклити пота є мно ї злоби. – Мовчи , баламутний ! – одразу накостричу є ться вид і чуприна старого. – Не бачу в цьому н і резону , н і пол і тики , н і параграфу . Ми триста рок і в фактично мовчали , нам треба вигов оритись за триста рок і в . Резон і сторичний ? – так само зверхньо п і дсм і ю є ться Бабенко , скида є картуза і здмуху є з нього невидиму пилинку. – Я вам , д і ду , якимсь параграфом не вгодив перед генеральним прибиранням комб і ду ? – Слизькоязиким патяканням. На п і дб і рч астих губах Бабенка роз і рвалась і знов стулилась посм і шка. – Ай-ай-ай , як і ви несовм і стим і стали в комб і д і . Я знаю , що ви з і сво є ю м і тлою , натурально , п і двладн і Себаст і яну , але це не резон , щоб не мати про нього сво єї мисл і і сображен і я розуму . І що я сказ ав ? Фактичну справочку : доля не сварилась на нього пальцем. – Так , смертю , смертю сварилась ! – Це для б і ограф ії при нов і й влад і і нтересно і нав і ть виг і дно. – Та чи тямиш ти , посм і тнику , що , аби позбирати вс і кул і , як і решетили Себаст і яна , можна було б галу шок наварити ? – Галушок ? – спочатку диву є ться Бабенко , а пот і м спок і йн і с і нько любу є ться картузом. – Це ще не факт. – А що тод і факт ? – зовс і м розлютився старий і хмарою посунув на незворушного в сво є му френч і і гал і фе Бабенка. – Може , те , що ти проколов со б і пальця , в і дкрутився в і д фронту ще й і нвал і дн і сть в і дхопив та й дуриш сво ї ми мартопляс і вськими соображен і ями голови молодицям. См і х з і скаку є з очей Бабенка , вони викруглюються , мов гудзики , і вже з ненавистю впиваються в старого : – Гляд і ть , щоб і ваша ве льми розумна голова не задурилась : м і тла і для не ї знайдеться. – За мою голову не журись – за свою богу молись : хитр і стю і дурисв і тством тепер не зв і ку є ш . Чого вибалушив очища ? Не чекав на такий параграф ? – А ви зна є те , що я с і лькор ? – вихоплю є ться в Бабен ка , і в і н так п і д і йма є руки , наче в них трима є газету . Але й це не страха є старого : – Я знаю одне : в тебе не вистачило часу стати людиною. – Це я не став людиною ? – Ти . І який ти с і лькор ? У тебе в руках не перо , а лопата копати ями для добрих людей… Юхрим хот і в чимсь упекти старого , але в цей час , пересм і юючись , зайшли обв і шан і збро є ю росл і веселоок і пол і совщики Артем і Серг і й . В широких , пропахлих л і сом і в і трами киреях з гостроверхими , ременем обшитими в і длогами , що лежали на плечах , вони нагадували запор і зьких лицар і в , перед ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка і сам в і н став м і зерним і др і бним. – Що , Юхриме , перчить свята правда ? На викрутасах , видать , не протрима є шся все життя ? Отож-бо й є, – см і ються пол і совщики , а на ї хн і х плечах похитуют ься аж с і м рушниць , а на ї хн і х поясах гойдаються р і зномаст і бомби і гранати. – Ого , ск і льки натрусили добра ! – оживають Шевков і оч і. – Де розжились на нього ? – На хуторах ! – Пол і совщики недбало скидають на п і длогу рушниц і і починають немилосердно жбурляти в куток бомби і гранати. – Що ви робите !? – жаха є ться Бабенко , і в нього уста стають б і лими , як і ї хня окантовка. – Ще вибухне яка ! – Ну й що , як вибухне ? Все одно тво ї х мудрувань і хитрувань не виб ' є з тебе. – Серг і й , н і би м 'яч , кида є в куток лимонку , а н овоспечений с і лькор , скулившись , зайцем вискаку є з прим і щення. За ним да є дьору Шевко , але б і ля дверей його хапа є могутня Артемова рука і поверта є на старе м і сце. – Пожди , чолов і че , спочатку запиши , ск і льки принесли цього непотребу , а пот і м уже т і кай. Стра х і благання зменшують і так невелику постать Шевка , а обличчя його ста є таким , наче на нього дихнула смерть. – Та я ще , хлопц і , хочу якийсь день прожити. – Проживеш , проживеш , н і куди не д і нешся, – Серг і й для переконливост і кладе на ст і л аршинну бомбу і ше льмувато зирка є на Шевка . А той , витираючи рукою п і т з чола , скоцюрблю є ться в клубок , в і дсову є ться на самий р і жок столу , похапцем щось пише і в і дда є пап і рець Серг і ю . Серг і й догори дригом переверта є аркушик і з і знанням справи дивиться на нього. – Усе запис ав ? – Усе , усе ! – Тепер , може , посидиш з нами ? – Серг і й чоботом поправля є репану гранату , що в і дкотилась і з кутка. – Про життя погомонимо. – Нема , нема коли, – Шевко аж колотиться , зиркаючи на гранату , миттю вим і та є ться , а навздог і н йому луна є розгонистий см і х. Я захоплено дивлюсь на пол і совщик і в , і мен і теж хочеться бути таким завзятим і так добряче і щиро см і ятися , як і вони. Сторож оберемком виносить зброю в холодну , де колись тримали арештант і в , а пол і совщики запалюють довжелезн і самокрутки і п і дходять до в і кна. До земл і вже прихилився зоряний веч і р , з город і в запахло чорнобривцями , соняшниками , прив 'ялими наг і дками . Пол і совщики дивляться на небо , перекидаються скупими , багатозначними словами. – Було ж сьогодн і … – задумано згаду є Серг і й. – А було, – з і тх а є Артем. – Б і ля скитка могли б вкоротити голову… – А чого ж… вЂ“ Кажуть , знову банда Гальчевського об 'явилася. – Усе до нашого берега… вЂ“ От і нтересно , чи живе хтось на неб і ? – Живе. – Хм… А ти зв і дки зна є ш ? – Коли б не жили , то хто б там св і тив ? – Х і ба то л юди св і тять ? – Вони . Зв і дки без них взялись би вогники ? – Чи й там , на неб і , така т і снота , як у нас ? – Видать , така . Сам подумай : чого на м і сяц і Ка ї н взяв Авеля на вила ? Все через т і сноту. Дивуючись з таких м і ркувань , я тихо виходжу на вулицю . Вже , може , й зап і зно йти до дядька Себаст і яна , але є й і нша причина : побачити в і дбитого в бандит і в коня . Я розум і ю , що хитрую сам і з собою , та , повагавшись , б і жу до гребл і , над якою тихо шумлять розсунут і в боки верби . За греблею дорога бере праворуч понад ставом , а за ним і дядько Себаст і ян живе . На конях про ї хали пол і совщики , п і знали мене , засм і ялись , і знову така тиша довкола , хоч мак с і й. Ось і хатка дядька Себаст і яна , на н і й темн іє кустрате велике гн і здо , зверху в ньо му живуть лелеки , п і д низом – горобц і . На подв і р ' ї стоять ув 'язан і до плоту кон і , а з розчинених дверей я чую голоси пол і совщик і в і дядька Себаст і яна. – Та х і ба це зброя, – презирливо каже Серг і й . – От минулого року було ж її , як гною . Тридцять п і дв і д витр усили з села. – Було таке, – см іє ться дядько Себаст і ян. – Бувало , бешкетна парубота одного кутка посвариться з другим та й пуска є в х і д не т і льки рушниц і , але й кулемети. – Багато зал і за наробили , а орати н і чим, – з і тхнув дядько Артем. Я обережно з с і ней в совуюсь до хати і притуляюсь до одв і рка . Дядько Серг і й першим пом і ча є мене і тиця є пальцем у м і й б і к : – От і гостя ма є мо ! Тебе де не пос і й , то вродишся. – А чого ж, – бурмочу соб і , хоча і розум і ю , що см і ються над і мною добродушно. – Добрий веч і р вам. – І т об і , парубче , добрий, – статечно в і дпов і да є дядько Себаст і ян , трохи з подивом , але прив і тно оглядаючи мене. – С і дай. – Я і постою , б і льшим виросту, – трохи н і яков і ю од тако ї уваги до себе. – С і дай , с і дай , лави не пересидиш, – голова комнезаму п і дводиться з- за столу , високий , красивий , статурний , щоки його полатан і в і тряними лишаями , а чуб такий , наче його з полум 'я вихопили. – То як тво ї д і ла , парубче ? – В і н так гарно , без крих і тки насм і шки говорить «парубче» , що мен і зда є ться , н і би я за сьогодн і п і др і с і д ля себе і для людей. – Н і чого йдуть соб і д і ла , дядьку Себаст і яне, – з г і дн і стю в і дпов і даю йому , а пол і совщики вже назбирують на обличчя зморшки , щоб засм і ятися. – Батько пише ? – Пишуть і знову передавали вам поклон. – Спасиб і , спасиб і . Скоро при ї де ? – Напе вне , скоро , коли буде тихо в св і т і. Пол і совщики одночасно гигикнули , дядько Себаст і ян примружився , і на них поглянули лише його в ії . Але й од цього л і совики втихомирились , повернули голови до маленького жовтозубого п і ан і но , того самого , про яке зна є у сел і й мале й старе. Коли настала революц і я , селяни давали розщот панам – забирали в них і землю і що на земл і вони мали . А дядько Себаст і ян не розжився в економ ії н і коня , н і кор і вчини , н і плуга , а прив і з п і ан і но і цим розвеселив не лише сво є село , а й увесь пов і т : хто т і льки не см і явся й не глузував з цього дива . Нав і ть р і дний батько не витримав тако ї дивогляд ії і пришкутильгав , щоб патерицею вчити сво є чадо. – Трясця тво ї й матер і ! – закричав старий і ще з вулиц і , побачивши сина. – А-а-а , це ви ? – засм і явся Се баст і ян. – Добрий день , тату. – Ти ще й регочеш , вилупку ? – п і дняв патерицю старий. – А що ж , плакати ? – скинув картуза син. – Краще б заплакав , дурноверхий , коли розгубив обруч і в і д мак і три . Чи ти н і миц і об ' ї вся , чи з великого розуму пришелепуватим став ? Коли це і хто це на всьому б і лому св і т і бачив у нашого мужика п і ан і ну ? – То ще побачать , тату . Є час ! Вам ворота в і дчинити ? – Ой , не в і дчиняй , сучий сину , бо поб 'ю на тоб і усю патерицю ! – попелом тряслася на голов і старого наморозь , гасячи останн і й вогонь чуприни. – І чого вас т і льки вчать б і льшовики ? – Та чогось учать. – Воно й видно по тоб і . Х і ба нам до музики ? Мужицька музика – ц і п і коса ! Себаст і ян уперто тр і понув сво ї м густим , з полум 'я вихопленим чубом : – Я , тату , з чотирнадцятого року і по нин і шн і й день ст і льки наслухався пекельно ї музики , що мен і ця буде як л і ки. – Л і ки ! – перекривив батько. – Тво ї л і ки тепер – сало чи смалець . Хоч би зачуханого кабанчика з економ ії привол і к . Еж н і , не вистачило на це голови . Усе ж село см іє ться і з мене , і з тебе. – Та це добре , коли см іє ться , аби не голосило . Може , послуха є те трохи музики ? – кивнув головою на хату. Старий озирнувся навкруги і почав потроху втихомирюватися. – І що , оглашенний , таки навчився хоч трохи бринькати якусь бариню-судариню ? – Нащо нам так ий непотр і б ? – І щось таки гра є ш ? – З горем пополам. – Хто ж тебе навчив ? – Революц і я ! – Революц і я ?… – задумався старий. – Що ж , вона може . Ну , йди , заграй. – А чого ж ви до хати не зайдете ? Старий покосував на вулицю : – Щоб рак і в не пекти . Ти заграй , а я на призьб і сяду і сваритись на тебе буду : хай насм і шники бачать , що я крепко проти тво єї дурост і йду. Старий , спираючись на патерицю , с і в на призьб і . А з хати небавом пробилися музика і сп і в про т і василечки , що сходять на гор і , про той барв і нок , що послав ся п і д горою . І углед і в старий кр і зь притуманен і роки сво ї далек і- далек ії василечки , і той барв і нок , і молоду ж і нку , яких т і льки в молодост і бачив… Гай-гай , який голос у його сина , за нього можна нав і ть без п і ан і но в театрах щось платити . А от чи довго в і н протягне без кабанця та кор і вчини ? Аби ось так на в і йнах і в революц і ю порешетили не його дитину , а безчуственне зал і зо , то кр і зь нього можна було б шеретувати зерно… А йому і дос і василечки сходять , барв і нок стелиться… Дивовижними стають тепер люди : диви шся – вчорашн і й мужик , а сьогодн і вже й не мужик… Що воно т і льки дал і з цього буде ? Кажуть , знов ус і загряниц і на нас в і йсько збирають , і тод і знову покотяться по шляхах і дорогах голови син і в , а по селах затужать похоронн і дзвони і вдови… Пол і совщики прощ аються з дядьком Себаст і яном , і в і н аж тепер пита є , чого я прийшов. – Та… коли можна , хочу подивитися на того коня , якого ви у бандит і в в і дбили. – Вже прочув ? – см іє ться чолов і к. – Прочув . Кажуть , такий к і нь т і льки в Георг і я Поб є доносця був. – Славний . Жал ь одного : п і д убивцями ходив . Ну , тепер походить у плуз і . От видужа є – тебе прокатаю на ньому . Хочеш ? – Ой , хочу , дядьку. Ми виходимо з хати і понад призьбою пряму є мо у маленький садочок , де темною купиною лежить поранений к і нь . Почувши людську ходу , в і н т ихо і бол і сно за і ржав . Шия в нього була перев 'язана вишитим рушником . Дядько Себаст і ян погладив коня , сказав йому к і лька сл і в і витер сльози з очей. – Плаче , б і дний , од болю, – мовив і з сп і вчуттям. – Чу є ш , Михайле , це такий розумний к і нь , що , зда є ться , от- от заговорить. І я в і рю кожному слову дядька Себаст і яна . Коли б в і н сказав , що чув , як говорить худоба , теж пов і рив би. – Що ж , Михайле , час тоб і додому . Там уже мати , мабуть , не дочека є ться тебе . Провести ? – Не треба , я сам. – Не бо ї шся ? – Не боюся… Я ще буду просити , щоб ви мен і хоч трохи розтолкували одну книгу. – Зараз ? – Коли можна , зараз. – Якщо це д і ло дуже пильне, – посм і ю є ться голова , то ход і мо до св і тла. В хат і в і н розгорта є книжку , спочатку диву є ться , пот і м зосереджу є ться , насуплю є ться , насурмоню є ться , і на його щоках з 'являються горбаки. – Ти де її взяв , таку розумну ? – У попа, – розказую , як було д і ло. – Ага ! – зловт і шне говорить дядько , а його обличчя так червон іє , що нав і ть зникають латки лиша ї в . В і н перегорта є к і лька стор і нок , знов учиту є ться , нарешт і , вста є з-за столу і , дивлячись мен і у в і ч і , говорить : – Михайле , це книга про небо ! Та нам зараз головне – знати землю , знати і д і лити її б і дним людям . А пот і м уже будемо добиратися до неба . Завтра занеси книгу попов і і перекажи йо му , що я просив давати тоб і т і книги , як і зараз можеш вчитати . Ще скажеш , що я загляну до нього , і завтра ввечер і знов приходь до мене . Зрозум і в ? – Зрозум і в. – То й будь здоров, – прощаючись , подав велику , обплетену жилами руку… Ск і льки рок і в минуло в і дтод і . Я вже , було , й забувати почав цю химерну і стор і ю з космограф іє ю , коли з невеликого розуму хот і ли насм і ятися з мало ї селянсько ї дитини . Але все це , як з води , п і днялося того дня , коли селянський син нашо ї р і дно ї земл і вперше в і стор ії людства п і днявся у космос… Справд і , добре см іє ться той , хто см іє ться останн і м ! Розд і л п 'ятий – Михайле , вставай ! Чу є ш ! – Д і- і- ду , і ще тро-о-шечки… вЂ“ н і як не можу розплющити обважн і л і пов і ки , а в цей час навколо мене тр і ска є ться і , наче крига , розповза є ться м і й добрий сон – з ранковими і млистими полями , з набакиреними полук і пками по них , з долиною , ставочком і дуплавими вербами над ним . Мен і все це хочеться з ' є днати , та руки мо ї вчеплюються не в клапт і пол і в , не в полук і пки , а в рядно , яке стягу є д і дусь . Голос у нього м 'який , лаг і дний , наче д і дусь теж сто ї ть у сн і. – Вставай , вставай , дитя , не будь вередою . За спання не купиш коня. – А я й не хочу купувати коня, – намарно в і дгетькуюсь од д і да. – Не хочу , та й год і. – То який же з тебе господар буде ? – посм і ю є ться д і дусь. – Що ми варт і без худоби ? Вставай. – Д і ду , хоч крапелинку… – Н і чого тоб і ця крапелинка не пособить . Уже зовс і м розвидн і лось , та й сн і данок пару є на стол і . Чу є ш , як пахне ? – витягу є мене з і сну. Я вдихаю пов і тря , але не знаю , що це пахне : чи поля , що снились , ч и набитий с і ном м і шок , на якому я сплю , чи прив 'яле з і лля на божниц і , чи ї жа . Нарешт і , мружачись , я п і дводжуся з вузенького ясенового тапчанчика , якого змайстрував для мене д і дусь. За в і кнами і ще тремтить блакитнавий сон , п і д ним сизо росян іє спориш , а на сход і ширша є небесна прозелень , яку н і жно визолочу є і шафранить невидиме сонце . А в хат і по кутках ще старцями туляться т і н і. – Прочумався , нарешт і ? – сп і вчутливо оберта є ться од печ і мати . На її обличч і м і няться гаряч і полиски , а на рукавах сорочки оживают ь вишит і кв і ти . Хоч ми й б і дн і , та ма є мо кв і ти і в город і , і на комин і , і на полотн і , яке зодяга є нас. – Що тоб і снилось , дитино ? – Забув, – насилу видобуваю з себе одне слово . Спросоння і язик , і губи не розчиняються . То вдень – друге д і ло : тод і мати каже , що мен і треба дратвою зашити варги , наче нема на що і нше тратити дратву. – Вмивайся , вмивайся , хлопче, – квапить мене д і д. – Час вести коняку. Вода і рушник стирають з мене останн і клапт і сну , і тепер я чую , як на всю хату прокислим хмелем пахне т і сто , св і жозварена розсипчаста картопля і п і дпалок Переп і чка. . Д і дусь зна є , що я дуже люблю гарячий п і дпалок , в і н бере його прямо з чорно ї пательн і , ломить на чотири шматки і одну четвертину , що аж димить , пода є мен і : – Бери , часнич , ї ж та рости великим ! Еге , коли б це збулися д і дов і слова , то , може , не крутили б тобою по-всякому . Щось т і льки скажеш чи зробиш не так , зараз і соромлять : «Такий великий , а що витворя є . Чи ти сорому і клепки заодно позбувся ?» А щось попросиш соб і , то вже зовс і м і ншо ї сп і вают ь : «Ти ще малий . От коли п і дб і льша є ш…» Але люди чогось не так швидко ростуть , як би ї м хот і лося . То т і льки гриби п і сля дощу за н і ч повискакують з земл і та й один перед одним похваляються шапками . Згадавши це , я трохи розпогоджуюсь і починаю посм і хатись . Д і дусь це пом і ча є і добряче мружиться мен і : – Бачиш , як і смачн і у нас п і дпалки , а ти н і як вставати не хот і в. – Д і ду , може , повести коняку в га ї ? – Можна й у га ї , там зараз така любота ! – охоче погоджу є ться д і дусь , душа якого змалку зр і днилася з л і сом. – Т і ль ки далеко не за ї жджай. – І торбу мен і дайте трохи б і льшу : може , якраз на опеньки нападу. – От і добре, – згоджу є ться мати. – Все якийсь приварок у хат і буде. – Вона п і д і йма є важку ляду скрин і і пода є мен і торбу , пошиту з широкого рукава сорочки , на н і й і д ос і червон і ють кв і ти її д і вування. Надвор і вже пофорку є і нетерпляче б ' є копитом наша лукавоока хитрюга . Побачивши мене , вона прив і тно мотнула головою : с і дай , мовляв , скор і ше , бо мен і теж пора сн і дати . Зна є мо твою вдачу : коли голодна – пок і рна , а напасешся – не п і дступись , тод і нав і ть на сво ї оксамитн і губи назбиру є ш зл і сть. Сива , шк і рячи зеленкуват і зуби , п і дходить до порога і почина є ши є ю тертися об мо є плече . І ч , як п і ддобрю є ться зранку . Я вичитую , яка вона паршива , неслухняна й п і дступна . А ї й хоча б що : знову зач і па є мо є плече і квапить на ту пашу , в як і й заплутались роси і клапт і туману. От і сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло м і ж крилами в і тряка . Д і дусь широко в і дчиня є ворота , а я , випростуючи плеч і , на як і вже вс і вся холодок , ви ї жджаю з подв і р 'я . І враз рад і сно-рад і сно ста є мен і на душ і ; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себаст і яном , згадав , що маю сьогодн і говорити з попом , узяти в нього книжку, – і од усього цього не втримався , щоб не засм і ятись. – Ти чого , шибенику , регочеш ? – несп од і вано об і звався збоку дядько Микола ; за плечима у нього погойдуються грабки , за поясом – кушка , з яко ї виглядають брус і мантачка. – Х і ба , дядьку , не можна ? – см і ючись , зупиняю перед ним коняку. – В п і сний день не можна. – А я вже сьогодн і скоромину ї в. – Осквернив себе м 'ясо ї дженням ? – погр і зн і шали в дядька обличчя й серпист і вуса. – Осквернив, – смиренно кажу , одразу догадавшись , що дядько Микола т і льки вда є з себе сердитого. – Я ж бачу , що в тебе , хлопче , аж блищать мако ї ди, – покрутив пальцем навколо сво єї щоки дядько Микола. – І що ж ти наминав і з скоромини ? Знаючи вдачу дядька Миколи , я теж починаю немилосердно п і дбр і хувати : – Та оце ласували вепрятиною з п і дпалком , натертим часником . Мама сьогодн і саме хл і б печуть… Але дядька вже не ц і кавить , що печ е мати . В і н скоса зирка є на мене і перепиту є : – Вепрятину ? А чи часом не того… не брешеш ? – О , таке й скажете, – я зовн і ображаюсь , а всередин і см і юсь , як це часто робить дядько Микола, – в нього ж цю науку проходив. – І яка на смак вона ? – обережно допиту є ться чолов і к. – Та яка : сало як сало , т і льки трохи дубувате і жолудями пахне. Це перекону є дядька Миколу : – І де ж ви її доп 'яли ? – дивуються його оч і , н і с , уста і зморшки на чол і. – Де – я , пригадуючи опов і дання нашого пол і совщика , одчайдушно пускаюся берега : – До нашо ї свинки унадився веприк . Т і льки звечор іє , а в і н уже – хв і ст бубликом – і чеше з л і су на наше подв і р 'я : добрий веч і р вам… вЂ“ Ах ти шибайголова ! – розреготався дядько Микола. – А я , старий , і вуха розв і сив-мало н е пов і рив баламутству . В кого ти т і льки вдався ? – В кого ? Це ви поспитайте в мо єї матер і, – см і юся і я. – Вона часом каже , що не т і льки в д і дька і оглашенного , а нав і ть у вас. Це ще б і льше розвеселило дядька Миколу . В і н пол і з рукою спочатку до очей , пот і м до вус і в , похитав головою і п і дбадьорив мене : – Отак і живи , хлопче , з рад і стю ! І нав і ть , коли прибрешеш для см і ху , не б і да . А кисл іє м усякий може бути . То й будь здоров ! – і в і н , завзятий , веселогубий , р і вно і де з косою по земл і , щоб до останнього свого д ня розкидати по н і й сонячну щедроту душ і. Мен і п і сля розмови з дядьком Миколою усе повесел і шало навкруги : і перехрестя вулиць з і ще не розтоптаною росою , і розчинен і хати , і ж і нки в оч і пках , що виб і гали з в і драми по воду , і д і вчата в хустинах , як і гнали до череди худобу , і рибалки , що йшли стежиною – один з саком , а другий з довжелезним бовтом, – і дзв і н коси , яку хтось клепав у саду , і голос м і стка п і д копитами коня , і он клапоть туману , що зачепився за городн і ворота і не зна є куди податися : чи принишкнут и до земл і , чи п і днятися вгору. Я про ї жджаю село , старий зруб , що став с і ножаттю , Богач і в хут і р , круглик – синю латочку л і су в полях – і опиняюся в д і бров і , що зверху кута є ться небом , а знизу туманцем . А як гарно тут блакитн іє пом і ж кленами ! А сам і клени з араз такими наполоханими стали, – от-от кинуться навт і ки або ще , гляди , й полетять за перел і тними птахами , б і ля ї хн і х н і г схлипу є і схлипу є джерельце , а якась пташина розважа є його ; вона перескаку є з листка на листок , висп і ву є соб і і н і чут і нку не турбу є тьс я , що десь за л і сами син іє холод . В і н уже погнав на п і вдень щурик і в , журавл і в і лебед і в , а гуси й качки т і льки починають перел і т . Та найб і льше мен і шкода лебед і в і того сумного дзвону , що натрусили вони мен і в душу . І шкода , що ос і нь моя мина є в полях , у д і бровах , а не в школ і . Є дина лишилась над і я на батька – от , може , в і н скоро повернеться і вийме з м і шка мен і чоб і тки… Думки на сво ї х крилах несуть та й несуть мене до батька , до зустр і ч і з ним , а тим часом лукава коняга вже пощипу є траву і нам і ря є ться скин ути мене. Я з і скакую на землю , путаю Обм і нну й розм і рковую , куди ж гайнути по гриби : в березину чи в загороду Костюк і в , де весною бувають сморж і , вл і тку – суниц і , а восени – опеньки . Та опеньки в нас це не гриби , а п і вгриби , ї х , коли вони є , і п 'ятил і тн і й малюк назбира є. І нша справа знайти боровика ! В і н так ум іє прита ї тися , що не кожний , нав і ть з і ркоокий , побачить його . Для мене зустр і ч з боровиком чи б і льш безпечним красноголовцем , який дуже полюбля є хвалитися сво є ю шапкою , завжди бува є неспод і ваною і рад і сною . І я не можу , як і нш і , одразу хапати гриба ; мен і треба придивитися , прис і сти , погомон і ти з ним , а пот і м уже орудувати к і скою. Я пускаю низом п і сню , а мен і за дорогою грубше обзива є ться луна – ї й теж хочеться сп і вати. Ой , диби , диби , диби – П і шов д і д по гриби, Баба по опеньки. Д і д сво ї посушив, Бабин і – сиреньк і. А чого б ї й теж було не посушити ? Все б мала соб і що кидати взимку в борщ . Та й квашен і опеньки смачн і , коли ї х полляти ол іє ю . А в і д пирог і в з опеньками хто в і дмовиться ! І хоч я лише з п і сень ки знаю цю бабу , що пол і нувалась сушити опеньки , але гуджу її , несхвально похитую головою , а дал і подаю голос на друг і гони . І знову до мене обзива є ться луна . Збиваючи росу , я і ду до не ї , а очима так і пантрую на вс і боки . Он б і ля пенька розпухирилась маре муха , червона шапка її блищить , н і би смальцем помащена , а в не ї вп 'ялися б і л і крапинки : трохи дал і син і ють крихк і сиро ї жки . Але я ї х не беру , бо , поки до ї деш додому , вони перетруться на см і ття. Ой , гайку , гайку, Дай мен і бабку. І , гай , не довго думаючи , да є мен і бабку . Вона примостилася п і д розтр і сканим кореневищем берези , н і жка на н і й темна , лусковита , верх с і ренький , а низ оксамитно-б і лий ще й просв і чу є ться рожево . Але це м і сце не грибне . П і дем дал і , де небо аж лл є ться в л і си і струшу є з них листя. І от уже низом стало ср і бно-ср і бно , вище – золотаво , а вгор і вЂ“ блакитно . Це березняк , що побратався з полохливою осичиною . Чи є в і тер , чи нема його , а вона , позелен і вши , тремтить і тремтить , наче холод і переляк ув і йшли в кожний її листок . Ось тут я вже пильну ю : це ж таке м і сце , де не т і льки земля , але й дерево пахне грибами . Я прис і даю навпоч і пки і тихенько придивляюсь , що робиться довкола . Тут галасувати не можна , бо гриб зляка є ться людського голосу і п і де в землю . Раптом мо є серце тенькнуло , опустилось трохи вниз і рад і сно завмерло : невдал і к од отруйного стебла «воронячого ока» красовито стоять два близнюки-червоноголовц і . Вони так і молоденьк і , що ї хн і зрошен і туманом картузики не встигли в і дл і питись од м і цних товстеньких н і жок. – Добрий день , хлопц і- красного ловц і ! – кажу я до них , а вони мовчать. Еге , а що т і льки робиться за ними ! На заросл і й зозулиним льоном купинц і сто ї ть отакенне красноголовище ! Шапка на ньому перебакирилась , завб і льшки вона буде не менше полумиска , а н і жка завтовшки з мою руку . Спочатку я його називаю старостою , а дал і отаманом над красноголовцями . Такого ще н і коли не бачив ! Я п і дб і гаю до нього , прим і ряюся з ус і х бок і в , милуюся , дал і бережно зр і заю і кладу на бриль , бо в бриль його шапка не влазить . Буде тепер чим похвалитися дома ! А он т і ль-т і ль проклюнувся грибочок , у нього ще й н і жки нема , а шапочка нав і ть не встигла почервон і ти . Ну , це маля хай ще росте і розуму , й т і ла набира є ться . За ним можна прийти й завтра. Ох , і вдався ж ранок сьогодн і ! Я назбирав повн і с і ньку торбу ще й бриль красноголовц і в . Нав і ть сива , зда є ться , дивувалась таким збором . В село ї хав , наче переможець . І хто т і льки не бачив мо ї красноголовц і , п і дхвалював мене і питався , де набрав ї х . Я посм і хався соб і в душ і , а з м і сцем грибним не та ї вся . З устр і в мене і Юхрим Бабенко , який любив не так працювати , як простор і кувати і добре попо ї сти. – Оце сам аж ст і льки назбирав красноголовц і в ? – недов і рливо округлив сво ї хитр і оч і. – А за що б я найняв пом і чник і в ? – запитав і я , гордо тримаючись на сво ї й кон яц і. – Ти ба , як пофортунило, – Юхрим притримав коняку і пол і з до мого бриля , пот і м одним оком пильно заглянув у торбу , щоб пересв і дчитися , чи нема в грибах червлятини. «Еге , попошукай , попошукай», – зверхньо поглянув на парубка . Я не забув , як в і н пожал і в дати мен і хоч на один день «Пригоди Тома Сой є ра». – Славн і гриби , н і чого не скажеш, – з заздр і стю промовив старий парубок. – То й не каж і ть, – загордився я так , що й Юхрим пом і тив. – Чогось пишним ти сьогодн і став. – А чого ж, – поважно в і дпов і в я. – Ще р ано тоб і комизитись, – Юхрим оглянувся на вс і боки і стишив голос : – Може , тепер будемо сватами ? – Це ж як ? – не зрозум і в я. – Товар за товар : ти да є ш мен і красноголовц і , а я тоб і – книжку. – О ? – здивувався і не пов і рив я в Юхримову щедр і сть : хто не зна є його дурисв і тство ? – Правду кажу . За ц і гриби , коли хочеш , дам тоб і почитати аж «Пригоди Тома Сой є ра». Еге , он яку щедр і сть ма є гороб 'яче опудало. – Т і льки прочитати ? – А ти ж думав як ? – здивувався Юхрим. – Що я , гада є ш , сам не можу назбирати гриб і в ? – То д і й збирайте сам і ! – в і др і зав , бо в голов і в мене майнула і нша думка. – Почекай , ще прийде коза до воза . В усьому сел і «Тома Сой є ра» нема, – об і звався Юхрим , коли я од ' ї хав од нього. Мен і хот і лося показати йому язика , але і нколи я теж можу бути статечним. Це я зараз і зробив – обернувся до Юхрима , док і рливо похитав головою : мовляв , хоч і високий ти до неба , та дурний , як не треба. Повернув праворуч і покрученими вуличками та завулками добрався до подв і р 'я дядька Себаст і яна . Скочивши з коня , я п і д і йшов до п орога і перед ним довго морщив чоло , думаючи , що ж мен і таке сказати голов і , а пот і м зайшов у хату . Одначе тут н і кого не було . То це й краще зараз для мене ! Я п і д і йшов до п і ан і но , п і дняв чорне в і ко , але вдарити по тих жовтих зубах , що тримають у соб і чи п і д собою музику , не наважився . А напевне ж , є так і щасливц і у св і т і , що й змалку можуть грати на такому див і ? З і тхнувши , бережно зачинив в і ко , висипав на лаву гриби з бриля , надсипав ще трохи з торби , і так мен і чогось добре стало на душ і , що й не каж і ть… П і сля об і ду , коли мама й бабуня п і шли на город , а д і д у катрагу , я взяв космограф і ю і тихенько вислизнув з двору . Поп і вськ і гончаки і старий пес зустр і ли мене точн і с і нько , як і вчора . Але сьогодн і до вор і т вийшла не Мар 'яна , а фурман Антон , якого прозивали Недоламаним . В і д любов і до ї зди на конях-неуках у нього були поламан і ребра , руки , ноги й н і с . Не знаю , що в нього залишилось недоламаним , що так прозвали його ? Але й зараз дядько Антон , кульгаючи та бокуючи , м і г вискочити на будь-якого жереба , кл і щем вп 'я стись у нього та й переганяти худоб 'ячу зл і сть на п і ну. – Ну , і що ти скажеш ? – зам і сть в і тання пита є ться з-за хв і ртки дядько Антон. – А що саме вам треба ? – не л і зу я за словом н і до кишен і , н і до потилиц і. – Еге , чого мен і т і льки не треба , а головне – ма ти свою пару коней. – От чого-чого , а цього я поки що вам не можу дати. Моя в і дпов і дь подоба є ться Антонов і , бо в і н широко посм і ха є ться і згаду є « І нтернац і онал» : – Да , н і хто не дасть нам і збавл є нья… Ти до попа ? – Еге. – І яке в тебе до нього д і ло ? – Хочу книжку йому в і ддати. – Тод і ходи за мною. Я і ду за дядьком Антоном , але з мо ї ми ногами щось почина є д і ятися : з кожним кроком вони все б і льше дерев 'ян і ють , а в душу заповза є несм і лив і сть , і все згаду є ться вчорашн є . От і проклят і раки , як і я вчора п і к у поп і вськ і й св і тлиц і , і зараз починають ворушитися клешнями на мо ї х щоках . Коли б це було де брати книги , то хто б мене побачив отут ? Дядько Антон , шанобливо пригинаючись , стука є у двер і св і тлиц і , дал і шарпа є ї х до себе , і мен і в і д цигаркового диму ста є сиз о в очах . За столом насупились над шахами п і п і його син , а тютюновий чад завол і ка є не т і льки ї х , а й золотошату богомат і р з дитям , що висить п і д самою стелею . Не чуючи свого голосу , я здоровкаюся , п і п , не обертаючись , кива є мен і патлами , а панич весело ви гуку є : – От і вчений муж зволили до нас прийти ! Я вислухую насм і шку і мовчу , але паничев і не терпиться поговорити з і мною , і в і н , косуючи одним оком , запиту є : – Ти , може , і в шахи вм іє ш грати ? – А чого ж – ум і ю. – Що-що !? – аж долоню наставля є до вуха пани ч. Чи йому воно в цей час оглухло ? – Жарту є ш чи см іє шся , хлопче ? – Н і , не жартую і не см і юся. Тепер і п і п обернувся до мене , в його очах сив і ла і мла рок і в. – Ти насправд і вм іє ш грати в шахи ? – А чого ж, – уже см і лив і ше кажу те саме. – Дуже хороша ця гра. – І в і н уже розбира є ться , що хороше ! – попович хмикнув , а дал і здавив пов і ки і ткнув пальцем в чорну ф і гурку , що вершилась б і лим гострячком : – Що це буде ? – Н і би ви не зна є те ? – мало не пирхнув я , треба ж причмеленим бути , щоб таке питати. – Ми-то зна є мо, – є хидно ц і дить попович і настирливо тиця є в безневинну ф і гуру. – То що це ? – Король ! – А це ? – Хверзь. – Не хверзь , а ферзь ! – строго поправив мене панич. – Хай буде по-вашому, – погоджуюсь я. – А як ходить к і нь ? – По букв і «г». – Це прямо неймов і рно ! – чо гось непоко ї ться попович , і на його обличч і прокида є ться ц і кав і сть до мене. – Хто ж тебе вчив грати ? – Червон і козаки . Це тод і , коли вони стояли на наш і й вулиц і. Моя в і дпов і дь не дуже сподобалась попов і і його сину . Вони перезирнулись пом і ж собою , і попови ч в і д шах і в перейшов до книги. – Прочитав ? – зиркнув на космограф і ю , в його темних з волог і стю очах знову заграла насм і шка. – Та н і. – Л і нувався ? Чи , може , не сподобалась книга ? – Теж не вгадали . Дядько Себаст і ян передав , щоб ви , коли схочете , давали мен і так і книги , як і я зможу вчитати. Мо ї слова враз ошелешили батька і сина . Вони багатозначно перезирнулись , схрестили погляди на мен і й одночасно потягнулись до цигарок. – Так , так , виходить , ти до дядька Себаст і яна ходив ? – почина є допитуватися попович. – До начальства , значить… – В і н для мене не начальство , а просто дядько Себаст і ян. – І що ж ти йому казав ? – заворушились п і дозра і брезкл і сть у куточках попових уст. – Може , скаржився ? Тут мене почина є розбирати зл і сть : і ч , що ї м в голову прийшло ! І з г і дн і стю в і дпов і даю : – Я н і коли н і на кого не скаржився . Нав і ть коли дурно-пусто мене били, – бо я ж хлопець ! – Он як ?! – здивувався п і п , і в його і млистих очах з 'явилось щось под і бне до посм і шки. – І все-таки , що тебе погнало до голови комнезаму ? – Я т і льки хо т і в попросити , щоб в і н допом і г мен і роз і братись у книз і . Дуже трудна… вЂ“ Дарма , хлопче , дарма, – заспоко ї в мене п і п і весел і ше сказав : – Я зараз п і дшукаю тоб і дуже і нтересну книгу , в н і й усе розбереш. – Не мала баба клопоту… – н і до кого не звертаючись , ска зав попович і злегка вдарив кулаком по стол і . Батько строго поглянув на сина , п і д і йшов до друго ї шафи , в і д і мкнув її й почав там порпатись . В і н , правда , ще не знайшовши книги , один раз обернувся до мене і сказав : – А ти , видно , хлопче , не промах. – Це як ко ли, – в і дпов і в я так , як воно в мене виходило , а п і п посм і хнувся. Незабаром я вискочив з прокурених поп і вських поко ї в з «Тарасом Бульбою» в руках . Це , напевне , про когось і з наших , бо дядька Миколу по-вуличному теж прозивали Бульбою. Прив і вши коняку в л і с, я думав ще назбирати гриб і в , але , допавшись до книги , забувся і про гриби , і про коняку , і про л і с . Я не стямився , коли роса , а дал і й веч і р упали на д і брови . Душа моя см і ялася і лет і ла на Запор і жжя до славного козацтва. Ввечер і , пам 'ятаючи слова дядька С ебаст і яна , я знову п і шов до комнезаму . Тепер тут було чимало людей , деяк і поприходили прямо з роботи . Я тихенько зашився в куток , ждучи , коли дядько Себаст і ян зак і нчить розмову з людьми . Мен і дуже хот і лось похвалитися йому книгою . І от , коли останн і й комне зам і вець став на пор і г , я з с і ней вийшов назустр і ч дядьку Себаст і яну. – Здоров , парубче ! – весело і так само без насм і шки в і та є ться з і мною голова комнезаму ще й пода є руку . Х і ба лише в і д цього не переймешся б і льшою повагою до чолов і ка і не подума є ш про се бе , що й ти чогось варт ? – Вже , бачу , д і став нову книгу ? – в об і дочках , що навколо вуст , ворухнулась посм і шка. – Д і став. – І що воно , й до чого воно ? – бере голова комнезаму книгу в руки. – «Тарас Бульба» ! – кажу поважно. – Тарас Бульба ? Хто в і н ? – Козак… вЂ“ дивуюсь я : невже дядько Себаст і ян не читав ц ієї книги ? – А в і н , Тарас Бульба , за нас чи проти нас був ? – За нас . Х і ба ж ви такого не зна є те ? – Знаю ! – розгорта є книгу дядько Себаст і ян. – Але хочу , щоб і ти в такий час знав , хто за кого сто ї ть : за нас чи проти нас . Зрозум і в ? – Зрозум і в. – Тод і повернись-но , синку , с і дай за ст і л , і почита є мо розумну книгу вдвох. – О ! – вирива є ться те саме «о» , яке в мене то рад іє , то журиться , то не йме в і ри , то в і днику є ться , то диву є ться. – Не «о» , а с і дай , коли старш і кажуть. Я с і даю за товстоногий графський ст і л , а голова комб і ду з шухляди д і ста є червону китайку , розстелю є її , і в комнезам і і в мене на душ і ста є одразу урочисто . Дядько Себаст і ян с і да є поруч з і мною , кладе мен і руку на плече , і я мимовол і притискаюсь д о нього. – Михайле , це ти мен і сьогодн і прин і с гриби ? – неспод і вано запитав голова комб і ду. Я не знаю , що сказати , і мовчу. – Ти ? – п і дводить на мене глибок і довгаст і оч і , в яких зараз стигне смуток. Я чогось починаю думати , що не так , як треба , зробив , і винувато кажу : – Я , дядьку Себаст і яне. – І нащо ? – Нащо ? – дрогнув м і й голос. – Бо я вас , дядьку Себаст і яне , люблю. – Он як ? – сумовито і якось розгублено посм і ха є ться чолов і к. – Ну , спасиб і , Михайле , і за любов , і за гриби… Я тебе теж люблю , дитино . Та б і льше н і чого не принось мен і . Оце вперше за сво є головування беру подарунок . В і зьми й ти в і д мене, – вийма є з кишен і довгий в обгортц і з пацьорками цукерок , на якого я т і льки м і г дивитися в ярмарков і дн і. – Спасиб і , дядьку Себаст і яне, – беру таку розк і ш у р уки. – Може , пополам ? – Смокчи один, – засм і явсь чолов і к. – Ти спати ще не хочеш ? – Н і. – Тод і читай . А втомишся , я почну. – Е , н і, – не погоджуюся я. – Може , ви почнете , бо я вже знаю св і й голос. – З нас , Михайле , ще н і хто не зна є свого голосу, – багатозн ачно говорить дядько Себаст і ян . І хоч я малий , але за його словами в і дчуваю щось незвичайне , хвилююче. – Про що ви , дядьку ? – Про те подумалось , дитино , ким завтра чи позавтра можемо стати ми . Не завжди ж буде таке щодення , що нас і яла в і йна . Сьогодн і ти ди тя убогих , не ма є ш нав і ть у чому до школи ходити , а перегодя , дивись , зможеш у науку п і ти і нав і ть учителем стати , бо таке врем 'я настало. В і рячи й не в і рячи , я запам 'ятовую т і сам і слова про «таке врем 'я» , яке одн і проклинають , а і нш і живуть ним . А сам ду маю : «Невже я колись зможу аж учителя доскочити ?» – Дядьку Себаст і яне , ви не те є … не п і дсм і ю є тесь ? – Ти про що ? – голова комнезаму назбиру є навколо очей добр і зморшки. – Про те , що нав і ть я учителем зможу колись стати ? – Не жартую , Михайле… От колись , як в ивчишся , згада є ш мо ї слова , згада є ш і мене , уже старого . І тод і в хату мою заглянеш і мене чогось научиш . Не забудеш ? – Х і ба таке зможе забутися ? – з і тхаю , знову ж таки в і рячи й не в і рячи в те , що , може , й збудеться в «таке врем 'я» . А розбурхан і думки на с во ї х св і жих крилах несуть та й несуть мене , малого , до тих рок і в , коли я вже вчителем стаю на пор і г постар і лого дядька Себаст і яна , коли принесу йому не гриби , а свою шанобу і вдячн і сть… Дядьку Себаст і яне , м і й перший добрий пророче , моя рад і сть і смуток ! Ва с уже давно нема є на св і т і , але й дос і мен і св і тять ваш і глибок і оч і , і дос і ваша сердечн і сть ходить з людьми , що знали вас . І хай вам пам 'ятником буде людська подяка і мо є слово… Розд і л шостий З того вечора я часто приходив у комб і д до дядька Себаст і яна , і , коли в і н мав час , ми разом читали якусь книгу , газети чи гомон і ли про всяку всячину , а найб і льше про те , що буде попереду , коли згине кор і ння й нас і ння во є н , людсько ї ворожнеч і і злидн і в , коли не хурделиця свинцю , а замет і ль цв і ту буде огортати люд ину і добрий розум ув і йде у кожну оселю . Дядько Себаст і ян перегортав перед собою і мною велич над і й , і на ї хн і х лебединих крилах лет і ла в майбутн є моя дитяча душа. – От і наговорились , і заговорились , а час і де, – в і н п і дходив до в і кна , поглядав на зор і , а дал і висовував шухлядку з графського столу й виймав зв і дти шматок чорного хл і ба , головку часнику , а і нод і й сало , і тод і мали ми таке розкошування , якого , мабуть , не знали й цар і . Тепер уже дядько Себаст і ян розпов і дав усяк і небилиц і , глузував над панами , попами й королями , а я см і явся , не забуваючи свого – чи вийде , чи не вийде з мене учитель ? І не раз я тод і бачив себе вчителем у крамн і й сорочц і і нав і ть у черевиках. Мати спершу сварилась , що я надокучаю голов і комб і ду , а пот і м звикла і , коли я смерком на вшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком , посм і хаючись , питала : – Вже на вечорниц і чешеш ? – Н і , на всеношну, – весело показував зуби і вислизав з хати у т і вечори , що нав і ки залишили мен і сво ї зор і. Одного разу ми засид і лись над книгою і незч улись , як обережно рипнули двер і . На пороз і став рослий , не знайомий мен і чолов і к в розкудлан і й бараняч і й шапц і і з обр і зом п і д пахвою . Од неспод і ванки я зойкнув , а дядько Себаст і ян блискавично скочив з-за столу , схопився за сте є р . Нев і домий якось невпевне но п і дняв ковшистими ручищами куцака і хрипко сказав : – Себаст і яне , я прийшов не битись , а здаватися . Не хапайся за зброю. – А ти не брешеш ? – рука дядька Себаст і яна застигла б і ля боку. – Дивись, – опустив свого втинка нев і домий і ступив ближче до нас . На його пов і споване чоло виступили б і ль і утома , а над запалими тривожними очима в сполос і бились довг і в ії , наче хот і ли одв і яти в і д себе поган і вид і ння. – Ну , що , Порфир і ю , допомогли тоб і тво ї бандити , вся контрреволюц і я і дурна злоба ? – гн і вно запитав дядьк о Себаст і ян , зм і рюючи безжальним поглядом косарську постать бандита , з яко ї хтось вибрав упевнен і сть. – Не допомогли , Себаст і яне , ой , не допомогли , а т і льки виломили мою долю . Того й прийшов до тебе , до вас… – понуро в і дпов і в Порфир і й . Його закудлане облич чя було вимарн і лим , в і д одеж і тхнуло кислятиною й димом , а простуджений голос клекот і в , кавчав і хрип і в усередин і. – Виломили , кажеш , долю ? – тепл і ше блиснули оч і дядька Себаст і яна. – А ти ж в і д них , бандюг , і ншого спод і вався ? – махнув рукою в той б і к , де мав стояти л і с. – Б і да , та й год і, – з і тха є Порфир і й. – Ну , клади сво ї документи ! – наказав дядько Себаст і ян і зд і йняв червону китайку. Бандит п і д і йшов до столу , поклав на нього про і ржавлений втинок , дв і репаних , як черепахи , гранати , пот і м вийняв п і столет , і з жалем подивився на нього і , г і рко всм і хнувшись , подав дядьков і Себаст і яну : – А нагороду – подарунок його і мператорсько ї величност і за колишню хоробр і сть – передаю тоб і. – Скучив я за подарунком його і мператорсько ї величност і , аж н і куди ! – неласкаве по дивився на зброю дядько Себаст і ян. – Клади її до бандитсько ї !.. Порфир і й поклав свою , колишньою хоробр і стю зароблену зброю , знову з і тхнув і похнюпився. Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя ? Чи про тихий селянський рай на сво є му хут і рц і , де спок і йн і воли дивилися у в і чн і сть , жито пахло полином , а дружина на припухлих устах тримала любов ? Чи про темн і ноч і в розв і дках , чи про ту невеселу славу , що начепила на його груди георг ії вськ і хрести ? Чи про безслав 'я у банд і і вовчу самотн і сть у л і сових нетрях та в одичалих скитках , де й ченц і , обростаючи корою , не пом і чали плину часу ? В революц і ю , повернувшись додому , Порфир і й знову ревно припав до свого нап і взруйнованого , обнесеного в і йною хут і рця . Вилузуючись і з шкури , недосипаючи ночей , в і н товкся в хазяйств і , наче в пекл і , над і ючись зробити з нього рай . Св і тов і перем і щення , кривав і битви , пад і ння царств-государств , нов і революц ії і зм і ни влад не обходили його , наче все це було чи в сн і , чи на друг і й планет і . Не те що парт ії , товариства , а нав і ть церк ва не ц і кавила його . В і н тримався того , що церква – д і ло старих , а пол і тика – д і ло темне і не доведе хл і бороба до добра . Селянин ма є жити одн іє ю пол і тикою – сво ї м клаптем земл і і тим , що вродить на ньому . Б і ля сво єї земельки і худоби , тремтячи над кожною з ерниною і грошем , в і н і оживав , і дичав і в , вже не пом і чаючи , як непосильна робота стирала з припухлих уст дружини любов і опускала донизу перса . Отак би у сво ї й хут і рськ і й шкаралупц і дожив би в і н одлюдком до мирних дн і в , може , дотягнувся б і до свого раю , аби не лихий випадок. У двадцятому роц і на його хут і рець на ї хали саме т і недалекоглядн і продагенти , як і мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи прихованого ворога . Не заходячи до хати , вони зразу попрямували до комори , прикладами висадили две р і й почали наводити сво ї порядки . Порфир і й з ключами п і д і йшов до них і довго , мовчки дивився , як з його зас і к і в вим і тали зерно . В голову йому вдарили гн і в , б і ль і пожадлив і сть і там варили свою пекельну юшку . Коли продагенти навантажили м і шками парок і нну фуру , в і н став на пороз і комори і глухо сказав : – А тепер ї дьте ! – Ми ще ма є мо час, – засм і ялися продагенти. – Н і хто не зна є свого часу і гробовища, – чавив і зчавити не м і г злобу. – Ї дьте , поки тихо лихо. Продагенти об і звали його чмурем і почали погрожува ти оперативною тр і йкою , яка в т і часи на м і сц і чинила суд і розправу . І тод і посатан і в Порфир і й . Пригинаючись , в і н метнувся до хати , вихопив з п і хов шаблю і кинувся на продагент і в . Вони , не чекаючи такого , розлет і лись і з його подв і р 'я і помчали по допомогу в пов і т . А Порфир і й , переодягнувшись , взяв свою золоту і мператорську зброю , шаблю , вузлик з одягом і подався у банду. В л і с і в і н одразу ж попросив у отамана к і лькох бандит і в , щоб зловити продагент і в . Але той лише засм і явся : – Дядько завжди залишиться дядьком ; пол і тики нема , чолов і че , в тво ї й голов і ! – Яка ще тут може бути пол і тика ? – в і дмахнувся од ненависного слова. – А ось яка : т і льки дурн і нищили тих , що викачували хл і б . А ми ї х пальцем не зачепимо . Хай наш дядько на власн і й шкур і в і дчу є , що таке продрозверстка , тод і в і н добр і шим стане до нас. Через деякий час Порфир і й в і дчахнувся од банди і почав самотньо блукати в л і сах , зр і дка ночами нав і дуючись на св і й хут і рець , на сво є померхле щастя… І от в стражданн і і непевних над і ях сто ї ть в і н зараз бандитом , вовкулакою перед сво ї м колишн і м товаришем , шукаючи на його обличч і хоч крих і тку сп і вчуття. – Нарешт і позбувся свого зал і зяччя, – з клекотом , хрипом і болем вичавлю є в і н з себе. – Що тепер , Себаст і яне , ма є ш робити з і мною ? – Буду дивитися на портрет цього телепня , прислухатись до кавчання у його душ і й думати , як вона од святого хл і ба , од земл і і любов і докотилася до бандитського ремесла, – гн і вно кида є голова комнезаму. Порфир і й здрига є ться : – Не печи хоч ти мене , Себаст і яне , не п ечи. – Хай тебе чорти на т і м св і т і печуть ! А в мене є і нша робота. Бандит безнад і йно махнув рукою : – Тепер буде кому пекти і на цьому , і на тому св і т і . На це не треба великого розуму . Надивився на тих , хто ум іє пекти і впекти… А пам 'ята є ш , Себаст і яне , як м и з тобою колись у церковноприходськ і й на одн і й трим і сн і й парт і сид і ли ? Ти з одного краю , а я з другого. – А тепер сто ї мо наче на двох краях земл і … Бач , коли школу згадав ? Чого ти з цим словом не приб і г до мене перед тим , як у банду гайнув ? Ти ж не дурний чолов і к. – Чого ? Бо злоба не трима є ться б і ля розуму, – аж якось живовидячки ос і в Порфир і й. Дядько Себаст і ян пильно подивився на нього , стримав гн і в і спок і йн і ше спитав : – Яка ще напасть коловоротить тобою ? – Нев і дом і сть , т і льки вона , бо не знаю , яким буде м і й судний день… Ти , може , десь тихенько п і дкажеш , що саме завело мене в л і си . Я озлобився , Себаст і яне , озлобився і до краю заплутався. – Чого ж ти заплутався ? Пожалував хл і ба , а душ і – н і ? – Нав і ть трохи не так , Себаст і яне… Ось тод і , коли в мене вигр і бали зерно й душу , одна думка наче навп і л розкраяла м і й мозок : х і ба це життя , коли св і й свого почина є ї сти , коли св і й на свого дивиться , наче на ворога ? І це мене погнало в чорний закуток . Та х і ба т і льки мене… Що тепер маю робити в цьому св і т і ? – Поки що с і дай за ст і л ! – наказу є дядько Себаст і ян і , щось роздумуючи , дивиться у в і кно. Порфир і й с і да є за ст і л з другого к і нця , подал і в і д бандитсько ї і і мператорсько ї збро ї , а дядько Себаст і ян кладе перед ним цупкий , мов жерсть , аркуш паперу , чорнильницю , ручку. – Пиш и ! – Що саме ? – бере в брудн і з великими пазурами пальц і ручку. – Пиши , що ти , сякий не такий , нав і ки порива є ш з бандитизмом , з ус іє ю контрреволюц іє ю , з безпутн і стю , призна є ш закони Радянсько ї влади і не будеш , як елемент , брати участ і в пол і тиц і . Зрозум і л о ? – Потр і бна мен і ця пол і тика, – обома руками в і дганя є щось од себе Порфир і й. – Моя пол і тика в земл і лежить , коли б т і льки самому не лягти в не ї. – В і н довго пише свою дивну спов і дь , пот і м хука є на не ї , перечиту є , пода є дядьку Себаст і яну і , м і няючись од я ко ї сь лихо ї думки , говорить : – От і д і йшов чолов і к до найстрашн і шого… А тепер що скажеш і м 'ям власт і ? – І ди додому ! От і все мо є казання ! – сп і длоба насм і шкувато дивиться дядько Себаст і ян. Порфир і й розгублено і недов і рливо поглянув на нього : – Як ти сказав ? Додому йти ? – А куди тоб і ще хочеться ? – Н і куди , ой , н і куди , Себаст і яне ! Я ладен повзти на кол і нах до д і тей , до ж і нки. – То краще ходити , а не повзати вчися . Повзати і гадина вм іє. В очах Порфир і я починають шален і ти над і я і м і нлива рад і сть. – Себаст і яне , а б і льше н і чого мен і не треба ? – Чи знайдеться чолов і к , якому не треба було б б і льшого , н і ж в і н ма є. – Я не про це , Себаст і яне… Я , значить , питаю : у пов і т , у Чека , мен і не треба ? – В Чека без тебе , дурню , вистачить роботи… До твого пап і рця я ще в пов і т і , де треба , скажу слово : як-не-як на одн і й парт і сид і ли… вЂ“ Ой спасиб і тоб і , Себаст і яне , пов і к не забуду . Ск і льки ж я передумав про Чека , ск і льки одна згадка про нього каламутила душу… Невже оце зараз я повернусь , переступлю пор і г і п і ду додому ?… – Отак у се і зробиш : повернешся , переступиш пор і г , та й будь здоров. Порфир і й тихенько заклекот і в , засм і явся , обернувся , з-за плеча глянув на голову комб і ду , пот і м круто став навпроти нього і , не тамуючи радост і , попросив : – Себаст і яне , затопи мен і хоч зо два рази в пику. – Це ж для чого тоб і така розк і ш ? – нарешт і посм і хнувся й дядько Себаст і ян. – Щоб легше і над і йн і ше на душ і було . Це мен і , вважай , як спов і дь буде. – Ет ! – Дуже прошу , вдар , Себаст і яне… Зроби чолов і ку рад і сть. – Ну , коли так дуже просиш , то тримай ся ! – блиснули завзяттям оч і дядька Себаст і яна. – Тримаюсь ! І добре бий , щоб усю кручен і сть і дур і сть вибити з мак і три ! – широко розставив ноги осм і хнений Порфир і й. Дядько Себаст і ян п і д і йшов до нього ближче , в і дв і в руку і двигнув Порфир і я кулаком у груди . Той крутнувся і одразу ж опинивсь б і ля в і кон , обтираючи спиною ст і ну. – Ну , як , трохи полегшало ? – насм і шкувато запитав дядько Себаст і ян. – Ой , полегшало , н і би гора звалилася з пл і ч ! – гигикаючи , випросту є ться і п і д і йма є вгору ковшист і руки Порфир і й. – А т епер я обертаюсь , переступаю пор і г і йду , а пот і м б і жу додому. Прояснений , в і н виходить з комб і ду , і кр і зь незачинен і двер і ми якийсь час чу є мо шматки не то схлипування , не то реготу… На цьому і зак і нчилася б справа Порфир і я , аби за не ї з другого к і нця не вхопився пильний Юхрим Бабенко . Наступного дня , одягнувшись у святешне , в і н подався на хут і рець до Порфир і я , розц і лувався з ним , з його дружиною , ї в-пив за ї хн і м столом і аж падав од см і ху , коли господар розпов і дав , яку мав спов і дь у голови комб і ду. Це бу ло вдень , а ввечер і Юхрим , уже в буденному одяз і , горбився перед чорним каламарем і строчив матер і али : допис у газету , а заяви в пов і т , губерн і ю і столицю . Писав не тому , що в нього прор і зався зуб на Порфир і я чи хот і в зайняти посаду голови комнезаму, – нащ о йому ця халепа , коли за не ї не платять грошей ? Юхриму Бабенку потр і бна була пильн і сть і недремн і сть викривача , щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б у пов і т і . Чого йому таку голову і почерк занапащати в сел і ? І ще хот і лося Юхримов і зажити с лави кореспондента – і в і д дядьк і в шана , і в і д ж і ноцтва повага . На щастя , й трапилось п і дходяще д і ло . Революц і я у небезпец і , її ряту є Юхрим ! І в і н пише і рад іє з написаного. В допис і і в заявах в і н звинувачував дядька Себаст і яна в тяжких гр і хах проти револ юц ії : у втрат і класово ї пильност і , у п і дозр і лих зв 'язках і з класовими недобитками , в самост і йност і розуму і соображен і я та рукоприкладств і . Найб і льше пильний с і лькор налягав на те , як це можна було в і дпустити бандита додому без погодження , дозволу й докуме нтац ії вищестоящих орган і в. В село на бричц і при ї хала перша ком і с і я . Голова ком і с ії , видно , був хворою людиною . Йому все не вистачало пов і тря , задихаючись , в і н син і в і ставав дуже сердитим. – Цей не помилу є Себаст і яна, – з жалем заговорили в сел і. – Чи не погра є в і н тепер на п і ан і ну аж у тюряз і ? – зрад і ли дукач і. Од цих чуток і наш і птувань мен і г і рко й тривожно стало на душ і . Ком і с і я за зачиненими дверима почала поодинц і опитувати Порфир і я , дядька Себаст і яна й наприк і нц і Юхрима . А перед зачиненими дверима у мл і вала в і д горя і сл і з Порфир іє ва дружина . Найб і льше говорив Юхрим , його п і дписарське красномовство , наче на хвилях , випливало на найсвят і шому : революц ії , революц і йн і й пильност і і класов і й непримиренност і . Юхрима н і хто не перебивав , а коли в і н замовк , гол ова , задихаючись і син і ючи , поморщився : – Усе ? – Поки що все . Та коли треба для протокола й действ і я , і ще можу, – пооб і цяв Юхрим , обтираючи п і т і з чола. Тод і голова ком і с ії звернувся до Бабенка : – Ви не зможете в і дпов і сти на дво є запитань : перше , хто вас навчив т і нити святе слово – революц і я ? Друге , хто обпатрав , обскуб , наче курку , вашу сов і сть ? – Я жал і тися по вс і х параграфах і і нстанц і ях буду за образу і ндив і дуума, – заверещав Юхрим. – Це ви зум іє те . Як я думаю , ви все життя бу дете на когось жал і тися і доти топити людей , поки з вас не скинуть штани і не всиплють по вс і х параграфах . Т і льки це може допомогти вам. Юхрим , як побитий пес , вискочив з комб і ду , а на його м і сце , заточуючись , ув і йшла Порфир іє ва ж і нка . Ком і с і я довго не мог ла ї й роз 'яснити , що н і хто н і куди не буде забирати її чолов і ка – хай т і льки чесно в і н живе . Для цього й амн і ст і я дана владою. – Ой , спасиб і вам , люди добр і, – нарешт і ожила ж і нка. – То прошу , не погребуйте , за ї дьте до нас , удома ще самогон лишився . Той чор т не дав людям допити. – М і цний ? – задихаючись , поц і кавився голова ком і с ії. – Горить син і ми кв і тами. – Тод і ми його заберемо в л і карню . Не пожал іє те ? – Що ви , господь з вами ! Як треба , ще виженемо – це вже для вас. Ком і с і я таки забрала самогон . Юхрим проню шив і про це , зрад і в і , наперед смакуючи , як в і н п і дсуне в і зка голов і ком і с ії , двигнув до л і карн і . Але новий матер і ал не вигор і в : самогон як медикамент було здано головному л і карев і , бо в т і роки на л і ки було дуже сутужно. Та й л і кували тод і по селах не та к л і кар і , як ворожбити , костоправи й шептухи , орудуючи заклинаннями , замовляннями , тьху-тьхуканням , непочатою водою і землею , її найчаст і ше прикладали до серця і ран . Коли ж хто умирав , на це дивились по-ф і лософськи : бог дав , бог і взяв . Одначе тепер не та к забирав бог , як тифозна воша , вона була найв і рн і шим п і дмогачем костомахи . Тому й не дивно , що Порфир іє ва ж і нка , у велик і й ненавист і до Бабенка , прозвала його тифозною вошею. А Юхримов і що ? В і н принишк на якийсь день , а дал і почав розпускати чутки про пот а є мних ворог і в революц ії , як і виживають його з села , і , висолопивши язика , розшукував соб і достойну посаду в м і ст і. Якось увечер і , коли ми з дядьком Себаст і яном сид і ли в комб і д і за книгою , неспод і вано притарабанився Юхрим . В і н був у , френч і з англ і йського сукна і гал і фе , п і дшитому лискучим хромом , через що можна було комусь пустити в оч і туману : певне , власник цих штан і в ще недавно в к і ннот і орудував шаблею . Юхрим любив ефекти і в одеж і , і в мов і . В і н картинно зупинився б і ля р і жка столу , неспок і йно ворухнув руками , засунув ї х у бездонне гал і фе , і вони там заборсались , неначе зв і рята. Дядько Себаст і ян з презирством поглянув на непроханого гостя ; в очницях його стояла така тем і нь , за якою зовс і м не видно було очей . Через хвилину Юхрим пов і в устами , і на них ви гнулась та усм і шечка , де нахабство п і дминало непевн і сть : – Не чекав мого вторгнення , Себаст і яне ? Знаю – не чекав ! Але моя драматична душа мусила прийти до тебе з приношен і ем , тобто на укл і н по вс і х параграфах , статтях і статуту. – Яка , яка у тебе душа ? – п овесел і шав дядько Себаст і ян. – Як було вже сказано – драматична ! – За якими ж це параграфами ? – насочилось насм і шкою обличчя голови комб і ду. – За параграфами революц ії ! – А яка тод і в мене душа ? – Натурально – геро ї чна ! – п і ддобрюючись , урочисто сказав Юхр им , і на його нев і рне обличчя нав і ть л і г покр і вець шаноби. Дядько Себаст і ян т і льки головою покрутив : мовляв , ох , і вл і зливий ти , чолов і че , але промовчав . А Юхримов і того т і льки й треба . В і н одразу ж пов і в мову про зм і ни в пов і т і , хитромудре увернув , що теп ер і його друзяки випливли наверх , повшивались у служби і кличуть його ближче до верх і в. – Ну , а ти , зв і сно , вир і шив триматися маси ? – безневинно запитав дядько Себаст і ян. – Н і , я ще не вир і шив цього . Тому й прийшов , натурально , за порадою . Що його робити : чи залишитися в сел і , чи теж погнатися за фортуною-долею у м і сто ? – Не гонися , Юхриме , за фортуною-долею , ой , не гонися, – аж мало не з і тхнув дядько Себаст і ян. – То чому ? – здивувались п і дб і рчаст і вуста і квасолист і н і здр і Юхрима. – Бо ти , коли наздоженеш долю, – собакою вчепишся в її приполи і триматимеш т і льки поб і ля сво єї парсуни . А доля і людям потр і бна. Юхрим стрепенувся , не знаючи , що йому робити . Подумавши , в і н став таким , про яких кажуть : зверху см іє ться , а всередин і сичить. – Передав ти , Себаст і яне , кут і меду , а мен і характеру ! – викривлю є усм і шку на об і дочках уст. – Налихословити , натурально , кожний зможе , але на тво ї й посад і треба мати вежлив і сть по вс і х статутах . Знаю , ти гн і ва є шся на мене за он ту і стор і ю і з ком і с іє ю . Виню сь , каюсь , зар і каюсь – б і льше не буду . Не по дурост і , а по пильност і збочив , бо забрело мен і в розмишлен і я , що ти д і яв не за революц і йними параграфами . І я хот і в теор іє ю п і дправити твою практику , бо хто ж ма є за революц і ю бол і ти ? Лише так і , як ти , з практи чного боку , і так і , як я , з теоретичного. – За шкуру , т і льки за свою шкуру бол іє ш ти з практичного і теоретичного боку ! – розгн і вався дядько Себаст і ян. – За не ї , коли її доведеться рятувати , ус і х людей , увесь св і т продасиш і не скривишся ! – Чого тоб і так д алеко наперед заглядати ? – позл і шав Юхрим , і потверд і шали груб і пружки його уст. – Шкура – д і ло тонке , всякий її по-сво є му ряту є , а і нший ще й в і дрощу є на н і й те , що ма є ї жак . Резон ? – Чого ти ще не сказав , що і нший назбиру є на шкуру слизь ? – І про це , сог ласовано , скажу , коли доведеться десь давати свою класиф і кац і ю, – жорсток і сть спотворю є обличчя Юхрима , і т і льки тепер його оч і розр і зають тем і нь , що з і бралась у очницях. – А зараз я до тебе , натурально , з і ншим прийшов . Говорити дал і чи звелиш зашити вуст а ? – Говори , щоб губи не гуляли, – стриму є обурення дядько Себаст і ян. – І чого мен і і нод і зда є ться , що в тебе з рота вискакують не слова , а жаби ? – Перебор фантаз ії, – не задумуючись , пояснив Юхрим. – Ну , що в тебе ? – Та н і чого возвишеного . Дуже прошу тебе : черкни для движен і я л і чност і характеристику , таку , невеличку , але , натурально , з душею. – А без не ї приятел і з пов і ту не в і рять тво ї й л і чност і ? – В і рять , але революц і йний закон є законом . Черкни , Себаст і яне . Робота не важка , а полегк і сть дасть нам обом. – Мен і й так легко, – уперто хитнув головою дядько Себаст і ян. – А характеристики тоб і не дам ! – Дасиш ! – нахабно витр і щився Юхрим. – Не дам. – Не ма є ш такого закону ! – в слизькуватих Юхримових очах затрепетав лихий полиск. – Всяка і ндив і дуальн і сть ма є тепе р право на характеристику л і чност і , хоч подоба є ться чи не подоба є ться вона комусь . Не дасиш тепер , дасиш у четвер ! Заставлять дати ! І пам 'ятай : усяк і й людин і , при охот і , можна обламати крила. – Я й не знав , що ти такий криложер ! – нав і ть здивувався дядько Себаст і ян. – То знай ! І л і пше зараз же пиши характеристику , та й не будемо гризтися . Тоб і ж спок і йн і ше буде , коли мене сплавиш і з села. – Переконав ! Д і дько з тобою – дам характеристику , щоб ти щез і з очей ! – погодився дядько Себаст і ян. – Отак би й зразу, – задоволене хихикнув Юхрим. – Якби ти не дав , я б з м 'ясом видрав її . Я свого н і де не попущу : права є правами ! Може , п і сля цього й могорич для обоюдного мечтан і я зап ' є мо ! У мене дещиця забряжчала в кишен і. – Тримай її на подзв і ння таких добрих , як сам ! – в і др і зав голова комб і ду. – Вольному – воля , а спасенному , по вс і х параграфах , рай, – здвигнув плечима Юхрим . Лихий полиск ос і да є на денця його круглих очей , а наверх сплива є вдоволення. Тим часом голова комб і ду д і став пап і р , чорнило , ручку і с і в писати хара ктеристику. – Може , тоб і пособити коментар і ями ? – прихилив голову до столу Юхрим. – Об і йдеться без них . Не застуй св і тла. – І прошу тебе , Себаст і яне , натурально , і з документальним ефектом увернути , що я був у рядах роб і тничо-селянсько ї Червоно ї Арм ії . Це т епер усюди в і дчиня є двер і й коридори. – П і дкреслю , натурально , і з ефектом : тво є в і д тебе н і куди не втече, – заспоко ї в Юхрима дядько Себаст і ян. – Ти вже хоч трохи спок і йно посидь. Юхрим розкапустився на ослон і й полегшено з і тхнув : адже через к і лька дн і в в і н уже матиме посаду , і тод і чхати йому на дядька Себаст і яна , який нав і ть за вс і сво ї рани н і чого не може в і дхопити соб і . Коли б це йому , Юхримов і , хоч клаптик тако ї б і ограф ії , то в і н би уже в сам і й столиц і крутив д і лами , як циган сонцем , і не вилазив би з хрому. – Може , прочитати тоб і характеристику ? – п і дв і вся з-за столу Себаст і ян. – Прочитай , прочитай , послуха є мо розумне слово, – аж подобр і шало Юхримове тонкогуб 'я. – То слухай і не перебивай. – Не буду. – «Характеристика, – почав читати дядько Себаст і ян. – Дана ця Юхриму Бабенку , який у нашому сел і народився , хрестився і вир і с , та , натурально , розуму не вин і с…» – Ти що , см іє шся , щоб пот і м заплакати !? – скочив Юхрим , од злост і в нього вищирились зуби , наче в печеного кабана. – Я ж казав : не перебаранчай . По чинаю спочатку : «Дана ця Юхриму Бабенку , який у нашому сел і народився , хрестився і вир і с , та , натурально , розуму не вин і с . Основн і прикмети даного і ндив і дуума : ледачий , як паразит , брехливий , наче пес , кусючий , мов гад , а смердючий , н і би тх і р : що видить , т е бридить . Основа життя і д і яльност і його – на чужому гор і попасти в рай і зачинити за собою двер і , щоб туди б і льше н і хто не потрапив . Люди кажуть , що Юхрим Бабенко зшитий з гадючих спинок , але документально п і дтвердити цього не можу , а п і дтверджую , що в і н соц і альне небезпечний на вс і х державних посадах , без них теж буде каламутити воду , але з меншими коментар і ями…» – Я… я… я тоб і … – затрясся Юхрим , в голос і його з 'явилися козяч і ноти , обриваючи ї х , в і н пров і в кулаком по губах , що тремт і ли в і д образи і злос т і. – Що ти мен і !? – дядько Себаст і ян презирливо нац і лив на Юхрима в ії. – Я тоб і теж колись напишу і пропечатаю характеристику. – Вона уже написана аж на двох в і йнах , так що не дуже старайся . І не п і д писар і , і не р і зн і вигнилки писали її … – Знаю – життя п исало її, – когось перекривив Юхрим. – Воно черкало тебе кулями , а дехто ще черкне тебе пером п і д печ і нку , і побачимо , що вийде з цього д і ла ! – шалена злоба аж хлюпалась у округлих очах Юхрима. – Сьогодн і тво є зверху , але сам бог на неб і ще не в і да є , що бу де завтра на земл і ! Я , натурально , дочекаюсь сво єї години , і тод і хтось узна є , чим пишуться , а чим вихлюпуються характеристики ! Як не високо п і д і ймаються крила , а п і р 'я з них летить донизу ! Резон ? – Резон для того , хто виплодився ран і ше птиц і ! – А хто ж ра н і ше виплодився ? – трохи розгубився Юхрим. – Гад ! Дядько Себаст і ян розгн і вано ступив крок уперед , а Юхрим крутнувся на м і сц і і , пригинаючись , вислизнув і з комнезаму. Розд і л сьомий Зоря і де – долю веде. Народ П і д ос і нн і ми високими зорями затихають осел і , і тепер ста є чутн і шою мова роси , нап і вроздягнених дерев і вчорн і лих задуманих соняшник і в , що вже не тягнуться н і до сонця , н і до з і рок. Мене все життя ваблять і хвилюють зор і вЂ“ ї хня довершена і завжди нова краса , і та є мнича м і нлив і сть , і дивовижн і розпо в і д і про них . Та й перш і спогади мого дитинства починаються з з і рок. І тепер , проживши п і вв і ку , я згадую далеке веч і рн є стависько , потемн і л і в жалоб і трави , що завтра стануть с і ном , велетенськ і шоломи копиць , останн і й ср і бний дзв і н коси і перший скрип дерк ача , і соняшник вогнища п і д косарським таганком , і пофоркування невидимих коней , що зайшли в туман , і тонкий посвист др і бних чирят , що струшують з і сво ї х крилець росу , і дитячий схлип р і чечки , в яку на все л і то повходили м 'ята , павин і в і чка , дик і п і вники , та й не журяться , а цв і туть соб і. А над ус і м цим св і том , де пахощ і с і на злегка притрушу є туман і дух молодого , ще не затужав і лого , зерна , сяють найкращ і зор і мого дитинства . Нав і ть далекий вогник на хутор і б і ля м і стка теж зда є ться мен і зорею , що стала в чи є мусь в і кн і , щоб рад і сн і ше жилося добрим людям . От аби й нам узяти одну з і рку в свою оселю… І зда є ться мен і , що , минувши потемн і л і в і тряки , я входжу в сине крайнебо , беру з нього свою з і рку та й навпростець полями посп і шаю в село . А в цей час невидимий сон , що прича ї вся в узголов ' ї на другому покос і , торка є ться пов і к і наближа є до мене з і рки. Ї х ста є все б і льше та б і льше , ось вони закружляли , наче золота метелиця , я почув ї хн і й шелест , ї хню музику… і поплив , поплив на хиткому човнику по химерних р і ках сну… Зараз притихлими дорогами , з яких не сходить м і сяць , ми з д і дусем поверта є мося і з Майдан і в . Тут у л і сових оселях д і дусь робив людям вулики і лагодив немудру с і льську машинер і ю . Були ми нав і ть у перш і й комун і , де хл і бороби , спасаючись бандит і в , і в поля ви ї жджають і з збро є ю . Д і д якось показав мен і неподал і к од орач і в трин і жник з гвинт і вками , а п і д ним на п і лочц і лежав святий хл і б. Оксамитний холоднуватий веч і р ворушиться навколо нас , п і д колесами попискують волог і кол ії , шелестить і шипить листя , у долинках нам переходять дорогу клапт і туману – і н і де н і лялечки , т і льки зажурен і верби обаб і ч дороги , т і льки м і сяць і зор і вгор і . Ось одна упала на дальн і поля , і д і д говорить до не ї і до себе : – Зор і , як і люди , падають на землю , і вони мають св і й в і к, – а дал і о берта є ться до мене : – Тоб і , дитино , не холодно ? Може , свою кирею дати ? – Не треба , д і ду, – кульчусь я на задку і чогось оч і кую в і д мосту , що попереду , в і д р і чечки п і д ним , що спить і не спить , і в і д перел і ска , що сповза є в луги. – Чого ж не треба ? Ти , бачу , трохи замерз. – Байдуже , нам , чолов і кам , треба до всього звикати, – повторюю д і дов і слова. – Он як ! – д і дусь добряче натрушу є посм і шку на сиву , аж пожовклу на м і сяц і бороду , дал і защ і ба є верхн і й гудзик на мо ї й катанц і , а на бос і ноги кладе оберемок с і на. Коли ми ви ї хали на чумацький шлях , з-за дерев легко , наче т і н і , вискочили тро є озбро є них вершник і в . Од неспод і ванки я мало не зойкнув . Д і д одн іє ю рукою притримав коняку , а другу заспок і йливо поклав на мо ї плеч і . П і д першим к і бцюватим вершником гра є лискуч ий , неначе ясним м і сяцем накупаний , к і нь. «Бандити», – холону я в і д здогаду і щ і льн і ше , притуляюсь до д і да. – Добрий веч і р ! – владно здоровка є ться вершник на мальованому кон і , а дво є других , з караб і нами в руках , залишаються трохи поодаль. – Доброго здоров 'я , коли людина добра, – в і дпов і да є д і д . В його голос і не чути н і страху , н і тривоги. – Що везеш , чолов і че ? – Онука , не перелякайте його. – Д і тей ми не ляка є мо, – стишив голос вершник. – А зброю не везете ? – Нащо нам таке см і ття !? – замахав руками д і д. – Н адокучило й остогидло воно . Ось заробив соб і зерна , то й уся моя поклажа. Вершник красиво прихилився до воза , рукою поторгав м і шок , с і но , а пот і м п і дв і в одну брову на мене і змовницьки запитав : – Злякався ? – А ви б х і ба не злякалися ? – ще з опаскою пробурм от і в я. – Звичайно , злякався б, – закивав головою вершник. – Як тебе звати ? – Михайлом. – Славне і м 'я . У школу ходиш ? – Н і. – Еге, – невдоволено випнулись губи у вершника. – Як же ти дав такого маху ? – Мусив , бо на зиму нема чоб і т. – А ви х і ба не з багатих ? Я ображено потискую плечима , а верх і вець почина є см і ятися , і т і льки тепер на його картуз і пом і чаю п 'ятикутну з і рку . Виходить , я даремне бив дрижаки. Пересм і явшись , червоноарм і ець серйозно каже до мене : – Тепер безчоб і ттям , хлопче , н і кого не здиву є ш – ще дуже б і дн і ми . Та все одно ма є мо вчитися : так революц ії треба ! Зрозум і в ? – Аякже , геть-усе зрозум і ли, – каже д і д і похиту є сивою головою. – Що ж ви геть-усе зрозум і ли ? – лукаво п і дсм і ю є ться вершник. – От слухай : революц ії треба хл і б… вЂ“ почина є д і д , а вершники дружно регочуть. – Х і ба не вгадав ? – диву є ться д і д. – Угадали , угадали , та не все. – А хто його все вгада є ? На це треба голову , як д і жку , мати . Т і льки я ще не доказав… Кому т і льки не треба було нашого хл і ба ? Чисто вс і м ! І д і ти наш і були потр і бн і вс і м до чужо ї роботи , а не в школ і . Ось воно й вийшло так : і ноги в нас не взут і , і голови бос і. – Еге , д і ду , то ви голова !.. Усе збагнули ! – здивовано і весело заговорили вершники. – А внука свого неодм і нно посилайте до школи , головне тепер не в чобот ях ! Був час , що ми нав і ть воювали бос і, – закинувши за плеч і караб і ни , вони прощаються з нами. Проти м і сяця заблищали стремена , забряжчала зброя , п і д копитами м 'яко застугон і ла земля . І враз молодий красивий голос , хапаючи за душу , плеснувся , злет і в над пр адавн і м чумацьким шляхом , над в і ковими липами , над притихлими полями : Зоре моя веч і рняя, З і йди над горою… Я потягнувся до п і сн і , до неба , до веч і рньо ї зор і і завмер у тому смутку і див і , що ї х робив чийсь голос з мо ї м дитячим серцем. В і джурилась , в і ддзве н і ла п і сня на шляху , зникли вершники вдалин і , а д і д , похитуючи головою , з і тхнув раз і вдруге , щось тихенько сказав до себе , а пот і м обернувся до мене : – Житте… Чу є ш , і в і н , Шевченко , босон і ж до школи ходив . Такий був наш латаний талан . А завтра , дитино , як доживемо дня , п і дстрижу тебе , в і зьму за руку та й п і демо до школи. – Д і дусю , це насправд і ? – аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос. – Атож : як сказав , так і зроблю. – І книжку мен і купите ? – в над ії прикип і в я очима до д і дового обличчя. – І книжку тоб і купимо , і чорнила з бузини зробимо , і на крамну сорочечку розстара є мось . А пот і м , гляди , на чоб і тки розживемося , п і д і б ' є м ї х п і дковами , будеш і ти межи люди і вибивати і скри… вЂ“ Справд і ? – в і рю й не в і рю , що ст і льки щастя може прийти одн і й людин і . Я вдячно прихиляюсь до д і да і м і ж зорями мого дитинства розшукую веч і рню зорю поета , що буде мен і сяяти все життя… І рад і сть і горе ходили ц ієї ноч і разом. В дороз і я к і лька раз і в солодко засинав і прокидався . У вид і ннях до мене приходила школа , а наяву сяяли висо к і ос і нн і зор і , а за якусь мить д і дусь уже в і в мене в науку . Через мо є плече погойдувалась торбинка з книжками , на ши ї метлявся мотузочком ув 'язаний ол і вець , а з-п і д п і дк і вок мо ї х чоб і т вибивалися і скри . І славно було мен і на душ і , так уже тепер не бува є … М і сяць ген-ген перейшов на другу половину неба , коли ми при ї хали додому . Д і д зсадив мене з воза , оглянувся довкола на зар і чанськ і осокори , на п і дсинен і хати , на сонне , обведене рамками т і ней , подв і р 'я , на город , на грушу . Все це , накупане м і сячним маревом, висяювало росою , вигойдувало шелест і м і нилося , наче хто його потихеньку зсовував з м і сця. З дерева з і рвалася грушка , застрибала по г і лл і , упала на кореневище , і знову благословенна тиша , і пов і в прив 'ялих чорнобривц і в , і подих чи з і тхання земл і. – Як гар но в св і т і, – говорить сам до себе д і д . Стоячи на латц і споришу , в і н перебира є сво ї вид і ння , смутки і думи . До нього тягнеться коняка , і в і н кладе ї й руку на гриву. – Зараз і ти в і дпочиватимеш . Пора… Михайле , а ми , чу є ш , не будемо будити н і бабуню , н і мат і р, – наробились , навихались вони за день , то хай спочивають на здоров 'я . Ляжемо соб і в клун і на с і н і та й виспимось на славу . Чи не так я кажу ? – Еге ж , у клун і і просторн і ш , і здоров і ше, – знову ж в і дпов і даю словами д і да. – В і рно . Ти в мене молодчага . Ось тоб і рядно , вилазь на с і но . Я скоро прийду до тебе. В і трець п і дколисував його велик і напатлан і брови і т і н і п і д ними , п і дбивав ї х на високе чоло , де в кожн і й зморшц і лежать роки , нестатки , непереробна праця і непереводний п і т. – То не бар і ться. – А чого я маю баритися ? Х і ба в мене такими внуками поле зас і яне ? – Еге , ви завжди так говорите , а пот і м с і да є те б і ля в і кна , де бабуся спить. – Зараз не сяду , бо холодно, – добряче-добряче посм і хнувся мен і д і д , щось подумав сво є і махнув рукою : – І ди вже. За точуючись , входжу в клуню , вил і заю на засторонок з долинковим с і ном , вкриваюся , й одразу солодка др і мота наближа є до мо ї х очей і далек і Майдани , і трьох вершник і в на шляху , і близьку школу . Там запитають , як мене звати і чи хочу вчитися . Я скажу , що дуже х очу , і хай учителька не вельми печалиться – ї й-бо , наздожену прогаяне. А чого ж так довго д і дусь не приходить ? Я насилу-насилу розплющую обважн і л і пов і ки і трохи п і дводжусь. Кр і зь щ і лини м і ж ц і вками в клуню падають п і дволохачен і м і сячн і смуги , б і ля одн ієї з них раптом почина є сонно дихати й п і д і йматися земля – то кр і т кротив свою шапку . Б і ля пов і тки форкнула коняка , д і д щось тихо сказав ї й . Це мене заспоко ї ло , і я кудись почав лет і ти , вже не чуючи , як горе входило на наше подв і р 'я… Д і дусь , напо ї вши коняку , почав снувати чогось двором і городом , розмовляючи і з ними , і з людьми , що приходили йому на пам 'ять . Коли сон почав і його зморювати , в і н п і д і йшов до хати , с і в на призьбу п і д в і кном , б і ля якого спочивала його невтомна дружина… Гай-гай , уже й життя минуло ї хн є , та й дос і мо ї стар і жили , наче молодята : не т і льки на людях , а й пом і ж собою вони увесь в і к були дел і катн і , уважн і , прив і тн і. Ум і ли шанувати і добрих людей , і мовчазну скотину , і святу працю , і святий хл і б , т і льки не вм і ли шанувати свого здоров 'я. От ак б і ля в і кна дружини і прихопив мого д і да останн і й ос і нн і й сон і простуда. Прокинувся в і н на св і танку з хворобою в грудях , її вже не змогли вигнати н і п і ч , н і парене зерно , н і добра чарка. Через три дн і спочивав у домовин і . На подушц і б і ля його голови вос танн є лежали любисток , материнка й шальв і я… І хоч як я плакав , як благав , щоб в і н п і дв і вся , д і дусь вперше в житт і не послухав мене… Недовго пережила його й дружина : тяжко засумувавши , вона злягла , а коли почула свою смертну годину , п і двелася , сама виб і лила ст і ни , помастила дол і вку , принесла з городу прив 'ялих чорнобривц і в , купчак і в і пан і стки , розкидала по хат і і звел і ла увечер і скликати р і дню. При поганенькому , бензином заправленому , сл і паку востанн є вечеряла з і сво ї м родом бабуня . І хоча її думи і оч і вже лет і ли у небо , н і хто не в і рив , що вона проща є ться з св і том : адже і мастила , і прибирала сьогодн і в хат і , і н і чого , кр і м душ і , не бол і ло в не ї … Та , напевне , б і ль душ і – найстрашн і ший б і ль . Через день бабуню поховали поруч з д і дусем . Р і дня і ос і нн і й день пл акали над її могилою , а з цвинтарно ї груш і в могилу впала грушка . Напевне , для того , щоб бабуня й на тому св і т і садила сади… Розд і л восьмий Сиплеться , осипа є ться листя , гнуться , горбляться берези , плаче і посм і ха є ться кр і зь сльози ос і нь і натрушу є журбу на мою набол і лу душу . Поменшав св і т , померхли дн і мо ї , а ноч і так тривожать , що я прокидаюсь мокрий од сл і з . Мамина рука витира є ї х , а голос тихо-тихо заспокою є мене : – Не плач , Михайлику , не плач , любий… Вс і люди вмирають . Он бачиш зор і ? – показу є мен і на в і кно , в яке загляда є клапоть проясненого неба. – Гарн і ж , наче з казки повиходили , а теж помирають. – Я не хочу , щоб умирали зор і, – кажу кр і зь плач і дивлюся , як знову на той клаптик неба злод і йкувато наповзають хмари. – Багато чого нам не хочеться , Мих айлику , а життя ма є свою дорогу : одн і покидають її , а друг і виходять на не ї і все спод і ваються чогось кращого соб і … Засни , синку. Я засинав на материних руках , і в мо ї сни прибивалась хитка дорога , на яку вже не вийдуть мо ї д і ди , і в мо ї х снах зор і , як і о с і нн є листя , як і люди , падали на землю. Нав і ть л і си тепер втратили свою принаду , наче хтось вибрав і з них приваблив і сть і та є мничу красу . Стр і чаючися і з грибами , я не рад і в , як перше , і не зр і зав ї х к і скою – хай соб і поживуть , ск і льки можуть жити. Одного дня , уже п і сля об і ду , я дуже здивувався , коли побачив м і ж деревами тоненьку постать Люби . Пом і тивши мене , д і вчина рад і сно скрикнула , поправила хустинку на голов і й метнулась до галявини , де я стояв. – Добрий день , Михайлику , добрий день ! Я так і знала , що знайду тебе ! – зупинилась , висяваючи очима , і подала , як доросла , руку. – Що ти тут робиш ? – От і не скажу. – А може , скажеш ? Ти в свою загороду йдеш ? – Н і, – Люба опустила голову і ногою почала перегортати опале листя. – Я , Михайлику , шукала тебе. – Не може такого бути ! – з недов і рою зазирнув д і вчин і у в і ч і. – От і може… Я знаю : у тебе горе , а коли горе – в ус і х болить серце . Того й хот і ла побачити тебе . Я нав і ть якось була до тво єї хати п і д і йшла , а зайти посоромилась. – Спасиб і , Любо. – І не кажи так ого, – по-дорослому мовила вона й вузликом в і дкопилила губи , а дал і та є мниче посм і хнулась : – Михайлику , а в мене вже сестричка є. – Маленька ? – Зв і сно , маленька, – засм і ялася Люба, – лежить соб і в колисц і і все губами плямка є. – І яка вона ? – Гарненька , т і льки в не ї ще брови не з і йшли. – Невже вона зовс і м безброва ? – не можу пов і рити я. – Поки зовс і м , т і льки ямки ходять там , де мають з і йти брови . Це так ц і каво. – Хм, – не знаю , що в і дпов і сти на це диво. – А я вже в школу ходжу . У нас в одному клас і вчиться дв і групи – менш і сидять попереду , б і льш і – позаду . Мене ж вчителька посадила на сам і й перш і й парт і, – хвалиться і рад іє д і вчина. – А чоб і т у тебе також нема ? – поглянув на бос і Любин і ноги , згадав про сво є і з і тхнув. – Н і , є , т і льки я ї х бережу , бо два ро ки маю ходити в них . Михайлику , а може , нав і да є мось у нашу загороду ? – Там тоб і чогось треба ? – Н і , просто подивимось на борсучу нору , в і дн і рки , на гн і здо трясогузки , на джерело . Правда , заглянемо ? – Можна і заглянути, – погодився я , і ми , взявшись за руки , поб і гли до загороди. Перел і зши через потемн і ле вориння , спочатку п і д і йшли до т ієї черешн і , на ягодах яко ї найб і льше збиралося роси . І мен і згадався погожий л і тн і й ранок , і т і тка Василина , і її п і сня , що так славно йшла м і ж деревами. Тепер черешня накинул а на сво ї плеч і багряну хустку й , здавалося , теж хот і ла зрушити з м і сця й п і ти кудись , у свою дорогу. – А ти н і чого не чув про мою т і тку Василину ? – запитала Люба , торкаючись руками до накучерявлено ї кори черешн і. – Н і , може , щось недобре трапилось ? – згад ав , що Люба колись говорила про т і тчиного сердитого чолов і ка. – От і не вгадав ! – пожвав і шало обличчя д і вчинки. – Про не ї і про її голос дуже гарно в газет і написали . Хто б т і льки м і г подумати , що про т і тку в газет і напишуть. – Таке врем 'я, – сказав я слов ами дядька Себаст і яна. – А що тепер Василинин чолов і к робить : так само свариться , щоб вона на голос не принаджувала людей ? – Н і , в і н таким добрим став , хоч до рани прикладай , і все бо ї ться , щоб т і тка не по ї хала сп і вати у м і сто . «Краще, – каже, – мен і сп і ва й , я тоб і буду і з ус і х я є ць гогель-могель колотити» . І колотить ! – задзвен і ла см і хом д і вчина. На кисличц і ми побачили осирот і ле гн і здечко , дно якого було п і дбите шерстю , а п і д кисличкою борсук залишив св і ж і сл і ди. – Частенько сюди нав і ду є ться , ласо ї д, – пр игнулась Люба , вивчаючи химерну мережку борсукових сл і д і в. Б і ля нори ласо ї да ми побачили купину сухого листя . Люба нагнулась до не ї й сказала , що це так господарював борсук : в і н не якесь ледащо , а вже зарання , до холод і в дба є про свою зимову пост і ль. Отак до надвеч і р 'я жебон і в і жебон і в струмком д і вочий голос і потроху розмивав мою печаль . А надвеч і р 'ям ми обо є – Люба спереду , а я позаду – с і ли на коняку і по ї хали додому . П і д нами прокидався туман , а над нами падало й падало листя – золот і сльози ос і нн ього л і су . Перед селом Люба сказала , що дал і п і де п і шки. – А чого ї хати не хочеш ? – Бо не годиться, – засоромилася вона. – Чого ж не годиться ? – Хтось і з д і твори побачить і почне дражнити нас : молодий – молода . Є так і безсов і сн і. Я з і скочив на землю , береж но зсадив Любу . Вона знову подала мен і руку і самотньо сут і нками п і шла луговою стежкою . А я все поглядав у той б і к , де і шла-зникала тоненька , мов горсточка , постать… Сьогодн і чогось наш і ворота були в і дчинен і навст і ж . Може , хтось і з гостей при ї хав ? Але н і худоби , н і воза н і на подв і р ' ї , н і в катраз і . Я п і д ' ї жджаю до ста є ньки , пускаю пов і д , а в цей час хтось позаду дужими руками п і дн і ма є мене вгору , а пот і м притуля є до себе. І острах , і передчуття радост і одразу охопили мене . Од всього цього я примружив оч і, а коли розплющив ї х , побачив незнайоме і н і би знайоме обличчя і знову примружився. – Михайлику , не п і зна є ш ?! – все т і сн і ше притуля є мене до себе високий широкоплечий чолов і к в коротко п і дстриженими вусами. – Н і , не п і знаю, – кажу я тихцем , і тепло-тепло с та є мен і на грудях цього дужого незнайомого і наче знайомого селянина. – Ви зв і дки будете ? – Михайлику , я ж тв і й тато , п і знавай скор і ше, – рад іє , печалиться і ц і лу є мене чолов і к. – Ну , вп і знав ? – Н і. – От тоб і й ма є ш, – аж з і тхнув чолов і к , а оч і його стают ь вологими. Я п і знавав і не п і знавав свого тата . Десь , неначе з далеко ї темен і , обзивався мен і його голос , десь н і би я бачив ц і оч і , але де – не знаю . Одначе як гарно було пригортатися до цього чолов і ка , що одн іє ю рукою притримував мо ї бос і ноги , а другою – голову. До нас п і д і йшла усм і хнена мати : – П і знав ? – запитала вона батька. – Та н і. – Михайлику , дурненький , це ж тв і й тато ! Чого ж ти мовчиш ? А я не знав , що сказати – жодне слово не спадало на думку . Отак , на руках , мовчазного , мене тато й вн і с до хати, де тепер на скрин і лежала шинеля , поставив на дол і вку , обдивився , засм і явся : – Та в і н у нас зовс і м парубок , т і льки , б і да , говорити не вм іє. – Еге , не вм іє ! Ти ще не зна є ш його, – дала свою характеристику мама. – Тепер , напевне , взнаю , н і куди не д і неться… Ось я його завтра до школи поведу. – Поведете ? – стрепенувся я і зазирнув батьков і у в і ч і. – Авжеж . Хочеш учитися ? – Ой , хочу , тату ! – охопив батька за ноги , а в і н чогось закл і пав пов і ками і поклав руку на мою голову. Побалакати з батьком нам не дали сус і д и , ї х одразу ж набилась повна хата , на стол і з 'явилися немудр і подарунки в пляшках , а мати поставила голубц і з нового пшона і сушен і в 'юни , яких ми наловили ще з д і дом , та й почалася селянська бес і да з неск і нченними розмовами про землю , пол і тику , загряницю і чи п і де , чи не п і де на нас Антанта в і йною , чи довго ще ходитимуть по л і сах банди . Вже др і маючи , я захопив у сон батьков і слова : – Н і чого не вигорить у них , н і чого ! Коли не втримались на грив і – не вдержаться на хвост і !.. Другого дня тато взяв мене , обст риженого , накупаного і зодягненого в нову сорочку і штанц і , за руку і пов і в до школи . Коли дзвоник задзвонив на перерву й д і твора горохом посипалась і з класу , батько п і д і йшов до ставно ї русокосо ї вчительки , прив і тався з нею і нахилив голову в м і й б і к : – Прив і в , Насте Васил і вно , вам свого школяра . Може , і з нього буде якийсь толк. – Побачимо, – посм і хнулась Настя Васил і вна , і посм і хнулись її довгаст і ямки на щоках. – Як тебе звати ? – Михайлом. – А вчитися хочеш ? – Дуже хочу ! – так вирвалось у мене , що вчит елька розсм і ялась . См і х у не ї при є мний , м 'який і аж угору п і д і йма є тебе. – Т і льки пропустив чимало в і н, – сказала батьков і. – Усе наздожену , от побачите ! – вихопилось у мене , і я благально поглянув на вчительку. – Читати вм і ю… – Ти вм іє ш читати ? – здивувал ась Настя Васил і вна. – Ж і нка казала , що справд і вм іє і по всьому сел і винишпорю є книжки, – захистив мене батько. – Це вже добре . А хто тебе навчив читати ? – зац і кавлено запитала вчителька. – Я сам в і д старших школяр і в перейняв. – Ану , почитай нам щось. – Н астя Васил і вна взяла з і столу книгу , погортала її й простягнула мен і. – Читай ось на ц і й стор і нц і. Такою стор і нкою мене б н і хто не здивував : тут л і тери були завб і льшки як горобенята , а мо ї оч і вже встигли призвича ї тися і до др і бненьких , наче мак . Я чесонув цю стор і нку , не спотикаючись на крапках і комах , щоб учительц і зразу стало видно мо є знання . Од такого читання батько прояснився , вчителька здивувалась , а пот і м , см і ючись , запитала : – А ти ще швидше не можеш ? – Можу і швидше , ось дайте, – йде гаразд. – А пов і льн і ше теж можеш ? – І пов і льн і ше можу, – здивувався , бо нащо робити пов і льн і ше те , що можна швидше випалити. – Ну , то прочитай , зважаючи , що в книз і ще є розд і лов і знаки. Дал і я читав , зважаючи на знаки , і бачив , як щасливий батько любувався сво ї м чита льником. – А цифри ти зна є ш ? – запитала вчителька. – І цифри , до тисяч і , знаю. – А таблицю множення ? – Н і , цього не знаю, – з і тхнув я і побачив , як посмутн і шав батько. Але вчителька одразу ж нас так порадувала , що тато н і би аж п і др і с , а я мало не п і дстрибн ув угору. – Панасе Дем 'яновичу , доведеться вашого школяра записати у другу групу. – Спасиб і вам, – чемно подякував тато. – Пиш і ть , коли на другу потягне. Вчителька повела мене за собою на ту половину класу , де вчилася друга група. – Ось тут , Михайле , будеш сид і ти, – показала мен і на трим і сну парту. – Завтра приходь з ручкою , чорнилом , ол і вцем , а книги я тоб і зараз дам… Додому я не йшов , а лет і в , бо , по-перше , м і г похвалитися , що мама одразу ма є школяра не першо ї , а друго ї групи , по-друге , треба було зб і гати в л і с, – нарвати яг і д бузини , надерти дубово ї кори , а пот і м зварити ї х з і ржею , щоб назавтра було те чорнило , яким писали тод і. Удома нас дожидали мати і дядько Микола . Коли батько сказав , що мене прийняли у другу групу , мати одразу сумно повторила сво є : « І що т і льки буде з ц ієї дитини ?» А дядько Микола сказав : «Увесь п і де в мене, – це по нас обох уже видно», – і в хат і стало весело , а мен і й за хатою св і тило сонце… Вчився я добре , вчився б , напевне , ще краще , аби мав у що взутися . Коли похолодало і пер ший льодок затягнув калюжки , я мчав до школи , наче ошпарений . Напевне , т і льки це навчило так б і гати , що пот і м н і хто в сел і не м і г перегнати мене , чим я неабияк пишався. Коли ж , прокинувшись одного ранку , я побачив за в і кнами сн і г , усе в мен і похололо : як ж е я тепер п і ду до школи ? В хат і цього ранку журився не т і льки я , але й мо ї батьки . П і сля сн і данку тато одягнувся у кирею з грубого саморобного сукна і сказав : – Сн і г не сн і г , а вчитися треба . П і демо , Михайле , до школи, – в і н узяв мене на руки , вгорнув пола ми кире ї , а на голову над і в заячу шапку. – Як же йому , горопас і , без чоб і т ? – бол і сно скривилася мати. – Дарма, – заспоко ї в її батько. – Тепер такий час , що не чоботи головне. – А що ? – Тепер головне – св і жа сорочка і чиста сов і сть, – посм і хнувся батько, – Правда , Михайлику ? – Правда, – щ і льно притуляюсь до тата , і ми обо є п і д з і тхання матер і покинули оселю. Дорогою люди дивувались , що Панас на руках несе в школу сина , деяк і школяр і на це диво тицяли пальцями , а я мало не заплакав і з жалю , і з т ієї радост і , що батько не дасть мен і покинути науку. Отак перш і дн і зими тато заносив мене у школу , а п і сля урок і в знову загортав у кирею і н і с додому . До цього призвича ї лися і школяр і , і вчителька , і я… Якби тепер запитали , яку найкращу од і ж довелося мен і бачити по вс і х св і тах , я , не вагаючись , в і дпов і в би : кирею мого батька . І коли і нод і в творах чи п ' є сах я зустр і чаю слово «кирея» – до мене трепетно наближаються найдорожч і дн і мого дитинства. Якось , коли надвор і хурделило , батько прип і знився , і т і льки надвеч і р , зас н і жений , з обмерзлими вусами , але веселий , в і н зайшов у клас і голосно запитав : – А котрий тут безчоб і тько ? – Це я ! – вискочив з-за парти , де сид і ли мо ї однокласники. – Хто це ти ? – наче не п і знавав мене батько. – Син Панас і в ! – бадьоро в і дпов і в я. – Тод і лови ! – батько кида є мен і справжн і с і нького бублика . Я п і дстрибую , перехоплюю гостинця і рад і ю , що в і н нав і ть і з маком. – Ви на ярмарку були ? – питаюся , шкодуючи ї сти бублик. – На ярмарку. – І щось купили ? – І щось купили ! – весело і змовницьки п і дморгнув м ен і батько , а з його брови закапав розталий сн і г. – Ось дивись ! – в і н потрусив кире є ю і на п і длогу упали справжн і с і ньк і чоботята. Я спочатку остовп і в , поглянув на чоботята , дал і на батька і знову на чоботята , що пахли морозом , смолою і воском. – Це мен і ? – запитав я тихо-тихо. – А кому ж ? – засм і явся батько. – Взувайся , сину. Я п і дхопив чоботята , п і дняв ї х угору , і вони блиснули ср і бними п і дк і вками. І мен і згадалися д і дов і слова : «Будеш і ти межи люди і вибивати і скри…» Розд і л дев 'ятий Справи мо ї п і шли вгору : у цьому ж навчальному роц і мене в і дзначили й перевели в третю групу . З тако ї нагоди вчителька сказала дуже сердечн і слова , нахвилювавши ними себе й мене. Вдома батько здивувався усп і хами свого отряхи , заховав у п і др і зан і вуса посм і шку й сказав : – Коли так , то хай буде не г і рше… Наука наукою , а чоботи бережи. Мати ж знову зажурилась : – Що т і льки буде з ц ієї дитини ? А я взявся писати п ' є су . Напевне , прочитавши ц і слова , не один читач поведе правим чи л і вим плечем і засумн і ва є ться : чому саме п ' є су , а не в і рш і ? На все , як сказав один ф і лософ , є сво ї причини . Були вони й на п ' є су. Ц ієї зими в нашому сел і вперше заговорили про «т і атри» . Що воно таке , н і хто не м і г толком пояснити , а чутки й поголоски йшли р і зн і . Одн і казали , що «т і атри» вЂ“ це якесь і нтере сне з переодяганнями лицед і йство , друг і – ет , б і льшовицька вигадка , трет і – «люз і он» , де пускають в оч і і ману , і туман , четверт і – вит і вка самого нечистого , бо на сцен і в темряв і , бува є , з 'являються русалки , а і нколи з бочки й чорти вискакують . Хтось нав і ть чув , що одна п ' є са так і називалась «Сатана в бочц і ». Дядько ж Микола пояснив , що «т і атр» – стояща штука , бо там показують гарних ж і ночок у коротеньких сп і дницях . А через те , що в нас тод і носили сп і дниц і до п 'ят , дядьков і Микол і одразу ж перепало за бе зсов і сн і сть од т і тки Ликер ії . На це дядько в і дпов і в по-французьки : – Прошу , мадам Ликер іє , пардону. І «мадам Ликер і я» , кинувши рогач і , затрусилась од см і ху. К і лька дн і в у сел і т і льки й розмов було , що про театр , а особливо загуло , коли комсомольц і почали д ля вистави позичати в селян ст і льц і , лампи , миски , чарки й нав і ть сп і дниц і , з яких хитромудре мали виходити старосв і тськ і широченн і штани . Цю позичку комсомольц і називали рекв і зитом , а хтось і з багач і в пустив поголос , що це – рекв і зиц і я . І деяк і налякан і ж і нки метнулись одбирати сво ї сп і дниц і , не знаючи , що вони мали слугувати великому мистецтву. Для мене тод і слово «театр» брин і ло і привабливо , і страшнувато : а що , коли й справд і з темряви вискочить чорт ? Але тод і цього не трапилось… Це сталося значно п і зн і ше… Отож село по-всякому , але з нетерп і нням чекало вистави . І ось одного дня на ст і нах с і льради , комнезаму , споживчого товариства і школи закрасувалися так і оголошення : Увага ! Увага ! Сьогодн і о сьом і й годин і вечора вперше в нашому сел і буде показано лиц ед і йство , тобто театр. Ц і на квитка : пшениц і – чотири фунти, я є ць курячих – теж чотири, гусячих – тро є, жита – п 'ять фунт і в, гречки , проса , гороху - ш і сть фунт і в. Вс і , вс і – у театр !!! Прочитавши таке , я спочатку зрад і в , а пот і м скис : за що ж його купити квитка . Над і ючись т і льки на «а може» , я п і д і йшов до матер і , але вона так поглянула на мене , наче я , щонайменше , з бовдура вил і з , а дал і почала глузувати : – Див і ться , наш парубок театру захот і в ! Ще , чого доброго , і артистом захоч е стати. – Н і , мамо , в артисти я , мабуть , цього року не п і ду, – заспоко ї в мат і р. – Але подивитися , що воно за люди , дуже хочу . То , може , дасте мен і пашн і ? – А пот і м що будем робити ? Покладемо зуби на полицю , щоб сушились до нового врожаю , і отак згадувати т і атри ? Он муки в нас лишилось т і льки на два-три зам і си . Що ти на це скажеш ? Дал і мен і вже н і чого не хот і лось казати . Виждавши , коли мати п і шла на село , я вскочив у клуню і почав нишпорити на вишках , над і ючись десь знайти пота є мне куряче кубельце . Та мо ї р озшуки н і чого не дали : на курячих гн і здах лежали одн і бовтуни. І все ж таки увечер і я поплентався до школи , де мав бути театр . Тепер вх і д до не ї було загороджено столом , на ньому стояла вага , щоб важити зерно за квитки , і дв і величезн і мак і три для я є ць . Ща сливц і за натуру одержували в касира червон і з печатками пап і рц і й гордо йшли в школу , а нещасливц і , наче бджоли в і чко , обс і ли шк і льн і сх і дц і . Одн і з них , так і , як я , над і ялись , що , може , пофортунить проскочити п і д столом касира , а друг і – хоч заглянути у в і кна , коли почнеться дивогляд і я. Ось на дверях з 'явилась постать секретаря комсомольського осередку Миколи Гуменюка . Через голову касира в і н гукнув нещасливцям : – Гей , малеча , хто швиденько принесе куль соломи – пропустимо в театр ! – Я принесу , я ось осьд ечки живу ! – випередив ус і х веснянкуватий Омелько. – Неси ! – наказав Гуменюк. – А може , й с і на треба в театр ? – об і звався я. – Н і , поки що об і йдемося без с і на, – п і др і зав секретар мою останню над і ю чесно вв і йти в театр. Я т і льки тяжко з і тхнув : коли б знатт я , що театр н і як не може об і йтись без соломи , то ще з полудня вклякав би тут з кулем. Незабаром Омелько з околотом за плечима розпихав школяр і в , що юрмилися на сх і дцях , і , висяваючи , як і скрами , вс і ма веснянками , рад і сно гримав : – Та не товч і ться , наче в м і шку, – дайте дорогу в т і атри ! В і н зник у дверях , а я усе зазирав і зазирав п і д ст і л , чекаючи , коли ж ноги касира так в і дсунуться , щоб можна було проскочити пом і ж ними і н і жкою стола . І от настала ця довгождана хвилина : касир узяв обома руками мак і тру з яй цями й обережно почав пересовувати її на другий к і нець столу . А я , зата ї вши подих , юркнув п і д ст і л і , наче ящ і рка , проповз на чотирьох у коридор . Навздог і н мен і якесь одоробало гукнуло : «Тримайте його !» Я з того переляку скочив на ноги , швиденько шатнувся до других дверей і … з розгону наскочив на височенного , в червон і м кожушку парубка . Йому одразу стало весело , а мен і г і рко . Х і ба ж я знав , що і на других дверях пантрують «зайц і в» ? – Ти зв і дки такий виск і пався ? – п і дхопивши мене п і д боки , запитав парубок. – Он зв і дти, – невиразно промовив я. – Пуст і ть мене , дядьку , в театр. – Чого захот і в ! Я тебе пущу , але так , щоб знав , де раки зимують ! – Я вже знаю , де вони зимують… – жал і сно заск і млив , бо не раз про це чув од дорослих. – А куди Макар телят ганя є теж зна є ш ? – уже з ц і кав і стю покосував на мене парубок. – І це знаю, – бадьор і ше в і дпов і в я. – Ну , а де роги козам правлять ? – Теж знаю. – А по чому фунт лиха ? – Це як на якому ярмарку, – посм і л і шав я . Моя в і дпов і дь сподобалась любителю приказок , в і н засм і явся і ще запитав : – А чого ж ти не зна є ш ? – Не знаю , що таке т і атри . Пуст і ть мене побачити. – І ч , який планетний – чого захот і в !? Я зараз як втру тоб і часнику , то надовго забудеш про театри, – і парубок пов і в мене поперед себе до виходу . А там уже хлопчаки збаг нули , що й до чого , й почали тицяти на мене пальцями. Я не сказав би , що це були найкращ і хвилини в мо є му житт і . Але-вони одразу стали ще тяжчими , коли я п і д пильним наглядом опинився б і ля самого касира : назустр і ч мен і з приступц і в розгонисте і шов дядько С ебаст і ян . Тепер я ладен був од сорому провалитися кр і зь землю , щоки мо ї запалали , а п і д пов і ками защем і ли сльози. Ставши трохи осторонь , похнюпився і дивлюся не на дядька Себаст і яна , а на чоботи , над і ючись т і льки на чудо : може , ув і йшовши з темен і , голова к омнезаму не п і зна є мене. – Ти що , Андр і ю , хочеш робити з хлопцем ? – не дивлячись на мене , запитав дядько Себаст і ян парубка. – А що з ним робити : за хв і ст – і на подв і р 'я ! – засм і явся Андр і й. – А може , ми його пропустимо в театр ? Хай подивиться мале . Ск і льк и воно там м і сця займе ? – Ну , коли ви так дума є те , хай і в і н ма є свято, – погодився парубок. Дядько Себаст і ян обернувся до касира : – Олександре , дай хлопчаков і контрамарку , щоб не ганяли його , наче солоного зайця. – Дал і в і н лише приторкнувся рукою до мо єї голови і п і шов у школу . Я знаю , чого дядько Себаст і ян не зупинився : в і н бачив , що мо ї сльози були на п і дход і , а в і н мав дел і катну душу. Олександр зм і ряв мене точн і с і нько таким поглядом , як м і ряють тих , що проскакують на дурничку в театр , і тицьнув клаптик паперу. – А де ж контрамарка ? – не п і дводячи голови , запитав я , бо х і ба м і г подумати , що таке велике й урочисте слово м і ститься на так і й крих і тц і паперу , на як і й не могла нав і ть викруглитись уся печатка. – Оце вона й є . Б і жи , т і льки не займай н і чийого м і с ця – тво є стояче ! Затиснувши в руц і контрамарку , я вскочив у школу , що зараз гуд і ла , неначе вулик , см і ялася і нещадно трощила нас і ння . Тепер тут стояли не шк і льн і парти , а колоди , на них були настелен і св і ж і дошки , і тому вс і м було дуже гарно вигойдуватись . Мене одразу ж потягло наперед , бо позаду , за головами дорослих , н і чого не було видно . Коли я зупинився перед сценою , над якою колихалась пошита з ряден зав і са , хтось мене знизу цапнув за ногу й десь , наче з п і дземелля , почувся см і х . Я оглянувся . Хто ж це м і г збиткуватися над і мною ? Але н і де н і кого . Та досить було п і двести голову вгору , як знизу знову щось потягло мене вже за другу ногу , і знов п і дземелля вибухло писклявим реготом . Може , це й є та нечиста сила , що д іє в театрах ? Мен і стало страшнувато . Я т рохи од і йшов од сцени , а в цей час хтось з п і дземелля прошепот і в : – Михайле , залазь до нас , тут безпечн і ше : перев і ряти не будуть. Я трохи пригнувся і в д і р і п і д сценою побачив сво ї х однокласник і в Софрона , В і ктора , Уляна і Григор і я . Так ось яка нечиста сила хапала мене за ноги . Виявля є ться , отряхуват і хлопц і , щоб побачити театр , ще вдень , п і сля урок і в , забилися п і д сцену і там , терплячи незручн і сть і голод , дожидалися вистави. – А мати вже тебе по всьому сел і розшукувала, – нахилився я до Софрона. – З дубцем чи без нього ? – зажадав уточнення школяр. – Без нього. – Все одно тепер буде вдома п і сля театру ще один театр, – спохмурн і в хлопець , а дал і запитав : – У тебе часом н і чого нема ї сти ? – Є пряжений горох. – О ! – т і льки й вирвалось у хлопц і в . Вони одразу наки нулись на м і й горох , | і незабаром п і д сценою об і звався безтурботний см і х і дружна робота щелеп і в. Та ось загойдалася і почала п і дн і матися вгору зав і са . Все в школ і притихло . Друз і повилазили з-п і д кону і пос і дали на п і длоз і б і ля н і г дорослих . Ось на сцен і заговорили артисти , і заговорив зал : мало не вс і почали вгадувати , хто ж саме гра є ту чи і ншу роль. - Ї й-бо , це не д і д , а Явтух, – хтось рад і сно п і знавав артиста. – Теж сказав ! Як би Явтух зм і г отак постар і ти ? – не йняв в і ри другий голос. – А вони , артисти , й стар і сть вигадують : з пач і сок нал і плюють каруком бороду й вуса, – розважливо пояснював трет і й. – Стар і сть легше вигадати , н і ж молод і сть. – Н і , це не Явтух : у нього ж голос дзв і нк і ший, – не погоджувався четвертий. – Дурний , в і н же гра є. – Давайте краще запита є мо його… Явтуше , це ти чи н і ? – летить через голови запитання артисту. І раптом д і д , що по ходу п ' є си мав журитися , од такого запитання пирснув , прикусив губу , а дал і так почав см і ятися , що в нього спочатку полет і ли на сцену вуса , а п от і м і борода . В і д цього лицед і йства ус і глядач і вибухнули реготом і так почали вигойдуватись на дошках , що т і затр і щали , а одна зламалась . Т і , хто сид і в на н і й, – попадали на п і длогу , і театр став ще весел і шим . Лише одному суфлеру чогось не догодила людсь ка рад і сть . В і н вискочив з і сво єї будки , як Пилип і з конопель , і почав кричати : «Зав і са ! Зав і са !» Чого йому було шкода , щоб ус і вдосталь насм і ялися за свою пашню ? П і сля того як зав і са вдруге п і днялася , глядач і знов угадували артист і в і мали в і д цього неаби яке вдоволення . Ус і м припала до серця й картина , де парубок б і ля криниц і обн і мав д і вчину . Правда , д і вчата в зал і трохи засоромились в і д такого лицед і йства й посхиляли голови . Зате парубки аж п і дросли на лавах , а дал і почали гукати до закоханих , щоб вони по ц і лувались . Але в т і часи молодь у нас прилюдно не ц і лувалась н і на вулиц і , н і в п ' є с і , хоча там , як я незабаром дов і дався , і стояло др і бненькими л і терами : «ц і луються». А от коли в останн і й д ії чолов і к почав убивати ж і нку , ус і захвилювались і стали гримати , а дал і й погрожувати артисту . Але необачний не послухався голосу маси і так востанн є вдарив дружину , що вона впала б і ля столу . Зал зойкнув д і вочими голосами , а к і лька парубк і в кинулись на сцену бити й в 'язати убивцю . Та його врятував суфлер . В і н , як ошпа рений , перекинувши будку , вилет і в з-п і д кону і не сво ї м голосом знову закричав : «Зав і са ! Зав і са !» – Яка там зав і са , коли тут людей убивають ! – об і звався од в і кна якийсь басогласий чолов і к. Тод і суфлер обернувся до зали і , розмахуючи руками , як млинком , поч ав сов і стити людей – і що вони за народ ! Коли купу є ш квиток у революц і йний театр , то треба знати , що там не допускають кровопролиття нав і ть до елемент і в , а не те що до безщасно ї ж і нки , яка в минулу епоху мала сам і т і льки пригн і чення . А дал і в і н обернувся д о артистки і наказав ї й устати . Вона встала , обтрушуючи пил з сп і дниц і , засм і ялась од такого однодушного сп і вчуття і уваги , і в зал і теж ус і почали см і ятися і плескати в долон і. П ' є са пройшла з таким усп і хом , що п і сля зав і си глядач і кинулись на сцену й поч али , не жал і ючи рук , п і дкидати сво ї х перших артист і в . Такого є днання глядач і в і митц і в я чогось пот і м не бачив нав і ть у столичних театрах . Та й переживали , см і ялися й плакали у нас щир і ше , н і ж будь-де. На другий день п і сля вистави я попросив у вчительки по читати яку-небудь п ' є су . Вона мен і розшукала «Мартина Борулю» і ще якусь зашарпану книгу . Я уважно прочитав ї х , а пот і м почав докопуватися , як пишуться п ' є си і що означають – д і я , картина , ява та і нша премудр і сть . Це все було незвичним і дуже і нтересним . А прочитавши к і лька п ' є с , я вир і шив написати свою , щоб там були і дядько Себаст і ян , і дядько Микола , і Мар 'яна , й і нш і люди з нашого села . Найб і льше мене з технолог ії турбувало , як виводити т і слова , що стоять у дужках , бо в п ' є сах вони друкувались так , н і б и ї х хтось др і бненько писав . Тод і я вир і шив усю п ' є су писати сво ї м звичайним навск і сним почерком , а те , що в дужках, – косувати на протилежний б і к . І все у мене п і шло н і би гаразд… От і зараз – і ще т і льки розвидн і лось , а я морочусь над третьою д іє ю – н і як н е можу п і д і брати д і вчин і сл і в про любов . А п і д і брати ї х треба , бо що то за п ' є са , коли в н і й мало любов і й поц і лунк і в ? З поц і лунками д і ло прост і ше – ї х у вс і х д і ях досить , а любов і мало . Спитати ж про це старших не виходить , бо засм і ють . Н і , таки важко бут и драматургом , коли тоб і т і льки десять рок і в . Може , на в і рш і перейти ? Але яка рад і сть і з них ? Хто т і льки не чита є на вечорах в і рш і , то чогось завива є й завива є , а в і д п ' є си всякий ма є і рад і сть і печаль. Поки я так розм і рковував над особливостями жанр і в , у хат і все св і тл і шало й св і тл і шало . Ось уже й сонце золотою пучкою постукало в мо є в і кно , а за в і кном на тепло заворкували голуби . Пора й до школи . Збираючи книжки , я почув , як на двор і загуркот і в в і з , як заскрип і ла наша хв і ртка , об і звалась рад і сно качка , з агупали швидко кроки , забряжчали одн і й друг і двер і , і на пороз і , наче весняночка , стала розрум 'янена і осяйна Мар 'яна . На її новенькому кожушку в петельц і погойдувалось два перших п і дсн і жники. – Добрий день і доброго здоров 'я вам у хату ! – приклавши руку до грудей , низько вклонилась вона батьку-матер і й мен і. – Доброго здоров 'я , Мар 'янко , доброго здоров 'я , дитино, – дрогнув голос у матер і. Ми вс і зрозум і ли : з чимсь незвичним , великим прийшла до нас д і вчина. Мар 'яна притулилась до матер і , щось зашепот і ла ї й , і на материних в і ях заблищали сльози. – Не плачте , т і точко , бо я сама розплачусь, – см і ючись , заплакала Мар 'яна. – Який же в і н , тв і й м і сяць ? – Отако ї ! Невже ви його вл і тку не бачили , коли в і н до мене у ваш садочок приходив ? – здивувалась д і вчина. Мати ви бачливо посм і хнулась : – Ти т і льки шепот і ла мен і про свого козака , а показати забулась. – То вийд і ть – погляньте, – кивнула головою на в і кно. – Сидить соб і на воз і й так пиша є ться , що дал і н і куди. – І вже тихо , т і льки матер і сказала : – В і н княгинею і з і ронь кою назива є мене. – Ти й справд і з і ронька, – витира є мати рукою оч і. – А як в і н тоб і ? – Чогось і судженим , і наче батьком зда є ться, – пошепки сказала Мар 'яна. – Та що ти ? – здивувалась мати. – Це , напевне , тому , що я й не пам 'ятаю свого тата . А ще до того, м і й Максим у самого Котовського к і ннотником був і так шаблею орудував , що нав і ть ордена заробив. – Ордена !? – рад і сно скрикнув я. – Атож ! – гордовито сказала Мар 'яна , а дал і нахилилась до мене й поц і лувала в щоку. – Прощавай , Михайлику , прощавай , моя рад і сть , бо вже нескоро , нескоро побачимось . І вчися , Михайлику , та так учися , щоб ус і знали , як і то мужицьк і д і ти . Хай не кажуть н і пани , н і п і дпанки , н і р і зна погань , що ми т і льки бидло . Були бидлом , а тепер – зась ! Смуток і жаль перехопили мен і горло . Я нес коро-нескоро зум і в сказати : – Ти при ї жджай до нас , Мар 'яночко , бо ми вс і дуже любимо тебе. – Як буде нагода . Прощавай , дорогий, – вона ще раз ц і лу є мене й виходить з хати. На вулиц і стоять запряжен і кон і . Молодий , горбоносий парубок в шинел і красиво поверт а є голову до нас і приязно посм і ха є ться . Батько першим п і дходить , здоровка є ться з ним. – Зум і в же ти , парубче , назор і ти д і вчину . Довго таку треба було попошукати. – А я таки й довго шукав її . Три роки в с і дл і про ї здив . Тому доля й нахилилась до мене, – сер дечне говорить парубок і простяга є руку молод і й : – С і дай , Мар 'яно. Д і вчина проворно вискаку є на п і дводу , а в цей час хтось тихцем торга є мене за рукав. Я оглядаюсь . Б і ля тину , з торбинкою через плече , непом і тно стала Люба . І в не ї теж чогось висявають оч і. – Молода ? – п і дводить голову на Мар 'яну. – Молода, – дивуюсь , як про це одразу могла дов і датися Люба. – Ой , це так славно ! – рад іє д і вчина , не розум і ючи , як мен і важко прощатися і з Мар 'яною. – Прощайте , люди добр і, – торкнувся рукою шапки молодий і трусон ув в і жками . Кон і вдарили з копита , і п і д ними задзвен і ла і бризнула соком березнева земля. Ми вс і поверта є мо голови і довго-довго дивимося усл і д Мар 'ян і . Ось уже кон і беруть на другу вулицю , ось уже востанн є промайнули голови молодят , а ми ще дивимося й ди вимося і на дальн і при і млен і весною поля , і на сонце , і на в і тряк – оту селянську птицю-казку , що все збира є ться злет і ти в небо , та не може розлучитися і з землею. – Якою буде її доля ? – не знати в кого , чи в сонця , чи в земл і , пита є ться мати. А ми з Любою, узявшись за руки , йдемо до школи , і демо по тих св і жих кол і ях , що залишились на березнев і й дороз і. І враз угор і над мо ї м смутком об і звались бентежн і звуки далеких дзвон і в . Ми з Любою п і д і йма є мо голови до неба , до святково б і лих хмар і бачимо , як прямо і з н их вил і тають лебед і і натрушують на хати , на землю і в душу свою лебедину п і сню. І хороше , і дивно , і рад і сно ста є мен і , малому , в ц і м св і т і … А лебед і летять… над мо ї м дитинством… над мо ї м життям !.. Ки ї в – І рп і нь – Дяк і вц і 1963 – 1964

Приложенные файлы

  • rtf 11339838
    Размер файла: 3 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий