КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ 2 оригин

КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

ТЕМА 1

Предмет, метод і завдання дисципліни
«Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка»

1.1. Місце, роль і завдання курсу розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в системі економічних дисциплін
1.2. Предмет і об’єкт дослідження розміщення продуктивних сил і економіки районів
1.3. Понятійний апарат курсу, зміст основних економічних законів і категорій РПС і регіональної економіки та їх обєктивний характер.


1.1. Місце, роль і завдання курсу розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в системі економічних дисциплін

Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка як важлива комплексна галузь економічної науки вивчає специфічні, просторові закономірності організації територіальних господарських систем (коротко – територіальну організацію господарства) регіонів різних масштабних рангів з метою їх раціоналізації, підвищення ефективності господарювання та досягнення соціально-економічного прогресу.
Наука про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку вивчає ці аспекти економічних відносин разом з іншими науками – економічними, природничими, географічними та технічними. Провідну роль у розвитку цієї науки відіграє сучасна економічна теорія та її основа – політекономія, яка вивчає і формулює економічні закони і категорії, що є необхідним методологічним підгрунтям для розвитку власного понятійного апарату науки про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку. Остання використовує також результати наукових досліджень теорій регіональної економіки, галузевих економік – промисловості та сільського господарства, економіки природокористування, економічної статистики, економічної та соціальної географії, геології, аграрної науки, економічної інформатики та кібернетики, економіки праці, державних і місцевих фінансів, історії народного господарства, картографії, державного та територіального управління та ін.
У свою чергу, наука про розміщення продуктивних сил збагачує їх власними категоріями та економічними характеристиками територіального розвитку. Особливе місце даної науки у системі економічних дисциплін визначається тим, що саме вона оперує прив’язаними до певної території економічними даними. Через це й створюється можливість удосконалення територіальної організації виробництва та збільшення економічного ефекту від функціонування господарства конкретних області, міста, адміністративного району тощо. На сучасному етапі розвитку національної економіки посилення регіональної спрямованості реформ вимагає від кожного регіону максимізації економічної віддачі виробництва для досягнення добробуту країни в цілому.
Завданням цієї науки у загальному, стратегічному вимірі є обгрунтування напрямів оптимізації розміщення продуктивних сил, підвищення економічної, екологічної та соціальної ефективності їх функціонування в територіальних господарських системах, а також визначення перспектив пропорційно-збалансованого регіонального розвитку.
Основними проблемними завданнями сучасного моменту розвитку національної економіки є:
- ефективне, з економічної та екологічної точок зору, використання компонентів природно-ресурсного потенціалу країни;
- збереження та примноження інтегрального людського (демографічного, інтелектуального та трудового) потенціалу України;
- мінімізація протиріч між існуючою індустріальною територіально-галузевою структурою господарського комплексу України та необхідністю створення висококонкурентної економіки з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва через ефективну структурну трансформацію господарських комплексів;
- докорінне підвищення ефективності використання виробничо-економічного потенціалу регіонів;
- пристосування до умов глобалізації, відновлення традиційних євразійських господарських зв’язків й інтеграція у світовій економічний простір;
- пріоритетний розвиток усіх видів інфраструктури (обслуговуючих галузей господарства) з особливим пріоритетом на інфраструктурі ринковій;
- істотне підвищення ефективності регіональної економіки з одночасним забезпеченням пропорційно – збалансованого регіонального розвитку.

1.2. Предмет і об’єкт дослідження розміщення продуктивних сил і економіки районів

Предметом науки про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територіальної) організації продуктивних сил регіонів, їх сучасне і перспективне розміщення.
Об’єктом вивчення даної науки виступають усі елементи просторової організації продуктивних сил регіонів – природо- і трудоресурсний потенціал, галузеві і міжгалузеві комплекси, територіальні форми організації продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо. Таким чином, об’єктом вивчення науки про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку є продуктивні сили в конкретно-регіональному середовищі функціонування.
Продуктивні сили – це сукупність людських, матеріальних та інших силових елементів, суттєвою властивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що беруть участь у створенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її проживання і є продуктивними.
Економічна оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чи послуг, які задовольняють потреби людей абосуспільства. Тут слід виходити зі змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості та додаткової вартості (прибутку). У процесі виробництва створюються товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові, на величину додаткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності (плодотворності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джерелом вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. Тому для зростання доходу важливо нарощувати вміння, підвищувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи, які позитивно впливають на продуктивну силу людини. Виробництво додаткового продукту становить матеріальну основу суспільства.
Сучасне наукове розуміння змісту поняття продуктивні сили містить перелік певних складових його елементів. До них відносять:
- предмети і знаряддя праці, населення;
- трудові та природні ресурси;
- виробництво і сферу обслуговування;
- галузеві та міжгалузеві комплекси;
- соціальну інфраструктуру;
- ринкову інфраструктру;
- територіальні системи господарювання;
- систему суб’єктивних (людина) і речових елементів, які здійснють «обмін речовин» між людиною та природою в процесі суспільного виробництва.
Цей перелік можна продовжити, яле він включатиме ті ж самі елементи з більшою чи меншою їх деталізацією. Основними структурно-компонентними елементами продуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної і територіальної їх організації.
Існує й інший підхід до визначення структури продуктивних сил. Так, за рівнем ускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми:
- природні продуктивні сили, які характеризують найнижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силу людини та природні засоби життя і праці людей;
- суспільні продуктивні сили, що виникли внаслідок розвитку суспільного і територіального поділу праці та особливостей і форм споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характер розвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільної продуктивної діяльності, її результативноті;
- загальні продуктивні сили, а саме: інтелектуальний потенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва, якими користується людина в процесі праці, і стає більш продуктивною її діяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал сприяє розкриттю нових властивостей природних тіл, особливостей дії різних сил природи і суспільства, збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу і суспільство для використання їх у практичній трудовій діяльності.
В умовах обмеженості ресурсної забезпеченості інтелектуальний потенціал є найбільш перспективним джерелом зростання продуктивних сил. Загальною властивістю останніх є те, що їх дія стосується всіх сфер людської діяльності – фізичного, духовного, інтелектуального розвитку людини, забезпечення соціального прогресу та розвитку природи у цілому.

1.3. Понятійний апарат курсу, зміст основних економічних законів і категорій РПС і регіональної економіки та їх обєктивний характер.


Розвиток природи і суспільства характеризується наявністю багатоманітних та стабільних зв’язків і залежностей, які є проявом дії різних сил. Найбільш загальні та суттєві взаємозв’язки і залежності між явищами та процесами в природі і суспільстві називаються законами.
Закони відображають причинно-наслідкові зв’язки, тобто такі, коли залежності між причиною і наслідком однозначні, взаємодія різних сил (продуктивних і деструктивних) приводить до цілком імовірного наслідку, про який суспільству вже відомо або ще не відомо, якщо знання про сукупність взаємодіючих сил недостатні.
Тому важливо постійно поглиблювати занання про сутність і особливості прояву дії різноманітних сил (природних і суспільних), їх можливі наслідки для навколишнього середовища, людини, суспільства, економіки. Знаючи початковий стан процесу і закон його розвитку, можна правильно передбачити наслідок. Закони діють як сукупна сила, прояв дії якої незаперечний, а наслідок – однозначний, тому завдяки їм досягається найбільш точне передбачення (прогнозування) стану процесів.
В економічній науці термін «закон» використовується у випадках, коли встановлено істотні, тобто найбільш суттєві (глибинні) залежності між дією різноманітних сил та економічними наслідками їх взаємодії. Економічні закони відображають найзагальніші та стабільні зв’язки у сфері виробничих відносин – у процесі суспільно корисної діяльності. Економічні закони – це необхідні та стійкі залежності між економічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ і послуг. Вчені виділяють загальні закони розвитку природи і суспільства (закони діалектики) загальнонаукові закони для конкретної науки (наприклад, для економічної науки – це закони підвищення продуктивності праці, економії, часу, вартості, відповідності попиту і пропозиції), а також конкретнонаукові закони, які стосуються окремих галузей науки. Останні відображають особливості (ступінь) прояву загальнонаукових законів у конкретних економічних умовах і виступають як закономірності.
Таким чином, закономірність – це прояв дії загального економічного закону або законів у конкретних умовах. Закономірність, як і закон відображає стійкі причинно-наслідкові зв’язки, однак не однозначну залежність, а ймовірнісну. Тобто наслідок дії різноманітних сил є передбачуваним, але точність такого передбачення матиме певне відхилення від реального.
Економічні закони і закономірності є відображенням сталих зв’язків залежностей між взаємодіючими силами а відтак – необхідним теоретико-методо-логічним підгрунтям для вирішення практичних завдань. Знання та практичне застосування законів і закономірностей у господарській діяльності дають можливість використовувати природно-ресурсний потенціал регіонів оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівнях.
Реалізація законів і закономірностей потребує розробки певних правил їх застосування в різних сферах економічної діяльності. Принципами - називаються стисло викладені науково обгрунтовані положення, тобто правила господарювання, якими мають користуватися суб’єкти економічної діяльності на певному етапі історичного розвитку. За допомогою використання науково обгрунтованих принципів при вирішенні конкретних питань господарської діяльності реалізуються економічні закони і закономірності.
Розробка принципів, визначення їх змісту базуються на законах і закономірностях розвитку економічних систем країни чи регіонів з урахуванням дії конкретних факторів. Під факторами розуміють сукупність аргументів (причин), які зумовлюють особливості розвитку певних економічних процесів у конкретному регіоні. Фактори поділяються на такі групи; природно-ресурсні, демоекономічні, соціально-економічні, геополітичні та ін.
Фактори визначають кількісні та якісні характеристики видів господарської діяльності, впливають на її обсяги і напрями, визначення соціальних приоритетів, є конкретним інструментом вирішення економічних завдань. Об’єктивна і всебічна оцінка дії факторів у кожному регіоні визначає специфіку функціонування його економічної системи.
Закони, закономірності, принципи і фактори завжди є об’єктивними, тобто відображають об’єктивну реальність. У сучасному суспільстві на формування і розвиток продуктивних сил найбільший вплив чинять такі загальні економічні закони:
-сталого розвитку продуктивних сил;
-зростання продуктивності праці;
-територіального поділу праці;
-економії робочого часу;
-суспільного поділу праці;
-концентрації виробництва;
-комплексного розвитку;
-адекватності виробничих відносин характеру та рівню розвитку продуктивних сил.
При цьому все більшу роль відіграє закон сталого розвитку продуктивних сил – як такий, що визначає стратегічний напрямок досягнення комплексного розвитку економічної, соціальної й екологічної складових регіональної господарської системи. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у посиленні соціальної складової, забезпеченні раціонального природокористування, відтворенні ресурсної бази виробництва, реструктуризації господарського комплексу регіону у зв’язку з новими економічними умовами і соціальними умовами; ефективному використанні природного, людського та виробничого потенціалу. Стратегія сталого розвитку базується на концепції екологізації та соціальної спрямованості суспільних відносин.
Одним з основних понять, якими оперує наука про розміщення продуктивних сил і регіональну економіку, є понятя району та регіону. Загалом, за оцінками сучасних дослідників, що є майже тотожними, ці терміни відображають два підходи до окреслення об’єкта дослідження науки з вивчення просторових аспектів економічної діяльності.
Так, економіка районів як одна зі складових науки про розміщення продуктивних сил послідовно вивчає, з охопленням усіх без винятку територій країни, продуктивні сили економічних районів різних масштабних рангів і оперує терміном «район» як виділеною за сукупністю певних ознак територією, що займає чітке місце в вистемі таксономічного районування. В даному разі така територія називається економічним районом. Економіка районів за змістом є близькою до економічної географії, однак має менш описовий характер і більш тяжає до економіки.
На відмінну від цього регіональна економіка – інша складова науки РПС – вивчає тенденції та залежності функціонування суб’єктів господарювання в регіональному вимірі, оперує терміном «регіон», тобто територія, яка, на відміну від району, не обов’язково є таксономічною одиницею в системі територіального членування, що уможливлює певну свободу в окреслені його географічних меж. Термін «регіон» також вживається в українській регіонології для позначення економічного району середнього рівня (обласного рангу) з метою відокремлення його від великого міжобласного інтегрального макромасштабного економічного району.
Виходячи з цього, в нашому контексті вживатиметься термін «район», коли йтиметься про конкретний економічний або інший район макромасштабного рангу. Термін «регіон» будемо в основному вживати для позначення економічного району рангу області, а також у випадках опису соціально-економічних процесів, не прив’язаних до конкретного місця, не заперечуючи, однак, і паралельного вживання цих термінів синоніма слова «географічна територія».
Загалом комплексна навчальна дисципліна «Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка» використовує широкий спектр власних наукових термінів і запозичених з інших економічних дисциплін і сфер знань.


Т Е М А 3

ЗАКОНОМІРНОСТІ, ПРИНЦИПИ ТА ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА ФОРМУВАННЯ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНІВ

3.1. Загальносистемні закономірності розміщення та розвитку продуктивних сил
3.2. Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві
3.3. Фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування регіональної економіки


3.1. Загальносистемні закономірності розміщення та розвитку продуктивних сил
Розглядаючи закономірності, принципи та фактори розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст поняття розміщення продуктивних сил. Воно охоплює такі складові, як: розміщення населення і трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, а також виробництва і сфери обслуговування. Особливе місце займають конкретні складові розміщення промисловості, сільського господарства, транспорту і групи галузей соціальної сфери. Наукове обгрунтування розміщення конкретних виробництв, розподілу їх на території має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного виробництва загалом. Всебічний аналіз певної місцевості, природних, економічних та історичних умов розвитку виробництва в кінцевому підсумку дає змогу економити суспільні затрати, підвищувати ефективність праці.
Раціональне розміщення продуктивних сил роглядають як головну складову регіональної економіки. З огляду на це стає актуальним вивчення територіального поділу праці та спеціалізації регіонів; удосконалення внутрірегіональних і міжрегіональних зв’язків; раціональне використання природно-матеріальних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів кожного регіону.
Із розміщенням продуктивних сил тісно пов’язана їх територіальна організація – науково обгрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, сфери обслуговування населення та виробничої, ринкової та соціальної інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект через раціональне їх комплексування, концентрацію та формування економічно ефектвної спеціалізації регіональної економіки.
Постійно діючі, всеоохоплюючі закономірності розвитку та розміщення продуктивних сил називаються загальносистемними. До них належать нижчевикладені.
Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил випливає із закону економії суспільної праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансованості між районами видобутку сировини виробництва та споживання продукції. В масштабах України це має важливе значення у зв’язку із значною територіальною диференціацією розміщення природних ресурсів і населення. Сучасне виробництво характеризується великими затратами на транспортування сировини, палива, готової продукції внаслідок територіальної віддаленості між окремими елементами виробництва. Ці витрати є значною часткою сумарних затрат і тому істотно впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Раціональна територіальна організація продуктивних сил повинна забезпечувати найвищу продуктивність суспільної праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшення затрат на подолання територіального розриву між виробництвом і споживанням. Закономірність економічно ефективного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через принцип наближення розташування виробництва до джерел сировини, енергії та споживача.
Нині в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд. т природних ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину, матеріали і паливо припадає майже ѕ усіх витрат. Частка сировини і палива становить на залізничному транспорті – 75, водному – 90-95% вантажообороту.
Виходячи із зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення усіх елементів продуктивних сил відображає стабільні та взаємообумовлені залежності між раціональним розміщенням матеріального виробництва і заниженням затрат суспільної праці.
Закономірність комплексного розвитку і розміщення продуктивних сил випливає з економічного закону суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується у закономірність територіального поділу праці та проявляється у спеціалізації господарства економічних районів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання – досягненню найвищіх результатів при найменших витратах. Функціональне поєднання і взаємопов’язаний розвиток галузей на певній території забезпечує економію через зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції, спільного використання виробничої інфраструктури тощо.
Основними ознаками комплексного розвитку економічних районів є:
-якнайповніше економічно й екологічно виправдане використання ресурсів регіону;
-раціональна галузева й територіальна структура господарства, яка відповідає соціальним і економічним умовам регіону;
-тісний взаємозв’язок і збалансованість усіх ланок господарства регіону.
Актуальність проблеми комплексного розміщеня продуктивних сил зростає. Магістральним напрямом її розв’язання є формування територіально-виробничих комплексів (ТВК), що є взаємозумовленим поєднанням органічно пов’язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно-географічного положення, які забезпечують максимум продукції при найменших витратах.
Особливо важливим є внутрішні зв’язки виробничого характеру як основа формування комплексу, а саме:
-зв’язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури;
-зв’язки по кооперуванню та комбінуванню в процесі виробництва продукції, комплексному використанню сировини, палива, допоміжних матеріалів, споживання готової продукції.
Формування ТВК порівняно з ізольованим розміщенням підприємств дає можливість зекономіти значні площі, капіталовкладення, протяжність комунікацій, вирішити питання охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів. Не менш важливим є розвиток соціальної інфраструктури ТВК як необхідної передумови забезпечення населення різноманітними послугами.
Оскільки суспільне виробництво представлено конкретними підприємствами, вивчення впливу розміщення деяких із них на комплексний розвиток виробництва регіону і формування ТВК має особливе значення. На формування ТВК найбільше впливають ті виробництва, які мають велике комплексооутворююче значення, а саме: чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова галузі здебільшого доповнюють комплекси інших типів.
Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприємствами інших галузей економіки України приводить до групового розміщення підприємств і робить хімічну промисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК.
Комплексне використання сировини, розширення технологічних і економічних зв’язків між різними галузями основної хімії, металургією, газовою, вугільною, галузями промисловості сприяють територіальній концентрації виробництва і формування ТВК.
Отже, закономірність комплексного розвитку та розміщення продуктивних сил проявляється у формі різноманітних взаємозв’язків, які розвиваються на основі спільного використання сировини, робочої сили, інфраструктури, енергії, виробництва продукції, зв’язків між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговуючими виробництвами тощо. Ця закономірність реалізується у планах соціально-економічного розвитку регіонів.
Закономірність територіального поділу праці. Територіальний поділ праці є відображенням процесу спеціалізації території на виробництві певних видів продукції та послуг на основі розвиеного міжрегіонального обміну. Внаслідок теріторіального поділу праці в господарстві формується така територально-галузева структура, яка найповніше відповідає природним, демографічним, економічним і соціальним умовам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці та спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і підвищує ефективність господарства. Процес територіального поділу характеризується відбором для кожної території тих галузей, для розвитку яких склались найсприятливіші природні та соціально-економічні передумови. Завдяки цьому розвивається ефективна територіальна спеціалізація в поєднанні з допоміжними й обслуговуючими галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою та міжрегіональними зв’язками.
Закономірності територіальної концентрації виробництва відображають об’єктивну тенденцію його зосередження в обмеженому просторі і проявляються в економії затрат завдяки агломераційному ефекту (взаємного розміщення спільних об’єктів в одній точці).
Територіальна концентрація дає можливість підвищувати коефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві допоміжні виробництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселення. Вона сприяє розвитку науково-технічного прогресу, прискорює виникнення територіальних поєднань і комплексів виробництв і, насамкінець приводить до концентрації (локалізації) виробництва.
Територіальна концентрація виробництва і населення зумовлюється сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Цей процес найчіткіше проявляється у формуванні промислових утворень – центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон.
Таким чином, закономірність територіальної концентрації виробництва відображає об’єктивну тенденцію, яка проявляється в отриманні додаткового економічного ефекту завдяки просторовій агломерації виробничої та невиробничої сфер, розвитку територіальних поєднань промислових підприємств, локалізації господарської діяльності.
Взагалі слід зазначити, що закономірності розміщення продуктивних сил проявляються як стійкі відношення між виробничою діяльністю людей і особливостями території, де ця діяльність проходить. Знання закономірностей і їх практичне застосування дають можливість вибрати найдоступніший варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організувати господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики. При цьому особливої уваги в сучасному світі потребує врахування в господарській діяльності таких двох закономірностей розвитку і розміщення продуктивних сил, як глобалізація й регіоналізація економічного розвитку.
Глобалізація й регіоналізація – як світові закономірності розвитку економіки регіонів останнім часом набувають прискорення. Економічний зміст цих процесів є одним і тим же – отримання максимальних прибутків від господарської діяльності. Процеси глобалізації викликали об’єктивне намагання товаровиробників найповніше використовувати регіональні передумови розвитку продуктивних сил для максимізації економічного ефекту виробничої діяльності та підвищення конкурентоздатності регіонального виробництва.
У даному разі глобалізація соціально-економічних процесів розуміється як тенденція всезростаючої взаємоінтеграції територіальних (на рівні країн, наднаціональних регіонів тощо) виробничо-економічних систем в єдиний світовий відтворювально-господарський і ринково-інформаційний простір. Глобалізація розвитку супроводжується відповідно цьому процесові координацією фінансово-економічних, соціально-економічних, соціально-політичних, військово-політичних та інших заходів на національному й міждержавному рівнях.
У свою чергу, регіоналізація (розвитку продуктивних сил) визначається нами, як об’єктивна тенденція все більшого орієнтування процесів економічного відтворення, а також обсягів, характеру та територіально-господарських пропорцій суспільного виробництва відповідно до регіональних передум розвитку та суспільно-економічних потреб соціумів регіонального рівня.
Регіоналізація не протидіє глобальним процесам розвитку, а доповнюючи їх, сприяє зростанню економічного ефекту від господарської діяльності підприємства з урахуванням, з одного боку конкретно-територіальних, а з іншого – глобальних світових передумов господарювання.
Як тенденції глобалізації, так і процеси регіоналізації є проявами об’єктивного економічного закону комплексного розвитку продуктивних сил.
Ставлення до процесів глобалізації й регіоналізації як економістів, так політиків, інших зацікавлених фахівців і навіть пересічних громадян неоднозначним. Очевидно, що самоізоляція національної економіки від процесів глобалізації та регіоналізації в будь-якому випадку означає втрату зовнішніх щодо неї позитивних передумов і факторів розвитку, суперечить закону комплексного розвитку продуктивних сил, призводить до економомічної автаркії й саморуйнування народногосподарської системи держави навіть без стороннього втручання. На щонайвищому рівні й українській політичній системи рекомендується бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики глобалізації.
Однак чи не більшу шкоду національному виробництву може завдати й сліпе ігнорування власних інтересів лише на користь наднаціональних структур різного спрямування. Швидка здача власних позицій в жорстких умовах ринкової конкуренції означає економічну, маркетингову поразку й не менш руйнвні її наслідки.
Для виправлення ситуації повною мірою має застосовуватись і спрацьовувати принцип оптимуму Парето, а саме: будь-які політичні й економічні рішення, що стосуються зовнішньоекономічних аспектів господарювання повинні йти на користь державі, але не на шкоду світовому співтовариству. Мірилом щодо прийняття відповідних рішень має також бути всебічно прорахований очікуваний економічний ефект господарської діяльності.

3.2. Принципи розвитку та розміщення продуктивних сил у сучасному суспільстві.

На основі пізнання законів і закономірностей розробляються принципи розміщення продуктивних сил та розвитк економіки регіонів. Принципи – це правила діяльності й управління економічною політикою держави, які базуються на закономірностях розміщення продуктивних сил і розвитку регіональної економіки.
Одним із головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть його полягає в тому, щоб при розміщенні об’єктів досягалась висока ефективність народного господарства. Раціональне розміщення виробництва передбачає:
-наближеня його до джерел сировини, палива, енергії та води;
-наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів;
-наближення масового виробництва малотранспортабельної продукції до місць її споживання;
-усунення (уникнення) зустрічних перевезень однотипної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший;
-обмеження надмірної концентрації промисловості у великих містах, переважне розміщення нових промислових об’єктів у малих і середніх містах;
-охорону природи і забезпечення комфортних екологічних умов проживання населення.
Принцип комплексного розміщення виробництва, що випливає з аналогічної закономірності та передбачає:
-комплексне використання природних ресурсів і їх відходів;
-раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі;
-встановлення ефективніх виробничих зв’язків між підприємствами;
-створення єдиної виробничої інфраструтури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів.
Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва передбачає дотримання збалансованості між виробничими потужностями й обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, паливно-енергетичних, трудових, сільськогосподарських ресурсів регіону - з іншого, а також між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговуючими, між добувною та обробною ланками виробництва, між виробничою і соціальною сферами.
Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці. На основі цього принципу країна і регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнародному та внутрідержавному ринках. Внутрідержавний поділ праці формується на рівні економічних районів.
Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально-економічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не повинен суперечити державній регіональній політиці, яка розробляється з урахуванням загальнодержавних інтересів.
Наукове обгрунтування і практичну реалізацію принципів розміщення продуктивних сил необхідно покласти в основу регіональної політики держави. Головною метою регіональної політики є перебудова структури виробництва і управління з метою створення сприятливих умов праці, побуту та відпочинку населення, забезпечення стабільного економічного розвитку, збереженя природного середовища.

3.3. Фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування регіональної економіки

Економічно ефективне розміщення і територіальна організація продуктивних сил можливі лише з урахуванням сукупності факторів, що впливають на ці процеси, зумовлюючи вибір місця зосередження окремих підприємств, їх груп і галузей. Структура факторів досить складна. Вони включають кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації та використання, особливості кліматичних, гідрогеологічних, орографічних та інших ресурсів. Екологічні фактори стосуються природоохоронної діяльності, комплексного використання природних ресурсів, забезпечення сприятливих екологічних умов для життя та діяльності населення. Технічні фактори охоплюють досягнутий і можливий у перспективі рівень техніки і технології. Соціально-демографічні включають забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої та соціальної інфраструктури; економічні – вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв’язки, економіко-географічне і транспортне положення тощо. Вплив кожного фактора на розвиток і розміщення продуктивних сил досить специфічний.
Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості становлять більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продкції або зі ставленням натуральних величин: ваги вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тони готової продукції та маси готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, виробництво не буде матеріаломістким. Якщо ж на виробництво одиниці продукції потрібно сировини більше. Воно належатиме до матеріаломістких. Виділяють галузі низької (виробництво машин й устаткування), середньої (виробництво електроенергії, транспортне машинобудування) та високої (металургія, хімія, аграрно-прмисловий комплекс) матеріаломісткості.
Паливно-енергетичний фактор. Типовими ознаками енергомісткості галузей є частка паливно-енергетичних затрат у собівартості готової продукції та питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних галузей може переважати споживання електроенергії (електромісткі виробництва), палива (паливомісткі), теплоти (тепломісткі).
Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії характерні для різних виробництв, розрізняють три групи галузей: високоенергомісткі, де частка паливно-енергетичних затрат становить 30-45% затрат на сировину і матеріали; середньо- або малоенергомісткі, частка паливно-енергетичних затрат в яких становить лише 15-20% (тобто менше порівняно із затратами на сировину та матеріали); неенергомісткі, де паливно-енергетичні затрати менші від 6%, тобто багато разово менші від затрат на сировину і матеріали.
Водний фактор. У процесі виробництва промислової та сільськогосподарської родукції споживається велика кількість води, що зумовлює велике значення впливу водного фактора на розміщення виробництва. Найбільш водомісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної металургії, очищення первинної текстильної сировини тощо.
Наприклад, на виробництво однієї тонни синтетичного каучуку необхідно витратити 220м3 води, 200 м3 – целюлози, 500м3 – віскозного шовку. У зв’язку з обмеженістю водних ресурсів на території України промислові підприємства потрібно переводити на замкнуте оборотне постачання і знижувати норми витрат води на виробництво промислової продукції.
Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченою праці на випуск одиниці продукції; кількістю робітників (робочого часу), потрібних для виробництва певного обсягу продукції; кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості є також показник частки заробітної плати у собівартості виробленої продукції.
За ступенем трудомісткості виробництва і галузі поділяються на такі групи: високотрудомісткі з великими затратами праці (людино-годин) на одиницю продукції при відносно малій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно великій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою випущеної продукції в розрахунку на одного працівника.
Споживчий фактор. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням населення (виробництво товарів народного споживання) або виробляють малотранспортабельну продукцію (порівняно з вихідною сировиною і паливом).
Значення споживчого фактора часто посилюєтся фактором робочої сили, оскільки месце зосередження населення – це не лише джерела трудових ресурсів, а й райони споживання промислової продукції.
Транспортний фактор – один з найвпливовіших при розміщенні виробництва. Залежно від розміру транспортних витрат розміщення виробництва тяжає до сировини або до споживачів. Визначаючи інтенсивність його впливу необхідно враховувати, насамперед, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, підприємства вигідно розміщувати поблизу сировини і палива оскількі це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, у разі, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можна розміщати на значній відстані від сировинних баз (наприклад виробництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стількі сировини, скількі становить його вага, підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності ( в районах знаходження сировини та поблизу них, в районах споживання готовї продукції або у місцях концентрації робочої сили).
Фактор науково-технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей на основі наукових відкриттів, змін у технології промислового та сільськогосподарського виробництва.
Із розвитком і вдосконаленням технології змінюються витрати сировини, палива й енергії на одиницю готової продукції, що, в свою чергу, посилює територіальні зрушення у виробництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підприємств, науково-технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. Внаслідок зростання масштабів виробництва збільшується його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно-енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості змінюють потреби в певних природних ресурсах. Це спокушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно-енергетичну бази.
Фактор ринкової кон’юктури визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юктура ринку складається на основі співвідношень між наявними на ринку матеріальними цінностями й послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є зростання попиту на вироблену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скорочення виробництва. Якщо попит на сировину та готові вироби знижуватиметься тривалий період, це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва.
Ринкова кон’юктура формується під значним впливом науково-технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. У конкурентній боротьби між виробниками, як відомо, перемагають найсильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові объєкти, що обов’язково супроводжується певними змінами у розміщенні на територіальній структурі виробництва.
Природно-економічні фактори у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних територіально-господарських комплексів відіграють провідну роль. Означені фактори є перш за все факторами ресурсними. Потенційними природними ресурсами можна вважати, слідом за академіком А. Мінцем, також і природні умови. Основні їх резерви сконцентровані у чи не найбагатших в Європі та світі аграрних (земельних, водних, частково-мінеральних тощо), та лісових ресурсах, природно-рекреаційному комплексі, найрізноманітніших рудних і нерудних корисних копалинах, а також у ресурсах мисливсько-рибальської діяльності. Сукупна дія фактрів природно-ресурсного походження, чинників еколого-економічного характеру, які склалися в результаті активної взаємодії природи і суспільства, а також економіко-географічних умов господарювання загалом формує природно-економічні передумови функціонування продуктивних сил країни в її регіонах та в державі в цілому.
У регіонально-історичному розрізі наявність відповідної природно-ресурсної бази зумовлювала як храктер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йому галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. Упродовж тривалого часу формування територіально-господарських комплексів перебувала під вирішальним впливом природно-ресурсної бази регіонального розвитку. Порівняна обмеженість мінерально-ресурсної бази розвитку промисловості та несприятливі грунтово-кліматичні умови Полісся, недостатня забезпеченість водними ресурсами лісостепових регіонів, гірський характер місцевості Карпатського регіону стали стримуючим фактором розвитку суспільного виробництва вказаних територій. Порівняно невелика економіко-екологічна стійкість природно-господарських комплексів Причорномор’я, Полісся, Криму й Закарпаття стала чинником цілої низки соціально-економічних проблем з екологічним корінням, які й досі потребують негайного вирішення.
В той же час порівняно багатий природно-ресурсний потенціал Донецько-Придніпровського природно-ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90-х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Пріднепров’я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової грунтово-кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, створили підгрунтя для наступного відродження національної економіки.
Нині як територіальна, так і галузева структури залучених у господарювання природних ресурсів не тільки не відповідає об’єктивним щодо цього передумовам, а й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно позначаються на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу техногенно-антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й суспільного виробництва в цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно-мінеральні ресурси індустріальних регіонів – Донбасу й Придніпров’я (наприкінці 90-х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всього суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі територій з аграрно-промисловим (Полісся, Поділля тощо) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів.
Ні в якому разі не принижуючи роль промислового виробництва, яке було й залишиться бзовою галуззю народного господарства, в останні роки йдеться про докорінне підвищення ролі агропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей – легкої й харчової промисловості – у виробництві промисловому. Позитивним фактором є те, що продукція саме цих глузей керована на потреби окремої людини-споживача, а її нарощуваня сприяє піднесенню рівня задоволення цих потреб, а звідси – й рівня життя й добробуту населення. З іншого боку, в структурі промислового виробництва дедалі більше мають домінувати енерго- та ресурсозберігаючі галузі - неметаломістка, трудомістка й високотехнологічна продукція машинобудування й металообробки, а також високоякісні конструкційні матеріали та вироби будіндустрії. Відродження точного машинобудування, приладобудування й радіоелектронної промисловості, рзвиток виробництва транспортних засобів і технічних засобів для АПК, у тому числі техніки, придатної для експлуатації в умовах розвитку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили.


Т Е М А 4

ЕКОНОМІЧНЕ РАЙОНУВАННЯ І ТЕРИТОРІАЛЬНА
ОРГАНІЗАЦІЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ

4.1. Сутність, функції та проблеми економічного районування
4.2. Економічне районування України
4.3. Територіальна організація продуктивних сил економічних районів України.


4.1. Сутність, функції та проблеми економічного районування

У сучасному світі суспільне виробництво чинниться з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка зумовлює формування економічних районів різних рівнів. Процес формування економічних районів є об’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним передумовам господарювання територіальної організації продуктивних сил і структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіальний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окремих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутрішніх і міжрайонних зв’язків. Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні регіони:
- природні ресурси;
- особливості економіко-географічного положення території;
- система розселення;
- чисельність населення;
- територіальна організація виробництва;
- виробничий потенціал;
- спеціалізація господарства;
- рівень господарського освоєння території.
На основі формування, виходячи з даних передумов територіально-виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно-технологічною структурою виробництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розвиток економічних районів. Завданням вчених при цьому є визначення меж об’єктивно існуючих економічних районів.
В економічній і географічній науках існує кілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки спеціалізоване господарство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрірайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості економіко-географічного положення. За загальноприйнятим визначенням П.М. Алампієва економічний район - це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і яка нерозривно пов’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці.
Окрім указаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні та історичні. Основними з поміж них є фактори економічного походження.
1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці.
2. Територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукупність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних виробництв, розташованих на певній території.
3. Природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалізованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території.
4. Особливості економіко-географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер і рівень розвитку економічних зв’язків.
5. Районоутворюючі центри – великі міста – економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним потенціалом. Зона районоформуючого впливу великих регіональних центрів охоплює групу адміністративних областей або територіально відокремлений анклав у межах економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів.
6. Форми територіальної організації виробництва – промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та агропромислові райони, центри, промислові та транспортні вузли, локальні форми територіальної організації господарства регіону.
7. Суспільно-політичний устрій (унітариний або федеративний). В Україні суспільно-політичний устрій держави побудовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим.
8. Адміністративно-територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних і правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністративно-територіального поділу країни функціонують як самостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій;
Згідно з науковими уявленнями, економічне районуваня здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них належать:
-економічна цілісність;
-територіальна єднаність;
-чітко визначене економіко-географічне положення;
-одномасштабність у межах одного рівня ієрархії;
-наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією;
-економічне тяжіння до районоформуючого центру;
-непорушність меж адміністративно-територіального устрою.
Ураховуючи масштабний ранг України як територіального державного формування, площа якого є свіввідносною з площею більшості європейських країн, але меншою територією країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обгрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів – глузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями.
Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил і галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування).
Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загалних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів.
Інтегральне економічне районування розглядає всю сукупність продуктивних сил території, як регіональний виробничий комплекс, в основі якого містяться наявні в даному регіоні територіально-виробничі комплекси різних рівнів і ступенів сформованності.
Відповідно до ієрархії інтегрального районування виділяють чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), середні (мезорайони), малі (мікрорайони) на низові економічні райони.
Крупні (інтегральні) економічні райони – це найбільші територіальні формування, які об’єднують кілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною респулікою.
Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки.
Малі райони (мікрорайони) пов’язані з низовим адміністративно-господарським районуванням. Їх територія відповідає території кількох адміністративних районів, окреслених у межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків).
Низові адміністративно-господарсткі райони повністю охоплюють території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно-господарський район. Певна кількість їх може видокремлюватись в межах великих міст.
Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічної бази для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обгрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій країни в цілому.
Основними функціями економічного районування є:
-створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;
-вдосконалення територіальної структури господарства;
-формування й реалізація державної регіональної економічної політики;
-обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;
-обгрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;
-підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;
-сприяння аналізу, діагностиці та пргнозуванню регіонального розвитку;
-створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку та розміщення продуктивних сил і розселення.
У світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно-територіального устрою країни з усією актуальністю постає удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які потребують теоретико-методологічного обгрунтування, є нижчевказані.
Питання про ранг бюджетотворчої територіальної соціально-економічної системи )ТСЕС) другого рівня. Так, якщо нині бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського комплексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС другого рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету на має. В результаті змін адмімістративно-територіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти в різних варіантах до:
а) території, яка дорівнює укрупненій області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області);
б) території рангу економічного макрорайону.
Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей ( на 1-4), або їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не позначаються на системному рангу обласної ТСЕС.
Друге питання стосується теоретико-методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. На сучасний момент територія Поліського та Південного районів відзначається в цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіальних відокремлених анклавів – Волинсько-Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри – м. Житомир і м. Чернігів. У Південному районі проблематичним є віднесення до нього території АР Крим з особливими передумовами господарювання та своїм районоформуючим центром – м. Сімферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобожанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно-Східним, а щонайбільш східною областю України є Луганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кировоградщини, яка за природно-економічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, але аж ніяк не з Придніпров’ям, хоча й тяжіє до останнього за господарськими зв’язками. Вирішення цього питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та географічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил.

4.2. Економічне районування України

Економічне районування України за часів СРСР враховувало існування її господарства як складової частини народногосподарського комплексу союзної держави.
У післявоєнні роки групою вчених під керівництвом академіка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з п’яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської області), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець-Подільська (тепер – Хмельницька); Південно-Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно-Східного (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно-Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізмаїльська (ліквідована, тепер частина Одеської); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідовна), Станіславська (тепер Івано-Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області у складі РСФСР (Кримсько-Татарську АР було ліквідовано під час війни) На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного економічного районування України.
1957 року в зв’язку з переходом від галузевого до територіального принципу планування територіального розвитку та із створенням так званих рад народного господарства (раднаргоспів) було затверджено нову сітку, яка складалась з економічних адміністративних районів. За цією сіткою на території України було виділено 11 економічних адміністративних районів.
У 1960 р. кількість економічних районів було збільшено до 14. По суті це були мезорайони середнього рангу. Проблемою укрупнення економічних адміністративних районів займався відомий український учений А.Т. Діброва, який у 1958 р. запропонував сітку з шести основних економічних районів більшого масштабного рангу (макрорайонів): Донбасу, Промислового Придніпров’я, Північно-Східного, Центрального, Західного, Причорноморського. Спираючись на ці та інші наукові дослідження, Держплан України укрупнив у 1962 р. економічні адміністративні райони і зменшив їх кількість з 14 до 7.
Сітку означених районів склали:
-Донецький (Донецька і Луганська області);
-Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
-Харківський )Харківська, Полтавська, Сумська області);
-Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області);
-Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Чернівецька області);
-Львівський (Львівська,Волинська, Рівенська, Івано-Франківська, Закарпатська області);
-Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).
Наведена сітка економічних районів більш об’єктивно відображала реално існуючі економічні райони України. Виняток ставила лише Чернівецька область, яку пізніше цілком обгрунтовано віднесли до Карпатського економічного району. Вказані райони до 1991 р. Залишалися визнаними підрайонами трьох генеральних економічних районів, виділених в Україні в 1963р., в результаті чого було затверджено сітку з 18 крупних економічних районів і одного середнього (мезорайону) – Молдавської РСР. За цією сіткою в Україні було виділено три микрорайони (в загальносоюзному масштабному вимірі): Донецько-Придніпровський (у складі 8 областей); Південно-Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 областей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об’єктивно притаманний Україні як цілісному народногосподарському комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку та розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР.
Ця сітка економічних районів проіснувала до 1990р. Після розпаду СРСР, в умовах переходу України до ринкової економіки та самостійного екномічного розвитку стара сітка крупних економічних районів втратила своє призначення. Вона не могла забезпечити більш диференційованого підходу до розвитку та розміщення продуктивних сил з урахуванням особливостей і відмінностей природних, історичних, еокномічних умов регіонів, існуючих на терені України.
Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991р. коли через розпад СРСР і перехід до самостійного економічного розвитку нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної до потреб моменту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового районування більшість дослідників ( з поміж них відомими є, зокрема, рзробки В.А. Поповкіна, О.А. Масляка, О.І. Шаблія, Ф.Д. Заставного тощо) тим чи іншим чином використовувала розробки групи К.Г. Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального розвитку України регіональна спеціалізація господарства не зазнала істотних зрушень. Однак жодна зі схем районування не стала загальновизнаною економічною й економіко-географічною наукою.
Розробки з економічного районування, проведені в 90-ті роки за участю провідних вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України під керівництвом С.І. Дорогунцова, завершились у 1998 р. Внесенням у проект Закону України „Про Концепцію державної регіональної економічної політики”, запропонованої в такому вигляді сітки економічних районів України:
-Донецький (Донецька, Луганська області);
-Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області);
-Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області);
-Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ);
-Поліський (Волинська, Житомирська, Рівенська, Чернігівська області);
-Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);
-Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь);
-Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька області).
Після цього запропонована нова сітка економічних районів, загалом відповідна основним науковим критеріям економічного районування, фактично не змінювалася, за винятком назви Причорноморського району, зміненої на Південний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайонування використовується серед інших схем у більшості економічних, наукових та в багатьох навчальних закладах України. Наразі проводяться нові наукові пошуки з економічного районування України.

4.3. Територіальна організація продуктивних сил економічних районів України.

Донецький економічний район має потужну вугільно-металургійну базу з розвиненим супутним виробництвом. Цьому сприяв комплекс природних і економічних передумов. У районі, який охоплює 8,8% території і 15,3% населення України, випуск товарів і послуг в економіці становить 19,4 %, у тому числі в промисловості 26,6 %, а обсяг створеної валової доданої вартості – відповідно 17 і 25,7 % (на початок 2000р.). Тут зосереджений значний природно-ресурсний потенціал – 21 % потенціалу держави, зокрема: мінерально-сировинних ресурсів – 54,5%, водних – 9,1, земельних – 7,4 і рекреаційних -10,5 % (у грошовому вимірі).
У Донецькому економічному районі, з точки зору врахування більшості природно-економічних чинників, які впливають на ефективність господарювання, території мають найкращі передумови для економічного розвитку. Грунти сільськогосподарського призначення характеризуються високою природною родючістю та забезпечують, разом із слушними агрокліматичними умовами, порівняно високу ефективність агропромислового виробництва. Мінеральний потенціал Донбасу складається з широкого спектра корисних копалин, потужного сировинного потенціалу паливно-енергетичного комплексу, що в комплексі сприяє розвитку важкої промисловості, ПЕК (передусім Вуглепрому), різнопрофільного, в тому числі металомісткого машинобудування й металообробки, чорної металургії промисловості будматеріалів, АПК тощо. Досить сприятливі умови є в районі и для розвитку кольорової металургії, хімічного комплексу та переробних галузей АПК, розвиток яких, однак, є зниженним порівняно з названими вище галузями спеціалізації. Враховуючи специфіку природно-кліматичних умов регіону, сільське господрство Донбасу спеціалізується на вирощуванні зернових (озима і яра пшениця, кукурудза на зерно) і технічних (соняшник) культур, а також овочівництві, виноградарстві і садівництві, особливо навколо великих міст. Тваринництво представлене молочно-м’ясним скотарством, свинарством, вівчарством і птахівництвом.
Аналізуючи еколого-економічні проблеми розвитку господарства Донбасу насамперед слід вказати на значний ступінь вичерпання промислових ресурсів і зниження екологічного потенціалу довкілля через високий рівень техногенного навантаження на природний простір функціонування продуктивних сил.
Удосконалення галузевої і територіальної структури господарського комплексу Донецького економічного району доцільно здійснювати в напрямі обмеження спеціалізації на екомістких підгалузіх важкої промисловості, зокрема важкого машинобудування, подальшої реструктуризації і технічного переоснащення вугільної, металургійної та нафтохімічної галузей промисловості, зниження їх територіальної концентрації і техногенного навантаження на територію, нарощування потужностей високотехнологічних виробництв; перепрофілювання екологічно небезпечних виробництв шляхом удосконалення технологій та їх оптимального поєднання; поліпшення територіальної структури виробництва з урахуванням вирішення проблем зайнятості населення і зростання ролі соціальної сфери; підвищення рівня самозабезпеченості району продуктами харчування.
Придніпровський економічний район. Територіальна організація продуктивних сил Придніпров’я зумовлена комплексом сприятливих природно-економічних передумов. Найбільш розвинута в районі багатогалузева важка промисловість. Агрокліматичні чинники сприяли розвиткові багатогалузевого сільського господарства. Тут зосереджено 13,9 % території і населення держави, 17,9 % природно-ресурсного потенціалу країни (в грошовому еквіваленті), в тому числі: мінерально-сировинних ресурсів – 30,6 %, водних – 12,7, земельних 14,4 і рекреаційних – 9,8%. Структура ресурсів характеризується значним перевантаженням мінерально-сировинних і земельних ресурсів. Індекс загального природно-ресурсного потенціалу становить 1,29 (в Україні – 1,00). Виробничий потенціал району становить 17,9, трудові ресурси – 13,9 % загальнодержавного рівня. Водночас обсяг випуску товарів і послуг становить в економіці 18,6 %, в тому числі в промисловості – 24 %, створення валової доданої вартості – відповідно 16,5 і 23,2 %.
У придніпровському районі також сконцентровано потужний мінерально-сировинний потенціал різноманітної компетентної структури, який у комплексі сприяє розвитку широкого спектру галузей промисловості, насамперед – важкої індустрії. Найкращі передумови та перспективи розвитку в регіоні є для електроенергетики, металургійної, хімічної і нафтохімічної промисловості, а також машинобудування й металообробки. Показники земельних ресурсів характеризуються чи не найвищими балами природної родючості в країні й зебезпечують, сукупно зі сприятливими природно-кліматичними умовами, ефективне функціонування переробних галузей регіонального АПК. Загалом найпотужніший в країні мінерально-сировинний потенціал Придніпров’я , особливо з урахуванням ресурсної бази сусіднього Донбасу, складається з органічно поєднаних на відносно невеликій площині рудних і нерудних корисних копалин, потужного сировинного потенціалу паливно-енергетичного комплексу, що в купі сприяє розвитку широкого спектру як добувних, так і переробних галузей промислового виробництва.
Основні прблеми щодо територіальної організації продуктивних сил у Придніпровському економічному районі пов’язані з удосконаленням галузевої і територіальної структури виробництва. Необхідно здійснити науково обгрунтоване обмеження спеціалізації на ресурсомістких галузях чорної металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. Повинні розвиватися науковмісткі галузі машинобудування, легка і харчова промисловість. Назріла необхідність у прискоренні комплексного розвитку малих і середніх міст; використання сприятливих природних особливостей регіону в напрямі розвитку рекреаційного комплексу не лише для власних потреб, а й для потреб інших регіонів України.
Східний економічний район. Комплекс природо-економічних передумов сприяє розвитку багатогалузевої промисловості, особливо машинобудування, а також сільськогосподарського виробництва.
Східний район займає 13,9 % території України, тут зосереджено 10,5 % природно-ресурсного потенціалу (в грошовому еквіваленті) країни, в тому числі: на мінеральні ресурси припадає 3,9 %, водні – 10,0, земельні – 14,6, лісові – 11,3 і рекреаційні – 10,7 %. Наявність земельних ресурсів зумовлює спеціалізацію області на сільськогосподарському виробництві (1,09 при 1,00 в Україні). Виробничий потенціал території за повною вартістю основних фондів становить 14 % загального обсягу України, а трудоресурсний потенціал – 12,1 %. Водночас, випуск товарів і послуг дорівнює 13,2 %, а величина створення валової доданої вартості – 13,1 %.
У східному районі розвиток його продуктивних сил орієнтується на промислово-аграрну структуру економіки, щільною мережею економічних зв’язків пов’язаний з потужним виробничим і ресурсним потенціалом Донбасу, Придніпров’я та сусідньої Росії. Високою є природна родючість чорноземних грунтів. Наявна мінеральна сировинна база представлена як багатими залізнорудними родовищами, так і нафтогазоносним районом Дніпровсько-Донецької западини, а також нерудними корисними копалинами, в тому числі - сировиною для хімічної промисловості. Порівняно багатий потенціал водного комплексу, помітний обсяг лісових ресурсів, близкість мінеральних рудних та паливно-енергетичних родовищ, а також заготівельних виробництв Донецького та Придніпровського району є каталізатором розвитку промислового комплексу району, насамперед добувних галузей, багатопрофільного машинобудування, хімічної промисловості та ПЕК. Сприятливі умови для розвитку АПК позначаються високою часткою харчової промисловості в галузевій структурі виробництва району.
У перспективі територіальну організацію продуктивних сил району необхідно спрямувати на поліпшення територіально-галузевої структури виробництва через вдосконалення спеціалізації на основних експортоорієнтованих галузях машинобудування, а також харчової і легкї промисловості у великих містах, де розвиватимуться міжгалузеві зв’язки машинобудування, створюватимуться технопарки на базі науково-технічного потенціалу міст Харкова, Полтави і Сум; раціоналізацією розміщення виробництв з метою оптимального використання природних, матеріальних і трудових ресурсів; удосконалення внутрірайонних територіальних пропорцій шляхом активізації економічної діяльності в середніх і малих містах; підвищення комплексності використання природних ресурсів, забезпечення екобезпечного функціонування виробництва; поліпшення використання рекреаційних територій; вирішення проблем розселення.
Центральний економічний район. Природно-кліматичний й соціально-економічні передумови Центрального економічного району сприяють розвитку багатогалузевого промислового та сільськогосподарського виробництва. Район займає 18,8 % території, тут зосереджено 11,9 % населення, 12.3 % трудових ресурсів і 12,6 % виробничого потенціалу, обсяг випуску товарів і послуг становить 15,5 %, а валової доданої вартості – 17,2 % її обсягу по Україні.
У районі зосереджено 7 % природно-ресурсного потенціалу країни, в тому числі, %: мінеральних ресурсів – 1,1, водних – 6,6, земельних – 9,9, лісових – 8,6, фауністичних – 10,0, природно-рекреаційних – 9,6. У регіональній компонентній структурі переважають земельні й природно-рекреаційні ресурси.
Для центрального району визначальним фактором промислового розвитку також є не високі показники природно-ресурсного забезпечення, а економічно вигідне розташування навколо великого регіоноформуючого центра – міста Києва. Формування столичного промислового комплексу зумовлено головним чином соціально-економічними факторами, насамперед високою забезпеченістю висококваліфікованим промислово-виробничим персоналом та можливістю ефективної інтеграції науки й виробництва на базі потужного науково-дослідного потенціалу Національної академії наук. Превалювання нерудних за практичної відсутності мінеральних рудних копалин, невеликі запаси паливної сировини зумовлюють в основному неметаломістку спеціалізацію машинобудівного комплексу, високу частку виробництв АПК у структурі промислового виробництва, розвинену індустрію будівельних матеріалів. Сприятливими в Центральному районі є й передумови для розвитку хімічної промисловості та лісового комплексу.
Удосконалення територіальної організації продуктивних сил в Центральному регіоні необхідно здійснювати шляхом розширення в м. Києві і створення у м. Черкасах і прилеглих до них територіях технопарків із спеціалізацією на точному, сільськогосподарському машинобудуванні 9м. Черкаси) на базі машинобудівельних підприємств, науково-технічних організацій і галузевих навчальних закладів, а також харчової і легкої промисловості; подальшого розвитку сільського господарства з поглибленням на спеціалізації проміського типу; формування розвинених туристичного і рекреаційного комплексів, зокрема відновлення раніше існуючих і створення нових районів короткострокового відпочинку населення.
Південний економічний район. На розміщення продуктивних сил району, їх територіальну організацію значно впливає його вигідне географічне положення, зокрема вихід до Чорного моря, наявність комплексу корисних копалин, родючих земель.
Південний економічний район займає 18,8 % території, тут проживає 15,5 % населення країни, загальний обсяг випуску товарів і послуг становить 12 %, у тому числі промисловості – 9. сільського господарства – 14,6, транспорту – 19,4 %; частка створеної валової доданої вартості у цих галузях становить відповідно 13,0; 9,0; 14,9 і 19 %.
У районі зосереджено 15,6 % природно-ресурсного потенціалу країни (в грошовому обчисленні), зокрема мінерально-сировинні ресурси – 2,8 %, водні – 22,2, земельні – 20, лісові – 4,7, фауністичні – 20,5 і природно-рекреаційні – 27,4 %. У їх компонентному складі переважають земельні, водні та природно-рекреаційні ресурси. Індекс інтегрального показника природно-ресурсного потенціалу становить відносно України – 1,33. У районі зосереджено 15,5 % трудових ресурсів і 14,6 % виробничого потенціалу країни.
У Південному районі передумови розвитку промисловості характеризуються певною специфікою, зумовленою приморським положенням його областей та розташуванням у найсприятливішій для господарювання кліматичній зоні України. При обмеженості мінерально-сировинної бази регіон має найсприятливіші передумови для виробництва різноманітної продукції АПК – як харчових галузей, так і легкої промисловості. Сприятливими географічними факторами зумовлено розвиток суднобудування, корисні копалини району забезепечують певний рівень розвитку хімічного комплексу, промисловості будівельних матеріалів і металургії. Ресурсна база розвитку ПЕК є обмеженою, а природно-економічні передумови розвитку машинобудівного комплексу зумовлюють його в основному неметаломістку спеціалізацію. Перспективи розвитку промислового комплексу району мають орієнтуватись на плідну економічну співпрацю із сусідніми регіонами, в тому числі – із зарубіжжям, для чого ця територія має винятково сприятливі економіко – географічні передумови.
Основні напрями розвитку і територіальної організції господарського коплексу Південного економічного району: в Автономній Республіці Крим нова демографічна і трудоресурсна ситуація повинна використовуватись для посилення всього потенціалу сервісу і рекреаційної сфери; в Одеській області необхідно перепрофілювати екомісткі виробництва, передусім хімічної і нафтохімічної промисловості, залучати до використання всі рекреаційні ресурси; особливої уваги потребує розвиток виробничої інфраструктури Одеського транспортно-промислового вузла та всієї рекреаційної зони; в Миколаївській області доцільно обмежити нарощування потужностей Південноукраїнської АЕС; в Херсонській області необхідно вдосконалити галузеву і територіальну структуру промислового виробництва шляхом поглиблення спеціалізації області на екофільних галузях машинобудування.
Подільський економічний район має комплекс природно-економічних передумов, що є найсприятливішими для розвитку агропромислового виробництва. Водночас розвиток промисловості, зокрема важкої, обмежений неостатньою мінерально-сировинною базою (крім природно-будівельних матеріалів і сіровини для їх вирбництва), первісною відсутністю паливної сировини. Розвиток електроенергетики (Хмельницька АЕС) сприяв економічному зростанню району.
Подільський район займає 10,1 % території України, тут зосереджено 8,4 % ( у грошовому еквіваленті) природно-ресурсного потенціалу, зокрема: мінеральних ресурсів – 0,7, водних – 7,7, земельних (грунтових) – 14,3, лісових – 7,8 і рекреаційних ресурсів – 4,8 % країни. Як видно з наведених даних, особливо виділяються за питомою вагою земельні ресурси, що зумовлює високий ступінь спеціалізації району на сільськогосподарському виробництві (індекс 2,06 при 1,00 в Україні). Виробничий потенціал території з вартістю основних фондів становить 6,1 % загального обсягу в Україні, а трудоресурсний потенціал – 8,9 % за такої же концентрації населення.
Характерною особливістю ресурсного потенціалу району є переважання частки сільськогосподарських ресурсів над часткою промислових, зокрема найбагатшим у ПРП району є потенціал земельних ресурсів. Мінерально-сировинний потенціал обмежено корисними копалинами для виробництва будівельних і неметалевих конструкційних матеріалів за відсутності промислово розроблювальних рудних родовищ та порівняно невеликих покладів сировини для хімічної й паливної промисловості. Структура природно-ресурсного потенціалу зумовила агропромислову орієнтацію господарства та дещо знижений порівняно з промислово розвинунеми територіями, рівень розвитку прдуктивних сил у цілому. Водночас на основі власної промислової бази можливим є помітне нарощування потенціалу як харчової й легкої галузей, так і промисловості будматеріалів, хіміко-лісового комплексу, а вигідне положення щодо розвитку міжрегіональних зв’язків сприяє успішному функціонуванню інших галузей господарства, зокрема машинобудування й ПЕК.
Територіальна організація продуктивних сил у районі в найближчій перспективі матиме такі пріоритети: досягнення територіальної збалансованості сировинних і переробних галузей агропромислового комплексу, поліпшення розселення населення та розвитку соціальної сфери, вдосконалення природокористування, нарощування виробництва екологічно чистої сільськогосподарської продукції, надання пріоритетного розвитку агропромисловому, рекреаційному і туристичному комплексам.
Поліський економічний район. У Поліському районі зосереджено 16,9 % території, 10 % населення, 9,5 % трудових ресурсів і 7,5 % виробничого потенціалу України. Тут виробляється 14,6 % сільськогосподарської і 5,3 % промислової продукції країни. Загальний випуск товарів і послуг і частка створюваної тут валової доданої вартості складають по 7,9 %.
У Поліському районі зосереджено 10 % ( в грошовому обчисленні) природно-ресурсного потенціалу держави,в тому числі: мінеральних ресурсів – 2,3 %, водних – 11,7, земельних – 13,2, лісових – 28,1, фауністичних – 15,7 і природно-рекреаційних – 8,2 %. У регіональній компетентній структурі найбільшу питому вагу становлять земельні, водні та лісові ресурси, що є одним із визначальних чинників напряму спеціалізації господарського комплексу регіону.
Аналіз територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу України (індекси, грн/га) свідчить, що в Поліському економічному районі показник інтегрального ресурсного потенціалу найнижчий – 0,59 (в Україні – 1,00), особливо це стосовується мінерально-сировинних ресурсів – 0,19.
У Пільському районі природно-ресурсний потенціал, який характеризується бідністю мінеральних рудних копалин, порівняно низькою продуктивністю та якісними ознаками більшості грунтів земельного фонду, сприяє розвитку агропромислового виробництва та неметаломістких галузей промисловості, хімімко-лісового комплексу та будіндустрії, на деяких територіях - паливнобудівних галузей (нафтогазодобувної та вугільної і торф’яної). Аграрно-промисловий комплекс Полісся є провідною галуззю господарства району, в якій представлено більшість галузей АПК. Спеціалізація сільського господарства – скотарство (молочно-м’ясного напряму), льонарство, картоплярство з виробництвом зернової продукції. На основі переробки сільськогосподарської сировини тут функціонують молоко- і м’ясопромисловий, картоплепродуктовий, льонопромисловий спеціалізовані комплекси, а також додаткові: зарнопродуктовий, бурякоцукровий, плодоовочеконсервний та виробництво хмелепродукції тощо. Для окремих територій Полісся господарювання характерними є граничні значення ефективності використання природно-ресурсного потенціалу та мінімальні показники екологічного потенціалу, що відбилося, зокрема, в існуванні територій Чорнобильської зони відчуження, де господарська діяльність є забороненою законодавством.
Основними завданнями територіальної організації продуктивних сил Поліського економічного району є здійснення територіальної регламентації господарської діяльності з урахуванням радіаційного забруднення території, реабілітація частини цих земель і залучення їх до господарської діяльності; поліпшення територіально-галузевої структури господарства, яка має відповідати екологічній безпеці праці та проживання на забруднених територіях; обмеження розміщення еконебезпечних виробництв, підвищення в структурі виробництва частки наукомістких підприємств, зростання зайнятості в екобезпечній сфері.
Карпатський економічний район має комплекс природно-економічних передумов, що найсприятливіший для розвитку рекреаційного господарства, агропромислового виробництва, особливо плодоовочевого і виноградарськопромислового напрямів, а також деревообробної, гірничовідобувної й хімічної промисловості, окремих галузей машинобудування.
Карпатський район займає 9,4 % території України, зосереджує 12 % населення, 13,2 % трудових ресурсів і 9,6 % основних фондів. Водночас згальний обсяг випуску (товарів і послуг) становить 7,9 %, а обсяг створення валової доданої вартості – 8,8% від загального в країні.
Тут зосереджено 9,7 % (в грошовому обчисленні) природно-ресурсного потенціалу держави, зокрема: мінеральних ресурсів – 4,1 %, водних – 20, земельних – 6,2, лісових – 33,7, рекреаційних – 18,9 і фауністичних – 3 %. Щодо територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу (грн/га), то інтегральний індекс його становить 1,04 ( в Україні – 1,00), особливо вирізняються водні, лісові й природно-рекреаційні ресурси. Район є дефіцитним щодо мінеральних і фауністичних ресурсів.
У Карпатському районі спостерігається порівняно обмежена ресурсна база розвитку промисловості. Проте найпотужнішим є потенціал лісових ресурсів Карпат в Україні. Основу мінерально-сировинної бази становлять переважно нерудні копалини - кам’яне вугілля, сірчані поклади, калійні солі, цементна сировина, вапняки, мінеральні води, нафта й газ, що в комплексі створило досить слушні умови для АПК, хіміко-лісового та паливно-енергетичного комплексу, промисловості будматеріалів, середнього та неметаломісткого машинобудування тощо.
Сільське господарство району різносторонньо-галузеве з провідним значеням усіх галузей тваринництва – скотарства м’ясного та молочного напрямів, свинарства, вівчарства, птахівництва тощо, а також розвиненого виноградарства, садівництва, вирощування зернових і виробництва технічних культур рослинництва. Профілюючими галузями харчової промисловості є м’ясна, молочна, мукомельна, хлібопекарська, кондитерська, цукрова. Значним резервом розвитку економіки є потужний природно-рекреаційний потенціал району, значущість якого підвищується наявністю цінних водно-мінеральних ресурсів. Певним чинником гальмування територіального розвитку є наявність широкого кола екологічних проблем спричинених високим рівнем природної небезпеки господарювання через несприятливе становище у водному комплексі, а також інтенсивне та малозорієнтоване в екологічному напрямі користуванні лісовими ресурсами.
Територіальна організація продуктивних сил району спрямовуватиметься на вдосконалення територіальнної структури промислового виробництва за рахунок їх переорієнтації на середнє і точне машинобудування, розвиток хімічної, легкої і харчової промисловості та лісового господарства; раціональне комплексне використання місцевих мінерально-сировинних ресурсів; ефективне використання місцевих рекреаційних ресурсів, створення оздоровчо-туристичного комплексу загальноєвропейського значення; підвищення рівня зайнятості населення в напрямі зростання економічної діяльності в малих і середніх містах та селах району; розширення прикордонного співробітництва.
Особливістю державної політики щодо розвитку всіх економічних районів на перспективу є нагальна необхідність конструктивних змін в існуючій структурі господарського комплексу України і територіальних формувань, які входять до його складу, зокрема регіональних промислових економічних вузлів, у напрямі здійснення соціальної орієнтації економіки, прискореного розвитку обробних і переробних виробництв, які випускають кінцеву продукцію – продовольчі та непродовольчі товари для населення. Це дасть можливість поліпшити баланс територіальної організації продуктивних сил держави, її різнорівневих територіальних формувань.
Розвиток господарського комплексу України та її регіонів неможливий без радикальних змін у галузевих і територіальних пропорціях з урахуванням ринкових відносин виробників і споживачів, оптимальних зрушень у територіальному виробництві й територіальній структурі.
Удосконалення територіальної організації продуктивних сил усіх економічних районів необхідно здійснювати за такими основними напрямами:
-забезпечити розвиток і розміщення продуктивних сил різних рівнів територіальних формувань шляхом мобілізаційних важелів економіки, зокрема досягнень науково-технічного прогресу і підвищення на його основі ефективності суспільного виробництва;
-сприяти комплексному розвитку господарства регіональних формувань різних таксономічних рівнів. Здійснювати комплексування продуктивних сил регіонів, побудову їх раціональної структури, що передбачає найефективніший поділ суспільної праці на території, який в конкретних умовах забезпечує раціональну спеціалізацію, кооперування й територіальну організацію виробництва;
-прискорити розвиток регіонів-аутсайдерів, середніх і малих міст;
-підвищити рівень ефективності територіальної організації продуктивних сил шляхом прискорення та й поглиблення процесу наближення виробництва до джерел сировини, палива і споживання продукції;
-забезпечити вирівнювання соціально-економічного розвитку регіонів різних таксономічних рангів, які мають природні й економічні передумови для наближення рівнів розвитку;
-забезпечити розміщення виробництва з урахуванням оптимальної інтеграції та розподілу праці в світовій системі господарства.
Підвищувати ефективність територіальної організації продуктивних сил необхідно здійснювати шляхом комплексного соціально-економічного розвитку всіх територіальних формувань, тобто господарський комплекс їх має бути строго збалансованим відповідно до можливостей оптимального природокористування за соціальними критеріями та інфраструктурою. Пріоритет слід надавати комплексному розвиткові території при раціональній спеціалізації в загальнодержавному та внутрішньорегіональному поділі праці. Управління розвитком території необхідно здійснювати на основі державного регулювання і ринкових відносин. Підвищенню ефективності функціонування територіальних формувань сприятиме створення завершеної ефективної системи управління в межах здійснюваної нині адміністративно-політичної реформи в країні.


Т Е М А 7 Населення і трудові ресурси України

7.1. Народонаселення України і його територіальна організація
7.2. Демографічна ситуація та її регіонльні особливості
7.3. Людські і трудові ресурси, трудоресурсна ситуація і ринок праці
7.1. Народонаселення України і його територіальна організація

Основною продуктивною силою є людина. Тому провідною складовою частиною сукупного ресурсного потенціалу регіону є його людські ресурси. Роль населення в розвитку й територіальній його організації багатогранна вирішальна, адже людина є головною продуктивною силою. Вона власною працею створює матеріальні та духовні блага, споживає їх, забезпечуючи відтворювальний процес суспільства і природи. Вкупі з природними ресурсами та засобами виробництва люди в основному складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку та розміщення його продуктивних сил. Основу для формування людських ресурсів як продуктивної сили становить народонаселення.
Народонаселення або населення, - це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, області, міста, села та ін.). Населення проживає у певному географічному середовищі і здійснює виробництво матеріальних благ відповідно до наявних природних ресурсів. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, - з одного боку, і предметів праці – з іншого, забезпечує матеріальне виробництво, а необхідність задоволення людських потреб – попит на товари і послуги та їх споживання. Завдяки цьому забезпечується економічний цикл виробництва.
Таким чином, людина, з одного боку, є активною продуктивною силою, яка своєю трудовою діяльністю забезпечує виробництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого – є споживачем продуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Тому населення й господарство складають особливу систему, людські потреби в якій зумовлюють появу нових виробництв і послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей, забезпечуючи відновлення робочої сили, фізичний і духовний розвиток людини. Виходячи з того, що людина є основним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатності частини (трудових ресурсів) є провідним фактором, який зумовлює можливості економічного розвитку.
Територіальна організація населення називається розселенням населення. Розселення населення відбувається в межах системи розселення, в якій традиційно видрізняють сільську, міську та інтегральну (міську й сільську разом) системи.
Формування загальнонаціональної та територіальної систем розселення в Україні відбувається як постійний процес на п’яти рівнях: загальнонаціональному, регіональному, субрегіональному, локальному та місцевому. Воно є об’єктивним і прогресивним напрямом його просторової організації, який сприяє підвищенню ефективності розвитку міських і сільських поселень та забезпеченню соціальних потреб населення. За територіальною ознакою інтегральна система розселення поділяється на 10 регіональних систем, з них вісім належать до класу сформованих, а дві (Луцька і Черкаська) перебувають на стадії формування.
Регіональні системи розселення формуються в межах двох-чотирьох областей за винятком Сімферопольскої, яка функціонує на півострові в межах Автономної Республіки Крим. За демографічним потенціалом найбільшими є Київська та Донецька регіональні системи )7,2-7,6 млн. чол.), а за поселенським – Київська і Хмельницька (4,0-4,4 тис. поселень). Найвищий рівень урбанізації мають Донецька і Дніпропетровська системи (81-89%), густота населення – Донецька і Львівська (113-143 чол. на 1 км), густоту поселенської мережі – Львівська і Хмельницька (66 од. на 1 тис. км.).
Субрегіональні системи розселення сформувались у межах адміністративних областей. В Україні функціонує 24 субрегіональні системи розселення, сформовані в процесі інтесифікації внутрішньообласних зв’язків.
Локальні системи формуються навколо системотворних центрів у межах кількох адміністративних районів (від 3 до 15). В Україні виділяються 72 локальні системи розселення нижчого рангу.
Нижчим ієрархічним рівнем від локальних систем є місцеві системи, що формуються в межах сільських адміністративних районів і територій, підпорядкованих містам загальнодержавного, республіканського й обласного підпорядкування. В Україні налічується 500 місцевих систем розселення, з яких 488 належить до типу районних, а 12 – міських систем. В Україні налічується 448 міст, у тому числі 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл.
До основних показників, які характеризують населення в Україні, належать його чисельність, густота, національний склад і статево-вікові характеристики. Повну картину вказаних характеристик розвитку та розміщення населення України дає всеукраїнський перепис населення, останній з яких відбувся 2001 року. України за чисельністю населення є однією з великих держав Європи. За численістю населення в країнах СНД наша держава поступається лише Росії, а серед країн Європи – Великобританії, Італії та Франції. Чисельність населення України становить близько 48 млн. Чоловік. Україна належить до країн Східної Європи, де загалом спостерігається висока густота населення. В цілому в країні густота населення становить 83 чол. на 1 км2 . Найменша щільність населення характерна для гірських територій Карпат, Полісся та Степу України. Тут вона менша за 60 чол. на 1 км2. Найвищий показник густоти населення в Україні є характерним для областей Сходу, де він перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області сягає майже 190 чол. На 1 км2. Загальна чисельність населення країни та кількість населення в регіональному вимірі формуються під впливом сукупності демографічних, соціально-економічних та екологічних факторів. Із-поміж чинників розвитку та розміщення продуктивних сил виокремлюється група соціальних, серед яких важливе місце належить соціально-демографічним чинникам. Останні охоплюють кількість населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо.
У нашій країні, як і у світі загалом відбувається зміщення чисельності населення в бік зростання питомої ваги міської його частини та зменшення частки сільського населення. Нині 68 % населення України мешкає в міській місцевості і лише 32 % - у сільській мережі розселення. Зростання питомої ваги міського населення відбувається й на часі. Показник питомої ваги міських жителів у межах держави варіює від 39 % у Закарпатській області до 90 % у Донецькій. У містах проживає близько 90 % всього міського населення, а 10 % - у селищах міського типу. Щодо сільського населення України, то його питома вага і тепер постійно зменшується, однак, не такими темпами, як у 70-80 роки. коли відтік мігрантів із села в місто був найбільшим. Під впливом багатьох факторів, у тому числі – таких, як народжуваність, смертність, міграції, екологічна ситуація, ознаки способу життя, особливості зайнятості, рівень розвитку медичного обслуговування, наслідки другої світової війни та військових конфліктів, перебуває статево-вікова структура населення. В Україні вона характеризується постійним переваженням кількості жінок та зниженням частки дітей у загальній чисельності населення. Найсприятливіша статево-вікова структура населення в західних областях: Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській і Рівненській. Найгіршим є негативні ознаки статево-вікової ситуації в Подільському регіоні, на Черкащині й Кіровоградщині. Національний склад населення України характеризується тим, що українці чисельно переважають у всіх регіонах, окрім АР Крим. У нашій державі всі національності є рівноправними і формують єдиний народ України. Поряд з українцями на терені України проживає більше ста національностей, з-поміж яких переважають автохтонні народи, які водночас і разом з українцями, або навіть і раніше них, століттям проживають на терені країни – це греки, кримські татари, євреї, караїми тощо, а також представники населення з прилеглих до країни держав – білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки тощо. За межами України проживає майже 10 млн. українців та їх нащадків, з яких понад 7 млн. осіб – у республіках колишнього Радянського Союзу. Великі українські громади проживають у США, Канаді, Німеччині тощо.



7.2. Демографічна ситуація та її регіонльні особливості

Основними показниками , які характеризують демографічну ситуацію, є коефіцієнти народжуваності. Смертності та міграції. Вони вимірюються як обчислені у тисячних долях (проміле, позначається знаком %) числа відповідних випадків (народження, смерті, міграції) на 1000 жителів.
Як і інші європейські країни, Україна перебуває на такому етапі демографічного розвитку, коли нарджуваність зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип відтворення населення. Найнегативнішою особливістю сучасної демографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смертності населення. При цьому природний приріст населення має від’ємне значення.
У 1991 р. загальна кількість померлих у державі вперше перевищила кількість новонароджених. У 90-ті роки ця тенденція і почала уповільнюватись лише на межі нового тисячоліття. Однак зменшення чисельності населення спостерігається в усіх без винятку областях України. Масштаби депопуляції (переважання кількості померлих над новонародженими) впродовж останніх років найбільшими були в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій і Луганській областях, найкраща демографічна ситуація (яка, однак, також характеризується негативними явищами депопуляції) зберігається в Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Львівській, Волинській і Чернівецькій областях, тобто в Західній Україні. Означені явища зумовлені складним і різноплановим впливом тих чи інших факторів (політичних, економічних, соціально-психологічних, біологічних та ін.).
В основному депопуляція пояснюється більш ніж 30%-м скороченням сумарного коефіцієнта народжуваності. Це, з одного боку, відзеркалює світові тенденції демографічних змін, а з іншого – є наслідком глибокої кризи. До того ж, старшого віку увійшли численні вікові групи (так звані когорти), народжені перед другою світовою війною та після неї.
Як наслідок економічної кризи, різко знизився рівень міграційної мобільності населення, причому інтенсивність зовнішніх міграційних контактів зменшилась істотніше, ніж внутрішньодержавних. На демографічну ситуацію в країні найістотніше, ніж внутрішньодержавних. На демографічну ситуацію в країні найістотніше впливає віковий склад населення. Зо останніх десять років значно зросла частка осіб пенсійного віку.
Щодо статево-вікової структури населення, то аналіз статистичних матеріалів свідчить про те, що в Україні спостерігається постійне переваження кількості жінок у загальній численості її населення. Кожного року абсолютне переваження жінок дещо зростає, хоча відносні показники засвідчують незначне вирівнювання співвідношень між чиселністю чоловіків і жінок. Переважання чисельності жінок над кількості чоловік пояснюється, насамперед, нижчою смертністю жінок, з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави на роботу в інші країни, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, - з іншого. Найгіршим є співвідношення коефіцієнтів смертності між жінками і чоловіками у працездатному віці. Коефіцієнт смертності жінок у віці 40-50 років становив в останні роки 4,8-6,6 чол. на тисячу населення цього віку, а чоловіків – відповідно 13,1-19,5 чол. Не останню роль при цьому відіграють антисоціальні явища (алкоголізм, наркоманія тощо), більш поширені серед чоловіків.
Наявну нині структуру населення України можна вважати несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та природного відтворення населення. Отже, в Україні спостерігається явище демографічної кризи, причому в сільській місцевості вона значно гостріша, ніж у місті – на одну особу працездатного віку припадає більше однієї особи з непрацездатних вікових груп. Найгостріша щодо цього ситуація склалася в Чернігівській області. Складними залишаються й проблеми формування та розвитку шлюбно-сімейних відносин, збільшується кількість розлучень, зростає чисельність дітей, що народжуються поза шлюбом. Однак, коефіцієнт народжуваності дітей на одну жінку останнім часом незначним чином зростає, що свідчить про деяке покращення тенденцій розвитку демографічної ситуації в державі.
Наслідки демографічної кризи для продуктивних сил нашої країни є небезпечними з усіх точок зору. Аналіз статистичних даних засвідчує, що в 1996-2000рр. Продовжувалось зменшення загальної кількості населення України, яке становило майже 1,8 млн. осіб. Такі зміни позначились і на коефіцієнтах його територіального зосередження. За останній десятирічний період територіальне зосередження населення зазнало певних змін. Так, у Центральному і Карпатському районах воно зросло відповідно на 0,2 і 0,3 %, у Придніпровському і Донецькому коефіцієнти зменшились на 0,1 та 0,5 % відповідно.
Показник густоти населення, який відзеркалює ступінь заселеності теритрії в Україні загалом і в усіх регіонах (областях) у 2000 р. був менший, ніж у 1996р. Причому найсуттєвішим зменшення щільності населення (на 3-6 осіб на 1 км2) було в Луганській, Донецькій і Дніпропетрвській областях. Не змінився цей показник лише в Івано-Франківській областях. На території інших економічних районів та областей густота населення зменшилась на 1-2 особи на 1 км2.
Демографічною базою соціальної продуктивної сили виступає насамперед працездатне населення працездатного віку. Коефіцієнти територіального зосередження цієї категорії населення свідчать про те, що найбільша його частка від загальної кількості в Україні зосереджена в Донецькому і Південому районах – понад 15 %, найменша – в Подільському (дещо перевищує 8% ) та Пільському (понад 9 %) районах.
Певні надії на поліпшення демографічної ситуації в державі пов’язуються з міграцією. Міграція – це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, області, країни, материка). У більшості розвинутих країн саме цілеспрямована й керована зовнішня міграція є фактором стабілізації демографічної ситуації. Переміщення населення може бути зі зміною місця проживання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на збирання врожаю, на лісозаготівлю тощо. За роки незалежності України різко знизився рівень міграційної мобільності населення, як наслідок економічної кризи та зниження рівня життя українських громадян – якщо на рубежі 1980-1990 рр. у міграціях щорічно брали участь 3-3,5 млн. жителів України, то нині – менше 2 млн. Починаючи з 1994р., сальдо міграції населення України набуло від’ємних значень і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни. Після цього сальдо міграцій (баланс між прибулими і вибулими) населення України утримується на рівні -80...-145 тис. чол. на рік, причому структура вибуття та прибуття за напрямами не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про формування відносно стабільної міграційної поведінки населення України. Від’ємне сальдо міграцій не є позитивним фактором формування демографічної ситуації. Цілеспрямована гнучка зовнішя міграційна політика в нашій країні в майбутньому дасть можливість збалансувати демографічну ситуацію, сприятиме відродженню сільської мережі розселення, припиненню деградації головної продуктивної сили суспільного виробництва.
Перспективи демографічних процесів в Україні перебувають також у безпосередній залежності від збереження позитивних зрушень у виробництві , майбутніх тенденцій економічного розвитку, успіху проведення соціально-економічних реформ, ефективності заходів щодо укріплення національної валюти й економіки в цілому, протидії масовому безробіттю, можливостей забезпечення соціального захисту населення тощо.

7.3. Людські і трудові ресурси, трудоресурсна ситуація і ринок праці

Сучасне розуміння поняття „людські ресурси” яке нерідко ототожнюється з поняттям „трудові ресурси” та „людський капітал”, є багато в чому суперечливим. Щодо цього, то слід насамперед чітко визначити складні елементи понятійно-термінологічного апарату, що подані нижче.
За загальноприйнятим значенням до трудових ресурсів відноситься частину населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території – регіону), яка має достатній фізичний рзвиток, здоров’я, освіту, культуру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільнокорисної діяльності та належить до певної вікової категорії – працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально-економічною категорією, яка в кількісному відношенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному – його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь у суспільнокорисній праці сукупності особистих здібностей і якостей працівників. Тобто трудовий потенціал , або потенціал трудових ресурсів, є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю суспільства, а трудові ресурси – конкретним носієм трудового потенціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є виличиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі.
Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відносять також і категорію людей, які зайняті в галузіх і сферах економічної діяльності поза межами працездатного віку. Проте такий підхід є багато в чому проблематичним, оскільки належність до категорії „працюючий пенсіонер” або „працюючий підліток” дає змогу лише констатувати факт про сьогочасну належність даної особи до категорії зайнятого населення. При цьому припинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії „трудові ресурси”. Про це свідчить і факт відсутності понять „безробітний підліток” і „безрбітний пенсіонер за віком”. Разом з тим, працездатна людина у працездатному віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить у категорію безробітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежування у понятийно-термінологічному апараті двох категорій: працездатного населення у працездатному віці та працездатного й економічно активного населення поза межами працездатного віку. Для цього пропонується використовувати таке поняття, як людські ресурси.
Людські ресурси. До людських ресурсів відносять, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частину населення суспільства (в регіональному розрізі – регіону), яка у змозі обмежено брати участь в еокномічні діяльності, а за певних обставин – досягти необхідного фізичного розвитку, здоров’я, отримати освіту, прилучитись до культурних набутків, розвинути здібності, дістати кваліфікацію та професійних знань для суспільно корисної діяльності, а також є працездатною за межами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудових ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси – „потенційні” трудові ресурси, які можуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж із високою часткою ймовірності з певний проміж часу. До цієї категорії, таким чином, належать діти та підлітки, які є зайнятими суспільно корисною працею й через певний час у змозі перейти у категорію трудових ресурсів, пенсіонери завіком, здатні до суспільно корисної праці, та інваліди, які спроможні обмежено брати участь в суспільному виробництві.
Як видно з наведеного визначення, категорія осіб „людські ресурси” включає в себе категорію осіб „трудові ресурси” і категорію осіб „резервні ресурси трудової діяльності”. При цьому чисельність людських ресурсів визначається фактично чисельністю всіх людей, які будь-яким чином здатні брати участь у суспільно корисній праці. Отже, потенціал людських ресурсів (людський потенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено і цілком працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу.
У даному контексті слід уточнити, що безробітні, яких відносять до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш-менш довготривалому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний резерв ринку праці, тим часом як незайняті люди за межами працездатного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробництва, оскільки в будь-який момент можуть залишити ринок праці та жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й загалом поступаються за рівнем працездатності особам працездатного віку.
Людський капітал. Категорія „людський капітал” є бгато в чому близькою до категорії „потенціал людських ресурсів”, оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві залишається основною продуктивною силою. Головною характеристикою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навички праці економічну активність, здоров’я населення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники – сворції матеріальних благ.
Звідси людський капітал можна охарактеризувати як „реальний” потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспільно-історичних умовах існування людини – носія робочої сили. При цьому такі умови формують і певним чином обмежують „простір” реалізації людського потенціалу.
Отже, для ефективного функціонування людського ресурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів.
Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, багатоплановою категорією. При цьому він не просто відображає кількісні характеристики і якісний стан робочої сили,а, в кінцевому підсумку характеризує сукупно з іншими складовими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку продуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються комплексним впливом цілої низки взаємопов’язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) чинять вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та географічне положення, рівень і характер економічного та соціального розвитку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброєність суспільства, здоров’я і статево-вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших факторів, що мають соціально-екологічну природу. При цьому останні відіграють особливу роль у формуванні потенціалу трудових ресурсів України. Стан навколишнього середовища, зокрема якісні показники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та промислового забруднення, інтенсивність електромагнітного фону, динаміка кліматичних змін техногенного й антропогенного походження великою мірою визначають здоров’я населення, а звідси –якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів.
Як головна прдуктивна сила людина-виробник володіє певним трудовим потенціалом, який формується в конкретно-територіальних умовах. Тому провідна складова частина сукупного ресурсного потенціалу регіону – потенціал трудових ресурсів регіону – визначається як сукупна потенційна здатність до праці частина населення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним здоров’ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи у сфері суспільно корисної діяльності.
Щодо характерних особливостей формування людського ресурсного потенціалу України потрібно відмінити наступне.
По-перше, людський потенціал України формується за рахунок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну – як додатковий засіб залучення робочої сили – не спостерігається в таких масштабах, як у розвинутих країн світу. Навпаки, еміграція з країни перевищує імміграцію, що є характерною закономірністю для країн у кризовому соціально-економічному стані. Ринок праці поповнюється переважно за рахунок механізму природного відтворення населення, за рахунок молоді, яка переходить у категорію людей працездатного віку.
По-друге, більш значну , ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення становлять особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у найгіршому сенсі є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, вставляючи цих осіб на межу виживання малими пенсіями та затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості, більш значну , ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення становлять особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне законодавство у найгіршому сенсі є стимулом щодо економічної активності людей похилого віку, вставляючи цих осіб на межу виживання малими пенсіями та затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості.
По-третє, ринок праці характеризується вражаючими масштабами так званої „тіньової” зайнятості й прихованого безробіття. Нормою стають явища, за яких працівника легально зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює впродовж 3-5 років), при тому, що він займається офіційно не задекларованою діяльністю.
Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формуєтся під впливом чинників еколого-економічного характеру. Означена проблема стосується не тільки „новоприбулих” працівників, серед яких протягом найближчого десятиріччя дедалі більшатиме людей „чорнобильської” генерації (1980-х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально-екологічної кризи останніх двох-трьох десятиріч ХХ століття і відчули на собі всі пророковані екологами-алармістами наслідки суперурбанізованої цивілізації „індустріального суспільства”.
За підсумком більш, ніж десятирічний перехідний період розвитку трудоресурсного потенціалу у вимірі економічних районів і областей можна охарактеризувати кількома взаємопов’язаними тенденціями, тісно пов’язаними із загальним становищем народного гсподрства країни. Проаналізуємо їх.
На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потерпілими від нього є регіони, де впродовж пострадянського періоду спостерігалося найзначніше скорочення виробництва, а саме порівняно малорозвинені території і так звані депресивні регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2000р., найвищим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуація в Подільському, Поліському та Карпатському економічних районах, зокрема в Житомирській (8,1 %), Рівненський (7,2 %) і Тернопільській (7,0 %) областях, а найнижчим – у промислових регіонах і в містах Києві та Севастополі (по 0,8 %). Для порівняння, в середньому в Україні рівень безробіття офіційно зареєстровано у 4,2 %. За неофіційними даними (обстеження за методологією Міжнародної організації праці в 1999р.), рівень безробіття сягав 14,7 %.
Традиційно проблемними, з точки зору зайнятості, залишаються регіони, які й за радянських часів внаслідок надлишок трудових ресурсів були джерелами міграційного руху через значного навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Україні такі процеси характерні для західних областей) природні процеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій у регіоні з дифіцитом робочої сили. Зокрема, в 2000р. найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робоче місце відзначалися Рівненська (91), Тернопільська (87), Житомирська (79), Львівська (74) та Закарпатська (58 осіб) бласті.
Якщо для початкового періоду реформ негативні процеси в галузі найсильніше вражали міське населення через скорочення численості робочих місць у промисловості, то останнім часом від цього потерпають більшою мірою регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов’язано з інтинсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, упродовж 1999-2000 рр. спостерігалося практично постійне зростання чисельності безробітних у сільській місцевості (з 3,5 до 4,5% чисельності працездатного населення працеспроможного віку). В міських поселеннях за цей самий період у цілому спостерігалось деяке зниження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1 %).
У більшості регіонів країни спостережуються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працеспроможного населення у працездатному віці, так і кількісні показники потенційної складової трудоресурсного потенціалу – поколінь, які мають надалі поповнити трудоресурсний контингент (дітей і підлітків). Одночасно спостерігається зростання питомої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоресурсного потенціалу яких є зниженими порівняно з людьми працездатного віку. При збереженні існіючих тенденцій вибуття працездатного населення у працеспроможному віці щорічне його скорчення в цілому по країні становитиме 185 тис. осіб. Причому, такі тенденції характеризуються посиленням на промисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров’я) і є менш характерними для Центру і Півдня, тимчасом як західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу.
Важливий фактор формування трудоресурсного потенціалу – соцільно-екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили – людини має також регіонально-диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування повноцінної робочої сили територій, становить 10-15 % загальної земельної площі країни. При цьому найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, характеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1,7% території України та спостерігаються головним чином у Київській і Житомирській областях. Необхідно також вказати на важке екологічне становище Українського Причономор’я та середнього й нижнього Придніпров’я – АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, а також Черкащини, в яких соціально-екологічні умови формування трудового потенціалу можна охарактеризувати, які здебільшого погіршені. Сприятливими ж та помірно сприятливими умовами характеризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей.
Не зважаючи на помітні регіональні розбіжності в рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіонального, секторного та галузевого дефіциту робочої сили для певних професійно-кваліфікаційних категорій робочої сили. Зокрема, для аграрних периферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально-культурної сфери, в наукомісткому виробництві промислово розвинутих регіонів – висококваліфікованих працівників, підготовлених згідно з вимогами сучасної науково-дослідної роботи та виробничого процесу. Особливо вказані фактори стосуються низькооплачуваної роботи в державному секторі економіки, для якого характерним явищем є так званий „відплив мозгу”. Зокрема, тільки за період 1995-1998 рр. Україну залишили 212 докторів і понад 400 кандидатів наук, не кажучи вже про відплив кадрів у недержавний, приватно-підприємницький сектор виробництва на більш високооплачувану роботу, почасту не за фахом.
З огляду на зростання економічної активності вікових груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв’язку з цим імовірним явищем є конкуренція вборотьбі за робочі місця з боку основного трудоресурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків і пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, ймовірно, будуть зумовлюватися, скоріше негативними чинниками (невисокі особисті доходи) і тому набудуть поширення в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово-економічною базою розвитку. В територіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті теритрії, на яких відбуватиметься згортання економічно неефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров’я).
У міграційних процесах – як одному з головних чинників формування трудоресурсної ситуації – спостерігається ситуація, за якої цей факторзумовлює в цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відплив робочої сили, в тому числі за межі країни. Зокрема, в 2000 р. в усіх регіонах, окрім Полтавської області та міст Києва й Севастополя, спостерігалося міграційне скорочення населення (в цілому на 44,1 тис. осіб, або одна особа на 1000 жителів). На відміну від розвинутих країн світу, в Україні міграція поки не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику щодо іммігрантів, так і на порівняно інерційні процеси внутрішньої міграції, тенденції стосовно яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спостерігається відплив мігрантів із міст у сільську місцевість, тимчасом як в світі здебільшого спостерігаються процеси протилежного характеру.
Таким чином, можна сформулювати основні напрями розвитку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного виробництва трудоресурсним потенціалом, яка поєднує в особі високий ефект ринкового механізму і можливість цілеспрямованого управління ресурсним потенціалом шляхом керованого розподілу робочої сили за секторами і галузями економіки, регіональний ринок праці в спромозі і має враховувати територіальну специфіку розвитку господарства.
Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні продуктивної зайнятості, з одного боку, та створенні адекватних умов відтворення робочої сили, насамперед системи гарантій відповідно до циівлізованих норм оплати праці, - з іншого. При цьому необхідно здолати утриманські настрої досить широких верств населення, для яких до останнього часу було вигіднішим не працювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свій труд мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активного населення з настановами на плідну участь в економічній діяльності. Пріоритетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де внаслідок несинхронності демографічних економічних процесів пропозиція робочої сили значно перевищуватиме попит на неї. Останнє стосується малих міст із моногалузевою структурою виробництва, шахтарських, металургійних центрів Донбасу та Придніпров’я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України.
Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є основним завданням сьогодення, зумовлює необхідність якнайбільш ефективного використання й примноження існуючого трудоресурсного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути забезпечена ця мета, включатиме:
загальноекономічне припинення поляризації регіонального розвитку та його наступне стимулювання через гнучкий фінансово-економічний механізм формування державного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки застосування одно- та двоканальної систем формування бюджетів з обов’язковим спрямуванням коштів на створення робочих місць і подолання безробіття, підтримку економічного зростання у відсталих і відродження виробництва у депресивних регіонах;
поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурсного потенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної статево-вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім’ї, молоді, материнства та дитинства й соціально незахищених верств населення;
цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації в регіонах із незадовільним рівнем демографічного відтворення населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили;
збалансування пропорцій між територіальними обсягами демографічного відтворення трудових ресурсів та регіональними потребами виробнимцтва шляхом створення робочих місць у регіонах з позитивним природним приростом населення;
встановлення регіонально-орієнтованих орієнтів щодо природних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах; застосування ефективних засобів забезпечення зайнятості, в тому числі суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки; використання трудопоглинаючого потенціалу приватно-підприємницького сектора (в тому числі – на селі) та галузей інфраструктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття через удосконалення трудового законодавства;
відновлення юридично-правового заохочення економічної активності населення у працездатному віці з уведенням регіонально-орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов’язковим загальнодержавним нижнім граничним мінімум; мінімізація зайнятості в тіньовому секторі економіки;
розбудову національної економіки на принципах соціального партнерства, консолідації суспільства навколо основної національної ідеї – якнайбільш повного та всебічного соціально-культурного розвитку нації з максимізацією добробуту всіх соціальних груп населення. Подолання бідності як широкого соціально-економічного явища в загальнонаціональному та регіональному вимірах;
нормалізацією участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законодавства, нормативно-законодавче оформлення норм щодо використання праці осіб молодших вікових груп; нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим розширенням меж вікової групи працездатного віку тощо;
приведення у відповідність професійно-кваліфікаційного потенціалу працівників з потребами виробництва, створення системи оперативної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження наукомістких та високотехнологічних виробництв з участю національних кадрів та широкою співпрацею з закордонними фахівцями;
оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секторами економічної діяльності, відродження престижу науковців і працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва й освіти тощо.
Виконання вказаних завдань є можливим лише в разі збереження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструктуризацію господарського комплексу з пріорититним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових реформ та інтеграцію України в європейське співтовариство та світовий економічний простір.



ТЕМА 6

ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ
ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА

6.1. Місце і роль природно-ресурсного потенціалу в розвитку та розміщенні системи продуктивних сил країни.
6.2. Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу крани
6.3. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання й ресурсозбереження


6.1. Місце і роль природно-ресурсного потенціалу в розвитку та розміщенні системи продуктивних сил країни.

Природно-ресурсний потенціал території є важливим фактором розміщення та розвитку його продуктивних сил. Він визначається сукупною продуктивністю природних ресурсів у конкретно-географічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.
Природні умови це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однака, природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.
Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У разі опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати як ресурси, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виокремлюють такі його складові:
мінеральні;
земельні;
водні;
лісові;
фауністичні (мисливсько-рибальські);
природно-рекреаційні ресурси.
Іноді вчені окремо виділяють як компоненти ресурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, геотермальні ресурси, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.
Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:
промислові природні ресурси;
сільськогосподарські природні ресурси;
культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі та просторового розміщення галузей соціальної сфери.
ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).
Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-от: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунтовий покрив, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлюваними. Всі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Всі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічна, економічна та екологічна (еколого-економічна) оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального використання або видобутку ресурсів і первинної оцінки можливостей його застосування в суспільному виробництві.
Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні концептуальні підходи до цього процесу:
метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни тощо;
метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;
метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і завершальні витрати виробництва.
Можна оцінити й природні умови з точки зору впливу на регіональну Диференціацію розвитку продуктивних сил. Таку оцінку проведено за чотирма критеріями: геоморфологічним (роллю геоморфологічних факторів у розвитку продуктивних сил), кліматичним (за впливом кліматичних умов на регіональний Розвиток), природно)' безпеки (ймовірністю виникнення надзвичайних ситуацій і катастроф природного походження) та екологічним (рівнем впливу екологічних чинників на розвиток і ефективність господарювання).

Так, за впливом геоморфологічних факторів на розвиток продуктивних
сил територію країни можна розділити на нижче наведені регіони:
Поліський, який характеризується переважно рівнинним ( усвоїй більшості – низвинним) характером місцевості з досить великою кількістю водних масивів, у тому числі річок, боліт і озер, заболоченістю та перезволоженістю великих площ, порівняно високим рівнем лісистості території.
Характеризується в основному задовільними, на півдні регіону - сприятливими, в окремих випадках (на перезволожених та заболочених територіях) мало задовільними й незадовільними передумовами господарювання. Для поліпшення господарської діяльності потребує помітного втручання у природне середовище через проведення меліоративних робіт та лісомеліорації, рубок лісу тощо. Включає в себе Волинську, Рівненську, Львівську, Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області.
Карпатський гірський, який включає в себе Івано-Франківську, Закарпатську, Чернівецьку області. Для нього поширеними є гірські
ландшафти виступають фактором ускладнення розвитку мережі розселення, транспортних комунікацій і мереж зв”язку, рослинницьких галузей АПК тощо. Регіони цієї геоморфологічної типології водночас характеризуються винятково сприятливими умовами для розвитку рекреаційного господарства. Для господарювання в цьому регіоні теж у певних випадках застосовується масове втручання у природне середовище, яке може порушувати еколого-економічну стійкість ландашфтів і збільшувати ризик виникнення надзвичайних ситуацій. Природні умови розвитку продуктивних сил є в основному задовільними та сприятливими, в гірських, районах Високих Карпат малозадовільними для окремих галузей господарства.
Рівнинний Центрально-Український регіон включає в себе найбільшу групу областей (Тернопільську, Вінницьку, Хмельницьку, Черкаську, Кіровоградську , Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську та Полтавську). Для них є характерним загалом сприятливі геоморфологічні умови господарювання у вигляді рівнинного в своїй більшості характеру місцевості лісостепової и степової природно-географічних провінцій, добре придатних до залучення в господарський обіг водних басейнів, відсутності великих заболочених і лісових масивів. Природні ресурси сприяють розвитку переважної більшості галузей господарства. Проте випадки втручання у природне середовище (йдеться зокрема про будівництво водосховищ, вирубку лісів у лісостеповій зоні, рільництво) спричинилися негативними явищами, які вилились у порушення водного режиму територій, зниження рівня лісистості і зрештою деградацію ландшафтів, появу нехарактерних ландшафтних структур (підтоплених і еродованих територій). Загалом, однак, природні умови цього регіону можна охарактеризувати як здебільшого сприятливі та задовільні для розвитку продуктивних сил.
Кримсько-Причорноморський регіон включає в себе АР Крим, Одеську, Херсонську, Миколаївську області і характеризується особливо сприятливими, сприятливими, подекуди задовільними передумовами розвитку продуктивних сил. З них виокремлюються приморське положення, що зумовлює винятково сприятливі передумови для розвитку рекреаційного комплексу, транспорту та інших галузей інфраструктури, рівнинний у своїй більшості (крім Кримських гір, які мають, однак, виняткове рекреаційне значення) характер місцевості й розгалужену мережу прісноводних шляхів. Проте грунтово-кліматичні умови господарювання свого часу викликали до життя необхідність значного втручання у природний водообіг, розбудови мережі зрошувальних систем і штучного водопостачання в Криму. Антропогенне навантаження територіально-господарських систем призвело до порушення (почасто з катастрофічними ознаками) екологічного стану територій суші й морських акваторій, зниження еколого-економічного потенціалу рекреаційних територій. У будь-якому разі, сприятливість природних умов для розвитку продуктивних сил для цього регіону може розглядатись лише за умови посилення природоохоронної й природовідновної діяльності, мінімізації антропогенно-техногенного впливу на довкілля.
За впливом кліматичного фактора на диференціацію регіонального розвитку територія України поділяється, відповідно до кліматичного районування, на дві макрокліматичні зони Південну та Північну, які характеризуються відповідно переважанням впливу антициклонів (степові регіони) та вологих циклонів (території Полісся й Лісостепу) з посиленням континентальності клімату із заходу на схід. Слід виділити дві регіональні кліматичні зони південно-кримську (з південного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські масиви Карпат і Криму) з проявами вертикальної поясності ландшафтів і температурних зон.
З усіх територій країни природні кліматичнії умови господарювання є найкращими у локальній Південно-кримській кліматичній зоні, дещо менш сприятливими у південній, а найсуворішими у Північній зоні та гірських районах. Слід відмітити, що з останніх двох регіонів найбільш суворими та, відповідно, найменш сприятливими для господарювання є території Українського Полісся та гірські масиви Карпат. Таким чином, до сприятливих природно-кліматичних умов господарювання можна віднести території Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Кірово градської, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Регіонами з переважно задовільними природно-кліматичниміи умовами є Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області. Територіями з порівняно суворим кліматом і менш сприятливими для господарювання умовами є Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська області. Окремо виділяється найсприятливішими природно-кліматичними умовами господарювання АР Крим.
Серед можливих чинників деструктивного характеру, які можуть бути факторами негативного впливу на розвиток і розміщення продуктивних сил, є природні катастрофічні явища землетруси, певні гідрологічні процеси (паводки, повені, підтоплення ґрунту тощо), масові пожежі на природних об'єктах (лісах, торфовищах, інших екосистемах тощо), епідемічні інфекційні захворювання, метеорологічні (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічні й геологічні (зсуви, селеві потоки) явища. З цієї точки зору особливо несприятливими умовами щодо природної безпеки господарювання виділяються території Закарпатської, Одеської та Чернівецької областей, АР Крим, де високою є ймовірність виникнення надзвичайних ситуацій природного походження. Зокрема, на території цих областей ізосейсмами сейсмічності до 7 балів окреслено територію у 27 тис.км2. Також проблемними з цієї точки зору є регіони з порівняно високою ймовірністю виникнення небезпеки щодо стихійних лих та природних надзвичайних ситуацій і катастроф території Волинської, Дніпропетровської,Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей. Інші області України належать до групи регіонів із задовільною природною безпекою господарювання.
Говорячи про екологічні (враховуючи високий рівень зворотного впливу екологічних факторів на суспільне виробництво економіко-екологічні) чинники регіонального розвитку, потрібно перш за все визнати критичний щодо впливу на довкілля стан господарської діяльності в Україні загалом, зокрема найвищі в Європі показники розораності сільськогосподарських угідь, водо- та лісокористування. Враховуючи, що частка відносно екологічно чистих, сприятливих для розвитку та розміщення продуктивних сил територій становить 1015 % загальної земельної площі країни, можна зробити висновок, що для країни в цілому позитивні економіко-екологічні передумови розвитку не є властивими. Проте до місцевостей зі сприятливими та помірно сприятливими екологічними умовами без надзвичайно забруднених ділянок і ознак екологічної катастрофи здебільше відносять території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей. Регіонами з найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, є Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1,7 % території України і містяться головним чином у Київській та Житомирській областях. Необхідно також вказати на важке екологічне становище Українського Причорномор'я та середнього й нижнього Придніпров'я АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, а також Черкащини, умови господарювання в яких можна охарактеризувати як у здебільшого погіршені. У Харківській, Волинській, Кіровоградській, Рівненській, Чернігівській, Львівській, Івано-Франківській і Вінницькій, областях спостерігаються переважно задовільні та погіршені умови господарювання, проте помітні частини цих регіонів є екологічно чистими й умовно чистими від забруднення хімічними та радіоактивними речовинами.
До природно-господарських належать і фактори економіко-географічного характеру. Серед інших вони посідають дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлено багатьма причинами. Економіко-географічним положенням об'єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко-географічного положення означає вивчення просторових відношень досліджуваних об'єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.
Великий дослідницький і загальносуспільний інтерес в останнє десятиріччя викликає питання геоекономічного положення України, її різних територій і геоекономічні аспекти регіонального розвитку і формування регіональної та міжнародної політики України. В сучасному суспільстві геополітичне положення країни та регіону є одним із визначних чинників розвитку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикордонне положення територій. Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи, навпаки, стримувати соціально-економічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й наявність сприятливих передумов для розвитку мереж різних видів зв'язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічного, а особливо геополітичного розташування слід підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучного поділу території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції. Проте існує певний набір об'єктивних обставин, які й формують напрями економічного тяжіння й господарсько-інтеграційні процеси регіонів. З цієї точки зору нами пропонується розмежування території країни з погляду дії подальших перерахованих чинників.
Прикордонні території, які, в свою чергу, поділяються на південно-західні (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Вінницька та Одеська області) та північно-східні (Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська й Донецька області) прикордонні регіони. При цьому Прикарпаття (Івано-Франківщину) можна віднести до південно-західних прикордонних територій умовно, оскільки незначна довжина ділянки, важкодоступність і відсутність мережі сполучень через державний кордон у цій області не дають змоги вважати регіон прикордонним нарівні з іншими переліченими територіями. Щодо кожної з цих груп, то характерними є достатньо відмінні передумови господарювання й міжрегіонального співробітництва, головними ознаками яких є різної інтенсивності міждержавні інтеграційні процеси, по-своєму особливі режими
охорони й перетину кордонів, традиції та щільність соціально-економічних, у тому числі культурних, господарських зв'язків тощо. Необхідно вказати, що дане виділення ґрунтується не тільки на належності території, з якою межує регіон, до "нових" країн СНД чи "старих" незалежних країн Східної Європи, а й на можливих напрямах переважної орієнтації міжрегіонального співробітництва. За цими ознаками, зокрема, і віднесено до першої групи областей Вінницький регіон, який межує з пострадянською Молдовою.
Приморські території. До них належать області, частина кордонів яких припадає на берегову лінію Азово-Чорноморського басейну. Це АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська, а також Запорізька та Донецька області. За геоекономічними ознаками, приморське положення також фактично є прикордонним. Однак, зважаючи те, що у світовій практиці сам по собі чинник виходу до морських басейнів є потужним фактором економічного зростання, який свого часу зумовив бурхливий економічний розвиток Великої Британії, став одним із переважних чинників розвитку Голландії, Росії, Греції тощо, приморське положення розглядається як окремий чинник. В Україні він підсилюється тим, що велика частина приморських територій характеризується високим (для Донецької й Запорізької областей чи не найпотужнішим у країні) економічним, у тому числі природним і людським ресурсним, а також виробничим потенціалом. Для цих областей приморське географічне положення відкриває винятково сприятливі умови для розвитку морських транспортних сполучень, розбудови портового господарства, створює широкі можливості міжрегіонального, а особливо міжнародного співробітництва, що, зокрема, вилилося свого часу у створення Чорноморської асамблеї, повноправним провідним членом якої є Україна. Приморські регіони нашої держави відзначаються й найпотужнішим природно-рекреаційним потенціалом, який створює передумови для розвитку економічно вигідних галузей господарства лікувально- та туристично-рекреаційної інфраструктури, сприяє збалансуванню еколого-економічних відносин природи та суспільства.
Реґіоноутворюючі центри макрорівня. До цих територій відносять великі міста, міські агломерації, які характеризуються високими рівнями концентрації продуктивних сил і відіграють визначальну роль у формуванні великих економічних районів та інших макрорегіональних утворень. Головним центром економічного тяжіння в Україні, як і в країн-сусідів по геополітичному східноєвропейському регіону, є столиця (м. Київ), проте в державі традиційно високою була і є роль інших великих міст центрів соціальної, культурної й економічної активності. В історичному вимірі це насамперед Харків (до 1933 р. столиця УРСР), Львів і Одеса. Через наявність значного загальноресурсного потенціалу розвитку, який акумулює в собі промисловий, інфраструктурний, науково-технічний, трудоресурсний потенціал, у тому числі потенціал висококваліфікованих виробничих і управлінських кадрів, ці території концентрують і поєднують у собі ділову, фінансову, інвестиційно-інноваційну активність й науково-дослідницьку діяльність, є центрами економічного зростання. До таких територій відносять міста Київ, Львів, Одесу, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Чернігів, Вінницю тощо. При цьому ні в якому разі не принижується роль регіональних центрів мезорівня (обласних центрів), однак, практично в кожному регіоні (економічному районі макрорівня) об'єктивно існує центр, до якого тяжіють економічні процеси. Тільки у випадку Поліського економічного району виділено два регіоноутворюючі міста (Чернігів та Житомир), зважаючи на анклавне положення Чернігівщини по відношенню до Східного Полісся.
Транзитно-транспортні регіони. До них відносять ті області, через територію яких реалізуються основні господарські зв'язки й проходять важливі транспортні артерії, а також у межах яких розміщені найзначніші транспортні вузли. Загалом такими територіями є регіони з вигідним , економіко-географічним положенням. При цьому, враховуючи у даному випадку щільність транспортної мережі та обсяги вантажопотоків, можна виділити експортно-орієнтовані регіони і території, для яких характерними є розвинуті міжрегіональні транспортні відносини всередині країни.
Зважаючи на те, що сталість, обсяги та щільність господарських зв'язків є одними з основних районоутворюючих факторів в економічному районуванні, в даному разі можна орієнтуватись на сітку економічного районування, в якій виділено таксони зі сталими щільними господарськими зв'язками між областями районів. Крім того, можна виокремити самі макроекономічні райони, в тому числі із транспортною (серед інших галузей господарства) спеціалізацією. Ними є Карпатський, Південний і Східний експортно-орієнтовані регіони, а також й Центральний, Донецький і Придніпровський економічні райони, для яких властивим є високий рівень розвитку внутрішньорегіональних і міжрегіональних, у тому числі міжнародних зв'язків. Причому територіями з найвищими рівнями транспортної спеціалізації є Одеська та Черкаська, з високими Дніпропетровська, Донецька,
Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Київська, Харківська і Херсонська області. Для Поліського та Подільського економічних районів транспортна спеціалізація є менш характерною, ніж для перелічених.
Стратегічно пріоритетні території. Складний фактор стратегічної пріоритетності можна охарактеризувати як такий, що, ні в якому разі не відкидаючи проблеми розвитку більшості регіонів країни, виводить на передній план життєво важливі території, соціальне благополуччя й економічний розвиток яких є однією з головних умов розвитку національної економіки. Такими територіями насамперед є столиця країни м. Київ і столичний регіон, структуроформуючі на загальнонаціональному рівні сировинно-промислові комплекси Донбасу й промислового Придніпров'я, Харківщина зі значним виробничим потенціалом та території, постраждалі від чорнобильських наслідків, найменш розвинуті в соціальному відношенні області Карпат, а також Причорномор'я, де виділяється пріоритетністю АР Крим. Загалом, враховуючи високу напруженість регіональних проблем фактично в усіх областях України, про стратегічну пріоритетність розвитку вказаних регіонів на даному етапі можна говорити не як про особливий виняток із загального ряду, а, скоріше, як про неможливість подальшого ігнорування на державному рівні без важких для країни наслідків їх регіональних проблем.
Отже, геоекономічне розташування практично всіх без винятку територій України можна охарактеризувати як сприятливе з точки зору розвитку міжрегіональних зв'язків, а більшості регіонів з позицій перспектив міжнародного співробітництва, а також стратегічної пріоритетності розвитку. Тому, не визначаючи ранжирування регіонів за вказаними ознаками, можна підкреслити необхідність розвитку всіх видів соціально-економічних і культурних зв'язків як у міжрегіональному, так і в міждержавному вимірах. У цьому контексті логічним є висновок про необхідність багатополюсної інтеграції на регіональному рівні навіть при декларованій одномірній орієнтації загальнодержавної зовнішньоінтеграційної політики.
Таким чином, аналіз природно-економічних передумов розвитку та розміщення продуктивних сил у регіонах України дає змогу зробити висновки, що для народного господарства різних регіонів країни притаманною є наявність комплексу об'єктивних явищ і обставин, які формують регіонально-диференційоване природно-економічне середовище функціонування продуктивних сил. Також з'ясовано, що для різних територій країни таке природно-економічне середовище характеризується різними рівнями сприятливості щодо розвитку та розміщення продуктивних сил. На макро- та мезорегіональному рівнях (для господарських комплексів обласного та міжобласного рівнів) також простежуються чітко сформовані територіальні утворення, для яких можна визначити такі рівні сприятливості: особливо сприятливі, сприятливі, задовільні та малозадовільні. Причому, загалом для України природно-економічні передумови розвитку народного господарства можна охарактеризувати як сприятливі. Звідси регіони з першої групи визначаються як такі, що для них вказані передумови є кращими за притаманні для України в цілому, а третьої та четвертої груп з меншою сприятливістю. Згідно з нашою оцінкою, за запропонованою класифікацією до регіонів з більш сприятливими, ніж в цілому для України, природно-економічними передумовами господарювання належать найбагатші на природно-ресурсний потенціал області Донбасу та промислового Придніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується винятковими природо-кліматичними умовами господарювання. До таких, що мають задовільні передумови господарської діяльності, належать області, для яких структура природно-ресурсного потенціалу є гіршою, а забезпеченість ресурсами меншою за середню для країни в цілому при наявності значної кількості екологічних проблем і з менш сприятливими природно-кліматичними та іншими об'єктивними умовами господарювання. Це, згідно з нашим визначенням, Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано-Франківська області. Причому цій групі областей притаманними є явища, за яких окремі несприятливі фактори, як правило, компенсуються іншими, вельми сприятливими для господарювання (наприклад, екологічна ситуація Київщини, Волині та Чернігівщини їх сприятливим економіко-географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття багатими природними ресурсами). Наступну групу областей складають території з малозадовільними передумовами, або з найбіднішим ПРП, з найгіршою екологічною ситуацією, з найбільш високим рівнем природної небезпеки господарювання, чи з певним комплексом несприятливих природних умов, а також ті, що поєднують на своїй території дію кількох вказаних факторів. До них належать Житомирська, Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. Більшість областей України належить до групи регіонів, характерними для яких є сприятливі природні (в тому числі кліматичні, агрокліматичні, ландшафтні тощо) умови та задовільна природна безпека господарювання, близька до середньої в країні забезпеченість ПРП і порівняно помірна напруженість екологічної ситуації. Це Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіровоградська, Черкаська, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Таким чином, з'ясовано, що територія країни в регіональному розрізі характеризується наявністю комплексу об'єктивних природно-економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил. Для більшості регіонів їх можна охарактеризувати як сприятливі щодо подальшого соціально-економічного розвитку територій за умов оптимального врахування цих передумов при комплексному, екологічно-орієнтованому використанні всіх компонентів природно-ресурсного середовища функціонування продуктивних сил.
Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення та розвитку продуктивних сил за науково обгрунтованими критеріями використання ресурсів.
6.2. Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу крани

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність рудних і нерудних (у тому числі паливних) корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. На даний час у надрах України виявлено близько 20000 родовищ і проявів 111 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 9051 родовище (з урахуванням комплексності) і 96 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів, в тому числі: родовищ нафти і газу 984, метану вугільних родовищ 127, вугілля 766, торфу 1568, сапропелю 274, металічних корисних копалин 358, неметалічних корисних копалин 3907, підземних вод 1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.
У структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Крім того, на Державному балансі запасів перебуває 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.
У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди, основні родовища залізних руд зосереджені у Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському басейні.
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті в Донбасі і Закарпатті; титану в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного й Азовського морів; бокситів у Дніпропетровській області; алунітів у Закарпатті; нефелінів у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані в Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті.
Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високоякісний каолін (Полісся та Центральний район), облицювальний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно-магнієвих солей зосереджені в Івано-Франківській і Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних і конструкційних матеріалів. Помітною є частка їх у структурі мінерального потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного економічних районів.
Земельні ресурси використовуються за двома основними призначеннями як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. Земельні ресурси як складова природно-ресурсного потенціалу відіграють провідну роль у матеріальному виробництві. Земельні ресурси України є основними в структурі її природно-ресурсного потенціалу (44,4% всього природного багатства держави). На відміну від мінеральних і водних ресурсів, в яких лише невелика частина на певний момент часу безпосередньо використовується у виробництві чи споживається для побутових та інших цілей (наприклад, для водних ресурсів це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування становить по Україні понад двох третин земельного фонду. Крім того, частина земельного фонду використовується під розробку корисних копалин, під будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства. Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно перебуває під значним антропогенним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є високий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов'язана з цим необхідність постійного відтворення ґрунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остання визначається належністю даної території до певної природно-географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький і частково Придніпровський економічні райони), Лісостепу (Подільський, Східний і частково Центральний райони), де переважають чорноземи, а найнижчою у Поліській зоні (Поліський, частково Карпатський і Східний райони). Значною внутрішньою диференціацією родючості земель, пов'язаною з гірськими природними умовами, вирізняється в цілому Карпатський економічний район. Умови землекористування в Україні загалом є достатньо складними. Рілля з граничними витратами і важкими грунтами займає 57 % земельної площі, зокрема: по Карпатському регіону 83 %, Поліському 74 %, Центральному 48 %, Подільському 44 %, Донецькому 72 %, Східному 34 %, Придніпровському 56 %, Південному 64 %. За економічними ознаками рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис. га.
Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність 72,2 %, розораність 57,1 %; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягала 79,1 %.
Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа території, забрудненої внаслідок Чорнобильської аварії, перевищує 3,5 млн.га. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України у територіальному розрізі є досить диференційованим. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільськогосподарська освоєність гірських територій і заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району характерний і найнижчий в Україні рівень еколого-економічної ефективності землекористування, який є близьким до гранично припустимого для використання в суспільному виробництві.
Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств і шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних і морських вод. У водні ресурси входять і запаси підземних вод, не пов'язані з поверхневим стоком та запаси морської води. Найвищим є рівень водозабезпечення господарства в західних і північних областях України. Потенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобагаторічною величиною 209,8 км3, з яких лише 25 % формуються в межах України, а решта їх надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України становлять 86,8 тис. м3 на 1 км3 або 1,04 тис. м3 на одну людину. Обсяг підземних вод, не зв'язаних з поверхневим стоком, який враховується в ресурсній частині водогосподарського балансу, становить 7 км3. Питомі прогнозні ресурси підземних вод відповідають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 км3 морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів України є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зосередження потужних споживачів Донбасі, Криворіжжі, Автономній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси запаси енергії річкових потоків і водойомищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів багаті придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих і середніх річок України.
Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. Свого часу ліси постачали єдиний відомий людині вид палива. Нині основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості. Головним сировинним продуктом користування лісовими ресурсами виступає деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості, виготовлення різноманітних конструкційних матеріалів, палива тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону становлять недеревні ресурси лісу це технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна належить до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом 9,4 млн. га. Лісистість території становить усього 15,6 %, причому її рівень є територіально диференційованим відповідно до природно-географічного зонування території країни. Найвищий рівень лісистості (43,2 %) в Івано-Франківській області Карпатського району, а найнижчий (1,8 %) у Запорізькій області Придніпров'я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район і Полісся. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. м3, в тому числі хвойної 897, твердолистяної 663, м'яколистяної 173 млн. м3. Помітне промислове, а особливо охоронне значення мають лісові насадження Лісостепової зони. Наближеним до оптимального для України вважається показник лісистості на рівні 21-22 %, який дає можливість досягти збалансованості між лісосировинними запасами, екологічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше половини лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту складають експлуатаційні ліси сировинно-промислового призначення.
Природно-рекреаційні ресурси являють собою особливий вид ресурсів, а саме: гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних і гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2 % території України (близько 4,4 млн. га), в тому числі природоохоронних земель 2,2 %. На базі природно-рекреаційних ресурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери санаторно-лікувальна та туристично-рекреаційна. До складу природно-рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно-пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак найвищою є концентрація рекреаційних ресурсів у приморських областях України, в АР Крим, а також у Карпатському економічному районі. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), Житомирській, Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування понад півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятками тощо.
У структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Крім великої цінності фауни як невід'ємної складової природного середовища регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. В Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені переважно на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами дедалі більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством і різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територій України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів і рибальських ресурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів.
6.3. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання й ресурсозбереження
Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості примноження й відновлення компонентів природно ресурсного потенціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного потенціалу України полягають у тому, що значна частина ресурсів перебуває у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), а також у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, насамперед палива (нафти, газу, вугілля), обмежених фінансових і технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов'язуються з розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин: золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучення корисних складових із породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин.
Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продуктивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на базі раціонального проектування розвитку поселень. Через впровадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розораності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є досягнення збалансованого співвідношення ґрунтів різного функціонального призначення в зональних системах землекористування. Як землеохоронний захід провідним є боротьба з вітровою та ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровадження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекультивацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь лук і пасовищ. Головними складовими ґрунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-технологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація території, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно до регіональних передумов ресурсокористування, поліпшення виробничих властивостей ґрунтів, упровадження ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протиерозійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збереження оптимального, екологічно виправданого паритету між функціональним використанням земель у межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов'язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, структури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.
Проблеми водокористування в Україні полягають насамперед у просторовій незбалансованості джерел і споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, передусім енергетично-металургійного спрямування, характеризується підвищеною водомісткістю.
Інший комплекс проблем пов'язаний із постійним погіршенням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речовинами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збереження й поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й збалансування користування водою з науковим обґрунтуванням водогосподарського балансу, а з іншого запобігання шкідливому впливові забруднюючих речовин на воду, а води, в свою чергу, на природне середовище. Для цього в належний технічний стан має бути приведено водні об'єкти, поліпшено самовідновну та самоочисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну базу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоциклового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водоспоживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, насамперед водної ренти.
Комплекс проблем щодо формування й раціонального використання лісових ресурсів України включає в себе передусім негативні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо в Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання й екологічними вимогами. "Наступ" мережі розселення та господарської діяльності загалом на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових ґрунтів. Окрему болючу проблему становлять лісові пожари, які все частішають з огляд на глобальне потепління клімату планети. В кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісокористування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отже, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збереження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через розширення зелених зон у мережах розселення і виробничих зонах, забезпечення раціональних територіальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув'язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень.
Головні проблеми щодо ефективного використання природних рекреаційних ресурсів України полягають насамперед у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств населення країни, що дасть змогу розгорнути ефективну рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарювання. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні території з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій із рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).
Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил зумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і "звуження" площ його природного існування через використання земель для виробничих і невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В результаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод скорочується аж до зникнення кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно добра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густота населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об'єктів національного та місцевого значення. Велику роль у збереженні та відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співробітництво у цій галузі, в тому числі тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону.
На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження як прогресивний - напрям використання природно ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліпшення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться в комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (насамперед мінеральних), упровадженні ресурсозберігаючої техніки й технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економному використання наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користування має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елементом цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновних і охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою отримання комплексного ефекту від пиродокористування.

Тема 8
ВИРОБНИЦТВО ТА НАУКОВО-ТЕХНІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ

8.1. Роль і місце науково-технічного прогресу в суспільному виробництві та комплексному розвитку територіальних соціально-економічних систем.
8.2. Сутність і складові науково-технічного потенціалу суспільного розвитку в нових умовах господарювання

8.3. Особливості, проблеми та перспективи розміщення й розвитку науково-технічного потенціалу України та її регіонів



8.1. Роль і місце науково-технічного прогресу в суспільному виробництві та комплексному розвитку територіальних соціально-економічних систем.

Продуктивні сили суспільства як система суб'єктивних (людина), речових та інформаційних елементів, за допомогою яких у складному, взаємопроникаючому процесі взаємодії людини та природи забезпечується суспільне виробництво, існують у часі та просторі- Таким чином, основними глобальними ознаками продуктивних сил є динамізм існування та просторове розміщення. Розвиток і розміщення продуктивних сил у цьому аспекті можна розглядати як безперервний процес активної взаємодії людства та природного середовища, довкілля (або, точніше, середовища функціонування продуктивних сил) за допомогою інформаційних і через посередництво речових елементів продуктивних сил, якими є засоби виробництва та засоби споживання.
Характерною рисою цього процесу є безперервне вдосконалення всіх трьох складових продуктивних сил, яке можна розглядати як прогрес (від лат. "progressus" рух уперед, успіх). У загальноприйнятому розумінні прогресом є такий тип розвитку, ознакою якого є перехід від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Отже, стосовно продуктивних сил можна говорити про прогрес кожної з трьох основних складових продуктивних сил як суб'єктивної (людини людський, або соціальний, прогрес), так і речової та інформаційної (науково-технічний прогрес). Звідси можна визначити науково-технічний прогрес як процес удосконалення речової форми існування продуктивних сил через накопичення та розвиток форми інформаційної.
В останньому випадку необхідно підкреслити постійно зростаючу роль науки як особливої складової людської діяльності, що на основі інформації об'єктивно відображає, пояснює та пізнає дійсність із метою її освоєння. Наука, таким чином, виступає рушійною силою вдосконалення інших елементів продуктивних сил загалом, у тому числі самої людини як головного виробника та споживача матеріальних і духовних благ. Удосконалення речових елементів продуктивних сил також досягається через втілення наукових досягнень у створення нових і поліпшення існуючих видів техніки та зростання технологічного рівня виробництв. При цьому особливу роль відіграє технологія як "втілена", або "уречевлена", інформація, базою для якої є наукові знання, а конкретним результатом впровадження вдосконалені засоби виробництва та споживання. До речі, характерне для останніх часів функціонування господарського комплексу країни недооцінювання ролі виробничих технологій як найважливішої ланки системи „наука виробництво" призводило до того, що гідні світового рівня наукові розробки в кінцевому впровадженні не давали бажаного ефекту.
Таким чином, науково-технічний прогрес характеризується комплексним, взаємозумовленим, поступовим розвитком науки, технології та техніки, метою якого є все більше задоволення зростаючих потреб людини в матеріальних і духовних благах і забезпечення суспільного відтворення. При цьому саме науково-технічний прогрес (НТП) є базовою основою для прогресу соціального, для людського розвитку. Тобто соціальним змістом НТП є матеріалізація наукових знань в окремих елементах продуктивних сил.
НТП як економічна категорія має певний економічний зміст. Загалом процес НТП можна описати математичними (економетричними) методами, зокрема через метод виробничих функцій. Згідно з ним результат НТП оцінюється через вимірювання за певні проміжки часу результатів виробництва і співвідношення між частками ресурсів живої праці та виробничих фондів (між постійним і змінним капіталом). При цьому фактором, що безпосередньо відображає НТП, є фактор часу. В сучасному суспільстві, враховуючи обмежені можливості людського організму щодо підвищення продуктивності праці, високий рівень розвитку ергономіки та порівняну захищеність прав робітників, стійке та відчутне зростання за короткий проміжок часу частки основного капіталу при відповідному зменшенні частки живої праці за високих темпів зростання суспільного виробництва свідчить про інтенсивне впровадження у виробничий процес досягнень науково-технічного прогресу.
Спрощено, в загальному вигляді результат НТП можна охарактеризувати як певне заміщення живої праці виробничими фондами, а економічний зміст НТП відображається зменшенням частки змінного капіталу. Так, класичним прикладом економії живої праці як досягнення НТП є те, що 2 % населення США, зайняті в сільському господарстві, не тільки годують всю країну, але й створюють помітний експортний потенціал аграрного виробництва.
Граничними випадками у співвідношенні ресурсів живої праці та вартості виробничих фондів є два. Перший, коли вартість виробничих фондів наближується до нуля, а практично весь продукт створюється живою працею. Таке становище було характерним для початкової стадії розвитку продуктивних сил первісного ладу до виникнення скотарства та землеробства. Другий, також ідеальний випадок це повне заміщення живої праці виробничими фондами. При цьому людство мало б перетворитись на суспільство "тотального споживання", що в глибині суперечить найбільш активній, створюючій природі людини трудівника.
Як виходить із поняття науково-технічного прогресу, воно нерозривно пов'язано з поняттям комплексного розвитку, а сам науково-технічний прогрес із комплексним розвитком продуктивних сил, який являє собою найбільш повний, всеохоплюючий, пропорційний, економічно та екологічно виправданий розвиток всіх компонентів продуктивних сил згідно з соціально-економічними та природо-економічними його передумовами. В сучасному суспільстві саме НТП є засобом комплексного розвитку продуктивних сил. Звідси, можна визначити щодо цього такі основні завдання (цільові функції) НТП:
1. Головна цільова функція задоволення потреб людини в матеріальних і духовних благах, поліпшення умов її існування.
2. Заміщення живої праці, особливо важкої фізичної, малопродуктивної "рутинної" розумової, в небезпечних умовах і т.п., підвищення продуктивності людської праці, скорочення суспільно необхідного робочого часу, робочого дня тощо.
3. Забезпечення всеохоплюючого гармонійного та пропорційного розвитку всіх елементів територіальних соціально-економічних систем: риродно-ресурсної, виробничої та соціальної підсистем тощо.
4. Забезпечення комплексного, пропорційного соціально-економічного розвитку територіій з різними природно-географічними, природно-економічними та соціально-економічними передумовами господарювання.
5. Створення можливостей для гармонізації відносин "природа суспільство" шляхом подальшого еколого-орієнтованого освоєння природного середовища на основі ресурсозбереження та підвищення екологічногорівня виробництва.
Сучасний етап розвитку продуктивних сил характеризується певними особливостями їх функціонування, викликаними в тому числі розвитком НТП. Так, певні особливості виявляються в територіальній організації продуктивних сил. Як наслідок науково-технічної революції, зростання рівня територіальної концентрації продуктивних сил призводить до появи нових типів організації продуктивних сил, не характерних для попередніх етапів розвитку. Насамперед це територіально-господарських підрайонів комплексних територіально-виробничих об'єднань (ТВО) з максимально високою концентрацією виробництва й акумуляцією на одній території науково-дослідних і виробничих об'єктів. Новою формою територіально-виробничого об'єднання стає техно- та агрополіс. Через високий рівень розвитку інфраструктури та порівняно низький рівень залежності сучасного виробництва від наближення до сировинної бази, на базі міст утворюються багатофункціональні комплексні ТВО мегаполіси та міські промислово-інфраструктурні супер агломерації з широкою спеціалізацією, які здатні акумулювати в собі продуктивні сили, що дорівнюють потужності цілих економічних районів і набувають ознак цілісних економічних відтворювальних систем (в Україні це Київська агломерація). Ймовірною стає поява зовсім нових типів і форм територіальної організації продуктивних сил, у тому числі так званих "мобільних територіально-виробничих об'єктів" у вигляді морських платформ зі значною робочою площею, суден-суперлайнерів об'єктів ринкової та соціальної інфраструктури, упорядкованих "тимчасових" населених пунктів в особливих природно-географічних умовах.
Другою ознакою територіальної організації продуктивних сил в епоху НТР є ущільнення мережі територіальних систем продуктивних сил не стільки внаслідок появи нових об'єктів господарської діяльності, скільки за рахунок випереджального розвитку економічних та інших зв'язків між елементами господарської діяльності. При цьому виробнича інфраструктура, завдяки впровадженню досягнень НТП, із "допоміжної" сфери обслуговування базових галузей виробництва перетворюється на структуроформуючу. Вона вбирає в себе значну кількість вивільнених за рахунок упровадження досягнень НТП у виробництво трудівників, стає сферою спеціалізації не тільки окремих локальних і місцевих територіальних систем, й певних економічних районів. Ознакою останнього часу є поява цілих країн, які спеціалізуються на функціонуванні галузей та сфер інфраструктури.
Третьою характерною для періоду НТР рисою територіальної організації продуктивних сил є якісно новий рівень взаємовідношень між природно-ресурсною та іншими (соціальною та виробничою) підсистемами стосовно розміщення об'єктів господарської діяльності. В епоху НТР фактором, обмежуючим та стримуючим розвиток територіальних систем продуктивних сил є вже не стільки природно-ресурсний потенціал території, скільки її екологічний потенціал, який відображає резистентність середовища функціонування продуктивних сил до антропогенного та техногенного впливу, його "місткість" щодо концентрації виробництва. Характерним прикладом в цьому контексті є Чорнобильська аварія, через яку екологічний потенціал
зараженої радіонуклідами території зони відчуження можна вважати практично нульовим, а господарювання на цій території неможливим.
Певні загальні зрушення є характерними й для галузевої структури територіальних соціально-економічних систем у контексті наслідків НТР. Передусім це зростання в структурі виробництва частки наукомістких галузей при неухильному зменшенні виробництва в сировинних та ресурсомістких (у тому числі металомістких) галузях. Паритетний розвиток промисловості та сільського господарства виявляється у формуванні АПК, як агрегованого територіально-виробничого комплексу, тенденцією розвитку якого стає зростання частки переробних галузей, подальша інтеграція промислового та сільськогосподарського виробництва на основі впровадження досягнень НТП.
Іншою тенденцією є зростання питомої ваги галузей інфраструктури у виробництві, причому на перший план виходить інфраструктура соціальна як гарант - і ефективний засіб примноження людського капіталу. У внутрігалузевій структурі виробництва послуг пріоритетну роль починають відігравати такі наукомісткі сфери, як інформатика й інформаційне обслуговування, інвестиційно-будівельна діяльність, високоефективні види транспорту. Характерною рисою НТР є широке випровадження досягнень НТП у функціонування ринкової інфраструктури, внаслідок чого створюються нові форми ринкового обслуговування у формі електронних розрахункових карток, банкоматного обслуговування тощо.
Загалом чітко скерованими тенденціями стають зростаючий динамізм розвитку територіальних соціально-економічних систем як наслідок НТР і дедалі тісніша інтеграція науки виробництва і підприємництва як в регіональних масштабах, так і на рівні світового економічного простору.
8.2. Сутність і складові науково-технічного потенціалу суспільного розвитку в нових умовах господарювання

Реалії життя зумовлюють появу нових підходів до оцінки суті і складових науково-технічного потенціалу. Межа ХХ-ХХІ ст. є етапом "максимуму" розквіту Другої НТР. У наступний напівперіод (приблизно до 2010-2020 рр.) не очікується глибинних змін у структурі та якісних ознаках продуктивних сил людства. Однак з кінця вказаного періоду до 2030-2040 рр. прогнозується напівперіод початку Третьої НТР, підвалини якої мають бути, проте, закладені у вигляді певних фундаментальних наукових досягнень у 2000-2010 рр. Отже цей період, з одного боку, є підбиттям наслідків Другої НТР, а з іншого інкубатором" нового етапу розвитку продуктивних сил. Загалом вже можна вказати на основні сукупні соціально-економічні наслідки НТП на сучасний день, основними серед яких є:
1. Докорінна структурна перебудова суспільного виробництва з формуванням нових галузей, "перетіканням" ресурсів виробництва з одних галузей і сфер в інші, докорінна техніко-технологічна реконструкція традиційних галузей виробництва. Головним чином це відбивається на скороченні частки галузей матеріального виробництва і зростанні частки послуг у ВВП, а також зменшенні частки енерго- та матеріаломістких виробництв скороченні виробництва у сировинних галузях, стрімкому збільшенні виробництва нових конструкційних матеріалів і техніки з принципово новими властивостями
2. Дедалі більша орієнтація кінцевої продукції на споживача людину з конкретними запитами, зростання ролі "соціального замовлення", що проявляється в помітному розширенні й оновленні споживчих вартостей, підвищенні рівня їх якості відповідно до зростаючих суспільних і індивідуальних потреб. Відповідними є й зрушення у структурі виробництва.Спостерігається певна демонополізація виробництва, розвиток чутливого до попиту й пропозиції малого й середнього підприємництва.
3. Динаміка економічного зростання, яке спостерігається щодо довгострокового науково-технічного циклу з певним лагом йдеться прострімке соціально-економічне зростання, яке дещо відстає від періодупоширеного, комплексного впровадження у всі ланки суспільного виробництва науково-технічних досягнень. На цей самий період припадають і основні результати, що полягають у підвищенні продуктивності суспільної праці, зниженні собівартості продукції, зменшенні матеріаломісткості та підвищенні фондовіддачі, здешевленні нової техніки. З погляду на період Другої НТР, це має бути проміжок часу 2000-2015 рр.
4. "Кумулятивний" екологічний ефект досягнень НТП, який виявляється у стрімкому зниженні рівня техногенно-природної небезпеки як за рахунок впровадження науково-технічних досягнень безпосередньо в природоохоронну діяльність, так і через реструктуризацію виробництва в екологозберігаючих напрямах, оптимізацію ресурсокористування, підвищення рівня комплексності використання природних ресурсів.
5. Глибинним якісним змінам підлягають форми організації виробництва та управління, за рахунок чого створюються нові, більш комплексні, всеохоплюючі та ефективні форми організації й управління виробництвом. Через це оптимізується функціонування територіально-виробничих комплексів. Територіальна організація продуктивних сил наближається до найбільш ефективної форми сукупної загальносвітової територіальної соціально-економічної системи з певним рівнем керованості суспільно-виробничих відтворювальних процесів. Це має скласти підґрунтя так званого сталого ("підтримуваного") розвитку людського суспільства, кінцевою метою якого є забезпечення життєдіяльності прийдешніх поколінь людства.
Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал, за традиційними уявленнями, включає в себе:
матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання й установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо);
кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал);
інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо) і яка здатна до оперативної обробки інформації та надання ЇЇ користувачеві;
організаційно-управлінську підсистему планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР.
В Україні за попередній історичний період створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, конверсії технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації впровадження наукових досліджень тощо. На сучасному етапі в країні є об'єктивні умови для проведення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі.
Подальше функціонування продуктивних сил має характеризуватись якісно новим рівнем пропорційності та комплексності. Причому, особливістю і є те, що, без вирішення такого завдання вихід із тупика відносин природи і суспільства практично неможливий. При цьому метою створення системи сталого розвитку суспільства є необхідність забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини, власними силами людини, в гармонії з навколишнім середовищем.
Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого економічного, соціального, екологічного і духовного середовища при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціально-економічних перетворень. Тобто комплексний розвиток продуктивних сил має включати в себе не тільки вдосконалення їх матеріальної бази, але й забезпечення широкого спектра умов їх гармонійного розвитку що включає в себе не тільки науково-технічні, й соціально-економічні, в тому числі соціально-політичні аспекти функціонування. Усвідомлення факту, що сталий, комплексний розвиток продуктивних сил може бути тільки керованим, призвів до появи нових аспектів державної політики. При цьому науково-технічна політика, поряд із соціальною, стає вагомим важелем, ефективним інструментарієм управління розвитком продуктивних сил.
Варто вказати, що необхідність приведення соціально-економічного буття суспільства у відповідність об'єктивно обмеженим можливостям природного середовища як сфери його існування, усвідомлення єдності, а не протистояння природи і технічного прогресу, з одного боку, та різних верств населення, з іншого, є загальносвітовою тенденцією. Винесення питання про необхідність забезпечення подальшого сталого розвитку всіх країн на широкий міжнародний рівень на конференції в Ріо-де-Жанейро в 1992 р., а також підтвердження його на зустрічі в Йоганнесбурзі 2002 р. свідчать про нагальну необхідність приведення процесу розвитку продуктивних сил усього світу у відповідність екологічним і соціальним пріоритетам.
Досягнення сталого розвитку є малоймовірним без докорінного підвищення рівня техніко-технологічної бази продуктивних сил, яке має забезпечити формування матеріального підґрунтя підтримуваного розвитку суспільства. Згідно з основними завданнями сталого розвитку структура науково-технічного потенціалу сталого розвитку має складатись із трьох основних груп компонентів: науково-інформаційної основи, техніко-технологічної бази та організаційно-регулюючої форми.
До науково-інформаційної основи належать:
наукова система аналізу глибинних структур основних і комплексних форм руху матерії, що виступає як продуктивна сила прискореного виробництва науково-теоретичних знань; і
інформаційна система накопичення та поширення теоретичних знань та засобів практичного їх упровадження у виробництво, що є продуктивною силою збереження та примноження комплексного людського досвіду;І
конструкторсько-технологічна система виробничого впровадження наукових досягнень фундаментальних галузей науки, що являє собою продуктивну силу втілення науково-теоретичних знань у матеріальні форми засобів праці та предметів споживання.
До техніко-технологічної бази належать:
комплексна енергетично-силова машинно-мережна система, що є ефективною продуктивною силою виробництва, трансформації енергії та прогресивного ресурсозбереження;
- інтегрована система автоматизованих інформаційно-виробничих машин промислового виробництва та будівництва з комплексною дією, прогресивних виробничих споруд, засобів та предметів праці з особливими властивостями, яка є продуктивною силою примноження якісно нових споживчих вартостей та збереження екологічної чистоти виробництва;
система матеріально-технічних та біологічних засобів агропромислового виробництва, що є продуктивною силою комплексного впливу на об'єкти агропромислового господарювання, результатом дії якої є кількісне збільшення та створення якісно нової продукції АПК, збереження еколого-економічного потенціалу навколишнього природного середовища;
високопродуктивна інтегративна система транспортного комплексу та виробничих зв'язків, що є високошвидкісною продуктивною силою розподілу споживчих вартостей згідно з потребами виробництва та споживання.
Організаційно-регулюючими формами суспільного виробництва сталого розвитку є:
прогресивні економічні механізми регульованого ринкового виробництва споживчих вартостей;
еколого-економічні механізми ефективного ресурсокористування та ресурсозбереження, охорони та відтворення середовища функціонування продуктивних сил;

суспільно-політичні форми забезпечення комплексного людського розвитку, основані на принципах демократії, рівноправ'я, вільного інформаційного доступу й участі в економічній діяльності;
високоефективні форми територіальної організації інтегрованих науково-виробничих процесів, організаційні форми об'єднання наукового та виробничо-ресурсного потенціалу продуктивних сил суспільства.
При цьому, економічно найбільш ефективною та прогресивною, з точки зору науково-виробничого спрямування досліджень, формою територіально-господарської системної інтеграції науково-виробничої діяльності мають стати технополіси як сучасна форма територіальної інтеграції науки, освіти й високоефективного виробництва. З метою збільшення інвестиційно-інноваційної принадності, поліпшення клімату економічної діяльності технополіс може бути різновидом вільної економічної зони з особливими, стимулюючими фінансово-економічними умовами та відповідними юридично-правовими нормами господарювання. З сучасної точки зору технополіс становить єдину науково-виробничу, навчальну, а також житлово-комунальну та культурно-побутову зону, об'єднану навколо наукового центру, який забезпечує безупинний відтворювальний інноваційно-виробничий цикл на базі наукових досліджень.
Як прообраз нових, осередкових територіально-організаційних форм існування інтегрованого виробничо-економічного циклу, на сучасному етапі технополіс поки що є виробничим об'єднанням, досить вузькоспеціалізованим на випуску наукомісткої продукції. В майбутньому суспільстві сталого розвитку компактні науково-виробничі поселення, містечка, де створені максимально сприятливі умови для життя, праці, відпочинку, освіти, задоволення культурних потреб, мають стати однією з основних форм територіальної організації виробництва, в тому числі й в Україні. За технополісної форми територіальної організації виробництва значним чином долаються й характерні для індустріального урбанізованого суспільства елементи відчуження працівника від виробничого процесу загалом, вузька спеціалізація людини-виробника, яка значним чином стримує розвиток особистості. Раціональним виходом є диференціація великих міських поселень на мультифункціональну ієрархічну багаторівневу соціально-економічну технополісну систему зі спільною інфраструктурою, але відносно відокремленими дослідницько-виробничими циклами. На даний момент елементами ("блоками") таких систем можна вважати технопарки як спеціалізовані підрозділи технополісів.
Такі комплексні структури характеризуватимуться підвищеною еколого-економічною спрямованістю виробництва, керованістю еколого-економічних процесів і сприятимуть гармонізації відносин суспільства та природи як середовища функціонування продуктивних сил.
Водночас, технополісні об'єднання являтимуть собою високоефективну форму регіонального розвитку у вигляді інвестиційно-інноваційних центрів зростання каталізаторів прискореного соціально-економічного розвитку регіонів із перетворенням їх на високотехнологічні й високоефективні територіально-господарські виробничі комплекси.
Таким чином, у процесі сталого розвитку суспільства, на основі інтегрованого розвитку науки, техніки, людського капіталу та суспільно-економічних форм організації виробництва, має сформуватись комплексна суспільна універсальна продуктивна сила. Основними її проявами й ознаками мають бути: всебічне інформаційне забезпечення суспільного виробництва; гармонійна інтеграція продуктивних сил у природне середовище їх функціонування; гармонізація суспільно-економічних відносин та забезпечення комплексного людського розвитку; значне кількісне примноження та докорінна зміна якісних показників споживчих вартостей; збереження та відновлення еколого-економічного потенціалу планети в інтересах нинішнього та прийдешніх поколінь людства.
З-поміж прогресивних економічних механізмів регульованого ринкового виробництва споживчих вартостей у сучасному суспільстві дедалі важливішу роль відіграють науково-технічні вільні зони, метою створення яких є досягнення якісно нового рівня виробництва та забезпечення інноваційного напрямку розвитку регіональних територіально-господарських комплексів. Запровадження особливого режиму господарювання для науково-технічних зон має за мету: по-перше, активізацію науково-дослідної діяльності, а по-друге ущільнення мережі зв'язків між науково-дослідницькими та конструкторськими організаціями, з одного боку, ринково-інфраструктурними закладами з іншого боку, а також з виробничою базою підприємств. Для виконання завдання прискорення науково-технічного та соціально-економічного розвитку територій вільні зони науково-технічного співробітництва мають створювати, за рахунок особливих юридично-правових норм господарювання, ресурсну базу (в тому числі кадрову, інформаційну й фінансову) для прискореного впровадження наукових розробок у виробництво.

8.3. Особливості, проблеми та перспективи розміщення й розвитку науково-технічного потенціалу України та її регіонів
Сучасний етап розвитку продуктивних сил України відзначається двома основними тенденціями. Одна з них полягає в тому, що більша частина виробничих потужностей структуроформуючих галузей економіки, створена за часів Радянського Союзу, морально і фізично застаріла. Так, ступінь зносу виробничих основних фондів наприкінці 90-х на початку 2000 рр. перевищував 45 %, причому у промисловості 48,8 %, в сільському господарстві 39,3 %, у будівництві 50,8 %. Причому за період 1990-2000 рр., головним чином через відсутність фінансування, різко зменшилось реальне оновлення основних виробничих фондів. Інвестиції в основний капітал за 1990-1998 рр. скоротились на 78 %. Тільки починаючи з 1998 року, спостерігається зростання інвестицій ( у 2000 р. на 14,9 % порівняно з 1998 р.)
Для галузей, що визначали місце України в міжнародному поділі праці, інвестиції в основний капітал за період кризи (1990-1998 рр.) скоротились приблизно в два (у газовій, харчосмаковій промисловості), в три (у вугільній, нафтовій промисловості, чорній і кольоровій металургії), у п'ять (в хімічній і нафтохімічній промисловості), десять (у деревообробній промисловості, промисловості будматеріалів), у двадцять (в машинобудуванні), а у легкій промисловості більше, ніж у тридцять разів. Багато в чому невідповідною сучасним вимогам НТП залишилась номенклатура продукції, що випускалась. Через це вітчизняні товари, за винятком, мабуть що, продукції сировинних галузей та окремих високотехнологічних виробів ВПК і ракетно-космічної галузі, не посіли в роки розбудови незалежності України чільного місця на європейському та світовому ринках. Це становище, на жаль, суттєво не поліпшилось і в період виходу з кризи та зростання суспільного виробництва. Зокрема, продовжують скорочуватися інвестиції у вугільну промисловість і кольорову металургію. Проте суттєве зростання інвестицій у загалом високотехнологічний машинобудівний комплекс (на 72,5 %) і певний приріст освоєних інвестицій в більшості базових галузей виробництва й інфраструктури дають змогу казати про початок позитивних зрушень у науково-технічній структурі виробництва.
Іншою тенденцією є значний відрив наукових і технічних досягнень української науки від виробництва. Насправді високий, світовий рівень багатьох як фундаментальних, так і прикладних наукових розробок початку 90-х років не впроваджувався у виробництво, внаслідок розриву господарських зв'язків із товаровиробниками як за межами України, так і всередині держави. Через таке зволікання певний "відрив з випередженням" вітчизняної науки від відповідних зарубіжних розробок значним чином нівелювався. Причому відрив науки від виробництва за кризовий період останнього десятиріччя значно поглибився. Кількість створених зразків нових типів техніки скоротилась з 593 до 266 найменувань за рік протягом минулого десятиліття. У попередній кризовий період найбільш відчутно скоротилось впровадження у виробництво наукових досягнень у стратегічних галузях таких, як створення металорізальних верстатів (у 33 рази), нових засобів обчислювальної техніки (втричі), засобів зв'язку в 3,5 рази, гірничо-шахтного устаткування (втричі), сільськогосподарських машин (в 2,5 рази), приладів та засобів автоматизації в 7,5 рази, електронної техніки вп'ятеро, медичної техніки у 8 разів. Процес механізації й автоматизації промислового виробництва уповільнився за цей період більш ніж вчетверо, а впровадження нових прогресивних технологічних процесів більше, ніж у п'ять разів. За останні роки спостерігається певне зростання парку створених зразків нових типів техніки, зокрема достатньо суттєво машин, устаткування й апаратів (на п'ятдесят вісім зразків за 2000 р.).
Через відток кадрів зі сфери науки та кваліфікованих працівників з підприємств наукомістких галузей проблематичними стали не тільки впровадження у виробництво попереднього наукового доробку, й проведення нових, відповідних потребам сучасності науково-виробничих досліджень. Так, лише за другу половину 90-х рр. Україну залишили 270 докторів і понад 600 кандидатів наук, збагативши науковий потенціал переважно Сполучених Штатів Америки, Російської Федерації та держави Ізраїль. Проте досить стійкою тенденцією останнього десятиріччя є зростання чисельності фахівців із науковим ступенем, кількість яких становила на 2000 р. 10339 докторів та 58741 кандидатів наук. Більше половини чисельності докторів наук мають учене звання професора, а кандидатів наук звання доцента (старшого наукового співробітника). Тим часом майже половина кількості докторів і п'ята частина кандидатів наук є старшою за 60 років, що свідчить про гостроту проблеми оновлення наукових кадрів, особливо найвищої кваліфікації.
Науковий потенціал нашої країни внаслідок зазначених причин зазнав суттєвих втрат. Так, кількість спеціалістів, які виконували науково-технічні роботи, за час з 1990 по 2000 р. включно скоротилась з 313,1 тис. чол. до 1 120,8 тис. чол. У 2000 р. науково-технічні роботи на основному місці роботи 1 та за сумісництвом з науково-педагогічною діяльністю виконували 9,6 тис. 1 докторів і 41,2 тис. кандидатів наук, що свідчить про малозадовільний (на 1 92 % для докторів і лише на 70 % для кандидатів наук) рівень і використання наявного наукового потенціалу України, особливо для середнього та молодшого науково-технічного й інженерно-технічного персоналу, відчутний дефіцит якого впродовж останнього десятиріччя негативно позначився на якості та кількості наукових розробок, особливо в технічних галузях. Проте, незважаючи на це, помітний науковий потенціал зберігся в теоретичних науках (математиці, теоретичній фізиці тощо), аерокосмічній галузі, матеріалознавстві, в тому числі металознавстві, технології виробництва конструкційних матеріалів, у галузі ядерних досліджень, військовій справі тощо. Кількість організацій, що виконували науково-технічні роботи, зросла за 1990 2000 рр. на 90 одиниць і дорівнювала на 1.01.01 р. 490 закладам, в тому числі 821 самостійній науково-дослідницькій організації.
Без відновлення тісного зв'язку науки та виробництва малоймовірним, виходячи з ринкових умов господарювання, є відродження та прискорений розвиток національної економіки. Для вирішення цього завдання є два основні напрями. Перший полягає в приділенні належної уваги фінансуванню української науки, причому на першому етапі тих досліджень, які матимуть прикладне значення. При цьому, врдховуючи особливості сучасного етапу економічного розвитку, який полягає переважно у відновленні виробництва на базі існуючих потужностей, корисним є впровадження таких організаційних форм інтеграції науки й виробництва, які б стимулювали як виробництво, так і наукові дослідження. Так, як вже вказувалось, прогресивною формою інтеграції їх наукових досліджень і виробництва є технополіси й технопарки, а також науково-технічні зони з особливим (пільговим) економічним механізмом господарювання.
За таких форм організації наукової та виробничої діяльності докорінним чином підвищується прибутковість виробництва, причому виникає, поряд ізі державною підтримкою, можливість самофінансування наукових досліджень.
Другим напрямом є, враховуючи обмежені вітчизняні можливості, залучення іноземних партнерів як для фінансування досліджень й інвестування коштів у виробництво, так і з метою отримання передових технологій та обладнання задля докорінного підвищення якості й конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Це дасть змогу відвоювати позиції вітчизняного виробника на внутрішньому ринку та вийти на нові рубежі у галузі зовнішньої торгівлі як з традиційними партнерами (країни СНД й Балтії), так і на світовому економічному просторі. На початковому етапі, з метою прискореного відродження виробництва, залучення стратегічних партнерів може бути інтенсифіковано через створення пільгових умов економічної діяльності у вільних економічних зонах науково-технічного співробітництва. Причому цей економічний механізм має забезпечити й реструктуризацію економіки в напрямі орієнтації виробництва на задоволення потреб людини в товарах широкого вжитку, на ринку яких поки що панує іноземний товаровиробник.
На наступному етапі пріоритети довгострокового науково-технічного та науково-технологічного економічного співробітництва мають охопити, поряд із галузями, що дають швидкий обіг капіталу, й інші сфери, головним чином виробництво засобів виробництва. Особливо важливим, враховуючи сучасний стан середовища функціонування продуктивних сил, є екологічне співробітництво.
Особливої ролі набуває цільова функція НТП у регіональному вимірі. Зокрема, державна регіональна політика України має враховувати пріоритети форсованого розвитку наукомістких виробництв задля зменшення територіальної диференціації рівнів науково-технічного розвитку виробництва та зближення регіонів за рівнем соціально-економічного розвитку. Загальнодержавним пріоритетом на період прискореного розвитку національного виробництва має стати інвестування переважним чином наукомістких галузей із швидким обігом капіталу, які можуть дати швидку економічну віддачу та соціальний ефект, підвищити місцеві й загальнодержавні бюджетні надходження, мають потенційно широкий внутрішній ринок.
Необхідною також є ліквідація нежиттєздатних виробництв із застарілою техніко-технологічною структурою виробництва та проведення конверсії виробництв, які втрачають оборонне значення з одночасним розвитком виробництв високоефективної військової техніки із замкненим циклом і економічно обґрунтованою реконверсією окремих виробництв цивільного призначення. Потрібно широко впроваджувати такі форми інвестиційно-інноваційної діяльності, як трансферти технологій, лізинг високотехнологічного обладнання тощо. При цьому пріоритетами для інвестицій у науково-технічний розвиток на регіональному рівні як нині, так і на перспективу є:
інвестиційно-інноваційні заходи з попередження структурної кризи, які мають бути зорієнтовані на подальшу реструктуризацію народногосподарського комплексу в напрямі зміщення інвестиційно-інноваційних потоків з матеріало- та енергомістких сировинно-добувних у високотехнологічні й наукомісткі обробні та переробні галузі промисловості, в розвиток багатоукладного сільського господарства, АПК в цілому та виробничої, соціальної й ринкової інфраструктури;
техніко-технологічна реорганізація господарювання в напрямі мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище, впровадження "технологій життя", співдружних (нейтральних) з природним середовищем, орієнтація на обґрунтовані згідно з регіональними передумовами господарювання нормативні потреби в обсягах ресурсоспоживання, обов'язкове поєднання ресурсовикористання з відповідними природовідновними заходами, що особливо актуально для регіонів зі зниженим еколого-економічним потенціалом розвитку (високоурбанізованих територій, районів з високим техногенним й антропогенним навантаженням на довкілля та зон впливу наслідків техногенних й екологічних аварій і катастроф);
створення й упровадження нових енерго- і ресурсозберігаючих технологій, розвиток екологоорієнтованої енергетики, зокрема використання додаткових енергетичних потужностей малих річок, вітру, енергії біогазу, мобільних ТЕС тощо, модернізація систем розподілу в електромережах (пріоритетні регіони Карпатський, Поліський, Подільский та Південний економічні райони, території з аграрною спеціалізацією економіки);
упровадження більш досконалих та глибоких технологій переробки сировини, (зокрема нафтопродуктів із доведенням глибини нафтопереробки до 80 % (підприємства нафтопереробної промисловості), докорінне удосконалення структури та оновлення шахтного фонду (регіони з видобуванням та переробкою відповідної сировини). Загалом пріоритети розвитку не тільки в ПЕК, металургійному, хімічному та лісохімічному комплексах, а й у машинобудуванні мають отримати подальше поширення й розвиток тих технологій добування й переробки та обробки сировини, що забезпечують комплексне, якнайбільш повне й ефективне її використання;
у галузях із виробництва конструкційних (у тому числі будівельних) матеріалів розвиток його на основі сучасних технологічних циклів (розвиток спецелектрометалургії, порошкової металургії та виробництва композитів) з поліпшеними службовими якостями, комплексними властивостями та гарантованою якістю, а також упровадження високоефективних методів отримання конструктивних з'єднань із заданими властивостями з інтенсифікацію відповідних пошукових розробок (наукомісткі виробництва з пріоритетом щодо Центрального, Східного, Донецького, Придніпровського районів);
розробка технологій високоефективної утилізації відходів основного виробництва та житлово-комунального господарства високоурбанізованих територій, залучення у господарський обіг техногенних родовищ, у першу чергу, промислового Придніпров'я та Донбасу, а також Східного району. Такі заходи матимуть потрійний як економічний, так і соціально-екологічний ефект.
пошуково-дослідницькі роботи з екологізації ресурсокористування, відновлення природного середовища та підвищення безпеки функціонування продуктивних сил, спрямовані на вирішення нагальних проблем конкретних ризикових регіонів (території з порівняно високою сейсмічністю, з ймовірністю появи паводків, повеней, підтоплень ґрунту тощо, масових пожеж на природних екосистемах тощо, епідемічних інфекційних захворювань, метеорологічних (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічних й геологічних (зсуви, селеві потоки) явищ. Передусім це стосується Закарпатської, Одеської та Чернівецької областей та АР Крим;
розвиток інформаційних комунікацій та зв'язку, зокрема створення цифрових мереж і системи автоматизації таксофонних послуг (міські агломерації), апаратури глобального морського зв'язку і рятування на морі (Причорномор'я й Приазов'я), опорно-транзитних і сільських АТС (мережа переважно сільського розселення, аграрно-промислові регіони, зокрема Поділля, Полісся, Карпатський район).Пріоритетний розвиток мобільного зв'язку прогресивних стандартів (ЕО5М-900, С5М-1800, СОМА, Р-АМРЗ,ІІМТЗ, ОРР5 тощо) у високорозвинутих промислових регіонах, на територіях із високоорганізованою інфраструктурою, а також у відносно густонаселених регіонах, які характеризуються підвищеною економічною активністю;
виробництво вітчизняних інформаційних технологій, адаптація до регіональних особливостей (мовно-національних тощо) інформаційного простору держави (регіони компактного проживання національних меншин Закарпаття, Крим, Донбас, Буковина тощо). Створення вітчизняних інформаційно-комп'ютерних мережних систем зв'язку, розвиток регіональних інформаційних банків даних типу "електронна бібліотека", "електронна ринкова інфраструктура" (у містах регіоноформуючих центрах);
розробка нових імпортозамінюючих технологій з високими конкурентоспроможними властивостями, створення в регіонах прогресивних організаційних форм територіальної інтеграції науки й виробництватехнополісного й агрополісного типу (високорозвинуті промислові центри, науково-дослідницькі об'єкти, вищі навчальні заклади).
розвиток високотехнологічних конкурентоспроможних виробництв, зокрема відродження ракетно-космічної галузі, судно- і автомобілебудування, раціональна реконверсія ВПК з випуском продукції, яка користується попитом на міжнародних ринках (пріоритетні регіони промислове Придніпров'я, Східний, Південний регіон, Київщина);
відродження високотехнологічних, трудомістких виробництв радіоелектронної промисловості, приладобудування та точного машинобудування на основі співпраці з провідними світовими виробниками відповідної продукції. У такому випадку економічний ефект поєднується із соціальним, зокрема із продуктивним забезпеченням зайнятості, підвищенням загальноосвітнього та професійно-кваліфікаційного рівня працівників. Особливо важливим є цей напрям для високоурбанізованих територій, де очікуються значні структурні зрушення в промисловості з вивільненнямпевної кількості робочої сили, зокрема у Донбасі, а також на Київщині, в Західній Україні, для регіонів, де гостро стоять проблеми зайнятості й перекваліфікації працюючих;
докорінне удосконалення аграрних технологій та сільськогосподарських машин, а також дослідницькі селекційні роботи з виведення високопродуктивних, адаптованих щодо вітчизняної специфіки грунтово-кліматичних та інших умов господарювання сортів рослин та порід тварин,активізація щодо цього науково-дослідницьких робіт із генної інженерії з широким використанням як вітчизняного, так і світового досвіду з орієнтацією на багатоукладне (в тому числі фермерське) виробництво (на основі існуючих навчальних і науково-дослідних закладів УААН та Національної академії наук, створення агрополісів з метою прискореного впровадження розробок у виробництво);
розвиток капітального будівництва з пріоритетом щодо приведення споруд виробничих об'єктів та житла у відповідність до потреб сучасного соціально-орієнтованого суспільства з ринковими пріоритетами господарювання, зокрема будівництво в аграрних регіонах житла, адаптованого до фермерської форми господарювання. Розвиток диференційованого щодо потреб різних соціальних груп населення будівництва житла з пріоритетною орієнтацією на забезпечення житлом молодих і багатодітних сімей зі створенням на урбанізованих територіях мультифункціональних замкнених житлово-господарських комплексів, які б поєднували у собі елементи житлового масиву й відповідну виробничо-обслуговуючу соціально-інфраструктурну та ринково-інфраструктурну мережу.
техніко-технологічне оновлення всіх сфер виробництва з пріоритетами щодо впровадження інновацій, спрямованих на зниження частки живої праці та підвищення органічної будови капіталу, особливо в сільськогосподарському секторі, прискорений розвиток інфраструктурних галузей господарства (пріоритетні території периферія, регіони з аграрною та аграрно-промисловою спеціалізацією).
При цьому головною передумовою успіху є якнайтісніше поєднання інвестиційної діяльності із інноваційною, оскільки інвестиції без інновацій лише сприятимуть подальшому нагромадженню основних фондів, "омертвінню" капіталу, екстенсивному господарюванню, і, як результат подальшому відставанню рівня науково-технічного розвитку від світових позицій.
Також необхідно вказати на головну позитивну передумову розвитку НТП у країні багатий людський капітал нації. Ще й досі високий рівень професійно-кваліфікаційної підготовки вітчизняного фахівця, наявність достатньої кількості різнопрофільних спеціалістів практично в усіх галузях господарства, подальше нарощування кількості працівників з вищою освітою за умови створення належних умов відтворення робочої сили спроможні стати каталізатором позитивних зрушень в науково-технічному забезпеченні сталого зростання виробництва. Позитивні зрушення у науково-технічному забезпеченні виробництва мають забезпечуватися насамперед за рахунок власної ресурсної бази розвитку, відповідно до нагальних потреб виробництва, використовуючи, однак, і можливості залучення провідних закордонних фахівців для виконання складних завдань науково-технічного розвитку.



ТЕМА 9

ГОСПОДАРСЬКИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ, І СТРУКТУРА ОСОБЛИВОСТІ Ф ТРАНСФОРМАЦІЯ В РИНКОВИХ УМОВАХ

9.1. Поняття й сутність господарського комплексу країни, комплексності та комплексного розвитку продуктивних сил
9.2. Основні складові господарського комплексу України




9.1. Поняття й сутність господарського комплексу країни, комплексності та комплексного розвитку продуктивних сил

Господарство країни в інтегральному вимірі розглядається вченими в теорії розміщення продуктивних сил як єдиний народногосподарський комплекс система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах нашої держави. Господарський комплекс характеризується основними ознаками економічної потужності, структури та наявністю системи зв'язків між окремими складовими. Його б'єднують в єдине ціле інфраструктура, система розселення, державного та місцевого управління і зв'язку. Інтегральним показником оцінки економічного потенціалу господарського комплексу країни є валовий внутрішній продукт (ВВП). Але головну характеристику господарського комплексу дає структура суспільного виробництва співвідношення між його галузями, що відображає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Вона характеризується такими основними пропорціями:
відтворювальними між виробництвом засобів виробництва та виробничих послуг та споживчих товарів і послуг для населення, у використанні валового внутрішнього продукту на заміщення спожитих ресурсів основного капіталу та особисте споживання й накопичення;
галузевими співвідношення у виробництві між різними галузями економіки;
територіальними розміщення виробництва по окремих територіях країни;
4) зовнішньоекономічними співвідношеннями між ввезенням продукції з різних регіонів і вивезенням продукції різних галузей і районів у зарубіжні країни.
Структурні пропорції різного характеру. відображають відповідні співвідношення між складовими господарського комплексу. На ґрунті цього формуються:
соціально-економічна структура економіки, яка характеризується формами власності на різні засоби виробництва;
організаційно-економічна будова економіки, що визначається співвідношенням між різними формами організації виробництва;
виробничо-технологічна структура економіки, яка відображає внутрішню організацію продуктивних сил в межах закінчених енерговиробничих циклів від добування сировини до випуску готової
продукції;
-науково-технічна структура господарства, яка характеризується питомою вагою наукомістких та високотехнологічних виробництв і галузей;
фінансово-економічна структура економіки, яка відображає співучасть в економічному виробничому циклі галузей з повільним та швидким обігом капіталу, прибуткових і таких, що дотуються галузей виробництва тощо;
територіально-галузева структура продуктивних сил, яка показує відповідну галузеву будову пропорційно-цілісних територіальних комплексів економічних районів різних системних рангів.
При цьому одним з основних понять, які належать до структури суспільного виробництва, є галузь господарства сукупність підприємств і організацій, об'єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці.
Основним типом розвитку господарства країни є прогресивний комплексний (пропорційно-збалансований) розвиток. Він є одним з основних, базових і ґрунтовних понять економічної науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів. Територіальна організація господарства, вивчення якої являє собою предмет цієї науки, найважливішим своїм завданням вважає саме забезпечення комплексного розвитку продуктивних сил усіх територій країни. Нерозривно пов'язана з комплексним розвитком продуктивних сил і головна мета науки регіональної економіки, а саме забезпечення максимально ефективного функціонування господарства регіонів задля якнайповнішого забезпечення потреб населення країни та всіх без винятку її територій у товарах і послугах.
Комплексність розвитку продуктивних сил у діалектичній єдності виступає поряд із достатньо протилежною щодо неї за економічним змістом, але близькою за соціально-економічною сутністю спеціалізацією господарства, яка формується під впливом територіального поділу праці. При цьому комплексний розвиток продуктивних сил виступає головною рушійною силою формування оптимальної для даних передумов господарювання спеціалізації регіонального виробництва.
Комплексний розвиток продуктивних сил це заснований на раціональній спеціалізації економічно ефективний тип розвитку продуктивних сил, який характеризується взаємопов'язаністю, пропорційністю, збалансованістю поєднання галузей, виробництв і споживачів в економічному циклі, раціональним ресурсоспоживанням та оптимальною щодо цього територіальною організацією економічної діяльності.
Сучасна регіональна економічна наука виділяє різні види комплексів, при чому останні можуть стосуватись різних складових територіальної соціально-економічної системи. Зокрема, виокремлюються інтегральні природно-ресурсний, соціальний та виробничий комплекси, які загалом відповідають трьом основним складовим територіальної соціально-економічної системи. У кожному з таких інтегральних комплексів можуть бути виділені ієрархічні підкомплекси нижчих системних рангів, як-то мінерально-сировинний чи рекреаційний підкомплекс у природно-ресурсному, культурно-освітній підкомплекс у соціальному, АПК у виробничому комплексі.
Інтерес викликає питання про існування територіально-господарського комплексу "мінімального", найнижчого рівня. З різних точок зору такими підкомплексами можуть бути або низові територіальні утворення поселенської мережі (селища, села), або навіть окремі господарства учасники суспільного виробництва. Враховуючи достатньо високий сучасний рівень розвитку продуктивних сил, у розвинутих країнах невеликі господарства цього низового виробничого рівня насправді можуть мати практично всі ознаки комплексів, оскільки включають в себе елементи виробництва, а також виробничої, соціальної, а з розвитком інформаційно-мережевих технологій і ринкової інфраструктури.
У конкретно-регіональному вимірі комплексний розвиток продуктивних сил стає основою ефективного функціонування територіальних відтво-рювальних систем економічних районів різних географічних масштабних рангів.
При цьому комплексний розвиток економічного району передбачає різносторонній, пропорційно взаємопов' язаний розвиток усіх галузей господарства, що може забезпечити швидкі темпи зростання його продуктивних сил і високий рівень ефективності виробництва. Комплексний розвиток виробництва можливий при оптимальному розміщенні його щодо сировинних і трудових ресурсів, районів збуту продукції через досягнення максимального зниження витрат на виробництво продукції, що сприятиме економії витрат суспільної праці, зниженню собівартості продукції у виробника. Тобто питання комплексності розвитку економічних районів різних таксономічних рангів є важливим чинником, що формує економічну незалежність України.
Збалансованість розвитку території це один із аспектів проблеми досягнення комплексності розвитку району, історичний і соціально обумовлений процес як динамічна реакція на зміну економічної ситуації. Мета збалансованого розвитку регіону це ефективне господарювання із забезпеченням соціальних та екологічно комфортних умов життєдіяльності населення. Пріоритетність природоохоронних заходів і соціологізація виробництва є основними критеріями ефективності розвитку, причому остання повинна постійно підтримуватися всією системою правових і матеріально-фінансових відносин, а коригуватися згідно з розвитком продуктивних сил. Досягнення збалансованого економічного, соціального і екологічного розвитку регіонів потребує перебудови всієї системи економічних відносин з урахуванням соціально-економічних і природних особливостей економічних районів. Для впровадження цього положення необхідно ввести поняття ефективна віддача районної економіки, що означає доцільне забезпечення потреб територій на основі раціонального господарювання, науково обґрунтованого використання ресурсів і можливостей міжнародної інтеграції господарств. Кінцевим виміром комплексного розвитку економічного району є в будь-якому випадку рівень якості життя його населення.
Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація відповідають головній вимозі господарювання досягненню в інтересах суспільства найвищих результатів при мінімальних витратах. У період розбудови ринкової економіки ідея комплексного (пропорційно-збалансованого) розвитку не втрачає важливості для економіки взагалі та індикативного планування зокрема. Спеціалізація залишається однією з основних засад розвитку району і впливає на формування комплексу його господарства. Очевидно, що в умовах формування ринкового економічного середовища розміщення продуктивних сил здійснюватиметься за тими принципами, що забезпечують |
найбільший економічний і соціальний ефект при мінімумі витрат.
Функціональна структура економічного району будь-якого рангу виявляє себе через поєднання внутрішніх властивостей його частин, компонентів і явищ. Однією з важливих ознак комплексно-пропорційного розвитку території району є пропорційний розвиток видів і галузей діяльності людини.
Згідно з теорією комплексного розвитку, за своєю функцією вони поділяються на: головні; базові; супутні; додаткові; місцеві; обслуговуючі.
Головні галузі або види діяльності формують функціональний профіль району, можуть визначати його контур і межі.
Базові галузі або види діяльності постачають сировину і паливо головним та іншим видам діяльності, окремі з яких можуть набирати значення головних.
Супутні галузі визначають побічні гілки головних виробництв, базуючись на переробці та використанні сировини та відходів виробництва. Саме вони є важливими для комплексності регіону.
Додаткові види діяльності або виробництва не пов'язані з головними, але при певній економічній ситуації можуть посісти їх місце.
Місцеві виробництва чи види діяльності задовольняють потреби і населення, активно впливають на рівень його життя і можуть бути опосередковано пов'язані з іншими галузями чи залежати від галузей спеціалізації регіону.
Обслуговуючі галузі виконують важливі функції щодо постачання електроенергії, тепла, води, будівельних матеріалів, виконання ремонтних робіт, перевезення, послуг науки, культури, охорони здоров'я. Ці галузі, як правило, належать до виробничої та соціальної інфраструктури і посилюють можливості комплексного розвитку регіону.
Галузі, в яких коефіцієнт локалізації та виробництва продукції на одного жителя перевищує одиницю і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону.
Комплексний розвиток передбачає розмежування сфер і інструментів економічного механізму держави як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях. Власне, держава повинна формувати певні конкретні параметри економічної поведінки господарюючих суб'єктів, сприяти комплексному розвитку регіону та всього господарства. Засобом регулювання є створення правової бази щодо дотримання економічної політики.
Політика комплексного розвитку регіону втілюється в життя на основі стратегічної концепції соціально-економічного розвитку держави. Вона повинна бути довгостроковою, послідовною і постійно впроваджуваною. Важливо наголосити на тому, що саме держава має розробити стратегію комплексного соціально-економічного розвитку. Важливим є дотримання системності у визначенні пріоритетів і напрямів комплексного розвитку господарства, правильність методів реалізації поставлених цілей і власне цілей, а також співвідношення між цілями досягнення комплексного розвитку і тими інструментами, за допомогою яких вони досягатимуться.
Для ефективного господарювання кожен район повинен створювати свій, економічно виправданий, найбільш повний комплекс галузей господарства, що дасть змогу з максимальним ефектом використовувати природні та трудові ресурси району, скорочувати нераціональні перевезення. Ступінь комплексного економічного району залежить від багатьох факторів, а саме від рівня розвитку продуктивних сил і можливостей трудових ресурсів, природних багатств, грунтово-кліматичних умов, від успіхів науково-технічного прогресу, стану і наявності транспортних засобів тощо, а також від застосовуваних організаційно-економічних механізмів розвитку регіональної економіки.
9.2. Основні складові господарського комплексу України

Господарський комплекс України складається з таких основних підрозділів суспільного виробництва як виробничий комплекс, виробнича, соціальна та ринкова інфраструктури, а також інституціональна інфраструктура.
Виробничий комплекс як складова частина національної економіки являє собою цілісну сукупність підприємств виробничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою управління господарством. При цьому сама національна економіка може розглядатись як система, сформована учасниками економічного циклу суспільного виробництва, які виробляють товари та послуги, а також беруть участь в їх обміні, розподілі та споживанні в межах країни. Інтегральним показником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який характеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особливості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних процесах. У регіональному вимірі інтегральним показником економічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою економіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура надає значну, а в окремих регіонах й переважну частку послуг. Виробничі комплекси виділяються за організаційно-економічними та виробничо-технологічними ознаками. Інституціональна структура справляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу.
Виробничий комплекс характеризується структурою матеріального виробництва, тобто співвідношенням між його галузями, яке відображає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці у сфері виробництва товарів. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, валова додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальними, відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення виробничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва.
Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і деяких виробничих послуг, включаючи в себе види виробничої діяльності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість та сільське господарство). Його обслуговує виробнича інфраструктура (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми галузями, матеріально-технічне постачання, складське господарство, заготівлі, транспорт і зв'язок по обслуговуванню матеріального виробництва);
Інші галузі, пов'язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово-комунальне господарство, громадський транспорт і зв'язок по обслуговуванню населення, освіта, охорона здоров'я, культура і мистецтво) належать до соціальної інфраструктури країни.
Окремо виділяються за функціональними ознаками інституціональна (державна організаційно-управлінська) інфраструктура це органи управління, судової влади, внутрішніх справ і оборони, а також ринкова інфраструктура як сукупність галузей, що обслуговують ринкові відносини і об'єднують заклади кредитування, фінансування і страхування підприємств і населення. Теорію й практику функціонування цих галузей вивчають відповідно наука державного управління, юриспруденція та наука про фінанси.
За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на добувну й обробну промисловість і аграрно-промисловий комплекс.
Провідною ланкою виробничого комплексу є промисловість найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю природної сировини, виробництво засобів виробництва й предметів споживання. Промисловість є основною трудопоглинаючою галуззю товарного виробництва. її розвитку загалом зобов'язаний розвиток інших галузей господарства. За характером виробництва і предметів праці промисловість, у свою чергу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна промисловість об'єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих обробляють і переробляють сировину й матеріали, включає в себе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається сировиною. Структура промисловості України може бути представлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами паливно-енергетичним, металургійним, машинобудівним та хімічним.
Особливе місце посідає промислове виробництво товарів із сировини сільськогосподарського походження. Це виробництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окремий аграрно-промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є формування його територіальної організації. Основними її елементами виступають:
промисловий (агропромисловий) район інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров'я та ін.);
промисловий (агропромисловий) вузол зосередження на обмеженій території (рангу територіально-господарського підрайону, міської агломерації) виробничо-технологічного територіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько-Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпропетровсько-Дніпродзержинський вузли;
агропромисловий кущ специфічна локальна форма організації аграрно-промислового виробництва, яка характеризується компактним розміщенням на невеликій території агропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами;
промисловий (агропромисловий) центр місто або селище міського типу, де зосереджено кілька промислових підприємств і які складають спеціалізовану містоутворюючу галузь;
промисловий (агропромисловий) пункт поселення разом із промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством).
У структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо-інфраструктурні галузі, які забезпечують базові галузі виробництва виробничими послугами. У суспільному виробництві виробнича інфраструктура забезпечує економічно ефективний, швидкий і якісний прискорений процес обігу та споживання. Характеризучи виробничу інфраструктуру насамперед слід підкреслити постійно зростаючу роль науково-інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно-будівельної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва та інші центри економічної ділової активності, стали території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони, Східний економічний район, Придніпров'я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукомістких виробництв нині є типовим для великих столичних агломерацій і провідних промислових районів. Перспективною формою територіальної організації науково-виробничих комплексів є технополіси цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово-кредитні заклади, науково-дослідні інститути, вищі навчальні заклади та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють поміж собою. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, тобто сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів.
До виробничої інфраструктури входить також будівельний комплекс це сукупність галузей матеріального виробництва і проектно-пошукових організацій, які забезпечують будівництво. До складу будівельного комплексу включені такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей.
У промисловість будівельних матеріалів входять виробництво стінових матеріалів, цементна промисловість, видобуток і первісна обробка мінерально-будівельних матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів і санітарно-технічних виробів. Розміщення промисловості будівельних матеріалів визначається переважно обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировинного фактору. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировинної орієнтації первинну обробку природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін., а також галузі з орієнтацією здебільшого на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних виробів і конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь.
Виробництво будівельних конструкцій і деталей включає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій, які тяжіють до великих промислових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і цивільного будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також виробництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут тощо.
Галузь капітального будівництва України характеризується тривалим виробничим циклом, нерухомими територіально закріпленими об'єктами, які зводяться (промислові будинки, житлові будинки, електростанції, трубопроводи тощо), а також високою залежністю виробництва від природно-географічних умов. У процесі галузевої спеціалізації виділились окремі види будівництва промислове, комунікаційне, житлове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, трудовий, паливно-енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо.
Особливий сектор економіки соціальний комплекс держави як сукупність галузей виробництва та видів діяльності, що забезпечують безпосередньо потреби головною продуктивної сили людини, а в регіональному вимірі всього населення даної території. Соціальний комплекс складається з двох досить відмінних один від одного секторів господарства соціально-інфраструктурних галузей та виробництва товарів народного споживання.
Соціальний комплекс характеризується регіонально-орієнтованим типом розвитку, оскільки пов'язаний із забезпеченням потреб людей, місцезнаходження яких об'єктивно прив'язано до певної мережі розселення.
Основними цільовими функціями соціального комплексу є:
забезпечення життєдіяльності людей, створення умов існування та відтворення робочої сили;
забезпечення цілісності регіональної соціально-економічної системи;
забезпечення основних демократичних свободи людини (право на життя, житло, освіту, охорону здоров'я, свободу слова, соціальне забезпечення на випадок втрати працездатності);
забезпечення певного рівня соціально-економічного розвитку регіону;
забезпечення продуктивної зайнятості;
підвищення продуктивності громадської праці;
зниження витрат сукупного робочого часу;
забезпечення тривалого періоду працездатності;
формування освіченого й висококваліфікованого кадрового потенціалу розвитку економіки;
створення умов щодо оптимізації міграційних потоків населення;
створення умов збалансованого розвитку сільської та міської мереж розселення.
В останні кілька десятиліть економічна наука оперувала такою загальноприйнятою класифікацією галузей соціального комплексу:
матеріально-побутові торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, житлово-комунальне господарство;
соціально-культурні охорона здоров'я, освіта, наука, культура,туризм, фізична культура і спорт, рекреаційний комплекс;
виробництво товарів народного споживання.
Із сучасної точки зору така класифікація носить достатньо формальний характер, оскільки поняття культурна галузь сфери послуг застосовна не тільки до галузей другої групи, але й до торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування і житлово-комунального господарства у зв'язку з об'єктивним існуванням таких категорій як культура харчування, культура споживання, культура обслуговування; аналогічно культура виробництва, стосовно будь-якого виробництва товарів і послуг. Таким чином, приналежність культури є обов'язкової для будь-якого елемента механізму організації соціального й економічного життя держави і населення. Використання ж терміна "культурна" при позначенні галузей сфери послуг тільки другої групи є дискримінаційним стосовно галузей торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування і житлово-комунального господарства, у діяльності яких відсутність елемента культури є неприпустимим. Тому, достатньо придатним є застосована в останні роки для найменування галузей другої групи назва "соціально-духовна сфера". Іноді до неї (об'єднуючи у сукупність з культурою) включають релігію як особливу, духовну форму існування культурного здобутку народу.
Найбільш адекватною сьогоднішній економічної ситуації є класифікація галузей сфери послуг, яка враховує їхню здатність самостійно функціонувати без фінансового втручання держави. До соціального комплексу належить і виробництво товарів народного споживання. Але в ринкових умовах господарювання ця діяльність не регламентується у загальному випадку державним втручанням. З цієї точки зору, доцільним є розгляд даного сектора економіки як частини виробничого комплексу.
Таким чином, пропонована класифікація галузей сфери послуг буде виглядати в такий спосіб:
ринкові (автономні) торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, житлово-комунальне господарство, туризм, доходні об'єкти рекреаційного комплексу;
неринкові (бюджетні) охорона здоров'я, освіта, наука, культура, фізична культура і спорт, об'єкти рекреаційного комплексу, що вимагають державного/регіонального (місцевого) фінансового втручання.
Ринкові об'єкти соціальної інфраструктури (підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, комунального господарства) у даний час фінансуються за рахунок самозабезпечення шляхом надання платних послуг споживачам. Виключення можуть складати підприємства, що надають послуги соціально незахищеним прошаркам населення, або безкоштовно по пільгових тарифах з наступною компенсацією витрат з місцевого бюджету. Забезпечення стабільного функціонування цих галузей сьогодні доцільно здійснювати за допомогою розвитку малого бізнесу, середнього і малого підприємництва.
Неринкові об'єкти соціальної інфраструктури (установи охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту) фінансуються переважно з місцевих бюджетів, однак можуть надавати і платні послуги споживачам у рамках переліку, затвердженого місцевими органами влади.
Ринок житла і споживчих товарів (послуг), наданих підприємствами торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування, взаємодіє з ринком робочої сили безпосередньо, оскільки наявність ринку житла за відсутності інституту прописки, свобода економічної діяльності у підприємств сфери послуг уможливлює працевлаштування незайнятого населення, що, в свою чергу, забезпечує стійкий купівельний попит на споживчі товари/послуги та житло. Так утворюється «ланцюгова реакція» розвитку мережі підприємств сфери послуг, ринку житла, з одного боку, і постійне працевлаштування населення, з іншого.
Розвиток і розміщення підприємств та організацій соціального комплексу мають низку характерних рис, пов'язаних із тим, що вони обслуговують потреби людини, обмежені природною необхідністю підтримання її життєдіяльності. Тому при їх розміщенні та розвитку повинно виконуватися правило відповідності функціонування закладів соціального комплексу науково обгрунтованим нормам та нормативам їх діяльності.
Концептуальною засадою галузей соціальної сфери має стати максимальна реалізація переваг ринкової економіки. Насамперед це стосується матеріально-побутових галузей, а впровадження ринкових відносин у соціально-культурній сфері має відбуватись за гарантованої підтримки держави, зважаючи на їх провідну роль в обслуговуванні життєво-важливих потреб населення.

7.3. Суть та методологія оцінки економічного потенціалу господарського комплексу країни та регіону
Із точки зору сучасної економічної думки, поняття економічного потенціалу господарського комплексу характеризується як складна, комплексна категорія, що має соціально-економічний, економіко-історичний та еколого-економічний характер. Так, поняття "потенціал" являє собою похідну від латинського "Роtепіїа" сила і характеризує у найбільш широкому розумінні сукупні можливості щодо виробничої діяльності всіх продуктивних сил суспільства.
Упродовж різних історичних етапів функціонування продуктивних сил поняття економічного потенціалу включало в себе різні набори складових, серед яких останнім часом в обов'язковому порядку враховувались потенціал природних ресурсів, потенціал людських ресурсів та потенціал виробничих потужностей галузей суспільного виробництва. Загалом економічний потенціал, з традиційної точки зору, характеризувався як сукупний ресурсний потенціал виробничо-економічної діяльності як сукупна продуктивність природних, людських і матеріально-виробничих ресурсів [див. Формулу (1)]. При цьому економічний потенціал обраховувався, як проста сума складових:
ЕП=Ппр+Плр+ПМвр,
(1)
де ЕП економічний потенціал; Ппр потенціал природних ресурсів продуктивність природних ресурсів; Плр потенціал людських ресурсів сукупна здатність до праці людей учасників виробництва; Пмвр потенціал галузей матеріального виробництва (промисловості та сільського господарства) й інфраструктури їх здатність до виробництва товарів і послуг.
Таке трактування економічного потенціалу було притаманним суспільно-виробничій формації так званого "індустріального суспільства". При цьому, однак, практично мало враховувалось багатоаспектна економічна діяльність у сфері нематеріального виробництва. Тому сучасна економічна наука використовує розширене поняття економічного потенціалу, враховуючи, крім вказаного, додаткові аспекти: функціонування потенціалу наукової (інформаційно-технологічної) сфери, соціальної інфраструктури, ринкової інфраструктури, еколого-економічні, суспільно-географічні та суспільно-політичні фактори розвитку суспільства.
Враховуючи структурну будову національної економіки, сучасними дослідниками пропонується наступна, розширена структура економічного потенціалу (2), який характеризується як сукупна продуктивність всієї ресурсної бази суспільного виробництва потужність всіх продуктивних сил суспільства:
ЕП=Ке(
·Прп+
·Плк+
·ПСІ>)
·ЕкП,
(2)
де Ке загальний коефіцієнт емерджентності сукупного ресурсного потенціалу, що враховує явище, за якого сукупна продуктивність елементів системи є вищою за просту суму окремих її елементів. Ке залежить від рівня комплексності використання елементів сукупного ресурсного потенціалу економічної діяльності;

·Прп природно-ресурсний потенціал, сукупна максимальна продуктивність всіх компонентів (мінеральних, земельних, водних, лісових,
мисливсько-рибальських (фауністичних) та рекреаційних) природних ресурсів у певних природних умовах конкретної географічної території (регіону) функціонування продуктивних сил;

·ПЛК потенціал людського капіталу, сумарний людський капітал, сукупна максимальна продуктивність робочої сили всіх учасників суспільного виробництва у всіх сферах антропогенної діяльності як в галузях суспільного матеріального виробництва, так і в інфраструктурній сфері, суспільно-політичному управлінні, домашньому господарстві тощо в певних суспільно-політичних умовах економічної діяльності;

·ПСв потенціал суспільного виробництва (потенціал матеріально-виробничих, науково-інформаційних та інноваційно-інвестиційних ресурсів) сукупна максимальна потужність щодо виробництва товарів і послуг всіх об'єктів господарювання суспільного виробництва, сукупна продуктивність галузей матеріального виробництва, виробничої інфраструктури та соціальної сфери (соціальної інфраструктури), ринкової інфраструктури і містить також в собі науковий (інформаційно-технологічний) потенціал суспільства;
ЕкП екологічний потенціал території (регіону, країни, земельної кулі тощо) максимально можлива сукупна продуктивність всього комплексу продуктивних сил цієї території за умов дотримання самовідтворення природного середовища їх функціонування. Екологічний потенціал території відображає, таким чином, не реальну, а певною мірою гіпотетичну, умовну величину екологічну "місткість" території щодо розвитку і розміщення продуктивних сил. Враховуючи значне економічне значення, екологічний потенціал часто рівноцінно замінюється поняттям "еколого-економічний потенціал".
Як видно з рівняння (2), економічний потенціал території завжди є величиною, меншою за потенціал екологічний, тобто в конкретно-історичних рамках існують певні природно-екологічні обмеження розвитку суспільного виробництва, що є фактором стримування зростання виробництва та збільшення демографічного навантаження на навколишнє середовище. При цьому будь-які спроби нарощення економічного потенціалу за межами потенціалу екологічного без запровадження певного комплексу природоохоронних та природовідновлюючих заходів (для відновлення екологічного потенціалу) будуть неефективними і призведуть до прискореного зменшення екологічного потенціалу території. Враховуючи певний лаг реагування природного середовища на антропогенну діяльність, залежно від ступеня та характеру дії, за рахунок зворотної дії еколого-економічних факторів на суспільне виробництво за якийсь час ситуація "природа суспільство" дійде критичного стану.
Враховуючи високі ступені демографічного та техногенного навантаження на довкілля в сучасній Україні, можна констатувати той факт, що в регіонах екологічної біди (Чорнобильському регіоні, Закарпатті, на Буковині, у Донбасі, в північних районах Криму тощо), з одного боку, розвиток економічного потенціалу територій став фактором порушення еколого-економічної рівноваги, екологічної кризи природного середовища, а з іншого боку екологічний стан довкілля став фактором обмеження економічного потенціалу.
Складові економічного потенціалу господарського комплексу. Загальний коефіцієнт емерджентності економічного потенціалу Ке відображає комплексне, найбільш повне та ефективне залучення компонентів економічного потенціалу у суспільне виробництво, є показником оптимальності співвідношення участі у циклі суспільно-економічного відтворення всіх компонентів ресурсів. При цьому певною мірою ідеальним випадком Ке = mах (дорівнює максимально теоретично можливому) є абсолютно збалансоване, повне та економне й водночас ефективне використання всіх компонентів ресурсного потенціалу. В реальності завжди Ке < mах. Проте за рахунок оптимізації співвідношень "потреби виробництво", "ресурси готова продукція", "виробництво споживання", "витрати прибуток" можливим є істотне коригування Ке у напрямі максимізації цього коефіцієнту. Значним чином коефіцієнт емерджентності відображає й відносини суспільства і природи. Вищий коефіцієнт свідчить про більшу гармонійність цих відносин.
Природно-ресурсний потенціал Прп сам є величиною емерджентною тобто будучи представленим у вигляді суми продуктивностей компонентів Прп, характеризується величиною, більшою за просту арифметичну компонентну суму (3).

·Прп = кеп(Пмр+Пэр+Пвр+Плс+Пфр+Прр),
(3)
де кеп частковий коефіцієнт емерджентності ресурсного потенціалу (Прп);
Пмр потенціал мінерально-ресурсного комплексу;
Пэр потенціал земельних ресурсів;
Пвр потенціал водних ресурсів;
Плс потенціал лісових ресурсів;
Пфр потенціал фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів;
Прр потенціал природно- рекреаційних ресурсів.
Потенціал людського капіталу Плк відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров'я населення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники створювачі матеріальних благ.

·Пж = кел(Пзтр+Пнзтр+Пнтр),
(4)
де кел частковий коефіцієнт емерджентності людського ресурсного потенціалу (людського капіталу);
Пзтр потенціал зайнятих трудових ресурсів;
Пнзтр потенціал трудових ресурсів, незайнятих в економічній діяльності;
Пнтр людський капітал, що характеризує осіб, які не входять до категорії трудових ресурсів (працюючих осіб непрацездатного віку, інвалідів тощо, інших потенційних і реальних учасників суспільного виробництва).
Потенціал суспільного виробництва Псв в сучасному, постіндустріальному суспільстві все більше визначається інформаційно-технологічною складовою, вплив якої позначається і на зростанні економічного потенціалу загалом. Все частішою стає ситуація, за якої наукова (інформаційно-технологічна складова) стає визначальним фактором зростання економічного потенціалу суспільства. При цьому комплексність, збалансованість використання компонентів Псв зараз переважним чином і характеризується ступенем впровадження науково-технічних та інформаційно-технологічних розробок у виробництво (5). Враховується також й пріоритет ринкової інфраструктури.

·Псв=кев(Пмв+ПСІ+Прі+Пні),
(5)
де кев частковий коефіцієнт емерджентності ресурсного потенціалу суспільного виробництва;
Пмв потенціал галузей матеріального виробництва;
Псі потенціал соціальної сфери (соціальної інфраструктури);
Прі потенціал ринкової інфраструктури;
Пні науковий (інформаційно-технологічний) потенціал суспільства.
Оскільки економічний потенціал є багатоаспектною характеристикою, він має бути вимірюваним по всіх складових за єдиним критерієм. Таким критерієм є вартісна, грошова величина, що характеризує собою суспільну споживчу вартість потенціалу ресурсів. Тобто економічний потенціал можна виразити в грошовому вимірі по кожній зі складових. При цьому єдиним критерієм для оцінки ресурсів, що характеризує їх суспільну споживчу вартість, є економія суспільної праці в ресурсокористуванні.
Критерієм оцінки природно-ресурсного потенціалу є комплексний соціально-економічний ефект від ресурсокористування шляхом отримання кінцевої продукції (продуктивність земельних угідь, ефект від використання мінеральної сировини, лісових, водних та фауністичних ресурсів тощо), або такий, що отриманий через економію витрат на відновлення робочої сили за рахунок користування природно-рекреаційними ресурсами.
В разі людського капіталу ресурсний потенціал оцінюється суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві є основною продуктивною силою. Основною характеристикою вартості робочої сили є продуктивність праці (економія живої праці). При цьому зараз порівняно низька вартість робочої сили вкупі з високими кваліфікаційними характеристиками є одним з позитивних факторів відродження національної економіки України.
Для потенціалу суспільного виробництва критерієм оцінки є також суспільна споживча вартість створених товарів та наданих послуг економія суспільної праці від використання нематеріального (наукових досягнень, технологій, конструкторських розробок) та матеріального (технологічного устаткування, споруд, машин тощо) капіталу. Особливою в постіндустріальному суспільстві стає роль саме нематеріального капіталу, який стає провідним фактором розвитку через уречевлення в матеріальних досягненнях. Ефект від використання послуг інфраструктури також все більше виступає структуро-формуючим фактором потенціалу суспільного виробництва.
Таким чином, указані три складові формують економічний потенціал , країни, який можна охарактеризувати як сукупний ресурсний потенціал ; народного господарства країни, інтегральний потенціал її продуктивних сил
Отже, економічний потенціал є величиною, яка має часову складову, тобто >. продуктивність ресурсів має вимірюватись за певний час. Таким часовим проміжком, враховуючи застосовану в Україні річну систему обчислення національних рахунків, є один рік. Таким чином застосування річного виміру для оцінки економічного потенціалу країни дає змогу оцінити річну потужність продуктивних сил країни. При цьому оцінці підлягає не тільки реальна продуктивність використаних потужностей загальноресурсного комплексу, але й його потенційно можлива продуктивність за рахунок завантаження недовикористаних потужностей та через освоєння додаткових нових потужностей за певний проміжок часу (рік) з використанням у суспільному виробництві (6).

·ЕПр = ЕПвр+ЕПнвр+
·ЕПр,
(6)
де
·ЕПр сукупний річний економічний потенціал країни;
ЕПвр економічний потенціал (сукупна продуктивність) використаних потужностей загальноресурсного комплексу;
ЕПнвр економічний потенціал ресурсів, не використаних в даному році для потреб суспільного виробництва; ;

·ЕПр додаткові нові потужності, освоєні за рік і використані в суспільному виробництві.
Дослідження потенціалу господарського комплексу країни та регіону є достатньо складним завданням. Для вимірювання компонентів різних складових економічного потенціалу використовується система показників регіональної статистики, яка містить у собі низку груп показників. їх можна диференціювати в такий спосіб:
Загальносистемні (загальноекономічні) показники, до яких можна віднести: ВВП, чистий дохід (ЧД), валову додану вартість, відрахування в регіональний бюджет, середньодушовий доход тощо.
Структурні показники, що характеризують співвідношення і пропорції економічної діяльності (наприклад, демографічний склад населення, зайнятість, ресурсоспоживання, невиробниче споживання населенням товарів і послуг тощо, галузева й територіальна структура господарства). Окремими структурними показниками є показники спеціалізації регіональної економіки.
Показники, які характеризують ступень залучення у виробництво природно-ресурсного, соціально-демографічного та виробничого потенціалу (показники освоєння території, сільськогосподарське використання грунтів, відсоток зайнятого населення з усієї його чисельності, залучені у виробництво потужності галузей матеріального виробництва та інфраструктури).
Показники, що характеризують збалансованість та комплексність соціально-економічного розвитку регіону. Наприклад, показники обсягів виробництва і витрат, пов'язаних з цим виробництвом, показники відношень споживання ресурсів до виробництва товарів та послуг, відношення показників виробництва і споживання в економічному районі та в країні.
Показники ефективності регіональної економіки: продуктивність праці, ресурсо-енергомісткість виробництва товарів та послуг тощо, співвідношення обсягів експорту та імпорту товарів і послуг, виробництва і споживання, ввозу та вивозу в регіоні.
6. Показники соціального забезпечення населення регіону (наприклад, обсяг послуг і споживання на душу населення товарів широкого вжитку, забезпеченість населення послугами ринкової інфраструктури, фонд заробітної плати, рівень оплати праці, індекс вартості життя).
7. Показники, що характеризують соціальні процеси регіонального розвитку рівень злочинності, структуру й кількість право- та адміністративних порушень, судових вироків, травматизм та смертність на виробництві, рівень розвитку дитячої праці, моральну статистику (співвідношення кількості шлюбів і розлучень, наявність і поширеність"соціальних хвороб", наркоманії тощо).
8. Показники екологічного стану регіону: рівень забруднення атмосферного повітря, ґрунтів та води, норми допустимих концентрацій,ступень збереження (деградації) природних ресурсів, наявність надзвичайних ситуацій екологічного походження.
9. Показники науково-технічного розвитку: науково-технічний рівень продукції, рівень комп'ютеризації й автоматизації виробництва, наукомісткість виробництва тощо, кількість та рівень впровадження науково-технічних розробок.
Напрями ефективного використання інтегрального економічного потенціалу господарського комплексу країни передбачають:
підвищення рівня комплексності використання сукупної ресурсної бази народного господарства, збалансування участі в економічному циклі всіх складових ЕП (тобто, збалансування системи "потреби-виробництво- ресурси"), з особливою увагою на природно-ресурсній, виробничо-технологічній, трудоресурсній та соціально-інфраструктурній складовій;
відхід від орієнтації на споживацьке ставлення до природно-ресурсної бази, запровадження екологоорієнтовних концепцій використання ресурсів на основі економічних методів регулювання ресурсокористування, інтенсифікація платного надро-, водо- та землекористування, впровадження плати (передплати) за завдання шкоди природному середовищу, забезпечення паритетності між обсягами завданої довкіллю шкоди та риродовідновними заходами;
орієнтацію на суспільно необхідні потреби в оптимальних обсягах виробництва і споживання вичерпних природних ресурсів, особливо стратегічно важливих (руди, газу, вугілля, нафти, деревини, прісної води, використання земель), обов'язкове поєднання ресурсовикористання з відповідними природовідновлюючими заходами;
реорганізацію господарювання у напрямі мінімізації негативного впливу на навколишнє середовище, впровадження "технологій життя",співдружних (нейтральних) із природним середовищем, розвиток суспільного виробництва на соціально-екологічних пріоритетах концепції сталого розвитку;
удосконалення нормативно-правової бази господарської діяльності, мінімізація тіньового сектора економіки з відповідним удосконаленням законодавства, в тому числі податкового;
формування інвестиційно-інноваційної політики,спрямованої на розробку, освоєння та використання високопродуктивних природо- енерго- і
ресурсозберігаючих, маловідходних (безвідходних), прогресивних "вузьких" (біотехнологій, нано-, кріо-, променевих тощо) технологій, виробництво екологічно чистих видів продукції;
структурні перетворення в напрямі зміни співвідношення між виробництвом засобів виробництва і предметів споживання на користь останнього з 75/25 % на 65/35 % з основним наголосом на товарах широкого вжитку та експортоспроможній продукції, докорінне розширення номенклатури продукції, виробленої за світовим стандартами;
пріоритетний розвиток усіх видів інфраструктури (виробничої, соціальної та ринкової), акумуляція в цій сфері резервів людського капіталу незайнятих працездатних осіб працездатного, пенсійного та юнацького віку тощо;
широке багатополюсне багаторівневе міжнародне партнерство з метою вирішення нагальних завдань соціально-економічного розвитку як з традиційними партнерами по Східній Європі та СНД, так й з країнами Євросоюзу, Азії, Америки тощо.
Загалом, шляхи й засоби використання сукупного ресурсного потенціалу суспільного розвитку мають опиратися на ефективні ринкові механізми розвитку з обов'язковим державним контролем та регулюванням соціально-економічних процесів та природно-господарської збалансованості господарювання.


















ТЕМА 10


МІЖГАЛУЗЕВІ КОМПЛЕКСИ

ПРОМИСЛОВОСТІ, ЇХ СТРУКТУРА І

РОЗМІЩЕННЯ

10.1. Паливно-енергетичний комплекс України, його розвиток і розміщення
10.2. Металургійний комплекс України, його розвиток і розміщення
10.3. Машинобудівний комплекс України, його розвиток і розміщення
10.4. Хімічний і лісопромисловий комплекси України, їх розвиток і розміщення


10.1. Паливно-енергетичний комплекс України, його розвиток і розміщення

Паливно-енергетичний комплекс України це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро- та атомні електростанції. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля сягає майже 60 %, тоді як на нафту припадає близько 7 %, на природний газ 25 %. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу.
Виробництво паливних ресурсів в Україні (видобуток нафти та її переробка, природного газу, вугілля й паливного торфу) й досі перебуває в кризовому стані. Він характеризується технологічною відсталістю, високою зношеністю промислово-виробничих фондів (на 65-75 %), значним старінням шахтного фонду, істотним браком коштів на їх оновлення, загальною фінансовою скрутою, недостатніми обсягами геологорозвідувальних робіт на нафту і газ та введення в експлуатацію перспективних родовищ, зволіканням вирішення питань диверсифікації джерел нафтопостачання тощо. Внаслідок кризи спостерігається загальна стагнація виробництва і незадовільне самозабезпечення власних потреб держави паливними ресурсами (близько 35 %).
Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. У загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну 87,0 % (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні відповідно 2,0 % (близько 2 млрд. т) і 3,5 % (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленосної площі 0,2 млрд. т.
Вугільна галузь є чи не найпроблемнішою серед усіх галузей паливно-енергетичного комплексу. Більше третини шахт це ті підприємства, що є нерентабельними і підлягають закриттю. Зокрема, у 90-ті роки закриттю підлягало понад 80 шахт. Масове їх закриття вельми впливає і надалі впливатиме на зниження обсягів видобутку вугілля, оскільки вже нині на цих шахтах не проводяться підготовчі роботи, зменшується фронт очисних робіт і, як наслідок, видобуток. Враховуючи велику збитковість вуглевидобувних підприємств, необхідна докорінна перебудова роботи галузі, що і передбачається програмою її реструктуризації. Для покриття дефіциту вугілля його імпорт вугілля в Україну здійснюється переважно з Росії і Казахстану (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі. Першочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт.
Нафтова і нафтопереробна промисловість України орієнтується розміщенням на родовища Передкарпаття Долинське і Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та ін., а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у повоєнні роки. Нині основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага в загальному видобутку нафти в країні сягає майже 80 %. У Південному нафтогазоносному регіоні на території українського Причорномор'я балансові видобувні запаси становлять 3 % запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній. Нафтовидобувна промисловість України має значний економічний потенціал. Але його повніше використання вимагає збільшення обсягів геологорозвідувальних робіт із застосуванням сучасних методів розвідки, нарощування бурових робіт на удосконаленій технічній основі, освоєння нових нафтових родовищ з використанням передових технологій видобутку нафти тощо. Оскільки галузь з державного бюджету практично не фінансується, потрібно шукати інші можливості подальшого інтенсивнішого її розвитку. Деякі з таких можливостей співробітництво з потужними іноземними нафтовидобувними компаніями, інвестиції, кредити тощо. Велику роль при цьому відіграє розвиток співробітництва у рамках єдиного економічного простору країн СНД.
Економічний потенціал нафтопереробної промисловості використовується нині лише на 20-30 %, бо приблизно настільки завантажені потужності нафтопереробних заводів через труднощі у забезпеченні їх нафтою. Крім того, можливості галузі не розкриті у зв'язку зі зношеністю промислово-виробничих фондів, недосконалістю технологічних схем переробки нафтової сировини взагалі та окремих технологій зокрема. Тому власне виробництво нафтопродуктів за кількісними та якісними показниками не відповідає потребам споживачів. Воно значно відстає від цих потреб. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ): Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. З огляду на з незначний видобуток нафти в Україні обсяги її переробки значною мірою залежать від масштабів поставок її з-за меж країни, які здійснюються головним чином з Російської Федерації. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80 % загальних запасів.
Газова промисловість України орієнтується своїм розміщенням і розвитком на дев'ять нафтогазоносних областей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Східний (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську і Чернігівську області), Західний (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області) та Південний (включає Запорізьку і Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). Забезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20 %. Частка газу, якого не вистачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Основні проблеми розвитку газової галузі мають спільність з проблемами нафтовидобутку. До їх числа слід віднести, наприклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт та збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспективних родовищ. Проте складні гірничо-геологічні умови залягання продуктивних пластів вимагають застосування досконалих і дорогих технічних засобів. Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд із цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дадуть можливість підвищити ефективність видобутку ресурсу.
Торф'яна промисловість, розміщена в основному у Поліській природно-географічній зоні, для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Ураховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві. У зв'язку з обмеженістю запасів паливного торфу та їх забрудненістю радіонуклідами головною проблемою є відведення торф'яних земель для компенсації видобувних потужностей через відпрацювання розроблюваних запасів торфу. Крім того, існує проблема збуту торф'яного палива, пов'язана з загальною економічною кризою, тобто населення неспроможне купувати це паливо за існуючими цінами, в структурі яких дуже зросли витрати на електроенергію та транспорт. Необхідна дотація торф'яній промисловості з місцевих бюджетів для компенсації зниження ціни на торф'яне паливо з метою підвищення купівельної спроможності сільського населення, бо йде знищення лісів та лісопосадок, особливо в поліських областях країни. Проте торф'яна промисловість України має достатні виробничі потужності, і в разі вирішення цих проблем може підвищити за наступне десятиріччя видобуток паливного торфу не менше, ніж до 1,3-1,7 млн.т.
Розвиток і розміщення об'єктів електроенергетики залежить від енергетичних джерел, якими користуються підприємства галузі. Нині в Україні експлуатуються три типи генеруючих потужностей: теплові, гідроелектростанції (в тому числі гідроакумулюючі) й атомні. Основну частку в структурі генеруючих потужностей складають теплові електростанції на органічному паливі (67 %), питома вага інших типів станцій атомних і гідростанцій 24 та 9 % відповідно. В структурі виробництва електроенергії 47,2 % займає частка ТЕС, 43,6 % АЕС та 9,2 % ГЕС+ГАЕС. Великі теплоелектростанції (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та ін. П'ять атомних станцій розміщені в Запорізькій, Київській, Миколаївській, Рівненській та Хмельницькій, областях. Основні гідроелектростанції розміщені на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) в Київській області, Канівська ГЕС в Черкаській, Кременчуцька в Полтавський, Дніпродзержинська в Дніпропетровській, Каховська в Херсонській області та Дніпрогес в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС і ГАЕС у Львівській області.
За роки реформ встановлена потужність електростанцій через відсутність введення нових потужностей, виводу їх внаслідок зносу застарілого обладнання та зупинки блоків на ЧАЕС знизилась більш, ніж на 50 млн. кВт. В цей період було виведено з експлуатації понад 3,2 млн. кВт потужностей. Через відсутність введення нових потужностей значно збільшилась частка фізично зношеного та морально застарілого обладнання (на теплових електростанціях вона досягла 60 %). Погіршилась якість палива, яке спалюється на ТЕС, і змінилась структура видів палива у бік зниження частки високоефективних видів (природного газу та мазуту). Внаслідок цього за минуле десятиріччя зросли питомі витрати палива з 360 г до 390 г умовного палива на відпущені кВт/год електроенергії.
Для поліпшення використання електрогенеруючих потужностей та вирішення проблем галузі, левова частка яких пов'язана зі значним ступенем зносу основних фондів, у перспективі необхідно провести такі заходи:
введення для їх заміни виведених з експлуатації блоків ЧАЕС двох і енергоблоків високої будівельної готовності на Рівненській АЕС (блок №4) та на Хмельницькій АЕС (блоки № 2, 3 і 4);
введення в експлуатацію ТЕС на Чигиринській та Східно-Кримській площадках;
виведення з експлуатації морально та фізично зношеного обладнання;
введення потужностей на гідростанціях (Дніпровська ГЕС-ІІ, Олександрівська ГЕС, Дністровська та Ташлицька ГАЕС).
Реалізація цих напрямів надасть можливість значно оновити виробничі потужності електроенергетики, підвищити коефіцієнт використання електро-генеруючих потужностей. Збільшити виробництво електроенергії в основному можливо завдяки кращому використанню потужностей ТЕС і забезпеченню їх паливними ресурсами. Перспективним напрямом є й виробництво електроенергії на нетрадиційних джерелах енергії. При найбільш сприятливих обставинах широкого їх використання їх електрогенеруючий потенціал на перспективу оцінюється не менш, ніж у 3 млрд кВт/год.
10.2. Металургійний комплекс України, його розвиток і розміщення
Металургійний комплекс України представлено підприємствами чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації нашої країни в територіальному поділі праці країн СНД, Європи та на світовій арені. Чорній металургії належить одне з провідних місць у сучасній економіці України. За даними 2000 року, на неї припадало 27,3 % вартості продукції основних галузей промисловості країни. Великий вплив має чорна металургія на розвиток і розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинуте комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. У місцях розміщення її основних підприємств зосереджуються важке машинобудування, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли.
Розвитком і розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут, містяться найкрупніші, що мають світове значення, паливно-сировинні бази чорної металургії Донецький кам'яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким і Кременчуцьким басейнами, Білозерським і Керченським родовищами. В Україні із рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (в Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнеупорів і флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться в Донбасі і в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні наралічується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів і заводів, З феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничо-збагачувальних комбінатів і три основних заводи металоконструкцій. Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає понад половину всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один із найбільших металургійних районів світу.
На території цього району з урахуванням умов і особливостей розвитку і розміщення галузей комплексу виділяються три металургійних підрайони. Придніпровський металургійний підрайон розташований вздовж правого і лівого берегів Дніпра від Кременчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей підрайон є найбільшим виробником сталі і прокату. Донецький металургійний підрайон охоплює металургійні підприємства Донецької і Луганської областей. Це основний підрайон з виробництва коксу та чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає в себе дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами «Азовсталь» та ім. Ілліча, коксохімзаводом, а також північну і східну частини Керченського півострова. Незважаючи на загальну економічну кризу в країні й у галузі зокрема, металургія є основним постачальником валютних надходжень у державу. Вартість експортної продукції чорної металургії України сягала в окремі роки 3 млрд. дол. Її частка в загальному експорті трималась на рівні, що перевищує понад 40 %. Більша частина металопродукції України експортується в країни СНД.
Кольорова металургія України розвивається на базі розробки родовищ сировинних ресурсів алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та ін. Алюмінієва промисловість використовує в якості сировини боксити, запаси яких на терені України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Високопільське (Дніпропетровська обл.)- Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він переважно в Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей на Україні є Стебниківське і Калуське у Прикарпатті та сполук магнію Сиваське в Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке і Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд містяться в Житомирській (Іршанське та Стремигородське) і Дніпропетровській (Самотканське) областях. Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовища в Закарпатті та Криму. Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії як правило, поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виокремлюються два основних райони. У Донецькому районі розташовані Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк», Артемівський завод з обробки кольорових металів, який випускає латунь, латунний і мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. У Запоріжжі зосереджені титаномагнієвий і алюмінієвий заводи, у Вольногорську Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища, в місті Світловодську, поблизу Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів. У Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калуським ВО «Хлорвініл». Для забезпечення потреб у кольорових металах Україна підтримує економічні зв'язки з іншими країнами СНД з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекистану мідь, із Казахстану свинець і мідь, з Киргизії сурма.
За останні роки чорна металургія орієнтується переважно на експорт продукції при низькій його ефективності (від 40 до 77 % виробництва), що не поліпшує фінансового становища галузі і економіки країни, призводить до «вимивання» матеріальних енергетичних і фінансових ресурсів у зарубіжні країни та комерційні структури, ускладнює екологічну обстановку, хоча й сприяє зростанню виробництва.
Стратегічними напрямами розвитку металургійного комплексу України мають стати підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного трубного, і метизного виробництва для забезпечення поліпшення якісних і сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних металоспоживаючих галузей і підвищення ефективності експортного потенціалу. З метою поліпшення економічного становища в галузі чорної металургії випереджальними темпами має зростати випуск металопродукції підвищеної якості, та розширеного сортаменту, освоюватися випуск нових видів прокату і труб конкурентоздатних, дефіцитних та імпортозаміняючих профілів і видів з метою повнішого задоволення потреб внутрішнього ринку та розширення і підвищення ефективності експортного потенціалу.
На підприємствах чорної металургії також має бути розширено виробництво прокату і труб з термічною обробкою, нових низьколегованих і легованих марок сталі із захисними металевими і пластмасовими покриттями, фасонних сортових гарячекатаних профілів галузевого призначення, холодногнутих профілів прокату з нових марок сталі двошарового листа і сорту, біметалічних труб, труб з покриттями, нових видів високоефективних метизів. За цей період буде освоєно випуск холоднокатаного автомобільного листа для легкових автомобілів і листа з нержавіючої сталі для потреб харчової промисловості, профільних труб ітруб для атомної енергетики.
Для повернення кольоровій металургії провідної ролі у промисловому комплексі країни її підприємства мають розвиватись у напрямі оновлення на сучасній технічній базі діючих потужностей, випереджального випуску ефективних видів продукції, усунення внутрігалузевих диспропорцій в розвитку сировинної бази, кращого використання вторинних сировинних ресурсів, енергозбереження тощо.
10.3. Машинобудівний комплекс України, його розвиток і розміщення
Машинобудівний комплекс України значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, а й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним із основних показників економічного і, перш за все, промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють чинники, охарактеризовані далі:|
Сировинний фактор є одним з провідних, оскільки виробництво усіх видів машинобудування тісно пов'язано з використанням металу. В цілому він визначальний вплив чинить на розміщення найбільш металомістких галузей, зокрема, виробництво вантажних вагонів і цистерн, тепловозів, тракторів, продукції важкого машинобудування.
Споживчий чинник справляє вагомий вплив на розміщення підприємств, що виробляють великогабаритні, об'ємні, часто з великою вагою машини. Це виробництво сільськогосподарських машин, устаткування для легкої, харчової, хімічної промисловості, а також металургійного комплексу, нафто-, газовидобувної та вугільної промисловості, суднобудування.
Трудоресурсний фактор та чинник наукоємності обумовлюються складністю та трудомісткістю виробництва машин, що вимагає розміщення машинобудівних заводів поблизу або безпосередньо у великих містах та в центрах зосередження науково-дослідних і конструкторських баз. Таким чином розміщуються галузі точного наукомісткого машинобудування.
Основними районами концентрації машинобудівної галузі є Придніпровський, Донецький, Східний та Центральний. Загалом, з 2031 підприємств машинобудування і металообробки України найбільша їх кількість зосереджена в Донецькій (207), Дніпропетровській (159), Луганській (149) і Запорізькій (126) областях. Багато підприємств розміщено в Київській (74), Харківській (188), Львівській (155), Одеській (108) областях, а також у м. Києві (173).
На основі технологічних процесів, показників матеріаломісткості та місця і ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:
важке;
загальне;
середнє;
виробництво точних механізмів;
виробництво приладів та інструментів;
виробництво металевих виробів та заготовок;
ремонт машин і устаткування.
Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничошахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини і споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції Східний, Карпатський тощо.
Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в тому числі парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).
Стратегічну роль у машинобудуванні виконує й верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ. Іншими центрами верстатобудування є Київ (завод верстатів-автоматів ім. Горького), Харків (завод агрегатних верстатів), Одеса (верстатобудівний), Запоріжжя (верстатобудівний), Житомир (верстатів-автоматів). Заводи неметаломісткого верстатобудування розміщені у Мелітополі, Лубнах, Корсунь-Шевченківському.
У структурі загального машинобудування провідне місце посідає транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу. На підприємствах залізничного машинобудування тепловози виробляють на двох кооперованих підприємствах у Луганську і Харкові. Промислові електровози випускають у Дніпропетровську. Тут же, а також у Луганську можливе створення виробництва магістральних електровозів, для збуту яких Україна має власний великий ринок. Вантажні вагони виробляють у Кременчуці, Дніпродзержинську, Києві на Дарницькому вагоноремонтному заводі, великовантажні вагони у Стаханові, цистерни у Маріуполі.
Усі умови є в країні для розвитку морського і річкового суднобудування. Головним чинником їх розміщення є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи. Основним центром морського суднобудування є Миколаїв, де працюють 3 суднобудівні заводи, другим центром є Херсон, в якому на двох суднобудівних заводах випускають різні типи океанських і морських суден, доки до морських портів і портові крани. У Керчі випускають танкери, у Києві морські траулери. Судноремонт і виробництво невеликих морських суден є в Одесі, Іллічевську та Маріуполі.
Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Київ, Одеса) автомобілі популярних марок: "Таврія", ВАЗ (м. Луцьк, Херсон); "Оасіа Моуа", "Славута", (Запоріжжя); "Волга"(Кременчук); "ОАЕУ/ОО", мікроавтобуси "Газель" (МЕСО-КрАЗ). Швидко стали популярними мікроавтобуси марки "Богдан" (м. Черкаси). Завершується розгортання виробництва мікроавтобусів у м. Бориспіль Київської області. В Луцьку у свій час було налагоджено виробництво легкових автомобілів для сільської місцевості, які є достатньо популярними й зараз. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД. Автомобільна промисловість кооперується з заводами, які випускають двигуни, окремі вузли і агрегати автомобілів (Мелітополь, Полтава, Херсон, Чернігів, Синельникове, Кременчук), електрообладнання (Херсон, Сутиска Вінницької обл.), запасні частини (Чернігів).
Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків, найбільші наукові і промислові центри України. Тут виробляють пасажирські і транспортні літаки, які мають загальносвітове визначення і є конкурентоспроможними на ринку Європи і світу. Український літак АН-70 є перспективною маркою для просування на зовнішній ринок.
З огляду на розпад економічних зв'язків із постачальниками внутрішньоміського транспорту, в останнє десятиріччя в Україні налагоджується власне виробництво тролейбусів (Київ і Дніпропетровськ). В країні також є заводи з виробництва індивідуального транспорту для населення мотоциклів (Київ), мопедів (Львів), велосипедів (Харків, Чернігів).
Сільськогосподарське машинобудування орієнтується своїм розміщенням в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції. Найпотужнішими центрами сільськогосподарського машинобудування є Харків (мотори для самохідних комбайнів), Одеса (тракторні плуги), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни, створюється виробництво зернозбиральних), Бердянськ (жниварки), Львів (хімсільгоспмашини). Обладнання для кормовиробництва і тваринництва, інші сільгоспмашини виробляють у Бердянську, Ніжині, Умані, Ковелі, Коломиї та Білій Церкві, Києві.
Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази і кваліфікованих кадрів. Найбільшими центрами електронної та радіотехнічної промисловості є Київ, Харків, Дніпропетровськ, Сімферополь, Одеса, Львів, Вінниця, Чернівці, Київ, Сімферополь, Сміла, Суми, Одеса. Виробництво приладів та інструментів має помітне експортне значення. Основним ринком збуту є країни СНД.
Машинобудування України в змозі забезпечити технікою та обладнанням більшість галузей національної економіки. Так, обладнання для хімічної промисловості виробляють у Києві, Сумах, Полтаві, Дніпропетровську, Дніпродзержинську, Павлограді, Фастові, Львові, Дрогобичі, Горлівці, Констянтинівці. Центрами виробництва обладнання для харчової промисловості є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Мелітополь, Миколаїв, Херсон, Кіровоград, Донецьк, Луганськ; легкої промисловості Харків, Херсон, Київ, Полтава, Черкаси, Одеса, Львів, Чернігів, Прилуки, Суми.
Для забезпечення нарощування високих темпів розвитку машинобудівного комплексу країни необхідно здійснити низку важливих заходів і вже в найближчий час визначити основні напрями його розвитку, в тому числі: забезпечення випереджальних темпів випуску наукомісткості продукції високого технологічного рівня, створення нових конкурентоздатних зразків техніки, підвищення якості та ефективності виробництва, зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку та нарощення експортного потенціалу за рахунок відновлення та збереження традиційних зв'язків (з країнами СНД із розвитком зон вільної торгівлі в межах ЄЕП, Східної Європи) та освоєння нових ринків.
Необхідно прискорити структурну перебудову машинобудівного комплексу шляхом збільшення обсягів виробництва найважливіших для країни видів продукції, в тому числі:сільськогосподарського та тракторного машинобудування, авіаційної та ракетно-космічної промисловості, суднобудування, залізничного машинобудування, галузей машинобудування, які працюють на паливно-енергетичний комплекс, що високими темпами зростатиме виробництво у наукомістких галузях, що, у свою чергу, дозволить підвищити науково-технічний рівень продукції у всіх галузях машинобудування. Ремонт машин і устаткування повинен не лише зберегти своє значення, але повинен зростати його обсяг у всіх галузях економіки, у і тому числі і у машинобудуванні.
Таким чином, передбачається використання головним чином наявного виробничого апарату та його вдосконалення і підтримання шляхом ремонтів і реконструкції, а також нових проектних рішень з використанням наявних ресурсів виробничої техніки.
Для укріплення позицій машинобудівних галузей на зовнішніх ринках збуту експортну орієнтацію необхідно збільшити до 35 %. Виручку від експорту має бути використано в основному на імпорт новітніх техніки і технологій, а також комплектуючих виробів. Імпортна техніка може бути застосована у тих випадках, коли аналогічна не виробляється і не може бути вироблена в Україні. Треба досягти збалансованості експорту та імпорту, а за рахунок власного виробництва буде задовольнятися 60-80 % платоспроможних потреб внутрішнього ринку в продукції машинобудування.
Концептуальні засади промислової політики уряду в галузі машинобудування передбачають випереджаючий розвиток наукомістких і високотехнологічних галузей і виробництв, де Україна вже має або може мати значні технічні, технологічні та наукові доробки (авіаційної, ракетно-космічної, суднобудівної, мікроелектронної та радіоелектронної, виробництва засобів зв'язку та телекомунікацій, електротехнічної та військової промисловості). Передбачається також зростання обсягів виробництва і впровадження машин, устаткування, приладів, апаратів та механізмів, які забезпечують економію сировини, палива та електроенергії у процесі їх видобутку, переробки і використання. Для зменшення імпортної залежності економіки необхідним є збільшення виробництва вітчизняного обладнання і техніки для модернізації теплових і гідравлічних електростанцій, сучасної залізничної, медичної та побутової техніки; сільськогосподарської техніки (тракторів, зернозбиральних комбайнів, кормо- та бурякозбиральної техніки), автомобілів тощо.



10.4. Хімічний і лісопромисловий комплекси України, їх розвиток і розміщення
Хімічний комплекс відзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу становлять процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості, і це у зв'язку з тим, що на нього впливають чинники, перелічені далі:
Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.
Невисока трудомісткість, її підприємства можна розмістити у слабозаселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість.
Споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо) та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумово-технічні вироби тощо).
У міжнародному поділі праці наша країна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо, хоча рівень і якість освоєння родовищ часто залишає бажати кращого. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так і промислові відходи. Вони створюються у значних обсягах у деяких галузях промисловості (насамперед у чорній та кольоровій металургії, нафтопереробці, тепловій електроенерегетиці, лісовій промисловості тощо).
Враховуючи промислово-аграрну спеціалізацію національної економіки, однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив. Підприємства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства і (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання. Підприємства з їх виготовлення були свого часу побудовані у Сумах, Вінниці, і Костянтинівні, Одесі, Маріуполі. За роки незалежності галузь втратила багато і виробничих потужностей. Виробництво калійних добрив розвивається в ^ Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська область) і Стебнику (Львівська 1 область), а також у Запоріжжі.
Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів у Сумах і Вінниці. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол»), Дніпродзержинську («Азот»), коксохімічних заводах Донбасу і Придніпров'я. Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ і Слов'янськ), який має великі запаси кухонної солі. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синтетичні смоли і пластмаси виготовляються в районах зосередження покладів первинної сировини (вугілля) в Донбасі (Горлівка, Сєвєродонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.
Зважаючи на трудоресурсний чинник розвитку, хімічні волокна виготовляють у великих містах Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична промисловість. її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості шинний завод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумово-технічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лако-фарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) і Придніпров'ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Виробництво лаків і фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.
В цілому хімічна промисловість набула розвитку в усіх економічних районах України. Значного ступеню територіальної концентрації її підприємства набули у Донецькому, Придніпровському й Карпатському економічні районах. Найпотужнішим з них є Донецький район (Луганська область з найбільшим у країні Лисичансько-Рубіжанським промисловим вузлом хімічної спеціалізації.)
Протягом достатньо тривалого періоду хімічні галузі разом із промисловим виробництвом, пов'язаним з добуванням і обробкою деревини, об'єднувалися в один, лісохімічний комплекс. Враховуючи те, що сировина для цієї галузі належить до складу живої природи й цілеспрямовано вирощується людиною як й інша продукція сільського господарства, останнім часом вирощування лісової сировинні для галузей промисловості віднесено до аграрно-промислового комплексу, що, з наукової точки зору, є цілком обґрунтованим.
Лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість України є специфічним промисловим підкомплексом, який являє собою сукупність галузей і виробництв, підприємства котрих здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хіміко-механічну і хімічну обробку і переробку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, виробництво деревно-стружкових плит, картонно-паперової тари, а також меблеву промисловість. Основними районами лісозаготівель є Карпатський (Івано-Франківська і Закарпатська області) і Поліський (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська області). Традиційно там же розвинуто лісопильне виробництво, а також розміщуються підприємства деревообробної промисловості. Виробництво меблів є галуззю спеціалізації в Закарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях. З відходів лісової і деревообробної промисловості України виробляють деревностружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель, Сарни та ін.).
Целюлозно-паперова промисловість України об'єднує 25 великих підприємств, серед яких виокремлюються: Малинська і Дніпропетровська паперові фабрики, Понінківський паперовий комбінат, Херсонський целюлозно-паперовий та Ізмаїльський целюлозний заводи, Жидачівський картонно-паперовий комбінат, Корюківська фабрика технічного паперу.
Лісохімічна промисловість розташована в Києві, Коростені (Житомирська область), Великому Бичкові, Сваляві, Перечині (Івано-Франківська область).
Гідролізна промисловість представлена Верхньодніпровським гідролізно-фурфуроловим заводом, цех по виробництву гідролізних кормових дріжджів з нехарчової сировини на Бєлгород-Дністровській картонній фабриці.
Функціонують Запорізький гідролізно-дріжджовий завод, Вознесенський (Миколаївська область), Вінницький, Слов'янський (Донецька область) та Васильківський (Київська область) дріжджові заводи.
Концептуальні засади розвитку хімічної промисловості засновані на докорінному підвищенні технологічного рівня виробництв, зменшення їх екомісткості на основі використання передових технологій та урахування світового досвіду, орієнтації хімічного комплексу країни на виробництво продукції, стратегічно важливої для національної економіки в цілому мінеральних добрив, хімічних засобів захисту рослин; хімічних матеріалів для легкої промисловості, принципово нових полімерних матеріалів із заданими властивостями для машинобудування, шин й гумотехнічніх виробів, лікарських засобів тощо.
Промисловому комплексу України належить головна роль у примноженні виробничого потенціалу України. Без докорінної зміни пріоритетів розвитку промисловості в напрямах забезпечення пріоритетів для високотехнологічних переробних та обробних галузей виробників продукції кінцевого споживання у порівнянні з галузями сировинного характеру проблематичним є досягнення сталого економічного зростання для всієї національної економіки.
Особливу роль при цьому повинно відігравати відродження виробництва розширеного асортименту товарів народного споживання. Останнє зосереджено в різних галузях економіки України, причому в галузях важкої промисловості виробляється понад 40 % усієї вартості товарів народного споживання. З-поміж них автотранспортні засоби, побутова техніка, товари радіоелектронної промисловості та точного машинобудування, хіміко-фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали, скляно-фарфоро-фаянсові вироби тощо. Виготовлення широкого асортименту найбільш необхідних, життєво-важливих товарів народного споживання продовольчої та непродовольчої груп забезпечує агропромисловий комплекс держави.
















ТЕМА 5 ПРИРОДНО-РЕСУРСНИЙ

ПОТЕНЦІАЛ І ЙОГО ЕКОНОМІЧНА ОЦІНКА
5.1. Місце і роль природно-ресурсного потенціалу в розвитку та розміщенні системи продуктивних сил країни.

Природно-ресурсний потенціал території є важливим фактором розміщення та розвитку його продуктивних сил. Він визначається сукупною продуктивністю природних ресурсів у конкретно-географічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства.
Природні умови це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя та діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Однака, природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.
Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У разі опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати як ресурси, але знаємо про їх існування. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виокремлюють такі його складові:
мінеральні;
земельні;
водні;
лісові;
фауністичні (мисливсько-рибальські);
природно-рекреаційні ресурси.
Іноді вчені окремо виділяють як компоненти ресурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, геотермальні ресурси, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.
Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв:
промислові природні ресурси;
сільськогосподарські природні ресурси;
культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі та просторового розміщення галузей соціальної сфери.
ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).
Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-от: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунтовий покрив, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлюваними. Всі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Всі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічна, економічна та екологічна (еколого-економічна) оцінки природних ресурсів. Інженерно-технологічна оцінка проводиться для винайдення засобів оптимального використання або видобутку ресурсів і первинної оцінки можливостей його застосування в суспільному виробництві.
Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні концептуальні підходи до цього процесу:
метод оцінки приросту новостворених вартостей завдяки залученню компонентів природних ресурсів у господарський обіг економічного району, країни тощо;
метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів;
метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і завершальні витрати виробництва.
Можна оцінити й природні умови з точки зору впливу на регіональну Диференціацію розвитку продуктивних сил. Таку оцінку проведено за чотирма критеріями: геоморфологічним (роллю геоморфологічних факторів у розвитку продуктивних сил), кліматичним (за впливом кліматичних умов на регіональний Розвиток), природно)' безпеки (ймовірністю виникнення надзвичайних ситуацій і катастроф природного походження) та екологічним (рівнем впливу екологічних чинників на розвиток і ефективність господарювання).

Так, за впливом геоморфологічних факторів на розвиток продуктивних
сил територію країни можна розділити на нижче наведені регіони:
Поліський, який характеризується переважно рівнинним ( усвоїй більшості – низвинним) характером місцевості з досить великою кількістю водних масивів, у тому числі річок, боліт і озер, заболоченістю та перезволоженістю великих площ, порівняно високим рівнем лісистості території.
Характеризується в основному задовільними, на півдні регіону - сприятливими, в окремих випадках (на перезволожених та заболочених територіях) мало задовільними й незадовільними передумовами господарювання. Для поліпшення господарської діяльності потребує помітного втручання у природне середовище через проведення меліоративних робіт та лісомеліорації, рубок лісу тощо. Включає в себе Волинську, Рівненську, Львівську, Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області.
Карпатський гірський, який включає в себе Івано-Франківську, Закарпатську, Чернівецьку області. Для нього поширеними є гірські
ландшафти виступають фактором ускладнення розвитку мережі розселення, транспортних комунікацій і мереж зв”язку, рослинницьких галузей АПК тощо. Регіони цієї геоморфологічної типології водночас характеризуються винятково сприятливими умовами для розвитку рекреаційного господарства. Для господарювання в цьому регіоні теж у певних випадках застосовується масове втручання у природне середовище, яке може порушувати еколого-економічну стійкість ландашфтів і збільшувати ризик виникнення надзвичайних ситуацій. Природні умови розвитку продуктивних сил є в основному задовільними та сприятливими, в гірських, районах Високих Карпат малозадовільними для окремих галузей господарства.
Рівнинний Центрально-Український регіон включає в себе найбільшу групу областей (Тернопільську, Вінницьку, Хмельницьку, Черкаську, Кіровоградську , Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську та Полтавську). Для них є характерним загалом сприятливі геоморфологічні умови господарювання у вигляді рівнинного в своїй більшості характеру місцевості лісостепової и степової природно-географічних провінцій, добре придатних до залучення в господарський обіг водних басейнів, відсутності великих заболочених і лісових масивів. Природні ресурси сприяють розвитку переважної більшості галузей господарства. Проте випадки втручання у природне середовище (йдеться зокрема про будівництво водосховищ, вирубку лісів у лісостеповій зоні, рільництво) спричинилися негативними явищами, які вилились у порушення водного режиму територій, зниження рівня лісистості і зрештою деградацію ландшафтів, появу нехарактерних ландшафтних структур (підтоплених і еродованих територій). Загалом, однак, природні умови цього регіону можна охарактеризувати як здебільшого сприятливі та задовільні для розвитку продуктивних сил.
Кримсько-Причорноморський регіон включає в себе АР Крим, Одеську, Херсонську, Миколаївську області і характеризується особливо сприятливими, сприятливими, подекуди задовільними передумовами розвитку продуктивних сил. З них виокремлюються приморське положення, що зумовлює винятково сприятливі передумови для розвитку рекреаційного комплексу, транспорту та інших галузей інфраструктури, рівнинний у своїй більшості (крім Кримських гір, які мають, однак, виняткове рекреаційне значення) характер місцевості й розгалужену мережу прісноводних шляхів. Проте грунтово-кліматичні умови господарювання свого часу викликали до життя необхідність значного втручання у природний водообіг, розбудови мережі зрошувальних систем і штучного водопостачання в Криму. Антропогенне навантаження територіально-господарських систем призвело до порушення (почасто з катастрофічними ознаками) екологічного стану територій суші й морських акваторій, зниження еколого-економічного потенціалу рекреаційних територій. У будь-якому разі, сприятливість природних умов для розвитку продуктивних сил для цього регіону може розглядатись лише за умови посилення природоохоронної й природовідновної діяльності, мінімізації антропогенно-техногенного впливу на довкілля.
За впливом кліматичного фактора на диференціацію регіонального розвитку територія України поділяється, відповідно до кліматичного районування, на дві макрокліматичні зони Південну та Північну, які характеризуються відповідно переважанням впливу антициклонів (степові регіони) та вологих циклонів (території Полісся й Лісостепу) з посиленням континентальності клімату із заходу на схід. Слід виділити дві регіональні кліматичні зони південно-кримську (з південного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські масиви Карпат і Криму) з проявами вертикальної поясності ландшафтів і температурних зон.
З усіх територій країни природні кліматичнії умови господарювання є найкращими у локальній Південно-кримській кліматичній зоні, дещо менш сприятливими у південній, а найсуворішими у Північній зоні та гірських районах. Слід відмітити, що з останніх двох регіонів найбільш суворими та, відповідно, найменш сприятливими для господарювання є території Українського Полісся та гірські масиви Карпат. Таким чином, до сприятливих природно-кліматичних умов господарювання можна віднести території Донецької, Дніпропетровської, Запорізької, Луганської, Кірово градської, Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Регіонами з переважно задовільними природно-кліматичниміи умовами є Вінницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська та Хмельницька області. Територіями з порівняно суворим кліматом і менш сприятливими для господарювання умовами є Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська області. Окремо виділяється найсприятливішими природно-кліматичними умовами господарювання АР Крим.
Серед можливих чинників деструктивного характеру, які можуть бути факторами негативного впливу на розвиток і розміщення продуктивних сил, є природні катастрофічні явища землетруси, певні гідрологічні процеси (паводки, повені, підтоплення ґрунту тощо), масові пожежі на природних об'єктах (лісах, торфовищах, інших екосистемах тощо), епідемічні інфекційні захворювання, метеорологічні (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічні й геологічні (зсуви, селеві потоки) явища. З цієї точки зору особливо несприятливими умовами щодо природної безпеки господарювання виділяються території Закарпатської, Одеської та Чернівецької областей, АР Крим, де високою є ймовірність виникнення надзвичайних ситуацій природного походження. Зокрема, на території цих областей ізосейсмами сейсмічності до 7 балів окреслено територію у 27 тис.км2. Також проблемними з цієї точки зору є регіони з порівняно високою ймовірністю виникнення небезпеки щодо стихійних лих та природних надзвичайних ситуацій і катастроф території Волинської, Дніпропетровської,Запорізької, Івано-Франківської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Херсонської та Чернігівської областей. Інші області України належать до групи регіонів із задовільною природною безпекою господарювання.
Говорячи про екологічні (враховуючи високий рівень зворотного впливу екологічних факторів на суспільне виробництво економіко-екологічні) чинники регіонального розвитку, потрібно перш за все визнати критичний щодо впливу на довкілля стан господарської діяльності в Україні загалом, зокрема найвищі в Європі показники розораності сільськогосподарських угідь, водо- та лісокористування. Враховуючи, що частка відносно екологічно чистих, сприятливих для розвитку та розміщення продуктивних сил територій становить 1015 % загальної земельної площі країни, можна зробити висновок, що для країни в цілому позитивні економіко-екологічні передумови розвитку не є властивими. Проте до місцевостей зі сприятливими та помірно сприятливими екологічними умовами без надзвичайно забруднених ділянок і ознак екологічної катастрофи здебільше відносять території Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей. Регіонами з найбільш напруженою екологічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану, є Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної катастрофи сягають 1,7 % території України і містяться головним чином у Київській та Житомирській областях. Необхідно також вказати на важке екологічне становище Українського Причорномор'я та середнього й нижнього Придніпров'я АР Крим, Одеської, Херсонської та Миколаївської областей, а також Черкащини, умови господарювання в яких можна охарактеризувати як у здебільшого погіршені. У Харківській, Волинській, Кіровоградській, Рівненській, Чернігівській, Львівській, Івано-Франківській і Вінницькій, областях спостерігаються переважно задовільні та погіршені умови господарювання, проте помітні частини цих регіонів є екологічно чистими й умовно чистими від забруднення хімічними та радіоактивними речовинами.
До природно-господарських належать і фактори економіко-географічного характеру. Серед інших вони посідають дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об'єкта народного господарства у просторі зумовлено багатьма причинами. Економіко-географічним положенням об'єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко-географічного положення означає вивчення просторових відношень досліджуваних об'єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів і вузлів.
Великий дослідницький і загальносуспільний інтерес в останнє десятиріччя викликає питання геоекономічного положення України, її різних територій і геоекономічні аспекти регіонального розвитку і формування регіональної та міжнародної політики України. В сучасному суспільстві геополітичне положення країни та регіону є одним із визначних чинників розвитку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикордонне положення територій. Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи, навпаки, стримувати соціально-економічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й наявність сприятливих передумов для розвитку мереж різних видів зв'язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічного, а особливо геополітичного розташування слід підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучного поділу території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції. Проте існує певний набір об'єктивних обставин, які й формують напрями економічного тяжіння й господарсько-інтеграційні процеси регіонів. З цієї точки зору нами пропонується розмежування території країни з погляду дії подальших перерахованих чинників.
Прикордонні території, які, в свою чергу, поділяються на південно-західні (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, Вінницька та Одеська області) та північно-східні (Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська й Донецька області) прикордонні регіони. При цьому Прикарпаття (Івано-Франківщину) можна віднести до південно-західних прикордонних територій умовно, оскільки незначна довжина ділянки, важкодоступність і відсутність мережі сполучень через державний кордон у цій області не дають змоги вважати регіон прикордонним нарівні з іншими переліченими територіями. Щодо кожної з цих груп, то характерними є достатньо відмінні передумови господарювання й міжрегіонального співробітництва, головними ознаками яких є різної інтенсивності міждержавні інтеграційні процеси, по-своєму особливі режими
охорони й перетину кордонів, традиції та щільність соціально-економічних, у тому числі культурних, господарських зв'язків тощо. Необхідно вказати, що дане виділення ґрунтується не тільки на належності території, з якою межує регіон, до "нових" країн СНД чи "старих" незалежних країн Східної Європи, а й на можливих напрямах переважної орієнтації міжрегіонального співробітництва. За цими ознаками, зокрема, і віднесено до першої групи областей Вінницький регіон, який межує з пострадянською Молдовою.
Приморські території. До них належать області, частина кордонів яких припадає на берегову лінію Азово-Чорноморського басейну. Це АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська, а також Запорізька та Донецька області. За геоекономічними ознаками, приморське положення також фактично є прикордонним. Однак, зважаючи те, що у світовій практиці сам по собі чинник виходу до морських басейнів є потужним фактором економічного зростання, який свого часу зумовив бурхливий економічний розвиток Великої Британії, став одним із переважних чинників розвитку Голландії, Росії, Греції тощо, приморське положення розглядається як окремий чинник. В Україні він підсилюється тим, що велика частина приморських територій характеризується високим (для Донецької й Запорізької областей чи не найпотужнішим у країні) економічним, у тому числі природним і людським ресурсним, а також виробничим потенціалом. Для цих областей приморське географічне положення відкриває винятково сприятливі умови для розвитку морських транспортних сполучень, розбудови портового господарства, створює широкі можливості міжрегіонального, а особливо міжнародного співробітництва, що, зокрема, вилилося свого часу у створення Чорноморської асамблеї, повноправним провідним членом якої є Україна. Приморські регіони нашої держави відзначаються й найпотужнішим природно-рекреаційним потенціалом, який створює передумови для розвитку економічно вигідних галузей господарства лікувально- та туристично-рекреаційної інфраструктури, сприяє збалансуванню еколого-економічних відносин природи та суспільства.
Реґіоноутворюючі центри макрорівня. До цих територій відносять великі міста, міські агломерації, які характеризуються високими рівнями концентрації продуктивних сил і відіграють визначальну роль у формуванні великих економічних районів та інших макрорегіональних утворень. Головним центром економічного тяжіння в Україні, як і в країн-сусідів по геополітичному східноєвропейському регіону, є столиця (м. Київ), проте в державі традиційно високою була і є роль інших великих міст центрів соціальної, культурної й економічної активності. В історичному вимірі це насамперед Харків (до 1933 р. столиця УРСР), Львів і Одеса. Через наявність значного загальноресурсного потенціалу розвитку, який акумулює в собі промисловий, інфраструктурний, науково-технічний, трудоресурсний потенціал, у тому числі потенціал висококваліфікованих виробничих і управлінських кадрів, ці території концентрують і поєднують у собі ділову, фінансову, інвестиційно-інноваційну активність й науково-дослідницьку діяльність, є центрами економічного зростання. До таких територій відносять міста Київ, Львів, Одесу, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Чернігів, Вінницю тощо. При цьому ні в якому разі не принижується роль регіональних центрів мезорівня (обласних центрів), однак, практично в кожному регіоні (економічному районі макрорівня) об'єктивно існує центр, до якого тяжіють економічні процеси. Тільки у випадку Поліського економічного району виділено два регіоноутворюючі міста (Чернігів та Житомир), зважаючи на анклавне положення Чернігівщини по відношенню до Східного Полісся.
Транзитно-транспортні регіони. До них відносять ті області, через територію яких реалізуються основні господарські зв'язки й проходять важливі транспортні артерії, а також у межах яких розміщені найзначніші транспортні вузли. Загалом такими територіями є регіони з вигідним , економіко-географічним положенням. При цьому, враховуючи у даному випадку щільність транспортної мережі та обсяги вантажопотоків, можна виділити експортно-орієнтовані регіони і території, для яких характерними є розвинуті міжрегіональні транспортні відносини всередині країни.
Зважаючи на те, що сталість, обсяги та щільність господарських зв'язків є одними з основних районоутворюючих факторів в економічному районуванні, в даному разі можна орієнтуватись на сітку економічного районування, в якій виділено таксони зі сталими щільними господарськими зв'язками між областями районів. Крім того, можна виокремити самі макроекономічні райони, в тому числі із транспортною (серед інших галузей господарства) спеціалізацією. Ними є Карпатський, Південний і Східний експортно-орієнтовані регіони, а також й Центральний, Донецький і Придніпровський економічні райони, для яких властивим є високий рівень розвитку внутрішньорегіональних і міжрегіональних, у тому числі міжнародних зв'язків. Причому територіями з найвищими рівнями транспортної спеціалізації є Одеська та Черкаська, з високими Дніпропетровська, Донецька,
Закарпатська, Запорізька, Кіровоградська, Київська, Харківська і Херсонська області. Для Поліського та Подільського економічних районів транспортна спеціалізація є менш характерною, ніж для перелічених.
Стратегічно пріоритетні території. Складний фактор стратегічної пріоритетності можна охарактеризувати як такий, що, ні в якому разі не відкидаючи проблеми розвитку більшості регіонів країни, виводить на передній план життєво важливі території, соціальне благополуччя й економічний розвиток яких є однією з головних умов розвитку національної економіки. Такими територіями насамперед є столиця країни м. Київ і столичний регіон, структуроформуючі на загальнонаціональному рівні сировинно-промислові комплекси Донбасу й промислового Придніпров'я, Харківщина зі значним виробничим потенціалом та території, постраждалі від чорнобильських наслідків, найменш розвинуті в соціальному відношенні області Карпат, а також Причорномор'я, де виділяється пріоритетністю АР Крим. Загалом, враховуючи високу напруженість регіональних проблем фактично в усіх областях України, про стратегічну пріоритетність розвитку вказаних регіонів на даному етапі можна говорити не як про особливий виняток із загального ряду, а, скоріше, як про неможливість подальшого ігнорування на державному рівні без важких для країни наслідків їх регіональних проблем.
Отже, геоекономічне розташування практично всіх без винятку територій України можна охарактеризувати як сприятливе з точки зору розвитку міжрегіональних зв'язків, а більшості регіонів з позицій перспектив міжнародного співробітництва, а також стратегічної пріоритетності розвитку. Тому, не визначаючи ранжирування регіонів за вказаними ознаками, можна підкреслити необхідність розвитку всіх видів соціально-економічних і культурних зв'язків як у міжрегіональному, так і в міждержавному вимірах. У цьому контексті логічним є висновок про необхідність багатополюсної інтеграції на регіональному рівні навіть при декларованій одномірній орієнтації загальнодержавної зовнішньоінтеграційної політики.
Таким чином, аналіз природно-економічних передумов розвитку та розміщення продуктивних сил у регіонах України дає змогу зробити висновки, що для народного господарства різних регіонів країни притаманною є наявність комплексу об'єктивних явищ і обставин, які формують регіонально-диференційоване природно-економічне середовище функціонування продуктивних сил. Також з'ясовано, що для різних територій країни таке природно-економічне середовище характеризується різними рівнями сприятливості щодо розвитку та розміщення продуктивних сил. На макро- та мезорегіональному рівнях (для господарських комплексів обласного та міжобласного рівнів) також простежуються чітко сформовані територіальні утворення, для яких можна визначити такі рівні сприятливості: особливо сприятливі, сприятливі, задовільні та малозадовільні. Причому, загалом для України природно-економічні передумови розвитку народного господарства можна охарактеризувати як сприятливі. Звідси регіони з першої групи визначаються як такі, що для них вказані передумови є кращими за притаманні для України в цілому, а третьої та четвертої груп з меншою сприятливістю. Згідно з нашою оцінкою, за запропонованою класифікацією до регіонів з більш сприятливими, ніж в цілому для України, природно-економічними передумовами господарювання належать найбагатші на природно-ресурсний потенціал області Донбасу та промислового Придніпров'я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується винятковими природо-кліматичними умовами господарювання. До таких, що мають задовільні передумови господарської діяльності, належать області, для яких структура природно-ресурсного потенціалу є гіршою, а забезпеченість ресурсами меншою за середню для країни в цілому при наявності значної кількості екологічних проблем і з менш сприятливими природно-кліматичними та іншими об'єктивними умовами господарювання. Це, згідно з нашим визначенням, Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано-Франківська області. Причому цій групі областей притаманними є явища, за яких окремі несприятливі фактори, як правило, компенсуються іншими, вельми сприятливими для господарювання (наприклад, екологічна ситуація Київщини, Волині та Чернігівщини їх сприятливим економіко-географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття багатими природними ресурсами). Наступну групу областей складають території з малозадовільними передумовами, або з найбіднішим ПРП, з найгіршою екологічною ситуацією, з найбільш високим рівнем природної небезпеки господарювання, чи з певним комплексом несприятливих природних умов, а також ті, що поєднують на своїй території дію кількох вказаних факторів. До них належать Житомирська, Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. Більшість областей України належить до групи регіонів, характерними для яких є сприятливі природні (в тому числі кліматичні, агрокліматичні, ландшафтні тощо) умови та задовільна природна безпека господарювання, близька до середньої в країні забезпеченість ПРП і порівняно помірна напруженість екологічної ситуації. Це Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіровоградська, Черкаська, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Таким чином, з'ясовано, що територія країни в регіональному розрізі характеризується наявністю комплексу об'єктивних природно-економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил. Для більшості регіонів їх можна охарактеризувати як сприятливі щодо подальшого соціально-економічного розвитку територій за умов оптимального врахування цих передумов при комплексному, екологічно-орієнтованому використанні всіх компонентів природно-ресурсного середовища функціонування продуктивних сил.
Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого-економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення та розвитку продуктивних сил за науково обгрунтованими критеріями використання ресурсів.
5.2. Особливості просторового розміщення природно-ресурсного потенціалу крани

Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність рудних і нерудних (у тому числі паливних) корисних копалин, які можуть бути використані за сучасного рівня розвитку продуктивних сил. На даний час у надрах України виявлено близько 20000 родовищ і проявів 111 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 9051 родовище (з урахуванням комплексності) і 96 видів корисних копалин мають промислове значення і враховуються Державним балансом запасів, в тому числі: родовищ нафти і газу 984, метану вугільних родовищ 127, вугілля 766, торфу 1568, сапропелю 274, металічних корисних копалин 358, неметалічних корисних копалин 3907, підземних вод 1067. До числа розвіданих належать 7667 родовищ 96 видів корисних копалин.
У структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько-Волинському басейнах; бурого вугілля переважно в Дніпровському басейні. В Україні виявлено 307 родовищ нафти і газу, які зосереджені переважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причорномор'ї. Крім того, на Державному балансі запасів перебуває 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території України розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосереджені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях.
У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди, основні родовища залізних руд зосереджені у Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському басейні.
Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіровоградській та Дніпропетровській областях; ртуті в Донбасі і Закарпатті; титану в Житомирській, Київській, Черкаській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного й Азовського морів; бокситів у Дніпропетровській області; алунітів у Закарпатті; нефелінів у Приазов'ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісноземельних елементів розташовані в Житомирському Поліссі та в Приазов'ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті.
Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високоякісний каолін (Полісся та Центральний район), облицювальний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно-магнієвих солей зосереджені в Івано-Франківській і Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних і конструкційних матеріалів. Помітною є частка їх у структурі мінерального потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного економічних районів.
Земельні ресурси використовуються за двома основними призначеннями як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільськогосподарського виробництва та лісового господарства. Земельні ресурси як складова природно-ресурсного потенціалу відіграють провідну роль у матеріальному виробництві. Земельні ресурси України є основними в структурі її природно-ресурсного потенціалу (44,4% всього природного багатства держави). На відміну від мінеральних і водних ресурсів, в яких лише невелика частина на певний момент часу безпосередньо використовується у виробництві чи споживається для побутових та інших цілей (наприклад, для водних ресурсів це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування становить по Україні понад двох третин земельного фонду. Крім того, частина земельного фонду використовується під розробку корисних копалин, під будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства. Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно перебуває під значним антропогенним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є високий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов'язана з цим необхідність постійного відтворення ґрунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остання визначається належністю даної території до певної природно-географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький і частково Придніпровський економічні райони), Лісостепу (Подільський, Східний і частково Центральний райони), де переважають чорноземи, а найнижчою у Поліській зоні (Поліський, частково Карпатський і Східний райони). Значною внутрішньою диференціацією родючості земель, пов'язаною з гірськими природними умовами, вирізняється в цілому Карпатський економічний район. Умови землекористування в Україні загалом є достатньо складними. Рілля з граничними витратами і важкими грунтами займає 57 % земельної площі, зокрема: по Карпатському регіону 83 %, Поліському 74 %, Центральному 48 %, Подільському 44 %, Донецькому 72 %, Східному 34 %, Придніпровському 56 %, Південному 64 %. За економічними ознаками рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис. га.
Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність 72,2 %, розораність 57,1 %; частка ріллі в загальній площі сільськогосподарських угідь сягала 79,1 %.
Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа території, забрудненої внаслідок Чорнобильської аварії, перевищує 3,5 млн.га. Рівень інтенсивності використання земельних ресурсів України у територіальному розрізі є досить диференційованим. Найвищу сільськогосподарську освоєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільськогосподарська освоєність гірських територій і заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району характерний і найнижчий в Україні рівень еколого-економічної ефективності землекористування, який є близьким до гранично припустимого для використання в суспільному виробництві.
Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств і шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних і морських вод. У водні ресурси входять і запаси підземних вод, не пов'язані з поверхневим стоком та запаси морської води. Найвищим є рівень водозабезпечення господарства в західних і північних областях України. Потенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобагаторічною величиною 209,8 км3, з яких лише 25 % формуються в межах України, а решта їх надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України становлять 86,8 тис. м3 на 1 км3 або 1,04 тис. м3 на одну людину. Обсяг підземних вод, не зв'язаних з поверхневим стоком, який враховується в ресурсній частині водогосподарського балансу, становить 7 км3. Питомі прогнозні ресурси підземних вод відповідають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 км3 морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів України є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких господарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зосередження потужних споживачів Донбасі, Криворіжжі, Автономній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ресурсів є їх гідроенергоресурси запаси енергії річкових потоків і водойомищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів багаті придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих і середніх річок України.
Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. Свого часу ліси постачали єдиний відомий людині вид палива. Нині основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості. Головним сировинним продуктом користування лісовими ресурсами виступає деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості, виготовлення різноманітних конструкційних матеріалів, палива тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону становлять недеревні ресурси лісу це технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна належить до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в тому числі вкрита лісом 9,4 млн. га. Лісистість території становить усього 15,6 %, причому її рівень є територіально диференційованим відповідно до природно-географічного зонування території країни. Найвищий рівень лісистості (43,2 %) в Івано-Франківській області Карпатського району, а найнижчий (1,8 %) у Запорізькій області Придніпров'я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район і Полісся. Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. м3, в тому числі хвойної 897, твердолистяної 663, м'яколистяної 173 млн. м3. Помітне промислове, а особливо охоронне значення мають лісові насадження Лісостепової зони. Наближеним до оптимального для України вважається показник лісистості на рівні 21-22 %, який дає можливість досягти збалансованості між лісосировинними запасами, екологічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше половини лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту складають експлуатаційні ліси сировинно-промислового призначення.
Природно-рекреаційні ресурси являють собою особливий вид ресурсів, а саме: гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних і гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здоров'я і підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туризму. Загальна площа потенційно рекреаційних територій займає 7,2 % території України (близько 4,4 млн. га), в тому числі природоохоронних земель 2,2 %. На базі природно-рекреаційних ресурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери санаторно-лікувальна та туристично-рекреаційна. До складу природно-рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно-пізнавальні ресурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак найвищою є концентрація рекреаційних ресурсів у приморських областях України, в АР Крим, а також у Карпатському економічному районі. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), Житомирській, Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любень, Немирів), Полтавській (Миргород) областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано-Франківській, Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування понад півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятками тощо.
У структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Крім великої цінності фауни як невід'ємної складової природного середовища регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. В Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені переважно на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами дедалі більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством і різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територій України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів і рибальських ресурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів.
5.3. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання й ресурсозбереження
Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості примноження й відновлення компонентів природно ресурсного потенціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного потенціалу України полягають у тому, що значна частина ресурсів перебуває у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), а також у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, насамперед палива (нафти, газу, вугілля), обмежених фінансових і технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов'язуються з розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин: золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучення корисних складових із породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин.
Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продуктивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на базі раціонального проектування розвитку поселень. Через впровадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розораності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є досягнення збалансованого співвідношення ґрунтів різного функціонального призначення в зональних системах землекористування. Як землеохоронний захід провідним є боротьба з вітровою та ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровадження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекультивацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь лук і пасовищ. Головними складовими ґрунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-технологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація території, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно до регіональних передумов ресурсокористування, поліпшення виробничих властивостей ґрунтів, упровадження ґрунтозахисних технологій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протиерозійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збереження оптимального, екологічно виправданого паритету між функціональним використанням земель у межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов'язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, структури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.
Проблеми водокористування в Україні полягають насамперед у просторовій незбалансованості джерел і споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, передусім енергетично-металургійного спрямування, характеризується підвищеною водомісткістю.
Інший комплекс проблем пов'язаний із постійним погіршенням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речовинами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збереження й поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й збалансування користування водою з науковим обґрунтуванням водогосподарського балансу, а з іншого запобігання шкідливому впливові забруднюючих речовин на воду, а води, в свою чергу, на природне середовище. Для цього в належний технічний стан має бути приведено водні об'єкти, поліпшено самовідновну та самоочисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну базу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоциклового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водоспоживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, насамперед водної ренти.
Комплекс проблем щодо формування й раціонального використання лісових ресурсів України включає в себе передусім негативні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо в Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання й екологічними вимогами. "Наступ" мережі розселення та господарської діяльності загалом на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових ґрунтів. Окрему болючу проблему становлять лісові пожари, які все частішають з огляд на глобальне потепління клімату планети. В кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісокористування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отже, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збереження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через розширення зелених зон у мережах розселення і виробничих зонах, забезпечення раціональних територіальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув'язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень.
Головні проблеми щодо ефективного використання природних рекреаційних ресурсів України полягають насамперед у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств населення країни, що дасть змогу розгорнути ефективну рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарювання. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні території з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій із рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).
Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил зумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і "звуження" площ його природного існування через використання земель для виробничих і невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В результаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод скорочується аж до зникнення кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно добра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густота населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об'єктів національного та місцевого значення. Велику роль у збереженні та відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співробітництво у цій галузі, в тому числі тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону.
На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження як прогресивний - напрям використання природно ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліпшення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться в комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (насамперед мінеральних), упровадженні ресурсозберігаючої техніки й технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економному використання наявної ресурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користування має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елементом цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновних і охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою отримання комплексного ефекту від пиродокористування.




15

Приложенные файлы

  • doc 11377529
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий