Земельний кодекс України. Коментар.

ЗЕМЕЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ
Коментар
Рекомендовано вченою Радою НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України

"Одіссей" Харків 2002

ЗМІСТ

13 TOC \* MERGEFORMAT 14Передмова 13 PAGEREF _Toc223592451 \h 14515
Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА 13 PAGEREF _Toc223592452 \h 14615
Глава 1. Основні положення 13 PAGEREF _Toc223592453 \h 14615
Глава 2. Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин 13 PAGEREF _Toc223592454 \h 141215
Глава 3. Повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин 13 PAGEREF _Toc223592455 \h 141615
Розділ ІІ. ЗЕМЛІ УКРАЇНИ 13 PAGEREF _Toc223592456 \h 141915
Глава 4. Склад та цільове призначення земель України 13 PAGEREF _Toc223592457 \h 141915
Глава 5. Землі сільськогосподарського призначення 13 PAGEREF _Toc223592458 \h 142115
Глава 6. Землі житлової та громадської забудови 13 PAGEREF _Toc223592459 \h 143315
Глава 7. Землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення 13 PAGEREF _Toc223592460 \h 143915
Глава 8. Землі оздоровчого призначення 13 PAGEREF _Toc223592461 \h 144315
Глава 9. Землі рекреаційного призначення 13 PAGEREF _Toc223592462 \h 144515
Глава 10. Землі історико-культурного призначення 13 PAGEREF _Toc223592463 \h 144815
Глава 11. Землі лісового фонду 13 PAGEREF _Toc223592464 \h 145015
Глава 12. Землі водного фонду 13 PAGEREF _Toc223592465 \h 145415
Глава 13. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення 13 PAGEREF _Toc223592466 \h 146015
Розділ ІІІ. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ 13 PAGEREF _Toc223592467 \h 147815
Глава 14. Право власності на землю 13 PAGEREF _Toc223592468 \h 147815
Глава 15. Право користування землею 13 PAGEREF _Toc223592469 \h 149015
Глава 16. Право земельного сервітуту 13 PAGEREF _Toc223592470 \h 149715
Глава 17. Добросусідство 13 PAGEREF _Toc223592471 \h 1410115
Глава 18. Обмеження прав на землю 13 PAGEREF _Toc223592472 \h 1410415
Розділ IV. НАБУТТЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ 13 PAGEREF _Toc223592473 \h 1411415
Глава 19. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами 13 PAGEREF _Toc223592474 \h 1411415
Глава 20. Придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових угод 13 PAGEREF _Toc223592475 \h 1413215
Глава 21. Продаж земельних ділянок на конкурентних засадах 13 PAGEREF _Toc223592476 \h 1413715
Глава 22. Припинення прав на землю 13 PAGEREF _Toc223592477 \h 1414115
Розділ V ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ 13 PAGEREF _Toc223592478 \h 1415415
Глава 23. Захист прав на землю 13 PAGEREF _Toc223592479 \h 1415415
Глава 24. Відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам 13 PAGEREF _Toc223592480 \h 1415615
Глава 25. Вирішення земельних спорів 13 PAGEREF _Toc223592481 \h 1416015
Розділ VI. ОХОРОНА ЗЕМЕЛЬ 13 PAGEREF _Toc223592482 \h 1416415
Глава 26. Завдання, зміст 1 порядок охорони земель 13 PAGEREF _Toc223592483 \h 1416415
Глава 27. Використання техногенно забруднених земель 13 PAGEREF _Toc223592484 \h 1417115
Глава 28. Консервація земель 13 PAGEREF _Toc223592485 \h 1417315
Розділ VII. УПРАВЛІННЯ В ГАЛУЗІ ВИКОРИСТАННЯ І ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ 13 PAGEREF _Toc223592486 \h 1417515
Глава 29. Встановлення та зміна меж адміністративно-територіальних утворень 13 PAGEREF _Toc223592487 \h 1417515
Глава 30. Планування використання земель 13 PAGEREF _Toc223592488 \h 1417715
Глава 31. Землеустрій 13 PAGEREF _Toc223592489 \h 1418115
Глава 32. Контроль за використанням та охороною земель 13 PAGEREF _Toc223592490 \h 1418715
Глава 33. Моніторинг земель 13 PAGEREF _Toc223592491 \h 1419015
Глава 34. Державний земельний кадастр 13 PAGEREF _Toc223592492 \h 1419115
Глава 35. Економічне стимулювання раціонального використання та охорони земель 13 PAGEREF _Toc223592493 \h 1420615
Глава 36. Відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва 13 PAGEREF _Toc223592494 \h 1420715
Розділ VIII. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА 13 PAGEREF _Toc223592495 \h 1421115
Глава 37. Відповідальність за порушення земельного законодавства 13 PAGEREF _Toc223592496 \h 1421115
Розділ IX. ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ 13 PAGEREF _Toc223592497 \h 1421415
Розділ X. ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ 13 PAGEREF _Toc223592498 \h 1422015
15 ББК 67.301 К57

За редакцією:
члена-кореспондента Академії правових наук України, доктора юридичних наук, професора Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Гетьмана А.П.,
члена-кореспондента Академії правових наук України, доктора юридичних наук, професора Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Шульга М.В.
Рецензенти:
директор НДІ приватного права і підприємництва Академії правових наук України, член-кореспондент Академії правових наук України,
професор В.В. Костицький', головний вчений секретар Академії правових наук України, член-кореспондент Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор О.В. Петришин; завідувач кафедри господарського права юридичного факультету Донецького державного університету, доктор юридичних наук, доцент Вабкова А.Г.
К57 Земельний кодекс України. X.: ТОВ «Одіссей», 2002. 600 с.
ISBN 966-633-118-7
Усі права захищені. Передрукування всієї книги, а також окремих розділів переслідується законом.
© Автори відповідних розділів, 2002 ©ТОВ «Одіссей», оформлення, підготовка до друку, 2002.
ISBN 966-633-118-7


Авторський колектив
Беженар Г.М. - викладач Одеської національної юридичної академії, гл. 34 (ст.ст. 199-204);
Бердніков Е.С. начальник юридичного відділу управління зем. ресурсів Одеської міської ради, гл. 19 (ст.ст. 120-126);
Бондар Л.О. викладач Одеської національної юри-
дичної академії, гл. 24 (ст.ст. 156-157); Розділ IX. Прикінцеві положення;
Булигін СЮ. заступник директора з науки ННЦ «ІГА ім. О.Н. Соколовського», доктор сільськогосподарських наук, член-кореспондент УААН, професор, гл. 26 (ст.ст. 162-164; 172);
Гетьман А.П. доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, гл. 17 (ст.ст. 108-109); гл, 22 (ст.ст. 140-151); гл. 25 (ст.ст. 158-161); гл. 31 (ст.ст. 181-186); гл. 32 (ст.ст. 187-190); гл. 33 (ст.ст. 191-192);
Гордєєв В.І. кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, гл. 12 (ст.ст. 58-64);
Гуревський В.К. кандидат юридичних наук, доцент Одеської національної юридичної академії, гл. 36 (ст.ст. 208-209);
Жаренко В.Ф. президент юридичної фірми «Агрокон-салтинг», м. Суми, гл. 20 (ст.ст. 127-133); гл. 23 (ст.ст. 152-155); гл. 35 (ст.ст. 205-206);
Каракаш 1.1. кандидат юридичних наук, доцент Одеської національної юридичної академії, гл. 19 (ст.ст. 116-119); Розділ X. Перехідні
положення;
Кисєль В.1. зав. лабораторією екології грунтів і біо-
землеробства ННЦ «ІГА ім. О.Н. Соколовського», доктор сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник, гл. 26 (ст.ст. 167; 169-170);
Кулинич П.Ф. кандидат юридичних наук, старший науковий співробітник Інституту держави та права НАН України, гл. 5 (ст.ст. 22-37);
З
Лактіонова ТМ. зав. лабораторією геоекофізики грунтів ННЦ «ІГА ім. О.Н. Соколовського», кандидат сільськогосподарських наук, старший науковий співробітник, гл. 26 (ст. 171);
Медведєв В.В. директор Національного наукового центру «Інститут ґрунтознавства та агрохімії ім. О.Н. Соколовського», доктор біологічних наук, академік УААН, професор, Заслужений діяч науки і техніки України, гл. 26 (ст. 166);
Момопг Г.Ф. старший науковий співробітник лабораторії екології грунтів і біоземлеробства ННЦ «ІГА ім. О.Н. Соколовського», кандидат сільськогосподарських наук, гл. 26 (ст.ст. 166; 168);
Носік В.В. кандидат юридичних наук, доцент юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, гл. 21 (ст.ст. 134-139);
Пащенко О.М. кандидат юридичних наук, викладач Одеської національної юридичної академії, гл. 34 (ст.ст. 193-198);
Погрібний О.О. доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент АПрНУ, зав. кафедри аграрного, земельного та екологічного права Одеської національної юридичної академії, гл. 86 (ст. 207); гл. 37 (ст.ст. 210-212);
Розметає* С.В. кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, гл. 14 (ст.ст. 78-91);
Чуйте В.О. кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім, Ярослава Мудрого, гл. 7 (ст.ст. 43-46); гл. 8 (ст.ст. 47-49); гл. 9 (ст.ст. 60-52); гл. 10 (ст.ст. 53-54); гл. 11 (ст.ст. 55-57); гл. 16, (ст.ст. 92-97);
Шахое В.С. кандидат юридичних наук, доцент Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, гл. 2 (ст.ст. 6-12); гл. З (ст.ст. 13-17); гл. 16 (ст.ст. 98-102); гл. 18 (ст.ст. 110-115);
Шульга М.В. доктор юридичних наук, професор Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого, гл. 1 (ст.ст. 1-6); гл. 4 (ст.ст. 18-21); гл. б (ст.ст. 38-42); гл. 13 (ст.ст. 65-77); гл. 29 (ст.ст. 173-176); гл. ЗО (ст.ст. 177-180).

Передмова

Новий Земельний кодекс України основний нормативний акт у сфері земельних відносин. Його завданням є регулювання цих відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
За формою, змістом, структурою та напрямками новий Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земельного кодексу в редакції 1992 року. Цей документ відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нормотвор-чої та правозастосовчої практики. Основним земельним законом держави закріплені нові правові інститути: право земельного сервітуту, набувальна давність, договір довічного утримання, застава землі, обмеження прав на землю, продаж земельних ділянок на конкурентних засадах, зонування земель, державна реєстрація земельних ділянок, право концесіонера на земельну ділянку та ін. Він регулює підстави і порядок виникнення, здійснення, припинення та захисту земельних прав суб'єктів і розглядає землю не тільки як об'єкт власності і господарювання, але разом з тим і як природний ресурс елемент довкілля.
Земельний кодекс містить детальний механізм здійснення операцій із земельними ділянками та земельними частками, відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соціальну спрямованість.
Особлива увага в Земельному кодексі приділяється охороні земель, що випливав із змісту ст. 14 Конституції України, згідно з якою земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
В новому Земельному кодексі знайшла своє закріплення низка принципових положень. Так, замість ка
13PAGE14515
тегорії земель населених пунктів у складі земель України самостійне місце тепер займають землі житлової та громадської забудови. Окремої уваги заслуговує повна, логічно і юридично виважена система земель-но-процесуальних норм, які повинні забезпечувати реалізацію земельних норм матеріального права і гарантії прав на землю.
Земельним кодексом встановлено, що землі сільськогосподарського призначення можуть знаходитися у приватній власності тільки громадян України. Якщо ж вони будуть отримані у спадщину іноземними громадянами як особами без громадянства або ж іноземними юридичними особами, то ці землі підлягають відчуженню протягом року.
На період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом.
Земельним кодексом передбачено, що використання землі буде здійснюватися головним чином на умовах оренди та права власності на землю. Постійне ж землекористування матиме обмежений характер. До 1 січня 2006 року суб'єкти постійного користування землею повинні оформити оренду відповідної земельної ділянки або ж отримати її у власність.
Цей закон, остаточно закріпивши багатосуб'єктність права власності на землю, забезпечує пріоритет права приватної власності на даний об'єкт природи.
Все це зумовило необхідність створення Коментаря, де ураховані новели нового Земельного кодексу, а також тенденції подальшого розвитку і реформування земельних відносин та аграрного сектора економіки України.
Автори Коментаря виходять з того, що він не є монографічним дослідженням, а являє собою практичний посібник. Тому в ньому відсутні наукові дискусії, точки зору, що існують в юридичній літературі та відображають зміст тих або інших питань правового регулювання земельних правовідносин. Текст являє собою
13PAGE14615
авторську позицію по коментованих статтях нового
Земельного кодексу України.
Коментар підготовлено у межах наукового плану, що виконується Лабораторією правового регулювання земельних відносин Інституту державного будівництва і місцевого самоврядування АПрН України, і є складовою частиною науково-практичної комплексності програми «Становлення та розвиток земельного законодавства України в сучасних умовах» /№ держ. реєстрації 0102 V 000163/, яка розробляється Інститутом.
Авторський колектив висловлює подяку усім, хто порадами і зауваженнями допоміг у створенні Коментаря.
Нормативний матеріал приведений за станом на 1 квітня 2002 р.
Розділ І. ЗАГАЛЬНА ЧАСТИНА
Глава 1. Основні положення

Стаття 1. Земля основне національне багатство
1. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охоропою держави.
2. Право власності на землю гарантується.
3. Використання власності па землю не може завдавати шкоди правам і свободам громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Земля як складова частина біосфери включає ґрунти та інші природні елементи ландшафту, що органічно пов'язані між собою і забезпечують належне існування флори і фауни та життєдіяльність людини.
Конституція України, зважаючи на виключно важливе значення землі у всіх сферах економіки країни, проголошує її основним національним багатством і запроваджує при цьому імперативний принцип особливої охорони зазначеного найважливішого компонента біосфери.
Принцип особливої охорони державою землі як основного національного багатства передбачено в ст. 14 Конституції України. Він складає систему правових, оргашзадійиих, економічних та інших заходів, спрямованих на її раціональне використання, запобігання необгрунтованому вилученню земель із сільськогосподарського обігу; захисту від шкідливих антропогенних впливів, а також на відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду, забезпечення належного режиму земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та істори-ко-культурного призначення (ст. 162 Земельного кодексу (далі ЗК)). Ця система заходів передбачена усіма нормами Земельного кодексу України, а також іншими законами і нормативними актами, виданими відповідними органами державної влади, місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій згідно їх повноважень у галузі регулювання земельних відносин (статті 6-17 ЗК).
З метою охорони земель України як основного національного багатства Верховною Радою України Законом від 21 вересня 2000 року затверджена «Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки»1. Вона розроблена в контексті вимог для подальшого опрацювання, вдосконалення та розвитку екологічного законодавства України, а також відповідно до рекомендацій Всеєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття (1995 р.) щодо питання формування Всеєвропейської екологічної мережі як єдиної просторової системи територій країн Європи з природним або частково зміненим станом ландшафту.
Формування екологічної мережі, яка включає до свого складу і землі, передбачає зміни в структурі земельного фонду шляхом віднесення (на підставі обґрунтування екологічної безпеки та економічної діяльності) частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів.
Наявна площа та територіальна структура земель України, що підлягають особливій охороні з боку держави, дають належні підстави для віднесення їх до територіальної системи з певними ознаками екологічної мережі.
1 Офіційний вісник України. 2000. № 43. Ст. 1817.
13PAGE14915
Сприятливі умови для охорони та збільшення площі земель з природними ландшафтами, що склалися у процесі реформування економічних відносин у землекористуванні, забезпечується:
вилученням земель сільськогосподарського призначення (насамперед деградованих орних земель) внаслідок економічної збитковості їх використання за призначенням;
вилученням із промислового використання (у видобувній, будівельній та інших галузях виробництва) земельних ділянок, які втратили природний стан і становлять підвищену небезпеку для збереження навколишнього середовища;
наданням переваги відновленню природних ландшафтів як найбільш доцільному виду використання земель, що вибувають із сільськогосподарського використання;
збільшенням території лісів, лісосмуг навколо сільськогосподарських угідь;
необхідністю виконання Україною міжнародних зобов'язань у галузі охорони довкілля і зокрема земель.
Головною метою цієї Програми є збільшення площі земель країни з природними ландшафтами до рівня, достатнього для збереження їх різноманіття.
Основними її завданнями є:
обґрунтування та опрацювання організаційно-правових, економічних, науково-практичних та інших заходів щодо забезпечення процесу формування та захисту екологічної мережі і, зокрема, земельного фонду країни;
резервування та подальше надання статусу заповідних цілинним землям, еталонним типам ґрунтів тощо;
оптимізація площ сільськогосподарських угідь та зменшення ступеня їх розораності;
удосконалення структури земель сільськогосподарського призначення та збагачення їх природними компонентами;
впровадження ґрунтозахисної системи землеробства з контурно-меліоративною організацією території;
обмеженая руйнівного інтенсивного використання екологічно уразливих земель;
здійснення консервації сільськогосподарських угідь з дуже змитими та дуже дефльованими ґрунтами на схилах крутизною понад 5-7 градусів.
Завдання, зміст і порядок охорони земель та ґрунтів викладено в статтях 162-168 ЗК. Обов'язок по охороні земель покладено на відповідні органи державної влади, місцевого самоврядування та державні адміністрації (статті 617 ЗК).
Для охорони земель запроваджується державний, самоврядний та громадський контроль (статті 187-190 цього Кодексу).
З метою раціонального використання та охорони земель, створення сприятливого екологічного середовища та поліпшення природних ландшафтів Земельним кодексом передбачається проведення землеустрою (статті 181-186), моніторингу земель (статті 191, 192), державного земельного кадастру (статті 193204) та економічного стимулювання (ст. 205).
Охорона земель спрямована на збереження родючості ґрунтів, підвищення продуктивності землі, використання земельних ресурсів у відповідності з їх цільовим призначенням, недопущення забруднення землі шкідливими речовинами та ін.
Громадяни та юридичні особи, винні у псуванні сільськогосподарських та інших земель, забрудненні їх хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засміченні промисловими, побутовими відходами, а також в інших порушеннях законодавства про охорону земель, закріплених в ст. 211 Земельного кодексу, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність.
Конституційне положення щодо гарантій права власності на землю, передбачене Земельним кодексом, стосується не тільки державної, а й інших форм власності на землю. При цьому Конституція України, а за нею і Земельний кодекс виходять з того, що законодавчо закріплені форми власності на землю забезпечуються тими ж гарантіями, що і право власності на будь-які інші об'єкти.
Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України). Це право на землю гарантується системою правових засобів забезпечення набуття права власності на землю і реалізації суб'єктами» зазначеними в ст. 80 ЗК.
Порядок та умови набуття, реалізації та захисту права власності на землю цих суб'єктів передбачено статтями 81-90; 116-121; 127-131; 152-157 ЗК.
Згідно ч.З ст. 13 Конституції власність зобов'язує. Вона не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Зазначені принципові конституційні положення повною мірою стосуються і власності на землю.
Ст. 91 Земельного кодексу зобов'язує власників земельних ділянок підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі, додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів, а також закріплює інші обов'язки цих суб'єктів.
У відповідності з Конвенцією про захист прав людини та основних свобод від 4.11.1950 р.1 кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Згідно Закону України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»2 серед заходів, що можуть здійснюватися в такій зоні, у випадку запровадження в ній правового режиму надзвичайного ста-и допускається примусове відчуження об'єктів пра-іа приватної власності (в тому числі і земельних діля
1 Голос України. 2001. № 3. 10 січня.
2 Офіційний вісник України. 2000. № 32. Ст. 1340.
нок) з обов'язковим наступним повним відшкодуванням їх вартості (ст. 10).
Власники землі, які допустили порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, зокрема порушили права громадян на екологічно безпечне довкілля або порушили норми екологічної безпеки тощо, у відповідності із Законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 68) притягуються до відповідальності. Згідно ст. 211 Земельного кодексу громадяни та юридичні особи власники землі несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, наприклад, за невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням; розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єктів, що негативно впливають на стан земель; непроведення рекультивації порушених земель тощо.

Стаття 2. Земельні відносини
1. Земельні відносини це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.
2. Суб'єктами земельних відносин є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.
3. Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).
Предметом регулювання земельного права виступають вольові суспільні відносини, об'єктом яких є земля. У процесі взаємодії людини із землею остання виконує різні функції: екологічну, соціальну, політичну, економічну та ін. Правова регламентація суспільних відносин, пов'язаних з виконанням землею зазначених функцій, здійснюється нормами різних галузей законодавства. Земельно-правовими приписами регулюються відносини щодо землі, яка використовується як головний засіб виробництва в сільоькому та лісовому господарстві, як територіальний базис, місце для розташування населених пунктів, різних об'єктів виробничого, культурно-побутового та іншого характеру, здійснення несільськогосподарської діяльності тощо.
Земельно-правове регулювання в певній мірі здійснюється і щодо відносин, які виникають у зв'язку з виконанням землею екологічної функції. В даному випадку мова йде про землю як природний об'єкт, який функціонує незалежно від волі і свідомості людини і потребує належної охорони.
Земельні відносини як вольові суспільні відносини носять об'єктивний характер і є економічними відносинами. Економічна сутність земельних відносин обумовлена відносинами власності на землю як на обов'язкову умову матеріального виробництва та іншої соціальної діяльності.
Земельні відносини, які виникають щодо землі як основного засобу виробництва, територіального базису і одночасно об'єкту природи, що знаходиться у взаємодії з навколишнім природним середовищем, тісно пов'язані із суспільними відносинами, об'єктом яких виступають води, ліси, тваринний і рослинний світ та ін. Саме в силу тісної природної взаємодії між усіма природними ресурсами, серед яких земля займає домінуюче місце, земельні відносини поряд з водними, лісовими та іншими входять до складу єдиної групи екологічних відносин.
У зв'язку з тим, що використання одних природних ресурсів впливає на екологічний стан інших природних ресурсів і довкілля в цілому, всі суспільні відносини, які при цьому виникають, в тому числі і земельні, характеризуються екологічним змістом.
Земельні відносини як складова частина екологічних відносин, заснованих на економічних законах розвитку суспільства, насичені екологічними вимогами, які направлені на забезпечення екологічної безпеки.
В сучасних умовах характер і зміст земельних відносин суттєво змінюється. Так, в результаті встановлення множинності форм власності на землю, включення певної частини земель в систему ринкового обігу шляхом укладення цивільно-правових угод із землею ці відносини, залишаючись по суті земельними,
набувають майнового характеру.
За своїм складом земельні відносини неоднорідні. Серед них можна розрізняти відносини, що виникають у сфері належності землі, використання та її охорони, а також відтворення.
Ст. 2 Земельного кодексу обмежує земельні відносини лише суспільними відносинами щодо володіння, користування і розпорядження землею, тобто такими відносинами, які складають зміст права власності на землю (див. комент. до ст. 78 ЗК). В реальній дійсності функціонують також земельні відносини, пов'язані з охороною земель, відтворенням і підвищенням родючості ґрунтів, продуктивності земель лісового фонду та ін.
Земельні відносини складаються між фізичними особами, між юридичними особами, а також між фізичними особами, юридичними особами і державою. Земельне законодавство, закріплюючи правові приписи, що регулюють ці відносини, наділяє їх відповідними правами і покладає на них певні обов'язки, а отже визнає їх суб'єктами земельних відносин. Суб'єктам будь-яких правових відносин притаманні певні якісні ознаки, які складають їх правосуб'єктність. Земельна пра-восуб'єктність це можливість суб'єкта бути учасником земельних правових відносин. До складу право-суб'єктності входить земельна правоздатність, яка дає можливість суб'єкту мати земельні права і обов'язки, а також земельна дієздатність тобто здатність суб'єкта своїми діями набувати земельні права і створювати для себе земельні обов'язки.
В ч.2 ст. 2 Земельного кодексу України визначено коло суб'єктів земельних відносин, до якого включені громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади. Органи місцевого самоврядування і органи державної влади це теж самостійні юридичні особи, які представляють інтереси відповідно територіальних громад та держави. Спе-
15
цифічними суб'єктами земельних відносин виступають також територіальні громади та держава. Згідно ст. 13 Конституції України земля та інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, тобто суб'єктом земельних відносин законом визнано і народ України.
Серед об'єктів земельних відносин Земельний кодекс України розрізняє, по-перше, землі в межах території України, по-друге, земельні ділянки, по-третє, права на земельні ділянки, у тому числі на земельні частки (паї).
Самостійним об'єктом земельних відносин виступають землі в межах території України. До таких об'єктів належать категорії земель України, які мають особливий правовий режим. Серед земель України закон розрізняє дев'ять категорій земель, в основу поділу яких покладено основне цільове призначення.
Характеристика земельної ділянки як об'єкта права власності (тобто об'єкта земельних відносин) закріплена ст. 79 Земельного кодексу. Згідно названої норми земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування з визначеними щодо неї правами (див. комент. до ст. 79 ЗК).
Земельна частка (пай) специфічний об'єкт земельних відносин. Його виникнення пов'язане з паюванням земель недержавних сільськогосподарських підприємств у процесі здійснення земельної реформи. Право на земельну частку (пай) мають члени недержавних сільськогосподарських підприємств, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в цьому підприємстві і залишаються членами підприємства відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Право на земельну частку (пай) посвідчується відповідними земельними сертифікатами, які є дійсними до виділення власникам земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності на землю (п.17 Перехідних положень).
До 1 січня 2005 року заборонено внесення права на земельну частку (пай) до статутних фондів господарських товариств. У відповідності з Перехідними положеннями (п. 15) Земельного кодексу України власники земельних часток (паїв) не можуть до 1 січня 2005 року продавати, або іншим способом відчужувати належні їм земельні частки (паї) крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Стаття 3. Регулювання земельних відносин
1. Земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.
2. Земельні відносини, що виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмосферного повітря, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.
Правове регулювання земельних відносин здійснюється в першу чергу Конституцією України, норми якої є нормами прямої дії, тобто звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод особи можливе безпосередньо на підставі Конституції навіть у разі відсутності інших нормативних актів. Вона як Основний Закон країни є нормативно-правовим актом, що має найвищу юридичну силу. У Конституції врегульовані найбільш принципові і найважливіші суспільні земельні відносини. Так, в ст. 13 встановлено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. В ст. 14 Конституції зазначено, що право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою. Крім того, даною нормою земля проголошена основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною державиПтяттрю 142 основного Закону встановлено, що земля може знаходитись!і у власності
13PAGE141715
територіальних громад сіл, селищ, міст і районів у містах.
Конституція (ст. 92) також передбачає, що найбільш важливі екологічні, в тому числі й земельні, відносини, зокрема, засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки, повинні регулюватися виключно законами.
Зазначені принципові положення, які знайшли своє закріплення на конституційному рівні, е основою для прийняття відповідного земельного законодавства.
Чинний Земельний кодекс України, спеціальний законодавчий акт, прийнятий Верховною Радою 25 жовтня 2001 року у відповідності з Конституцією, теж регулює земельні відносини. Він набрав чинності з 1 січня 2002 року. Із змісту ч.І ст. З Земельного кодексу випливає, що цей кодекс має переважну юридичну силу в регулюванні земельних відносин перед іншими нормативно-правовими актами. Виняток становить лише Конституція України, якій притаманна найвища правова сила. Крім того, регламентації земельних відносин присвячені також інші нормативно-правові акти, прийняті відповідно до Конституції та Земельного кодексу України. їх головне призначення конкретизація та деталізація земельно-правових положень, закріплених Основним Законом держави та Земельним кодексом України. Ці нормативно-правові акти можуть бути різними за формою (закони і підза-конні акти). Але об'єднує їх те, що всі вони присвячені регламентації земельних відносин.
В ч.2 ст. З Земельного кодексу проведено розмежування земельного та спеціального поресурсового законодавства, що регулює суспільні відносини щодо використання та охорони інших природних ресурсів. Маються на увазі, зокрема, відповідні нормативно-правові акти (кодекси та закони) про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря та ін.
Законом закріплено правило про те, що земельні відносини, які виникають при використанні надр, лісів, вод, а також рослинного і тваринного світу, атмос
13PAGE141815
ферного повітря регулюються Земельним кодексом, а також спеціальними нормативними актами, якщо останні не суперечать Земельному кодексу. Редакція цієї норми така, що вона забезпечує пріоритет Земельного кодексу як спеціального джерела, яким регулюються земельні відносини. Земельний кодекс допускає регламентацію земельних відносин, що виникають у сфері використання та охорони інших природних ресурсів, спеціальним поресурсовим законодавством за умови, що воно не буде суперечить кодексу.
Що ж стосується лісових, водних суспільних відносин, а також відносин, що виникають при використанні та охороні надр, тваринного та рослинного світу, атмосферного повітря та інших природних ресурсів, то вони регулюються відповідним природноресурсовим законодавством (лісовим та водним кодексами, кодексом про надра, законами «Про тваринний світ», «Про рослинний світ» тощо).
Стаття 4. Земельне законодавство та його завдання
1. Земельне законодавство включає цей Кодекс, інші нормативно-правові акти у галузі земельних
відносин.
2. Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.
Земельне законодавство складає вся сукупність законодавчих та підзаконних нормативних актів, які регулюють земельні відносини. Разом вони складають систему земельного законодавства.
Основним спеціальним актом земельного законодавства на території України є Земельний кодекс. Його особливістю є те, що він покликаний стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку вітчизняного земельного законодавства.
13PAGE141915
8а формою, змістом, структурою та напрямками чинний Земельний кодекс суттєво відрізняється від Земельного кодексу в редакції 1992 року. Чинний кодекс відображає стратегію держави, спрямовану на поглиблення і подальший розвиток земельної реформи, створює необхідну законодавчу основу для подальшої нор-мотворчої та правозастосовчої практики.
Цей кодекс відповідає вимогам ринкової економіки та цивілізованого суспільства і водночас зберігає соціальну спрямованість Він конкретизує конституційне положення щодо права власності на землю, гарантії цього права, закріплює цілу низку нових положень, поява яких пов'язана з ринковими умовами та ін.
Конституцією України (ст. 92) встановлено, що найбільш важливі екологічні відносини, в тому числі і земельні, відносини повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань. Так, поряд з Земельним кодексом діють Закони України «Про оренду землі», «Про плату за землю» та ін.
Передбачається, що в подальшому правове регулювання на законодавчому рівні окремих положень повинно здійснюватися шляхом прийняття пакету законів («Про охорону землі», «Про ринок землі», »Про землеустрій», «Про оцінку землі», «Про консервацію земель», «Про правовий режим земель охоронних зон» та ін.).
Самостійне місце серед нормативно-правових актів у галузі земельних відносин займають постанови Верховної Ради України. Серед них, наприклад, постанова «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 р., постанова «Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» від 5 березня 1998 р. та ін.
До підзаконних нормативно-правових актів, які регулюють земельні відносини, належать нормативні укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти міністерств і відомств, розпорядження місцевих державних ДДЯііо* страцій та рішення органів місцевого самоврядування
Завдання земельного законодавства полягає в регулюванні земельних відносин з певною метою. Такою метою є, по-перше, забезпечення на землю права громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, по-друге, раціональне використання та охорона земель.
Розрізняються самостійні права на землю: право власності на земельну ділянку і право користування земельною ділянкою. Відповідні земельно-правові приписи, що регулюють зазначені права, складають правові інститути: право власності і право землекористування..
Регулюючи земельні відносини, Земельний кодекс закріплює права власників земельних ділянок і землекористувачів, їх обов'язки, правила та порядок використання земель, охорону земельних прав тощо.
Відомо, що земля використовується для різних цілей, тому в ст. 4 мова йде про мету правового регулювання земельних відносин. Таких цілей як мінімум дві: раціональне використання та охорона земель.
Раціональне використання земель це таке використання, яке здійснюється на підставі науково-технічних правил, є ефективним, але не призводить до погіршення земель (зниження їх родючості чи виникнення деградації ґрунтів), а забезпечує підвищення їх родючості.
Раціональне використання земель в першу чергу означає строго цільове їх призначення. Нецільове використання землі не тільки нераціональне, але й незаконне. Для забезпечення раціонального використання землі власники земельних ділянок і землекористувачі повинні запроваджувати прогресивні системи землеробства, більш повно використовувати досягнення науково-технічного прогресу. При раціональному використанні землі її якість повинна покращуватися.
Раціональне екологічне збалансоване землекористування забезпечує збереження і покращання як землі, так і інших природних ресурсів. Нераціональним
13PAGE142115
вважається таке використання землі, яке здійснюється з порушенням зазначених вимог.
Забезпечення охорони земель самостійна мета правового регулювання земельних відносин. Охорона земель включає систему правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення. З метою посилення охорони земель згідно закону можуть розроблятися та прийматися республіканські та місцеві програми охорони земель.
Стаття 5. Принципи земельного
законодавства Земельне законодавство базується на таких принципах:
а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;
б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;
в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;
г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;
г) забезпечення гарантій прав на землю;
д) пріоритету вимог екологічної безпеки.
Принципи земельного законодавства це ті осно-оположні засади, головні ідеї, що характеризуються універсальністю та відображають суттєві положення законодавства. Вони або ж прямо закріплені в земельно-правових нормах, або ж виникають з їх змісту.
Сутність принципу поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва в тому, що земля як об'єкт земельних відносин розглядається законом не тільки як основний засіб виробництва і територіальний базис, але й як елемент довкілля, який знаходиться у нерозривному зв'язку з іншими природними ресурсами.
Забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад і держави один із самостійних принципів. В його основі положення чинного законодавства щодо рівності форм власності на землю. Це означає, що умови та об'єм здійснення власниками своїх повноважень є однаковими для всіх суб'єктів» їх суб'єктивні права підлягають захисту в однаковій мірі.
Невтручання держави в здійснення суб'єктами своїх прав щодо володіння, розпорядження та користування землею, крім випадків, передбачених законом це результат демократизації земельних відносин. Закріплення цього принципу пов'язане з розширенням прав власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі і орендарів), розвитком їх самостійності. Державне управління в галузі використання та охорони земель здійснюється в сучасних умовах у поєднанні з широкою самостійністю як власників земельних ділянок, так і землекористувачів. Згідно ст. 154 Земельного кодексу органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником земельної ділянки повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження. У випадку ж заподіяння шкоди неправомірним втручанням зазначених органів у здійснення власником повноважень щодо землі
13PAGE142315
ст. 165 Земельного кодексу встановлює відповідальність названих органів.
Право власників земельних ділянок та землекористувачів самостійно господарювати на землі є запорукою того, що держава не повинна втручатись в діяльність носіїв земельних прав при реалізації ними своїх право-мочностей. Винятки з цього правила складають випадки, передбачені законом. Мова йде, зокрема, про примусове припинення прав на земельну ділянку її власника або землекористувача при порушенні ними чинного земельного законодавства (ст. 143 ЗК). Не виключається також припинення земельних прав і на випадок необхідності забезпечення екологічної безпеки або ж інших державних чи суспільних інтересів та ін. (ст.ст. 146, 147 ЗК).
Забезпечення раціонального використання та охорони земель один з основоположних принципів. Раціональне використання землі передбачає взаємозв'язок досягнення необхідного ефекту, який отримано від господарської експлуатації землі при мінімальних витратах з одночасним збереженням і покращенням землі в процесі "її використання. Цей принцип тісно і нерозривно пов'язаний з такими принципами, як цільовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.
Згідно закону земельні ділянки повинні використовуватися суб'єктами земельних прав тільки у відповідності з цільовим призначенням. Використання земельних ділянок з порушенням зазначеної вимоги незаконне і тягне за собою певні негативні правові наслідки для суб'єкта (ст. 141 ЗК).
Забезпечення гарантій прав на землю полягає в тому, що Земельний кодекс забезпечує гарантії права власності на землю і право користування землею.
Земельні права суб'єктів (право власності на земельні ділянки та право користування ними), а також гарантії їх здійснення проголошені і закріплені Конституцією України. Так, цим Законом визначені права і свободи людини і їх гарантії, гарантується право
13PAGE142415
звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод, гарантується право власності на земельну ділянку (ст.ст. 13, 14, 56). Згідно ст. 153 Земельного кодексу власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених чинним законодавством. Примусове ж відчуження земельної ділянки (шляхом її викупу) може бути застосоване як виняток для суспільних потреб та з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом та за умови попереднього і повного відшкодування вартості земельної ділянки (ст.ст. 146, 147 ЗК). Якщо ж колишнім власником земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для суспільних потреб, він має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом.
Земельне законодавство базується на принципі пріоритету вимог екологічної безпеки. Його сутність полягає в тому, що при правовому регулюванні використання земель законодавець виходить із необхідності їх правової охорони як елементу екологічної безпеки. При цьому використання значної частини земель безпосередньо поставлено в залежність від забезпечення екологічної безпеки. Це стосується, зокрема, земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, земель лісового та водного фондів. Щодо зазначених земель законодавством встановлений такий правовий режим, який забезпечує їх особливу охорону.
Реалізація цього принципу шляхом впровадження екологічних вимог в земельно-правові норми дозволяє забезпечити здійснення комплексних заходів по охороні земель від шкідливих процесів, недопущенню розміщення, будівництва, експлуатації об'єктів, що негативно впливають на стан земель та які призводять до забруднення їх хімічними, радіоактивними, бактеріальними та іншими шкідливими речовинами.
13PAGE142515
Глава 2. Повноваження Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин

Стаття 6. Повноваження Верховної Ради
України в галузі земельних відносин До повноважень Верховної Ради України в галузі земельних відносин належить:
а) прийняття законів у галузі регулювання земельних відносин;
б) визначення засад державної політики в галузі використання та охорони земель;
в) затвердження загальнодержавних програм щодо використання та охорони земель;
г) встановлення і зміна меж районів і міст;
ґ) погодження питань, пов'язаних з вилученням (викупом) особливо цінних земель;
д) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до Конституції України.
Згідно ст. 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України.
Ст. 92 Конституції України встановлюється, що виключно законами України визначаються засади власності, використання природних, в тому числі земельних, ресурсів. Так, початком реального реформування земельних відносин в Україні слід вважати прийняття Верховною Радою Закону від 30.01.1992 р. «Про форми власності на землю» і в подальшому Земельного кодексу України в редакції від 13.03.1992 р. Значним кроком в реформуванні аграрно-земельних відносин було прийняття законів України від 14.02.1992 р. «Про колективне сільськогосподарське підприємство», від 22.06.1993 р. «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» та інші.
Певний час неприйняття відповідних змін до земельних законів Верховною Радою обумовило наявність так званого «земельно-правового вакууму», який частково ліквідовувався Указами Президента України» особливо з питань реформування аграрного сектора економіки. Прийняття Верховною Радою Земельного кодексу України від 15.11.2001 р. потребує інтенсифікацію законодавчого процесу, розроблення і введення в дію цілої низки законів, зокрема «Про розмежування земель права державної та комунальної власності», «Про реєстрацію прав на землю», «Про іпотеку», «Про охорону родючості земель,» «Про землеустрій» та інших.
Поряд із своєю основною функцією законодавчою Верховна Рада затверджує постанови, які мають програмний характер. Так, 18.12.1990 р. парламентом затверджено постанову «Про земельну реформу», 5.03.1998 р. «Основні напрями державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки».

Стаття 7. Повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин До повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин на території республіки належить:
а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;
б) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;
в) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації в межах території Автономної Республіки Крим;
г) затвердження та участь у реалізації республіканських програм використання земель, підвищення родючості ґрунтів, охорони земель;
ґ) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
13PAGE142715
д) координація діяльності районних і міських (міст республіканського значення) рад у галузі земельних відносин;
е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) координація здійснення контролю за використанням та охороною земель;
ж) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;
з) встановлення і зміна меж сіл, селищ;
и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території.
Відповідно до ст. 134 Конституції України Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відома.
Згідно з Конституцією Автономної Республіки Крим 1998 року Верховна Рада автономії здійснює представницькі, нормотворчі, контрольні функції та повноваження у межах, передбачених законодавством України.
Зазначені повноваження Верховної Ради АРК в галузі регулювання земельних відносин суттєво не відрізняються від відповідних повноважень інших регіональних суб'єктів адміністративно-територіального устрою України.

Стаття 8. Повноваження обласних рад у галузі земельних відносин До повноважень обласних рад у галузі земельних відносин на території області належить:
а) розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад;
б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
в) забезпечення реалізації державної політики в галузі використання та охорони земель;
г) погодження загальнодержавних програм використання та охорони земель, участь у їх реалізації на відповідній території;
ґ) затвердження та участь у реалізації регіональних програм використання земель, підвищення родючості грунтів, охорони земель;
д) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
е) організація землеустрою;
є) внесення до Верховної Ради України пропозицій щодо встановлення та зміни меж районів, міст;
ж) встановлення та зміна меж сіл, селищ;
з) вирішення земельних спорів;
и) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Області України входять складовою частиною в систему адміністративно-територіального устрою держави.
У відповідності з Законом України від 21.05.1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» обласні і районні ради являють собою органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст.
Відповідно до п. 21 ст. 43 зазначеного Закону виключно на пленарних засіданнях обласної і районної ради здійснюється вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Але ст. 44 передбачалось, що обласні і районні ради делегують певні повноваження відповідним державним адміністраціям. Це, зокрема, підготовка питань про визначення у встановленому законом порядку території, вибір, вилучення (викуп) і надання землі для містобудівних потреб, визначених містобудівною документацією.
Але п. б) ст. 8 зазначає, що обласні ради забезпечують підготовку висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної вла-
13PAGE142915
сності, що проводяться органами виконавчої влади і не тільки для містобудівних потреб.
Крім того, ст. 5 Закону України від 6.10.1998 р. «Про оренду землі» вказує, що орендодавцями земельних ділянок державної власності виступають районні, обласні, Київська і Севастопольська державні адміністрації, Рада Міністрів АРК і Кабінет Міністрів України в межах їх повноважень. Рішення про надання в оренду земельних ділянок наведені органи державної влади приймають при попередньому узгодженні цих питань на сесіях відповідних рад.

Стаття 9. Повноваження Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин До повноважень Київської і Севастопольської міських рад у галузі земельних відносин на їх території належить:
а) розпорядження землями територіальної громади міста;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності в порядку, передбаченому цим Кодексом;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб міста;
д) припинення права користування земельними ділянками у випадках, передбачених цим Кодексом;
е) прийняття рішення щодо звільнення самовіль-ю зайнятих земельних ділянок;
е) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної вла-іості, що проводяться органами виконавчої влади;
ас) встановлення та зміна меж сів, селили районів
у містах;
з) організація землеустрою;
и) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
і) здійснення контролю за використанням і охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;
ї) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) чи припинення використання земельної ділянки громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства;
й) інформування населення щодо надання, вилучення (викупу) земельних ділянок;
к) внесення у встановленому порядку пропозицій до Верховної Ради України щодо встановлення та зміни меж міст;
л) вирішення земельних спорів;
м) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно ст. 183 Конституції України міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
16.01.1999 р. Верховною Радою прийнято Закон «Про столицю України місто-герой Київ».
Особливий правовий статус зазначених міст потребує наявності у Земельному кодексі окремої статті щодо компетенції відповідних рад. Але перелік їх земельних правомочностей суттєво не відрізняється від повноважень інших міських рад. Більш того, деякі з них певною мірою некоректні.
Так, п. е) передбачається можливість прийняття радою рішення щодо звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок. Це суперечить п. З ст. 212 кодексу, де передбачається, що повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду.
13PAGE143115

Стаття 10. Повноваження районних рад у галузі земельних відносин До повноважень районних рад у галузі земельних відносин на території району належить:
а) розпорядження землями на праві спільної власності відповідних територіальних громад;
б) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності, що проводяться органами виконавчої влади;
в) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
г) забезпечення реалізації державної політики в галузі охорони та використання земель;
ґ) організація землеустрою та затвердження землевпорядних проектів;
д) внесення до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних рад пропозицій щодо встановлення і зміни меж районів, міст, селищ, сіл;
е) вирішення земельних спорів;
є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Оскільки глава 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» практично містить однотипні повноваження районних і обласних рад, ст. 10 Земельного кодексу фактично послідовно відтворює положення ст. 8. кодексу. Однак, якщо і обласні, і районні ради «здійснюють розпорядження землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад» (п. а) ст. 8 та п. а) ст. 10), залишається невизначеним адміністративно-територіальний рівень таких громад і відповідно межі компетенції рад.

Стаття 11. Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин
Повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами.
13PAGE143215
Попередній Земельний кодекс взагалі не містив подібної статті щодо повноважень районних у містах рад у галузі земельних відносин.
В чинному кодексі передбачається, що такі повноваження визначаються міськими радами. В більшості міст України районні ради не мають делегованих їм земельних правомочностей і користуються лише правом «дорадчого голосу» при вирішенні земельних питань на території району.

Стаття 12, Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин До повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить:
а) розпорядження землями територіальних громад;
б) передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу;
в) надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
г) вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст;
д) організація землеустрою;
е) координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів;
є) здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного та екологічного законодавства;
ж) обмеження, тимчасова заборона (зупинення) використання земель громадянами і юридичними особами у разі порушення ними вимог земельного законодавства;
з) підготовка висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу;
13PAGE143315
н) встановлення та зміна меж районів у містах з районним поділом;
і) інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок;
ї) внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл, селищ, міст;
й) вирішення земельних спорів;
к) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Ст. 142 Конституції України і ст. 60 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановлюють, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є перш за все земля і природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст.
Повноваження сільських, селищних, міських рад у галузі регулювання земельних відносин поділяються на декілька груп.
Як власнику землі раді належить право розпорядження нею, передачі земельних ділянок у власність чи користування, надання в оренду. П. 12 Перехідних положень Земельного кодексу встановлює, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради.
Як соціально-політична організація населення, що представляє спільні інтереси громади, рада в змозі вилучати земельні ділянки комунальної власності із користування або викупати ділянки у інших власників для суспільних потреб.
Здійснюючи управлінські функції щодо охорони і раціонального використання земель, рада організує землеустрій, здійснює контроль за використанням земель, інформує населення про стан і рух земельних ресурсів тощо.
Ст. З Земельного кодексу 1992 р. дозволяла радам або самостійно здійснювати повноваження по передачі, наданню і вилученню земель, або передавати відповідні повноваження виконавчим органам місцевого самоврядування. Чинний Земельний кодекс такого положення не містить, що вважається непослідовним і нелогічним. Адже, по-перше, об'єм земельних справ у селах, селищах і містах суттєво різниться, а по-друге, ради позбавились законодавчої можливості, навіть при бажанні, делегувати деякі земельні повноваження виконавчим органам тієї ж ради.

Глава 3. Повноваження органів виконавчої влади в галузі земельних відносин

Стаття 13. Повноваження Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин
До повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносив належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) реалізація державної політики у галузі використання та охорони земель;
в) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;
г) координація проведення земельної реформи;
ґ) розроблення і забезпечення виконання загальнодержавних програм використання та охорони земель;
д) організація ведення державного земельного кадастру, державного контролю за використанням і охороною земель та здійснення землеустрою;
е) встановлення порядку проведення моніторингу земель;
> є) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
13PAGE143515
Згідно ст. 113 Конституції України Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Якщо Верховна Рада визначає державну політику у галузі використання і охорони земель, то Кабінету Міністрів належить її реалізація. Законодавчі можливості уряду в галузі земельних відносин значно розширені чинним Земельним кодексом, що досить виправдано.
Кабінет Міністрів, з одного боку, виступає як державний орган. Так, він координує хід земельної реформи, організує ведення державного контролю за використанням і охороною земель, ведення земельного кадастру і здійснення моніторингу земель. Крім цього уряд виступає як суб'єкт розпорядження землями державної власності, що має також право на викуп земельних ділянок у інших власників для суспільних потреб.
Дещо проблематичним і з організаційної, і з фінансової сторони уявляється реалізація положень ст. 126 кодексу, згідно з якою право власності і право постійного користування земельною ділянкою посвідчуєть-ся державними актами, форма яких затверджується Кабінетом Міністрів. Не визначена доля чинності державних актів, виданих власникам землі і землекористувачам на підставі постанови Верховної Ради України від 13.03.1992 р. «Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею».

Стаття 14. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів у галузі земельних відносин належить:
а) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних і регіональних програм використання та охорони земель;
б) організація моніторингу земель;
в) участь у розробці нормативних документів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів;
г) здійснення державної екологічної експертизи землекористування;
ґ) внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони та раціонального використання земель;
д) здійснення міжнародного співробітництва з питань охорони земель;
е) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Провідним органом у галузі державного управління природокористуванням та охороною довкілля є Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінекоресурсів). Його правовий статус і компетенція встановлені відповідним Положенням, затвердженим Указом Президента від 29.05.2000 р. «Питання Міністерства екології і природних ресурсів».
Мінекоресурсів здійснює комплексне управління та координацію державної діяльності у галузі охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, зокрема землі. Завданнями Міністерства є моніторинг навколишнього природного середовища, затвердження або погодження лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, видача дозволів на деякі види спеціального природокористування, проведення екологічної експертизи.
Державна екологічна інспекція Мінекоресурсів здійснює контроль у галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів. На місцях у системі Мінекоресурсів функціонують Державний комітет по охороні навколишнього середовища і природних ресурсів Автономної Республіки Крим, державні управління екологічної безпеки в областях, містах Києві та Севастополі.
Земля основний компонент природи, національне багатство України, що повинне перебувати під особливою охороною. Введення землі в ринковий обіг не
13PAGE143715
повинно означати її перетворення в звичайний товар. Тому діяльність Мінекоресурсів у галузі земельних відносин спрямована перш за все на врахування екологічних факторів земельних ресурсів, їх використання як частини єдиного природного комплексу.

Стаття 15. Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин До повноважень центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин належить:
а) внесення пропозицій про формування державної політики у галузі земельних відносин і забезпечення її реалізації;
б) координація робіт з проведення земельної реформи;
в) участь у розробленні та реалізації загальнодержавних, регіональних програм використання та охорони земель;
г) ведення державного земельного кадастру, в тому числі державної реєстрації земельних ділянок;
ґ) здійснення землеустрою, моніторингу земель і державного контролю за використанням та охороною земель;
д) здійснення державної експертизи програм і проектів з питань землеустрою, державного земельного кадастру, охорони земель, реформування земельних відносин, а також техніко-економічних обґрунтувань цих програм і проектів;
е) розроблення економічного і правового механізму регулювання земельних відносин;
є) участь у розробленні та здійсненні заходів щодо розвитку ринку земель;
ж) здійснення міжнародного співробітництва в галузі земельних відносин;
з) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Безпосереднє проведення державної земельної політики і забезпечення раціонального використаная і
охорони земель покладено на єдину систему державних органів земельних ресурсів, яку очолює Державний комітет України по земельних ресурсах.
Його завдання зазначені у відповідному Положенні про його статус, що затверджене Указом Президента України від 14.08.2000 р. Держкомзем забезпечує реалізацію реформування земельних відносин, координацію робіт з проведення земельної реформи, ведення земельного кадастру, реєстрацію земельних ділянок тощо. На місцях в його системі функціонують обласні, міські управління, районні відділи земельних ресурсів, інженери-землевпорядники сіл і селищ.
Важливим завданням органів Держкомзему є державний контроль за використанням та охороною земель. Посадові особи органів Деркомзему наділені правом розгляду справ про адміністративні правопорушення, пов'язані з порушенням законодавства в галузі використання і охорони земель і порядку регулювання земельних відносин (ст.ст. 52, 53, 53і, 532, 54, 55, 56, 1885 Кодексу України «Про адміністративні правопорушення»).

Стаття 16. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин
До повноважень Ради міністрів Автономної Республіки Крим у галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і республіканських .програм з питань використання та охорони земель;
в) координація здійснення землеустрою і державного контролю за використанням та охороною земель;
г) підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у порядку, визначеному цим Кодексом;
13PAGE143915
д) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;
е) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Згідно Конституції Автономної Республіки Крим Рада Міністрів є виконавчим органом Автономної Республіки Крим і виконує виконавчі функції і повноваження в межах своєї компетенції. Цією обставиною обумовлена наявність окремої статті щодо правомочно-стей вказаного державного органу у сфері земельних відносин. Але такі повноважейня суттєво не відрізняються від земельно-правової компетенції державних адміністрацій інших регіонів України (ст. 17 Кодексу).

Стаття 17. Повноваження державних місцевих адміністрацій у галузі земельних відносин
До повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить:
а) розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом;
б) участь у розробленні та забезпеченні виконання загальнодержавних і регіональних (республіканських) програм з питань використання та охорони земель;
в) координація здійснення землеустрою та державного контролю за використанням та охороною земель;
г) підготовка висновків щодо надання або вилучення (викупу) земельних ділянок;
ґ) викуп земельних ділянок для суспільних потреб у межах, визначених цим Кодексом;
д) підготовка висновків щодо встановлення та зміни меж сіл, селищ, районів, районів у містах та міст;
е) здійснення контролю за використанням коштів, що надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням (викупом) земельних ділянок;
є) координація діяльності державних органів земельних ресурсів;
ж) вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, компетенція яких визначена відповідним Законом України від 9.09.1999 р.
Ст. 13 цього Закону вказує, що до питань, які вирішуються місцевими державними адміністраціями, належать питання використання землі, природних ресурсів та охорони довкілля.
Земельний кодекс, на відміну від виконавчих органів місцевого самоврядування, досить чітко сформулював повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим і місцевих адміністрацій у галузі земельних відносин. Це, перш за все, стосується законодавчої можливості розпорядження землями державної власності. П. 12 Перехідних положень Земельного кодексу встановлює, що до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями за межами населених пунктів здійснюють відповідні органи виконавчої влади, тобто місцеві державні адміністрації.
Інші земельні функції державних адміністрацій присвячені управлінню земельним фондом на певній території координації землеустрою, діяльності державних органів земельних ресурсів, державному контролю за використанням та охороною земель тощо.
13PAGE144115

Розділ ІІ. ЗЕМЛІ УКРАЇНИ
Глава 4. Склад та цільове призначення земель України

Стаття 18. Склад земель
1. До земель України належать усі землі в межах її* території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії.
2. Категорії земель України мають особливий правовий режим.
3. Україна за межами її території може мати на праві державної власності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодавством відповідної країни.
Належність земель до земель України визначається знаходженням їх в межах території держави. Наявність території це обов'язкова ознака держави. Оскільки територією держави є і острови, а також землі, зайняті водними об'єктами, то і вони також включаються до складу земель України.
В межах території України можуть знаходитися землі, які перебувають у державній, приватній та комунальній власності. Закріплення в законі багатосуб'єктності права власності на землю виключає можливість віднесення земель України до єдиного державного земельного фонду.
Єдиною є територія України, яка згідно Закону «Про планування і забудову територій» представляє собою частину земної поверхні у визначених межах (кордо
13PAGE14215
нах) з властивими їй географічним положенням, природними та створеними діяльністю людей умовами та
ресурсами, а також з повітряним простором та розташованими під нею надрами.
Землі в межах території України характеризуються різним цільовим призначенням. Основне цільове призначення земель головний і єдиний критерій диференціації земель на окремі категорії, які мають особливий правовий режим. Особливості правового режиму земель кожної категорії визначаються специфікою їх цільового призначення.
Крім земель, розташованих в межах території України, до її земель можуть відноситись земельні ділянки, які розташовані за межами території України, належать їй на праві державної власності і мають відповідний правовий режим, який визначається законодавством іноземної держави.
Згідно ст. 85 Земельного кодексу іноземні держави можуть набувати у власність на території України земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів. На таких же умовах і Україні можуть належати відповідні земельні ділянки, які теж будуть відноситись до земель України.

Стаття 19. Категорії земель
1. Землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії:
а) землі сільськогосподарського призначення;
б) землі житлової та громадської забудови;
в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення;
г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення;
д) землі історнко-кудьтурного призначення;
е) землі лісового фонду; є) землі водного фонду;
ж) землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.
13PAGE144315
2. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.
Усі землі в межах території України за основними цільовим призначенням поділяються на дев'ять самостійних категорій.
У порівнянні з раніше чинним земельним законодавством у складі земель України сталися суттєві зміни. Так, замість земель населених пунктів, які раніше визнавалися законом як самостійна категорія земель, а фактично згідно Конституції України є одиницею в системі адміністративно-територіального устрою держави, запроваджено нову категорію земель-зе-млі житлової та громадської забудови. Землі оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення визнано Земельним кодексом самостійними специфічними категоріями земель.
* Землі запасу як самостійну категорію земель анульовано. Але згідно частини 2 коментованої статті до складу кожної категорії земель можуть входити землі запасу. Це стосується тільки тих земельних ділянок, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб. Так, згідно ст. ЗО Земельного кодексу земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або ж передаються у власність чи користування відповідно до Земельного кодексу. В цьому випадку йдеться про можливість включення відповідних земельних ділянок до земель запасу у складі земель сільськогосподарського призначення.
Землі в межах України є неоднорідними за своєю якістю, природними, біологічними, хімічними та іншими показниками. Крім того, окремі землі характеризуються певними особливостями і можуть використовуватись з різною метою. Одні використовуються як засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві, інші як територіальна просторова база для рояміщення різних об'єктів, або ж як охоронні еони та
ін. (ст.ст. 22, 38,112 ЗК).
В основі поділу земель України на самостійні категорії основне цільове призначення. Саме цей критерій враховують уповноважені державні органи та органи місцевого самоврядування, які планують використання земель, їх розподіл та перерозподіл. Цільове призначення земель визначається уповноваженими органами на підставі даних обліку та земельного кадастру. Як головний критерій класифікації земель України їх основне цільове призначення впливає і визначає зміст прав і обов'язків суб'єктів земельних правовідносин, органів управління використанням та охороною земель.
Використання земель по основному цільовому призначенню не виключає можливості використання їх одночасно і для інших цілей, наприклад, землі сільськогосподарського призначення для будівництва внутрішньогосподарських доріг, землі транспорту в смузі відведення для городництва тощо.
Поділ земель на самостійні категорії, що здійснюється за основним цільовим призначенням, представляє собою первісну класифікацію. В середині кожної категорії земель можлива подальша класифікація на види і підвиди в залежності від певних підстав критеріїв (суб'єкти права власності на землю чи права землекористування, конкретне цільове призначення та ін.). Так, скажімо, землі сільськогосподарського призначення можуть бути класифіковані на землі сільськогосподарських підприємств, які використовують їх для ведення товарного сільськогосподарського виробництва і землі несільськогосподарських підприємств, установ та організацій, які надаються для ведення підсобного сільського господарства. Серед цих земель самостійне місце займають також сільськогосподарські та несільсь-когосподарські угіддя. Наприклад, у складі земель транспорту виділяються землі залізничного, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного, міського електротранспорту, автомобільного транспорту та дорожнього господарства. Правовий режим кожної катего-
13PAGE144515
рії земель визначається окремими правовими приписами, які зосереджені в самостійних главах кодексу.
Класифікація земель і відмінності в правовому режимі окремих категорій відображають їх положення як об'єктів державного управління, права власності і права землекористування.

Стаття 20. Встановлення та зміна цільового призначення земель
1. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.
2. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.
3. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
В основі віднесення земель до конкретної категорії лежить їх основне цільове призначення.
Формування складу земель України та віднесення їх до конкретної категорії, а також видів і підвидів здійснюється на підставі рішень уповноважених державних органів та органів місцевого самоврядування. Саме ці органи приймають рішення про передачу земель у власність, надання їх у користування, вилучення (викуп) земельних ділянок. Так, при вилучені (викупі) земель у сільськогосподарського підприємства і передачі чи надання для будівництва промислового підприємства, залізниці, автомобільної дороги тощо землі сільськогосподарського призначення переходять
до категорії земель промисловості, транспорту та ін. При вилученні ж земельних ділянок у промислових
підприємств і передачі їх, наприклад, для будівництва магістрального газопроводу має місце переведення одного виду земель в інший в межах однієї категорії.
Крім віднесення земель до певної категорії, яке пов'язане із здійсненням правомочності по розпорядженню землею (фактично закріпленню основного цільового призначення), законодавству відоме переведення земель із однієї категорії до іншої. Таке переведення земель здійснюється в результаті зміни їх цільового призначення. Наприклад, освоєння земель для сільськогосподарських і лісогосподарських потреб у відповідності зі ст. 209 ЗК фактично означає переведення земель із інших категорій у категорію земель сільськогосподарського призначення або лісового фонду.
Зміна цільового призначення земель теж провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою.
Зміну цільового призначення земель закон пов'язує також з прийняттям рішень компетентних органів про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Такі об'єкти можуть створюватися у відповідності із ст.ст. 46 і 53 Земельного кодексу.
Що ж стосується зміни цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юридичних осіб, то це питання вирішується дещо інакше. Хоча встановлення і зміна цільового призначення земель це прерогатива їх власника, закон встановлює відповідні обмеження прав власників з цього приводу. Йдеться про те, що вказана зміна цільового призначення можлива лише за ініціативою власників відповідних земельних ділянок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.
13PAGE144715
Переведення земель із однієї категорії в іншу може бути і не пов'язане із вилученням та наданням землі. В цьому випадку переведення може бути здійснене органами, які затверджують проекти землеустрою. Так, це може мати місце, скажімо, при усуненні черезсмужжя та інших незручностей у землекористуванні сільськогосподарських підприємств. При цьому частина сільськогосподарських земель може бути передана в категорію земель несільськогосподарського призначення, а земельні ділянки несільськогосподарського призначення сільськогосподарським підприємствам.

Стаття 21. Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для:
а) визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;
б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;
в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;
г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель тягне за собою настання певних негативних правових наслідків.
По-перше, такі порушення є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування, з якими пов'язане виникнення права власності чи права землекористування громадян та юридичних осіб. Визнання недійсним рішень уповноважених органів здійснюється в судовому порядку.
По-друге, визнання недійсними угод щодо земельних ділянок. Маються на увазі цивільно-правові угоди (купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок), при здійсненні яких було порушено порядок встановлення та зміни цільового призначення відповідних земельних ділянок. Такі угоди визнаються недійсними за рішенням суду. Правові наслідки та загальні підстави визнання таких угод недійсними встановлені ст.ст. 48-49 Цивільного кодексу України (див. комент. до ст. 210 ЗК України).
По-третє, відмова в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.
Державна реєстрація земельних ділянок складова частина державного земельного кадастру. Державний земельний кадастр ведеться уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
Якщо після державної реєстрації земельної ділянки буде встановлено, що порядок встановлення та зміни цільового призначення земельної ділянки порушений, державна реєстрація визнається недійсною.
І нарешті, по-четверте, притягнення до відповідальності осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель не названо в ст. 211 Земельного кодексу як самостійне порушення земельного законодавства. Але тут можна говорити, що це порушення нерозривно пов'язане з приховуванням від обліку і реєстрації та перекрученням даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок, або ж подання до державної реєстрації невірної інформації про земельну ділянку.
13PAGE144915
Глава 5. Землі сільськогосподарського призначення
Стаття 22. Визначення земель сільськогосподарського призначення та порядок їх використаняя
1. Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей.
2. До земель сільськогосподарського призначення належать:
а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); -
б) не сільського сподар ські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель
* лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо).
3. Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування:
а) громадянам для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
б) сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва;
в) сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства;
г) несільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, релігійним організаціям І
13PAGE145015
об'єднанням громадян для ведення підсобного сільського господарства.
4. Землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.
У ст. 22 дається визначення земель сільськогосподарського призначення та конкретизуються види земель (угідь), які відносяться до даної категорії земель.
Юридичним критерієм віднесення земельних ділянок до земель сільськогосподарського призначення є: а) передача земель у власність чи їх надання у користування громадянам та юридичним особам для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури; б) призначення земель для цілей виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури. Призначення земель для зазначених цілей може встановлюватися шляхом зміни цільового призначення земельних ділянок, які не належать до земель сільськогосподарського призначення і є землями запасу, з віднесенням їх до земель сільськогосподарського призначення.
Землі сільськогосподарського призначення складаються із сільськогосподарських та несільськогосподар-ських угідь. До сільськогосподарських угідь відносяться землі, які використовуються у якості основного засобу сільськогосподарського виробництва: 1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур; 2) багаторічні насадження сільськогосподарські угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо); 3) сіножаті-сільсько-одарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність, що використовується для відгодівлі худоби; 4) пасовища-сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста рослинність з метою випасання худоби; 5) перелоги-сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою природнього відновлення родючості грунтів.
До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які використовуються в якості просторового базису для розміщення об'єктів, технологічно тісно пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смути та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також де-градовані землі, які тимчасово виведені із активного сільськогосподарського обробітку з метою виконання комплексу заходів щодо штучного відновлення родючості грунтів.
Відповідно до закріпленого Кодексом принципу цільового використання земель землі сільськогосподарського призначення підлягають використанню виключно відповідно до їх цільового призначення. У цій статті визначаються види використання земель сільськогосподарського призначення, які відповідають їх цільовому призначенню, та особи, які мають право на отримання таких земель у власність та у користування. Так, громадяни мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарські підприємства мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Сільськогосподарським науково-дослідним установам та навчальним закладам, сільським професійно-технічним училищам та загальноосвітнім школам землі сільськогосподарського призначення можуть надаватися для дослідних і навчальних цілей, пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства, при яких земля використовується головним чином (хоча й не виключно) в якості основного засобу сільськогосподарського
виробництва. Нарешті, несільськогосподарські підприємства, установи та організації, релігійні організації і об'єднання громадян мають право на отримання земель сільськогосподарського призначення для ведення підсобного сільського господарства, тобто для вирощування сільськогосподарської продукції, певна частина якої використовується для задоволення внутрішніх сировинних потреб чи для реалізації (передачі) працівникам несільськогосподарських підприємств, установ та організацій, членам релігійних організацій і об'єднань громадян.
За загальним правилом, землі сільськогосподарського призначення можуть набуватись у приватну власність лише громадянами України та юридичними особами України. Іноземні громадяни, особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи та іноземні держави такого права не мають. Із цього правила є виключення, передбачене ст. 81. Згідно цієї статті, іноземні громадяни та особи без громадянства, а також іноземні юридичні особи можуть набути право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її успадкування. Але набувши земельну ділянку у власність шляхом успадкування, такі особи зобов'язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно законодавства України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності. Що стосується юридичних осіб України, які мають право на набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то Земельний кодекс (ст. 82) відносить до них лише ті з них, які засновані громадянами України та юридичними особами України. Тобто створені і зареєстровані в Україні юридичні особи, до складу засновників яких входить хоча б одна іноземна юридична особа, іноземний громадянин чи особа без
13PAGE145315
ності. За рішення відповідних органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування такі земельні ділянки можуть бути переведені до складу земель сільськогосподарського призначення і надані для сільськогосподарського використання.
* Земельний кадастр містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів (ст. 193). Використовуючи такі відомості, перш за все дані бонітування грунтів (ст. 199) та економічної оцінки земель (ст. 200), відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування приймають рішення про переведення земель несільськогосподарського призначення до складу земель сільськогосподарського призначення.
У даній статті міститься рекомендаційна норма про збереження при можливості фонду сільськогосподарських земель та уникнення їх необгрунтованого вилучення для несільськогосподарських потреб. Стаття рекомендує органам виконавчої влади та місцевого самоврядування надавати для потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва (для будівництва промислових підприємств, об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів тощо), переважно несільського-сподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. До несільськогосподарських угідь відносяться землі несільськогосподарського призначення, а також землі сільськогосподарського призначення, які використовуються в якості операційного базису (розміщення будівель, споруд тощо). До сільськогосподарських угідь гіршої якості відносяться угіддя, які мають нижчий бал бонітету (ст. 199) або нижчу економічну оцінку (ст. 200).
Лінійні об'єкти, до яких відносяться лінії електропередачі і зв'язку, нафто- та газопроводи та інші комунікації, щільно розташовані по всій території країни і займають велику сукупну площу земель. Проходячи через територію сільськогосподарських угідь, вони створюють незручності щодо використання технологічних сільськогосподарських машин та механізмів при проведенні польових робіт. В зв'язку з цим у даній статті міститься рекомендація щодо необхідності забезпечення проведення лінійних об'єктів вздовж автомобільних трас, залізничних та інших шляхів тощо.

Стаття 24. Земельні ділянки державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. Державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
2. Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та юридичних осіб.
3. У разі ліквідації державного чи комунального підприємства, установи, організації землі, які перебувають у їх постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.
Із закріпленої у ст. 24 норми про те, що державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям надаються земельні ділянки із земель державної і комунальної власності у постійне користування для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва, випливає кілька висновків. По-перше,
13PAGE145715
державні та комунальні сільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть володіти землею лише на праві постійного користування (ст. 92). Володіти землею на праві власності такі підприємства, установи та організації не мають права. Це пояснюється тим, що все майно зазначених підприємств, установ та організацій, включаючи земельні ділянки, є об'єктом відповідно права державної чи комунальної власності. По-друге, державним і комунальним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям земельні ділянки можуть надаватися у постійне користування із земель відповідно державної та комунальної власності. По-третє, державні і комунальні сільськогосподарські підприємства» установи та організації можуть отримувати у постійне користування земельні ділянки сільськогосподарського призначення для науково-дослідних, навчальних цілей та ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Отже, мова йде про державні та комунальні юридичні особи, предметом діяльності яких є: а) проведення наукових досліджень у галузі сільськогосподарського виробництва (наприклад, установи та організації Української академії аграрних наук); б) проведення сільськогосподарської навчальної діяльності (аграрні університети, коледжі, академії, інститути тощо); в) вирощування та реалізація товарної сільськогосподарської продукції.
Державні і комунальні сільськогосподарські підприємства, установи і організації мають право використовувати земельні ділянки, які знаходяться у приватній власності, на основі договору оренди. Вони можуть орендувати земельні ділянки, що перебувають у власності громадян та приватних юридичних осіб.
За загальним правилом, при ліквідації юридичної особи майно, що перебуває у її власності і залишається після погашення кредиторської заборгованості цієї юридичної особи, передається засновнику (засновникам) юридичної особи. Засновниками державного чи комунального підприємства, установи, організації є відповідно держава та територіальні громади. При ліквідади зазначених підприємств, установ та організацій звернення стягнень кредиторів на земельні ділянки, які
перебували у їх постійному користуванні, не допускається. Тому такі землі за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам та юридичним особам для використання за їх цільовим призначенням. Якщо державне чи комунальне сільськогосподарське підприємство, установа чи організація користувалося земельною ділянкою на підставі договору оренди, то з ліквідацією такого підприємства, установи чи організації договір оренди земельної ділянки припиняється (див. також ст. 26 Закону України «Про оренду землі»).

Стаття 25. Приватизація земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю).
2. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій.
3. Землі у приватну власність працівникам державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа передаються безоплатно.
4. Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та орга-
13PAGE145915
нізацін, і площею земель, які залишаються у державній чи комунальній власності (лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд).
5. Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).
6. При обчисленні розміру земельної частки (паю) враховуються сільськогосподарські угіддя, які перебували у постійному користуванні державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, за винятком земель, що залишаються у державній та комунальній власності. Загальний розмір обчисленої для приватизації площі сільськогосподарських угідь поділяється на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.
7. Вартість і розміри в умовних кадастрових гектарах земельних часток (паїв) працівників відповідних підприємств, установ і організацій та пенсіонерів з їх числа є рівними.
8. Внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо можуть бути відповідно до цього Кодексу передані у власність громадян, сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що створені колишніми працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій.
9. Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій.
10. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.
Ст. 25 встановлює, що у випадку приватизації державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій землі сільськогосподарського призначення, які перебувають у постійному
користуванні вказаних суб'єктів, підлягають передачі у власність працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа. Кожний працівник чи пенсіонер має право на отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) безоплатно.
Для отримання у приватну власність земельної ділянки із земель, що знаходяться у постійному користуванні державного чи комунального підприємства, установи чи організації, їх працівники повинні звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу їм у власність земельних ділянок. Таке клопотання може бути прийняте на зборах трудового колективу працівників, рішення яких оформляється протоколом зборів. Якщо не всі члени трудового колективу виявляють бажання отримати земельну ділянку у приватну власність, то клопотання можуть подаватися індивідуально кожним, хто бажає отримати землю у приватну власність. Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій (ст. 118).
Приватизація земельних ділянок працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа здійснюється безоплатно. Однак вони повинні оплатити вартість землевпорядних робіт, необхідних для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) та виготовлення державного акта на право власності на землю.
Приватизації підлягають не всі землі, які знаходяться у постійному користуванні державних і комунальних
13PAGE146115
сільськогосподарських підприємств, установ та органі-задій, а лише їх певна частина сільськогосподарські угіддя. Так, приватизації не підлягають землі лісового та водного фондів, що знаходяться у складі земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Крім цього, частина сільськогосподарських угідь таких підприємств, установ та організацій підлягає виділенню у так званий резервний фонд, який залишається у державній чи комунальній власності. Площа сільськогосподарських угідь, які можуть бути виділені у резервний фонд земель, може складати до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій. Конкретний розмір резервного фонду земель встановлюється відповідними органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. Місце розташування земель, що включаються до резервного фонду, обов'язково погоджується з працівниками цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерами з їх числа. З цією метою перед розподілом земель працівники зазначених підприємств, установ та організацій повинні бути ознайомлені з виготовленою землевпорядною організацією проектною документацією (Проектом організації території земельних часток (паїв) тощо) і мати можливість внести свої пропозиції щодо розміщення резервного фонду земель.
Кожний працівник, в тому числі пенсіонер, державного або комунального сільськогосподарського підприємства, установи чи організації має право на отримання земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). Земельна частка (пай) являє собою умовну, розрахункову площу землі, розмір якої визначається в умовних кадастрових гектарах. Розмір земельної частки (паю) працівників одного підприємства, установи та організації є однаковим. Він визначається шляхом поділу обчисленої для приватизації площі сільськогосподарських угідь на кількість працівників цих підприємств та пенсіонерів з їх числа.
13PAGE146215
Кодекс визначає також можливі шляхи подальшого використання частини несільськогосподарських угідь, що знаходилися у складі земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються. Мова йде про внутрігосподарські шляхи, господарські двори, полезахисні лісосмуги та інші захисні насадження, гідротехнічні споруди, водойми тощо. Відомо, що такі землі разом із сільськогосподарським угіддями становили єдиний земельно-господарський комплекс. Тому Кодекс містить рекомендацію органам виконавчої влади та місцевого самоврядування передавати такі землі у власність приватних сільськогосподарських підприємств, що створені працівниками ліквідованих державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також громадянам для сільськогосподарських та інших потреб.
Категорійна належність резервного фонду земель після ліквідації державного чи комунального сільськогосподарського підприємства не змінюється. Такі землі залишаються у складі земель сільськогосподарського призначення і підлягають подальшому перерозподілу та використанню за їх цільовим призначенням. Тому вони можуть надаватися громадянам і юридичним особам України у власність для ведення товарного сільськогосподарського виробництва або для іншого сільськогосподарського використання.

Стаття 26. Використання земельних ділянок з меліоративними системами
Земельні ділянки, одержані громадянами внаслідок приватизації земель державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, на яких розташовані та функціонують меліоративні системи, використовуються спільно на підставі угоди. У разі відсутності згоди щодо спільного використання зазначених земельних ділянок питання вирішується в су-довому порядку.
13PAGE146315
Дана норма встановлює додаткові вимоги щодо використання громадянами належних їм на праві власності земельних ділянок, які розташовані в межах однієї меліоративної системи. Поняття «меліоративна система» визначене в Законі України «Про меліорацію земель» від 14 січня 2000 р.1 Згідно цього Закону, меліоративна система являє собою технологічно цілісну інженерну інфраструктуру, що включає в себе такі окремі об'єкти, як меліоративна мережа каналів, трубопроводів (зрошувальних, осушувальних, осушувально-зволожувальних, колекторно-дренажних) з гідротехнічними спорудами і насосними станціями, захисні дамби, спостережна мережа, дороги і споруди на них, взаємодію яких забезпечує управління водним, тепловим, повітряним і поживним режимом ґрунтів на меліорованих землях. При цьому розрізняються меліоративні системи загальнодержавного значення, міжгосподарські меліоративні системи та внутрішньогосподарські меліоративні системи. У ст. 26 мова йде про внутрішньогосподарські меліоративні системи, тобто меліоративні системи, що знаходяться в межах земель одного власника (користувача) і забезпечують подачу, розподіл та відведення води на цих землях. Слід зазначити, що на час прийняття Закону «Про меліорацію земель» ще існували колективні сільськогосподарські підприємства (КСП) з їх великими земельними масивами меліорованих земель, що обслуговувались однією внутрігосподарською меліоративною системою. В процесі реорганізації КСП останні припинили свою діяльність, а їх члени отримали право на виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі у вигляді окремих земельних ділянок. З реалізацією власниками земельних часток (паїв) зазначеного права та отримання у приватну власність земельних ділянок, внутрігосподарські меліоративні системи колишніх КСП перестали бути внутрігосподарськими. Все це зумовило нечіткість їх правового режиму, зокрема, неясність питання про те,
1 Відомості Верховної Ради України, 2000, МИ. Ст. 90.
13PAGE146415
хто є власником зазначеної меліоративної системи і хто має підтримувати її в належному стані та забезпечувати функціонування.
Саме на уточнення цього питання спрямована норма ст. 26. В ній міститься вимога до власників земельних ділянок, розташованих у сфері дії однієї внутрігосподарської меліоративної системи колишнього КСП про те, щоб вони забезпечили спільне використання належних їм земельних ділянок на підставі угоди. При цьому у даній статті чітко визначені критерії меліоративної системи, наявність яких робить обов'язковим застосування правила ст. 26. До цих критеріїв відносяться: 1) наявність зазначеної меліоративної системи; 2) ця меліоративна система знаходиться у справному стані і є діючою (функціонуючою). Останнє є дуже важливим, оскільки в Україні налічується велика кількість земель з несправними (нефункціонуючими) меліоративними системами, які (землі) через недосконалість чинного законодавства не виключені із складу меліорованих (тобто, із складу земель, на яких штучно регулюється повітряний та водний режим саме при допомозі меліоративних систем). Отже, викладена у ст. 26 вимога стосується лише тих земельних ділянок, які розташовані у сфері технологічної дії справної (функціонуючої) меліоративної системи. Суть цієї вимоги полягає в тому, що власники меліорованих земельних ділянок є технологічно залежними від зазначеної меліоративної системи і зобов'язані забезпечити використання належних їм на праві власності земельних ділянок таким чином, щоб уможливити нормальну експлуатацію меліоративної системи та використання земельних ділянок як меліорованих (зрошуваних чи осушуваних).
Іншими словами, у ст. 26 йдеться не про спільний обробіток окремих земельних ділянок, а саме про спільне забезпечення функціонування меліоративної системи. Порядок спільного використання меліоративної системи власниками окремих земельних ділянок, які знаходяться у сфері технологічної дії такої системи, повинен бути визначений в угоді (договорі), укладеній
13PAGE146515
всіма власниками таких ділянок. У разі, якщо один чи більше власників земельних ділянок ухиляються від укладення такої угоди, то інші власники земельних ділянок можуть звернутися до суду з заявою про примушення до укладення угоди про спільне використання меліоративної системи. При цьому в угоді можуть бути встановлені певні обмеження на використання земельних ділянок їх власниками, якщо такі обмеження необхідні для забезпечення ефективного функціонування спільної меліоративної системи.

Стаття 27. Збереження права на землю сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств
Сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об'єднуються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором*
У ст. 27 йдеться про об'єднання приватних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств, які є власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення, в асоціації та інші організаційно-правові форми, при яких, по-перше, ці сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства зберігають статус юридичної особи (особисті селянські господарства організаційно-правову самостійність) та, по-друге, створені сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціації та інші організаційно-правові форми набувають статусу юридичної особи.
При створенні учасниками асоціації чи іншої організаційно-правової форми, що має статус юридичної особи, учасники такого об'єднання зберігають право власності на належні їм земельні ділянки сільськогосподарського призначення, якщо в договорі про об'єднання не зазначено протилежне. Приватне сільськогосподарське підприємство, установа та організація,
особисте селянське і фермерське господарства, яке є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення, має право укласти з іншими учасниками об'єднання договір про створення асоціації чи іншої організаційно-правової форми зі статусом юридичної особи, зазначивши у ньому, що вся чи частина належної йому на праві власності земельна ділянка передається у власність цієї юридичної особи.
Разом з тим, якщо створена сільськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, особистими селянськими і фермерськими господарствами асоціація чи інша організаційно-правова форма не має статусу юридичної особи, то право власності на землі до неї не переходить.
Слід зазначити, що згідно чинного законодавства приватні сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства можуть бути реорганізовані шляхом злиття зі створенням на їх основі нової сільськогосподарської юридичної особи. При такій формі реорганізації сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства припиняють свою діяльність, а всі їх права та обов'язки, в тому числі права на землю та інше майно, переходять до новоствореної юридичної особи в порядку правона-ступництва. Отже, до правонаступника переходить і право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебували у власності реорганізованих сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, особистих селянських і фермерських господарств.
Стаття 28. Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств
1. Сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям, крім державних і комунальних,
13PAGE146715
землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності.
2. Право власності на землю цих підприємств може набуватися шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників та придбання земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами.
3. Реалізація права власності на землю зазначеними сільськогосподарськими підприємствами здійснюється відповідно до закону.
У статті, що коментується, зазначається, що землі сільськогосподарського призначення можуть належати на праві власності лише приватним сільськогосподарським юридичним особам. До них відносяться всі сільськогосподарські підприємства, установи та організації, крім тих, які знаходяться у власності держави чи територіальних громад. Державні і комунальні сільськогосподарські юридичні особи, на відміну від приватних, можуть володіти землями сільськогосподарського призначення на праві постійного користування. Разом з тим, слід мати на увазі, що приватні, держанні та комунальні сільськогосподарські юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на основі договору оренди землі.
Приватні сільськогосподарські юридичні особи можуть набувати право власності на землю різними способами, перелік яких не є вичерпним. Так, по-перше, приватні сільськогосподарські юридичні особи набувають право власності на ті земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які вносяться засновниками цієї юридичної особи до її статутного фонду. По-друге, приватні сільськогосподарські юридичні особи можуть набувати право власності на землю шляхом укладення цивільно-правових угод договорів купівлі-продажу, дарування, міни тощо.
Положення частини 3 ст. 28 адресоване в першу чергу органам державної влади, які наділені повноваженнями приймати правові акти. Зміст цієї частини полягає в тому, що питання реалізації права власності на землю можуть регулюватися законом. Ті ж з органів державної влади, які наділені повноваженнями приймати лише підзаконні акти (Кабінет Міністрів України, центральні органи виконавчої влади України), вправі приймати правові акти, спрямовані на забезпечення положень закону щодо реалізації права власності на землю. Разом з тим, положення цієї частини ст. 28 стосуються і приватних сільськогосподарських юридичних осіб. Якщо такі особи уклали угоду про набуття права власності на землю, керуючись підзаконним правовим актом, який суперечить чи не відповідає закону, то така угода може бути визнана недійсною.
Стаття 29. Визначення місця розташування земельних ділянок громадян при ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій
1. При ліквідації сільськогосподарських підприємств, установ та організацій переважне право на отримання земельних ділянок поруч з населеними пунктами мають власники земельних часток (паш), які проживають у цих населених пунктах.
2. Місце розташування земельних ділянок визначається з урахуванням вимог раціональної організації території і компактності землекористування відповідно до землевпорядних проектів, які затверджуються зборами власників земельних часток (паїв).
У ст. 29 розкриваються особливості виділення у натурі земельних часток (паїв) працівниками (членами) сільськогосподарських підприємств двох типів при їх ліквідації, а саме: працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються у зв'язку з їх приватизацією (ст. 25) та членами колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р. Однак, якщо колективні та інші сільськогосподарські підприємства, які отримали землю у колективну власність, до 1 січня 2002 р. припи-
13PAGE146915
нили свою діяльність у зв'язку з їх реорганізацією, то положення цієї статті до них не застосовуються.
В процесі ліквідації зазначених сільськогосподарських підприємств вони або їх працівники (члени) укладають договір з землевпорядною організацією на виконання відповідних землевпорядних робіт, в результаті яких має бути розроблений землевпорядний проект (Проект організації території земельних часток (паїв), на якому проектуються земельні частки (паї). При цьому місце розташування земельних часток (паїв) повинне бути спроектоване таким чином, щоб при виділенні їх у натурі кожний власник земельної частки (паю) отримав найближчу до його населеного пункту вільну земельну ділянку. Саме тому перед перенесенням у натуру (на місцевість) такий землевпорядний проект підлягає затвердженню загальними зборами власників земельних часток (паїв).
Разом з тим, слід відмітити, що держава гарантує кожному громадянину-власнику земельної частки (паю) право на виділення її в натурі у вигляді земельної ділянки та отримання державного акта на право власності на землю. Це означає, що якщо всі чи якась частина інших працівників (членів) сільськогосподарського підприємства, що ліквідується, не виявлять бажання отримати земельні ділянки у розмірі земельних часток (паїв) або не приймуть участь у загальних зборах власників таких паїв, то це не позбавляє зацікавленого громадянина права на отримання земельної частки (паю) у натурі. У разі виникнення спору такий громадянин може звернутися за захистом належного йому права на виділення земельної частки (паю) у натурі до суду.

Стаття 30. Розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації сільськогосподарських підприємств
1. Прн ліквідації сільськогосподарських підприємств несільськогосподарські угіддя, що перебували у їх власності, розподіляються відповідно до установчих документів цих підприємств або за згодою власників земельних часток (наїв). У разі недосягнення згоди це питання вирішується в судовому порядку.
2. Земельні ділянки державної і комунальної власності, які перебували у користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, що ліквідуються, включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування відповідно до цього Кодексу.
Ця норма визначає порядок розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації: 1) колективних та інших сільськогосподарських підприємств, які отримали землю у колективну власність до 1 січня 2002 р., а їх члени отримали право на земельну частку (пай); 2) державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, які ліквідуються не у зв'язку з їх приватизацією, а в зв'язку з недоцільністю їх подальшої діяльності, банкрутства тощо.
При ліквідації колективного та іншого сільськогосподарського підприємства, якому земля була передана у колективну власність, сільськогосподарські угіддя підлягають розподілові між його членами, які отримали право на земельну частку (пай), а несільськогоспо-дарські угіддя підлягають розподілові відповідно до положень установчих документів (статуту) такого сільськогосподарського підприємства. На жаль, установчі документи переважної більшості колективних сільськогосподарських підприємств не містили положень про розподіл несільськогосподарських угідь таких підприємств, так як доля таких угідь була визначена ст. б Земельного кодексу України 1990 р.: несільськогоспо-дарські угіддя таких підприємств підлягали передачі у відання відповідних рад, тобто у власність держави. При відсутності в установчих документах колективного сільськогосподарського підприємства положень щодо розподілу несільськогосподарських угідь, такі угіддя підлягають розподілу у порядку, визначеному зборами власників земельних часток (паїв). При цьому рішення зборів матимуть юридичну силу: а) при участі у їх роботі всіх власників земельних часток (паїв), які отри
13PAGE147115
мали такі паї із земель даного сільськогосподарського підприємства; б) всі власники земельних часток (паїв) дійшли згоди щодо порядку розподілу несільськогосподарських угідь. Рішення зборів підлягають реалізації у землевпорядному проекті, який виконується землевпорядною організацією.
При ліквідації державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій не у зв'язку з їх приватизацією (ст. 25), а в зв'язку з недоцільністю їх подальшої діяльності, банкрутством тощо земельні ділянки, які перебували у їх користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади чи місцевого самоврядування включаються до земель запасу або передаються у власність чи користування громадянам та юридичним особам для сільськогосподарського використання відповідно до цього Кодексу.

Стаття 31. Землі фермерського господарства
1. Землі фермерського господарства можуть складатися із:
а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі;
б) земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності;
в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди*
2. Громадяни члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).
З набуттям цим Кодексом чинності в правовий режим земель фермерських господарств внесені істотні зміни. По-перше, назва цього виду господарювання на селі набула логічного звучання фермерське господарство, а не селянське (фермерське) господарство, як це було до прийняття нового Земельного кодексу. По-друге, за Земельним кодексом 1990 р. (в редакції від
13PAGE147215
13 березня 1992 р.) суб'єктами права власності на земельні ділянки, надані для ведення селянського (фермерського) господарства, були лише громадяни, що заснували і вели таке господарство. Селянські (фермерські) господарства як юридичні особи не були суб'єктом права власності на землю. Вони могли лише орендувати земельні ділянки сільськогосподарського призначення для потреб ведення фермерського господарства. З 1 січня 2002 р. землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.
Земельний кодекс містить ще одну важливу новелу щодо правового режиму земель фермерських господарств. Ст. 31 надає громадянам членам фермерського господарства право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). Це означає, що якщо кількість громадян-членів одного фермерського господарства становить двоє і більше осіб, то кожен з них має право на безплатне отримання у приватну власність земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю). В той час як за Земельним кодексом 1990 р. право на безоплатне отримання земельної ділянки у власність для ведення фермерського господарства мав лише голова фермерського господарства. Інші члени фермерського господарства такого права не мали. До того ж розмір земельної ділянки, яка надавалася громадянам для ведення фермерського господарства у власність безоплатно, дорівнював не розміру земельної частки (паю), а розміру так званої середньої земельної частки, яка, як правило, була меншою від земельної частки (паю).
13PAGE147315

Стаття 32. Приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств
1. Громадянам України членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради.
2. Дія частини першої цієї статті не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).
У ст. 32 уточнюється порядок безоплатного отримання у власність земельних ділянок членами фермерського господарства із земель, які надані у постійне користування для ведення фермерського господарства. По-перше, право на отримання безоплатно у власність земельної ділянки із зазначених земель має кожен член фермерського господарства, незважаючи на те, що земельна ділянка надана у постійне користування для ведення фермерського господарства його голові. Тобто, кожен член господарства має право отримати у приватну власність безоплатно земельну ділянку у розмірі земельної частки (паю). По-друге, розмір земельної частки (паю), за яким визначається розмір земельної ділянки, що передається безоплатно у власність членові фермерського господарства, дорівнює розміру земельної частки (паю), право на яку отримали колишні члени розташованого в межах відповідної ради сільськогосподарського підприємства.
Однак, якщо член фермерського господарства отримав право на земельну частку (пай), будучи членом сільськогосподарського підприємства, землі якого па-ювалися, то він не має права на безоплатне отримання у власність земельної ділянки як член фермерського господарства відповідно до частини 1 цієї статті.
13PAGE147415

Стаття 33, Земельні ділянки особистих селянських господарств
1. Громадяни України можуть мати на праві власності та орендувати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди.
3. Використання земель особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.
Ст. 33 вводить новий вид землеволодіння громадян для ведення особистого селянського господарства. Аналогом даного виду господарювання громадян за Земельним кодексом 1990 р. було ведення особистого підсобного господарства. Ведення особистого селянського господарства має на меті виробництво сільськогосподарської продукції для повного задоволення потреб громадянина-власника (орендаря) земельної ділянки та членів його сім'ї у вирощуваній сільськогосподарській (як рослинницькій, так і тваринницькій) продукції, а також реалізація надлишків такої продукції на ринку. На відміну від земельних ділянок, що надавалися громадянам для ведення особистого підсобного господарства, максимальний розмір яких жорстко регламентувався і не повинен був перевищувати 2-х гектарів, розмір земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства не обмежується в разі отримання громадянином в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Загальна ж норма безоплатної передачі земельних ділянок громадянам для зазначених цілей становить не більше 2,0 га.
Особисте селянське господарства не має статусу юридичної особи. Суб'єктом права на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства є громадяни.
Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства як у власність, так і в оренду. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть засновува
13PAGE147515
ти та вести в Україні особисті селянські господарства виключно на праві оренди землі.
Земельний кодекс визначає лише основи земельно-правового статусу особистих селянських господарств. Детально використання земель таких господарств буде регулюватися Законом України «Про особисте селянське господарство».

Стаття 34. Землі для сінокосіння і випасання худоби
1. Громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби.
2. Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування можуть створювати на землях, що перебувають у власності держави чи територіальної громади, громадські сіножаті і пасовища.
Даною нормою проголошується право громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства на отримання в оренду земельних ділянок для сінокосіння (сіножаті) та випасання худоби (пасовища). Зазначене право громадян може бути реалізоване за рахунок земель, що перебувають у державній, комунальній та приватній власності. У даній статті йдеться про драво оренди громадянами земельних ділянок із складу громадських сіножатей та пасовищ, створених на землях державної та комунальної власності за рішенням відповідно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Однак громадяни можуть орендувати земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби також із земель сільськогосподарського призначення, які знаходяться у власності громадян та юридичних осіб, якщо у складі таких земель є сіножаті та пасовища.

Стаття 35. Земельні ділянки для садівництва
1. Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки
13PAGE147615
для ведення індивідуального або колективного садівництва.
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть мати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.
3. Земельні ділянки, призначені для садівництва, можуть використовуватись для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування сільськогосподарських культур, а також для зведення необхідних будинків, господарських споруд тощо.
4. Землі загального користування садівницького товариства є його власністю. До земель загального користування садівницького товариства належать земельні ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування.
5. Приватизація земельної ділянки громадянином членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства.
6. Використання земельних ділянок садівницьких товариств здійснюється відповідно до закону та статутів цих товариств.
Громадяни мають право на отримання земельних ділянок для садівництва. Садівництво може вестися громадянами колективно з створенням садівницького товариства, що є юридичною особою, або індивідуально, коли громадянин займається даним видом діяльності окремо і незалежно від інших громадян.
Обсяг прав громадянина на отримання земельної ділянки для садівництва залежить від його громадянства. Згідно Кодексу лише громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для ведення садівництва у власність. Крім цього, вони мають також право орендувати земельні ділянки для ведення садівництва. Що стосується іноземних громадян та осіб без громадянства, то вони можуть використовувати земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва на умовах оренди.
13PAGE147715
Основним джерелом отримання громадянами земельних ділянок для садівництва є землі сільськогосподарського призначення, які знаходяться у державній або комунальній власності. Однак дана стаття не забороняє використання для ведення садівництва земельних ділянок, взятих в оренду у громадян та юридичних осіб. Громадяни-власники земельних ділянок для садівництва мають право передавати їх в оренду іншим громадянам без зміни цільового призначення таких ділянок.
Основним цільовим призначенням таких земельних ділянок є закладення та вирощування саду (деревних та кущових плодових насаджень). Однак, частина наданої громадянину земельної ділянки для садівництва може використовуватися для будівництва та експлуатації садового будинку та господарських будівель, необхідних для сезонного проживання громадянина та членів його сім'ї, а також для зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо. Разом з тим, використання громадянином наданої йому для садівництва земельної ділянки лише для зведення садового будинку та господарських споруд є порушенням цільового призначення такої земельної ділянки. Закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень є основною кваліфікуючою ознакою цільового призначення земельних ділянок для ведення садівництва.
Земельні ділянки, які надаються садівницьким товариствам для ведення громадянами колективного садівництва, складаються з двох частин: земель загального користування та земель, які власне використовуються для садівництва і закріплюються за громадянами членами садівницького товариства. Землі загального користування садівницького товариства і земельні ділянки, закріпленні за його членами, мають різний правовий режим. Землі загального користування садівницького товариства є об'єктом його приватної власності як юридичної особи. До таких земель належать ділянки, зайняті захисними смугами, дорогами, проїздами, будівлями і спорудами та іншими об'єктами загального користування. Земельні ділянки садівницького товариства, які закріплюються за його членами, призначені для закладення та вирощування багаторічних плодових насаджень, а також для зведення та експлуатації садового будинку та господарських споруд. Такі земельні ділянки передаються громадянам членам товариства у власність.
Якщо садівницьке товариство створюється відповідно до норм цього Кодексу та іншого чинного законодавства, то відразу земельна ділянка,, що виділяється садівницькому товариству, поділяється на землі загального користування, які передаються у власність товариству як юридичній особі, та на земельні ділянки для закладення та вирощування плодових насаджень, які передаються у власність кожному члену товариства. Однак, якщо садівницьке товариство було створене до введення в дію цього Кодексу (до 1 січня 2002 р.) і отримало землю у так звану колективну власність або в постійне користування, то до 1 січня 2005 р. така земля має бути отримана у приватну власність: землі загального користування у приватну власність товариства, земельні ділянки під садовими насадженнями у приватну власність відповідних членів товариства. Ініціатива щодо приватизації зазначених ділянок має виходити від товариства та його членів під загрозою втрати права на такі ділянки.
Громадянин член садівницького товариства, якому виділена земельна ділянка для садівництва, має право на її безоплатну приватизацію за умови, що її розмір не перевищує 0,12 гектара (ст. 121) та якщо такий громадянин не отримав раніше земельну ділянку, призначену для індивідуального чи колективного садівництва, у приватну власність безоплатно. Приватизація земельної ділянки громадянином членом садівницького товариства здійснюється без згоди на те інших членів цього товариства шляхом подання заяви до правління товариства або до відповідного органу виконавчої влади.
Садівницьке товариство є юридичною особою, яка діє відповідно до цього Кодексу, іншого законодавства
13PAGE147915
України та статуту товариства. Статутом товариства можуть встановлюватися правила щодо користування його членами землями загального призначення товариства, а також обов'язки членів щодо охорони земель, боротьби з хворобами рослин тощо. Разом з тим, слід мати на увазі, що громадянин, якому земельна ділянка для садівництва належить на праві власності, має право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися нею за власним розсудом. Наприклад, він може передати належну йому земельну ділянку іншому громадянинові в оренду для ведення садівництва або здійснити відчуження ділянки в установленому законом порядку. Статутом не можуть встановлюватися обмеження на використання громадянином (власником чи орендарем) земельної ділянки для садівництва. Такі обмеження можуть встановлюватися законом або договором (ст. 110). Разом з тим, якщо при створенні садівницького товариства його члени підписали установчий договір про створення та діяльність такого товариства і передбачили в ньому ряд обмежень щодо використання земельних ділянок членів товариства, то такі обмеження мають юридичну силу і обов'язкові для всіх громадян, які підписали такий договір.

Стаття 36. Земельні ділянки для городництва
1. Громадянам або їх об'єднанням із земель державної або комунальної власності можуть надаватися в оренду земельні ділянки для городництва.
2. На земельних ділянках, наданих для городництва, закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд не допускається.
3. На земельних ділянках, наданих для городництва, можуть' бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентаря та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їх рахунок.
Земельні ділянки для городництва землі сільськогосподарського призначення, які надаються громадянам для задоволення переважно їх потреб у рослинницькій сільськогосподарській продукції, не пов'язаній з вирощуванням багаторічних плодових насаджень, сінокосінням та випасанням худоби. Отже, за типом сільськогосподарських угідь земельні ділянки для городництва є орними землями (ріллею).
Суб'єктами права користування земельними ділянками для городництва є громадяни та їх об'єднання. Це означає, що такі ділянки можуть надаватися в користування як окремому громадянинові, так і групі громадян, які утворили об'єднання громадян відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян». Громадянам або їх об'єднанням земельні ділянки для городництва надаються лише в оренду. Якщо земельна ділянка надається для городництва із земель державної або комунальної власності, то орендодавцями виступають відповідні органи виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Земельні ділянки для городництва надаються громадянам та їх об'єднанням на підставі договору оренди. Іншими словами, землекористування для ведення городництва завжди є тимчасовим. Саме тому на таких земельних ділянках не допускаються види сільськогосподарського використання земель, пов'язані зі створенням об'єктів нерухомості: закладання багаторічних плодових насаджень, а також спорудження капітальних будівель і споруд. На земельних ділянках для городництва дозволяється лише зведення тимчасових споруд для зберігання інвентаря та захисту від непогоди. Після закінчення строку оренди зазначених земельних ділянок побудовані тимчасові споруди підлягають знесенню їх власниками (орендарями ділянок) без компенсації.

Стаття 37. Право несільськогосподарських підприємств, установ та організацій на землю
1. Приватні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.
2. Державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати в оренду землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства.
Ст. 37 закріплює право приватних, комунальних та державних несільськогосподарських юридичних осіб на отримання земель сільськогосподарського призначення та деяких інших земель для створення підсобних господарств. Підсобні господарства несільськогосподарських підприємств, установ та організацій не мають статусу юридичної особи. Вони можуть створюватися в якості відокремлених структурних підрозділів (філіалів) таких підприємств, установ та організацій. Отже, суб'єктом права на землю для ведення підсобного господарства є несільськогосподарська юридична особа, а не створене підсобне господарство.
Основним завданням підсобних господарств є виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення в першу чергу потреб працівників несільськогосподарських юридичних осіб, при яких створені підсобні господарства. Тому виробництво на земельній ділянці, наданій для організації підсобного господарства, товарної сільськогосподарської продукції, яка повністю реалізується на ринку, може розглядатися як порушення її цільового призначення.
Незважаючи на спільність цілей створення підсобних господарств при приватних, комунальних та державних несільськогосподарських підприємствах, установах та організаціях, для них характерні істотні відмінності в правовому режимі. Так, приватні несільськогосподарські юридичні особи можуть набувати землі сільськогосподарського та іншого призначення для ведення підсобного господарства у власність або оренду. А державні та комунальні несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть використовувати такі землі для ведення підсобного господарства виключно на умовах оренди.

Глава 6. Землі житлової та громадської забудови

Стаття 38. Визначення земель житлової та громадської забудови
До земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.
Концепція сталого розвитку населених пунктів, яка схвалена постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р.1 визначає основні напрями державної політики щодо забезпечення розвитку населених пунктів, правові та економічні шляхи їх реалізації. Вона є основою для розробки нормативно-правових актів, програм та проектів щодо регулювання планування і забудови, стимулювання інвестиційної діяльності та ін. з метою забезпечення соціально-економічного розвитку населених пунктів.
В межах території населених пунктів розташовуються різні за своїм призначенням земельні ділянки. Одні з них слугують місцем проживання, інші місцем здійснення виробничої та іншої діяльності, використовуються для комунально-побутових і соціально-культурних цілей тощо. Але серед цих земель в межах населених пунктів найважливіше значення мають землі житлової та громадської забудови.
1 Див.: Офіційний вісник України. 2000. № 1. Ст. 6.
13PAGE148315
Обов'язковою умовою для віднесення відповідних земельних ділянок до земель житлової та громадської забудови є знаходження їх в межах населених пунктів (міст, селищ і сіл), а також специфічне цільове призначення для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування. Вказані землі призначені-для розміщення певних об'єктів загального користування, тобто вони використовуються як просторово-територіальна основа.
Житловою забудовою вважається земельний масив (земельна ділянка), в межах якого розміщений житловий фонд. Житлова забудова це самостійний різновид забудови конкретної території. Здійснення житлової забудови передбачає нове будівництво, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт і благоустрій будівель і споруд, які складають житловий фонд.
Законодавство розрізняє садибну та несадибну забудову. До садибної відноситься забудова (будинки садибного типу) розміщена на присадибних ділянках, які належать окремим громадянам.
Характерною ж рисою несадибної забудови є те, що об'єкти нерухомості розташовані на земельних ділянках, які не належать окремим громадянам.
Будинками та спорудами громадського призначення вважаються: будинки дитячих дошкільних закладів, будинки навчальних закладів, будинки та споруди для охорони здоров'я і відпочинку, будинки та споруди фізкультурнооздоровчі та спортивні; будинки підприємств торгівлі та громадського харчування, будинки підприємств побутового обслуговування та ін.
В числі об'єктів, які розмішуються в межах земель житлової і громадської забудови, самостійне місце займають об'єкти нерухомості. Вони підлягають обов'язковій технічній інвентаризації. Згідно Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України від 24 травня 2001 р. і зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 липня 2001 р. до об'єктів, що підлягають технічній інвентаризації, нале
13PAGE148415
жать: житлові будинки квартирного типу різної поверховості; житлові будинки садибного типу, розташовані на окремих земельних ділянках; будинки і споруди
громадського та виробничого призначення, господарські будівлі і споруди; садові та дачні будинки, гаражі (що не відносяться до господарських) та ін.
Державними будівельними нормами України «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92» (п. 2.1.) встановлено, що територія міста за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, виробничу, в т.ч. зовнішнього транспорту, і ландшафт-но-рекраційну. В свою чергу до сельбищної території входять земельні ділянки житлових будинків, громадських установ, будинків і споруд, у т. ч. навчальних, проектних, науково-дослідних та інших інститутів без дослідних виробництв, внутрішньосельбищна вулично-дорожна і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об'єкти зеленого будівництва й місця загального користування.
Саме в межах сельбищної території формуються основні структурні елементи: житловий квартал (житловий комплекс), житловий район і сельбищний масив (житловий масив), які виступають складовими частинами земель житлової забудови.
До земель житлової та громадської забудови належать також землі, на яких розміщені інші об'єкти загального користування. Серед таких об'єктів чільне місце займають землі загального користування. Ці землі забезпечують загальні потреби жителів міст, селищ і сіл.
По-перше, частина цих земель використовується як шляхи сполучення і не закріплюється за конкретними суб'єктами в користування. На цих землях розміщуються площі, вулиці, дороги, провулки, набережні тощо.
По-друге, інша частина земель загального користування призначена для обслуговування культурно-побутових потреб населення. Ці землі слугують місцем розташування парків, лісопарків, садів, бульварів, пляжів, водойм та ін.
13PAGE148515
Використання земель загального користування здійснюється безплатно. Вони належать до комунальної власності і не можуть передаватись у приватну власність.
Склад земель житлової та громадської забудови неоднорідний, так як відповідні земельні ділянки зазначеної категорії мають неоднакове цільове призначення.
Диференціація земель у відповідності з їх призначенням здійснюється в плані земельно-господарського устрою населеного пункту. Виділяються, зокрема, землі житлової та громадської забудови, землі загального користування, землі об'єктів комунального господарства та інші.
До земель житлової та громадської забудови повинні відноситись не тільки земельні ділянки, які використовуються для розміщення будівель і споруд певного характеру, але й такі, що підлягають забудові житловими, культурно-побутовими та іншими громадськими будівлями та спорудами.

Стаття 39. Використання земель житлової та громадської забудови
Використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.
Використання земель житлової та громадської забудови характеризується своїми особливостями. Воно здійснюється на плановій основі, тобто відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації, плану земельно-господарського устрою з дотриманням державних стандартів і норм, регіональних та місцевих правил забудови.
Генеральний план населеного пункту як один із основних видів містобудівної документації визначає основні напрями використання земель у межах населених пунктів для житлової, громадської та іншої забудови, благоустрою і розміщення міст відпочинку населення. Він визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.
Цим документом визначаються потреби в територіях для забудови та іншого використання, межі функціональних зон, пріоритетні і допустимі види використання і забудови територій, потреби у зміні межі населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання територій. У відповідності з генеральними планами населених пунктів місцеві ради та їх виконавчі органи, а також інші уповноважені органи готують вихідні дані для розробки планів земельно-господарського устрою території населеного пункту та іншої землевпорядної документації; вирішують питання щодо розміщення та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об'єктів містобудування та благоустрою території; погоджують питання забудови та іншого використання територій, в яких зацікавлені територіальні громади; встановлюють на відповідних територіях режим використання земель, передбачених для містобудівних потреб.
Крім генеральних планів населених пунктів серед іншої містобудівної документації важливе місце займають детальні плани території, які розробляються на основі генеральних планів для окремих районів, мікрорайонів, кварталів та районів реконструкції існуючої забудови населених пунктів.
Детальний план території містобудівна документація, яка визначає розміщення червоних ліній, ліній регулювання забудови, розміщення окремих земельних ділянок і об'єктів містобудування вулиць, проїздів, пішохідних зон, етажність та інші параметри забудови тощо.
Важливим документом є також проект забудови територій, який поєднує властивості містобудівної та конкретної документації, що розробляється для будівництва комплексів будинків і споруд.
13PAGE148715
Самостійне значення як форма планування використання земель житлової та громадської забудови має проект розподілу території. Ця містобудівна документація розробляється для мікрорайону (кварталу) або його частини з метою розмежування земельних ділянок. Проектом розподілу території визначаються площі і межі земельних ділянок, на яких розміщують громадські споруди та інші об'єкти містобудування; територій загального користування, прилеглих до будинку територій існуючих і запроектованих жилих будинків; надлишків земельних ділянок, призначених для подальшого зведення житлових і громадських будівель і споруд та іншого використання.
Для обґрунтування, розробки і подальшої реалізації на землях в межах населеного пункту необхідного обсягу організаційних та інженерно-технічних заходів по освоєнню, поліпшенню якості землі, раціональному використанню, охороні та захисту від руйнівних процесів використовується план земельно-господарського устрою. Він містить дані про поділ земель за використанням відповідно до цільового призначення, поділ земель за формами власності і користування тощо. В ньому передбачається особливий режим використання земель в санітарно-захисних зонах шкідливих і небезпечних, промислових, складських і комунальних підприємств; зонах санітарної охорони джерел водопостачання, водоочисних споруд і зонах залягання корисних копалин та ін. Для забезпечення перспективної містобудівної діяльності в плані земельно-господарського устрою обґрунтовуються напрямки тимчасового використання земель, зони перспективної забудови.
Важливою формою планування використання земель житлової та громадської забудови є регіональні та місцеві правила забудови. Згідно Закону України «Про планування і забудову територій» регіональні правила забудови це нормативно-правовий акт, яким встановлюється загальний для територій і населених пунктів області, Автономної Республіки Крим (крім міст Києва та Севастополя, міст республіканського значення Автономної Республіки Крим, міст обласного
13PAGE148815
значення) порядок планування, забудови та іншого використання територій і окремих,земельних ділянок.
Наказом Держбуду України від 10.12.2001 р. № 216. зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 3.01.2002 р. 4/6292, затверджені Типові регіональні правила забудови1. Вони є основою для розроблення обласними державними адміністраціями, Радою міністрів Автономної Республіки Крим регіональних правил забудови населених пунктів областей, Автономної Республіки Крим.
Регіональні правила забудови є обов'язковими для суб'єктів містобудування на території відповідного регіону. Вони доповнюються положеннями, які є характерними для цієї місцевості, з урахуванням регіональних особливостей та належать до компетенції органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.
Місцевими ж правилами забудови вважається такий нормативно-правовий акт, яким не тільки встановлюється порядок планування і забудови та іншого використання територій, окремих земельних ділянок, але й перелік усіх допустимих видів, умов і обмежень забудови та іншого використання територій та окремих земельних ділянок у межах зон, визначених планом зонування.

Стаття 40. Земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва
Громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених цим Кодексом. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність
1 Офіційний вісник України. 2002. № 3. С. 138.
13PAGE148915
земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами.
Значна частина земель житлової та громадської забудови зайнята земельними ділянками для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і гаражного будівництва. Земельна ділянка, призначена для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель (садів, гаражів, літніх кухонь, вбиралень, погребів тощо) і споруд (колодязів, вигрібних ям, навісів і т.п.) згідно закону вважається присадибною ділянкою. Вона характеризується специфічним правовим режимом і своїм місцем розташування (мова йде про садибну житлову забудову). Максимальний розмір присадибної земельної ділянки, встановлений ст. 121 Земельного кодексу, залежить від категорії населеного пункту, в якому вона розташована, і становить: у селах не більше 0,25 гектара, в селищах не більше 0,15 гектара, в містах не більше 0,10 гектара.
Поряд з присадибною земельною ділянкою чинне земельне законодавство виділяє самостійну земельну ділянку для будівництва громадянином індивідуального гаража. її розмір становить не більше 0,01 гектара і вона є самостійним об'єктом права приватної власності або права орендного користування.
Суб'єктами земельних прав власності щодо зазначених земельних ділянок згідно ст. 40 Земельного кодексу є громадяни України. Можливість набуття земельних ділянок у власність цими суб'єктами закон пов'язує з рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в залежності від того, із яких земель будуть надаватися відповідні земельні ділянки.
Підставою виникнення земельних прав громадян на зазначені земельні ділянки виступають безоплатна передача у власність чи надання в оренду таких земельних ділянок із земель державної або комунальної власності. При цьому орендарями можуть бути не тільки громадяни України, але й інші особи. Питання про
13PAGE149015
те, отримувати земельну ділянку у власність чи в оренду, залежить від волевиявлення самого громадянина.
Набуття громадянами права власності на присадибні ділянки можливе не тільки при одержанні їх із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом, але й і в результаті приватизації присадибних ділянок, які перебувають у користуванні громадян (ст. 116 ЗК).
Порядок виникнення суб'єктивних прав громадян на відповідні земельні ділянки встановлений чинним земельним законодавством. Згідно ст. 125 Земельного кодексу право власності на земельну ділянку виникає після одержання громадянином державного акта на право приватної власності на землю, що посвідчує це право, та його державної реєстрації.
Право на оренду присадибної ділянки чи земельної ділянки для індивідуального гаражного будівництва виникає у громадянина після укладення договору оренди, його нотаріального посвідчення та державної реєстрації.
Закон забороняє приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж в натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації цього документа.
Як раніше зазначалося, основне цільове призначення присадибних ділянок і земельних ділянок для індивідуального гаражного будівництва, як складових частин земель житлової і громадської забудови пов'язане із спорудженням на цих ділянках відповідних об'єктів нерухомості.
Згідно ст. 23 Закону України «Про основи містобудування» забудова земельних ділянок, що надаються для містобудівних потреб, здійснюється після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою у порядку, передбаченому земельним законодавством, та одержання дозволу на виконання будівельних робіт. Іншими словами власники або користувачі (в тому числі орендарі) земельних ділянок, призначених для містобудівних потреб, можуть присту
13PAGE149115
пити до безпосереднього використання земельної ділянки тільки при наявності у них права на забудову.
Положення про порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт затверджено наказом Держ-буду України від 5 грудня 2000 року.1
Згідно з цим Положенням дозвіл на виконання будівельних робіт є документом, що посвідчує право забудовника та генерального підрядника на виконання будівельних робіт, у відповідності до затвердженої проектної документації, підключення до інженерних мереж та споруд та надає право відповідним службам на видачу ордера на проведення земляних робіт.
Дозвіл на виконання будівельних робіт надається інспекціями державного архітектурно-будівельного контролю, які одночасно ведуть реєстр наданих дозволів.
Виконання будівельних робіт без вказаного дозволу забороняється.
Громадянам індивідуальним забудовникам житлових будинків, господарських і побутових споруд та індивідуальних гаражів дозволи надаються на підставі заяви забудовника, документа, що посвідчує право власності чи право користування (у тому числі на умовах оренди) земельною ділянкою, дозволу на будівництво об'єкта містобудування, проектної документації, погодженої місцевими органами у справах містобудування і архітектури, а також зобов'язання виконавця робіт, якщо будівництво здійснюється підрядним способом.
Отриманню дозволу на виконання будівельних робіт обов'язково передує одержання громадянами, які будуть здійснювати забудову присадибних та інших земельних ділянок, дозволу на будівництво об'єктів містобудування. Надання таких дозволів здійснюють уповноважені органи виконавчої влади в порядку, який встановлений Законом України «Про планування і забудову територій».
З моменту отримання громадянином дозволу на будівництво об'єкта містобудування він набуває статусу
1 Див.: Нотаріат. 2001. № 6. С. 31.
13PAGE149215
забудовника. Це означає, що у суб'єкта з цього моменту виникають певні права і на нього покладаються
відповідні обов'язки.
Об'єкти нерухомості, будівництво яких закінчено, приймаються в експлуатацію у встановленому порядку.
Статтею, що коментується, встановлено, що громадяни України понад норму безоплатної передачі можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими угодами. Це означає, що у власника, наприклад, присадибної земельної ділянки може виникнути право ще на певну присадибну земельну ділянку як самостійний об'єкт власності, набуту за цивільно-правовою угодою.

Стаття 41. Земельні ділянки житлово-будівельних (житлових) і гаражно-будівельних кооперативів
1. Житлово-будівельним (житловим) та гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації.
2. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.
Самостійними суб'єктами земельних прав на землі житлової та громадської забудови здебільшого в містах та селищах виступають житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи.
Раніше створені у встановленому порядку житлово-будівельні та гаражно-будівельні кооперативи функціонують на земельних ділянках, що надані їм у постійне користування для будівництва і обслуговування відповідних об'єктів нерухомості.
13PAGE149315
Зазначені суб'єкти у свій час реалізували своє право на отримання земельних ділянок під забудову. Так, у відповідності з п.17 Примірного статуту кооперативу по будівництву та експлуатації колективних гаражів стоянок для автомобілів і мотоциклів, що знаходяться в особистій власності громадян, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 16 листопада 1962 року (зі змінами та доповненнями)1 кооператив має право одержувати в користування земельну ділянку для будівництва гаража-стоянки. На нього як на самостійну юридичну особу покладені обов'язки щодо дотримання всіх встановлених правил благоустрою, провадження озеленення виділеної земельної ділянки, влаштування під'їздних шляхів до гаражів, виконання рішень місцевих органів, що стосуються утримання і експлуатації будівель і земельних ділянок.
Відповідні положення щодо права на земельну-'ділянку житлово-будівельного кооперативу закріплені п.16 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від ЗО квітня 1985 року.2
Що ж стосується житлових кооперативів, які утворювалися на базі уже забудованого житлового будинку, то за цими юридичними особами земельні ділянки закріплювалися в постійне користування для обслуговування відповідного будинку.
Окреме місце серед кооперативів, які використовували землі певних населених пунктів (скажімо, в зоні Південного берега Криму), займали і займають дачно» будівельні кооперативи. Але, на жаль, чинне земельне законодавство їх не згадує.
Розмір земельних ділянок, які надавалися житловим, житлово-будівельним, гаражно-будівельним і дачно-будівельним кооперативам, раніше установлювався відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.
1 ЗП УРСР. 1962. № Ц._ Ст. 165.
2 Жилшцное законодательство Украйни. Хаоьков Одиссей. 2001. С. 262.
13PAGE149415
Чин ний Земельний кодекс зобов'язує всі юридичні особи (у тому числі і кооперативи), які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але згідно Земельному кодексу не можуть мати їх на такому праві, повинні до першого січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.
За рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування новоствореним кооперативам передаються безоплатно у власність або надаються в оренду земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва.
Суб'єктом права власності на відповідну земельну ділянку чи права орендного землекористування виступають кооперативи як самостійні юридичні особи. Саме їм належать всі встановлені Земельним кодексом права по використанню земельних ділянок. Члени кооперативу не мають самостійних прав на земельні ділянки.
Розміри земельних ділянок, які отримають кооперативи під забудову, встановлюються відповідно до затвердженої містобудівної документації.
Забудовані земельні ділянки, тобто на яких розміщені кооперативні будинки і гаражі, в подальшому використовуються для обслуговування цих об'єктів.
Кооперативи як самостійні юридичні особи можуть також набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами. При цьому треба зазначити, що набуття кооперативами відповідних земельних ділянок обов'язково припускає їх подальше використання за цільовим призначенням, пов'язаним із забудовою.
Забудова земельних ділянок кооперативами здійснюється у встановленому порядку (див. комент. до ст. 40). За правопорушення у сфері містобудування, вчинені кооперативами, наступає їх відповідальність згідно Закону України «Про відповідальність підприємств, об'єднань, установ та організацій за правопорушення у сфері містобудування». В числі правопорушень заковом названі: проведення будівельних робіт без до- * зволу на їх виконання або без затвердженої проектної документації; виконання будівельних робіт, що не від
13PAGE149515
повідають державним стандартам, нормам і правилам або проектним рішенням; прийняття в експлуатацію об'єктів, зведених з порушенням законодавства, а так само місцевих правил забудови населених пунктів або проектних рішень тощо.

Стаття 42. Земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків
1. Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прнбудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.
2. У разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню власників.
3.' Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прнбудинкові території, визначається співвласниками.
4. Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудин-кові території, визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу, мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.
Серед земель житлової забудови самостійне місце займають земельні ділянки багатоквартирних жилих будинків. На цих земельних ділянках розташовуються не тільки зазначені будинки, але й належні до них будівлі і споруди.
Земельні ділянки багатоквартирної несадибної житлової забудови як об'єкти використання характеризуються певними специфічними особливостями. Вони, як правило, знаходяться у спільному користуванні декількох юридичних осіб (власників будинків або підприємств, установ і організацій, які здійснюють управлін-
13PAGE149615
ня ними) і мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуговування будинків (проїзди, тротуари, майданчики для господарських цілей та інше).
В ч.І ст. 42 Земельного кодексу йдеться про належність до багатоквартирних жилих будинків не тільки будівель і споруд, але й прибудинкової території.
Прибудинкова територія це нова категорія в земельному законодавстві. її поява обумовлена процесами реформування в житловій сфері, приватизації державного житлового фонду, створенням об'єднань співвласників багатоквартирних будинків (кондомініумів).
Згідно Положенню про порядок встановлення та закріплення меж прибудинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків, затвердженому наказом Держкомзему України, Держкоммістобудуван-ня України, Держжитлокомунгоспу України, та Фонду державного майна України від 05.04.96 р.1, прибудинкова територія визначається як встановлена за проектом поділу території мікрорайону (кварталу) та проектом забудови земельна ділянка багатоквартирної не-садибної житлової забудови, яка необхідна для розміщення та обслуговування житлового будинку (будинків) і не може виділятися для частини будинку (блоку, поверху, секцій, квартир тощо).
До її складу крім території під житловим будинком включаються: проїзди та тротуари, озеленені території, ігрові майданчики для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, майданчики для відпочинку дорослого населення, занять фізичною культурою, тимчасового зберігання автомобілів, господарських цілей, вигулювання собак, інші території, пов'язані з утриманням та експлуатацією будинків та інших, пов'язаних з ними, об'єктів.
1 Див.: Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи // Держкомзем України. К.: Урожай. 1998. С. 638.
13PAGE149715
Згідно Закону України від 29 листопада 2001 р. «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку»1 прибудинковою територією вважається територія навколо багатоквартирного будинку, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою і призначена для обслуговування багатоквартирного будинку.
В той же час даним законом встановлено, що земельна ділянка багатоквартирного будинку є елементом житлового комплексу. В свою чергу житловий комплекс визначається законом як єдиний комплекс нерухомого майна, що утворений земельною ділянкою в установлених межах, розміщеним на ній жилим багатоквартирним будинком або його частиною разом із спорудами та інженерними мережами, які утворюють цілісний майновий комплекс.
Належність багатоквартирного житлового будинку до об'єктів державної або комунальної власності обумовлює надання відповідної земельної ділянки (при-будинкової території) в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками. Оскільки житловий фонд є об'єктом комунальної власності, то управління цим фондом здійснюють житлово-експлуатаційні органи місцевих рад. Деяка частина житлових будинків може належати державним підприємствам, організаціям і установам. Ці суб'єкти самостійно або через створені ними підрозділи здійснюють управління належним їм житловим фондом.
Якщо багатоквартирний житловий будинок буде приватизований громадянами (мешканцями цього будинку), то прибудинкова територія може бути передана у власність або ж надана у користування об'єднанню власників. Згідно Закону України «Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку» таким об'єднанням вважається юридична особа, створена власниками для сприяння використання їхнього власного майна та управління, утримання і використання неподільного та загального майна.
1 Урядовий кур'єр. 2002. № 19. ЗО січня.
Частина 2 ст. 42 передбачає можливість передачі у власність або надання у користування прибудинковоі території об'єднанню власників. В зазначеній нормі не уточнюється, про яке користування йдеться: постійне, тимчасове чи на умовах оренди. Як відомо, тимчасове землекористування чинним законодавством взагалі не передбачено. Щодо постійного землекористування, то воно має обмежений характер.
У зв'язку з тим, що земельні ділянки багатоквартирної несадибної житлової забудови, як правило, знаходяться у спільному користуванні декількох юридичних осіб і мають єдину інфраструктуру та об'єкти обслуговування, законом встановлево, що порядок використання ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.
Межі земельних ділянок прибудинкових територій в існуючій несадибній житловій забудові встановлюються за проектами відведення цих ділянок відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.
Затверджений уповноваженими органами місцевого самоврядування (за місцем розташування земельних ділянок прибудинкових територій) проект поділу територій мікрорайону (кварталу), групи будинків є підставою для розробки проектів відведення земельних ділянок прибудинкових територій будинку (будинків) цього мікрорайону (кварталу).
Розміри земельних ділянок прибудинкових територій визначаються пропорційно в залежності від загальної площі житлових, допоміжних і нежитлових приміщень, поверховості будинків, їх розташування в межах населеного пункту відповідно до державних норм і правил та затвердженої проектно-технічної документації.
Частка власності (користування) земельної ділянки кожного власника квартири (квартир) чи нежит-лового приміщення у спільній частковій власності визначається відношенням загальної площі квартири
13PAGE149915
(квартир) чи нежитлових приміщень, що перебувають у його власності, до спільної площі всіх квартир і нежитлових приміщень будинку.
Виділення частини земельної ділянки власникам квартир і нежитлових приміщень в натурі та їх окреме відчуження не допускається.
Право власності (користування) на прибудинкову територію (земельну ділянку) кожного співвласника будинку визначається у свідоцтві про право власності на частину будинку у вигляді відповідної частки.
Використання прибудинкових територій здійснюється за цільовим призначенням, тобто для обслуговування багатоквартирного будинку.
Заходи, пов'язані з підвищенням рівня благоустрою прибудинкових територій (спорудження дитячих спортивних майданчиків, гаражів, автостоянок, встановлення кіосків та інших споруд), здійснюються за рішенням об'єднань співвласників з дозволу уповноважених органів на підставі проектної документації, розробленої та затвердженої у встановленому порядку.

Глава 7. Землі природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення

Стаття 43. Землі природно-заповідного фонду
Землі природно-заповідного фонду це ділянки суші і водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду.
Землі природно-заповідного фонду є одна з категорій, що входить до складу земель України (пункт «в» статті 19 Земельного кодексу). Віднесення земель до цієї категорії чи зміна її цільового призначення здійснюється на підставі рішень органів державної влади
13PAGE1410015
та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень згідно зі статтею 20 Земельного кодексу України, а також пунктом 37 статті 26 і пунктом 24 статті 43 Закону України від 21 травня 1997 року «Про
місцеве самоврядування в Україні».1
Статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду надається згідно з Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд України».
Завдання, науковий профіль, особливості природоохоронного і земельного режиму та характеру функціонування природних і біосферних заповідників, національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, заказників, ботанічних садів, дендрологічних парків та зоологічних парків визначаються у положеннях про них, які розробляються відповідно до цього закону України і затверджуються:
Міністерством екології та природних ресурсів України щодо територій та об'єктів природно-заповідно-го фонду загальнодержавного значення;
місцевими органами цього Міністерства щодо територій та об'єктів природно-заповідного режиму місцевого значення.
Завдання, особливості природоохоронного та земельного режиму пам'яток природи та заповідних урочищ визначаються в їх первинних облікових документах згідно з Законом України «Про природно-заповідний фонд».
Природні та біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а також ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки загальнодержаввого значення є юридичними особами.
Ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки місцевого значення, а також парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва відповідно до законодавства можуть бути визнані юридичними особами. Постанова
1 Зібрання законодавства України (серія 3: Звід законів України). 2001.-- № 3. Ст. 272.
13PAGE1410115
Верховної Ради України від 22 вересня 1994 року «Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні» передбачає подальше розширення мережі територій та об'єктів природно-заповідного фонду та надання їм в користування земель, а також завершити оформлення прав як юридичних осіб природних та біосферних заповідників, національних природних парків, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків загальнодержавного значення, а в разі потреби інших об'єктів природно-заповідного фонду.1

Стаття 44. Склад земель природно-заповідного фонду
До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти (природні заповідники, національні природні парки, біосферні заповідники, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища), а також штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва).
Землі природно-заповідного фонду складаються за своїм цільовим призначенням із двох видів: а) земель, природних заповідників, національних природних парків, біосферних заповідників, регіональних ландшафтних парків, заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ і б) земель штучно створених людиною об'єктів ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків, парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.
Рішення про створення та відведення земельних ділянок природним заповідникам, національним природним паркам, а також інших територій та об'єктів природно-заповідного фонду загальнодержавного значення приймаються Президентом України.
1 Відомості Верховної Ради України. 1994. № 48. Ст. 430.
13PAGE1410215
Рішення про створення біосферних заповідників приймається Президентом України після вирішення
цього питання відповідно до міжнародних угод.
Рішення про організацію чи оголошення територій та об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та встановлення охоронних зон земельних територій та об'єктів природно-заповідного фонду приймається обласними, міськими (міст республіканського підпорядкування) Радами.
Порядок відведення земельних ділянок природним заповідникам, біосферним заповідникам, національним природним паркам, регіональним ландшафтним паркам, а також ботанічним садам, дендрологічним паркам, зоологічним паркам і видачі документів на право користування землею визначається статтями 20,122, 123, 125, 126, 149-151 і 208 Земельного кодексу.
Заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва й інші території та об'єкти природно-заповідного фонду, які створюються без вилучення земельних ділянок, що вони займають, передаються під охорону підприємствам, установам, організаціям та громадянам органами Міністерства екології та природних ресурсів України з оформленням охоронного зобов'язання.
Зміна меж, категорії та скасування статусу територій та об'єктів природно-заповідного фонду проводиться відповідно до статей 51-53 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року із змінами від 14 грудня 1999 р.
Природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки звільняються від сплати земельного податку.
Підприємства, установи та організації звільняються від плати за землі, включені до складу заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.
Законодавством України можуть бути встановлені й інші пільги, спрямовані на забезпечення формування та функціонування природно-заповідного фон
13PAGE1410315
ду (стаття 49 Закону України «Про природно-заповід-иий фонд України»).

Стаття 45. Використання земель природно-заповідного фонду
1. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Порядок використання земель природно-заповідного фонду визначається законом.
Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та природні ресурси національних природних парків є власністю народу України, тобто перебувають у державній власності.
Регіональні ландшафтні парки, зони буферна, антропогенних ландшафтів, регульованого заповідного режиму біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, включені до складу, але не надані національним природним паркам, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки та парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва можуть перебувати як у власності народу України тобто в державній, так і в інших формах власності (стаття 4 Закону «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року).
Ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні парки, створені до прийняття Закону «Про природно-заповідний фонд України», не підлягають приватизації і можуть бути лише в державній або в комунальній власності.
У разі зміни форм власності на землю, на якій знаходяться заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, землевласники зобов'язані забезпечувати режим їх охорони і збереження з відповідною переєстрацією охоронного зобов'язання.
Штучно створені об'єкти (ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки-пам'ятки садово
13PAGE1410415
паркового мистецтва) на приватизованих землях можуть бути об'єктами приватної власності.
Підставою для набуття права комунальної власності на землі природно-заповідного фонду є передача їх державою, іншим суб'єктам права власності, а також придбання їх органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом (п. 2 статті 60 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Землі природно-заповідного фонду з додержанням вимог, встановлених цим Земельним кодексом, а також Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд України» та іншими актами законодавства України, можуть використовуватися:
у природоохоронних цілях;
у науково-дослідних цілях;
в оздоровчих та інших рекреаційних цілях;
в освітньо-виховних цілях;
для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.
Встановлені частиною першою статті 9 Закону «Про природно-заповідний фонд України» основні види використання, а також заготівля деревини, лікарських та інших цінних рослин, їх плодів, сіна, випасання худоби, мисливство, рибальство та інші види використання можуть здійснюватися лише за умови, що така діяльність не суперечить цільовому призначенню територій та об'єктів природно-заповідного фонду, встановленим вимогам щодо охорони, відтворення та використання їх природних комплексів та окремих об'єктів.
Вимоги щодо використання земель природно-заповідного фонду встановлені Законом в залежності від їх виду та статусу, тобто стосовно конкретних територій та об'єктів природно-заповідного фонду передбачені статтями 16, 21, 24, 26, 28, 30, 32, 34, 36, 38, 40 Закону України «Про природно-заповідний фонд України».
Діючим законодавством передбачені також основні права громадян з питань використання земель природно-заповідного фонду, а саме: передбачається право громадян на ознайомлення з територіями та об'єкта-
13PAGE1410515
ми природно-заповідного фонду, здійснення інших видів користувань з додержанням встановлених вимог щодо заповідного режиму (стаття 10 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).
Проектом організації території природного заповідника та охорони його природних комплексів може передбачатись виділення земельних ділянок для задоволення потреб його працівників у сінокосах, випасах, городах та паливі відповідно до встановлених нормативів (ст. 16 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).

Стаття 46. Землі іншого природоохоронного призначення та їх використання
1. До земель іншого природоохоронного призначення належать:
а) земельні ділянки водно-болотних угідь, що не віднесені до земель лісового і водного фонду;
б) земельні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність.
2. Межі земель іншого природоохоронного призначення закріплюються на місцевості межовими або інформаційними знаками.
3. Порядок використання земель іншого природоохоронного призначення визначається законом.
Земельні ділянки водно-болотних угідь, а також ділянки в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу наукову цінність, можуть оголошуватись заповідними з наданням їм статусу заповідних урочищ, пам'яток природи, заказників державного або комунального значення, якщо вони мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення з метою збереження їх у первісному природному стані.
Оголошення цих земельних ділянок заказниками, пам'ятками природи та заповідними урочищами провадиться без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. При цьому на власників або користувачів цих ділянок покладаються зобов'язання щодо забезпечення режиму їх охорони та забезпечення.
На території земельних ділянок водно-болотних угідь та інших, оголошених заповідними, обмежується або забороняється діяльність, що суперечить цілям і завданням, передбаченими положеннями про них. Господарська, наукова та інша діяльність, що не суперечить цілям і завданням цих природних об'єктів проводиться з додержанням загальних вимог щодо охорони навколишнього природного середовища (статті 25-30 Закону «Про природно-заповідний фонд України»).
Державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду складають систему інформаційних та охоронних знаків цих об'єктів, що направлена на інформування населення та природоко-ристувачів про межі заповідних об'єктів, категорію їх заповідання та основні відомості про режим і правила поведінки на природоохоронних територіях.
Головним завданням їх встановлення є забезпечення інформованості та природоохоронне виховання населення, підвищення ефективності роботи природоохоронних установ та організацій. До числа основних вимог, що ставляться перед системою охоронних знаків, відносяться: інформативність, наочність, одноманітність, естетичність та логічність розміщення.
Інформативність знаків дозволяє попередити приро-докористувача про наявність, категорію та межі природно-заповідних об'єктів, про їх підпорядкування. Найбільше інформативне навантаження несуть інформаційні щити, на яких в картографічній та в текстовій формі подається максимум відомостей про об'єкт. Інформативність знаків забезпечується також правильним вибором місця їх установлення. Вони повинні розміщуватись в місцях найбільш можливої появи відвідувачів, бути помітними на місцевості та певною мірою контрастними за кольором і формою. Одноманітність знаків дозволяє виділити їх і розуміти зміст в різних регіонах країни.
Для природоохоронного об'єкта, що має юридичний статус, необхідним інформативним засобом є офіційна вивіска цього об'єкта, яка несе інформацію про його приналежність та власну назву. Офіційна вивіска має форму прямокутника розміром 620x470 мм зеленого
13PAGE1410715
кольору. На ній: під Державним гербом напис «Україна»; назва міністерства, відомства чи установи, у віданні якої перебуває цей об'єкт; власна назва, категорія заповідання; представництво (дирекція, правління тощо).
Інформаційно-охоронні знаки несуть інформацію про назву, категорію та основні вимоги охорони території заповідного об'єкта. Встановлюються в місцях входу (виходу) на територію об'єкта, масового руху транспорту (в місцях перетину меж заповідного об'єкта дорогами, стежками, водоймами, поблизу населених пунктів). Інформаційний охоронний знак має спеціальну форму з написом «Природно-заповідний фонд України». В центрі щита табличка жовтого кольору, на якій назва заповідного об'єкта. Під табличкою напис «Охороняється законом».
Межовий охоронний знак несе інформацію про категорію заповідного об'єкта і служить для визначення його меж. Має форму вертикального прямокутника розміром 420x297 мм. За формами і обрисами подібний до інформаційно-охоронного знаку. Власна назва може бути відсутня. Категорія заповідання обов'язкова. Встановлюється вздовж меж природно-заповідної території.
Інформаційний щит встановлюється в місцях найбільшого скупчення відвідувачів, на оглядових майданчиках тощо. Вони несуть інформацію про розміри, розміщення, функції об'єктів, правила поведінки і таке інше. Він має форму горизонтального прямокутника розміром 841x1189 мм, жовтого кольору з синьою окантовкою. На ньому подається назва об'єкта, його призначення і функції, загальна характеристика, правила поведінки, карта-схема території.
Виготовлення та встановлення інформаційних та охоронних знаків передбачається «Положенням про єдині державні знаки та аншлаги на територіях та об'єктах природно-заповідного фонду України», затвердженим наказом Мінприроди України 29 березня 1994 року.1

Використання земель іншого природоохоронного призначення відбувається у відповідності зі статтями 7-10, 26-30 Закону «Про природно-заповідний фонд України», а також статтями 02-97 Земельного кодексу України.

Глава 8. Землі оздоровчого призначення

Стаття 47. Визначення земель оздоровчого призначення
До земель оздоровчого призначення належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей.
Землі оздоровчого призначення є однією з категорій складу земель України (пункт «г» статті 19 Земельного кодексу).
Лікувально-оздоровчі властивості мають не самі землі, а тільки лікувально-оздоровча місцевість, тобто природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. Вони мають особливо цінні та унікальні природні лікувальні ресурси, які рідко (не часто) зустрічаються на території України, мають обмежене поширення або невеликі задаси у родовищах та є особливо сприятливими і ефективними для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань. До загальнопоширених природних лікувальних ресурсів відносяться ресурси, які зустрічаються в різних регіонах України. Мають значні запаси та придатні для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань (стаття 1 Закону України від 5 жовтня 2000 року «Про курорти»).1
1 Офіційний вісник України. 2000, № 44. Ст. 1884.
Такі місцевості в установленому законом порядку можуть бути визнані курортами. Курорт це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об'єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та рекреації і підлягає особливій охороні.
У разі позитивного висновку державної екологічної та санітарно-гігієнічної експертиз щодо проектів оголошення природних територій курортними, матеріали передаються щодо курортів державного значення спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань діяльності курортів до Кабінету Міністрів України; щодо-курортів місцевого значення місцевими органами виконавчої влади з питань діяльності курортів відповідно до Ради Міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Рішення про оголошення природних територій курортними територіями державного значення приймає Верховна Рада України за поданням Кабінету Міністрів України.
Рішення про оголошення природних територій курортними територіями місцевого значення приймають Верховна Рада АР Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради за поданням відповідно Ради Міністрів АР Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.
Надання земельних ділянок для створення або розширення курорту здійснюється у порядку, встановленому (статтями 116,117,122-126) Земельного кодексу України, на підставі розроблення техніко-економічних обгрунтувань використання землі та проектів відведення земельних ділянок з урахуванням затверджених округів і зон санітарної (гірнично-санітарної) охорони, схем медичного зонування.
Земельні ділянки курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації використання території та генеральним планом забудови куоорту, з дотриманням вимог статей 31-33 Закону «Про курорти».

Стаття 48. Обмеження діяльності на землях оздоровчого призначення
1. На землях оздоровчого призначення забороняється діяльність, яка суперечить їх цільовому призначенню або може негативно вплинути на природні лікувальні властивості цих земель.
2. На територіях лікувально-оздоровчих місцевостей і курортів встановлюються округи і зони санітарної (гірничо-санітарної) охорони.
3. У межах округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони забороняється передача земельних ділянок у власність і надання у користування підприємствам, установам, організаціям і громадянам для діяльності, несумісної з охороною природних лікувальних властивостей і відпочинком населення.
В залежності від зон округів санітарної охорони на землях оздоровчого призначення забороняється користування надрами, не пов'язані з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс; прокладання кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій; спорудження будівель, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування; проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території; постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які забезпечують використання лікувальних факторів і таке інше (статті 31-83 закону України «Про курорти»).
Округ санітарної охорони поділяється на три зони: перша зона (зона суворого режиму); друга зона (зона обмежень); третя зона (зона спостережень).
Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою (стаття 30 Закону України «Про курорти»).
Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.
Друга зона (зона обмежень) охоплює територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікувальних грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарної охорони курорту, може привести до погіршення природних та лікувальних факторів курорту.
Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікувальних грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на його природні та лікувальні фактори.
У межах округу санітарної (гірничо-санітарної охорони) приватизація земельних ділянок або надання їх в користування відповідним суб'єктам може відбуватися лише в порядку, передбаченому статтями 13, 16, 17, 19, 22 і 26 Закону України «Про курорти», а також статтями 116-126 Земельного кодексу України.
Особи, винні у порушенні вимог цього законодавства, несуть цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність (ст. 43 Закону України «Про курорти», статті 210-212 Земельного кодексу України).

Стаття 49. Використання земель оздоровчого призначення
1. Землі оздоровчого призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом.
Діючим законодавством заборонена приватизація земель оздоровчого призначення, на яких розташовані курорти державного значення, що перебувають у державній або комунальній власності на момент прийняття Закону України «Про курорти» від б жовтня 2000 року.
Заборонена також приватизація земель, на яких розташовані спеціальні санаторно-курортні заклади (дитячі, кардіологічні, пульмонологічні, гінекологічні, для лікування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, для лікування хворих на туберкульоз, хворих з травмами і хворобами спинного мозку та хребта) на територіях курортів місцевого значення і на момент прийняття Закону «Про курорти» перебувають у державній або комунальній власності.
Приватизація земель з іншими санаторно-курортними закладами, що знаходяться або створюються на території курортів місцевого значення і використовують природні лікувальні ресурси зазначених територій, може здійснюватися в порядку, встановленому законами з питань приватизації майна, за умови збереження профілю об'єктів, що приватизуються (ст. 26 Закону України «Про курорти»).
Земельні ділянки оздоровчого призначення курортів використовуються у порядку, визначеному проектом організації' використання території та генеральним планом забудови курорту, з дотриманням вимог статей 31-33 Закону України «Про курорти».
13PAGE1411315
З метою організації діяльності курортів юридичні та фізичні особи використовують на цих землях спеціально визначені природні об'єкти, які мають мінераль- 1 ні та термальні води, лікувальні грязі та озокерит, ропу лиманів та озер, акваторію моря, кліматичні, ландшафтні та інші умови, сприятливі для лікування, медичної ] реабілітації та профілактики захворювань.
Порядок надання родовищ корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, у корис-. тування юридичним і фізичним особам для використання з метою лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань визначається Кодексом України про надра.
Розробка родовищ підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюється за спеціальним дозволом (ліцензією) на користування надрами.
Видобуток, підготовка, переробка та використання підземних лікувальних мінеральних вод, лікувальних грязей та інших корисних копалин, що належать до природних лікувальних ресурсів, здійснюються згідно із затвердженими проектами та встановленими центральним органом виконавчої влади з геології та використання надр квотами.
Відповідальність за недотримання затверджених проектами умов і встановлених квот покладається на суб'єкта підприємницької діяльності, який одержав у центральному органі виконавчої влади з геології та використання надр спеціальний дозвіл (ліцензію) на використання надр з метою експлуатації' родовищ корисних копалин (статті 15,17,19 Закону України «Про курорти»).

Глава 9. Землі рекреаційного призначення

Стаття 50. Визначення земель рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів.
Землі рекреаційного призначення є одна з категорій, що входить до складу земель України (п. «г» статті 19 Земельного кодексу).
Віднесення земель до цієї категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (ст. 20 Земельного кодексу).
Рекреаційні зони це ділянки суші та водного простору, призначені до організованого масового відпочинку населення та туризму, проведення спортивних заходів, для відновлення життєвих сил і працездатності людини (ст. 63 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»). При цьому законодавство не пов'язує поняття рекреаційних зон з безпосереднім використанням тих чи інших територій у рекреаційних цілях, а передбачає лише можливість такого використання.
Поняття рекреаційних зон доповнюється Земельним кодексом України, де запропоновано склад земель рекреаційного призначення, на яких створені або можуть створюватися такі зони (ст. 51).
Юридичними ознаками земель рекреаційного призначення можуть бути:
можливість використання їх для організації масового організованого відпочинку населення в зв'язку з сукупністю на них природних, природно-соціальних умов та природно-антропогенних комплексів;
підтвердження в порядку, передбаченому законодавством, якостей земельних ділянок суші та водного про
13PAGE1411515
стору, які сприяють оздоровленню фізіологічних, психологічних, генетичних та духовних властивостей людей;
встановлення порядку користування такими землями для масового довгострокового та короткострокового відпочинку населення, обліку, моніторингу;
оголошення у встановленому порядку меж, розмірів земельних ділянок суші та водного простору рекреаційного призначення.
Наявність таких ознак дає достатню підставу для визнання відповідних територій землями рекреаційного призначення. При цьому вирішальним фактором віднесення ділянок суші та водного простору до земель рекреаційного призначення є можливість їхнього цільового використання для організації масового відпочинку населення.
Порядок визнання територій рекреаційними зонами на землях рекреаційного призначення залежить від їхнього місцезнаходження та виду природних об'єктів на них.
Землі рекреаційного призначення в населених пунктах визначаються згідно з генеральними планами населених пунктів та рішеннями місцевих Рад, узгодженими з органами Шнекології України та іншими відповідними державними органами. Це бульвари, сквери, сади, парки, лісопарки житлових районів і мікрорайонів, пляжі і таке інше.
Місця користування водами в рекреаційних та спортивних цілях встановлюються відповідними Радами у порядку, передбаченому водним законодавством (ст. 64 Водного кодексу України).
Визначення земель рекреаційного призначення на територіях земель лісового фонду регулюється відповідними нормами лісового законодавства (статті 9, 36. 37, 40, 75, 78 Лісового кодексу України; постанова Кабінету Міністрів України від 27 липня 1995 року «Про затвердження порядку поділу лісів на групи, віднесення їх до категорій захищеності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду»).1
1 Зібрання постанов Уряду України. 1995. М 10. Ст. 254.
13PAGE1411615
Спеціальний порядок створення встановлено для рекреаційних зон у складі земель природно-заповідного фонду України (статті 18-24, 36-54 Закону України «Про природно-заповідний фонд України»).
Режим використання цих земель визначається Верховною Радою Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування (частина III статті 68 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Стаття 51. Склад земель рекреаційного призначення
До земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об'єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації.
Земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів відрізняються від земель приміської зони, до складу яких входять землі за межами міста, зайняті лісами, лісопарками, зеленими насадженнями, що виконують захисні та санітарно-гігієнічні функції і є місцем відпочинку населення.
Приміські зони на відміну від зелених зон виконують в основному господарські функції: призначаються резервом розширення території міста, місцем розташування і будівництва необхідних споруд, пов'язаних з благоустроєм і нормальним функціонуванням міста.
Зелені зони з урахуванням їх природних якостей виконують еколого-аахисні, санітарно-гігієнічні та рекреаційні функції. Чинне законодавство не розглядає
13PAGE1411715
приміську зону і землі зелених зон як самостійну категорію земель.1 Згідно ст. 51 цього Кодексу землі зелених зон виступають різновидами земель рекреаційного призначення.
Землі рекреаційного призначення за своїм складом поділяються на: а) призначені для короткочасного та б) довгочасного відпочинку населення.
Рекреаційні землі (зони) для короткочасного відпочинку визначаються на землях населених пунктів, приміських, міських лісів, зелених зон, лісопарків, ботанічних, дендрологічних, зоологічних садів, національних природних парків, які є легкодоступними для населення.
Рекреаційні землі (зони) для довгочасного відпочинку організуються за межами населених пунктів на значній відстані. На цих землях дозволяється розміщувати соціально-культурні, туристські, лікувально-оздоровчі та інші установи та об'єкти рекреаційного призначення.
В залежності від розташування можна виділити три види земель рекреаційного призначення: а) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку в межах населених пунктів; б) землі приміських та зелених зон; в) землі, на яких розташовані зони оздоровчого відпочинку населення за межами населених пунктів.
У межах населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення належать землі: а) міських лісів, парків культури та відпочинку, скверів та садів житлових районів і мікрорайонів; б) міських пляжів, водойм, спортивних комплексів, басейнів, соціально-культурних та природних об'єктів; в) ботанічних та дендрологічних парків, зоологічних садів, деяких частин національних природних парків.
За межами земель населених пунктів до складу земель рекреаційного призначення можуть бути включені землі: а) приміських та зелених зон; б) для розта
1 Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів. Харків: Право, 2001. С. 224.
шування лікувально-оздоровчих установ (будинки відпочинку, пансіонати, дитячі та спортивні табори); в) для колективного садівництва та дачного будівництва; г) зайняті туристськими базами і таборами з прилеглими пішохідними туристськими маршрутами; д) землі, які використовуються для відпочинку на маршрутах морських і річних круїзів і автомобільних туристських маршрутах; е) для відпочинку в приміських національних природних парках.1
Визначення земель рекреаційного призначення для цілей, передбачених в ст. 51 Земельного кодексу, а також для спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається згідно з Законами України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування»2 та від 20 квітня 2000 року «Про планування і забудову територій».8
Ці закони визначають формування містобудівних ансамблів і ландшафтних комплексів, зон відпочинку та оздоровлення населення, захист життєвого та природного середовища від шкідливого впливу техногенних і соціально-побутових факторів, небезпечних природних явищ, збереження пам'яток історико-культур-ного призначення, природного ландшафту, а також розташування рекреаційних природоохоронних, оздоровчих та інших територій і об'єктів.
Визначення складу земель рекреаційного призначення здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою. Землі, визначені для перспективного розвитку населених пунктів, спорудження будинків відпочинку, пансіонатів, об'єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів і таке інше, до часу їх ви-
1 Екологічне право України: Підручник для студентів юрид. вищ. навч. закладів.- Харків: Право, 2001. С. 352.
2 Відомості Верховної Ради України. 1992. № 52. Ст. 683.
3 Відомості Верховної Ради України. 2000. № 31. Ст. 250.
13PAGE1411915
лучення (викупу) і надання для цих потреб використовуються власниками землі та землекористувачами відповідно до статей 90 і 95 Земельного кодексу.
Забудова земель рекреаційного призначення об'єктами які не передбачені містобудівною документацією та планами земельно-господарського призначення, заборонена. Згідно статті 25 Закону «Про основи містобудування» та статті 32 Закону «Про планування і забудову територій* особи, винні у недотриманні екологічних, санітарно-гігіенічних та інших вимог, встановлених законодавством при проектуванні, розміщенні та будівництві об'єктів на землях рекреаційного призначення, несуть відповідальність, передбачену чинним законодавством.
Порядок надання в користування або власність земель рекреаційного призначення для дачного будівництва і спорудження інших об'єктів стаціонарної рекреації відбувається на загальних підставах, передбачених ст. 116 Земельного кодексу.

Стаття 52. Використання земель рекреаційного призначення
1. Землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.
3. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.
Ці форми власності різних суб'єктів на землі рекреаційного призначення передбачені відповідними статтями Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41), Законом України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 16), Законом України від 21 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 4), Законом України від
16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд України» (ст. 4).
Право власності на землі рекреаційного призначення це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Указані форми власності набуваються та реалізуються різними суб'єктами на підставі Конституції, інших законів в порядку, передбаченому цим Земельним кодексом України (статті 78-91,116-129,131,132).
Землі рекреаційного призначення залежно від виду економічної діяльності та порядку застосування законодавства на їхній території поділяються на два види:
а) природні або окультурені, на яких заборонена господарська та інша несумісна діяльність, що руйнівно впливає на природне довкілля або перешкоджає використанню їх для організації масового відпочинку та туризму;
б) землі, на яких створені спеціальні туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони як частини території України, де діє спеціальний правовий режим економічної рекреаційної діяльності та порядок застосування законодавства України.
Правове регулювання використання та охорони першого виду земель рекреаційного призначення здійснюється згідно з Земельним кодексом України, законом України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року та законом «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року.
Правове регулювання використання та охорони другого виду земель рекреаційного призначення здійснюється з Законом України від 13 жовтня 1992 року «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»,1 Законом України від 15 вересня 1995 року «Про туризм»2 та іншим законодавством України.
1 Відомості Верховної Ради України. 1992. № 50. Ст. 676.
2 Відомості Верховної Ради України.-1995. № 31. Ст. 241.
13PAGE1412115
За характером використання цих земель та зон рекреації вони поділяються на одноваріантні, тобто для одного виду рекреаційної діяльності і багатоваріантні для двох або більше видів рекреаційної діяльності, один з яких має переважне значення; а також комплексні, коли можливе одночасне їх використання за кількома видами рекреаційної діяльності.
Залежно від організаційної форми рекреаційних зон на землях рекреаційного призначення вони можуть бути у віданні певних юридичних осіб (наприклад, міський парк культури та відпочинку); бути структурними підрозділами у складі інших юридичних осіб (наприклад, рекреаційні зони ботанічних садів, дендрологічних, зоологічних парків, національних природних парків); бути земельними територіями без організаційної форми, перебуваючи у виданні місцевих Рад (землі, зайняті скверами, бульварами, зонами відпочинку житлових районів тощо).
Право користування землями рекреаційного призначення здійснюються у двох формах: загального і спеціального користування.
Загальне користування здійснюють громадяни в порядку, передбаченому законодавством і визначеному місцевими Радами. Це користування парками, скверами, бульварами, садами населених пунктів; користування водами в оздоровчих цілях в місцях, що створюються Радами (ст. 64 Водного кодексу України); користування сприятливим кліматом.
Спеціальне користування землями рекреаційного призначення здійснюють громадяни та суб'єкти підприємницької діяльності на підставі рішень місцевих органів влади та самоврядування з метою організації рекреаційної та пов'язаної з нею іншої діяльності.
Для забезпечення раціонального використання і охорони земель рекреаційних зон на їх територіях визначаються різні функціональні зони: а) особливо охо-ронювана; б) пізнавальна; в) короткочасного відпочинку; г) обслуговування відвідувачів; д) господарського призначення.
Раціональне використання земель рекреаційного
призначення за умов подальшого збільшення кількості рекреантів залеясять від додержання оптимальних меж рекреаційного навантаження на відповідній території.
Форми використання цих земель розрізняються також залежно від характеру їх експлуатації: індивідуальне та колективне. До першого слід віднести спеціальне природокористування громадян, що здійснюють підприємницьку діяльність у галузі рекреації. До другого належить використання рекреаційних земель для організованого масового відпочинку, а також їх використання юридичними особами для організації відпочинку своїх працівників тощо. Основні права та обов'язки користувачів землями рекреаційного призначення передбачені Конституцією України (статті 13,14, 22, 26, 41, 50, 66), Земельним кодексом України (статті 95 97), Законом України від 15 вересня 1995 року «Про туризм» (статті 2122), та іншим законодавством.
Деякі особливості використання земель рекреаційного призначення передбачені Лісовим кодексом. Рекреаційна функція лісу визначається як неодмінна умова відновлення сил і здоров'я людини, підвищення трудового потенціалу суспільства (ст. З Лісового кодексу). Самостійними видами є використання лісу та земельних ділянок лісового фонду з рекреаційною, культурно-оздоровчою, спортивною та туристичною метою.
Порядок користування земельними ділянками лісового фонду в культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілях встановлюється Кабінетом Міністрів України (частина 2 статті 75 Лісового кодексу).
Право на тимчасове користування цими ділянками для зазначених цілей надається юридичним та фізичним особам відповідними місцевими радами за погодженням з постійними лісокористувачами (статті 74 Лісового кодексу).
Деякі особливості має використання земель рекреаційного призначення, розташованих на землях природно-заповідного фонду. Так, землі рекреаційних зон
13PAGE1412315
регіональних ландшафтних парків, ботанічних садів, дендрологічних і зоологічних парків можуть використовуватися як на праві користування (в тому числі і оренди), так і на праві власності залежно від форми власності самих об'єктів природно-заповідного фонду. Обов'язковою умовою використання таких зон є дотримання режиму земель природоохоронного і рекреаційного призначення.
Суб'єктом права власності при цьому може бути правоздатна фізична або юридична особа, метою діяльності якої виступає організація відповідного об'єкта природно-заповідного фонду. Право користування такими рекреаційними зонами схоже з їх користуванням на землях рекреаційного призначення.

Глава 10. Землі історико-культурного призначення

Стаття 53. Склад земель історико-культурного призначення
1. До земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:
а) історико-культурні заповідники, музеї-заповід-ники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) кладовища, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;
б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскальні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;
в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст та інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.
13PAGE1412415
Статус на правовий режим земель історико-культурного призначення визначається Земельним кодексом»
Законом України від 16 червня 1992 року «Про природно-заповідний фонд» (ст. 7), Законом України від 8 червня 2000 року «Про охорону культурної спадщини».1
Вищенаведений Закон від 8 червня 2000 року регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об'єктів культурної спадщини в суспільному житті, захисту традиційного характеру довкілля.
Земельні території пам'яток, охоронних зон, музеїв-заповідників, археологічних і інших охоронюваних об'єктів належать до земель історико-культурного призначення і включаються до державних земельних кадастрів, планів землекористування, проектів землеустрою, іншої проектно-планувальної документації (стаття 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Об'єкти історико-культурного призначення незалежно від форм власності відповідно до їхньої антропологічної, естетичної, етнографічної, історичної, мистецької, наукової чи художньої цінності підлягають реєстрації шляхом занесення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України за категоріями національного та місцевого значення пам'ятки.
Порядок визначення категорій пам'яток встановлюється Кабінетом Міністрів України. Із занесенням до реєстру на об'єкт культурної спадщини на всі його складові елементи поширюється правовий статус пам'ятки.
Занесення об'єкта культурної спадщини до реєстру та внесення змін до нього провадиться відповідно до категорії пам'ятки:
а) пам'ятки національного значення постановою Кабінетів Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини;
1 Офіційний вісник України. 2000. № 27. Ст. 1112.
13PAGE1412515
б) пам'ятки місцевого значення рішенням центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам'яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належить питання охорони культурної спадщини, протягом одного місця з дня одержання подання.
Об'єкти культурної спадщини на території України охороняються державою згідно зі статтями 22-37 Закону від 8 червня 2000 року. Усі власники пам'яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам'ятки і землі, що обслуговують їх, зобов'язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Порядок укладення таких договорів та їхні типові форми затверджуються Кабінетом Міністрів України. Відсутність охоронного договору не звільняє особу від обов'язків, що випливають із Закову України «Про охорону культурної спадщини».

Стаття 54. Використання земель історико-культурного призначення
1. Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Навколо історико-культурних заповідників, меморіальних парків, давніх поховань, архітектурних ансамблів і комплексів встановлюються охоронні зони з забороною діяльності, яка шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання цих земель.
3. Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.
Ці форми власності на землі історико-культурного призначення передбачені також відповідними статтями Конституції України (ст.ст. 13, 14, 41), Законом України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування» (ст. 16).
13PAGE1412615
Право власності на ці землі це право володіти,
користуватися і розпоряджатися ними. Указані форми власності набуваються і реалізуються на підставі Конституції, Закону України «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року в порядку, передбаченому Земельним кодексом України (статті 78-91, 116-129, 131, 132). При цьому Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає особливості здійснення права власності на такі землі в залежності від об'єктів культурної спадщини, що визнані пам'ятками.
Так, усі пам'ятки археології, як на поверхні так і під водою, незалежно від форм власності на землю чи водного об'єкта, на яких вони розташовані, є державною власністю.
Об'єкти культурної спадщини, що є пам'ятками, крім занесених по переліку пам'яток, які не підлягають приватизації, можуть бути відчужені разом з земельною ділянкою, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Порядок надання погоджень встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Перелік пам'яток, які не підлягають приватизації разом з земельними ділянками, на яких вони розташовані, затверджуються Верховною Радою України.
Пам'ятки національного значення разом з земельними ділянками, які перебувають у державній чи комунальній власності і потребують спеціального режиму охорони, можуть надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Особі, яка набула право володіння, користування, чи управління пам'яткою разом з земельною ділянкою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам'ятку разом з земельною ділянкою у володіння, користування чи управління іншій особі.
13PAGE1412715
Закон «Про охорону культурної спадщини» від 8 червня 2000 року встановив право привілеєвої купівлі пам'яток та порядок примусового їх відчуження або вилучення (статті 20 і 21).
Пам'ятка, яка належить особі на праві приватної форми власності, може бути примусово відчужена разом з земельною ділянкою з мотивів суспільної необхідності за позовом відповідного органу охорони культурної спадщини в порядку, встановленому цим законом, а також Земельним кодексом за умови попереднього відшкодування їх вартості.
З метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам'яток, комплексів (ансамблів) навколо них встановлюються зони охорони пам'яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюва-ного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режим використання земель, зайнятими зонами охорони пам'яток, визначаються відповідною науково-проектною документацією та затверджуються центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Порядок визначення меж зон охорони пам'яток встановлюється центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини.
Межі земель та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на їх території визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.
Встановлення зон охорони пам'яток та затвердження меж історичних ареалів населених місць не може бути підставою для примусового вилучення з володіння (користування) земельних ділянок у юридичних та фізичних осіб за умов дотримання землевласниками та землекористувачами правил використання земель історико-культурного призначення (частина 2 статті 34 Закону України «Про охорону культурної спадщини»).
Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається Земельним кодексом
України (статті 20, 92-97,116-126,150 та інші), Законом України «Про охорону культурної спадщини» (статті 24-26, 34-37), іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України та органів місцевої влади
і самоврядування.
Землі історико-культурного призначення віднесені до особливо цінних земель України, вилучення яких для інших цілей не допускається, за винятком випадків, визначених частиною другою статті 150 Земельного кодексу України.
Проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земельних робіт на території пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць, а також дослідження решток життєдіяльності людини, що містяться під земною поверхнею, під водою, здійснюється за дозволом центрального органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини (статті 35-37 Закону України
·Про охорону культурної спадщини»).

Глава 11. Землі лісового фонду

Стаття 55. Визначення земель лісового фонду
1. До земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.
2. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті:
а) зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів;
б) полезахисними лісовими смугами, захисними насадженнями на смугах відводу залізниць, захисними насадженнями на смугах відводу автомобільних доріг, захисними насадженнями на смугах відводу каналів, гідротехнічних споруд та водних об'єктів;
13PAGE1412915
в) окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях присадибних, дачних і садових ділянках.
Землі лісового фонду є однією з категорій земель України (пункт «е» статті 19 Земельного кодексу України). Віднесення земель до цієї категорії або зміна їх призначення, встановлення та зміна меж здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (статті 6-17 та 20 Земельного кодексу України; статті 33, 43, 44 Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Визначення меж на місцевості і внутрігосподарська організація території лісового фонду здійснюється в порядку лісовпорядкування (стаття 93 Лісового кодексу України).
Порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення цих земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування (стаття 21 Земельного кодексу).
Компетенція Верховної Ради України, Верховної Ради Республіки Крим, а також місцевих органів влади в регулюванні лісових та земельних відносин викладена в статтях 11-16 Лісового кодексу України, а також в статтях 6-13, 16, 17 Земельного кодексу.
Стаття 5 Лісового кодексу передбачає види лісових і нелісових земель лісового фонду та їх склад в залежності від їх природного стану та цільового призначення. Віднесення земельних ділянок до складу цих земель, визначення їх меж провадиться в порядку, встановленому статтями 6-17 Земельного кодексу та статтями 11-16, 93 Лісового кодексу України. *
Переведення лісових земель до інших категорій відбувається за згодою відповідних державних органів лісового господарства АР Крим, областей, міст Києва і Севастополя (стаття 42 Лісового кодексу).
Викладений в частині 2 статті 55 Лісового кодексу перелік земель, зайнятих земельними насадженнями,
13PAGE1413015
не віднесено до земель лісового фонду тому, ЩО ВОНИ
не відповідають поняттю про ліс згідно статті 3 Лісового кодексу України. Тому на них не розповсюджується правовий режим земель лісового фонду. Згідно частині 4 статті 4 Лісового кодексу питання створення, охорони і використання насаджень, що не належать до лісового фонду, регулюються іншими актами законодавства України1, а землі під ними віднесені до інших категорій земель України: земель сільськогосподарського призначення (стаття 22 Земельного кодексу України), земель природно-заповідного фонду (стаття 44 Земельного кодексу), земель оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення, населених пунктів водного фонду, транспорту, оборони тощо (статті 48, 51, 53, 58, 60-63, 68, 70, 71, 77,109 Земельного кодексу України). Правовий режим земель зайнятих цими земельними насадженнями, регулюються вищевказаними нормами Земельного кодексу, бо вони не включені до складу земель лісового фонду.

Стаття 56. Власність на землі лісового фонду
1. Землі лісового фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності»
2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селявськхх, фермерських та інших господарств.
1 Див. наприклад: Закон України від 9 квітня 1999 року «Про рослинний світ» («Офіційний вісник України» 1999. № 18. Ст. 7751); постанову Кабінету Міністрів України від 8 квітня 1999 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України» від 8 квітня 1999 року № 559. («Офіційний вісник України» 2002. № 1. Ст. 12); Наказ Держжитлокомунгоспу України від 29 червня 1994 року № 70 «Про затвердження Правил утримання зелених насаджень міст та інших населених пунктів України» («Екологія і закон: Екологічне законодавство України. У 2-х кн.» К.: Юрінком Інтер, 1997. С. 660-689).
13PAGE1413115
З, Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення.
Ці форми власності різних суб'єктів на землі лісового фонду передбачені також відповідними статтями Конституції України (статті 13,14, 41), Закону України від 21 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування» (стаття 16). Право власності на землі лісового фонду це право володіти, користуватися і розпоряджатися ними. Указані форми власності набуваються та реалізуються різними суб'єктами на підставі Конституції України, закону «Про місцеве самоврядування в Україні», Лісового кодексу України (ст. 6) в порядку, передбаченому цим Земельним кодексом України (статті 78-91,116-129, 131,132).
Від імені держави землями лісового фонду, а також лісами розпоряджається Верховна Рада України, яка делегує свої повноваження щодо розпорядження ними Верховній Раді АР Крим, місцевим органам влади та самоврядування, а також центральному та місцевим органам виконавчої влади в порядку, передбаченому статтями 6-17 Земельного кодексу України, а також статтями 11-16, 29, ЗО Лісового кодексу України.
Передача земельних ділянок лісового фонду державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну провадиться у порядку, встановленому Земельним кодексом для юридичних осіб (ст. 117).
До земель державної та комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну, належать всі землі лісового фонду, крім випадків визначених цим Кодексом (ст. 84). До цих випадків належить передбачене частиною другою статті 56 Земельного кодексу положення про те, що громадяни і юридичні особи за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату приватизувати виключно «замкнені» земельні ділянки лісового фонду загальною площею не більше 5 гек
13PAGE1413215
тарів, що знаходяться у складі селянських, фермерських та інших господарств.
«Замкнені» це такі земельні ділянки лісового фонду, які відокремлені природними розривами та (або) юридично встановленими межами їх обсягів, тобто дещо ізольовані від основного масиву земель лісового фонду. Порядок надання їх у приватну власність регулюється статтями 116,118, 125,126-132 Земельного кодексу. До «Інших господарств» належать такі, що передбачені в ст. 27 Земельного кодексу України.
До деградованих земель (угідь) для подальшого залісення відносяться: а) земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок землетрусу, зсувів, карстоутворен-ня, повеней, добування корисних копалин тощо; в) земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підвищеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами грунтами та інші (підпункт «а» пункту 1 статті 171 Земельного кодексу).
До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, грунти яких характеризуються негативними природними властивостями, низькою родючості, а їх господарське використання за призначенням є економічно неефективними (пункт 2 статті 171 Земельного кодексу).
Порядок надання громадянам і юридичним особам у власність деградованих і малопродуктивних угідь для заселення передбачено як і для набуття у власність інших видів земель. Тобто згідно зі статтями 78-82,116, 118, 119, 125 і 126 Земельного кодексу України. Але стаття 121 цього Кодексу, як і інші, не визначає розмірів деградованих та малопродуктивних земель, що можуть передаватися для залісення у власність. Тому це питання повинно вирішуватись з конкретних обставин, а також по аналогії з розмірами земель сільськогосподарського призначення, які можна приватизувати на період до 1 січня 2010 року, тобто до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом (пункт 13 Розділу X. «Перехідні положення» Земельного кодексу України). Для однобічного застосування цього (або іншого) прави-
13PAGE1413315
ла стосовно розмірів цих земель бажано додаткове роз'яснення Кабінету Міністрів, або інших органів влади.
Стаття 57. Використання земель лісового фонду
1. Земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.
2. Порядок використання земель лісового фонду визначається законом.
Користування земельними ділянками лісового фонду може бути постійним або тимчасовим (орендним).
Надання земельних ділянок лісового фонду у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам для зазначених цілей відбувається у порядку, передбаченому статтями 116,122,123,125,126 Земельного кодексу та статті 9 Лісового кодексу України. Постійне користування цими землями посвідчується державним актом, форма якого затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття 126 Земельного кодексу України).
Надання земельних ділянок в оренду передбачається Лісовим кодексом України, який в статті 9 визначає більш широке коло орендарів цих земель. Таким чином, орендарями можуть бути підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, релігійні організації, громадяни України, іноземні юридичні особи та громадяни для зазначених цілей (частина 5 статті 9 Лісового кодексу). До цього переліку слід віднести осіб без громадянства згідно статті 26 Конституції України.
Стаття 116 Земельного кодексу суб'єктами набуття орав на землю в користування передбачає взагалі «громадян», тобто не виключає тих, які не мають українського громадянства, але перебувають в Україні на законних підставах.
Тимчасове користування землями лісового фонду може бути: короткостроковим до 3 років і довгостроковим від 3 до 25 років. Право тимчасового користування цими землями оформляється договором. Форма договору на право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду, в тому числі на умовах оренди, і порядок його реєстрації встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Умови оренди визначаються за згодою сторін у договорі. Орендар має переважне право на поновлення договору оренди земельних ділянок лісового фонду після закінчення строку його дії.
Порядок користування земель лісового фонду передбачається відповідними нормами Лісового кодексу, постанов Кабінету Міністрів України та іншими нормативними актами.
Порядок ведення лісового господарства, його основні завдання, вимоги та зміст організації лісового господарства передбачені статтями 33-35 Лісового кодексу.
Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється в межах земельних ділянок лісового фонду, наданих для цього у користування. Земельна ділянка лісового фонду може надаватися одному або кільком тимчасовим лісокористувачам для спеціального використання різних видів лісових ресурсів, перелік яких викладено в ст. 50 Лісового кодексу. Спеціальне використання лісових ресурсів на наданій земельній ділянці лісового фонду провадиться за спеціальним дозволом лісорубним квитком (ордером) або лісовим квитком. На відведених земельних ділянках лісового фонду можуть використовуватися лише ті лісові ресурси, на які видано спеціальний дозвіл.
Земельні ділянки лісового фонду для потреб мисливського господарства (мисливські угіддя) надаються ко
13PAGE1413515
ристувачам відповідно до Закону України від 13 грудня 2001 року «Про тваринний світ»1 (статті 15, 21, 24), Закону України від 22 лютого 2000 року «Про мисливське господарство та полювання»2 (стаття 22).
Відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами (ст. 21 Закону України «Про мисливське господарство та полювання»).
Мисливські угіддя на землях лісового фонду надаються у користування на строк не менше 15 років. Переважне право на користування мисливськими угіддями мають власники та постійні користувачі земельних ділянок, а також користувачі мисливських угідь, які продовжують строк користування цими угіддями.
Право користування землями, наданими для потреб мисливського господарства, припиняється у випадках, передбачених ст. 23 Закону «Про мисливське господарство та полювання». Користування мисливськими угіддями є платними. Розмір та порядок внесення плати за користування ними визначаються у договорі між користувачем мисливських угідь та власником або постійним користувачем земельних ділянок, на яких знаходяться угіддя. Розмір цієї плати встановлюється залежно від їх місцезнаходження, природної якості та інших факторів.
Право на тимчасове користування земельними ділянками лісового фонду для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт надається юридичним і фізичним особам відповідними місцевими Радами за погодженням з постійними лісокористувачами. Порядок користування земельними ділянками лісового фонду для зазначених цілей та робіт передбачено статтями 75 і 76 Лісового кодексу.
Використання лісових ресурсів і користування земельними ділянками лісового фонду на природно-заповідних територіях і об'єктах, в населених пунктах, у
1 Офіційний вісник України, 2002. № 2. Ст. 47. 2Офіційний вісник України. 2000. № 12. Ст. 442.
13PAGE1413615
прикордонній смузі та в лісах, що зазнали радіоактивного забруднення визначається відповідно до Закону України від 16 червня 1992 року (із змінами 14 грудня 1999 року) «Про природно-заповідний фонд України»1 та статей 78-80 Лісового кодексу.
Право тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках, передбачених статтею 22 Лісового кодексу. Припинення права тимчасового користування земельною ділянкою лісового фонду провадиться Радою, яка її надавала, а у випадках, передбачених пунктами 4-6 частини першої цієї статті, у разі незгоди тимчасових користувачів, у судовому порядку. Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші випадки припинення права тимчасового користування земельними ділянками лісового фонду.
Постійне користування земельними ділянками лісового фонду припиняється у випадках і порядку, передбачених статтями 141-144 Земельного кодексу. Порядок вилучення цих земель для суспільних та інших потреб провадяться згідно статтям 149-151, 156, 157 Земельного кодексу. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 року затверджено «Про розміри і порядок визначення втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, що підлягають відшкодуванню»2.
Загальне користування землями лісового фонду є безплатними. Спеціальне користування земельними ділянками лісового фонду, які надані у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам є платним. її розмір та розподіл платежів (зборів) за користування цими землями передбачені статтями 89-91 Лісового кодексу України, постановою Кабінету Міністрів України від 6 липня 1998 року «Про затвердження порядку справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянка
1 Офіційний вісник України. 2000. № 2.
2 Зібрання постанов Уряду України. 1991. № 10. Ст. 98.
13PAGE1413715
ми лісового фонду»1, спеціальною «Інструкцією про механізм справляння збору за спеціальне використання лісових ресурсів та користування земельними ділянками лісового фонду», затвердженою Державним Комітетом Лісового господарства 15 жовтня 1999 року2.
При цьому плата за земельні ділянки, надані на землях лісового фонду, за винятком земельних ділянок, зайнятих виробничими, культурно-побутовими, житловими будинками та.господарськими будівлями і спорудами, справляється у складі плати за використання лісових ресурсів.
Плата за земельні ділянки лісового фонду, зайняті виробничими, культурно-побутовими, житловими будинками та господарськими будівлями і спорудами справляється у розмірі 3 відсотків суми земельного податку, обчисленого відповідно до частин першої та другої статті 7 Закону України від 8.02.2001 р. «Про внесення змін і доповнень до закону України «Про плату за землю»3.

Глава 12. Землі водного фонду
Стаття 58. Склад земель водного фонду
1. До земель водного фоцду належать землі, зайняті:
а) морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об'єктами, болотами, а також островами;
б) прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм;
в) гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них;
1Офіційшш вісник України. 1998. № 27. Ст. 997. 8 Офіційний вісник України. 1999, № 46. Ст. 2285. 3 Відомості Верховної Ради України. 1996. № 45. Ст. 238; 2001. ЗІ 15. Ст. 74.
13PAGE1413815
г) береговими смугами водних шляхів.
2. Для створення сприятливого режиму водних об'єктів уздовж морів, навколо озер, водосховищ та інших водойм встановлюються водоохоронні зони, розміри яких визначаються за проектами землеустрою.
Частина перша ст. 58 закріплює перелік земель водного фонду України. Вказаний перелік є вичерпним. При цьому частина перша ст. 58 ЗК за змістом повністю відповідає ст. 4 Водного кодексу України «Землі водного кодексу». Вперше виділення земель водного фонду як самостійної категорії земель було законодавче закріплено в ст. 4 «Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік» від 13 грудня 1968 року.1 Потім аналогічне положення було закріплено в Земельному кодексі Української РСР від 8 липня 1970 року.2 Згідно зі ст. 141 Земельного кодексу Української РСР землями державного водного фонду визнавались землі, зайняті водоймами (ріки, озера, водосховища, канали, внутрішні моря, територіальні води та ін.), гідротехнічними та іншими водогосподарськими спорудами, а також землі, виділені під смуги відведення по берегах водойм, під зони охорони тощо.
Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року виділяє кілька видів земель водного фонду. До першого виду відносяться землі зайняті безпосередньо водними об'єктами, болотами та островами. Фактично усі водні об'єкти займають земельні ділянки, на яких вони знаходяться. Виняток складають тільки підземні води та джерела, так як вони розташовані у надрах.
До другого виду земель водного фонду можна віднести землі зайняті: прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм; землі, виділені під смуги відведення для гідротехнічних, інших
1 Відомості Верховної Ради СРСР. 1968. № 51.- Ст. 485.
2 Відомості Верховної Ради Української РСР. 1970. № 29. Ст. 205.
13PAGE1413915
водогосподарських споруд і каналів; береговими смугами водних шляхів. Ця категорія земель призначається для охорони водних об'єктів від забруднення, засмічення, виснаження та здійснення певної господарської діяльності, пов'язаної з використанням водних об'єктів.
Окрему групу земель водного фонду складають землі, зайняті гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами.
Порядок користування землями водного фонду визначено постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року № 502.1 Згідно з цим нормативним актом право користування земельною ділянкою на землях водного фонду виникає після встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) і одержання відповідного документа, що посвідчує це право. Користувачі земель водного фонду зобов'язані: виконувати заходи щодо охорони земель від ерозії, підтоплення, забруднення відходами виробництва, хімічними і радіоактивними речовинами та від інших процесів руйнування; суворо дотримуватися встановленого режиму для зон санітарної охорони, прибережних захисних смуг, смут відведення, берегових смуг водних шляхів; запобігати проникненню у водні об'єкти стічних вод, пестицидів і добрив через прибережні захисні смуги.
Частина друга ст. 58 ЗК присвячена водоохоронним зонам водних об'єктів. При цьому вони закріплюються тільки у відношенні поверхневих водних об'єктів (природних водойм, водотоків та штучних водойм) та морів.
Водоохоронні зони це земельні ділянки, які є природоохоронною територією з урегульованою господарською діяльністю.
Згідно ст. 87 Водного Кодексу України водоохоронні зони встановлюються з метою створення сприятливого режиму водних об'єктів, а також попередження їх забруднення, засмічення, вичерпання, знищення навко-ловоди их рослин і тварин та зменшення коливань стоку
*ЗП України. 1996. № 11. Ст. 326.
13PAGE1414015
вказаних водних об'єктів. Таким чином, призначення
водоохоронних зои є найбільш різноманітним, чим закріплено в Земельному кодексі України.
Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних
зон та режиму ведення господарської діяльності в них затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 року № 486.1 Згідно з цим нормативним актом розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів. Після розробки вони підлягають узгодженню з органами охорони навколишнього природного середовища, земельних ресурсів, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами Рад.
Водоохоронна зона має як внутрішню, так і зовнішню межі. Внутрішня межа водоохоронної зони збігається з мінімальним рівнем води у водному об'єкті. При цьому не має значення категорія водного об'єкта або його правовий режим. Зовнішня межа водоохоронної зони залежить від категорії земель, населених пунктів, а також від природних характеристик водних об'єктів. Наприклад, для гірських і передгірських річок зовнішня межа водоохоронної зони визначається з урахуванням геоморфологічних та гідрологічних умов, а також селевих та зсувних явищ.
На землях водоохоронних зон встановлюється особливий правовий режим господарювання. Зокрема, на території водоохоронної зони забороняється: використання стійких та сильнодіючих пестицидів; розміщення кладовищ, скотомогильників, звалищ, полів фільтрації; скидання неочищених стічних вод з використанням балок, кар'єрів, струмків тощо.
До складу водоохоронних зон входять зони санітарної охорони. Зона санітарної охорони - територія і акваторія, де запроваджується особливий санітарно-
1 ЗП України. 1996. № 10. Ст. 318.
13PAGE1414115
епідеміологічний режим з метою запобігання погіршення якості води джерел централізованого господарсько-питного водопостачання, а також забезпечення охорони водопровідних споруд.
Правовий режим зон санітарної охорони визначений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 року № 2024.1 Ці зони поділяються на три пояси особливого режиму (зона суворого режиму, зона обмеження господарської діяльності, а також територія, що призначається для здійснення спостережень).
Стаття 59. Право на землі водного фонду
1. Землі водного фонду можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
2. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватись у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
3. Державним водогосподарським організаціям за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування землі водного фонду для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.
4. Громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель фонду можуть передаватися на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, науково-дослідних робіт тощо.
1 Офіційний вісник України.- 1998. № 51. С. 31.
13PAGE1414215
5. Використання земельних ділянок водного фонду для рибальства здійснюється за згодою їх власників або за погодженням із землекористувачами.
На землі водного фонду закріплюються три форми власності. Тому вказана категорія земель може знаходитись як у державній так і у комунальній та приватній власності
Частина друга ст. 59 ЗК України присвячена виникненню права приватної власності на водні об'єкти. Передачу водних об'єктів у приватну власність можуть провадити лише органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування. Тому можна зробити висновок, що певні водні об'єкти можуть знаходитись у комунальній власності.
Вказані органи самі приймають рішення про можливість передачі водного об'єкта у приватну власність. Законодавець закріпив лише право таких органів, а не їх обов'язок.
У приватну власність можуть бути передані тільки замкнені природні водоймища (загальною площею до З гектарів). Між тим термін «замкнені» зовсім не застосовується у Водному кодексі України. Аналіз водного законодавства дозволяє зробити висновок, що замкненими водоймами є невеликі за площею й непроточні водоймища, які не мають гідравлічного зв 'язку з другими водними об'єктами. Стаття З ВК України до природних водойм відносить тільки озера. Таким чином у приватну власність можуть бути передані невеликі за площею озера (до 3 гектарів), які не мають гідравлічного зв'язку з другими водними об'єктами.
Надана стаття ЗК не містить обмежень у відношеннях суб'єктів приватної власності на замкнені природні водойми. Усі фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи, які не мають громадянства), а також юридичні особи можуть мати у приватній власності замкнені природні водойми (загальною площею до З гектарів).
Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські,
13PAGE1414315
протиерозійні та інші штучні водойми. Таке право на-дається власнику земельної ділянки, а тому орендатори земельних ділянок та постійні землекористувачі не мають права створювати штучні водойми.
Частина третя і четверта коментованої статті закріплює можливість використання земель водного фонду на праві постійного землекористування та тимчасового (на умовах оренди).
Коло суб'єктів, які здійснюють права постійного землекористування обмежене, як за формами власності юридичної особи, так і за цілями використання земель водного фонду. На праві постійного землекористування земельні ділянки водного фонду надаються тільки державним водогосподарським організаціям для догляду за водними об'єктами, прибережними захисними смугами, смугами відведення, береговими смугами водних шляхів, гідротехнічними спорудами тощо.
Усім іншим юридичним і фізичним особам земельні ділянки надаються на умовах оренди. Однак частина 4 ст. 59 допускає можливість використання на умовах оренди також озер, водосховищ, інших водойм, бо-лот та островів для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, науково-дослідних робіт тощо.
Між тим, оренда водних об'єктів регулюється ст. 51 ВК України. Вона допускається тільки у відношенні водних об'єктів місцевого значення та ставків, що знаходяться в басейнах річок загальнодержавного значення. Оренда водних об'єктів, яка закріплена у Земельному кодексі, не залежить від значення водних об'єктів. Тому в оренді можуть знаходитись поверхневі водойми (природні та штучні) незалежно від їх правового режиму. Вони надаються тільки для певної мети. Усе це дозволяє стверджувати про необхідність внесення відповідних змін у Водному кодексі України, так як згідно частини 2 ст. З ЗК України нормативно правові акти про надра, ліси, води, рослинний і тваринний світ застосовуються, якщо вони не суперечать Земельному кодексу.
13PAGE1414415
Для здійснення рибальства з використанням земель водного фонду особа зобов'язана отримати згоду власника або узгодити це питання із землекористувачем.
Стаття 60. Прибережні захисні смуги
1. Вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об'єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.
2. Прибережні захисні смуги встановлюються по берегах річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною:
а) для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари 25 метрів;
б) для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари 50 метрів;
в) для великих річок, водосховищ на них та озер
100 метрів.
При крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
3. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів з урахуванням містобудівної документації.
Прибережні захисні смуги є складовою частиною ' водоохоронних зон і встановлюються у їх межах. Прибережні захисні смуги безпосередньо прилягають до водних об'єктів. Головною метою виділення земель під прибережні захисні смуги є охорона поверхневих водних об'єктів від забруднення, засмічення та збереження їх водності.
В частині 2 ст. 60 ЗК України закріплюються розміри цих смуг. При цьому зміст цієї частини ЗК України цілком відповідає ст. 88 ВК України. Ширина
13PAGE1414515
прибережних захисних смут залежить від видів поверхневих водних об'єктів, а також їх розмірів. Найбільша ширина смут передбачена для великих річок, водосховищ на них та озер. Додатковим критерієм у визначенні ширини прибережних смут поверхневих водних об'єктів є рельєф місцевості. Тому при крутизні схилів більше трьох градусів мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється.
Розміри та межі прибережних захисних смуг уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою. Разом із тим, у ст. 88 Водного кодексу України у відношенні цих водних об'єктів передбачено виділення прибережної захисної смути шириною не менш двох кілометрів від урізу води. Таким чином, ширина таких смут за проектами землеустрою повинна бути не менш 2 кілометрів.
На землях населених пунктів розміри прибережної захисної смуги встановлюються до існуючих на час встановлення конкретних умов забудови з урахуванням містобудівної документації.
Контроль за створенням прибережних захисних смут, а також за додержанням режиму використання їх територій здійснюється місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами рад, органами Міністерства екології та природних ресурсів України. Межі прибережних захисних смут повинні закріплюватись у натурі (на місцевості) знаками на відстані видимості один від одного.
Стаття 61. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах
1. Прибережні захисні смути є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності.
2. У прибережних захисних смугах уздовж річок, навколо водойм та на островах забороняється:
а) розорювання земель (крім підготовки грунту для залуження і залісення), а також садівництво та городництво;
13PAGE1414615
б) зберігання та застосування пестицидів і добрив;
в) влаштування літніх таборів для худоби;
г) будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів;
ґ) влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, нако-пичувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, подів фільтрації тощо;
д) миття та обслуговування транспортних засобів і техніки.
3. Об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню з прибережних захисних смуг.
4. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.
Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією. Відповідно на цих землях встановлюється особливий правовий режим, який складається із певних обмежень ведення господарської діяльності.
При цьому обмеження поділяться у залежності від видів водних об'єктів. Ця стаття стосується тільки обмежень у відношенні земельних ділянок прибережних захисних смуг вздовж річок, навколо водойм та на островах. Заборонені види господарської діяльності повністю відповідають ст. 89 ВК України. По-перше, заборонена діяльність, яка може реально привести до забруднення водних об'єктів (зберігання та застосування пестицидів і добрив; влаштування літніх таборів для худоби; влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, накопи-чувачів рідких і твердих відходів виробництва, кладовищ, скотомогильників, полів фільтрації; миття та обслуговування транспортних засобів і техніки). По-друге, заборонено використання самих земель для сільськогосподарського виробництва, для садівництва та го
13PAGE1414715
родництва, так як розорювання земель веде до змін рельєфу басейну, зменшення природного рослинного світу, що може позначитися на водності водного об'єкта. В окремих випадках такі дії можуть викликати забруднення вод, так як при проведенні цих робіт власники і землекористувачі застосовують пестициди і добриво.
Окрім того, забороняється будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів.
Усі особи повинні дотримуватись правового режиму на землях прибережних захисних смуг. Тому об'єкти, що знаходяться у прибережній захисній смузі, можуть експлуатуватися, якщо при цьому не порушується її режим. Не придатні для експлуатації споруди, а також ті, що не відповідають встановленим режимам господарювання, підлягають винесенню за межі прибережних захисних смут.
Правовий режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смут уздовж річок, навколо водойм та на островах встановлюється законом.
Стаття 62. Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смут уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах
1. У прибережних захисних смугах уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах забороняється:
а) влаштування полігонів побутових та промислових відходів і накопичувачів стічних вод;
б) влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об'ємом понад 1 кубічний метр на добу;
в) влаштування полів фільтрації та створення інших споруд для приймання і знезаражування рідких відходів;
13PAGE1414815
г) застосування сильнодіючих пестицидів. 2. Режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах встановлюється законом.
Обмеження у використанні земельних ділянок прибережних захисних смуг уздовж морів, морських заток і лиманів та на островах у внутрішніх морських водах спрямовані на попередження забруднення та засмічення цих водних об'єктів. Частина 1 ст. 62 ЗК встановлює певні обмеження господарської діяльності на землях прибережних захисних смуг.
По-перше, заборонено влаштування полігонів для зберігання усіх видів відходів (побутових і промислових, твердих та рідких). Відходи це будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються у процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення.
По-друге, на землях прибережних захисних смутне допускається застосування сильнодіючих пестицидів. Пестициди це токсичні речовини, їх сполуки або суміші речовин хімічного чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, а також гризунів, бур'янів, деревної, чагарникової рослинності, засмічуючих видів риб. Проте вони можуть негативно вплинути на здоров'я людей та довкілля.
По-третє, міститься заборона на влаштування нако-пичувачів усіх видів стічних вод. Згідно Водному кодексу України розрізняють три категорії стічних вод. Так, у процесі діяльності утворюються господарсько-побутові та виробничі стічні води. Крім того, до категорії стічних вод належить вода, відведена з забудованої території, на якій вона утворилася внаслідок випадання атмосферних опадів. Допускається можливість влаштування вигребів для накопичення господарсько-побутових стічних вод об'ємом менш ніж 1 кубічний метр на добу.
13PAGE1414915
Правовий режим господарської діяльності на земельних ділянках прибережних захисних смуг встановлюється законом. Згідно зі ст. 90 ВК України прибережна захисна смуга уздовж морів, морських заток і лиманів входить у зону санітарної охорони моря і може використовуватися лише для будівництва санаторіїв та інших лікувально-оздоровчих закладів з обов'язковим централізованим водопостачанням і каналізацією.
Стаття 63. Смуги відведення
1. Для забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок виділяються земельні ділянки смуг відведення з особливим режимом використання.
2. Розміри та режим використання земельних ділянок смуг відведення визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
3. Земельні ділянки в межах смут відведення надаються для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо.
Смути відведення це земельні ділянки водного фонду, на яких встановлюється особливий режим їх використання з метою забезпечення експлуатації та захисту від забруднення, пошкодження і руйнування каналів зрошувальних і осушувальних систем, гідротехнічних та гідрометричних споруд, водойм і гребель на берегах річок. Смути відведення зараз є самостійною частиною земель водного фонду. Проте, згідно зі ст. 24 ВК України від 20 жовтня 1972 року вони належали до прибережних смут (зон).
Розміри та режим використання земельних ділянок смут відведення визначаються за проектами землеустрою. Проекти землеустрою розробляються і затверджуються водокористувачами за погодженням зі спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади з питань екології і природних ресурсів
та водного господарства.
Земельний кодекс не вказує суб'єктів користування смутами відведення. Згідно ст. 91 ВК України земельні ділянки в межах цих смуг надаються органам водного господарства та іншим організаціям для спеціальних потреб. Вони мають право користуватися ними для створення водоохоронних насаджень, берегоукріплювальних та протиерозійних гідротехнічних споруд, будівництва переправ тощо. Водний кодекс України додатково закріплював можливість створення в цих смугах виробничих приміщень. Проте, Земельний кодекс не містить в ст. 63 такої можливості. Тому в цій частині Водний кодекс України суперечить Земельному кодексу України.
Стаття 64. Берегові смуги водних шляхів
1. На судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, встановлюються берегові смуги.
2. Розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
3. Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
Берегові смуги водних шляхів є складовою частиною земель водного фонду. Вони встановлюються тільки на судноплавних водних шляхах за межами населених пунктів. Згідно зі ст. 67 Водного кодексу України перелік внутрішніх водних шляхів, віднесених до категорії судноплавних, затверджується Кабінетом Міністрів України. Кабінетом Міністрів України постановою від 12 червня 1996 року № 640 затверджено Перелік внутрішніх водних шляхів, що належать до категорії судноплавних.1 В Переліку окремо виділені річкові та морські шляхи. Річковий шлях має певні
1 8П України. 1996. № 13. Ст. 364.
13PAGE1415115
особливості. Його індивідуалізуючими ознаками є назва річки, довжина судноплавної ділянки, нижня та верхня межа ділянки, а також її адміністративна роз-ташованість.
Берегові смуги водних шляхів повинні використовуватися за цільовим призначенням. Вони встановлюються з єдиною метою для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством.
В земельному законодавстві не встановлюються конкретні розміри земельних ділянок берегових смуг водних шляхів. Розміри берегових смут водних шляхів визначаються за проектами землеустрою. Проекти землеустрою розробляються і затверджуються Міністерством транспорту України за погодженням з відповідними органами охорони навколишнього природного середовища, водного господарства і земельних ресурсів.
Порядок встановлення берегових смут водних шляхів та користування ними затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року № 347.1
У межах берегових смут водних шляхів дозволяється: влаштування причалів, установлення пристроїв для навантаження і розвантаження самохідних суден і барж, тимчасових пристроїв для швартування суден і наплавних споруд, а також тимчасове зберігання вантажів та механічної тяги суден; установлення берегових навігаційних знаків та гідрометрологічних постів; зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання судового обладнання; влаштування тимчасових зимових приміщень і проведення інших робіт у разі випадкової зимівлі чи виходу з експлуатації судна.
Берегові смути водних шляхів можуть знаходитись у державній чи приватній власності. Можливість їх знаходження в комунальній власності обмежена, так як вони встановлюються за межами населених пунктів. Чинне земельне законодавство закріплює можли
1 Офіційний вісник України. 1996, № 16. С. 80.
13PAGE1415215
вість використання земель берегових смуг водних шляхів як на праві постійного землекористування, так і на
умовах оренди. Користувачі цих земель водного фонду в першу чергу зобов'язані використовувати їх за призначенням. Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є підставою припинення права власності, права постійного користування, або дострокового розірвання договору оренди. По-друге, суворо дотримуватися встановленого режиму використання смуг відведення для водних шляхів. При використанні берегових смуг водних шляхів користувачі додатково зобов'язані вживати заходи для охорони цих земель від ерозії, зсувів, руйнування, підтоплення і забруднення. Згідно зі ст. ПО ВК України винні особи за порушення режиму господарської діяльності у водоохоронних зонах та на землях водного фонду несуть юридичну відповідальність.
Глава 13. Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення
Стаття 65. Визначення земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення
1. Землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення визнаються земельні ділянки, надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідальної діяльності.
2. Порядок використання земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення встановлюється законом.
Згідно п. «ж» ст. 19 Земельного кодексу землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення є самостійною категорією земель у складі земельного фонду України.
13PAGE1415315
Такими землями згідно закону вважаються землі, які надані в установленому порядку підприємствам, установам та організаціям для здійснення відповідної господарської діяльності. Від інших категорій земель вони відрізняються своїм основним цільовим призначенням, яке й відображається в найменуванні видів цих земель.
Несільськогосподарське використання земель даної категорії це одна із головних ознак, які характеризують їх правовий режим.
Землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення згідно основного цільового призначення використовуються для різноманітних конкретних цілей, перелік яких в чинному законодавстві не е вичерпним. Це положення пояснюється тим, що окремі галузі виробничої чи іншої діяльності, які потребують відповідних земельних ділянок і закріплення порядку їх використання, формуються і розвиваються. При цьому виникає необхідність появи нових різновидів земель несільськогосподарського призначення. Так, в чинному Земельному кодексі серед земель даної категорії, самостійне місце займають землі енергетики, які раніше не були відомі законодавству.
Землі зазначеної категорії розподіляються на самостійні види: промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення. Критерієм такого поділу є характер спеціальних завдань, для здійснення яких призначені і надаються відповідні земельні ділянки. Правовий режим кожного із названих видів земель регулюються окремими статтями Земельного кодексу України (ст.ст. 6677).
Вони використовуються не як засіб виробництва в сільському чи лісовому господарстві, а головним чином як просторова база, місце розташування засобів тієї чи іншої діяльності несільськогосподарського характеру.
Правовий режим цих земель як єдиної і самостійної категорії характеризується деякими специфічними загальними рисами. Головною ознакою їх правового режиму є забезпечення раціонального екологічно збалансованого використання землі при експлуатації
13PAGE1415415
різних несільськогосподарських об'єктів. Особливості ж правового регулювання використання та охорони окремих видів земель, що входять до складу зазначеної категорії, обумовлені специфікою їх цільового призначення.
Специфіка зазначених земель полягає в тому, що їх формування як самостійної категорії земель здійснюється значною мірою за рахунок вилучення або викупу земель із сфери сільськогосподарського виробництва. Крім того, розміщення на цих землях різних об'єктів несільськогосподарського призначення супроводжується встановленням зон з особливими умовами використання земель.
Правове регулювання використання та охорони земель, призначених для обслуговування промислових, транспортних, енергетичних, оборонних та інших несільськогосподарських потреб, спрямоване на забезпечення умов, необхідних для нормального розміщення і функціонування різного роду несільськогосподарських об'єктів. Разом з тим наявність закріпленого земельним законодавством принципу пріоритету сільськогосподарського землекористування обумовлює певне підпорядкування правового режиму земель несільськогосподарського призначення інтересам розвитку сільськогосподарського виробництва. Це пов'язане, зокрема, з тим, що згідно ст. 23 Земельного кодексу для будівництва промислових підприємств об'єктів житлово-комунального господарства, залізниць і автомобільних шляхів, ліній електропередачі та зв'язку, магістральних трубопроводів, а також для інших потреб, не пов'язаних з веденням сільськогосподарського виробництва, надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські угіддя гіршої якості. Крім того, в цій нормі зазначено, що лінії електропередачі і зв'язку та інші комунікації проводяться головним чином вздовж шляхів, трас, тощо.
Суб'єктами прав на зазначені землі можуть виступати як юридичні, так і фізичні особи. В переважній більшості випадків носіями земельних прав щодо вказаних земель виступають державні підприємства,
13PAGE1415515
установи і організації промисловості, транспорту, зв я-зку, енергетики, оборони та інших галузей народного господарства. Таке положення цілком виправдане, оскільки промисловість, транспорт, енергетика, зв'язок, оборона це переважно сфера державної діяльності.
Разом з тим не виключена можливість, коли носіями земельних прав у цих випадках виступають і недержавні юридичні особи. Тут важливо лише те, щоб діяльність, яка обумовлена цільовим призначенням даних земель, здійснювалася юридичними особами, які наділені спеціальною (статутною) правоздатністю.
Як правило, зазначені землі надаються відповідним суб'єктам у користування, яке є переважно постійним. Разом з тим можливе і використання цих земель на умовах оренди. В цих випадках орендне землекористування здійснюється в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про оренду землі».
В той же час з метою прискорення ринкових реформ, стимулювання ефективного землекористування та підприємницької діяльності, заохочення інвестицій в реалізацію програм соціально-економічного розвитку чинним законодавством передбачена можливість придбання певних земельних ділянок несільськогосподарського призначення у приватну власність як юридичними, так і фізичними особами.
Порядок використання зазначених земель встановлюється законом. Це свідчить про те, що правовою основою нормативного регулювання в зазначеній сфері можуть бути лише закони, а не підзаконні акти.
Стаття 66. Землі промисловості
1. До земель промисловості належать землі, надані для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд промислових, гірничодобувних, транспортних та інших підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.
2. Землі промисловості можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
13PAGE1415615
3. Розвори земельних ділянок, що надаються для зазначених цілей, визначаються відповідно до затверджених в установленому порядку державних норм і проектної документації, а відведення земельних ділянок здійснюється з урахуванням черговості їх освоєння.
4. Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться після оформлення в установленому порядку прав користування надрами і відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.
Правовий режим земель промисловості характеризується особливостями, які обумовлені їх основним цільовим призначенням.
Землі промислових підприємств, установ і організацій в основному знаходяться в управлінні відповідних промислових міністерств і відомств, склад яких в системі управління не є стабільним. В той же час органами управління землями промислових підприємств можуть виступати і непромислові міністерства і відомства. Так, Міністерство культури і мистецтв України має у своєму підпорядкуванні необхідні йому промислові підприємства, які використовують земельні ділянки.
Основне цільове призначення цих земель полягає в тому, що вони служать основою для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств, їх під'їзних шляхів, інженерних мереж, адміністративно-побутових будівель, інших споруд.
Основні, підсобні та допоміжні будівлі і споруди це об'єкти нерухомого майна, які нерозривно пов'язані з відповідними земельними ділянками.
Основними будівлями і спорудами вважаються такі, ЩО визначають призначення використання земельних ділянок, на яких вони розміщені. На одній земельній ділянці можуть бути розташовані декілька основних будівель і споруд різних за призначенням.
13PAGE1415715
Допоміжні будівлі і споруди виконують функції допоміжного (другорядного) значення в процесі використання відповідної земельної ділянки.
Підсобні ж будівлі і споруди забезпечують функціонування основних будівель і споруд.
Розміри земельних ділянок, що надаються для потреб промисловості, повинні бути всебічно обґрунтованими і мінімально необхідними. Вони визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм і проектно-технічної документації.
У зв'язку з тим, що будівництво промислових об'єктів (будівель і споруд) здійснюється, як правило, на протязі тривалого періоду, відведення відповідних земельних ділянок здійснюється поетапно з урахуванням черговості будівництва і фактичного освоєння земель.
Внутрішня організація території промислового підприємства визначається проектом будівництва, а в подальшому потребами його виробничої діяльності. Земельні права і обов'язки підприємства у цій галузі регулюються актами відомчого управління землекористування промислових підприємств відповідного виду. Але перелік і зміст прав і обов'язків по використанню і охороні земельних ділянок повинен відповідати тим вимогам, які закріплені Земельним кодексом.
Стосовно використання земель підприємствами гірничодобувної промисловості законом передбачені деякі особливості, оскільки у цих випадках право користування відповідними земельними ділянками нерозривно пов'язане з правом користування надрами.
Надання земельних ділянок для потреб, пов'язаних з користуванням надрами, проводиться, по-перше, після оформлення в установленому порядку права користування надрами, по-друге, після відновлення земель згідно із затвердженим проектом рекультивації на раніше відпрацьованих площах у встановлені строки.
Згідно ст. 18 Кодексу України про надра земельні ділянки для користування надрами надаються користувачам надр після одержання ними спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами чи гірничих відводів. Надання спеціальних дозволів (ліцензій)
13PAGE141КЯ15
здійснюється після попереднього погодження з відповідною радою питання про надання земельної ділянки для зазначених потреб, крім випадків, коли у наданні земельної ділянки немає потреби.
У тих випадках, коли підприємство гірничодобувної промисловості уже використовувало земельну ділянку, пов'язану з користуванням надрами, воно зобов'язане відновити відповідну земельну ділянку. Таке відновлення повинно здійснюватися згідно із затвердженим у встановленому порядку проектом рекультивації земель і у відповідні строки.
Користування підприємствами гірничодобувної промисловості земельними ділянками, як правило, здійснюється на площі залягання корисних копалин. У зв'язку з цим треба наголосити, що стосовно забудови таких ділянок Кодекс про надра (ст. 68) встановлює спеціальні вимоги.
Забудова площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення, а також будівництво на ділянках їх залягання споруд, не пов'язаних з видобуванням корисних копалин, допускається у виняткових випадках лише за погодженням з відповідними територіальними геологічними органами та органами державного гірничого нагляду.
Порядок забудови площ залягання корисних копалин загальнодержавного значення встановлено постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 1995 року.1
Навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні ділянки та інші природні об'єкти згідно ст. 112 Земельного кодексу створюються охоронні зони
Крім того, навколо промислових об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих ви
1 ЗП України. 1995. № 3. Ст. 80.
13PAGE1415915
промінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови у відповідності зі ст. 114 Земельного кодексу створюються санітарно-захисні зони.
У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.
Правовий режим земель охоронних та санітарно-захисних зон визначається законодавством України. Створення охоронних та санітарно-захисних зон не позбавляє власників землі та землекористувачів, у тому числі орендарів, землі яких опинилися в межах цих зон, права власності або користування ними з обмеженнями, встановленими для цих зон.
Стаття 67. Землі транспорту
1. До земель транспорту належать землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту.
2. Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
Транспорт як одна з найважливіших галузей суспільного виробництва покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в перевезеннях.
Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю транспорту, регулюються Законом України від 10 листопада 1994 р. «Про транспорт*1, кодексами (статутами) окремих видів транспорту, іншими актами законодавства України.
До складу єдиної транспортної системи України входить: транспорт загального користування (залізнич
1 Відомості Верховної Ради України. 1994.-- М 51. Ст. 446.
13PAGE141КП15
ний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт, у тому числі метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.
Відповідно до Закону «Про транспорт» єдина транспортна система повинна відповідати вимогам суспільного виробництва та національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру для надання всього комплексу транспортних послуг, у тому числі для складування і технологічної підготовки вантажів до транспортування, забезпечувати зовнішньоекономічні зв'язки України.
Функціонування транспорту нерозривно пов'язане з використанням землі. До земель транспорту ст. 67 Земельного кодексу України відносить землі, надані підприємствам, установам та організаціям залізничного, автомобільного транспорту і дорожнього господарства, морського, річкового, авіаційного, трубопровідного транспорту та міського електротранспорту для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту і розвитку об'єктів транспорту (будівель, споруд тощо).
Землі транспорту самостійний різновид земель несільськогосподарського призначення. Щодо земель, які обслуговують окремі види транспорту загального користування, то відповідні правові приписи закріплені в спеціальних статтях Земельного кодексу України.
Стосовно відомчого транспорту, до складу якого входять транспортні засоби підприємств, установ та організацій, треба зазначити, що землі, спеціально призначені для його потреб, в законі не виділяються. Функціонування цього виду транспорту пов'язане з використанням інших земель.
При визначенні земель транспорту за основу приймається те, що землі вже надані конкретним транспортним підприємствам, установам та організаціям як самостійним юридичним особам. Згідно ст. 6 Закону України «Про транспорт» перевезення пасажирів, вантажів, багажу та пошти, надання інших транспортних послуг, експлуатація і ремонт шляхів сполучення
13PAGE1416115
здійснюються залізницями, пароплавствами, портами (пристанями), автомобільними, авіаційними, дорожніми підприємствами та організаціями, якщо це передбачено їх статутами.
Цільове призначення зазначених земель полягає у здійсненні діяльності, пов'язаної з експлуатацією, ремонтом, вдосконаленням і розвитком об'єктів транспорту.
Розміри земельних ділянок, що надаються підприємствам транспорту для вказаних цілей, визначаються відповідно до затверджених у встановленому порядку норм або проектної-технічної документації.
Використання земель транспорту, пов'язане з розміщенням споруд та інших об'єктів транспорту на цих землях, здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування.
На підприємства транспорту, яким надані відповідні землі, покладені додаткові обов'язки щодо належного використання земельних ділянок. Мова йде, зокрема, про необхідність раціонально використовувати надані їм земельні ділянки, не порушувати права та інтереси інших власників земельних ділянок і землекористувачів (у тому числі орендарів), не допускати заболочення, погіршення якості земель і забруднення їх промисловими та іншими відходами, неочищеннми стоками, вживати заходів для захисту ґрунтів від ерозії, здійснювати укріплення ярів, крутих схилів, пісків, а також додержувати інших вимог щодо охорони земель.
З метою забезпечення безпеки на транспорті чинним законодавством встановлено, що переобладнання всіх комунікацій, пов'язане з реконструкцією і ремонтом споруд транспорту, розташованих у смузі відведення шляхів сполучення, здійснюється власниками комунікацій за їх рахунок. Крім того, на власників таких комунікацій покладається відповідальність за дотримання встановлених нормативів при будівництві та експлуатації газопроводів, нафтопроводів та інших комунікацій, що перетинають залізничні колії та автомобільні дороги або межують з цими коліями і дорогами.
Згідно Закону «Про транспорт» відповідальність за утримання в належному стані земельних ділянок, наданих підприємствам і організаціям транспорту, і використання їх за цільовим призначенням, персоніфікована. Вона покладається на керівників (власників) цих підприємств, установ і організацій. Керівники підприємств транспорту несуть таку відповідальність, зокрема, за забруднення земель, прилеглих до транспортних магістралей, бур'янами.
Підприємства транспорту несуть відповідальність за шкоду, заподіяну навколишньому природному середовищу, згідно з чинним законодавством, оскільки вони зобов'язані забезпечувати охорону цього середовища від шкідливого впливу транспорту.
Названі підприємства також зобов'язані забезпечувати безпеку життя і здоров'я громадян, безпеку експлуатації транспортних засобів. З метою реалізації цього обов'язку частини території підприємств, вокзалів, станцій, портів, пристаней аеродромів і шляхів сполучення (тобто відповідні земельні ділянки), де здійснюється рух транспортних засобів, проводяться маневрові та вантажно-розвантажувальні роботи, визнані зонами підвищеної небезпеки. Перебування громадян у межах цих зон забороняється. Правила перебування в зоні підвищеної небезпеки і виконання в ній робіт встановлюються Міністерством транспорту України з урахуванням пропозицій заінтересованих організацій та за погодженням з місцевими органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування.
Чинне законодавство з метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих підприємствам транспорту, закріплює можливість встановлення охоронних зон з особливими умовами використання земель. Згідно ст. 112 Земельного кодексу такі зони створюються уздовж земель транспорту для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інпгі природні об'єкти.
13PAGE1416315
Землі транспорту можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Закріплена законом можливість перебування земель транспорту не тільки в державній, а і в інших формах власності не може бути реалізована щодо окремих земель. Так, згідно ст. 84 Земельного кодексу до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.
Можливість знаходження земель транспорту, наприклад, у комунальній власності обумовлена, скажімо, тим, що у відповідності із законодавством транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту та дорожнього господарства, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад, належать до комунальної власності. У свою чергу згідно зі ст. 83 Земельного кодексу в комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
При цьому треба мати на увазі, що окремі землі комунальної власності, надані підприємствам транспорту, не можуть передаватися у приватну власність. Це стосується, зокрема, земель під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту. Така заборона закріплена ст. 83 Земельного кодексу.
Стаття 68. Землі залізничного транспорту
До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
Залізничний транспорт є однією з важливих базових галузей економіки України. Він забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв'язки і потреби
населення у перевезеннях.
Діяльність залізничного транспорту, як частини єдиної транспортної системи країни сприяє нормальному функціонуванню всіх галузей суспільного виробництва, соціальному і економічному розвитку та зміцненню обороноздатності держави, міжнародному співробітництву України.
Залізничний транспорт це виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування. Він призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.
До складу залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучення, а також промислові, будівельні, торговельні та інші підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, що забезпечують його діяльність і розвиток. Сюди включаються також підприємства промислового залізничного транспорту. Названий транспорт як самостійний елемент транспортної системи поряд із залізничним транспортом загального користування окремо здійснює перевезення вантажів. Цей транспорт представляє собою транспортно-технологічний комплекс, який забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію із залізничним транспортом загального користування і не належить до нього. Він може функціонувати в межах, наприклад, промислового підприємства і здійснювати технологічні перевезення на території цього підприємства. В цьому випадку йдеться про використання земель промисловості.
13PAGE1416515
Суспільні відносини, що виникають у процесі функціонування залізничного транспорту, регулюються Законами України «Про транспорт», «Про залізничний транспорт»1, Статутом залізниць України та іншими актами законодавства України.
Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця. Законом «Про залізничний транспорт» вона визначається як статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке при централізованому управлінні здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі. Створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць здійснюється рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства транспорту України.
Повноваження, права та обов'язки залізниць визначається Законом «Про залізничний транспорт», а також їх статутами, які затверджуються Міністерством транспорту за погодженням з Міністерством економіки та Антимонопольним комітетом України.
Здійснення підприємствами і організаціями залізничного транспорту статутної діяльності нерозривно пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок.
До земель залізничного транспорту належать землі, надані підприємствам і організаціям залізничного транспорту загального користування. До складу цих земель входять в першу чергу землі, які є смугою відведення залізниць. Смуга відведення це землі залізничного транспорту, що зайняті залізничним полотном, інженерними та штучними спорудами і обладнанням, лінійно-колійними та іншими технологічними будівлями, пристроями залізничної сигналізації, енергетики та зв'язку, лініями електропостачання, захисними лісонасадженнями, спорудами тощо.
Крім того, землями залізничного транспорту вважаються землі, зайняті станціями з усіма будівлями і
1 Відомості Верховної Ради. 1996. № 40.- Ст. 183.
спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв'язку, водопостачання, каналізації, а також зайняті під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту.
З метою забезпечення безпеки на залізничному транспорті залізниці, підприємства, установи та організації залізничного транспорту загального користування мають право в межах наданих їм земель встановлювати межі зон підвищеної небезпеки, в яких діють певні обмеження щодо перебування там громадян та виконання відповідних робіт.
Розміщення об'єктів, пов'язаних з виробництвом, зберіганням і навантаженням, транспортуванням і розвантаженням вибухових, легкозаймистих, радіоактивних речовин і матеріалів, отруйних та сильнодіючих хімічних речовин, визначається відповідними будівельними та санітарними нормами і правилами стосовно об'єктів, розташованих на землях залізничного транспорту загального користування.
Місця перетину залізничних колій в межах відповідних земельних ділянок трубопроводами, лініями зв'язку і електропередач, іншими комунікаціями повинні погоджуватися з органом управління залізничним транспортом Державною адміністрацією залізничного транспорту України (Укрзалізниця), яка підпорядкована Міністерству транспорту України.
Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, Снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони.
Охоронні зони це ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту.
13PAGE1416715
Ці землі повинні утримуватися в належному санітарному стані і використовуватися для вирощування деревини, у тому числі ділової, та кормів для тваринництва.
Стаття 69. Землі морського транспорту
1. До земель морського транспорту належать землі під:
а) морськими портами з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуваннями, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту.
б) гідротехнічними спорудами і засобами навігаційної обстановки, судноремонтними заводами, майстернями, базами, складами, радіоцентрами, службовими та культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, що обслуговують морський транспорт.
2. На підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів відповідно до закону можуть встановлюватись обмеження у використанні земель.
Самостійним різновидом транспорту загального користування як елементом єдиної транспортної системи України виступає морський транспорт.
До його складу входять підприємства морського транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення. Крім того, згідно Закону України «Про транспорт» складовою частиною морського транспорту є інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що. забезпечують роботу морського транспорту.
Надання транспортних послуг підприємствами морського транспорту (пароплавствами, портами, пристанями) пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок.
Землями морського транспорту є дві відносно самостійні групи земельних ділянок. До першої належать ті, які використовуються як просторова база для розміщення морських портів з набережними, майданчиками, причалами, вокзалами, будівлями, спорудами, устаткуваннями, об'єктами загальнопортового і комплексного обслуговування флоту.
Другу групу складають землі, на яких розташовуються будівлі і споруди, що обслуговують морський транспорт. До таких будівель і споруд відносяться, зокрема, гідротехнічні споруди і засоби навігаційної обстановки, судно-ремонтні заводи, майстерні, бази, склади, радіоцентри, службові та культурно-побутові будівлі і споруди та деякі інші.1
Землі морського транспорту, зайняті вказаними об'єктами, можуть бути розташовані в різних місцях, але їх об'єднує те, що вони призначені для розміщення і подальшого обслуговування будівель і споруд, які забезпечують роботу морського транспорту в цілому.
Частиною 2 ст. 69 передбачена можливість встановлення обмежень у використанні земель на відповідних земельних ділянках, розташованих на підходах до портів (каналів), мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів. Такі обмеження встановлюються відповідно до закону і в обсязі, передбаченому законом. Мова йде, зокрема, про те, що, наприклад, спорудження на підходах до портів (каналів) мостових, кабельних і повітряних переходів, водозабірних та інших об'єктів, а також спорудження радіосистем у зоні радіонавігаційних об'єктів погоджується з адміністрацією портів.
Стаття 70. Землі річкового транспорту До земель річкового транспорту належать землі під:
а) портами, спеціалізованими причалами, пристанями і затонами з усіма технічними спорудами та устаткуваннями, що обслуговують річковий транспорт;
1 Згідно ст. 25 Закону «Про транспорт» до земель морського транспорту не належать території, насипані або намиті в акваторії за кошти портів.
13PAGE1416915
б) пасажирськими вокзалами", павільйонами і причалами;
в) судноплавними каналами, судноплавними, енергетичними та гідротехнічними спорудами, службово-технічними будівлями;
г) берегоукріплювальними спорудами й насадженнями;
ґ) вузлами зв'язку, радіоцентрами і радіостанціями;
д) будівлями, береговими навігаційними знаками та іншими спорудами для обслуговування водних шляхів, судноремонтними заводами, ремонтно-експлуатаційними базами, майстернями, судноверф'ями, відстійно-ремонтними пунктами, складами, матеріально-технічними базами, інженерними мережам, службовими та культурно-побутовими будівлями, іншими об'єктами, що забезпечують роботу річкового транспорту.
До складу річкового як і морського транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, а також інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Серед земель внутрішнього водного, тобто річкового транспорту, виділяються певні різновиди. В їх числі землі, надані під порти, спеціалізовані причали, пристані і затони з усіма технічними спорудами та устаткуванням, що обслуговують річковий транспорт. Самостійне місце займають також землі, призначені для розміщення пасажирських вокзалів, павільйонів і причалів. Серед земель річкового транспорту закон окремо називає землі, що надані під судноплавні канали, судноплавні, енергетичні та гідротехнічні споруди, службово-технічні споруди, службово-технічні будівлі. Певними особливостями характеризуються землі, призначені під спеціальні насадження для вирощування деревини, в тому числі ділової. Деяка специфіка притаманна
13PAGE1417015
землям, наданим в користування під берегоукріплювальні споруди і насадження.
До складу земель річкового транспорту включаються також земельні ділянки, призначені для розміщення і подальшого обслуговування вузлів зв'язку, радіоцентрів і радіостанцій.
І нарешті, землями річкового транспорту вважаються землі, надані в користування під будівлі, берегові навігаційні знаки та інші споруди для обслуговування водних шляхів, судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, майстерні, судноверфі, відстойно-ремонтні пункти, склади, матеріально-технічні бази, інженерні мережі, службові та культурно-побутові приміщення, інші об'єкти, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Для проведення робіт, пов'язаних з судноплавством, на судноплавних водних шляхах за межами міських поселень і в межах прибережних захисних смуг на окремих ділянках встановлюються берегові смуги. Землі берегової смуги не вилучаються у землекористувачів і використовуються відповідно до чинного законодавства.
Згідно ст. 64 Земельного кодексу розміри берегових смуг водних шляхів визначаються за проектами землеустрою, які розробляються і затверджуються в установленому порядку.
Порядок встановлення та використання берегових смуг водних шляхів визначається Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 року «Про затвердження Порядку складання паспортів річок і Порядку установлення берегових смуг водних шляхів та користування ними»1 встановлено, що розміри ділянок берегових смуг судноплавних водних шляхів, які потребують відведення земель для проведення робіт, пов'язаних із судноплавством, і розміщення необхідних споруд для річкового флоту, визначаються за проектами землеустрою берегових смуг
1 Офіційний вісник України. 1997. № 16. С. 80.
13PAGE1417115
водних шляхів. Вказані проекти розробляються і затверджуються Мінтрансом за погодженням з відповідними органами охорони довкілля, водного господарства і земельних ресурсів.
Розроблення проектів відведення земель для потреб річкового флоту здійснюється відповідно до земельного законодавства.
В межах берегових смут водних шляхів дозволяється установлення берегових навігаційних знаків, гідро-метрологічних постів, зберігання твердого палива для суден підприємств і організацій водного транспорту, а також тимчасове зберігання суднового обладнання та ін.
На берегових смутах водних шляхів забороняється діяльність, що суперечить їх цільовому призначенню, а господарська діяльність обмежується відповідно до вимог Водного кодексу України. Землі, зайняті береговими смугами водних шляхів, належать до земель водного фонду і їх правовий режим визначається відповідними правовими приписами глави 12 Земельного кодексу України, а також іншими нормативними актами, зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 1996 року «Порядок користування землями водного фонду».1
Особливості використання земель річкового транспорту, пов'язані з функціонуванням цього виду транспорту, встановлені Уставом внутрішнього водного транспорту Союзу РСР від 15 жовтня 1955 р. з подальшими змінами і доповненнями.2 Цей документ діє в Україні в частині, що не суперечить чинному законодавству України.
Стаття 71. Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства
1. До земель автомобільного транспорту належать землі під спорудами та устаткуванням енергетичного, гаражного і паливороздавального господарства,
1 Див.: Земельні відносини в Україні: Законодавчі акти і нормативні документи // Держкомзем України. К.: Урожай. 1998. С. 578.
2 СП СССР. 1959. № 2. Ст. 12.
автовокзалами, автостанціями, лінійними виробничими спорудами, службово-технічними будівлями, станціями технічного обслуговування, автозаправними
станціями, автотранспортними, транспортно-експедиційними підприємствами, авторемонтними заводами, базами, вантажними дворами, майданчиками контейнерними та для перечеплення, службовими та культурно-побутовими будівлями й іншими об'єктами, що забезпечують роботу автомобільного транспорту.
2. До земель дорожнього господарства належать землі під проїзною частиною, узбіччям, земляним полотном, декоративним озелененням, резервами, кюветами,, мостами, тунелями, транспортними розв'язками, водопропускними спорудами, підпірними стінками і розташованими в межах смуг відведення іншими дорожніми спорудами та обладнаннями, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, що забезпечують функціонування автомобільних доріг, а саме:
а) паралельні об'їзні дороги, паромні переправи, снігозахисні споруди і насадження, протилавинні та протисельові споруди, вловлюючі з'їзди;
б) майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, підприємства та об'єкти служби дорожнього сервісу;
в) будинки (в тому числі жилі) та споруди дорожньої служби з виробничими базами;
г) захисні насадження.
Автомобільний транспорт це підгалузь галузі транспорту. Він покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва в автомобільних перевезеннях. Його утворюють перевізники, автостанції, автовокзали, виконавці ремонту і технічного обслуговування автомобільних транспортних засобів, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції та контейнерні пункти.
Закон України від 5 квітня 2001 року «Про автомобільний транспорт»1 розрізняє автомобільний транспорт
1 Відомості Верховної Ради. 2001. № 22. Ст. 105.
13PAGE1417315
загального користування, відомчий та індивідуальний автомобільний транспорт.1
Ст. 5 Закону «Про автомобільний транспорт» встановлено, що автомобільним транспортом загального користування використовуються землі транспорту та інші землі відповідно до земельного законодавства.
Ст. 71 Земельного кодексу регулює відносини щодо земель автомобільного транспорту та земель дорожнього господарства. Наявність цих двох складових частин земель спеціального призначення забезпечує виконання завдань, які поставлені перед автомобільним транспортом загального користування.
До земель автомобільного транспорту належать земельні ділянки, надані для зведення та наступної експлуатації споруд, будівель та інших об'єктів, що забезпечують роботу автомобільного транспорту загального користування.
Землями дорожнього господарства вважаються землі в межах смуг відведення з розташованими там дорожніми спорудами та обладнанням, а також землі, що знаходяться за межами смуг відведення, якщо на них розміщені споруди, які забезпечують функціону
1 До автомобільного транспорту загального користування відносяться автомобільні транспортні засоби перевізників, що використовуються ними для надання послуг з перевезень пасажирів і вантажів. Його функціонування здійснюється відповідно до загальнодержавної програми розвитку і вдосконалення транспорту. Вона є основою для розробки і затвердження уповноваженими органами регіональних програм розвитку автомобільного транспорту загального користування, якими визначається мережа автобусних маршрутів загального користування на відповідній території.
До відомчого автомобільного транспорту відносяться автомобільні транспортні засоби суб'єктів підприємницької діяльності, установ та організацій, що використовуються ними тільки для власних потреб.
Індивідуальний автомобільний транспорт це автомобільні транспортні засоби фізичних осіб, що використовуються ними тільки для власних потреб.
вання автомобільних доріг. Перелік таких споруд закріплений ч. 2 ст. 71 Земельного кодексу. В залежності від характеру цих споруд вони класифіковані на
чотири групи.
Автомобільні шляхи сполучення характеризуються своєю інфраструктурою. Вона включає автомобільні дороги, автовокзали, автостанції, зупинки автобусних маршрутів загального користування, майданчики для розвороту і відстою автобусів у початкових і кінцевих пунктах маршрутів, стоянки таксі, вантажні термінали (автопорти), вантажні автомобільні станції, контейнерні пункти, об'єкти дорожнього сервісу.
В свою чергу до об'єктів дорожнього сервісу, призначених для надання послуг перевізникам, водіям та пасажирам, належать: стоянки, мийки, автозаправні станції, мотелі, кемпінги, магазини, пункти громадського харчування, зв'язку та медичної допомоги.
До інфраструктури автомобільних шляхів сполучення Законом «Про автомобільний транспорт» встановлені певні вимоги.
По-перше, будівництво, ремонт і утримання об'єктів інфраструктури автомобільних шляхів сполучення здійснюється з метою задоволення потреб споживачів послуг автомобільного транспорту загального користування. По-друге, ремонт і утримання цих об'єктів здійснюється їх власниками. По-третє, конкретні об'єкти виконують вузько спеціалізовані завдання і забезпечують досягнення певних цілей.
Землі автомобільного транспорту та дорожнього господарства використовуються для надання послуг з перевезень пасажирів та вантажів автомобільним транспортом загального користування.
Що ж стосується міських перевезень, тобто перевезення за маршрутами в межах території населеного пункту, то вони пов'язані з використанням земель загального користування в межах населеного пункту. Такі землі не відносяться до земель автомобільного транспорту і дорожнього господарства і характеризуються своїм специфічним правовим режимом. Згідно Закону України «Про плату за землю» за землі доро
13PAGE1417515
жнього господарства автомобільних доріг загального користування не справляється плата, тобто відповідні суб'єкти звільнені від земельного податку.
Однією з новел чинного земельного законодавства є можливість надання земельних ділянок із земель автомобільного транспорту та дорожнього господарства для здійснення концесійної діяльності.1
Згідно ст. 94 Земельного кодексу види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.
Закон України від 14 грудня 1999 року
·Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг»2 визначає особливості надання концесій на будівництво автомобільних (позаміських) доріг загального користування та їх подальшу експлуатацію в інтересах економіки України.
Об'єктом концесії виступає автомобільна (позаміська) дорога загального користування, яка перебуває у державній власності, щодо будівництва, строкового платного володіння та експлуатації якої укладено конце-
1 Законом України від 16 липня 1999 р. «Про концесії» встановлено, що концесія це надання з метою задоволення громадських потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб'єкту підприємницької діяльності) права На створення (будівництво) та управління (експлуатацію) об'єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб'єктом підприємницької діяльності (концесіонером ) на себе зобов'язань по створенню (будівництву) та управлінню (експлуатації) об'єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику. У концесію можуть надаватися тільки об'єкти права державної чи комунальної власності, які використовуються для здійснення діяльності у таких сферах господарської діяльності, а саме: будівництво та експлуатація автомобільних доріг, об'єктів дорожнього господарства, інших дорожніх споруд; будівництво та експлуатація аеропортів, шляхів сполучення, ван-
кних і пасажирських портів та ін. 2 Офіційний вісник. 2000. № 1. Ст. 22.
13PAGE1417615
сійний договір на строк від 10 до 50 років. Цей об'єкт
характеризується як лінійна споруда з інженерними та допоміжними спорудами та службами, які призначені для зручного та безпечного проїзду транспортних засобів з допустимими технічними характеристиками та навантаженнями, що забезпечує внутрідержавні та міжнародні перевезення пасажирів та вантажів. Передача автомобільної дороги у концесію не зумовлює перехід права власності на неї та не припиняє права державної власності щодо цього об'єкта.
Для забезпечення належної експлуатації автомобільної дороги вона облаштовуеться інженерними та допоміжними спорудами. Інженерними вважаються споруди, що будуються безпосередньо на автомобільних дорогах (мости, тунелі, естакади, шляхопроводи тощо), тобто є їх невід'ємною частиною. До допоміжних відносяться споруди, що розташовані на землях дорожнього господарства, зазначені в концесійному договорі (майданчики для стоянки транспорту і відпочинку, протилавинні та протиселеві споруди тощо) та призначені для обслуговування рухомого складу на дорогах, учасників дорожнього руху, розміщення сервісних і ремонтно-технічних служб.
Особливості надання концесій на будівництво автомобільних доріг полягають в тому, що вони надаються передусім у напрямках міжнародних транспортних коридорів та міжнародних магістралей категорії «Є».
Визначення об'єктів, які надаються в концесію, затвердження їх переліку і прийняття рішення про надання концесії на будівництво автомобільної дороги та її подальшу експлуатацію (ремонт і утримання) здійснюються Кабінетом Міністрів України з врахуванням пропозицій місцевих рад та відповідних державних адміністрацій.
Користування автомобільними дорогами, побудованими на умовах концесії, пов'язане з платою за проїзд такими дорогами, яка справляється у порядку, що визначається концесійним договором, з усіх власників або користувачів автотранспортних засобів, які користуються такими дорогами.
13PAGE1417715
Одним з основних принципів концесійної діяльності щодо будівництва автомобільних доріг та їх експлуатації є обов'язкова наявність безоплатних автомобільних доріг чи окремих смут руху вздовж об'єкта концесії, що знаходяться у належному для експлуатації технічному стані, як альтернативного варіанта зручного проїзду транспортних засобів у необхідному напрямку.
Стаття 72. Землі авіаційного транспорту
1. До земель авіаційного транспорту належать землі під:
а) аеропортами, аеродромами, відокремленими спорудами (об'єктами управління повітряним рухом, радіонавігації та посадки, очисними та іншими спорудами), службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту;
б) вертольотними станціями, включаючи вертольо-тодроми, службово-технічними територіями з усіма будівлями та спорудами;
в) ремонтними заводами цивільної авіації, аеродромами, вертольотодромами, гідроаеродромами та іншими майданчиками для експлуатації повітряних суден;
г) службовими об'єктами, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
2. На приаеродромній території відповідно до закону запроваджується особливий режим використання земель.
Землі авіаційного транспорту самостійний різновид земель транспорту. Вони характеризуються загальними ознаками, які притаманні іншим землям транспорту. В той же час вони мають і певні особливості, що обумовлені специфікою даного виду транспорту.1
1 Згідно Закону «Про транспорт» (ст. 32) до складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби та інші підприєм-
13PAGE1417815
Повітряним Кодексом України2 встановлено, що Україні налелшть повний і виключний суверенітет вад повітряним простором країни, що є частиною її території.
Повітряним простором визнається частина повітря- вої сфери, розташована над суходолом і водною територією України, в тому числі над її територіальними водами (територіальним морем). Цей простір використовується авіацією з метою задоволення інтересів України та її громадян і забезпечення безпеки авіації.
Авіація як самостійна галузь включає всі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден.
Здійснення господарської діяльності підприємствами авіаційного транспорту неможливо без відповідних земельних ділянок, на яких розташовані будівлі і споруди та інші об'єкти, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Відведення території для будівництва та реконструкції, а також будівництво, реконструкція та експлуатація аеродромів, аеропортів та інших об'єктів допускається в порядку, встановленому чинним законодавством.
Для забезпечення належного функціонування авіаційного транспорту навколо аеродромів визначається певна територія, в межах якої земельні права суб'єктів власності на землю і землекористувачів дещо обмежуються. На цій території, яка вважається приае-родромною, відповідно до закону запроваджується особливий режим використання земель.
Приаеродромна територія (прилегла до аеродрому зона контролю і обліку об'єктів та перешкод) представляє собою обмежену встановленими розмірами місцевість навколо аеродрому, над якою здійснюється маневрування повітряних суден. її розміри повинні бути доведені власником аеродрому (аеропорту) чи уповноваженою на
ства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
2 Відомості Верховної Ради.1993. № 25. Ст. 274; 1998. № 2. Ст. 5; 2000. № 11. От. 89.
13PAGE1417915
те особою до відповідних місцевих рад, підвідомча територія яких повністю чи частково підпадає під при-аеродромну територію. Усі нерухомі об'єкти і споруди, розташовані на приаеродромній території, повинні бути маркіровані їх власниками денними і нічними маркірувальними знаками та пристроями згідно з нормами придатності аеродромів до експлуатації.
Особливий режим використання земель на цій території полягає в тому, що тут запроваджується особливий режим одержання дозволу на будівництво (реконструкцію) та іншу діяльність тільки за узгодженням з органом державного регулювання діяльності авіації та відповідною місцевою радою.
Підприємства, установи і організації, а також громадяни, які допустили порушення правил будівництва та інші дії на приаеродромній території,, зобов'язані на вимогу власника аеродрому (аеропорту) чи уповноваженої ним особи припинити будівництво чи іншу діяльність на приаеродромній території та провести у встановлений термін за свої кошти і своїми силами усунення допущених порушень.
Особливі вимоги встановлені законом до таких специфічних споруд що розташовуються в межах земель авіаційного транспорту як аеродром. Зокрема, він повинен бути сертифікований на відповідність його нормам придатності до експлуатації з видачею відповідного сертифіката. Крім того, всі цивільні аеродроми підлягають реєстрації у державному органі з питань сертифікації і реєстрації та занесенню їх до державного ре^ єстру аеродромів України. Аеродром і його елементи повинні мати маркірування, що відповідають нормам придатності аеродроми* до експлуатації. Розташування у районі аеродромів будь-яких знаків, пристроїв і позначень, подібних до маркірувальних знаків, пристроїв і позначень, що вживаються для розпізнавання аеродромів, забороняється.
При розвідуванні, будівництві, реконструкції, ремонті та експлуатації аеродрому підрядник та експлуатант зобов'язані виконувати чинні в Україні норми, правила і процедури щодо охорони навколишнього природного середовища.
13PAGE1418015
Стаття 73. Землі трубопровідного транспорту
1. До земель трубопровідного транспорту належать земельні ділянки, надані під наземні і надземні трубопроводи та їх споруди, а також під наземні споруди підземних трубопроводів.
2. Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів встановлюються охоронні зони.
Серед різновидів транспорту самостійне місце займає трубопровідний транспорт. Він призначений для транспортування вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин з місць їх знаходження, видобутку, виготовлення або зберігання до місць їх переробки чи споживання, перевантаження та подальшого транспортування. Його систему становлять: магістральний трубопровідний транспорт і промисловий трубопровідний транспорт.1
Суспільні відносини в галузі функціонування трубопровідного транспорту регулюються законами «Про транспорт», «Про трубопровідний транспорт» та іншими актами законодавства України.
Магістральний трубопровідний транспорт є об'єктом державної власності і має важливе народногосподарське та оборонне значення. Приватизація, а також зміна власності державних підприємств магістрального трубопровідного транспорту забороняється законом.
1 Магістральним трубопроводом вважається технологічний комплекс, що функціонує як єдина система. До його складу входять окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів.
До промислових трубопроводів належать всі інші не-магістральні трубопроводи в межах виробництва, а також нафтогазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продук-топроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільні трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.
13PAGE1418115
Щодо промислового трубопровідного транспорту, то зміна його форми власності здійснюється згідно з чинним законодавством.
Функціонування трубопровідного транспорту пов'язане з використанням відповідних земельних ділянок, які відносяться до земель цього виду транспорту.
Для будівництва магістральних трубопроводів як і інших лінійних споруд з врахуванням пріоритету земель сільськогосподарського призначення згідно ст. 23 Земельного кодексу надаються переважно несільськогосподарські угіддя або сільськогосподарські утіддя гіршої якості. Оскільки закон вимагає щоб лінії електропередачі і зв'язку, магістральні трубопроводи та інші комунікації проводилися головним чином вздовж шляхів, трас тощо, то не виключена можливість проходження цих лінійних споруд в одному технічному коридорі.1
Чинним законодавством встановлено, по-перше, що взаємовідносини суб'єктів, яким передано в управління об'єкти трубопровідного транспорту, лінії електропередач, зв'язку, залізниці, автомобільні дороги та інші комунікації, що проходять в одному технічному коридорі або перетинаються, здійснюються на основі договорів. Цими договорами передбачаються права і обов'язки сторін на проведення спільних заходів, спрямованих на підвищення надійності експлуатації споруд та об'єктів трубопровідного транспорту.
По-друге, місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, власники землі і землекористувачі, що сприяють відведенню земель під об'єкти трубопровідного транспорту, рішення про будівництво яких було прийняте у встановленому порядку, мають пріоритетне право на забезпечення продуктами транспортування.
Діяльність, пов'язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об'єктів трубопровідного
1 Технічним коридором вважається земельна ділянка, в межах якої прокладено систему трубопроводів і комунікацій.
транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов'язковій сертифікації.
Підприємства, установи та організації трубопровідного транспорту зобов'язані забезпечувати відшкодування власникам землі і землекористувачам заподіяної шкоди під час ліквідації аварій і проведення ремонту об'єктів трубопровідного транспорту.
Уздовж наземних, надземних і підземних трубопроводів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти встановлюються охоронні зони.
Правовий режим земель цих зон згідно ст. 112 Земельного кодексу визначається законодавством України.
Стаття 74. Землі міського електротранспорту
До земель міського електротранспорту належать землі під відокремленими трамвайними коліями та їх облаштуванням, метрополітеном, коліями і станціями фунікулерів, канатними дорогами, ескалаторами, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтними заводами, спорудами енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службовими і культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи міського електротранспорту.
Міський електротранспорт це різновид транспорту загального користування. Він входить до складу єдиної транспортної системи України і задовольняє потреби населення в перевезеннях.
Суспільні відносини, пов'язані з діяльністю цього різновиду транспорту, регулюються Законом «Про транспорт». Згідно цьому закону до складу міського електротранспорту входять, по-перше, підприємства міського електротранспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів; по-друге, рухомий склад, трамвайні і тролейбусні лінії, ремонтно-експлуатаційні депо, службові приміщення, фунікулери, канатні дороги, ескалатори; по-третє, заводи по ремонту рухомого складу і виготовленню запасних частин, споруди енергетичного господарства та зв'язку; по-четверте, промислові, ремонтно-будівельні, торговельні та постачальницькі організації; по-п'яте, інші культурно-побутові заклади і підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу міського електротранспорту.
У процесі здійснення міських перевезень, тобто перевезень тролейбусами та пасажирським автомобільним транспортом за маршрутами в межах території населеного пункту використовуються землі загального користування. В той же час специфіка міського електротранспорту вимагає виділення спеціальних земель, які забезпечують роботу цього транспорту.
До земель міського електротранспорту належать землі, надані в користування під відокремлені трамвайні колії та їх облаштування1, колії і станції фунікулерів, канатних доріг, ескалаторів, трамвайно-тролейбусними депо, вагоноремонтні заводи, споруди енергетичного і колійного господарства, сигналізації і зв'язку, службові і культурно-побутові будівлі та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи міського електротранспорту.
Особливість цих земель полягає в тому, що вони розташовані в межах населеного пункту, як правило, міста. Вони забезпечують колективні інтереси жителів міста, які об'єднані постійним проживанням у межах цього населеного пункту і складають основу територі-
1 Згідно Правил експлуатації трамвая та тролейбуса, затверджених наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 10.12.1996 р. № 103 (п. 2.1.2.), трамвайні колії можуть розташовуватися у межах проїзної частини на одному з нерейковим транспортом рівні, на відокремленому або на власному полотні. Трамвайні колії на відокремленому полотні повинні укладатися з перевищенням на 100 мм рівня головки рейки над бордюрним каменем. Нормальна ширина відокремленого полотна повинна бути не менше 8,8 м. (п. 2.2.3.1.). (Див.: Офіційний вісник України. 1997. № 10. С. 66)
1 О А
альної громади. Не виключено, що землі міського електротранспорту можуть належати територіальній громаді як первинному суб'єкту міського самоврядування, основному носію його функцій і повноважень. 6 цьому випадку вони представлятимуть собою необхідну основу для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території. Крім того, треба мати на увазі, що землі міського електротранспорту використовуються головним чином для задоволення комунально-побутових та соціально-культурних потреб населення міста як самостійної адміністративно-територіальної одиниці.
Цільове призначення цих земель пов'язане з розміщенням на відповідних земельних ділянках будівель і споруд, а також об'єктів інженерної інфраструктури, які забезпечують роботу міського електротранспорту.
Зазначені землі надаються в користування підприємствам міського електротранспорту. Розміщення на цих землях споруд та інших об'єктів транспорту здійснюється за погодженням з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування у відповідності із Законом «Про основи містобудування».
Оскільки згідно Закону «Про транспорт» (ст. 9) транспортні засоби, споруди, устаткування транспорту, закріплені за підприємствами, установами та організаціями місцевих рад, належать до комунальної власності, а також можуть перебувати і у власності громадян, можна дійти висновку, що землі, які обслуговують транспортні споруди, можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності.
Стаття 75. Землі зв'язку
1. До земель зв'язку належать земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку.
2. Землі зв'язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній встановлюються охоронні зони.
Зв'язок є однією з пріоритетних і найважливіших галузей народного господарства в Україні. Він покликаний задовольняти потреби споживачів, органів державної влади, місцевого самоуправління, оборони та безпеки держави у засобах і послугах поштового та електричного зв'язку.
Сучасний розвиток і вдосконалення зв'язку здійснюється відповідно до Комплексної програми створення єдиної національної системи зв'язку з урахуванням його пріоритету та на основі новітніх досягнень науково-технічного процесу.
Суспільні відносини в галузі зв'язку регулюються Законом України від 16 травня 1995 року «Про зв'язок»1, іншими актами законодавства та нормативними актами міністерств і відомств України.
Невід'ємною складовою національної системи зв'язку поряд з поштовим є електричний зв'язок, у тому числі такі його види, як телефонний, телеграфний, телекомунікаційний, радіозв'язок.
Суб'єктом зв'язку виступає підприємство, установа або організація, яка здійснює свою господарську діяльність для забезпечення функціонування засобів, споруд та мереж зв'язку з метою надання послуг зв'язку.
В процесі здійснення зазначеної діяльності підприємством зв'язку воно використовує відповідні земельні ділянки, які згідно закону відносяться до земель зв'язку.
Землями зв'язку закон вважає земельні ділянки, надані під повітряні і кабельні телефонно-телеграфні лінії та супутникові засоби зв'язку. Супутникові засоби зв'язку це технічне обладнання, що використовується для організації супутникового зв'язку, тобто космічної системи. У відповідності із Законом України «Про плату за землю» тимчасово, до 1 січня 2009 року, суб'єкти космічної діяльності згідно з переліком,
1 Відомості Верховної Ради. 1995. № 20. Ст. 143.
який щороку затверджується Кабінетом Міністрів
України звільняються від земельного податку.
Зазначені землі надаються підприємствам, установам і організаціям зв'язку для будівництва і експлуатації підземних кабельних, повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення, морських кабельних лівій зв'язку, під кабелі зв'язку при переходах через судноплавні та сплавні річки, озера, водосховища і канали, під надземні та підземні підсилювальні (регенераційні) пункти та ін.
Землі зв'язку надаються також для будівництва і експлуатації споруд радіорелейних, тропосферних, су-путникових ліній зв'язку, телевізійних, радіомовних і приймально-передавальних радіостанцій і центрів з антенними системами, будинків, споруд та інших об'єктів, необхідних для експлуатації, технічного переозброєння та реконструкції систем електрозв'язку і підприємств поштового зв'язку.
На наданих підприємством зв'язку земельних ділянках вони можуть у встановленому порядку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку і встановлювати пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування.
Закон «Про зв'язок» також надає право підприємствам зв'язку прокладати кабельні та повітряні лінії зв'язку через мости, тунелі, вулиці, шляхи, ліси і води, в будівлях, колекторах, на лініях електропередачі та встановлювати в/на цих об'єктах пристрої, що забезпечують їх надійне функціонування. 6 цьому випадку мова йде про проведення зазначених робіт за межами земель зв'язку. Тому порядок і умови їх проведення встановлюються підприємствами зв'язку за погодженням з власниками і користувачами земель та відповідних об'єктів.
Землі зв'язку можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. Знаходження цих земель у державній чи комунальній власності означає, що відповідні земельні ділянки можуть надаватися в постійне користування, тобто без встановлення строку. При цьому треба мати на увазі, що згідно ст. 92 Земельного кодексу право постійного користування земель-
13PAGE1418715
ною ділянкою набувають лише підприємства, установи та організації зв'язку, що належать до державної або комунальної власності.
Окремі земельні ділянки, що входять до складу земель зв'язку, не можуть перебувати ні в комунальній, ні в приватній власності. Це стосується, скажімо, земель космічної системи, тобто земель, наданих під супутникові засоби зв'язку.
Встановлення охоронних зон уздовж повітряних і підземних кабельних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, а також навколо випромінювальних споруд телерадіостанцій та радіорелейних ліній має за мету забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти. В разі необхідності можуть створюватися просіки.
Охорона ліній і споруд зв'язку на землях і водах здійснюється відповідно до Правил охорони ліній зв'язку, що затверджені Кабінетом Міністрів України 29 січня 1996 року1. Згідно Правил для підземних кабельних і повітряних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, встановлюється охоронна зона. Вона представляє собою смугу землі вздовж ліній зв'язку, обмежену паралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку. Для випромінюючих споруд електрозв'язку це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд. Для повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення, що прокладаються в лісових масивах та інших зелених насадженнях, вирубуються просіки. Наприклад, у насадженнях заввишки до 4 метрів включно завширшки не менше за відстань між крайніми проводами плюс 4 метри (по 2 метри з кожного боку від крайнього проводу до гілок дерев).
1 Бюлетень законодавства і юридичної практики України. 2001. № 10. С. 229.
У межах охоронних зон без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також боа присутності їх представника забороняється, зокрема: проводити сільськогосподарські та земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра; виконувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати ґрунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скрепера, грейдера та іншої землерийної техніки; облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів тощо. Умови проведення робіт у цих межах встановлені додатком до Правил охорони ліній зв'язку.
Правилами забороняється виконувати будь-які роботи, які можуть порушити нормальне функціонування ліній зв'язку та проводового мовлення, зокрема: проводити знесення та реконструкцію будівель, мостів, перебудову колекторів, тунелів метрополітену, де прокладено кабелі зв'язку без попереднього перенесення виконавцями робіт споруд і обладнання ліній зв'язку, узгодженого з підприємствами, у віданні яких перебувають ці споруди та обладнання.
Землі в межах охоронних зон у власників землі та землекористувачів не вилучаються і можуть використовуватися ними з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони ліній зв'язку.
На підприємства, установи, організації та громадян, яким надані у власність чи користування земельні ділянки, у межах яких проходять лінії зв'язку та проводового мовлення, покладена відповідальність за проведення робіт на цих ділянках. Вони також зобов'язані вживати належних заходів для забезпечення охорони цих ліній.
Підприємствам, у віданні яких перебувають лінії зв'язку та проводового мовлення, в охоронних зонах за відсутності ліній зв'язку інших відомств дозволяється будівництво шляхів, мостів, та інших споруд, необхідних для технічного обслуговування ліній зв'язку та проводового мовлення тощо. Проведення зазначених робіт повинне узгоджуватися з відповідними власниками землі або землекористувачами.
Будівництво і реконструкція лінії зв'язку та проводового мовлення, що проходять по сільськогосподарських угіддях, повинно виконуватись, як правило, в період, коли на цих угіддях не проводяться польові роботи.
Умови проведення робіт у межах охоронних зон кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення обов'язкові для всіх юридичних осіб незалежно від відомчої приналежності та форми власності, а також громадян, які виконують будь-які роботи в зазначених зонах. Ці суб'єкти у разі надання їм під забудову земельних ділянок, по яких проходять лінії зв'язку, зобов'язані попередньо узгодити питання будівництва з підприємствами, у віданні яких перебувають ці лінії.
Щодо проведення у межах охоронних зон робіт, зазначених у Правилах охорони ліній зв'язку, суб'єкти зобов'язані мати письмову згоду підприємства, у дїдятті якого перебувають лінії зв'язку.
Стаття 76. Землі енергетичної системи
1. Землями енергетичної системи визначаються землі, надані під електрогенеруючі об'єкти (атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інших джерел), під об'єкти транспортування електроенергії до користувача.
2. Землі енергетичної системи можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.
3. Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони.
Землі енергетичної системи новий різновид земель спеціального призначення. Самостійна правова регламентація використання та охорони цих земель пов'язана з формуванням нової галузі економіки України електроенергетики. Ця галузь забезпечує споживачів електричною чи тепловою енергією, що виробляється на об'єктах електроенергетики і є товарною продукцією, призначеною для купівлі-продажу.
Суспільні відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України, регулюються Законом України від 16 жовтня 1997 року «Про
електроенергетику»1.
До земель енергетичної системи відносяться землі,
надані під електрогенеруючі об'єкти та під об'єкти
транспортування електроенергії до користувача.1
Сукупність електростанцій, електричних і теплових мереж, інших об'єктів електроенергетики, які об'єднані спільним режимом виробництва, передачі та розподілу електричної і теплової енергії при централізованому управлінні цим режимом складає об'єднану енергетичну систему України.
Самостійний правовий статус мають суб'єкти електроенергетики суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної та теплової енергії при централізованому теплопостачанні.
При здійсненні статутної діяльності суб'єкти електроенергетики використовують відповідні земельні ділянки. Цільове призначення цих ділянок полягає в розміщенві електрогенеруючих об'єктів і об'єктів транспортування електроенергії та в подальшій експлуатації цих об'єктів.
Забудова земель енергетичної системи, тобто проектування та будівництво (нове будівництво, розширення, реконструкція і технічне переоснащення об'єктів електроенергетики) здійснюється відповідними суб'єктами, на основі законодавства про будівництво, зокрема, Закону «Про основи містобудування».
1 Відомості Верховної Ради. 1998. № 1. Ст. 1.
2 До електрогенеруючих об'єктів відносяться атомні, теплові, гідроелектростанції, електростанції з використанням енергії вітру і сонця та інші джерела. Під об'єктом транспортування електроенергії до користувача треба розуміти електричну станцію, електричну підстанцію, електричну мережу, підключені до об'єднаної енергетичної системи України, а також котельну, підключену до магістральної теплової мережі, магістральну теплову мережу та ін.
13PAGE1419115
У разі спорудження або реконструкції будівель, доріг, мостів, інших об'єктів роботи, пов'язані з упорядкуванням і перенесенням повітряних і підземних електричних мереж, теплових мереж та інших об'єктів електроенергетики, виконуються замовниками будівництва і реконструкції відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації та вимог відповідних нормативів і під контролем власників споруд або мереж електроенергетики .
Стаття, що коментується, передбачає можливість знаходження земель енергетичної системи у державній, комунальній та приватній власності.
Згідно закону «Про електроенергетику» майнові об'єкти електроенергетики можуть перебувати у різних формах власності. Трансформація державної власності на ці об'єкти можлива різними шляхами, зокрема, в результаті їх приватизації. Але законодавством передбачено, що деякі об'єкти електроенергетики не можуть бути приватизовані. Перелік об'єктів електроенергетики, які не підлягають приватизації, затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України.
Приватизація об'єкта нерухомості, який розташований на землях несільськогосподарського призначення, створює можливість і приватизації відповідної земельної ділянки. Це повною мірою стосується і земель електроенергетики, які таким шляхом можуть трансформуватися у приватну власність.
Не виключена можливість знаходження зазначених земель і в комунальній власності. У зв'язку з цим до повноважень місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у відносинах із суб'єктами електроенергетики належить погодження питань розміщення на підпорядкованій їм території об'єктів електроенергетики, виходячи з інтересів територіальної громади.
Уздовж повітряних і підземних кабельних ліній електропередачі встановлюються охоронні зони. В цих зонах діють обмеження, передбачені Земельним кодексом щодо використання земель. У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими Правилами охорони електричних мереж, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від
4 березня 1997 р.1
Правилами встановлено, що для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки крім встановлення охоронних зон здійснюються заходи, пов'язані з відведенням земельних ділянок, визначенням мінімально допустимих відстаней, а також прокладкою просік у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.
Правовий режим земель цих зон визначається законодавством України.
Охоронні зони електричних мереж встановлюються уздовж: повітряних ліній електропередачі у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів на певну відстань в залежності від напруги; підземних кабельних ліній електропередачі у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра та ін. Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Міненерго, погодженими з заінтересованими органами.
В охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв забороняється виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме: будувати житлові, громадські та дачні будинки, влаштовувати будь-які звалища, розпалювати вогнища, розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів тощо.
1 Офіційний вісник України. 1997. № 10. Ст. 28.
13PAGE1419315
В межах цих зон без письмової згоди енергопідпри-ємств, у віданні яких перебувають електричні мережі, а також без присутності їх представника забороняється: будівництво, реконструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд; здійснення усіх видів гірничих, землечерпальних, підривних, вантажно-розвантажувальних робіт, вирубання дерев, поливання сільськогосподарських культур та ін.
Для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначається в нормативно правових актах і проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку. Зокрема, для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище.
Усі види господарської діяльності в санітарно-захисних зонах, дозволені режимом їх використання, можуть проводитися тільки за погодженням з власником об'єкта електроенергетики або уповноваженим органом.
Використання об'єктів електроенергетики з метою, що суперечить інтересам безпеки людини і держави, порушує громадський порядок, забороняється.
Стаття 77. Землі оборони
1. Землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України.
2. Землі оборони можуть перебувати у державній та комунальній власності.
3. Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування.
4. Порядок використання земель оборони встановлюється законом.
Землі оборони це окремий різновид земель, які разом із землями промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики та іншого призначення складають самостійну категорію земельного фонду України.
Оборона є однією з найважливіших функцій держави і необхідним елементом її безпеки. Згідно чинному законодавству оборона України це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, шформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту.1
Вона базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, цивільної оборони України, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони. Тому правовий режим земель, які обслуговують потреби оборони, характеризується певними специфічними рисами. Ці землі мають суттєві особливості щодо, зокрема, порядку надання їх в користування і подальшого використання, а також управління ними.
Стаття, що коментується, визнає землями оборони землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства.2
1 Див.: Закон України «Про оборону України». ВВР. 1992. № 9. Ст. 106; 1993. № 44. Ст. 420; 1994. № 45. Ст. 410; 1995. № 38. Ст. 284.
2 Військовим формуванням визнається сукупність військових об'єднань, з'єднань і частин та органів управління ними, які комплектуються військовослужбовцями і призначені для оборони України, захисту її суверенітету, державної незалежності і національних інтересів, територіальної цілісності і недоторканості. До складу таких
1 ГЛ сг
Землі оборони включають земельні ділянки, які відведені для організації охорони державного кордону, дислокації військових частин, розміщення та функціонування підприємств та установ, діяльність яких безпосередньо пов'язана із забезпеченням обороноздатності країни чи окремих оборонних об'єктів та ін. Крім того, до земель оборони відносяться землі, зайняті військово-морськими базами, полігонами, військовими таборами, військовими складами тощо. На цих землях можуть функціонувати і підсобні господарства військових частин.
Задоволення потреб оборони пов'язане з використанням відповідних земель для таких конкретних цілей, як: формування, підготовка і підтримання в необхідній бойовій готовності Збройних Сил України та інших військових формувань (розміщення військових частин, установ та інших об'єктів, проведення вчень та інше); розробка, виробництво і вдосконалення озброєння і військової техніки (розміщення випробувальних полігонів тощо); створення запасів матеріальних ресурсів мобілізаційного резерву (розміщення складів, сховищ та ін.).
Цільове призначення земель оборони та виконання ними специфічних соціально-економічних функцій обумовлює знаходження їх тільки в державній та комунальній власності.
При цьому у переважній більшості випадків землі для потреб оборони є об'єктом права саме державної власності. Лише в окремих випадках певні земельні ділянки із земель оборони можуть передаватись в комунальну власність. Така можливість випливає із ст. 84 Земельного кодексу, згідно з якою до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать, зокрема, і землі оборони, крім
формувань входять прикордонні війська України, Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ України, війська Цивільної оборони України та деякі інші. Зазначені формування в мережах своїх повноважень приймають участь в обороні держави разом із Збройними Силами України.
земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.
Земельні ділянки для вказаних цілей надаються
головним чином у постійне користування.
При необхідності тимчасового зайняття певної земельної ділянки, наприклад, для проведення заходів, пов'язаних з потребами оборони, відповідна земельна ділянка, у землекористувача чи власника землі не вилучається (не викуповується). Використання цієї ділянки і приведення її у стан, придатний для використання за цільовим призначенням, а також відшкодування збитків здійснюється в порядку, встановленому Земельним кодексом.
, Згідно Закону «Про оборону України» (ст. 9) Кабінет Міністрів України встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна, в тому числі земельних (водних) ділянок, інших природних ресурсів, необхідних для належного виконання покладених на них функцій та завдань.
Суб'єктами права користування землями, наданими для потреб оборони, виступають військові частини, установи, військово-навчальні заклади, підприємства та організації Збройних Сил України, інші військові формування, які функціонують як самостійні юридичні особи.
Навколо військових та інших оборонних об'єктів у разі необхідності створюються захисні, охоронні та інші зони з особливими умовами користування, правовий режим яких закріплений ст. 115 Земельного кодексу. Створення таких зон тягне за собою для власників земельних ділянок і землекористувачів, земельні ділянки яких межують із землями оборони, певні правові наслідки. Зокрема, для цих суб'єктів встановлюється особливий режим землекористування. Названі власники земельних ділянок і землекористувачі можуть бути обмежені в своїх земельних правах для забезпечення інтересів оборони країни, безпеки населення та Належного стану довкілля.
Метою створення зон особливого режиму використання земель навколо військових об'єктів Збройних сил
України, та інших військових формувань є забезпечення належного функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах.
Різновидом зазначених зон є прикордонна смута. Згідно Закону України «Про державний кордон України»1 вона встановлюється Кабінетом Міністрів України з метою забезпечення на державному кордоні належного порядку. Ця смута формується безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок та інших водойм з урахуванням місцевих особливостей та умов. У межах цієї смути діє особливий режим використання земель. Наприклад, проведення робіт в її межах потребує отримання дозволу, який надають і здійснюють Прикордонні війська разом з органами внутрішніх справ.
Захисні зони представляють собою території з особливим режимом землекористування, який визначається характером оборонного об'єкта. Захисні зони можуть встановлюватися як в межах земель, наданих для потреб оборони, так і за їх межами, тобто на суміжних земельних ділянках. У зв'язку з цим розрізняють внутрішні і зовнішні захисні зони. Встановлення внутрішніх захисних зон пов'язане із забороною проходу чи проїзду через певні земельні ділянки для сторонніх осіб. Органи, у віданні яких перебувають землі оборони, можуть встановлювати на своїх земельних ділянках захисні зони будь-якого характеру. Обмежувальний режим цих зон повинен відповідати правилам утримання і експлуатації конкретних оборонних об'єктів.
Зовнішні захисні зони встановлюються виключно тими органами державного управління, які надавали земельні ділянки для потреб оборони. Вони ж визначають і зміст обмежень в цих зонах. Такі дії не вхо
1 Відомості Верховної Ради. 1992. № 2. Ст. 7.
дять до компетенції міністерств та відомств. В межах зовнішніх захисних зон, як правило, забороняється споруджувати будь-які будівлі і споруди, виконувати роботи, здійснювати прокладку ліній електропередачі, комунальних мереж, будувати нові або знищувати існуючі дороги, переправи і насадження, осушувати водоймища чи змінювати русла річок тощо. В залежності від характеру оборонного об'єкта можуть встановлюватися й інші обмеження. Наприклад, за погодженням з місцевими органами влади і місцевого самоврядування в межах захисних зон можуть бути обмежені прохід і проїзд, купання тощо.
Земельні ділянки в межах територій зовнішніх захисних зон залишаються у власності або в користуванні тих суб'єктів, яким вони були надані, і використовуються ними з дотриманням вказаних вище обмежень. Строки і порядок проведення робіт в зазначених зонах повинні обов'язково погоджуватися з командуванням військової частини.
Щодо охоронних зон, які у разі необхідності створюються навколо військових та інших оборонних об'єктів, то згідно зі ст. 112 Земельного кодексу вони повинні забезпечувати нормальні умови експлуатації вказаних об'єктів, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.
Розділ ІІІ. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ
Глава 14. Право власності на землю
Стаття 78 Зміст права власності на землю
1. Право власності на землю це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.
2. Право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них.
3. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.
4. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.
Інститут права власності є одним з основних правових інститутів земельного права, тому що відносини власності виступають передумовою виникнення будь-яких інших правовідносин стосовно землі. В статті надано визначення права власності на землю як суб'єктивного права. Воно вбігається з визначенням права власності, яке надано в ст. 2 Закону України «Про власність».
Право власності на землю є юридичним вираженням, формою закріплення економічних відносин власності і являє собою врегульовані законом суспільні відносини по володінню, користуванню та розпорядженню земельними ділянками. Таким чином, право власності в об'єктивному значенні треба розуміти як сукупвість правових норм, що закріплюють, регламентують і охороняють відносини власності на природні ресурси в державі.
На основі норм права та відповідно до них виникає й існує право власності на землю в суб'єктивному значенні, тобто право власності конкретних суб'єктів права на певну земельну ділянку. Ст. 78 встановлює зміст права власності на землю як суб'єктивного права і визначає його як сукупність правомочностей по володінню, користуванню і розпорядженню земельними ділянками в межах, визначених цим Кодексом. Ні в земельному, ні в цивільному законодавстві, на жаль, не визначено поняття цих правомочностей, тому вони сформульовані в науковій літературі (Див.: Носік В.В. Право власності в Україні: Навч. посіб. / О.В.Дзера, Н.С.Кузнєцова, О.А.Підопригора та ін.; За заг. ред. О.В.Дзери, Н.С.Кузнєцової. К.: Юрінком Інтер, 2000. С. 432-441; Екологічне право України: Підручник / В.К.Попов, А.П.Гетьман, С.В.Разметаєв та ін.; За ред. В.К.Попова, А.П.Гетьмана. Харків: Право, 2001. С. 83-88).
Правомочність володіння це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володіння тією чи іншою земельною ділянкою робить можливим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна використовувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власності має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного середовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливістю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.
Право володіння може належати не тільки власнику, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійснювати його, але цілком зберігає можливість мати земельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.
ОЛі
Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Власнику, окрім права володіння, належать також правомочність користування та розпорядження. Інші ж володарі, як правило, повністю позбавлені права розпорядження і мають право користування в межах, встановлених договором з власником (наприклад, оренда земельної ділянки).
Правомочність користування це право власника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ділянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуатації для наданих цілей шляхом витягу з них їх корисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником належати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі.
Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядження є визнана за власником і гарантована йому можливість учиняти дії, спрямовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам права у власність).
Такими діями є, головним чином, угоди (купівля-продаж, дарування, обмін та ін.). Внаслідок виконання цих угод власник передає іншому суб'єкту всі свої
13PAGE1420215
правомочності, тобто вичерпує своє право (наприклад, у разі продажу).
Право розпорядження включає можливість вчинення не тільки угод, але й інших юридичних дій.
Діюче законодавство проголошує рівність усіх форм власності, передбачає створення рівних умов для їх розвитку та захисту (ст. 2 Закону України «Про власність», ст. 1 Земельного кодексу України). Проте фактично власники земельних ділянок володіють різним обсягом правомочності розпорядження.
В п.2 коментованої статті встановлено загальне правило набуття та реалізації права власності на землю. Право власності на землю набувається та реалізується тільки на підставі діючих нормативних актів. Це, в першу чергу, ст.ст. 8185, 87 Земельного Кодексу. Якщо виникають відносини власності, які не врегульовані цим Кодексом, застосовуються загальні норми про право власності Конституції України, Закону України «Про власність», Цивільного кодексу України тощо, та інші законодавчі акти. Режим використання спільних природних об'єктів, розташованих на території України та суміжних держав, визначається міжнародними договорами, які ратифіковані Україною.
Власність в Україні існує в різних формах. В ст. 78 форми власності на землю визначені відповідно до Конституції України, тобто земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній або державній власності. Це означає, що право колективної власності на землю в Україні не існує. Колишнім колективним власникам сільськогосподарським кооперативам, садівничим товариствам та ін. земля стала належати на праві приватної власності.
Ст. 78, як і відповідна норма в попередньому Земельному кодексі, не передбачає поновлення права приватної власності на землю особам, яким раніше, до часів панування на території України Радянської влади, воно належало. Чинними визнаються тільки відносини власності, які виникли після набуття чинності Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р.
13PAGE1420315
Стаття 79. Земельна ділянка як об'єкт права власності
1. Земельна ділянка це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
2. Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.
3. Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.
В коментованій статті вперше в земельному законодавстві України визначено поняття земельної ділянки як об'єкта права власності. Об'єкти права власності на землю це природні елементи, з приводу чого складаються і існують відповідні правовідносини, тобто, окремі, індивідуально визначені, земельні ділянки. Стаття встановлює кваліфікуючі ознаки земельної ділянки як об'єкта права власності. Насамперед, це межі земельної ділянки, які повинні існувати в натурі, на місцевості, а також визначене місце її розташування та встановлений законодавством режим використання.
Об'єктом права державної власності на землю виступають усі землі України, за винятком земель, переданих у комунальну і приватну власність. Виключно в державній власності знаходяться землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Націо-
13PAGE1420415
нальної академії наук України, державних галузевих академій наук; земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселенвя, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
Об'єктом права комунальної власності є усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності належать землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування та ін.
Об'єктом права приватної власності юридичних осіб (заснованих громадянами України або юридичними особами України) є земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності, або які використовуються для житлової, промислової та громадянської забудови. Наприклад, це земельні ділянки, надані для житлово-будівельних кооперативів, або сільськогосподарським підприємствам для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
Об'єктом права приватної власності іноземних юридичних осіб є тільки земельні ділянки несільськогосподарського призначення у разі придбання ними об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні, в першу чергу, в межах населених пунктів.
Земельні ділянки, як об'єкти права власності громадян України, мають визначені законодавством граничні розміри і розрізняються за метою використання. Наприклад, для ведення фермерського господарства Земельна ділянка надається в розмірі земельної частки (паю); для ведення особистого селянського господарства не більше 2,0 гектара; для ведення садівництва не більше 0,12 гектара; для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах не більше 0,25 гектара, в селищах не більше 0,15 гектара, в містах не більше 0,10 гектара; для індивідуального дачного будівництва не більше 0,10 гектара; для будівництва індивідуальних гаражів не більше 0,01 гектара.
Об'єктом права приватної власності іноземних громадян та осіб без громадянства є земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
В земельному законодавстві немає обмежень з кількості земельних ділянок, що можуть знаходитися у власності однієї особи. Проте це не тягне об'єднання декількох земельних ділянок в єдиний об'єкт права власності, навіть при збігу їх цільового призначення та мети використання. Кожна з зазначених земельних ділянок, незважаючи на належність одній особі, являє собою самостійний об'єкт права власності.
Коментована стаття розповсюджує право власності не тільки на земельну ділянку, а і на водні об'єкти і ліси. Це положення знайшло відображення і в ст.ст. 56, 59 цього Кодексу. Але в повному обсязі воно застосовується тільки до земель, які знаходяться у державній власності. Громадянам та юридичним особам можуть належати на праві власності тільки замкнені земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств та замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів), або створювані рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми.
В інших випадках приватні власники землі мають право використовувати для власних потреб ліси та водні об'єкти на умовах і порядку, передбаченому відповідним природоресурсовим законодавством.
13PAGE1420615
Стаття 80. Суб'єкти права власності на землю Суб'єктами права власності на землю є:
а) громадяни та юридичні особи па землі приватної власності;
б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, на землі комунальної власності;
в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.
Коментована стаття розрізняє суб'єкти права власності на землю залежно від форми власності, у якій знаходиться та чи інша земельна ділянка. Таким чином право власності на землю характеризується множинністю суб'єктів відповідно до форм власності державної, комунальної і приватної.
Характерною ознакою суб'єкта земельних відносин є належна йому право- і дієздатність. У зв'язку з відсутністю відповідних приписів в Земельному кодексі правовий статус суб'єктів права власності на землю доцільно визначати за аналогією з нормами цивільного права щодо загальної право- дієздатності з урахуванням вимог земельного законодавства. Земельною дієздатністю є здатність громадянина своїми діями набувати права та створювати для себе обов'язки, тобто здійснювати дії, які направлені на самостійне, або спільне з іншими особами, отримання земельної ділянки, зокрема, звертатись до відповідного органу про надання у власність земельної ділянки, отримання земельного паю, придбання земельної ділянки на підставі цивільно-правової угоди та ін.
Земельна дієздатність належить окремій фізичній особі громадянину України, іноземній особі або особі без громадянства з моменту досягнення 18-річного віку. Але у випадку, коли законодавством допускається шлюб до досягнення 18-річного віку, то земельна дієздатність фізичної особи настає в повному обсязі з часу шлюбу.
Юридичні особи набувають земельної право- і дієздатності з моменту державної реєстрації в органах,
13PAGE1420715
виконавчої влади. Суб'єктом права приватної власності на землю мають бути тільки юридичні особи, засновані на приватній власності. Юридичні особи, засновані на державній або комунальній власності, не можуть бути власниками земельних ділянок. їм земля надається в постійне користування.
Суб'єктами права комунальної власності визначено територіальні громади сіл, селищ, міст, як безпосередньо, так і в особі їх представницьких органів рад. Територіальна громада це жителі, об'єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об'єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Безпосередньо свої повноваження територіальна громада може здійснити шляхом проведення місцевих референдумів, в інших випадках через селищні, сільські, міські ради.
Особливим суб'єктом права власності на землю виступає держава. За змістом коментованої статті суб'єктом права державної власності на землю є держава в особі Кабінету Міністрів України, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій. Але треба враховувати, що до розмежування земель державної та комунальної власності в натурі повноваження щодо розпорядження всіма землями, крім переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів відповідні органи виконавчої влади.
Стаття 81. Право власності на землю громадян
1. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності;
в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;
13PAGE1420815
г) прийняття спадщини;
ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).
2. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.
3. Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності иа земельні ділянки відповідно до частини другої цієї статті у разі:
а) придбання за договором кулів лі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
4. Землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.
Як вже визначалось, набуття права власності на землю відбувається на підставі діючих нормативних актів за наявністю підстав, передбачених коментованою статтею. Тобто правовідносини власності і, отже, об'єктивне право власності виникає на підставі правових норм і за наявністю певних юридичних фактів. Ці юридичні факти називаються підставами (або засобами) придбання права власності.
В більшості випадків виникнення права власності на конкретну земельну ділянку у однієї особи означає припинення права власності на цей об'єкт у іншої особи. Тому одні й ті ж юридичні факти можуть виступати одночасно підставами і виникнення, і припинення права власності на земельну ділянку.
13PAGE1420915
Передбачені ст. 81 підстави виникнення права приватної власності застосовуються в повному обсязі тільки до громадян України. По-перше, право власності громадян на земельні ділянки може виникати на підставі цивільно-правових угод. Такі угоди бувають двосторонні (дарування, купівля-продаж, обмін) і односторонні (успадкування).
Підстава виникнення права власності на земельні ділянки за двосторонніми угодами виникає з моменту нотаріального посвідчення договорів (див. ст. 132 ЗК України)
Односторонньою угодою як підставою виникнення права власності на земельні ділянки є, головним чином, прийняття спадщини. Особи, покликані до спадкування за законом або заповітом, стають власниками спадкоємної земельної ділянки тільки в силу прийняття спадщини. Тому не можна вважати підставою виникнення права власності на земельну ділянку, що залишилася після померлого громадянина, заповіт або спадкування за законом. Доки спадкоємець не виразив волі на прийняття спадщини, він правонаступником не стає. Тому підставою виникнення права власності у даному випадку є бажання спадкоємця прийняти спадщину.
Порядок здійснення угод з земельними ділянками регламентується главою 20 цього Кодексу. При укладанні угод з земельними ділянками не допускається зміна їх цільового призначення і мети використання. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності громадянам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс), крім викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що є власністю покупців цих ділянок.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі приватизації земельних Ділянок, які перебувають у користуванні громадян, одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність. Громадяни набувають права власності на земельні ділянки із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
Громадяни України мають право отримати безоплатно у власність раніше надані їм в користування земельні ділянки, але за розмірами, які встановлені в чинному Земельному кодексі.
У разі відсутності приватизованих земельних ділянок громадяни України мають право отримати безоплатно у власність із земель державної або комунальної власності по одній земельній ділянці з кожного виду використання. Таким чином, громадяни України мають можливість отримати безоплатно у власність шляхом приватизації до шести земельних ділянок з кожного виду використання в межах, передбачених ст. 121 цього Кодексу.
Крім того, у випадку приватизації сільськогосподарських підприємств громадяни працівники цих підприємств мають право отримати ще й земельний пай, який після виділення в натурі (на місцевості) набуває статусу земельної ділянки з відповідною метою використання. При приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа, з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Кожен працівник цього підприємства, установи та організації, а також пенсіонери з їх числа, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості). Площа земель, що передаються у приватну власність, становить різницю між загальною площею земель, що перебували у постійному користуванні сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, і площею земель, які залишаються у державній чи
13PAGE1421115
комунальній власності (лісовий фонд, водний фонд, резервний фонд).
Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право набувати у власність земельні ділянки (на підставі цивільно-правових угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомого майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не мають права на безоплатну приватизацію земельних ділянок.
Якщо іноземний громадянин або особа без громадянства у порядку успадкування отримає земельну ділянку сільськогосподарського призначення, то вона повинна її протягом року залишити шляхом відчуження, тобто продати, обміняти або подарувати особі, яка володіє належною земельною праводіездатністю (наприклад, громадянину України). Термін, в який повинна бути відчужена земельна ділянка сільськогосподарського призначення, починається з дня прийняття спадщини. У випадках, коли земельна ділянка протягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
Іноземний громадянин або особа без громадянства, до яких переходить право власності на земельну ділянку і які не можуть набути права власності на землю, мають право отримати її в оренду.
Стаття 82. Право власності на землю юридичних осіб
1. Юридичні особи (засновані громадянами України або юридичними особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:
а) придбання за договором кулівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;
в) прийняття спадщини;
г) виникнення інших підстав, передбачених законом.
2. Іноземні юридичні особи можуть набувати право власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення:
а) у межах населених пунктів у разі придбаная об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні;
б) за межами населених пунктів у разі придбання об'єктів нерухомого майна.
3. Землі сільськогосподарського призначення, отримані в спадщину іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року.
Стаття, що коментується, вперше закріплює право приватної власності на землю юридичних осіб. Особ- ^ ливістю набуття землі у власність юридичними особами є те, що земельні ділянки у власність їм надаються тільки для підприємницької діяльності, тобто для здійснення безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку за використання земельної ділянки (ст. 1 Закону України «Про підприємництво»).
Основним способом набуття у власність земельних ділянок юридичними особами є придбання їх за цивільними угодами (наприклад, договорами кулівлі-продажу, дарування, міни, застави та заповіту). Особливості придбання земельних ділянок у власність за цивільними угодами передбачені главою 20 Земельного кодексу. Як правило, продаж земельних ділянок державної та комунальної власності юридичним особам здійснюється на конкурентних засадах (аукціон, конкурс). Землі сільськогосподарського призначення мають право придбати у власність тільки юридичні особи України, установчими документами яких передбачено введення сільськогосподарського виробництва. Приватними несіль-ськогосподарськими підприємствами, установами та організаціями, релігійними організаціями і об'єднаннями громадян землі сільськогосподарського призначення можуть придбатися у власність тільки з метою ведення підсобного господарства.
Договір відчуження земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.
У випадку, якщо продавцем виступають державні або комунальні органи, вартість земельної ділянки визначається на підставі її грошової та експертної оцінки, яка проводиться за методикою, затвердженою кабінетом Міністрів України. Якщо продавцем земельної ділянки виступає юридична або фізична особа, вартість земельної ділянки визначається за згодою сторін, але не може бути меншою, ніж її грошова експертна оцінка.
Право власності на землю господарчих товариств, наприклад, сільськогосподарських акціонерних товариств, може виникати шляхом внесення до статутного фонду земельних ділянок їх засновників.
Іноземні юридичні особи мають право набувати у власність земельні ділянки тільки несільськогосподарського призначення у випадку придбання об'єктів нерухомого майна або для спорудження об'єктів нерухомого майна, пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності в Україні. Обов'язковою умовою для набуття іноземною юридичною особою права власності на земельну ділянку є реєстрація постійного представництва з правом ведення господарської діяльності на території України. Для здійснення угод на придбання у власність земельних ділянок, які перебувають у державній власності, іноземними юридичними особами потребується погодження Верховної Ради України. Для придбання земельних ділянок, які є у комунальній власності, потребується погодження Кабінету Міністрів України.
Стаття 83. Право власності на землю територіальних громад
1. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.
13PAGE1421415
2. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки аа їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.
3. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо);
б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом;
г) землі лісового фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.
4. Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:
а) передачі їм земель державної власності;
б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
в) прийняття спадщини;
г) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом.
5. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазна-
13PAGE1421515
ченими земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
Коментована стаття вперше чітко визначає об'єкти права комунальної власності на землю. До земель комунальної власності належать всі землі населених пунктів, крім тих, що перебувають у державній або приватній власності. У комунальній власності можуть знаходитись і землі поза межами населених пунктів, якщо на них знаходяться різні об'єкти комунальної власності, тобто лікарні, побутові, транспортні підприємства, інші споруди та будівлі, які належать на праві комунальної власності територіальним громадам.
Стаття 83 визначає окремі категорії земель, які знаходяться тільки в комунальній власності і не можуть надаватися іншим власникам. За своїм правовим становищем, зазначені землі виконують переважно суспільні функції на користь всьому населенню, використовуються для забезпечення належних умов життя мешканців, діяльності органів місцевого самоврядування або належать до земель, які мають особливу функцію, наприклад, екологічну, оздоровчу, історико-культурну тощо.
В статті передбачені основні підстави виникнення права комунальної власності. Це в першу чергу безкоштовна передача земель, які знаходилися у державній власності, до власності територіальних громад. У комунальну власність можуть переходити землі і за заповітом від громадян, власників земельних ділянок, або в порядку успадкування у разі відсутності спадкоємців за заповітом або законом.
В загальноцивільному порядку територіальні громади можуть набувати право власності на земельні ділянки за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами. Договір відчуження земельної ділянки підлягає нотаріальному посвідченню. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення.
13PAGE1421615
Особливою умовою виникнення права комунальної власності е примусове відчуження земельних ділянок у приватних власників у разі виникнення суспільних потреб або суспільної необхідності. Це два різних поняття і дві підстави набуття права комунальної власності. В першому випадку перелік суспільних потреб чітко визначений у ст. 146 цього Кодексу і є вичерпним. До суспільних потреб відносяться примусовий викуп земельних ділянок під будівлі і споруди органів державної влади та органів місцевого самоврядування, під будівлі; споруди та інші виробничі об'єкти державної та комунальної власності; під об'єкти природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; оборони та національної безпеки; під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури (доріг, газопроводів, водопроводів, ліній електропередачі, аеропортів, нафто- та газових терміналів, електростанцій тощо); під розміщення дипломатичних та прирівняних до них представництв іноземних держав та міжнародних організацій; під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загального користування, необхідні для обслуговування населення. Суспільна необхідність виникає тільки у разі введення військового або надзвичайного стану і є за своєю суттю форс-мажор-ними обставинами припинення права приватної власності на землю.
Принциповою новизною статті є положення п. 5 про можливість об'єднання територіальними громадами на договірних засадах належних їм земельних ділянок. Таким чином, об'єднані земельні ділянки будуть належати територіальним громадам на праві спільної часткової власності. При цьому треба відмітити, що управління цими землями будуть здійснювати не самі територіальні громади, як співвласники, а окремий орган відповідна районна або обласна рада. Останні і визна чаються, згідно вимог чинного Земельного кодексу, су б'єктами права спільної власності.
Стаття 84. Право власності на землю держави
1. У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.
2. Право державної власності на землю набуваєть-ся і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій відповідно до закону.
3. До земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення;
в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне та загальнодержавне значення;
г) землі під водними об'єктами загальнодержавного значення;
ґ) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
д) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселення, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
4. До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать:
а) землі атомної енергетики та космічної системи;
б) землі під державними залізницями, об'єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту;
в) землі оборони;
г) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, нау-
13PAGE1421815
кову, естетичну та історико-кудьтурну цінність» якщо інше не передбачено законом;
ґ) землі лісового фонду, крім випадків* визначених цим Кодексом;
д) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом;
е) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, Національної академії наук України, державних галузевих академій наук;
є) земельні ділянки зон відчуження та безумовного (обов'язкового) відселений, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи.
б. Держава набуває права власності на землю у разі:
а) відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;
б) придбання за договорами кулівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
в) прийняття спадщини;
г) передачі у власність держави земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;
ґ) конфіскації земельної ділянки.
Право державної власності являє собою сукупність правових норм, що закріплюють і охороняють належність землі народу України в особі визначених статтею органів державної влади, а також встановлюють порядок та умови придбання державної власності та визначають вичерпний перелік земель, які не можуть надаватись у приватну або комунальну власність.
Особливістю державної власності на землю є те, що в цьому випадку вона виступає у вигляді виняткової власності народу України (ст.ст. 9,10 Закону України «Про власність»). Це означає, що на землю, яка проголошена винятковою власністю народу, держава має лише компетенцію по управлінню у загальнонародних інтересах. Таким чином, право державної власності характеризує належність землі народу України в цілому.
Держава є особливим суб'єктом правовідносин, і підстави набуття нею у власність землі відрізняються від підстав набуття їх у власність громадянами та юридичними особами. Хоча в коментованій статті надано перелік підстав набуття державою власності на землю, але фактично існує ще ряд підстав, на жаль, прямо в чинному Земельному кодексі не передбачений. Так, найважливішою підставою виникнення права власності на природні ресурси у держави є націоналізація землі, яка була проголошена 24 серпня 1991 р. Актом незалежності України. За своєю сутністю націоналізація була примусовим вилученням землі у федеративної держави Союзу Радянських Соціалістичних Республік і переведення ЇЇ у власність України на підставі спеціальних законодавчих прав. Однією з підстав виникнення права державної власності на землю є перехід у власність держави безхазяйної земельної ділянки. Згідно з нормами Цивільного законодавства України (тому що аналогічні норми в Земельному законодавстві відсутні) безхазяйною треба визнавати земельну ділянку, якщо вона не має власника (наприклад, власник відмовляється від права на земельну ділянку або втратив на неї право) або власник невідомий. Зазначені факти встановлюються рішенням суду або виконавчого комітету місцевої Ради, що виноситься за заявою фінансового органу (ст. 137 ЦК України).
Стаття 85. Право власності на землю іноземних держав
Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділянки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.
Коментована стаття передбачає можливість набуття у власність земельних ділянок іноземними держава
13PAGE1422015
ми для розміщення будівель і споруд посольств. Кип сульств, торговельних представництв та інших дипломатичних або прирівняних до них організацій, якщо таке право передбачено відповідними міжнародними договорами, ратифікованими Україною. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності держави, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється Кабінетом Міністрів України за погодженням з Верховною Радою України. Продаж земельних ділянок, що перебувають у власності територіальних громад, іноземним державам та іноземним юридичним особам здійснюється відповідними Радами за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Стаття 86, Спільна власність на землю
1. Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з визначенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної власності (спільна сумісна власність).
2. Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути громадяни та юридичні особи.
3. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та обласні ради.
4. Право спільної власності на землю посвідчується державним актом на право власності на землю.
В даному випадку, під правом спільної власності на земельну ділянку слід розуміти право власності двох або декількох осіб на одну і ту ж саму земельну ділянку. Тобто, спільна власність характеризується єдністю об'єкта та множинністю суб'єктів, тому що співвласники єдиної земельної ділянки не створюють єдиного суб'єкта права юридичну особу.
У випадку спільної власності кожному співвласнику належить право власності на всю земельну ділянку. Те ж право належить всім іншим особам спільної власності. Таким чином, можна вважати, що кожному співвласнику належить обмежене право власно
13PAGE1422115
сті на спільну земельну ділянку. (Див.: Гражданский кодекс Украиньї (научно-практический коммента-рий). X.: 000 «Одиссей», 1999. С. 185-188).
Стаття розрізняє два види власності: спільна часткова власність (з визначенням частки) та спільна сумісна власність (без визначення частки).
Спільна часткова власність характеризується тим, що кожному співвласнику належить вже визначена частка в праві власності на спільну земельну ділянку. Ця частка не відокремлюється в натурі, на місцевості. Вона може бути виражена у вигляді відсотків або дробу права спільної власності. Розмір частки визначається залежно від умов набуття права власності на спільну земельну ділянку, наприклад, у разі успадкування, спільного придбання за договором купівлі, дарування та ін. Тому частки у спільної земельної ділянки можуть бути нерівними, а можуть бути і рівними. Але, незалежно від розміру частки, кожен співвласник користується рівним обсягом прав до спільної земельної ділянки.
У спільній сумісній власності частка кожного співвласника не визначена. Ця форма спільної власності характерна, як правило, для сімейних і сімейно-трудових утворень, тому що майнові права співвласників земельної ділянки обумовлені особисто-правовими зв'язками між ними. Співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи, тому ця правова форма притаманна лише праву приватної власності.
На відміну від цивільного, земельний кодекс передбачає обмежений круг суб'єктів права спільної часткової власності залежно від форми власності. Відносини спільної часткової власності виникають окремо серед суб'єктів права приватної власності фізичних та юридичних осіб відносно земельних ділянок, які їм належать, і серед суб'єктів права комунальної власності відносно земельних ділянок, які належать на праві власності територіальним громадам. Таким чином, інститут спільної часткової власності на землю може застосовуватися тільки окремо до відносин приватної або комунальної власності. Держава не може виступати суб'єктом права спільної власності на землю.
13PAGE1422215
Стаття 87. Виникнення права спільної часткової власності на земельну ділянку
1. Право спільної часткової власності на земельну ділянку виникає:
а) при добровільному об'єднанні власниками належних їм земельних ділянок;
б) при придбанні у власність земельної ділянки двома чи більше особами за цивільно-правовими угодами;
в) при прийнятті спадщини на земельну ділянку двома або більше особами;
г) за рішенням суду.
Відносини спільної часткової власності виникають у всіх випадках виникнення права власності двох або більше осіб на одну земельну ділянку. Тому, фактично, підстав виникнення права спільної часткової власності на землю набагато більше ніж передбачено в ст. 87. Право спільної часткової власності виникає в силу різних правових підстав.
Добровільне об'єднання власниками належних їм земельних ділянок може відбуватися при створенні спільного підприємства, спільному будівництві житлового будинку, здійсненні спільної підприємницької діяльності.
Право спільної часткової власності виникає при прийнятті спадщини, якщо успадкована земельна ділянка ще не поділена; придбання земельної ділянки кількома особами; дарування земельної ділянки кільком особам, укладення договору міни; дарування власником частки права власності на земельну ділянку та ін.
За рішенням суду право спільної часткової власності виникає у випадку» коли співвласники земельної ділянки на праві спільної сумісної власності не можуть узгодити між собою порядок використання спільної земельної ділянки.
13PAGE1422315
Стаття 88. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності
1. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди у судовому порядку.
2. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і по-свідчується нотаріально.
3. Учасник спільної часткової власності має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки як окремо, так і разом з іншими учасниками, які вимагають виділення, а у разі неможливості виділення частки вимагати відповідної компенсації.
4. Учасник спільної часткової власності на земельну ділянку має право на отримання в його володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що відповідає розміру належної йому частки.
5. Учасник спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки має право на доходи від використання спільної земельної ділянки, відповідає перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, і повинен брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки.
6. При продажу учасником належної йому частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інші учасники мають переважне право купівлі частки відповідно до закону.
Кожному співвласнику земельної ділянки належить право не на окрему частку, а на всю земельну ділянку. Але таке право належить і всім іншим співвласникам, тому вони повинні узгоджувати свої дії по володінню, користуванню та розпорядженню спільною земельною ділянкою між собою. Це положення закріплено іп.1 ст. 88, яка передбачає, що володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, здійснюються за згодою всіх співвласників, згідно з договором, а у разі недосяг-нення згоди у судовому порядку. Таким чином, вирішення спірних питань спільного використання земельної ділянки здійснюється або досягненням консенсусу, або вирішується судом. Принцип більшості тут не може застосовуватися, потрібна згода всіх співвласників. Взаємовідносини співвласників по спільному використанню земельної ділянки повинні бути відображені в письмовій формі: або у договорі, який укладається і посвідчується нотаріально, або у рішенні суду. Якщо хтось із співвласників вибуває, то новий співвласник зобов'язаний дотримуватись правил, закріплених в договорі або в рішенні суду і не має права вимагати перегляду цих умов.
Кожному із співвласників спільної часткової власності належать відповідні правомочності відносно своєї частки, тому кожний із співвласників має право вимагати виділення належної йому частки із складу земельної ділянки. Інші співвласники не мають права перешкоджати виділу. Спосіб виділу визначається за згодою співвласників, а в разі недосягнення такої згоди судом за позовом співвласника, який вимагає виділу частки або іншого співвласника спільної земельної ділянки. У випадку виділення співвласник отримує свою частку земельної ділянки в натурі і вибуває з співвласників.
По змісту ст. 88 співвласник має право вимагати у інших співвласників виділення земельної частки в натурі, а не відповідної грошової компенсації за свою частку. Грошова компенсація за відповідну частку земельної ділянки може сплачуватися у випадку згоди на це інших співвласників або у разі неможливості виділення земельної частки без завдання істотної шкоди господарчому призначенню земельної ділянки.
Учасники спільної часткової власності відповідно до розміру своєї частки мають право на доходи від вико-
13PAGE1422515
риставня спільної земельної ділянки, відповідають перед третіми особами за зобов'язаннями, пов'язаними із спільною земельною ділянкою, повинні брати участь у сплаті податків, зборів і платежів, а також у витратах по утриманню і зберіганню спільної земельної ділянки. Якщо хто-небудь із співвласників спільної часткової власності ухиляється від участі в обов'язкових загальних витратах (наприклад, сплати земельного податку), інші співвласника, які здійснили за нього ці платежі, мають право стягнути їх в судовому порядку.
Кожен із співвласників має право відчуження своєї частки іншій особі. Але ст. 88 закріплює переважне право купівлі частки у спільній частковій власності на земельну ділянку інших співвласників. Правила переважного права купівлі частки встановлені у ст. 114 Цивільного кодексу України. При продажу земельної частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право переважної купівлі частки, що продається (по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів).
Продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі із зазначенням ціни та інших умов, на яких продає ц. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права переважної купівлі або не здійснить цього права щодо будинків протягом десяти днів з дня одержання повідомленая, продавець вправі продати свою частку будь-якій )собі. Якщо кілька учасників спільної часткової влас-юсті виявили бажання придбати частку в спільній вла-ності, право вибору покупця надається продавцю*
Стаття 89. Спільна сумісна власність на земельну ділянку
1. Земельна ділянка може належати на праві спіль-ої сумісної власності лише громадянам.
2. У спільній сумісній власності перебувають зе-іельні ділянки:
а) подружжя;
б) членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;
в) співвласників жилого будинку.
3. Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.
4. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її по*
- діл або на виділення з неї окремої частки.
5. Поділ земельної ділянки, яка е у спільній сумісній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визначення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.
Земельні права учасників спільної сумісної власності похідні від особисто-правового зв'язку між ними. Це, як правило, характерно для сімейних або сімейно-трудових утворень. Тому співвласниками спільної сумісної власності можуть бути тільки фізичні особи.
Право спільної сумісної власності виникає лише у випадку, передбаченому законом. Наприклад, згідно от. 22 КпШС України та ст.іб Закону України «Про власність» підставою виникнення права приватної власності на земельну ділянку виступає одержання частки у спільному майні подружжя. За цією підставою в осіб, що перебувають у зареєстрованому шлюбі, виникає право спільної власності на все майно, що придбава-ється в період шлюбу, в тому числі і на земельні ділянки. Земельна ділянка, нажита подружжям за час шлюбу, є їх спільною сумісною власністю. Подружжя користується рівними правами на земельну ділянку і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
В той же час потрібно враховувати, що земельні ділянки, які належали кожному з подружжя до одруження, а також одержані ними під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Але в окремих випадках, якщо земельна ділянка, яка була власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилася у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, вона може бути визнана судом спільною сумісною власністю подружжя.
У спільній сумісній власності перебувають також земельні ділянки, які були набуті під час спільної праці членів фермерського господарства. Це правило передбачено також у ч.І ст. 17 і ч.2 ст. 18 Закону України «Про власність».
У випадку придбання громадянами на праві спільної сумісної власності жилого будинку (наприклад, шляхом приватизації) присадибна земельна ділянка також потрапляє в їх спільну сумісну власність.
Кожен з співвласників земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, має рівні права володіння, користування і розпорядження земельною ділянкою. Тому земельною ділянкою, яка є у спільній сумісній власності, вони повинні розпоряджатися за спільною згодою. Порядок використання земельної ділянки, яка є у спільній сумісній власності, передбачається у відповідних нормативних актах (наприклад, Кодексу України про шлюб та сім'ю, Закону України
·Про селянське (фермерське) господарство, Цивільному кодексу України). За згодою сторін порядок використання земельною ділянкою, яка є у спільній сумісній власності, може бути визначено у письмовій угоді, яка посвідчується нотаріально. Умови такої угоди не можуть погіршувати становище будь-кого з співвласників порівняно з законодавством України. Тому угоди, які спрямовані на обмеження майнових прав по використанню спільної земельної ділянки когось з співвласників, недійсні і не обов'язкові ні для них, ні для третіх осіб.
Для укладення угод по відчуженню спільної земельної ділянки згода кожного з співвласників повинна бути висловлена у письмовій формі і посвідчена нотаріально.
В будь-який час співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ на окремі земельні ділянки або на виділення з неї окремої частки в натурі. Якщо поділ земельної ділянки або виділ частки неможливий без нанесення шкоди для її господарського призначення, співвласник, що виділяється, одержує грошову компенсацію.
По загальному правилу, встановленому ст. 89, в разі поділу земельної ділянки, яка є спільною сумісною власністю (наприклад, подружжя), їх частки визнаються рівними. Але в окремих випадках суд може відступити від принципу рівності часток співвласників, враховуючи, наприклад, інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з співвласників, що заслуговують на увагу.
Стаття 90, Права власників земельних ділянок
1. Власники земельних ділянок мають право:
а) продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;
б) самостійно господарювати на землі;
в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загаль-нопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
д) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
2. Порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Передбачені в статті права власників землі різноманітні, але взаємопов'язані.
13PAGE1422915
Основне і невід'ємне право власника самостійно господарювати на своїй земельній ділянці, здійснювати безпосередню ії експлуатацію. Однак самостійне використання землі це не тільки право, але і обов'язок власника. Крім того, він має право і зобов'язаний використовувати землю саме у тих цілях, для яких вона призначена.
Право самостійного господарювання і безпосередньої експлуатації землі припускає наявність у власника конкретних прав, обумовлених відповідною метою використання або цільовим призначенням земельної ділянки. Серед них особливо підкреслюються права: власності на створену за допомогою землі продукцію і доходи від її реалізації; можливість використовувати існуючі на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісні угіддя, водні об'єкти; зводити житлові, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди; передавати земельну ділянку в оренду з одержанням за це відповідної винагороди; відчужувати її, здавати в заставу та іншими засобами експлуатувати інші корисні властивості.
Всі права власника здійснюються ним тільки у встановленому порядку. Зведення будівель і споруд (виробничих, культурно-побутових та ін.) допустимо на призначених для цього земельних ділянках і по узгодженню з місцевими радами і відповідними державними органами.-Умови та порядок надання земельних ділянок в оренду регламентуються.Законом України «Про оренду землі» і здійснюються на обмежений законом термін і без зміни їх цільового призначення. Видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф власники землі мають на загальну глибину розробки до двох метрів, а прісні підземні води до 20 метрів.
Окрему групу прав складають майнові права, пов'язані з правом власності на землю. Все створене або здобуте власником на власній земельній ділянці (згідно з її цільовим призначенням) належить власнику. Так, власники земельних ділянок володіють правом власності на створену сільськогосподарську продукцію, досіви, насадження сільськогосподарських культур і інші насадження, а також на доходи від їх реалізації.
Окрім прав, що виражають основний зміст права власності, а також обумовлених ним, існує цілий ряд інших прав. Так, наприклад, власник земельної ділянки має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть, якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням' права володіння земельною ділянкою; відшкодування завданих збитків; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав; запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків. Під збитками розуміється кадастрова вартість пошкодженої чи знищеної земельної ділянки, невикористані витрати і упущена користь.
При руйнуванні будівлі від стихійного лиха чи пожежі за власником будівлі зберігається право власності на земельну ділянку.
Право власників землі гарантується законом. Це означає, що припинення права власності на земельну ділянку або її частину може мати місце лише у випадках і на підставах, передбачених законодавством. Втручання в діяльність власників землі, пов'язане з її використанням, з боку державних, господарських і інших органів та організацій забороняється, за винятком випадків порушення власниками Земельного законодавства. Права власників можуть бути обмежені лише у випадках, прямо передбачених законом.
Порушені права власників землі підлягають відновленню радами згідно із їх компетенцією, судом, арбітражним судом, чи третейським судом.
Стаття 91, Обов'язки власників земельних ділянок
1. Власники земельних ділянок зобов'язані: а) забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;
13PAGE1423115
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки власників земельних ділянок.
Серед передбачених обов'язків власників землі важливе місце займає раціональне і ефективне використання земельної ділянки згідно з її цільовим призначенням і умовами надання. При раціональному використанні земельної ділянки якість ії повинна не погіршуватися, а поліпшуватися. Тому на власника покладається обов'язок застосовувати природоохоронні технології виробництва, підвищувати родючість землі, не допускати погіршення екологічного становища на території внаслідок своєї господарської діяльності, приймати заходи щодо недопущення забруднення, погіршення або знищення земельної ділянки. При використанні земельної ділянки не за цільовим призначенням або нераціональними засобами можливе припинення права власності.
Найважливішим обов'язком власника є своєчасна сплата податку за земельну ділянку. Власник земельної ділянки зобов'язаний не порушувати права інших власників, дотримуватися правил добросусідства, не чинити перешкод суміжним власникам. Власники земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням; приймати заходи щодо недопущення можливості стоку дощових і стічних вод, проникнення ядохімікатів і мінеральних добрив на суміжні земельні ділянки (неприпустимий вплив).
Власники земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них, та використання ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).
Законодавство накладає на власника обов'язок зберігати та утримувати у належному стані геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем, дотримуватися режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються, виконувати інші природоохоронні обов'язки.
Глава 15. Право користування землею
Стаття 92. Право постійного користування земельною ділянкою
1, Право постійного користування земельною ділянкою це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.
2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та орга-
13PAGE1423315
нізації, що належать до державної або комунальної власності.
Громадяни та юридичні особи набувають право постійного користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом України (статті 9 і 12).
Надання у постійне користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку» передбаченому статтями 149 і 151 Земельного кодексу.
Право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою та його державної реєстрації.
Видача документів, що посвідчують право постійного користування землею, та реєстрація цього права віднесено до відання виконавчих органів сільських, селищних та міських рад, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації за місцем розташування земельної ділянки. Це передбачено статтею 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року та Інструкцією Державного комітету України по земельних ресурсах від 4 травня 1999 року «Про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі» із змінами, внесеними наказом Держкомітету України по земельних ресурсах від 23 серпня 2001 року.1
Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється (ст. 125 Земельного кодексу
1 Офіційний вісник України. 1999. № 23. Ст. 1079; 2001. № 37._ Ст. 1719.
України). Форми державних актів на право постійного користування землею громадянами та юридичними особами затверджуються Кабінетом Міністрів України (ст. 126 Земельного кодексу України).
Надання земельних ділянок підприємствам, устано-; вам та організаціям, що належать до державної або комунальної власності, у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Порядок надання у постійне користування земельних ділянок цим суб'єктам передбачено статтями 122 і 123 Земельного кодексу.
Підприємства, установи та організації, які не належать до державної або комунальної власності приватні, іноземні і таке інше можуть одержати для користування відповідні земельні ділянки лише у приватну власність шляхом викупу згідно зі статтями 82, 86, 116,127-132, 134-189 Земельного кодексу України.
Стаття 93. Право оренди земельної ділянки
1. Право оренди земельної ділянки це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.
2. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.
3. Оренда земельної ділянки може бути короткостроковою не більше 5 років та довгостроковою не більше 50 років.
4. Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда).
5. Орендодавцями земельних ділянок є їх власники або уповноважені ними особи.
6. Відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються законом.
13PAGE1423515
Договір оренди землі це угода сторін про взаємні зобов'язання, відповідно до яких орендодавець за плату передає орендареві у володіння і користування земельну ділянку для господарського використання на обумовлений договором строк. Цей договір укладається у письмовій формі, посвідчується нотаріально і не потребує згоди місцевих органів влади та самоврядування. Форма договору оренди землі, його умови, порядок укладення, чинність, термія та порядок його реєстрації передбачені Законом України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі» (статті 13-18).
Орендодавцями земельних ділянок є їх власники, або уповноважені ними особи, передбачені статтею 5 Закону України «Про оренду землі».
Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою.
Орендарями землі можуть бути: 1) районні, обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, Рада Міністрів АР Крим та Кабінет Міністрів України; 2) органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради; 3) громадяни України, юридичні особи, громадські організації, міжнародні об'єднання та організації, а також іноземні держави, іноземні юридичні та фізичні особи, особи без громадянства.
Орендарями земель сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути юридичні особи, установчими документами яких передбачено здійснення цього виду діяльності, а також фізичні особи, які мають необхідну кваліфікацію або досвід роботи в сільському господарстві (стаття 6 Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі»).
Орендарі набувають права на оренду земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених цим Земельним кодексом України (ст. 124), Законом України «Про оренду землі» (стаття 7), іншими законами України та договором оренди землі.
Підставою для укладення договору оренди і набуття права на оренду земельної ділянки, що перебуває у
13PAGE1423615
комунальній або державній власності, є рішення орендодавця. У разі набуття права на оренду земельної ділянки на конкурентних засадах для укладення договору оренди є результати конкурсу чи аукціону.
Громадяни, які мають право на земельну частку (пай) у недержавному сільськогосподарському підприємстві, можуть передати в оренду відповідну земельну ділянку лише для сільськогосподарського використання в порядку, визначеному Земельним кодексом України та законами України.1
Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під заставу здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118 та 123 Земельного кодексу.
При достроковому припиненні або розірванні договору оренди за ініціативою орендодавця земельної ділянки, право на оренду якої набуто за результатами аукціону (конкурсу), орендарю відшкодовуються орендодавцем витрати на його набуття у розмірі, визначеному умовами договору, протягом 6 місяців. Земельна ділянка, обтяжена заставою, може бути передана в оренду у разі згоди заставодержателя.
Термін договору оренди земельної ділянки (у тому числі й до настання певної умови) визначається за погодженням сторін, але не більш як на п'ятдесят років (стаття 17 Закону України «Про оренду землі»).
Орендована для несільськогосподарського використання земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись у володіння і користування іншій особі, тобто в суборенду у разі переходу до неї права володіння і користування на будівлю або споруду, яка розташована на орендованій ділянці, а також у інших випадках і межах, передбачених законом.
Земельні ділянки сільськогосподарського призначення орендар має право передати в суборенду лише у
1 Див. Наказ Держкомітету України по земельних ресурсах від 17.01.2000 року «Про затвердження форми Типового договору оренди земельної частки (паю)». Офіційний вісник України. 2000. № 8. Ст. 331.
13PAGE1423715
разі і на строк, передбачені частиною другою статті 9 Закону України «Про оренду землі».
Умови договору суборенди земельної ділянки (її частини) мають бути визначені в межах договору її оренди і не суперечити йому. Термін суборенди не може перевищувати строку дії договору оренди земельної ділянки. У разі припинення або розірвання договору оренди чинність договору суборенди земельної ділянки припиняється.
Договір суборенди земельної ділянки підлягає державній реєстрації в порядку статті 18 Закону України «Про оренду землі», а також згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі».1 Цей порядок визначає єдині умови реєстрації договорів оренди та договорів суборенди земельних ділянок.
Реєстрація договорів оренди земельної частки (паю) здійснюється на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2000 року «Про затвердження Порядку реєстрації договорів оренди земельної частки (паю)». Якщо має місце виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості), отримання при цьому державного Акта на право приватної власності і надання цієї землі в оренду (суборенду), то в таких випадках реєстрація договорів оренди (суборенди) відбувається згідно з вищеназваною постановою КМ України від 25 грудня 1998 року.
За бажанням однієї із сторін договір суборенди землі посвідчується нотаріально. За нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі 0,01 відсотка грошової оцінки земельної ділянки, встановленої за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо така оцінка не встановлена за нотаріальне посвідчення договорів оренди (суборенди) земельної ділянки справляється державне мито у розмірі одного відсотка суми зазначеного договору, але не менше одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
1 Офіційний вісник Україні, 1998. № 52, Ст. 1943.
Земельні та майнові відносини, пов'язані а орендою млі, регулюються статтями 33,36,40,41, 57, 59,04, 96, 120,124 і 126 Земельного кодексу. Законом України «Про оренду землі», Законом України від 19 вересня 1996 року «Про внесення змін і доповнень до Закону України «Про плату за землю», Указом Президента України від 15 грудня 1998 року «Про гарантування захисту економічних інтересів та поліпшення соціального забезпечення селян-пенсіонерів, які мають право на земельну частку (пай)», на виконання якого Кабінет Міністрів 23 квітня 1999 року видав постанову «Про проведення перерахунку обсягів натуральної та відробіткової форм плати за оренду земельної частки (паю) у грошову», Указами Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» та від 2 лютого 2002 року «Про додаткові заходи щодо соціального захисту селян власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)».1
Стаття 94. Право концесіонера на земельну ділянку
1. Для здійснення концесійної діяльності концесіонеру надаються в оренду земельні ділянки у порядку, встановленому цим Кодексом.,
2. Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, визначаються законом.
Для здійснення відповідних видів концесійної діяльності необхідні земельні ділянки надаються в оренду концесіонеру відповідно до статей 124-126 цього Земельного кодексу України, Закону України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі», а також Закону України від 16 липня 1999 року «Про концесії» (Відомості Верховної Ради України.1999. № 41. Стаття 372).
Згідно статті 5 Закону України від 16 липня 1999 року «Про концесії» земельні ділянки надаються кон
1 Урядовий кур'єр. 2002, № ЗО. Стор. 14.
13PAGE1423915
цесіонеру у користування, у тому числі на умовах оренди, на термін дії концесійного договору відповідно до положень вищенвведеного законодавства України. При цьому строк концесійного договору оренди має бути не менше 10 років та не більше 50 років.
Цей Закон визначає поняття та правові засади регулювання відносин концесії державного та комунального майна, а також умови та порядок її здійснення з метою підвищення ефективності використання державного і комунального майна і забезпечення потреб громадян України у товарах (роботах, послугах).
Види господарської діяльності, для яких можуть надаватися земельні ділянки у концесію, передбачені статтею 3 Закону України від 16 липня 1999 року «Про концесії». Так, у концесію можуть надаватися об'єкти державної чи комерційної діяльності для здійснення діяльності у таких сферах господарської діяльності (крім видів підприємницької діяльності, які відповідно до законодавства можуть здійснюватися виключно державними підприємствами і об'єднаннями): водопостачання, відведення та очищення стічних вод, будівництво жилих будинків і таке інше.
Виключно на пленарних засіданнях відповідні місцеві ради можуть приймати рішення щодо додаткового переліку сфер господарської діяльності, для здійснення діяльності у яких об'єкти права комунальної власності можуть надаватися у концесію.
Об'єкти права державної чи комунальної власності, надані у концесію, не підлягають приватизації протягом дії концесійного договору.
Відносини щодо надання в концесію об'єктів права державної чи комунальної власності регулюються концесійними договорами, Законом «Про концесії» та іншими нормативними актами України.
Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності.
13PAGE1424015
Стаття 95, Права землекористувачів
Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або договором, мають право: , а) самостійно господарювати на землі;
б) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;
І в) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загально-поширені корисні копалини, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі;
г) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;
- ґ) споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.
2. Порушені права землекористувачів підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.
Вищенаведені права належать лише землекористувачу, який одержав земельну ділянку в установленому законом порядку для відповідних цілей. Тому самовільному землекористувачу вони не можуть належати і він буде нести відповідальність за, це згідно статей 211-212 Земельного кодексу України.
Самостійне господарювання на землі може мати місце лише за умови використання її за цільовим призначенням, яке передбачається в рішеннях органів місцевої влади та місцевого самоврядування про надання землі в користування, а також відповідним документом на право користування землею Державним актом на право землекористування (на право приватної власності), або договором оренди (суборенди) землі. Самостійне господарювання не може виходити за межі цільового призначення землі.
Власник землі це теж землекористувач, якому належать такі ж самі права на користування землею. Забезпечуючи реалізацію власником-землекористувачем права самостійно господарювати на землі, стаття 154 Земельного кодексу передбачає, що органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішен-
13PAGE1424115
ня суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.
Одним із принципів земельного законодавства є невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядженню землею, крім випадків, передбачених законом (пункт «в» статті 5 Земельного кодексу України).
Порядок встановлення та зміни цільового призначення земель та наслідки його порушення передбачені статтями 20 і 21 Земельного кодексу України.
Законний землекористувач має право власності і на ті посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію, які одержані іншим суб'єктом в результаті самовільного використання його землі.
Законний землекористувач не має права власності на ті посіви і культури, які заборонені для вирощування і споживання наркотичні та інпгї, передбачені в установленому законом порядку.
Землекористувачі в межах наданих ЇМ земельних ділянок мають право без спеціальних дозволів (ліцензій) та гірничого відводу видобувати для своїх господарських і побутових потреб корисні копалини місцевого значення і торф загальною глибиною розробки до двох метрів і прісні підземні води до 20 метрів та використовувати надра для господарських і побутових потреб.
Видобування корисних копалин місцевого значення і торфу з застосуванням спеціальних технічних засобів, які можуть призвести до небажаних змін довкілля погоджується з місцевими Радами та місцевими органами Міністерства екології та природних ресурсів України (ст. 23 Кодексу України про надра).
Землекористувачі також мають право використовувати для власних потреб в межах наданих їм ділянок лісові угіддя і водні об'єкти згідно статті 9 Лісового кодексу України і статті 43 Водного кодексу України.
Право на видобування підземних вод глибиною понад 20 метрів регулюється інструкцією Мінекобезпеки України від 28 липня 1994 року «Про порядок видачі дозволів на видобування підземних вод».1
Право на відшкодування збитків землекористувачам передбачено статтями 156 і 167 Земельного кодексу України. Порядок визначення та умови відшкодування збитків землекористувачам встановлені Кабінетом Міністрів України від 19 квітня 1993 року «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».2
Збитки, заподіяні вилученням або тимчасовим зайняттям земельних ділянок, а також обмеженням прав землекористувачів, у тому числі орендарів, погіршенням якості земель або приведенням їх у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та громадян, підлягають відшкодуванню в повному обсязі землекористувачам, у тому числі орендарям, які зазнали цих збитків. При обчисленні обсягу збитків враховуються витрати на поліпшення якості землі за час використання земельних ділянок, а також не одержані доходи.
Споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди можна тільки після виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою в порядку* передбаченому статтею 116 Земельного кодексу, та одержання дозволу на виконання будівельних робіт (ст. 22 Закону України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування»).*
Землекористувач може, вимагати в адміністративному або судовому порядку усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною дДлян
1 Збірник законодавчих актів України «Про охорону навколишнього середовища». 1996. Том 3. Стор. 75.
2 ЗП України. 1993. № 10. Ст. 193.
8 Відомості Верховної Ради України. 1992. № 52._
Ст. 683.
13PAGE1424315
кою, і відшкодування завданих збитків. Відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав відбуваються в порядку, передбаченому статтями 152,158, 211 та 212 Земельного кодексу України.
Стаття 96. Обов'язки землекористувачів 1. Землекористувачі зобов'язані:
а) забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;
б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;
в) своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;
г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;
ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;
д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;
е) дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;
є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.
2. Законом можуть бути встановлені інші обов'язки землекористувачів.
Кожний землекористувач юридична чи фізична особа, звертаючись з заявою у місцеві органи влади та самоврядування про одержання земельної ділянки в користування (або у власність) повинен вказати мету, тобто цільове її призначення згідно з частиною 4 статті 123 та статтею 128 Земельного кодексу. В разі невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням громадяни та юридичні особи несуть відповідальність згідно ст. 211 цього Кодексу.
13PAGE1424415
Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування згідно ст. 20 Земельного кодексу. Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 і частиною 3 статті 124 цього Кодексу.
Наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель передбачені статтею 21, а також пунктом «ґ» статті 141 Земельного кодексу.
Використання земельної ділянки не за цільовим призначенням є підставою для примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку (ст. 143 Земельного кодексу). Порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, передбачено статтею 144 цього Кодексу.
Обов'язок додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля, а також земель передбачено статтею 16, частиною 7 статті 41, статтею 66 Конституції України, пунктом «д» статті 5 та статтями 162168 Земельного кодексу. Перелік вимог викладено також в законі України від 25 червня 1991 року «Про охорону навколишнього природного середовища» (стаття 3).
Використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам, є підставою припинення права користування земельною ділянкою (пункт «г» статті 141 Земельного кодексу).
Обов'язок своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату передбачається Законом України від 19 вересня 1996 року «Про внесення змін та доповнень до Закону України «Про плату за землю» та Законом України від 6 жовтня 1998 року «Про оренду землі».
Згідно цим Законам плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Власники землі та користувачі, крім орендарів, сплачують земельний податок, а за земельні ділянки, надані в оренду, справляється орендна плата. Стаття 12
13PAGE1424515
вищезазначеного Закону від 19 вересня 1996 року визначає, що від земельного податку звільняються установи та організації* які повністю утримуються за рахунок бюджету, але абзацом 10 тієї ж статті встановлено, якщо ці суб'єкти, що користуються пільгами щодо земельного податку, мають у підпорядкуванні госпрозрахункові підприємства або здають у тимчасове користування (оренду) земельні ділянки, окремі будівлі або їх частини, податок за земельні ділянки, зайняті госпрозрахунковими підприємствами або будівлями (їх частинами), переданими в тимчасове користування, оплачується у встановлених розмірах на загальних умовах.
За систематичну несплату земельного податку або ухилення від неї, а також орендної плати винні несуть відповідальність згідно зі статтями 25, 26 Закону «Про плату за землю», статті 31 Закону України «Про оренду землі» а також пунктом «д» статті 141 Земельного кодексу. Спори, пов'язані з несплатою земельного податку або орендної плати за землю, вирішуються в судовому порядку.
До порушення прав власників-користувачів суміжних земельних ділянок Земельним кодексом віднесені дії, які порушують правила добросусідства (статті 103109). Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебувають у власності і користуванні громадян, та додержання громадянами правил добросусідства. У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішеннями цих органів спір вирішується судом (ст. 158 Земельного кодексу).
Грунти земельних ділянок є об'єктом особливої охорони з боку держави (статті 14 та 16 Конституції України). Землекористувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель (стаття 168 Земельного кодексу). Відтворення і підвищення родючості грунтів є одним із заходів по охороні земельного фонду України (статті 162-167 Земельного кодексу). Порядок припинення
13PAGE1424615
права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства, передбачено статтею 144 цього Кодексу.
Землекористувачі та власники землі щорічно не пізніше 15 січня зобов'язані подавати виконавчим комітетам сільських, селищних, міських рад звіти за станом на 1 січня про зміни, що відбулися у складі земель, які знаходяться у власності або користуванні, в тому числі на умовах оренди. Звітні дані про кількість земель складаються щорічно, про якість земель один раз у п'ять років (постанова Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року про затвердження «Положення про порядок ведення державного земельного кадастру». Зібрання постанов уряду України. 1993. № 3. Ст. 55).
Перелік правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон викладено в статтях 103 та 110-115 Земельного кодексу. Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.
Недодержання обов'язку зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем є порушенням земельного законодавства, за яке винні несуть відповідальність згідно статті 211 Земельного кодексу.
Стаття 97. Обов'язки підприємств, установ та організацій, що проводять розвідувальні роботи
1. Підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та' інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем.
2. Строки і місце проведення розвідувальних робіт визначаються угодою сторін.
3. Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних
13PAGE1424715
пам'яток дозволяється у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України.
4. Підприємства, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зобов'язані відшкодовувати власникам землі та землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки у попередній стан.
5. Спори, що виникають при проведенні розвідувальних робіт, вирішуються у судовому порядку.
При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт збитки визначаються угодою між власником землі або землекористувачем та підприємствами, установами й організаціями замовниками розвідувальних робіт з обумовленням розмірів збитків і порядку їх відшкодування в договорі. При недосяг-ненні згоди розміри збитків визначаються комісіями, створюваними Київською та Севастопольською міськими, районними державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст обласного підпорядкування) рад.
Такі угоди укладаються в письмовій формі та можуть бути нотаріально посвідчені. Вони повинні містити: назву сторін ^(прізвище, ім'я та по батькові громадянина, назву юридичної особи); предмет угоди (земельна ділянка з визначенням її місця розташування та цільового призначення); площі, на якій будуть проводитися ці роботи; види робіт, які будуть проводитися на термін їх проведення; за рішенням яких органів вони будуть проводитися; зобов'язання відшкодувати усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також обов'язок привести займані землі у попередній стан за рахунок відповідної юридичної особи, що проводить ці роботи.
Такі ж самі умови мають бути узгоджені і з землекористувачем. Законодавство передбачає при цьому захист прав та інтересів землекористувачів та землевласників (стаття 152 Земельного кбдексу).
На землях природно-заповідного фонду та історико-культурного призначення у виняткових випадках для суспільних та інших потреб, в тому числі розвідувальних робіт, дозволяється їх проведення тільки за рішенням Кабінету Міністрів України. Згідно пункту «г» частини 3 статті 152 Земельного кодексу визнаються недійсними рішення інших органів влади або самоврядування щодо надання дозволу на проведення цих робіт.
В разі порушень цього порядку, а саме: надання дозволу іншими органами влади або самоврядування, порушенні вимог наданих дозволів на тимчасове проведення таких робіт, псуванні, пошкодженні чи знищенні природних комплексів територій та об'єктів природно-заповідного фонду або історико-культурних комплексів, самовільне проведення цих робіт, порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, придатний для використання за призначенням і інші порушення тягнуть за собою адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність згідно статтям 21, 144,152,154-157, 211 Земельного кодексу та статті 64 Закону України «Про природно-заповідний фонд».
Розміри збитків та порядок їх відшкодування при тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних робіт передбачається постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 року, яка затвердила «Порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».1
Неодержані доходи це доходи, які міг би одержати власник землі або землекористувач із земельної ділянки і які він не одержав внаслідок її тимчасового зайняття, обмеження прав, погіршення якості землі або приведення її у непридатність для використання за цільовим призначенням у результаті негативного впливу, спричиненого діяльністю підприємств, установ або організацій.
1 Зібрання постанов уряду України. 1993. № 10. Ст. 193.
о л г»
Землі, які зазнали змін у структурі рельєфу, екологічному стані ґрунтів внаслідок проведення геологорозвідувальних робіт підлягають рекультивації (стаття 166 Земельного кодексу). Рекультивація відбувається замовником розвідувальних робіт або за його кошти землевласниками та землекористувачами.
Вирішення цієї категорії земельних спорів передбачається частинами другою та п'ятою статті 158 Земельного кодексу, Законом України від 7 лютого 2002 року «Про судоустрій України»1, а також цивільно-процесуальним законодавством України.
Вирішуючи позови про відшкодування власникам землі і землекористувачам збитків, заподіяних забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного законодавства, суди мають виходити з того, що такі збитки відшкодовуються в повному обсязі. їх розмір визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати із земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки.
При розгляді позовів про відшкодування збитків судам слід з'ясовувати наявність у відповідача можливості провести роботи по відновлевню попередньої якості землі. Якщо така можливість є, суд може з урахуванням думки позивача зобов'язати відповідача відшкодувати збитки в натурі, встановивши для цього відповідний строк.2
1 Урядовий кур'єр, 27 березня 2002 р.
2 Див.: пункти 15-18 постанови Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ» (Вісник Верховного Суду України. 1997. № 1. С. 2).
13PAGE1425015
Глава 16. Право земельного сервітуту
Стаття 98. Зміст права земельного сервітуту
1. Право земельного сервітуту це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).
2. Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими.
3. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею.
4. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Інститут земельних сервітутів найбільш давнє надбання світовою юридичною спадщиною, опрацьоване ще на початку нашої ери юристами Древнього Риму, оскільки вони були наведені вже у античному джерелі права Законах ХП таблиць (УП.7.). Поняття сервітуту походить від латинського слова вегуііиа, що перекладається як «обов'язок, зобов'язання, повинність».
Земельні ділянки, як правило, не можуть бути рівноцінними. Вони відрізняються розмірами, місцеположенням, якістю грунтів, наявністю або відсутністю інших природних ресурсів, доступністю тощо. Сервітутне право мало своєю метою зобов'язати власника більш вигідної у тому чи іншому відношенні земельної ділянки не перешкоджати використовувати такі блага власнику сусідньої ділянки незалежно від волі першого.
Сервітутні земельні відносини фактично існують у земельному устрої кожної країни. Але радянське земельне законодавство не містило їх нормативного закріплення. Навіть наукові дослідження таких питань велись представниками не юридичної, а історичної науки. Доктрина радянського земельного права базувалась на принципах державної (а отже і загально
13PAGE1425115
народної) власності на землю, при якій не могло бути своєї і чужої землі. Однак зовсім не бралось до уваги, що земельні сервітути виникли саме в умовах родової, суспільної власності на землю і їх існування не суперечить принципам соціальної справедливості, а скоріше навпаки. Інерція мислення обумовила і те, що регулювання сервітутних відносин не містилось і в попередньому Земельному кодексі 1992 року.
Поява в системі сучасного українського земельного права інституту сервітутів відображує загальносвітову тенденцію обмеження права власності на землю як в суспільних, так і в приватних інтересах. Більш того, сервітути можуть існувати і при відсутності приватної власності на землю, оскільки здатні виникати внаслідок відокремлення земельних ділянок на підставі і інших правових титулів використання землі постійного користування чи оренди.
Право земельного сервітуту по суті полягає в можливості обмеженого використання чужої земельної ділянки (ділянок) в певних цілях. Звичайно, це створює деякі незручності і обмеження прав власника ділянки, яка використовується. Але у цьому і полягає цікавість древньої юридичної конструкції, згідно з якою сервітут стає більш значущим, ніж право власності. Недарма менш цінна ділянка отримувала назву пануючої, а більш цінна що служить. Проте власник ділянки, що служить, не позбавляється сукупності своїх правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню належною йому ділянкою.
При встановленні сервітуту мається на увазі можливість існування спільної межі, але ця умова не є вирішальною.
Вигода, що надається земельним сервітутом повинна мати постійний, а не випадковий характер.
Ст. 98 (п. 2) встановлює, що сервітути можуть бути постійними і строковими. Пов'язувати встановлення і припинення земельного сервітуту з певним календарним строком уявляється не зовсім коректним.
Сервітути дійсно можна підрозділити на постійні і непостійні. Постійні (безперервні) фізично забезпеч у
13PAGE1425215
ють їх володарю можливість безперервного використання тою земельною ділянкою, по відношенню до якої він встановлений, наприклад, право провести воду з другої або через другу ділянку. Непостійні сервітути не можуть фізично здійснюватись безперервно, хоча юридично в будь-який час можна скористатись належним правом у відношенні до чужої землі, наприклад, правом проходу чи проїзду. Отже, тимчасовість сервітутів доцільно зв'язувати не з певним терміном, а з випадками, передбаченими ст. 102 Кодексу.
Стаття 99. Види права земельного сервітуту
Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів:
а) право проходу та проїзду на велосипеді;
б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;
в) право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;
г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку;
ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;
д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;
е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми;
є) право прогону худоби по наявному шляху;
ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;
з) інші земельні сервітути.
Вичерпного переліку земельних сервітутів не існувало в римському приватному праві. Не містить його і
13PAGE1425315
ст. 09 Земельного кодексу, оскільки в межах, встановлених законом, можливе встановлення різновидів сервітутів в залежності від цільового використання земельної ділянки і мети господарювання чи знаходження на ній суб'єктів земельних відносин.
Традиційно земельні сервітути підрозділялись на сільські і міські. Принцип такого ділення грунтувався на характері використання пануючої ділянки. Якщо вона використовувалась для сільськогосподарських цілей (мається на увазі не тільки обробка земель), мав місце сільський сервітут, а якщо ділянка використовувалась під забудову міський сервітут. Звичайно, абсолютної межі між ними не існувало, оскільки забудова здійснювалась і в сільських населених пунктах.
Сільські сервітути поділяються на дорожні, водні та інші.
До дорожніх можна віднести: право проходу та проїзду на велосипеді; право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху або прогону худоби по ньому.
Своєрідним сучасним земельним дорожнім сервітутом треба визнати право прокладання та експлуатації ліній електропередач, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій, якщо такі дії здійснюються без викупу (вилучення) земельних ділянок.
При умові реального здійснення передбаченої ст. 59 Земельного кодексу можливості набуття у власність замкнутих природних водойм (площею до 3 гектарів), українській земельній практиці може стати в нагоді існування давнього дорожнього сервітуту права перепливти чуже озеро з метою сполучення із своєю земельною ділянкою.
До водних сервітутів належать: право прокладати водопровід з чужої ділянки або через неї;
право забору води з природної водойми, розташованій на сусідній земельній ділянці та відповідне право проходу;
право напування худоби з такої водойми та відповідне право прогону;
13PAGE1425415
право відводу води на сусідню або через сусідню ділянку.
Власники землі та землекористувачі, що діють на підставі водних сервітутів, повинні узгоджувати свої дії із ст.ст. 46-48 Водного кодексу України 1905 року, який визначає чіткі межі між правом загального водокористування, яке здійснюється без дозволу, та спеціального водокористування з видачею відповідного дозволу.
З міських сервітутів ст. 99 містить лише один право встановлення будівельних риштувань та складування матеріалів на суміжній ділянці з метою ремонту будівель та споруд. Насправді, такі сервітути можуть бути навіть різноманітнішими, ніж сільські. Це, наприклад, право заборони будівництва певних споруд на суміжній ділянці, право використавня суміжної стіни при відсутності іншого будівельного рішення, право заборони надбудови додаткових поверхів та інші.
Міські сервітути доцільно визначити і хоча б принципово сформулювати у регіональних та міських Правилах забудови, розробка і прийняття яких е обов'язковою для органів влади і місцевого самоврядування на підставі Закону України «Про планування і забудову територій».
Стаття 100. Порядок встановлення земельних сервітутів
1. Власник або землекористувач земельної ділянки має право вимагати встановлення земельного сервітуту для обслуговування своєї земельної ділянки.
2. Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між власниками сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішенням суду.
3. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.
Ініціатором встановлення сервітуту виступає власник або землекористувач менш цінної земельної ділянки, який бажає отримати певні вигоди від використання чужої землі для обслуговування своєї ділянки.
13PAGE1425515
Земельний сервітут повинен представляти конкретний інтерес для його потенційного власника, бути йому корисним. Не можна вважати сервітутом обмеження власника в здійсненні певних дій по відношенню до своєї землі, якщо це не дає іншій особі ніякої вигоди від кращого господарювання на землі до права мати незатінену будівлю.
Сервітут не створює для його носія можливості вимагати від власника землі чи користувача здійснення якихось певних і конкретних дій в його інтересах. Останні повинні не заважати особам, що реалізують сервітут, здійснювати певні дії (наприклад, прогон худоби через ділянку до водойми) або утримуватись від власних дій по відношенню до своєї землі, які вони б могли здійснити при відсутності сервітуту (наприклад, риття канави через наявний шлях до ділянки).
Земельний сервітут не повинен бути обтяженим власним сервітутом.
В світовій практиці сервітути встановлювались за домовленістю сторін на підставі договору, за рішенням суду, по успадкуванню, в разі набувальної давності.
Ст. 100 (п. 2) Кодексу містить лише перші два юридичних факти, тобто договір сторін або рішення суду.
Законодавством не встановлена форма договору сторін і його зміст. Очевидно, його суттєвими умовами, після досягнення домовленості, мають бути предмет договору, вид земельцого сервітуту, права і обов'язки сторін, питання платності, умови припинення дії сервітуту. Оскільки при укладенні угоди про сервітут не відбувається переходу права власності на земельну ділянку, законодавчо не передбачено її обов'язкового нотаріального посвідчення. Але, як і кожна угода, за бажанням однієї з сторін вона може бути посвідчена нотаріально.
Якщо власник або користувач земельної ділянки відмовляються укласти угоду про виникнення сервітуту з ініціюючою стороною або сторони не можуть дійти згоди про його умови, сервітут може бути встановлений на підставі судового рішення. В цьому випадку позивач повинен в судовому засіданні довести, що нормальне господарське або містобудівне викори-
13PAGE1425615
стання його землі і нерухомості неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної нерухомості.
Право земельного сервітуту вважається чинним після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку.
До прийняття уніфікованого законодавчого акта про державну реєстрацію прав на землю, згідно ст. 202 Земельного кодексу, доцільно застосовувати постанову Кабінету Міністрів України від 25.12.1998 р. «Про затвердження Порядку державної реєстрації договорів оренди землі».

Стаття 101. Дія земельного сервітуту
1. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи.
2. Земельний сервітут не може бути предметом ку-півлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.
3. Власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
4. Власник земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, завданих встановленням земельного сервітуту.
Земельні сервітути, на відміну від особистих, є належністю не конкретної особи, а проявом особливостей правового стану конкретної земельної ділянки. Сервітут обтяжує не її колишнього чи теперішнього власника чи користувача, а будь-якого суб'єкта земельних відносин, який набув право на неї. Тому у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи, дія його, як і раніше, зберігається.
Ст. 132 Земельного кодексу зазначає, що при переході права власності на земельні ділянки однією з суттє-
257
вих умов відповідної угоди повинні бути відомості про відсутність або наявність обмежень щодо використання земельної ділянки за цільовим призначенням (застава, оренда, сервітути).
Ст. 11 Закону України «Про оренду землі» від 6.10.1998 р. передбачено, що передача в оренду земельної ділянки не є підставою для припинення прав третіх осіб по відношенню до цієї ділянки і відповідні відомості про обтяження у використанні ділянки є суттєвими умовами договору оренди землі.
Земельні сервітути не можуть виступати самостійним предметом угод. Тому вони не можуть бути куплені, продані, заставлені чи іншим способом відчужені тою особою, яка користувалась сервітутом, наданим для її земельної ділянки.
П. 1. ст. 98 Земельного кодексу вказує на можливість володаря сервітуту платно або безоплатно користуватися чужою земельною ділянкою. А п. З ст. 101 містить положення про те, що власник чи користувач обтяженої сервітутом земельної ділянки, має право від і його носіїв вимагати плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом. «Інше» законом поки що не передбачено. Відсутні також більш-менш чіткі критерії обрахування розміру такої плати, бо утруднено буде керуватися, наприклад, таким «цена, обьгч-но взимаемая при сравниммх обстоятельствах». Це може стати однієї з основних вад при встановленні сервітутів по домовленості громадян і при формуванні судової практики з питань земельних сервітутів.
Якщо встановленням земельного сервітуту власнику землі причинені збитки, вони мають право на їх відшкодування в порядку, передбаченому постановою Кабінету Міністрів України від 19.04.1993 р. «Про порядок визначення та відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам».

Стаття 102. Припинення дії земельного сервітуту
1. Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:
а) поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;
б) відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;
в) рішення суду про скасування земельного сервітуту;
г) закінчення терміну, на який було встановлено земельний сервітут;
ґ) невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;
д) порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.
2. На вимогу власника земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, дія цього сервітуту може бути припинена в судовому порядку у випадках:
а) припинення підстав його встановлення;
б) коли встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки, щодо якої встановлено земельний сервітут, за її цільовим призначенням.
Стаття встановлює вичерпний перелік обставин, внаслідок яких дія земельного сервітуту підлягає припиненню. Але в цей перелік не ввійшли деякі очевидні випадки, при настанні яких земельний сервітут не може продовжуватись. Так, в разі припинення існування як фізичного об'єкта земельної ділянки однієї з сторін або обох (наприклад, зсуву) або вичерпання водойми і т.ін., дія сервітуту повинна підлягати безумовному припиненню.
Неможливо встановити сервітут на власну земельну ділянку, оскільки власник може використовувати ділянку у всіх відношеннях не на праві сервітуту, а на підставі права власності. Внаслідок цього, якщо в одній особі поєднуються суб'єкт права земельного сервітуту і власник ділянки, дія сервітуту підлягає припиненню.
Відмова особи, яка володіла правом земельного сервітуту, від такого права є формою її добровільного во
13PAGE1425915
левиявлення і є безумовною підставою припинення дії сервітуту.
Як зазначалось, земельні сервітути доцільніше встановлювати не в календарні строки, а до настання певної події чи обставини. Однак стаття в якості підстав припинення сервітуту зазначає закінчення його терміну або невикористання його протягом трьох років. В обох випадках терміни обчислюються з часу державної реєстрації земельного сервітуту.
Ст. 102 наводить підстави припинення дії земельного сертифікату, але не чітко зазначає органи чи особи, які приймають рішення щодо його припинення. Очевидно, такі рішення правомочні приймати в залежності від суб'єкта власності на землю приватні власники, органи місцевого самоврядування, відповідні державні адміністрації у формі акцепте, згоди на припинення сервітуту.
У судовому порядку дія земельного сервітуту може бути:
скасована внаслідок неправомірних дій при його встановленні, виявлення відсутності підстав, неналежних сторонах тощо;
припинення при порушенні власником сервітуту умов користування ним; при припиненні підстав його встановлення;
при неможливості подальшого цільового використання земельної ділянки внаслідок встановленого на неї сервітуту.
Обов'язковою умовою настання юридичних наслідків припинення дії земельного сервітуту є повідомлення органів державної реєстрації земельних прав.
Глава 17. Добросусідство
Стаття 103. Зміст добросусідства
1. Власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призна
13PAGE1426015
чення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше ае-зручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо).
2. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).
3. Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані співпрацювати при вчиненні дій, спрямованих на забезпечення прав на землю кожного з них та використання цих ділянок із запровадженням і додержанням прогресивних технологій вирощування сільськогосподарських культур та охорони земель (обмін земельних ділянок, раціональна організація територій, дотримання сівозмін, встановлення, зберігання межових знаків тощо).
Вперше в ЗК передбачена норма, яка регулює суспільні відносини, які виникають між власниками та землекористувачами сусідніх, розділених між собою межею, земельних ділянок.
В тлумачних словниках термін «добросусідський» визначається наступним чином: властивий, характерний для добрих сусідів. Якщо мова йде про стосунки між сусідами, то це дружні стосунки. Саме такими засадами визначається зміст добросусідства.
Перш за все в коментованій статті встановлюється загальне правило, в якому сформульована пропозиція до власників та землекористувачів земельних ділянок обирати такі способи використання земельних ділянок, при яких не будуть порушуватися земельні морально-етичні норми, властиві добросусідським стосункам і при яких власники та землекористувачі сусідніх земельних ділянок не будуть відчувати незручності в процесі використання належних їм земельних ділянок. В якості таких незручностей можуть бути затінення від споруд або дерев та чагарників, задимлення
13PAGE1426115
від промислово-господарської діяльності або спалювання відходів зазначеної діяльності, неприємні запахи, які виникають внаслідок промислової, сільськогосподарської чи господарської діяльності, шумове забруднення.
Важливою новелою цієї статті є те, що добросусідські відносини між власниками та землекористувачами сусідніх земельних ділянок розглядаються в якості обов'язку кожної зі сторін. Таким чином, земельне законодавство не тільки проголошує необхідність толерантних стосунків між власниками та землекористувачами земельних ділянок, які роз'єднані лише межею, а й встановлює юридичний обов'язок не створювати перепони при використанні наданої їм земельної ділянки, на шляху використання земельної ділянки сусідами. При цьому важливо підкреслити те, що зазначені перепони не повинні створюватися на шляху використання земельних ділянок за цільовим призначенням.
Необхідно також зазначити і те, що коментована стаття зобов'язує власників та землекористувачів сусідніх земельних ділянок співпрацювати в процесі експлуатації наданих їм земельних ділянок. Така співпраця має за мету забезпечення ефективного використання та охорони земель, покращення їх виробничих спроможностей, сумісне проведення міжгосподарського та внутрішньогосподарського землеустрою, розміщення сумісних господарських одиниць та центрів, внутрішніх доріг, організації сільськогосподарських угідь, сівозмін, природоохоронних зон, економічно оптимального устрою земельних угідь, встановлення та зберігання межових знаків і т.ін.
Стаття 104. Попередження шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку
Власники та землекористувачі земельних ділянок можуть вимагати припинення діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу на здоров'я людей, тварин, на повітря, земельні ділянки та інше.
13PAGE1426215
В коментованій статті закріплено право власників та землекористувачів земельних ділянок вимагати припинення діяльності зі сторони власників та землекористувачів сусідніх земельних ділянок, яка призводить або може призвести до шкідливого впливу на стан здоров'я людей та тварин, забруднення повітря, водних ресурсів, що розташовані в межах відповідної земельної ділянки і т.ін.
Шкідливий вплив може мати місце в результаті виробничої, сільськогосподарської або іншої побутово-господарської діяльності (наприклад, використання отрутохімікатів для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур, гербіцидів для покрашення та збільшення врожайності сільськогосподарських культур, забруднення відходами виробництва, задимлення, шумове забруднення тощо).
Якщо вимоги власника та землекористувача земельної ділянки припинити діяльність на сусідній ділянці, здійснення якої є або може бути шкідливим, не за-довільняються, зазначені особи мають право звертатися до суду для захисту своїх суб'єктивних прав.
Стаття 105. Наслідки проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев
У випадку проникнення коренів і гілок дерев з однієї земельної ділянки на іншу власники та землекористувачі земельних ділянок мають право відрізати корені дерев і кущів, які проникають із сусідньої земельної ділянки, якщо таке проникнення є перепоною у використанні земельної ділянки за цільовим призна ченням.
Відповідно до діючого екологічного законодавства України, пошкодження дерев і чагарників, в тому числі і шляхом відрізання їм коренів і гілок, є порушенням законодавства і тягне за собою юридичну відповідальність.
Натомість, в коментованій статті передбачено виключення із зазначеного загального правила. Мова йде про те, що в разі, якщо гілки та корені дерев і кущів, що проростають на сусідній земельній ділянці, е перепоною на шляху використання земельної ділянки за цільовим призначенням, ці гілки та корені можуть бути відрізані власником та землекористувачем земельної ділянки, якій вони перешкоджають. Наприклад, корені дерев можуть руйнувати фундамент будівель та споруд» бути перепоною на шляху вирощування сільськогосподарських культур. Гілки дерев та чагарників можуть затіняти відповідні ділянки землі та бути перепоною активного росту сільськогосподарських рослин, квітів тощо.
Відрізання коренів та гілок дерев, які проникли з однієї земельної ділянки на іншу не є порушенням екологічного законодавства і не є підставою для притягнення власників та землекористувачів земельних ділянок до юридичної відповідальності.
Стаття 106. Обов'язки щодо визначення спільних меж
1. Власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними.
2. Види межових знаків і порядок відновлення меж визначаються центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.
3. Витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.
Одним із прав власників земельних ділянок є право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки встановлення твердих меж, а також відновлення межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістилися або стали невиразними. Це є дуже важливим для кожного із власників сусідніх ділянок, оскільки встановлення межових знаків є перепоною для виникнен
13PAGE1426415
ня конфліктів з приводу розмірів кожної а земельних ділянок, наявності меж між ними.
Тверді межі можуть бути встановлені у вигляді дерев'яних, металевих або залізобетонних стовпців, дерев'яних або кам'яних парканів, парканів, які виготовляються з інших матеріалів (наприклад, сітка-рабиця) тощо. Невиразні межові знаки можуть бути наведені фарбами, додатково доповнені іншими межовими знаками. Розмір та архітектурне рішення межових знаків встановлюються органами місцевого самоврядування.
Наказом Держкомзему України, Держкоммістобу-дування України, Держжитлокомунхозу України та Фонду Державного майна України від 5 квітня 1996 року затверджено «Положення про порядок встановлення та закріплення меж при будинкових територій існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будинків».
Власники сусідніх земельних ділянок, які проводять роботи щодо встановлення твердих меж, відновлення межових знаків несуть витрати у рівних частинах. Але, якщо одна із сторін по відношенню до іншої в більшій мірі несе витрати на їх спорудження або відновлення, то за згодою сторін встановлюється угода, якою визначаються частки участі та витрат кожної із сторін. Угода повинна мати письмову форму і є підставою для звернення до суду, якщо одна із сторін, що взяла на себе відповідні зобов'язання, їх не виконує.
Стаття 107. Відновлення меж
1. Основою для відновлення меж є дані земельно-кадастрової документації.
2. У разі неможливості виявлення дійсних меж їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки. Якщо фактичне використання ділянки неможливо встановити, то кожному виділяється однакова за розміром частина спірної ділянки.
3. У випадках, коли в такий спосіб визначення меж не узгоджується з виявленими обставинами, зокре-
13PAGE1426515
ма з встановленими розмірами земельних ділянок, то межі визначаються з урахуванням цих обставин.
Якщо відсутні межові знаки між сусідніми земельними ділянками і не відомо, де проходить межа, основою для її відновлення є дані земельно-кадастрової документації.
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року «Положення про порядок ведення державного земельного кадастру»1, документація державного земельного кадастру ведеться по територіях сільських, селищних, районних Рад, областей, Автономної Республіки Крим і України в цілому з урахуванням природно-сільськогосподарського і лісогосподарського районувань та функціонального зонування територій населених пунктів.
До земельно-кадастрової документації належать кадастрові карти та плани (графічні і цифрові), схеми, графіки, тестові та інші матеріали, які містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень, межі земельних ділянок власників землі і землекористувачів, у т. ч. орендарів, правовий режим земель, що перебувають у державній, комунальній та приватній власності, їх кількість, якість, народногосподарську цінність та продуктивність по власниках землі і землекористувачах, населених пунктах, територіях сільських, селищних, міських, районних рад, областях, АРК та України в цілому. Земельна кадастрова документація включає книги реєстрації державних актів на право власності на землю, право землекористування, договорів на тимчасове користування землею, в т.ч. на умовах оренди.
Земельно-кадастрова документація ведеться згідно з інструкцією ведення державного земельного кадастру, затвердженою Держкомземом України.
Якщо відсутня земельно-кадастрова документація і не має можливості виявити дійсні межі наданих у
1 Зібрання постанов Уряду України. 1993. № 3. Ст. 55.
власність або у користування земельних ділянок, останні встановлюються за реальним (фактичним) використанням земельної ділянки. Тобто, межі земельних ділянок визначаються з урахуванням тих частив, які експлуатуються власниками або землекористувачами. У випадках, якщо немає можливостей встановити межі земельної ділянки за їх фактичним використанням (наприклад, земельні ділянки не використовуються на час встановлення меж за цільовим призначенням), загальна спірна земельна ділянка поділяється між власниками в однакових (рівних) частках, по 50 відсотків.
Але, якщо встановлення меж земельних ділянок за їх фактичним використанням або в рівних частках не узгоджується, наприклад, зі встановленими розмірами земельних ділянок, в цих випадках межі визначаються саме з урахуванням зазначених обставин, а саме, у відповідності з розмірами наданих їм у власність земельних ділянок.
Стаття 108. Спільне використання межових споруд
1. У випадках, коли сусідні земельні ділянки відокремлені рослинною смугою, стежкою, рівчаком, Каналом, стіною, парканом або іншою спорудою, то власники цих ділянок мають право на їх спільне використання, якщо зовнішні ознаки не вказують на те, що споруда належить лише одному з сусідів.
2. Власники сусідніх земельних ділянок можуть користуватися межовими спорудами спільно за домовленістю між ними. Витрати на утримання споруди в належному стані сусіди несуть у рівних частинах. До того часу, поки один із сусідів зацікавлений у подальшому існуванні спільної межової споруди, вона не може бути ліквідовава або змінена без його згоди.
Одним з принципів добросусідства, закріплених вперше земельним законодавством, є цивілізоване співіснування власників і користувачів земельних ділянок, проявом якого є поважне ставлення до межових зна
13PAGE1426715
ків, які сприяють можливості індивідуалізації, відособлення земельних ділянок.
Межові споруди між ділянками (ними можуть бути також рослинні смуги, стежки, рівчаки, канали, паркани тощо) використовуються спільно за домовленістю у випадку, коли явно не належать одному з сусідів. Якщо ознаки цього відсутні, власники сусідніх земельних ділянок несуть витрати на утримання цих споруд у рівних частинах.
Ліквідація або зміна межових споруд, що спільно використовуються, в односторонньому порядку законодавством не дозволяється.
Стаття 109. Використання дерев, які стоять па межі земельних ділянок
1. Дерева, які стоять на межі суміжних земельних ділянок, а також плоди цих дерев належать власникам цих ділянок у рівних частинах.
2. Кожен із сусідів має право вимагати ліквідувати дерева, які стоять на спільній межі. Витрати на ліквідацію цих дерев покладаються на сусідів у рівних частинах.
3. Сусід, який вимагає ліквідації дерев, які стоять на спільній межі, повинен один нести витрати на ліквідацію дерев, якщо інший сусід відмовляється від своїх прав на дерева.
4. Вимога на ліквідацію дерев (кущів) виключається, якщо вони служать межовими знаками і залежно від обставин не можуть бути замінені іншими межовими знаками.
Об'єкти рослинного світу дерева і кущі, а також їх плоди, розташовані на межі суміжних земельних ділянок, належать їх власникам у рівних частинах, що в цілому відповідає Закону України «Про рослинний світ» та принципам права спільної часткової власності.
Кожен з сусідів має право вимагати ліквідації таких насаджень, відповідно з покладанням витрат при взаємній згоді у рівних частинах, при односторонній вимозі і згоді співвласника на ініціатора таких дій*
13PAGE1426815
Якщо дерева (кущі) виконують функції межових знаків і не можуть бути замінені іншими, ліквідація їх виключається.
Глава 18. Обмеження прав на землю
Стаття 110. Поняття обмеження прав на земельну ділянку
1. На використання власником земельної ділянки або їх частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передбаченому законом або договором.
2. Перехід права власності на земельну ділянку не припиняє встановленого обмеження (обтяження).
Глава 18 Земельного кодексу України вперше містить більш-менш концентровано правові норми інституту обмеження (обтяження) прав власності на землю. Новація термінів, а отже і правового регулювання відносин полягає в тому, що в подальшому в главі мова йде тільки про обмеження прав на землю власників земельних ділянок, але не про обтяження їх прав. Очевидно, термія «обтяження прав на земельну ділянку», повинен бути надбанням глави 16 Земельного кодексу «Право земельного сервітуту
·, де переважно передбачається захист приватних, суміжних земельних інтересів.
Українським законодавством не сприйнята правова конструкція права «абсолютної земельної власності «, носію якого протистоїть невизначене коло осіб, які не повинні заважати здійснювати таке право. Згідно ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу і «власність зобов'язує« до певних цивілізованих засобів здійснення права власності на землю при її використанні не на шкоду людині і суспільству. Отже, певні обмеження при здійсненні суб'єктивних прав земельної власності є проявом меж реалізації права власності на земельні ділянки з
13PAGE1426915
урахуванням тих чи інших обставин, які можуть мати як публічний, так і приватний інтерес.
Такі обмеження можуть бути встановлені як в силу приписів, прямо передбачених законодавством, так і на підставі відповідних договорів, однією із сторін якого є власник земельної ділянки. Обмеження, встановлені для попереднього власника ділянки, розповсюджуються і на наступного, якщо не втратили чинності обставини їх договірного встановлення.
Стаття 111. Обмеження прав на земельну ділянку
1. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:
а) заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку;
б) заборони на передачу в оренду (суборенду);
в) права на переважну купівлю у разі її продажу;
г) умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;
ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
д) заборони на провадження окремих видів діяльності;
Ве) заборони на зміну цільового призначення зе-ельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;
є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ж) умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
з) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;
и) інших зобов'язань, обмежень або умов.
2. Обмеження використання земельної ділянки підлягають державній реєстрації і діють протягом терміну, встановленого законом або договором.
Згідно зі ст. 78 Земельного кодексу право власності на земельну ділянку передбачає можливість володіти, користуватися і розпоряджатися нею. Але законодавством передбачені певні правові можливості здійснення таких прав. Вони розповсюджуються як на визначення «юридичної долі», тобто відчуження земельної ділянки, так і на можливість її використання не тільки власником, а і землекористувачем.
Згідно з Законом «Про внесення змін і доповнень в Закон України «Про селянське (фермерське) господарство» від 22.06.1993 р. власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншим способом відчужувати належну їм земельну ділянку, крім переходу її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. У разі наявності поважних причин суд за заявою власника може скоротити зазначений термін.
У відповідності до Цивільно-процесуального кодексу України та Господарсько-процесуального кодексу України суд чи суддя на прохання осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою може вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається в усякій стадії справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.
Позов забезпечується:
1) накладанням арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;
2) забороною провадити певні дії;
3) забороною іншим особам провадити платежі або передавати майно відповідачеві;
У відповідності до ст. 73 Закону України від 2.09.1993 р. «Про нотаріат» державний нотаріус чи посадова особа виконавчого комітету сільської, селищної, міської Ради народних депутатів за місцезнаходженням жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, іншого нерухомого майна чи місцем
13PAGE1427115
розташування земельної ділянки накладають заборону їх відчуження:
за повідомленням установи банку, підприємства або організації про видачу громадянину позички на будівництво, капітальний ремонт чи купівлю жилого будинку;
при посвідченні договору довічного утримання;
при посвідченні договору про заставу жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна;
в усіх інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до Закону України від 2.10.1992 р. «Про заставу» предметом іпотеки можуть бути також належні громадянам на праві приватної власності земельні ділянки та багаторічні насадження.
Договір про іпотеку повинен бути нотаріально посвідчений.
Державний нотаріус, якщо це передбачено договором, одночасно з посвідченням договору накладає заборону на відчуження предмета іпотеки. Якщо такий договір посвідчено приватним нотаріусом, підставою для накладення державним нотаріусом заборони є повідомлення приватного нотаріуса про посвідчення ним договору, яким передбачається накладення заборони відчуження. (Частина друга статті 32 із змінами, внесеними згідно із Законом № 287/94-ВР від 14.12.94).
При зміні змісту забезпеченого іпотекою зобов'язання, а також при переході права власності на предмет іпотеки від заставодавця до іншої особи, провадиться відповідний запис у Книзі запису застав. Порушення вказаної вимоги тягне за собою недійсність вчинених змін.
Згідно ст. 114 Цивільного кодексу України при продажу частки в спільній власності сторонній особі решта учасників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку продажу з прилюдних торгів.
Продавець частки в спільній власності зобов'язаний повідомити в письмовій формі решту учасників спільяої часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких продає її. Якщо решта учасників спільної часткової власності відмовиться від здійснення права привілеєвої купівлі або не здійснить цього права щодо будинків протягом одного місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Якщо кілька учасників спільної часткової власності виявили бажання придбати частку в спільній власності, право вибору покупця надається продавцю.
При продажу частки з порушенням права привілеєвої купівлі інший учасник спільної власності протягом трьох місяців може звернутися до суду з позовом про перевід на нього прав і обов'язків покупця.
Згідно ст. 524 Цивільного кодексу спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Спадкоємство за законом має місце, коли і оскільки воно не змінено заповітом.
Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.
Заповідач може у заповіті позбавити права спадкоємства одного, кількох або всіх спадкоємців за законом.
Хоча ст. 141 Земельного кодексу нецільове використання земельних ділянок є підставою припинення лише права користування землею, а не власності на неї, цільове призначення земельної ділянки залишається одним з принципів земельного права. Ділянка не отримується і не набувається «про всякий випадок», у будь-якої частки землі завжди є конкретна мета використання. Про це свідчать і правові приписи ст.ст. 20, 21 Земельного кодексу. Це є суттєве, але суспільно значуще обмеження права власності на землю.
Певні обмеження і вимоги до власників і користувачів земельних ділянок, які здійснюють їх забудову, встановлюються законом України від 16.11.1992 р. зі
13PAGE1427315
змінами від 8.02.2001 р. «Про основи містобудування», законом від 20.05.1999 р. «Про архітектурну діяльність «, законом від 20.04.2000 р. «Про планування і забудову територій*. Державними будівельними нормами і правилами (ДБН).
Земельним кодексом регулюються відносини, що виникають щодо володіння, користування і розпорядження землею. Суспільні відносини щодо використання інших природних об'єктів надр, лісів, вод, рослинного і тваринного світу регулюються відповідними нормативно-правовими актами поресурсного екологічного законодавства, яке в деяких випадках передбачає врахування інтересів власників земельних ділянок. Наприклад, законом України від 22.02.2000 р. «Про мисливське господарство та полювання» передбачено, що відносини між власниками або користувачами земельних ділянок і користувачами мисливських угідь регулюються відповідними договорами.
Обмеження використання земельною ділянкою, як і право земельного сервітуту, підлягає державній реєстрації. Час дії обмежень встановлюється законом або договором.
Стаття 112, Охоронні зони 1. Охоронні зони створюються:
а) навколо особливо цінних природних об'єктів, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій тощо з метою охорони і захисту їх від несприятливих антропогенних впливів;
б) уздовж ліній зв'язку, електропередачі, земель транспорту-, навколо промислових об'єктів для забезпечення нормальних умов їх експлуатації, запобігання ушкодження, а також зменшення їх негативного впливу на людей та довкілля, суміжні землі та інші природні об'єкти.
2. Правовий режим земель охоронних зон визначається законодавством України.
Охоронні зони з особливими умовами використання земельних ділянок створюються навколо особливо цінних екологічних об'єктів, історико-меморіальних та історико-культурних заповідників, об'єктів культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій та інших об'єктів з метою забезпечення їх захисту та попередження негативного впливу від людської діяльності.
Згідно з Законом України від 16.06.1992 р. «Про прнродно-заповідний фонд» для забезпечення необхідного режиму охорони природних комплексів та об'єктів природних заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях установлюються охоронні зони.
В разі необхідності охоронні зони можуть установлюватися на територіях, прилеглих до окремих ділянок національних природних парків, регіональних ландшафтних парків, а також навколо заказників, пам'яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологічних парків та парків-пам'яток садово-паркового мистецтва.
Розміри охоронних зон визначаються відповідно до їх цільового призначення на основі спеціальних обстежень ландшафтів та господарської діяльності на прилеглих територіях.
Режим охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду визначається з урахуванням характеру господарської діяльності на прилеглих територіях, на основі оцінки її впливу на навколишнє природне середовище.
В охоронних зонах не допускається будівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно-заповідного фонду. Оцінка такого впливу здійснюється на основі екологічної експертизи, що проводиться в порядку, встановленому законодавством України.
Положення, що визначають режим кожної з охоронних зон територій та об'єктів природно-заповідного фонду, затверджуються державними органами, які приймають рішення про їх виділення.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11 грудня 1999 р. затверджено Порядок встановлення охорон-
13PAGE1427515
них зон навколо об'єктів, призначених для гідрометеорологічних спостережень та інших видів, гідрометеорологічної діяльності та режим їх використання.
В охоронних зонах об'єктів, віднесених до реперної мережі (станції, пости, пункти спостережень, призначені для отримання неперервних, однорідних, репрезентативних даних, необхідних для встановлення багаторічних тенденцій змін клімату, гідрологічного режиму, забруднення навколишнього природного середовища), забороняється:
будівництво та розміщення будь-яких споруд та інших об'єктів;
розміщення стоянок автомобільного і водного транспорту, тракторів, комбайнів, інших машин і механізмів;
спорудження зрошувальних і осушувальних систем;
виконання гірничих, будівельних, монтажних, вибухових робіт та планування грунту;
видобування корисних копалин, у тому числі будівельних матеріалів;
висаджування дерев і чагарників;
влаштування звалищ сміття, гноєсховищ, вигребів, полігонів і накопичувачів побутових і промислових відходів, кладовищ, скотомогильників;
кидання якорів, проходження з відданими якорями, ланцюгами, лотами, волокушами і тралами, проведення днопоглиблювальних і землечерпальних робіт;
виділення рибогосподарських ділянок, вилов риби.
Згідно ст. 11. Закону України від 10.11.1994 р. «Про транспорт» з метою забезпечення належної експлуатації споруд та інших об'єктів транспорту, а також охорони земель від негативного впливу зазначених об'єктів на землях, наданих у користування підприємствам транспорту, можуть встановлюватися охоронні зони з особливими умовами землекористування.
У відповідності з Законом України від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику« в охоронних зонах електричних мереж, а також інших особливо важливих об'єктів електроенергетики діють обмеження, передбачені законодавством України щодо використання земель.
Згідно з Законом України «Про залізничний транспорт» для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв'язку, інших пристроїв та об'єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони.
Охоронні зони ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об'єктів залізничного транспорту.
Порядок встановлення охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 30.03.1994 р. Єдиними правилами ремонту, утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними і охорони забороняється причалювати на човнах до опор мостів, влаштовувати стоянку човнів у межах охоронної зони мостів;
купатися, прати білизну, ловити рибу під мостами і в межах їх охоронних зон;
палити на шляхопроводах, мостах, естакадах, пішохідних містках, у тунелях і підземних пішохідних переходах.
У спеціально обладнаних місцях для стоянки транспортних засобів і місцях відпочинку учасників дорожнього руху забороняється:
засмічувати територію, а також мити транспортні засоби в непередбачених для цього місцях;
розпалювати вогнища в місцях, які для цього непередбачені, та залишати вогнища непогашеними;
торгівля без дозволу власника дорожнього об'єкта або уповноваженого ним органу та без погодження з Державтоінспекцією;
зливати відпрацьовані мастила на землю чи дорожнє покриття;
псувати обладнання місць стоянки, пошкоджувати зелені насадження.
Забороняється будівництво житлових будинків, господарських і промислових споруд у придорожній зоні автомобільних (позаміських) доріг на такій відстані від краю проїзної частини:
на ділянках доріг державного значення І, II і III категорій, що побудовані або будуються в обхід міст і селищ міського типу, сільських населених пунктів не менше ніж 100 метрів;
на під'їздах до обласних і великих промислових центрів 50 метрів;
на ділянках доріг державного значення між населеними пунктами 32,5 метра.
Згідно з Правилами охорони електричних мереж, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 4.03.1997 р. для створення нормальних умов експлуатації електричних мереж, забезпечення їх збереження та дотримання вимог техніки безпеки здійснюються такі заходи:
відводяться земельні ділянки; встановлюються охоронні зони; визначаються мінімально допустимі відстані; прокладаються просіки у лісових, садових, паркових та інших багаторічних насадженнях.
У межах охоронних зон землі у їх власників та користувачів не вилучаються, а використовуються з обмеженнями, передбаченими цими Правилами.
Підприємства, установи, організації та громадяни, яким надано у власність, постійне або тимчасове користування земельні ділянки, де знаходяться об'єкти електричних мереж, зобов'язані вживати належних заходів до збереження зазначених об'єктів.
Охоронні зони електричних мереж встановлюються: уздовж повітряних ліній електропередачі у вигляді земельної ділянки і повітряного простору, обмежених вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення на відстань: (для повітряних ліній напругою):
13PAGE1427815
2 метрів до 1 кВ
10 метрів до 20 кВ
15 метрів 35 кВ
20 метрів 110 кВ
25 метрів 150, 220 кВ
ЗО метрів 330,400, 500, ±40 кВ
40 метрів 750 кВ;
уздовж переходів повітряних лівій електропередачі через водоймища (ріки, канали, озера та ін.) у вигляді повітряного простору над поверхнею водоймища, обмеженого вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх проводів за умови невідхиленого їх положення для судноплаввих водоймищ на відстань 100 метрів, для несудноплавних на відстань, передбачену для встановлення охоронних зон уздовж повітряних ліній електропередачі, що проходять по суші;
за периметром трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв на відстані 3 метрів від огорожі або споруди;
уздовж підземних кабельних лівій електропередачі у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами, що віддалені по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 1 метра;
уздовж підземних кабельних ліній електропередачі до 1 кВ, прокладених у містах під тротуарами, у вигляді земельної ділянки, обмеженої вертикальними площинами від крайніх кабелів на відстань 0,6 метра у напрямку будинків і споруд та на відстань 1 метра у напрямку проїжджої частини вулиці;
уздовж підводних кабельних ліній електропередачі у вигляді водного простору від поверхні води до дна, обмеженого вертикальними площинами, віддаленими по обидві сторони лінії від крайніх кабелів на відстань 100 метрів.
Мінімально допустимі відстані від електричних мереж до будинків, споруд, дерев та інших зелених насаджень, а також від проводів повітряних ліній електропередачі до земельної і водної поверхні встановлюються нормативними актами Міненерго, погодженими з заінтересованими органами.
Забороняється в охоронних зонах повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв виконувати будь-які дії, що можуть порушити нормальну роботу електричних мереж, спричинити їх пошкодження або нещасні випадки, а саме:
перебувати стороннім особам на території і в приміщеннях трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв, відчиняти двері і люки цих споруд, здійснювати самовільне переключення електричних апаратів та підминання до електричних мереж;
будувати житлові, громадські та дачні будинки;
влаштовувати будь-які звалища;
складати добрива, корми, торф, солому, дрова, інші матеріали;
розпалювати вогнища;
розташовувати автозаправні станції або інші сховища пально-мастильних матеріалів;
накидати на струмопровідні частини об'єктів електричних мереж і наближати до них сторонні предмети, підніматися на опори повітряних ліній електропередачі, електрообладнання трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв, демонтувати їх елементи;
саджати дерева та інші багаторічні насадження, крім випадків створення плантацій новорічних ялинок;
влаштовувати спортивні майданчики для ігор, стадіони, ринки, зупинки громадського транспорту, проводити будь-які заходи, пов'язані з великим скупченням людей, не зайнятих виконанням дозволених у встановленому порядку робіт;
запускати спортивні моделі літальних апаратів, повітряних зміїв;
здійснювати зупинки усіх видів транспорту (крім залізничного) в охоронних зонах повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище;
виконувати роботи із застосуванням ударних механізмів, скидати вантажі масою понад 5 тонн, скидати і зливати їдкі і ті, що спричиняють корозію, речовини, пально-мастильні матеріали (в охоронних зонах підземних кабельних ліній електропередачі);
13PAGE1428015
кидати якорі, проходити із закинутими якорями, ланцюгами, лотами, волокушами і тралами (в охоронних зонах підводних кабельних ліній електропередачі).
У межах охоронних зон повітряних і кабельних ліній, трансформаторних підстанцій, розподільних пунктів і пристроїв без письмової згоди енергопідприємств, у віданні яких перебувають ці мережі, а також без присутності їх представника забороняється:
будівництво, реконструкція, капітальний ремонт, знесення будівель і споруд;
здійснення усіх видів гірничих, вантажно-розвантажувальних, землечерпальних, підривних, меліоративних, днопоглиблювальних робіт, вирубання дерев, розташування польових станів, загонів для худоби, установлення дротяного загородження, шпалер для виноградників і садів, а також поливання сільськогосподарських культур;
проїзд в охоронних зонах повітряних ліній електропередачі машин, механізмів загальною висотою з вантажем або без нього від поверхні дороги понад 4,5 метра;
виконання земляних робіт на глибині понад 0,3 метра, а на орних землях на глибині понад 0,45 метра, а також розрівнювання грунту (в охоронних зонах підземних кабельних ліній електропередачі);
риболовля, збирання рослин, влаштування водопою, заготівля льоду (в охоронних зонах підводних кабельних ліній електропередачі).
Згідно з Правилами охорони ліній зв'язку, затвердженими постановою Кабінету Міністрів від 29.01.1996 р. на трасах кабельних і повітряних ліній зв'язку та проводового мовлення і навколо випромінюючих споруд електрозв'язку встановлюються охоронні зони:
для підземних кабельних і повітряних ліній зв'язку, що проходять поза населеними пунктами, це смута землі вздовж ліній, обмежена паралельними лініями, віддаленими від траси підземних кабелів або від крайніх проводів повітряних ліній на відстані 2 метрів з кожного боку;
для морських кабельних ліній зв'язку та для кабелів зв'язку на переходах через судноплавні і плавні річки, озера, водосховища та канали це ділянка водного простору за всією глибиною від поверхні води до дна, обмежена паралельними площинами, віддаленими від траси морського кабелю на відстані 0,25 милі, а від траси кабелю на переходах через річки, озера, водосховища та канали на відстані 100 метрів з кожного боку;
для наземних і підземних необслуговуваних регенераційних (підсилювальних) пунктів кабельних ліній зв'язку це ділянка землі, обмежена замкненою лінією, віддаленою від стінок контейнера регенераційного (підсилювального) пункту чи межі його обкладення на відстані 2 метрів;
для випромінюючих споруд електрозв'язку це ділянка землі, розміри якої визначаються проектом залежно від технічних характеристик цих споруд.
На трасах підземних кабельних ліній зв'язку поза населеними пунктами встановлюються замірні стовпчики, попереджувальні знаки або маркери, які є орієнтирами траси. Замірні стовпчики і попереджувальні знаки встановлюються як безпосередньо на трасі кабелю, так і на деякій відстані від нього, що в останньому випадку позначається на стовпчиках чи знаках.
Траси підземних кабельних ліній зв'язку в містах визначаються відповідною технічною документацією, примірник якої повинен знаходитись у відділі архітектури місцевого органу державної виконавчої влади або виконкому Ради.
Межі охоронних зон на трасах морських кабелів і на трасах кабелів зв'язку на переходах через судноплавні ріки, озера, водосховища та канали позначаються в місцях виведення кабелів на берег інформаційними заборонними знаками. Траси морських кабельних ліній зв'язку зазначаються в Повідомленнях мореплавцям і наносяться на морські карти.
Між спорудами ліній зв'язку або проводового мовлення, іншими найближчими спорудами встановлюється мінімально допустима відстань (розрив), що визначається правилами будівництва відповідних споруд.
На трасах радіорелейних ліній зв'язку та телефонної каналізації визначаються окремі ділянки землі, на яких забороняється будувати будь-які об'єкти (споруди), садити дерева з метою запобігання екрануючій дії на розповсюдження радіохвиль і порушенню телефонної каналізації кореневою системою. Розташування і межі таких ділянок передбачаються в проектах на будівництво цих ліній і наносяться працівниками відділу архітектури місцевого органу державної виконавчої влади та виконкому Ради на топографічні карти.
У межах охоронних зон ліній зв'язку та проводового мовлення і навколо випромінюючих споруд електрозв'язку без письмової згоди підприємств, у віданні яких перебувають ці лінії, а також без присутності їх представника забороняється:
виконувати різного виду будівельні, монтажні, вибухові і земляні роботи, а також розрівнювати грунт за допомогою бульдозера, екскаватора, скрепера, грейдера та іншої землерийної техніки;
проводити сільськогосподарські земляні роботи на глибині більш як 0,3 метра;
проводити геологознімальні, розвідувальні, геодезичні та інші роботи, пов'язані з бурінням свердловин, розробкою шурфів і взяттям проб грунту;
саджати дерева, розташовувати польові стани (табори), утримувати худобу, складати матеріали, корми, добрива, розпалювати вогнища, влаштовувати стрільбища;
облаштовувати проїзди та стоянки автотранспорту, тракторів та інших механізмів;
провозити великогабаритні вантажі під проводами ліній зв'язку та проводового мовлення;
розміщувати причали для стоянки суден, барж та плавучих кранів, проводити вантажно-розвантажувальні, днопоглиблювальні і землечерпальні роботи, опускати якорі, проходити з випущеними якорями, ланцюгами, лотами, волоками і тралами, виділяти рибопромислові ділянки, добувати рибу або інших водяних тварин та рослин придонними знаряддями вилову, влаштовувати водопої, колоти та заготовляти лід.
Стаття 113. Зони санітарної охорони
1. Зони санітарної охорони створюються навколо об'єктів, де є підземні та відкриті джерела водопостачання, водозабірні та водоочисні споруди, водоводи, об'єкти оздоровчого призначення та інші, для їх санітарно-епідеміологічної захищеності.
2. У межах зон санітарної охорони забороняється діяльність, яка може призвести до завдання шкоди підземним та відкритим джерелам водопостачання, водозабірним і водоочисним спорудам, водоводам, об'єктам оздоровчого призначення, навколо яких вони створені.
3. Правовий режим земель зон санітарної охорони визначається законодавством України.
Зони санітарної охорони створюються для санітарно-епідеміологічної захищеності вразливих екологічних чи рекреаційних об'єктів.
Згідно з Законом України від 10.01.2002 р. «Про питну воду та водопостачання» залежно від типу джерела питного водопостачання (поверхневе, підземне), ступеня його захищеності і ризику біологічного, хімічного та радіаційного забруднення, особливостей санітарних, гідрогеологічних і гідрологічних умов, а також характеру забруднюючих речовин встановлюються зони санітарної охорони та окремі пояси особливого режиму цих зон.
Встановлення меж зон санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання здійснюється у процесі розроблення проекту землеустрою.
Межі зон санітарної охорони та поясів особливого режиму встановлюються органами місцевого самоврядування за погодженням з місцевими органами виконавчої влади з водного господарства та органами державного санітарно-епідеміологічного нагляду.
Зони санітарної охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання входять до складу' водоохоронних зон і поділяються на три пояси особливого режиму:
13PAGE1428415
перший пояс (суворого режиму) включає територію розміщення водозабору, майданчика водопровідних споруд і водовідвідного каналу;
другий і третій пояси (обмеження і спостереження) включають територію, що відводиться для забезпечення охорони джерел та об'єктів централізованого питного водопостачання.
У межах зони санітарної охорони джерел питної води та об'єктів централізованого питного водопостачання господарська та інша діяльність обмежується:
забороняється розміщення, будівництво, введення в дію, експлуатація та реконструкція підприємств, споруд та інших об'єктів, ва яких не забезпечено в повному обсязі дотримання всіх вимог і виконання заходів, передбачених у проектах зон санітарної охорони, проектах на будівництво та реконструкцію, інших проектах.
У межах першого поясу зони санітарної охорони забороняється:
скидання будь-яких стічних вод, а також купання, прання білизни, вилов риби, випасання, водопій худоби та інші види водокористування, що впливають на якість води;
перебування сторонніх осіб, розміщення житлових і громадських будівель, організація причалів плаваючих засобів, застосування пестицидів, органічних і мінеральних добрив, прокладення трубопроводів, видобування гравію чи піску, проведення днопоглиблювальних та інших будівельно-монтажних робіт, безпосередньо не пов'язаних з експлуатацією, реконструкцією чи розширенням водопровідних споруд і мереж;
заготівля деревини в порядку рубок лісу головного користування.
У межах другого поясу зони санітарної охорони забороняється:
розміщення складів пально-мастильних матеріалів, пестицидів та мінеральних добрив, накопичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопро-водів, шламосховищ та інших об'єктів підвищеної небезпеки, що створюють небезпеку хімічного забруднення вод;
використання хімічних речовин без дозволу державної санітарно-епідеміологічної служби;
розміщення кладовищ, скотомогильників, полів асенізації та фільтрації, зрошувальних систем, споруд підземної фільтрації, гноєсховищ, силосних траншей, тваринницьких і птахівничих підприємств та інших сільськогосподарських об'єктів, що створюють загрозу мікробного забруднення води, а також розміщення полігонів твердих відходів, біологічних та мулових ставків;
зберігання і застосування пестицидів та мінеральних добрив;
розорювання земель (крім ділянок для залуження і залісення), а також заняття садівництвом та городництвом;
осушення та використання перезволожених і заболочених земель у заплавах річок;
заготівля деревини в порядку рубок лісу головного користування;
видобування з водного об'єкта піску та проведення інших днопоглиблювальних робіт, не пов'язаних з будівництвом та експлуатацією водопровідних споруд,* влаштування літніх таборів для худоби та випасання її ближче ніж за 300 метрів від берега водного об'єкта;
закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти, підземне складування твердих відходів та розробка надр землі;
забруднення територій сміттям, гноєм, відходами промислового виробництва та іншими відходами.
У межах третього поясу зони санітарної охорони забороняється:
закачування відпрацьованих (зворотних) вод у підземні горизонти з метою їх захоронення, підземне складування твердих відходів і розробка надр, що можуть призвести до забруднення водоносного горизонту;
розміщення складів пально-мастильних матеріалів, а також складів пестицидів і мінеральних добрив, на-копичувачів промислових стічних вод, нафтопроводів та продуктопроводів, що створюють небезпеку хімічного забруднення підземних вод;
відведення у водні об'єкти стічних вод, що не відповідають санітарним правилам і нормам.
Межі інших водоохоронних зон визначаються в порядку, визначеному Водним кодексом України та постановою Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них.
Землі курортів це земельні ділянки, що мають лікувальне значення і створюють сприятливі умови для організації оздоровлення населення. Землі курортів підлягають особливій охороні.
Відповідно до Закону України від 5.10.2000 р. «Про курорти» з метою збереження природних властивостей наявних лікувальних ресурсів, запобігання забрудненню, пошкодженню та передчасному виснаженню цих ресурсів в межах курорту встановлюється округ санітарної (гірничо-санітарної) охорони.
Округ санітарної охорони поділяється на три зони:
перша зона (зона суворого режиму);
друга зона (зона обмежень);
третя зона (зона спостережень).
Встановлення меж зон санітарної охорони здійснюється в порядку розроблення проектів землеустрою.
Перша зона (зона суворого режиму) охоплює місця виходу на поверхню мінеральних вод, території, на яких розташовані родовища лікувальних грязей, мінеральні озера, лимани, вода яких використовується для лікування, пляжі, а також прибережну смугу моря і прилеглу до пляжів територію шириною не менш як 100 метрів.
На території першої зони (зони суворого режиму) забороняється:
користування надрами, не пов'язане з використанням природних лікувальних ресурсів, розорювання земель, провадження будь-якої господарської діяльності, а також інші дії, що впливають або можуть вплинути на розвиток небезпечних геологічних процесів, на природні лікувальні фактори курорту та його екологічний баланс;
13PAGE1428715
прокладення кабелів, у тому числі підземних кабелів високої напруги, трубопроводів, інших комунікацій;
спорудження будь-яких будівель та інших об'єктів, не пов'язаних з експлуатаційним режимом та охороною природних і лікувальних факторів курорту; скидання дренажно-скидних та стічних вод; влаштування стоянок автомобілів, пунктів їх обслуговування (ремонт, миття тощо);
влаштування вигребів (накопичувачів) стічних вод, полігонів рідких і твердих відходів, полів фільтрації та інших споруд для приймання та знешкодження стічних вод і рідких відходів, а також кладовищ і скотомогильників;
проїзд автотранспорту, не пов'язаний з обслуговуванням цієї території, використанням родовищ лікувальних ресурсів або природоохоронною діяльністю;
постійне і тимчасове проживання громадян (крім осіб, які безпосередньо забезпечують використання лікувальних факторів).
На території першої зони (зони суворого режиму) дозволяється провадити діяльність, пов'язану з використанням природних лікувальних факторів, на підставі науково обгрунтованих висновків і результатів державної санітарно-гігієнічної та екологічної експертиз виконувати берегоукріплювальні, протизсувні, протиобвальні, протикарстові та протиерозійні роботи, будувати хвилерізи, буни та інші гідротехнічні споруди, а також влаштовувати причали.
Забудова цієї території (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт та упорядкування об'єктів містобудування) здійснюється відповідно до законодавства, державних стандартів і норм, затвердженої містобудівної документації.
Друга зона (зона обмежень) охоплює: територію, з якої відбувається стік поверхневих і ґрунтових вод до місця виходу на поверхню мінеральних вод або до родовища лікувальних грязей, до мінеральних озер та лиманів, місць неглибокої циркуляції мінеральних та прісних вод, які формують мінеральні джерела; природні та штучні сховища мінеральних вод і лікуваль
13PAGE1428815
них грязей; територію, на якій знаходяться санаторно-курортні заклади та заклади відпочинку і яка призначена для будівництва таких закладів; парки, ліси та інші зелені насадження, використання яких без дотримання вимог природоохоронного законодавства та правил, передбачених для округу санітарно! охорони курорту, може призвести до погіршення природних і лікувальних факторів курорту.
На території другої зони (зони обмежень) забороняється:
будівництво об'єктів і споруд, не пов'язаних з безпосереднім задоволенням потреб місцевого населення та громадян, які прибувають на курорт;
проведення гірничих та інших видів робіт, не пов'язаних з безпосереднім упорядкуванням території;
спорудження поглинаючих колодязів, створення полів підземної фільтрації;
забруднення поверхневих водойм під час здійснення будь-яких видів робіт;
влаштування звалищ, гноєсховищ, кладовищ, скотомогильників, а також накопичувачів рідких і твердих відходів виробництва, інших відходів, що призводять до забруднення водойм, грунту, ґрунтових вод, повітря;
розміщення складів пестицидів і мінеральних добрив;
здійснення промислової вирубки зелених насаджень, а також будь-яке інше використання земельних ділянок і водойм, що може призвести до погіршення їх природних і лікувальних факторів;
скидання у водні об'єкти сміття, стічних, піде лане-вих і баластних вод, витікання таких вод та інших речовин з транспортних (плавучих) засобів і трубопроводів.
Третя зона (зона спостережень) охоплює всю сферу формування і споживання гідромінеральних ресурсів, лісові насадження навколо курорту, а також території, господарське використання яких без дотримання встановлених для округу санітарної охорони курорту правил може несприятливо впливати на гідрогеологічний режим родовищ мінеральних вод і лікуваль
13PAGE1428915
них грязей, ландшафтно-кліматичні умови курорту, на Його природні та лікувальні фактори.
На території третьої, зони (зони спостережень) забороняється:
будівництво підприємств, установ і організацій, діяльність яких може негативно впливати на ландшафтно-кліматичні умови, стан повітря, грунту та вод курорту;
спуск на рельєф неочищених промислових та побутових стічних вод, проведення вирубок зелених насаджень (крім санітарних рубок).
Третя зона (зона спостережень) є водночас межею округу санітарної охорони курорту і на її території дозволяється проведення видів робіт, які не впливатимуть негативно на лікувальні та природні фактори курорту, не погіршуватимуть його ландшафтно-кліматичних, екологічних і санітарно-гігіенічних умов.
Стаття 114. Санітарно-захисні зони
1. Санітарно-захисні зони створюються навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови.
2. У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.
3. Правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством України.
Зони санітарного захисту створюються з метою відокремлення території житлової забудови від екологічно небезпечних об'єктів і призначені для мінімізації наслідків їх діяльності.
Ст. 24 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» (в редакції від 21.06.2001 р.) передбачає, що з метою забезпечення оптимальних умов життєдіяль
13PAGE1429015
ності людини в районах житлової забудови, масового відпочинку і оздоровлення населення при визначенні місць розміщення нових, реконструкції діючих підприємств та інших об'єктів, які впливають або можуть впливати на стан атмосферного повітря, встановлюються санітарно-захисні зони.
Ст. 19 Закону України від 16.10.1997 р. «Про електроенергетику» передбачає, що для забезпечення безпеки населення, що мешкає в районі розташування об'єктів електроенергетики, встановлюються санітарно-захисні зони, розміри та порядок використання яких визначаються в нормативно-правових актах і проектах цих об'єктів, затверджених у встановленому порядку. П. З Правил охорони електричних мереж встановлює, що для захисту населення від впливу електричного поля встановлюються санітарно-захисні зони повітряних ліній електропередачі напругою 330 кВ і вище.
Дотримання режиму створення і функціонування сані тарно-захисних зон здійснюється на підставі СН 245-71 «Санітарні норми проектування промислових підприємств», п.10 ДБН-360-92 (Державних будівельних норм і правил). В санітарно-захисних зонах інженерно-технічних споруд і комунікацій забороняється проведення гірничих, вантажо-розвантажувальних, вибухових, меліоративних робіт, порушення ґрунтового покриву, використання водних джерел для обводнення тощо.
Найважливішою особливістю правового режиму таких зон є те, що у їх межах забороняється будівництво житлових об'єктів та об'єктів соціальної інфраструктури, пов'язаних з постійним перебуванням населення.
Якщо внаслідок порушення встановлених меж та режиму санітарно-захисних зон виникає необхідність у відселенні жителів, виведенні з цих зон об'єктів соціального призначення або здійсненні інших заходів, підприємства, установи, організації та громадяни суб'єкти підприємницької діяльності, місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування повинні вирішувати питання про фінансування необхідних робіт і заходів та строки їх реалізації.
13PAGE1429115
Стаття 115. Зони особливого режиму використання земель
1. Зови особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України та інших військових формувань, утворених відповідно до законодавства України, для забезпечення функціонування цих об'єктів, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, охорони державного кордону України, а також захисту населення, господарських об'єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, стихійних лих і пожеж, що можуть виникнути на цих об'єктах*
2. Уздовж державного кордону України встановлюється прикордонна смуга, у межах якої діє особливий режим використання земель.
3. Розмір та правовий режим прикордонної смуги встановлюються відповідно до закону.
Особливим видом земель несільськогосподарського призначення є землі, надані для потреб оборони держави. До їх складу входять землі, зайняті військовими містечками, полігонами, стрільбищами, таборами, місцями збереження і обслуговування військової техніки тощо. Згідно зі ст. 14 Закону України від 6.12.1991 р. «Про Збройні Сили в Україні» земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належить їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків.
Відповідно до Закону України від 4.11.1991 р. «Про державний кордон України» з метою забезпечення на державному кордоні України належного порядку Кабінетом Міністрів України встановлюється прикордонна смуга, а також можуть установлюватися контрольовані прикордонні райони.
Прикордонна смута встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону України на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок,
13PAGE1429215
озер та інших водойм з урахуванням особливостей місцевості та умов, що визначаються Кабінетом Міністрів України. До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
У прикордонній смузі та контрольованому прикордонному районі в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України, встановлюється прикордонний режим, який регламентує відповідно до цього Закону та інших актів законодавства України правила в'їзду, тимчасового перебування, проживання, пересування громадян України та інших осіб, провадження робіт, обліку та тримання на пристанях, причалах і в пунктах базування самохідних та несамохідних суден, їх плавання та пересування у внутрішніх водах України.
Дозвіл на в'їзд, тимчасове перебування, проживання, провадження робіт і пропуск у прикордонну смугу дають і здійснюють Прикордонні війська України разом з органами внутрішніх справ. У необхідних випадках Прикордонні війська України можуть запроваджу-' вати додаткові тимчасові режимні обмеження на в'їзд і провадження робіт у прикордонній смузі.
Згідно постанови Кабінету Міністрів України від 27.07.1998 р. «Про прикордонний режим» прикордонна смуга це ділянка місцевості, яка встановлюється безпосередньо вздовж державного кордону на його сухопутних ділянках або вздовж берегів прикордонних річок, озер та інших водойм у межах територій селищних і сільських рад, прилеглих до державного кордону, але не може бути меншою від ширини смуги місцевості, що знаходиться в межах від лінії державного кордону до лінії прикордонних інженерних споруджень.
До прикордонної смуги не включаються населені пункти і місця масового відпочинку населення.
Місцевими державними адміністраціями разом з відповідними підрозділами Прикордонних військ у межах прикордонної смуги та контрольованого прикордонного району визначаються місця масового відпочинку населення та місця для купання і рибальства, а також встановлюється порядок їх обладнання і використання.
13PAGE1429315
Утримання і випасання худоби в межах прикордонної смути можливе лише у місцях, визначених місце-вими державними адміністраціями разом з відповідними підрозділами Прикордонних військ, за сприятливої епізоотичної ситуації на цій території та за умови належного загородження цих місць власниками худоби.
З метою охорони території України від занесення з території інших держав збудників карантинних хвороб тварин, занесення або самостійного розповсюдження з-за кордону карантинних об'єктів рослин уздовж державного кордону встановлюється профілактична смуга, в якій забороняється утримання і випасання худоби. Ширина цієї смути, а також конкретні заходи щодо здійснення на її території контролю за санітарно-карантинним, ветеринарним, фітосанітарним та екологічним станом визначаються обласними державними адміністраціями разом з відповідними підрозділами Прикордонних військ.
Сільськогосподарські роботи, будь-яке будівництво, рубка лісу, полювання, а також водокористування у прикордонній смузі проводяться за узгодженням з відповідними підрозділами Прикордонних військ.
Розділ IV. НАБУТТЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ
Глава 19. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами
Стаття 116. Підстави набуття права на землю
1. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.
2. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
3. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:
а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;
б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;
в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.
4. Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.
5. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.
Відповідно до ст. 14. Конституції земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю фізичних та юридичних осіб гарантується у конституційному порядку. Це право набувається і реалізується громадянами та юридичними особами виключно відповідно до закону. Згідно ст. 2 Закону «Про власність» держава забезпечує стабільність правовідносин власності. Розділ IV Земельного кодексу, присвячений набут- тю і реалізації права на землю, передбачає конкретні заходи щодо здійснення конституційних положень та інших законодавчих актів стосовно одержання землі громадянами та підприємствами.
Підстави придбання права на землю, порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами, набуття права на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність), перехід права на земельну ділянку при переході права на будівлю і споруду тощо передбачені у главі 19 Земельного кодексу, яка цілком присвячена набуттю права на землю громадянами та юридичними особами. Разом з цим слід відзначити, що її зміст тісно пов'язаний із змістом попереднього розділу Земельного кодексу, зокрема із главами, присвяченими праву власності на землю, праву користування землею, праву земельного сервітуту, обмеженню прав на землю тощо.
Згідно з першою частиною ст. 116 Земельного кодексу, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених Земельним кодексом. В ній закріплені загальні положення щодо набування землі як вітчизняними, так і іноземними громадянами та юридичними особами.
Земельний кодекс не передбачає загальних вимог, якими необхідно володіти фізичній або юридичній особі
13PAGE1429615
для набуття земельної ділянки. Такі вимоги передбачені у Цивільному кодексі і охоплюються поняттям особи, із визначенням її правоздатності, дієздатності та правосуб'єктності. Земельне законодавство сприймає ці правові категорії при визнанні фізичних або юридичних осіб суб'єктами земельного права в цілому, та суб'єктом права на землю зокрема. Так, право на землю мають фізичні та юридичні особи, які володіють загально-цивільною правоздатністю за .цивільним законодавством України. Здійснювати конкретні правомочності стосовно реалізації земельних прав вони можуть при набутті дієздатності. У передбачених законом випадках їх земельні правомочності можуть здійснюватися законними представниками або уповноваженими особами і т.д.
Однак чинне земельне законодавство містить деякі спеціальні вимоги щодо набуття землі. Так, згідно ст. 130 Земельного кодексу покупцями земельних ділянок сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва можуть бути громадяни України, які мають сільськогосподарську освіту або досвід роботи у сільському господарстві, а також юридичні особи України, установчими документами яких передбачено ведення сільськогосподарського виробництва. Звичайно, такі земельно-правові вимоги не обмежують загальну праводіє-здатність громадян або підприємств, а відносяться до фактичного складу земельних правовідносин стосовно набуття земельних ділянок спеціального призначення.
Об'єктом права власності на землю є відокремлена Д земельна ділянка на конкретній місцевості, що визначена в натурі (Див. комент. до ст. 79 Земельного ко^] дексу).
Суб'єктами права земельної власності згідно із ст. 80 Земельного кодексу, виступають фізичні та юридичні особи, територіальні громади і держава. Громадяни та недержавні юридичні особи реалізують безпосередньо своє право власності на приватизованих землях, територіальні громади реалізують право власності безпосередньо або через органи місцевого самоврядуван
13PAGE1429715
ня на землях комунальної власності, а держава реалізує право земельної власності через відповідні органи державної влади на землях державної власності.
Громадяни і підприємства можуть набувати земельну власність як одноосібно, так і спільно з іншими фізичними та юридичними особами. Земельний закон, як і цивільне законодавство, підрозділяв спільну земельну власність на спільну часткову та спільну сумісну. (Див. комент. до ст. 86 Земельного кодексу).
Земельні ресурси країни можуть використатись громадянами та юридичними особами не тільки на засадах права власності, а й на підставі землекористування як одного із розповсюджених видів використання природних ресурсів. Воно також має конституційні засади. Так, згідно з положенням ст. 13 Конституції, кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.
Джерелом набуття земельних ділянок та права власності або права користування ними є землі державної або комунальної власності та рішення уповноважених органів щодо їх надання.
Рішення щодо надання земельних ділянок у власність та користування приймаються органами державної виконавчої влади або органами місцевого самоврядування. До таких органів державної виконавчої влади стосовно надання земельних ділянок із земель державної власності відносяться Кабінет Міністрів України, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні і районні державні адміністрації та держадміністрації м. Києва та Севастополя. Рішення про надання земельних ділянок із земель комунальної власності приймають органи місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, у тому числі ради міст Києва і Севастополя. Повноваження цих органів щодо прийняття відповідних рішень про надання земельних ділянок, визначені у 2-ій та 3-ій главі Земельного кодексу.
Слід зазначити, що Верховна Рада України взагалі не наділена повноваженнями щодо прийняття рішень про надання земельних, ресурсів у власність або у ко
13PAGE1429815
ристуваяня, а повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим в цій сфері обмежені розпорядженням землями, що знаходяться у спільній власності територіальних громад, а також підготовкою висновків щодо вилучення (викупу) та надання земельних ділянок із земель державної власності. Аналогічними повноваженнями у межах своєї компетенції наділені обласні та районні ради, а повноваження районних рад у містах взагалі визначаються міськими радами.
Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Передача земель державної або комунальної власності у власність громадян і юридичних осіб недержавної власності змінює форму власності на землю. Надання ж земельних ділянок у постійне користування юридичних осіб державної та комунальної власності, або орендне використання зазначених земель юридичними особами іншої форми власності та громадянами не впливають на форму земельної власності.
Передача земельних ділянок у власність і надання їх у користування є складними юридичними фактами, як за своїм документальним оформленням, так і за здійсненням відповідних реальних дій. Вони потребують, по-перше, звернення громадянина чи юридичної особи із заявою або клопотанням з доданням до них відповідних документів; по-друге, розгляду заяви або клопотання уповноваженим органом та прийняття відповідного рішення, а у необхідних випадках і надання дозволу на підготовку проекту відведення земельної ділянки; по-третє, розробки проекту земельного відводу, його погодження, розгляду та затвердження; по-четверте, перенесення проекту відведення на місцевість шляхом встановлення меж земельної ділянки; по-п'яте, одержання документів, які посвідчують право на землю; по-шосте, здійснення державвої реєстрації земельної ділянки. В окремих випадках передачі земельних ділянок у власність або у користування чинне законодавство потребує додаткових вимог, зокрема: висновку конкурсної комісії при передачі зе-
13PAGE1429915
мельної ділянки фермерському господарству, подання своїх висновків сільськими, селищними, міськими, районними, обласними радами, районними та обласними держадміністраціями за місцем розташування відповідної земельної ділянки тощо.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян у випадках приватизації ними земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, передбачена у зв'язку з тим, що раніше діюче земельне законодавство передбачало надання їм землі у постійне та тимчасове користування. Як вже зазначалося, чинний земельний закон не передбачає для громадян країни ані постійного, ані тимчасового землекористування, крім оренди землі. Тепер земельні ділянки, які були надані їм раніше у будь-який вид користування можуть бути приватизовані громадянами або переоформлені в оренду. (Див. комент. п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу).
Звичайно, набуття права власності на зазначені земельні ділянки може' здійснюватися громадянами на протязі встановленого терміну за їх бажанням, яке вони можуть висловити у зверненні із заявою до відповідних органів державної виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в залежності від того, у чиїй власності знаходиться земельна ділянка, яка підлягає приватизації. Для приватизації громадянами таких земельних ділянок у ст. 118 Земельного кодексу передбачається спрощений порядок їх набуття у приватну власність у зв'язку з тим, що вони вже перебувають у їх користуванні.
Стосовно земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян, але не підлягають безоплатної або оплатній передачі у приватну власність, вони до 1 січня 2005 року підлягають переоформленню в орендне користування на умові і в порядку, передбаченому Законом «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 року.
Одержання земельних ділянок громадянами у приватну власність передбачене у випадках приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Земельним законом встановлено, що в разі ліквідації державного чи кому, вального підприємства, установи або організації, землі якої перебувають у їх постійному* користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування переводяться до земель запасу або надаються громадянам та юридичним осо* бам для використання за їх цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.
Набуття земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах ворм безоплатної приватизації передбачена у ст. 121 Земельного кодексу. Слід звернути увагу на те, що земельний закон містить по меншій мірі два види нормування безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами за конкретними нормами та у розмірах земельної частки. Так, безоплатна передача земельних ділянок громадянам для будівництва і обслуговування жилого будинку та господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах не може перевищувати 0,25 гектара, а для ведення особистого селянського господарства не може бути більше двох гектарів.
Нормування безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами за розмірами земельної частки із земель державної або комунальної власності властиве лише для ведення фермерського господарства. Однак слід підкреслити, що безоплатне одержання землі громадянами в розмірах земельної частки (паю) може мати місце тільки із земель державної або комунальної власності сільськогосподарського призначення.
Безоплатна передача земельних ділянок у власність Громадян в межах норм, визначених у Земельному кодексу шляхом приватизації земельних ділянок, які перебувають у їх користуванні, одержання землі внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ і організацій та набуття земельних ділянок в межах норм безоплатної приватизації провадиться тільки один раз по кожному виду використання зазначених прав. У цій земельно-правовій нормі йдеться про безоплатну передачу земельних ділянок у власність громадян не тільки із
13PAGE1430115
земель сільськогосподарських підприємств державної або комунальної форми власності, а й з інших земель державної та комунальної власності, які можуть надаватися у приватну власність громадянам.
Щодо земель колективної форми власності, які існували за попереднім земельним законодавством, слід зазначити, що вони вже розпайовані і громадянам видані земельні сертифікати або державні акти на землю. Тому ця категорія громадян вже не має права на повторне безоплатне набуття земельних ділянок навіть і тоді, коли вони стали за минулий час працівниками державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, землі яких приватизуються.
Як і в раніше діючому земельному законодавстві, новий Земельний кодекс зберігає положення про те, що надання у користування земельної ділянки, яка перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після її вилучення (викупу) у встановленому порядку. У наведеній чистині ст. 116 земельного закону йдеться про набуття земельних ділянок у користування не тільки із земель державної або комунальної власності, а й із земельних наділів приватної власності. В зв'язку з цим на правовий інститут землекористування розповсюджуються вимоги глави 15 Земельного кодексу щодо реалізації права використання земельних ресурсів. Незважаючи на те, що право землекористування за новим земельним законом зберігається тільки у формі постійного користування землею лише для юридичних осіб державної і комунальної форм власності та тимчасового користування у формі оренди землі, тим Не менш земельне законодавство обмежує можливості виникнення подвійної правосуб'єкт-ності щодо землекористування на одну і ту ж земельну ділянку. Тому, наприклад, наданню земель у зазначені види землекористування повинно передувати їх вилучення або викуп у попередніх землекористувачів чи землевласників. . >
Набуття права землекористування, як і права власності на землю, вважається завершеним після здійснення державної реєстрації земельної ділянки у Кни
13PAGE1430215
зі записів реєстрації державних актів на права постійного користування землею і договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок.
Стаття 117. Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність
Передача земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність провадиться у порядку, встановленому цим Кодексом для юридичних осіб.
В Земельному кодексі закріплений засіб зміни форми власності на землю шляхом передачі земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність. В ній знайшло своє правове закріплення спільний засіб набуття права як для державної, так і для комунальної власності на землю. Проте порівняльний аналіз змісту ст. 83 та 84 нового земельного закону надає можливості для ствердження, що склад земель державної власності не тотожний складу комунальної власності на землю.
Проблема ускладнена і тим, що, відповідно до положень ст. 142 Конституції України, матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування, зокрема, є земля та інші природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст та районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Пізніше Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» 1997 року надав усій системі органів місцевого самоврядування поширені повноваження щодо володіння, користування і розпорядження земельними та іншими природними ресурсами.
13PAGE1430315
Тепер наведена земельно-правова норма знову вказує на передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність. На її розвиток п. 4 Прикінцевих положень Земельного кодексу передбачає розробку та прийняття закону про розмежування земельних ресурсів права державної та комунальної власності. У зв'язку з тим, що державна і комунальна форми земельної власності за новим земельним законодавством можуть мати місце, по суті, щодо всіх категорій земельного фонду країни, у прийнятті зазначеного спеціального закону про розмежування земель права державної та комунальної власності є нагальна потреба. Особливо це стосується розмежування земель житлової та громадської забудови у населених пунктах, земель промисловості і транспорту та інших категорій земельних ресурсів країни.
Але він не вступив у дію у зв'язку з відхиленням Верховною Радою проекту закону про розмежування земель державної та комунальної власності1.
Зміст ст. 117 Земельного кодексу викликає питання і стосовно тлумачення самого поняття «передача» земельних ділянок державної власності у комунальну власність та земельних ділянок комунальної власності у державну власність. Так, відповідно до ч. 2 ст. 83 земельного закону, землі в межах населених пунктів, а також за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності, вже перебувають у комунальній власності, в ч. 4 вказаної норми передбачено набуття територіальними громадами землі у комунальну власність у разі передачі їм земель державної власності, а земельно-правові норми, які присвячені правовому режиму окремих категорій земель вказують на можливість перебування відповідних земельних ділянок у комунальній власності.
1 Див.: Указ Президента України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» № 722/99 від 27 червня 1999 року та .постанову Верховної Ради України № 1020-14 від 8 вересня 1999 року.
13PAGE1430415
Приймаючи до уваги, що згідно із ст. 84 Земельного кодексу у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності, то немає особливих перешкод для передачі земельних ділянок комунальної власності у державну форму власності. Проте тут також може виникнути певна низка питань, які не знайшли свого однозначного вирішення у земельному законі. Адже така передача може бути тільки добровільною, наприклад, у випадках добровільної відмови власника від земельної ділянки на користь держави, відчуження землі з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб або її відчуження за рішенням місцевого органу самоврядування, які в цілому охоплюються загальними підставами припинення права власності на землю, зазначеними в ст. 140 Земельного кодексу, але не в усьому е тотожними їм за своїм конкретним змістом.
Передача земель комунальної власності у державну власність може бути як безоплатною, так і оплат-ною. Так, добровільна відмова власника від земельної ділянки може провадитися у формі безоплатного повернення землі державі на тих же засадах, на яких вона була ним передана у комунальну власність, а при відчуженні земельної ділянки її комунальним власником може мати місце оплатна передача землі відповідному державному органу, тобто на підставі договору ку-півлі-продажу. Що стосується примусових підстав припинення земельної власності із наступною передачею державі, які можуть застосовуватися до комунальних землевласників, то думається, що вони не охоплюються змістом цієї норми і передбачені в інших статтях нового земельного закону.
Відповідно до положення ст. 117 Земельного кодексу передача земельних ділянок у державну власність провадиться в порядку, встановленому для набуття землі юридичними особами. Із цього випливає, що відповідні державні органи, як і юридичні особи, звертаються з клопотанням про передачу конкретної земельної ділянки у державну власність до певного місцевого органу самоврядування, який розглядає її у встано
13PAGE1430515
вленому законом порядку і передбачені строки, приймає відповідні рішення та здійснює певні дії, тобто виконує усі вимоги законодавства, які передбачені для надання земельної ділянки юридичній особі. Такий порядок цілком відповідає змісту ст. 14 Конституції щодо набуття державою права власності на землю із земельних ресурсів комунальної власності і сприяє забезпеченню земельної рівноправності усіх землевласників.
Стаття 118, Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами
1. Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.
2. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.
3. Громадяни працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до сільської, селищної, міської ради або районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації.
4. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель.
5. Передача земельних ділянок у власність громадянам працівникам державних та комунальних
13PAGE1430615
сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонерам з їх числа провадиться після затвердження проекту приватизації земель у порядку, встановленому цим Кодексом.
6. Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання.
7. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення.
8. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін.
9. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування.
10. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність.
307
11. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.
Приватизація як засіб набуття права власності являє собою передачу об'єктів права державної власності у приватну власність громадян. Вона відноситься до ринкових правових інструментів і пов'язана з переходом від планової економічної системи до ринкових засад господарювання. Функціонування національного господарства країни на ринкових засадах без приватизації землі неможливе. Тому наведена норма Земельного кодексу присвячена порядку безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами і охоплює усі категорії земель земельного фонду України, щодо яких здійснюється безоплатна приватизація земельних ділянок. Незважаючи на те, що порядок набуття земельних ділянок громадянами у формі їх безоплатної приватизації є відносно новим явищем у нашій країні, він одержав широке визнання у земельному законодавстві. Детальна регламентація порядку безоплатної приватизації землі є засобом реалізації громадянами України свого конституційного права на землю та забезпечення законності у цій сфері.
У статті, що коментується, йдеться про приватизацію громадянами земельних ділянок, які вже знаходяться у їх користуванні. Справа в тому, що за минулий термін здійснення приватизації землі не усі громадяни набули права приватної власності на земельні ділянки, які були надані їм раніше на праві землекористування. Перш за все це стосується права постійного землекористування громадян, яке було найбільш поширеним у минулі часи. Тепер чинний земельний закон не передбачає таку основу використання земельних ділянок громадянами.
ТЗиходячи із змісту наведеної норми, яка охоплює усі .раніше відомі види землекористування громадянами можна висловити думку про те, що вона розповсюджуються і на тимчасове землекористування, у тому числі
13PAGE1430815
і на орендних засадах. Але для приватизації таких земельних ділянок необхідні певні умови, наприклад, вони повинні підлягати приватизації, потрібна згода власників на їх приватизацію тощо. У разі відсутності таких умов тимчасові види землекористування, які раніше існували, підлягають переоформленню в оренду. Таким чином, наведена земельно-правова норма нового земельного закону за своїм змістом підлягає поширеному тлумаченню і розповсюдженню на тимчасове землекористування. .,-
Громадяни, зацікавлені у приватизації зазначених земельних ділянок, подають про це заяву у письмовій формі до відповідної державної адміністрації або ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Слід мати на увазі, що повноваження цих органів передбачені не тільки в главах 2-й та 3-й Земельного кодексу, а й у відповідних розділах Законів «Про місцеве самоврядування в Україні» та «Про місцеві державні адміністрації». Розгляд заяв громадян про приватизацію відповідних земельних ділянок зазначеними органами здійснюється за належністю земель на праві власності. У межах встановлених норм їх приватизація здійснюється безоплатно, а частина земельної ділянки, яка перевищує встановлені норми безоплатної приватизації, може надаватися у приватну власність за плату.
Земельний кодекс у ч. 2 ст. 118 передбачає строки розгляду заяв громадян та прийняття відповідного рішення щодо приватизації вказаних земельних ділянок, якими вони користуються. Уповноважені органи повинні прийняти такі рішення у місячний строк. Вони приймаються на підставі відповідних технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки, які додаються до заяви. Такими технічними матеріалами можуть бути схеми розташування земельної ділянки, план-проект розміщення будівлі, а до документів слід віднести державний акт на право постійного землекористування, відомості про реєстрацію договору тимчасового або орендного землекористування, і навіть витяги із колишніх земельно-шнурових та погосподарчих книг місцевих рад. Шдготов
13PAGE1430915
ка, зібрання та надання технічних матеріалів і необхідних документів є обов'язком громадянина.
Деякими особливостями характеризується порядок приватизації земельних ділянок громадянами, передбачений ч. З ст. 118 Земельного кодексу. Так, громадяни працівники державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, а також пенсіонери з їх числа, зацікавлені в безоплатному одержанні у власність земельних ділянок, які перебувають у постійному користуванні цих підприємств, установ та організацій, звертаються з клопотанням про приватизацію цих земель відповідно до місцевої ради або державної адміністрації. Як безпосередньо свідчать положення наведеної норми земельного закону, зазначені землі не знаходяться у постійному користуванні громадян, а надані у постійне користування державних та комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій. Тому для громадян працівників цих підприємств, а також пенсіонерів з їх числа, передбачається звернення до зазначених вище органів не із*звичайною заявою, а з клопотанням про надання земельних ділянок у безоплатну приватну власність.
Безумовно, клопотання, як і заява громадянина, містить визначення його зацікавленості в одержанні земельної ділянки на засадах права власності. Проте клопотання може включати до свого змісту певні вимоги, які не є обов'язковими для заяви. До них, зокрема можна віднести дані про призначення земельних угідь, з яких бажано виділити земельні ділянки, мету використання землі, розміри їх площ, місце розташування та схематичну конфігурацію тощо, які у порівнянні, наприклад, із земельними ділянками, що вже знаходяться у постійному користуванні громадян, є не відомими. Тому для безоплатної приватизації громадянами зазначених земель більш значущими є технічні матеріали щодо обгрунтування вказаних даних та здійснення організаційно-правових заходів.
Клопотання громадян щодо безоплатного набуття земельних ділянок на