ЗНО 2016 Українська література. Поглиблений та базовий рівні. Комплексна підготовка до зовнішнього незалежного оцінювання.


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
1
















УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА



Комплексна підготовка

до зовнішнього незалежного оцінювання


П
оглиблений та
б
азовий рівні




За
чинною
програмою ЗНО




Укладач

Світлана Витвицька



















Тернопіль

Видавництво «Підручники і посібники»

2015

2

УДК
371.26

ББК 83.3 (4 Укр) я
721



У 45














Редактор
Інна Атаманюк

Дизайн
ер

обкладинки
Віталій Нехай
















У 45

Українська
література.

Комплексна
підготовка до зовні
ш-
нього незал
ежного оцінювання
.
П
оглиблений та
б
азовий рівні

/
уклад.

С.

Витвицька.


Тернопіль : Підручники і посібники,
2015
.


4
96

с.


ISBN
978
-
966
-
07
-
2711
-
3


Посібник містить теоретични
й матеріал, тестові зав
дання
різних
рівнів складності для базового та поглибленого рівнів
,
тексти пр
о-
грамових творів,
орієнтовні зразки власних висловлень

з української
літератури. Зміст матеріалів відповідає вимогам чинної Програми
зовнішнього незалежного оцінювання та чинних навчальних програм
з української літератури.

Для абітурієнтів, учнів 11 класу, учителів українсь
кої мови та
літератури.

УДК 371.26

Б
БК 83.3 (4 Укр) я
721












ISBN

978
-
966
-
07
-
2711
-
3








© Витвицька С.,
укладання, 2015

3

ПЕРЕДМОВА

Український центр оцінювання якості освіти запропонував вагомі зміни до процедур
и проведення

ЗНО
.
З метою забезпечити якісніший відбір студентів запропоновано
тести двох рівнів складності
. Дворівневі
тести складатимуться із двох частин:
базового і поглибленого рівнів
.

Базовий рівень

тесту з української мови та літератури складатимуть усі абітурієнти
, незалежно від т
о-
го, на яку спеціальність вони будуть подавати документи. До базової частини входитимуть завдання, вик
о-
нання яких дасть змогу виявити достатній для здобуття непрофільної вищої освіти рівень знань абітурієнта.
Поглиблений рівень

тесту з укр
аїнської мови та літератури складатимуть абітурієнти,
котрі

вступатимуть
на спеціальності, для яких поглиблений рівень вимагатимуть Правила прийому до конкретного університету.
Але слід мати на увазі, що завдання для тестів обох рівнів не виходитимуть за м
ежі програм ЗНО та шкіл
ь-
них програм.

Загальна кількість завдань
роботи поглибленого рівня



74 (58 завдань базового рівня та 16 завдань

поглибленого рівня).

На виконання роботи відведено 210 хвилин (150 хвилин на виконання завдань базового

рівня та 60 хвил
ин на виконання завдань поглибленого рівня).

Сертифікаційна робота з української мови і літератури поглибленого рівня складається із завдань 5 форм:

1.
Завдання з вибором однієї правильної відповіді

(№

1

23*, 29

33*, 34

53



базовий

рівень, №

59

62



поглиблений рівень). До кожного із завдань подано чотири або

п’ять варіантів відповіді, з яких лише один
правильний. Завдання вважається

виконаним, якщо учасник зовнішнього незалежного оцінювання вибрав і
позначив

правильну відповідь у бланках відповідей А

(базовий рівень) і А+ (поглиблений

рівень).

2. Завдання на встановлення відповідності (№

24

28*, 54

57


базовий рівень). До кожного завдання п
о-
дано інформацію, позначену цифрами (ліворуч) і буквами (праворуч). Щоб виконати завдання, необхідно вст
а-
новити
відповідність інформації, позначеної цифрами та буквами (утворити «логічні пари»). Завдання вваж
а-
ється виконаним, якщо учасник зовнішнього незалежного оцінювання правильно зробив позначки на перетинах
рядків (цифри від 1 до 4) і колонок (букви від А до Д)
у таблиці бланка відповідей А (базовий рівень).

3. Завдання на встановлення правильної послідовності (№

63

66


поглиблений рівень). До кожного
завдання подано перелік явищ (фактів), позначених буквами, які потрібно розташувати в правильній посл
і-
довності,
де перше явище (факт) має відповідати цифрі 1, друге


цифрі 2, третє


цифрі 3, четверте


цифрі 4. Завдання вважається виконаним, якщо учасник зовнішнього незалежного оцінювання правильно
зробив позначки на перетинах рядків (цифри від 1 до 4) і колонок (
букви від А до Г) у таблиці бланка відп
о-
відей А+ (поглиблений рівень).

4. Завдання з короткою відповіддю (№

67

74



поглиблений рівень). Завдання цієї

форми передбачає
відповідь на поставлені до тексту запитання з використанням

інформації з тексту, а також

застосування
знань і вмінь з курсу української мови. До

кожного завдання учасник зовнішнього незалежного оцінювання
самостійно

формулює відповідь і записує її в бланку відповідей Б+ (поглиблений рівень).

5. Завдання з розгорнутою відповіддю (№

58*



базов
ий рівень). Завдання цієї форми

передбачає ств
о-
рення учасником зовнішнього незалежного оцінювання власного

аргументативного висловлення на диск
у-
сійну тему в бланку відповідей Б (базовий

рівень).

Увага!

*



завдання з української мови базового рівня, резуль
тат виконання яких буде

зараховуватися як
де
р-
жавна підсумкова атестація
.

Демонстраційний варіант сертифікаційної роботи з української мови і літератури (поглиблений рівень)
2015

року можна переглянути за посиланням: http://testportal.gov.ua/prepare_ukr/.

П
ропонований
п
осібник покликаний допомогти абітурієнтам у підготовці до зовнішнього незалежного
оцінювання. Він уміщує матеріал, зміст якого відповідає вимогам чинної Програми зовнішнього незалежного
оцінювання та чинних навчальних програм з української літератури.

До
кожного твору, який пропонує Програма зовнішнього незалежного оцінювання, подано паспорт


основну коротку інформацію, яка потрібна для аналізу твору, довідковий матеріал з курсу української літ
е-
ратури (відомості з біографій письменників, основні питання т
еорії літератури, аналіз творів тощо). Цікавою
є рубрика «Думки про творчість», у якій наведено висловлювання відомих людей про певного письменника.
Це дасть можливість абітурієнтові зорієнтуватися у виконанні відповідних тестових завдань. Уміщено також
бі
льшість текстів творів, що рекомендовані Програмою зовнішнього незалежного оцінювання.

Окрім теоретичного та довідкового матеріалу, у книжці подано тестові завдання: з вибором однієї пр
а-
вильної відповіді та на встановлення відповідності


для базового рівн
я; завдання з однією правильною
відповіддю з п’яти варіантів, завдання на встановлення послідовності


для пог
либленого рівня.
Завдання
мають на меті перевірити знання абітурієнтами літературного процесу, життєвого і творчого шляху письменн
и-
ків; знання змі
сту творів та вміння їх аналізувати; перевірити оволодіння основними теоретико
-
літературними
поняттями тощо. Запропоновано також завдання з використанням ілюстрацій, які сприятимуть активній творчій
праці абітурієнта. Крім того, посібник містить орієнтовні

теми та зразки власних висловлень.

Перевагою посібника є і відповіді до тестових завдань, що дасть можливість вступникам реально оцін
и-
ти свої знання із предмета й сприятиме належній підготовці до зовнішнього незалежного оцінювання.

4

ОСНОВНІ ТЕОРЕТИКО
-
ЛІТЕР
АТУРНІ ПОНЯТТЯ

Література



різновид мистецтва, що відображає дійсність у художніх образах, створює н
о-
ву художню реальність за законами краси; результат творчого процесу автора, зафіксований у ві
д-
повідному тексті.

Письменник, стаючи автором твору,
перевтілюється в таку особистість, яка добирає образи,
творить предметний світ за власними законами, згідно з якими представляє читачеві ідеальне по
с-
лання
-
висловлювання.

Художній твір виникає як результат співтворчості творця і читача, що ведуть між собою
уя
в-
ний діалог. І цей об’єктивований результат співтворчості фіксується в тексті засобами писемної
мови, яка є формою розмовного мовлення автора, оповідача, персонажів. Цілісний художній світ,
створений уявою, що викликає такий же цілісний читацький образ.
Тому твір художньої літератури
не стільки відтворює дійсність, скільки моделює її авторське сприйняття, письменницьке бачення.
Тобто художня література є результатом творчості, засобом вислову, своєрідною мовною структ
у-
рою, яка конкретизується в читацькому

сприйнятті й певною мірою відтворює об’єктивну дій
с-
ність крізь призму суб’єктивного світу.

Головним
предметом зображення художньої літератури

є
людина, її життя, думки, п
е-
реживання, взаємозв’язки з природою і суспільством
.

Отож письменник вивчає моральни
й і дух
о-
вний світ не людини взагалі, а конкретної людини, її поведінку, взаємини з іншими людьми. Світ
думок і вчинків, духовну і моральну суть людини в художньому творі допомагають розкрити речі
та природа. У літературі розрізняють поняття
художній

образ

і
літературний герой
.


Художній образ



це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що ств
о-
рена за допомогою вимислу й має естетичне значення.

У кожному, навіть невеликому творі, не один, а багато образів. Основними є
образи персон
а-
жів
.

До
поміжну роль відіграють:



образи
-
картини природи

(пейзажі);



образи
-
речі

(описи обстановки);



образи
-
емоції

(ліричні мотиви).

Художні засоби, які характеризують персонажів:



дії та вчинки;



мовна характеристика;



авторська характеристика;



характеристика іншими п
ерсонажами;



портретна характеристика.

Літературний герой



це виразник сюжетної дії, яка розкриває зміст художнього твору.

Ліричний

герой

(у ліричному творі)


автор, безпосередньо присутній у ролі героя.

Прототип



конкретна історична або сучасна автору особа, яка послужила відправним м
о-
ментом для створення образу.

Тема



це коло життєвих явищ, подій, відображених у творі у зв’язку з певною проблемою, що
служить предметом авторського осмислення та оцінки. Тема тв
ору


це узагальнена основа змісту
художнього твору, те, про що в цілому йдеться в ньому. У творі тема існує у вигляді того вихідного
смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, темою вірша
Лесі Українки «Слов
о, чому т
и не твердая криця...»

є те, про що в цілому й коротко в ньому йдеться,


про суспільну роль поезії й поетичного слова. Тему твору доволі часто плутають з його фабулою,
подієвістю, змістом.

Ідея



це провідна думка твору про зображені у ньому життєві явищ
а. Її висвітленню підп
о-
рядковано всі картини й образи.

Мотив



це тема ліричного твору. Коли аналізують

ліричні твори, то кажуть не
«
те
ма
»
, а
«
мотив
»
. Наприклад, мотиви лірики Ліни Костенко (мо
тив відданості Вітчизні, жертов
ності та

ін.).
У баладі Тараса
Шевченка «Тополя» провідним є мотив невмирущості справжнього кохання, краси
вірності, а основою


мотиви усної народної творчості й стародавніх уявлень народу.

Композиція



це побудова літературного твору, тоб
то доцільний, з погляду

авто
ра, порядок,
у яком
у розгортаються події, з

являються персонажі. Адже художній твір


це дуже складна є
д-
5

ність, що будується з багатьох компонентів, які потрібно розмістити так, щоб читач і не помітив, як
вони з’єднані.

Одним з найважливіших компонентів композиції є
сюжет



п
одія чи система подій, через які
розкриваються конфлікт і характери персонажів за певних умов. В основі сюжету, щоб книга була
цікавою, завжди лежить зіткнення, суперечність


конфлікт
, дов
кола якого й обертаються події.

Виділяють такі
елементи традиційног
о сюжету:



експозиція

(початкова частина твору, де автор ознайомлює читача з героями, місцем подій,
обставинами тощо);



зав’язка

(подія чи ряд подій, що стануть причиною конфлікту);



розвиток подій;



кульмінація

(момент найбільшого напруження у творі (їх може
бути кілька або не бути
жодного);



розв’язка

(завершення розвитку подій).

Інколи автор оформлює експозицію і постпозицію як окремі розділи твору, тоді їх відповідно
називають
пролог

та
епілог.

Окрім сюжету, композицію творять
позасюжетні елементи:



ліричні
відступи

(моменти, коли автор висловлює власне ставлення до героїв, роздуми з
приводу описаних подій);



описи

(пейзажі,
інтер’єри
, екстер’єри, портрети);



діалоги, монологи, полілоги

(для
глибшого

розкриття характеру героїв).

Отож перебіг сюжету передбачає,
що конфлікти зав’
язуються, розгортаються, загост
рюються,
досягають кульмінаційних моментів, розв’язуються. Конфлікти проектуються на
проблеми
, які
автор порушує у творі.

Серед найбільш поширених проблем є
моральні

(добра і зла, дружби, зради, кохання, виб
ору
тощо),
національні

(національної самоідентифікації, функціонування національної мови тощо),
соціальні

(соціальної нерівності) та ін. Сукупність проблем, порушених автором у творі, становить
проблематику твору.

Усі високі почуття, натхнення, душевне під
несенн
я, викликані певною подією, яви
щем, ідеєю,
становлять
пафос

(настрій)
твору
. Вони продиктовані внутрішніми переконаннями і станом сам
о-
го автора. У пафосі емоційна напруга й думка становлять єдине гармонійне ціле.

РОДИ І ЖАНРИ ЛІТЕРАТ
УРИ

За основними
способами зображення літературні твори поділяють на три
роди
:



епос;



лірика;



драма.

Інколи твори мають ознаки двох літературних родів
(ліро
-
епос)

чи навіть трьох
(драматична
поема)
. Кожен літературний рід має свої жанри й види.

ЕПІЧНІ

ТВОРИ

Е
пос



художнє
відтворення зовнішнього стосовно письменника світу, розгорнуте в часі й
просторі.
Епічними

називають твори, у яких письм
енник в описово
-
розповідній фор
мі змальовує
події, людей та їхні вчинки. Епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто
б
і-
льшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів зображення подій і доль
розрізняють
три групи епічних жанрів:

малі, середні
та

великі.


Малі жанри:



есе

(фр.
essaі


спроба, начерк)


невеликий

за обсягом прозовий твір, що має довільну
композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи п
и-
тання, не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на
перетині художньої та публіцистичної (часом

науково
-
популяризаторської) творчості;



нарис



художньо
-
публіцистичний твір, у якому зображено реальні факти, події та конкр
е-
тних людей. За обсягом наближається до невеличкого оповідання, новели, але позбавлений
чіткої, завершеної фабули, обов’язкової для

новели, притаманної оповіданню. Фабула в н
а-
6

рисі подекуди намічена, має фрагментарний характер. Нарис


це твір суспільно
-
полі
-
тичної, побутової, історичної чи психологічної тематики;



фейлетон

(фр.
feuіlleton



аркуш)


сатиричний

жанр художньо
-
публіцис
тич
ної літер
а-
тури, що висміює негативні явища в суспільному житті;



усмішка



різновид гуморески, у якому поєднано жанрові особливості гумористичного
оповідання, анекдоту, фейлетону;



памфлет

(англ.
pamflet

від грец.
pan



усе,
phlego



палю)


різновид

літерат
урного чи
публіцистичного твору, зазвичай спрямований проти політичного устрою
в цілому чи
окремої його складової, проти певної

соціальної групи, пар
тії, керівництва

і т.

п., найча
с-
тіше


через ви
криття окремих їхніх представників
;



казка



це вид художньої

прози, що походить від
народних

оповідей, зазвичай коротка
розповідь про фантастичні події та персонажів. В основі казки


захоплива оповідь про
вигадані події і явища,

які сприймаються і переживають
ся як реальні. Для казок характерні
традиційність структ
ури і композиційних елементів (зачини, кінцівки та ін.), контрастне
групування дійових осіб, відсутність розгорнутих описів природи і побуту. Сюжет казки
багатоепізодний, з драматичним розвитком подій, зосередженням дії на героєві і щасл
и-
вим закінченням;



п
ритча



повчальна алегорична
оповідь
, у якій хронологічно послідовне зображення п
о-
дій і пригод у художньому творі підпорядковане моралізаційній частині твору. На відміну
від багатозначності тлумачення байки, у притчі зосереджена певна дидактична (повчал
ь-
на
) ідея;



легенда



це оповиті
казковістю

та фантастичністю перекази про якусь одну визначну і
с-
торичну подію чи особу, улюбленого персонажа (найчастіше реального);



міф



це вигадана
розповідь
, яка передає уявлення наших предків про Всесвіт, природу,
богів то
що;



новела



невеликий

за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з
несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією;



оповідання



невеликий прозовий
твір
, сюжет якого ґрунтується на певному (рідко кіл
ь-
кох) епізоді з
життя одного (іноді кількох) персонажа.

Середні жанри:



повість



це художній епічний
твір

середнього розміру, більший, ніж оповідання, але
менший, ніж роман. Окрім обсягу, повість
відрізняє
ться від
оповідання
розгорнут
іш
им
сюжетом, більшою кількістю
другорядних персонажів, повнішою та глибшою їх характ
е-
ристикою, наявністю описів. Розмежування повісті та роману менш виразне. Схожі вони
за предметом зображення (життєві будні чи вагомі історичні події), засобами зображення,
розкриттям характерів. Однак п
овість охоплює менше коло проблем, коротший період
життя героя.
Якщо в романі акцент робиться на розгортанні сюжету й розширенні кола пр
о-
блем, то в повісті сюжет більш статичний: акцентується на глибшому аналізі одного чи кіл
ь-
кох конфліктів, на описах.
Як
і в романі та оповіданні, значну роль у повісті відіграє ная
в-
ність

автора або розповідача;



кіноповість



твір
кіномистецтва
, сюжет якого порівняно складний, базується на цілій
низці подій і в якому досягається епічна широта охоплення зображуваної дійсності
. Це п
о-
вість, що створена зі свідомою орієнтацією на певні кінематографічні прийоми оповіді
(подрібнення дії на короткі епізоди, лаконічність діалогу та авторських пояснень, монта
ж-
ний характер епізодів
то
що). Видатним майстром і

пев
ною мірою

першовідкривач
ем цього
жанру був О.

Довженко («Зачарована Десна», «Україна в огні» та

ін.).

Великі жанри:



роман



літературний жанр, найбільш поширений у XІІІ

XX

ст.; великий за обсягом,
складний за будовою епічний твір, у якому широко охоплені життєві події, глибоко р
оз
к-
ривається історія формування характерів багатьох персонажів. Єдиної класифікації різн
о-
видів роману немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних
засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментал
ьний,
романтичний, екзистенціалістичний тощо. За змістом


соціальний, сімейно
-
побутовий,
соціально
-
побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький (сюжет як
о-
7

го насичений незвичайними подіями й характеризується їхнім несподіваним поворотом,
великою динамікою розгортання


Іван Багряний (Лозов

ягін)
«
Тигролови
»
), біографі
ч-
ний, науково
-
фантастичний та

ін. За часом розгортання сюжету


історичний (зображ
у-
ються минулі події), сучасний (зображуються теперішні події), роман про майбутнє (з
о-
бражують
ся передбачувані автором
події, наприклад у науково
-
фан
т
аст
ичному романі). За
тематикою чи зображуваним середовищем


урбаністичний роман, мариністичний роман.
Часом їх вважають підвидами роману, класифікованих за змістовим принципом (напр
и-
клад, автобіогра
фічний роман


різновид біографічного, роман на тему села


різновид
соціального, родинний роман


різновид сімейно
-
побутового);



хроніка



художній
літературний

твір, у якому послідовно розкривається історія суспіл
ь-
них чи родинних подій за тривалий проміжо
к часу (П.

Куліш «Чорна рада», І.

Нечуй
-
Левицький «Кайдашева сім’я»);



епопея



великі й
складні

епічні твори (романи, цикли романів).

Поєднання двох літературних або драматичних творів, пов’язаних між собою спільністю с
ю-
жету, дійових осіб тощо
,

називають д
илогією; трьох


трилогією, чотирьох


тетралогією.

ЛІРИЧНІ ТВОРИ

Л
ірика



один із трьох, поряд з епосом та драмою, родів художньої літератури та мистецтва,
у якому у формі переживань осмислюється сутність людського буття. В основі ліричного твору


думки

і переживання ліричного героя.

Ліричний герой



суб’єкт висловлювання в ліричному творі, своєрідний персонаж лірики.
«Ліричний герой»


це образ, що виникає в уяві читача під враженням висловлених у творі почу
т-
тів, переживань, роздумів. Ліричний герой не

обов’язково тотожний з автором. Через нього автор
або передає власні почуття, або ж просто відображає певні переживання.

Діапазон лірики


широкий. Усе, що хвилює, радує чи засмучує поета, може бути предметом
ліричного переживання. Характерна особливість

ліричного твору


лаконізм. Думки, почуття,
хвилювання та події в ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш узагальнені, ніж в
епосі. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори в прозі трапляються рідко
(вірші в прозі Лесі Ук
раїн
ки «Твої листи завжди пахнуть зо
в’ялими трояндами»). Ліричні твори
майже завжди безсюжетні, викликають у читача емоції, збуджують думку, навіюють певний н
а-
стрій. У деяких ліричних творах є конфлікт між ліричним героєм і оточенням, він сповнює ліри
ч-
ний
твір драматизмом («Сонце заходить» Т.

Шевченка, «Каменярі» І.

Франка).

Жанри лірики:



ода


урочистий ліричний твір, написаний на честь видатної людини, важливої суспільної
події тощо;




(іт.



звучати)


ліричний вірш, що складається із чотирн
адцяти рядків
п’ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів (катренів) з перехре
с-
ним римуванням та двох тривіршів (терцетів) з усталеною схемою римування:
абаб, абаб,
ввд, еед


або (рідше) перехресною
:

абаб, абаб, вде, вде;



псалом

(грец.
psalmos



пісня, гра на струнному інструменті)


пісня релігійного змісту.
Псалми були популярними в добу бароко. Відомі псалми Г.

Сковороди («Сад божестве
н-
них пісень»), Т.

Шевченка («Давидові псалми»);



епітафія

(грец.
epіtaphіos



надгробне слово)



вірш, який призначений для напису на
надгробному пам’ятнику. В Україні епітафії набули поширення в літературі бароко (Лазар
Баранович, Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович).
У літературі XX століття з’явилися
епітафії Василя Еллана
-
Блакитного (Еллансько
го), В.

Си
моненка, М.

Сома. Цей жанр не
втратив і сьогодні свого значення;



епіграма

(грец.
epіgramma



напис)


жанр сатиричної лірики. Епіграма була популя
р-
ною у

творчості Г.

Смотрицького, А.

Римші. Цей жанр використовували І.

Франко, В.

Са
-
мійленко, В.

С
осюра, Д.

Білоус, В.

Симоненко, П.

Осадчук;



елегія

(грец.
elegeіa



скарга)


ліричний твір меланхолійного, сумного змісту. Елегія
була улюбленим жанром сентименталістів,

українських романтиків (М.

Петренко, В.
Заб
і-
ла). Відомі елегії
-
сповіді (С.

Руданський
), елегії
-
думи (Т.

Шевченко), елегії
-
пісні
(Л.
Гл
і-
8

бов). Є елегії у творчому доробку І.

Франка

(«Майові елегії»), Лесі Українки («До мого
фортеп’яно»). До цього жанру звертаються й сучасні поети (І.

Драч, Л.

Костенко);



послання


ліричний твір, написаний у
формі листа або звернення до якоїсь особи чи л
ю-
дей. Для творів цього жанру характер
на дидактична або морально
-
філо
софська проблем
а-
тика, яка поєднується з панегіричною, гумористичною або сатиричною. До жанру посла
н-
ня зверталися Т.

Шевченко («І мертвим, і жи
вим, і ненарожденним землякам моїм в У
к-
ра
йні і не в Украй
ні моє дружнєє посланіє», «До Основ’яненка»), І.

Франко («Товаришам
із тюрми»), Леся Українка («Товаришці на спомин»). Вірші цього жанру є у творчому д
о-
робку П.

Тичини, М.

Рильського, М.

Драй
-
Хмари (
Драя), В.

Сосюри;



ліричний

портрет



це вірш, у якому дається оцінка певної реальної особи (Є.

Ма
ла
нюк
«До портрета Мазепи»). У ліричних портретах замальовується зовнішність і внутрішній
світ ліричного героя або конкретної особи;



думка (дума)



ліричний жа
нр медитативно
-
елегійног
о характеру. Думками є твори Т.
Ше
в-
ченка («Нащо мені чорні брови»), цикл віршів М.

Петренка «Думи та співи».

Художня література розвивається, лірика збагачується новими жанроутвореннями. У поети
ч-
ній практиці трапляюся жанри, запозич
ені з музики
(марш, ноктюрн, прелюдія, вальс, варіація,
сюїта, симфонія, рапсодія, реквієм, ораторія, кантата)
, живопису
(етюд, портрет, автопор
т-
рет, натюрморт, барельєф).

Іноді поети називають свої твори
монологами, репортажами, нар
и-
сами, оповіданнями,
новелами, памфлетами.

Оскільки дрібна класифікація ліричних творів у сучасній літературі неможлива, чисті жанри
трапляються рідко, відбувається їх синтез, тому виділяють широк
і жанрові групи творів, зокрема

лірику
філософську, медитативну, сугестивну, публ
іцистичну, сатиричну, наукову.

Філософська лірика

передбачає домінування раціонального над
емоційним. Її пред
мет


ф
і-
лософське освоєння людини і світу, загальні закономірності розвитку суспільства і природи. Філ
о-
софська лірика послуговується такими жанрам
и:
елегія, етюд, сонет, газель, рубаї.

Основні опозиції
медитативної лірики



«людина і суспільство», «
людина


лю
дина»,
«людина


особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі
поета». Художньою настановою медитації пост
ає аналіз душі, внутрішнього світу людини у спі
в-
відносності з оточенням.

Звідси в медитативних віршах
інтонації
-
роздуми.

Медитація спостеріга
лася в ліриці Л.

Барановича, Г.
Сковороди,
особливо в поетів
-
романтиків
:

Т.

Шевченка, П.
Куліша, І.

Франка, Лесі
Українки
;

символістів початку XX

ст.
:

П. Тичини, М.
Рил
ь-
ського, М.

Зерова, Є.

Плужника, В.

Свідзинського, Б.
-
І.

Антонича та багатьох інших. У сюжетному
аспекті медитація


це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в л
ю-
дях, у як
омусь життєвому явищі (В.

Стус «Палімпсести»).
Може виявлятись у
власне медитації
, у
формі своєрідних
психологічних етюдів

з місткою кінцівкою, нерідко репрезентує
елегійні роздуми

чи своєрідні
пейзажні замальовки
, що утворюють паралель із внутрішнім життя
м людини та іншим.

Сугестивна лірика

(лат.
suggestіo



натяк, навіювання)


жанрова група ліричних творів,
яка освоює духовну сферу, внутрішні конфлікти морально
-
психологічного характеру. Сугестивна
лірика


найчастіше потік почуттів, складні емоційні пере
живання без означення мотивів, причин,
незбагненні, невловимі стани ліричного героя, які важ
ко від
творити реалістичними засобами. С
у-
гестивні вірші пишуть поети філософського і медитативного складу мислення. Тут домінує імпр
е-
сіоністичний стиль, у ній на пер
шому плані


живе враження.
До сугестивної лірики найчастіше
вдаються митці з інтроспективн
им мисленням (Л.
Костенко «О
сінній день, осінній день, осінній...»
).

Публіцистична лірика



це відкрито тенденційні тв
ори. Її предмет


соціальні, по
літичні,
світоглядні проблеми; завдання


утвердити або з
аперечити якусь думку. Публіцис
тична лірика
адресується конкретній особі або широкому к
олу читачів. У ній органічно по
єднується раціональне
й емоціональне, вона вдається до такого способу вираження, як деклар
ація. Публіцистична лірика
використовує жанри
монологу, послання, оди, памфлету, репортажу, відкритого листа.

При вивченні ліричних творів часто використовую
ть тематичну класифікацію. Виді
ляють
такі
жанри:



громадянська лірика



розкриває
суспільно
-
націонал
ьні питання і почуття (В.

Сосюра
«
Любіть Україну
»
). У громадянській ліриці можна виділити
суспільно
-
політичну

і
патрі
о-
тичну

тематики;

9



інтимна лірика

відображає переживання героя, пов’язані з особистим життям. Її різновиди:



любовна



про кохання як стан душ
і ліричного героя
;



еротична



про тілесне чуттєве кохання
;



родинна
;



лірика дружби;



філософська лірика



осмислення

сенсу людського життя, проблеми добра і зла;



релігійна лірика



виражає

релігійні почуття і переживання;



пейзажна лірика



передає

роздуми і переживання ліричного героя, викликані явищами
природи;



сатирична лірика



викриває

суспільні або людські вади.

ДРАМАТИЧНІ ТВОРИ

Д
рама

(від гр. «дія»)


один з літературних родів, щ
о зображує дійсність безпосеред
ньо через
висловлювання та дію са
мих персонажів, здебільшого призначений для сценічного втілення.

Драма є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру.
Лише в колективній творчості письменника, режисера, художника, композитора й акторів вона може
стати
помітним явищем літературно
-
мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру
конфлікту драматичні твори поділяють на
такі

основні жанри:




трагедія



драматичний твір, який
ґрунтується

на гострому, непримиренному конфлікті
особистості, що прагне
максимально втілити свої творчі задуми, з об’єктивною неможл
и-
вістю їх реалізації. Конфлікт трагедії має глибокий філософський зміст, є надзвичайно а
к-
туальним у політичному, соціальному чи духовному планах, відзначається високим н
а-
пруженням психологічних пе
реживань героя. Трагедія майже завжди закінчується заг
и-
беллю головного героя. Кожна історична доба давала власні відповіді на причини зар
о-
дження трагічних конфліктів;



комедія



драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні
сус
пільні та побутові явища, розкрив
ається смішне в навколишній дій
сності чи людині;



власне драма



п’єса
соціального
, історичного чи побутового характеру з гострим кон
ф-
ліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої


переважно звичайні люди. Автор
праг
не розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій;



трагікомедія



вид
драматичного

твору, який має ознаки як трагедії, так і комедії;



драматична поема



невеликий за
обсягом

віршований твір, у якому поєднуються жа
н-
рові форми

драми та ліро
-
епічної поеми. Основу драматичної поеми становить внутрішній
динамічний сюжет, власне, конфлікт світоглядних та моральних принципів за відсутності
панорамного тла зовнішніх подій. Ліричні чинники переважають над епічними та драм
а-
тичними;



лір
ична драма



це
драматичний

твір, у якому помітну роль відіграють ліричні елементи.
У центр зображення автор виносить внутрішній світ героїв. У ліричній драмі значно пос
и-
люються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри,
скла
днішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки (Леся Українка «Одержима»);



драма
-
феєрія



п’єса
з казково
-
фантастичним

сюжетом і персонажами (Леся Українка
«Лісова пісня»);



містерія

(грец.
musterіon



таїнство, таємний релігійний обряд на честь яког
ось божес
т-
ва)


західноєвропейська

середньовічна релігійна драма, що виникла на основі літургі
й-
ного дійства. Містерія інсценізувала народження, смерть і воскресіння Христа. Ці три п
о-
д
ії християнської історії були її

композиційними центрами, навколо яких компонувалися
безліч інших євангелійних епізо
дів (по
кликання апостолів, оздоровлення хворого, зціле
н-
ня німого, Тайна вечеря). Містерійний сюжет міг замінюватися в окремих випадках не
тільки біблійним, а й світським, з
окрема історичним. У XІX

ст. виник жанровий різновид
містерії


романтична містерія



ліро
-
епічний твір з діалогічною формою викладу, в
якому фантастичний план поєднувався з реальним.

10

ЛІРО
-
ЕПІЧНІ ТВОРИ

Поряд з епосом, лірикою та драмою в літературі доволі
часто трапляються твори, у яких поє
д-
нуються особливості епічного, ліричного та драматичного родів літератури і суміжних сфер сусп
і-
льної діяльності людини, зокрема науки та публіцистики. Найчастіше відбувається поєднання еп
і-
чного й ліричного начал. Такого р
оду твори належать до
ліро
-
епосу
. Ліро
-
епічний твір


це літ
е-
ратурний твір, у якому гармонійно поєднуються зображально
-
виражальні засоби, притаманні лір
и-
ці та епосу, внаслідок чого утворюються якісно нові сполуки.
Людина тут зображується ніби у д
вох
планах
: з одного боку

передаються
певні події її життя, а з другого



переживання, емоції, настрої.

До творів такого штибу найчастіше відносять
баладу, думу, байку, співомовку,

а також
поему,

іноді


роман у віршах:



балада

(фр.
ballade,

від прованс.
ballar



тан
цювати)


жанр ліро
-
епічної поезії фантаст
и-
чного, історико
-
героїчного або соціально
-
побутового характеру з драматичним сюжетом;



дума



жанр суто
українського

речитативного народного та героїчного ліро
-
епосу



л
і-
ро
-
епічний твір про історичні чи соціально
-
по
бутові події;



байка



невеликий

алегоричний, здебільшого віршовий твір повчального змісту;



співомовка



короткий

гумористичний вірш, часто побудований на якомусь народному
анекдоті, дотепі, приказці чи казковому мотиві;



роман у віршах



різновид змішаного
жанру, найбільш об’ємний жанр ліро
-
епосу, який
поєднує багатоплановість, епічні принципи розповіді із суб’єктивністю, притаманною л
і-
ричним творам. Роман у віршах став популярним у XІX

XX

ст. Межують з ним драмати
ч-
на поема, віршована повість.

ТРОПИ

У зображ
енні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль відіграють спеціальні зас
о-
би образності мови. Вони допомагають письменникові втілити в словесну форму конкретні уя
в-
лення про предмети і явища, своє ставлення до них. Це завдання виконують не тільки с
лова і сл
о-
восполучення, вжиті у прямому значенні, а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні,
які називають тропами. В основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на
інші. За допомогою такого перенесення мова художнього тво
ру набуває особливого забарвлення і
яскравості. Це відбувається тому, що троп дає не те означення предмета чи явища, яке стало зви
ч-
ним, а виявляє ознаки, які зазвичай не виступають на перший план.

Троп

(грец.
τρόπος



зворот)


слово, вживане в переносному

значенні для характеристики
будь
-
якого явища за допомогою вторинних смислових значень, актуалізації його «внутрішньої
форми».

Основні різновиди тропів:



порівняння


троп, який полягає в
поясненні

одного предмета через інший, подібний до
нього, за допомогою єднальних сполучників:
як, мов, немов, наче, буцім, ніби

та

ін. («Бл
у-
кай та їж недолі хліб і вмри,
Як гордий флоренцієць,

у вигнанні»


Юрі
й Клен (О. Бу
р-
гардт)



або предиката:

подібний, схожий,

нагадує, здається

та

інші («На людське серце
свічка
є подібна
»


Б.
-
І.

Антонич). Трапляються випадки вживання порівняння у худо
ж-
ніх текстах у вигляді придієслівного орудного відмінка: «Кришталь, кришталь… і золоті
ворота / Горять на сонці
дорогим вогнем
»
(О.

Зуєвський);



алегорія



передавання

абстрактної ідеї (поняття, риси характеру тощо) за допомогою о
б-
разу. На відміну від багатозначного символу, значення алегорії однозначне і відділене від
образу; зв’язок між значенням і образом встановлюється за подібн
істю (наприклад,
лисиця

уособлює хитрість,
змія



підступність);



алегоричний образ

(гр. «іносказання»)


усе
зображене

має переносне значення. Основне
в алегоричному образі те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю. Алегори
ч-
ними є байки (можут
ь бути і ліричні

твори). Алегорична мова дістала

назву «езопівської»;



символ

(гр. «умовний
розпізнавальний

знак»)


споріднений з алегорією троп. Символ


образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму:
червона калина



дівчина;
сокіл



парубок;

11



метафора



слово чи словосполучення, що
розкриває

сутність одних явищ та предметів
через інші за схожістю чи контрастністю (
час летить, сонце сміється; «факіл неба цвіте
глечиками хмар»


В.

Голобородько);



уособлення (персоніфіка
ція)



образний

вислів, у якому ознаки
живої істоти або людини
переносяться на неживий предмет, явище. («
Вітер

з гаєм
розмовляє, шепче

з осокою»



Т.

Шевченко);



метонімія



це слово, значення якого
переноситься

на найменування іншого предмета,
пов’язаного
з властивим для даного слова предметом за своєю природою. Наприклад, т
а-
кий вислів, як «весь театр аплодував», містить у собі метонімію, виражену словом «театр».
Це слово вжите тут не у прямому, а в переносному значенні, оскільки, кажучи так, ми м
а-
ємо на ув
азі те, що аплодував не театр, а глядачі, які в ньому перебували. Метонімію часто
ототожнюють з метафорою або розглядають як її різновид. На відміну від метафори, мет
о-
німічне зіставлення предметів відбувається не за ознакою їх подібності, а за ознакою їх
с
уміжності, тобто належності до одного кола явищ, до понять одного порядку, пов’язаних
часовими, просторовими, причинно
-
наслідковими та іншими відношеннями;



синекдоха



один із засобів
увиразнення

поетичного мовлення, різновид метонімії. Син
е-
кдоха заснована

на кількісному зіставленні предметів та явищ. Вживання однини у зн
а-
ченні множини і навпаки, визначеного числа замість невизначеного, видового поняття з
а-
мість родового тощо;



перифраз

(гр. «опис, переказ»)


це
такий

образний вислів, у якому назва предмета
чи
явища замінюється описом його ознак. (Наприклад: замість
«
Т.

Шевченко
»

можна сказати

автор поеми «Наймичка»
);



оксюморон

(гр. «нісенітниця»)


поєднання

слів протилежного значення


літературно
-
поетичний прийом, що полягає у поєдна
нні протилежних за
змістом, кон
трастних понять,
що спільно дають нове уявлення
(живий труп, холодне полум’я);



епітет



один з основних тропів
поетичного

мовлення, призначений підкреслювати х
а-
рактерну рису, визначальну якість певного предмета або явища і, потрапивши в нове с
е-
ман
тичне поле, збагачувати його

новим емоційним чи смисловим нюан
сом (Д.
Череднич
е-
нко: «Покличу тебе / До
зеленого

шлюбу»), переводячи свої другорядні лексичні зна
чення
на основні. Цим він

від
різня
є
ться від звичайних означень («зелений листок»). Крім ориг
і-
нальних, авторських, епітетів (Олег Ольжич (Кандиба):
«скам’янілі дні»
), у художніх тв
о-
рах з’являються і постійні епітети (
«ясні зорі, тихі води»
). Найчастіше епітети виражают
ь-
ся прикметниками. Але бува
ють і епітети
-
іменники, зокрема

прикладки
(сестра
-
голу
-
бонька, хлопці
-
молодці);



гіпербола



навмисне перебільшення для посилення виразності й підкреслення сказаної д
у-
мки. Наприклад:
я говорив це тисячу разів

або
він
ходить з черепашачою швидкістю
;



літота



різновид метонімії (протилежний за значенням гіпербол
і), у якому міститься х
у-
дожнє поменшування величини, сили, значення зображуваного предмета чи явища (бабуся
«малесенька, ледве од землі видно»



оповідання Марка Вовчка (М.

Вілінської) «Сестра»).

ВИДИ КОМІЧНОГО



Гумор



різновид комічного,
зображення

життя у беззлобно
-
добродушному, жартівлив
о-
му тоні;



іронія

(гр. «прихована насмішка»)


один

з різновидів комічного, прихована насмішка або
стилістичний прийом, коли особа чи явище удавано схвалюються чи осуджуються з метою
досягти протилежного ефекту. Озн
ака іронії


подвійний смисл, причому істинним є не
прямо висловлений, а протилежний (наприклад:
«…Еней, таку уздрівши цяцю, не знав зі
страху, де стояв…»



І.

Котляревський);



сатира



гостра критика чогось, окремих осіб, лю
дських груп чи суспільства з ви
сміюва
н-
ням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках індивідуального,
суспільного й політичного життя
, суперечних із загальнообов’яз
ковими принципами чи вст
а-
новленими ідеалами (сатиричною є поема Т.

Шевченка «Сон» («У всякого своя

до
ля

»
)
;

12



сарказм


уїдлива, зла, гірка
насмішка

(наприклад:
«…Застукали сердешну волю та й
цькуємо…»



Т.

Шевченко);



гротеск



тип художньої
образності
, в основі якого лежить крайня міра умовності у від
-
творенні життя, коли зображувана дійсність постає не
ймовірною, аномальною, дивною.
Для гротеску характерне навмисне карикатурне спотворення форм і сутності предметів, п
о-
єднання реального і фантастичного, трагічного і комічно
го, нормального
й

абсурдного. Як
засіб художнього узагальнення, гротеск розкриває ал
огізм життєвих явищ, а отже, широко
застосовує
ться в сатиричних творах
(
поема
Т.

Шевченка «Сон»

(«У всякого своя доля…»
);



бурлеск



гумористична
переробка

певного твору, що характеризується невідповідністю
змісту формі: «високий», героїко
-
патріотичний зміс
т передається зниженим, іноді вульг
а-
ризованим стилем

і навпаки


буденний, «низький»


високим, піднесено
-
героїчним.
Яскравий зразок


поема І.

Котляревського «Енеїда», яка була переробкою однойменної
епічної поеми римського поета Вергілія. Зберігається ос
новний сюжет оригіналу, але в о
б-
разах богів, греків та троянців відтворено типові українські характери.

ПОЕТИЧНИЙ СИНТАКСИС

Одиницею мови в синтаксисі є речення. Існують гол
овні засоби синтаксичної органі
зації м
о-
ви, що надають їй емоційної виразності:



грам
атичне
оформлення

речень
;



порядок слів у
реченні
;



оформлення
інтонації

речень
.

Їх прийнято називати
фігурами
:



інверсія

(лат. «перестановка»)


це
незвичайний

порядок слів у реченні, необхідний для
підкреслення слова або слів, на які падає логічний наголос;



анафора

(гр. «віднесення вперед»)


єдинопочаток
, фігура поетичної мови, коли на поч
а-
тку речень або рядків повторюються однакові слова чи синтаксичні конструкції, а також
речення на початку строф;



епіфора

(гр. «віднесення далі»)


повторення

слів або висл
ову, що стоїть у кінці строфи
чи абзацу;



антитеза

(гр. «протиставлення»)


стилістична

фігура, у якій протиставляються життєві
явища, думки, образи з метою розкриття їх сутності;



алітерація



фонетичний
засіб
: повторення приголосних звуків для посилення ін
тонаці
й-
ної і смислової виразності;



асонанс



фонетичний засіб: повторення однакових голосних звуків у вірші з метою н
а-
дання йому милозвучності;



риторичні запитання



запитання, які не потребують відповіді або містять її у собі;



риторичні вигуки



це
слова

чи словосполучення, які передають радість, гнів, обурення,
інші почуття;



риторичні звертання



це
звертання

до неживих
предметів, абстрактних понять чи відсут
-
ніх

людей.

Риторичні запитання, вигуки

і звертання надають мові урочистого, піднесеного звучання.

Психологізм



якість художнього твору, через яку письменник передає внутрішній світ своїх
персонажів. Зачатки психологізму спостерігаються уже у творах усної народної творчості, де вони
проявляються через художній прийом психологічного паралелізму. Цей фо
льклорний прийом тв
о-
рчо використовували потім письменник
и, починаючи з доби сентименталізму, як у прозі, так і в
поезії. У літературі сентименталізму зображення внутрішнього світу людини стає обов’язковим.
Але письменники
-
сентименталісти внутрішнє намагали
ся передати через зовнішні ознаки: щоб
відобразити, наприклад, радість людини, описати щасливий вираз її обличчя. Опис почуттів був
загальним, йому не вистачало глибини. Романтичний психологізм глибший, але він охоплював
лише зображення сильних, яскравих п
очуттів, найтонші їх відтінки залишилися поза межами уваги
романтиків.

13

Лише з розвитком реалістичного напрямку в літературі психологізм отримує свій справжній
вияв. Для реалізму характерний раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості,
не
дооцінка позасвідомих процесів).

Цілком нової якості набув психологізм модерністської літератури. Модерністи визнавали інт
у-
їтивний шлях пізнання поряд
з логічним, вони зосереджувались на внутрішньому світі людини та
суб’єктивних враженнях героя. Для їх
психологізму характерна пильна увага до позасвідомих сфер
психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».

Асоціативність, асоціація

(від латин.
associatio



поєднання, сполучення)


це зв

язок

уя
в-
лень чи відчуттів, коли одне з них викликає у св
ідомості низку інших. Асоціювання відбувається
на підставі подібності
(поле як море
),

контрасту
(радість


сум),

суміжності в часі
(весна


цв
і-
тіння)

або в просторі
(небо


птахи).

Коли в групу поєднуються три уявлення чи відчуття і біл
ь-
ше, тоді виникає ас
оціативний ряд.

ТЕОРІЯ ВІРШУВАННЯ

(ВЕРСИФІКАЦІЯ)

Художнє мовлення має два основні різновиди: поезію (вірш) і прозу.

Поезія



це ритмічно організоване мовлення, що постає на основі конкретно
-
історичної ве
р-
сифікаційної системи. Іноді синонімом до цього терміна вживають термін «вірш», маючи на гадці,
що це ритмічно організована мова з метою посилення її виразності й емоційності (звідси його часте
використання у ліриці).
Взаємозамінність цих термінів проявляєт
ься і в тому, що віршовані твори
певного поета, нації чи епохи називають поезією.

Віршована мова характеризується своєрідністю інто
нації й особливим темпом, пов’я
заним з
великою кількістю пауз. До основних засобів організації вірша відносять:
ритм, стопу,

розмір,
риму, строфу.

Ритм



це закономірне чергування подібних явищ, упорядкований рух. У прозі, де ритм
менш помітний, чергуються словосполучення і речення. Віршовий ритм більш виразний, бо має
звукову природу.

Віршовий ритм постає і через співвіднесен
ня віршів (ві
ршових рядків


ще одне зна
чення т
е-
рміна «вірш») як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм може
формуватися і за рахунок довгих та коротких складів
(античне віршування),

і за рахунок їх кільк
о-
сті
(силабіка),

і за

рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності
(силабо
-
тоніка),

і за рах
у-
нок наголосів у вірші
(тонічне віршування).

У поетичному тексті ритм витворює враження «пла
в-
ності» або «стрімкості», інших ознак експресивності, широкий діапазон переживань


від
суму до
радості. У ритмі відбиваються конкретно
-
історичні властивості (класична українська поезія відрі
з-
няється від античної чи давньоперської), риси національного світосприйняття.

Ритм вірша у силабо
-
тонічній системі визначаєть
ся характером чергування
на
голо
шених і
ненаголошених складів
, довжиною
віршового рядка

(кількістю стоп у ньому), відсутністю або
наявністю
цезури

(паузи) і видами
клаузул

(ритмічного закінчення рядка, починаючи з останнього
наголошеного складу).

Одиницею виміру та визначення віршов
ого ритму є
стопа



найкоротший відрізок певного
віршового розміру, сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним наголосом (ритмічним
наголосом). Залежно від кількості складів в українській силабо
-
тоніці стопа найчастіше буває:



двоскладова




ямб



у
силабо
-
тонічній системі


двоскладова стопа з наголосом на другому складі;



хорей



у силабо
-
тонічній системі


двоскладова стопа, в якій ритмічний наголос
припадає на перший склад, як правило, непарний;



пірихій



у силабо
-
тонічній системі умовна назва

заміни стопи ямба чи хорея стопою із
двох ненаголошених складів, рядок з пірихієм вважається пірихованим;



спондей



у силабо
-
тонічній системі (при ямбах та хореях) зводиться до двох нагол
о-
шен
их складів, виступаючи у віршовому рядку допоміжною стопою;



трис
кладова




дактиль



у
силабо
-
тонічній системі


триск
ладова стопа з наголосом на пер
шому
складі;

14



амфібрахій



у силабо
-
тонічному віршуванні


трискладова стопа із середнім наг
о-
лошеним складом;



анапест



у силабо
-
тонічному

віршуванні


стопа, що складається
із двох ненаг
о-
лошених і одного наголошеного на кінці складу;



чотирискладова

(пеон).

Визначальною умовою структурування вірша є визначення його розміру. Для тонічної сист
е-
ми віршовий розмір характеризується кількістю наголосів, для силабічної


кількістю ск
ладів, для
силабо
-
тонічної


кількістю стоп, характером цих стоп та місцезнаходження цезури (якщо вона є).
Наприклад, вірш «Сувид
» Ліни Костенко написаний п’яти
стопним ямбом зі змінною цезурою після
другої стопи:

Тут Сувид скрізь. // Він ходить по росі.

У
чора він прикинувся сосною.

То коней напуває у Десні,

а то, як грім, // гуркоче за Десною.

Рима



суголосся закінчень у суміжних та близько розташованих словах, які можуть бути на
місці клаузул


зовнішня рима



або перебувати в середині віршового рядка


внутрішня рима.

Рими поділяють
: 1) за місцем ритмічного наголосу в суголосних словах на
чоловічі

та
жіночі
,
да
к-
тилічні

та
гіпердактилічні
; 2) за якістю співзвуч


багаті

та
бідні
; 3) за повнотою суголось


точні

й

приблизні
; 4) за розташуванням у строфі


суміжні (парні), перехресні, кільцеві

тощо.

У білому вірші рими немає
.

Строфа



фонічно викінчена віршова сполука, як
а повторюється в поетичному тво
рі,
об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко
-
синтаксич
-
ною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками.

У силабо
-
тонічній системі, зважаючи на структуру вірша, розрізняють такі види строф:
одн
о-
вірш (моностих), двовірш (дистих), тривірш (терцет), чотиривірш (катрен), п’ят
ивірш (квінта),
шестивірш (секстина), восьмивірш (октава), дев’ятивірш (нона), десятивірш (децима)

та

ін. Це
прості строфи. Строфи, формальні ознаки яких закріплено, перетворилися у літературний канон. Їх
називають канонізованими, або «твердими»
,

строфічни
ми формами. До таких належать:
сонет,
тріолет, рондо, рондель, рубаї, ріторнель, балада, танка, хоку

та

ін.

Поезії, що їх не можна поділити на строфи, називають
астрофічними

(як
-
от думи Т.

Шевченка

«
Поставлю хату і кімнату...
»

тощо). Водноч
ас поетичний тв
ір, у якому поряд

уживаються різні строфи,
називають
нерівнострофічним

(поема Т.

Шевченка
«
Гайдамаки
»
).

Основною метою і поезії, і прози є творення художніх образів, однак засоби першої відрізн
я-
ються від другої. Якщо поезія базується на звукових паралелізм
ах, то прозу формують в основному
синтаксичні паралелізми. Тропи у прозі відіграють помітно меншу роль, ніж у вірші. Якщо для
поетичного мовлення джерелом «художньої енергії» часто виступає взаємодія різноманітних тр
о-
пів, то для прозового найбільш характер
но
ю є вза
ємодія різних мовних планів: мови автора, опов
і-
дача, персонажів. Важливе значення для прози має сюжет, характер обставин та персонажів, заді
я-
них у творі.

Ліричні, епічні та драматичні твори можуть бути на
писані як віршованою мовою (пое
зією),
так
і прозою. Наприклад, епічний (чи ліро
-
епічний) роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Ч
у-
рай».
Хоча переважно

епічні твори тяжіють до прозового вираження, а ліричні чи ліро
-
епічні


до
віршованого. Звідси і плутанина, коли епічні твори називають прозовими, а
ліричні


поетич
ними.

Часто говорять про
ритмізовану прозу.

Ритм прози найчастіше трапляється в епічних творах,
написаних прозою
,

і створюється він відносно з
акономірним чергуванням однотип
них або різних
мовних одиниць


звуків, синтагм, певним розміщенням

слів і сл
овосполу
чень у реченні чи абз
а-
ці. Ритмізовану прозу бачимо у творах М.

Гоголя, Марка Черемшини (І.

Семанюка), В.

Стефаника,
Ю.

Яновського, О.

Довженка та

ін.

Переважно невеликий за розміром ліричний твір, написаний прозою, називають
поезією в
прозі

(або
віршем у прозі
). Особливо розвивали його модерніст
и.
Виступали у цьому жанрі Марко
Черемшина
(
«
Симфонія
»
)
, О.

Кобилянська
(
«
Рожі
»
)
, В.

Стефаник
(
«Амбіції»
)

та

ін.

Верлібр

(із французької


вільний вірш)


різновид вірша, ритмічна єдність якого
ґрунтуєт
ь-
ся на відносній синтаксичній завершеності рядків і на їх інтонаційній подібності. Верлібр не под
і-
15

ляється на стопи;

його
рядки мають різну довжину, різну кількість наголосів, довільно розташов
а-
них;

він не має рим і, як правило, не поділяється на ст
рофи. В українській літературі верлібр вик
о-
ристовували М.

Вороний, Олександр Олесь (Кандиба), Е.

Андієвська, В.

Голобородько та

ін. Ве
р-
лібр став основним різновидом поетичного мовлення у постмодерній поезії.

Вільний вірш

(його ще називають
вольний вірш
)


це вірш, який, на відміну від канонічних
нормативів силабо
-
тоніки, має довільну кількість стоп при збереженні традиційного римування та
закономірного розподілу наголосів. Спочатку вільний вірш з’явився у байках, що використовували
невимушену бесіду, живі
інтонації, а значить


різну довжину фраз, рядків. Згодом вільний вірш
поширився на інші віршовані твори.

ОСНОВНІ ЛІТЕРАТУРНІ
СТИЛІ ТА НАПРЯМИ

Літературний процес



безперервний, надзвичайно складний, іноді суперечливий, іноді р
е-
гресивний розвиток літерат
ури, який визначається

всією сукупністю явищ і фактів

(він включає
літературно
-
художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів,
жанрів, епістолярну літературу, мемуари), спричинених як єдиними нормами загальнолітературн
о-
го світового розвитку, так і його національними особливостями.

Стиль



сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну
манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також сп
о-
стерігається б
агатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: стиль доби; стиль напряму й
течії; стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого
елемента.

Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індив
ідуальної творчої манери,
«творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль


це прояв сукупності
особливих істотних ознак таланту письменника в конкретн
ому художньому творі чи в у
сій його
творчості, індивідуальне втілення художнього мето
ду.

Художній метод



це сукупність принципів ідейно
-
художнього пізнання та образного від
-
творення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі
художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалі
зм, натуралізм, модернізм.
Кожний художній метод (за винятком модернізму) відповідає літературному напряму.

Літературний напрям



це конкретно
-
історичне втілення художнього методу, що проявляє
себе в ідейно
-
естетичній спільності групи письменників у певний

період часу. Літературний н
а-
прям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письме
н-
ника. Категорія напряму передбачає об’єднання митців на основі єдиного методу, а також певну
схожість індивідуальних стилів. Кожному літе
ратурному напрямові відповідає сукупність творів,
які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька
літературних напрямів, нап
риклад

у Просвітництві


класицизм, рококо, сентименталізм. Назва
домінантного (прові
дного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі


м
е-
жами періоду (бароко, романтизм, модернізм). Літературні напрями можуть мати складові частини.
Ці розгалуження напрямів називають
течіями

чи
школами
.

Мистецька течія



це вужча від напряму спорідненість творчих принципів на підставі сх
о-
жих естетичних засад. Особливо значною кількістю різних течій відзначається доба модернізму.

ОСНОВНІ ЛІТЕРАТУРНО
-
СТИЛІСТИЧНІ НАПРЯМИ,

ТЕЧІЇ

Монументалізм



напрям в оригінальній літерат
урі
Київської Русі

XI

ст
.

(поряд з
перекла
д-
ною літературою
). Прикладом творів цього стилю є «Повість минулих літ».

Визначальні риси монументалізму:



в
ідносно проста
композиція

творів. Характерна риса



думки викладу часто концентр
у-
ються в

певну
афористичну

формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула п
о-
вторюється кілька разів протягом викладу. Лі
тературне завдання цілого твору

або п
рина
й-
мні кожного окремого розділу зосереджене на одній думці й рідко відходить від неї. Отже
,
інша властивість, яка випливає звідси
,



часта неясність композиції творів;



синтаксична

п
ростота: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за
одним, іноді навіть повторюючи попереднє;


Приложенные файлы

  • pdf 13203562
    Размер файла: 673 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий