юридична психологія


1.Юридична психологія
- самостійна галузь знання на межі психології та юриспруденції. Вона вивчає психологічні явища, механізми та закономірності, пов'язані з правом, його виникненням, застосуванням і впливом у цілісній системі "людина - суспільство - право"
Предмет юридичної психології - психологічні закономірності і механізми правового опосередкування діяльності особистості та груп у сфері правової діяльності.
Із розглянутих відправних позицій витікає, що юридична психологія включає наступні напрями:
1) правову психологію, що досліджує психологічні аспекти правотворчості і змісту права, його інститутів, принципів вини і відповідальності, їх меж, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин;
2) психологію правоохоронної та право-застосовної діяльності - процесуальної (слідчої, судової, арбітражної, адвокатської та ін.) та непроцесуальної (оперативно-розшукової, управлінської та ін.) і психологію учасників цих різновидів діяльності;
3) кримінальну психологію, у тому числі - психологічні закономірності виникнення і динаміки протиправних установок, мотивів учинення злочинів, психологічних особливостей злочинної поведінки; психологію формування злочинних груп, конкретних чинників і умов, що сприяють груповим злочинним проявам; форми і способи діяльності щодо попередження асоціальних тенденцій, корекції причин і умов формування анти-суспільних орієнтацій об'єктів професійної діяльності (особи, групи, натовпу тощо);
4) пенітенціарну психологію - система адаптації і ресоціалізації особистості, виправлення і перевиховання засуджених, заходи профілактичного впливу на особистість після її звільнення з установ виконання покарань;
5) психологічні аспекти професійного відбору і психологічної підготовки осіб для здійснення юридичної діяльності, розробка наукових і практичних рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності професійної діяльності;
6) судово-психологічну експертизу та інші форми використання спеціальних психологічних знань в юрисдикційному процесі (кримінальному, цивільному, адміністративному).
2.Система юридичної психології:
Юридична психологія має свою систему категорій, певну структурну організацію. Можна виділити наступні її розділи:
1) Методологічний розділ, що включає в себе предмет, завдання, систему, методи і історію розвитку юридичної психології.
2) Правова психологія - розділ юридичної психології, який вивчає психологічні аспекти правореалізації, психологічні закономірності правової соціалізації особистості, а також психологічні вади, що призводять до дефектів правової соціалізації.
3) Кримінальна психологія - розділ, який вивчає психологічні особливості особистості злочинця, мотивацію як в цілому злочинної поведінки, так і окремих видів злочинної поведінки (насильницька злочинність, корислива злочинність, злочинність неповнолітніх осіб), а також психологію злочинних груп.
4) Слідчо-оперативна психологія - розділ юридичної психології, який вивчає психологічні аспекти розкриття та розслідування злочинів.
5) Судова психологія - розділ, який вивчає психологічні аспекти судового розгляду, проблеми судово-психологічної експертизи.
6) Психологія виправної діяльності - розділ юридичної психології, який вивчає психологічні аспекти ефективності кримінального покарання, психологічні проблеми виконання кримінального покарання, психологію засуджених і психологічні основи їх ресоціалізації та реадаптації після відбуття покарання.
3. Юридична психологія пов'язана з багатьма науками.
Насамперед, простежується зв'язок юридичної психології з теорією права та держави.
Найтісніший зв'язок юридичної психології прослідковується з кримінальним процесом і криміналістикою. Як образно зазначає О. Р. Ратінов, якщо кримінальний процес та криміналістика в основному визначають «що потрібно робити» та «яким чином це потрібно робити», то юридична психологія пояснює «чому це потрібно робити» та «чому це потрібно робити саме так, а не інакше».
Існує зв'язок юридичної психології і з кримінальним правом. Кримінально-правова наука не змогла б вирішити питання про підстави кримінальної відповідальності без дослідження ставлення суб'єкта до свого діяння та його наслідків, оскільки вчення про вину — значною мірою психологічна проблема. У покаранні як каральна, так і виправна функції також мають психологічний аспект.
Юридична психологія також має зв'язок з кримінологією. Окремі розділи кримінології не могли б розвиватись без опори на розділи юридичної психології, що стосуються психології особистості (зокрема, її спрямованість, інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, ставлення до норм моралі, рівень правосвідомості).
Прослідковується зв'язок юридичної психології і з цивільним правом. Так, питання компенсації моральної шкоди у випадку заподіяння особі «моральних страждань» не може бути вирішене без урахування психологічного фактору. Не менш актуальною є і проблема визнання угод недійсними внаслідок незвичного стану психіки особи, зниження її інтелектуального рівня, підвищеної навіюваності, а також помилок сприйняття, пов'язаних з пониженим рівнем тих чи інших аналізаторів (зорових, слухових). Усе це сприяє введенню особи в оману при прийнятті нею рішень, що мають цивільно-правові наслідки.
Традиційним є зв'язок юридичної психології із судовою психіатрією, особливо в пограничних галузях людської психіки, що знаходиться між нормою та патологією.
4. Система методів юридичної психології 
Методи — це своєрідний інструментарій проведення дослідження, вони визначають розвиток юридичної психології. Ці методи виступають у певній системі, в якій окремонаукові методи посідають важливе місце і являють собою конкретизацію діалектичного і загальнонаукового методів. Таким чином, оптимальною є система методів трьох рівнів: загального, особливого та окремого — відповідно загальний метод (метод діалектики), загальнонаукові методи і окремі методи (окремонаукові).
До окремонаукових методів юридичної психології належать: спостереження, бесіда, анкетування, тестування, інтерв'ювання, природний і лабораторний експерименти, біографічний метод, метод незалежних характеристик тощо.
Сутність методу спостереження полягає в систематичному і планомірному вивченні психічних явищ шляхом сприйняття дослідником зовнішніх проявів психіки у процесі застосування права. Спостереження передбачає заздалегідь розроблену програму, підпорядковану певній меті, і має здійснюватися в різних ситуаціях, щодо однієї особи або групи осіб, без привнесення будь-яких елементів експерименту. Метод спостереження, здійснюваний із науковою метою, може використовуватися в судово-слідчій і пенітенціарній діяльності. 
Експериментальний метод спрямовано на вивчення психологічних явищ у спеціально створених для цього умовах. За сутністю і видами він поділяється на природний і лабораторний експерименти. При організації природного експерименту особи, яких випробовують, не знають про його призначення і умови, сприймають експеримент як справжню подію, учасниками якої вони є. З метою дослідження закономірностей, які виявляються у судово-слідчій діяльності, такий експеримент, як правило, не проводиться'.
В юридичній психології лабораторний експеримент має обмежене застосування. Це пояснюється тим, що вивчення психічних властивостей особистості в процесі судочинства виключає експериментування (крім досліджень, проведених у процесі судово-психологічної експертизи). Зрештою, матеріал, необхідний для наукових висновків, можна збирати за допомогою інших методів, насамперед шляхом узагальнення судово-слідчої практики.
Різновидом експериментального методу, що застосовується в більш вузькому діапазоні, є метод тестів. Психологічна проба, яку називають тестом, використовується для вирішення різних питань: перевірки рівня інтелектуального розвитку, обдарованості (у певних межах), професійної придатності (або придатності до служби в армії чи спец-підрозділах СБУ або МВС), реакції на різноманітні подразники тощо. Тестування досить широко використовується при визначенні психічних станів людини, її реакцій, і з огляду на це створюються певні передумови для прогнозування можливої поведінки особи в різних ситуаціях, У тому числі екстремальних.
У загальній психології існує метод бесіди, який використовується для одержання різних відомостей про особистість шляхом безпосереднього спілкування з нею. Він передбачає складання переліку питань, що з'ясовуються у процесі його застосування. При цьому важливо створити обстановку, яка сприяє невимушеному висловленню щодо низки обставин, до яких належать моменти, що характеризують особу в усіх її проявах. Метод бесіди передбачає одержання інформації, що цікавить дослідника, шляхом вільної розповіді та постановлення запитань, характер яких визначається метою бесіди.
До біографічного методу близький метод незалежних характеристик, мета якого — збирання даних про особу з різних, незалежних один від одного джерел. Незалежні характеристики дають багатосторонній матеріал, який в результаті його аналізу дозволяє скласти найповніше уявлення про особистість з огляду на оцінки, представлені особами, з якими досліджувана особа перебувала в тих чи інших стосунках.
Метод незалежних характеристик за амплітудою одержуваного матеріалу є значно ширшим, ніж біографічний метод, і дає можливість більш об'єктивно оцінити психологічні якості особистості. Водночас слід зазначити, що одержувані в такий спосіб матеріали мають ретельно аналізуватися і порівнюватися, аби виключити елемент суб'єктивності, що є присутнім у них, а також мусять бути підпорядковані єдиній схемі, яка передбачає постановления певних запитань.
Одним із найефективніших методів юридичної психології, що широко застосовується на практиці, є метод інтерв Ювання. Його сутність полягає в одержанні суджень особи щодо певних явищ, обставин, дій, подій. Внаслідок його застосування можна одержати відомості, що мають суміжний соціально-психологічний і судово-психологічний характер. Можливість одержати інтерв'ю невизначеної кількості осіб надає дослідженню характеру соціологічних узагальнень, судово-психологічна спрямованість яких визначається тематикою правоохоронної діяльності. Інтерв'ю, проведене за чітко сформульованою програмою, сприяє одержанню різних відомостей і від осіб, які виконують найрізноманітніші функції в судочинстві.
5. Становлення юридичної психології як науки визначалося тим,
що основні проблеми юриспруденції (особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання засуджених) не могли бути вирішені на рівні суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики на межі юридичної та психологічної науки. Саме тому юридичної психології повною мірою стосується ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію і дуже коротку історію. Ще в трактаті давньогрецького філософа Теофраста (ІV-III ст. до н.е.) "Характери" є опис окремих асоціальних рис, притаманних певним типам особистості.
В історичній ретроспективі можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології:
I - описовий (з давнини до початку XIX ст.);
II - порівняльно-аналітичний (XIX ст.);
III - природничо-науковий (з початку XX ст. до теперішнього часу).
6. Психологічна структура юридичної діяльності
Юридична діяльність є різновидом трудової діяльності. В свою чергу, її різновиди розрізняються за профілем (правотвор-ча, правоохоронна, правозастосувальна) та за суб'єктами її реалізації (оперативно-розшукова, слідча, пенітенціарна, прокурорська, адвокатська, нотаріальна).
Змістовно психологічна структура юридичної діяльності представлена наступними основними різновидами:
- пізнавальна;
- конструктивна;
- комунікативна;
- організаційна.
Слід також виділяти два допоміжні види юридичної діяльності, що не визначають змісту, але створюють умови для її реалізації: 1) профілактична та 2) засвідчувальна.
Пізнавальна діяльність. У психологічній структурі різних професій та видів діяльності процес пізнання має різний зміст, що визначається його метою, об'єктами, обсягом необхідної Інформації, методами та засобами, умовами реалізації пізнання, опрацювання і закріплення інформації тощо. У юридичній діяльності всі зазначені елементи суттєво своєрідні, що й надає їй специфіки. Щоб встановити істину, потрібно, насамперед, пізнати значну кількість фактів, обставин, взаємозв'язків, що стосуються як подій теперішнього, так І минулого часу. Пізнавальна діяльність необхідна для встановлення факту наявності чи відсутності правопорушення, причетності до нього певної особи та ступеню її вини, адекватно до якої визначається міра покарання. Для досягнення останньої мети потрібне глибоке вивчення особи, ЇЇ ставлення до вчиненого і лише після цього - планування заходів ЇЇ ресоціалізації.
Основним змістом конструктивної діяльності є відбирання та композиція отриманого матеріалу, а також планування послідовності та змісту дій (поведінки).Відбір та композиція матеріалу - це відновлення певної події за матеріальними (зміни в матеріальному середовищі) та ідеальними (пам'ять та мислення людей) слідами. Приміром, у слідчій діяльності це може відбуватися як версифікація (висунення версії) події. Слідча версія, перш за все, спрямована на створення модельного уявлення про подію злочину. Але, окрім цього, версія відіграє важливу роль у визначенні способів одержання інформації, спрямованої на з'ясування причин відомих фактів та явищ, а також на встановлення зв'язків між подіями та невідомих обставин події, що відбулася. У певному сенсі версія є планом розслідування, що складається з суттєвих інформаційних зон (факти, особи, предмети, явища), на підставі яких визначаються засоби та джерела одержання додаткової Інформації.
Суто планування складається з таких елементів:
- планування змісту майбутньої діяльності (визначення предмету, його змісту, меж та фактичних обставин, а також заходів, що мають бути реалізовані);
- планування організації перевірки версій;
- планування системи та послідовності власних дій (що та в якій послідовності потрібно виконувати);
- планування системи та послідовності дій учасників розслідуваної справи (підозрюваного, свідків, потерпілих, працівників правоохоронних та інших органів, які сприяють розслідуванню).
Планування має декілька етапів: 1) орієнтовне планування, коли усвідомлюються й оцінюються можливості досягнення поставленої мети; 2) організаційне планування, коли визначаються всі умови, обставини та організаційні різновиди майбутньої діяльності; 3) планування виконання -полягає в мисленевій побудові системи діяльності та її компонентів; 4) планування самоконтролю - оцінювання та зіставлення одержаних результатів, регулювання подальшого ходу розслідування.
Конструктивна діяльність нероздільно пов'язана з комунікативною. Планування майбутніх взаємовідносин дозволяє завчасно вивчити їх суб'єктів, визначити лінію власної поведінки, висунути гіпотези щодо можливої поведінки Інших осіб, визначати декілька варіантів своєї поведінки залежно від можливих змін ситуації, деталізувати проміжні та кінцеві цілі спілкування тощо.
В комунікативній діяльності можна виділити деякі загальні елементи, пізнання яких дозволяє більш повно вивчати особливості комунікації в конкретній галузі. Якщо комунікативні зв'язки між людьми розглядати за загальними принципами процесу передачі та отримання інформації, то ці елементи будуть такими:
1) джерела передавання інформації. У процесі спілкування кожна з сторін є джерелом інформації для іншої, причому ця інформація надзвичайно різноманітна - вона надходить не тільки за допомогою слова, але й від особливостей мовлення (швидкість, модуляції та тембр голосу тощо) та зовнішнього вигляду людини, її одягу, міміки, пантоміміки тощо;
2) канали передавання інформації- згідно з раніше сказаним, залежно від умов може використовуватись один або ж декілька з них. Так, фахівець може прагнути сприйняти інформацію лише через зміст мови або ж доповнює її "зчитуванням" не-вербальних сигналів, одночасно використовуючи ще й письмові зображення, пред'явлення певних об'єктів тощо;
3) канали прийому інформації- людина здатна сприймати інформацію, що надходить від різних органів відчуття, тобто активно й одночасно користуватись одним каналом чи декількома. Повнота сприймання інформації у даному випадку прямо зумовлюється кількістю каналів, через які йде сприймання;
4) контроль як за передачею інформації, так і за ЇЇ отриманням -здійснюється за допомогою так званого "зворотного зв'язку". Зворотний зв'язок при спілкуванні забезпечується одержан-ням інформації від особи, яка є партнером по спілкуванню. Це можуть бути реакції у формі словесного підтвердження розуміння переданої інформації, а також певних невербальних проявів. Причому зворотний зв'язок не обов'язково означає згоду з інформацією, реагування може бути й негативним;
5) переробка інформації, що здатна видозмінювати сутність самого спілкування, збільшувати чи зменшувати можливості взаєморозуміння один одного, створювати умови для продовження спілкування або ж його згортання чи повної відмови від нього.
Наявність у психологічній структурі конструктивної діяльності не виключає діяльності організаційної, що спрямована на створення оптимальних умов для здійснення інших компонентів діяльності. її необхідність визначається такими особливостями здійснення юридичної праці:
1) множинність та багатоплановість-встановлення фактів, їх аналіз, прийняття рішення, здійснення виховних та профілактичних функцій тощо. Усе це стає можливим лише за умови строгої організації, тобто узгодження та координації дій всіх учасників цього процесу;
2) пошуковий характер пізнання - ніколи не можна точно прогнозувати, яким чином та які саме факти будуть встановлені; факти не просто вивчаються, їх спочатку потрібно віднайти, причому часто при протидії зацікавлених осіб;
3) висока інтенсивність мислительного процесу, що характеризується необхідністю вирішення численних завдань за короткий проміжок часу;
4) циклічність, різний ступінь напруженості й інтенсивності діяльності, що призводить до нерівномірності повсякденного навантаження (розумового та фізичного).
За відсутності організаторської діяльності зазначені умови можуть призвести до небажаних наслідків, зокрема, до змін в особистості та неможливості ефективно здійснювати професійні функції.
Стосовно кожного компоненту юридичної діяльності організація проявляється по-різному. Так, організація пізнання означає впорядкування процесу сприймання й переробки інформації, що надходить, створення умов для її збереження та систематизації. Залучення інших осіб потребує забезпечення їм відповідних умов та здійснення загального керівництва, оптимального розподілу функцій. Особливої уваги потребує самоорганізація - визначення загальної та часткових (проміжних) цілей, оптимальної послідовності дій, врахування індивідуально-психологічних особливостей динаміки процесу працездатності тощо. Здійснення організаторської діяльності передбачає також наявність умінь розчленувати кожну дію на відповідні складові елементи, що є неодмінною умовою організації діяльності інших осіб, контролю за їх діями. Організація виявляється також у керівництві процесом комунікації на будь-якому етапі правоохоронної та правозастосовної діяльності.
Види юридичної діяльності
Визначення видів юридичної діяльності залежить певною мірою від того, який критерій взяти за основу класифікації. Нами вже було визначено три види юридичної діяльності за основними формами її здійснення - практична, наукова, освітня, що дуже важливо для її загальної характеристики. Однак, є й інші критерії, використання яких надає змогу охарактеризувати юридичну діяльність в іншій площині, або іншому аспекті через призму науково-дослідницького інтересу. Так, наприклад, виділяють:
 За змістом: консультування, тлумачення, виступи в юридичних установах, ведення юридичної справи тощо.
 За професійною спеціалізацією або за суб'єктами здійснення: адвокатська, слідча, прокурорська, судова, нотаріальна.
 За соціальними сферами: юридична діяльність в сфері економіки, політики, в духовній сфері.
 За кількістю уповноважених осіб, що здійснюють розгляд юридичної справи: індивідуальна (одноособова), колегіальна (колективна).
 За змістом інтелектуальної роботи (пізнавально-пошукова, організаційна, реконструктивна, реєстраційна, комунікативна)
7.Психологічні особливості юридичної діяльності
Юридична праця належить до тих видів діяльності, що визначаються, насамперед, системою взаємозв'язків "людина - людина". Зміст такої діяльності зумовлюється багатоваріантністю професійних завдань та їх значною інтелектуальною й емоційною насиченістю. Не випадково відомий юрист початку XX ст. І.М. Якимов зазначав, що ця робота є найскладнішим мистецтвом, бо вона має своїм об'єктом не неживий матеріал, а людину.
Юридичну діяльність можна також віднести до професій, що передбачають виконання службових обов'язків у напружених, екстремальних, стресогенних умовах. Тому їй притаманні всі особливості, характерні для інших "критичних" видів діяльності:
- дефіцит часу;
- вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при недоліку позитивних;
- підвищена відповідальність за прийняття рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів.
Всі вони набувають особистої значимості та призводять, як кожен окремо, так і в сукупності, до виникнення стану психологічної напруженості.
Юридичній, у тому числі правоохоронній, діяльності притаманний також перелік особливостей, що визначаються специфікою взаємодії в системі "людина - право". До чинників психологічного характеру слід, насамперед, віднести:
1) наявність правової регламентації діяльності-суворе правове регулювання процесу розкриття та розслідування злочинів, піднесене до норми закону і обов'язкове для виконання. Виконання робіт у інших сферах людської діяльності регламентується загальними планами та інструкціями, які дозволяють досить вільно тлумачити уявлення про найбільш ефективну організацію праці. Діяльність фахівця - юриста підпорядковується суворо встановленим нормам. Звичайно, з цього не випливає, що її суб'єкт обмежений у своїх волевиявленнях щодо вибору методів і засобів досягнення мети, раціональної організації діяльності, тощо;
2) наявність владних повноважень, тобто права та обов'язку застосування влади від імені закону. Психологічний стан підвищеної відповідальності, поряд із необхідністю винесення обгрунтованих та виважених рішень, надає юридичній діяльності напруженого характеру і може призвести до появи негативних тенденцій. Перша з них полягає в надмірному застосуванні владних повноважень, зловживанні службовим становищем, друга - в нерішучості, пов'язаній із сумнівами, побоюваннями щодо можливої відповідальності;
3) наявність елементів психологічного ризику, у тому числі й при прийнятті рішень, що можуть мати небажані службові та особистісні наслідки. Практика свідчить, що "вдалий* ризик заохочується керівництвом, а "невдалий" визнається невиправданим і спричиняє до відповідальності;
4) багатоплановість службових ситуацій, неможливість чіткого планування й прогнозування результатів-у кожній ситуації можна виділити декілька аспектів (правовий, психологічний, моральний, соціально-економічний та Ін.), кожен із яких потребує своєї оцінки, тому визначити власне ставлення до конкретного об'єкта (підозрюваного, свідка, потерпілого) не завжди просто. Неочевидність ситуацій (те, що "лежить на поверхні", часто не відображає суті) потребує складних інтелектуальних зусиль, а малопрогнозована зміна видів діяльності, одночасне вирішення декількох професійних завдань, у тому числі й таких, що формально є поза межами компетенції (працевлаштування звільненого з місць позбавлення волі, внутрісімейна адаптація наркомана, що пройшов лікування, оздоровлення дітей із неблагополучних сімей тощо) може створювати передумови для розвитку у працівника стану фрустрації;
5) високі вимоги до умінь і навичок професійного спілкування - в тому числі прогнозування можливих варіантів поведінки співбесідника, наявність індивідуальних "технік" спілкування, вміння "дистанціюватися від ситуації", "не вийти з ролі", хоч би яким складним не було завдання. У цих умовах психологічні вимоги до особистості не тільки високі, але й неоднорідні, бо передбачають наявність у фахівця сукупності якостей, що рідко сполучаються в одній особі (швидкість реагування та аналітичний склад розуму, розвинена просторова уява та здібності до лінгвістики тощо). Звичайно, відсутність деяких із них може компенсуватися за рахунок індивідуального стилю діяльності, але не завжди і не повною мірою (наприклад, професійна компетентність не може врівноважити моральну нестійкість);
6) "усічений" характер діяльності - з позицій психології управління будь-яка діяльність вважається повною, коли наявні такі її етапи, як пошук і перевірка Інформації, прийняття рішення та його реалізація. Працівники правоохоронних органів, як правило, або ж не здійснюють самостійно пошук інформації та її перевірку, або ж не приймають рішення по конкретному факту, або ж не реалізують отриману інформацію - кожен виконавець діє на одному, максимум на двох зазначених етапах. Це може викликати стан невдоволеності своєю працею, який пізніше трансформується в негативне ставлення до діяльності в цілому.
Психологічний аналіз особливостей юридичної діяльності свідчить, що вона здатна викликати у суб'єкта специфічний стан напруженості. Цей стан зумовлюється чинниками, що їх умовно можна поділити на постійні, діючі періодично та короткочасні.
8.Соціально-психологічні аспекти юридичної діяльності
Юридична праця належить до тих видів діяльності, що визначаються, насамперед, системою взаємозв'язків "людина - людина". Зміст такої діяльності зумовлюється багатоваріантністю професійних завдань та їх значною інтелектуальною й емоційною насиченістю. Не випадково відомий юрист початку XX ст. І.М. Якимов зазначав, що ця робота є найскладнішим мистецтвом, бо вона має своїм об'єктом не неживий матеріал, а людину.
Юридичну діяльність можна також віднести до професій, що передбачають виконання службових обов'язків у напружених, екстремальних, стресогенних умовах. Тому їй притаманні всі особливості, характерні для інших "критичних" видів діяльності:
- дефіцит часу;
- вплив на особистість особливо сильних подразників та домінування негативних емоцій при недоліку позитивних;
- підвищена відповідальність за прийняття рішень та необхідність невідкладного вжиття заходів.
Всі вони набувають особистої значимості та призводять, як кожен окремо, так і в сукупності, до виникнення стану психологічної напруженості.
Дефіцит часу породжується такими чинниками: 1) неможливість повного й точного прогнозування змін оперативної обстановки та стану злочинності, що призводить до нерівномірного навантаження фахівців у різні періоди часу: 2) наявність правової (процесуальної) регламентації термінів виконання переліку дій; 3) значні відволікання фахівців на виконання непритаманних їм функцій чи на участь у загальних заходах; 4) наявність проблем кадрового забезпечення діяльності, особливо на найбільш складних її ділянках (слідча та оперативно-розшукова діяльність), у тому числі й через відсутність відповідної професійної підготовки та досвіду роботи, неналежне матеріально-технічне забезпечення.
Вплив на особистість особливо сильних подразників із переважанням негативних емоцій - похідна від екстремального характеру та високого ступеню конфліктності діяльності. Вчинення правопорушення (злочину) не тільки об'єктивно призводить до конфлікту конкретної людини з законом і суспільством у цілому, а й усвідомлюється нею як протиборство і породжує конфліктні стосунки з оточуючими. Такий конфлікт може існувати протягом досить тривалого часу і має властивість проектуватися на іншу особу - представника правоохоронних органів, як свідчення раніше існуючої у правопорушника негативної установки на взаємодію.
Слід зважати, що поведінка правопорушників практично ненормована, вони можуть поводитися будь-яким чином, особливо в слово виявленні, працівник правоохоронних органів повинен діяти відповідно до норм закону, у певних визначених рамках. Ця обставина, позитивна в загальному сенсі, стає додатковим негативним стимулом, оскільки подолання відповідних емоцій потребує від нього значних вольових зусиль.
Систематичні та інтенсивні негативні емоції призводить до виникнення стану емоційної напруженості та трансформації особистості (переважання стереотипного реагування на ситуацію, втрата пильності тощо), в подальшому-до переносу негативних новоутворень на неслужбову сферу і суперечностей у найближчому оточенні.
Підвищена відповідальність та необхідність невідкладного вжиття заходів є похідними від екстремального характеру діяльності, що містить у собі (у разі несприятливого перебігу подій) не просто елементи небезпеки, але й загрози для життя та здоров'я.
Юридичній, у тому числі правоохоронній, діяльності притаманний також перелік особливостей, що визначаються специфікою взаємодії в системі "людина - право". До чинників психологічного характеру слід, насамперед, віднести:
1) наявність правової регламентації діяльності-суворе правове регулювання процесу розкриття та розслідування злочинів, піднесене до норми закону і обов'язкове для виконання. Виконання робіт у інших сферах людської діяльності регламентується загальними планами та інструкціями, які дозволяють досить вільно тлумачити уявлення про найбільш ефективну організацію праці. Діяльність фахівця - юриста підпорядковується суворо встановленим нормам. Звичайно, з цього не випливає, що її суб'єкт обмежений у своїх волевиявленнях щодо вибору методів і засобів досягнення мети, раціональної організації діяльності, тощо;
2) наявність владних повноважень, тобто права та обов'язку застосування влади від імені закону. Психологічний стан підвищеної відповідальності, поряд із необхідністю винесення обгрунтованих та виважених рішень, надає юридичній діяльності напруженого характеру і може призвести до появи негативних тенденцій. Перша з них полягає в надмірному застосуванні владних повноважень, зловживанні службовим становищем, друга - в нерішучості, пов'язаній із сумнівами, побоюваннями щодо можливої відповідальності;
3) наявність елементів психологічного ризику, у тому числі й при прийнятті рішень, що можуть мати небажані службові та особистісні наслідки. Практика свідчить, що "вдалий* ризик заохочується керівництвом, а "невдалий" визнається невиправданим і спричиняє до відповідальності;
4) багатоплановість службових ситуацій, неможливість чіткого планування й прогнозування результатів-у кожній ситуації можна виділити декілька аспектів (правовий, психологічний, моральний, соціально-економічний та Ін.), кожен із яких потребує своєї оцінки, тому визначити власне ставлення до конкретного об'єкта (підозрюваного, свідка, потерпілого) не завжди просто. Неочевидність ситуацій (те, що "лежить на поверхні", часто не відображає суті) потребує складних інтелектуальних зусиль, а малопрогнозована зміна видів діяльності, одночасне вирішення декількох професійних завдань, у тому числі й таких, що формально є поза межами компетенції (працевлаштування звільненого з місць позбавлення волі, внутрісімейна адаптація наркомана, що пройшов лікування, оздоровлення дітей із неблагополучних сімей тощо) може створювати передумови для розвитку у працівника стану фрустрації;
5) високі вимоги до умінь і навичок професійного спілкування - в тому числі прогнозування можливих варіантів поведінки співбесідника, наявність індивідуальних "технік" спілкування, вміння "дистанціюватися від ситуації", "не вийти з ролі", хоч би яким складним не було завдання. У цих умовах психологічні вимоги до особистості не тільки високі, але й неоднорідні, бо передбачають наявність у фахівця сукупності якостей, що рідко сполучаються в одній особі (швидкість реагування та аналітичний склад розуму, розвинена просторова уява та здібності до лінгвістики тощо). Звичайно, відсутність деяких із них може компенсуватися за рахунок індивідуального стилю діяльності, але не завжди і не повною мірою (наприклад, професійна компетентність не може врівноважити моральну нестійкість);
6) "усічений" характер діяльності - з позицій психології управління будь-яка діяльність вважається повною, коли наявні такі її етапи, як пошук і перевірка Інформації, прийняття рішення та його реалізація. Працівники правоохоронних органів, як правило, або ж не здійснюють самостійно пошук інформації та її перевірку, або ж не приймають рішення по конкретному факту, або ж не реалізують отриману інформацію - кожен виконавець діє на одному, максимум на двох зазначених етапах. Це може викликати стан невдоволеності своєю працею, який пізніше трансформується в негативне ставлення до діяльності в цілому.
Психологічний аналіз особливостей юридичної діяльності свідчить, що вона здатна викликати у суб'єкта специфічний стан напруженості. Цей стан зумовлюється чинниками, що їх умовно можна поділити на постійні, діючі періодично та короткочасні.
Серед постійно діючих найважливішим є стресогенний характер самої діяльності. Як відомо, екстремальних видів діяльності досить багато (наприклад, професія пілота, хірурга, машиніста поїзда). Але напруженість психіки у першого зникає після успішного завершення польоту, у другого -після закінчення операції, у третього - після прибуття до місця призначення. У оперативного працівника чи слідчого повної розрядки не наступає ніколи через нестабільність оперативної обстановки, постійне зростання її криміногенності, відсутність впевненості у тому, що навіть успішно завершена справа у майбутньому не призведе до негативних наслідків.
Постійно діючим чинником є також необхідність постійного самоконтролю при спілкування з людьми, що викликають негативні емоції.
До чинників, що діють періодично, можна віднести негативні зміни оперативної обстановки та зростання рівня злочинності, недостатню нормативну врегульованість діяльності (що робить ризик невід'ємною частиною виконання професійних обов'язків), кадрові та матеріально-технічні проблеми: в сукупності це призводить до зростання рівня психічної навантаженості окремого працівника, загострення морально-психологічного клімату в колективі та ін
9.Вивчення і оцінка особистості,яка цікавить юриста
Спілкування юриста з людьми незалежно від предмета розмови багато в чому визначається знанням їх особливостей, таких, як характер проходження психічних процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), структура спрямованості особистості, її характер, мотиви діяльності та багато іншого. Ось чому будь-який юрист-практик до процесу спілкування і в ході його постійно вивчає і оцінює свого співрозмовника. Це дозволяє йому зрозуміти вчинки і дії людини, з'ясувати причини зміни її поведінки, правильно будувати стосунки, визначати шляхи і способи психологічного впливу і т. п. В юридичній психології вивчення особистості підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, свідка, засудженого розглядається як необхідна умова подальшого впливу на неї для здійснення цілей слідства і правосуддя.
У розд. 2 вже розглядалися наукові методи пізнання: спостереження, бесіда, експеримент, інтерв'ю, аналіз результатів діяльності, тестування та ін. Ці методи можуть із успіхом застосовуватися і для вивчення конкретної особистості, яка цікавить юридичного працівника. А тут розкриємо зміст інших методів вивчення особистості.Метод вивчення документів - це спосіб збору інформації про особистість, орієнтований на отримання даних про соціальні факти, цінності, норми поведінки і т. п. Такими документами є: характеристика з місця роботи (навчання), медична довідка, листи, щоденники, заяви, скарги, книги, брошури, а також кіно- і аудіоплівки, фотографії тощо. З різним ступенем повноти, відбиваючи матеріальне і духовне життя людини, документи надають юристові як об'єктивні факти, так і закріплені в них прояви індивідуальної свідомості. Річ у тім, що будь-яка соціальна і соціально-психологічна інформація, джерелом якої виступає документ, являє собою результат певної соціальної дійсності і відображає ставлення людини до світу, діяльності, інших людей, розкриває її інтереси, нахили, бажання, думки і т. п. За допомогою аналізу документів можна виявити психологічні механізми формування соціальних установок особистості та їхні зміни, виявити мотиви поведінки і їхню спрямованість, отримати інформацію про залежність індивіда від того середовища, в якому він перебував чи перебуває, тощо.
Важливо підкреслити: юриста цікавить не лише подія, інформація, а й психологічний її аспект. Тому, вивчаючи документи, необхідно враховувати й те, про що в них йдеться, і те, як про це пишеться, і те, чому так говориться.Аналізують документи традиційним і формалізованим способом. Традиційний аналіз документів (його ще називають якісним) - це вся різноманітність розумових операцій, спрямованих на інтерпретацію відомостей, які містяться в документі. Коротше кажучи, традиційний аналіз документів - це їхнє читання і аналіз змісту тексту. Формалізований метод аналізу документальних джерел (його інша назва - контент-аналіз) пов'язаний з якісно-кількісною обробкою масиву інформації. Техніка контент-аналізу зводиться до ряду операцій, головними з яких є: виділення одиниць аналізу, відбір одиниць аналізу в тексті і статистичне опрацювання52.
Корисним і інформативним при вивченні особистості, яка цікавить юриста, є біографічний метод, який дає змогу вивчити життєвий шлях людини. Цей метод заснований на вивченні історії життя особистості і соціальних форм її індивідуального розвитку. Автобіографічні дані, свідчення очевидців, насамперед батьків, братів і сестер, дають можливість юристу простежити, в яких умовах мікросередови- ща проходило життя індивіда, які фактори найбільше впливали на розвиток у нього психологічних властивостей, станів.
Теорія і практика показують, що структура життєвого шляху має свої фази і генетичні переходи між ними. Саме на стиках фаз, перехо- дах відбуваються важливі життєві зміни. Наприклад, найбільш ранні переживання дитинства, початок усвідомлення свого власного "Я" пов'язано з трирічним віком. Які умови сімейного життя були у цієї людини в цьому віці? Якого характеру програми майбутнього життя закладалися трирічній дитині батьками і найближчим оточенням? Які особливості навчання і поведінки в школі, у вищому навчальному закладі? Ці та інші запитання дають можливість оцінити індивідуально-психологічні особливості людини як відображення її індивідуального досвіду.
Як об'єкти вивчення є автобіографії, листки з обліку кадрів та інші письмові документи, власна розповідь потерпілого, свідка, підозрюваного, обвинуваченого і дані бесід із його близькими. Встановлення часу будь-яких психологічних проявів, тих чи інших ціннісних орієнтацій, соціальної деградації, елементів психопатології тощо допоможе юридичному працівникові визначити особистісне ставлення (самовиправдання, задоволення, каяття, байдужість і т. п.) співрозмовника до певного психолого-правового факту.
Метод незалежних характеристик полягає в оцінці за єдиною шкалою кількох опитуваних незалежно один від одного, особистіших якостей людини і в подальшому узагальненні їх незалежних оцінок. В узагальненій оцінці певною мірою взаємопогашаються можливі суб'єктивні відхилення, що забезпечує достатню об'єктивність отриманих результатів. Як зазначав відомий психолог К. Платонов, ".характеристика - це не тільки (а точніше, не стільки) те, що написано про людину, а те, що про неї відомо і може бути ска- зано"53.
Наприклад, у розкраданні на овочевій базі шляхом створення неврахованих надлишків підозрювався Ті завідувач. У процесі розгляду справи слідчий отримав сім незалежних характеристик від службовців і працівників бази, в яких вони дали оцінку своєму керівникові за такими психічними рисами його особистості, як добросовісність, чесність, здир- ництво, самовілля, брехливість, лукавство і вивертливість. Всі опитувані добре знали ділові й особистісні риси завідувача бази. Отримані результати показали, що слідство йде правильним шляхом і підозри стосовно цієї людини мають під собою ґрунт. Подальше слідство підтвердило припущення юриста.
При використанні цього методу слід мати на увазі важливу обставину: окремі характеристики можуть бути неповними, однобічними, відображати суб'єктивне ставлення до цієї особи залежно від формальних і неформальних стосунків, що складаються між цією особою і особою, яка її характеризує. Це зобов'язує юридичного працівника надто обережно використовувати кожну характеристику, ретельно її аналізувати. У цілому метод незалежних характеристик у руках досвідченого юриста є дійовим засобом вивчення ділових і моральних якостей особистості.
Процес оцінки особистості починається із загального сприйняття - з першого враження, яке відбувається на підсвідомому рівні.
Від точності "прочитання" зовнішніх особливостей і "вирахування" особливостей внутрішнього світу співрозмовника залежить успішність взаєморозуміння. Як же відчувається проникнення у внутрішній світ іншого? Навіть поверховий погляд дозволяє досвідченому юристові багато побачити в людині: її зовнішній вигляд, вираз обличчя, статура, зачіска, манери поведінки - все це характеризує людину з погляду її психічного стану, готовності вести розмову, рівня її культури і т. д.
Разом з тим, перше враження приховує в собі можливість зробити неточну оцінку, а часом і неправильну.
Річ у тім, що при першій зустрічі основна роль відводиться різним стійким схемам сприйняття і оцінювання іншої людини. У психологічній літературі описуються найтиповіші схеми формування першого враження про людину. У кожній схемі спрацьовує цілком визначений фактор, який так чи інакше присутній в ситуації знайомства. Які ж це фактори?
Фактор переваги починає працювати в ситуації нерівності партнерів (коли один з партнерів у спілкуванні відчуває перевагу іншого з важливого для нього параметра - розуму, матеріального становища, зросту та ін.). У цьому разі, людина, яка переважає над іншою з важливого параметра, оцінюється цією іншою значно вище і за іншими значними параметрами. Інакше кажучи, відбувається її загальна особистісна переоцінка.
Фактор привабливості пов'язаний із сприйняттям партнера у спілкуванні як надзвичайно привабливого зовні. Помилка, яка допускається в цьому разі, полягає в тому, що зовні привабливу людину партнер переоцінює і за іншими важливими психологічними і соціальними параметрами. Так, в експериментах показано, що гарніших по фотографіях людей оцінюють як більш впевнених у собі, щасливих і щирих, турботливих і порядних. Фактор ставлення спрацьовує тоді, коли людина відчуває характер ставлення до себе партнера у спілкуванні. Помилка сприйняття в такому разі проявляється в тому, що людей, які добре до неї ставляться чи поділяють якісь важливі для неї ідеї, вона схильна оцінювати вище і за іншими показниками.
Фактор поблажливості проявляється в тому, що людина сумнівається в позитивних якостях іншого, ставиться до нього з поблажливістю. Її філософія така: поки ти не доведеш своєї порядності, тебе не можна таким вважати. Якщо ефект поблажливості виявляється надмірно, то цілком резонно припустити наявність у такої людини певних психічних відхилень.
Фактор психологічного стану пов'язаний з тим, що людина в хорошому настрої сприймає оточуючих насамперед у світлих тонах (до речі, вона й сама часто викликає у них симпатію). Людина в стані роздратування, гніву, затяжної депресії сприймає навколишній світ, у тому числі й людей, в сірому чи темному кольорах. Тому психічний стан індивіда може бути джерелом помилок в оцінюванні незнайомої особистості.
Таким чином, причини помилок сприйняття і оцінки особистості, яка цікавить юриста, обумовлені:
а) особливостями особистості людей, які сприймаються;
б) ненавмисним чи навмисним впливом людей, що сприймаються, на юриста;
в) особливостями особистості самого юридичного працівника.
Найдоступніший і такий (що найбільш широко застосовується)
шлях отримання психологічної інформації про незнайому людину, яка представляє професійний інтерес для юриста-практика, - спостереження за цією людиною при зустрічі, при встановленні психологічного контакту, при розмові. Саме візуальна експрес-діагностика і формує перше враження про людину за зовнішнім виглядом і поведінкою.
Успіх юриста у сприйнятті, вивченні й оцінці особистості потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, свідка та інших залежить від його особливої підготовленості до психологічного спостереження, від рівня сформування навиків і вмінь "читати" іншу людину.
10.Правова соціалізація
Процес складання основних параметрів людської особистості (свідомості, почуттів, здібностей та ін.) відбувається в певних соціаних умовах шляхом засвоєння і перетворення індивідами соціальго досвіду, накопичення людством досягнень культури.
Соціалізація особистості — це процес і результат засвоєння і відтворення людиною соціального досвіду, який здійснюється в ході діяльності й спілкування. З цього визначення випливає, що соціалізація є двостороннім процесом, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду (як соціальне середовище впливає на людину за рахунок її входження в систему соціальних зв’язків), а з другого — відтворення соціального досвіду (як сама людина впливає на середовище за рахунок власної діяльності). Важливо підкреслити, що “...людина не просто засвоює соціальний досвід, а й перетворює його у власні цінності, установки, орієнтації”
Соціалізація особистості — процес багатогранний. Одним із основних його напрямів є правова соціалізація, під якою мається на увазі вироблення в ході освоєння соціального досвіду ціннісно-нормативної орієнтації особистості, за якою приписи суспільних норм сприймаються нею як власні життєві установки.
Правова соціалізація як процес включає в себе:
а) засвоєння критеріїв оцінок юридично значущих ситуацій;
б) вивчення законів і соціальних вимог, які визначають міру можливої і належної поведінки в суспільстві;
в) усвідомлення своїх прав та обов’язків і способів їх реалізації;
Головне завдання правової соціалізації — забезпечення правомірної поведінки особистості, що передбачає формування і розвиток у неї правосвідомості
11.Правослухняна поведінка людини
Правова соціалізація включає в себе засвоєння правових норм і вимог, формування навиків правослухняної поведінки, усвідомлення особистістю обов’язку перед суспільством і розуміння необхідності дотримання соціальних норм, що в кінцевому підсумку повинно забезпечувати високий ступінь правової вихованості людини і її нормативну поведінку. Якщо особистість свідомо дотримується соціальних норм, враховує їх у своїй взаємодії з іншими людьми, — наявний свідомий конформізм, який характеризує морально-правову зрілість особистості, її здатність оцінити норми права і на цій основі будувати свою поведінку.
Якщо ж особистість дотримується соціальних норм, у тому числі й норм права, під впливом групового тиску і факторів зовнішнього порядку, — це підкорений конформізм, який може стати на шлях протиправного типу. Це пояснюється тим, що, використовуючи “сприятливу” для себе ситуацію (наприклад, відсутність соціального контролю членів групи), особа з конформізмом, який підкоряється, може обрати незаконні засоби для досягнення своєї мети.
Законослухняна поведінка індивіда формується соціальними устоями конкретного суспільства. Саме соціальне середовище створює передумови для реалізації тих чи інших правових норм. Законослухняна поведінка є результатом правової соціалізації, у ході якої відбувається засвоєння особистістю моральних і правових заборон, соціальних стереотипів поведінки. Вона визначається почуттям соціальної відповідальності, соціальної справедливості, повагою до права. Мотиви правослухняної поведінки особистості:
переконаність у суспільній корисності вчинку, який здійснюється;
правовий обов'язок, обов'язок перед суспільством;
професійне почуття відповідальності;
практична корисність вчинку для інших людей;
стереотип, звична поведінка;
конформізм (підкореннябільшості);
боязнь правової чи моральної відповідальності;
особиста користь від здійснення вчинку;
егоїстичні інтереси;
негативні мотиви (помста, ревнощі та ін.), які реалізуються правомірними засобами.
12.Психологічні умови дієвості правових норм
Вивчення ефективності правових норм - одне з серйозних завдань правової науки, тому що соціальні норми є важливим засобом впливу на індивіда. Розуміння законів соціального розвитку, ролі права у формуванні особистості, знання тих шляхів і способів, якими право виконує завдання розвитку правосвідомості громадян, дозволяє краще виявити соціально-психологічні і психологічні причини, які приводять особистість до здійснення правопорушень.
Оскільки правова норма завжди пов'язана з людськими відносинами, оцінити дієвість правової норми можна лише на основі аналізу соціальних факторів, у тому числі тих, які мають психологічне забарвлення.
Спеціалісти в галузі юридичної психології виділяють наступні групи умов дієвості правових норм:
- макросоціальні умови (рівень соціально-економічного розвитку суспільства, правова система і культура, соціальні інститути, ідеологія і т.д.);
- мікросоціальні умови (найближче оточення людини у вигляді формальних і неформальних малих груп);
- особистісні умови суб'єкта, який реалізує право.
13.Поняття кримінальної психології
Кримінальна психологія — галузь юридичної психології, яка вивчає психологічні механізми правопорушень і психологію правопорушників, психологічні проблеми утворення, структури, функціонування і розпаду злочинних груп. Кримінальна психологія вивчає закономірності, пов'язані з формуванням злочинної установки, утворенням злочинного умислу, підготовки і здійснення злочину, а також, створенням злочинного стереотипу поведінки. Вона досліджує особу злочинця і злочинної групи, а також психологічні шляхи впливу на цю особу і групу. Кримінальна психологія також вивчає психологічні закономірності поведінки особи в криміногенній ситуації і розробляє рекомендації по профілактиці злочинності, досліджує психологічні аспекти необережної злочинності.
14,15.Поняття особистості злочинця, типологія злочинців
Для злочинця характерні агресивність у поведінці та імпульсивність у діях, відчуженість від суспільних цінностей і духовної культури, високий рівень тривожності й невпевненості в собі. Усі ці риси формуються в рамках індивідуального буття, а також біологічно зумовлених особливостей. Особистісні якості людини, які проявляються в злочинному діянні, — свідчення її морально- психологічних недоліків (жорстокість, соціальний негативізм, жадібність тощо).
Отже, відмінність злочинної поведінки від правомірної зумовлена ціннісними орієнтаціями, поглядами і соціальними установками індивіда. Загальновизнано, що саме в координатах ціннісно-нормативної системи особистості та соціального середовища, їхній взаємодії слід шукати безпосередні причини злочинної поведінки .
У типології особистостей злочинців виділяють:
а) загальний тип злочинця;
б) особистість злочинця певної категорії;
в) особистість злочинця певного виду.
Ці градації відносяться між собою як загальне, особливе й одиничне. Вивчаючи злочинця, юридичні працівники досліджують його індивіду-альність (одиничні, неповторні риси), його особливі риси (ті, які притаманні, наприклад, шахраям чи учасникам розбійних нападів) і загальні (ті риси, які наявні майже в усіх представників злочинного світу).
Типологія особистості злочинців проводиться на кількох підставах: залежно від ціннісно-орієнтаційної деформації особистості, за змістом ціннісно-орієнтаційної спрямованості і на психорегулятивній підставі (див. рис. 13). Пояснимо типології особистості злочинців.
Асоціальний тип злочинця (менш злісний) відзначається несфор- муванням у людини позитивних ціннісних орієнтацій, позитивних со-ціальних установок, які не лише впливали б на його поведінку, а й утримували від можливої протиправної поведінки у складних, часом конфліктних ситуаціях.
Антисоціальний тип (злісний) притаманний професійному злочинцю, який виявляє постійну готовність до злочинів, до злочинної поведінки. Як правило, ці люди неодноразово скоювали злочини і мають стійкі підсвідомі кримінальні спонукання.
Корислива категорія злочинців, які посягають на матеріальні блага суспільства й окремих громадян, поділяється на види:
а) корисливо-господарські злочинці (незаконне підприємництво, ухиляння від сплати податків, фальсифікації товарів і т. д.);
б) корисливо-службові злочинці (хабарництво, розкрадання шляхом зловживання службовим становищем, обман споживачів і т. п.);
в) крадії, розкрадачі (корисливі посягання на чужу власність);
г) шахраї (підробка документів, грошових знаків та ін.); ґ) ненасильницькі вимагачі.
Корисливо-насильницька категорія злочинців характеризується поєднанням корисливих посягань із насиллям над особистістю. Виділяють чотири види корисливо-насильницької категорії злочинців:
а) грабіжники;
б) учасники розбійних нападів;
в) насильницькі вимагачі (рекетири);
г) убивці з корисливою метою.
Насильницька категорія злочинців, яка відрізняється агресивною, антигуманною спрямованістю до життя, здоров'я і особистої гідності інших людей, це:
а) хулігани;
б) злісні хулігани;
в) особи, які посягають на честь і гідність особистості шляхом образи і наклепу;
г) особи, які здійснюють агресивно-насильницькі дії проти особистості — вбивства, зґвалтування, нанесення тяжких тілесних ушкоджень та ін.
Випадковий тип особистості злочинця пов'язаний з дефектами психічної саморегуляції.
16. Соціально-демографічна характеристика особистості
Соціально-демографічні ознаки особи злочинця охоплюють стать, вік, освіту, місце народження та проживання, громадянство, рід занять, стаж роботи, сімейний стан, належність до певної соціальної групи й інші відомості демографічного характеру. Ці ознаки властиві будь-якій особі й самі по собі не мають кримінологічного значення. Проте у статистичній звітності стосовно осіб, які вчинили злочини, соціально-демографічні ознаки дають важливу інформацію, без якої неможлива повна кримінологічна характеристика особи злочинців.
Однією з найважливіших соціально-демографічних ознак, які характеризують особистість злочинця є вік. Спеціалісти-психологи розглядають його як якісно визначений етап становлення і розвитку особистості, як період з притаманними йому психологічними особливостями сприйняття людиною оточуючого світу. Через це вікові особливості не можуть не впливати на злочинну поведінку.
Дуже важливою характеристикою особистості злочинця є освіта. Прямої кореляційної залежності між рівнем освіти і формою антисуспільної поведінки немає, однак рівень освіти впливає і на правосвідомість, і на формування світоглядних поглядів, і на здатність вибору того чи іншого варіанта поведінки.
Суттєве значення для характеристики особистості злочинця мають відомості про його соціальний стан і рід занять. Стосовно досліджуваного контингенту злочинців ці відомості дозволяють встановити, в яких соціальних прошарках найбільш розповсюджені злочини.
У злочинній поведінці істотну роль відіграє такий компонент спрямованості особистості як соціальна установка. Чимало досліджень, заснованих на загально-психологічному понятті соціальної установки, ввели в науковий обіг поняття антисуспільної установки, як одного з факторів, що визначає злочинну поведінку. Для багатьох правопорушників характерна особистісна установка на злочинну діяльність (у особи з викривленими потребами, антисуспільними поглядами і звичками). Особистісна установка на злочинну діяльність обумовлює здійснення правопорушниками діянь, як правило, агресивного, насильницького спрямування. Характерно, що прояв агресивності цих осіб не є реакцією на обставини конфліктної ситуації, а виражає насамперед прагнення особи реалізувати агресивні спонукання незалежно від того, сприятлива ситуація чи ні.
17.Психологія неповнолітніх злочинців
Типовий стан агресії підлітка характеризується гострим, часто афективним переживанням гніву, імпульсивною безпорядковою активністю, у ряді випадків бажанням на комусь чи навіть на чомусь "зірвати зло". Агресивні дії неповнолітніх виступають в якості:
- засобу досягнення якої-небудь значимої для даного підлітка мети;
способу психічної розрядки, заміщення, задоволення блокованої потреби і забороненої діяльності;
Разом з тим на розвиток агресивності підлітків впливають і окремі природні особливості (наприклад, збуджуваність і сила емоцій), а також найближче оточення. Суттєво й те, що агресія еповнолітніх виражається не лише в деструктивних формах поведінки (бійки, сварки, злі жарти і т.п.), але й в злочинах -бандитизм, вбивство, зґвалтування і т.д.
У середовищі неповнолітніх в останній час поширюються нові види злочинів, які раніше були притаманні лише дорослим.
До них відносяться
- торгівля наркотиками,
- розбійні напади на підприємців,
- комп'ютерні злочини,
- рекет в своєму середовищі таін.
Нетовариськість підлітка і конфліктні ситуації, в які він потрапляє, дуже часто є наслідком його неправильної самооцінки. При цьому перешкодою для нормального розвитку особистості підлітків із завищеною самооцінкою є їх понижена критичність до себе, своїх дій і вчинків, а із заниженою самооцінкою є їх підвищена самокритичність.
Основні психологічні особливості підліткового віку - підвищена конформність, навіюваність, групова залежність, демонстративна незалежність від старших, бравада, недостатній соціальний контроль власної поведінки, завищене наслідування кумирам та ін. Особистість "важкого підлітка" характеризується низьким рівнем соціалізації і відображає пробіли в його вихованні в сім'ї, школі, які (ці пробіли) заповнює особливе "виховне середовище" - вулиця, двір, вуличні групи з негативною спрямованістю.
У зв'язку з цим необхідно відзначити, що для неповнолітніх характерне здійснення злочинів у складі групи. Це пояснюється кількома причинами:
- беручи участь у групових діях, підлітки смілішають і нахабнішають (група з аморальними і протиправними позиціями перетворюється на "стадо");
- здійснюючи правопорушення, члени групи всіляко "облаго-роднюють" їх мотиви, викривлено оцінюють поведінку потерпілого;
- у групі відбуваються схвалення здійснених дій і ігнорування власної відповідальності за протиправну поведінку;
в емоційній сфері підлітків, які здійснили злочин в групі, послаблюється почуття сорому, чутливість до страждань інших людей.
Таким чином, антисоціальна поведінка неповнолітніх зумовлена впливом багатьох факторів, серед яких, на наш погляд, провідними є наступні:
♦ несприятливі соціальні умови (особливо сімейні);
♦ індивідуальні особливості особистості підлітка.
♦ безпосередній вплив ровесників чи дорослих людей, референтних груп;
♦ соціальна неконтрольованість.
18. Психологія організованної злочинності
Суспільна небезпека організованої злочинності більш висока в порівнянні з індивідуальними злочинами, що зумовлюється кількома психологічними і соціально-психологічними факторами:
- здійснення злочину в умовах групи психологічно полегшується, відбивається вплив інших членів групи;
- організована злочинність відрізняється просторовим розмахом (нерідко охоплює цілі регіони, галузі господарства) і масштабом злочинного діяння (розкрадання в особливо крупних розмірах, контрабанда і т.п.);
- є можливість залучення в злочинну діяльність нових осіб, в тому числі державних службовців та неповнолітніх;
- чинить певний вплив на діяльність злочинної групи і психічне антисоціальне зараження.
Злочинна група має певну ієрархічну структуру (у більшості випадків структура виглядає як піраміда, на вершині якої знаходиться вожак) і досить високий рівень саморегуляції. Вона відзначається системою своїх норм поведінки і міжособистісних відносин:
- у злочинній групі існує жорстка система безумовного підкорення, при якій "нижчий" виконує розпорядження "вищого" в ієрархії;
- взаємовідносини засновані на егоїстичному розрахунку, на утвердженні переваги шляхом грубої фізичної сили;
- у злочинній групі відбувається поділ ролей і функцій, які виконуються кожним членом групи (вожак, касир - утримувач "общака", зв'язківці, рядові бойовики, охоронці та ін.);
члени злочинної групи пов 'язані круговою порукою, іноді скріпленою кров'ю (в багатьох бандах існує клятва мовчання як своєрідний "кодекс честі" бандита).
Психологія організованої злочинності відрізняється спільністю злочиннігх цілей та інтересів. При цьому злочинна група створюється з метою здійснення не одного єдиного злочину, а для постійної і довготривалої злочинної діяльності.
Як правило, злочинна група для її членів виступає як референтна група, і поведінка кожного визначається цілями та інтересами цієї групи, її неписаними нормами, експектаціями групи, прагненням до позитивної оцінки групою своїх дій і поведінки, конформністю у відношенні вимог цієї групи до її учасників.
Кожен вид організованої злочинності, підкоряючись певним загальним соціально-психологічним закономір-ностям, в той же час має свої психологічні особливості, свій соціально-психологічний механізм становлення і функціонування, свою спрямованість і стійкість. Це ускладнює діяльність працівників слідчих органів, судів, прокуратури та інших юристів-спеціалістів. Кожен з них повинен володіти високими професійними знаннями, навиками і вміннями, самоорганізованістю, наполегливістю, відповідальністю, винахідливістю, витримкою, самокритичністю, прагненням постійно поповнювати свій арсенал новими способами і формами боротьби з організованою злочинністю.
19. Психологічні причини злочиної поведінки
Кримінологічну суть злочинів складає їх мотивація, яка в суб'єктивній формі відображає всю сукупність об'єктивних причин і умов.
Вона може бути всебічно досліджена тільки в рамках комплексу наук про людину і суспільство: соціології, соціальної психології, загальної психології, психофізіології і біології.
На соціально-психологічному рівні досліджуються криміногенні властивості таких явищ, як соціальні традиції, настрої, правосвідомість, ціннісні орієнтації, а також механізмів - громадської думки, моди, міжособистісного спілкування, психологічного впливу, конформізму та ін. Психологічний аспект розкриває зв'язки психічних станів і процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостей (направленості, здібностей, характеру) зі злочинною поведінкою. На психофізіологічному і біологічному рівнях ставиться завдання виявити вплив властивостей нервової системи, темпераменту і процесів фізіологічнго характеру на злочинну поведінку.
Поведінка людини спонукується і регулюється його індивідуальним, суб'єктивним сприйняттям і відображенням реальних життєвих обставин і відношенням індивіда до цих обставин.
♦ Об 'єктивними причинами правопорушень є протиріччя в соціальних і економічних відносинах - низький рівень життя людей, недоліки організаційного і адміністративно-господарського характеру, безробіття, найближче соціальне оточення та ін.
♦ Суб'єктивними причинами злочину виступають соціальні позиції особистості, система цінностей і інтересів, рівень соціалізації і правосвідомості, соціальні установки і стереотипи поведінки, а також психодинамічні особливості особи і тимчасові психічні стани.
Причини злочинної поведінки слід розглядати в комплексі, враховуючи і біологічні фактори індивіда, його індивідуально-психологічні особливості, соціально надбані ним якості та зовнішні обставини, в яких здійснюється формування особистості і реалізується її життєдіяльність.
У виникненні злочинної поведінки необхідно розрізняти фактори, що визначили розвиток спрямування особистості та її емоційно-вольові регуляційні особливості. Стосовно останнього, то в злочинах, що здійснюються при домінуванні в поведінці емоційної сфери, певні дії виникають раптово і носять імпульсивний характер. В структурі таких дій різко зростає роль рухових (моторних) компонентів і понижується роль оціночно-орієнтовних компонентів.
Розвиток особистості залежить від того безпосереднього середовища, яке її оточує, від особистого досвіду, від її діяльності і т.д. А це безпосереднє середовище може бути носієм конкретних антисуспільних звичок, які через наслідування, зараження, навіювання і поведінкові стереотипи чинять вплив на людину, котра потрапила в таке мікросередовище
Так серед факторів, які зумовлюють формування у правопорушників певного відчуття особистої безпеки, вказуються наступні:
- надія на щасливий випадок, яка породжується прикладами інших правопорушників, поганими зразками літературної і кінопродукції і т.п.;
- успішність минулих дій суб'єкта, схильність до ризику зростає по мірі успіху;
- ризикованість може бути властивістю особистості правопорушника, яка виражається у потягу до гострих відчуттів;
- признання ризику "фатумом життя", що особливо характерне для фаталістичної позиції багатьох рецидивістів.
♦ Отже, причини злочину носять соціально-психологічний характер. Такий підхід створює реальну основу для встановлення зв'язку між соціальними умовами життя і психологічними властивостями окремих особистостей. Біологічно успадковані якості людини являються умовою розвитку її психічних властивостей у визначенні певних соціальних обставин. .
20.Психологічна структура злочинного діяння
Психологічний аналіз злочинного діяння пов'язаний з аналізом психологічного змісту структури злочинного діяння.
Основні єлементи структури злочинного діяння:
- мотивація і мотиви злочинної дії;
- формування мети злочинної дії;
- прийняття рішення про здійснення конкретної злочинної дії; спрямованість і зміст злочинного наміру;
- способи, засоби і умови здійснення злочинного діяння;
- досягнення результату і ставлення суб'єкта до цього результату.
Будь-яка вольова, свідома дія характеризується передбаченням майбутнього результату - її мети. Мета - як елемент злочинної дії виконує двояку функцію:
по-перше, її функція полягає в усвідомленні правопорушником об'єкта, предмета чи особи, на яку спрямовується його дія;
по-друге, функція мети - поява бажання досягнути певного результату.
Мета дії с системоутворюючим фактором усіх структурних елементів дії, вона регулює свідомість вибору відповідних способів і засобів для її досягнення. Мета діяльності формується людиною, усвідомлюється нею як щось необхідне і можливе при певних умовах.
Відношення між результатом і метою можуть виступати у формі:
- "невиконання "мети (приготування до злочину і замах на здійснення злочину, коли мета злочину, наприклад, пограбування квартири, не здійснюється до кінця з причин, які не залежать від волі злочинця);
- "виконання" мети- злочинна (в результаті злочинного діяння) особа отримує те, на що вона розраховувала;
- "перевиконання " мети (результат дії перевищує передбачувану мету. Наприклад, навмисне завдання важких тілесних ушкоджень, які призвели до смерті, хоча це не входило у плани діючої особи).
Із всіх елементів психологічної структури злочинного діяння найбільш повну інформацію про психологію злочинця дає суб'єктивна сторона, а в ній - характеристика мотивів злочину. У зв'яку з цим доцільно більш глибоко розкрити психологічну суть мотиваційної сфери особистості.
Під мотивацією поведінки розуміється множина спонукань людської діяльності, які визначають поведінку людини в цілому.
Мотивація злочинної поведінки за своїм місцем і роллю є ключовою інтегральною проблемою, в якій реалізується принцип комплексності психологічного дослідження злочинної поведінки.
Мотивація злочинної поведінки може бути:
- ситуативною, як правило, нетривалою, звернутою в часі і просторі, заздалегідь не підготованою, недостатньо усвідомленою, яка багато в чому визначається стереотипами поведінки і психологічним станом особистості; така мотивація частіше всього нестійка;
- навмисною, відносно тривалою, розподіленою у часі і просторі, наперед підготованою, більш чи менш продуманою у можливих деталях; така мотивація, як правило, відображає домінуючі орієнтаціїсуб 'єкта, і тому вона більш стійка.
Мотивація виконує наступні функції:
- причинно-відображальна (формується у взаємодії соціального середовища і особистості);
- спонукальна (штовхає людину до активності);
- смислоутворююча (має для індивіда особистісне значення);
- регулятивна (спрямовує дії людини у відповідності з актуальним бажанням);
контролююча (виступає у якості еталонної складової у процесі співставлення індивідом бажаних і тих, що досягаються, результатів своїх дій).
Особливості мотивів злочинної поведінки
- їх відносна антисоціальність, яка проявляється у вузькоособистісних спонуканнях, які протиставлені більш високим суспільним інтересам;
- переважання матеріальних і вітальних (природних) спонукань над
духовними;
- домінування спонукань типу потягів, а не обоє 'язку;
- панування спонукань з найближчими цілями, а не з життєво важливими перспективами;
- низький рівень спонукань в ієрархічній системі соціальних цінностей,
офіційно прийнятих у суспільстві.Спонукання, наміри, мотиви і цілі злочинної дії складають поняття "злочинний задум", в характеристиці якого виділяють:
♦ спрямованість задуму (майбутній результат діяння, на досягнення якого спрямоване злочинне діяння);
♦ зміст задуму (відбиття у свідомості особистості всіх обставин, які пов'язані з досягненням мети злочинного діяння).
21. Психологічні наслідки здійсненого злочину
Юридична практика свідчить про те, що кожен злочин чинить певний психологічний вплив не лише на потерпілого чи очевидців, але й на особу, яка здійснила злочинне діяння.
Сам злочин, дія по підготовці і здійсненню залишають сліди у психіці особистості злочинця, вносять зміни в його свідомість і поведінку, призводять до інших психічних станів. Більш того, здійснений злочин викликає певні зміни в особистіших якостях злочинця: відбувається або закріплення антисоціальної спрямованості особистості, або критична перебудова її інтересів, поглядів, потягів і бажань та ін.
Одна з особливостей психічної діяльності особи після здійснення злочину полягає в тому, що психічна напруга не спадає, а навпаки, посилюється. Це зумовлено наступними факторами:
- сприйняття злочинцем самого результату злочинного діяння, яке завжди супроводжується сильним емоційним впливом;
- поява оціночних суджень про здійснені дії;
- страх перед покаранням і пониження рівня саморегуляції;
збудження підвищеної нерішучості, негнучкості мислення та ін.
Психічні зміни в особистості злочинця після здійснення злочинного діяння багато в чому визначаються психологічною структурою здійсненого злочину:
чи був він свідомо планованим і підготованим чи ситуативним, імпульсивним;
чи реалізувалася в ньому усвідомлена потреба, чи злочин був результатом дефекту соціальної ролі;
який мотив із сукупності мотивів був домінуючим;
які способи, засоби та знаряддя використовувались і т.д.
Якщо закоренілим злочинцем здійснений ретельно спланований і підготований злочин, то емоційний вплив на нього результатів злочинного діяння досить низький.
У рецидивістів усвідомлення протиправності своїх дій призводить до прагнення компенсувати негативне ставлення до себе з боку суспільства спробою навіювання оточуючим власної винятковості, яка дає їм право порушувати соціальні норми поведінки. Це породжує зовнішню браваду, свідомий негативізм по відношенню до оточення, посилене протиставлення себе іншим людям в діях і вчинках.
22. Психологія судді
Суддя — посадова особа відповідного суду, носій судової влади. Це та особа, яка уповноважена виносити судові рішення від імені держави1. З цим пов'язане її підкорення тільки закону, заборона впливу на неї будь-яким способом.
Професія судді є найбільш складною серед юридичних професій. Це пов'язано з необхідністю приймати важливі і відповідальні рішення, визначати долі інших людей, їхню винність чи невинність у вчиненні злочинів. Тому суддя повинен нести високу відповідальність за свої вчинки і дії.
Пізнавальна діяльність судді спирається на вже зібрані матеріали (докази з кримінальної справи) на досу-довому слідстві. Суд повинен перевірити пред'явлені докази, їх «зважити» і винести відповідне рішення. Йдеться про професійні якості судді, наявність відповідного досвіду, вміння розібратися у життєвій ситуації. Саме з цим пов'язаний віковий ценз судді — не молодше двадцяти п'яти років. Необхідний також і стаж роботи у галузі права — не менше трьох років.
У процесі дослідження події суддя конструює уявні моделі, висуває судові версії. Наявність обвинувального висновку у матеріалах кримінальної справи не повинна справляти сугестивного впливу на суддю. Поряд з версією обвинувачення можуть висуватися і контрверсії. У цьому виявляється і роль захисту у змагальному кримінальному процесі.
Cудді у змагальному процесі (обвинувачення — захист) належить регулююча роль. Така роль полягає у створенні ділової обстановки судового процесу, визначенні і регулюванні спілкувань, усуненні різко конфліктних відносин, зниженні надмірного емоційного збудження учасників.
Діяльність судді пов'язана з розглядом різних за своїм характером справ (кримінальних, цивільних, адміністративних та ін.). Відсутність належної спеціалізації суддів, високий ступінь інтелектуальних і емоційних навантажень, перевищення нормативів кількості розгляду справ призводить до виникнення негативних емоцій, до психологічних перевантажень, а зрештою, і до професійної деформації (використання схематичності і шаблона в діяльності, негативного ставлення до людей, спрощення процедури розгляду кримінальних чи цивільних справ та ін)
Суддя має відрізнятися високими моральними параметрами, прагненням до справедливості. Необхідний індивідуальний підхід до кожної людини, поважне ставлення до її особистості. Правосуддя зачіпає долі багатьох людей. Судити потрібно справедливо, з урахуванням всіх обставин справи. Суддя ж повинен бути об'єктивним.
Професійна діяльність судді передбачає чіткий добір осіб на ці посади, вироблення своєрідних критеріїв відповідності. У психологічній літературі пропонувалася розробка професіограми судді (необхідний набір якостей залежно від виконуваної діяльності). Стосовно діяльності судді виділяють такі сторони :
соціальну (висока відповідальність за свою діяльність, неупередженість тощо);
реконструктивну (загальний і спеціальний інтелект, пам'ять, уява, аналітичне мислення, інтуїція судді та ін.);
комунікативну (чуйність, емоційна стійкість, уміння слухати і розмовляти й ін.);
організаційну (воля, зібраність, цілеспрямованість, наполегливість та ін.);
посвідчувальну (загальна і спеціальна культура письмової мови, навички в складанні письмових документів та ін.).
23. Психологічні особливості судового процесу
Основна і виняткова функція суду — вирішення справи по суті. Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення кримінальних, цивільних, господарських, адміністративних та деяких інших категорій справ у встановленому законом процесуальному порядку.
Психологічні особливості процесуальної діяльності суду пов'язані з такими обставинами: 1) чітким порядком розгляду справ у суді (точна правова регламентація процедури); 2) стадійністю здійснення діяльності (процес проходить декілька точно визначених етапів); 3) активністю різних учасників процесу (прокурора, захисника, цивільного позивача, цивільного відповідача та ін.); 4) зовнішніми умовами, в яких здійснюється правосуддя (зал судового засідання, технічне оснащення процесу, наявність атрибутики тощо).
Діяльність учасників судочинства детально регламентується законом, що встановлює певну процесуальну форму (структуру судового процесу, його стадій, порядку проведення процесуальних дій). Процесуальна форма є гарантією захисту прав і законних інтересів особи.
Судова діяльність характеризується певною послідовністю, стадійністю. Судовий процес складається зі стадій, що змінюють одна одну. На кожній стадії виносяться процесуальні рішення. Стадійність процесу перебуває у повній відповідності з науковою організацією праці (НОП). Стадії процесу обмежені часовими інтервалами, розташовуються у логічній послідовності, дають змогу успішно здійснювати судову діяльність.
сихологія взаємин учасників судового розгляду передбачає поділ процесуальних функцій, змагальність сторін. Змагальний процес будується на засадах процесуальної рівності сторін. При цьому обвинувач несе «тягар доказування» винності обвинуваченого. Активна діяльність суду полягає у забезпеченні рівних прав сторін (обвинувачення і захисту). У змагальному процесі можна говорити про психологічні особливості діяльності обвинувача, захисту, суду.
Функція підтримання державного обвинувачення у суді покладається на органи прокуратури. Прокурор, підтримуючи перед судом державне обвинувачення, подає докази, бере участь в їхньому дослідженні (ст. 264 КПК України). Прокурор повинен сприяти встановленню об'єктивної істини у кримінальній справі.
Судова трибуна — засіб виховання громадян. Виховний вплив адресується не лише підсудному, а й іншим особам (має загальну і часткову превенцію).
Захисник повинен організувати захист так, як вважає за доцільне, використовуючи різні тактико-психологічні прийоми. При цьому він повинен діяти у межах закону, не допускати порушень норм адвокатської етики. Захисник може використовувати «слабкі місця» обвинувачення.
Важливе значення має промова адвоката у суді. 3a рецептом риторики древніх промова адвоката поділялася на шість частин:
1) вступ (exordium);
2) розповідь (narratio);
3) визначення предмета промови (propositio et divisio);
4) доведення (confirmatio);
5) спростування (refuta-tio);
6) висновок (conclusio sive peroratio).
Щось подібне ми знаходимо й у сучасних джерелах:
1) вступ;
2) аналіз фактичних обставин справи;
3) аналіз особистісних якостей;
4) аналіз мотивів вчинення діяння підзахисним;
5) висновок
24.Психологія прийняття рішення судом
 У психологи прийняття рішення розглядається як вольовий акт формування дії, спрямованої на досягнення мети. Процес прийняття рішень засновано на переконаності діяти відповідним чином. Складність прийняття рішень може бути пов'язана зі ступенем невизначеності ситуації, що припускає настання неоднозначних наслідків — позитивних чи негативних'.
Прийняття рішень судом має грунтуватися на внутрішньому переконанні. Зокрема, у кримінально-процесуальному законодавстві встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 323 КПК України). Таке переконання становить усвідомлену потребу особи, використання нею власних Думок, поглядів і знань. При прийнятті рішень на основі внутрішнього переконання не допускається жодних сумнівів. Існує правило, згідно з яким сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого (підсудного).
Внутрішнє переконання пов'язане з правосвідомістю судді. Правосвідомість розглядається як форма суспільної свідомості, що поєднує систему поглядів, ідей, уявлень, теорій, а також почуттів, емоцій і переживань, які визначають ставлення людей до правової системи. У структуР' правосвідомості виділяються сторони: світоглядна, або інтелектуальна 1_°гляди, ідеї, теорії); психологічна (почуття, емоції, переживання); поУ Цьому разі йдеться про наявність ризику при прийнятті рішення. Терміну „к ик"в психології відповідають три основних взаємопов'язаних значення: 1) ризик Пое '')а оч'кУваного неблагополуччя при неуспіху діяльності, яке визначається як Дія ання м "Успіху і ступеня несприятливих наслідків в певному випадку; 2) ризик збИт ' якавт°му чи іншому значенні загрожує суб'єкту втратою (програшем, травмою, Пр„,,д""л 3) ризик як ситуація обрання між двома можливими варіантами дії: менш Тат і„ Ливим' проте більш надійним, і більш привабливим, однак менш надійним (резуль-(Докля 'И 1 ПР°°Дематичним і пов'язаний з можливими несприятливими наслідками) ці '"е ПРО Це ДИВ.: Психология: Словарь / Под общ. ред. А. В. Петровского, М. Г. вского. 2-е изд., испр. и доп. М.: Политиздат, 1990. - С. 344-345).
ведінкова (правомірна поведінка, правова активність, правопорущЄн тощо, які характеризують фактичну реакцію людини на функціонування елементів правової системи)'. Суддя є представником конкретного сус пільства на певному етапі його розвитку. Правосвідомість судді багато у чому визначається устоями самого суспільства, умовами життя людей традиціями. Саме з цим пов'язана заборона щодо можливої належності суддів до політичних партій і профспілок. Специфіка правосвідомості суддів полягає в такому: ') правосвідомість суддів характеризується цілеспрямованістю, прагненням установити об'єктивну істину; 2) пов'язана з усвідомленням права та обов'язку ухвалювати і обґрунтовувати рішення у справі; 3) грунтується на впевненості у своїй незалежності і самостійності; 4) виходить з необхідності брати на себе всю повноту відповідальності за законність, обгрунтованість і справедливість кожного зі складових вироку рішень і усього вироку в цілому2.
При прийнятті рішення суддею повинні бути виключені сторонні, сугестивні впливи. Тому суддям законодавчо забороняється вступати в будь-які стосунки на цій стадії. Так, вирок постановляється в окремому приміщенні — нарадчій кімнаті. Існує таємниця наради суддів. Під час наради і постановления вироку в нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, які входять до складу суду в певній справі. Присутність у нарадчій кімнаті запасних суддів або секретаря судового засідання та інших осіб не допускається (ст. 322 КПК України).
Існують певні психологічні особливості при прийнятті рішень складом суду під час колегіального обговорення. Тут слід пам'ятати про такі психологічні явища, як конформізм і сугестія. У будь-якому разі судді піддаються груповій поведінці, впливу лідера. Тому необхідні процесуальні гарантії при прийнятті рішень. Кримінально-процесуальнии закон містить перелік питань, що вирішуються судом при постановлен-ні вироку (ст. 324 КПК України). При цьому головуючий повинен ставити кожне питання в такій формі, аби на нього можна було дати тільки позитивну або негативну відповідь. При вирішенні кожного окремого питання ніхто з судців не має права утримуватися від голосування. Голо вуючий голосує останнім. Усі питання вирішуються простою більші голосів (ст. 325 КПК України). Йдеться про формування власної ДУ суддів та усунення будь-яких сторонніх впливів.
25. Психологія особи підсудного 
Підсудний — важливий учасник судового розгляду; особа, яку судять. Вчинення підсудним злочину — це версія обвинувачення. Тут доцільно нагадати про презумпцію невинуватості. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ст. 62 Конституції України). Під час судового розгляду не можна ставити знак рівності між підсудним і злочинцем. У суді може і повинна перевірятися версія невинуватості підсудного.
Поведінка підсудного у суді обумовлена його індивідуально-психологічними особливостями, ставленням до пред’явленого обвинувачення, оцінкою власних дій (протиправних, аморальних, правомірних). Важливе значення у плані поведінки має минулий соціальний досвід, перебування у слідчому ізоляторі, наявність судимостей тощо. Поведінка підсудного на суді пов’язана з позицією, що обирається ним. Обрання позиції обумовлене безліччю чинників, серед яких важливе значення мають: 1) правосвідомість підсудного; 2) вплив умов життя і виховання; 3) ступінь доведеності вини;4) реальність покарання за вчинене діяння. Психічна діяльність підсудного перебуває в залежності від його процесуальної ролі у суді, заінтересованості у результатах справи. Тому поведінка підсудного й обрання ним відповідних позицій обумовлені пануванням оборонної (захисної) домінанти (осередок збудження, що надає поведінці тієї чи іншої спрямованості). Поведінка підсудного у суді є мінливою. З боку підсудного може виявлятися як активність, так і пасивність. У процесі судового слідства типовими позиціями підсудного є:
1) відмова від спілкувань (відмова від давання показань);
2) зміна позиції, яку підсудний мав раніше на досудовому слідстві (заяви про те, що до нього застосовувалися методи недозволеного впливу, показання отримані під примусом);
3) стабільне заперечення вини;
4) визнання вини і каяття у вчиненому злочині (визнання вини може характеризуватися і самообмовою з різних мотивів).
Інтереси підсудного диктують необхідність активно здійснювати своє право на захист. У випадку відмови підсудного від спілкування (повідомлення будь-якої інформації) суду необхідно з’ясувати причину такої відмови (психологічний стан особи, змова зі співучасниками, усвідомлення доведеності вини).
Суду необхідно враховувати те, що підсудний перебуває у певному психічному стані. Найчастіше йдеться про такі стани:
1) фрустрація, коли підсудний не бачить виходу із ситуації, що склалася, у нього наявні труднощі, перешкоди, що виникли на шляху до досягнення мети (об’єктивні чи такі, що сприймаються суб’єктивно). У психології розрізняють: фрустратор-причину, яка викликає такий стан; фрустраційну ситуацію, фрустраційну реакцію. Стан фрустрації може зовнішньо проявлятися у відмові від спілкування, розпачі, демонстрації безвихідності. Невід’ємне право підсудного — останнє слово. Суд не має права обмежувати тривалість останнього слова підсудного певним часом (ст. 319 КПК України). Водночас у ряді випадків підсудний не може вимовити своєї промови. Це пов’язано з його психічним станом;
2) страх як емоція, що виникає у підсудного при загрозі його існуванню, зміні життєдіяльності, покаранню (джерело небезпеки може бути дійсним чи уявним). У підсудного можуть виявлятися різні види страху (тривога, страх, переляк, фобії, жах тощо);
3) стрес у підсудного виникає у відповідь на різні екстремальні впливи. Стрес охоплює широке коло психологічних станів людини. У психології розрізняють фізіологічний та психологічний (останній поділяється на інформаційний і емоційний) стрес. Виникненню стану стресу у підсудного можуть сприяти різні причини: повідомлення нової інформації на судовому засіданні тими або іншими учасниками; неадекватна поведінка інших учасників, реакція присутніх у залі, звертання до підсудного й ін.
Виникнення у підсудного психологічних станів пов’язане зі ступенем впливу на нього у суді, з рівнем його толерантності (стійкістю до реагування на який-небудь несприятливий чинник). Психологічний вплив на підсудного справляє сама процедура судового засідання, реагування присутніх на його слова, відповіді, дії, поведінку. Видатний юрист А. Ф. Коні писав, що підсудний майже ніколи не перебуває у спокійному стані. Природне хвилювання після довгих, важких тижнів і місяців чекання... Страх перед вироком, сором за себе і близьких і дратівливе почуття виставлення «напоказ» перед холодно-цікавими поглядами публіки — все це діє гнітючим чи болісно збуджуючим чином на того, хто сидить на лаві підсудних.
26. Психологічні особливості судового допиту
Основні психологічні закономірності допиту розглянуті в розділі 8 "Психологічні основи допиту" цього посібника. Проте судовий допит має свою специфіку, що відрізняє його від допиту на попередньому розслідуванні. Ця специфіка визначається самою процедурою судового допиту. Так, допит підсудних у суді відбувається, як правило, в такому порядку: головуючий пропонує підсудному дати показання з приводу пред'явленого обвинувачення і відомих йому обставин справи. Після того як підсудний закінчить виклад своїх показань у вигляді вільної розповіді, його допитують прокурор, громадський обвинувач, потерпілий, цивільні позивач і відповідач, їхні законні представники, захисник, громадський захисник. Підсудному мають право ставити запитання й інші підсудні. Потім його допитують суддя та народні засідателі. Суддя може ставити запитання в будь-який момент судового розгляду.
Такою ж загалом є схема допиту потерпілих і свідків (перед допитом цих осіб попереджають про відповідальність за давання неправдивих показань). При цьому слід зауважити, що згідно з Конституцією України потерпілий чи свідок мають право не давати показань стосовно себе та близьких родичів.Інша специфіка судового допиту полягає в тому, що суд не має можливості зіставляти отримані показання з доказами, які ще не відомі допитуваному.
Перехресний допит припускає, що сторони, які беруть участь у справі, можуть по черзі ставити запитання допитуваному з тієї самої обставини, для того щоб уточнити, розширити і перевірити його показання. "Перехресний допит із більшим успіхом, ніж звичайний, дає змогу розкрити суперечності в показаннях, виявити в них промахи, уточнити деталі і викрити допитуваного в даванні неправдивих показань. Він виявляється ефективним в усіх випадках, коли в показаннях допитуваного є внутрішні суперечності, неточності, коли виникають сумніви в повноті, правдивості і правильності показань"
Коли допустимий перехресний допит? Цей вид допиту застосовується тільки після того, як допитуваний вільно викладе свої показання в справі і відповість на поставлені запитання. Подібна послідовність дає можливість повніше з'ясувати факти, які підлягають уточненню в ході перехресного допиту. Найчастіше запитання на перехресному допиті спочатку ставить обвинувач або захисник, а потім інші учасники судового процесу.
27.Психологічні основи очної ставки у суді
 Відповідно до ст. 304 КПК України кожного свідка можна додатково допитати чи передопитати у присутності інших уже допитаних свідків або на очній ставці. Однак процесуальний порядок очної ставки у суді фактично не регламентований.
Психологічна сутність очної ставки в суді полягає у тому, що наявний поперемінний допит (спілкування) раніше допитаних осіб з метою усунення істотних суперечностей у їхніх показаннях під час судового засідання. Усунення істотних суперечностей здійснюється в присутності багатьох осіб, у ході відкритого судового засідання.
Є відмінності між очною ставкою в суді і очною ставкою на досудовому слідстві. Так, кількість учасників на досудовому слідстві визначається двома особами. У суді очна ставка може проводитися і між більшою кількістю учасників (раніше допитаних осіб).
Спілкування під час очної ставки в суді має складний характер. Це пов’язано з особливостями змагального процесу, різними інтересами обвинувачення і захисту. Ускладнюється також інформаційний обмін між індивідами, які спілкуються, суду (судді) стає важче виконувати регулюючу функцію у процесі отримання інформації, підвищується ступінь тактичного ризику, загострюються конфліктні відносини. Усе це вимагає певних психологічних правил проведення очної ставки в суді, упорядкування спілкування з метою усунення суперечностей.
В юридичній літературі подаються пропозиції про проведення «кругових» і «комбінованих» очних ставок. Кругова очна ставка передбачає таке спілкування, коли з тієї самої обставини послідовно ставиться запитання декільком особам. Така очна ставка здійснюється ніби за колом. Позитивним є те, що виникає певна послідовність дій. Причому важливим у психологічному аспекті є визначення черговості допитуваних.
У деяких випадках доцільно провести комбіновану очну ставку, коли в судовому засіданні проводиться кілька очних ставок одна за другою (кілька парних очних ставок). У цьому разі психологічні відносини ускладнюються. Суду необхідна відповідна попередня підготовка (планування судової діяльності).
Необхідність проведення очної ставки в суді може виникати у разі зміни показань тих або інших осіб, повідомлення інформації, що відрізняється від тієї, яка була надана на досудовому слідстві. Потрібно завжди визначати доцільність проведення очної ставки, пам’ятати, що існують й інші способи усунення суперечностей. Наявність суперечностей у показаннях, раніше даних тими чи іншими особами, передбачає існування конфліктних відносин (окремі особи можуть навмисно повідомляти неправдиві відомості). Очна ставка таких осіб може не лише зашкодити усуненню істотних суперечностей, але й загострювати конфліктну ситуацію. Суд уже має різні докази у справі. Він повинен перевіряти наявні, а не збирати нові докази. Існування ж взаємовиключних показань свідчить про те, що вони можуть суперечити й іншим даним.
Очна ставка у суді — це емоційне спілкування. Під час очної ставки здійснюється взаємодія осіб, які беруть у ній участь. Тут важливу роль відіграє не лише вербальне повідомлення відповідей на поставлені запитання, але й манери поведінки, інтонація, жести, міміка та ін. Необхідно погодитися з О. Р. Ратіновим, що очна ставка належить до найбільш гострих критичних ситуацій, у яких яскраво виявляються почуття і переживання людей, тому емоційна атмосфера при її проведенні набуває винятково важливого значення.
28. Психологічні основи судового огляду
Кримінально-процесуальний закон називає такі види судового огляду: огляд речових доказів, огляд документів і огляд місця події. Причому огляд речових доказів і огляд документів — це судові дії, які трапляються часто.
 Значно рідше проводиться огляд місця події. Таке становище пов’язане з об’єктивними обставинами.У ст. 315 КПК України зазначено, що суд, визнавши необхідним оглянути місце події, проводить огляд з участю прокурора, підсудного, його захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників, а коли цього вимагають обставини справи, — то й з участю свідків і експертів.Судовий огляд місця події відрізняється такими ознаками: 1) проводиться через значний проміжок часу після вчинення злочину; 2) виконує перевірочну функцію; 3) у його проведенні бере участь розширений склад учасників (весь склад суду).Психологічна сутність огляду місця події полягає в безпосередньому сприйнятті складом суду результатів події злочину. Таке сприйняття дає змогу уявити характер і обсяг змін, викликаних злочином; зіставити показання підсудного, потерпілого і свідків; усунути суперечності, пов’язані з обстановкою злочину.Психологія судового огляду місця події полягає у специфічному моделюванні події злочину. У цьому випадку фактично наявна «потрійна» розумова модель: а) розумова модель досудового слідства, матеріалізована у протоколі огляду місця події (слідчої дії), обвинувальному висновку та ін.; б) розумова модель, створена суддею у процесі судового слідства (за результатами різних судових дій); в) розумова модель, що формується після прибуття складу суду на місце події.Виїзд суду для проведення огляду місця події є складовою судового слідства. Тому кримінально-процесуальний закон установлює, що, прибувши на місце огляду, головуючий оголошує судове засідання продовженим, і суд приступає до огляду. При цьому підсудному, свідкам, потерпілому і експертам можуть бути поставлені у зв’язку з оглядом запитання (ст. 315 КПК України). Йдеться про те, що суд отримує інформацію не лише від речових джерел, а й від людей у процесі взаємодії. Причому запитання підсудному, потерпілому, свідкам, експерту можуть бути поставлені протягом всього огляду.Важливою судовою дією є огляд речових доказів. Суть цієї дії полягає в тому, що речові докази повинні бути оглянуті судом і пред’явлені учасникам судового розгляду, а коли це необхідно, — свідкам і експертам (ст. 313 КПК України). З психологічного погляду учасники судового огляду повинні безпосередньо сприйняти певні докази, їх зовнішній вигляд, індивідуальні особливості, специфіку застосування тощо. У цьому випадку ті чи інші особи можуть звертати увагу суду на особливості, що мають значення для справи. Іншими словами, в процесі огляду речових доказів здійснюється пізнавальна діяльність.
29. Психологія прокурорської діяльності
Діяльність прокурора дуже різноманітна. Вона пов'язана як із роботою державних органів і посадових осіб, так і з охороною законних інтересів і прав громадян. Обвинувальна діяльність прокурора повинна поєднуватися з усіма іншими його обов'язками.
Прокурор не стоїть над судом, а покликаний сприяти його успішній роботі.
Головне завдання прокурора в обвинувальній промові на суді — кваліфікований аналіз доказів. Він повинен переконати інших учасників судового розгляду в доброякісності та достовірності цих доказів. У разі заперечення підсудним своєї вини обов'язок прокурора розглянути детально докази, які він наводить, зіставити їх з іншими доказами, показати їхню неспроможність, проаналізувати експертні висновки. Якщо ж дані слідства не підтверджують обвинувачення, пред'явлені підсудному, прокурор зобов'язаний відмовитися від підтримки обвинувачення.
Кваліфікуючи злочин, прокурор має розкрити зміст відповідної статті Кримінального кодексу, обґрунтувати правильність її застосування, розкрити об'єктивні та суб'єктивні сторони відповідного складу злочину. При призначенні покарання він повинен враховувати особистісні особливості підсудного (ціннісні орієнтації, мотиваційну сферу, стиль його поведінки, основні риси характеру та ін.). Справедливо вважають: при характеристиці особистості підсудного розкривається особистість самого прокурора, його ставлення до людей, розуміння їхніх проблем, рівень його професійної та психологічної підготовки. У своїй діяльності прокурор в суді завжди повинен дотримуватися правила: покарання може досягти мети тільки тоді, коли воно законне, справедливе і суворо індивідуалізоване. Психологічний аспект цього правила такий: •
від надмірно суворого покарання може постраждати особистість; •
від надмірно м'якого покарання зникає віра в правосуддя.
Судова практика показує, що найбільш складна частина обвинувальної промови прокурора — характеристика особистості підсудного. Досить часто спостерігається тенденція надмірного "згущення барв" аж до неприпустимого приниження людської гідності. Доречно згадати у зв'язку з цим вислів А. Коні: "...Стриманість у слові, обдуманість і справедливість у висновках і поряд з осудом доведеного злочину — ставлення до підсудного без черствої однобічності і без образи в ньому почуття людської гідності"184.
Тільки об'єктивний аналіз державним обвинувачем як позитивних, так і негативних якостей особистості підсудного може сприяти винесенню справедливого вироку. Висловлене положення має особливу актуальність у разі розгляду кримінальних справ, скоєних неповнолітніми. У багатьох випадках аналіз формування особистості неповнолітнього злочинця дає можливість виявити фактори, що суттєво вплинули на проявлення у підлітка криміногенних елементів (пияцтво батьків, відсутність належного контролю за поведінкою неповнолітніх у школі, негативний вплив "вулиці" і т. п.). Соціальний аналіз особистості підлітка і навколишнього мікросередовища, об'єктивна оцінка рівня впливу цього середовища на його психіку, поведінку — одна з важливих сторін у діяльності державного обвинувача. Подібний соціально-психологічний аналіз особистості підсудного стає одним із доказових факторів при визначенні прокурором міри його покарання. Варто зазначити ще один важливий момент у діяльності прокурора при розгляді кримінальних справ про злочини неповнолітніх: він виступає не тільки як обвинувач, а й як вихователь. Тому він роз'яснює сутність законів, принципи моралі, вказує шляхи викорінювання злочинів, що певним чином відбивається на змісті і формі його виступу в суді, на сприйнятті слів прокурора складом суду і всіх присутніх у залі засідання.
Значне місце в обвинувальних промовах прокурора приділяється викладу фактичних даних. На жаль, деякі прокурори замість кваліфікованого аналізу доказів обмежуються переказом матеріалів справи. Оповідальний характер викладу фактичних обставин справи замість аналітичного різко знижує дієвість виступу прокурора в суді і може служити одним із критеріїв його професійної непридатності.
До речі, далеко не всі кримінальні справи вимагають обов'язкового викладу фактичних обставин у промові прокурора. Можна виділити ситуації, коли виникає така необхідність:
а) прокурор наполягає на зміні обсягу поданого обвинувачення;
б) прокурор вимагає зміни кваліфікації складу злочину;
в) між прокурором і захистом з'являється незгода з фактичних обставин справи.
Найбільш ретельно прокурор повинен досліджувати виправдувальні версії, що висувають у судовому розгляді захисник і підсудний. Така ж ретельність і скрупульозність в аналізі доказів повинні бути у випадках, коли обвинувачення засноване на побічних доказах. Річ у тім, що взаємозв'язок цих доказів опосередкований якимись проміжними обставинами і "не лежить на поверхні". Завдання прокурора в цій ситуації — зробити ці зв'язки очевидними.
Психологічно складним елементом прокурорської діяльності в суді є його полеміка із захистом. У своїх висловлюваннях, репліках прокурор не повинен бути голослівним і необ'єктивним. Вияв поваги до адвоката, громадського захисника є нормою його поведінки в полеміці з ними.
Отже, всебічний аналіз події злочину повинен бути спрямований прокурором на те, щоб довести: подія злочину мала місце, і в його скоєнні винен підсудний. І навіть очевидність справи і визнання провини підсудним не знімає з нього обов'язку доведення обвинувачення. Внутрішнє переконання прокурора в обґрунтованості і законності обвинувачення повинно сформуватися на основі доказів усіх обставин справи. Якщо матеріали судового слідства не підтверджують обвинувачення, пред'явленого підсудному, прокурор зобов'язаний відмовитися від обвинувачення. Це дуже складний психологічний крок з його боку: важко переступити через бар'єр, що виник, тому що він сам підтверджує обвинувальний висновок. Професор М. Єникеєв підтверджує: "Цим, очевидно, і пояснюється майже повна відсутність відмов прокурорів від обвинувачення в судовій практиці"185.
Для досягнення успіху у своїй діяльності прокурор повинен мати певні якості. Розглянемо їх, виходячи з особливостей професіограми прокурора.
Пізнавальна (пошукова) діяльність прокурора вимагає розвитку всіх процесів. Оскільки прокурорська діяльність відноситься до категорії складної інтелектуально-практичної діяльності, остільки вона припускає наявність у прокурора таких якостей його психіки, як спостережливість, допитливість, стійкість уваги, уміння сконцентрувати її на важливій для цього тимчасового періоду діяльності і т. д. Цього потребують, з одного боку, жорсткі рамки закону, що регламентує діяльність державного обвинувача, з другого — характер криміналь- них справ, що розглядаються (убивства, бандитизм та ін.), а також соціальна атмосфера, в якій відбувається його діяльність.
Пізнавальна (пошукова) діяльність прокурора має особливе значення при веденні допитів у залі судового засідання членів злочинного угруповання.
Тут у всій повноті виявляються його спостережливість, орієнтування в ситуації тощо.
Одна з найважливіших професійних сторін у діяльності прокурора — комунікативна. Спілкування займає в роботі державного обвинувача одне з головних місць і пов'язане з установленням істини у кримінальній справі. У процесі судового розгляду прокурор спілкується з адвокатами, експертами, підсудними, потерпілими, свідками і до кожного з них повинен знайти відповідний підхід, манеру поведінки. У зв'язку з цим слід особливо підкреслити необхідність оволодіння прокурором мистецтвом промови, бо, як відзначав А.Коні, "слово — одне з найбільших знарядь людини. Безсиле саме по собі — воно стає могутнім, коли сказане вміло, щиро і вчасно. Воно здатне захоплювати собою того, хто говорить і засліпити його навколишнім блиском. Тому моральний обов'язок судового оратора — поводитися обережно і помірковано з цією зброєю і робити своє слово лише слугою глибокого переконання, не піддаючись спокусі гарної фо- рми..."186. Обвинувальна промова прокурора, її майстерність є теж одним із критеріїв його професійної підготовки.
Судова практика показує, що завдяки високому розвитку комунікативних навичок і умінь прокурор під час діалогу з підсудним викликає його на відвертість, формує в нього прагнення очиститися від неправди і дати правдиві показання. У створенні такого психічного стану підсудного виявляються майстерність постановки запитань, ведення діалогу, звертання до емоційної сфери підсудного та ін.
Ця історія сталася в маленькому місті Бєлореченську Краснодарського краю. Три школярки ні за що убили матір однієї з них. Лена Д., Світлана М. і Світлана А. вчилися добре, жоден шкільний захід не обходився без них. Лена Д. росла в сім'ї одна, мама ходила за нею, як курка за непутящим курчам. Зайва опіка 16-річній школярці набридла: через постійне слідкування, обвинувачення і повчання матері своєї дочки і її подруг почалися сварки. Після чергової такої сварки дівчата все обговорили, а наступного дня скоїли звіряче вбивство. На березі річки дочка хлюпнула в обличчя матері кислотою, потім "дияволиці" затягнули жінку в яр, спорудили вогнище і вилили на неї бензин...
"Панянки"-вбивці подбали про алібі, але зробили це достатньо невміло, тому слідство незабаром вийшло на них...
Лена Д. заперечувала свою причетність до вбивства, плуталася в показаннях, на окремі запитання не давала відповідей. Прокурор, старанно вивчивши її життя і психічні особливості, розповів на суді про те, що Лена — не рідна дочка Ольги Олександрівни, що жінка удочерила її, коли та була зовсім маленькою, дворічною дівчинкою, саме тому так піклувалася про неї. Після цих слів Лена Д. визнала себе винною і дала правдиві показання187.
Сутність конструктивної (реконструктивної) сторони діяльності прокурора полягає в аналізі і синтезі тієї інформації, що зібрана в справі під час попереднього судового слідства з погляду створення концепції державного обвинувачення. Необхідно дати пояснення: •
коли прокурор ознайомлюється з матеріалами попереднього розслідування, то його розумова діяльність спрямована насамперед на реконструкцію події злочину (відтворення події, що мала місце в минулому, за зібраними слідчими доказами); •
встановлення істини в справі, планування його судової перспективи є конструктивною стороною діяльності прокурора.
Конструктивна сторона прокурорської діяльності вимагає від прокурора доброї оперативної і довготривалої пам'яті, схильності до аналітичного мислення й уяви, таких якостей його розуму, як глибина (здатність проникнути в сутність фактів, передбачати результати вчинків і явищ), широта (можливість охопити одночасно велике коло питань і фактів), швидкість (уміння швидко оцінювати обстановку і приймати грамотні рішення), критичність (здатність зважувати факти, відшукувати помилки та ін.), гнучкість (здібність до аналізу явищ із різноманітних поглядів, варіювання засобів дій і т. д.).
Значущими для організаційної сторони діяльності прокурора є його організаторські здібності в роботі з людьми і вольові якості. Що стосується організаторських здібностей в роботі з людьми, то вони виявляються в процесі консультацій з різними спеціалістами, наприклад, криміналістами, психологами, педагогами, медиками та ін.
Організаторські здібності виражаються й в навичках організації своєї роботи: уміння вчасно вивчити матеріали попереднього розслідування, зробити кваліфікований аналіз, одержати додаткову інформацію, підготувати відповідні матеріали для виступу в суді і т. д. Вольові якості прокурора (цілеспрямованість — спрямованість мислення на розв'язання певної задачі і здатність тривалий час займатися її вирішенням, самостійність — уміння знаходити вирішення навіть складних завдань без сторонньої допомоги, наполегливість, зібраність, ініціативність, рішучість та ін.) забезпечують готовність державного обвинувача до складної діяльності для підтримки державного обвинувачення.
Засвідчувальна сторона діяльності прокурора пов'язана з використанням промови в письмовій формі при оформленні передбачених законом постанов. Уміння передати в письмовій формі свою думку для нього так само важливо, як і уміння виражати її вголос.
У ході судового розгляду прокурор вступає в полеміку з різними учасниками судового процесу (полеміка з адвокатом, допит підсудного або потерпілого і т. п.). В усіх випадках успіх спілкування забезпечується досягненням психологічного контакту з учасниками полеміки, здатністю не припуститися конфронтації в спілкуванні з ними. Оскільки державному обвинувачеві в подібних випадках доводиться переборювати протидію осіб, зацікавлених у тому або іншому завершенні справи, то йому важливо дотримуватися спокою, коректного тону, шанобливого ставлення до будь- якого опонента. "Сила обвинувача — у доказах, а не в епітетах"188, — писав А. Коні. Як би не був переконаний прокурор у своїй правоті, якими б необґрунтованими не здавалися йому заперечення підсудного або захисника, він не повинен показувати своє обурення і роздратування. Якщо, приміром, державний обвинувач не згоден із позицією адвоката-захисника, він повинен довести необґрунтованість його тверджень, спираючись на факти і норми закону.
Отже, прокурор, виступаючи в суді у кримінальній справі, обвинувачує від імені держави, що вимагає від нього виняткової скрупульозності аналізу доказів, бездоганно зроблених висновків і високої мовної майстерності. Розглянуті сторони прокурорської діяльності в його обвинувальній промові виступають у комплексі, але кожна ви- рішує при цьому свої завдання. І чим більш гармонійна професійна структура особистості прокурора, тим вище рівень компетентності, навичок і умінь, професіоналізму в цілому в його діяльності державного обвинувача.
30. ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТА
Діяльність адвоката в судочинстві спрямована на спростування обвинувачення (підозри), на пошук обставин, які виправдовують або пом'якшують провину. Для роботи адвоката властиві всі структурні компоненти діяльності по здійсненню правосуддя, крім засвідчувальної діяльності. Розглянемо психологічні особливості кожного з зазначених компонентів захисної діяльності.
Захист інтересів обвинувачуваного вимагає вивчення безлічі різноманітних фактів і обставин, що відносяться до розглядуваної справи. Адвокату доводиться аналізувати наявні в справі докази, пізнавати інформацію й інтерпретувати її з погляду можливості використання для виправдання підзахисного або пом'якшення його провини.
Пізнавальний компонент діяльності адвоката спрямований на вирішення складного завдання - встановлення істини з метою виправдання особи, що притягається до відповідальності, або пом'якшення її покарання. Його успішне вирішення потребує пошуку необхідних доказів, з'ясовування тих обставин справи, що можуть представити обвинувачуваного з позитивної сторони. Уміння знаходити серед величезної кількості фактів такі, що спростовують обвинувачення або дають можливість пом'якшити відповідальність, передбачає глибину розуму, спостережливість, проникливість, самостійність і гнучкість мислення, міцну пам'ять. У пізнавальному компоненті діяльності адвоката виявляються також його активність і критичність, в основі якої лежить строга й об'єктивна оцінка наявних фактів.
Комунікативний компонент у діяльності адвоката дозволяє дати більш повну характеристику особистості обвинувачуваного, правильно будувати взаємовідносини з іншими учасниками удового процесу, уникнути деструктивних конфліктних ситуацій. Уміння спілкуватися з людьми в роботі адвоката означає:
- уміння будувати взаємовідносини з підзахисним;
- уміння підтримувати ділові відносини з прокурором, слідчим, суддею та іншими учасниками судового процесу;
- уміння встановлювати психологічний контакт із зазначеними особами (у першу чергу з підзахисним);
- уміння надавати підзахисному психологічну допомогу;
- уміння вибирати визначену стратегію поведінки в конструктивному конфлікті з прокурором, виходячи з реальної обстановки.
Комунікативність як якість особистості адвоката допомагає йому правильно сприймати й оцінювати людей, успішно налагоджувати стосунки з учасниками судового розгляду, привертати їх до себе.
Що стосується спілкування адвоката з підзахисним, то важливою умовою його успішності є їхня психологічна сумісність, яка супроводжується виникненням взаємної симпатії, впевненості в успішному результаті контактів.
Процес спілкування між захисником і підзахисним має ряд психологічних труднощів, що обумовлені головним чином психічним станом обвинувачуваного: стресом, фрустрацією. У цих важких ситуаціях спілкування захисника і підзахисного супроводжується психологічною напруженістю. Встановити психологічний контакт із підзахисним вимагає від адвоката терпіння, наполегливості, розвинутих комунікативних умінь.
Велику роль у діяльності адвоката грає організаторський компонент. Захист як процес не має суворої нормативної регуляції. Тому підготовка до судового процесу, планування захисту, використання визначених прийомів і методів - усе це залежить від організаторських умінь адвоката.
Конструктивний компонент діяльності адвоката включає насамперед ухвалення рішення про обрання тієї або іншої стратегії і тактики захисту з урахуванням обставин справи і поведінки обвинувачуваного. Даний компонент діяльності адвоката виявляється і при визначенні структури захисної промови на суді.
ВИСНОВКИ ДО ДРУГОГО ПИТАННЯ. Адвокат захищає не злочин, а людину, її законні права й інтереси, тому кожну свою процесуальну дію він оцінює і з погляду його правомірності, і з погляду моралі. Бути адвокатом - це складне, тонке мистецтво, що відрізняє його від всіх інших юридичних спеціальностей. Крім професійних знань, навичок і умінь адвокату необхідно мати покликання, бути мужньою принциповою, порядною людиною.
Кваліфікована, психологічно грамотна діяльність адвоката є гарантією того, що знизяться або зникнуть у судовій практиці випадки, коли невинний відданий суду, коли прийняте судовими органами рішення порушує законні права й інтереси обвинувачуваного.
31. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ВІДНОСИН АДВОКАТА І ПРОКУРОРА В СУДІ
Прокурор і адвокат виконують різноманітні процесуальні функції. Проте, незважаючи на протилежні позиції, між ними можливі й обов'язкові нормальні ділові взаємовідносини. Основу цих взаємовідносин складає загальна для прокурора і захисника мета діяльності - надавати допомогу у здійсненні правосуддя, у встановленні істини в справі. Взаємовідносини, що складаються між адвокатом і прокурором, повинні будуватися на дотриманні кожним із них наданих прав і обов'язків, на розумінні завдань суду.
Існують різні форми спілкування між прокурором і захисником у суді:
- контакт ситуаційно-діловий, що здійснюється для вирішення конкретного завдання судового розгляду;
- контакт статусно-рольовий, який підкреслює соціальну роль осіб, що спілкуються;
- контакт пізнавально-оціночний. У судовому розгляді і прокурор і захисник подають суду свої докази, розкривають причини вчинення злочину, дають психологічну характеристику підсудному;
- контакт міжособистісний - спілкуються особистості, які певним чином ставляться один до одного, відчувають симпатії або антипатії, намагаються вплинути один на одного.
Таким чином, спілкування між прокурором - державним обвинувачем і адвокатом - захисником у суді носить складний, багатосторонній характер і є психологічно насиченим актом. Щоб спілкування сприяло виконанню завдань правосуддя, корисно притримуватися окремих психологічних правил:
- у відношеннях прокурора і адвоката в суді повинна бути постійна підтримка внутрішньої установки на встановлення істини і реалізації принципу соціальної справедливості;
- відмова від демонстрації своєї переваги. Демонстрація переваги одним із них завжди помічається суддями, громадянами, які знаходяться в залі засідань і, як правило, сприймається ними негативно;
- врахування обвинувачем і адвокатом наслідки сказаних ними слів поведінки. Мається на увазі неприпустимість відповідей на заперечення, зауваження, репліки одного з них у грубій, недоброзичливій формі;
- увага до співрозмовника і до того, що він говорить. Завдання учасників судового розгляду - слухати, вивчати, розуміти, оцінювати;
- активне слухання, яке також обумовлює відносини між захисником і прокурором. Невміння слухати відсутність прагнення до розуміння знижує ефективність ділового спілкування;
- стримування емоцій. Зайва емоційність і нестриманість може розпалити атмосферу у відносинах не тільки між зазначеними особами, але й у залі судового засідання в цілому;
- вивчення опонента й врахування у взаємовідносинах його індивідуально-психологічних особливостей. Дане правило дає можливість прокурору і захиснику більш гнучко вести діалог, брати участь у судових суперечках. Успіх у вивченні іншої людини залежить від особистої підготовленості прокурора і захисника до психологічного спостереження.
- підпорядкування спілкування між прокурором і адвокатом щодо вирішення ними завдань правового виховання. Елементи виховання інших людей у діях, поведінці і словах прокурора і захисника виявляються з моменту їхньої появи в залі до закінчення засідання суду.
ВИСНОВКИ ДО ТРЕТОГО ПИТАННЯ. Отже, взаємовідносини між прокурором - державним обвинувачем і адвокатом - захисником у суді при розгляді будуються на строгому розумінні ними покладених на них завдань, наданих кожному з них прав і на дотриманні норм службової етики і психолого-педагогічної тактовності.
Гармонічна побудова взаємовідносин між державним обвинувачем і захисником, які щонайкраще відповідають вимогам культури, поваги, психолого-педагогічного такту - серйозна й суттєва передумова підвищення виховного впливу судового розгляду на всіх його учасників.
32. Судова етика в діяльності прокурора й адвоката (захисника).
Етика — наука, об’єктом вивчення якої є мораль, моральність як форма суспільної свідомості, як одна з найважливіших сторін життєдіяльності людини. Етика забезпечує моральний характер тих взаємовідносин між людьми, які випливають насамперед із їхньої професійної діяльності.
Юрист із професійними знаннями, навичками й уміннями повинен мати морально-вольові якості, додержуватися у своїй діяльності певних принципів і правил поведінки. Етика змушує юриста аналізувати свої вчинки, брати на себе відповідальність за них, оцінювати власні дії.
Якісна характеристика етичного розвитку особистості юриста виявляється в її моральній культурі, а саме:
• культурі моральної свідомості, що виражається в знанні моральних вимог суспільства, у спроможності людини свідомо обґрунтовувати цілі і засоби діяльності;
• культурі моральних почуттів, яка припускає багатство емоційної сфери особистості, здатність до співчуття, співпереживання;
• культурі поведінки, котра характеризує здатність особистості до вибору форм і засобів поведінки в різних ситуаціях.
Від юридичних працівників етика потребує непідкупності, вірності духу і букві Закону, дотримання рівності всіх перед Законом. Одним із гуманних принципів права є презумпція невинності — вимога вважати обвинуваченого невинним доти, доки провина його не доведена судом.
Судова етика як наука про моральні принципи судочинства покликана сприяти моральному вихованню суспільства і посадових осіб, які здійснюють правосуддя. Не викликає сумніву твердження про те, що моральні принципи, які визначають стосунки учасників судочинства, є суттєвою гарантією суб’єктивних прав особистості. Це пояснюється тим, що судочинство стосується честі і гідності людини.
Не випадково в працях прогресивних юристів минулого звертається велика увага на моральні позиції прокурора й адвоката.
Судовий процес, який проходить в умовах гласності, вимагає від прокурора — державного обвинувача стриманості, коректного і ввічливого ставлення до кожного, хто постає перед судом і дає показання. Він не повинен перетворювати судові суперечки в цькування підсудного, збуджувати в нього неприязні почуття, перебільшувати важливість доказів. Виконуючи свій обов’язок перед суспільством, прокурор повинен дотримуватися суворої моральної дисципліни, виявляти однакову турботу про інтереси суспільства і людську гідність. От як писав про моральну відповідальність прокурора П. Сергеїч: “Якщо злочин скоєний негідником, обвинувачення може бути суворе, захисту залишається піклуватися про пом’якшення відповідальності. Якщо злочинець, навіть убивця, — добра, чесна людина, усі труднощі на стороні прокурора. Але в обох випадках оратор, який знаходиться в невигідних умовах, повинен дотримуватися реалій. Це надзвичайно важко, особливо для обвинувача. Сказати: так, я знаю,
що це хороша людина, упевнений, що, будучи виправданою, вона стане піклуватися про дітей убитого, як про власних; я знаю, що каторга не буде для нього більшим покаранням, ніж усвідомлення свого злочину і вічні докори сумління; знаю, що вдова убитого пробачила його, і все-таки потребую каторги — сказати це нелегко. Звинувачувати… у такій справі неймовірно важко, і охоче послухав би всякого, хто міг би навчити мене цьому, але підтверджую, що обвинувач повинен визнавати моральні достоїнства підсудного”.
Уміння прокурора вести себе на судовому процесі, його загальна і професійна культура визначають виховний вплив суду. Обов’язок честі і гідності прокурора усією своєю поведінкою виявляти повагу до суду як до органу правосуддя і до всіх учасників судового розгляду.
Така ж вимога, безумовно, пред’являється і до адвоката — захисника. Адвокат насамперед є служителем правосуддя, і етика адвоката — одна з важливих складових його професійної майстерності. Один із славнозвісних представників цієї шляхетної професії П. Александров (1836–1893) писав: “Я бажав би виконати обов’язок мій не тільки як захисник, але й як громадянин, тому що немає сумніву, що на нас, як суспільних діячах, лежить обов’язок служити не тільки інтересам, що захищаються нами, але і вносити свою лепту, якщо для того є можливість, із питань суспільного інтересу”2.
Спеціалісти справедливо зазначають, що проблема судової етики в діяльності адвоката має особливу значущість і важливість. Дійсно, як узгодити внутрішнє переконання і професійний обов’язок надати допомогу підзахисному, який обрати шлях захисту в разі повної доведеності злочину або тоді, коли підсудний у довірливій бесіді признається захисникові про скоєний злочин, а на суді усе заперечує? Моральні сумніви адвоката в цих питаннях дуже глибокі і їхнє вирішення спирається на високі моральні принципи.
Головний суддя адвоката — його власна совість. Саме вона має підказати йому допустимість тих прийомів, які він використовує, виконуючи свої обов’язки захисту підсудного. “Кримінальний захисник повинен бути людиною доброю, досвідченою у слові, озброєною знанням і глибокою чесністю, безкорисливою і незалежною в судженнях; він правозаступник, але не слуга свого клієнта і не знаряддя його піти від заслуженої кари правосуддя”1.
Особливу складність етичного характеру представляє випадок, коли підсудний визнає свою провину перед захисником, але рішуче відмовляється від скоєного в суді. Уміння поєднати в захисті інтереси суспільства і підзахисного, не протиставляючи їх, — важка задача адвоката, яка потребує високої професійної майстерності і моральної культури.
Одним із елементів культури прокурора й адвоката є їх зовнішній вигляд. “Варто вдягатися просто і пристойно. У костюмі не повинно бути нічого вигадливого і крикливого (різкі кольори, незвичайний фасон). Брудний, неохайний костюм справляє неприємне враження. Це важливо пам’ятати, бо психологічний вплив на тих, що зібралися в залі, починається ще до промови, із моменту появи перед публікою”2 .
Це стосується одягу і суддів, і народних засідателів, і секретаря судового засідання, інших учасників судового процесу.
33.Сутність пенітенціарної психології.
У процесі розвитку юридичної психології з неї виокремилася така галузь, як пенітенціарна психологія. Цю галузь ще називають виправно-трудовою або кримінально-виконавчою психологією. Пенітенціарний означає такий, що стосується покарання, виправний, тюремний.
Специфіка об'єкта пізнання, обумовлена складним характером питань, пов'язаних із процесами корекції засуджених, своєрідність методів вивчення їхньої особистості і психічних процесів, що відбуваються в період відбування покарання, розгляд інструментів вивчення особистості засудженого і методів виховного впливу стали підставою для виділення окремої галузі юридичної психології — пенітенціарної психології.
Сьогодні в структурі Державного департаменту України з питань виконання покарань 180 установ, у тому числі 131 виправна колонія, з яких 12 — для утримання жінок, 11 виховних колоній для неповнолітніх і 33 слідчих ізолятори. На 1 січня 2003 р. у виправних колоніях перебувало 192,3 тисячі осіб, з яких 147,5 тисячі — у виправних установах, 41,1 тисячі осіб — у слідчих ізоляторах.
Найбільший інтерес для дослідників у сучасних умовах становлять ті проблеми пенітенціарної психології, що стосуються особи засудженого, його психологічних і кримінологічних характеристик, станів, пов'язаних з ізоляцією від суспільства, його ставлення до вчиненого, своєї вини, вироку (справедливий, несправедливий). Важливе значення має також вивчення питань формування формальних і неформальних колективів засуджених, так званих мікрогруп, з різною соціальною і криміногенною спрямованістю, закономірностей їх утворення, позитивного або негативного впливу на осіб, які входять до їх складу. Особливе місце у пенітенціарній психології посідають питання розробки методів психологічного впливу на засуджених і його різних форм стосовно окремих осіб або мікрогруп, їх ефективності.
З огляду на це не можна не зазначити зрослу актуальність проблеми навчання кадрів педагогів, юристів, психологів, які відповідно до специфіки своєї діяльності виконують трудові функції в установах з виконання покарань. Нині ці установи відчувають гостру потребу в спеціалістах, які мають професійні знання у галузі педагогіки, етики, психології, що вкрай негативно впливає на рівень і методи виховної роботи з засудженими. Це виражається в обранні традиційних, малоефективних форм впливу на них, зокрема залучення до праці, навчання, виконання окремих громадських функцій. Йдеться не про заперечення цих форм, а про обрання в них таких варіантів впливу на засуджених, які можуть привести до оптимальних результатів. Навіть обрання форми праці за ступенем ваги, характером виконуваних дій (праця чоловіча і жіноча), результатами виконання завдань (необхідних заохочень) дає можливість варіювати методи трудового впливу, обираючи з них найбільш результативні.
Форми роботи передбачають і урахування спрямованості особистості. Так, виконання роботи, що не становить жодного інтересу для засуджених, справляє негативний психологічний вплив на них і, як наслідок, призводить до слабкого трудового і виховного ефекту. Обрання об'єкта виробничого випуску також може справляти різний виховний вплив. Жінки, які відбувають покарання, віддають перевагу «жіночій» праці. Зокрема, як свідчить практика, продуктивність їхньої праці підвищується, якщо вони шиють шкільну форму для хлопчиків і дівчаток, і різко знижується, коли виробниче замовлення своїм об'єктом має виготовлення робочих рукавиць, брезентових фартухів тощо.
Різні форми впливу на засуджених становлять систему методів, що сприяють їх підготовці до майбутнього життя на волі. Є необхідність створення у засуджених позитивної структури потреб і основи для подальшого розвитку у них позитивної структури зв'язків, формування підстав для сприйняття позитивного соціального досвіду.
Соціально-психологічна адаптація засудженого відбувається в результаті впливу на нього комплексу психолого-педагогічних методів, що стимулюють сприйняття особою високих соціальних цінностей, розгляд їх як власних установок, що дають змогу у майбутньому здійснювати свою діяльність у вільному суспільстві. Йдеться про формування соціально адаптованої поведінки особи засудженого. Найбільш важливими у цьому аспекті є відхід від шаблонів, індивідуалізація в обранні і застосуванні методів виховного впливу.
Без розробки таких методів і активного їх впровадження процеси виховання втрачають будь-яке значення. Цю обставину відмітили як психологи і педагоги, так і вчені, що досліджують специфічні методи впливу на засуджених у процесі відбування ними покарання.
Отже, методи виховного впливу належать до змісту пенітенціарної психології поряд із психічними закономірностями особи засудженого. Виходячи з викладеного, пенітенціарну психологію можна визначити як галузь юридичної психології, що досліджує закономірності психічної діяльності особи, яка відбуває покарання, а також можливості її ресоціалізації (відновлення раніше порушених соціальних якостей).
Пенітенціарна психологія використовує досягнення інших галузей психології. Найтісніше вона пов'язана з психологією праці, дані якої використовуються для дослідження психологічних чинників, що впливають на виховання у засуджених працьовитості, підвищення продуктивності праці, обрання виду і характеру виробництв, що становлять виховний вплив. Зв'язок пенітенціарної психології з інженерною психологією дає змогу визначати шляхи реконструкції виробництв, у яких працюють засуджені, і обирати оптимальні з них. Психологія мистецтва дає можливість використовувати у процесі виховного впливу дані про вплив естетичних цінностей на розвиток і становлення особи, зокрема таких її потреб, які визначають ресоціалізацію особистості, пробуджуючи моральні, гуманні її риси. Пенітенціарна психологія також пов'язана з загальною і соціальною психологією. Із загальної психології використовуються дані про емоції, стреси, фрустрації, психологічні показники темпераменту і характеру, вольові прояви, реакції на подразник як основи формування методів індивідуального впливу на засуджених. Дані ж соціальної психології, що стосуються формування настроїв і почуттів різних соціальних груп (формальних і неформальних), застосовуються для дослідження закономірностей формування настроїв і почуттів колективів засуджених, у тому числі окремих мікроколективів, у праці і побуті, психологічних основ групових злочинів, масових конфліктів, що дезорганізують діяльність установ з виконання покарань.
До основних напрямів досліджень у галузі пенітенціарної психології належать: а) вивчення закономірностей зміни психіки засудженого, розвитку його особистісних якостей і мотивів поведінки з метою визначення впливу на його свідомість чинників, пов'язаних з ізоляцією від суспільства; б) дослідження морального впливу на засудженого кримінального покарання як чинника, що ганьбить людину, вивчення психічних станів засудженого, викликаних усвідомленням вини або невинуватості, з метою створення необхідних умов для його адаптації; в) дослідження психологічних особливостей засуджених, обумовлених їхнім віком, життєвим досвідом, національною належністю, видом злочинної діяльності і покаранням, з метою розробки методів формування колективів засуджених і видів виховного впливу; г) розробка групових та індивідуальних методів психолого-педагогічного впливу з метою найбільш ефективної корекції засуджених.
Вирішення названих завдань не є чимось раз і назавжди даним, застиглим, воно набуває нових напрямів і форм, обумовлених специфікою установ з виконання покарань, а також результативністю теоретичних положень і методик, впроваджених у практику їхньої діяльності.
34. Методи впливу на особу засудженого в установах з виконання покарання.
В установу з виконання покарань потрапляє особа з досить усталеними поглядами, навичками, звичками, манерою спілкування з людьми. Методи психолого-педагогічного впливу, застосовувані у звичайній обстановці, тут повинні бути трансформовані з урахуванням тих характеристик, що властиві особам, які відбувають покарання за вчинений ними злочин. Соціально-психологічні відхилення (дефекти) у поведінці і способі життя індивіда, що вкоренилися у процесі злочинної діяльності, вимагають соціального контролю, який спрямований на руйнування злочинних потреб, ліквідацію негативного соціального досвіду, що нагромадився у нього, створення основи для подальшого розвитку позитивної структури зв’язків98 .Необхідною передумовою для обрання методів психолого-педагогічного впливу є вивчення особи засудженого, його поведінки в генезисі (до надходження до установи з виконання покарань і під час перебування у ній), ставлення до праці, навчання, режиму, комплексу заходів соціального впливу.Особистість засудженого становить складну структуру, що поєднує комплекс соціально-психологічних поглядів, потреб, відносин, у яких домінують негативні тенденції. В основі поведінки і діяльності кожної людини лежать потреби. Життя передбачає задоволення потреб, у тому числі матеріальних і духовних. Потреби людини спонукають її до активності, створення і розвитку суспільного виробництва. Водночас рівень і характеристика потреб у нормі і при кримінальних відхиленнях можуть бути принципово різними. Аналіз і узагальнення рівнів потреб та інтересів у правопорушників дають змогу виявити: 1) порушення рівноваги між різними видами потреб і інтересів; 2) перекручений характер окремих потреб; 3) примітивність потреб і інтересів; 4) аморальність, злочинні прояви у способах задоволення потреб. У злочинців матеріальні потреби домінують над духовними, коло останніх дуже вузьке і передбачає лише спілкування з людьми або одержання тих чи інших відомостей, потрібних для «злочинного престижу». Такі поняття, як дружба, прихильність, злочинці у більшості своїй розуміють викривлено: будуть гроші — будуть і друзі. Як правило, злочинці деяких категорій уникають праці, бажають жити «легко і красиво», не утруднюючи себе фізичною роботою.Методи психолого-педагогічного впливу, використовувані в установах з виконання покарань, відповідають за своєю принциповою схемою загальним педагогічним заходам виховання, однак мають певну специфіку, обумовлену контингентом, щодо якого вони застосовуються. До цих методів поряд з високою і послідовною вимогливістю щодо режиму праці і відпочинку належить метод переконання, основною рисою якого є такий вплив на психіку засудженого, за якого досягається розуміння завдань і формується згода з необхідністю її виконання. Реалістичність, доказовість суджень і міркувань, що повинні мати силу переконання, — головні сторони методу переконання. При цьому потрібно добирати достовірні й яскраві факти, що аргументують доводи переконання.
Основною формою переконання є бесіда. Багаторазово повторювана, така, що має певну варіантність, вона у всіх випадках веде до позитивного ефекту.До найбільш важливих методів кримінально-виконавчого впливу належить метод навіювання, який передбачає вплив на психіку людини без критичного його сприйняття останньою. Навіювання має на меті змінити ставлення засудженого до його негативних установок, прищепити йому нові устремління. Навіювання, як правило, пов’язане з авторитетом людини, яка його здійснює. У загальній психології під навіюванням розуміють різні способи вербального і невербального емоційно забарвленого впливу на людину з метою створення в неї певного стану або спонукання до певних дій. В основі навіювання лежить послаблення дії свідомого контролю, здійснюваного щодо сприйманої інформації99. Виділяють два способи навіювання: словесне — шляхом прямого мовного впливу на засудженого і непряме, опосередковане яким-небудь предметом чи дією100. Навіювання може викликати не лише ті чи інші емоційні стани, але і вольові спонукання, що є дуже суттєвим для практики діяльності установ з виконання покарань. Навіювання може бути як прямим, безпосередньо зверненим до засудженого, так і непрямим, що має своєю метою повідомлення позитивної інформації про інших осіб, причому в такій формі, що не вимагає безпосередньої відповідної реакції. Методи непрямого навіювання включають демонстрацію фільмів, вплив музикою, читанням художньої літератури тощо. При здійсненні методів впливу важливо зазначити, що домінантні вогнища, які виникають у засудженого і які підтримують позитивні прагнення, мають тенденцію угасати. Тому такі домінанти необхідно стимулювати повторенням впливу. Доцільно також керувати самонавіянням засудженого.Як важливий метод впливу на особу засудженого у пенітенціарній психології називають метод передачі інформації. На думку А. В. Дулова, інформація, яка спеціально і цілеспрямовано відбирається з тієї, що надходить до засудженого, повинна сприяти заповненню його соціального досвіду, одержанню і засвоєнню ним відомостей, яких він раніше не одержував (чи ігнорував), — про життя суспільства, інтереси і діяльність людей, трудові процеси, культуру та ін.101Специфічним методом впливу на особу засудженого є метод регулювання психічних спілкувань. Тут є певні можливості регулювати психічні спілкування, впливати на взаємодію з іншими засудженими, рідними і близькими. Такий метод також передбачає контроль за входженням засудженого до мікроколективів (у тому числі з негативною спрямованістю).Особливі умови перебування засудженого в місцях позбавлення волі передбачають застосування методу примушування. Вчені, які досліджують пенітенціарну психологію (О. Г. Ковальов), вважають, що покарання діє в одних випадках залякуюче, в інших — примушує думати про те, який спосіб поведінки виявляється не лише більш зручним у певний час, але й перспективним у справі самовиправлення.
35.  Колективи засуджених та їх психологічна характеристика
Вивчення колективів засуджених, їх формування, розвитку, розпаду (розформування) становить значний інтерес, оскільки дає змогу визначити закономірності потягу людей один до одного, основи їхньої психологічної сумісності в процесі діяльності.Відомо безліч класифікацій колективів, в основу яких покладено різні ознаки: вікові, професійні, виробничі, кількісні, організаційні тощо. Ці класифікації стосуються колективів вільних людей, під якими розуміють групи людей, які спілкуються між собою, вирішують певні завдання, пов’язані спільністю цілей, волі, дисципліни і взаємної відповідальності.Загальне поняття колективу притаманне і колективу засуджених, який має певну специфіку, що відрізняє його від колективу вільних людей. Для колективу засуджених характерні такі особливості: а) це колектив закритого типу; б) колектив формується з правопорушників, позбавлених волі; в) перебування засуджених у колективі є примусовим; г) діяльність колективу детально регламентується нормами кримінально-виконавчого законодавства; ґ) колектив характеризується істотними відмінностями (віковими, професійними, моральними); д) формування і специфіка колективу визначаються видом кримінально-виконавчої установи; е) особливості колективу обумовлюються видом і характером виробничої діяльності102 .Формування психології колективу засуджених визначено відповідними чинниками, найбільш важливими з яких є: кримінально-виконавча політика держави; економіка суспільства, що обумовлює характер виробничої діяльності в установі з виконання покарання; характер виконуваних засудженими виробничих завдань; соціальні, національні, вікові, кримінологічні особливості засуджених; організація культурних заходів і побуту; організація педагогічного процесу, його форми і методи, рівень результативності, особливості відносин, що склалися в середовищі засуджених, а також між співробітниками установи і засудженими103 . Наведені чинники не вичерпують усього різноманіття обставин, що впливають на засуджених, до яких входять як об’єктивні причини, так і суб’єктивні характеристики засуджених. Значною мірою вплив окремих чинників, що визначають психологічну структуру колективу, обумовлений періодом перебування засуджених в установі з виконання покарань, ступенем їх ресоціалізації.За структурою колективи засуджених поділяються на формальні і неформальні. Формальні колективи поділяються на види: первинні, проміжні, загальні. Первинні мають такі підрозділи, як ланка, бригада, відділення; проміжні поєднують кілька бригад. Усі формальні підрозділи функціонують у загальному колективі засуджених. Неформальні колективи, мікрогрупи утворюються у результаті тяжіння осіб, заснованого на різних характеристиках, наприклад національній належності, подібності доль, вікових особливостях, виді вчиненого злочину, потребах і прагненнях тощо.Комплексні дослідження соціологічних характеристик колективів засуджених, проведені філософами, педагогами, психологами і юристами, свідчать про те, що до складу цих колективів входять окремі невеликі неофіційні групи. Типи таких груп традиційно визначаються за певними характеристиками: 1) групи з позитивною спрямованістю; 2) групи з невизначеною спрямованістю; 3) групи з негативною спрямованістю.
Основою формування кожного типу мікрогруп є найбільш привабливі для їх учасників особливості засуджених.У групах з позитивною спрямованістю їх члени пов’язані духовними інтересами, спільністю смаків і особистою симпатією. Більш глибокими підставами формування мікрогрупи тут є працьовитість і ретельність. Члени груп з позитивною спрямованістю пов’язані також прагненням до навчання, що може виявлятися як бажання одержати загальну освіту, набути певну професію або суміжну спеціальність. Ініціатива у цьому виходить не від адміністрації установи, а від самих засуджених. Такі групи справляють величезний виховний вплив не лише на своє середовище, а й на колектив, у якому вони визначили своє позитивне прагнення.Підставами для формування груп з невизначеною спрямованістю, що при відповідних умовах може стати як позитивною, так і негативною, можуть бути: а) національні ознаки; б) матеріальні інтереси (разом харчуються, діляться посилками); в) професійні інтереси (особи однієї або подібних професій); г) схожі долі (невдачі у сімейному житті); ґ) вік (літні або молодь одного віку, пов’язана прагненням до розваг і зухвалих випадів). Такі групи характеризуються низькою стійкістю, становлять значну складність для виховного впливу на їх членів. Нестійкість прагнень, відсутність твердої настанови на перевиховання, недостатня спаяність, відсутність референтів, що комплексом своїх характеристик можуть впливати на них, вимагають індивідуального підходу до таких формувань і обрання нетрадиційних методик виховного впливу на засуджених.Підставами для формування груп з негативною спрямованістю є: а) негативне ставлення їх членів до будь-яких форм виховного впливу; б) гіперболізація уявлень про власну значущість, почуття «власної гідності»; в) прагнення до типових порушень режиму і підвищена у зв’язку з цим конфліктність; г) однотипність вчинених ними злочинів або співучасть в одному злочині. Перераховані підстави не мають вичерпного характеру, можуть виникнути й інші приводи для створення таких формувань. У названих групах є ватажки, однак немає ні підпорядкування, ні рівності, переважають «мої інтереси». Виявлення і вивчення неформальних мікрогруп (мікроколективів) сприяє прогнозуванню поведінки окремих їх членів, визначенню можливого позитивного або негативного впливу групи на формальне формування, до складу якого вона входить, вибору найефективніших прийомів виховного впливу. Виявлення, вивчення і правильна оцінка спрямованості такого мікроколективу створюють передумови для мобільного використання засобів виховного впливу на його членів, визначення їх ефективності і поширення в діяльності установ з виконання покарань. Більше того, знання про характер і принципи (основи) формування неформальних груп дають можливість розробляти диференційовані форми психолого-педагогічного впливу на засуджених.Практика кримінально-виконавчих установ підтверджує тенденцію, що підсилюється, до формування різних мікрогруп і свідчить про правильність наведеної класифікації. Подальші дослідження мають бути спрямовані на визначення тих параметрів, що сприяють утворенню неформальних об’єднань і розробці ефективних заходів щодо стимулювання їх позитивної спрямованості.
36. Вплив соціальної ізоляції на особу
Пенітенціарна психологія вивчає динаміку особи засудженого у процесі відбування покарання. Покарання має своєю метою не тільки кару, але і виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ст. 50 КК України). Позбавлення волі має каральну функцію — заподіяння засудженому фізичних і моральних страждань. Заподіяння страждань пов’язане з дотриманням вимог режиму, твердим контролем за поведінкою засудженого, обмеженням особистісних проявів, зміною діяльності.Соціальна ізоляція впливає на психіку засудженого. Необхідно зазначити, що перебування у місцях позбавлення волі по-різному впливає на засуджених. Так, М. М. Гернет указує: «Ми далекі від думки, що особливості того або іншого режиму у тій або іншій в’язниці проходять через психіку кожного ув’язненого завжди і скрізь однаково. Навпаки, ми визнаємо, що сліди у психіці від такого проходження через неї тюремного режиму дуже різні: в одних вони такі ж глибокі, як глибокі колії від важко навантаженого воза на брудному путівці. В інших ці сліди — лише брижі на річці після пароплава, що пройшов, які швидко зовсім зникають»104 . Існують і такі кримінальні типи, для яких «тюрма — дім рідний».Соціальна ізоляція покликана змінити особу засудженого, зробити певну корекцію, усунути певні особистісні дефекти. Засуджені з укоріненими соціально-психологічними дефектами мають потребу у твердому соціальному контролі, що здійснюється в установах з виконання покарання і спрямований на зміну і викорінювання у них соціально-психологічних дефектів. Метою такого контролю є руйнування злочинних потреб, розрив соціально шкідливих зв’язків, ліквідація негативного соціального досвіду, навичок і звичок. У цьому плані позитивний вплив на засудженого справляє режим (точно встановлений порядок життєдіяльності), прилучення до праці, виховний вплив, медична і психологічна допомога. Водночас відбування покарання може бути пов’язане з виникненням негативних якостей: відлюдності, жорстокості, негативізму, конформності тощо. Може також виявлятися девіантна (така, що відхиляється від загальноприйнятих норм) поведінка, а засуджені можуть включатися до мікрогруп з негативною спрямованістю.Позбавлення волі змінює звичний уклад життя засудженого, його поведінку, особистісні прояви. Спостерігається включення такої особи у новий колектив закритого типу, відбувається взаємодія, контактування з іншими засудженими, прийняття чи неприйняття до «когорти». Позбавлення волі передбачає руйнування устояних соціальних зв’язків, виникають нові взаємодії з особами, що відбувають покарання.
Соціальна ізоляція пов’язана зі стихійним принципом «виживає найсильніший», «закон — тайга, ведмідь — хазяїн».У динаміці особи засудженого деякі автори (В. Л. Васильєв) справедливо називають такі найважливіші періоди: арешт, набрання вироком законної сили, прибуття у колонію, перші 6–8 місяців перебування в спецзакладі, за 3–8 місяців до звільнення, звільнення з колонії. Такі періоди називають «критичними» точками.Особливо важкими є періоди чекання, коли відбувається переосмислення цінностей, людина зазнає нестатків, відчуває невизначеність. В особливих станах перебуває особа, яка чекає виконання смертного вироку. У такій ситуації кожен день є випробуванням. Віктор Гюго пише: «...Чого варта шеститижнева агонія і цілий день передсмертної муки? Чого варте томління цього безповоротного дня, що тягнеться так повільно і проходить так швидко? Чого варті ці сходи катувань, які східець за східцем ведуть до ешафоту? Очевидно, це не вважається стражданням. А невідомо, що болісніше — щоб кров йшла крапля за краплею або щоб свідомість угасала думка за думкою»105 . Багаторічні спостереження працівника Іркутської обласної прокуратури, який постійно був присутній на процедурі виконання страти (кілька сотень розстрілів) свідчать про виникнення специфічних психологічних страждань приречених: «Як правило, на слимаків перетворюються убивці, які розчленовували трупи. Вони — боягузи, що майже вмирають від страху в камері смертника. Нерідко вони страждають у чеканні виконання вироку так сильно, що покриваються струпами, коростою повністю...»106 .Складним періодом для засудженого є період адаптації до умов позбавлення волі (перші 6–8 місяців перебування в установі). У цей період виникають негативні емоційні стани, обумовлені тяжкими умовами життя, недостатністю харчування, обмеженням соціальних і психічних спілкувань, обмеженістю інтимного життя, ворожим ставленням інших засуджених, криміналізованими мікроколективами та ін. У період адаптації виникають бар’єри між засудженим та іншими особами (вихователями, іншими засудженими). Це насамперед психологічні бар’єри (смислові й емоційні). Саме в ході адаптації особа намагається пристосуватися до нових умов і нового колективу.Перебування у місцях позбавлення волі може бути пов’язане також з такими негативними явищами, як: 1) дезадаптація — неможливість звикнути до ізоляції від суспільства, нових умов життя; 2) десоціалізація — трансформування позитивних якостей особистості засудженого в негативні (прийняття вимог кримінального світу, співвіднесення своєї поведінки зі злодійськими традиціями та ін.).
37. Психологія тюремного побуту
Відбування покарання у місцях позбавлення волі пов’язане зі зміною людської поведінки. Соціальна ізоляція негативно впливає на психіку засудженого: загострюються міжособистісні конфлікти, виявляється агресивність і ворожість у відносинах, виникають фрустраційні стани. Суворий побут закладу, система заборон і обмежень, екстремальні умови існування, свавілля міжособистісних спілкувань сприяли формуванню своєрідних регуляторів відносин — звичаїв і традицій злочинної сфери.Система злочинних поглядів і ідей називається кримінальною ідеологією. Така ідеологія проявляється у субкультурі злочинного світу (сукупності духовних і матеріальних цінностей злочинного елемента) і реалізується через злочинні інститути («злодійський закон», «общак», «злодійська сходка», «коронування», «стигматизація» та ін.). Зазначені інститути становлять стійкі традиції, суспільні встановлення, ритуали, обряди, правила поведінки.Позбавлення волі пов’язане з новими умовами мікросередовища, де проявляються жорстокі відносини між засудженими, насильство, прагнення до самоствердження107 . Так, за час ув’язнення відомий «злодій у законі» Іваньков (Япончик) 58 разів порушував режим, 35 разів поміщувався до штрафного ізолятора і карцеру, на два місяці переводився до приміщення камерного типу108 .Саме у тюремному житті виникла «злодійська ідея». На перший погляд, «злодійська ідея» — погано сконструйована ідеологема. Її важко висловити в декількох словах. Злочинний світ сприймає її інтуїтивно, як ідею злодійського братерства, як проголошення справедливості «для своїх» і вираження своєї «правди». При більш детальному дослідженні виявляється, що «злодійська ідея» у певному ступені послідовна і системна. Вона відображає інтереси і світогляд касти професійних злочинців — злодіїв — і становить «коктейль» декількох принципів, життєвих орієнтирів, етичних норм і відчувань109 .У злочинному світі важлива регулююча роль належить «злодійському закону» і «поняттям». Зокрема, до заборонних норм «закону» належать такі: злодій не має права на обман своїх товаришів по касті, на утаювання грошей і речей, що належать братству, розголошення таємниці, видачу співучасників злочинів чи заподіяння будь-якої іншої шкоди своїм братам по касті; злодій не повинен працювати або служити, джерелом його існування є злочинний промисел. Він ні за яких умов не має права погоджуватися на роботу в місцях позбавлення волі або займати які-небудь посади, що займають ув’язнені; злодій не повинен виконувати ніяких суспільних функцій, перебувати в офіційних організаціях, цікавитися політикою, читати газети; злодій не повинен служити в армії або брати зброю з рук влади; злодію заборонені будь-які контакти з представниками правоохоронних органів; злодій не повинен мати контактів з «опущеними», представниками нижчої «касти» ув’язнених чи зі зрадниками, відступниками, вигнаними зі злодійського співтовариства («йоржами»); злодій не має права мати офіційну дружину і бути зв’язаним сімейними узами; злодій — це вічний бурлака, блукач, готовий до будь-яких мінливостей долі; злодій не повинен носити на собі нічого червоного кольору; злодій не повинен боятися тюрми й інших місць позбавлення волі: вони для нього «рідний дім»; відбуваючи покарання, злодій не повинен втрачати своєї честі і гідності, не повинен порушувати свого слова, уподібнюватися «нижчим кастам», без потреби лаятися, вчиняти «безпрєдєл», відбирати пайку у будь-якого зека, без потреби конфліктувати з адміністрацією, грати у карти без можливості розплатитися110 .Нині «злодійський закон» зазнав істотних змін. Спостерігається тенденція до послаблення «закону» (наприклад, боротьба між «злодіями» і «тими, що відійшли»). Лібералізація «закону» пов’язана з виникненням «понять», що є досить розпливчастими (їх виникнення припадає на 90-ті рр. ХХ ст.).Слід зазначити, що є певний порядок випробування новачків у місцях позбавлення волі, їх прийому до злочинного середовища. Це свого роду прописка, що проводиться за допомогою різноманітних «приколів» (впіймати кого-небудь на незнанні «законів» злочинного світу).
Найбільш поширені «приколи» — загадки (25,1 % від усіх випадків) — перевіряється кмітливість і спритність новачка, знання ним норм кримінальної субкультури; спеціальні забави (24,8 %) — з метою принизити новачка, пожартувати над ним, є також засобом розважання групи; випробування (20 %); шантаж (15 %); єдиноборство (до 10 %)111 .Кримінальна субкультура знаходить своє відображення у соціальній стигматизації або стигмі (встановлення певних відмінностей). Стигматизація — це своєрідне таврування представників місць позбавлення волі: нанесення татуювань, присвоєння кличок, наділення речовими атрибутами (відображається в особистих речах, одязі та ін.).Різновидом стигми є татуювання, наколоті особливою фарбою візерунки на тілі. Слово татуювання походить від полінезійського «тату», що означає малюнок, або «тікі» — імені бога полінезійців, який встановив, за переказами, татуювання.Татуювання одержали поширення переважно серед злочинців. У злочинному середовищі татуювання називають «картинкою», «наколкою», «прошивкою» або «регалкою». Існують різні способи нанесення татуювань. Найбільш поширеним способом, використовуваним у місцях позбавлення волі, є застосування 2–3 голок, спеціальних штампів, пресів із зображеннями. Як барвну речовину використовують туш, графіт, ультрамарин, чорнило. Поширення одержали татуювання з зображеннями хрестів і перснів на пальцях рук, могил і церковних куполів, морського якоря, жінок, карт. Трапляються татуювання у вигляді цифр («1981», № 43), окремих букв і абревіатур («зло», «туз», «клен»), слів («люблю», «пам’ятаю»), виразів («жена поругает и простит, любовница ж — отомстит»). Окремі татуювання наносяться у примусовому порядку. Татуювання у вигляді малюнків (або інших зображень) можуть мати певний прихований зміст, указувати на становище у злочинному середовищі, відношення до злочинної діяльності, судимість і терміни покарання, злочинний досвід і ступінь кваліфікації, належність до певної категорії злочинців, спосіб вчинення злочину, знаряддя злочину.Абревіатури у татуюванні іноді складаються з перших літер інших слів, речень (російською мовою): БАРС — бий актив, ріж сук; БЕС — бий, якщо зможеш; БОСС — був засуджений радянським судом; ВОЛК — волю дуже любить колоніст; ЗЛО — за все лягавим помщуся; КОТ — корінний мешканець тюрми; ПОСТ — прости, батько, доля така; СЛОН — смерть лягавим від ножа; або серце любить одну навіки; СОС — врятуйте від суду; ТУЗ — тюремний в’язень; або тюрма вчить законам; або отут вчаться зеки.Татуюються і тексти: «Байдики бити, горілки не пити»; «Будеш уночі багато спати, перестанеш красти»; «Йду туди, де немає закону»; «Люблю тебе, як мати рідну» (на середній третині плеча); «Не поспішай на роботу» (на стопах ніг); «Совість — добре, а червінець — краще» (на ділянці грудей); «В’язниця не школа, прокурор не вчитель» (на середній третині стегна); «Знову я у хазяїна» (мається на увазі — у в’язниці) та ін.Розрізняють татуювання-малюнки, що мають характер прикрашання, і татуювання-малюнки із прихованим змістом (знаки, символи)112 .Роль стигми виконують клички. Функціональне призначення клички полягає у заміні прізвища особи, закріплює статус особи у групі. Так, у кличках відображаються деякі об’єктивні дані про особу: 1) характерологічні особливості і звички (Шнирь — пролазливий; Прищ — зловредний; Вертоліт — базіка тощо); 2) фізичні особливості і недоліки (Рудий — за колір волосся; Косий — за дефекти зору; Горбань — за каліцтво та ін.); 3) трансформовані прізвища й імена (Цар — від Царьова; Тхір — від Хорькова та ін.); 4) статус у соціумі (угрупованні) (Король, Князь, Директор — лідери; Клоп, Бацила, Аскарида — низи); 5) іронія (Інтелігент, Доцент — дурний; Похмурий — веселий; Хокеїст — кульгавий та ін.); 6) специфіка злочинної діяльності (Вогник — квартирний злодій; Кат — убивця та ін.); 7) колишня дозлочинна діяльність (Духарь — музикант; Клістир — медик; Фінансист — бухгалтер та ін.) .
38. Психологічні основи ресоціалізації засуджених
Ресоціалізація особи засудженого полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засуджених до повернення на волю, включення їх у нормальне життя суспільства.Ресоціалізуюча функція установ з виконання покарань передбачає перебудову насамперед принципів діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, асоціальній її поведінці. Існує проблема негативного «впливу в’язниці» на особу засудженого. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися). М. І. Єнікєєв справедливо зазначає, що ієрархія тюремного співтовариства, його «закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кримінального середовища використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної адміністрації до диференційованого утримання ув’язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші тонкощі людської психіки, воєнізована адміністрація здебільшого просто не замислюється114 .Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі. Складовими такої програми є: 1) правовий аспект (полягає у правовій регламентації процесу підготовки до звільнення з місць позбавлення волі); 2) психологічний аспект (урахування психологічних особливостей особистості засуджених); 3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів вирішення соціальних проблем після звільнення); 4) професійний аспект (можливість одержати спеціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання); 5) освітній аспект (можливість підвищувати свій освітній рівень); 6) медичний аспект (передбачає збереження здоров’я шляхом певних профілактичних заходів); 7) фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і спортом)115 .Необхідно зазначити, що у виправних колоніях діють школи підготовки засуджених до життя на волі, у яких передбачається проведення занять і соціально-психологічних тренінгів (підвищення впевненості у собі; вироблення навичок раціонального вирішення конфліктних ситуацій, аутогенні тренування; прогресивна релаксація тощо)116 . Фактично йдеться про формування психологічної готовності у засудженого до життя на волі.Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалізації особи після її звільнення з місць позбавлення волі. Слід зазначити, що фактично кожна третя особа, яка звільнилася з колонії, потребує спеціальної психологічної допомоги. Суспільство здебільшого не бажає «приймати» осіб, які відбули покарання. Виникають в осіб, які звільнилися, проблеми соціально-побутового характеру: ненаявність житла, роботи, медичного обслуговування й ін.117 .Опитування засуджених свідчить про таке. На запитання: «З якими труднощами Ви побоюєтеся зіштовхнутися після звільнення?» — 12,5 % опитаних відповіли: «З упередженим ставленням за місцем роботи»; 11,3 % зазначили те ж, але за місцем проживання; 19,6 % указали на труднощі входження в нормальне життя.Опитування також показало, що населення обстежених регіонів з упередженням ставиться до колишнього злочинця. Близько 50 % респондентів не бажає бачити осіб, які відбули покарання, як своїх сусідів, друзів, родичів, колег по роботі. Незначна кількість законослухняних громадян (5 %) припускає можливість спілкування з колишніми злочинцями як друзями. Дуже мало людей (лише 3 % опитаних) згодні підтримувати відносини з такими особами у колі сім’ї118 .

Приложенные файлы

  • docx 13402775
    Размер файла: 137 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий