Відповіді на ДЕК 2011

1. Економіка як наука. Предмет, цілі і завдання економічної теорії
З моменту виникнення людина, щоб вижити, активно діяла, пристосовуючи навколишнє середовище до своїх вимог і потреб. Вона не одержувала все, що їй необхідно в готовому вигляді. Речі, що її оточували, треба було перетворювати, щоб одержати бажане в необхідній кіл-ті, у тім місці, де вона жила, і в зручний час. Інакше кажучи, щоб досягти життєво важливих цілей, потрібно було в середовищі проживання (ойкос) діяти у визначеному порядку (номос). Такий вид людської діяльності і назвали економікою. Природно, для того, щоб така діяльність стала успішною, необхідні певні уміння, знання про те, як слід діяти. Знання накопичувалися поступово, у міру придбання досвіду, і спочатку уявляли собою певні інтуїтивні уявлення, деякі узагальнення поверхневих спостережень, закріплення в звичаях, традиціях, найдавніших писемних пам’ятках. Ось тут і виявляються перші сліди економічної думки, що відбила не тільки розуміння сформованого порядку речей, але і деяку оцінку явищ, та подій, що відбуваються.
Термін “економіка” походить від грец. слів – “ойкос” (господарство) та “номос” (вчення). Тобто в первісному значенні економіка – наука про управління домашнім господарством. Вперше цей термін було використано при описі організації господарства в маєтку рабовласника.
Економіка – складна система, що постійно розвивається і змінюється.
З розвитком людського суспільства змінювалися уявлення про предмет економ. науки. У визначенні предмета сучасної економ. науки знаходить відображення основна проблема, яка виникає перед будь-якою економ. системою, - проблема альтернативного вибору. Жодне суспільство не в змозі задовольнити безмежні людські потреби в товарах і послугах за допомогою наявних обмежених економ. ресурсів. Сучасна економіка – наука, що вивчає раціональні методи використання обмежених ресурсів у процесі задоволення зростаючих потреб людини.
В економічній літературі даються різні тлумачення поняття економіки як науки. Нагадаємо деякі найвідоміші з них:
економіка наука про виробничу діяльність та обмін результатами між людьми;
економіка вивчає рух економічного життя тенденції в розвитку цін, виробництва, безробіття тощо. У міру вивчення цих явищ вона допомагає виробити політику, реалізуючи яку уряд може впливати на економічне життя;
економіка наука вибору. Вона вивчає, як люди вибирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів (землі, праці, обладнання, технічних знань) для виготовлення різних товарів і розподілу їх між різними членами суспільства;
економіка вивчає, яким чином людина здійснює організацію виробництва і споживання;
економіка вивчає гроші, капітал, його форми й багатство.
Отже, економіка – це сфера життя суспільства, в якій на основі використання різноманітних ресурсів здійснюється виробництво товарів та послуг, обмін ними, розподіл та споживання.
Отже, предмет економічної теорії тісно пов’язаний із поняттям “економіка”, яке походить яке походить від грецької мови і означає мистецтво ведення домашнього господарства. Так вперше предмет цієї науки визначив давньогрецький філософ Ксенофонт (430-355р. до н.е.). А через декілька десятиліть давньогрецький філософ Аристотель (364-322р. до н.е.) тлумачив економіку як виробництво благ для задоволення потреб людей.
Сучасна економіка е складною, багато аспектною за змістом, багатоелементною за внутрішньою структурою, багаторівневою за формами господарських утворень, тай – функціональною динамічною системою.
Серед спеціальних наук економічна теорія як самостійна галузь знань посідає особливе місце – вона є загальною основою, методологічною базою всіх економічних наук.
У цій якості економічна теорія в економіці як об’єкті вивчення виокремлює лише їй притаманний предмет.
Предмет економічної теорії – виробничі відносини між людьми (або їх дії) у процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у сфері їх обміну, розподілу та споживання.
Якою б різноманітною не була людська діяльність, вона повинна мати певну основу. Нею є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з інтересами та потребами людей. Необхідність задовольнити ці потреби спонукає людей до праці, до виробництва різноманітних благ та послуг. Відповідно економіка охоплює всі види діяльності людей, сукупність форм та методів, які створюють умови виживання, функціонування і прогресу людства.
Економічна теорія є системою наукових поглядів на господарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток.
Предметом економічної теорії виступають відносини між людьми з приводу використання обмежених ресурсів у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання благ з метою задоволення потреб індивіда і суспільства. У складі економічної теорії виділяються три основні структурні частини: політична економія, мікроекономіка і макроекономіка. Кожна з частин вивчає свій аспект економічної дійсності.
Політична економія вивчає всі економічні явища і процеси як форми економічних відносин. Вона зводить усю різноманітність економічного життя і його предметних форм до економічних відносин і виводить з них всі економічні прояви. Специфіка її предмета полягає в пізнанні економічних відносин.
Головним завданням економічної теорії є характеристика засад економічних систем через аналіз організаційно-економічних та соціально-економічних виробничих відносин.
Організаційно-економічні відносини безпосередньо пов’язані з продуктивними силами. Вони виникають з приводу трудової діяльності, кооперації праці, обміну засобами виробництва тощо. В цілому ці відносини втілені в господарській системі організації та управління економікою на різних рівнях.
Соціально-економічні відносини зумовлюють систему зв’язків “людина – людина”. До них належать закономірності розвитку відносин власності (передусім на засоби виробництва), тісно пов’язаних з ними розподілу і відтворення суспільного виробництва в цілому як економічного кругообігу, який відбувається через виробництво, розподіл, обмін і споживання продуктів і послуг.
Політекономічний аспект економічної теорії охоплює також аналіз економічних законів та їхньої взаємодії. Економічні закони відображають найбільш суттєві, стійкі, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами й процесами. Економічні закони не можуть бути незмінними, оскільки економічні процеси не є чимось застиглим.
Економічні відносини існують і проявляються тільки за допомогою діяльності економічних суб’єктів, насамперед фірм і домогосподарств, які визначають свою економічну поведінку залежно від умов тієї чи іншої ринкової структури. Вивченням поведінки економічних одиниць займається мікроекономіка. Взаємодія економічних суб’єктів синтезується в загальному підсумку у функціонуванні економіки, яке вивчається макроекономікою.
Таким чином, економічна теорія розкриває зміст через політичну економію, мікроекономіку та макроекономіку.

2. Економіка. Суть господарювання
З моменту виникнення людина, щоб вижити, активно діяла, пристосовуючи навколишнє середовище до своїх вимог і потреб. Вона не одержувала все, що їй необхідно в готовому вигляді. Речі, що її оточували, треба було перетворювати, щоб одержати бажане в необхідній кількості, у тім місці, де вона жила, і в зручний час. Інакше кажучи, щоб досягти життєво важливих цілей, потрібно було в середовищі проживання (ойкос) діяти у визначеному порядку (номос). Такий вид людської діяльності і назвали економікою. Природно, для того, щоб така діяльність стала успішною, необхідні певні уміння, знання про те, як слід діяти. Знання накопичувалися поступово, у міру придбання досвіду, і спочатку уявляли собою певні інтуїтивні уявлення, деякі узагальнення поверхневих спостережень, закріплення в звичаях, традиціях, найдавніших писемних пам’ятках. Ось тут і виявляються перші сліди економічної думки, що відбила не тільки розуміння сформованого порядку речей, але і деяку оцінку явищ, та подій, що відбуваються.
Економіка - це особлива сфера життєдіяльності людини зі своїми проблемами і суперечностями.
В економічній літературі даються різні тлумачення поняття економіки. Нагадаємо деякі найвідоміші з них:
економіка наука про виробничу діяльність та обмін результатами між людьми;
економіка вивчає рух економічного життя тенденції в розвитку цін, виробництва, безробіття тощо. У міру вивчення цих явищ вона допомагає виробити політику, реалізуючи яку уряд може впливати на економічне життя;
економіка наука вибору. Вона вивчає, як люди вибирають спосіб використання обмежених виробничих ресурсів (землі, праці, обладнання, технічних знань) для виготовлення різних товарів і розподілу їх між різними членами суспільства;
економіка вивчає, яким чином людина здійснює організацію виробництва і споживання;
економіка вивчає гроші, капітал, його форми й багатство.
Отже, термін економіка вживають у різних значеннях. Економіку можна визначити як сферу господарської діяльності . Ця діяльність господарювання спрямована на задоволення різноманітних економічних потреб людини в товарах і послугах. Адже ці товари й послуги треба виробити, а потім вони мають пройти відповідні стадії (фази) розподілу та обміну.
Отже, економіка є органічною сукупністю виробництва, розподілу , обміну і споживання життєвих благ згідно з потребами людей.
Вона має складну структуру; підприємства (фірми), об’єднані в галузі (підгалузі), які виробляють товари й послуги, домашні господарства (сім'ї), що їх споживають, ринки, на яких відбуваються розподіл і обмін ресурсів (факторів), товарів (послуг). При цьому обов’язково треба врахувати, по - перше, що економіка не може бути реальністю без людей; по-друге, це не тільки і не просто люди, а й продукти їхніх думок (наука, технологія).

3. Теоретична і прикладна економіка. Принципи і методи теоретичної і прикладної економіки
Теоретична економіка – це та економіка, яку ми вивчаємо теоретично без використання на практиці, тобто це економічна теорія, макроекономіка, мікроекономіка.
Економічна теорія вивчає закони раціонального ведення господарства і поведінку господарюючих суб’єктів на різних рівнях і в різні історичні часи.
Мікроекономіка – це частина економічної теорії, яка вивчає економічні процеси на рівні окремих господарюючих суб’єктів.
Макроекономіка – це частина загальної економічної теорії, яка вивчає закономірності розвитку і поведінки національної економіки в цілому.
Мікро і макроекономіка тісно пов’язані, адже вони мають єдиний предмет аналізу – економіку. Але рівні вивчення у них відрізняються. Мікроекономіка аналізує закономірності розвитку і поведінку окремих структур: домашнє господарство, фірми, банки. В свою чергу макроекономіка розглядає економіка як єдине ціле, суб’єктами якого являються держава, центральні банки, виробники і споживачі в цілому.
Прикладна економіка – це та економіка, яку ми застосовуємо на практиці, сюди відносяться економіка підприємств, міжнародна економіка. Саме в прикладній економіці застосовуються терміни, визначення та формули з теорії.
Кожна економічна наука спирається на сукупність методів дослідження, тобто має свою методологію. Для того, щоб одержати нові знання треба свідомо застосовувати науково обґрунтовані методи. Це важлива умова розвитку всіх наук.
Методологія передбачає творчий підхід до дослідження, усунення канонізації окремих поглядів, допущення плюралізму думок, боротьба проти догматизму.
Методологія має враховувати поєднання державного управління з саморозвитком підприємств, з наданням переваг економічним методам управління.
Методологія спирається на єдність політичного та господарського підходів до розв’язання економічних завдань.
Якою б різноманітною не була людська діяльність, вона повинна мати певну основу. Нею є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з інтересами та потребами людей. Необхідність задовольнити ці потреби спонукає людей до праці, до виробництва різноманітних благ та послуг. Відповідно економіка охоплює всі види діяльності людей, сукупність форм та методів, які створюють умови виживання, функціонування і прогресу людства.
Метод економічної теорії – це система теоретичних підходів, способів, засобів, прийомів і операцій, за допомогою яких пізнають виробничі відносини, економічні знання та механізми їхньої дії.
У економічній теорії надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракції, як метод поглибленого пізнання дійсності, заснований на очищенні інформативного матеріалу від випадкового, неістотного і виділення в ньому стійкого, типового.
Також у економічних дослідженнях широко використовують метод аналізу і синтезу. Аналіз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а синтез – поєднання елементів, сторін предмета в одне ціле.
Однією зважливих проблем економічної теорії є поєднання кількісного і якісного аналізу. Його використання дає теоретичне підґрунтя для визначення нового підходу до темпів і пропозицій розвитку господарства, постановки конкретних теоретичних завдань розвитку економіки.
Поєднання кількісного і якісного аналізу здійснюється за допомогою математичних та статистичних методів.
Принцип єдності кількісного і якісного аналізу передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих сторін, елементів які піддаються кількісному виміру.
Розвиток економічної теорії пов’язаний з сходженням від абстрактного до конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття до її сутності і діалектичне розгортання сутності в багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву.
Також широко використовують метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов’язаний з історичним методом тим, що він звільняє оцінку історичного розвитку від випадковостей, які не є властивими цьому процесу.
Широко застосовують в економічних дослідженнях і такі загальні методи як індукція та дедукція.
Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня.
Дедукція - рух думки від всезагального до одиничного. Отже, теоретичним ґрунтом для виникнення індукції та дедукції є діалектичний зв’язок одиничного, особливого і всезагального.

4. Економічна наука та економічна історія
Економічна наука займається вивченням економічної поведінки людей в умовах обмежених ресурсів.
Вивчивши можливості ресурсного забезпечення країни, певного регіону, міста, галузі, економісти пропонують різні варіанти розміщення ресурсів для їхнього найкращого використання.
Отже, економічна наука сприяє оптимальному використанню обмежених ресурсів, є чинником економічного розвитку, збільшення кількості різноманітних товарів та послуг і, в кінцевому підсумку, сприяє більш повному задоволенню потреб суспільства і кожного його члена. Економічна наука розглядає:
- господарські зв’язки між країнами і народами: чому країни імпортують одні товари, а експортують інші, які чинники сприяють внішньоекономічним зв’язкам, а які стримують їхній розвиток;
- природу і причини багатства, як на різних етапах розвитку людського у суспільства змінювалось ставлення до самого поняття “багатство” джерел його зростання
Економічна наука досліджує, як суспільство здійснює економічне життя, що охоплює виробництво, обмін, розподіл і споживання товарів і послуг в умовах обмежених ресурсів.
Економічна наука є системою наукових поглядів на господарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток. Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці вивчають уже не ліс, а окремі дерева.
Економічна історія вивчає економічну систему в цілому, але в різних аспектах. Вона досліджує конкретні форми функціонування і розвиток економічних систем у різні історичні епохи з урахуванням національних, природних та інших особливостей конкретних країн (або інших груп).
Першою школою політично економії був меркантилізм, найвідомішим представником якого був французький учений А. Монкретьен. Метою суспільної системи меркантилісти вважали збагачення держави і населення. Вони першими поставили питання про причину багатства, втіленням якого були гроші. Також відстоювали ідею захисту вітчизняного ринку, виступали за втручання держави в економіку.
На зміну меркантилізму приходить класична школа, найвидатнішим представником якої були англійські економісти А. Смітт і Д. Рікардо. Представники класичної школи вважали, що джерелом багатства є вся сфера матеріального виробництва і започаткували теорію трудової вартості. Також класики виступали проти політики захисту вітчизняного ринку і вважали непотрібним втручання держави в економіку.
Марксистська політ економія – пов’язана з іменами К. Маркса та Ф. Енгельса. Маркс визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва та обміну, а також вважав необхідним знищити клас буржуазії, недооцінював роль приватної власності, перебільшував роль державної власності.
Енгельс першим визначив предмет політичної економії як науку, що вивчає закони, які управляють виробництвом і обміном матеріальних благ.
Неокласичний напрям сформувався у 70-ті роки XIX ст., і відстоює ідею мінімального втручання держави в економіку. Найвидатнішими представниками цього напряму є Мільтон Фрідман і Хаєк.
Кейнсіанський напрям представлений економістом Д. Кейнсом. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів.
Інституціоналізм - стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний вибір інститутів. Засновник ом цього напряму є Веблен .
Сучасні представники інституціоналізму стверджують необхідність участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом.
Отже, важливим завданням економічної теорії є формування наукового економічного мислення. Це завдання неуки ще називають пізнавальною функцією. Суть економічного мислення полягає в тому, щоб глибоко і всебічно вивчати виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг протягом усієї історії людського суспільства, виявляти закони й тенденції економічного процесу.

5. Розвиток економічних знань. Економічне мислення
З моменту виникнення, людина, що вижити, активно діяла, пристосовуючи навколишнє середовище до своїх вимог і потреб. Вона не одержувала все, що їй необхідно в готовому вигляді. Речі, що її оточували, треба було перетворювати, щоб одержати бажане в необхідній кількості, у тім місці, де вона жила, і в зручний час. Такий вид людської діяльності і назвали економікою. Щоб така діяльність стала успішною, необхідні певні уміння, знання про те, як слід діяти. Знання накопичувалися поступово, і спочатку являли собою певні інтуїтивні уявленнях, спостереження, закріплені в звичаях, традиціях, найдавніших писемних пам’ятках.
В епоху античності і середньовіччя з’являються елементи економічного аналізу: факти не просто реєструються, але й систематизуються. Філософи Платон, Аристотель та інші досліджували окремі проблеми економічної теорії: вартості, ціни, грошей, податків тощо. Вони роздумували про ідеальний суспільний устрій і проблему обліку як форму економічного зв’язку між людьми.
Схоласти, у формі церковних догматів формують уявлення про справедливий устрій суспільства, про роль праці як божественного приречення і кари за гріхи, про допустимість і межі товарно-грошових відносин.
Першою школою політично економії був меркантилізм, найвідомішим представником якого був французький учений А. Монкретьен. Метою суспільної системи меркантилісти вважали збагачення держави і населення. Вони першими поставили питання про причину багатства, втіленням якого були гроші. Також відстоювали ідею захисту вітчизняного ринку, виступали за втручання держави в економіку.
На зміну меркантилізму приходить класична школа, найвидатнішим представником якої були англійські економісти А. Сміт і Д. Рікардо. Представники класичної школи вважали, що джерелом багатства є вся сфера матеріального виробництва і започаткували теорію трудової вартості. Також класики виступали проти політики захисту вітчизняного ринку і вважали непотрібним втручання держави в економіку.
Марксистська політ економія – пов’язана з іменами К. Маркса та Ф. Енгельса. Маркс визначив предметом дослідження капіталістичний спосіб виробництва та обміну, а також вважав необхідним знищити клас буржуазії, недооцінював роль приватної власності, перебільшував роль державної власності.
Енгельс першим визначив предмет політичної економії як науку, що вивчає закони, які управляють виробництвом і обміном матеріальних благ.
Неокласичний напрям сформувався у 70-ті роки XIX ст., і відстоює ідею мінімального втручання держави в економіку. Найвидатнішими представниками цього напряму є Мільтон Фрідман і Хаєк.
Кейнсіанський напрям представлений економістом Д. Кейнсом. Він обґрунтував необхідність державного регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції за допомогою фінансово-кредитних важелів.
Інституціоналізм - стверджує думку, що у процесі розвитку суспільства здійснюється природний вибір інститутів. Засновником цього напряму є Веблен .
Сучасні представники інституціоналізму стверджують необхідність участі трудящих у розподілі власності та управлінні виробництвом.
Отже, важливим завданням економічної теорії є формування наукового економічного мислення. Це завдання неуки ще називають пізнавальною функцією. Суть економічного мислення полягає в тому, щоб глибоко і всебічно вивчати виробництво, розподіл, обмін і споживання матеріальних благ і послуг протягом усієї історії людського суспільства, виявляти закони й тенденції економічного процесу.
Н відміну від буденного наукове економічне мислення намагається виявити об’єктивну істину, тобто відобразити економічне життя таким, яким воно є насправді, незалежно від будь-яких поглядів і побажань.

6. Соціально-економічні відносини. Природа та особливості економічних законів
Свої економічні потреби людина реалізує у виробництві, вступаючи у певні економічні відносини. Тому пізнати економічні інтереси, їхній об’єкт можна лише через розкриття суб’єктів економічних відносин.
Суб’єкти економічних відносин – це сторони (фізичні та юридичні особи), які вступають у відносини виробництва, розподілу, обміну та споживання. Кожну із сторін, яких завжди є дві (покупець і продавець або виробник і споживач) слід розглядати як окремого суб’єкта, якому притаманний свій інтерес. Вступаючи в економічні відносини з іншим суб’єктом, він намагається реалізувати цей інтерес (як і той, хто вступає з ним і відносини).
Суб’єктами економічних відносин є як інвалід, так і різні соціальні спільноти (підприємство, товариство, асоціація, кооператив тощо)., а також держава в цілому. Адже цілком очевидно, що в економічні зв’язки вступають не тільки фізичні, а й юридичні особи. Економічні відносини з приводу різного роду форм виробничого, наукового, технічного та іншого співробітництва, торгівлі, існують також між державами.
Суб’єкти економічних відносин обов’язково мають бути власниками. Мова йде передусім про індивідуальну власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці (здібності, знання, досвід, носієм яких є кожна людина). Це зумовлює виключне право кожної людини вільно розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах. Водночас певні суб’єкти мають у своєму розпорядженні засоби виробництва, використовують їх на свій розсуд, розпоряджаються створеними у процесі трудової діяльності благами: споживають, продають використовують на розвиток виробництва. Ними можуть бути окремі індивіди, сім’ї, підприємства, громадські організації.
Становище суб’єктів економічних відносин постійно змінюється, адже їхній розвиток залежить від рівня розвитку продуктивних сил.
Досвід показав, що уявлення про економічні відносини, їхні суб’єкти, що начебто спрощуються в процесі економічного розвитку, є хибним. Процеси, що відбуваються у реальному житті. Свідчать про зворотнє, тобто про ускладнення економічної структури. Витіснення багатоманітних форм господарювання (особистих, приватних, сімейних, колективних) підприємствами, заснованими на державній формі власності , паралізувало економічне життя багатьох суб’єктів виробничих відносин, не давало змоги реалізувати їхні інтереси повною мірою. Це стримувало розвиток економіки.
Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.
З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого - спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.
З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною.
Головним завданням економічної теорії – є вивчення законів розвитку економічних систем, які виникають з приводу виробництва і привласнення товарів і послуг в усіх сферах суспільного відтворення, а також тих аспектів еволюції національної свідомості, духу народу, його культури, психології, моралі та поведінки, що впливають на прогрес економіки.
Економічні закони – суттєві, стійкі, причинно-наслідкові зв’язки як у середині виробничих відносин, економічних процесів і явищ, так і між ними, які класифікуються на всезагальні, загальні, специфічні та стадійні.
Економічні закони, як і закони природи, мають об’єктивний характер. Проте вони істотно різняться від законів природи, бо виникають, розвиваються і функціонують лише в процесі економічної діяльності людей – у виробництві, розподілі, обміні та споживанні.
Крім того, економічні закони, на відміну від законів природи, діють не вічно. Більшість з них тимчасові, минущі. Водночас у дії економічних законів і законів природи певною мірою спостерігається одна спільна риса , як спадковість. Найбільше, це стосується законів розвитку продуктивних сил, зокрема головної продуктивної сили – людини, яка успадковує здоров’я, психофізичні якості, тощо.
Економічні закони, виявляючись через практичну діяльність людей, зумовлюються політичними, ідеологічними та іншими чинниками, які нерідко протидіють природно-історичному розвитку суспільного виробництва. Внаслідок цього, економічні закони виявляються не так явно, не так безумовно, як закони природи. У природі існує прямий зв’язок : закон – дія сил природи. У суспільному житті цей зв’язок складніший і опосередковується економічними інтересами : закон – інтереси – дія людей.
Тому, економічні закони виступають як панівні тенденції економічного розвитку суспільства і, на відміну від законів природи, мають історичний, тобто тимчасовий, минущий характер.
Залежно від способів їх втілення вирізняють сутність економічних законів, механізм дії економічних законів та механізм їх свідомого використання.
Щодо економічних законів застосовуються такі категорії діалектики, як кількість і якість, зміст і форма, ціле і часткове, суперечність тощо.
Загальною основою дії економічних законів є об’єктивна, суперечлива, біосоціальна сутність людської істоти. Біологічна сутність людини відображає її об’єктивні природні характеристики. Щодо соціальної сутності, то вона є породженням об’єктивного процесу розвитку людського суспільства.
Механізм дії економічних законів - сукупність об’єктивних, тобто незалежних від волі і свідомості людей, зв’язків і залежностей між явищами, формами економічного життя у саморозвитку й саморусі, які визначають соціальні закономірності розвитку всієї економічної системи.
Характер (відповідно і механізм) дії економічних законів може бути або стихійним, або планомірним.
Стихійність – одна з форм взаємодії між об’єктивними закономірностями суспільного розвитку і свідомою цілеспрямованою діяльністю людей. На ранніх етапах розвитку суспільства економічні закони реалізуються через конкурентну боротьбу, тобто діють як стихійна непізнана сила. Кінцевий суспільний результат у таких умовах нерідко виявляється протилежними тій меті, яку ставили перед собою люди.
На сучасному етапі стихійна дія економічних законів через зміну умов їх розвитку (свідоме вдосконалення прав власності, цілеспрямоване управління економічними процесами, пізнання змісту економічних законів тощо) доповнюється елементами свідомого використання і застосування з метою оптимізації певних аспектів економічного розвитку.
Стихійний розвиток загалом поступається місцем самому управлінню економічними процесами, а господарська практика, яка спирається на знання сутності та властивостей економічних законів, формує планомірну дію останніх.
Механізм використання економічних законів – система дій суспільства, спрямована на найповніше використання об’єктивних економічних форм і зв’язків, що утворюють механізм дії економічних законів, та на досягнення високої ефективності суспільного виробництва.
Цей механізм передбачає передусім наукове пізнання економічних законів. Воно може бути більш або менш глибоким, теоретичним або емпіричним, але в будь-якому разі пізнання законів – вихідний пункт і необхідна умова їх свідомого та ефективного використання.
До системи економічних законів належать чотири їх типи:
Перший тип – всезагальні економічні закони, тобто закони, властиві всім способам виробництва (закон відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закон зростання продуктивності праці, закон економії часу тощо).
Другий тип економічних законів – загальні економічні закони, що діють у кількох економічних формаціях : закон вартості, закон попиту і пропозиції тощо.
До третього типу належать специфічні економічні закони, що діють лише в межах одного суспільного способу виробництва. Специфічні економічні закони розкривають ступінь розвитку організаційно та соціально-економічних виробничих відносин ( наприклад, закони додаткової вартості, середнього або монопольного прибутку).
Четвертий тип економічних законів – стадійні економічні закони, що діють лише на одній із стадій (висхідній або низхідній) суспільного способу виробництва (наприклад, закон породження монополій концентрацією виробництва, який діє на вищій стадії розвитку капіталізму), або на одному з ступенів стадії.

7. Структура сучасної економічної теорії, її складові
Економічна теорія ( наука) вивчає, як людина, суспільство, використовує обмежені ресурси можуть досягти створення різноманітних товарів і послуг, забезпечуючи при цьому найповніше задоволення потреб. Це наука про використання ресурсів.
Економічна теорія – наука про економічні відносини ( виробничі) між людьми у процесі виробництва, обміну, розподілу та споживання товарів та послуг, а також економічні закони, що управляють цими процесами.
Об’єктивні економічні процеси і явища в ході наукового вивчення дістають докладне відображення в системі економічних категорій і законів.
Економічна категорія – узагальнене теоретичне відображення явищ і процесів економічного життя суспільства. За допомогою економічних категорій пізнання поглиблюється до розкриття економічних законів, які відображають найбільш суттєві, стійкі, повторювані причинно-наслідкові зв’язки між економічними явищами й процесами.
Економічна теорія є системою наукових поглядів на господарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток. Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці вивчають уже не ліс, а окремі дерева.
Отже, за сучасних умов у складі економічної теорії виділяються три основні складові частини: політична економія, мікроекономіка, макроекономіка.
Політична економія вивчає всі економічні явища і процеси як форми економічних відносин. Вона зводить усю різноманітність економічного життя і його предметних форм до економічних відносин і виводить з них всі економічні прояви. Специфіка предмета полягає в пізнанні економічних відносин. Економічні відносини існують і проявляються тільки за допомогою діяльності економічних суб’єктів, насамперед фірм і домогосподарств, які визначають свою економічну поведінку залежно від умов тієї чи іншої ринкової структури. Вивчення поведінки економічних одиниць займається мікроекономіка. Вона становить складову частину економічної теорії. Взаємодія економічних суб’єктів синтезується в загальному підсумку у функціонуванні економіки, яке вивчається макроекономікою.

8. Проблеми економії. Безмежність потреб і обмеженість ресурсів
Потреби – це категорія, що відбиває ставлення людей до умов їх життєдіяльності. Людина має систему найрізноманітніших потреб: фізіологічних, інтелектуальних (духовних), соціальних тощо.
Економічні потреби – це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності , яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подолати це відчуття. Економічні потреби – це необхідність у життєвих благах, бажання володіти ними і використовувати за призначенням.
Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні потреби суспільства є безмежними, а економічні ресурси, що необхідні для задоволення цих потреб, є обмеженими.
Безмежність потреб має різні форми прояву. По-перше, потреби постійно відтворюються; по-друге, розвиток суспільства і виробництва породжує все нові й нові потреби; по-третє, не має меж процес удосконалення структури потреб. Безмежність потреб обумовлена як безмежністю фантазії, продуктом якої вони є, так і розвитком виробництва, яке в умовах конкуренції постійно удосконалюється, створює нові споживчі блага, а отже, і нові потреби. Широкому розповсюдженню потреб сприяють і сучасні комунікації, розвинена реклама.
Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку – закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємопов’язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціально-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб суспільство, що прагне забезпечити їх найповніше задоволення, тобто максимально наблизитися до мети, повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання економічних ресурсів, їх раціонального поєднання та розподілу між виробництвом різних благ і на цій основі – створення умов для задоволення одних потреб і просування до інших потреб більш високого рівня, задоволення яких, у свою чергу, створює умови для просування до потреб ще вищого рівня т.д.
На індивідуальному рівні дія закону виявляється в тому, що кожна людина зацікавлена, з одного боку, в максимальному задоволення потреб, завжди намагається зберігати свою працю – раціонально розподілити їх між різними видами діяльності, полегшити , зробити ефективнішою за допомогою різних засобів праці, економно використовувати предмети праці, а з другого, - забезпечити раціональне обмеження потреб, жорстку черговість їх задоволення, пошук найефективніших комбінацій.
Закон зростання потреб є законом суспільного прогресу. Він характеризує не просто зростання, тобто появу все нових і нових потреб, а зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобічного, багатого життя.
Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і формування ринку. Об’єктивною її основою є дія закону рідкості, знання якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.
Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує причинно-наслідковий зв’язок певних економічних процесів.
Причиною існування закону рідкості є виникнення суперечності між безмежними потребами і обмеженістю виробничих ресурсів.
Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких продуктах харчування, адже людина не може з’їсти більше, ніж потрібно для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі змінюватиметься і розширюватиметься.
Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість економічних ресурсів.
Економічні ресурси – це чинники виробництва. Економічні ресурси можна називати виробничими ресурсами.
Всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.
Економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі виробництва входять до вартості створюваного продукту.
Такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної зношеності, а й певне галузеве призначення. Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансовий ресурс.
Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між безмежними потребами і обмеженими ресурсами.
Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.
Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.
У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб, допустімо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн. Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу чергу. Отже, обмеженість ресурсів становить дуже складну проблему: проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.
Кількісне вираження економічного закону рідкості показує ступінь обмеженості економічних ресурсів, дає уявлення про реальні можливості подолання суперечності між зростанням потреб у певному ресурсі та його обмеженістю. Це можна зробити різними способами. Один з них такий: у кожний момент часу оптимальний ступінь задоволення потреб в економічних ресурсах можна з’ясувати за допомогою співвідношення між обсягом економічного ресурсу, який потрібний країні при цьому рівні продуктивних сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що виробляється в країні.
Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективне використання продуктивних сил за рахунок застосування багатьох чинників.
Отже закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної суб’єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби виробництва.
Обмеженість деяких ресурсів потребує від людства активних пошуків їхніх замінників. Відомо, що природних алмазів уже не так багато. А потреба в них зростає, особливо для виготовлення алмазних інструментів, спеціальних доліт для буріння з метою пошуку нафти, газу, мінеральних вод тощо.
Важливим способом подолання суперечності між зростаючими потребами і обмеженими ресурсами є економічне використання їх.
Економія ресурсів, з одного боку, полягає в одержанні високого ефекту виробництва при наявних засобах і коштах, а з іншого – у зменшенні витрат засобів виробництва і коштів на одиницю продукції. В першому випадку економія ресурсів набуває форми принципу максимальності, а з другого – принципу мінімальності.
Економії ресурсів досягають завдяки запровадження ефективніших технологій виробництва, поліпшенню якості засобів праці. Коли у світі виникла криза економічних ресурсів, це зумовило появу більш економічних засобів праці (двигунів, що споживають менше пального при тій же потужності), побутової техніки (пральних машин, холодильників, електроплит тощо) з меншим використанням електроенергії.

9.Методологія і методика економічних досліджень. Головні методи економічних досліджень
Кожна наука спирається на сукупність методів дослідження, тобто має свою методологію. Для того, щоб одержати нові знання треба свідомо застосовувати науково обґрунтовані методи. Це важлива умова розвитку всіх наук.
Не так давно всезагальним методом наукового пізнання для всіх наук був метод матеріалістичної діалектики, сутність якого полягає в пізнанні економічних явищ і процесів у їхньому загальному зв’язку. Джерелом розвитку є єдність і боротьба протилежностей. Проте метод матеріальної діалектики не вичерпує змісту методології економічної науки. Виникає необхідність використання загальнонаукових методів дослідження.
Проте треба враховувати такі особливості методології економічної науки.
Цільова спрямованість методології. Означає підпорядкування всіх досліджень задоволенню потреб людини, забезпеченню соціальної справедливості.
Цільова спрямованість методології досягається за допомогою відповідних засобів її забезпечення через визначення провідного орієнтира, яким мають бути зростання виробництва при мінімальних витратах живої та уречевленої праці на одиницю продукції, досягнення високих кінцевих господарських результатів.
Свідоме використання економічних законів у сфері господарської діяльності.
Розширене застосування економічних експериментів і наукового прогнозування.
Методологія передбачає творчий підхід до дослідження, усунення канонізації окремих поглядів, допущення плюралізму думок, боротьба проти догматизму.
Методологія має враховувати поєднання державного управління з саморозвитком підприємств, з наданням переваг економічним методам управління.
Методологія спирається на єдність політичного та господарського підходів до розв’язання економічних завдань.
Якою б різноманітною не була людська діяльність, вона повинна мати певну основу. Нею є економічне життя суспільства, тісно пов’язане з інтересами та потребами людей. Необхідність задовольнити ці потреби спонукає людей до праці, до виробництва різноманітних благ та послуг. Відповідно економіка охоплює всі види діяльності людей, сукупність форм та методів, які створюють умови виживання, функціонування і прогресу людства.
Метод економічної теорії – це система теоретичних підходів, способів, засобів, прийомів і операцій, за допомогою яких пізнають виробничі відносини, економічні знання та механізми їхньої дії.
У економічній теорії надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракції, як метод поглибленого пізнання дійсності, заснований на очищенні інформативного матеріалу від випадкового, неістотного і виділення в ньому стійкого, типового.
Також у економічних дослідженнях широко використовують метод аналізу і синтезу. Аналіз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а синтез – поєднання елементів, сторін предмета в одне ціле.
Однією зважливих проблем економічної теорії є поєднання кількісного і якісного аналізу. Його використання дає теоретичне підґрунтя для визначення нового підходу до темпів і пропозицій розвитку господарства, постановки конкретних теоретичних завдань розвитку економіки.
Поєднання кількісного і якісного аналізу здійснюється за допомогою математичних та статистичних методів.
Принцип єдності кількісного і якісного аналізу передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих сторін, елементів які піддаються кількісному виміру.
Розвиток економічної теорії пов’язаний з сходженням від абстрактного до конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття до її сутності і діалектичне розгортання сутності в багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву.
Також широко використовують метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов’язаний з історичним методом тим, що він звільняє оцінку історичного розвитку від випадковостей, які не є властивими цьому процесу.
Широко застосовують в економічних дослідженнях і такі загальні методи як індукція та дедукція.
Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня.
Дедукція - рух думки від всезагального до одиничного. Отже, теоретичним ґрунтом для виникнення індукції та дедукції є діалектичний зв’язок одиничного, особливого і всезагального.

10. Потреби, як рушійна сила економіки. Поняття “благо”, “товар”, “послуга”, їх сутність та форми
Економічні потреби відображають відношення соціальних суб’єктів (людина, колектив, суспільство) до можливого споживання вартостей, опосередкованих економічними формами у життєвих благах, як стимул до споживання.
Характер походження потреб досить складний, але в їх основі лежать дві визначальні причини. Перша має фізіологічний характер, тому що людина, як жива істота, потребує певних умов і засобів існування. Друга є результатом суспільних умов.
Потреби характеризують лише можливість споживання. Величезна роль потреб полягає у тому, що вони спонукають людей до дії. Тобто, потреба – внутрішній спонукаючий стимул, мотив, котрий відображає відносини з приводу виробництва, розподілу, споживання, обміну. Виробництво забезпечує різноманітні блага, які становлять необхідні умови життя і розвитку людського суспільства. Інакше кажучи, блага, створені в процесі виробництва, утворюють різноманітні потреби.
Блага – матеріальні речі та послуги, які використовуються для задоволення потреб людини.
Кожна людина для задоволення своїх різнобічних потреб використовує природні та економічні блага. Але існує проблема обмеженості економічних благ стосовно потреб. Це зумовлено тим, що обмежується рівень розвитку виробництва, матеріальних ресурсів.
Економічне благо можна використовувати для задоволення кількох потреб, водночас економічна потреба може бути задоволена за рахунок благ. Цінність блага визначається інтенсивністю потреби та наявною кількістю блага, здатного задовольнити цю потребу.
Максимально ефективно задовольнити власні потреби можна, раціонально використовуючи свої бюджетні можливості та наявні ресурси.
Коли блага споживаються виробником або передаються іншим суб’єктам без будь – якого еквівалента вони є натуральними продуктами, а коли реалізуються на ринку – стають товаром.
Товаром стає той продукт праці або благо, які призначені не для власного споживання. Тобто, він має бути суспільним благом. Якщо продукт праці чи благо не продані і за них у процесі обігу не отримано певного еквіваленту, то вони суспільству не потрібні, і товаром не можуть бути. Отже, товар – це продукт праці або певне благо, що здатні задовольнити певні потреби людини і призначені для обміну( купівлі та продажу).
Послуги поділяються на особисті і комерційні. Особисті послуги задовольняють потреби споживача безпосередньо. Такі послуги отримуються від лікаря, вчителя, адвоката, перукаря та ін. Послуги комерційного призначення є невід’ємною частиною сучасного виробництва. До них відносяться інформаційне забезпечення і послуги банків, транспорту, торгівлі, страхування тощо.

11. Виробництво. Фактори виробництва. Процес виробництва
Життєдіяльність людини відрізняється широтою і різноманітністю дій, впливів, проявів. Особливе місце посідає діяльність людей, спрямована на перетворення речовини природи для задоволення своїх матеріальних потреб – у їжі, одязі, житлі. Але в готовому вигляді людина не одержує матеріальні блага і тому мусить пристосовувати, видозмінювати речовину природи для своїх потреб. Через те, що людина сама, а у взаємодії з іншими людьми, процес виробництва - завжди процес суспільний. Процес виробництва у суспільстві здійснюється в системі розподілу праці, де кожна людина чи соціальна група спеціалізується на виконанні якогось одного виду діяльності, виробляючи обмежений набір продуктів. Для задоволення своїх потреб вона вступає у взаємовідносини з іншими людьми, обмінюючись з ними своєю діяльністю та її результатами.
Суспільне виробництво завжди передбачає функціонування двох факторів: особистого і речового. Особистий фактор виробництва представляють трудові колективи, люди, зайняті суспільно корисною працею в галузях матеріального і нематеріального виробництва. Трудові колективи виступають особистим фактором виробництва тому, що кожний працівник є носієм робочої сили, завдяки якій він може створювати життєві блага.
Робоча сила – це здатність людини до праці, або сутність її фізичних і розумових здібностей, що використовуються в процесі створення матеріальних і духовних благ. Отже, щоб з’ясувати суть робочої сили, необхідно спочатку розкрити зміст самої праці.
Праця – це свідома діяльність людини, спрямована на створення необхідних для задоволення особистих і суспільних потреб у матеріальних і духовних благах, а також інша діяльність, зумовлена суспільними потребами.
Другим фактором виробництва є засоби виробництва: предмети і засоби праці. Це – речовий елемент виробництва, за допомогою яких люди створюють матеріальні і духовні блага.
Предмети праці включають всі предмети, на які спрямована праця людини: сировина, ресурси, штучно створені матеріали.
Однією з складових засобів виробництва є засоби праці: ті засоби, за допомогою яких людина впливає на предмет праці – знаряддя праці(машини, верстати), виробничі будови, споруди, шляхи, без машинна техніка(електрична, розряджена, хімічні та електричний процес).
Предмети і засоби праці в сукупності становлять засоби виробництва. Вони приводяться в рух працівниками виробництва. Засоби виробництва і люди, які використовують їх, являють собою продуктивні сили.

12. Суспільний продукт, відтворення і суспільне багатство
Процес виробництва як основа забезпечення існування людини має постійно відновлюватися.
Процес суспільного відтворення – це постійне й безперервне відновлення результату суспільного виробництва продукту, а також робочої сили, засобів виробництва, природних ресурсів, інформації, форм та методів організації праці.
На всіх етапах економічного розвитку об’єктивна необхідність відтворення випливає з процесу виробництва матеріальних благ, - економічної основи життя людського суспільства. Не можна жити, не споживаючи матеріальних благ, а щоб споживати їх, треба виробляти суспільний продукт.
Матеріальною основою безперервного відновлення і розвитку виробництва є відтворення сукупного суспільного продукту. Воно охоплює чотири стадії його руху – власне виробництво, розподіл, обмін, кінцеве споживання. Типовим для ринкової економіки є розширене відтворення сукупного суспільного продукту, що означає зростання його обсягів, поліпшення структури і якості.
Існує два типи розширеного відтворення:
Екстенсивний передбачає зростання на незмінній основі, залучення додаткових ресурсів – трудових, матеріальних і фінансових;
Інтенсивний –зростання виробництва за рахунок підвищення його ефективності (впровадження нової техніки і технології, підвищення продуктивності праці).
В результаті суспільного виробництва створюється сукупний суспільний продукт.
Сукупний суспільний продукт представляє собою всю масу матеріальних благ та послуг, що вироблені в суспільстві за певний період часу, як правило, за рік.
Узагальнюючим результативним показником виробничої діяльності суспільства виступає сукупний суспільний продукт. Він являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).
Залежно від того, які елементи включають до його складу, слід розрізняти валовий суспільний продукт, кінцевий суспільний продукт, валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт.
Валовий суспільний продукт (ВСП) статистичні органи розглядають як суму виробленої за рік (чи інший проміжок часу) валової продукції всіх галузей матеріального виробництва: промисловості, будівництва, сільського і лісового господарства, зв’язку, торгівлі та інших видів діяльності).
У кінцевому підсумку валова продукція всіх галузей економіки включає повторний рахунок різних елементів проміжного продукту (сировина, матеріали). Він навіть приблизно не відображає тієї суми благ, які створені суспільством для задоволення своїх потреб.
Кінцевий суспільний продукт (КСП) являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції.
За своїм речовим змістом він складається з:
- готових до особистого споживання предметів споживання;
- готових до виробничого використання засобів праці.
Отже, кінцевий продукт є лише частиною валового продукту, яка у вигляді готової продукції надходить у розпорядження суспільства й використовується для споживання населення, відновлення зношених протягом року засобів праці та нагромадження.
КСП на відміну від ВСП, не включає проміжного продукту, а також незавершеного виробництва та будівництва і виключає повторний рахунок матеріально-виробничих затрат.
Розраховується кінцевий продукт як сума валової продукції тих галузей виробництва, де формується готовий продукт (наприклад, деталі до автомобіля виготовляють багато підприємств, але враховуються вони лише один раз у вартості вантажного автомобіля).
Валовий національний продукт (ВНП) складається з кінцевого продукту і вартості виготовлених нематеріальних благ та наданих послуг. Він розраховується як сума кінцевих доходів або витрат. Його складові частини такі:
- вартість спожитих населенням предметів споживання і послуг;
- вартість державних закупок;
- капітальні вкладення;
- сальдо платіжного балансу.
Валовий внутрішній продукт (ВВП). Він представляє собою вартість кінцевих товарів, вироблених всередині країни. Наприклад, доходи, які одержала компанія “Кока-кола” від виробництва продукції в Україні, є частиною ВНП США, а не ВНП України. Але такі доходи становлять частину ВВП України, бо вони вироблялись в Україні.
Чистий продукт – частина ВНП, якщо з нього вирахувати вартість тих засобів праці, які витрачаються на відшкодування їх зношеної частини; це реальний доход, який суспільство може використати для особистого споживання, а також для розширення виробництва.
Чистий продукт поділяється на:
- необхідний – частина чистого продукту, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили в сфері виробництва (витрати на одяг, житло, задоволення культурних і соціальних потреб);
- додатковий – це надлишок над необхідним продуктом (для розширення виробництва, повнішого задоволення духовних потреб суспільства).
Норма додаткового продукту (13 EMBED Equation.3 1415):
13 EMBED Equation.3 1415, n – додатковий продукт; Н – необхідний продукт.
Суспільне багатство як економічна категорія зумовлено розвитком продуктивних сил, кількісним зростанням і якісним ускладненням потреб виробництва та споживання.
Найважливішою ознакою суспільного багатства є застосування при його створенні суспільної праці Остання є не лише джерелом усіх створюваних матеріально-речових та духовних благ, а й необхідною умовою розвитку самої людини, поза творчою діяльністю якої блага втрачають якості соціального або суспільного багатства.
Суспільне багатство як економічну категорію не слід розуміти примітивно як антипод бідності та синонім розкоші. Суспільне багатство є сукупністю результатів праці, матеріалізованих у різних сферах діяльності і об’єктивно необхідних даному суспільству для нормального проходження процесу відтворення в конкретних соціально-економічних і природно-історичних умовах Останні визначають структуру багатства, тобто можливість і необхідність вкладення суспільством живої та уречевленої праці в ті чи інші матеріальні передумови процесу відтворення. Без врахування останніх неправомірно проводити загальні чи порівняльні оцінки ефективності такої структури.
Отже, суспільне багатство (СБ) – сума матеріальних і духовних благ, які є в розпорядженні суспільства.
Воно нагромаджувалось суспільством протягом усієї історії його виробничої діяльності. Основна його частина – матеріальне багатство.
У структурі СБ вирізняють:
виробничі фонди (основні і оборотні);
основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, житлові будинки, культурно-освітні і спортивні об’єкти);
особисте майно населення;
природні багатства (ліси, земля, вода, корисні копалини).

13. Виробничий фактор “праця”. Види праці. Виробничий фактор капітал. Утворення капіталу
Праця - це цілеспрямована діяльність людини, тобто витрачання фізичної нервової, розумової енергії в процесі створення людиною корисних продуктів.
Значення праці як фактора виробництва полягає в тому, що вона є джерелом усіх створених у суспільстві благ. З розвитком суспільства, з удосконаленням засобів виробництва , появою нових технологій вимоги до особистого фактору зростають. Виробництву потрібні люди з вищою кваліфікацією, певним загальноосвітнім рівнем, знанням організації виробництва, ринкової діяльності
В основі кожної із сторін лежить відповідний вид праці. Споживну вартість створює конкретна праця, вартість - абстрактна. Конкретна праця є передусім корисною працею, умовою існування людей, фізичною необхідністю. Конкретна праця - корисна праця, яка витрачається в особливій доцільній формі з використанням певних засобів і предметів праці й створює споживну вартість. Сукупність багатьох якісно різних корисних видів праці становить: суспільний поділ праці
Абстрактна праця - праця товаровиробника, яка характеризується затратою робочої сили взагалі, незалежно від її конкретної форми, створює вартість, і є; специфічною формою праці в умовах товарного виробництва В абстрактній праці мають значення затрати людської робочої сили з фізіологічного погляду, затрати людської енергії. Тобто абстрактна праця виступає як праця взагалі, яка містить те загальне, що притаманне багатьом видам корисної праці створює вартість.
Капітал як фактор виробництва - це всі виготовлені засоби виробництва, які використовуються в процесі виробництва.
Капітал, як будь-яка економічна категорія, має свій речовий зміст і суспільну форму. У їх діалектичній єдності розкривається глибинна сутність цієї категорії За такого підходу капітал - не просто засоби виробництва, гроші, а виробниче відношення, за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці. Маркс, зокрема, розглядаючи матеріально - речову структуру капіталу, зазначав, що він складається зі знарядь праці, сировини, засобів до існування , матеріальних продуктів, певної суми товарів, мінових вартостей. Він також розглядав капітал, як накопичену працю, як відношення уречлевої праці до живої.

14. Комбінація факторів виробництва. Проблеми оптимальної комбінації, взаємозамінності та ефективного використання факторів виробництва
Функціонуванню і взаємодії факторів виробництва передує їхнє поєднання Процес виробництва передбачає об’єднання людей певним чином між собою та з відповідними речовими факторами виробництва. Характер і спосіб поєднання факторів виробництва, це однопорядкові, але нетотожні категорії. У характері поєднання факторів виробництва відображається сукупність важливих соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин, а у способі поєднання їх конкретно-історична комбінація засобів виробництва та робочої сили, порядок їх застосування, тобто особливості продуктивних сил.
У характері відбивається соціально-економічне, а у способі - організаційно-трудове поєднання факторів виробництва. Першому відповідають економічні відносини (виробництво, розподіл, обмін, споживання), в основі яких знаходяться відносини власності або майнові; другому - організаційно – трудові відносини (спеціалізації, кооперації, наукової організації праці, дисципліни, ресурсного забезпечення, реалізації результатів праці, управління стандартами, якістю тощо), які походять з відносин організації безпосереднього використання факторів виробництва як елементів продуктивних сил.
Поєднання факторів виробництва це не застигла система, а динамічне явище. Серед проблем, які виникають у процесі поєднання факторів виробництва, виділяють такі:
- забезпечення збалансованого розвитку засобів виробництва і трудових ресурсів, їхньої взаємної якісної та кількісної відповідності;
- формування і підтримка мотивації до впровадження більш прогресивних засобів виробництва;
- забезпечення заміни ручної, малокваліфікованої праці на технічно і технологічно оснащену, що дає змогу значно зменшити витрати всіх ресурсів на одиницю створеного продукту;
- досягнення доцільних пропорцій при формуванні техніко-технологічної бази виробництва і підготовці сучасного працівника;
- пошук і впровадження нових, прогресивних форм включення працівників у виробничий процес;
- створення і утримання на належному рівні механізму економічного управління процесом поєднання і використання факторів виробництва, за якого б досягався найбільший результат при найменших витратах.
У широкому розумінні ефективність виробництва є співвідношенням результатів виробництва, і витрат.
Найбільш узагальнюючим оцінюючим показником роботи підприємства, що характеризує рівень господарювання, використання живої та уречевленої праці, є прибуток. Він зростає або зменшується залежно від ефективності виробництва. Конкуренція спонукає підприємців до вдосконалення виробництва та комерційної діяльності. Отже, їхні суб’єктивні наміри збігаються з об’єктивною потребою суспільства .
Ефективність використання окремих факторів виробництва визначають такі показники, як продуктивність праці, фондовіддача та матеріалоємність продукції Продуктивність праці показує ефективність використання робочої сили на рівні галузі чи окремого підприємства. Продуктивність праці визначається як кількість виробленої продукції на одного робітника за одиницю часу. На макрорівні більш адекватно відображає продуктивність праці категорія “валовий національний продукт”. При цьому до числа працюючих включають також зайнятих у нематеріальному виробництві.
Ефективність використання засобів виробництва (засобів праці) характеризує фондовіддача випуск продукції на 1 грн. використаних основних виробничих фондів. З 60-х років в економіці України виявилася тенденція до зниження фондовіддачі. Головна причина цього старіння виробничих фондів, а також їхня нераціональна структура. В умовах сучасної загальної економічної кризи ця тенденція не змінилася.
Витрати палива, сировини, енергії, металів, тобто предметів праці, на 1 грн. продукту виражаються показником матеріалоємності продукції. Він показує реальну величину витрат предметів праці Якщо підприємство змогло придбати виробничі елементи за цінами, нижчими від ринкових, то це для підприємства буде економією коштів, а не самих елементів і не позначаються на масштабах виробництва.
З точки зору підприємства немає потреби наперед визначати показник ефективності виробництва. Форма показника ефективності залежить від конкретних завдань підприємства. Якщо воно працює стабільно і має стійкі позиції на ринку, показником ефективності є зниження витрат на одиницю продукції, якщо розпочинає свою діяльність збільшення продажу продукції. Форма показника ефективності для працівника випливає і того, яку роботу він виконує у фірмі.

15. Виробничі можливості в економічній системі та проблема економічного вибору
Основними проблемами вибору суспільства завжди були такі питання:
що виробляти
як виробляти
для кого виробляти
Економічне життя суспільства складається з виробництва, обміну, розподілу і споживання.
Виробництво – є одним із найважливіших видів діяльності. Воно завжди носить суспільний характер.
Кожний спосіб виробництва характеризується двома сторонами:
продуктивні сили
виробничі відносини
При виробництві продукції завжди постає проблема пов’язана з виробничими можливостями економіки, обмеженістю ресурсів та інше.
Хоча мета підприємств суспільного сектора не прибуток, а суспільний добробут, вони також стикаються з проблемою раціонального вибору. Пояснюється це тим , суспільні товари виробляються теж з обмежених ресурсів, що можуть бути використані й у приватному секторі. Тому необхідно визначити, скільки і які суспільні товари та послуги виробляти, щоб здобути максимум соціального благополуччя. Розв’язання проблеми, як і в інших секторах економіки, передбачає зіставлення отриманого виграшу з витратами. Особливість лише в тому, що зіставляються соціальний виграш із соціальними витратами.
Соціальний виграш від виробництва суспільних товарів та послуг є сума приватного виграшу, якщо він є, і зовнішньої вигоди від виробництва. Наприклад, соціальний виграш від підвищення рівня освіти включає приватну вигоду тих, хто навчається, плюс зовнішню вигоду, що одержує суспільство від поліпшення соціального клімату.
Соціальні витрати виробництва суспільних товарів та послуг включають витрати приватних осіб плюс зовнішні витрати, пов’язані з відверненням ресурсів від інших можливостей. У випадку з освітою це суми, що витрачають ті, хто навчаються (навіть якщо навчання безкоштовне, то мають місце витрати на підручники, екіпірування, втрачену зарплату), і альтернативна вартість ресурсів, які суспільство витрачає на освіту.
Як правильно зазначають теоретики ринкової економіки, якщо б не було обмеженості ресурсів, то питання, що, як, і для кого виробляти, не становило б проблеми. В таких умовах можна виробляти будь-який товар у потрібній кількості.
Проте закон рідкості зумовлює певну поведінку людей в системі господарювання. Виникає проблема вибору застосування ресурсів. Оскільки використання деяких ресурсів має певні межі, застосування їх виключає можливість одночасного застосування для задоволення ряду потреб. Люди змушені обирати той самий спосіб застосування ресурсів, який вони вважають найбільш раціональним.
Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.
У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб, наприклад, з наявної кількості металу виробляти танк або комбайн. Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу чергу. Отже, обмеженість ресурсів ставить дуже складну проблему: проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.
Можна навести багато прикладів, коли цей вибір з першого погляду не завжди раціональний. Допустімо, що будувати в першу чергу: готель для іноземців чи житловий будинок. Однозначну відповідь тут дати важко, тому, що перетинаються економічні інтереси різних суб’єктів. Людина, що немає житла обере будівництво житлового будинку. А з позиції місцевої влади краще будувати готель для іноземців, який у майбутньому дасть можливість одержувати валютні кошти, що дозволить успішно розв’язувати і житлову проблему.
Отже, вибір використання ресурсів зачіпає інтереси багатьох людей, що не завжди збігаються. Для того, щоб зробити правильний вибір, треба вивчити багато точок зору, правильно спрогнозувати майбутню віддачу використання економічних ресурсів.

16.Національний дохід. Розподіл доходів в суспільстві
Національний дохід - це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва; праці, капіталу землі.
Національний дохід - це чистий внутрішній продукт, зменшений на величину податків на підприємництво
Національний дохід - це дуже важливий показник результативності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення. Виробництво національного доходу відбувається в галузях матеріального виробництва і в сфері послуг. Розміри національного доходу зростають за рахунок чисельності зайнятих та продуктивності праці. Фактори зростання національного доходу поділяють на два види; екстенсивний ( за рахунок збільшення ресурсів) та інтенсивний (за рахунок більш раціонального, якісного використання існуючих факторів).
Розподіл національного доходу виступає як сукупність відносин, що виникають з приводу новоствореної вартості між безпосередніми учасниками її виробництва - власниками факторів виробництва (капіталу, праці, землі) На рівні первинних господарських ланок (підприємств, фірм) у процесі розподілу національного доходу утворюються такі специфічні форми доходів як заробітна плата, додаткова вартість, прибуток, дивіденд. В результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників матеріального виробництва.
Розрізняють функціонально-факторний та індивідуальний розподіл національного доходу.
Функціонально-факторний розподіл означає розподіл національного доходу залежно від ролі кожного фактора у створенні продукту (землі, праці, капіталу та підприємництва). Відповідно до означених факторів національний доход розподіляється на заробітну плату, ренту, процент, прибуток.
Індивідуальний розподіл показує джерела особистих доходів та їх порівняльні величини. До джерел індивідуальних доходів слід віднести:
чисту заробітні плату;
доходи від індивідуальної трудової діяльності;
соціальні виплати держави громадянам;
проценти, дивіденди та орендну плату;
різного роду допомоги;
поточне страхування відшкодування збитків.
Отже, національний доход є результатом діяльності з використанням економічних ресурсів.

17.Поняття та значення економічної ефективності, її критерії
Однією з найважливіших якісних характеристик суспільного виробництва є його ефективність. Розрізняють соціальну та економічну ефективність. Соціальна ефективність виражає ступінь задоволення особистих потреб суспільства. Вона показує наскільки господарська діяльність спрямована на саму людину, відповідає її потребам та інтересам. Економічна ефективність виражає результативність суспільного виробництва шляхом зіставлення затрат і одержаного результату, її визначають:
Е = П (вартість продукту) / З (матеріально - грошові затрати).
В результаті отримуємо показник, що характеризує величину затрат на одиницю створеного продукту.
Для характеристики ефективності виробництва використовується ціла система економічних показників, з допомогою яких визначається результативність використання окремих видів ресурсів. Виділимо серед них такі:
Продуктивність праці (ПП) – виражає відношення величини продукту (П) до затрат живої праці (ЗПЖ). ПП=П/ЗПЖ
Зворотній цьому показник виражає трудомісткість продукції. Вона показує скільки виробляється продукції за певний проміжок часу, або навпаки, затрачається праці на одиницю продукції.
ПП – це показник використання робочої сили. Ефективність же матеріально-речових факторів виражається такими показниками, як матеріаловіддача і фондовіддача.
Матеріаловіддача – це відношення вартості продукту до матеріальних затрат. Вона показує скільки виробляється продукції на одиницю затрат праці, втіленої в предмет праці. Зворотній показник це матеріаломісткість.
Фондовіддача – це відношення вартості продукту до основних виробничих фондів. Вона виражає ефективність використання засобів праці, тобто показує, скільки виробляється готової продукції на одиницю основних виробничих фондів.
Названі показники тісно пов’язані між собою, але виражають окремі результати господарської діяльності. щоб мати уявлення про ефективність виробництва в цілому, необхідно проаналізувати всю систему факторів, які впливають на кінцевий результат. Цей інтегральний показник ефективності виробництва можна виразити так: Е= П / З+М+кФ , де Е – ефективність виробництва;
П – продукт чи доход; М – матеріальні затрати; Ф – одноразові вкладення в основні виробничі фонди; к – коефіцієнт проведення затрат одноразових вкладень у основні фонди.

18. Економічне зростання, його типи, фактори та джерела.
Економічне зростання – центральна економічна проблема, що стоїть перед усіма країнами світу. По його динаміці судять про розвиток національних економік, про життєвий рівень населення, про те, як вирішуються проблеми обмеженості ресурсів.
Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сукупність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже вироблялися раніше, а й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.
Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий.
Розрізняють 3 типи економічного зростання: екстенсивний, інтенсивний та змішаний (реальний).
Екстенсивне зростання – це збільшення національного продукту за рахунок залучення додаткових факторів виробництва. Джерелами збільшення обсягів виробництва є використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється.
Інтенсивне зростання – це збільшення національного продукту за рахунок удосконалення техніки та технології.
Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту.
Але в реальному житті не існує того чи іншого типу зростання, вони переплетені між собою та представлені змішаним типом.
Змішане (реальне) зростання – це збільшення виробничих потужностей в результаті збільшення кількості факторів виробництва, що використовуються, та удосконалення техніки та технології.
Економічне зростання вимірюється річними темпами зростання у відсотках:
Темп зростання ВНП = ВНП 1 ( ВНП0 ( 100 % , де
ВНП 1 - національний продукт звітного року;
ВНП0 - національний продукт базисного року.
Економічне зростання визначається великою кількістю факторів, найважливішими з яких є: фактори пропозиції, фактори попиту і фактори розподілу.
До факторів пропозиції відносяться:
кількість і якість природних ресурсів;
кількість і якість працездатного населення;
наявність основного капіталу;
рівень технології, що використовується для виробництва продукції.
До факторів попиту відносяться ті, які підвищують сукупний попит на продукцію, що виробляється, і цим стимулюють її зростання:
заробітна плата;
фіскальна політика держави – чим вище податки, тим нижче заробітна плата, і, відповідно, попит та економічне зростання;
схильність населення до заощадження.
Розподіл ресурсів повинен бути організований найкращим для приросту продукції (економічного зростання) чином.
В залежності від факторів зростання будуються моделі економічного зростання. Їх дві: багатофакторна та двохфакторна.
Багатофакторна модель передбачає вплив на економічне зростання всіх перерахованих вище факторів.
Двохфакторна модель включає в себе тільки труд і капітал.

19.Економічний розвиток та економічне зростання. Проблеми економічного зростання для різних країн
Економічний розвиток можна визначити як перехід від одного етапу економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже вироблялися раніше, а має місце й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.
Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту – товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури. Головна увага приділяється таким показникам, як валовий продукт, національний доход, зайнятість, суспільний капітал тощо.
Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані Економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий. Можна сказати, що економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною.
Основним показником, що вимірює і економічне зростання, і економічний розвиток є реальний ВВП.
Економічне зростання означає регулярне, стійке розширення масштабів діяльності даної господарської системи, яке виявляється у збільшенні розмірів застосованої суспільної праці і виробленого продукту - товарів і послуг. При розгляді економічного зростання головною стає проблема кількісного та якісного розвитку виробництва і поліпшення його структури.
Поряд з факторами, що зумовлюють економічне зростання , існують і такі, які стримують його. До них належать, діяльність держави в галузі охорони праці, навколишнього середовища та інші. За умов сучасної НТР проблеми природного навколишнього середовища, екологічні проблеми перетворилися в глобальні. Для виживання людства стало необхідним формування єдиної еколого-економічної системи відтворення Розв’язання еколого-економічних проблем можливе через використання досягнень НТР та соціальний прогрес людства в умовах миру і міжнародної безпеки.
Розрізняють два основних типи економічного зростання – екстенсивний та інтенсивний.
Екстенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його функціонуючих факторів при збереженні попередніх техніко-технологічних і кваліфікаційних параметрів їх. Це розширення виробництва за рахунок збільшення кількості тих самих засобів і предметів праці, робочої сили тієї самої кваліфікації при практично незмінних економічних виробничих відносинах. За таких умов продуктивність праці та ефективність її залишаються фактично незмінними.
Інтенсивний тип економічного зростання – це розширення виробництва на основі якісного поліпшення його функціонуючих факторів при вдосконаленні організаційно-економічних відносин виробництва (поділ праці, спеціалізація та кооперування виробництва тощо). Таке зростання досягається за рахунок підвищення кваліфікації працівників, розвитку їх професіоналізму, застосування принципово нових засобів і предметів праці, раціональнішого використання виробничого потенціалу. При цьому зростають продуктивність праці та їх ефективність.
Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є, по-перше, підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; по-друге, підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту. Особлива роль у процесі інтенсивного економічного зростання належить НТП.
Кожний з типів економічного зростання на практиці не існує в чистому вигляді. Тому в реальному житті існують переважно екстенсивний або переважно інтенсивний тип економічного зростання. Збільшення ролі і частки інтенсивного типу економічного зростання називається інтенсифікацією економіки.
Поняття економічного зростання відображає передусім характер використання продуктивних сил суспільства. Більш осяжним і широким є поняття економічного розвитку. Поряд з характером використання продуктивних сил суспільства воно включає також еволюцію економічної системи в цілому, зокрема всіх підсистем економічних виробничих відносин, у тому числі й соціально-економічних, як суспільної форми існування продуктивних сил. Під час зміни, вдосконалення виробничих відносин відповідно до вимог розширеного відтворення створюються умови для економічного зростання.

20. Поняття та зміст соціально-економічної системи, її складові
В основі розвитку людського суспільства лежить виробництво матеріальних і духовних благ, інших цінностей, цілісна сукупність яких забезпечує умови життєдіяльності людини. Будь-яке суспільство, особливо високорозвинуте сучасне, являє собою соціальну систему. Соціальна система - це складноорганізована впорядкована цілісність, що включає окремих індивідів та соціальні спільноти які. об’єднані різноманітними зв’язками і взаємовідносинами, специфічними за своєю природою.
Важливою підсистемою суспільства, основою соціальної системи є економічна система. В ході виробництва, розподілу, обміну та споживання благ між учасниками цих процесів складаються і постійно вдосконалюються різноманітні за своїм змістом економічні відносини. Останнє виявляється через економічну поведінку суб’єктів господарювання. Конкретна історична сукупність економічних відносин, що відповідає системі продуктивних сил і взаємодіє з нею, розвивається на основі дії як об’єктивних економічних законів, так і суб’єктивних факторів, визначає сутність економічної системи суспільства. Отже, економічна система - це сфера функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких характеризує сукупність організаційних форм та видів господарської діяльності.
Економічна система має три основні ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.
Продуктивні сили - це система економічних факторів, які в процесі суспільного поділу праці забезпечують перетворення навколишнього середовища, створюють блага для задоволення потреб людини і суспільства, визначають рівень продуктивності суспільної праці.
Економічні відносини являють собою сукупність соціально-економічних та організаційно-виробничих зв’язків між господарюючими суб’єктами в процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання матеріальних благ, послуг і доходів.
Механізм господарювання узгоджує функціонування і розвиток ланок економічної системи, приводить у відповідність продуктивні сили і економічні відносини. Він являє собою сукупність конкретних форм господарювання, організаційно-інституціональних систем, методів та важелів регулювання економічних процесів. Механізм господарювання втілює дію як суб’єктивних, так і об’єктивних факторів. Вплив суб’єктивних факторів визначається цілеспрямованою діяльністю людини та її суспільних утворень. Об’єктивні фактори означають незалежний від волі та свідомості людини, визначений дією економічних законів перебіг соціально-економічних процесів. Нехтування об’єктивними факторами, керованість у своїх діях суб’єктивними бажаннями і довільними рішеннями окремих посадових осіб призводить до волюнтаризму, гальмує розвиток системи.
Центральне місце в економічній системі належить людині. Як головна продуктивна сила, уособлення економічних відносин, суб’єкт і об’єкт господарської діяльності, носій і реалізатор економічних потреб та інтересів вона поєднує і узгоджує функціонування всіх ланок економічної системи. Місце людини в суспільній ієрархії, можливість і форми її самореалізації зумовлюють характер економічної системи.
Важливим питанням є класифікація економічних систем. Економічна система - складне, багатоструктурне і поліфункціональне соціально-економічне явище. В економічній літературі визначають різні моделі, типи економічних систем. Класифікація їх залежить від різних критеріїв. Головними з них є домінуюча форма власності, технологічний спосіб виробництва, спосіб управління і координації економічної діяльності тощо.
Отже, соціально-економічна система – спосіб організації суспільного виробництва.
Сучасними соціально-економічними системами є:
1. Традиційна економіка – ґрунтується на робочій силі (слаборозвинуті країни;
2. Командно-адміністративна система (СССР, КНДР). Існує у всіх країнах (коли керуюча економіка):
а) державний тип (власність на засоби виробництва);
б) загальна (роль держави);
3. Ринкова економіка:
а) часткова власність на засоби виробництва;
б) роль держави мінімальна.
Вона базується на ціні, попиті, пропозиції та конкуренції.
В ринковій економіці є проблемі що виробляти, як, і для кого, розподіл ресурсів здійснюються на основі взаємодії виробників і споживачів у відповідності з попитом та пропозицією.
4. Змішана економіка:
а) власність – державна і часткова;
б) держава ограничені рамки (автопілот), регулююча роль держави. Ринкова економіка + планова економіка. Ринковий механізм регулювання з державним регулюванням.
У більшості країн змішана економіка.
5. Соціальна економіка. Захист людини, зближення життєвого рівня, зниження диференціації в прибутках.
Моделі ринкової економіки:
1. Приватна модель(США),
2. Соціальна ( Шведська модель),
3. Японська модель пріоритет загальнонаціональних інтересів.

21 . Еволюція соціально-економічних систем: класична, ринкова, командно-адміністративна, змішана, “соціально-ринкова”
В економічній літературі існують різні підходи до визначення соціально-економічної системи, а саме:
- як сукупності відносин між людьми, що складаються з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання економічних благ;
- як сукупності людей, об’єднаних спільними економічними інтересами;
- як історично визначеного способу виробництва.
Найбільш узагальненим є таке визначення: соціально-економічна система – це сукупність взаємопов’язаних і відповідним чином упорядкованих елементів економіки, що утворюють певну цілісність, економічну структуру суспільства.
Відомий американський економіст П.Самуельсон визначає будь-яку економічну систему, незалежно від її соціально-економічної форми, як таку, що має відповідати на три запитання: Що виробляти? Як виробляти? Для кого виробляти?
Важливою характеристикою соціально-економічної системи є визначення її структурних елементів. Соціально-економічна система складається з трьох основних ланок: продуктивних сил, економічних відносин і механізму господарювання.
Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації, методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.
Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи, що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання економічних законів, економічних важелів, правових норм та інституційних утворень.
Типи економічних систем: традиційна (класична), ринкова, командна, змішана, соціально-ринкова.
Традиційна економічна система властива слаборозвинутим країнам. Вона характеризується багатоукладністю економіки, збереженням натурально-общинних форм господарювання, відсталою технікою, широким застосування ручної праці, нерозвиненою інфраструктурою, бідністю населення.
Ринкова економічна система (економіка капіталізму вільної конкуренції) характеризується пануванням приватної власності на інвестиційні ресурси, передбачає функціонування великої кількості діючих виробників і покупців товарів, свободу вибору підприємницької діяльності. Всі макро- та мікроекономічні процеси (розподіл ресурсів, ціноутворення) регулюються ринковим механізмом на основі вільної конкуренції. Проіснувала приблизно до першої третини ХХ ст..
Командна економічна система базується на пануванні державної власності, одержавленні та монополізації народного господарства. Конкуренції і вільного ціноутворення. Командна економіка була панівною у колишньому Радянському Союзі та низці країн Східної Європи й Азії.
Змішана економічна система характеризується такими рисами:
високим рівнем розвитку продуктивних сил і наявністю розвинутої інфраструктури суспільства;
різноманітністю форм власності й рівноправним функціонуванням різних господарюючих суб’єктів (приватних, колективних, корпоративних, державних);
поєднанням ринкового механізму з державними методами регулювання економіки, які переплітаються і доповнюють один одного;
орієнтацією на посилення соціальної спрямованості розвитку економіки.
Основні риси “соціальної ринкової” економічної системи:
наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;
конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;
суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;
розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

22. “Змішана” соціально-економічна система: закономірності формування, елементи, моделі
Змішана соціально-економічна система - модель соціально-економічного розвитку, що передбачає оптимальне поєднання приватної і державної форм власності, плану і ринку, проведення інституційно-соціальних реформ та національного економічного планування з метою побудови прогресивнішого ладу.
Виникла в перші десятиліття XX ст. розрізняють три основні варіанти (моделі): 1) консервативний 2) ліберальний 3) соціал-реформістський. Кожний із них набуває специфічних ознак в окремій західній країні, що зумовлено особливостями її економічного, соціального, політичного, національного, історичного розвитку. Водночас відбувається їх взаємозбагачення, наповнення елементами якісно нового змісту в процесі еволюції соціально-економічної системи. В межах окремих варіантних моделей змішаної соціально-економічної системи виділяють різні течії, школи.
Консервативний варіант змішаної соціально-економічної системи (амер. представники Л.Мізес, Ф. Хаєк, М.Фрідмен) передбачає обмежене втручання держави в макроекономічні процеси з метою створення сприятливих умов для розвитку приватного сектора, ринкових важелів саморегулювання економіки.
Згідно з ліберальним варіантом змішаної соціально-економічної системи необхідне проведення важливих інституційних і соціальних реформ, раціональна взаємодія приватного і державного секторів, впровадження системи національного планування, підпорядкування приватного сектора інтересам розвитку суспільства, здійснення поступової соціалізації капіталістичної економіки. Найвидатнішими представниками є американські економісти Дж. Гелбрейт, Р.Хейлброннер.
Соціал - реформістський варіант змішаної соціально-економічної системи передбачає оптимальне поєднання децентралізму і централізму, планування ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму у прогресивніше суспільство. Представники теоретики Лейбористської партії Великобританії, автори концепції демократичного соціалізму.
Останні два варіанти змішаної соціально-економічної системи мають чимало спільного. Зокрема, їх представники виступають за пряме втручання держави в економіку в суспільних інтересах, значний розвиток державного сектора, пріоритет колективних і суспільних інтересів порівняно з індивідуальними.
За соціально-економічним змістом між консервативним варіантом змішаної соціально-економічної системи і ліберальним та соціал-реформістським варіантами великі розбіжності. Він представлений прихильниками неокласичного напряму економічної науки, тому лише незначною мірою відповідає тим принципам і критеріям, які формують змішану економіку, тобто поєднання двох форм власності.
Ідейні витоки змішаної економіки – насамперед у німецькій історичній школі, представники Г.Шмоллер, А.Вернер, В.Зомбарт, в останній чверті XX ст. відстоювали державне втручання в економіку з метою її модернізації, за проведення соціальних реформ. Джерелом цієї моделі економіки є також інституто-соціальний напрям (або інституціоналізм), представники Т.Веблен, А.Гобсон, Д.Коммонс різко критикували неокласичну теорію ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності, стверджували, що ринок перетворився лише на один з економічних інститутів поряд з такими інститутами як корпорація, держава.
На противагу неокласичному напряму, представники якого вважали несумісними ринкові механізми самоуправління економіки з державними централізованим управлінням, Дж. Кейнс розробив механізм активного державного регулювання економіки з використанням ринкових важелів. Зокрема, в його теорію “вмонтовані” методи безпосереднього втручання держави в макроекономічні процеси.
Модель змішаної економіки збагатилися елементами нового змісту завдяки неокласичному синтезу – узагальнюючій економічній концепції, в якій поєдналися раціональні аспекти теорії ціноутворення і розподілу доходів неокласичного напряму з положенням макроекономічної рівноваги і зростання національного доходу в межах кейнсіанського напряму. Найвідомішими представниками неокласичного синтезу вважають американських економістів П.Самуельсона, Дж.Хікса, Е.Хансена. Вони відстоювали необхідність державного втручання в економіку через використання різноманітних методів антициклічного регулювання (сукупного попиту) для досягнення загальної рівноваги існуючої системи, її збалансування на макро- і мікроекономічних рівнях. Головними умовами досягнення такої рівноваги є рівність інвестицій і заощаджень, а також попиту на ліквідність і грошової маси.

23. Суть і різновиди “соціальної ринкової економіки”. Національні моделі “соціальної економіки”, їх особливості
У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний (США), соціально орієнтований (Західна Європа) і керований ринок (Японія).
Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначило роль держави в економічному і соціальному житті.
Специфіка історичних традицій і політичної філософії європейських держав відбивається на організації економічного життя цих країн. У країнах Європейського Союзу висока частка урядових витрат. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності.
Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.
Основні риси “соціальної ринкової економіки”:
наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;
конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;
суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;
розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.
Соціальна орієнтована ринкова економіка досконаліша соціально-економічною модель, автор якої відомий німецький економіст Л. Ерхард. Ця модель ґрунтується на поєднанні приватної та державної власності (за переважання першої), ринкових і державних важелів регулювання економіки (за домінування ринкових), а отже є здебільшого ринковою економікою, але із соціальним захистом населення. До спільних рис, що властиві країнам можна віднести - порівняно високий рівень економічного розвитку, усі вони базуються на поєднанні різних форм власності, вони відзначаються надзвичайно розвиненими ринковими системами, їм притаманні розвинені системи політичної демократії. Вони вирізняються розвиненим підприємництвом і конкуренцією, в них взаємодіють три провідні суспільні сили - профспілки, об’єднання підприємців та урядові структури, усі вони мають розвинені системи соціального захисту. Існують такі моделі “соціальної економіки” - Європейська, Американська, Азійська. Європейська модель почала формування після другої світової війни, серед найбільших рис її слід назвати створення єдиного ринкового простору разом із завершенням - утворення єдиної валютної системи на базі “євро” Головні ознаки Американської моделі - приватна власність, підприємство у різних його фермах, різні види конкуренції, різноманітність ринків. Особливістю цієї моделі є її чисто виражений “змішаний характер”. Навіть господарський механізм включає не два, а три компоненти - конкуренція, державне й корпоративне регулювання.

24. Історичні форми економічної організації суспільства: натуральне господарство, товарне виробництво, їх організаційні риси та відмінності

Осмислення сучасних економічних проблем через призму світового досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і ринкових відносин має суттєве значення для теорії і практики ринкової трансформації економіки України. Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.
Історично першим типом економічної організації суспільного виробництва, який панував протягом тривалого часу, було натуральне господарство, за якого продукти праці як результат виробництва використовувались для задоволення особистих потреб безпосередніх виробників і членів їх родин, тобто для використання в межах господарської одиниці - роду, племені, патріархальної сім’ї, общини тощо як різновидів. В основному натуральну форму господарювання мали й великі маєтки традиційного типу.
Натуральне господарство характеризувалося суспільним поділом праці в зародковому стані, замкнутістю організаційно-економічних зв’язків, роз’єднаністю, відірваністю господарюючих суб’єктів один від одного, примітивною технікою та технологією виробництва, малопродуктивною ручною працею. Тому прогрес у розвитку продуктивних сил і суспільства був дуже повільним. Усі зв’язки натурального господарства обумовлені лише особливостями процесу праці та виконання тих чи інших операцій у тісних межах окремих господарських одиниць. При цьому робоча сила позбавлена мобільності, вона виробниче та територіальне закріплена. В натуральному господарстві виробничі відносини виявляються в нематеріалізованому вигляді як прямі відносини між учасниками створення благ. Продукти праці розподіляються безпосередньо. Вони без участі ринку надходять в особисте й виробниче споживання.
У первіснообщинному ладі впродовж майже трьох мільйонів років єдиною формою господарства було натуральне господарство. В усіх докапіталістичних формаціях господарство переважно було натуральним (господарство первісних общин і патріархальних сімей, латифундії у рабовласницьких державах і середньовічні маєтки). У цих господарствах існував замкнений кругообіг (рух) продукту, який переважно не виходив за його межі.
Суспільний поділ праці в натуральному господарстві був розвинутий ще слабко. Проте всередині цього господарства праця уже могла бути поділена між окремими людьми та групами людей. Наприклад, всередині латифундій мав місце поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт. Але поділу праці між господарськими одиницями не було. Ці одиниці характеризувалися переважно однаковим набором видів праці. Рабовласницькі латифундії чи феодальні маєтки різнилися не так строкатістю застосовуваних видів праці, як кількістю зайнятої в них робочої сили, експлуатованих рабів і кріпаків. Щодо вільних селян, то структура їх господарств була практично однакова. Селяни не лише вирощували хліб, а й виготовляли знаряддя праці, одяг, взуття тощо. Звичайно, і за натурального господарства деякі продукти праці (сіль, залізо, прянощі тощо) обмінювалися на ринку як товари. Але такий обмін відігравав другорядну роль.
Натуральна форма виробництва існувала в умовах нерозвиненого суспільного поділу праці й відповідала тому рівню розвитку продуктивних сил і типу виробничих відносин, які зумовлюють вкрай обмежену мету виробництва та підпорядковують його задоволенню потреб, незначних за обсягом і одноманітних, примітивних за характером.
З розвитком продуктивних сил натуральне господарство стає перешкодою соціально-економічному прогресу. Властиві йому господарська замкнутість, примітивність, відособленість, патріархальність, слабкість внутрішніх стимулів розвитку не відповідають потребам обміну продукцією між виробниками, який все більше поширюється у зв’язку з зростанням продуктивності праці. Всезростаючий вплив на суспільне виробництво товарних зв’язків в епоху пізнього Середньовіччя вже можна назвати революційним. Натуральне господарство перестало бути пануючим типом суспільного виробництва, відбувся перехід до загального товарного господарства. Однак це ще не означало повного зникнення натурального господарства. Воно ще й сьогодні розповсюджене в країнах, що розвиваються. В середині XX ст. в їх натуральному і напівнатуральному виробництві було зайнято 50-60 відсотків населення. Деякі його прояви мають місце і в умовах розвинутої економіки (наприклад, натуральне підсобне господарство). В несприятливих для суспільства умовах (наприклад, війна, політика автаркії тощо) може з’явитися тенденція до натуралізації виробництва. На зміну натуральному господарству прийшли товарне виробництво і заснована на ньому товарна форма господарювання. Проте тривалий час вони функціонували разом.
Товарне виробництво - це такий тип організації економіки, при якому продукти праці виробляються для продажу на ринок. Товари виробляються з метою задоволення потреб споживачів і надходять до них через використання ринкових відносин. Звичайно, що при цьому господарюючий суб’єкт націлений на отримання вигоди. Така орієнтація виробництва зумовлює необхідність постійних економічних зв’язків між ви-робниками та споживачами, економічну взаємозалежність їх, яка розпочинається з придбання засобів і предметів праці і закінчується реалізацією продукції чи послуг, та ін.
25. Об’єктивні умови виникнення товарного обміну. Розвиток форм обміну. Переваги товарного виробництва
Загальною умовою виникнення, розвитку і функціонування товарного виробництва є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми у формі обміну продуктами праці.
Безпосередньою причиною виникнення товарного виробництва є економічна відособленість товаровиробників. Вона нероздільно пов’язана з розвитком приватної власності на засоби виробництва та економічною і юридичною свободою виробника. Економічна відособленість товаровиробників - це таке становище, за якого вони самостійно вирішують питання господарської діяльності: що виробляти, якими засобами, які ресурси використовувати тощо. Вона передбачає самостійне розпорядження виробленою продукцією, володіння нею, її відчуження і використання відповідно до власних інтересів. Тому економічне відособлення невіддільне від власності на засоби виробництва і вироблювану продукцію. На певному ступені суспільного поділу праці економічний зв’язок різних власників неминуче виступає у товарній формі. З економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов’язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну.
Як конкретно-історичний тип організації суспільного виробництва, товарне господарство характеризується постійним рухом уперед. Товарне виробництво й обіг у своєму розвитку проходять дві стадії: нижчу - бартерне господарство, вищу - грошове господарство. В бартерному будь-який товар можна безпосередньо обміняти на будь-який інший без використання грошей. У грошовому існує особливий товар - гроші, який можна обміняти на будь-який інший товар, а останній - на гроші. В господарстві, заснованому на грошовому обміні, суспільні витрати нижчі, ніж там, де обмін здійснюється за допомогою бартеру.
Основні загальні ознаки товарного виробництва не залежать від специфіки економічної системи. До них належать: суспільний поділ праці; економічна відособленість виробників; еквівалентність відносин; ринковий зв’язок між виробниками і споживачами; визнання суспільного характеру праці через ринок; здійснення економічних процесів у товарно-грошових формах шляхом купівлі-продажу; виробництво для обміну і в розрахунку на вигоду; конкуренція. Серед них також відкритість системи відносин, існування таких категорій, як товар, вартість, мінова вартість тощо, і законів товарного виробництва та обігу. Ці ознаки мають такий самий об’єктивний характер, як і товарне виробництво та обіг.
Отже, товарне господарство це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господарюючими суб’єктами не для власних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком.
При товарному виробництві організація економіки повністю залежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим виробництвом. Товарні відносини формуються на основі об’єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.
Товарне виробництво, що виникло як протилежність натуральному господарству ще 78 тис. років тому, зберігається і є ефективним сьогодні, має такі визначальні риси. Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід’ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритого системою організаційно-економічних відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для натурального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.
Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробничих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці.
Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна форма зв’язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв’язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил суспільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва також належать:
а) використання грошей як посередника обміну;
б) наявність конкуренції;
в) вільне ціноутворення;
г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки.
Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв’язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним поділом і кооперацією праці.

26. Категорія вартості (цінності) в економічній науці; альтернативні підходи
Підходів до визначення вартості товару багато. Кожний з них ґрунтується на певній теорії, серед яких найбільш поширені є; теорія трудової вартості, граничної корисності, попиту і пропозиції, чинників виробництва, інформативна.
Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної
Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У. Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Проте найповніше її розробив К Маркс
Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.
Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У.Джеванс, А.Маршалл. К Менгер, Ф.Візер. Головна ідея їхнього підходу полягає в тому, що зведення вартості до витрат є неприйнятим, тому що не дає змоги врахувати користь товару Правильність теорії граничної корисності переконливо доводить славнозвісне з часів існування адміністративно - командної системи явище “дефіциту”. Цінність речі, виробленої з тими самими інтригами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю - і навпаки.
Згідно з теорією попиту і пропозиції реальна цінність товару дорівнює фактичній ціні, яка встановлюється на ринку відповідно до попиту і пропозиції товарів (послуг).
Економічне становище товаровиробника залежить від ринкової ціни його товарів.
Попит - це платоспроможна потреба у певному товарі. Це сума грошей, яку покупці можуть і намагаються заплатити за необхідне їм благо. Величина попиту залежить, як правило від ціни товару; чим нижча ціна товару, тим вищий попит на нього.
Пропозиція - це кількість товарів, які виробники можуть і хочуть виробити Пропозиція залежить також від ціни; чим вона вища, тим вища пропозиція; боку продавців. Таку залежність називають законом пропозиції.
Закони попиту і пропозиції відображають економічні інтереси протилежних суб’єктів ринку - покупців і продавців.
Крім викладених вище теорій, які пропонують певні моделі визначення цінності товару, є інші. До них належить теорія чинників виробництва та інформативна теорія вартості.
Інформативна теорія набуває все більшого значення в епоху переходу до постіндустріального суспільства.

27. Товар та його властивості. Споживча і мінова вартість товару.
Товар це продукт праці або певне благо, що здатні задовольняти певні потреби людини і призначені для обміну (купівлі та продажу).
З визначення товару можна зробити висновок, що він має дві властивості:
1) здатність задовольняти певну потребу людини;
2) придатність для обміну на інші товари.
Корисність речі надає їй споживної вартості. Товари як споживні вартості відрізняються за призначенням у задоволенні потреб людини одні з них задовольняють потреби у їжі , другі в одязі , треті у засобах пересування .
Особливе значення в економічному житті мають споживчі вартості у вигляді верстатів, інструментів, предметів праці, тобто засоби виробництва. Однак певні з них, наприклад борошно, цукор, картопля, вугілля, можуть належати і до засобів виробництва, і до предметів споживання. Критерієм є не речовий зміст споживної вартості, а її функціональне призначення.
Споживча вартість властива не лише товарам, які набувають речової форми хустка, чоботи, сало тощо, а й послугам вчителя, лікаря, перукаря, актора. Особливого значення набуває така споживча вартість, як інформація.
Як споживні вартості товари надто різноманітні й мають задовольняти різні потреби: хліб продукт харчування, велосипед засіб пересування. Однак при всій відмінності цих товарів вони, як і всі інші товари, можуть і обмінюються один на одного. Ця властивість товару дістала назву “мінова вартість”.
Якщо різні товари обмінюються у певних пропорціях, це означає, що між ними є щось спільне, яке робить їх співмірними, а саме: вони є продуктами праці. Саме та обставина, що різні споживні вартості є результатом праці взагалі, незалежно від її конкретної форми, тобто витрат енергії розуму, нервів тощо формує вартість товару. Остання виявляється при обміні.
З цього можна зробити висновок, що в умовах суспільного поділу праці люди, займаючись певним видом діяльності (землероб, лікар, будівник, слюсар), для того щоб задовольнити свої різнобічні потреби, мають прирівнювати між собою різні види праці та обмінюватися товарами. Суспільна праця, яка втілена в товарах і виявляє себе через обмін їх, є вартістю товару. Вартість внутрішня властивість товару. Мінова вартість є зовнішнім виявом вартості, який здійснюється через обмін одного товару на інший.
Теорія граничної корисності: основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Головна ідея підходу полягає у тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Якщо благо є в достатній кількості, то якою б не була його сукупна корисність (наприклад, води), корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки ж немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не дуже велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Звідси висновок: останній екземпляр певного блага, що задовольняє “граничну потребу”, має і граничну корисність, яка визначає ринкову цінність.
Закон вартості: Закон, що регулює еквівалентний обмін товарів відповідно до кількості втіленого в них суспільна необхідного робочого часу, називають законом вартості.
Закон вартості в умовах розвиненого товарного виробництва діє як закон цін. Зумовлено це тим, що вести прямий облік кожного товару в робочих годинах неможливо. Таким може бути лише опосередкований вимірювач, яким є загальний еквівалент у вигляді грошей. Кожний знає, скільки суспільно необхідної праці втілено в золоті, яке виконує цю роль.

28. Трудова теорія вартості в класичній та марксистській політичній економії
Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований, вартісної.
Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.
Її прихильники стверджували, що вартість це суспільна вартість речі Визначити її безпосередньо в товарі за допомогою певних фізичних чи хімічних досліджень неможливо. Вона виявляється лише у відносинах між товаровиробниками. Основою трудової теорії вартості є визнання праці джерелом багатства, а економічний світ є величезного майстернею, де розгортається суперництво між різними видами праці задля створення суспільного багатства. Найбільш важливу роль у зростанні продуктивності праці та національного багатства відіграє розподіл праці, завдяки якому вдосконалюються навички кожного працівника, забезпечується економія часу за переходу від однієї операції до іншої, відбувається, полегшення і скорочення процесу виробництва. Вартість, за А. Смітом, визначається затраченою працею не однієї конкретної людини, а середньою, необхідною для певного рівня розвитку продуктивних сил, працею, а створюється продуктивною працею. Розподіл праці - головна передумова підвищення її продуктивності. Вартість товару утворює не лише праця, затрачена безпосередньо на його виробництво, а й праця уречевлена.
Уречевлена праця - суспільна необхідна (абстрактна) праця втілена в життєвих благах, у товарі.
Проте найповніше її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не приймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами.

29. Теорія “факторів виробництва”
Виробництво – це дія людини на речовини природи з метою надання їм властивостей та форм, що придатні для задоволення потреб. Воно представляє собою суспільний процес, оскільки люди вступають при цьому в спільну економічну діяльність. Процес виробництва можна розглядати як споживання, але споживання особливе, під час якого виробляються нові блага. Процес виробництва також можна визначить як процес поєднання факторів виробництва.
У виробництві застосовують економічні ресурси, що складаються з елементів природи, таких як земля, ліси і корисні копалини; людських ресурсів – як розумових, так і фізичних; засобів виробництва (вироблених допоміжних засобів для виробництва), таких як знаряддя праці, машини, будівлі, складські приміщення, засоби транспорту і зв’язку. Усі можливі ресурси часто об’єднують у дві великі групи: матеріальні ресурси – земля і капітал та людські ресурси – праця і підприємницькі здібності. Економічні ресурси називають ще факторами виробництва, оскільки їх використовують для виробництва товарів і послуг. У наведених вище двох групах економічних ресурсів виділено чотири види факторів виробництва. Четвертий фактор виробництва – підприємницькі здібності. Можна дати такі короткі визначення для перших трьох видів факторів виробництва: земля – це всі елементи природи, такі як, орні землі, ліси, корисні копалини, водні ресурси, повітря; праця – це фізичні та розумові здібності людей, які застосовуються у виробництві благ (за винятком підприємницьких здібностей, коли вони відносяться до четвертого виду ресурсу); капітал – це товари тривалого використання (капітальні блага), створені для виробництва інших благ. Останній вид ресурсу ще називають інвестиційним ресурсом, а процес виробництва і збільшення його запасу називають інвестуванням. Розповсюджена думка про інвестування, як про покупку матеріальних благ, але для економістів такі операції є лише фінансовими або змінами в портфелях власників. Інвестиції є лише тоді, коли створюється реальний капітал. Отже, треба розмежовувати поняття “реальний капітал” і “фінансовий капітал”. Перший вид капіталу – це економічний ресурс, а другий вид (грошовий капітал) не є таким ресурсом. На практиці між капіталом та землею не завжди легко провести чітку межу. Сьогодні у більшості країн якась частина земельних угідь стала продуктивною лише завдяки раніше зробленим інвестиціям в осушення і зрошення земель, вируб лісів. Тому певна частина того, що ми називаємо землею – це результат минулих інвестицій і є швидше за все реальним капіталом, а не фактором виробництва, даним природою.
Розкриваючи зміст четвертого фактора виробництва – підприємницьких здібностей, економісти наголошують на кількох важливих функціях, властивих підприємцю, тобто людині, яка є носієм підприємницьких здібностей. По-перше, підприємець забезпечує з’єднання у єдиному виробничому процесі інших трьох видів факторів виробництва. Отже, в цьому розумінні він є рушійною силою сучасного виробництва. По-друге, підприємець визначає напрям діяльності фірми. В цьому плані підприємцями виступають не лише власники фірм, а й висококваліфіковані менеджери, які за платню працюють на фірмі. По-третє, підприємець – це новатор, тобто він генерує нові ідеї, розробляє нові технології, нові продукти, нові форми організації бізнесу. В цьому розумінні підприємець вважається не лише бізнесмен, а й винахідник, висококваліфікований спеціаліст у галузі наукової організації праці. По-четверте, підприємець – це людина, здатна ризикувати з метою отримання високих прибутків, а отже, не боїться стати банкрутом за несприятливих обставин.

30. Теорія “граничної корисності” та суб’єктивна цінність блага. Сутність “маржиналізму”.
Основою цінності товару теорія граничної корисності вважає ступінь корисного ефекту, який він приносить споживачу. Цей напрям економічної теорії виник у останній третині минулого століття. Найбільш відомими його представниками були У. Джеванс і А. Маршалл, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Д. Кларк.
Головна ідея їхнього підходу полягає у тому, що зведення вартості до витрат (самої праці чи праці, землі, капіталу) є неприйнятним, тому що не дає змоги врахувати корисність товару. Вартість, на їхню думку, визначається суб’єктивною граничною корисністю останньої реальної одиниці певного блага. Якщо благо є в достатній кількості, то якою б не була його сукупна корисність (наприклад, води), корисність останньої одиниці дорівнюватиме нулю. Оскільки немає значення, яку саме одиницю вважати останньою, то нулю дорівнюватиме будь-яка одиниця цього блага. І навпаки, якщо сукупна корисність усіх наявних благ (наприклад, діамантів) не дуже велика, то їхня обмежена кількість робить цінність граничного (останнього) екземпляра дуже високою. Звідси висновок: останній екземпляр певного блага, що задовольняє “граничну потребу”, має і граничну корисність, яка визначає ринкову цінність. Правильність теорії граничної корисності переконливо доводить славнозвісне з часів існування адміністративно-командної системи явище “дефіциту”. Цінність речі, виробленої з тими самими витратами, що й інші блага, підвищуватиметься залежно від суспільної потреби в ній. Перевищення попиту над пропозицією сприятиме зростанню ціни над вартістю - і навпаки.
Аналіз взаємодії потреб і попиту здійснили представники теоретичної течії, що має назву маржиналізм. Зародилась вона в другій половині XIX ст. і залишила глибокий слід у світовій економічній науці (К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, А. Маршалл, В. Парето, Д. Хікс).
Маржиналісти розробили теорію споживацької поведінки, сутність якої полягає ось у чому:
1. В умовах стабільної економіки кожна людина прагне поводити себе раціонально, тобто оптимізувати свій добробут максимально задовольнити особисті потреби.
2. Щоб досягти цієї мети, покупець виключно суб’єктивно оцінює наявність тієї чи іншої потреби, інтенсивність її. Відповідно до цих оцінок він розподіляє свій доход між різними споживчими благами. Чим вища інтенсивність потреби, тим вищі суб’єктивні оцінки, а тому й більший попит на це благо.
3. Для визначення суб’єктивних оцінок використовують явище спадної граничної корисності споживчого блага, тобто суб’єктивна оцінка того блага, яке купують, формується на рівні його граничної корисності.

31. Причини виникнення грошей, їх історичні види та властивості. Теорії походження грошей
Економічна сутність, закономірності виникнення та розвитку грошей взаємопов’язані і взаємозумовлені. В економічній науці традиційно виділяються дві основні концепції походження грошей: 1) раціоналістична; 2) еволюційна.
Раціоналістична концепція виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу і підвищення ефективності її функціонування. Конкретна грошова форма виникає тоді, коли люди усвідомлюють її необхідність і організаційно забезпечують її впровадження у господарський оборот. Прихильником цієї концепції був Аристотель. Еволюційна концепція підкреслює об’єктивний характер виникнення грошей, які виділяються із загальної товарної маси, оскільки вони найбільш придатні для виконання функціональної ролі грошового товару. Виділяється загальна маса окремих товарів, які і стають грошима в межах певної суспільної форми товарного виробництва й обігу. Прихильник еволюційної концепції - А. Сміт.
Вирішення питання про походження грошей зводиться фактично до вивчення різними теоретичними школами процесу розвитку обміну та торгівлі.
Найпростішою формою обміну з економічної точки зору є бартер. Бартер – безпосередній обмін одного товару на інший, чи однієї послуги на іншу.
На цьому процес грошового розвитку не закінчився. Потрібен був такий товар-еквівалент, який б забезпечував функціонування національних і міжнародних обмінів. Роль такого еквівалента, який став грошима, закріпилась за золотом і сріблом . Така система, в який роль загального еквівалента відіграє золото і срібло називається біметалічною.
На початку XIX ст. в Великобританії, Голландії і Німеччині існувала монометалічна (золото грошова система), в якій роль загального еквівалента відігравало золото. Така грошова система проіснувала відносно недовго. Вже починаючи з часу Першої світової війни золото почало витіснятись спочатку з внутрішнього, а пізніше з міжнародного обігу. Почався процес так званої демонетизації, що власне і означає припинення виконання золотом ролі грошей.
Епоху товарних грошей змінила епоха паперових грошей. Вони виявились дуже зручним загальним еквівалентом, який мав значні переваги порівняно з попередніми. Сучасні паперові гроші не є повноцінними, як золото, вони мають зміст тільки тоді, коли виконують певні функції.


32.Суть грошей, поняття ліквідності. Функції грошей
Гроші – це одне з найвеличніших досягнень людства.
Гроші це особливий товар, який є загальним еквівалентом для оцінки міри вартості товару.
Гроші, на відміну від звичайних товарів, є особливим товаром:
Споживча вартість товару, який виконує роль загального еквівалента подвоюється (гроші володіють конкретною споживчою вартістю і є загальним еквівалентом);
Вартість грошей має зовнішню форму прояву лише до їх обміну на ринку.
Таким чином гроші – це історична категорія, яка розвивається на кожному етапі розвитку товарного виробництва. Гроші мають наступні особливості:
гроші – це стихійно відокремлений товар;
гроші – це особливий привілейований товар, який відіграє роль загального еквівалента;
гроші вирішили суперечності між споживчою вартість і вартістю в цілому.
Отже:
по-перше, гроші за походженням ( це товар, але не просто товар, а носій певних суспільних відносин, формування яких зумовило виділення із широкого ряду звичайних товарів одного ( грошового;
по-друге, як результат тривалого еволюційного розвитку товарного виробництва і ринку гроші самі не можуть бути застиглим, раз і назавжди даним явищем, а повинні постійно розвиватися як по суті, так і за формами існування;
по-третє, гроші не можуть бути відмінені чи змінені угодою людей або рішенням держави до тих пір, поки існують адекватні грошам суспільні відносини, так само, як і не можуть бути “введені” там, де таких відносин не існує.
Ліквідність – це властивість фінансових активів та матеріальних цінностей перетворюватися на готівку.
Традиційно в економічній науці виділяють п’ять основних функцій грошей:1) міра вартості; 2) засіб обігу; 3) засіб платежу; 4) засіб нагромадження; 5) світові гроші.
Функція грошей як міри вартості проявляється через вимір грошової вартості (ціни) товарів. Без кількісної визначеності вартості в ціні товару неможливе ринкове господарство й еквівалентний товарний зв’язок між товаровиробниками.
Для забезпечення виконання грошима функції міри вартості держава у законодавчому порядку впроваджує масштаб цін, встановлюючи певну грошову одиницю розрахунків – національну валюту.
Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. У сфері товарного обігу при купівлі-продажу товарів гроші (готівкою або на банківському рахунку) обов’язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.
Акт реалізації товару на ринку або акт перетворення товару в гроші – центральний, найважливіший у ринковому господарстві. Процес товарно-грошового обміну здійснюється за формулою: Т1 – Г – Т2; де Т1 – Г - продаж товару; Г – Т2 - купівля іншого товару на гроші. Ця формула відображає ту реальність товарного обміну, що в умовах ринкових відносин гроші важливіші, ніж товар. У краще становище потрапляє той господарський суб’єкт, хто має гроші (покупець), а не той, хто має товар (продавець).
Ці дві основні функції найбільше зумовлюють сутність грошей. Функція грошей як засобу обігу доповнює функцію грошей як міри вартості, а міра вартості перетворюється у господарському обороті в реальний засіб обігу.
Функція грошей як засобу платежу відображає особливості кредитного господарства, тобто реалії купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.
Функція грошей як засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу і нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.
Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівняння національних грошей – валютний курс.
Говорячи про світові гроші потрібно розглянути поняття “конвертованість” валют. Здатність національної валюти вільно обмінюватись на іноземні валюти у всіх видах грошових операцій по дійсному валютному курсі називається конвертованістю (conversion (англ.) – перетворення).

33. Види грошей в сучасній економіці. Природа сучасних кредитно - паперових грошей
Гроші – це одне з найвеличніших досягнень людства. Їх виникнення пов’язане з 7-8 тис. до н.е., коли у древніх племен з’явились залишки якихось продуктів, які можна було б обміняти на інші такі ж продукти в яких була потреба.
Роль держави у виникненні та еволюції грошей значна: 1) організація чеканення монет на державних монетних дворах; 2) встановлення масштабів цін; 3) впровадження паперових грошей з примусовим курсом; 4) здійснення девальвації, ревальвації; 5) накопичення валютних цінностей для забезпечення стабільності грошей.
Цікавим і важливим є питання про види грошей. Грошима в сучасному розумінні є монети, паперові гроші, засоби, що їх замінюють (чеки, векселі, кредитні картки), банківські рахунки, міжнародні гроші.
Монета - це певна кількість металу визначеної ваги та проби з відповідним державним клеймом. У монеті не тільки міститься, а й зовні позначена наявність певної вартості чи певних витрат на її виробництво, що й надає їй можливості бути грішми – загальним еквівалентом. Монети бувають повноцінними (це не тільки товар, який відіграє роль загального еквівалента, але й знак вартості) і неповноцінними. Монети як гроші мають певні недоліки: їх можуть вилучити з обігу, якщо вони карбовані з дорогоцінних металів; вони зношуються, стираються, що зменшує їх масу і створює невідповідність між реальною вартістю металу і тією вартістю, яка на монеті зазначена.
Паперові гроші – це такі гроші, які є лише знаками вартості, виготовленими з паперу, і які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Паперовими грошима є банкноти або банківські білети, та казначейські білети.
До засобів, що замінюють гроші відносяться чеки, векселі та кредитні картки.
Чек – це наказ власника банківського рахунку перерахувати певну суму на користь пред’явника чека.
Вексель – письмове зобов’язання боржника сплатити визначену суму грошей у визначений строк.
Кредитна картка – це розрахунковий засіб, який видається банками своїм клієнтам для здійснення розрахунків за товари та послуги. Кредитною карткою можна скористатися і в разі, якщо її власнику потрібна готівка.
Банківські рахунки відображають і контролюють стан і рух коштів власника грошей, який передав їх у банк.
Міжнародні гроші – це гроші створені міжнародними організаціями для здійснення розрахунків між країнами. До них належать СДР – “спеціальні права запозичення”, створені МВФ та ЕКЮ.
В процесі розвитку продуктивних сил, суспільного характеру виробництва посилюється насамперед кредитний характер відтворення, зростає потреба відстроченні платежів при купівлі - продажу, а водночас і потреба в кредитних грошах. Хоч класичні паперові гроші переважно вибули з обігу в розвинутих країнах, але потреба в них відчувалася оскільки державних бюджет, який в минулому має дефіцит, не рідко величезний. Через це кредитні групи крім власних функцій виконували й ще функції паперових. Тому сучасні гроші мають кредитну - паперову основу. Така їх двоїста природа породжує їхню внутрішню суперечність. Зокрема, кредитний компонент визначає якісний бік і забезпечує виконання ними грошових функцій (в наслідок чого він є провідним), а паперовий спричиняє нестабільність грошового обігу з націнки грошей.
Випливає, що при перетворенні кредитно-паперових грошей на загальний еквівалент їхня вартість визначається: 1) вартістю витрат на виробництво й забезпечення їх функціонування. Для України певні риси такої грошової одиниці, зокрема її паперового еквівалента, має гривня. 2) за допомогою примусового курсу держави, якій базується на її економічних функціях; 3) мірою вартості. Це зумовлене тим, що частково зберігається опосередкований зв’язок кредитно-паперових грошей із золотом та вільно конвертованими валютами; 4) тим, що кредитні гроші є формою кредитних відносин та економічною формою руху позичкового капіталу; 5) якістю ВВП, насамперед товарною маси. Тому ціна товару залежить передусім від його вартості, витрати на його виробництво і співвідношення між попитом і пропозицією на цей товар.
По - перше, при виготовленні такої валюти, а також векселів, чеків та інших цінних паперів необхідна надійна система їх захисту. По - друге державі й особливо центральному банку слід проводити науково - обґрунтовану валютно - грошову політику. По - третє, необхідно мати певні запаси золота інших коштовних матеріалів вільно конвертованих валют. Особливо важливу роль на етапі формування економічного суверенітету відіграє проведення науково - обґрунтованої валютно-грошової політики, насамперед реформи банківської кредитної системи.

34. Грошова маса. Регулювання грошової маси
Грошова маса – це сума купівельних та платіжних засобів що врегульовують господарський обіг який належить державі, фірмам і кредитним особам.
У грошовій масі розрізняють активні гроші які використовуються в готівковому та безготівковому обігу, та пасивні гроші (заощадження, резерви залишки на рахунках), які лише потенційно можуть використовуватися в угодах. Переважно частина грошової маси різні види банківських депозитів (кредитних грошей), а також деякі види цінних паперів, що мають таку саму купівельну спроможність, як і банківські рахунки. У наш час грошова маса формується на основі кредитів. Це означає що банківська система, надаючи кредити підприємствам, організаціям, окремим особам збільшує грошову масу, оскільки обіг при цьому знаходиться додаткова кількість загально - купівельної спроможності, що спричиняє зростання цін.
Різні види грошових форм поєднуються у певні грошові агрегати.
Грошовий агрегат – це встановлене законодавством відповідно до принципу ліквідності специфічне групування грошових форм.
Грошовий агрегат М0 – це готівка чи гроші поза банками. М0 має найбільшу ліквідність. Його структурними компонентами є монети, скарбничі білети та банкноти.
Грошовий агрегат М1 - це грошова маса у вузькому розумінні, що використовується переважно у функції засобу обігу. Структурними елементами грошового агрегату М1 є готівкові гроші (агрегат М0 ) та трансакційні депозити. Трансакційні депозити - це вклади до запитання фізичних і юридичних осіб у комерційні банки й ощадні установи на поточні і розрахункові рахунки.
Грошовий агрегат М2 - це грошова маса у широкому розумінні. Це не лише засіб обігу, але й засіб нагромадження чи збереження купівельної спроможності. Його структурними компонентами є грошовий агрегат М1 та строкові депозити. Перетворення цих грошей на готівку зумовлено певним строком.
Грошовий агрегат М3 включає до свого складу агрегат М2 та активи клієнтів для ведення банками довірчих операцій.
У деяких країнах виділяють також агрегат L, який включає до свого складу агрегат М3 , казначейські векселі та деякі інші грошові активи.
У структурі грошової маси в Україні у 2000 р. грошовий агриат М0 (кошти поза банками) станових 40 %, М1 (кошти на розрахункових і поточних рахунках) - 25 % М2 (термінові депозити та інші кошти) - 33 % М3 (кошти клієнтів за трастовими організаціями банків та цінні папери власного обігу банків) - 2 %.
Виконуючи функцію засобу обігу, гроші переміщуються від одного суб’єкта до іншого. Такий рух грошей обслуговує купівлю-продаж товарів і послуг, тобто реалізацію створеного суспільного продукту. Між процесами реалізації суспільного продукту та грошовим обігом існує внутрішній зв’язок, який дістав назву законів грошового обігу. Ці закони визначають кількість грошей, необхідну для реалізації суспільного продукту за різних умов. Кількість грошей, які є в обігу, визначається сумою цін усіх товарів і послуг, що підлягають реалізації, поділеною на швидкість обігу грошової маси.
13 EMBED Equation.3 1415
де: Мгр – кількість грошей, які перебувають в обігу; Т – кількість товарів; Ц – ціни товарів; Ш – швидкість обігу грошової одиниці.
Зростання швидкості обігу грошей зумовлене активним внутрішнім обігом держави у процесі відтворення капіталу, посилення одержавлення кредитно - фінансової сфери й розвитку кредитної системи, удосконалення безготівкових платежів.

35. Інфляція, її причини, види та показники
Інфляція є знецінення грошей, що виявляється через зростання цін
Інфляція вимірюється динамікою цін. Вона є обернено пропорційною величиною до цінової динаміки. Якщо впродовж року ціни зросли на 20 відсотків, то можна сказати, що на такий самий відсоток знецінилися гроші.
Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції;
повзучатемп зростання не перевищує 10 відсотків річного зростання цін;
галопуючатемп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;
гіперінфляція річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків.
У межах гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття супер-інфляцію (або супергіперінфляцію), за якої темпи зростання цін становлять 50 і більше відсотків на місяць.
Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є:
1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною.
2. Надмірна мілітаризація економіки.
3. Певна монополізація економіки
4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва.
5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.
6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит державного бюджету.
7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем.
Зовнішні причини інфляції:
1. Зростання цін на імпортні товари та послуги. Так, упродовж 1992 р. ціпи на нафтопродукти, які закуповувала Україна, зросли у 300 разів.
2. Обмін у банках іноземної валюти на національну, оскільки на депозитних рахунках банків з'являються додатково випущені національні гроші. Для України та деяких інших країн СНД дія цього фактора має специфічні особливості, оскільки у них відбувається так звана “доларизація” економіки. В Україні замість захисту споживчого ринку (як це проголошувалося з моменту його запровадження) купоно-карбованець став засобом спустошення і без того мізерного ринку товарів. За цих умов, втративши довіру до купона і щоб зберегти свої гроші від знецінювання, частина населення навіть за спекулятивними цінами купувала долари, іншу іноземну валюту.
3. Структурні світові кризи (енергетична, сировинна тощо), від'ємне сальдо торгового й платіжного балансу.
Крім структурної форми інфляції, виділяють інфляцію попиту та інфляцію витрат.
Інфляція попиту форма інфляції, що виникає за зростання попиту при повній завантаженості виробничих потужностей і повній зайнятості.
У цій ситуації пропозиція товарів не збільшується, що й призводить до зростання цін.
Інфляція витрат форма інфляції, яка виникає внаслідок зростання витрат виробництва, які переносяться на ціни товарів, що виготовляються, і оплачуються споживачами або входять у витрати іншого підприємства і спричиняють зростання цін на інші товари.

36. Соціально - економічні наслідки інфляції та заходи її подолання
Інфляція посилює диспропорцію в економіці, дезорганізує господарські зв’язки, приводить до кризи державних фінансів, значно активізує спекуляцію та тіньову економіку, корупцію, посилює злочинність. Одним із негативних наслідків інфляції є зниження життєвого рівня населення.
Інфляція знижує покупну спроможності грошової одиниці. Інфляція карає людей, які одержують відносно фіксований номiнальний прибуток. Інакше кажучи, вона перерозподіляє прибуток, зменшуючи його у одержувачів фіксованого прибутку і збільшуючи його у інших груп населення.
Інфляція також погіршує становище землевласників, які отримують фіксовану ренту, тому що з плином часу вони одержуватимуть грошові одиниці, які матимуть меншу вартість. Меншою мірою жертвами інфляції опиняться деякі “білі комірці”, частина службовців державного сектору, прибуток яких визначається фіксованою тарифною сіткою, а також ті що живуть на фіксований прибуток по соціальному забезпеченню та інші трансфертні прибутки сім’ї.
Люди, які проживають на нефіксований прибуток, спромагаються виграти від інфляції. Номiнальний прибуток таких сімей спромагається обігнати рівень цін чи вартість життя, внаслідок чого їх реальний прибуток збільшиться. Робітники, зайняті в галузях промисловості, яка розвиваються і представлені потужними профспілками, спромагаються досягти, щоб їх номiнальна зарплата йшла в ногу з рівнем інфляції або випереджала його.
З іншого боку, від інфляції страждають і деякі наймані робітники. Ті, хто працює в нерентабельних галузях промисловості і позбавлені підтримки сильних, бойових профспілок, спромагаються опинитися в такій ситуації, коли зростання рівня цін випередить зростання їх грошового прибутку.
Виграш від інфляції можуть одержати керівники фірм, інші одержувачі прибутку.
Інфляція може також розчарувати власників заощаджень. Зі зростанням цін реальна вартість чи покупна спроможність заощаджень, відкладених на “чорний день”, зменшується. Під час інфляції зменшується реальна вартість термінових вкладів в банку, страхових полiсів, щорічної ренти і інших паперових активів з фіксованою вартістю, яких колись вистачало, щоб упоратись з важкими непередбаченими обставинами чи забезпечити спокійний вихід на пенсію.
Знецінення трудових заощаджень призвело, що у США, наприклад, монополісти внаслідок інфляції привласнюють до 70 млрд. дол. В Україні лише за 1990-2000 рр. споживчі ціни зросли у 328 тис. разів, у 130 тис. разів знецінилися вклади громадян в Ощадбанку, що істотно вплинуло на зниження життєвого рівня населення.
Для боротьби з інфляцією необхідно усунути причини, які її зумовили, зокрема здійснювати державне регулювання сукупного попиту і сукупної пропозиції. Але навіть якщо усунути всі причини, що породжують інфляцію, вона певною мірою може тривати внаслідок інфляційних очікувань населення - вони продовжують ще деякий час купувати товари “про запас”.

37. Власність як економічна категорія. Сутність власності, її економічний та правовий зміст
Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Власність як комплекс відносин, багатомірне та багаторівневе явище, і соціально-економічний процес характеризується поліфункціональністю і полірезультативністю.
Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.
Власність же в юридичному розумінні відтворюється системою зв’язків “людина – річ”. Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріпляються системою відповідних прав власності. Для аналізу економічного змісту власності важливе значення має розуміння взаємозв’язку і розмежування відносин власності та економічних відносин. Часто ці поняття ототожнюються, що не є виправданим. По-перше, відносини власності є сутнісними, системоутворюючими, тобто визначають характер функціонування і розвитку комплексу відносин відтворення, пронизують кожний його елемент, але не відбивають усієї різноманітності їхніх вторинних та інших похідних форм. По-друге, власність характеризує діалектику взаємозв’язку економічних та юридичних відносин і форм, соціально-економічної сутності та матеріально-речового змісту. В такому розумінні власність більш містка категорія, ніж система економічних відносин.
З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.
Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:
спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;
соціальну структуру суспільства, його поділ на класи
характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;
специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;
мету виробництва та характер управління економічними процесами
Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.
Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці.
У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.
Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: “Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.
Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним”.

38. Права власності та їх суть. Суб’єкти та об’єкти власності
Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності.
Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.
З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, а з іншого спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.
З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).
Правове врегулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого утверджується панування власника над належними йому речами та його повноваження по володінню, користуванню та розпорядженню цими речами. Перераховані повноваження власника є для нього найбільш значимими і в своїй сукупності складають зміст економічних відносин власності.
В цивільно-правовій науці право власності має два значення: в об’єктивному і суб’єктивному розумінні. Право власності в об’єктивному розумінні це сукупність правових норм, які встановлюють і охороняють приналежність матеріальних благ конкретним суб’єктам (в тому числі визначають підстави та умови виникнення і припинення у них такого права щодо цих благ). Право власності в суб’єктивному значенні це передбачене і гарантоване законом право конкретного суб’єкта-власника (громадянина, колективного утворення, держави) здійснювати володіння, користування, розпорядження та інші можливі правомірності щодо належного йому майна на свій розсуд і з будь-якою метою, якщо інше не передбачено законом.
Володіння - це юридично забезпечену можливість власнику мати майно у своєму віданні, у сфері свого фактичного господарського впливу.
Користування це закріплена юридично можливість господарського використання майна та вилучення з нього корисних властивостей власником чи уповноваженими ним особами.
Розпорядження це юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати долю майна шляхом його відчуження іншим особам, зміни його статуту призначення.
Об’єкти власності – це ті блага, речі відносно яких складаються відносини власності. Об’єктами власності можуть бути: власність на засоби виробництва і природні ресурси, земля, інтелектуальна власність, власність на інформацію, власність на робочу силу, акції, облігації, вироблений продукт, як результат виробництва.
Суб’єктами власності є народ, громадяни, юридичні особи та держава, також суб’єктами права власності можуть бути інші держави, їх юридичні особи, спільні підприємства, міжнародні організації, громадяни інших держав та особи без громадянства.

39. Основні форми власності в соціально-економічній системі, їх характеристика. Еволюція відносин власності
Форма власності – це стійка система економічних відносин і господарських зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника із засобами виробництва.
Слід розмежовувати форму власності і форму господарювання. Форма господарювання – один з методів реалізації форми власності, що являє собою сукупність конкретних важелів, способів впливу економічного суб’єкта на навколишнє середовище з метою його перетворення і отримання доходу. Одна й та ж форма власності може реалізовуватися через різні форми господарювання. Так, наприклад, приватна власність функціонує і реалізує себе в таких організаційних формах, як одноособове володіння, партнерство, корпорація. Сьогодні з’явилися нові можливості реалізації приватної власності: венчурний бізнес, підприємницькі мережі тощо.
Кожна функціональна форма власності має відображати передусім рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі й ступеню складності її суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві. Форма власності має визначатися специфікою суспільної продуктивної сили праці як об’єкта індивідуальної власності людини.
Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та степеню складності суспільно-продуктивної сили, що використовується у виробництві.
В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи і економічного відношення.
Оскільки власність має економічний і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форма права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.
Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.
Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.
Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загальнофедеральної, регіональної, муніципальної.
За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну.
Приватна власність – це такі відносини, коли економічний суб’єкт ставиться до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках.
Види власності – акціонерну та кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів.
Акціонерна власність є провідною формою. Йдеться мова про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.
У деяких країнах як акціонерні товариства функціонують підприємства, що дістали назву “власність працівників”, що відома як система ESOP (Employee Stock Ownership Plans), програма придбання акцій працівниками. Компанія створює довірчий фонд, “траст”, у якому працівник має свій пай. Він визначається, виходячи зі стажу працівника з фірми, його викуповує компанія. часто робітники викуповують підприємство за рахунок накопиченого паю та пільгового кредиту, що виділяє держава на такі цілі. Мета заохочення з боку держави такої форми – створити мотиваційний механізм, який би підвищив ефективність виробництва.
Кожна форма власності за своїм змістом багато структурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури - нові і старі, ті що відживають і щойно народжуються, стимулюють і водночас отримують процеси економічного розвитку.
Кожна форма власності за своєю природою, історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний процес.
Саме так відбувається процес становлення приватно - капіталістичних форм власності її елементарні структури з’являються вже в ХІV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше починаючи з ХVІ до ХVІІ ст. відбувається процес первинного нагромадження капіталу. І лише у першій третині ХІХ ст. діставши в наслідок завершення промислової революції адекватно собі за степенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватно - капіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.
Інакше розвивалися економічні процеси України, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарна бюрократична система.
У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв’язку з прогресом продуктивних сил на основі й у процесі яких тільки й можуть бути створені передумови більш високого ступеня суспільно - історичного процесу. Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад.

40. Розвиток ринкових відносин як закономірний економічний процес. Категорії “ринок” та “ринкова економіка”
З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ринок – поняття більш широке і містке. Як явище господарського життя ринок з’явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породило товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридично незалежних господарюючих суб’єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого – розвиваються засоби зв’язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв’язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб’єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ринок – це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обігу.
Проте, коли мова іде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватись і у неринковій формі – наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні. Інакше кажучи, збалансування актів купівлі - продажу має досягатися за допомогою ціни. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції. Будь-які намагання замінити ринок якимось центром, що встановлює, скільки, кому і як виробляти, споживати, за якими цінами реалізувати товари, чи сучасними досягненнями науково-технічного прогресу, в тому числі електронної обчислювальної техніки, не дали позитивного результату. Інтереси суб’єктів виробництва не реалізуються, виробництво розвивається повільними темпами, спотворюється його структура, порушується економічна і соціальна рівновага в суспільстві.
Ринок забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом та пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. В такому випадку ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги. Отже, ціна рівноваги – це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.
Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.
Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його інструмент, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість якихось споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво: зумовлює його розширення або зменшення. Отже, економіка, що функціонує в ринкових умовах, розвивається за ринковими законами: вартості, попиту і пропозиції, середнього прибутку та ін.
Сутність ринкових зв’язків невіддільна від свободи підприємництва і конкуренції. Головним інтересом підприємця є збільшення прибутку. А це означає, що в ринкових умовах відбувається протидія інтересів як різних підприємців між собою, так і підприємців і працівників, зайнятих виробничою діяльністю. Добровільний обмін між виробниками, покупцями, робітниками і власниками інших факторів виробництва на основі цін відображає сутність ринкової економіки.
Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової, грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі організованість та виконавча дисципліна.
Отже, ринок є складним утворенням, що являє собою, з одного боку, сферу обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють збалансування за рахунок цін, а з іншого – забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його цілісність.
Ринок сприяє в вирішенні трьох економічних завдань:
1) що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а покупці та продавці.
2) як виробляти товари, визначає конкуренція між виробниками.
3) для кого виробляти товар визначає попит.
Ринкова економіка (або ринкове господарство), згідно з теорією А. Сміта - лад заснований на приватній власності, в якому відбувається вільна ринкових сил (принцип laisse - fair).
У ринковій економіці, державі належить другорядна роль, вона виконує ті функції, які не може виконати окремий індивід, а зробить він це економічно невірно. Такими функціями є організація громадського порядку, забезпечення національної оборони тощо, й утримання їх у належному стані.
Один з найважливіших критеріїв соціально-ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) - дослідження ефективного господарського порядку коли із зростанням продуктивності праці знижується ціни, підвищується реальна заробітна плата. Другим важливим критерієм соціально-ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства.
Поняття “ринкова економіка” або “ринкова система” відображає не сучасні реалії розвитку економіки західних країн, а реалії майже 200 - річної давності.

41. Соціальне ринкове господарство як реальна система
Соціальна ринкова економіка це - соціально - економічний устрій економічну основу якого становить ринок, але він не може пов’язати багатьох соціальних проблем, а тому вдається до послуг держави.
Іноді під соціальним ринковим господарством розуміють певну соціально - економічну політику, що поєднує в собі принципи свободи на ринку з принципом соціального вирівнювання, тобто поєднання “валової конкуренції” з “соціальною справедливістю”.
Такий, соціально - економічний устрій і відповідна йому політична переслідують певні основоположні цілі. Економіка в цілому має розвиватися на ринкових засадах, кожна людина може отримати що найбільш свободи в економічній сфері, особиста ініціатива приватних підприємців одержує що найбільшого сприяння і заохочення з боку держави, передбачає державне втручання у функціонування “соціальної ринкової економіки”.
Центральна мета соціальної ринкової економіки - як найповніше задоволення потреб і як найвищий добробут кожного громадянина. Отримання власного добробуту не повинно робитися за рахунок інших, його наслідки треба спрямовувати на загальну користь. Товари мають поділятися справедливо. Людям, які не здатні забезпечити себе самі надається державна допомога і забезпечується соціальний захист. Всі члени суспільства мають отримувати певний прожитковий мінімум, гідний людини.
“Соціальне ринкове господарство” є, насамперед, ринковим господарством. Ринок, як відомо, є місцем зустрічі попиту і пропозиції. Фермер який виробляє сільсьгосподарські продукти, і машинобудівник який виробляє засоби праці для фермера, мають обмінятися наслідками своєї праці. Ринок допомагає їм в цьому. Отже, саме ринкове господарство має собою єдино можливу і найбільш ефективну мотивацію до праці.
Основна мета “соціальної ринкового господарства” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.
Основні риси “соціальної ринкового господарства”:
наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;
конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;
суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;
розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.

42. Умови функціонування, ознаки та функції ринку в економіці
З давніх часів ринок визначали як місце (ринкова площа), де здійснюється купівля або продаж товарів. Ринок – поняття більш широке і містке. Як явище господарського життя ринок з’явився багато сотень років назад як наслідок природно-історичного розвитку виробництва і обміну, що породило товарне ведення господарства. Відбувалося це через розвиток суспільного поділу праці, появу економічно самостійних, юридично незалежних господарюючих суб’єктів і перехід від натурального виробництва до прямого продуктообміну, а потім і до товарного обміну та ринку. В сучасному розвиненому суспільстві, де, з одного боку, неухильно зростає кількість товарів, покупців і продавців, а з іншого – розвиваються засоби зв’язку, акти купівлі-продажу можуть здійснюватися за допомогою телефону, поштою та іншими сучасними засобами зв’язку. Для цього не потрібний безпосередній контакт суб’єктів ринкових відносин, а отже, місце для їхньої зустрічі. Виходячи з цього, можна зробити висновок, що ринок – це обмін, який ведеться за законами товарного виробництва і обігу.
Проте, коли мова іде про ринок як сферу обміну, слід мати на увазі, що це не просто сфера обміну (він може відбуватись і у неринковій формі – наприклад, бартеру), а така сфера, в якій обмін товарів здійснюється за суспільною оцінкою, що знаходить своє відбиття у ціні. Інакше кажучи, збалансування актів купівлі - продажу має досягатися за допомогою ціни. Це положення має надзвичайно важливе значення, тому що лише ринок виконує роль механізму, через який досягається рівновага попиту і пропозиції. Будь-які намагання замінити ринок якимось центром, що встановлює, скільки, кому і як виробляти, споживати, за якими цінами реалізувати товари, чи сучасними досягненнями науково-технічного прогресу, в тому числі електронної обчислювальної техніки, не дали позитивного результату. Інтереси суб’єктів виробництва не реалізуються, виробництво розвивається повільними темпами, спотворюється його структура, порушується економічна і соціальна рівновага в суспільстві.
Ринок забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, пропорційність процесу відтворення, його цілісність. Тут відбувається суспільне визнання створеного продукту, суспільного характеру праці, що втілюється в ньому. Будь-яка споживна вартість починає служити людям лише після її реалізації, а праця, витрачена на виробництво товару, стає суспільно необхідною. Відбувається це завдяки досягненню рівноваги між попитом та пропозицією. На ринку кількість товарів, яку хочуть купити покупці, має відповідати кількості товарів, яку хочуть продати продавці. В такому випадку ціни встановлюються на рівні попиту і пропозиції, що й веде до рівноваги. Отже, ціна рівноваги – це ціна, за якої пропозиція відповідає попиту.
Рівновага ринкових цін забезпечує збалансованість між різними галузями виробництва, виробничою і невиробничою сферами, між сумою вартостей і цін товарів, між платоспроможним попитом і пропозицією.
Якщо ж рівноваги між попитом і пропозицією немає, то ринок через такий його інструмент, як ціна, впливає і на виробництво. Недостатня кількість якихось споживних вартостей на ринку призводить до підвищення на них цін і навпаки. Це, в свою чергу, впливає на виробництво: зумовлює його розширення або зменшення. Отже, економіка, що функціонує в ринкових умовах, розвивається за ринковими законами: вартості, попиту і пропозиції, середнього прибутку та ін.
Сутність ринкових зв’язків невіддільна від свободи підприємництва і конкуренції. Головним інтересом підприємця є збільшення прибутку. А це означає, що в ринкових умовах відбувається протидія інтересів як різних підприємців між собою, так і підприємців і працівників, зайнятих виробничою діяльністю. Добровільний обмін між виробниками, покупцями, робітниками і власниками інших факторів виробництва на основі цін відображає сутність ринкової економіки.
Сучасний ринок як високорозвинений продукт цивілізації докорінно відрізняється від ринку епохи вільної конкуренції. Для нього характерні гарантований збут значної кількості товарів, соціальний захист непрацездатного і малозабезпеченого населення, регулювання фінансової, грошової, кредитної та цінової політики з боку держави, високі організованість та виконавча дисципліна.
Отже, ринок є складним утворенням, що являє собою, з одного боку, сферу обміну, сукупність процесів купівлі-продажу, які здійснюють збалансування за рахунок цін, а з іншого – забезпечує зв’язок між виробництвом і споживанням, безперервність процесу відтворення, його цілісність.
Сучасний ринок - певна сукупність економічних відносин між даними господарствами, і різними групами фірм та організацій і державою з приводу купівлі товарів і послуг у сфері обігу, в механізм забезпечення цього процесу відповідно до законів виробництва і грошового обігу.
Основні функції ринку:
1) ціноутворююча функція;
2) відтворювальна функція;
3) спонукаюча функція;
4) регулююча функція;
5) контролююча функція;
6) функція посилення конкуренції між виробниками товарів і посилення в межах окремих країн і світового господарства;
7) функція санації (очищення елементів системи від неефективних підприємств, є механізм конкуренції);
8) інформаційна функція;
Для ефективного функціонування такого ринку необхідні конкретні умови:
1. Реальний плюралізм форм власності та форм господарювання.
2. Здатність суб’єктів підприємницької діяльності впливати на рівень цін.
3. Розвинуте антимонопольне господарство та наявність досконалих механізмів його реалізації.
4. Добре розвинута система економічного та адміністративного регулювання економіки держави.
5. Наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність.
6. Конкурентна боротьба між різними суб’єктами підприємницької діяльності.
7. Розвинутий і розгалужений комплекс об’єктів власності, які можуть стати об’єктами купівлі - продажу.
8. Наявність ринкової інфраструктури.

43. Економічний кругообіг в ринковій економіці. Субєкти ринкової економіки
Функціонування будь-якої економіки грунтується на взаємозв’язаному русі ресурсів, споживчих благ і доходів. Такий рух називається економічним кругообігом.
Економічний кругообіг в ринковій економіці здійснюється між її суб’єктами.
Суб’єктами ринкової економіки можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб’єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи всіх форм власності.
Кругообіг ринкової економіки починається з домашніх господарств як власників ресурсів, що постачають на ринок ресурсів працю, землю, капітал і підприємницькі здібності. Ресурси потрапляють до підприємств, які, розподіливши та поєднавши їх певним чином створюють товари та послуги. Останні, опинившись на ринку товарів і послуг, стають об’єктом попиту і подальшого споживання домогосподарств. Цим завершується перше коло кругообігу ринкової економіки.
Друге коло кругообігу починається з підприємств. Підприємства, здійснюючи витрати, виступають на ринку ресурсів як покупці. Купуючи ці ресурси у домогосподарств, вони сплачують їм доходи: заробітну плату, ренту, процент і прибуток. Домогосподарства, отримавши доходи, здійснюють споживчі витрати і на ринку продуктів купують товари та послуги. Підприємства, які ці товари та послуги реалізують, привласнюють виручку від реалізації.
Домогосподарства і підприємства беруть участь у кругообігу як самостійні і незалежні суб’єкти господарювання, що мають власні інтереси.
Ніхто спеціально не займається координацією їхньої діяльності. Домогосподарства і підприємства одночасно діють як покупці і як продавці. На ринку ресурсів домогосподарства пропонують працю, землю, капітал, здатність до підприємництва, а підприємства визначають свій попит на них. На ринку продуктів вони міняються містами: підприємства пропонують товари та послуги, а домогосподарства визначають свій попит на них. Подвійний зв’язок домогосподарств та підприємців і через ринок ресурсів, і через ринок продуктів забезпечує узгодженість їхніх дій. Домогосподарства-споживачі не можуть придбати на ринку продуктів товарів і послуг більше, ніж на суму доходів, отриманих від продажу ресурсів. Підприємці не можуть придбати ресурсів більше, ніж на суму виручки, отриманої від реалізації товарів та послуг.
Здійснення економічного кругообігу за такою схемою передбачає дотримання певних вимог (принципів) у стосунках дійових осіб. Це – принципи ринкової економіки.
До принципів ринкової економіки відносяться наступні:
Економічна свобода;
Конкуренція;
Автоматизм регулювання.
Економічна свобода передбачає існування приватної власності та вільної підприємницької діяльності. Економічна свобода є передумовою конкуренції. Конкуренція дає змогу раціонально розподілять ресурси між окремими галузями та виробництвами і швидко орієнтувати виробництво на задоволення потреб споживачів. Суб’єкти ринкової економіки куруються власними інтересами, приймають власні рішення, що врівноважуються й узгоджуються автоматично.

44. Поняття ринкової інфраструктури, її будова та елементи
Ринкова інфраструктура це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів і послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать біржі, банки, дилерські та брокерські контори, служби зайнятості, інформаційно-комерційні, оптові та постачальницько-збутові організації, пункти прокату та лізингу. Підприємствам ринкової інфраструктури належить провідне місце в економіці розвинених країн. Це сприяє зростанню ділової активності населення, створює додаткові робочі місця, прискорює рух капіталу.
Товарна біржа це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торговельні операції за стандартами, зразками у спеціальному місці, де ціни на товари складаються в умовах вільної конкуренції
Отже, товарну біржу слід розглядати як ринок ринків . Великі біржі, на яких концентруються попит і пропозиція товарів світової торгівлі, дають можливість визначити місткість ринку і умови конкуренції, обмінятися інформацією. Біржова ціна як результат вільної конкуренції визначає напрями для інших ринків.
Фондова біржа це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов'язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей.
На відміну від товарних бірж, що регулюють рух товарів, фондова біржа забезпечує рух капіталу, адже цінні папери не що інше, як різні форми його еквіваленту. Прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.
Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залученню коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію на випуск продукції, яка має найвищий попит. Біржа може сприяти переливу капіталу з однієї галузі в іншу, а завдяки державному регулюванню цих процесів він може спрямовуватись у ті соціальне важливі сфери, які найбільше його потребують.
Банк це економічна установа, що спеціалізується на кредитуванні, посередництві в грошових розрахунках і операціях з цінними паперами
За формою власності банки поділяють на державні (національні), акціонерні, приватні (індивідуальні та партнерські), кооперативні, муніципальні (комунальні), створені з участю держави, міждержавні.
Є три види банківських операцій:
активні, в яких грошовий фонд використовується з метою одержання банківського прибутку;
пасивні, за допомогою яких акумулюються грошові кошти, які потім використовуються для активних операцій. За такими операціями банк не тільки не одержує прибутку, а навіть має платити вкладникам капіталів (відсоток на вклад);
посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).
Діяльність банків має засновуватися на повному комерційному розрахунку і самофінансуванні. У процесі своєї діяльності вони одержують прибуток. Банківський прибуток це залишок між сумою одержаних відсотків і витратами банку.

45. Біржова торгівля. Товарна та фондова біржа, їх функції та значення
Ефективне функціонування сучасного ринку знаходиться в прямій залежності від ринкового середовища. Важливим його елементом є ринкова інфраструктура, що представляє собою систему підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили. До таких установ належать товарні і фондові біржі.
У сучасній економічній літературі товарна біржа розглядається, по-перше, як економічна категорія, що відображає складову частину ринку, специфікою якого є особлива оптова форма торгівлі товарами. По-друге, це господарське об’єднання (суспільство) продавців, покупців і торговців-посередників з метою створення умов для торгівлі, полегшення, прискорення і здешевлення торгових угод і операцій. Такі об’єднання організовуються для поліпшення торгівлі, швидкого забезпечення товаровиробників необхідними товарами, прискорення обороту капіталу. Члени біржі виграють не від її функціонування, а від своєї участі в торгах. Члени товарної біржі, якими можуть бути як посередницькі (брокерські, торгові і т.п.), виробничі фірми, так і банківські установи, інвестиційні компанії, окремі громадяни, відповідно до встановлених біржових правил укладають угоди купівлі-продажу товарів за цінами, що складається безпосередньо в ході торгівлі в залежності від співвідношення попиту і їхньої пропозиції. Це свідчить про те, що біржа являє собою особливий ціноутворюючий механізм.
Охарактеризувавши різні сторони діяльності товарної біржі, можна дати їй наступне узагальнююче визначення. Товарна біржа - це асоціація юридичних і фізичних осіб, що здійснює оптові торгові операції на основі стандартів, зразків у спеціальному місці, де ціни на товари визначаються шляхом вільної конкуренції.
Біржа як сегмент загального ринку виконує функції збалансування попиту та пропозиції шляхом відкритої купівлі-продажу, упорядкування й уніфікації ринку товарних і сировинних ресурсів, стимулювання розвитку ринку.
Формування товарних бірж в Україні регулюється Законом України “Про товарну біржу” та створює умови для концентрації у визначених місцях великої кількості товарів, що сприяє утворенню ціни рівноваги, усуненню дефіциту і затоварення.
Фондова біржа – це організаційна форма ринку, на якому здійснюється торгівля цінними паперами – акціями, облігаціями, зобов’язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, пов’язаними з рухом кредитних ресурсів і валютних цінностей. Фондова біржа забезпечує рух капіталу, прискорення руху капіталу сприяє підвищенню ефективності економіки. Це є одним із завдань фондової біржі.
Фондова біржа сприяє придбанню на певних умовах і на певний строк вільних грошей, залучення коштів за рахунок випуску і продажу акцій, облігацій і спрямування їх на технічне оновлення підприємства, його переорієнтацію.
Як вторинний ринок цінних паперів фондова біржа сприяє здійсненню переходу фондових цінностей від одного суб’єкта до іншого. На первинному ринку цінності емітуються, тобто випускаються в обіг і розповсюджуються серед інвесторів.
Фондова біржа є некомерційною організацією, не переслідує мети одержання власного прибутку, заснована на самоокупності, не виплачує доходи від своєї діяльності своїм членам. Фінансова діяльність фондової біржі може здійснюватись за рахунок продажу акцій фондової біржі, які дають право бути її членом, регулярних членських внесків членів фондової біржі, біржових зборів з кожної угоди, що здійснена на фондовій біржі.
Функціонування біржі нерозривно пов’язано з системою посередництва і таких її суб’єктів, як посередники, які поділяються на маклери, брокери, дилери або джобери.
Для бірж, яким більшою мірою притаманні риси публічно-правового закладу, найбільш поширеним типом посередника є маклер. Маклером називають посередника, який виконує свої функції, не маючи права здійснювати угоди за власний рахунок і брати на себе зобов’язання контрагента. На біржах що організовані у формі асоціацій і акціонерних підприємств, більш типовими посередники є дилери або джобери , які здійснюють операції за власний рахунок, а допомагають їм реальні посередники – брокери.

46. Банківська система. Банки, їх види та функції
Банки є фінансово-кредитними установами, що обслуговують рух грошей і капіталів. Розвиток банків відбувався паралельно з розвитком кредитних відносин. Надання кредитів – одна з головних функцій банків. За надані кредити банк бере плату – банківський процент, а за вклади (депозити) сам платить процент. Різниця між процентами за кредит і процентами за вклади забезпечує банкові прибуток.
Банківська система ринкового типу, як правило, дворівнева. Вона складається з:
центрального банку (некомерційна державна або недержавна установа, яка виконує роль кредитного, емісійного і касового центру національної економіки. В Україні це НБУ.
комерційних банків (ділові фінансово-кредитні установи, що здійснюють пасивні (залучення вкладів), активні (надання позичок) та комісійні (обслуговування платежів клієнтів, зберігання цінних паперів, отримання грошей за зобов’язаннями –чеками, векселями) операцій).
Крім цього, виділяється ще група спеціалізованих фінансово-кредитних інституцій, діяльність яких обмежується певною сферою. Це – іпотечні банки, які надають позички під заставу нерухомості; інноваційні – під впровадження нових технологій; кредитні спілки (надають споживчий кредит).
Прибутковість банку оцінюють за нормою банківського відсотка.
13 EMBED Equation.3 1415
Ефективність кредитної системи оцінюють за розміром одержаного прибутку, своєчасним поверненням позик, досягненням загальної економічної ефективності, максимальною віддачею з кожної грошової одиниці кредитних вкладень.
Банківські операції - це головний зміст діяльності банків. Розрізняють активні, пасивні і посередницькі (комісійні) банківські операції.
Пасивні операції, за допомогою яких банки формують власні, залучені (депозити та вклади) та емісійні кошти для проведення в подальшому активних операцій. Власні кошти формуються за рахунок відрахувань з поточного прибутку, нерозподіленого прибутку або розміщення акцій (у випадку, коли банк за своєю організаційно-правовою формою АТ). В пасивних операціях центрального банку переважає емісія кредитних грошей (випуск банкнот), інвестиційних банків – випуск і розміщення цінних паперів. Отже, банки забезпечують концентрацію тимчасово вільних коштів і їх перерозподіл у ті сфери діяльності, де відчувається нестача грошових коштів.
Активні операції, за допомогою яких банк розміщує власні та залучені кошти. Це насамперед кредити та банківські інвестиції (вклад коштів в цінні папери).
Посередницькі (комісійні), пов'язані з використанням доручень клієнтів, за що останні мають платити особливу плату комісійні (плата за консультації, здійснення довгострокових операцій тощо).

47. Мікроекономіка як складова економічної теорії: предмет і метод
Економічна теорія вивчає функціонування економічної системи, насамперед на мікроекономічному, макроекономічному та глобально-економічному рівнях господарювання. Мікроекономічний рівень господарювання охоплює, по-перше, економічно відособлені одиниці, такі як об’єднання, фірми, підприємства, домогосподарства; по-друге, окремі ринки, конкретні ціни і конкретні товари та послуги. Ринкова економіка має лише два суб’єкти мікроекономічного рівня господарської діяльності: домашні господарства (сім’я) і підприємства.
Домашні господарства є суб’єктом ринкових відносин, оскільки, по-перше, їх діяльність на мікроекономічному рівні в умовах товарного виробництва супроводжується відносинами купівлі-продажу; по-друге, вони беруть безпосередню участь у процесі нагромадження капіталу. Відбувається це декількома шляхами: участю домашніх господарств у капіталі підприємств шляхом купівлі акцій; купівлею облігацій підприємств, що фактично є формою надання їм позики за певним відсотком; відкриттям у банках депозитних вкладів домашніх господарств і за рахунок цих заощаджень наданням кредитів підприємствам.
За економічною теорією домашнє господарство (сім’я) в межах мікроекономічного рівня господарювання є самостійним сектором, критерієм якого виступає споживання. Споживання домашніх господарств (сім’ї) відбувається завдяки доходам. У ринковій економіці доход домашніх господарств складається з кількох надходжень: самостійної праці у домашньому господарстві; залежної праці як найманого робітника – зароблений доход; майнових доходів – прибутки з відсотків, найму, оренди, ренти, дивідендів, невиплачених зисків, гонорарів тощо. Сукупний доход домашніх господарюючих суб’єктів формують ще й так звані трансфертні платежі, тобто соціальні дотації і субсидії на допомогу потребуючим, інвалідам, дітям, старим і хворим, на соціальне забезпечення тощо.
Підприємство також є самостійним сектором мікроекономіки і критерієм його виступає товар (продукція чи послуга). Суб’єкт господарської діяльності стає підприємством лише за певних умов: 1) зареєстрований і має всі атрибути юридичної особи – статут, розрахунковий рахунок, баланс, печатку, назву, товарний знак тощо; 2) виконує господарські функції, виготовляє продукцію (товари) чи надає платні послуги; 3) зберігає умови постійного повторення процесу виробництва – індивідуального відтворення; 4) проходить (повторює) життєвий цикл. Отже, господарююча одиниця (суб’єкт) стає підприємством з економічної точки зору лише за умов самостійної майнової, фінансової, іншої господарської діяльності в межах чинного законодавства та правових норм.
Індивідуальне відтворення – це відтворення організаційних юридичних одиниць – підприємств – на мікроекономічному рівні, що зберігається постійним відновленням виробництва чи наданням платних послуг. Формою індивідуального відтворення підприємств в ринкових умовах господарювання є кругооборот та оборот індивідуального капіталу підприємства.
Життєвий цикл підприємства – це шлях, що проходить господарюючий суб’єкт з моменту його реєстрації як юридичної особи (придбання всієї атрибутики юридичної особи) до моменту його ліквідації з причин банкрутства чи з будь-яких інших.

48. Попит. Закон попиту. Нецінові фактори зміни попиту
Попит – це кількість продукту, яку споживачі бажають і спроможні купити на ринку за певну ціну за певний проміжок часу. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит тісно пов’язаний з реальними суспільними потребами, але не збігається з їхньою кількісною визначеністю. Також попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту, є гроші (обсяг сумарної вартості товарів чи послуг, що можуть бути куплені). Суб’єкт попиту репрезентує сферу споживання (виробничого чи особистого) і представлений на ринку покупцем. Об’єктами попиту можуть бути будь-які об’єкти ринкових відносин, що мають вартісну оцінку і певну корисність для споживання.
Коливання ринкового попиту зумовлюється багатьма факторами. Систематизація факторів створює теоретичні передумови для свідомого управління динамікою попиту та широкого використання в сучасній практиці маркетингу на мікроекономічному рівні.
Фактори формування попиту
Об’єктивні

Економічні
Соціальні
Демографічні

Базовий рівень розвитку виробництва, дійсних потреб і задоволення їх. Середній рівень грошових доходів населення. Структура і рівень оптових та роздрібних ринкових цін. Рівень цін споріднених товарів і товарів-замінників. Принципи розподілу доходів.
Рівень розвитку масової культури, духовних цінностей. Соціальна структура суспільства. Освітній ценз населення. Поширений спосіб життя
Ємність ринку, зумовлена кількістю населення. Розміри та склад середньої сім’ї. Статево-віковий склад нас. Співвідношення міського та сільського нас.

Суб’єктивні

Психолого-традиційні
Естетичні
Природнокліматичні

Уподобання і смаки. Поведінка продавця та стосунки, що склалися між ним і споживачем. Місцеві традиції та принципи виховання. Сила і особливості релігійного впливу на повсякденне споживання
Відповідність моді. Привабливість зовнішніх якостей товару, реклами, форми продажу.
Клімат. Кількість опадів. Середні та екстремальні температури. Рельєф та місцезнаходження. Флора і фауна


На попит суттєво впливають уподобання та смаки людей, мода, місцеві традиції та релігія, а також особливості погоди, природні ресурси, рельєф тощо.
Вирішальними для попиту є економічні і соціальні фактори. Це пояснюється сталими особливостями формування виробничих і соціальних відносин у сфері виробництва й обігу. Для ринкового попиту визначальними економічними факторами є базовий рівень розвитку потреб і задоволення їх, рівень доходів, принципи розподілу та структура цін.
Попит на благо – це не кількісна величина (на відміну від обсягу попиту), а функціональне співвідношення між двома економічними змінними – ціною і обсягом попиту. Залежність обсягу попиту від чинників, що його визначають, зветься функцією попиту. Ця функція може представлятись в трьох формах: аналітичній (кожному значенню ціни мусить відповідати одне значення обсягу попиту), табличній (таблиця попиту) та графічній (крива попиту).

49. Еластичність попиту. Види еластичності. Фактори еластичності
Загальновідомо, що підвищення ціни на товар спричиняє зменшення попиту на нього і збільшення пропозиції цього товару. Зниження ж ціни має протилежний ефект: попит на товар зростає, а пропозиція його падає. Тобто попит і пропозиція змінюються залежно від зміни ціни. Але різні товари по-різному реагують на зміну ціни. Величину реагування (зміни в процентах) попиту чи пропозиції на зміну ціни (у процентах) економісти називають еластичністю попиту чи пропозиції за ціною.
Тобто, поняття еластичності показує взаємозв’язок між змінами ціни і обсягом проданих товарів.
Найбільш прийнятною одиницею виміру еластичності попиту - відсоток. Цей показник дає можливість з’ясувати на скільки відсотків зменшився обсяг продажу товарів у результаті зміни ціни на одиницю товару на 1%.
Цінову еластичність попиту обчислюють за формулою: Еn = зміна величини попиту (%) / зміна ціни (%).
Різні товари мають різну еластичність попиту. Попит на речі першої необхідності (наприклад, продукти харчування, ліки) слабко реагує на зміну ціни, тоді як попит на подорож літаком чи на обіди в ресторані дуже чутливий.
Розрізняють 5 типів еластичності попиту.
Еластичний - ціна зросла на1-2 %, обсяг продажу збільшився на 10-15 %;
Одинична еластичність - ціна зросла на 1 %, а обсяг продажу зменшився на 1 %;
Попит майже не еластичний - ціна зменшилась на 15 %, а обсяг продажу збільшився на 1 %;
Попит дуже еластичний - ціна залишилась не змінною, але продаж зростає.
Попит зовсім не еластичний - покупець купує товар у кількості яка не залежить від його ціни. Це стосується лише товарів першої необхідності, споживання яких обмежити важко.
Можна назвати ряд факторів, які визначають еластичність попиту:
Головним фактором, що впливає на еластичність попиту, є кількість і близькість замінників. Товари, які мають добрі замінники, мають еластичніший попит. Наприклад, попит на цукор набагато еластичніший, ніж попит на сіль, бо сіль не можна замінити нічим іншим, як, наприклад, цукор, замінюється медом, варенням і т.д. важливо й інше – еластичність попиту підвищується, коли люди добре інформовані про існування замінників, про їх якість та ціни.
Частка бюджету споживача, що йде на купівлю товару. Товари з високою вартістю мають еластичніший попит, бо займають велику частку у доході людини. Попит на товар з невисокою ціною дуже мало залежить від того, як змінюється ціна на нього.
Потреба в товарі. Товари першої необхідності мають нееластичний попит. Попит на товари розкоші (наприклад, закордонні путівки) є набагато еластичнішим, люди дуже чутливі до найменших змін в цінах.
Період часу, необхідний для пристосування до змін у цінах. Еластичність попиту зростає з плином часу. Люди протягом деякого періоду встигають звикнути до зміни в ціні або ж вони знаходять нові замінники, нові способи використання товару.

50. Теорія поведінки споживача. Ефект заміщення та ефект доходу
Споживча поведінка - це формування попиту споживача на різноманітні товари і послуги, що визначає розвиток виробництва та споживання ринку.
Споживча поведінка обумовлена їхніми доходами. Людина керується при купівлі товарів і послуг розмірами доходів та уявленнями про ті блага, які задовольнять особисті потреби.

На малюнку показана альтернатива споживацького вибору між двома групами товарів - їжею та одягом. Лінія споживчого бюджету це крива КН. Криві байдужості зазначені пунктирними лініями А, Б, В, Г. Точка рівноваги в споживанні – Е, де крива байдужості В торкається з лінією бюджетного обмеження. Криві байдужості показують всі комбінації їжі та одягу, які мають для споживача однакову сукупну користь. Криві А і Б розташовані нижче, кривою споживчого бюджету і свідчать про нечасте споживання товарів цієї групи. Крива байдужості проходить за межами кривої бюджетного обмеження, тобто споживання на цьому рівні перевищує можливість доходу і особистого бюджету цього споживача.
Стан рівноваги бюджету і можливість споживання їжі та одягу досягається у точці перетину кривої байдужості В з бюджетною кривою КН у точці Е можлива заміна одного товару, іншим з урахуванням цін на них.
Витрати домогосподарства на споживання пов’язані з попитом та з такими явищами, як ефект доходу та ефект заміщення.
Якщо грошовий дохід домогосподарства є сталим, то збільшення ціни для нього рівнозначне зменшенню його реального доходу або купівельної спроможності. Точніше, ефект доходу означає вплив зміни ціни на реальний дохід споживачів. Якщо ціна зростає, а грошові доходи залишаються сталими, то реальні доходи домогосподарств зменшуються, і вони купують менше товарів. Навпаки, за зниження цін попиту реальні доходи домогосподарств за сталості їх доходів зростатимуть.
Перший фактор, що пояснює зменшення споживання домогосподарств із підвищенням цін, є цілком очевидним. Але одну і ту саму потребу можна задовольнити не одним, а декількома продуктами, кожен з них відіграє роль замінника. Отже, ефект заміни (заміщення) полягає втому, що коли ціна на товар, то споживачі намагаються замінити цей товар іншим ,аби отримати бажане за найнижчу ціну.
Домогосподарства чинять так, як і підприємства, коли зростання ціни на певний фактор змушує їх замінювати дорогі фактори виробництва більш дешевими. Домогосподарства, замінюючи дорогі товари дешевими, купують задоволення за менші витрати.

51. Пропозиція. Закон пропозиції. Нецінові фактори зміни пропозиції
Пропозиція – це сукупність якісних характеристик товару, які товаровиробник виставляє на ринок за даною ціною з метою їхнього продажу.
Пропозиція – шкала, яка показує різну кількість продукту, яку виробник бажає і здатний виробити та запропонувати до продажу на ринку по кожній конкретній ціні з ряду можливих цін на протязі певного періоду часу.
У цьому понятті необхідно виділити два аспекти:
готовність товаровиробника задовольняти ринковий попит;
реальну можливість цього виробника виробити і запропонувати ринку прогнозований товар.
Крім ціни, на рівень пропозиції впливають такі фактори :
наявність виробничих потужностей і природних ресурсів, робочої сили (R)
характер технології (К)
податки і дотації (ТS)
природно-кліматичні умови (С)
ціни на ресурси й інші товари (від Р до Р )
Отже обсяг пропозиції - це максимальна кількість якогось товару, яку згідний виставити на продаж продавець або група продавців в одиницю часу за певних умов, перерахованих вище.
Залежність обсягу пропозиції від визначальних його факторів називається функцією пропозиції. У загальному виді функція пропозиції має вид :
Q =f(P,P... P,R,K,C,TS і ін.) Якщо усі фактори, крім ціни даного товару, прийняті за невідомі, то функція буде відбивати залежність кількості запропонованої продукції від її ціни : Q =f(P )
Залежність обсягу пропозиції від ціни може бути різноманітною, проте самою типовою буде така: чим вище ринкова ціна, тим більший обсяг пропозиції, і навпаки.
Основною функцією пропозиції є максимальне задоволення потреб, які виникають у споживача у процесі його життєдіяльності або у процесі подальшого виробництва.
Пропозиція знаходиться у прямій залежності від сукупного попиту споживача і у зворотній залежності від його купівельної спроможності. На пропозицію на ринку випливає цінова політика, яку проводить держава щодо розвитку ринку, ступінь її втручання у процес купівлі – продажу товарів, а також рівень конкуренції на даному сегменті ринку.
Cуть закону пропозиції в тому, що обсяг пропозиції товару збільшується при підвищенні ціни і зменшується при знищенні ціни. Закон пропозиції, по-суті, вимагає привести пропозицію у відповідність з існуючимпопитом або знизити витрати виробництва, узгодити їх з новою ціною.
Види пропозиції:
Сукупна пропозиція – загальна кількість товарів та послуг, які пропонуються споживачеві на всіх сегментах ринку;
Сегментарна пропозиція – пропозиція даного типу товарів по даній ціні, яка призначені для конкретного споживача даної купівельної спроможності.
Пропозиція залежить від наступних факторів:
Економічний стан країни і рівень виробництва;
Розміщення продуктивних сил;
Місце країни у міжнародному розподілі праці і їх спеціалізації;
Нормативно-законодавча база щодо імпортно-експортних операцій;
Рівень конкурентоспроможності країни та її товаровиробників на міжнародних ринках;
Наявність внутрішньої конкуренції;
Рівень купівельної спроможності споживача і його сукупні до товару;
Природно-кліматичні фактори;
Демографічні фактори;
Соціальні фактори.
У пропозиції визначальними є питання що виробляти та для кого виробляти. Перше позиція основується на власному потенціалі виробника, його можливостях залучення сировинної та ресурсної бази для даного виробництва, а також наявність конкуренції серед інших аналогічних товаровиробників.
Друга позиція базується на сукупному попиті і з’ясуванні конкретних сегментарних груп споживачів, які за будь-яких умов будуть споживати даний товар. Питання для кого виробляти для підприємства обумовлено визначенням головного сегменту ринку з якого воно буде отримувати основні прибутки на якому знаходиться більша частина його споживачів, які обумовлюють рівень виробництва товарів, їхню собівартість і ресурсність.
Ресурсність товару при інших однакових властивостях товару впливає на конкретний вибір споживача даної одиниці товару.
Концепція цінової еластичності також застосовується і до пропозиції.
Найважливішим фактором, який впливає на еластичність пропозиції є кількість часу, який є в розпорядженні виробників, для того щоб відреагувати на дану зміну ціни продукту. Взагалі, чим довший час, яким володіє виробник, для того щоб пристосуватися для даної зміни цін, тим більше зміниться об’єм виробництва і тим більша відповідна еластичність пропозиції.
Збільшення пропозиції приведе до ефекту пониження ціни і ефекту приросту кількості продукту. І навпаки: ціна росте, кількість падає.
Існують ще такі випадки:
Попит і пропозиція змінюються в протилежних напрямках. Наприклад, попит скорочується, а пропозиція зростає – результат – значне зниження ціни, а збільшення чи зменшення кількості продукту залежить від відносних параметрів змін пропозицій і попиту.
Попит зростає, а пропозиція падає – збільшення ціни високе і зменшення чи збільшення кількості продукції залежить від відносних параметрів зміни пропозиції і попиту.
Попит і пропозиція збільшуються – збільшення кількості продукції і (ефект зменшення ціни в результаті збільшення пропозиції і ефект збільшення ціни в результаті збільшення попиту) - якщо збільшення пропозиції більше збільшення попиту – ціна знизиться, і навпаки. Те саме можна сказати коли попит і пропозиція падає (коли масштаби зменшення пропозиції більше масштабів скорочення попиту – ціна виростає, і навпаки).

52. Ціноутворення. Ринковий та витратний методи формування цін
Кожного дня людина має справу з різноманітними витратами, купуючи продукти харчування, одяг, взуття тощо. Всі вони мають певну ціну.
В сучасних ринкових умовах ціна є економічною категорією від якої залежить ефективність діяльності підприємства.
Ціна є важливою складовою ринкової економіки як еквівалент обміну товарів. Ціна – це сума грошей, за яку продавець пропонує продати товар, а покупець згоден заплатити за нього.
Процес встановлення і розробки ціни називається ціноутворенням.
Ціна - це грошова сума яка сплачується за конкретний товар.
Існують два методи формування цін на товари: ринковий та витратний.
Ціну, що встановлюють на ринку під впливом взаємодії попиту та пропозиції, називають ринковою ціною, або ціною рівноваги. Ринкова ціна – це ціна, за якої інтереси покупців і продавців збігаються: кількість продукту, яку хочуть придбати покупці, саме дорівнює кількості продукту, яку хочуть продати продавці.
Ринкова ціна встановлюється безпосередньо на ринку під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Іноді таку ціну називають вільною.
У конкурентній економіці завжди існує тенденція до встановлення рівноважних цін. Надлишок величини попиту призведе до підвищення ціни, а надлишок величини пропозиції – до її зниження.
Отже, зі зміною попиту, рівноважна ціна і рівноважна кількість змінюються у тому ж напрямі, що й попит; зі зміною пропозиції рівноважна ціна змінюється у протилежному напрямі, а рівноважна кількість – у тому ж напрямі.
Ціна встановлюється як загальне для попиту і пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості пропозиції та попиту.
Ціна товару зумовлюється характером і величиною нерівності між попитом і пропозицією.
Попит і пропозизія є головними чинниками, що впливають на формування ринкової ціни. Попит і пропонування однаковою мірою діють на ціну, якщо не береться до уваги фактор часу. У межах короткострокового періоду пріоритет отримує попит (тому що пропонування більш інерційне). Коли ж розглядається довгостроковий період, роль головної ціноутворюючої сили переходить до пропонування.
Ціна є важелем встановлення у господарстві в умовах конкуренції. Якщо, в країні панує монополія державної власності на засоби виробництва ціна витрачає роль регулятора економіки, перестає бути поряд конкурентною боротьбою рушійною системою розвитку виробництва.
Ринкова ціна не може бути встановлена урядовим декретом чи указом президента країни. Для цього мають бути об’єктивні умови: 1) Демонополізація економіки на основі проведення приватизації; 2) Наявність конкурентного середовища; 3) Створення необхідних умов для підприємництва, розвитку всіх легальних форм господарювання.
До ринкових методів формування цін належать чотири методи:
Метод, що спирається на попит (споживацької оцінки). Визначення критерію цінності товару для споживача дає змогу виробнику встановити таку ціну, за якою він згоден його придбати. Цей метод пов’язаний з диференціацією товару і ринку. Він дає можливість здійснювати стратегію високих цін.
Метод слідування за лідером з орієнтацією на конкурентів .при цьому методі виробник керується цінами конкурента, а облік власних витрат і попиту грає при цьому другорядну роль. Виробник встановлює ціну трохи вищу або нижчу, ніж у найближчого конкурента, але це можливо лише на ринку з одноманітною продукцією. Спираючись на цей метод, фірма обходить ризик з встановленням гарної ціни і адаптацією її на ринку.
Метод тендерного ціноутворення використовується в тих випадках, коли кілька фірм конкурують за отримання певного контракту. Виграє той, хто пропонує ту ціну, яка найбільш задовольняє партнера або забезпечує йому максимальний прибуток.
Метод, що одночасно враховує як витрати, так і попит. Він орієнтований на знаходження рівноваги між витратами виробництва і станом ринку.
В ринковому ціноутворення є поняття цінової лінії. Воно застосовується для товарів, які виробляються з великою гамою моделей і рівня якості. Кожна ціна відображає рівень якості різних моделей одного і того ж виду і призначення виробу.
Згідно витратного методу формування цін, ціна товару в першу чергу залежить від витрат виробництва на виготовлення цього товару. Витрати підприємства на виробництво продукції, виражені у грошовій формі виступають у формі собівартості.
Собівартість показує мінімальні ціну товару і є основою ціноутворення. Витрати групуються за різними ознаками: за економічним змістом вони поділяються на окремі елементи; за цільовим призначенням – на калькуляційні статті; за способом віднесення на окремі види продукції – на прямі та непрямі; за обсягами виробництва – на постійні та змінні.
Відповідно до ПСБО №16 “Витрати” собівартість продукції складається з виробничої собівартості та витрат, що пов’язані з операційною діяльністю.
Витратний метод формування ціни може здійснюватися:
На основі повних витрат;
На основі прямих витрат виробництва;
На основі аналізу беззбитковості та отримання прибутку.
53. Класифікація цін та структура ціни
В сучасних ринкових умовах ціна є економічною категорією від якої залежить ефективність діяльності підприємства.
Ціна є важливою складовою ринкової економіки як еквівалент обміну товарів. Ціна – це сума грошей, за яку продавець пропонує продати товар, а покупець згоден заплатити за нього.
Процес встановлення і розробки ціни називається ціноутворенням.
У ринковій економіці ціни класифікують за різними критеріями.
Залежно від розмірів купівлі-продажу товарів є ціни біржові, внутрішньофірмові трансфертні, роздрібні.
Біржова ціна – це ціна на товари, що реалізуються у порядку біржової торгівлі. Інформація про біржові ціни публікується в бюлетенях товарних бірж, у періодичних котировках.
Внутрішньофірмові трансфертні ціни – застосовуються при обміні товарами і послугами у межах міжнародних монополій. Такі ціни використовуються при поставках деталей, вузлів, агрегатів, комплектуючих виробів. Як правило, відомості про такі ціни обмежені, оскільки є комерційною таємницею.
Роздрібні ціни –це ціни кінцевої реалізації товарів населенню.
За способом формування (впливом конкуренції) ціни поділяють на конкурентні, монопольні та регульовані.
Згідно з територією дії розрізняють поясні, національні, світові ціни.
Поясні ціни – диференціація цін за поясами, кожний з яких включає певний регіон, що складається з адміністративних одиниць (областей). Наприклад, найнижчі ціни на картоплю на півночі, на баштанні культури – на півдні.
Світові ціни – експортна ціна світових постачальників товару та імпортна ціна в країнах його ввезення. Наприклад ціни на автомобілі залежать від США, Японії, Німеччини.
Багатоманітність цін у багатьох випадках залежить не від конкретного виду товару, а від характеру купівлі-продажу, від ситуації на ринку. Наприклад, цукор може продаватись за біржовою (оптова торгівля) і роздрібною ціною (для населення).
Є також ціни вихідні (базисні, пропозиції), прейскурантні, виробництва, пільгові.
Види цін:
1. за рівнем свободи (лібералізації):
фіксовані – ціни, що встановлюються державою на окремі види продукції базових галузей та на деякі соціально значимі товари та послуги;
регульовані – ціни, межі змін яких встановлюють органи державної влади або держава опосередкованими методами робить невигідним для продавця їхнє надмірне зростання (через систему податків та перерахувань в бюджет);
вільні – ціни, що визначаються продавцями самостійно з врахуванням витрат та співвідношення попиту і пропозиції.
2. за сферою обігу:
оптові (гуртові) – ціни, за якими підприємства реалізують продукцію іншим підприємствам або збутовим організаціям великими партіями;
закупівельні – ціни, за якими сільськогосподарська продукція реалізується для подальшої переробки та закуповується для створення спеціальних фондів (резервів);
кошторисна вартість – ціна, за якою оплачується продукція будівництва;
тарифні – ціни на послуги вантажного та пасажирського транспорту та послуги, що надаються населенню під-вами побутових та комунальних служб;
роздрібні – ціни кінцевої реалізації товарів населенню
3) за стадіями товаропросування:
відпускна ціна виробника – ціна, що включає собівартість та прибуток виробника продукції (якщо продукція обкладається ПДВ і акцизом, то ще додається ПДВ та акцизний збір);
трансфертна ціна – ціна при реалізації продукції між підрозділами однієї фірми або різних фірм, які належать до однієї асоціації;
ціна реалізації – ціна, за якою продукція надходить до покупців, вона крім витрат та прибутку містить у собі торгівельні надбавки та податки;
відпускна ціна посередника – сума відпускної ціни підприємства та націнки посередника (постачальницько-збутової націнки) – коли продукція реалізується через посередницько-збутові організації.
4) за територіальним поширенням:
загальнодержавні – ціни, які встановлюються однаково на всій території держави і можуть бути змінені тільки спеціальними постановами уряду (тарифи на електроенергію, тарифи на перевезення пасажирів залізничним транспортом тощо);
місцеві ціни – ціни, встановлення яких входить до компетенції місцевих органів влади (ціни на хлібобулочні вироби, тарифи на перевезення пасажирів у міському електротранспорті);
зональні ціни особливий різновид територіальних цін.
5) за видами франко, тобто залежно від частки витрат на доставку продукції, які включаються до ціни:
“франко- склад постачальника”;
“франко-станція відправлення”;
“франко-вагон станція відправлення”; залізничний транспорт
“франко-вагон станція призначення”; залізничний транспорт
“франко-станція призначення”; залізничний транспорт
“франко-склад споживача”;
“франко порт” – морський транспорт;
“франко-пристані” – річковий транспорт;
“франко-кордон” – автомобільний транспорт.
Кожна ціна складається з окремих елементів. Значення цих елементів в абсолютному виразі називається складом ціни.
Структура ціни – це питома вага окремих елементів у складі ціни, виражена у відсотках або долях одиниці. До елементів ціни належить собівартість (С), прибуток (П), мито (М), акцизний збір (А), податок на додану вартість (ПДВ), націнка посередника (Нп), торгівельна надбавка (Тн).
Найбільш повним видом ціни, що містить всі елементи є роздрібна ціна.
Цр = С + П + А + Нп + Тн + ПДВ
Відпускні ціни мають різний склад в залежності від виду продукції. Якщо продукція не обкладається податками і її реалізація здійснюється виробником, то ціна виробника буде:
Цв = С + П
Якщо продукція обкладається ПДВ, то відпускна ціна буде:
Цв = С + П + ПДВ
Якщо продукція обкладається акцизним збором (тютюнові та алкогольні вироби), то відпускна ціна буде:
Цв = С + П + А + ПДВ
У випадках, коли продукція реалізується через посередницько-збутову організацію, то до зазначених вище цін додаються посередницькі надбавки.
Цв = С + П + Нп
Цв = С + П + Нп + ПДВ
Цв = С + П + А + Нп + ПДВ

54. Ринкова рівновага, механізм її встановлення. Ринкова ціна. Функція ціни
З’ясування сутності товарно-грошових відносин, у тому числі ринку, його структури та інфраструктури, дає змогу розкрити механізм ринкової рівноваги, зокрема взаємодію попиту і пропозиції. В історії світової економічної думки вже понад два століття різні напрями. Течії та школи економічної теорії прагнуть визначити головні умови й механізм досягнення ринкової рівноваги. Оскільки практика постійно вносить щось нове у розвиток економічної системи, ускладнює механізм її функціонування. з'являються нові моделі, теорії досягнення ринкової рівноваги.
Особливість ринкового механізму полягає в тому, що попит еластичніший, ніж ціна, протягом тривалого а не короткого проміжку часу. Це зумовлено тим, що люди не одразу змінюють свої звички у споживанні товарів, а також тим, що попит на один товар може бути пов’язаний із запасом іншого товару в споживачів, який змінюється повільніше.
У пізнанні механізму ринкової рівноваги важливу роль відіграє коефіцієнт еластичності. Він визначається як відношення зміни обсягу попиту чи пропозиції (зростання або зменшення у відсотках) до зміни цін (у відсотках). Для різних товарів цей коефіцієнт різний, що зумовлено неоднаковими витратами виробництва, наявністю або відсутністю товарів-субститутів (замінників), зміною доходів, модою та іншими факторами.
Головною умовою досягнення ринкової рівноваги є те, що за відповідного рівня розвитку техніки вартість визначається у точці між граничною суспільною корисністю певної кількості товарів і граничними суспільними витратами виробництва цієї кількості. При цьому слід враховувати, з одного боку, опосередкований вплив на граничну суспільну корисність певної кількості всіх інших товарів, а з іншого альтернативні можливості використання застосовуваних у цьому виробництві ресурсів.
У випадку відсутності ціни рівноваги на певному ринку навіть за збалансування попиту і пропозиції це спричинить нерівновагу на інших ринках. Так. із встановленням рівноваги на ринку автомобілів нижча ціна (щодо ціни рівноваги) зумовить зростання попиту на них, а відповідно й зростання виробництва. Але це спричинить незбалансованість ринку холоднопрокатного листа, що, у свою чергу, зробить рівновагу на ринку автомобілів тимчасовою.
Головним регулюючим механізмом у теорії загальної рівноваги Л. Вальраса (закон Вальраса) є зміна структури цін рівноваги. Цю теорію він побудував у формі системи рівнянь.
Закон Вальраса закон, згідно з яким сукупна сума попиту в народному господарстві за вартістю завжди дорівнює сумі пропозиції {поняття рівноваги й вартості збігаються).
Теорія загальної ринкової рівноваги Л. Вальраса значною мірою збігається з концепцією попиту і пропозиції французького економіста Ж-Б. Сея (законом Сея).
Закон Сея закон, згідно з яким продавець товару чи послуги отримує за Їх реалізацію гроші, купує за них інші товари або послуги, тому пропозиція породжує власний попит і в господарстві вони автоматично урівноважуються по всій сукупності реальних товарів і послуг, через те неможливі їхне надвиробництво і дефіцит.
Ж.-Б. Сей допускав лише часткове надвиробництво через надлишок деяких товарів і через нестачу інших. Основним недоліком цього закону є, по-перше, ототожнення простого товарного обміну (де продаж одного товару здійснюється для придбання іншого) з товарним обміном, що відбувається за допомогою грошей (тому його можна вважати справедливим лише для натурального господарства); по-друге, ототожнення виробничого споживання з особистим. Таку концепцію підтримував і Д. Рікардо. За капіталізму є типовим розподіл доходу на споживання і заощадження, перерозподіл значної частини національного доходу через державний бюджет, що теж ускладнює механізм взаємодії попиту і пропозиції.
Ціну, що встановлюють на ринку під впливом взаємодії попиту та пропозиції, називають ринковою ціною, або ціною рівноваги. Ринкова ціна – це ціна, за якої інтереси покупців і продавців збігаються: кількість продукту, яку хочуть придбати покупці, саме дорівнює кількості продукту, яку хочуть продати продавці.
Пропозиція – це та кількість продукту, яку виробник бажає і спроможній виробляти й постачати для продажу на ринку за певну ціну впродовж визначеного проміжку часу. Із закону пропозиції випливає, що за інших рівних умов величина пропозиції продукту перебуває у прямій залежності від його ціни (якщо ціна зростає, відповідно збільшується й величина пропозиції, якщо ціна знижується, то зменшується величина пропозиції). На пропозицію продукту впливають такі чинники: ціна продукту, ціни на взаємозамінювані та взаємодоповнювані товари, витрати на виробництво, податки, технічний прогрес. У короткостроковому періоді основний вплив на формування ринкової ціни чинить попит, а в довгостроковому – пропозиція.
Попит – це кількість продукту, яку споживачі бажають і спроможні купити на ринку за певну ціну за певний проміжок часу. Попит завжди конкретно визначений, має властивість динамічно змінюватись під впливом ряду факторів. Попит тісно пов’язаний з реальними суспільними потребами, але не збігається з їхньою кількісною визначеністю. Також попит залежить від платоспроможності покупців, тобто від забезпеченості потенційної потреби в товарах і послугах грошовим покриттям. Отже, універсальною формою вираження попиту, є гроші (обсяг сумарної вартості товарів чи послуг, що можуть бути куплені). Попит на благо – це не кількісна величина (на відміну від обсягу попиту), а функціональне співвідношення між двома економічними змінними – ціною і обсягом попиту. Згідно із законом попиту, чим вища ціна на продукт, тим меншу його кількість купуватимуть споживачі. І, навпаки, чим нижча ціна продукту, тим більшу його кількість купуватимуть. Отже, закон попиту відображає обернену залежність між ціною продукту і величиною попиту на нього. На попит впливають такі чинники: ціна продукту, ціни на взаємозамінювані та взаємодоповнювані товари, величина доходів, індивідуальні смаки і уподобання.
У конкурентній економіці завжди існує тенденція до встановлення рівноважних цін та кількості. Надлишок величини попиту призведе до підвищення ціни, а надлишок величини пропозиції – до її зниження.
Отже, зі зміною попиту, рівноважна ціна і рівноважна кількість змінюються у тому ж напрямі, що й попит; зі зміною пропозиції рівноважна ціна змінюється у протилежному напрямі, а рівноважна кількість – у тому ж напрямі.
Ринковим процесом ціноутворення керують закони попиту та пропозиції. Встановлення рівноважної ціни відбувається на ринку під впливом тенденцій і специфічних особливостей, як попиту, так і пропозиції.
На малюнку показані в найбільш загальному виді ті різноманітні і динамічні процеси, що відбуваються в реальній дійсності в сфері руху товарів і цін. Рівноважна ринкова ціна – це ціна, при якій по кожнім даному товарі на ринку немає ні надлишку, ні дефіциту. Вона встановлюється в результаті зрівноважування попиту та пропозиції як грошовий еквівалент строго визначеної кількості товару.
Р D S


E
PE


S D

O QE Q

Рис. Ринкова рівновага цін попиту та пропозиції
Точка перетинання кривих попиту та пропозиції Е відповідає визначеному рівню ціни РЕ, що відзначена на осі ординат, і кількості, чи обсягу товару QЕ, що продається по цій рівноважній ціні (відзначено на осі абсцис).
Як показано на малюнку, будь-який надлишок товару, тобто товарний надлишок, штовхає ціну товарів униз, до точки рівноваги Е. Любий товарний дефіцит, недостача товарів на ринку буде штовхати ціну товарів нагору, до точки рівноваги попиту та пропозиції Е. В остаточному підсумку встановиться рівноважна ціна РЕ, по якій буде продаватися QE товарів на ринку.
Ринкову рівновагу можна розглядати лише щодо фіксованого проміжку часу. У кожен наступний момент часу ринкова рівновага може встановитися як деяке нове значення ринкової рівноважної ціни і кількості продажів товару за цією ціною, що складається протягом місяця, сезону, року, ряду років і т.д. але ринкова рівновага – це завжди такий стан ринку, при якому QD = QS. Будь-яке відхилення від такого стану надає енергії силам, які здатні повернути ринок у стан рівноваги: усунути дефіцит (QD > QS) чи надлишок товарів на ринку (QD < QS).
Рівноважну функцію виконує ціна, що стимулює ріст пропозиції при дефіциті товарів і розвантажує ринок від надлишків, стримуючи пропозицію. Якщо попит росте, тобто при незмінній пропозиції товарів відбувається зсув усієї кривої попиту вправо нагору, то встановлюється новий, більш високий рівень рівноважної ціни і новий, більший обсяг кількості продажу товарів. І навпаки, зниження попиту, коли вся крива попиту зміщається уліво вниз при незмінній пропозиції, веде до встановлення більш низького рівня рівноважної ціни і меншого обсягу товарних продажів.

55. Ринковий механізм та його елементи. Закони функціонування ринкової економіки
Ринкове регулювання здійснювалося через механізм вільної конкуренції та вільного ціноутворення, цілковитої свободи економічної діяльності господарських суб’єктів. При цьому відбувалися стихійне переливання капіталу внаслідок внутрігалузевої та міжгалузевої конкуренції, структурні зрушення в економіці, встановлювалися пропорції між сферами та галузями народного господарства тощо, тобто мало місце саморегулювання економіки.
Такий механізм функціонував без відчутних збоїв упродовж приблизно трьох століть. Уперше він виявив свою неспроможність під час економічної кризи 1825 р., яка засвідчила, що збалансованість національного ринку, і насамперед рівновага між попитом і пропозицією, досягаються внаслідок руйнування, знищення частини національного багатства, стагнації продуктивних сил. Так, відповідна збалансованість народного господарства періодично (через кожні 1011 років) відновлювалася впродовж майже 50 років. Остаточного краху система ринкового саморегулювання зазнала під час кризи 19291933 рр.
Причини неспроможності механізмів ринкового регулювання:
1. Розвиток продуктивних сил, їх постійне ускладнення. Цей процес виявився у тому, що у цій системі, по-перше, з’явилися нові елементи, зокрема наука. Відмежування науки як окремого елемента почалося ще в період промислової революції кінця XVIII початку XIX ст. Чіткіше контури такого відокремлення окреслилися наприкінці XIX ст. Неспроможність ринкового механізму виявилась у процесі відокремлення науки як продуктивної сили, коли в її складі сформувався новий напрям розвитку фундаментальні наукові дослідження. Нині в системі продуктивних сил з’явився ще один структурний елемент інформація, що вимагає посилення регулюючої ролі держави.
Відбулися також істотні кількісно-якісні зміни в традиційних елементах системи продуктивних сил робочій силі, використовуваних людьми силах природи, засобах виробництва тощо. Так, ринок робочої сили. Її якість у XIX ст. були переважно дуже простими (низький рівень освіти, кваліфікації, потреб тощо). Тому не було потреби в загальнонаціональному масштабі витрачати величезні кошти на розвиток освіти, охорони здоров'я, перекваліфікацію та ін. Роль людини, робочої сили у сучасному виробництві кардинально змінилася, тому держава, наприклад у США, витрачала на розвиток освіти у 1999 р. 456 млрд. дол. Аналогічні труднощі виникають за необхідності забезпечення населення послугами пошти, транспортними сполученнями, шляхами, мостами тощо, оборони та ін.
2. Поступове наростання труднощів у взаємодії людини з природою, екологічна криза. Ринок позбавлений внутрішніх чинників, які б стимулювали підприємців зберігати природу. Він не може враховувати екологічний фактор, який неможливо відобразити у ринковій ціні.
3. Неспроможність рівномірно розвивати регіони країни, продуктивні сили, забезпечувати їхню зайнятість тощо.
4. Неможливість забезпечити справедливий розподіл і соціальний захист населення.
5. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва та праці, тобто відносин спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва. Його концентрації тощо. Конкретним виявом цього процесу є зростання кількості галузей, посилення міжгалузевих зв’язків. Для координації цих процесів у масштабах всього народного господарства необхідний єдиний центр управління,
6. Значне ускладнення відносин власності. У США, наприклад, кількість суб’єктів власності за повоєнний період збільшилася майже на 15 мли. Щоб утримувати економічну систему конкурентоспроможною, держава повинна сформувати для цих суб'єктів єдину нормативну базу, виробити науково обґрунтовану політику оподаткування тощо.
7. Необхідність проведення єдиної економічної політики розвитку всієї соціально-економічної системи. Формування такої політики, збирання, обробка та використання для цього розгалуженої системи інформації, здійснення економічного програмування.
8. Неспроможність забезпечити народне господарство необхідною кількістю грошей і проводити єдину грошово-кредитну політику через центральний банк.
9. Ґрунтування такого механізму на базі стихійної дії економічних регуляторів (коливання попиту і пропозиції, переливання капіталів, економічних криз тощо), що вимагає тривалого часу для усунення диспропорцій.
10. Неспроможність подолати монополізм, монополістичні тенденції в економіці, наростання інфляції, кризи надвиробництва, безробіття та інші негативні явища, які породив сам ринковий механізм. Так, конкурентна боротьба призводить до таємних угод між крупними товаровиробниками тощо.
Таким чином, ринок не зміг забезпечити стабільного економічного зростання.
Ці найважливіші причини (а також менш істотні причини й фактори) розкривають кризу ринкової системи лише в межах окремих національних держав. Ще більшу неспроможність ринковий механізм виявляє у межах світової системи господарства, світового ринку, де необхідно здійснювати регулювання світогосподарських зв’язків (торгівлі, валютних відносин тощо).
Обмеженість ринкового механізму в цих сферах не означає, однак, що ринкові регулятори тут цілком зайві. Вони повинні використовуватися в органічній єдності з державним та недержавним регулюванням, але пріоритет у забезпеченні збалансованості національного та світового ринків, у встановленні (або відновленні) названих пропорцій і розв’язанні багатьох проблем розвитку сучасної економічної системи належить державі. В майбутньому значення державного регулювання відчутно зросте. Це зумовлено насамперед виникненням і загостренням таких глобальних проблем сучасності, як можливість знищення людства в ядерній війні, світова екологічна криза тощо. Все це вимагає розширення й посилення економічних функцій держави.

56. Економічна конкуренція. Місце конкуренції в системі елементів ринку. Умови виникнення конкуренції
Одним із найважливіших елементів ринкового механізму є конкуренція. Без конкуренції ринкові відносини теоретично уявити неможливо, а практично вони просто не можуть існувати.
Конкуренція-категорія досить суперечлива. Одні економісти стверджують, що конкуренція – це велике благо, інші наполягають на тому, що конкуренція - велике зло для економіки. Отже, треба з’ясувати що таке конкуренція і до чого вона призводить.
Конкуренція (від латинського “concurere’’-зіткнення)- це форма економічних відносин між суб’єктами ринкового господарства , в яких виражається суперництво за найбільш вигідні умови виробництва, продажу, купівлі товару. Конкуренція як економічна категорія-це боротьба між товаровиробниками за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів і послуг, за привласнення найвищих прибутків.
Головною рисою конкурентного ринку є наявність великої кількості незалежно діючих продавців, які пропонують свою продукцію на ринку. Прикладом цього є сільськогосподарські ринки, фондова біржа, ринок іноземних валют та інші. Конкуруючі фірми виробляють стандартизовану, або однорідну продукцію. На конкурентному ринку окремі фірми здійснюють незначний контроль над ціною продукції, вони не впливають на ринкову ціну. Кожна фірма виробляє невелику кількість продукції від загального обсягу виробництва, і тому збільшення або зменшення її випуску не буде відчутно впливати на загальну пропозицію або на ціну продукту. Новостворені фірми можуть легко приєднуватися до галузі, якщо передбачають можливості отримання прибутку, а вже існуючі можуть залишатися в цій справі, навіть якщо вони починають втрачати певну частину доходів. Оскільки частка кожної фірми у загальному обсязі пропозиції незначна, окрема конкурентна фірма не може впливати на ринкову ціну, яка встановлюється на основі сукупного попиту та пропозиції. Конкурентна фірма не має цінової політики, тобто здатності регулювати ціну. Фірма може лише пристосуватися до ринкової ціни, яку вона повинна розглядати як дану величину, що визначається ринком. Конкурентний продавець –це, швидше, той, хто погоджується з ціною, ніж той, хто диктує ціну. Продавці конкурують між собою з приводу виробництва товарів, необхідних для споживачів. Всіма засобами вони намагаються привернути покупця до себе, щоб скоріше реалізувати свої товари. А це можливо насамперед через зниження цін. Той з продавців, хто не хоче або не може знизити ціни на товари, програє. Суперництво між продавцями і покупцями вигідне для всіх: і для виробників, і для споживачів. Воно дозволяє поставити на ринок потрібні товари, оскільки виробники розуміють, що в разі незадоволення потреб споживачів, це зроблять їх конкуренти. Одночасно виробники намагаються працювати ефективно, знижуючи витрати і збільшуючи обсяг виробництва, що обумовлює економію ресурсів, зниження цін і підвищення життєвого рівня людей. А багаті люди-це багата держава. Отже виграє і економіка, і суспільство в цілому. Покупці також конкурують між собою і, звичайно, виграють ті, хто має більше грошей і може заплатити високу ціну.
Умови , в яких відбувається конкуренція, економісти називають структурою ринку. Структура ринку-це кількість покупців і продавців на ринку та їх можливості.
Як і чому виникає конкуренція? Оптимального становища на ринку господарюючі суб’єкти досягають в результаті отримання ними економічної самостійності. Тобто коли вони отримують право володіння, користування, розпорядження виробленою продукцією. В той же час економічна самостійність породжує прагнення виділитися серед рівних, довести свої переваги, утвердити своє панування, забезпечити собі більш вигідне становище, більший прибуток і т. д. Це породжує між економічно самостійними й відокремленими господарськими одиницями певне суперництво, боротьбу, яка й отримала назву конкуренції
Суть конкуренції проявляється і в тому, що вона , з одного боку, створює такі умови, за яких покупець на ринку має безліч можливостей для придбання товарів, а продавець-для їх реалізації. З іншого боку, в обміні беруть участь дві сторони, кожна з яких ставить свій інтерес вище інтересу партнера. В результаті і продавець, і покупець при укладанні угоди повинні йти на взаємний компроміс при визначенні ціни, інакше угода не відбудеться, а кожен з них понесе збитки. Неодмінною умовою конкуренції є незалежність суб’єктів ринкових відносин від певних вищих і зовнішніх сил. Ця незалежність проявляється, по-перше, в можливості самостійно приймати рішення про виробництво або про купівлю товарів та послуг; по-друге, у свободі виборів ринкових партнерів. У процесі конкуренції господарюючі суб’єкти контролюють один одного. Конкуренція є головним інструментом врегулювання пропорцій суспільного виробництва в умовах ринку.
Окремі конкурентні підприємства стикаються у своїй діяльності з кривою попиту, яка є зовсім еластичною. Окрема фірма не може збільшити ціну, обмежуючи обсяг випуску і не потребує вона і нижчої ціни, щоб збільшити обсяг продажу. Якщо єдиний виробник збільшує або зменшує випуск за незмінних обсягів виробництва на всіх інших конкуруючих підприємствах, то це не впливає суттєво на загальний обсяг пропозиції і ринкову ціну. Крива попиту на продукцію є в той же час кривою доходу.
Валовий доход визначається множенням ціни на відповідну кількість продукції, яку фірма може продати. Граничний доход-постійна величина, оскільки він збільшується на постійну суму з кожною додатковою проданою одиницею. Тобто граничний доход-збільшення валового доходу.
В умовах чистої конкуренції ціна товару постійна і для окремої фірми, додаткові одиниці можуть бути продані без зниження ціни продукту. Граничний доход постійний в умовах чистої конкуренції, бо додаткові одиниці можуть бути продані за постійну ціну.
Сутність конкуренції глибше розкривається у дії відповідного закону-закону конкуренції.
Закон конкуренції –об’єктивний економічний закон розвинутого товарного виробництва, що виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між відособленими товаровиробниками ( у їх суперництві й боротьбі за найвищу результативність виробництва), з одного боку, і споживачами їх продукції - з іншого боку, внаслідок чого підприємці змушені знижувати витрати виробництва, покращувати якість товарів і послуг тощо.
Його дія для товаровиробників є зовнішньою примусовою силою до підвищення продуктивності праці на своїх підприємствах, розширення масштабів виробництва, прискорення НТП, впровадження нових форм організації виробництва й систем заробітної плати тощо.
Конкуренція є важливою рушійною силою розвитку економічної системи, складовою частиною її господарського механізму. Тому не випадково Шумпетер визначив конкуренцію як суперництво старого з новим, тобто з новими технологіями, новими формами організації, новими товарами.
Позитивні наслідки конкуренції.
Сприяє розвитку НТП
Примушує економити ресурси,сприяє зниженню цін
Веде до покращення якості продукції й обслуговування споживачів
Вирівнює норму прибутковості і рівень з/п у всіх сферах економіки
Негативні наслідки конкуренції.
Створює умови для безробіття,інфляції та банкрутства окремих підприємців
Веде до збільшення диференціації доходів і створює умови для їх несправедливого розподілу
Сприяє виникненню економічних криз
Виступає важливим фактором монополізації економіки.

57. Досконала конкуренція – суть та умови
Досконала конкуренція - це ринкова ситуація, що характеризується наступними умовами:
1) великою кількістю незалежно діючих покупців і продавців;
2)випуском однорідного продукту (для продажу пропонуються однакові товари і послуги);
3) повним знанням ринкових цін і обсягів випущеної продукції (покупці і продавці мають однакові знання про ринок);
4) вільним входом на ринок і виходом з нього покупців і продавців.
Проаналізуємо ці умови.
Велика кількість покупців і продавців.
При досконалій конкуренції існує так багато виробників (продавців), що кожен з них знає про те, що сам він не може помітно вплинути на зміну ринкової ціни через зміну кількості виробленої продукції. Отже, кожна конкуруюча фірма погоджується з ринковою ціною і пристосовується до неї.
Випуск однорідного продукту.
При досконалій конкуренції продукція однієї фірми не відрізняється від продукції інших фірм на ринку. Але товар відрізняється рекламою, упаковкою, середовищем реалізації.
Повне знання ринкових цін та обсягів випущеної продукції.
При досконалій конкуренції необхідно, щоб покупці і продавці мали повне уявлення про відповідні економічні та технологічні умови. Покупці повинні мати всю цінову інформацію. Продавці також повинні мати доступ до будь-якої цінової чи технологічної інформації.
Вільний вхід і вихід з ринку покупців і продавців.
Досконала конкуренція передбачає, що всі ресурси є повністю мобільними (рухливими).Тобто всі покупці можуть вільно входити на ринок і виходити з нього без серйозних законодавчих, технологічних, фінансових та інших перешкод, які б заважали виникненню нових фірм чи збуту їх продукції на конкурентних ринках.
Аналіз досконалої конкуренції показує шляхи і способи найефективнішого розміщення ресурсів за певних умов, а також допомагає осмислити таку економічну систему, в якій рух товарів, послуг і ресурсів був би безперешкодним.
Досконала конкуренція застосовує такі способи:
1. Поліпшення якості продукції. Відомо, що одна продукція може мати різну якість на різних підприємствах. Причиною цього є в основному порушенням технології виробництва. Крім, технічної дисципліни тут можливо використання технічних навичок, які становлять комерційну таємницю.
2. Використання реклами. Усі рекламні заходи розраховані на те, що привернути увагу покупців, надати їм повну про споживчі властивості товару, споживача зробити придбання, нагадати споживачу про існування того чи іншого товару.
3. Умови, що пов’язані з придбанням товару. Фірма зобов’язується здійснювати рекламу виробу, надавати запасні частини, провадити безплатні консультації, що до використання свого товару.



58. Недосконала конкуренція, її види
У теперішній ринкові економіці панує недосконала конкуренція. Вона переважає в галузі, в якій окремі продавці мають певний контроль за ціною продукції цієї галузі. У недосконалого конкурента є певна свобода дій стосовно його цінових рішень.
Недосконала конкуренція – це ринкова ситуація ,коли підприємство, чи об’єднання підприємств, виробляє і поставляє таку частку продукту, що може вирішальним чином впливати на формування ціни.
Недосконала конкуренція - конкуренція між крупними компаніями (всередині монополізованого сектора) і дрібними та середніми фірмами. Це боротьба за монополізацію ринків збуту, джерел сировини, енергії, за отримання державних контрактів, кредитів, за володіння інтелектуальною власністю(патентами, ліцензіями тощо). Її найважливіші риси - встановлення монопольно високих цін і привласнення на цій основі монопольно високих прибутків. Особливістю недосконалої конкуренції є й те, що вона все більше переміщається зі сфери обігу у сферу виробництва.
Різновидом недосконалої конкуренції –є нечесна конкуренція, що ведеться переважно неекономічними методами (підкуп чиновників, промисловий шпіонаж, укладання таємних угод про єдину політику цін тощо).
Отже, недосконала конкуренція означає, що виробник має можливість впливати на встановлення ціни. Прикладом недосконалої конкуренції є наявність олігополії, монополістичної конкуренції та монополії.
Монополія – це ринок, на якому кількість продавців (підприємств) така незначна, що кожен продавець може впливати на загальне пропонування (через виробництво) і ціну товару.
Олігополія – характеризує таку ситуацію в умовах недосконалої конкуренції, коли виробництво в галузі контролюється невеликою кількістю виробників.
Більшість фірм намагаються переконати покупців, що їх товари і послуги найкращі. Ринок не буде вже вільно конкурентним, якщо багато компаній продаватимуть на ньому подібні товари, переконуючи покупців, що саме їхні товари з новими, поліпшеними властивостями, є чи найдешевшими, чи особливими тощо. Такий ринок, де велика кількість продавців пропонують подібні, але неоднакові товари, називається монополістичною конкуренцією.
Отже, монополістична конкуренція означає ринкову ситуацію, при якій відносно велика кількість виробників пропонує схожу, але не однакову продукцію. Якщо для досконалої конкуренції необхідною умовою є присутність сотень чи тисяч фірм, то для монополістичної достатньо 25, 30 чи 70 фірм.
Можна сформулювати декілька важливих ознак монополістичної конкуренції:
Кожна фірма володіє відносно невеликою часткою всього ринку, тому вона має дуже обмежений контроль над ринковою ціною;
Наявність порівняно невеликої кількості фірм гарантує можливість таємної змови, узгоджених дій фірм з метою обмеження обсягу виробництва, штучного підвищення цін;
Чисельність фірм у галузі виключає їх взаємозалежність. Кожна фірма визнає свою політику, не враховуючи можливої реакції збоку конкуруючих з нею фірм.
У протилежність до чистої конкуренції, одним із головних ознак монополістичної конкуренції є також диференціація продукту. Надання товару унікальних якостей називається товарною диференціацією. Фірми в умовах чистої конкуренції виробляють стандартизовану або однорідну продукцію.
Уявні відмінності диференціації товару створюються за допомогою реклами, упаковки, використання торгових знаків і торгових марок. При цьому диференціація продукту може приймати низку різних форм.
Якість продукту. Продукти можуть розрізнятися за своїми фізичними або якісними параметрами. Розбіжності включаючи функціональні особливості, матеріали, дизайн та якість роботи є надзвичайно важливими рисами диференціації продукту;
Послуги. Послуги та умови, пов’язані з продажем продукту, є важливими аспектами диференціації продукту. Репутація фірми, гарне обслуговування покупців, наявність гарантії або кредиту є аспектами диференціації продукту пов’язаними з послугами.
Розміщення. Продукти можуть бути також диференційовані на основі розміщення та доступності.
Стимулювання збуту та упаковка. Диференціація продукту може також бути результатом розбіжностей створених за допомогою реклами, упаковки, та використання торгових знаків та торгових марок.

59. Монополія: економічна суть, види, наслідки
Наприкінці XIX сторіччя ринок чи ледве не вперше за свою багатовікову історію розвитку зіштовхнувся зі складними проблемами. Виникла реальна загроза для функціонування конкуренції (цього необхідного атрибута ринку). На шляху конкуренції виникли істотні перешкоди у виді монополістичних утворень в економіці.
Що являють собою монополістичні утворення? Якщо звернути увагу на промислове виробництво, то це окремі великі підприємства, об’єднання підприємств, господарські товариства, що виробляють значну кількість продукції певного виду, завдяки чому займають домінуюче положення на ринку; одержують можливості впливати на процес ціноутворення, створюючи вигідні ціни; одержують більш високі (монопольні) прибутки.
Отже, головною ознакою монопольного утворення (монополії) є заняття монопольного становища на ринку. Останнє визначається як домінуюче положення підприємця, що дає йому можливість самостійно або разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку визначеного товару.
Монопольне становище є бажаним для кожного підприємця або підприємства. Воно дозволяє їм уникнути цілого ряду проблем і ризиків, зв’язаних з конкуренцією, зайняти привілейовану позицію на ринку, концентруючи в своїх руках визначену господарську владу, вони мають можливість з позицій сили впливати на інших учасників ринку, нав’язувати їм свої умови. Можна вважати, що вони нав’язують своїм контрагентам, а іноді і товариству свої особисті інтереси.
Монополія походить від грецьких слів “mono”-один і “poleo”-продаю. Для неї характерні наступні ознаки:
Монополія-це ринок, на якому тільки одна фірма є єдиним виробником продукту;
Продукт монополії не має близьких замінників. Покупець повинен купляти продукт у монополіста або обходитися без нього;
Монополіст може займатися або не займатися рекламою та діяльністю по стимулюванню збуту у залежності від типу пропонуємої продукції;
Монополіст призначає ціну, впроваджує контроль над нею;
Існування монополій залежить від існування бар’єрів для вступу. Перешкоди повинні існувати, щоб утримувати нових конкурентів від вступу в галузь, якщо монополія збирається продовжувати своє існування.
Як єдиний виробник товару, монополіст перебуває в унікальному становищі. Коли монополіст вирішує підвищити ціну продукту, йому нема чого турбуватися про конкурентів, які, понизивши ціну, можуть захопити більшу частину ринку. Монополіст тримає ринок у своїй владі і повністю контролює обсяг випуску продукції призначеної для продажу.
Негативними наслідками монополізму є те, що він руйнівно впливає на ринковий механізм, а через нього і на економіку в цілому. Монополія неминуче породжує високий прибуток, їй зовсім необов’язково засвоювати нові технології, знижувати затрати й розширяти збут. Достатньо встановити монопольно високі ціни й нав’язати їх споживачам. Останнім доведеться змиритися з тим, що кількість товарів зменшиться , бо підвищуючи ціни, монополія отримає той самий прибуток (або й більший), реалізуючи меншу кількість товарів. Монополізм також приводить до зниження стійкості механізмів відтворення, може привести до розриву господарських зв’язків.
Гальмуючи стимули використання досягнень НТП, монополія робить економіку надзвичайно марнотратною, стримує її інтенсифікацію. Там, де панують монополії, ціни втрачають ринкову гнучкість, недостатньо реагують на коливання попиту і пропозиції, характеризуються невисокою еластичністю.
Зваживши позитивні і негативні риси й наслідки монополізму, можна зробити однозначний висновок, як його зробив П.Самуельсон, що монополізм – економічне зло.

60. Роль держави у захисті конкуренції. Антимонопольне законодавство
Для захисту конкуренції, для боротьби з монополіями державою розробляється антимонопольна політика.
Антимонопольна політика – це комплекс заходів, розроблених і впроваджених державними органами багатьох країн світу, які спрямовані на обмеження діяльності монополій, а також створення відповідного антимонопольного законодавства.
Антимонопольна політика й антимонопольне законодавство не мають на меті заборону або ліквідацію монопольних утворень. Реальне завдання антимонопольної політики полягає в тому, щоб здійснювати за діяльністю монополії державний контроль, виключити можливість зловживання монопольним положенням. К. Маркс ще в середині минулого сторіччя дійшов висновку, що поява монополій потребує державного втручання.
Головна ціль цього втручання полягає в захисті і збереженні вільної конкуренції, якій загрожують монопольні тенденції. Отже, основними цілями антимонопольної політики держави є обмеження монополій, підтримка і сприяння малому бизнесу, захист прав споживача.
Існують дві основні форми боротьби з монополіями:
попередження створення монополій;
обмеження використання монопольної влади.
Для проведення антимонопольної політики держава створює антимонопольні служби, основною задачею яких є контроль монополістичних тенденцій у країні.
Антимонопольна політика держави передбачає застосування антимонопольного законодавства для боротьби з виникненням монополістичних тенденцій в економіці.
Антимонопольне законодавство інколи називають малою конституцією ринкової економіки. Саме антимонопольне законодавство встановлює правила поведінки на ринку, захищає підприємця від антиконкурентних дій суб’єктів ринку, сприяє і творенню ринкового середовища і його головної рушійної сили конкуренції.
Використовуючи свою монопольну владу, фірми перешкоджають конкуренції, завищують ціни на свою продукують умови тощо. Для запобігання монопольних зловживань і сприяння ефективному функціонуванню ринку в світі сформувалось антимонопольне законодавство.
Прийняття антимонопольних законів послаблює процес монополізації економіки, сприяє посиленню конкуренції. Водночас воно спрямовує утворення монополістичних об’єднань у нових формах (групові монополії), вертикальних структурах (об’єднання фірм, пов’язаних виробничою і технологічною залежністю).
Отже, узагальнивши захисні заходи від монополізму, які проводяться в країнах з сформованою ринковою економікою, можна виділити наступі:
1.Більшість розвинутих країн світу прийняла законодавчі акти, згідно з якими утворення об’єднань картельного типу між підприємствами заборонено. Це зроблено з метою захисту конкуренції за цінами.
2.Одночасно законодавства передбачають реєстрацію товарних знаків і марок товарів для того, щоб зробити можливим диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість.
3.Державою регулюються, як правило, й загальні умови угод, тобто межі, в яких може укладатися господарський договір. Значна частина текстів договорів заздалегідь визначається законодавством і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Зроблено це для того, щоб постачальники не могли нав’язувати свою волю покупцям.
4.Рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що він в змозі встановити своє панування над ринком і без укладання картельних угод. Тому в більшості країн законодавство регулює й це питання. Для цього виділяються різні критерії монополізації ринку.

61. Підприємництво як економічна категорія і фактор виробництва

Підприємство ( фірма) – це самостійно господарюючий суб’єкт, що має право юридичної особи, здійснює, виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання прибутку. Підприємство виступає первісною ланкою функціонування продуктивних сил і формування виробничих відносин.
Підприємництво – явище досить широке і багатовимірне. Тому в теорії поняття “підприємництво” розглядається як різноаспектне:
економічна категорія, що виражає відносини між суб’єктами господарської діяльності, спрямованої на досягнення такої комбінації економічних ресурсів, яка здатна забезпечити їм комерційний успіх – максимізувати дохід, підірвати монополію конкурентів та створити свою власну монополію;
тип господарської поведінки, що ґрунтується на самостійності та незалежності суб’єктів стосовно вибору: що, скільки, як, для кого (для чого) виробляти; на повній відповідальності за прийняті рішення та їхні наслідки і спрямуванні діяльності на досягнення комерційного успіху;
господарське мистецтво – постійна економічна, організаторська та управлінська творчість з метою пошуку способів адаптації (якщо ситуацію не можна змінити) і прагнення до мін, які можуть у перспективі забезпечити комерційний успіх;
метод економічного мислення, властивий людям, здатним до підприємництва, який характеризується оригінальністю ідей та підходів до вирішення господарський проблем.
Метою підприємницької діяльності є максимізація доходу в результаті спрямування зусиль підприємця на певний об’єкт. Об’єкт підприємництва – сукупність певних видів економічної діяльності, в межах якої шляхом комбінації ресурсів підприємець домагається максимізації доходу.
У Законі “Про підприємництво”, прийнятому в Україні, підприємництво визначається як самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізичними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством.
Підприємницька діяльність здійснюється через певні організаційні структури – підприємства. Підприємству притаманні такі риси:
1) це самостійний господарюючий суб’єкт;
2) воно має власний статут, який затверджується власником (власниками) майна, а для державних підприємств – власником майна за участю трудового колективу; статут визначає предмет і цілі діяльності підприємства, його органи управління, компетенцію та повноваження трудового колективу, порядок утворення майна підприємства (до статуту можуть включатися також положення, пов’язані з особливостями діяльності підприємства);
3) підприємство може здійснювати будь-які види господарської діяльності, якщо вони не заборонені чинним законодавством і відповідають цілям, передбаченим його статутом;
4) мета діяльності будь-якого підприємства – отримання прибутку (доходу).
Кожне підприємство повинно мати: самостійний баланс, розрахунковий та інші рахунки в установах банків; печатку із своїм найменуванням, а промислове підприємство – також товарний знак.
За формою організації підприємств розрізняють: індивідуальне (одноосібне володіння); товариство (партнерство); корпорація.
Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.
Товариства (партнерства) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Види господарських товариств: повні, товариства з обмеженою відповідальністю, змішані (командитні).
Корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) – випускають акції, які вільно купують та продають.
У сучасній ринковій економіці активізується роль об’єднання підприємств (картель, синдикат, трест, конгломерат, концерн, диверсифікат, фінансово-промислові групи (ФПГ).
За формою власності підприємства поділяють на:
приватні (засновані на власності окремого громадянина з правом використання найманої праці);
колективні (засновані на власності трудового колективу, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської чи релігійної організації);
державні (засновані на загальнодержавній та комунальній власності).
Серед колективних форм підприємництва найпоширенішою є кооператив – об’єднання громадян з метою спільного виробництва та збуту продукції, закупівлі та споживання товарів і послуг, будівництва, споживання житла тощо.
Державні підприємства загальнодержавної власності найчастіше поширені в галузях: що забезпечують національну безпеку; не привабливих для приватного підприємництва, але таких, що мають важливе стратегічне значення для країни; природних монополіях (з метою запобігання виникненню приватної монополії).
Комунальні підприємства є власністю влади адміністративно-територіальних утворень.

62.Підприємницький дохід: сутність і структура. Економічна природа прибутку
Одним з важливих показників, що характеризує кінцеві результати діяльності підприємств, є прибуток.
Прибуток – це грошове вираження різниці між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво.
Підприємницька діяльність господарюючих суб’єктів спрямована на одержання прибутку. Прибуток - головний стимул підприємницької діяльності. Безумовно прибуток – не лише символ успіху. Він є матеріальною основою збільшення капіталу, розширення підприємницької справи.
Практична мета підприємництва – вилучення не просто прибутку, а прибутку особливого роду –підприємницького доходу. А це надприбуток. Основа його – це реалізація унікальних людських здібностей. Це також здатність найефективніше поєднати сучасні чинники виробництва, спонукати до ефективної діяльності трудовий колектив, розвивати виробництво на ризиковій, інноваційній основі. Інноваційна діяльність – ось що відрізняє сучасне підприємництво від бізнесу. Інновації пронизують усю систему господарської діяльності – виробництво, управління, збут.
В умовах ринкової економіки значення прибутку істотно зростає. Прибуток є узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств, метою їхньої діяльності.
Розрізняють прибуток:
- обліковий (бухгалтерський) – обчислюють як різницю між вартістю реалізованої продукції та витратами на її виробництво;
економічний – розраховують як різницю між обліковим і нормальним прибутком, який становить винагороду за підприємницьку діяльність і є складовою витрат виробництва.
Отже, величина економічного прибутку (ЕП) показує наскільки обліковий прибуток (ОП) перевищує нормальний прибуток (НП):
ЕП = ОП – НП
Одержання прибутку стимулює найбільш ефективне використання економічних ресурсів, зниження витрат, впровадження досягнень науково-технічного прогресу (НТП), освоєння нових виробництв.
Більшу частину прибутку підприємство отримує від основної виробничої діяльності. Деяка частина прибутку утворюється за рахунок виконання для інших підприємств різноманітних непромислових робіт і послуг (будівельних, транспортних тощо), реалізації продукції підсобного сільського господарства, надання платних послуг населенню. Цю частину прибутку називають прибутком від іншої реалізації. Крім того, підприємство морже мати прибуток від позареалізаційної діяльності. Це різниця (сальдо) між штрафами, пенею, неустойками, що одержані та сплачені, доход за операціями з тарою, орендна плата від здавання в оренду приміщень тощо.
Загальна сума прибутку від усіх видів діяльності утворює балансовий прибуток. Його відображують у бухгалтерському балансі. Розрізняють також прибуток:
- засновницький – доход, який одержують засновники акціонерного товариства при відкритій підписці на акції у формі різниці між сумою, що одержана від реалізації, і статутним капіталом товариства. Цей вид прибутку утворюється за рахунок продажу акцій за ціною, що перевищує номінальну вартість акції;
- чистий (розрахунковий) – частина загального або балансового прибутку підприємства, що залишилась у його розпорядженні після сплати податків, рентних та інших платежів до бюджету. Чистий прибуток є джерелом коштів для розвитку і розширення виробництва, задоволення соціальних потреб трудового колективу, матеріального заохочення працівників.
Зростання прибутку досягається передусім за рахунок збільшення виробництва і виручки від реалізації продукції та зниження її собівартості.
А виручка залежить від кількості виробленої продукції, її складу і цін, що склалися.
В умовах багатоукладної економіки не існує єдиної схеми розподілу прибутку. Безумовно, є відмінності розподілу прибутку на приватному підприємстві та в кооперативних і державних підприємствах. Однак є загальні засади щодо здійснення цієї процедури:
1. Насамперед з прибутку вираховуються податки до державного бюджету,
2. Частина на орендну плату;
3. Сплата відсотків за банківський кредит;
4. З прибутку створюються благодійні та інші фонди;
5. З коштів, що залишились після перелічених відрахувань, утворюється чистий прибуток.
З нього здійснюються:
- нагромадження (розширення виробництва, збільшення фондів невиробничого призначення),
- охорона навколишнього середовища,
- підготовка кадрів,
- створення соціальних фондів,
- особистий доход підприємця (може розподілятися на різні цілі за бажанням підприємця).
Прибуток є важливим показником ефективної діяльності підприємств. Проте якість роботи підприємства не можна оцінювати за масою прибутку. Для того щоб точно обчислити прибутковість підприємства, потрібно зіставити прибуток з витратами підприємства (собівартістю) або з обсягом виробничих фондів підприємства (основних фондів і оборотних засобів). Таке зіставлення характеризує рентабельність.

63.Типові види підприємництва , їх суть. Функції підприємця
Підприємництво як особлива форма економічної активності може здійснюватися як у державному, так і в приватному секторі економіки. Відповідно до цього розрізняють: а) підприємництво державне; б) підприємництво приватне.
Державне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства, заснованого: а) державними органами керування, що уповноважені (відповідно до чинного законодавства) керувати державним майном (державне підприємство), або б) органами місцевого самоврядування (муніципальне підприємство). Власність такого роду підприємств є форма відокремлення частини державного чи муніципального майна, частини бюджетних засобів, інших джерел.
Приватне підприємництво є форма здійснення економічної активності від імені підприємства (якщо воно зареєстровано в якості такого) чи підприємця (якщо така діяльність здійснюється без наймання робочої сили, у формі індивідуальної трудової діяльності).
Підприємництво називається виробничим, якщо сам підприємець безпосереднім образом, використовуючи як фактори знаряддя і предмети праці, робить продукцію, товари, послуги, роботи, інформацію, духовні цінності для наступного продажу споживачам, покупцям, торговим організаціям. У такий спосіб функція виробництва в цьому виді підприємництва - основна, визначальна.
Підприємницька діяльність, зв’язана з безпосереднім виробництвом товарів, може носити:
1) традиціоналістичний характер (традиціоналістське підприємництво);
2) інноваційний характер (інноваційна підприємницька діяльність, інноваційне підприємництво).
У комерційному підприємництві підприємець виступає в ролі комерсанта, торговця, продаючи готові товари, придбані ним в інших осіб, споживачу, покупцю. У такому підприємництві фактором є сам товар, а прибуток підприємця утвориться шляхом продажу товару за ціною, що перевищує ціную придбання.
Посередницьке - підприємництво, у якому підприємець сам не робить і не продає товар, а виступає в ролі посередника, що зв’язує гнізда в процесі товарного обміну, у товарно-грошових операціях. Головна задача і предмет підприємницької діяльності посередника - з’єднати дві зацікавлені у взаємній угоді сторони. Так що є підстави затверджувати, що посередництво складається в наданні послуг кожної з цих сторін. За надання подібних послуг підприємець одержує доход, прибуток.
Фінансове підприємництво є особлива форма комерційного підприємництва, у якому як предмет купівлі-продажу виступають гроші і цінні папери, продані підприємцем покупцю чи надані йому в кредит.
Страхове підприємництво полягає в тому, що підприємець гарантує страхувальнику майна, цінності, життя за визначену плату компенсацію можливого збитку в результаті непередбаченого нещастя.
Ринок, як відомо, являє собою місце зустрічі двох основних суб'єктів економічних (господарських) відносин. А раз це так, то на ринку повинні бути присутнім самі виробник і споживач, чи ж їхні представники.
Особи (юридичні або фізичні), що представляють інтереси виробника чи споживача (а часто і діючі від їхнього імені), але самими не є такими, називаються посередниками.
Підприємницька активність у сфері посередництва дозволяє сполучити в самі стислі строки економічні інтереси виробника і споживача. Посередництво, з погляду виробника, підвищує ступінь ефективності роботи останнього, оскільки дає можливість зосередити свою активність тільки на самім виробництві, передаючи посереднику функції по просуванню товару до споживача. Крім того, включення посередника у відносини між виробником і споживачем істотно скорочує термін оборотності капіталу, а виходить, підвищує прибутковість виробництва.
Підприємницька діяльність у посередництві здійснюється завжди в якійсь конкретній формі. Найпоширенішою формою посередництва є агентування, тобто такий тип відносин, у яких агент виступає посередником між виробником і споживачем.
Агент особа, що діє від імені і в інтересах виробника товару чи споживача. Особа, в інтересах і від імені якої діє агент, називається принципалом. Принципалом може бути як власник товару, що доручає агенту продати його, так і споживач товару, що доручає агенту купити цей необхідний товар. Розрізняють кілька типів агентів: 1) агенти виробників; 2) повноважні агенти по збуту; 3) агенти з закупівлі.
Брокерство
Брокер посередник при заключенні угод, який спеціалізується по визначеним видам товарів чи послуг, діє з доручення і за рахунок клієнтів, одержуючи від них спеціальну винагорода. Відноситься до категорії професійних ділових посередників.
Комісія
Іноді агент виступає як оптовика-комісіонера, що самостійно розпоряджається товаром, приймаючи його на комісію. Комісіонер діє на основі договору комісії, що укладається між комісіонером (агентом) і принципалом, що у такому випадку виступає у виді комітента.
Функції підприємництва.
Основні функції підприємництва, в яких системно розкривається його сутність: 1) новаторська – проектування нових ідей, створення нових товарів та ін.; 2) організаційна – впровадження нових форм та методів організації виробництва та ін. 3) господарська – ефективне використання різних ресурсів; 4) соціальна - сприяння реалізації соціальної мети суспільства; 5) особистісна – реалізація та розвиток потенціалу особистості.
На нижній стадії капіталізму підприємець втілював риси власника, організатора та управляючого(менеджера). Нині єдність цих рис властива лише на приватному підприємстві.

64. Форми власності та організаційні форми підприємництва
Власність – це економічні відносини між людьми, з приводу привласнення матеріальних засобів, засобів виробництва.
Об’єктами власності можуть бути: власність на засоби виробництва і природні ресурси, земля, інтелектуальна власність, власність на інформацію, власність на робочу силу ,акції, облігації, вироблений продукт, як результат виробництва.
Оскільки власність має економічний і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форма права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.
Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.
Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.
Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загальнофедеральної, регіональної, муніципальної.
За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну.
Приватна власність – це такі відносини, коли економічний суб’єкт ставиться до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках.
Види власності – акціонерну та кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів.
Акціонерна власність є провідною формою. Йдеться мова про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.
У деяких країнах як акціонерні товариства функціонують підприємства, що дістали назву “власність працівників”, що відома як система ESOP (Employee Stock Ownership Plans), програма придбання акцій працівниками. Компанія створює довірчий фонд, “траст”, у якому працівник має свій пай. Він визначається, виходячи зі стажу працівника з фірми, його викуповує компанія. часто робітники викуповують підприємство за рахунок накопиченого паю та пільгового кредиту, що виділяє держава на такі цілі. Мета заохочення з боку держави такої форми – створити мотиваційний механізм, який би підвищив ефективність виробництва.
Підприємство – основна ланка народного господарства, самостійний суб’єкт, який забезпечує планомірне виробництво більшості товарів і послуг, здійснює науково-дослідницьку, комерційну діяльність з метою привласнення доходу (прибутку).
Індивідуальні підприємства є власністю однієї особи, котра покладає на себе не тільки фінансовий ризик, а й виключну відповідальність за управління. Підприємець є водночас і власником, і працівником, і бухгалтером, і управлінцем.
Переваги індивідуальних підприємств: економічна свобода вибору сфери діяльності, обсягів виробництва, напрямів використання доходу тощо; оперативність; безпосередня зацікавленість у продуктивній праці, ефективному розподілі та використанні доходу; низькі організаційні витрати.
Недоліки індивідуальних підприємств: обмежені фінансові можливості застосування досягнень НТП, новітніх форм організації праці; обмежена можливість організації відпочинку тощо.
Товариства (партнерства) – форма організації підприємництва, що ґрунтується на спільному (пайовому) формуванні громадянами чи юридичними особами статутного капіталу, на розподілі прав та відповідальності залежно від частки у статутному фонді та місця у структурі управління товариством. Види господарських товариств: повні, товариства з обмеженою відповідальністю, змішані (командитні).
Повне товариство – об’єднання громадян та (або) юридичних осіб з метою здійснення спільної господарської діяльності на основі угоди (договору) між ними. Повне товариство не є юридичною особою, його члени зберігають повну самостійність, але несуть повну солідарну відповідальність за зобов’язаннями не тільки майном підприємства, а й своїм власним майном.
Товариство з обмеженою відповідальністю ґрунтується на відповідальності, яка обмежується тільки капіталом підприємства, і підприємець не відповідає своїм майном. Ця форма менш ризикова для підприємця і тому більш поширена.
Змішане товариство (командитне) – об’єднання кількох фізичних і (або) юридичних осіб для спільної діяльності на основі договору. Воно складається із дійсних членів (комплементарів), які несуть повну (необмежену) відповідальність за зобов’язаннями товариства, та членів-вкладників (командитистів), які відповідають за зобов’язаннями товариства тільки своїми внесками.
Переваги товариств над одноосібними підприємствами: зростання фінансових можливостей; більша довіра з боку кредитних установ; зниження ризику банкрутства; зростання ефективності внаслідок обміну досвідом та розподілу функціональних обов’язків.
Недоліки товариств: загострення суперечностей між інтересами учасників товариства; розбіжності щодо вироблення єдиної стратегії; розбіжності у прийнятті управлінських рішень.
Корпорація (акціонерне товариство) – форма об’єднання капіталів учасників акціонерного товариства (АТ). Вона засвідчує внесення капіталу у формі акцій і дає право акціонеру на отримання доходу та участь в управлінні товариством. Акціонерні товариства бувають закритого (ЗАТ) та відкритого типу (ВАТ). Різниця між ними в тому, що перші не випускають акцій, або випускають їх без права вільної купівлі-продажу, а другі (ВАТ) – випускають акції, які вільно купують та продають.
Переваги акціонерних товариств: значно кращі умови залучення фінансових ресурсів; менший ризик банкрутства (за обмеженої відповідальності); порівняно більша стійкість; ефективний менеджмент та маркетингове обслуговування.
Недоліки акціонерних товариств: організація та ліквідація АТ вимагає значних витрат; розбіжності в інтересах учасників АТ утруднюють досягнення ефективного управління; складна організаційна структура управління породжує бюрократизацію.
Орендною формою підприємства є лізинг – форма довгострокової оренди, де орендодавачем є лізингова компанія. Орендатор бере на себе відповідальність за збереження орендованого майна, сплату орендних платежів, податків та страхових платежів. Строк оренди майна визначається від 40 до 90% тривалості звичайного терміну експлуатації об’єктів, що здаються в оренду.
Орендовані об’єкти, як правило, купуються лізинговою компанією на прохання орендатора. Лізингові компанії пред’являють до орендарів ті самі вимоги, що й банки при наданні кредиту. Але асортимент їхніх послуг значно ширший: надання інженерно-консультаційних послуг, післяпродажне обслуговування; навчання персоналу для обслуговування устаткування тощо.
Ця форма підприємництва дуже зручна для дрібних і середніх підприємств, що мають обмежені фінансові можливості.

65. Витрати виробництва: методології обрахування. Суть і природа економічних витрат
Повторення виробництва можливе тоді, коли засоби виробництва і робоча сила відтворюються. Для цього з вартості, отриманої після реалізації продукту, відповідна частина виділяється на заміщення вартості засобів виробництва та робочої сили, спожитих у процесі виробництва. Частина вартості товару, що має бути знову авансована на продовження виробництва, визначається як витрати виробництва.
Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Витрати виробництва благ - це загальноекономічна категорія. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.
У реальному житті існують об’єктивні причини, які зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Цей процес грунтується на економічній відокремленості. Підприємства (виробники) відокремлені як власники засобів виробництва і створюваного продукту. При цьому різноманітність форм власності відбиває різний рівень усуспільнення виробництва. Підприємства-товаровиробники мають різну технічну оснащеність (у тому числі в межах однієї форми власності, наприклад, у державному секторі). У зв’язку з цим вони мають різний рівень продуктивності праці та різні витрати матеріальних і трудових ресурсів при виробництві одного виду продукту. Суттєві відмінності виконуваної людьми праці зумовлюють існування вартісної оцінки суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.
Речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму. В умовах традиційного простого товарного виробництва витрати виробництва вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (живої та уречевленої) простого товаровиробника в суспільне необхідних розмірах збігаються з вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає як частина валового доходу. Його обсяг визначається величиною валового доходу та пропозицією, яку враховують при його розподілі на споживання та нагромадження. У розвиненому товарному господарстві фонд індивідуального споживання виробника набуває форми змінного капіталу, витраченого для наймання робочої сили . Цей фонд виступає не тільки як категорія розподілу (частина національного доходу), а і як категорія виробництва (частина авансованого капіталу). Перетворення фонду споживання на змінний капітал є передумовою поєднання елементів в одній категорії “витрати виробництва”. Соціально-економічна сутність витрат виробництва полягає в тому, що вони відображають виробничі відносини з приводу витрат власне капіталу, а не праці на виробництво продукції.
Витрати на оплату ресурсів здійснюються в грошовій формі і часто називаються економічними витратами.
Економічні витрати – це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.
Економічні витрати бувають зовнішніми та внутрішніми.
Витрати зовнішні - це витрати на придбання сировини, робочої сили, матеріалів тощо.
Витрати внутрішні – це витрати на обладнання компанією, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності ( або власні ресурси).
До економічних витрат належить нормальний прибуток – мінімальна плата, необхідна для утримання підприємницького таланту в межах даного підприємства.
Отже, економічні витрати – це сума зовнішніх і внутрішніх платежів, включаючи в останні і нормальний прибуток ,необхідних для того, щоб залучити і утримати ресурси в межах даного напряму діяльності.

66. Внутрішні та зовнішні витрати виробництва. Економічні та бухгалтерські витрати
Витрати виробництва - це те, у що обходиться створення продукту підприємству. Процес виробництва являє собою продуктивне споживання факторів виробництва заміщення яких є необхідною умовою процесу відтворення.
Виробничі витрати бувають зовнішніми або внутрішніми.
Зовнішні (або явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо).
Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо).
В мікроекономіці розрізняються бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати – це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі. Проте економічні ресурси можуть бути використані для виробництва іншого (альтернативного) товару.
Витрати, які виникають як результат втрачених можливостей по альтернативному використанню ресурсів називаються альтернативними або економічними.
Економічні витрати – це ті виплати, які підприємство повинне зробити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальнику ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах. Для окремого підприємства – це витрати на ресурси разом із недоотриманням виручки від недоодержання найкращого альтернативного способу використання цих ресурсів.
Бухгалтерські витрати відрізняються від економічних ще тим, що не містять в собі вартості тих послуг факторів виробництва, використовуваних у відповідному процесі, які є власністю підприємства. Витрати обумовлені використанням факторів виробництва, які знаходяться у власності підприємства, називають неявними витратами. Явні витрати – це витрати підприємства , спрямовані на придбання необхідних виробничих ресурсів. Бухгалтерські витрати включають тільки явні витрати, а економічні – явні та неявні. Сукупний виторг в обох концепціях – це сума коштів, яку отримало підприємство від реалізації товарів за певний час.

67.Види виробничих витрат
Витрати виробництва - витрачання факторів виробництва при створенні певного товару чи послуг. Вони можуть бути представлені у вигляді сукупності фізичних або вартісних одиниць ресурсів, витрачених при виготовленні якогось продукту.
Виробничі витрати бувають зовнішніми або внутрішніми.
Зовнішні (або явні) витрати пов’язані з придбанням фірмою ресурсів (тобто це витрати на сировину, матеріали, робочу силу тощо).
Внутрішні (або неявні) витрати пов’язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, технічне та інше обладнання, підприємницькі здібності тощо), а також з деякими її перевагами (місцезнаходження, престижність торгової марки тощо).
В мікроекономіці розрізняються бухгалтерські та економічні витрати. Бухгалтерські витрати – це фактичні витрати підприємства на виробництво продукції у певному обсязі. Проте економічні ресурси можуть бути використані для виробництва іншого (альтернативного) товару.
Витрати, які виникають як результат втрачених можливостей по альтернативному використанню ресурсів називаються альтернативними або економічними.
Виробник (фірма), так само як і споживач, щоразу вирішує проблему альтернативного вибору раціональнішого варіанта, що веде його до максимуму обраної цільової функції. Уцьому сенсі витрати виробництва для нього – завжди альтернативні витрати. Він має робити вибір: чи спрямувати обмежені ресурси на виробництво певного продукту чи перекинути їх на щось інше, якщо це дасть можливість ефективніше досягти поставленої мети.
Альтернативні витрати бувають двох видів:
Прямі витрати – оплата тих ресурсів, які фірма залучає “зовні”: наймання робітників, придбання сировини, палива, енергії, транспортні витрати, страховка тощо.
Непрямі витрати – витрати власних ресурсів фірми чи вкладень її власників. Як і прямі витрати, вони є відмовою від альтернативних можливостей використання коштів, але на відміну від перших не набувають форми конкретних платежів за контрактами. Проте такі витрати не стають від цього менш реальними.
Подальший аналіз витрат виробництва зумовлює необхідність розмежування постійних і змінних витрат.
Постійні витрати (ПВ) – це ті витрати, що залежать від зміни обсягу випуску продукції. До постійних витрат належать витрати на виплату відсотків та торгових зобов’язань, рентні платежі, амортизаційні відрахування, страхові внески, оплату управлінського персоналу. Постійні витрати виплачуються навіть тоді, коли продукцію взагалі не виробляють.
Змінні витрати (ЗВ) – це ті витрати, які зростають у міру збільшення випуску і зменшуються в міру його скорочення. Вони включають витрати на сировину, паливо, енергію, оплату основної працівників.
Сума постійних і змінних витрат укладає загальні витрати (ЗВ) або валові витрати (ВВ). За означенням завжди ЗВ = ПВ + ЗВ. Їхня змінна частина контролюється маніпулюванням обсягу випуску, тоді як постійна не піддається ефективному контролю та має відшкодовуватися незалежно від обсягу випуску.

68. Теорія “граничної продуктивності” Граничні витрати і граничний продукт
Аналіз динаміки змінних витрат необхідний для вирішення питання про обсяги випуску продукції. Змінні витрати, а отже і валові, зростають зі збільшенням обсягів, а постійне не змінюються, і тому витрати на одиницю продукції зменшуються. Це зменшення має свої межі, після чого витрати збільшуються. Ця межа – граничні витрати.
Отже, динаміка показника граничного продукту свідчить про те, що існує певна межа, за якою віддача від збільшення якого-небудь певного елемента витрат починає зменшуватися. У цьому знаходить відображення закон спадної віддачі (чи закон спадної граничної продуктивності). Він свідчить про обмеженість зростання випуску продукції за рахунок лише одного з видів затрачуваних ресурсів. Падіння віддачі відбувається через те що вичерпуються можливості саме цього ресурсу, тоді як використання всіх інших лишається на незмінному рівні.
Такий характер руху продуктивності використовуваних у виробництві чинників впливає і на динаміку самих витрат. Її найкраще відбиває показник середніх чи питомих витрат, котрий розраховується як величина витрат на одиницю продукції, що випускається (СВ). Оскільки постійні витрати, за визначенням, не залежні від обсягу випуску, середні постійні витрати обчисленні як їхнє відношення до кількості продукції , що випускає, будуть скорочуватися в міру збільшення випуску.
Динаміка змінних середніх витрат складніша. Спочатку вони мають тенденцію до зниження, оскільки залучення додаткових ресурсів на стадії їхнього недовикористання спричиняє зростання ефективності використання чинників і, як наслідок, швидше зростання випуску порівняно зі зростанням витрат. Але після певного моменту подальше залучення до виробництва змінних ресурсів дає дедалі меншу віддачу, оскільки досягнута мета завантаження виробничих потужностей.
Важлива характеристика витрат виробника - показник граничних витрат (ГВ), який виражає витрати на виробництво кожної додаткової одиниці продукції, що випускається. Вони визначаються як відношення зміни в загальних витратах до зміни обсягу випуску:
13 EMBED Equation.3 1415
Показник граничних витрат містить надзвичайно важливу інформацію. Він показує не тільки те, у що обходиться виробництво кожної додаткової одиниці продукції, а й той виграш, що одержить фірма , відмовившись від виробництва останньої одиниці випуску. Це дуже важливо для прийняття рішення про те, яку кількість продукції випускати, збільшувати чи скорочувати виробництво.

69. Витрати виробництва у короткостроковому періоді. Закон “спадної граничної продукції”
Короткостроковий період – проміжок часу, протягом якого фірма не в змозі радикально змінити свою виробничу програму й обсяг випуску варіюється лише за рахунок змінних витрат при незмінному стані постійних.
У короткостроковому періоді зміна якого-небудь елемента змінних витрат має своїм наслідком відповідну зміну в тому ж напрямку загального фізичного обсягу випуску продукту. Наприклад, якщо при виробництві телевізорів фірма збільшуватиме кількість зайнятих робітників, то внаслідок цього підвищуються денні норми випуску продуктів протягом дня. Збільшення кількості робітників до трьох створить можливість випускати три телевізори, а залучення четвертого збільшить випуск на 7 одиниць за день. Залучення п’ятого, шостого і сьомого робітників доводить випук до максимуму 13 штук на день, після чого подальше зростання стає неможливим через вичерпання наявних можливостей устаткування, і восьмий робітник уже не додає до обсягу випуку нічого. Темп такого збільшення не постійний. Залучення кожного додаткового робітника дає різну віддачу у вигляді росту продуктивності. Перехід від використання одного робітника до двох дає збільшення продуктивності на одиницю, а від трьох робітників до чотирьох – на чотири одиниці, після чого залучення кожного наступного робітника призводить до зменшення віддачі.Такий процес відбиває динаміку граничного продукту, що показує зміну випуску залежно від залучення кожної додаткової одиниці витрат за умови, що всі інші види витрат залишаються незмінними.
Динаміка показника граничного продукту свідчить про те, що існує певна межа, за якою віддача від збільшення якого-небудь певного елемента витрат починає зменшуватися. У цьому знаходить відображення закон спадної віддачі (чи закон спадної граничної продуктивності). Він свідчить про обмеженість зростання випуску продукції за рахунок лише одного з видів затрачуваних ресурсів. Падіння віддачі відбувається через те що вичепуються можливості саме цього русурсу, тоді як використання всіх інших лишається на незмінному рівні.
Отже, у короткостроковому періоді, коли фактори виробництва такі як капітал, є сталими, віддача змінних факторів спочатку зростає, потім знижується. Відповідно криві граничних витрат спочатку зменшуються, а потім зростають, після того як віддача починає зменшуватися.

70.Пропорційна варіація факторів виробництва: спадна і зростаюча віддача від масштабу
Розширюються обсяги виробництва для виготовлення більшої кількості продукції, виробники залучають все більшу кількість необхідних ресурсів, підприємство таким чином змінює масштаб виробництва. При цьому можливий різний ефект від масштабу виробництва.
Ефект від масштабу виробництва проявляється у наступному:
Якщо обсяги виробництва збільшується швидше за обсяги використання ресурсів, то ми маємо зростаючий ефект від масштабу виробництва.
Якщо приріст обсягів виробництва відповідає темпам зростання витрат ресурсів, то це – постійний масштаб виробництва.
Якщо темпи зростання випуску продукції менші за темпи зростання витрат виробництва, то спостерігається ефект спадної віддачі від масштабу виробництва.
На характер віддачі від масштабу виробництва впливає ряд факторів: 1) Поява і використання нових високопродуктивних технологій та техніки;
2) Розвиток спеціалізації та кооперація виробництва;
3) Можливість спрямування більших ресурсів на пошук нових форм та методів організації праці;
4) Економічна негнучкість, часто неефективність великих виробничих комплексів;
5) Організаційні проблеми великих підприємств пов’язані із збільшенням кількості рівнів управління, це в свою чергу веде до зниження капіталовіддачі та трудовіддачі внаслідок втрати безпосередньо контакту між робітниками і керівництвом;
6) Ризик переслідування індивідуальних, а не корпоративних цілей. Ефект масштабу відіграє важливу роль для всіх підприємств в усіх галузях. За інших рівних умов, чим більше віддачі від збільшення масштабу виробництва , тим більш великі фірми діють в тій чи іншій галузі.
За звичай виробничі галузі мають більший масштаб виробництва, ніж галузі сфери послуг. Через це підприємствам сфери матеріального виробництва потрібні значні капіталовкладення, щоб ці фірми змогли діяти достатньо ефективно. Галузі виробництва послуг в переважній більшості є трудомісткими, і звичайно забезпечують ефективну економічну віддачу як при великих так і при малих масштабах виробництва.

71. Поняття і теорії капіталу, його форми
Капітал як фактор виробництва являє собою майно (засоби виробництва), що належить підприємцям або іншим власникам і використовується в процесі створення товарів і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимось нагромаджений, створений. Капітал існує лише у продуктивному використанні, саме тоді, коли його власники одержують доходи від користування та володіння своїм майном.
Матеріально-речова основа капіталу – засоби та предмети праці – перебуває в процесі постійних змін. Ті зміни, що започатковані в середині ХХ ст., називаються науково-технічною революцією. Вона має такі ознаки:
Широке застосування автоматично діючих машин, роботів, створення гнучких виробничих систем, здатних до швидкої перебудови на нові виробничі програми;
Масове застосування мікроелектроніки і нових засобів зберігання, опрацювання та передачі інформації, використання комп’ютерів у виробництві торгівлі, банківській сфері, освіті, побуті;
Переворот в енергетиці – використання електричної енергії, добутої з атомної та ядерної;
Застосування принципово нових предметів праці (полімерів, кераміки, напівфабрикатів, кераміки, напівпровідникових і надтвердих матеріалів);
Широке застосування у виробництві біотехнології, зокрема генної і клітинної інженерії, що революціонує систему охорони здоров’я, сільське господарство та інші галузі.
Капітал – це виробниче відношення ( а не просто засоби виробництва, гроші), за якого знаряддя праці, певні матеріальні блага, мінові вартості служать знаряддям експлуатації, привласнення частини чужої неоплаченої праці.
Засоби виробництва, певні матеріальні блага не в усіх економічних системах були знаряддям експлуатації. Такої ролі вони не виконували за первіснообщинного ладу, оскільки вони були спільною власністю. Не могли вони бути засобом експлуатації й за часів рабовласницького ладу, бо раб належав до знарядь праці, не був вільним і не міг продавати свою робочу силу.
Загальне поняття “капітал” конкретизується у багатьох його формах: продуктивному, торговельному, грошовому, індивідуальному, акціонерному, основному, оборотному, міжнародному та ін. До цієї системи не належить дрібнотоварний сектор економіки (дрібні фермери, ремісники, торговці).
Витрати капіталіста на придбання засобів виробництва є незмінними, не створюють додаткової вартості й переносяться конкретною працею на новостворений продукт. К.Маркс назвав їх постійним капіталом.
Інша частина витрат капіталіста, яку він авансує на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість процесі виробництва – це змінний капітал.
Аналогічну роль виконує і праця функціонуючого підприємця. Якщо він виступає одночасно і власником , то отримує за свою роботу працю підприємницький дохід. Якщо підприємець не є власником, він отримує платню.
Відношення додаткової вартості до змінного капіталу вимірюється нормою додаткової вартості:
M=m/v * 100,
Де: М – норма додаткової вартості, m - величина прибутку, v - вартість робочої сили. Цей показник характеризує зростання лише змінної частини капіталу.
Отже, капітал –це авансовані підприємцями у виробництво товарів засоби виробництва, грошові ресурси і засоби на оплату найманої праці, які в процесі своєї продуктивної взаємодії забезпечують зростання вартості та збагачення підприємців.

72. Виробничий капітал. Основний та оборотний капітал, фізичне і моральне зношування, амортизація
Основний капітал – складова промислового капіталу, яка функціонує в натуральній формі засобів виробництва протягом кількох виробничо-технологічних циклів, частинами переносячи свою вартість на новостворену продукцію.
Основний капітал – це капітал, котрий приймає участь у багатьох циклах виробництва і свою вартість на виготовлену продукцію переносить частинами (будівлі, споруди, обладнання).
Оборот основного капіталу завдяки багаторічному функціонуванню його матеріально-речових елементів відбувається у формі амортизації.
Амортизація основного капіталу – процес поступового перенесення вартості основного капіталу на новостворену продукцію в міру його зношування.
Амортизацію розраховують на:
капітальний ремонт основних засобів;
повне оновлення основних засобів.
Основні методи амортизації:
Лінійний метод – метод рівномірного списання вартості основного капіталу впродовж усього періоду його використання до встановлених строків функціонування засобів праці.
Метод прискореної амортизації пов’язаний із завищенням норм амортизації та штучним скороченням нормативного строку функціонування засобів праці або застосуванням підвищених розмірів амортизаційних відрахувань з наступним відповідним зниженням їх з метою запобігання втратам, зумовленим можливим моральним зносом основного капіталу.
Розуміють фізичне та моральне зношування основного капіталу.
Фізичне зношування відбувається у процесі виробничого споживання його елементів, а також під впливом навколишнього середовища.
Моральне зношування - це техніко-економічне старіння його елементів, що виявляється у втраті доцільності їх подальшої експлуатації через появу дешевих або досконаліших засобів праці.
Основні виробничі фонди (ОВФ) є частиною матеріально-речових елементів виробництва, яка у вигляді засобів праці бере участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносить свою вартість на готовий продукт, зберігаючи при цьому в процесі використання свою натуральну форму.
Класифікація основних виробничих фондів:
1. Машини і обладнання;
2. Споруди (свердловини, тунелі, мости);
3. Транспортні засоби;
4. Виробничий інвентар;
5. Робоча і продуктивна худоба;
6. Будівлі (виробничі і господарські);
7. Передавальне обладнання;
8. Інструменти і пристрої;
9. Господарський інвентар;
10. Багатолітні насадження;
11. Інші основні засоби.
Не всі елементи основних фондів виконують однакову роль. Одні з них беруть безпосередню участь у виробничому процесі (будівлі виробничого призначення – машини, верстати) і тому називаються виробничими. Інші (наприклад, будівлі) – невиробничими. Продуктивність ОВФ залежить від частки активної частини.
ОВФ можна оцінювати в:
- натуральних показниках (для розрахунку виробничих потужностей, визначення технічного рівня основних фондів);
- вартісних показниках (необхідні для обліку динаміки їхнього розвитку, обчислення зношеності; нарахування амортизації, розрахунку собівартості продукції, рентабельності підприємства).
ОВФ не вічні, вони зношуються. Існує два види зносу:
- фізичний знос – матеріальне зношування машин, інструментів, будинків і споруд та інших засобів праці за час їхнього функціонування в процесі виробництва або невикористання (він є наслідком виробничих навантажень, впливу атмосферних умов, змін у будові матеріалу, з якого виготовлено знаряддя праці).
У результаті фізичного зносу засоби праці втрачають частину своєї вартості.
Фізичний знос визначають обстеженням фактичного технічного стану об’єкта, аналізу строків служби або порівняння вартісних величин за формулою:
13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415; 13 EMBED Equation.3 1415- фактичний строк експлуатації і нормативний строк служби (амортизаційний період), у роках.
- моральний знос – передчасна втрата основними фондами їхньої вартості або зменшення її.
Є два види (форми) морального зносу. При першій формі відбувається підвищення продуктивності праці у сфер виробництва засобів праці. Це призводить до зниження витрат праці на відтворення основних фондів. Зниження вартості засобів праці примушує здійснювати переоцінку основних фондів:
13 EMBED Equation.3 1415 13 EMBED Equation.3 1415, 13 EMBED Equation.3 1415- відповідно первісна і відновлювана вартість основних фондів.
При другій формі морального зносу з’являються нові засоби праці, які мають вищу продуктивність (старі модернізуються, або вилучаються): 13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415, 13 EMBED Equation.3 1415- продуктивність нових і морально застарілих засобів праці.
Амортизація основних фондів – заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послуги), що виробляються.
Знос і амортизація – поняття не тотожні. Амортизація може не збігатися з розміром зносу в окремі періоди року, оскільки основні фонди зношуються нерівномірно, а амортизація нараховується рівномірно рівними частками щомісяця.
Відрахування на заміщення вартості зношеної частини основних фондів називають амортизаційними. З них створюється фонд амортизації.
Встановлений у законодавчому порядку річний відсоток заміщення вартості зношеної частини основних фондів називають нормою амортизації. Її обчислюють: 13 EMBED Equation.3 1415
13 EMBED Equation.3 1415- середня вартість одиниці основних фондів цієї групи;
13 EMBED Equation.3 1415 - середня ліквідаційна вартість одиниці основних фондів цієї групи4
13 EMBED Equation.3 1415- амортизаційний період з урахуванням моральної зношеності.
Головним показником ефективного використання основних виробничих фондів є фондовіддача. Цей показник показує випуск продукції, що припадає на 1 грн. основних виробничих фондів ОФП
13 EMBED Equation.3 1415
Оборотний капітал становить ту частину продуктивного капіталу, що є предметом праці. Це сировина, матеріали, паливо, цілком споживані за один виробничий цикл. Їхня вартість не вроздріб, а відразу переноситься на вартість готового продукту. Виробничі запаси і вартість незавершеного виробництва включаються до вартості оборотного капіталу. На практиці до оборотного капіталу відносять і заробітну плату. Швидкість оборотного капіталу визначається за формулою n = 0 / t, де n – кількість обігів капіталу на рік; 0 – тривалість року в днях; t – час одного обігу капіталу в днях чи місяцях.
Для оцінки і аналізу використання оборотних виробничих фондів застосовують систему показників. Найбільш узагальнюючим з них є матеріаломісткість. Це результативний показник, який найповніше відбиває ефективність використання оборотних фондів в поєднанні з технічним рівнем виробництва. Показниками матеріаломісткості продукції є такі:
загальна вартість матеріальних витрат на випуск продукції;
питома вартість, тобто величина матеріальних витрат на випуск фізичної одиниці продукції;
відносна вартість – витрати конструкційних матеріалів на одиницю експлуатаційної або технічної характеристики машин і устаткування (витрати металу на одиницю продуктивності верстата тощо).
Характеристика матеріаломісткості продукції доповнюється системою спеціальних показників використання матеріальних ресурсів в окремих галузях. В обробній промисловості використовують показник виходу готової продукції з одиниці сировини. Наприклад, коефіцієнт вилучення заліза з руди, вихід цукру з 1 центнера цукрових буряків тощо. Такі показники, як правило, обчислюють у відсотках.
У машинобудуванні ефективність використання предметів праці показує коефіцієнт використання матеріалу. Його обчислюють як відношення чистої маси виробу (вузла, деталі) до норми витрачання або до фактичного витрачання матеріалу (припустімо, металу).
Для розрахунку ефективності витрат палива використовують коефіцієнт корисної дії – відношення корисно спожитого палива до загальних його витрат. Величина цього показника залежить від якості палива, удосконалення паливних агрегатів тощо. За даними аналізу витрач
·ання палива розробляють заходи щодо скорочення норм його витрачання.
Оборотні виробничі фонди повністю споживаються в кожному виробничому циклі, відразу і повністю переносять свою вартість на продукцію, що створюється, і в процесі виробництва змінюють натуральну форму.
Оборотні фонди охоплюють рух предметів праці від моменту надходження на склад підприємства до перетворення на готову продукцію і переходу до сфери обігу.
Співвідношення між складовими частинами оборотних фондів характеризує їхню структуру.
Оборотні засоби: - оборотні фонди;
- фонди обігу
Оборотні фонди: предмети праці до початку процесу виробництва (сировина і матеріали; паливо і пальне; запчастини для ремонту; куповані матеріали; тара і тарні матеріали; малоцінні матеріали та інструменти); предмети праці у виробництві (незавершене виробництво; напівфабрикати власного виробництва).
Фонди обігу: готова продукція (на складі; ще не оплачена покупцем); грошові кошти (на рахунку; у розрахунках).
Отже, оборотні засоби – це сукупність оборотних фондів і фондів обігу.
Вони здійснюють кругообіг, в процесі якого проходять три стадії:
1 - запаси; 2 – залишки незавершеного виробництва, напівфабрикати; 3- оборотні засоби надходять до сфери обігу у вигляді грошової продукції, грошових коштів на розрахунковому рахунку підприємства.
На кошти, одержані від реалізації продукції, підприємство знову купує необхідні предмети праці. Після цього розпочинається новий кругообіг оборотних засобів.
За джерелами нормування оборотні засоби поділяють на:
- власні – мінімальна сума засобів, потрібна для діяльності підприємства.
- позичені – засоби, надані банками у вигляді короткострокових кредитів під товари, що знаходяться в дорозі до споживача, розрахунках з постачальниками тощо.
За принципами організації оборотні засоби бувають:
- нормовані – всі оборотні фонди й готова продукція, що є на складі підприємства;
- ненормовані – всі інші засоби у сфері обігу (відвантажена продукція, грошові кошти і кошти на рахунках).
Основні фонди й оборотні засоби утворюють статутний фонд підприємства, рух якого знаходить відображення у балансі.

73. Продуктивність капіталу. Норма прибутку на капітал. Економічна природа проценту. Теорії проценту в сучасній економічній теорії
В економічній теорії капітал розглядається як фактор виробництва і як ресурс, що приносить процент позичальнику.
Капітал як фактор виробництва складається з тих виготовлених товарів, які відповідно, застосовують для продукування інших товарів. Тобто, продуктивний капітал – це форма капіталу, що функціонує у сфері безпосереднього виробництва. За матеріально-речовим змістом складається із засобів і предметів праці, робочої сили, об’єктів інтелектуальної власності (патентів, ліцензій, ноу-хау), форм і методів організації виробництва, інформації. Засоби виробництва і робоча сила, куплені діючим капіталістом, є основними елементами продуктивного капіталу. Носій робочої сили за сучасних умов – сукупний працівник (наймані робітники, наукові працівники, інженери, конструктори, менеджери низької ланки, економісти, бухгалтери та ін.). Засоби виробництва на передових підприємствах у розвинутих країнах світу – верстати з числовим програмним управлінням, промислові роботи, диспетчерські пункти, комп’ютерні системи, наукові прилади та ін. Головні функції продуктивного капіталу – створення основної маси додаткового продукту. Саме це і визначає його продуктивність.
Платежі за тимчасове використання капітальних благ називаються орендною платою. Співвідношення чистої орендної плати до капітальних витрат у гривнях є нормою прибутку на капітал.
Норма прибутку на капітал – це щорічний чистий дохід (орендна плата мінус витрати) на вкладену одиницю капіталу. Її вимірюють у процентах за рік.
Норма прибутку – відношення додаткової вартості до всього авансового капіталу (до суми постійного і змінного капіталу) виражене у відсотках. Норма прибутку показує рівень прибутковості підприємства, ступінь самозростання капіталу в цілому. Тому капітал вкладається насамперед у галузі з вищою нормою прибутку, яка є однією з рушійних сил виробництва.
Величина норми прибутку залежить від норми додаткової вартості (прямопропорційно) органічної будови капіталу (обернено пропорційно), від швидкості обороту капіталу, від економії елементів постійного капіталу та інших факторів.
Норму прибутку отримують монополістичні підприємства, оскільки її джерелами є праця найкваліфікованішої та освіченої робочої сили, зосередженої на цих підприємствах, привласнення через механізм цін частини прибутків, створеними найманими працівниками на дрібних та середніх підприємствах та ін.
Процент – це вартість послуги, яка надається кредитором позичальнику (клієнту) у вигляді надання йому за певну плату суми грошей на обумовлений строк. Обчислюється він у процентах до суми кредиту, причому умовно, виходячи з розрахунку користування кредитом протягом року. Рівень процента залежить від розміру позик, строків, їх забезпечення, форми кредитування і ступеня кредитних ризиків. Іншими словами, процент – це доход власників грошового капіталу.
В економічній теорії існує декілька теорій проценту. Класичну теорію визначення процентної ставки і доходу на капітал можна проілюструвати за допомогою простого випадку, в якому всі реальні капітальні блага однакові. Крім того, припускається, що економіка перебуває в стаціонарному стані, тобто відсутнє зростання населення і науково-технічного прогресу. Згідно цієї теорії попит на капітал, як і попит на працю – похідний попит. Його виводять із граничної продуктивності капіталу, яка є додатковим обсягом продукту, що його продукують додаткові одиниці капіталу. Крива попиту капіталу характеризує не тільки рух капіталу, але й віддачу кожної додаткової одиниці капіталу.
У безкризовому економічному середовищі норма прибутку на капітал дорівнює ринковій процентній ставці. Цими самими чинниками регулюється як попит, так і пропонування на інвестиції та нагромадження капіталу.
Отже, ринкова процентна ставка виконує дві функції: вона скеровує обмежене пропонування капітальних благ суспільства в ті сфери, що забезпечують найвищу норму прибутку, та спонукає людей жертвувати поточним споживанням, щоб збільшити розмір капіталу.

74. Особливості ринку капіталу і капітальних активів. Кредитний ринок і його рівновага
Складовою ринку ресурсів є ринок капіталів.
Ринком капіталів називається такий ринок, на якому господарські суб’єкти та індивіди надають і дістають позички з метою їх подальшого використання у процесі виробництва. Надання грошей у позичку на засадах повернення, терміновості й прибутковості називається кредитом. З цього випливає визначення, що гроші, узяті в кредит, мають бути повернуті, причому обов’язково в зазначений строк, і повинні забезпечити прибуток.
Кредитор, або позикодавець, - той, хто дає позичку. Позичальник – той, хто бере позичку. Кредитні відносини здійснюються між власниками тимчасово вільних грошей і підприємцями, які хочуть використовувати ці гроші у своїй виробничій діяльності.
Звідки ж беруться тимчасово вільні гроші для кредиту? Джерелами кредитних ресурсів можуть бути: тимчасово вільні гроші підприємців; грошові заощадження населення; тимчасово вільні бюджетні кошти держави.
Головними позичальниками капіталу є підприємці, домашні господарства, органи державної та місцевої влади.
Розвиненість кредитних відносин – невід’ємна умова успішного функціонування ринкової економіки. Вони забезпечують безперервність виробничого процесу, створюють умови для інновацій, розширення виробництва та збільшення прибутку.
Кредит – це складова обороту грошей, що виражає економічні відносини, які виникають між кредитором і позичальником з приводу одержання останнім позики в грошовій чи товарній формі на умовах повернення, терміновості, забезпеченості та платності. Це визначення містить найбільш загальні характеристики, що розкривають зміст кредиту. По-перше, кредит має розглядатися як побудований на довірі специфічний тип економічних відносин; по-друге, він являє собою видану на умовах повернення та платності однією особою іншій певну суму капіталу.
Кредитні відносини – це відособлена частина економічних відносин, пов’язана з наданням вартості (коштів) у позичку і поверненням її разом із певним відсотком. Кредитні відносини поєднують у собі дві підсистеми: 1) кредитно-грошові відносини; 2) кредитно-товарні відносини. У позичку може надаватися вартість як у грошовій, так і у товарній формі. Кредитні відносини між банками і клієнтами виникають не тільки при одержанні останніми позики, а й під час розміщення ними заощаджень у вигляді внесків на поточних і депозитних рахунках.
В основі кредитних відносин лежить рух особливого виду капіталу – позичкового капіталу. Джерела позичкового капіталу утворюють тимчасово вільні кошти, що виникають на основі кругообігу промислового і торгового капіталу, грошові нагромадження приватних осіб і держави. Ціною тимчасово вільних грошових коштів (позикового капіталу), що продаються і купуються на грошовому ринку, є позичковий відсоток.
Розрізняють такі форми кредиту: комерційний, банківський, споживчий, іпотечний, лізинговий, державний, міжнародний.
Комерційний кредит має товарну форму і надається одним суб’єктом господарювання (підприємством) іншому у вигляді продажу товарів з відстрочкою платежу. Комерційний кредит оформлюється векселем.
Банківський кредит – це форма кредиту, за якою грошові кошти надаються в позику банком.
Споживчий кредит – це кредит, який надається фізичним особам на придбання споживчих товарів тривалого користування та послуг і який повертається в розстрочку.
Лізинговий кредит – це кредитні відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингової угоди.
Іпотечний кредит – це особлива форма кредиту, пов’язана з наданням позик під заставу нерухомого майна – землі, виробничих або житлових будівель тощо.
Державний кредит – це специфічна форма кредитних відносин, у яких позичальником є держава, а кредиторами - юридичні або фізичні особи.
Міжнародний кредит – це рух позичкового капіталу в сфері міжнародних економічних відносин. Міжнародний кредит означає кредитні відносини між державами, банками і підприємствами (фірмами) різних країн.

75.Праця: продуктивність та інтенсивність праці
Як правило, всі, хто працює, зацікавлені у зростанні заробітної плати. Матеріальною основою цього процесу є зростання продуктивності праці на людино-годину.
Продуктивність праці це кількість продукції, яка виробляється за одиницю робочого часу.
Із зростанням продуктивності праці у кожній одиниці продукції втілюється менша кількість праці. Внаслідок цього вартість одиниці продукції зменшується, а вартість всієї виробленої маси залишається незмінною. Якщо продуктивність праці зросла вдвічі (наприклад внаслідок впровадження нової технологічної лінії), то за 8 годин стали виготовлятися 2 тис. пар взуття. Суспільно необхідний робочий час на виготовлення однієї пари скоротився вдвічі – раніше він становив 8:1000=0,008; тепер 8:2000= 0,004, але час на вироблення всієї маси продукції залишився незмінним.
У всіх країнах з розвинутою ринковою економікою спостерігається унікальний зв’язок між динамікою продуктивності праці й оплати праці. В ринкові економіці попит на працю залежить від продуктивності. Чим вища продуктивність праці ,тим більший попит на неї. Висока чи низька продуктивність праці залежить від якості затраченої праці, кількості та якості факторів виробництва, що взаємодіють та рівня використання технічних знань. Якість праці залежить від грамотності, освіченості, навченості та кваліфікованості робітників. Країна з малоосвіченими робітниками не спроможна освоїти сучасні технології, складну техніку.
На продуктивність праці впливають також кількість і якість факторів виробництва, що взаємодіють. Велике значення для рівня і динаміки продуктивності праці мають прогресивні технології, форми власності та методи управління. Слабкий менеджмент, низька виконавча та технологічна дисципліна знижують рівень продуктивності праці.
Отже, поєднання вищої якості робочої сили і праці, нагромадження капіталу і науково-технічного прогресу веде до значного підвищення продуктивності праці й попиту на працю. На цьому матеріальному підґрунті зростає й заробітна плата.
Інтенсивність праці це затрати праці за одиницю часу.
Зростання інтенсивності праці рівноцінне подовженню робочого дня. Це зумовлено тим, що при зростанні інтенсивності праці вдвічі робітник за хвилину повинен робити вдвічі більше рухів (нахилятися, щоб перенести вантаж, вдвічі більше повертатися, щоб забрати деталь в іншого робітника тощо) , а отже, у стільки разів більше витрачати фізичної нервової енергії. Тому інтенсивніша праця створюється за одиницю часу більшу вартості, ніж менш інтенсивна. Отже, вартість товару буває в обернено прямо пропорційній – від інтенсивності праці.

76. Економічна суть заробітної плати, теорії зарплати
Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Згідно неокласичного підходу заробітна плата є трудовим доходом, тобто доходом одержаним робітником від праці. Трудові доходи є основним джерелом доходів для величезної більшості людей. Сучасна неокласична політична економія вважає, що заробітна плата ,або ставка заробітної плати – це ціна, яка платять за використання праці. Положення цієї теорії ґрунтуються на теорії граничної продуктивності. Нормативна версія теорії граничної продуктивності виражається старою істиною: “Від кожного – за здібностями, кожному – за працею”, сформульованою у версії неокласичної теорії.
Протилежною неокласичній теорії є марксистська теорія заробітної плати за капіталістичної ринкової системи. К. Маркс розглядав заробітну плату в органічній єдності з вартістю товару робоча сила. Вартість робочої сили – це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя її власника. Сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності.
У життєві блага, що необхідні для нормальної життєдіяльності трудящого індивіда, К. Маркс включав:
1) блага, необхідні для задоволення природних потреб (їжа, одяг, житло, паливо);
2) блага, необхідні для утримання дітей робітника та виробництва робочої сили;
3) витрати на навчання, підготовку, виховання, необхідні для того, щоб людина набула підготовки і навичок у певній галузі праці ,стала розвиненою специфічною робочою силою.
На противагу іншим товарам вартість робочої сили включає в себе історичний і моральний елемент. На вартість робочої сили впливають також умови праці, і перш за все ті, які небезпечні для життя носія робочої сили або є тяжкими для її здійснення. Посилена затрата праці передбачає посилене заміщення.
На відміну від класиків політичної економії К. Маркс вважав, що заробітна плата є перетвореною формою вартості робочої сили. У свою чергу, у вартості робочої сили представлена така кількість уречевленої суспільної праці, яка містить частину, наприклад, половину, дня суспільної середньої праці, тобто потрібна лише половина робочого дня щоденного виробництва робочої сили. Інша частина виступає як неоплачена і у вигляді додаткової вартості m присвоюється капіталістом.
Отже, робітник більше половини свого робочого дня використовує на виробництво додаткової вартості, яку різні особи під різними приводами розподіляють між собою. Ця теорія є протилежною неокласичній теорії, за якою: 1) заробітна плата є винагородою виключно за працю; 2) заробітна плата має дорівнювати граничному продукту виробника. З цього впливає, що робітник одержує за свою працю весь її продукт.
Недолік Марксової теорії полягає насамперед у тому, що в ній заробітна плата не пов’язується з результатами праці трудящого.
Отже, заробітна плата – це ціна, що виплачується за використання праці. Вона як економічна категорія розвинутих товарно-ринкових відносин виражає вартість товару робоча сила і оплату за працю, за витрати й результати її, що визнані ринком.

77. Ринок праці: попит та пропозиція, особливості ціноутворення
Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Основу ринку становлять дві головні дійові особи: роботодавці та наймані працівники. Принципова різниця між ними полягає у відношенні їх до засобів виробництва. Власниками засобів виробництва є роботодавці, а особи, які не мають на знарядь, ні предметів праці, але володіють здібностями до праці, - це наймані працівники. Вони пропонують свою робочу силу за певну плату, а роботодавці представляють попит на неї та оплачують її. Отже, на ринку праці як і на інших ринках мають місце пропозиція, попит та ціна у вигляді заробітної плати.
Пропозиція робочої сили визначається сукупністю різних факторів: рівнем зарплати, освіти, профспілкового захисту, релігією, податковою системою тощо.
Попит на робочу силу визначається потребою підприємців мати необхідну кількість та якість найманої робочої сили для випуску продукції та технічною оснащеністю виробництва. Ціни на товари споживчого ринку безпосередньо впливають на рівень і оплату робочої сили. Все це зумовлює перелив капіталу, зміну в попиті і пропозиції робочої сили, появу безробіття та ін., що дуже часто ускладнює відносини між економічними суб’єктами. Тому в налагодженні найраціональніших економічних відносин на ринку праці велика роль належить державі.
Ринок праці в ринковій економіці – це ринок найманої праці, де роботодавець і найманий працівник виступають як юридично рівноправні особи. В цьому полягає унікальність ринку праці, його відміна від інших ринків. За своїм змістом ринок праці складається із трьох частин:
Потенційного, тобто тієї сфери, де формується сама праця (особи, зайняті в домашньому та особистому підсобному господарстві; студенти та учні старших класів, що навчаються з відривом від виробництва; військовослужбовці; фермери; підприємці та інше працездатне населення).
Циркулюючого, тобто сфери купівлі-продажу робочої сили (продавець своєї робочої сили переміщується між підприємствами у пошуках роботи, перебуваючи при цьому фактично безробітним: особи, які перебувають у фрикційному, структурному та циклічному безробітті; звільнені військовослужбовці з лав армії та флоту; пенсіонери, які шукають роботу; особи, що перебувають на перепідготовці, підвищенні кваліфікації та громадських роботах).
Внутріфірмового (особи, що переміщуються безпосередньо на підприємствах у зв’язку з появою вакансій за рахунок звільнення працівників, модернізації і розширення виробництва, нового будівництва, зростання коефіцієнта змінності роботи підприємства, переміщень на робочих місцях).
Обсяг ринку праці переважно визначається попитом на робочу силу, який, у свою чергу, прямо залежить від загальної економічної кон’юнктури та фази економічного циклу в країні. У випадку, коли економіка перебуває у стані циклічного піднесення, попит на робочу силу зростає. Отже, ринок праці розширюється.
Якщо суспільне виробництво переживає кризу чи депресію, попит на робочу силу зменшується, а ринок праці звужується. Розширення чи звуження ринку праці викликає зміни чисельності та співвідношення між його складовими: зайнятими та безробітними.
Проблема функціонування ринку праці пояснюється економістами по-різному. З точки зору класичної теорії безробіття – це специфічне економічне явище, яке виникає в результаті підвищення зарплати. В умовах, коли зарплата досягає досить високого рівня, тобто знаходиться вище, ніж рівень, за якого всі ті, хто шукає роботу, її знаходять, виникає надлишок пропозиції на ринку праці і як наслідок – безробіття.

78. Диференціація заробітної плати в умовах ринку
Ринковій економіці притаманна диференціація заробітної плати в різних галузях і сферах господарського життя.
Деякі із значних відмінностей у заробітній платі, що є в повсякденному житті, виникають внаслідок відмінностей робочих місць. Різна праця має різну привабливість, складність, зручність, тому заробітну плату можуть підвищувати, щоб компенсувати додаткові витрати на відтворення робочої сили.
Відмінності в заробітній платі, що покликані компенсувати відносну непривабливість, або нематеріальні відмінності самої праці називають компенсаційними відмінностями.
Одна з головних причин нерівності в заробітній платі полягає у величезних відмінностях в якості праці, спричинених вродженими та фізичними здібностями, освітою, підготовкою та досвідом. Люди дуже відрізняються здатністю примножувати доходи підприємства. Важливим фактором є людський капітал, термін, що означає запас корисних і цінних знань, нагромаджених під час навчання, і який відповідно підвищує вартість висококваліфікованої робочої сили. Частину високої заробітної плати працівників вищої кваліфікації (інженерів, юристів, лікарів, економістів, менеджерів) слід розглядати як доход на інвестиції в людський капітал.
Одна з причин нерівності в розмірах заробітної плати полягає у тому, що ринки праці поділені на неконкуруючі групи. Замість того, щоб бути єдиним фактором виробництва, робоча сила є сукупністю різних, але тісно пов’язаних між собою робочих сил різних професій: металургів, машинобудівників, лікарів, правників, агрономів. Наприклад, агрономи і правники є неконкуруючими групами, оскільки важко і надто дорого замінити одне з потрібних умінь, які конкурують лише в загальному плані. Інженера-машинобудівника не можна за одну ніч замінити інженером-металургом. Оскільки люди спеціалізуються на певній діяльності, то вони стають частиною субринку робочої сили: атомних електростанцій, сільського господарства, лісохімічної галузі, торгівлі тощо. Через те вони є об’єктом пропонування та попиту на це вміння, а тому їх власні трудові доходи зростають чи спадають залежно від стану справ у машинобудуванні.

79. Системи оплати праці, їх суть та особливості. Вплив продуктивності на заробітну плату
Відповідно до статті 1 Закону України “Про оплату праці” заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконаної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства.
Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до установлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.
Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад встановлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.
Важливими складовими організації заробітної плати є її форми і системи, які забезпечують зв'язок між оплатою праці та її результатами (індивідуальними і колективними). Форми і системи оплати праці встановлюються підприємствами та організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням вимог і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Найчастіше застосовують дві основні форми заробітної плати відрядну й погодинну. Кожна з них відповідає певній мірі кількості праці: перша кількості виробленої продукції, друга кількості відпрацьованого часу. Основними (загальними) умовами застосування тієї чи іншої форми заробітної плати є рівень технічної озброєності виробництва, характер технологічного процесу та організації виробництва і праці, ступінь використання виробничих потужностей і устаткування, стан нормування праці тощо.
Сьогодні в Україні переважною формою оплати праці робітників залишається відрядна.
Погодинна заробітна плата застосовується для оплати праці службовців і спеціалістів. Відрядна і погодинна форми оплати праці підрозділяються на кілька систем.
Системами відрядної форми оплати праці є: пряма відрядна, відрядно-преміальна, відрядно-прогресивна, непряма-відрядна, акордна, колективна (бригадна) відрядна, а погодинної пряма погодинна, погодинно-преміальна, колективна (бригадна) погодинна.
Відрядна оплата праці - система заробітної плати, при якій заробіток залежить від обсягів виконаної роботи, потребує якості. Відрядна оплата праці має два різновиди : пряма відрядна та відрядно-преміальна. Різновид відрядної форми оплати праці є відрядно-прогресивна та акордна форми. Отже, сутність відрядної форми заробітної плати полягає в тому, що її розмір залежить від кількості виробленої робітником продукції (виконаної роботи) належної якості на основі попередньо установлених норм часу (виробітку) і розцінок з урахуванням складності та умов праці.
Основою відрядної оплати праці є норма виробітку (часу) і тарифна ставка.
При прямій відрядній формі оплати праці працівник винагороджується по відрядних розцінках за одиницю обсягу виготовленої продукції незалежно від рівня виконаних норм виробітку. За індивідуальної прямої відрядної системи розмір заробітної плати прямо залежить від результатів роботи кожного робітника. Виготовлена робітником продукція або виконана ним робота оплачується за індивідуальними розцінками. Індивідуальна відрядна розцінка визначається двояко: для тих виробництв, в яких за характером виробничого процесу застосовуються норми виробітку діленням погодинної або денної тарифної ставки, яка відповідає певному розряду виконаної роботи, на погодинну або денну норму виробітку, а там, де застосовуються норми часу, множенням погодинної тарифної ставки на норму часу.
Непряма відрядна система праці – застосовується для оплати праці допоміжних робітників (підсобників). Заробітна плата підсобників залежить від результатів роботи основних робітників, яких вони обслуговують, її застосовують для оплати праці допоміжних робітників, зайнятих обслуговуванням основних робітників-відрядників. При цьому заробіток допоміжних робітників залежить від результатів роботи робітників-відрядників, яких вони обслуговують.
При відрядно-прогресивній оплаті праці робітника, обсяг робіт, виконаний зверх норми, сплачується по збільшених розцінках. За цієї системи оплати праці виробіток робітників у межах завдання виплачується за твердими нормами (розцінками), а виробіток понад завдання за підвищеними розцінками, причому розцінки збільшуються прогресивно зі збільшенням кількості продукції, виробленої понад завдання.
При відрядно-преміальній - виплачуються премії по відрядних розцінках зверх заробітку за досягнення в результатах роботи Сутність її полягає в тому, що робітникові нараховується, крім заробітку за прямою відрядною системою, премія за виконання і перевиконання певних кількісних і якісних показників. Розмір премії встановлюється у відсотках до заробітку, визначеному за відрядними розцінками.
Відрядна заробітна плата може бути індивідуальною та груповою (бригадною). При останній заробітна плата за виконані роботи розподіляється між членами бригади пропорційно розрядів робітників та кількості відпрацьованих ними годин.
Акордна оплата праці - одна з форм заробітної плати, яка є різновидністю відрядної заробітної плати. Акордна заробітна плата нараховується на весь встановлений (узгоджений) обсяг робіт. Існує також акордно-преміальна оплата праці, при якій виплачуються премії за досягненні показники в роботі.
Погодинна заробітна плата - форма оплати праці, коли обсяг виконаної роботи не піддається обліку та нарахуванню. Відомі дві форми погодинної оплати праці - проста погодинна та погодинно-преміальна.
За простої погодинної системи розмір заробітку визначається залежно від тарифної ставки робітника і кількості відпрацьованого ним часу. За способом нарахування заробітної плати погодинна оплата буває годинна, денна, місячна.
Ефективнішою системою є погодинно-преміальна, за якою оплачується праця як основних, так і допоміжних робітників. За цією системою заробіток робітникові нараховується не тільки за відпрацьований час, а й за досягнення певних кількісних і якісних показників. Кількісними показниками можуть бути відпрацьований час, виконання планових і нормованих завдань, а якісними здавання продукції з першого подання, підвищення сортності продукції, економія сировини, матеріалів, пального, інструментів, дотримання технологічних режимів тощо.
Як правило, всі, хто працює, зацікавлені у зростанні заробітної плати. Матеріальною основою цього процесу є зростання продуктивності праці на людино-годину. У всіх країнах з розвинутою ринковою економікою спостерігається унікальний зв’язок між динамікою продуктивності праці й оплати праці. В ринкові економіці попит на працю залежить від продуктивності. Чим вища продуктивність праці ,тим більший попит на неї. Висока чи низька продуктивність праці залежить від якості затраченої праці, кількості та якості факторів виробництва, що взаємодіють та рівня використання технічних знань. Якість праці залежить від грамотності, освіченості, навченості та кваліфікованості робітників. Країна з малоосвіченими робітниками не спроможна освоїти сучасні технології, складну техніку.
На продуктивність праці впливають також кількість і якість факторів виробництва, що взаємодіють. Велике значення для рівня і динаміки продуктивності праці мають прогресивні технології, форми власності та методи управління. Слабкий менеджмент, низька виконавча та технологічна дисципліна знижують рівень продуктивності праці.
Отже, поєднання вищої якості робочої сили і праці, нагромадження капіталу і науково-технічного прогресу веде до значного підвищення продуктивності праці й попиту на працю. На цьому матеріальному підґрунті зростає й заробітна плата.

80. Проблема безробіття, причини і види безробіття та шляхи вирішення проблеми
Безробіття являє собою макроекономічну проблему, що здійснює найбільш прямий і сильний вплив на кожну людину. Втрата роботи для більшості людей означає зниження життєвого рівня і спричиняє серйозну психологічну травму.
Безробіття є типовим соціально-економічним явищем для ринкової форми виробничої діяльності, яке виражається в тому, що частина економічно активного населення по незалежним від нього причинам не має роботи і заробітку. Повна зайнятість - це ціль, до якої необхідно прагнути. Вона досягається тоді, коли попит на робочу силу збігається з її пропозицією
Світова економічна практика свідчить , що забезпечення повної зайнятості й одночасне підвищення економічної ефективності суспільного виробництва в сучасних умовах важко досяжне, швидше за все, неможливе. Це пояснюється тим, що головний фактор економічного росту й об'єктивності виробництва – науково-технічна революція виступає одночасно і головним фактором виникнення безробіття.
Найчастіше ринкову економіку погоджують з безробіттям. Дійсно, історичний досвід доводить , що в країнах з ринковою системою господарювання практично завжди існує деяка кількість безробітних. Прийнято вважати, що рівень безробіття від 1 до 3% цілком допустимий, з безробіттям у 5% економіка здатна існувати, але вже 7% - соціально небезпечний рівень, якого треба уникати.
Слід відзначити, що у ринковій і у неринковій економіці існують два явища: безробіття людей і “безробіття” робочих місць, тобто поряд з людьми, що не мають роботи, існують незайняті робочі місця. Але в ринковій економіці кількість безробітних людей набагато перевищує кількість не відповідних їхнім запитам робочих місць, тоді як у неринковій економіці і навіть в економіці перехідного типу частіше спостерігається зворотна картина.
У цілому безробіття обумовлене станом економіки, внаслідок чого рівень безробіття може бути використаний як показник, що відбиває соціально-економічний стан країни.
У західній економічній науці виділяють три основні напрямки виникнення безробіття:
безробіття – наслідок занадто високої заробітної плати;
низький попит на робочу силу;
негнучкість ринку праці, обумовлена специфікою товару – робочої сили.
Крім того, виділяють такі економічні причини безробіття як нагромадження капіталу, що означає підвищення технічної оснащеності засобів виробництва; зміна попиту на робочу силу, що може збільшити приховане безробіття тощо.
Розрізняють кілька видів безробіття. Найпоширенішими з них є:
Природне безробіття. Природна норма безробіття – це така норма безробіття при даній структурі попиту та пропозиції в економіці, що утримує на незмінному рівні реальну заробітну плату та за умови нульового приросту продуктивності праці підтримує незмінним рівень цін.
Природне безробіття знаходить свій прояв у декількох формах існування: фрикційній, добровільній, інституціональній.
Фрикційне безробіття. Фрикційне безробіття характеризує процес міграції робочої сили з одних підприємств на інші в пошуках кращого і більш вигідного застосування своїх здібностей і зусиль. Вона являє собою природний процес перерозподілу трудових ресурсів відповідно до зрушень, що відбуваються, у структурі робочих місць в економіці. Фрикційне безробіття відрізняється швидкоплинністю та по своїй тривалості обмежуються кількома місяцями. Високий рівень фрикційного безробіття вказує на високу ефективність функціонування ринку праці, хоча, треба помітити, від великої плинності кадрів у цілому національна економіка може зазнавати великих збитків, зокрема, у формі величезних втрат робочого часу через тимчасову незайнятість трудових ресурсів. Фрикційне безробіття відбиває плинність кадрів, зв'язану зі зміною робочих місць, місця проживання. Серед сукупної робочої сили якась частина постійно знаходиться в русі, переміщаючись на нові робочі місця. Цей тип безробіття містить у собі людей, що незайняті в зв'язку з переходом з однієї роботи на іншу і протягом тижня розраховують приступити до роботи на новому місці, а також працівників у тих галузях, де тимчасові звільнення є нормою без впливу на загальний рівень доходу людей, наприклад, у будівництві. У період впровадження нових досягнень технічного прогресу, такий рух стає не тільки неминучим , але і більш інтенсивним. Якоюсь мірою це безробіття є бажаної тому, що багато робітників переходять з низькопродуктивної, мало оплачуваної роботи на більш високооплачувану і більш продуктивну роботу. Це означає більш високі доходи для робітників і більш раціональний розподіл трудових ресурсів, а отже, і більший реальний обсяг національного продукту.
Добровільне безробіття. Іншою формою прояву природного безробіття є добровільне безробіття. У семантичному змісті цього слова фрикційне безробіття теж, як правило, носить добровільний характер. Однак коли мова йде про добровільне безробіття як про форму природного безробіття, то мається на увазі той контингент незайнятих працездатних людей, що по своїй волі звільнилися від трудової діяльності, тобто просто не бажають працювати. Добровільне безробіття викликане тим, що в будь-якому суспільстві існує прошарок людей, які за своїм психічним станом чи з інших причин не хочуть працювати.
Інституціональне безробіття. Наступною формою природного безробіття є інституціональне безробіття, чи безробіття, викликане функціонуванням інфраструктури ринку праці, а також факторами, що деформують попит та пропозиція на цьому ринку. Інституціональне безробіття виникає, коли сама організація ринку праці недостатньо ефективні. Допустимо, неповна інформація про вакантні робочі місця. Рівень безробіття був би нижче при налагодженій роботі системи інформації. У цьому ж напрямку діє завищена допомога по безробіттю або занижені податки на доходи. У цьому випадку зростає тривалість безробіття тому, що гасяться стимули для енергійних пошуків роботи. Як відомо, люди, які втратили роботу, розраховують на соціальну підтримку та одержують її. Рівень допомоги, що робиться, по безробіттю не може не впливати на поведінку безробітного. До інституціонального безробіття варто віднести і незайнятість робочої сили через недосконалість роботи інформаційних систем. До неї відноситься і незайнятість, викликана відставанням адаптації ринку праці до змін, що відбуваються, у виробництві та інших видах господарської діяльності.
Змушене безробіття. Інший тип безробіття являє собою так зване змушене безробіття, що диктується змінами, які відбуваються, у господарській діяльності, пов'язаними з технологічними переворотами, зрушеннями в галузевій структурі суспільного виробництва, змінами в територіальному розміщенні продуктивних сил. Відповідно до цих процесів розрізняють і три форми змушеного безробіття - технологічну, структурну і регіональну.
Технологічне безробіття. Технологічне безробіття пов’язане технологічними принципами функціонування виробництва, основними з яких є інструменталізація, механізація й автоматизація. Дана форма безробіття відноситься до новітніх форм скорочення зайнятості робочої сили. Вона пов'язана з впровадженням нової технології, заснованої на електронній техніці.
Структурне безробіття. Структурне безробіття містить у собі ту частину незайнятої робочої сили, що вивільняється в результаті змін, які відбуваються, у структурі національної економіки. В умовах прискореного НТП відбуваються великомасштабні структурні зрушення в суспільному виробництві, які спричиняють істотні зміни у структурі зайнятості робочої сили. Структурна перебудова національної економіки супроводжується згортанням інвестицій, виробництва і зайнятості в одних галузях і їхньому розширенні в інших. Треба відзначити, що найбільша соціальна напруга в суспільстві породжується саме цим безробіттям.
Проблема структурного безробіття повинна постійно знаходитися в центрі уваги соціально-економічної політики держави і насамперед тих інститутів, які мають безпосереднє відношення до здійснюваних структурних змін.
Регіональне безробіття. Регіональне безробіття пов'язане з цілим комплексом факторів історичного, демографічного, культурно-національного, соціально-психологічного характеру. Тому рішення даної проблеми повинне бути поєднане з тісною взаємодією місцевих адміністративно-національно-територіальних органів влади з центральною владою.
Приховане безробіття. Особливе місце в структурі внутрішнього безробіття займає приховане безробіття і застійне безробіття. Для прихованого безробіття характерна неповна зайнятість.
Застійне безробіття. Застійне безробіття охоплює ту частину працездатного населення, що втратила роботу, втратила право на одержання допомоги по безробіттю, та вже пристосувалася жити на випадкові заробітки і втратила всякий інтерес до активної трудової діяльності.
Циклічне безробіття. Самостійну значимість має циклічне безробіття, що визначається циклічним характером відтворення і виникає на стадії спаду виробництва чи на фазі економічної кризи. Коливання рівня зайнятості знаходяться в залежності від тієї стадії, яку проходить економіка: на стадії підйому зайнятість росте, на стадії спаду – різко скорочується , на стадії депресії утримується на низькому рівні і на стадії пожвавлення відбувається інтенсивна її ліквідація.
Одним з основних елементів формування політики ефективної зайнятості є розробка і залучення механізму, що регулює динамічну рівновагу попиту та пропозиції робочої сили на ринку праці. Для забезпечення повної зайнятості необхідно:
пожвавлення економічної ситуації й інвестиційної активності в країні, створення умов для динамічного руху капіталу, розробка заходів для розвитку системи робочих місць і збільшення потреби підприємств і організацій у робочій силі;
удосконалювання системи оплати праці, розширення можливостей одержання населенням додаткових доходів (дивіденди від цінних паперів, відсотки по вкладах і т.д.), розвиток системи соціальних гарантій, дотацій і пільг, що знижують потребу в праці окремих соціально-демографічних груп населення, особливо жінок, учнівської молоді і пенсіонерів.

81. Земля як виробничий фактор, його особливості. Економічна природа та специфіка земельної ренти
Земля як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст У. Петті ще у ХVІІ ст. підкреслював, що земля мати багатства. Земля – це засіб праці створений природою. Поняття “земля” як фактор виробництва має широкий зміст: земля є одночасно операційним базисом виробництва (в промисловості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною умовою сільськогосподарського виробництва (орні землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля – це основний засіб праці, і предмет праці.
В інших галузях (промисловості, будівництві) земля не бере безпосередньої участі у створенні продукту. Вона є лише простором в якому розміщується те чи інше виробництво. Особливістю землі є її родючість. Саме родючість люди використовують для виробництва необхідної продукції. На відміну від інших засобів виробництва земля не зношується і не замінюється. Більше того, за правильного використання її родючість суттєво підвищується.
Складовою аграрних відносин є рентні відносини, які виникають у зв’язку з виробництвом і привласненням додаткового продукту на основі використання землі.
Земельна рента як економічна категорія виражає відносини привласнення додаткового продукту власником землі у формі орендної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею орендна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу.
Земельна рента і орендна плата є загальною економічною основою будь-якого суспільства. Спочатку земельна рента виникла і розвивалася у формі традиційної земельної ренти. Виникнення підприємницьких виробничих відносин стало умовою існування сучасної земельної ренти. Проте земельна рента завжди є економічною основою реалізації власності на землю. Це доход, не пов’язаний з підприємницькою діяльністю; це частина додаткового продукту, який створюється сільськогосподарськими виробниками, що господарюють на землі. В сільському господарстві в процесі виробництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв’язку з цим в сільському господарстві крім суспільних факторів слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей. Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогосподарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з’ясування рентних відносин у сільському господарстві.

82. Земельна рента та її форми. Рівень земельної ренти. Ціна землі, її фактори
Земельна рента – це економічна форма реалізації земельної власності. Виділяють такі різновиди земельної ренти: диференційна, абсолютна, монопольна. Конкретною формою земельної ренти є орендна плата, яка включає ренту, процент на капіталовкладення, інші платежі.
Незалежно від форми власності на землю утворюється диференційна рента. Причиною її є монополія на землю як об’єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування відособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти.
Слід розрізняти дві форми диференційної ренти – першу і другу.
Перша диференційна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті продуктивнішої праці на кращих за родючістю і місцезнаходженням землях. Причиною виникнення цієї форми ренти є різниця в родючості та місцерозташуванні земель.
Друга диференційна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засобів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенсифікацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використовують кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторських доход.
Що є спільного для першої та другої диференційної ренти?
причина утворення – монополія на землю як на об’єкт господарювання.
основа виникнення – відмінність в родючості землі.
Взаємозв’язок диференційної першої та другої ренти полягає у тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки перша рента пов’язана з природною, а друга з економічною родючістю ґрунтів. Друга диференційна рента характеризує інтенсивний розвиток сільського господарства.
У країнах, де домінує приватна власність на землю і діє міжгалузева конкуренція, існує ще абсолютна рента (надлишок вартості сільськогосподарської продукції над ціною її виробництва). Абсолютна рента сплачується з усіх видів землі незалежно від її якості. Джерелом абсолютної ренти є додатковий продукт, який створюється не лише в сільському господарстві, а й в інших галузях виробництва – промисловості, торгівлі, будівництві тощо.
В країнах з різноманітними природними і кліматичними умовами крім диференційної та абсолютної ренти існує також монопольна рента. Умовами її утворення є обмеженість і невідтворюваність земель особливої якості чи певні кліматичні умови. Це виявляються в тому, що лише на даних землях, лише в даних природно-кліматичних умовах можливе виробництво сільськогосподарських культур з особливими якісними характеристиками. Оскільки виробництво такої продукції не може бути збільшене за рахунок залучення до сільськогосподарського обороту нових земель, а постійний і досить високий попит на цю продукцію не задовольняється, виникає можливість реалізувати її за монопольно високими цінами. Різниця між монопольно високою ціною продукту та економічними витратами і становитиме монопольну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.
Земельна рента за умов ринкової економіки виступає у формі орендної плати і процента за іпотечною заборгованістю.
Орендна плата включає ренту, процент на вкладений землевласником капітал та амортизаційні відрахування на цей капітал. Процент за іпотечною заборгованістю привласнюється банками, страховими компаніями, іншими фінансовими закладами. Їх право, як і право землевласника, на отримання ренти може продаватися, і земля в цьому разі набуває форми товару.
Ціна землі як продукту праці включає витрати на обробіток ґрунту на його покращення, тобто набуває нової якості, виступаючи вже, з одного боку ,як продукт праці хлібороба, а з іншого як результат функціонування таких факторів, як капітал та підприємницькі здібності. Ціна ж землі як продукту природи – поняття ірраціональне, оскільки земля не є продуктом людської праці. Водночас вона може використовуватися як засіб виробництва і предмет праці і приносити її власникові дохід у вигляді ренти. Економічними формами землі-капіталу виступає форма позичкового процента, а землі-матері – земельна рента.
Ціна землі = Земельна рента / Норма процента * 100.
Фактично ціна землі включає грошовий еквівалент витрат власника на її покращення і величну ренти. Фактично ціна землі коливається залежно від вартості заходів щодо її поліпшення, маси ренти, норми позичкового процента, співвідношення попиту і пропонування, очікуваної політики з регулювання аграрного сектора економіки тощо.

83. Аграрне виробництво в національній економіці. Форми господарювання і земельні відносини
В сучасних умовах виробництво продовольства та технічних культур ґрунтується на міжгалузевій виробничій системі. На всіх стадіях виробництва, постачання та збуту аграрної продукції активна роль належить транспортним фірмам, банкам, страховим компаніям тощо.
Аграрне виробництво – основа існування всього людства, адже людство потребує продукти харчування та технічні культури щодня та щохвилини. З поглибленням екологічних проблем та забрудненням навколишнього середовища в с/г все більшу роль починає відігравати капітал, направлений не лише на реалізацію с/г продукції та її доставку та збереження, а й на забезпечення реалізації програм екологічно чистого вирощування продукції.
Новий етап у відносинах між людьми з приводу як об’єкт економічних відносин пов’язаний із розвитком відтворювального господарства (обробкою землі та вирощування на ній певних культур). Відповідні відносини з приводу володіння та використання землі складаються при вилученні частини земельних площ із господарського обороту, наприклад для оборони країни. Таким чином формується власність на землю. З освоєнням землі об’єктами економічних відносин стають власне земля та її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси та ін.
Обмеженість земель потребує раціонального їх використання (доцільне використання природної родючості й продуктивності, а також їх підвищення внаслідок застосування інтенсивних технологій, раціонального поєднання культур, спеціалізації). Сукупність економічних відносин з приводу використання та привласнення отриманих на землі результатів праці формує аграрний устрій країни, який знаходить відображення в земельному кодексі країни. Основними елементами цього устрою є земельна власність і рентні відносини.
У більшості країн світу найбільш поширені форми в аграрному секторі – сімейні форми господарства. Відроджуються вони і в Україні та в інших країнах. Корінне питання – власність на землю. В Україні затверджена приватна власність на землю і на її основі деколективізація аграрної сфери. Тепер будь – який селянин, вправі затребувати свій земельний пай – стати фермером, віддати землю в оренду, продати, закласти. Колективні сільськогосподарські підприємства припиняють свою діяльність і на їхній основі виникають нові форми господарювання фермерські, орендні, агрофірми тощо.

84. Економічні функції держави. Головні напрямки, форми та методи макроекономічної політики
Реальна модель економічного устрою передбачає використання як ринкового механізму, що забезпечує ефективне функціонування економіки, так і державного механізму регулювання для вирішення низок проблем, від яких відмовляється ринок або ринкове вирішення яких для суспільства надто дороге.
Регулюючі функції держави в ринковій економіці зводяться до трьох основних функцій:
- законодавчої;
- стабілізуючої;
- розподільчої.
Законодавча функція передбачає, що держава розробляє систему економічних, соціальних та організаційно господарських законів і постанов, які створюють правові засади ринкової економіки, що є гарантом однакових прав і можливостей для усіх форм власності та господарювання. З метою захисту конкуренції як основної умови і регулятора ринкової економіки держава розробляє і реалізує антимонопольне законодавств. Це дає можливість суб’єктам ринкової економіки реалізувати свої інтереси, примушує їх діяти узгоджено і водночас не порушувати об’єктивних законів ринку.
Стабілізуюча функція полягає у підтриманні високого рівня зайнятості та цінової рівноваги, а також стимулюванні економічного зростання. З цією метою держава:
- визначає цілі, напрями і пріоритети економічного розвитку, виділяє відповідні ресурси для їхньої реалізації, використовує грошово-кредитні та бюджетно-податкові прийоми;
- бере на себе організацію пропозиції центральних грошей;
- забезпечує зайнятість і стабільний рівень цін, проводячи відповідну фіскальну і кредитно-грошову політику, спрямовану на запобігання інфляції та безробіттю.
Розподільча функція пов’язана з одного боку, з досягненням більш справедливого розподілу доходів у суспільстві, а з іншого – з більш ефективним розміщенням ресурсів у ринковій економіці. Для здійснення даної функції держава:
- здійснює перерозподіл коштів груп населення, що мають високі доходи, на користь непрацездатних і малозабезпечених проводячи відповідну фінансову і податкову політику, політику регулювання цін;
- встановлює і контролює реалізацію законодавства про встановлення мінімального розміру заробітної плати;
- бере на себе функцію забезпечення суспільними благами, у виробництві яких приватні та колективні суб’єкти не зацікавлені водночас без цих благ суспільство не може досягти благополуччя.
Важлива роль належить державі у регулюванні ЗЕД і валютного ринку, міграції капіталів і робочої сили, здійсненні контролю над платіжними балансами.
Отже, особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить макроекономічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.
До загальновизнаних цілей макроекономічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.

85.Податкова система, принципи її організації. Податки, їх види та функції
Податкова система – сукупність принципів оподаткування, окремих видів податків відповідних суб’єктів та об’єктів оподаткування у їх взаємодії, підпорядкованих законом розвитку та функціонування економічної системи. Складові податкової системи – податкова структура ( виражає комплекс взаємозв’язків між окремими типами (прямі, непрямі та ін.) та видами податків і податкова політика (спрямовує розвиток податкової системи відповідно до соціально-економічної мети суспільства й економічних законів). Об’єкти оподаткування-заробітна плата, прибуток (у формі підприємницького доходу, торговельного прибутку і земельної ренти), різні види майна (будинки , земля, споруди, автомобілі, цінні папери та ін.), спадщина й дарування. Основними принципами сучасної податкової системи є : 1) ефективність, що визначається регулюючою і стимулюючою функціями податків; 2) справедливість – передбачає недоцільність і неможливість перекладання податкового тягаря на бідні верстви населення і навіть частковий перерозподіл через механізм оподаткування частини національного доходу на користь найбідніших верств населення; 3) корисність – стягнені з працівників через податкову систему кошти мають повернутися до них у формі соціальних витрат; 4) оптимальне співвідношення міжекономічною ефективністю і справедливістю, що передбачає недоцільність надмірного перерозподілу національного доходу через податковий механізм (оскільки це гальмувало б інвестиції) або вилучення із зарпл. таких податків, які підривали зацікавленість безпосередніх працівників у зростанні продуктивності праці; 5) витрат на управління податковою системою мають бути мінімальними, саме управління повинно ґрунтуватися на раціональних законах, а механізм оподаткування – бути зрозумілим для основної маси платників; 6) стабільність та економічна обґрунтованість податків; 7) посилення стимулюючої та регулюючої функції за розгортання НТР, впровадження передових досягнень науки і техніки у виробництві.
Податки – це обов’язкові платежі фізичних та юридичних осіб до центрального і місцевого бюджетів, здійснювані у порядку і на умовах, що визначаються законодавчими актами тієї чи іншої країни. Податки можна класифікувати так:
за формою оподаткування – прямі і непрямі;
за об’єктом оподаткування - на доходи від споживання і на майно;
залежно від рівня державних структур, які встановлюють податки – загальнодержавні та місцеві;
за способом стягнення – розкладні та окладні.
Найбільшого значення набула класифікація податків на прямі та непрямі. Прямі – встановлюють безпосередньо щодо платника, це податки на їхні доходи та майно. Непрямі – це податки на споживання, тобто на товари та послуг. Прямі податки містять: особистий прибутковий податок, податок на прибуток корпорацій, на соціальне страхування і на фонд зарплати, майнові податки, в тому числі податки на власність.
Соціальні внески справляються з метою формування фондів соціального страхування – пенсійного, з безробіття тощо.
Функції податків: фіскальна, соціальна, регулююча.
Фіскальна функція полягає у формуванні ресурсів держави.
Соціальна функція полягає у регулюючій спрямованості збору та розподілу податків, застосуванні пропорційного, прогресивного, регресивного, пільгового оподаткування.
Регулююча функція полягає у встановленні і зміні системи оподаткування, визначення податкових ставок, наданні податкових пільг.

86. Макроекономіка: об’єкт, предмет і завдання вивчення. Методологічні засади макроекономіки
Макроекономіка є складовою частиною економічної науки.
Предметом макроекономіки виступає механізм функціонування усього народного господарства безвідносно до специфіки його окремих галузей, чинники, що визначають його зміни в короткочасній і довгостроковій перспективі, а також способи впливу на народногосподарські процеси з боку держави.
У даному визначенні фіксуються чотири головні особливості макроекономічного аналізу. По-перше, це об’єкт дослідження – економіка в цілому. По-друге, чинники, що впливають на економічний розвиток. Саме дія цих чинників викликає коливання економічної активності і супроводжується появою економічних проблем, що вимагають рішення. По-третє, наслідки дії зазначених чинників неоднакові у часі, тому макроекономіка розглядає їх у двох часових інтервалах. І нарешті, по-четверте, складовий елемент макроекономічного аналізу – розробка заходів економічної політики держави.
На відміну від мікроекономіки, макроекономіка піддає аналізу найбільш істотні взаємозв’язки в суспільному виробництві, абстрагуючись від особливостей поведінки окремих ринків. Якщо мікроекономіка дає відповідь на більш конкретні запитання (пов’язані, наприклад, з динамікою ринку сільськогосподарської продукції або ринку медичних послуг, або з особливостями розвитку ринку іноземної робочої сили), то макроекономіка, навпаки, абстрагуючись від цих особливостей, прагне пояснити глибинні причини, що викликають зміни в поведінці виробництва, темпів його зростання, підйоми і спади в економіці, вплив інфляції на виробництво і зайнятість, вплив міжнародних чинників на внутрішню економічну рівновагу і т. ін. Виявлені з допомогою такого абстрагування тенденції і закономірності дозволяють краще зрозуміти механізм функціонування економіки і взаємозв’язку між ринками товарів, праці, капіталу, а це полегшує розуміння особливостей поведінки конкретних ринків.
Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну. Найбільш повне і об’єктивне знання про механізм функціонування народного господарства можна отримати тільки спираючись на висновки і результати досліджень як в макроекономіці, так і на основі висновків мікроекономічного аналізу.

87. Оптимальне використання обмежених ресурсів – центральна проблема макроекономіки
Обмеженість виробничих ресурсів є однією з важливих передумов розвитку і формування ринку. Об’єктивною її основою є дія закону рідкості, знання якого дає можливість зрозуміти необхідність подолання суперечностей між зростанням потреб і обмеженістю виробничих ресурсів.
Як відомо, сутність будь-якого економічного закону показує причинно-наслідковий зв’язок певних економічних процесів.
Причиною існування закону рідкості є виникнення суперечності між безмежними потребами і обмеженістю виробничих ресурсів.
Безумовно, є такі потреби, які можна втамувати (наприклад, у деяких продуктах харчування, адже людина не може з’їсти більше, ніж потрібно для її організму). Проте кількість засобів існування під впливом розвитку продуктивних сил, спілкування людей весь час зростає. В цьому виявляється дія закону зростання потреб. Досить порівняти, що споживала людина понад 100 років тому і що входить до її споживчого кошика сьогодні. Відмінність досить значна. Перелік засобів споживання і надалі змінюватиметься і розширюватиметься.
Зростання людських потреб весь час наштовхується на обмеженість економічних ресурсів.
Економічні ресурси – це чинники виробництва. Економічні ресурси можна називати виробничими ресурсами.
Всі економічні ресурси мають загальну властивість: вони рідкісні, оскільки існують в обмеженій кількості.
Економічні ресурси мають ту особливість, що вони у процесі виробництва входять до вартості створюваного продукту.
Такі економічні ресурси, як засоби виробництва, мають не тільки встановлений або відомий кожному час фізичної та моральної зношеності, а й певне галузеве призначення. Виходячи з викладених ознак економічних ресурсів, до них не можна відносити гроші (грошові ресурси). Це особливий фінансовий ресурс.
Отже, процесом-причиною закону рідкості є наявність суперечності між безмежними потребами і обмеженими ресурсами.
Ця причина зумовлює такий процес-наслідок: необхідність подолання суперечності на основі певних форм створення ринку економічних ресурсів.
Обмеженість стосується не тільки засобів виробництва, а й трудових ресурсів, особливо кваліфікованої робочої сили.
У реальному економічному житті на один ресурс може бути кілька потреб, допустімо, з наявної кількості металу виробляти або танк, або комбайн. Можливості одночасного задоволення двох потреб з наявного ресурсу в багатьох випадках немає. Треба обирати, яку потребу задовольняти в першу чергу. Отже, обмеженість ресурсів становить дуже складну проблему: проблему вибору ресурсів для задоволення певної потреби.
Кількісне вираження економічного закону рідкості показує ступінь обмеженості економічних ресурсів, дає уявлення про реальні можливості подолання суперечності між зростанням потреб у певному ресурсі та його обмеженістю. Це можна зробити різними способами. Один з них такий: у кожний момент часу оптимальний ступінь задоволення потреб в економічних ресурсах можна з’ясувати за допомогою співвідношення між обсягом економічного ресурсу, який потрібний країні при цьому рівні продуктивних сил, і обсягом наявності цього ресурсу, що виробляється в країні. Якщо ступінь задоволення суспільством своїх потреб позначити Сз.п, обсяг економічного ресурсу, який потрібний для країни, - Оп, обсяг економічного ресурсу, що фактично є в наявності, -Оф, то ступінь задоволення потреб у цьому економічному ресурсі можна визначити за такою формулою:
Сз.п. = Оф / Оп
Механізм дії закону рідкості
Ця формула показує, по суті, величину обмеженості ресурсу.
Пізнання і використання економічного закону рідкості потребує для подолання суперечності між потребою і обмеженістю ресурсу розробки спеціальних заходів, орієнтованих на розвиток і ефективне використання продуктивних сил за рахунок застосування багатьох чинників.
Отже закон рідкості ресурсів є, по суті, законом обмеженості виробничих можливостей. І тому він вимагає від людини певної раціональної суб’єктивної поведінки з метою подолання обмеженості використання економічних ресурсів. При цьому слід зазначити, що закон рідкості ресурсів впливає на будь-який чинник виробництва: на знаряддя виробництва, предмети праці, на людину, що приводить в дію засоби виробництва.
Обмеженість деяких ресурсів потребує від людства активних пошуків їхніх замінників. Відомо, що природних алмазів уже не так багато. А потреба в них зростає, особливо для виготовлення алмазних інструментів, спеціальних доліт для буріння з метою пошуку нафти, газу, мінеральних вод тощо.
Важливим способом подолання суперечності між зростаючими потребами і обмеженими ресурсами є економічне використання їх.
Економія ресурсів, з одного боку, полягає в одержанні високого ефекту виробництва при наявних засобах і коштах, а з іншого – у зменшенні витрат засобів виробництва і коштів на одиницю продукції. В першому випадку економія ресурсів набуває форми принципу максимальності, а з другого – принципу мінімальності.
Економії ресурсів досягають завдяки запровадження ефективніших технологій виробництва, поліпшенню якості засобів праці. Коли у світі виникла криза економічних ресурсів, це зумовило появу більш економічних засобів праці (двигунів, що споживають менше пального при тій же потужності), побутової техніки (пральних машин, холодильників, електроплит тощо) з меншим використанням електроенергії.

88. Головні макроекономічні показники (проблема валоєвого і чистого доходів)
Система національних рахунків передбачає обчислення багатьох макроекономічних показників. Первинним із них є валовий випуск.
Валовий випуск (ВВ) – це сукупна ринкова вартість товарів та послуг, вироблених за рік резидентами країни в базових цінах.
Розрізняють два типи валового випуску: ринковий і неринковий. Ринковий ВВ включає: 1) товари і послуги, що реалізуються шляхом продажу або бартеру; 2) товари і послуги, що надаються працівникам як оплата праці в натуральній формі; 3) товари і послуги, що виробляються одним підрозділом даного підприємства, який знаходиться на самостійному балансі, і надаються іншим підрозділам цього ж підприємства для використання у виробництві; 4) готову продукцію і незавершене виробництво, які надходять у запаси матеріальних оборотних засобів у виробника і призначені для ринкового використання. Неринковий ВВ включає: 1) товари і послуги, що вироблені економічними одиницями для їх власного кінцевого споживання і нагромадження; 2) товари і послуги, що надаються безкоштовно іншим інституційним одиницям і суспільству в цілому; 3) продукцію і незавершене виробництво, що призначені для неринкового використання і надходять до запасів матеріальних оборотних коштів у виробника.
ВВ = РП + З1 – З2 ,
де РП – вартість реалізованої продукції; З1 – вартість продукції, що спрямована у запаси, включаючи і незавершене виробництво, за цінами на момент спрямування її у запаси; З2 – вартість продукції, що була використана із запасів, за цінами на момент її використання.
Центральне місце серед макроекономічних показників займає валовий внутрішній продукт. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік. Проміжне споживання: 1) витрати сировини, матеріалів, палива, енергії, насіння, кормів та ін.; 2) оплата робіт та послуг, що надаються іншими одиницями окремим одиницям або особам (ремонт, послуги транспорту, зв’язку, комунальні послуги тощо); 3) витрати на відрядження у частині оплати проїзду і готелів та ін.
Для обчислення ВВП використовують три методи:
1. Виробничий: ВВП = ( (ВВ – МВ) + (ПП – С) , де
ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – прибуткові податки; С – субсидії
2. Метод кінцевого використання (за витратами): ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ СВ – споживчі витрати домашніх господарств (населення); ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки; ДЗ – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб; ЧЕ – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів і послуг (ЧЕ=Е-Ім)
3. Розподільчий метод (за доходами): ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С) ЗП – заробітна плата; ВКП – валовий корпоративний прибуток (він розподіляється на: податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений прибуток (НрП) ); ЗД – змішаний доход, тобто доход некорпоративного бізнесу; НП – неприбуткові податки; С –субсидії; (НД-С) – чисті неприбуткові податки.
Існує ряд похідних показників, які можуть бути розраховані на основі ВВП.
Чистий внутрішній продукт: ЧВП = ВВП – А, де А – амортизація поточного року.
Валовий національний доход: ВНД = ВВП + ЧПДз, де ЧПДз – чисті зовнішні первинні доходи, які отримані резидентами даної країни від інших країн. Валовий наявний національний доход (ВНДн): ВНДн = ВНД + ЧПТз , де ЧПТз – чисті поточні зовнішні трансферти.
Особистий доход (ОД): ОД = (ЗП – ВСФ) + Р + ЧВ + Д + ЗД +СТв + ЧСТз ВСФ – відрахування у соціальні фонди; Р –рента; ЧВ – чистий відсоток; Д –дивіденди; ЗД – змішаний доход; СТв – внутрішні соціальні трансферти; ЧСТз – чисті зовнішні соціальні трансферти.
Безподатковий доход (БД): БД = ОД + ОП , ОП – особисті податки.

89. Сукупний попит і сукупна пропозиція (проблеми макро- економічної рівноваги)
Сукупний попит – це реальний обсяг національного виробництва, який споживачі, фірми і уряд можуть купити за кожного рівня цін.
Сукупна пропозиція – кількість створених матеріальних благ і послуг, які виробники при кожному можливому рівні цін пропонують на ринку.
Взаємодія та взаємозв’язок між сукупним попитом (AD) та сукупною пропозицією (AS) здійснюється через систему цін.
Точка перетину кривої сукупного попиту та кривої сукупної пропозиції – це точка рівноваги. Вона визначає рівноважний рівень цін (Pa) та рівноважний реальний обсяг раціонального виробництва (Qa).
Існують три варіанти макрорівноваги:
Якщо сукупний попит змінюється в межах кейнсіанського відрізка, то зростання попиту приводить до зростання реального обсягу національного виробництва і зайнятості при сталих цінах.
Якщо сукупний попит зростає на проміжному відрізку, то приводить до зростання реального обсягу національного виробництва, рівня цін та зайнятості.
Якщо сукупний попит зростає на класичному відрізку, то приводить до інфляційного зростання цін та номінального ВНП при незмінному обсязі реального ВНП (оскільки він не може зростати за межі рівня “повної зайнятості”).


РЦ Сукупна пропозиція


Рівноважний А
рівень
цін
Сукупний попит
ВВП
Рівноважний
обсяг випуску
Отже, макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.
Класична теорія макроекономічної рівноваги.
Існувала в економічній теорії до 30-х р. р. ХХ ст. Представниками є А. Сміт і Д. Рікардо. Класики вважали, що ринкова система являє собою механізм, який автоматично забезпечує необхідний обсяг виробництва і рівень зайнятості. Порушення рівноваги виникає внаслідок неекономічних факторів: війни, політичної нестабільності. В даних умовах найкраща економічна політика – це повне невтручання держави в економіку.
Основне положення класичної теорії полягає в тому, що рівень витрат завжди є достатнім, щоб купити всю продукцію, створену при повній зайнятості. Це положення засноване на законі Ж.-Б. Сея: дохід, що створюється виробництвом товарів в точності дорівнює вартості вироблених товарів. Іншими словами, сума пропозицій повинна дорівнювати сумі попитів.
Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги.
Була сформована у 30-х р. р. ХХ ст. Кейнс стверджував, що для ринкової економіки характерна не рівновага, а відсутність саморегуляції, і тому вона не гарантує повної зайнятості ресурсів.
Кейнс дійшов висновку, що для ефективного функціонування економіки необхідно втручання держави. Він вважав пропозицію стабільним елементом і представляв її у вигляді прямої, а попит – нестабільним елементом, який можна представити у вигляді кривої. Основним фактором, що визначає обсяг виробництва, є величина сукупних витрат (С + S = затрати на споживання + затрати на заощадження). Крім цього, впливають фактори інвестицій, норма чистого прибутку і реальна відсоткова ставка. Саме попит є основним дестабілізуючим фактором, і його необхідно регулювати. Підтримувати попит Кейнс пропонував за допомогою мультиплікатора, який дозволяє пов’язати одиницю зміни ефективного попиту зі зміною інвестицій.
Загальна формула мультиплікатора має наступний вигляд: ( = (J ( (І, де
( J – величина доходу, що використовується;
( І – величина інвестицій.
Сучасні моделі макроекономічної рівноваги.
Базуються на основі міжгалузевих балансів, теоретичну основу яких складає модель В. Леонт’єва “Витрати-випуск”. Баланс представляє собою “шахову” таблицю, в якій по горизонталі відображаються дані про випуск продукції в окремих галузях, а по вертикалі – витрати на виробництво продукції по галузям. Аналіз цих даних дозволяє визначити динаміку суспільного виробництва, тенденції економічного розвитку окремих галузей та прогнозувати ці дані на перспективу.

90. Сукупний попит: фактори, що визначають криву сукупного попиту
Сукупний попит – це модель, що показує реальний об’єм національного виробництва, який споживачі підприємства та уряд здатні купити при будь-якому можливому рівні цін. При рівних інших умовах чим нижче рівень цін, тим більшу частину реального об’єму національного виробництва захочуть купити споживачі в середині країни, підприємства, уряд та іноземні покупці. І навпаки, чим вище рівень цін - тим менше об’єм національного продукту, який вони забажають придбати. Таким чином залежність між рівнем цін і реальним об’ємом національного виробництва на який є попит є зворотна або від’ємна.

Траєкторія кривої сукупного попиту визначається іншими факторами.
По-перше, ефектом ставки процента, який передбачає, що траєкторія кривої сукупного попиту визначається впливом змінюваного рівня цін на процентну ставку, а, отже, на споживчі видатки і інвестиції. Іншими словами, коли рівень цін підвищується, підвищується і процентна ставка, а зростання процентної ставки у свою чергу призводить до скорочення споживчих видатків та інвестицій.
По-друге, ефектом багатства, коли за вищого рівня цін реальна вартість, або купівельна спроможність, нагромаджених фінансових активів зменшується. Населення реально стає біднішим і змушене скорочувати свої видатки.
По-третє, ефектом імпортних закупівель, який полягає в тому, що підвищення цін в певній країні спричиняє зменшення сукупного попиту на вітчизняні товари і послуги, і навпаки, зниження рівня цін у певній країні обумовлює скорочення її імпорту та розширення експорту. Це все супроводжується збільшенням чистого обсягу експорту і сукупного попиту даної країни.
На сукупний попит впливають також нецінові фактори. До них належать: зміни споживчих видатків (добробут споживача, його сподівання, заборгованість, податки); зміни інвестиційних видатків (процентна ставка, очікувані прибутки від інвестицій, податки з підприємств, технологія, надлишкові потужності); зміни державних видатків; зміни видатків на чистий обсяг експорту (національний доход зарубіжних країн, валютні курси).
Усі ці нецінові фактори так чи інакше впливають на реальний обсяг продукту, який можуть купити споживачі, уряд і зарубіжна покупці за конкретного рівня цін. Зміни нецінових факторів сукупного попиту викликають переміщення кривої сукупного попиту.

91. Споживання, заощадження та інвестиції.
Головним елементом сукупних витрат є споживчі витрати (СВ), або споживання – це витрати домашніх господарств на придбання споживчих товарів і оплату послуг для задоволення особистих потреб. Основні елементи споживання поділяються на три групи: товари поточного споживання (харчування, одяг, енергія тощо); товари тривалого споживання (предмети побуту, транспортні засоби тощо); послуги (житло, освіта, охорона здоров’я, відпочинок, ін.).
На величину споживчих витрат впливає багато факторів. Серед них головним є безподатковий доход (БД), або доход, що залишається у домашніх господарств після сплати податків, яким вони можуть вільно розпоряджатися. Але не весь безподатковий доход витрачається на споживання. Певна його частина заощаджується (З). Заощадження – це та частка особистого безподаткового доходу, яка не споживається, тобто: З = БД – СВ (1).
Залежність споживання та заощадження від доходу називається схильність до споживання та заощадження. Розрізняють середню та граничну схильність до споживання та заощадження. Середньою схильністю до споживання (ССС) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на споживання (у %):13 EMBED Equation.3 141513 EMBED Equation.3 1415 (2). Середньою схильністю до заощадження (ССЗ) називають частку безподаткового доходу, що спрямовується на заощадження (у %): 13 EMBED Equation.3 1415 (3). Оскільки БД = СВ + З, то ССС +ССЗ = 100 % або 1 (4)
Гранична схильність до споживання (ГСС) та заощадження (ГСЗ) показує, яка частка додаткового доходу спрямовується на додаткове споживання або заощадження: 13 EMBED Equation.3 1415 (5) , 13 EMBED Equation.3 1415 (6). Сума граничних схильностей до споживання та заощадження за умов будь-якої зміни у безподатковому доході завжди дорівнює 100 % або 1.
Всі інші фактори споживання та заощадження, крім доходу, називаються недоходними факторами. До недоходних факторів споживання і заощадження відносяться: багатство, податки, рівень цін, відрахування на соціальне страхування, очікування, споживча заборгованість, відсоткова ставка. Використовуючи формули (5) і (6) і враховуючи недоходні фактори споживання і заощадження , можна записати: 13 EMBED Equation.3 1415; 13 EMBED Equation.3 1415, де СВа, За – автономне споживання, заощадження, яке не залежить від доходу , а змінюється лише під впливом недоходних факторів.
Інвестиції – це другий після споживання компонент сукупних витрат. Інвестиції розподіляються на три основні групи: інвестиції в основний капітал (в основні виробничі фонди: машини, обладнання ін.); в житлове будівництво (витрати на підтримку житлового фонду, будівництво нового житла); збільшення запасів ( резерви сировини, напівфабрикатів на стадії незавершеного виробництва або готових виробів). Загальний обсяг інвестицій визначається як валові інвестиції. Вони розподіляються на дві групи: одна частка спрямовується на збільшення основного капіталу, інша – на відшкодування його зношення (на амортизацію). Валові інвестиції визначаються: 13 EMBED Equation.3 1415, де ВІ – валові інвестиції, ЧІ – чисті інвестиції; dК = А; d – коефіцієнт амортизації; К – вартість об’єктів основного капіталу; t – поточний рік. При цьому ЧІ = Кt+1 – Кt .Можна вивести таку залежність: ВІ = Кt+1 – (1 – d)/ Кt .
Сукупний попит на інвестиції залежить від очікуваної норми чистого прибутку (ОНЧП) і відсоткової ставки (ВС).
13 EMBED Equation.3 1415
Фірми інвестують з метою одержання чистого прибутку (ЧП). Інвестиції будуть приносити чистий прибуток лише тоді, коли на одиницю інвестиційних витрат підприємство матиме більші прибутки в кожному наступному році, тобто якщо зростає капіталовіддача.
13 EMBED Equation.3 1415, де ЧП – чистий прибуток; (ВВ – приріст валового випуску, викликаний чистими інвестиціями; (ПВ- приріст поточних витрат; (ПП – приріст податку на прибуток.


92. Валовий внутрішній продукт: поняття, принципи, методи підрахунку
Центральне місце серед макроекономічних показників займає валовий внутрішній продукт. Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це сукупна ринкова вартість кінцевої продукції та послуг, що вироблені резидентами країни за рік.
Для обчислення ВВП використовують три методи:
1. Виробничий: ВВП = ( (ВВ – МВ) + (ПП – С) , де
ВВ – валовий випуск окремих галузей; МВ – матеріальні витрати окремих галузей; ПП – прибуткові податки; С – субсидії
2. Метод кінцевого використання (за витратами): ВВП = СВ + ВІ + ДЗ + ЧЕ СВ – споживчі витрати домашніх господарств (населення); ВІ – валові внутрішні інвестиції приватного сектора економіки; ДЗ – державні закупки товарів і послуг з метою задоволення загальносуспільних потреб; ЧЕ – чистий експорт, тобто різниця між експортом і імпортом товарів і послуг (ЧЕ=Е-Ім)
3. Розподільчий метод (за доходами): ВВП = ЗП + ВКП + ЗД + (НП – С) ЗП – заробітна плата; ВКП – валовий корпоративний прибуток (він розподіляється на: податок на корпоративний прибуток (ПКП), дивіденди (Д) та нерозподілений прибуток (НрП) ); ЗД – змішаний доход, тобто доход некорпоративного бізнесу; НП – неприбуткові податки; С –субсидії; (НД-С) – чисті неприбуткові податки.
Розрізняють реальний і номінальний ВВП
Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, що вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва.
Номінальний ВВП = сума ріgі, де
Gі = обсяг виробництва і-того товару в поточному році
Рі = ціна і-того товару в поточному році
Таким чином, виходячи з формули, ми бачимо, що на номінальний ВВП впливає:
динаміка обсягу виробництва
динаміка рівня цін
Реальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва
Реальний ВВП= сума РоGі, де
Ро = ціна і-того товару в базовому році
Реальний ВВП = Номінальний ВВП/Ір, де
Ір – індекс цін
Якщо величина індексу менша за одиницю, то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, що називається іновлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.
Для здійснення названих коригувань використовують цінові індекси Лаопейреса, Пааше і Фішера.

93. Національне рахівництво. Система національних рахунків та її показники
Міжнародна статистика використовує стандартну систему рахунків ООН. Вона допомагає вивченню економіки через систему взаємопов’язаних показників з використанням балансового методу та застосуванням подвійного запису.
Система національних рахунків (далі – СНР) – це узгоджена система збору, опису та ув’язування основних потоків статистичної інформації. Вона дає поетапну характеристику економічних процесів для всіх секторів економіки (підприємств, фінансових установ, домашнього господарства, органів державного управління). Взаємозв’язки між секторами охоплюють усі види операцій з товарами та послугами, доходами та витратами. Результатом є створення взаємопов’язаної системи рахунків. Основні рахунки наступні: рахунок виробництва; рахунок утворення доходів; рахунок розподілу доходів; рахунок використання доходів; рахунок капіталу; фінансовий рахунок.
СНР заснована на розмежуванні внутрішньої, зовнішньої та національної економіки. СНР передбачає:
відокремлений облік фінансових і перерозподільчих потоків;
вартісну оцінку;
реєстрацію доходів та витрат за методом подвійного запису;
замкненість системи.
За допомогою СНР можна виміряти обсяг виробництва і фактори, які впливають на економіку, такі, як: ВВП, ВНП, ЧНП, національний дохід, особистий дохід.
Сектор економіки – це сукупність економічних агентів, які діють в одному виді діяльності.
Підприємства – це установи, які займаються виробництвом товарів та послуг для ринку з метою одержання прибутку.
Фінансові установи – це організації, що здійснюють посередництво, перерозподіляють фінанси між секторами економіки (банки, страхові компанії, пенсійні фонди).
Домашнє господарство – це фізичні особи, які споживають товари та послуги, забезпечують усі сектори факторами виробництва.
Уряд країни – виконує економічні функції, здійснює управління, надає послуги у сфері освіти, охорони здоров’я, неринкові послуги та функціонує за рахунок державного бюджету.

94. Проблеми циклічності і економічного зростання в макроекономіці
Функціонування ринкової економіки, як будь-якої економічної системи, не є рівномірним і безперервним. Економічне зростання час від часу чергується з процесами застою та спаду обсягів виробництва, тобто зниженням усієї економічної (ділової активності). Такі періодичні коливання свідчать про циклічний характер економічного розвитку.
Циклічність – це об’єктивна форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого. Характерна риса циклічності – рух економіки не по колу, а по спіралі.
Цикл – це період розвитку економіки від початку однієї кризи до наступної. Економічний цикл включає такі фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення.
Криза – це різке порушення існуючої економічної рівноваги внаслідок диспропорції у процесі відтворення, що різко зростають. Відбувається зниження попиту на товари і виникнення надлишку їх пропонування. Труднощі зі збутом призводять до скорочення виробництва та зростання безробіття.
Депресія – це фаза циклу, яка виявляється у застої виробництва. На цій фазі відбувається проте відтворення ,виробництво не збільшується, проте, і не зменшується.
Пожвавлення – це фаза відновлення, яка розпочинається з незначного зростання обсягу виробництва (у відповідь на зростання попиту) і помітного скорочення безробіття.
Піднесення (зростання) – це така фаза циклу, коли обсяг виробництва перевищує обсяг попереднього циклу і зростає великими темпами.
Причини економічних циклів такі:
циклічні коливання зумовлені специфікою сфери обігу – розбіжністю у часі актів продажу товарів, послуг і оплати за них;
головна причина спаду – це суперечність між суспільним характером виробництва і приватною формою привласнення його результатів;
цикл зумовлюється співвідношенням оптимізму і песимізму в економічній діяльності людей;
цикл – результат технічних нововведень, що вимагає зростання інвестицій, а останні й спричиняють піднесення виробництва;
циклічність зумовлюється надлишком заощаджень і нестачею інвестицій у виробництво;
причиною циклів є невідповідність між наявним грошовим капіталом і його пропонуванням.
Економічне зростання – це збільшення обсягів реального ВВП в одному періоді порівняно з іншим. Економічне зростання являє собою зростаючу здатність економіки до реалізації своїх виробничих можливостей. Сукупність економічного зростання полягає у розширеному відтворенні тих самих товарів і послуг з використанням незмінної технології.
На відміну від економічного зростання, економічний розвиток можна визначити як перехід від одного стану економіки до іншого, коли в новому періоді не тільки збільшується виробництво тих самих товарів і послуг, що вже вироблялися раніше, а й виробництво нових товарів і послуг з використанням нових технологій порівняно з минулим періодом.
Економічне зростання і економічний розвиток тісно взаємопов’язані. Але економічне зростання може відбуватися і за умов відсутності економічного розвитку, в той час як економічний розвиток без економічного зростання неможливий. Економічне зростання становить зміст розвитку, є його складовою частиною.
Основним показником, що вимірює економічне зростання і економічний розвиток, є реальний ВВП, та реальний ВВП на душу населення.
За типами розрізняють:
- екстенсивний тип економічного зростання (збільшення обсягів виробництва досягається за рахунок використання більшої кількості виробничих ресурсів, тобто середня продуктивність праці в суспільстві не змінюється);
- інтенсивний тип економічного зростання (характеризується тим, що приріст виробництва забезпечується за рахунок застосування більш досконалих факторів виробництва, тобто за рахунок підвищення їхньої продуктивності).
У здійсненні важко розмежувати один тип економічного зростання від іншого. В реальному процесі розширеного відтворення вони співіснують, поєднуються. Тому можна говорити про переважно інтенсивний або екстенсивний тип. Під час переходу від одного типу до іншого відбувається уповільнення темпів економічного зростання, але при цьому активізуються структурні зрушення. Негативним слід вважати таке падіння темпів економічного зростання, яке супроводжується консервацією структури відтворення в умовах незбалансованої економіки і тому обумовлює уповільнення динаміки суспільного виробництва.
Основними джерелами інтенсивного економічного зростання є підвищення ефективності живої праці, її продуктивності; підвищення ефективності уречевленої праці на основі зростання віддачі функціонуючої техніки, технології, засобів праці в цілому, їх принципового оновлення та зниження витрат предметів праці на одиницю виробленого продукту.

95. Макроекономічна теорія рівноваги
Макроекономічна рівновага – це такий стан національної економіки, при якому використання обмежених ресурсів для створення товарів і послуг та їх розподіл між членами суспільства збалансовані.
Збалансованість передбачає наявність пропорційності між:
ресурсами та їх використанням;
попитом і пропозицією;
виробництвом і споживанням;
матеріальними і фінансовими ресурсами.
Макроекономічна рівновага передбачає рівність сукупного попиту і пропозиції. Але в реальній практиці вони можуть змінюватися в різних напрямах, при цьому також змінюються ціни і обсяги виробництва. Разом з ними змінюється і національний дохід. Але його зміни при одночасних коливаннях цін і обсягів виробництва визначити достатньо складно. Представники економічної теорії по-різному оцінюють можливість досягнення макроекономічної рівноваги.
Класична теорія макроекономічної рівноваги.
Існувала в економічній теорії до 30-х р. р. ХХ ст. Представниками є
А. Сміт і Д. Рікардо. Класики вважали, що ринкова система являє собою механізм, який автоматично забезпечує необхідний обсяг виробництва і рівень зайнятості. Порушення рівноваги виникає внаслідок неекономічних факторів: війни, політичної нестабільності. В даних умовах найкраща економічна політика – це повне невтручання держави в економіку.
Основне положення класичної теорії полягає в тому, що рівень витрат завжди є достатнім, щоб купити всю продукцію, створену при повній зайнятості. Це положення засноване на законі Ж.-Б. Сея: дохід, що створюється виробництвом товарів в точності дорівнює вартості вироблених товарів. Іншими словами, сума пропозицій повинна дорівнювати сумі попитів.
Недоліки закону Сея полягали у відсутності гарантій того, що весь дохід витрачається на споживання. Заощадження не знаходили відображення в попиті. Це викликало порушення потоків доходів і витрат, попит відставав від пропозиції, і виникало перевиробництво. Але класики вважали, що кожне заощадження обов’язково буде інвестовано, а одним із головних факторів стимуляції росту інвестицій є відсоткова ставка, яка відновлює рівновагу, коли заощадження не дорівнюють інвестиціям.
Кейнсіанська теорія макроекономічної рівноваги.
Була сформована у 30-х р. р. ХХ ст. Кейнс стверджував, що для ринкової економіки характерна не рівновага, а відсутність саморегуляції, і тому вона не гарантує повної зайнятості ресурсів.
Кейнс дійшов висновку, що для ефективного функціонування економіки необхідно втручання держави. Він вважав пропозицію стабільним елементом і представляв її у вигляді прямої, а попит – нестабільним елементом, який можна представити у вигляді кривої. Основним фактором, що визначає обсяг виробництва, є величина сукупних витрат (С + S = затрати на споживання + затрати на заощадження). Крім цього, впливають фактори інвестицій, норма чистого прибутку і реальна відсоткова ставка. Саме попит є основним дестабілізуючим фактором, і його необхідно регулювати. Підтримувати попит Кейнс пропонував за допомогою мультиплікатора, який дозволяє пов’язати одиницю зміни ефективного попиту зі зміною інвестицій.
Загальна формула мультиплікатора має наступний вигляд: ( = (J ( (І, де ( J – величина доходу, що використовується;
( І – величина інвестицій.
Сучасні моделі макроекономічної рівноваги.
Базуються на основі міжгалузевих балансів, теоретичну основу яких складає модель В. Леонт’єва “Витрати-випуск”. Баланс представляє собою “шахову” таблицю, в якій по горизонталі відображаються дані про випуск продукції в окремих галузях, а по вертикалі – витрати на виробництво продукції по галузям. Аналіз цих даних дозволяє визначити динаміку суспільного виробництва, тенденції економічного розвитку окремих галузей та прогнозувати ці дані на перспективу.

96. Макроекономічна політика (проблеми макроекономічної нерівноваги)
Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними формами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, антициклічна, кадрова, зовнішньоекономічна та ін., їх доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.
Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить макроекономічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.
Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.
Макроекономічна політика пострадянських країн починалася з формування науково обґрунтованих економічних програм. В Україні після проголошення її державної незалежності було прийнято більше 10 таких програм, у т.ч. програма, розроблена в 1994, в якій було враховано рекомендації міжнародних фінансових організацій. Згідно з нею Україна мала досягти фінансової стабілізації за 35 років, відтак упродовж 510 років розвинути ринкові структури й розпочати структурні зміни в економіці, завершивши їх через 1020 років. На першому етапі її здійснення для забезпечення фінансової стабілізації здебільшого використовувалися суто монетаристські методи, що за ігнорування інших цілей (скорочення безробіття, відсутності структурних реформ та ін. ) призвело до значного руйнування народного господарства (у 199496 виробництво скоротилося на 40%, занепали сільське господарство, наука, освіта). Фінансова стабілізація виявилася ілюзорною, оскільки базувалися на штучному обмеженні грошової маси в обігу (порушенні вимог законів грошового обігу), що стало найважливішим чинником кризи неплатежів, заборгованості із заробітної плати разом з майже тотальною лібералізацією цін (держава контролювала лише до 10% цін), зовнішньоекономічної діяльності (90% товарів на внутрішньому ринку були імпортними, що блокувало реалізацію товарів вітчизняного виробництва), штучного стримування заробітної плати, а отже платоспроможного попиту населення, руйнування державного управління народним господарством (за переважання державного сектора у 199496), тотальної приватизації та ін. Загалом у 199199 ВВП скоротився майже у 5 разів (валова продукція сільського господарства у 1999 становила 49% від рівня 1990), реальні доходи населення зменшилися приблизно у 6 разів (у 1990 середньодушовий дохід 2115 крб. на рік, у 1999 1232 грн. за значної поляризації населення), селян у 810 разів. Частка базових галузей зросла з 25,6 до 59%. Це призвело до різкого збільшення зовнішнього боргу України, посилення процесу перетворення її на сировинний додаток.

97. Макроекономічна теорія, макроекономічна політика і практика
Макроекономічна теорія є складовою частиною економічної науки.
Предметом макроекономічної теорії виступає механізм функціонування усього народного господарства безвідносно до специфіки його окремих галузей, чинники, що визначають його зміни в короткочасній і довгостроковій перспективі, а також способи впливу на народногосподарські процеси з боку держави.
У даному визначенні фіксуються чотири головні особливості макроекономічного аналізу. По-перше, це об’єкт дослідження – економіка в цілому. По-друге, чинники, що впливають на економічний розвиток. Саме дія цих чинників викликає коливання економічної активності і супроводжується появою економічних проблем, що вимагають рішення. По-третє, наслідки дії зазначених чинників неоднакові у часі, тому макроекономіка розглядає їх у двох часових інтервалах. І нарешті, по-четверте, складовий елемент макроекономічного аналізу – розробка заходів економічної політики держави.
На відміну від мікроекономіки, макроекономіка піддає аналізу найбільш істотні взаємозв’язки в суспільному виробництві, абстрагуючись від особливостей поведінки окремих ринків. Якщо мікроекономіка дає відповідь на більш конкретні запитання (пов’язані, наприклад, з динамікою ринку сільськогосподарської продукції або ринку медичних послуг, або з особливостями розвитку ринку іноземної робочої сили), то макроекономіка, навпаки, абстрагуючись від цих особливостей, прагне пояснити глибинні причини, що викликають зміни в поведінці виробництва, темпів його зростання, підйоми і спади в економіці, вплив інфляції на виробництво і зайнятість, вплив міжнародних чинників на внутрішню економічну рівновагу і т. ін. Виявлені з допомогою такого абстрагування тенденції і закономірності дозволяють краще зрозуміти механізм функціонування економіки і взаємозв’язку між ринками товарів, праці, капіталу, а це полегшує розуміння особливостей поведінки конкретних ринків.
Макроекономіка і мікроекономіка, маючи певні відмінності, доповнюють одна одну. Найбільш повне і об’єктивне знання про механізм функціонування народного господарства можна отримати тільки спираючись на висновки і результати досліджень як в макроекономіці, так і на основі висновків мікроекономічного аналізу.
Макроекономічна політика - політика уряду, спрямована на регулювання економіки в цілому з метою забезпечення її стабільності та динамічного розвитку. Основними факторами макроекономічної політики є кредитна, податкова, грошова, інвестиційна, інноваційна, фінансова, структурна, промислова, наукова, аграрна, кадрова та ін. ЇЇ доповнюють соціальна, екологічна, а також такі форми державного макроекономічного регулювання, як правове та адміністративне.
До загальновизнаних цілей макроекономічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної

98. Сукупна пропозиція: чинники й детермінатори сукупної пропозиції
Сукупна пропозиція - це обсяг товарів та послуг, який фірми готові виробляти та продавати протягом року за кожного рівня цін (та інших сталих умов). Крива сукупної пропозиції (АS) показує обсяг реального національного виробництва за кожного можливого рівня цін при незмінних інших умовах . Крива сукупної пропозиції відображає динаміку витрат виробництва на одиницю продукції у зв’язку зі зміною рівня цін. Для короткострокового періоду (декілька місяців або років) розглядаємо короткострокову криву сукупної пропозиції. Для довгострокового періоду (декілька років, десятиліття або більше) розглядається довгострокова крива сукупної пропозиції, яка зображується вертикальною лінією. Це означає, що підвищення цін не викликає збільшення обсягу національного виробництва у довгостроковому періоді.
Сукупна пропозиція в основному залежить від потенційного обсягу виробництва. Потенційний ВНП це такий реальний обсяг ВНП, який виробляється в країні за умов повної зайнятості, тобто коли фактична норма безробіття дорівнює природному рівню безробіття Найновіші дослідження оцінюють природний рівень безробіття приблизно 6% робочої сили
Сучасна економічна наука розглядає узагальнену криву сукупної пропозиції (АS).
1. Горизонтальний - (кейнсіанський) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах неповної зайнятості за постійних цін (депресивний стан економіки);
2. Проміжний - (вихідний) відрізок показує зміни в обсязі виробництва в умовах, що наближуються до повної зайнятості, коли збільшення реального ВНП супроводжується підвищенням рівня цін;
3. Вертикальний - (класичний) відрізок показує зміни в обсязі ВНП за умов повної зайнятості, коли рівень фактичного безробіття дорівнює природному безробіттю і додаткового зростання реального ВНП не відбувається, а спостерігається інфляційне зростання цін.
Цінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.
Зміна процентної ставки;
Зміна рівня цін.
Під дією цінових факторів зміни в сукупній пропозиції зображується рухом за кривою сукупної пропозиції (АS). Нецінові фактори, що визначають сукупну пропозицію.
- Зміна цін на ресурси:
а) наявність власних ресурсів; б) ціни на імпортні ресурси; в) співвідношення на ринку національних та імпортних ресурсів.
- Зміни економіко-правових норм: а) податки з підприємств та субсидії; б) державне регулювання.
- Зміни в продуктивності праці.
Під дією нецінових факторів крива сукупної пропозиції АS перемішується:
а) вліво вгору, коли сукупна пропозиція скорочується а результаті зростання витрат виробництва;
б) вправо вниз, коли сукупна пропозиція зростає.

99. Кредитно-грошова політика
Основною метою грошово-кредитної системи є досягнення загального рівня виробництва , що характеризується повною зайнятістю і відсутністю інфляції. Кредитно-грошова політика полягає в зміні пропозиції грошей з метою стабілізації сукупного обсягу виробництва, зайнятості і рівня цін. Під час економічного спаду кредитно-грошова політика полягає у збільшенні грошової пропозиції для стимулювання витрат, а під час інфляції, навпаки,- в обмеженні пропозиції грошей для обмеження витрат.
Отже, грошово-кредитне регулювання має антиінфляційне спрямування і є виразом монетарної політики.
Посилення контролю держави над грошовою і кредитною системами визначається тим, що їй належить центральний банк країни, який володіє монопольним правом емісії грошей і регулювання їх кількості. Тим самим забезпечується можливість використання кредитно-грошової системи для впливу на банківські операції як підприємців, так і всього населення.
Найважливішими інструментами грошово-кредитної політики є регулювання грошової маси і рівня банківського проценту. Перше забезпечується так званими операціями на відкритому ринку і резервною нормою покриття комерційних банків, друге - обліковою процентною ставкою. Зрештою, і через рівень банківського проценту регулюється грошова маса. Операції на відкритому ринку дозволяють регулювати грошову емісію, насамперед готівки. Під названим терміном передбачається купівля і продаж державних облігацій на відкритому ринку.
До загальних методів реалізації грошово-кредитної політики належать: 1) політика облікової ставки; 2) операції на відкритому ринку; 3) зміна норм обов’язкових резервів.
Політика облікової ставки це регулювання оплати (процента) за позики, які центральний банк надає комерційним банкам, що впливає на їхню здатність розширювати кредитні операції. Це інструмент прямого регулювання грошово-кредитного обігу. Виявляється у змінах облікової ставки відповідно до кон’юнктурних коливань економіки.
За проведення політики “дорогих грошей” центральний банк має на меті зменшити обсяг рефінансування кредитних установ, а тому підвищує облікову ставку. Позики центрального банку для комерційних банків стають дорожчими і відповідно дорожчають кредити, що надаються комерційними банками. У результаті скорочуються кредитні вкладення в економіку та гальмується зростання виробництва.
За політики “дешевих грошей” метою центрального банку є полегшення доступу комерційних банків до рефінансування, у зв’язку з чим облікова ставка знижується. Це, у свою чергу, стимулює розширення кредитних операцій банків, що сприяє прискоренню темпів економічного зростання.
Операції на відкритому ринку полягають у купівлі або продажу центральним банкам цінних паперів з метою впливу на ресурси комерційних банків. Застосовуються для проведення експансивної (купівля) чи рестрикційної (продаж) грошової політики.
Основними видами цінних паперів, з якими проводять операції на відкритому ринку, є казначейські векселі, безпроцентні казначейські зобов’язання, облігації державних позик уряду і місцевих органів влади, облігації окремих приватних компаній, допущені до біржової торгівлі, а також деякі інші першокласні короткострокові цінні папери. Найчастіше центральні банки використовують державні боргові зобов’язання.
Проводячи рестрикційну кредитну політику, центральний банк продає на ринку цінні папери, списуючи відповідні суми з резервних або кореспондентських рахунків комерційних банків, що купують ці папери. При цьому скорочується обсяг ресурсів, які банки можуть використовувати для кредитування економіки, що відбивається на розмірах грошової маси. Експансіоністська грошово-кредитна політика, навпаки, передбачає купівлю центральним банком цінних паперів у комерційних банків, що збільшує обсяг їхніх ресурсів та стимулює розширення кредитних операцій.
Купівля-продаж центральним банком цінних паперів значною мірою впливає на динаміку процентних ставок на грошовому ринку. Так, продаж цінних паперів зумовлює дефіцит ресурсів у банків, що призводить до підвищення ринкових ставок процента. Якщо ж центральний банк купує цінні папери, на ринок надходять додаткові кошти, що сприяє зниженню процентних ставок.
Політика обов’язкових резервів. Політика резервних вимог центрального банку щодо комерційних банків існує в багатьох країнах світу і застосовується з метою забезпечення ліквідності банків та грошово-кредитного регулювання. Необхідність проведення такої політики полягає в тім, що між розміром резервів і банківськими операціями простежується відповідний взаємозв’язок, який може вплинути на діяльність комерційних банків, особливо на грошово-кредитну політику. Це найбільш жорсткий інструмент грошово-кредитного регулювання. Виявляється в маніпуляції нормою обов’язкових резервів, які комерційні банки зобов’язані зберігати на рахунках у Центральному банку. Застосовується як засіб для швидкого стиснення чи розширення кредитної маси в системі.
Нині політика обов’язкових резервів має подвійне призначення:
забезпечити постійний рівень ліквідності комерційних банків. Зміною розмірів обов’язкових резервів центральний банк може блокувати або змінювати значну частку ліквідних коштів комерційних банків і в такий спосіб впливати на їхню діяльність;
використовується як інструмент центрального банку для регулювання грошової маси. Збільшення норми обов’язкових резервів зменшує кредитний потенціал банків і масу грошей в обороті; зменшення цієї норми, навпаки, вивільняє додаткові ресурси, сприяє розширенню активних операцій банків і збільшенню маси грошей в обороті.

100.Фіскальна політика і державний бюджет
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика – це сукупність фінансових заходів держави щодо регулювання бюджетних доходів і витрат (видатків) з метою цілеспрямованого впливу на соціально-економічний розвиток країни.
В залежності від методів проведення фіскальна політика може бути дискреційною чи недискреційною (автоматичною).
Дискреційна фіскальна політика включає свідоме використання державного оподаткування і власних витрат для досягнення макроекономічної рівноваги.
Автоматична фіскальна політика - це така політика, яка, встановлюючи певну систему податків і трансфертів, забезпечує їх можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці автоматично.
Фінансово-бюджетне регулювання є основою фіскальної політики - кейнсіанського методу досягнення макроекономічної рівноваги.
Вплив фіскальної політики на економіку здійснюється через державний бюджет.
Між фіскальною політикою і державним бюджетом існує пряма і зворотна залежність. З одного боку державний бюджет визначає можливості фіскальної політики, а з іншого боку – фіскальна політика впливає на стан державного бюджету.
Роль державного бюджету у фіскальній політиці визначається не лише його величиною. Важливе значення має також його структура та співвідношення між державними заходами і витратами (видатками).
Державний бюджет (місцеві бюджети) завжди складаються з двох частин - доходної і витратної. Доходна частина показує обсяги і джерела надходження доходів бюджету, а витратна - бюджетні видатки та їх обсяги.
Основну частину бюджетних доходів складають податки і внески у державні цільові фонди, а також митні збори, процентні платежі державі від інших держав.
Серед видатків найбільш вагомими є такі статті : фінансування соціально-культурних заходів та соціального захисту населення, інші видатки, виплати з державних цільових фондів, витрати на національну оборону та безпеку держави, фінансування народного господарства тощо. Витрати бюджету мають таке спрямування: на виконання соціальних програм, оборону, утримання апарату державного управління, державні інвестиції і закупівлі, а також виплату процентів по державному боргу.
Основу доходів бюджету складають податки. Усі податки поділяються на чотири групи:
- прямі (оподаткування особистого доходу і прибутку фірм);
- непрямі (акцизи або податок з продажу, податок з обороту, з доданої вартості);
- податки на власність (з майна, землі, подарунків або спадщини);
- платежі на соціальне страхування (страхові внески з заробітної плати, прибутку корпорації по старості, медичному обслуговуванню, безробіттю).
Роль податків як регулятора економіки зростає. Держава, маніпулюючи податковими ставками і видами податків, має змогу стимулювати чи обмежувати розвиток окремих галузей або сфер економіки, підприємств чи монополістичних об'єднань. Наприклад, звільняючи від оподаткування суми, що йдуть на технічний розвиток виробництва (на іновацію і модернізацію), держава сприяє НТП. Не оподатковуються інвестиційні, страхові і соціальні фонди тощо. Так держава через регулювання податками може впливати на ефективність і стабільність економічного розвитку.
Особливе значення мають прямі податки, які утворюють більшу частину державного бюджету. Світовий досвід переконливо свідчить, що найвищими темпами розвивається економіка (10 - 15% на рік) при мінімальному оподаткуванні прибутку (ставка 10 - 12%). При ставці податку нижче від 10% нагромадження капіталу відбувається швидше, ніж створюються умови для його ефективного використання. Тому податкові пільги не повинні бути значними і тривалими.
Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки. Цій меті підпорядковується і державний бюджет. Регулюючи структуру і співвідношення між окремими частинами державного бюджету, фіскальна політика впливає одночасно на економічний розвиток і стан державного бюджету. Отже, фіскальна політика виконує дві взаємопов’язані функції: стабілізаційну і бюджетну.
У залежності від фази економічного циклу фіскальна політика викликає неоднакові бюджетні наслідки. Так, під час падіння виробництва доцільною (ефективною) слід вважати стимулюючу політику, яка має збільшувати державні закупки і знижувати чисті податки, або застосовувати перелічені заходи одночасно. Неминучим наслідком такої політики є виникнення бюджетного дефіциту або його збільшення.
Припустимо, що навпаки, в економіці спостерігається інфляційне зростання, викликане надмірним попитом. За цих умов ефективною (доцільною) слід вважати стримуючу політику, яка повинна зменшувати державні закупки і підвищувати чисті податки, або застосовувати зазначені заходи одночасно. Неминучим результатом такої політики буде скорочення бюджетного дефіциту або виникнення бюджету з надлишком.
Відзначимо, що стан державного бюджету залежить не тільки від дискреційних заходів фіскальної політики, але й від циклічних коливань. Так, під час спаду виробництва стан державного бюджету погіршується, тобто виникає або збільшується бюджетний дефіцит. Під час піднесення економіки виникають протилежні наслідки.

101. Макроекономічне регулювання. Цілі макроекономічної політики
Особливим елементом механізму функціонування економіки є її державне регулювання. В його основі лежить економічна політика держави. Проблеми, пов’язані з визначенням цілей та пріоритетів економічної політики, істотно вливають на методи державного регулювання економіки.
До загальновизнаних цілей економічної політики можна віднести:
1. Економічне зростання, що дає змогу забезпечити виробництво більшої кількості товарів та послуг, поліпшення їхньої якості, а в кінцевому результаті – вищий рівень життя населення;
2. Підвищення економічної ефективності виробництва на базі науково-технічного прогресу, що сприяє мінімізації витрат обмежених виробничих ресурсів для виробництва певного обсягу товарів та послуг;
3. Економічна свобода, що забезпечує створення для підприємців, працівників і споживачів умов вільного та найраціональнішого вибору.
4. Повна зайнятість населення, яка дає змогу кожному індивіду реалізувати свої професійні здібності й одержати доходи залежно від кількості та якості затраченої праці.
5. Справедливий розподіл доходів, аби запобігти невиправданій диференціації рівня життя різних груп населення або зрівняльності в оплаті праці.
6. Соціальний захист, що гарантує належне існування безробітним, непрацездатним, престарілим та дітям.
7. Оптимальний платіжний баланс, що полегшує досягнення рівноваги у міжнародній торгівлі, зовнішньоекономічних зв’язках, підтримання стабільного курсу національної валюти.
8. Рівновага у взаємодії з природним середовищем для підтримки належного рівня життя сучасного і наступних поколінь людей.
Досягнення перелічених, а також інших цільових настанов є для суспільства складною проблемою. З одного боку, вони відомі, загальновизнані і завжди мають місце у раціональній економічній політиці держави. З іншого боку, є багато варіантів, методів, способів осягнення зазначених цільових настанов. Деякі з них не можуть бути визначені в кількісній формі, що припускає різке трактування їх, а відповідно й різні варіанти економічної політики держави. Крім того, ряд цільових настанов, хоч і дає кількісну оцінку, складає взаємосуперечливі комбінації.
Таким чином, державна політика має базуватися на чіткому виявленні оптимальних пріоритетів у постановці цілей та оцінці можливих наслідків від їх реалізації. А це не можливе без перевірки відповідності вибраних цільових пріоритетів положенням та висновкам макроекономічної науки.


102. Інфляція. Методи стабілізації грошового обігу. Поняття: нуліфікація, девальвація, ревальвація, деномінація
Інфляція - загальний приріст цін в економіці. Показником інфляції є темп інфляції, який вимірюється за допомогою індексів цін. Якщо потрібно визначити темп інфляції щодо базового періоду, то він обчислюється як різниця між індексом цін в аналізованому періоді та індексом цін в базовому періоді, який приймається за 100%. Якщо треба визначити темп інфляції щодо попереднього періоду, який не є базовим, то він обчислюється з урахуванням індексу цін попереднього періоду.
Відповідно до темпів інфляційного процесу розрізняють три різновиди інфляції:
повзучатемп зростання не перевищує 10 відсотків річного зростання цін;
галопуючатемп зростання цін сягає 10-100 відсотків на рік;
гіперінфляція річні темпи приросту цін перевищують 100 відсотків.
У межах гіперінфляції виділяють більш вузьке поняття суперінфляцію (або супергіперінфляцію), за якої темпи зростання цін становлять 50 і більше відсотків на місяць.
Найважливішими внутрішніми причинами інфляції в країнах СНД, у тому числі в Україні, є:
1. Глибока деформація основних пропорцій народного господарства (насамперед співвідношення, між групою А і групою Б), галузева незбалансованість. Таку інфляцію називають структурною.
2. Надмірна мілітаризація економіки.
3. Певна монополізація економіки
4. Дотація державою нерентабельних підприємств, колгоспів і радгоспів, неефективного капітального будівництва.
5. Руйнування старої грошово-кредитної й фінансової системи й запізніле формування нової, до того ж малоефективної, розлад системи безготівкових розрахунків, надмірний податковий прес, політика дешевих грошей НБУ в 1992 р. тощо.
6. Економічно недостатньо обґрунтовані рішення органів державної влади, які збільшували дефіцит державного бюджету.
7. Велика кількість посередників між виробниками й споживачем.
Регулювання та підтримання стабільного ефективного грошового обігу здійснюють шляхом реформування грошової системи чи іншими способами впливу на конкретні елементи системи.
До методів стабілізації грошового обігу належать:
1. Дефляція (нуліфікація) – зменшення грошової маси шляхом вилучення з обігу зайвих паперових грошей та зниження, стримування загального (середнього) рівня цін. – процес протилежний інфляції.
2. Девальвація – 1) зменшення металевого (золотого) вмісту грошової одиниці; 2) підвищення курсу паперових знаків стосовно вмісту металу (золота) іноземних валют; 3) зменшення встановленої вартості валют за умови законодавчого регулювання. – зниження курсу національної валюти, її знецінення щодо іноземних на певний відсоток.
3. Ревальвація – підвищення раніше встановленої вартості валюти. – протилежна девальвації; - підвищення курсу національної валюти.
4. Деномінація – заміна номінальної вартості грошових знаків у певному співвідношенні на нові більші грошові одиниці з одночасним перерахунком цін, зарплати, тарифів відповідно. – спрощує і здешевлює всі грошові операції.

103. Національне господарство і зовнішня торгівля. Держава, міжнародна торгівля і обсяг виробництва
Зовнішня торгівля торгівля між покупцями і продавцями різних країн світу. Для більшості держав зовнішня торгівля основа зовнішньоекономічних зв’язків. Виникла в епоху рабовласництва. Базується на міжнародному поділі праці, спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів, і послуг, що зумовлено двома чинниками: нерівномірним розподілом між країнами економічних ресурсів (природних, людських, фінансових); різною ефективністю виробництва окремих товарів і послуг, що базується на передових технологіях, високому рівні концентрації виробництва (ефект масштабу), історичних і культурних традиціях націй тощо. Зовнішня торгівля є засобом підвищення продуктивності використання ресурсів. З 1950 по 1990 темпи щорічного зростання зовнішньої торгівлі становили 6%, тобто вона зростала приблизно удвічі швидше, ніж збільшувався обсяг світового виробництва. Розвиток зовнішньої торгівлі, зокрема зростання експорту, позитивно впливає на виробництво і зайнятість. Вивезення товарів збільшує сукупний попит і забезпечує підвищення національного доходу. Показники зовнішньої торгівлі: обсяги і динаміка експорту та імпорту, торговий баланс, умови торгівлі тощо. Експорт вивезення за кордон товарів і послуг для їх реалізації на зарубіжних ринках. Експортна виручка головне джерело коштів для оплати імпорту і розрахунків із зовнішнього боргу. Імпорт придбання в іноземного контрагента товарів і послуг з наступним завезенням їх у країну.
Обсяг кількісний економічний показник, що відображає величину затрат ресурсів, окремих факторів виробництва, створеного або спожитого продукту, попиту і пропозиції товарів і послуг і вимірюється у вартісних (грошових) або натуральних (фізичних) одиницях.
Обсяг виробництва сукупність виготовлених підприємством матеріальних благ і послуг, що вимірюється у натуральних, вартісних та інших показниках. Продукція промислових підприємств готові вироби, напівфабрикати тощо. На підприємствах з довгим виробничим циклом до промислової продукції відносять зміну залишків незавершеного будівництва. Натуральні показники характеризують продукцію підприємств у фізичних одиницях кількості, її номенклатури, асортименту, якості. Вартісні показники обсягу виробництва використовують для оцінки валової, товарної та реалізованої продукції. Валова продукція весь обсяг продукції, в т.ч. тієї, що не є товаром (незавершене виробництво, вартість приростів або збитків напівфабрикатів власного виробництва) й обчислюється як у поточних, так і в постійних цінах. Товарна продукція сукупний обсяг продукції, виготовленої для реалізації (відправленої споживачам і тієї, що знаходиться на складі), а також продукція для власних потреб. Реалізована продукція обсяг товарів, вивезених з підприємства й оплачених споживачами або торговельними організаціями, а також обсяг оплачених послуг і виконаних робіт. Обсяг виробництва вимірюються в трудових (фонд оплати праці, фонд преміювання працівників та ін.) та умовних показниках (показник умовно чистої продукції різниця між валовою продукцією і матеріальними витратами; нормативно чистої продукції у складі нормативної заробітної плати і нормативного прибутку). Найважливіші показники обсягу виробництва на підприємстві в регульованій ринковій економіці вартісні показники, виражені в динаміці у зіставних цінах.
Держава - це орган правової та ідеологічної влади в суспільстві, допомогою якої забезпечується її цілісність, і здійснюється виконання загальнолюдських та соціально-економічних функцій. Виникнення - зумовлене появою та розвитком економічної цілісності у первісному суспільстві, зародженням у процесі його розпаду та зародженням рабовласницького ладу, потребою у виконанні загальних соціально-економічних функцій, а також захисників захисту суспільства від зовнішньої небезпеки. Передусім великий поділ суспільства на класи (рабів і рабовласників) відбувся у IVIII тис. до н.е. у Давньому Єгипті, Давньому Китаї та на території Дворіччя, зумовило виникнення перших держав. Найбільшого розвитку рабовласницька держава набула у Давній Греції, Давньому Римі. Первіснообщинний лад характеризувався суспільною колективною працею членів суспільства, зрівняльним розподілом виготовленого продукту, пануванням общинної (спільної) власності. Цей устрій був надлишком такого рівня розвитку продуктивних сил, відповідного суспільного поділу праці. Органи самоуправління у первіснообщинному суспільстві (старійшини роду, племені, збори) не відокремлювалися за соціальним статусом або професійним від інших членів суспільства, захищали інтереси всіх його членів, а їхня влада поширювалася на всіх жителів. З появою нових знарядь праці, першим суспільним поділом праці зрівняльний розподіл став гальмом розвитку продуктивних сил, передусім людини, необхідні були нові стимули до праці. Тому первісна община поступово перетворюється на селянську, яка базується на приватній власності окремих сімей на засоби виробництва, що поступово спричинило економічну нерівність сімей, розшарування членів общини, появу родової знаті, а згодом і поділ суспільства на протилежні класи. Щоб зламати опір знедоленого класу, мати можливість постійно його експлуатувати, класу власників потрібний був спеціальний орган насильства держава, уособленням якої стали армія, чиновницький апарат, суди, тюрми тощо. Закони, які приймала держава, були, за словами П.Прудона, павутинням для багатих і сильних, путами для слабких і бідних, рибальськими сітями в руках уряду. Тому з часу виникнення держави її найважливішими функціями були збереження та зміцнення існуючого ладу, панівних форм власності й експлуатація більшості трудящих переважно через механізм оподаткування. Водночас у країнах Давнього Сходу держава виконувала такі загальні для всього суспільства економічні функції, як будівництво іригаційних споруд, прокладання доріг, запровадження єдиного грошового обігу. З виникненням і розвитком держави здійснюється розподіл населення за адміністративно-територіальними одиницями, територіальне верховенство, що забезпечувало зв’язок органів влади з населенням на всій території. З економічного погляду такий зв’язок забезпечувало вилучення податків, виконання державою загальних економічних функцій. За феодалізму в VIIIIX ст. держава надавала у пожиттєве користування бенефіцій (землі) дрібним і середнім феодалам, які перебували на військовій службі. Загалом пожиттєвий бенефіцій перетворився на спадкове землеволодіння лен або феод. Водночас відбувалося закріплення вільних общинників за великими землевласниками, чітко визначалися їх повинності. Основними формами експлуатації селян були панщина та податки (у грошовій і натуральній формах), які централізовано збирали державні органи. У Візантії в XXI ст. існувало три форми великого землеволодіння феодальне, церковно-монастирське і державне, або імператорське. Держава передавала приватним особам право на землю та експлуатацію залежних селян, але державі належали монетний двір, зброярня, майстерні для виготовлення предметів розкошів, тканин. Корпорації, в які об’єднувалися ремісники і купці, перебували під контролем держави, їхніх керівників призначали державні посадові особи. Ціни на хліб, рибу і м’ясо регулювала держава, регламентувалася діяльність іноземних купців. У Київській Русі держава регламентувала торгівлю, запроваджувала мито, організовувала будівництво нових міст, В часи становлення і розвитку капіталістичного способу виробництва функції держави, у т.ч. економічні, значно розширюються.

104. Економічна наука як така: історія виникнення і поняття
Економічна наука є системою наукових поглядів на господарське життя суспільства, які дають всебічне уявлення про закономірності його розвитку. Вона не лише пояснює, як відтворюється суспільство, а й сприяє запобіганню повторення деяких негативних економічних явищ, дає можливість прогнозувати майбутній розвиток. Економічна теорія може здійснювати аналіз на двох рівнях: макро- і мікроекономічному. Рівень макроекономічного аналізу стосується в основному показників економіки країни в цілому, а також агрегованих показників, таких як державний сектор, приватний сектор або сектор домогосподарств. Мікроекономічний аналіз має справу з конкретними показниками окремих підприємств. Образно кажучи, в мікроекономіці вивчають уже не ліс, а окремі дерева.
Практичні потреби регулювання економічного життя й зумовили виникнення економічної науки яке такої.
Економічна думка зародилася ще в стародавньому світі. Це була певна сума поглядів на господарські явища, на рушійні сили економічної діяльності людей. Істотного розвитку вона досягла в епоху рабовласництва. В працях Ксенофонта (430 - 355 рр. до н. е.). Платона (427 – 347 рр. до н. е.). Аристотеля (384 – 322 рр. до н. е. ), а також мислителів стародавнього Риму, Індії, Китаю міститься спроба з позицій свого часу з’ясувати загальні принципи економічного розвитку. “Економікс” ( домашнє господарство) – так називалася праця видатного мислителя Стародавньої Греції Ксенофонта, в якій зроблена спроба обґрунтувати мотиви господарської діяльності людей, висловлено ряд цікавих економічних думок.
Могутнім поштовхом до формування економічної науки стало становлення в усіх структурах суспільного життя капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. З’явилася потреба в дослідженні всіх цих явищ, вивченні закономірностей функціонування економіки в цілому.
Відбувається і становлення економічної теорії як науки під назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким економістом Антуаном Монкретьє у праці “Трактат політичної економіки” (1615). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія.
Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів (XV – XVIII). Воно зародилося в країнах Західної Європи. У меркантилістів об’єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. К. Маркс зазначив, що справжня наука сучасної економічної теорії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до виробництва.
Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво стало початком економічної науки, що пов’язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад меркантилізму і виникнення класичної буржуазної економічної науки.
Історично першими на шлях капіталізму стали Англія і Франція, де й зародилася класична буржуазна політекономія. Її засновниками були Вільям Петті (1623 – 1687 рр., Англії) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене ( 1694 – 1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа й праця. Ф. Кене в своїй праці “Економічна таблиця” (1758) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання.
Найвищим досягненням буржуазної політичної економії є праці представників англійської класичної школи Адама Сміта ( 1772 – 1823). У них досліджувалися виробництво й обіг, зроблено спробу розкрити суть товарно-грошових відносин, науково обґрунтувати походження прибутку.
На початку XIX ст. на суспільній арені з’явилася така революційна сила, як пролетаріат. Виражаючи інтереси робітничого класу, К. Маркс і Ф. Енгельс поставили на науковий грунт соціалістичну ідею, звільнили її від утопічних ілюзій, з одного боку, й відокремили від грубого, зрівняльного комунізму, з іншого. Сформувався так званий марксистський напрям у політичній економії.
Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства вони пов’язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. Заслугою Маркса є також створення стрункої наукової теорії вартості й додаткової вартості. Цим визначається особливе місце марксистської політекономії в історії економічного вчення.
Наша країна розпочала сьогодні важкий шлях до ринку. Йдеться про перехід суспільно – економічного укладу до якісно нового стану, до формування нового економічного простору, головними дійовими особами якого мають стати акціонерні компанії, комерційні підприємства. Теоретикам належить складна робота щодо оновлення теоретичного арсеналу, вивчення досягнень економічної теорії зарубіжних країн, особливо розвинутих.

105. Фази розвитку економічної науки: критерії періодизації
У розвитку економічної науки розрізняють такі фази:
І. Донаукова фаза: від зародження економічних знань до середини XVIII сторіччя – 1. Економічні уявлення стародавніх часів (економічні пам’ятки Давньої Азії; погляди в стародавньому Китаї – ІІІ ст. до н.е.; погляди Західного Світу – Ксенофонт Аквінський, Платон, Аристотель);
2. Епоха Середньовіччя (економічна думка Середньовічного Сходу; Фома Аквінський; економічні погляди середньовічної України);
3. “Меркантилізм” - перша школа економічних знань (ранній і пізній меркантилізм).
ІІ. Народження і юність економічної науки: середина XVIII – остання третина XІХ століття – 1. Зародження “класичної традиції” в економічній науці (“класична школа”);
2. “Фізіократія” - наукова школа французької класики;
3. Система англійської “класичної політекономії” (Адам Сміт, Роберт Мальту, Давід Рікардо, Стюарт Міль);
4. Еволюція та критика “класичної системи”;
5. Зародження та розвиток соціалістичного вчення (зародження соціалістичного вчення; “соціалістична утопія”);
6. “Науковий соціалізм (комунізм)” К. Маркса. Ф. Енгельса. Марксизм-Ленінізм.
7. “Історична школа” як напрям економічної науки (стара, нова і найновіша історичні школи).
ІІІ. Економічна наука: вироблення основоположних принципів: остання третина ХІХ – перша третина ХХ століття – 1. Маржиналізм. “Маржиналістська революція”.
2. Утворення шкіл ( Австрійська (Віденська) – теорії “граничної корисності; Лозаннська (Швейцарія) – теорія “загальної рівноваги”; Англо-американська (Кембріджська) – теорії “часткової рівноваги”; Шведська (Стокгольмська)).
ІV. Економічна наука: традиції, школи, парадигми: початок 30-х – 2000р. – 1.Кейнсіанська традиція: кейнсіанство, неокенсіанство, посткейнсіанство;
2. “Класична традиція”: неокласицизм, неокласичний синтез (від “недосконалої конкуренції” Дж.Робінсон до “неокласичного синтезу” П. Самуельсона);
3. Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), “праве крило” (Мізес, Хайек), “ліве крило” (Фрайбурзька школа);
4. “Інституціоналізм” (старий і новий);
“Конституційна економіка” як основа соціальної ринкової економіки.

106. Донаукова фаза. Меркантилізм - перша школа економічних знань
Донаукова фаза сягає від зародження економічних знань до XVIII сторіччя. Економічні знання беруть свій початок у Стародавньому світі. Перші спроби усвідомити, обґрунтувати і осмислити своє економічне життя було зроблене на Сході ще в ІІІ тисячолітті до н.е., а на Заході (в Давній Греції і Давньому Римі) – в І тисячолітті до н.е. Найдавніші джерела економічних знань – давньоєгипетські папіруси, кам’яний клинопис законів царя Хамурапі, Біблія, давньоіндійські “Веди”, Індійська Артхашастра – вони являють собою перші пам’ятки економічної думки.
Як наука, економічна теорія під назвою політична економія з’являється лише у XVII ст., у період, коли започаткувався капіталістичний спосіб виробництва. Нові економічні погляди вже відображали економічні інтереси нового суспільного класу класу буржуазії. Спершу ці погляди були не стільки істинами науки, скільки порадами щодо нагромадження грошей, не стільки аналізом проблем, скільки певними повчаннями. Невдовзі до осмислення проблем економічного буття долучилася могутня плеяда вчених, науковими працями яких було сформовано основні школи та напрями в економічному вченні капіталізму: меркантилізм, фізіократизм, класична школа політичної економії, утопічний соціалізм, марксизм та маржиналізм.
Меркантилізм - перша наукова школа буржуазної політичної економії, її представники Вільям Стаффорд, Томас Мен, Антуан де Монкретьєн та ін. вважали, що джерелом багатства є праця у сфері торгівлі, а багатство ототожнювали з грішми, золотом. У Росії цю течію економічної думки представляв Іван Посошков, який у книзі “Про убогість багатства” доводив, що багатство країни визначається добробутом народу, “домашнім своїм багатством” і вимагав обмеження споживання іноземних товарів.
Меркантилізм емпірично встановив ряд закономірностей епохи первісного накопичення капіталу, а саме визначив сферу обігу грошей як вирішальну для накопичення багатства.
Меркантилізм сприяв первинному накопиченню капіталу, допомагав розвитку товарно-грошових відносин, а відповідно і продуктивних сил.
Меркантилізм може бути охарактеризований наступними рисами:
Предметом дослідження виступає виключно сфера обігу;
Гроші розглядаються як найвища і абсолютна форма багатства;
Накопичення багатства у грошовій формі можливе лише за умови прибутковості зовнішньої торгівлі, або безпосередньо в процесі видобутку дорогоцінних металів.
За своїм змістом меркантилізм відображав закономірності встановлення нового капіталістичного способу виробництва і був першим буржуазним економічним вченням. В своєму еволюційному розвитку меркантилізм пройшов кілька етапів: ранній меркантилізм або монетаризм, зрілий меркантилізм або розгорнута меркантилістська система, криза меркантилізму та зародження ідей класичної школи.

107. Зародження класичної традиції в економічній науці. “Фізіократія” – наукова школа “французької класики”
Класична буржуазна політична економія (школа) виникла у період зародження та утвердження капіталістичного способу виробництва.
З розвиток мануфактурного капіталізму меркантилізм перестає відігравати провідну роль. На відміну від меркантилістів економісти класичної школи вивчають внутрішні економічні зв’язки прогресивного, на той час, капіталістичного ладу і переносять свої дослідження із сфери обігу у сферу виробництва. Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був В. Петті, погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку капіталістичних відносин, а саме зростання торгівлі і грошового обігу. Класична політекономія Петті базувалася на розробці наукового абстрактного методу у політичній економії. Петті є засновником трудової теорії вартості. Він перший в Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця.
Представником французького капіталізму був Буагільбер. Він як і Петті був прихильником трудової теорії вартості, а саме “істинну вартість товару” визначав працю, а “мірою вартості” – робочий час.
Школа фізіократизму виникла і розвивалася в період мануфактурного виробництва у Франції. Засновником фізіократизму став Кене, який розвинув і заснував фізіократичну школу та сформулював її теоретичну і політичну програму. Одне з центральних місць в економічній теорії фізіократів займає вчення про “чистий продукт” або додатковий продукт, походження якого пов’язується із сферою матеріального виробництва. Під “чистим продуктом” фізіократи розуміли надлишок продукції отриманої у землеробстві над витратами у виробництві.
Кене у своєму вченні стверджував, що промисловість не створює чистого продукту, але споживає вироблене землеробством. Таким чином за Кене продуктивною визнавалася лише та праця, яка створює додаткову вартість, а саме “чистий продукт”, тобто праця у землеробстві.
Фізіократи ототожнювали додаткову вартість з рентою при цьому вони ігнорували або відкидали категорію прибутку не тільки в промисловості, а й у сільському господарстві. У поглядах фізіократів практично не досліджувалася категорія вартості та теорія грошей, а заробітна плата, як і у меркантилістів, зводилася до фізичного прожиткового мінімуму. Вчення стало для Кене відправним пунктом аналізу процесу відтворення і обігу всього суспільного капіталу. Це він описав у своїй відомій роботі “Економічна таблиця”. В цій роботі Кене вперше в історії політекономії запропонував і використав поняття відтворення – як постійного повторення процесу виробництва і збуту. Велика економічна таблиця, яку він запропонував у своїй роботі та її аналіз довели, що створений у землеробстві валовий і чистий продукт Франції обертається у натуральній та грошовій формі . Геніальність роботи “Економічна таблиця” в тому, що вона є першою вдалою спробою показати головні пропорції і шляхи реалізації суспільного продукту, при цьому об’єднавши в одне ціле чисельні акти купівлі-продажу та рух грошей і товарів.

108. Класики англійської “класичної політекономії”
Класична політична економія зародилася а Англії в кінці ХVII ст. та у Франції на початку ХVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. К, Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад .капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить, від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія. Уперте термін “класична політична економія” вжив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цій сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.
Класики проголосили ідею природного порядку, дію об’єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно - дедуктивний метод дослідження економічних явищ.
На зміну класичній політичній економії, яка мала науковий характер, приходить, за Марксом, “вульгарна”, тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались, справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії вступили лише як свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостреннях класової боротьби.
Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував “вульгарних економістів” за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.
Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправданій марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.
Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відкосять також усю післярікардіанську політичну економію ХІХ ст. В останній чверті ХІХ ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом. І це зрештою привело до заміни терміна “класична економічна теорія” терміном “неокласична економічна теорія”.

109. Засновник класичної системи А. Сміт. Економічна система А. Сміта
Свого найвищого розвитку класична буржуазна політекономія досягла у працях британських вчених А. Сміта і Д. Рікардо, в той час, коли Британська імперія була найбільш передовою в економічному відношенні країною.
У своїй книжці “Дослідження про природу і причини багатства народів” в якості предмета вивчення політичної економії А. Сміт назвав проблему економічного розвитку суспільства і підвищення його добробуту.
Центральне місце в методології досліджень А. Сміта займає концепція економічного лібералізму, в основу якої, як і фізіократи, він поклав ідею природного порідку, тобто ринкових економічних відносин. Він виходив з того, що люди, надаючи один одному послуги, обмінюючись працею і його продуктами, керуються перш за все прагненням до особистої користі. Але переслідуючи особисту користь, кожна людина, вважав він, сприяє інтересам всього суспільства – зростанню виробничих сил. У зв’язку з цим, він пише про “невидиму руку”, яка керує складною взаємодією господарської діяльності індивідів, і “економічну людину”.
Економічне життя за А. Смітом, розвивається окремо і незалежно від волі людей, і їх свідомих поривів. Це дозволило йому зробити висновок про визначеність економічних явищ за об’єктивними законами. Як і представники класичної школи, А. Сміт прагнув проникнути у внутрішню фізіологію суспільства, і в зв’язку з цим керувався методом логічної абстракції. Але не менш важливою задачею економічної науки він вважав за необхідність показати конкретну картину економічного життя, виробити рекомендації для економічної політики.
Розподіл праці займає ключове місце в економічній системі А. Сміта. Він вважав, що розподіл праці підвищує продуктивність трьома способами:
Збільшення вправності кожного окремого робітника;
Збереженням часу при переході від одного виду діяльності до іншого;
Стимулювання винаходом і виробництвом машин, що полегшують і зменшують людську працю.
В теорії розподілу праці А. Сміт відобразив тенденцію до розвитку машинного виробництва. Він стверджував, що об’єм виробництва і споживання продуктів визначається двома головними факторами: відсотком населення, яке зайняте продуктивною працею, і рівнем продуктивності праці.
Тема грошей органічно пов’язана з темою розподілу праці, так як у Сміта гроші виступають в якості засобу обміну (“великого колеса обігу”). Сміт підкреслював про стихійне виникнення грошей як специфічного товару. Він вилучає гроші і кредит із потреб виробництва, бачить їх підлеглу роль. Але Сміт недооцінював зворотній вплив грошово-кредитних факторів на виробництво. Слабкою ланкою в концепції грошей було і заниження інших їх функцій. Кредит А. Сміт розглядав лише як засіб активізації капіталу.
В основу власного дослідження А. Сміт поклав трудову теорію вартості, рахуючи закономірним, визначення вартості витраченою працею, і обмін товарів, відповідно закладеного в цей обмін, кількості праці. Їм була зроблена спроба аналізу реальної системи грошово-товарного обміну і ціноутворення, в умовах капіталізму вільної конкуренції. А. Сміт визначив і розмежував споживчу і мінову вартість товару.
У своєму вченні про заробітну плату, А. Сміт розглядав два стани суспільства: при простому і капіталістичному виробництві. В умовах першого він вважав заробітну плату рівну вартості виробленого товару. При другому способі виробництва, він зауважує, що робітник вже не одержує вартість всього продукту своєї праці, тому і розрізняє різні суми заробітної плати. А. Сміт підкреслює важливу роль, яку відіграє зарплата у житті держави, поділяючи країни на три групи:
Із прогресивним станом суспільства, коли зарплата зростає і становище працюючих покращується;
Із регресивним станом суспільства, коли зарплата падає і становище працюючих стає гірше;
Із сталим станом суспільства, коли заробітна плата залишається непорушною, а матеріальне становище працюючих залишається важким, але постійним.
А. Сміт приділяв велике значення високій зарплаті, кажучи, що вона стимулює працюючих до більш продуктивної праці, і категорично не погоджувався з Мальтусом, який вважав бідність робітників неминучою.
У теорії заробітної плати, А. Сміт вказує, що із створеної працею і визначеною кількістю цієї праці вартості товару, робітнику у вигляді заробітної плати за зусилля залишається лише деяка частина. Залишок доданої працею вартості представляє собою прибуток підприємця. Деяку суму із цього прибутку він повинен у ряді випадків віддати в якості земельної ренти чи створеного проценту, якщо був використаний заємний капітал. А. Сміт називав прибутком всю різницю між добавленою працею вартістю і заробітною платою, і в цьому варіанті мав на думці додану вартість.
А. Сміт прагнув вияснити, які види праці сприяють зростанню багатства нації. Продуктивною А. Сміт вважав працю, яка створює додану вартість, і пояснював це на прикладі робітника мануфактури, праця якого збільшує вартість матеріалів над якими він працює, на вартість утримання робітника і прибутку власника виробництва. Працю, яка сплачена із прибутку, А. Сміт вважав непродуктивною. Так відомий його приклад про слугу, якого утримують на доходи хазяїна будинку і праця якого не створює вартості.
Економічна система А. Сміта базувалася на погляді, що капітал представляє запаси, які призначені для подальшого виробництва. У своїх поглядах на основний і оборотний капітал, А. Сміт виражав думки фізіократів, але переборов обмеження їх розуміння продуктивного капіталу (що дає приріст вартості) як тільки капіталу, що зайнятий в сільському господарстві. Категорії А. Сміта застосовуються не до одного капіталу фермера, але і до всякої іншої форми продуктивного капіталу. Під оборотним капіталом А. Сміт розумів капітал , що застосовується на одержання прибутку, який постійно виходить у власника в одній формі і повертається до нього в іншій. Оборотний капітал за Смітом складається із чотирьох частин:
Грошей, за допомогою яких здійснюється повернення інших його частин;
Запасів продуктів крім тих, що знаходяться в розпорядженні самих споживачів;
Сировини чи напівфабрикатів, що знаходяться в процесі незавершеного виробництва;
Готових але ще не реалізованих товарів.
Головним А. Сміт називав капітал, який приносить прибуток “без переходу від одного власника до іншого і без подільного оберту”. До нього він відносив: машини і засоби праці; будівлі, що слугують для торгово-промислових цілей; покращення землі; користі особливості членів суспільства. А. Сміт виключно велике значення придає накопиченню капіталу.
Теорія відтворення суспільного капіталу у Сміта базується на теорії його вартості. Вартість у Сміта розпадається на три частини: заробітну плату, прибуток з капіталу і ренту за землекористування, тобто складається із доходів. Сміт розрізняє валовий і чистий доход. Під валовим доходом він розуміє увесь річний продукт, вироблений населенням даної країни, під чистим – ту частину, котру населення може віднести до свого споживчого запасу. Сміт виділяв ренту як виключний доход землевласника.
А. Сміт приділяв багато уваги дослідженню політики країн в період капіталізму вільної конкуренції. Він висунув ідею забезпечення економічної свободи, невтручання держави в економіку. Він заклав основи податкової політики, при цьому стверджуючи, що найкраще обкладати податком саме ренту.
Отже, головною заслугою А. Сміта, економіста мануфактурного періоду, стало створення цілісної економічної системи на основі знань, які були одержані на той час суспільного розвитку.

110. Д. Рікардо – “завершувач системи англійської класичної політекономії”
Давид Рікардо (1772-1823) - представник класичної політичної економії. Основна праця “Начало політичної економії і оподаткування”. У ній він визначає основні завдання політичної економії що полягає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (економічного зростання), Рікардо розглядає розподіл, як фактор зростання.
Вартість він визначає як первинну величину утворену працею, що розпадається на доходи, але Рікардо наголошує не лише праця, а й капітал приймає участь у створенні вартості. Важливо не те, як праця і капітал створюють вартість, а те як вартість перерозподіляється між працею і капіталом. Найголовнішим чинником економічного зростання Рікардо вважає основним капіталом, тобто витрати на засоби виробництва. Коли зростає кількість засобів виробництва зростає кількість тих, хто їх обслуговує. Це означає, що зростають доходи. Розміри зарплати впливають лише на прибуток, тому вона повинна бути оптимальною такою, що не перешкоджала б інвестуванню коштів у засоби виробництва, але забезпечувала мінімум, для існування. Велике значення надає проблемі розподілу з точки зору грошових доходів, він вважав, що грошовий обіг має контролюватись державою і пропонував створити національний державний банк, основною функцією якого є контроль грошової маси. Кількість грошей у обігу має - сумі цін товарів.
Рікардо вперше обґрунтував проблему криз яка на його думку може постати у зв’язку з розвитком машинного виробництва. Він зазначав, що Смітова теорія про продуктивне населення має бути переглянутою, бо зростання продуктивності праці призводить до витіснення робітників із виробництва, це надлишкове населення стає тягарем для суспільства. Він відкрив закон “спадаючої плодючості землі”. Вказав на те, що інтенсивний обробіток землі і вкладання додаткових коштів призводить до зменшення норми прибутку з одиниці вкладених коштів. Рікардо обґрунтував теорію відносних переваг у міжнародному поділі праці.
Економічною метою суспільства у Рікардо виступають не народногосподарські проблеми, як у Сміта (зростання зайнятості), збільшення прибутків капіталістів. Посилаючись на Сея, Рікардо твердить, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж з метою купівлі. Отже, продукти завжди купуються за продукти або послуги. Гроші слугують лише мірилом, за допомогою якого відбувається обмін. Єдину причину застою в торгівлі в окремі періоди він пов’язував з прорахунками підприємців у виробництві товарів. Це ускладнення, на думку Рікардо, вирішувалося швидко і ефективно шляхом перенесення на виробництво інших товарів.
Велика заслуга Рікардо полягає в розробці теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі.

111. Дж.Ст. Мілль – ортодокс “класичної школи” і порядок “соціальної реформації”
Одним з перших представників нової течії політекономії в Англії був Джеймс Мілль.
Основними науковими творами Мілля були “Нариси з деяких нерозв’язних питань політичної економії” і “Основи політичної економії і деякі аспекти її застосування в соціальній філософії”.
Мілль задума свої “Основи” як синтез усіх економічних знань. Він поставив перед собою нелегке завдання поєднати з “системою Сміта” “Закон ринків Сея”, “Закон народонаселення Мальтуса”, а також “теорію трудової цінності”, вчення про ренту і теорії зовнішньої торгівля Рікардо. Мілль проголосив, що за будь-яких ідей та умов “загальним практичним принципом повинен залишатися економічний лібералізм і будь-який відхід від нього є безумовним злом”. Це зауваження і самий текст його твору переконують, що він дійсно був ортодоксальним, тобто послідовним прибічником “класичної школи буржуазної політичної економії”.
Важливим внеском в методологію економічних досліджень слід вважати підхід до економічних процесів з точки зору “статики” й “динаміки”.
Теорії вартості Мілль не надавав особливого значення, вважаючи цю проблему економічною наукою “вже вичерпаною”. Усі проблеми політекономії він пов’язує з рухом цін. Тому саме цим предметом займається докладно. Мілль стверджує, що ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто ціну користування й ціну обміну. Його ціна завжди пов’язана з обміном. За Міллем цінність, або обмінна ціна речі, - це її властивість задовольняти потреби й бути рідкісною. Мінова вартість, яку Мілль ототожнює з ціною товару, визначається в точці врівноваження попиту і пропозиції, а витрати є тим фактором, що регулює пропозицію. Для ціноутворення має значення й конкурентна боротьба, яка впливає на пропозицію та ступінь покриття витрат виробництва.
Досить вагомим є внесок Мілля в теорію міжнародної торгівлі. У своїх висновках, він заперечує тезу про одноманітність діяння законів обміну та грошей у внутрішніх та міжнародних стосунках. Однак погоджується з думкою, що наслідки дії економічних законів можуть поширюватися і на сферу міжнародних відносин. Головна теза Мілля стосовно міжнародної торгівлі полягає в тому, що не можна орієнтуватися на показник обсягу експорту-імпорту, а треба порівнювати віддачу, тобто брати до уваги, наскільки експорт чи імпорт сприяє економії витрат праці та капіталу для того, щоб ця економія була реалізована в галузях, які забезпечують переваги в продуктивності праці порівняно з іншими країнами. Мілль виходив з того, що головним законом міжнародної торгівлі є бартер.
Мілль вивчав проблеми ролі держави. Він вважав, що основним економічним важелем впливу держави на економічні процеси є податки. Використовуючи їх, держава повинна провадити політику, яка б не перешкоджала підприємництву, сприяла б прогресу нових галузей, забезпечувала конкурентоспроможність національних товарів на зовнішніх ринках. Мілль рішуче заперечує необхідність будь-якого державного втручання, якщо це не доведено у кожному окремому випадку. Хоча він добре розумів, що існують сфери діяльності, де ринковий механізм безсилий. Держава потрібна для того, щоб без руйнації системи приватної власності забезпечити її поліпшення, надати повне право кожному членові суспільства користуватися її вигодами. Соціальні реформи, яким Мілль приділив стільки уваги в своїх творах повинні проводитися за активної участі держави.
Проблемі суспільного розвитку присвячено багато місця у всіх творах Дж. Мілля. Проблема ця формується Міллем як проблема більш справедливого і досконалого соціально-економічного устрою. Його називають одним з перших економістів, хто відкрито поставив ідею соціалізму і соціалістичного устрою суспільства. Він заявив, що головною метою прагнень є не знищення системи приватної власності, а її поліпшення й надання повного права кожному члену суспільства брати участь у наданих нею вигодах. Нерівність в суспільстві може бути зменшена завдяки прогресивній шкалі оподаткування доходів.
Отже, фігура цього видатного економіста, філософа, соціолога, і соціаліста зовсім неоднозначна. Віднесений до найвидатніших та найбільш послідовних, ортодоксальних представників “класичної школи політичної економії” Мілль починає руйнацію фундаментальних основ цієї школи, і виступає пророком принципово нових соціально-економічних відносин.

112. Еволюція “класичної системи” і реакція на неї (Сей, Бастіа, Кері).
Еволюція класичної політекономії у Франції найперше пов’язана з Жаном Сеєм. Його головна праця – “Трактат політичної економії, або простий виклад способу, яким формуються, розподіляються та споживаються багатства”. З позицій сьогодення Ж.Б.Сея, без усякого перебільшення, можна вважати засновником нового напряму в економічній науці, яка отримала назву “школа Сея”. Підхід Сея до “політичної економії”, як науки, чітко викладений в обох його працях “Трактаті політичної економії” і “Повному курсі практичної політичної економії”. В них вказується, що це наука теоретична і описова, а той, хто займається цією наукою, має спостерігати і аналізувати економічні процеси і явища, але аж ніяк не повчати, як саме господарювати. Розглядаючи виробництво як “природний процес”, він стверджує, що у створенні вартості бере участь не тільки праця, але й засоби виробництва і земля. Капітал породжує прибуток і процент, праця - заробітну плату, земля -ренту. Оскільки ці фактори надають виробничі послуги, вони і формують майбутню вартість товарів. Концепція “розподілу доходів” Ж.Б.Сея лягла в основу усіх подальших розробок в галузі макро- і мікроекономічної теорії, і, безперечно, сприяла прогресу економічної науки. Теорія ринку, або “Закон Сея”. Змістовна частина “закону Сея” полягає у припущенні, що ціни на товари і послуги миттєво реагують на кон’юнктурні зміни. Виходячи з проголошеного “Закону”, Ж.Б.Сей зробив висновок про принципову неможливість криз у ринковій економіці.
Фредерік Бастіа був завзятим прибічником ідей Сея. Головна ідея його твору - пошуки “економічних гармоній”, точніше сказати “соціально-економічної гармонії” в суспільстві. “Гармонія” соціально-економічного світу позначається через “економічні гармонії” в процесах обміну, конкуренції, виробництві, розподілі і споживанні. Узгодження різноманітних інтересів може статися на основі обміну і споживання: кожна людина знаходить собі місце в суспільстві, задовольняючи потреби інших і перебуваючи з ними в процесах обміну діяльністю. Йому належить цікава ідея про визначальну роль споживача щодо виробника. Логіка його міркувань така: виробник дбає лише про власні інтереси і намагається отримати якомога більший прибуток. Але усе, що він робить для досягнення цієї мети об’єктивно призводить до зниження цін, створення корисних речей у достатній кількості, до збільшення суспільного продукту і кінець-кінцем до задоволення потреб споживача.
Уся конструкція Генрі Чарлза Кері базується на ідеї, що соціально-економічний устрій потребує якнайчіткішого єднання всіх членів суспільства, провідним має бути загальносуспільний інтерес. Свою теорію “гармонії інтересів” Кері будує поєднанням двох провідних тез про “пріоритет суспільних інтересів” над приватними та “продуктивної сили єдності суспільства”. Він доводить, що навіть суспільство, засноване на принципах індивідуалізму і конкуренції, може забезпечити “гармонію інтересів”: виробництво розширюється, продуктивність праці і доходи зростають, багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Праця та інтереси кожного мають бути підпорядковані загальній меті соціально-економічного устрою - розвитку суспільного виробництва. З ім’ям Г.Кері пов’язують так званий “закон зростання частки робітників” у національному продукті. Він доводить, що праця і капітал є однаковими претендентами на створюване ними багатство. Але дбаючи про власні інтереси, капіталісти змушені поліпшувати умови виробництва і становище робітничого класу.

113. Критика “класичної системи з дрібнобуржуазних позицій” (Сісмонді, Прудон)
Класична система політекономії підлягала критиці. Критиками виступами французькі економісти Сісмонді та Прудон.
Сісмонді піддає гострій критиці всю капіталістичну систему за злиденний стан робітників, за кризи надвиробництва, що їх несе капіталізм, але найбільше за розорення й злидні дрібного товаровиробника, який, на його думку, і є опорою суспільства. Сісмонді друкує свою головну працю “Нові начала політичної економії, або про багатство в його відношенні до народонаселення”. В ній він одним з перших виступив з послідовною критикою капіталізму як ладу, що складається з двох абсолютно протилежних класів - працівників і власників, або, за його словами, бідняків і багатіїв. Вільна капіталістична конкуренція, на його думку, призводить до руйнації дрібного виробництва, відокремлює власність від праці. В цих процесах він вбачає головну небезпеку для розвитку суспільства, оскільки протилежність інтересів багатих і бідних чим далі посилюється. Сісмонді не тільки критикує капіталізм, але й намагається його реформувати. Сісмонді твердив, що при капіталізмі виробництво постійно обганяє споживчий попит.
Платоспроможний попит трудящих вкрай низький. Звідси виникає й постійно відтворюється суперечність між виробництвом, що постійно зростає, і споживанням, що постійно скорочується.
П.Ж. Прудон критикує капіталізм з дрібнобуржуазних позицій, вважаючи можливим знищення експлуатації праці капіталом шляхом “реформації” у сфері обігу - організацією “безгрошового обміну” товарів і “безпроцентного кредиту”. На думку Прудона, здійснення цих реформ дасть можливість перетворити всіх трудящих на самостійних виробників, які обмінюються благами еквівалентно на засадах взаємодопомоги. З цієї “дрібнобуржуазної утопії” Прудон виводив можливість здійснення “соціальної революції” на основі співробітництва пролетаріату і буржуазії, але шляхом знищення держави, яку вважав головним знаряддям розколу суспільства. В основі усього вчення Прудона лежить “теорія цінності”. “Цінність” являє вічну абстрактну категорію, яка є носієм двох протилежних ідей – “споживної цінності” та “мінової вартості”. Між ними існує протилежність. Вона встановлюється в обмін. Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому вбачає основу людської свободи і особистої незалежності. Він послідовно обстоює дрібну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колективів. Він співчутливо ставиться до становища так званих “третіх осіб” - селян, ремісників, кустарів.

114. Зародження, ґенеза і розвиток соціалістичного вчення (від “соціалістів-утопістів” до “наукового соціалізму (комунізму)”)
Політична економія утопічного соціалізму обґрунтовувала необхідність ліквідації експлуатації, економічної та соціальної нерівності, гноблення. Утопісти критикували основи капіталістичної системи, вважали її минущою, сприяли розвитку класової боротьби, віщували риси нового суспільства.
Перші ідеї утопічного соціалізму з’явилися в період пізнього Середньовіччя ,але свого успіху досягли у період становлення капіталізму в Західній Європі.
Соціалісти-утопісти Франції Сен-Сімон і Фур’є та Англії - Оуен виступили з критикою капіталізму, вказавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Критикуючи капіталістичний спосіб виробництва соціалісти-утопісти заявили, що на зміну цьому устрою повинен прийти такий суспільний устрій, який дасть задоволення потреб усьому суспільству. Вчені не обмежувалися вимогою раціонального споживання і розподілу, а виступають з ідеєю перебудови самого виробництва.
Суспільну систему, покликану змінити тогочасну, Клод-Анрі Сен-Сімон назвав індустріалізмом, в якій рушійними силами є розум і наука; Шарль Фур’є гармонією; Роберт Оуен комунізмом. Теоретики суспільства майбутнього вважали необхідністю ліквідацію приватної власності, суперечностей між розумовою і фізичною працею, встановлення справедливої соціальної системи.
Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своє завдання вбачали у розвитку свідомості і пропаганді своїх ідей.
Таким чином, утопічний соціалізм підкреслював протилежність соціальних класових інтересів, але заперечував політичну боротьбу і революцію, прагнучи при цьому перетворення суспільних відносин мирним еволюційним шляхом.
Ідеї Сен-Сімона, Фур’є та Оуена – економістів, філософів і соціальних реформаторів ХІХ ст. дістали широке розповсюдження і суттєво вплинули на подальший розвиток соціально-економічної думки багатьох країн, при цьому вони стали витоком маржиналізму, соціал-демократичного, соціал-інституціонального напряму, а також теорії індустріального суспільства.
В 4060-ті роки XIX ст. виникла марксистська (пролетарська) політекономія. Її засади сформовані Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, а подальший розвиток вона знайшла у працях Володимира Леніна та ін.
Марксистська політекономія ґрунтується на теоретичних положеннях класичної буржуазної політекономії, є її розвитком з позицій робітничого класу. Використовуючи метод матеріалістичної діалектики, спираючись на класовий підхід, представники марксистської теорії (як революційного вчення) зробили аналіз капіталістичного ладу та дійшли висновку про його історичну обмеженість і закономірну зміну більш прогресивним суспільним ладом комунізмом.
Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса ґрунтувалося на тому, що продуктивні сили, які має суспільство, можуть використовуватися лише за колективних форм організації, праці і виробництва. З ім’ям Маркса пов’язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і рівних громадян, в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з одного центру буде свідомо керованим.
Але теорія “наукового комунізму” Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш “утопією” аніж усі практичні експерименти “соціалістів-утопістів”, які в свою чергу також зазнали провалу.

115. “Науковий соціалізм” (комунізм) К. Маркса і Ф. Енгельса
Марксистська (пролетарська) політекономія виникла в 4060-ті роки XIX ст. її засади сформовані Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом, а подальший розвиток вона знайшла у працях Володимира Леніна та ін.
Марксистська політекономія ґрунтується на теоретичних положеннях класичної буржуазної політекономії, є її розвитком з позицій робітничого класу. Використовуючи метод матеріалістичної діалектики, спираючись на класовий підхід, представники марксистської теорії (як революційного вчення) зробили аналіз капіталістичного ладу та дійшли висновку про його історичну обмеженість і закономірну зміну більш прогресивним суспільним ладом комунізмом. Загальна риса перших робіт Маркса і Енгельса – прагнення довести необхідність зміни суспільного ладу. Вони роблять висновки, що економічний розвиток капіталістичного суспільства приведе його до краху, а щоб прискорити цей процес потрібна революція. Маркс і Енгельс не признавали реформ, а бачили вихід лише через пролетарську революцію (їх праця: “Німецька ідеологія”).
З ім’ям Маркса пов’язана ідея побудови безкласового суспільства вільних і рівних громадян, в якому не буде експлуатації людини людиною, приватну власність буде знищено потреба в державі як органі насильства одного класу над іншим відімре, а розвиток суспільства з одного центру буде свідомо керованим.
Вчення К. Маркса і Ф. Енгельса ґрунтувалося на тому, що продуктивні сили, які має суспільство, можуть використовуватися лише за колективних форм організації, праці і виробництва. Такий процес приходить у суперечність із приватною формою присвоєння умові результатів виробництв. Ця основна суперечність виявляється, як антагонізм основних класів суспільства - капіталістів і найманих робітників. Їхні відносини складаються на основі існуючої у суспільстві загальної форми економічного зв’язку – товарного обміну.
Продаючи капіталістові свою робочу силу й одержуючи в обмін вартісний еквівалент – зарплату, робітник створює своєю працею вартість більшу ніж та, що втілена у вартості його робочої сили. Таку додаткову вартість безкоштовно привласнює власник засобів виробництва, що використовує її частково на особисте споживання, частково – на розширення виробництва, у якому відтворюється в розширеному вигляді і відносини експлуатації. Такий процес постійно, повторюючись, має наслідок результат деякого роду; по-перше, відбувається концентрація багатства на одному полюсі й убогість на іншому; по-друге, у процесі нагромадження знижується частина капіталу, що витрачається на робочу силу і є джерелом додаткової вартості, породжує концепцію до зниження норм прибутку. Обидва наслідки відбивають історичну обмеженість капіталістичного способу виробництва, породжують соціальні й економічні конфлікти, що неминуче ведуть до соціальної революції, яка відкриває шлях до соціального способу організації виробництва і розподілу.

116. Економічне вчення і логіка К.Маркса
За економічним вченням марксизм основою розвитку людського суспільства вважає матеріальне виробництво, а працю діяльною формою багатства та власності. Іншими надбаннями економічної складової марксизму є: відкриття К. Марксом двоїстого характеру праці, втіленої у товарі, та внутрішніх суперечностей товару; формулювання ряду економічних законів (закону відповідності виробничих відносин рівню розвитку та характеру продуктивних сил, закону додаткової вартості, закону тенденції середньої норми прибутку до зниження, закону зростання органічної будови капіталу тощо); з’ясування механізму утворення середньої норми прибутку та ціни виробництва; обґрунтування діалектики самозаперечення капіталу (капіталізму) через ті соціально-економічні форми (акціонерний капітал, усуспільнення виробництва тощо), які створюються самим капіталом у процесі його розвитку.
Головною економічною працею К. Маркса є “Капітал”. У своєму творі він розглядає “додаткову вартість”, яка є основою його вчення. Маркс всіх своїх попередників поділяє на тих, хто наблизився до розуміння “додаткової вартості” і на тих, хто навіть не підозрює про її існування. Останніх він називав вульгарними економістами.
Основну мету свого економічного дослідження сам Маркс бачив у з’ясуванні тих законів, яким підкоряється виникнення, розвиток та руйнація аналізованого ним соціально-економічного організму.
У своєму логічному аналізі він послідовно розглядає вартість, що лежить в основі ціни; додаткову вартість як основу прибутку у різних її формах (промислова, торгова, банківський процент); вартість робочої сили, яка знаходиться в основі її перетвореної форми – заробітної плати.
Заслуговують на увагу погляди Маркса щодо “соціальної справедливості та рівності”. Згідно теорії Маркса єдиним джерелом вартості, отже і доходу, є праця. У створенні нової вартості бере участь лише один фактор – робітник, власник робочої сили. Усі інші види доходів в капіталістичному суспільстві – капіталістичні прибутки у різних формах, торговий прибуток, позичковий процент, рентні доходи, підприємницька винагорода – являють собою перетворені форми додаткової вартості, тобто є результатом неоплаченої праці робітників.
“Соціальна справедливість” розподілу доходів, за Марксом, полягає втому, щоб усі вони були поставлені в залежність від суспільно-необхідних витрат праці на виробництво товарів.
Надзвичайно багато уваги Маркс приділив процесу нагромадження капіталу та його впливу на становище робітничого класу.
За життя Маркса його вчення піддавали критиці його численні опоненти. Але це були “словесні баталії”, які не могли бути ані підтверджені, ані спростовані тому, що “марксизм” існував лише в теорії і ніяких спроб його практичного втілення ніде й ніколи не робилося.

117. Історична доля марксизму-ленінізму-сталінізму
Наступна розробка “Марксового вчення” належить В.І.Леніну. Він не тільки знову відродив Марксову ідею про “диктатуру пролетаріату”, але й розвинув її, доводячи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання”.
Ленін доповнив марксизм своїм дослідженням закономірностей розвитку його “вищої і останньої стадії – імперіалізму”, теоретично обґрунтував, що концепція і централізація виробництва й капіталу “впритул підводить до соціалізму”, а це робить неминучою переможну пролетарську революцію. Ленін не тільки відродив Марксову ідею про “диктатуру” ,але й розвинув її, доводячи, що “соціалізм являє собою єдину фабрику, яка управляється з єдиного центру і жорстко контролює міру праці і міру споживання.
Справу В.І.Леніна продовжив І.В.Сталін. Ленінське вчення про можливість революції у “найслабшій ланці імперіалізму” він доповнив теорією про можливість “побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні”. Він відкинув з “ленінізму” усе, що заважало, на його думку, якнайшвидшій побудові соціалізму в окремій країні, вдався до диктаторських методів, які теоретично обґрунтував ідеєю “загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму”. В роботі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР” він трактував соціалістичне виробництво як “товарне виробництво особливого роду”.
Після смерті Сталіна наступні керівники СРСР намагалися дещо змінити “технологію влади”, “обновити”, “вдосконалити” соціалізм, створити “розвинений” замість “недорозвиненого соціалізму”. Усі ці зусилля виявилися марними – грандіозний “соціалістичний експеримент” завершився поразкою. Півтора столітня “епоха марксизму - ленінізму – сталінізму”, якщо лічити від появи “Маніфесту комуністичної партії” - закінчилася.
Теорія “наукового комунізму” Карла Маркса при перевірці її практикою виявилася ще більш “утопією” аніж усі практичні експерименти “соціалістів-утопістів”, які в свою чергу також зазнали провалу.
Сьогодні, увійшовши в третє тисячоліття нової ери, треба визнати, що “науковий соціалізм (комунізм)” К.Маркса – “марксизм”, з наступним його 74-річним практичним втіленням у вигляді “ленінізму-сталінізму” на 1/6 території земної кулі, а також спроби побудови соціалізму в інших кутках, регіонах, островах (“острів свободи” Куба), півостровах (південний В’єтнам, північна Корея) - не увінчалися успіхом.

118. Історична школа як плідний напрям економічної науки.
Школу, яка в історії економічної науки отримала загальну назву “історичної” називають також “німецька історична школа”, іноді “школа національної політичної економії”. Ця школа по суті уособлює не стільки історичний, скільки “соціально-історичний” напрям в розвитку економічної науки. Виникнення цієї школи пов’язують з реакцією на ортодоксальну “класичну систему” англійської політичної економії А. Сміта – Д. Рікардо. Особливістю методології досліджень представників “історичної школи” був аналіз економіки з погляду усіх історичних аспектів життя конкретної нації – історії розвитку її культури, науки, мистецтв, індустрії, моралі, релігії, державних інститутів тощо. Можна стверджувати, що вони першими застосували “цивілізаційний підхід” як наукову методологію.
Засновником німецької історичної школи вважається Ф. Ліст.
Основна праця Ф. Ліста “Національна система політичної економії”. Провідна ідея цього твору – заклик до економічного об’єднання країни. Головними положеннями цього твору є: теорія продуктивних сил, концепція стадійного економічного розвитку, положення про активну економічну роль держави.
Виділяють три етапи еволюції “німецької історичної школи”:
1. Стара історична школа: 40-60 р. ХІХ ст. (Рошер, Гільдебрант, Кніс) – визначала, що необхідно свідомо впливати на суспільні процеси, провадити національну політику, але за умови суспільно значущості національної мети.
2. Нова історична школа: перша третина ХХ ст. (Брентано, Шмоллер, Блюхер) – відбулося посилення націоналістичних, певною мірою, навіть мілітаристських тенденцій у політиці Німеччини, а також принципово нові умови класової конфронтації та ідеологічних суперечностей суспільства (розробляються конструктивні програми “класового миру”, закладаються основи буржуазно-реформістських концепцій “соціальної політики” та “соціального партнерства”).
3. Найновіша історична школа: перша третина ХХ ст. (Вебер, Зомбрт, Штаммлер).
Економісти історичної школи не лише критикують класиків за надмірне теоретизування, але і висловлюють переконання, що універсальні схеми не можуть принести користі. Народне господарство кожної країни має свої особливості, свої норми і форми відносин. Завдання політичної економії – вивчати народне господарство у його конкретних реаліях, історичному розвитку. Зміст історичного підходу не описі, а у роз’ясненні і розкритті економічних зв’язків і залежностей.
Теоретична спадщина “історичної школи” справила величезний вплив на подальший розвиток різних напрямів економічної науки. Найбільша заслуга її представників те, що вони заклали підвалини “соціальної економії” та “економічної соціології”.

119. Маржиналізм. “Маржиналістська революція” в економічній науці
Самостійною течією буржуазної політекономії у другій половині ХІХ століття був маржиналізм. Маржиналізм відомий під назвою теорії граничної корисності та граничної продуктивності.
Виникнення маржиналізму було обумовлено передусім об’єктивними чинниками: - поглибленням поділу праці; - розширенням капіталістичного ринку; - зростанням взаємозалежності та посиленням конкурентної боротьби між економічними суб’єктами.
Головна функція підприємця при маржиналізмі була пов’язана з вибором правильного рішення про розмір ресурсів і їх продаж, а також рівень ринкових цін. Теорії маржиналізму стали формою відображення первинних економічних потреб приватних підприємців. Крім того, нова течія виконувала і ідеологічну функцію. При цьому маржиналізм протиставляв свої концепції маржиналізму, виступаючи при цьому проти трудової теорії вартості.
Маржиналізм виражає охоронну щодо буржуазного суспільства позицію, втілену в небажанні обговорювати соціальні аспекти капіталістичної економіки. Теорія маржиналізму є економічним аналізом переважно з точки зору психології залученого у господарські відносини окремого індивіда. Він керується в основному власними оцінками граничних вигід і граничних витрат (збитків) від участі чи неучасті в економічному процесі. На основі таких оцінок пояснюються витрати виробництва, попит і пропозиція, ціни тощо.
Для течії маржиналізму характерна нова методологія, яка відмінна від марксистської і основні риси якої можна визначити:
психологізація економічного аналізу – це участь індивіда у економічних процесах обумовлюється психологічними об’єктивними чинниками і оцінками;
суб’єктивно-ідеалістичний підхід – це погляд на систему вільного підприємництва очами ізольованого господарчого суб’єкта;
принцип раціональної поведінки людини на основі власних, суб’єктивних уявлень;
позаісторичний підхід – предмет дослідження однаковий і вічний для будь-яких суспільств це раціональний розподіл обмежених ресурсів;
домінування обміну та споживання над виробництвом – користь благ може оцінити лише споживач;
принцип рідкості – це обмеженість пропозиції того чи іншого блага, внаслідок чого ціна потрапляє у повну залежність від попиту, який пов’язаний з суб’єктивними оцінками;
оперування граничними величинами – граничною корисністю і граничною продуктивністю;
ідеологічна нейтральність економічного аналізу – це спроба побудови теорії чистої економіки без урахування політичних чинників.
Поява маржиналізму порівнювалась з революцією в економічних поглядах і була названа – “маржинальна революція” - різкий перехід від дослідження переважно політико-економічних питань (політекономія) до дослідження переважно господарських проблем із застосуванням граничного аналізу (економікс). Вона склад. з декількох етапів: 70-ті роки ХІХ ст. – виникла математична школа економічної науки.
Тюнен відкрив закон граничної корисності: “найбільш чистий доход може бути отриманий, якщо сукупність граничних витрат на фактори виробництва буде дорівнювати граничній цінності продукту”.
Гессен сформулював два маржинальні закони: 1) “Із збільшенням кількості даного блага гранична корисність того блага зменшується”. 2) “Рівновага споживача досягається при рівності граничної корисності всіх благ, які споживаються”.
Курно одним з перших спробував застосувати математику в економіці, його називають “дідусем економетрики”. Він ввів поняття “еластичності”, і вперше показав попит як падаючу функцію ціни.

120. Австрійська школа (теорії “граничної корисності”)
Найбільш вагомий внесок у розробку ідей маржиналістів зробила австрійська школа політекономії, яка сформувалася у 70-ті роки ХІХ ст. Її репрезентували професори Віденського університету Карл Менгер, Фрідріх фон Візер та Ейген Бем-Баверк.
Її теоретичними принципами були об’єктивний ідеалізм та теорія граничної корисності.
Засновник цієї школи і незаперечний її лідер К. Менгер у працях “Основи політичної економії” та “Дослідження про методи соціальних наук і політичної економії зокрема” розвинув ідею попередників маржиналізму про “граничну корисність” у головну теорію суб’єктивно-психологічної школи. Вихідним методологічним принципом, на якому базується система поглядів австрійських учених, був суб’єктивно-психологічний підхід до аналізу економічних процесів і їхніх факторів. Згідно з цією концепцією політична економія має вивчати свідомість суб’єкта господарювання, тобто психологію людини, що зайнята в економічній сфері. Об’єктом дослідження було індивідуальне господарство як типовий елемент буржуазного суспільства. Суспільне виробництво австрійські економісти розглядали як суто арифметичну суму таких окремих елементів.
Обстоюючи позиції мінової концепції, економісти австрійської школи обмежували економічні відносини лише ринковими зв’язками, тобто відносинами обміну. Саме вони, на їхню думку, є засадними в історичних дослідженнях, оскільки визначають пропорції, котрі формуються у виробництві і надають йому відповідного характеру.
Основою економічної діяльності вважалася психологія суб’єкта господарювання, яка зумовлює його потреби, мотиви діяльності й усю його економічну поведінку.
Центральне місце в концепціях австрійської школи посідає так звана теорія “граничної корисності”. Прийняті в політекономії категорії “товар” і “вартість” були замінені поняттями “благо” і “цінність”. К. Менгер і його соратники заперечували, що вартість є втіленням суспільне необхідної праці, а праця – її єдиним джерелом. Вони наповнили категорію вартості суб’єктивним змістом. Домінуючим фактором блага вони вважали його споживну вартість, або корисність. За Менгером, вартість виникає внаслідок взаємозв’язку між потребою людини й економічними благами, що можуть її задовольнити. Теорія Менгера виходить з того, що людина визнає важливість товару залежно від рівня його пропозиції.
Менгер першим виклав теорію граничної корисності у певній логічній послідовності, маючи на меті встановити залежність корисності від винятковості предметів споживання. За вихідний пункт дослідження він брав людські потреби, визнаючи їх як різновид незадоволених бажань або неприємних відчуттів, котрі порушують своєрідну фізіологічну рівновагу. На його думку, за існуючої обмеженості ресурсів перед індивідуумом завжди постає проблема, як найліпше розподілити власні кошти для задоволення власних потреб. Менгер абстрагувався від того факту, що суб’єктивна оцінка того самого товару різними людьми є різною. Цінність блага за Менгером визначається розмірами пропозиції. Зі збільшенням або зменшенням кількості благ змінюється ступінь задоволення потреби і відповідно цінність цих благ (принцип спадної корисності). Вартість товару визначає не найбільша чи середня корисність, а його найменша (гранична) корисність за даних обставин. Менгер наголошував на важливості елементу часу.
Другий авторитетний представник австрійської школи Ф. Візер розвивав ідеї Менгера у працях “Походження й основні закони господарської цінності”, “Природна цінність”, “Закон влади”, використовуючи принцип граничної корисності для оцінки вартості витрат виробництва. Він стверджував, що цінність продуктів визначається цінністю витрат виробництва, а цінність останніх – граничною корисністю граничного споживчого блага. Вартість товару він виводив з його із його корисності, вказуючи, що корисність товарів змінюється під впливом зміни обставин, є похідною від інтенсивності потреб і можливості товару ці потреби задовольнити.
Найвідоміший представник австрійської школи Е. Бем-Баверк у працях “Основи теорії цінності господарських благ”, “Капітал і прибуток” доповнив теорію граничної корисності суб’єктивістською концепцією процента. Основою цінності у Бем-Баверка є корисність блага. Він розділяв два види корисності: просту (абстрактну) і кваліфіковану (конкретну).
Отже, новим елементом, який австрійська школа внесла в теорію корисності було те, що за основу цінності товару австрійці брали не просто корисність, а граничну корисність, що задовольняє мінімальну потребу людини.

121. Лозаннська школа (“теорія загальної рівноваги”)
Проблема рівноваги – не лише теоретична проблема. Основоположником теорії загальної економічної рівноваги вважається Леон Вальрас - великий французький економіст-математик, основоположник Лозаннської школи. Хоч його і називають інколи “чистим теоретиком”, Вальрас не обмежився теоретичними дослідженнями, а застосував свої розробки на практиці. В центрі уваги Вальраса знаходилася загальнотеоретична проблема – проблема загальної економічної рівноваги. Її основний зміст можна звести до відповідей на три питання :
Чи досягається рівновага насправді?
Чи є ця рівновага ( якщо вона досягається) стійкою?
Які умови стійкості рівноваги?
У своїх дослідженнях, Вальрас виходив з того, що рішення проблеми може бути досягнуто за допомогою математичного апарату. Рівновагу Вальрас характеризував як “стан, за якого ефективний попит і пропозиція виробничих послуг є рівними, існує постійна стійка ціна на ринку продуктів і, нарешті, продажна ціна продуктів дорівнює витратам, втіленим у виробничих послугах. Дві перші умови належать до рівноваги обміну, третя – до рівноваги виробництва”. Ці умови Вальрас відобразив за допомогою чотирьох взаємозв’язаних систем рівнянь. Побудувавши досить складну систему взаємозв’язаних рівнянь, він доводить, що система рівноваги може бути досягнута як якийсь “ідеал”, до якого прагне конкурентний ринок.
Сам Вальрас сприймав природу рівноваги в такий спосіб. Людина приходить на ринок з певною кількістю товарів і з певним бажанням реалізувати їх за різними цінами. Якщо всі товари пощастило реалізувати за цими цінами, то попит і пропозиція є рівними, а на ринку існує рівновага. Але якщо попит і пропозиція різні, то ціни будуть змінюватися, аж поки не буде досягнуто певної рівноваги. Це і є загальна теорія рівноваги обміну, завдяки якій Вальрас став відомим у політекономії.
Стан рівноваги передбачає наявність трьох умов:
По-перше, попит і пропозиція факторів виробництва однакові, на них установлюються постійні і стійкі ціни;
По-друге, попит і пропозиція товарів (і послуг) однакові і реалізуються на основі постійних стійких цін;
По-третє, ціни товарів відповідають витратам виробництва.
В основу теорії загальної економічної рівноваги (за Вальрасом) покладені наступні принципи:
Всяке ринкове господарство прагне до рівноваги у вигляді тенденції;
Існує принцип взаємозалежності основних елементів ринкової економіки, який забезпечує єдність системи і впливає на реалізацію прагнень до рівноваги;
Вихідним пунктом аналізу рівноваги є аналіз обміну продуктами між виробниками і споживачами, який здійснюється на основі взаємовигідності та еквівалентності.
Рівновага в економіці не зводиться до ринкової рівноваги, але вона може бути досягнута лише через ринковий механізм, через обмін. Основним інструментом у цьому механізмі є ціна. На теорію загальної економічної рівноваги опираються вчення про динаміку економічного росту, концепція загального добробуту, побудова системи міжгалузевих зв’язків. Створена Вальрасом модель загальної економічної рівноваги відображує взаємозв’язок ринків готової продукції з ринками факторів виробництва в умовах ринкового механізму господарювання з досконалою конкуренцією, яка призводить до загальної рівноваги ринків.
Внесок Вальраса в економічну науку великий. Йому ми завдячуємо концепцією економічної системи і теоретичним апаратом, який вперше в історії економіки охопив логіку взаємозв’язків і взаємозалежностей кількісних економічних показників.

122. Англо-американська школа (теорії “часткової рівноваги”)
Англо-американська (Кембриджська) школа отримала свою назву тому, що вона поєднала близьких за поглядами англійських економістів У. Джевонса, А. Маршалла з їх послідовниками – Е. Еджуорта, А. Пігу та американського економіста Дж. Б. Кларка.
Представники названої школи традиційно займалися аналізом попиту і пропозиції в межах так званої “часткової економічної рівноваги” на відміну від прибічників теорії “загальної рівноваги”. В основі досліджень представників Кембриджської школи лежав “маржиналізм” з його принципом “граничної корисності” і математичні методи.
Однією з провідних ідей дослідження економічних процесів лежав принцип “взаємодіяння”. Принциповою особливістю методології Маршалла можна вважати також “еволюціонізм”, тобто розгляд соціально-економічних процесів в еволюційній формі. Особливий наголос було зроблено на виявленні кількісних взаємозалежностей між окремими елементами. До особливостей школи також слід віднести широке використання економічних моделей, графіків, схем як інструменту теоретичного аналізу.
На відміну від класиків, які головну увагу приділяли “теорії вартості”, “неокласики” зосередили увагу на законах ціноутворення, взаємозалежності попиту і пропозиції.
В історії економічної думки У. Джевонс по праву займає місце одного з трьох “батьків-засновників” маржиналізму як методологічної основи усього подальшого розвитку економічної думки. Його головні твори: “Теорія політичної економії” та “Принципи науки”. Величезним був внесок у. Джевонса в “теорію обміну” і “теорію капіталу”. Джевонс глибоко дослідив проблему індексів і вперше побудував індекс цін, зважений за показниками базового року. Вчений сформулював закон “спадаючої граничної корисності” та “рівняння обміну”. Логіка Джевонса така: витрати виробництва визначають пропозицію, вона визначає “останній ступінь корисності”, а він, своєю чергою, визначає “цінність”.
А. Маршалл увійшов в історію економічної науки як визнаний глава так званої Кембриджської школи і засновник напряму в економічній теорії під назвою “неокласицизм”. Серед важливих творів Маршалла “Економіка промисловості”, “Принципи економікс”, “Промисловість і торгівля”.
Маршалл намагався створити універсальну економічну концепцію, поєднати теорію “трудової вартості” з теорією “граничної корисності”. Економічну діяльність людей він досліджує з позицій “чистої” економічної теорії та ідеальної моделі господарювання. Центральне місце в дослідженнях Маршалла займає проблема “вільного ціноутворення на ринках”, що характеризується на ринках як єдиний механізм “рівновагової економіки”. Незаперечним внеском Маршалла в економічну теорію слід вважати введення ним у оборот поняття “еластичності попиту”, під чим він розумів залежність попиту від зміни ціни. Маршалл систематизував усі розробки попередників, “теорію вартості” трансформував в “теорію ціни”, оригінально виклав “теорію факторів виробництва” і теорію “граничної корисності”.
А. Пігу – це видатний і оригінальний економіст, з ім’ям якого пов’язують створення теорій “загального добробуту” та “економічного оптимуму”, які увійшли до скарбниці економічних знань. Головний твір Пігу – “Економічна теорія добробуту” присвячено концепції добробуту суспільства. Неабияку увагу Пігу приділив проблемі зайнятості населення, яку він пов’язував з рівнем заробітної плати і реальним попитом на працю.
Дж. Б. Кларк увійшов в історію економічної науки як засновник американської гілки “неокласицизму”. Головні його праці “Філософія багатства”, “Розподіл багатства”, “Проблеми монополій”, “Суть економічної теорії”. Кларк вводить такі поняття як статика та динаміка. Під статикою розуміли певні умови, необхідні і достатні для встановлення ринкової рівноваги. Це такі умови: - відсутність механічного прогресу; - відсутність всіляких приміщень праці і капіталу між сферами виробництва; - панування вільної конкуренції. Якщо не виконується хоча б одна умова, то рівновага порушується і на зміну приходить динаміка. Динаміка була представлена повільним без кризовим переходом від одного стану рівноваги до іншого. Вважалося, що існує лише два фактори виробництва: праця і капітал. А земля, це один із специфічних різновидів капіталу.

123. Шведська (Стокгольмська) школа
Значний внесок у розвиток економічної науки зробили шведські вчені, представники стокгольмської школи. Її засновником був Кнут Вікссель, праці якого заклали основи багатьох нових напрямів у західній економічній думці, зокрема вчення про “недосконалу конкуренцію”, теорії кредитно-грошового регулювання циклу, теорії цін та ін.
Найбільш відомі праці Віксселя “Цінність, капітал і рента” та “Проценти на капітал і ціна товарів”. За своїми поглядами Вікссель найближче стояв до австрійської школи. На його думку головним фактором, що визначає вартість є гранична корисність. За умов досконалої конкуренції і ринкової рівноваги ціни товарів мають бути пропорційними граничним корисностям цих товарів. Головна проблема, на якій зосереджував свою увагу Вікссель – це проблема динаміки цін.
У теорії Віксселя важливе місце належить концепції кумулятивного процесу (тенденції до прискорення якогось процесу). Причини кумулятивної зміни цін полягає у русі позичкового процента, у незбігові “грошової” і “природної” процентних ставок. “Грошова ставка” відповідає ставці на ринку позичкового капіталу, “природна” – відбиває дохідність капіталу ,котрий реально функціонує. Рівновага досягається лише у разі рівності “грошової” і “природної” ставок.
Аналіз кумулятивних процесів та проблем порушення рівноваги капіталу призвели Віксселя до створення теорії економічного циклу. Механізм циклічного розвитку він пов’язував із процесом нагромадження капіталу. Процес нагромадження капіталу розглядався як нагромадження все більшої кількості інвестиційних благ певного виду внаслідок відмови від поточного споживання факторів виробництва. В періоди піднесення нагромадження капіталу підтримується низьким рівнем процентних ставок. Водночас відбувається поступове поглинання реальних заощаджень поточним споживанням. Цей процес в економічній літературі дістав назву “ефект Віксселя”. Можливість виходу із депресії Вікссель бачив у споживанні нагромадженого капіталу.
Погляди Віксселя справили значний вплив на його наукових однодумців зі стокгольмської школи. До цієї плеяди вчених належали Г. Мюрдаль, Б. Олін, Е. Ландаль, Е. Лундберг та ін.
Основне коло питань, що досліджувалося представниками цієї школи визначила “Велика депресія” та її наслідки. Проте на відміну від інших напрямів економічного аналізу стокгольмська школа не запропонувала єдиної аналітичної моделі. Вона узагальнила рід ідей та позицій інших течій, які мали спільні риси.

124. Кейнсіанська традиція в економічній науці. Суть “кейнсіанської революції”
У 1929-1933 рр. вибухнула світова економічна криза, яка охопила США, Німеччину, Францію. Криза економіки породила і кризу неокласичної теорії.
Нову теорію створив англійський економіст Джон Кейнс. Він написав головну працю “Загальна теорія зайнятості проценту та грошей”. Він заявив про нездатність ринкової економіки самостійно справитись з кризами і безробіттям, тобто необхідне втручання держави. Але це втручання повинно відбуватись тільки для досягнення трьох цілей:
- досягнення стабільності;
- досягнення повної зайнятості всіх економічних ресурсів;
- забезпечення економічного зростання.
Він ввів принципово нову методологію: переніс область досліджень економічних процесів і явищ на макрорівень. Поклав початок новій науці – “макроекономіка”.
На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат. Інвестування, за Кейнсом, значить придбати якесь благо заради прибутку, який чекають від нього в майбутньому. Держава повинна регулювати ціну грошей (ставку процента). Здійснює вона це за допомогою 3-х інструментів грошово-кредитної політики: облікова ставка, резервна норма, операції на вторинному ринку державних зобов’язань (купівля-продаж облігацій, державні позики).
У центрі уваги Джона Мейкарда Кейнса – проблема чинників, що визначають величину сукупного попиту, який визначається величиною національного доходу, що розпадається на споживання та заощадження. Споживна частина, яка і визначає ефективність попиту, має традиційно відставати від тієї, що зберігається через властиву людям психологічну схильність витрачати менше, ніж приростає їх дохід. Звідси – постійна проблема недостатності попиту. Основні надії на його стимулювання покладалися на нагромадження і приріст інвестицій. Кейнс вважав, що якби вдалось спонукати отримувачів доходів значну частину їхніх заощаджень знову інвестувати у виробництво проблема недовикористання ресурсів була б знята. Однак зробити це було складно, через зниження граничної ефективності капіталу, оскільки висока ставка відсотку робила інвестиції мало привабливими, а також через перевагу ліквідності, тобто бажання тримати здобутки в грошовій формі за мотивами ризику. Перевага ліквідності означала зростання попиту на гроші і збільшення ставки відсотку, яку Кейнс розглядав як плату за відмовлення від ліквідності. Усе це перешкоджало перетворенню заощаджень в інвестиції і робило проблему ефективності гострішою.
Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.
Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.

125. Кейнсіанство, неокейнсіанство, посткейнсіанство
Кейнсіанство – одна з провідних течій економічної думки сучасності, яка отримала свою назву від автора її основних концепцій Кейнса. Вплив кейнсіанства на сучасну економічну думку є настільки великим, що це вчення розглядають як кейнсіанську революцію в економіці.
Кейнсіанство стало реакцією на неокласичну школу і маржиналізм, які панували в економічній науці до часів великої кризи і до яких належав Кейнс, як учень Маршалла і Кембріджської школи.
Кейнсіанство – метод стабілізації економіки за допомогою посилення державного фінансово-кредитного регулювання, в т.ч. фіскальної політики.
На перше місце Кейнс висунув проблему ефективного попиту. Виникнення криз та безробіття він пояснював недостатнім сукупним попитом. Згідно його теорії: кількість вироблених товарів та послуг і рівень зайнятості знаходяться прямо в залежності від рівня загальних або сукупних витрат.
Розв’язання проблеми ефективності попиту бачилося в активному регулюванні державного економічного життя, і зокрема, процесу капіталовкладень. Головним об’єктом державного стимулювання попиту мають бути інвестиції. Кейнс пропонує впливати на попит за допомогою кредитно-грошової системи і бюджетної політики. Кредитно-грошова політика спрямована на зниження відсоткової ставки і протидією перевазі ліквідності. Центральні банки, маніпулюючи дисконтною ставкою і скуповуючи цінні папери на відкритому ринку, збільшують грошову пропозицію, тобто проводять політику дешевих грошей, що повинно було стимулювати зростання інвестиційних витрат і збільшення національного доходу. Але цього виявилось занадто і тому вирішальне значення Кейнс надає бюджетній політиці.
Державі рекомендувалось здійснювати пряме бюджетне фінансування інвестиційних проектів з метою стимулювання сукупного попиту. Крім того змінюючи податкові пільги держава може впливати на розмір і попит капіталовкладень, на рівень цін. Також серед рекомендацій з керування попитом було відновлення від безумовного додержання принципу свободи торгівлі в зовнішньоекономічній діяльності, так як заходи держави створюють умови для розширення вітчизняного виробництва, а отже, для збільшення зайнятості і росту національного доходу.
Неокейнсіанство – вчення економістів, які значною мірою доповнили та інтерпретували ідеї Кейнса, лишаючись в руслі його основоположної доктрини. Він виник як наслідок трактування теорії Кейнса його послідовниками – відомими економістами Дж. Хіксом, А. Хансеном, Л. Клейном, П. Самуельсоном.
Посткейнсіанство – вчення економістів, що продовжували “кейнсіанську традицію”, але багато в чому заперечували його основоположні принципи. До посткейнсіаців належать Р. Клауер, А. Лейонхувуд, Р. Берроу, Дж. Робінсон, Г. Шен та інші.
Розвиток ідей Кейнса у вигляді “кейнсіанства”, “неокейнсіанства” та “посткейнсіанства” був пов’язаний цілком і повністю з кардинальними змінами, які відбувалися в світі напередодні і після другої світової війни: зміна політичної карти світу, протистояння двох принципово різних соціально-економічних систем, війни, революції та колоніальні перевороти, світові, регіональні, національні та галузеві кризи, страйки і заколоти та безліч інших подій. Кейнс як справжній вчений, прискіпливий і допитливий, надзвичайно суворо ставився до своєї власної творчості.

126. “Класична традиція”: неокласицизм, неокласичний синтез (від “недосконалої конкуренції” Дж. Робінсон до “неокласичного синтезу” П. Самуельсона)
Можна штучно відокремити дві великі течії – “кейнсіанську традицію” та історично першу “класичну традицію”.
Основоположний вихідний принцип “класицизму” (класичної традиції) – принцип “лібералізму” – “вільне ціноутворення на вільних ринках” врівноважує попит і пропозицію, а ринковий спосіб розподілу доходів зумовлює прийняття економічними суб’єктами оптимальних господарських рішень. Цьому основоположному принципу у 30-ті роки було завдано відчутного удару “кейнсіанством”, з його головним постулатом про необхідність державного втручання і регулювання. Але зі зміною соціально-економічної ситуації та новими умовами змін зазнавала і “класична традиція”.
Консервативна (ортодоксальна) течія “неокласицизму” в основу покладає саморегулюючий потенціал ринку, заперечує необхідність втручання держави в економіку.
Неолібералізм – течія в “неокласицизмі”, яка вже визнає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку.
Засадничі методологічні позиції у Джоан Робінсон все ж з арсеналу “неокласиків” - граничні доходи, еластичність попиту і пропозиції, принципи ринкової поведінки фірм тощо. Її головна праця “Економічна теорія недосконалої конкуренції” - конкуренція за умов монополії зберігається, але видозмінюється. Вона розглядає ситуації “чистої монополії” (наявність одного продавця певної продукції на багато покупців), “монопсонії” (протилежність монополії), “олігополії” (на ринку діє кілька товаровиробників, які можуть контролювати ринок), що призводить до різних форм монополізації ринків. Вона досить докладно проаналізувала механізми і форми “недосконалої конкуренції”, а зокрема: лідерство в цінах, угоди виробників і постачальників сировини, практику цінової дискримінації за допомогою поділу ринку збуту, практику зняття вершків. Цінова конкуренція за умов “недосконалої конкуренції” не припиняється: товари модифікуються, запроваджуються нові форми торгівлі, поліпшується реклама, обслуговування, форми надання кредиту.
Теоретична система, яка склалася на основі поєднання “кейнсіанства та неокласицизму”, отримала назву “неокласичного синтезу” - це поєднання в одній теорії кейнсіанської ідеї регулювання економіки через державний вплив /“ефективний попит”/ з неокласичною концепцією, згідно із якою темпи зростання визначаються факторами самого конкурентного механізму. Довершеного вигляду теорія “неокласичного синтезу” набула в працях першого американського лауреата нобелівської премії – П. Самуельсона, якого вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків другої половини ХХ ст. Завданнями економічної теорії він вбачає в тому, щоб спочатку кейнсіанськими заходами домогтися “оптимальної” зайнятості всіх ресурсів, а потім з істотного скорочення втручання держави шляхом “вільного ринкового руху” цін та доходів домогтися оптимального використання цих ресурсів.
“Неокласичний синтез” виявляється логічно суперечливою системою, що складається з двох несумісних концепцій. Якщо в неокласичній частині “синтезу” відтворюються всі всі основні постулати “класичної традиції”, то у “кейнсіанській його частині” - кожний з них спростовується.

127. Лібералізм, неолібералізм: центр (Чиказька школа), “праве крило” (Мізес, Хайек), “ліве крило” (Фрайбурзька школа)
Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології і захищає принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечити умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.
Неолібералізм прийшов на зміну старому економічному лібералізму 30-х років ХХ ст. Причиною його краху стала економічна криза 29-33 рр. Неолібералізм базувався на основних рисах класичного лібералізму, а саме:
Відстоювання ідей природного порядку і природних прав;
Підтримка політики вільної торгівлі;
Заперечення будь-якого розширення державного регулювання;
Розвиток автономного місцевого самоврядування і добровільних організацій на противагу зростанню впливу центральних органів влади.
У першій третині ХХ ст. існувало три основні групи економістів. Всі вони розвели ліберальну традицію і заклали фундаментальні основи сучасного неоліберального мислення.
1) Віденська школа (Мізес, Хайек) поєднала маржиналістські принципи австрійської школи граничної корисності з англійською неокласичною теорією. Це дало можливість зосередити увагу представників школи на аналізі умов і самого процесу конкуренції.
2) Чиказька школа (Фрідмен) досліджувала особливості недосконалої конкуренції звертаючи при цьому увагу на поведінку господарюючих суб’єктів за умов невизначеності, ризику, інфляційних сподівань.
3) Фрайбурзька школа (Ойкен, Ерхард). Представники цієї течії не обмежуються ідеологією неокласиків, а застосовували також інституціональні підходи, розроблені ще історичною школою.
Представники цих трьох груп неолібералістів були одностайні в розумінні ролі ринку і тих загроз для нього, які були приховані в монополізації економіки. На їх думку, конкуренція – багатогранне явище, котре має кілька рівнів. Економічний індивідуалізм забезпечує конкурентність будь-яким формам приватної економіки, у тім числі й монополіям. Система приватної власності – головна умова економічної свободи і конкуренції. Доки контроль над власністю розподілено між багатьма, незалежним один від одного, суб’єктами, доти ніхто, у тім числі й держава, не матиме над ними абсолютної влади.
Відмінною особливістю “лібералізму” як течії наукової думки є традиція відстоювання беззастережного принципу свободи.
“Неолібералізм” бере за основу принципи традиційного лібералізму – ідею індивідуальної свободи на базі приватної власності та усі цінності ринкової форми господарювання. Але «неолібералізм» не заперечує важливої ролі держави і навіть її втручання в соціально-економічні процеси.
Іделогічно неолібералізм іноді поділяють на “праве крило”, “ліве крило” і “центральний напрям”.
1. Центральний напрям – його основою вважають “Чиказьку школу” з її “монетарною концепцією”, яку обґрунтував засновник школи М. Фрідмен. Основоположні принципи та ідеї “монетарної доктрини” Фрідмена: 1. Система “вільної конкуренції” самодостатня (вона сама повертає себе до рівноваги);2. Конкурентні ринки, за малим виключенням, завжди більш ефективні, ніж монопольні або адміністративно регульовані; 3. Роль держави – підтримка системи конкуренції та її основи – стабільної системи цін; 4. Кризи та нестабільність здебільшого мають екзогенний характер і спричиняються невправними діями держави; 5. Зростання грошової маси найбільше позначається на цінах; 6. Грошово-кредитна сфера справляє суттєвий вплив на процеси, що відбуваються на виробництві; 7. Чим менша частка держави у валовому продукті, тим кращим буде життя простих людей.
2. Праве крило – здебільшого відносять крайніх лібералів, що заперечують будь-яке втручання держави в економіку (Л. Мізес, Ф. Хайек).
Мізес – праці: “Трактат з економічної теорії”, “Теорія та історія”, “Лібералізм в класичній традиції” - він значне місце відводить науці про людську поведінку та діяльність, науці про людський вибір. Він доводив, що існує лише один принциповий вибір – між капіталізмом і соціалізмом, між ринком і планом, між свободою і рабством.
Хайек – очолює “Лондонську школу” неолібералізму. Ключова ідея – концепція “спонтанного порядку”, який виникає не в результаті якогось плану, а стихійно, у процесі повсякденного розвитку “традиційних і моральних практик”. За його логікою, ринкова економіка, “природна” в своїй основі, виникає та еволюціонує в результаті взаємодії людей.
3. Ліве крило – представлене прибічниками “конкурентного порядку”, тобто “ордолібералами”, які припускали можливість певного державного втручання (В. Ойкне, Л. Ерхард). Утворилася “фрайбурзька школа”. На їхню думку, держава має гарантувати загальні умови для розвитку ринкового господарства, забезпечувати і підтримувати “конкурентний порядок”. А в міру необхідності на державу покладається завдання вирівнювати негативні наслідки діяння ринкового механізму за соціальними критеріями. “Ордолібералізм” являє собою напрямок соціально-економічної думки, за якою має бути встановлений господарюючий і соціальний “порядок”, що поєднує свободу конкуренції і підприємництва з державним встановленням ринкових умов, які сприяють цій свободі.

128. Теорія і практика “соціальної ринкової економіки”
У розвиненому світі склалося кілька моделей ринкового господарювання. Попри певні відмінності як між моделями, так і всередині їх можна згрупувати у три різновиди – вільний (США), соціально орієнтований (Західна Європа) і керований ринок (Японія).
Більша частина західноєвропейських країн жила в умовах феодальної системи, за законами, побудованими на принципах монархізму, що й визначило роль держави в економічному і соціальному житті.
Специфіка історичних традицій і політичної філософії європейських держав відбивається на організації економічного життя цих країн. У країнах Європейського Союзу висока частка урядових витрат. Це відбиває особливе ставлення європейських країн до системи державного соціального забезпечення як способу обмеження нерівності доходів і підтримання суспільної стабільності.
Основна мета “соціальної ринкової економіки” – соціальна: ефективне виробництво; справедливий розподіл доходів.
Основні риси “соціальної ринкової економіки”:
наявність багатоманітних форм власності – приватної, колективної державної;
конкуренція і сприяння її відтворенню з боку держави;
суттєве втручання держави в економіку. Вона відіграє головну роль у розподілі прибутків через програми державних видатків на соціальні потреби;
розвинена система соціального забезпечення (державне страхування здоров’я, грошова допомога родинам). Державні виплати отримують безробітні, пенсіонери та інші категорії населення.
Ринкова економіка (або ринкове господарство) згідно з теорією А. Сміта, - це лад, в якому відбувається вільна гра ринкових сил. Відповідно до цієї теорії за допомогою конкуренції досягається економічна рівновага. Конкуренція вирівнює попит і пропозицію, відновлює пропорційність і т. ін., тобто здійснюється саморегулювання економіки. У ринковій економіці державі належить другорядна роль: вона виконує лише ті функції, які не може виконати окремий індивід або зробить він це економічно неефективно. Такими функціями є: організація громадського порядку, державної поштової служби, запровадження обов’язкового шкільного навчання, забезпечення національної оборони, емісія крупних банкнот, будівництво деяких громадських споруд (доріг, мостів) та їх утримання в належному стані.
З часом теорія ринкової економіки зазнала істотних змін. Так концепція “соціального ринкового господарства”, основоположниками якої є західнонімецькі економісти Л.Ерхард та В. Ойкен, значно відрізняється від теорії класичного ліберального господарства (тобто від концепції “ринкової економіки.”), в якій державі відводилася роль “нічного сторожа”. Вони визнають, що “перед сучасною державою стоять сьогодні величезні завдання”, що в середині ХХ ст. можливість звільнити державу від обов’язків малоймовірна. Одним із найважливіших завдань держави Л.Ерхард вважає забезпечення вільної конкуренції. Вільна власна ініціатива і конкуренція повинні поєднуватися з активною роллю держави в господарському житті. Головним критерієм свободи, за Л.Ерхардом, є свобода споживання, що “знаходить своє логічне доповнення у свободі підприємця виробляти та продавати ті продукти, які відповідають попиту...”Один із найважливіших критеріїв соціально ринкового господарства (поєднання соціального з ринковим) – досягнення ефективного господарського порядку, коли із зростанням продуктивності праці знижуються ціни, підвищується реальна зарплата. Через конкуренцію (як найефективніший засіб досягнення та забезпечення добробуту) “може бути досягнута – у кращому розумінні цього слова – соціалізація прогресу і прибутку”
Другим важливим критерієм соціально ринкового господарства є оптимальне поєднання ринкової економіки та планового господарства (централізовано регульована система економіки). У пізніших виданнях німецьких авторів “соціально ринкове господарство” визначається як “сучасна форма економ. організації ринкового типу з налагодженим механізмом державного регулювання, відповідною інституціональною структурою і системою соціально захисту населення”.
Водночас Л. Ерхард відкидав концепції “товариства колективної відповідальності”, “держави добробуту”. Остання є складовим елементом теорії “змішаної економіки” і в цьому її головна відмінність від теорії “соціально ринкового господарства”. Якщо для досягнення соціальної спрямованості економіки потрібно, на думку батька німецького економічного дива Л.Ерхарда, не вдосконалювати розподіл, а піднімати виробництво, то на думку Е.Хансена (одного з представників концепції “змішаної економіки”), “держава добробуту” є передусім перерозподільником виробленого доходу. Друга важлива функція такої держави –здійснення тих чи інших форм національного економічного планування.

129. Міжнародна торгівля і світове господарство
Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).
Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.
Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту.
Основними видами міжнародної торгівля є: традиційна торгівля, торгівля продукцією в рамках кооперації, зустрічна торгівля.
Традиційна торгівля – це торгівля між суб’єктами різних національних економік за традиційними правилами, тобто за формулою: товар – гроші (залежно від попиту і пропонування).
Торгівля продукцією в рамках кооперації – це спосіб реалізації продукції між суб’єктами міжнародної виробничої кооперації, котра здійснюється, як правило, за трансфертними цінами в пільговому режимі.
Зустрічна торгівля – це сукупність міжнародних торговельних угод, за укладання яких закупівля продукції супроводжується зворотнім постачанням товарів з метою досягнення балансу експортно-імпортних операцій.
Світове господарство сукупність національних економік, їх виробничих, торгових, кредитних, науково-технічних, фінансових та інших організаційних об’єднань та підприємств, об’єднаних міжнародним поділом праці, й відповідна система міжнародних економічних відносин.
Одним з об’єктів світового господарства виступає саме світова торгівля, тобто міжнародний рух товарів та послуг.

130. Міжнародна торгівля і валютні курси
Традиційною і найбільш розвиненою формою міжнародних економічних відносин є світова торгівля. Вона являє собою особливе місце в складній системі світогосподарських зв’язків. Міжнародна торгівля опосередковує практично всі види міжнародного співробітництва, включаючи спільну виробничу діяльність різнонаціональних суб’єктів, міжнародний трансферт технологій і т.п. Міжнародна торгівля є важливим стимулом розвитку та підвищення ефективності виробництва кожної країни. Це обумовлюється тим, що вона є засобом, за допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів. І таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Основними показниками міжнародної торгівлі є: величина загального експорту та імпорту країн, торгівельне сальдо країн, питома вага експорту (імпорту) країни в загальному світовому експорті (імпорті).
Міжнародна торгівля є своєрідним проявом світового товарного ринку. Світовий товарний ринок – це частина світового ринку, система обмінних відносин якого побудована на організації купівлі –продажу продуктів матеріального виробництва.
Міжнародна торгівля охоплює пересування, купівлю-продаж товарів, послуг та інформації за межі державного кордону певної країни. Продавцями і покупцями в цій сфері економічних відносин є державні організації, фізичні та юридичні особи. Міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків – експорту та імпорту. Товари, що купуються і завозяться в країну, це імпорт, а товари, що продаються і вивозяться експорт. Сума експорту та імпорту кожної країни становить її зовнішньоторговельний товарообіг. Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду часу (рік, квартал та ін.) утворює сальдо торговельного балансу країни. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, або пасивним (від'ємним), якщо ситуація протилежна. Розрахунки за зовнішньоторговельними операціями кожна країна здійснює у натуральних і вартісних показниках. Обсяг міжнародної торгівлі (товарообіг) підраховують підсумовуванням тільки обсягів експорту.
Міжнародну торгівлю обслуговують грошові одиниці певних країн. З’єднуючою ланкою між національною та іноземними валютами виступає валютний паритет та валютний курс.
Валютний паритет – це співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютний курс – це ціна грошової одиниці однієї країни виражена у грошовій одиниці іншої країни.
Валютний курс на Україні встановлюється НБУ як курс грошової одиниці України по відношенню до грошової одиниці іншої країни.
Валютний курс буває: 1. офіційний ( встановлюється державою та центральним банком); 2. ринковий (валютний курс визначається попитом і пропозицією); 3. крос – курс (співвідношення двох валют визначається через третю валюту). На зміну валютного курсу впливають наступні чинники:
Валютні курси значною мірою залежать від валютної політики центральних банків, зокрема від офіційних інтервенцій, які вони здійснюють на валютних ринках і які мають на меті підтримати ослаблені валюти, поглинаючи певну кількість їх надлишкової пропозиції. За відсутності належного результату центральний банк застосовує інші економічні або адміністративні методи, хоча вони мають обмежений і тимчасовий вплив на стан економіки та рівень валютного курсу.

131. Порівняльні переваги і протекціонізм
За часів промислового перевороту в Англії Адам Сміт зазначав, що слід імпортувати товари з країни, де витрати на їх виготовлення менші, а експортувати товари, витрати на які нижчі в експортерів. Ця теорія отримала назву теорії абсолютних переваг. Проте модель А. Сміта не охоплювала всі види виробництва. Згідно з нею не могли отримати економічну вигоду країни, які не мали абсолютних переваг у витратах виробництва.
Теорія А. Сміта була доповнена і розвинута Д. Рікардо, який сформулював теорію порівняльних витрат (порівняльних переваг), що є теоретичною основою політики вільної торгівлі та використовується у міжнародних економічних відносинах. Д. Рікардо обґрунтував можливість взаємовигідної міжнародної торгівлі за наявності абсолютних переваг однієї країни над іншою у виробництві всіх товарів. У такій ситуації висновки про доцільність обміну необхідно робити на основі зіставлення порівняльних витрат. Чимало країн одночасно є експортерами та імпортерами капіталів.
Протекціонізм система тарифних і нетарифних обмежень імпорту, яка передбачає високі митні збори, заборону на ввезення певних товарів, використання дискримінаційних якісних стандартів, приховані фінансові методи торговельної політики, тимчасове обмеження імпорту для вирівнювання платіжного балансу, використання субсидій і компенсацій, фітосанітарні бар’єри та інші заходи, які перешкоджають конкуренції іноземних товарів з національним виробником.
Політика протекціонізму, захищаючи національних виробників, сприяє розвитку вітчизняного виробництва, залученню до державної скарбниці додаткових грошових надходжень від мита та інших зборів. Політика протекціонізму створює для вітчизняних торговців і підприємців особливі пільгові умови порівняно з іноземними. Вона захищає національних виробників від банкрутства, заохочує розвиток вітчизняного виробництва, захищає галузі, в яких впроваджуються передові і перспективні технології, регулює внутрішню зайнятість, забезпечує одержання державною казною додаткових грошових надходжень від митних та інших зборів.
Протекціонізм має не лише позитивні, а й негативні наслідки. Він може, зокрема, призвести до підвищення цін на продукти. Висока ціна на імпортні товари спонукає окремих споживачів купувати дешеві імпортні товари місцевого виробництва. Крім того, ціни на вітчизняні товари можуть піднятися в зв’язку з послабленням конкуренції з боку іноземних товарів.
Досвід країн, що розвиваються, засвідчує: у тих країнах, які активно використовували торгівельні бар’єри для захисту своїх національних економік, зростання було повільнішим, ніж у тих країнах, які проводили відкриту економічну політику.
Протилежним підходом до регулювання торгівлі є система лібералізму, або вільної торгівлі. Лібералізм – це зовнішньоекономічна політика, за якої митна органи виконують тільки реєстраційні функції, не збирають імпортного та експортного мита, не визначають ніяких кількісних або інших обмежень. Таку політику проводять розвинуті країни, наприклад Канада.

132. Міжнародна валютно-фінансова система
Найважливішим елементом міжнародних валютних відносин виступає валютна система.
Валютна система – це організаційно-правова форма реалізації валютних відносин у межах певного економічного простору.
Основними елементами міжнародної валютної системи є:
Національні та колективні резервні валюти;
Склад і структура міжнародних ліквідних активів;
Умови взаємної конвертованості валют; форми міжнароднх валютних ринків і світових ринків золота;
Міждержавні організації, що регулюють валютно-фінансові вдносини (МВФ, МБРР та ін.).
Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого грошового товару і відома під назвою системи золотого стандарту. Юридичне вона була оформлена на Міжнародній конференції в Парижі в 1867 р. Система золотого стандарту, або золотого монометалізму, характеризується тим, що при ній роль загального еквівалента закріплюється за золотом, а в обігу функціонують золоті монети або грошові знаки, розмінні на золото. Система золотого стандарту була встановлена у Великій Британії ще наприкінці XVIII ст., проте широке поширення в світі вона набула в останній чверті XIX ст. Із самого початку свого існування система золотомонетного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабільність. Однак система золотомонетного стандарту мала не тільки переваги, а й суттєві недоліки. По-перше, вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою. По-друге, система встановлювала пряму залежність грошової маси, що була в обігу в окремих країнах та на світовому ринку, від видобутку і виробництва золота. Відкриття нових родовищ золота та збільшення його видобутку призводило в цих умовах до періодичних інфляційних процесів, які охоплювали як окремі країни, так і світовий ринок.
Конкретну ініціативу у створенні нової валютної системи, яка могла б успішно функціонувати після завершення Другої світової війни, взяли на себе країни, що традиційно відігравали у ній провідну роль. Це Велика Британія і Сполучені Штати Америки. Внаслідок тривалих переговорів з’явилося Спільне комюніке експертів і наприкінці червня 1944 р. в Атлантик-Сіті (США) зустрілися представники 44 країн для підготовки Бреттон-Вудської конференції. Отже, наступною світовою валютною системою стала створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс), Бреттон-Вудська валютна система.
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно золотодоларовим стандартом.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;
прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;
здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.
Наприкінці 60-х років Бреттон-Вудська валютна система розпалася внаслідок її кризи. У січні 1976 р. у м. Кінгстоні (Ямайка) було підписано угоду, що стала основою Кінгстонської (Ямайської) валютної системи, яка набула чинності 1 квітня 1978 р.
Головні положення Кінгстонської валютної системи були юридичне оформлені у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така:
кожна країна член МВФ на свій розсуд може вибирати режим курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим “плаваючих” курсів, до яких більшість країн прийшла раніше, коли в березні 1973 р. було введено режим “плаваючих” курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;
золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі обмеження на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;
відбувається процес повної демонетизації золота виведення цього благородного металу з внутрішньої сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від цих країн золота;
юридичне надання права кожній з валют країн учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, однак у перспективі перевага надавалася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив міжнародної валютної системи);
взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди про надання виконавчому органу МВФ Директорату широких повноважень для здійснення нагляду за виконанням країнами своїх зобов’язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

133. Суб’єкти та об’єкти світової економіки
Світова економіка – це сукупність національних економік, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов’язані між собою системою міжнародних економічних відносин.
Суб’єктами світової економіки є транснаціональні корпорації, національні господарства, міжнародні організації, міжнародні інтеграційні об’єднання. Деякі вчені розрізняють три рівні суб’єктів світової економіки: мікрорівень, макрорівень та мегарівень. На мікрорівні знаходяться фірми, підприємства, домогосподарства. На макрорівні знаходиться держава. На мегарівні знаходяться міжнародні фінансові та економічні організації, транснаціональні корпорації.
Відносини між окремими елементами світового господарства утворюють його рівні. Відносини між державами складають міжнародний рівень, який регулюється міжнародними правилами, нормами. Відносини потоків, що виходять за межі національних кордонів, утворюють транснаціональний рівень – сфера діяльності фірм і груп з їх внутрішніми системами інформації.
Основною системи світового господарства є міжнародне та обмежене рамками окремих держав національне виробництво матеріальних та духовних благ, їх розподіл, обмін та споживання.
Об’єктами світової економіки є:
міжнародний рух товарів та послуг;
міжнародний рух капіталів;
міжнародний рух робочої сили;
міжнародна кооперація праці;
міжнародне науково – технічне співробітництво;
міжнародні фінансово - кредитні відносини.
Міжнародна торгівля (рух товарів та послуг) – це форма міжнародних економічних відносин, яка передбачає переміщення товарів і послуг за межі, що позначені державними кордонами.
Міжнародний рух капіталу (міжнародна міграція капіталу) – це переміщення капіталів між країнами в пошуках вигіднішої сфери їх використання.
Міжнародний рух робочої сили (міжнародна трудова міграція) – це форма міжнародних економічних відносин, яка полягає у переливанні трудових ресурсів з одних країн в інші і виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками світового господарства.
Міжнародна кооперація праці – це форма міжнародного поділу праці, яка полягає у розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих процесів.
Міжнародне науково-технічне співробітництво – форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва.
Міжнародні фінансово-кредитні відносини – це відносини, що виникають між суб’єктами світового господарства з приводу міжнародної міграції капіталів, тобто з приводу переміщень з одних країн в інші вартостей у товарній і/або грошовій формі з метою отримання їх власниками прибутків.

134. Сутність та форми міжнародного руху капіталів (масштаби, динаміка, географія)
Капітал є одним з факторів виробництва - ресурсом, який необхідно затратити, щоб виробити товар, і являє собою весь накопичений запас коштів в продуктивній, грошовій і товарній формах, необхідних для створення матеріальних благ. Міжнародний рух капіталу заснований на його міжнародному поділі як одного з факторів виробництва - історично склавшомуся або придбаному зосередженні капіталу, що склалося в різних країнах, що є передумовою виробництва ними певних товарів, економічно більш ефективного, ніж в інших країнах. Міжнародний поділ капіталу виражається не тільки в різній забезпеченості країн накопиченими запасами матеріальних коштів, необхідних для виробництва товарів, але і у відмінностях історичних традицій і досвіду виробництва, рівнів розвитку товарного виробництва і ринкових механізмів, а також просто грошових і інших фінансових ресурсів. Наявність достатніх заощаджень (капіталу в грошовій формі) є найважливішою передумовою для інвестицій і розширення виробництва.
По джерелах походження капітал, що знаходиться в русі на світовому ринку, ділиться на офіційний і приватний капітал.
Офіційний (державний) капітал - кошти з державного бюджету, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням урядів, а також за рішенням міжурядових організацій. У цю категорію руху капіталу відносяться всі державні позики, позики, дари (гранти), допомога, які надаються однією країною іншій країні на основі міжурядових угод. Офіційним також вважається і капітал, яким розпоряджаються міжнародні міжурядові організації від імені своїх членів (кредити МВФ, Світового банку, витрати ООН на підтримку світу і ін.). Джерелом офіційного капіталу є кошти державного бюджету, тобто в результаті гроші платників податків. Тому рішення про переміщення такого капіталу закордон приймаються спільно урядом і органами представницької влади (парламентом).
Приватний (недержавний) капітал кошти приватних (недержавних) фірм, банків і інших недержавних організацій, що переміщують закордон або що приймаються із-зі закордону за рішенням їх керівних органів і їх об’єднань. У цю категорію руху капіталу відносяться інвестиції капіталу закордон приватними фірмами, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування. Джерелом походження цього капіталу є кошти приватних фірм, власні або позикові, не пов’язані з державним бюджетом. Але, незважаючи на відносну автономність фірм в прийнятті рішень про міжнародне переміщення капіталу, що належить їм, уряд звичайно залишає за собою право його регулювати і контролювати.
По характеру використання капітал ділиться на:
Підприємницький капітал кошти, що прямо або непрямо вкладаються у виробництво з метою прибутку. Як підприємницький капітал, частіше за все використовується приватний капітал, хоча або сама держава, або підприємства, що належать державі також можуть вкладати кошти закордон.
Позиковий капітал кошти, що позичаються з метою отримання процента. У міжнародних масштабах як позиковий капітал в основному використовується офіційний капітал з державних джерел, хоч міжнародне кредитування з приватних джерел також досягає вельми значних об’ємів.
По терміну вкладення капітал ділиться на:
Середньостроковий і довгостроковий капітал вкладення капіталу терміном більш ніж на 1 рік. Всі вкладення підприємницького капіталу в формі прямих і портфельних інвестицій, так само як і позиковий капітал у вигляді державних кредитів, звичайно є довгостроковими.
Короткостроковий капітал вкладення капіталу терміном менш ніж на 1 рік. Переважно позиковий капітал в формі торгових кредитів.
Найбільше практичне значення для аналізу міжнародного руху капіталу має наступний його функціональний розподіл.
По меті вкладення капітал ділиться на:
Прямі інвестиції вкладення капіталу з метою придбання довгострокового економічного інтересу в країні вкладення капіталу, що забезпечує контроль інвестора над об'єктом розміщення капіталу. Вони практично цілком пов'язані з вивозом приватного підприємницького капіталу, не рахуючи відносно невеликих по об’єму зарубіжних інвестицій фірм, що належать державі.
Портфельні інвестиції вкладення капіталу в іноземні цінні папери, що не дають інвестору права реального контролю над об’єктом інвестування. Такі інвестиції також переважно засновані на приватному підприємницькому капіталі, хоч і держава часто випускає свої і купує іноземні цінні папери.
Якщо протягом останніх десятиріч превалююче значення мали прямі інвестиції, то з початку 90-х років сталося різке зростання ролі портфельних інвестицій серед інших форм міжнародного руху капіталу.

135. Етапи формування світового господарства
Світове господарство почало формуватися досить давно. Проте остаточно як цілісна система склалося близько стан років тому на рубежі ХІХ –ХХ ст. Основою його поступового формування став міжнародний ринок, утворення якого відбувалося поетапно в ХІ-ХVІІІ ст., а особливо інтенсивно – з середини ХІХ ст., коли в країнах Заходу домінуючим стає машинне виробництво.
Основними віхами у розвитку світового господарства є:
Виникнення міжнародних монополій, які поділили між собою світові ринки збуту, джерела сировини і сфери прикладання капіталу. Результатом став економічний розподіл світу;
Територіальний поділ світу великими державами і утворення величезних колоніальних імперій. Сформувався колоніальний поділ праці, визначальною особливістю якого стало нав’язування залежним народам такої виробничої спеціалізації, яка відповідає потребам капіталу метрополій;
Виникнення соціалістичної системи, що призвело до розколу єдиного світового господарства і поклало початок протистоянню двох соціально-економічних систем.
Після другої світової війни почався процес якісної зміни системи світового господарства. Він в основному завершився у 1960-х рр., коли пішла в минуле колоніальна система і на світовій арені з’явився численний ряд молодих незалежних держав.
Три останні десятиліття ХХ ст. стали початком нового періоду у розвитку сучасного світового господарства. Воно все більше набуває ознак цілісності, що обумовлено дією певних факторів. По-перше, прагненням народів світу вижити в умовах нарощування ядерної зброї і загрози можливої ядерної війни, що спонукає держави проводити політику мирного співіснування. По-друге, розгортанням науково-технічної революції. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому вони повинні об’єднувати свої зусилля в цій сфері. По-третє, поглибленням та поширенням інтернаціоналізації виробництва й обігу, всього економічного й духовного життя. По-четверте, необхідністю об’єднання зусиль країн для вирішення глобальних проблеми (екологічних, сировинних, продовольчих, освоєння багатств світового океану і космосу та ін.), потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо).
Цей процес проявляє себе у функціонуванні прямих зв’язків між підприємствами, об’єднаннями, у поглибленні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
Сучасний етап розвитку світового господарства перебуває під впливом факторів, що надають йому величезного динамізму. До них у першу чергу належать: НТР, зростаюча взаємозалежність національних господарств, радикальна перебудова соціально-економічних відносин у колишньому соціалістичному таборі.
Період 1980-90 рр. характеризується насамперед тим, що для найбільш розвинутих країн він став часом переходу в еру постіндустріалізації, для багатьох слаборозвинутих країн – активного подолання свого відставання (Китай і нові індустріальні країни), для колишніх соціалістичних країн – повернення до моделі ринкової економіки, а для всіх країн у цілому –лібералізації внутрішнього і зовнішнього життя та його глобалізації.

136. Європейські інтеграційні процеси. Європейський Союз
Передумови європейської економічної інтеграції складаються в процесі поглиблення інтернаціоналізації господарського життя європейських країн в умовах динамічних глобальних змін у розвитку світової економіки та політики. Важливе значення при цьому має внутрішньоєвропейська політико-правова, економічна, соціально-культурна та інфраструктурна інтеграційна сумісність. З політичної точки зору Європа являла собою, з одного боку, перенасичений озброєннями регіон з комплексом воєнно-політичних проблем, а з іншого - регіон, де в період після Другої Світової Війни успішно розробляються механізми співробітництва в цій сфері, особливо нині в рамках Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ). Формуються умови та структури забезпечення загальноєвропейської безпеки. Важливу інтегративну роль відіграють географічна компактність Європи в поєднанні з різними природно-ресурсними умовами, та великими можливостями розширення ринків товарів, капіталів і праці. Соціально-культурна сумісність європейських країн випливає з історично тривалого сусідства їх народів, постійного взаємовпливу культур. При цьому відмінності національних традицій, культурних особливостей, мовне розмаїття є не бар’єрами, а каталізаторами інтеграції. Політичні рішення в напрямку загальноєвропейської інтеграції не відразу стають адекватними соціальній свідомості населення країн, особливо постсоціалістичних. У цьому контексті зростає роль Ради Європи. Розвитку загальноєвропейських інтеграційних процесів сприяють очевидні переваги формування спільної інфраструктури, а також необхідність скоординованого вирішення екологічних проблем. Ключовим зовнішнім фактором, що стимулює загальноєвропейську економічну інтеграцію є глобальна конкуренція, яка в сучасних умовах переходить на рівень континентальних регіональних інтеграційних угруповань. Важливе значення, має те, що східноєвропейський регіон стає епіцентром розвитку глобальної конкуренції, де свої економічні інтереси прагнуть реалізувати США, Японія, нові індустріальні та інші країни. Очевидно, що ядром загальноєвропейської економічної інтеграції є Європейський Союз. Саме від інтеграційної політики ЄС насамперед залежить організаційне оформлення європейських інтеграційних процесів.
Практиці розвитку Європейських інтеграційних процесів притаманні елементи обох підходів. З одного боку, формується європейський економічний простір у рамках відповідної угоди між ЄС і ЄАВТ, установлюються все тісніші зв’язки ЄС і ЄАВТ з іншими європейськими країнами, а з іншого - робляться практичні кроки щодо приймання до ЄС нових членів.
ЄС являє собою інтеграційне об’єднання західноєвропейських країн, які прагнуть до економічної та політичної єдності, частково відмовляючись від своїх національних суверенітетів. Передбачалося ліквідувати всі національні бар’єри на шляху вільного руху товарів, послуг, капіталів та робочої сили між країнами-учасницями і перейти до вироблення спільної зовнішньоекономічної, сільськогосподарської і транспортної політики. Інституційна структура ЄС наступна: Рада Європейських Співтовариств як вищий орган інтеграційного угруповання, наділений законодавчою владою; Комісія Європейських Співтовариств як постійний виконавчий орган; Європарламент як основний консультативно-наглядовий орган; Суд Європейських співтовариств як орган юридичного контролю; Європейське політичне співтовариство; Рада міністрів ЄС; Економічна і соціальна рада; Контрольна палата.
У 1991 році підписується угода між ЄС і ЄАВТ про створення Європейського Економічного Простору (ЄЕП). Цього ж року приймається Маастріська угода, суть якої характеризує новий якісний етап в еволюції ЄС.

137. Глобальні проблеми сучасності
Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.
Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так ,до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.
Глобальні проблеми мають яскраво виражений економічний аспект. Вони впливають на структуру відтворення, на динаміку економічних процесів, на пошуки ефективних форм і методів управління.
Глобальні проблеми мають загальну специфіку. Ця специфіка полягає у наявності ряду спільних рис:
Кожна з проблем і всі разом принципово важливі для майбутнього людства. Затримка з їх вирішення являє собою смертельну загрозу або деградацію умов життя і виробничої діяльності на Землі;
У них проявляється поглиблення і ускладнення світогосподарських зв’язків та інтернаціоналізація інших суспільних процесів на Землі;
Їх розв’язання можливе лише за умови об’єднання зусиль всіх народів і держав. Знайти рішення глобальних проблем – значить забезпечити умови виживання всіх народів і подальший розвиток цивілізації.
За походженням, характером та способами вирішення глобальні проблеми поділяють на такі групи.
До першої групи належать проблеми, які виникають у сфері взаємодії природи і суспільства (надійне забезпечення людства сировиною, енергією, продовольством тощо, збереження навколишнього середовища, освоєння ресурсів Світового океану, оволодіння космічним простором). Друга група – це проблеми соціально-економічних і воєнно-політичних відносин, а саме: відносини між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються; відносини між розвинутими країнами і постсоціалістичними країнами ат державами різних соціально-економічних устроїв; подолання економічної відсталості багатьох країн, проблеми роззброєння і збереження миру, локальні, регіональні та міжнародні кризи. Третя група охоплює проблеми, пов’язані з розвитком людини, забезпеченням її майбутнього, зростанням народонаселення, боротьбою з голодом, хворобами, наркоманією тощо.
Глобальні проблеми відрізняються загальнопланетарним характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн незалежно від їх соціального ладу, рівня економічної зрілості, географічного положення і можуть бути вирішені шляхом взаємодії всіх держав.
Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

138. Міжнародні інвестиції. Проблеми та перспективи залучення інвестицій в економіку України
Важливу роль у посиленні інтернаціоналізації господарського життя та взаємозалежності між країнами відіграє експорт капіталу.
Вивіз капіталу – це експорт вартості у грошовій або товарній формі з однієї країни у іншу. Вивіз капіталу здійснюється у двох основних функціональних формах: підприємницькій та позиковій. Специфічною функціональною формою вивозу капіталу стала міжнародна науково-технічна допомога.
Експортування підприємницького капіталу означає його вкладення, інвестування в промислові, сільськогосподарські та інші підприємства за кордоном шляхом нового будівництва або купівлі існуючих підприємства, придбання акцій. Підприємницькі вкладення поділяються на прямі інвестицій, коли експортер є повним власником підприємства або володіє контрольним пакетом акцій тощо, і портфельні інвестиції, коли придбані експортером акції іноземного підприємства не забезпечують повного контролю над ними.
Позичковий капітал експортується у вигляді коротко- чи довгострокових кредитів урядам або підприємцям інших країн, вкладання грошей на банківські та інші рахунки фінансових організацій за кордоном тощо.
Експорт капіталу приносить його власникам доход у вигляді промислового чи торгівельного прибутку, відсотка, дивіденду – залежно від форми вкладання. Капітал в підприємницькій формі (підприємницький капітал) приносить його власнику доход переважно у вигляді прибутку, а капітал у позичковій формі (позичковий капітал) – у вигляді відсотка по вкладах, позичках і кредитах.
Прямі іноземні інвестиції спрямовуються, як правило, у галузі, де можна недорого виготовляти конкурентоспроможні у міжнародному масштабі товари на експорт. Тим самим вони стимулюють інтеграцію в систему міжнародного поділу праці. Іноземні інвестиції сприяють не тільки збереженню існуючих і створенню нових робочих місць, але і утвердженню ринкових відносин.
Україна має ряд умов, що робить її досить привабливою для іноземних інвесторів. Це є великий потенційний ринок й високий рівень освіти і кваліфікації, сприятлива кваліфікаційна структура робочої сили, зручне географічне положення в центрі Європи, і низький рівень заробітної плати. Не зовсім виправдалися чекання щодо напряму інвестування. Передбачалося, що основним мотивом будуть експортні шанси, що відкриваються можливістю виготовлення чи переробки товарів з більш низькими витратами через дешевину місцевих ресурсів, головним чином, робочої сили. Виявилося, що переважав інший мотив – доступ на місцеві ринки, і іноземні інвестиції спрямувалися туди, де забезпечувалися великі обсяги збуту. Такий ситуації сприяв ряд причин, що створювали перешкоду на шляху припливу іноземних інвестицій. Серед них однією з найважливіших є відсутність економічної і політичної стабільності, і багато інших причин, що створили в країні несприятливий інвестиційний клімат і непривабливий імідж щодо умов інвестування.

139. Міжнародне співробітництво
Усе більш важливу роль у світогосподарських зв’язках відіграє обмін продукцією науково-технічної сфери.
Міжнародне науково-технічне співробітництво – це форма міжнародних економічних відносин, що являє собою систему економічних зв’язків у сфері науки, техніки, виробництва. Воно існує на основі спільних, наперед вироблених та узгоджених намірів, що закріплені у міжнародних економічних договорах та угодах.
Структура міжнародного науково-технічного співробітництва включає:
Створення координаційних міжнародних програм спільних наукових і технічних досліджень;
Міжнародне ліцензування, обмін науково-технічними документами, патентами, ліцензіями;
Міжнародний інжиніринг, співробітництво з приводу проведення і складання проектів ,консультації при їх виконанні;
Співробітництво в підготовці наукових та інженерно-технічних кадрів;
Проведення міжнародних наукових конференцій, симпозіумів;
Розробка науково-технічних прогнозів та ін.
Жодна країна світу, яким би значним потенціалом в галузі науки і техніки вона не володіла, неспроможна повністю задовольнити свої потреби у передовій техніці і технології ,випускати усю широку номенклатуру наукоємкої продукції, що постійно удосконалюється на розширюється . не випадково міжнародне науково-технічне співробітництво, обмін науково-технічними знаннями, досягненнями цієї продукції є найважливішим сектором сучасних міжнародно-економічних відносин, що сприяє розвиткові спеціалізації та кооперування виробництва.
Серед видів міжнародного співробітництва розрізнять також співробітництво у розв’язанні глобальних проблем.
Глобальні проблеми – це всезагальні проблеми, що відзначаються загальнопланетарним за своїми масштабами і значенням характером, пов’язані з життєвими інтересами народів усіх країн, становлять загрозу життю для всього людства і можуть бути вирішені спільними діями всіх країн світу.
Серед глобальних проблем найчастіше фігурують проблеми миру та роззброєння, економічна, демографічна, енергетична, сировинна, продовольча, подолання бідності та відсталості. У міру розвитку людської цивілізації можуть виникати і вже виникають нові глобальні проблеми. Так, до групи глобальних проблем стали відносити проблему освоєння та використання ресурсів Світового океану, освоєння та використання космосу.
Світова спільнота розробляє заходи щодо розв’язання глобальних проблем. Це можливе зробити, лише об’єднавши зусилля та ресурси всіх країн світу. Для вирішення глобальних проблем потрібен єдиний міжнародний механізм їх розв’язання і регулювання, визначення міжнародних правових та економічних норм. Великі надії у вирішенні глобальних проблем покладаються на ООН, МВФ, ВГО, регіональні і галузеві організації, які мають великий досвід координації міжнародних зусиль, використання ресурсів, регулювання міжнародних економічних зусиль.

140. Міжнародні інститути (Бреттон-Вудська, МВФ, Світовий банк)
Розвиток економічного співробітництва, валютних та фінансових відносин між державами зумовив появу міжнародних фінансово-кредитних організацій, які здійснюють регулювання цих відносин і сприяють стабілізації світової економіки. Створено міжнародні фінансово-кредитні організації на основі міждержавних угод. Провідне місце серед них належить Міжнародному валютному фонду (МВФ), Світовому банку.
Міжнародний валютний фонд (МВФ) – наднаціональна валютно-кредитна установа. МВФ створена на Міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) у 1944 році. Метою МВФ є сприяння міжнародному валютному співробітництву та стабілізації валют ,створення багатосторонньої системи платежів і розрахунків, підтримання рівноваги платіжних балансів країн – членів фонду. МВФ здійснює систему заходів, спрямованих на регулювання валютних курсів, сприяння конвертованості валют, надання короткострокових кредитів країнам – членам Фонду для покриття тимчасового дефіциту їх платіжних балансів, ліквідацію валютних обмежень, організацію консультативної допомоги з фінансових та валютних питань. МВФ – організація акціонерного типу. Його ресурси формуються за рахунок внесків країн-учасниць. Для кожної країни встановлено вступну квоту, розмір якої залежить від частки країни у світовій торгівлі. Головним акціонером МВФ є США. Керівними органами МВФ є Рада управляючих, Директорат і Секретаріат. Найвищий орган – Рада управляючих, яка приймає нових членів до Фонду, затверджує зміни паритетів валют країн-учасниць, переглядає квоти, розподіляє чистий доход Фонду. Директорат займається поточним регулюванням діяльності цієї організації.
МВФ підтримує тісні зв’язки із Світовим банком, ГАТТ, Європейським банком реконструкції та розвитку, іншими міжнародними фінансово-кредитними установами.
Міжнародний валютний фонд забезпечував функціонування Бреттон-Вудської валютної системи, яка існувала до початку 70-х років, відіграючи значну роль у зміцненні зовнішньоекономічних зв’язків. Бреттон-Вудська валютна система була створена за рішенням Бреттон-Вудської валютно-фінансової конференції ООН (країн антигітлерівської коаліції), яка проходила в липні 1944 р. в США (місто Бреттон-Вудс).
Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той час держав світу США і Великої Британії. Згідно з договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів. Країни, що підписали Бреттон-Вудську угоду, мали право вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи “золотого стандарту”, а з другого принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно золотодоларовим стандартом.
Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи є:
збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;
встановлення офіційних курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;
прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;
здійснення операцій купівлі-продажу золота лише на рівні центральних банків країн з забороною таких операцій для всіх інших суб’єктів.
Світовий банк – це Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) і його філіали: Міжнародна фінансова корпорація (МФК) та Міжнародна асоціація розвитку (МАР).
МБРР заснований одночасно з МФВ у Бреттон-Вудсі у 1944 році. Членами банку можуть бути лише члени МФВ. МБРР – це найбільша у світі фінансово-кредитна установа, яка надає довгострокові кредити на державні приграми, при цьому лише урядам та центральним банкам країн. Основна маса кредитів спрямовується на розвиток виробничої інфраструктури і сільського господарства. МБРР фінансує також пріоритетні державні програми в галузі енергетики, імпорту обладнання для розвитку гірничої промисловості, інвестиційні проекти для нафто- і газопроводів, модернізацію підприємств тощо.

141. Валюта. Конвертованість валют. Композитні валюти
Валюта – грошова одиниця для вимірювання вартості товарів. Конвертованість валюти здатність валюти однієї країни обмінюватися на валюти інших країн у певній пропорції, яка визначає