ЛЕКЦИЯ 2 генеза філософської думки


ГЕНЕЗА ФІЛОСОФСЬКОЇ ДУМКИ ТА ЇЇ КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ
ФОРМИ
Філософія Стародавнього Сходу: світо устрій та людина.
Антична філософія: космоцентризм.
Філософія середніх віків: теоцентризм.
Філософія епохи Відродження: антропоцентризм.
Філософія Нового часу: науко центризм.
Німецька класична філософія: система-розум-діяльність.
Марксистська філософія.
Сучасна світова філософія.
Велика теоретична насиченість розділу, що представлені у цій лекції, обумовила концентрування історико-філософського матеріалу навколо стрижневої ідеї, що узагальнює теорії мислителів різних періодів.
На передній план у назві кожного розділу виводяться ті ключові слова, послідовність яких дозволяє засвідчити логіку історико-філософського процесу, а саме: у філософських системах Давнього Сходу – це світо устрій та людина; в античності – уявлення про космос, Всесвіт; в середні віки – служіння Богу, в епоху Відродження – віра в здатності людини пізнавати та вдосконалювати світ; у Новий час – розробка наукових методів, віра в розум; а в німецькій класичній філософії – системне охоплення закономірностей розвитку світу та людини завдяки розуму та діяльності.
Філософія Стародавнього Сходу: світо устрій та людина.
Стислий розгляд історії філософії в країнах Давнього Сходу
свідчить, що народи цих країн мали своєрідні філософськи ідеї і зробили свій внесок у розвиток філософської думки давнього рабовласницького світу. Філософська думка народів Сходу намагалась розв’язати ті ж питання, якими займалась пізніше філософія народів Заходу.
Філософія у Давній Індії виникла приблизно в середині 1 тисячоліття до н.е., коли на її території почали формуватися рабовласницькі держави.
Найдавніші пам’ятки індійської літератури – чотири збірники релігійних гімнів та молитов, що називають «Ведами» (близько 2500-1700 років до н.е.). Найважливіший з них «Рігведа». Інші – «Яджурведа», «Самаведа» і
«Атхарваведа». Мовою «Вед» викладений давній релігійний світогляд, з яким вже в той час поєднувалися деякі уявлення про світ, людину і моральне життя.
Завершенням «Вед» вважаються « Упанішади». Сьогодні відомі близько 300 «Упанішад». Більшість їх складено у VIII-VI ст.. до н.е. У цих збірниках бесід наставника з учнями вирішується питання про субстанцію буття. Визначається абсолютна і єдино істинна першооснова всього існування – світова душа (брахман), що втілюється в різні істоти за законом карми (відплати). Поряд з цим в «Упанішадах» відобразилися й матеріалістичні погляди, згідно з якими за першооснову буття вважали матеріальні елементи (вода, вогонь, повітря,земля).
Головна увага у філософських ідеях «Упанішад» звертається на питання про субстанцію буття. Пануюче місце посідає викладання поглядів про брахмана як абсолютну і єдино істину духовну першооснову всього існуючого. Брахман творить обьєктиний світ свавільно з самого себе і є тотожним з душею людини (атман). Згідно з «Упанішадами» вищий сенс мудрого життя – в усвідомленні, осягненні брахмана як всюди проникливої сутності, у тому щоб зрозуміти неістинність, тимчасовий характер емпіричного буття, відмовитися від потягу, жаги до нього і знайти вічний спокій і безсмертя у пізнанні своєї тотожності з брахманом , в єдності з ним (мокша).
Більшість філософських шкіл Давньої Індії були ортодоксальними, оскільки спирались на авторитет «Вед». Це школи санкхья, ньяя, йога, вайшешика, міманса, ведента та ін.. Однак у багатьох з них (буддизм, джайнізм, чарвака-локаята) з під зовнішньої релігійно-етичної форми є матеріалістична тенденція.
Мета вчення джайнізму – звільнитися від страждання. На відміну від брахманізму джайнізм стверджує, що закони карми не можна подолати жертвою богам, але можна перемогти. Для звільнення від сансари ще за життя необхідні правильна поведінка, правильне пізнання правильна віра. Джерелом мудрості у джайнізмі вважається не Бог, а особливі святі, які досягли сили, щастя на ґрунті досконалого знання і за допомогою поведінки, яка випливає з цього знання.
Джайнізм спирається на особливе вчення про буття, згідно з яким існує велика кількість речей, що наділені реальністю і володіють, з одного боку, постійними або субстанційними, а з іншого – випадковими, або перехідними властивостями. Серед неживих субстанцій особливе значення має матерія (пудгала). Матерія – або як роз’єднана на свої неподільні елементи ( атоми ), або як зібрана у вигляді сполучення атомів. Крім матерії, до неживих субстанцій належать простір, час, а також умови руху і спокою. Космос, згідно з джайнізмом, вічний, він ніким не створений і не може бути знищений.
Основною ознакою душі джайнізм вважає свідомість. Ступінь свідомості в душах різний. За своєю природою душа досконала, а її можливості – безмежні; душі доступні й безмежне знання, і безмежна могутність, і безмежне щастя. Але душа схильна ототожнювати себе з тілом. У цьому ототожненні – джерело її неволі, залежності. Основна причина, що породжує залежність души, - її сильні бажання або пристрасті. Вони криються в незнанні життя. Тому пізнання повинно звільнити душу від тіла. Умова істинного пізнання – не тільки у вірі, тобто довірі до авторитету вчителів, але й у правильній поведінці, у напрямі наших дій.
«Звільнення» як мета вчення джайнізму має привести до повного відділення душі від тіла. Досягається це шляхом аскетизму. Метою є особисте врятування, оскільки людина може звільнитися лише сама і ніхто їй не може допомогти. Звідси егоцентричний характер етики джайнізму.
У VI ст. До н.е. виникає релігійне вчення буддизму. Буддизм – одна із світових релігій, воно знаходиться в одній ланці з християнством і мусульманством. Вчення буддизму ґрунтується на легенді про засновника релігії – принца Сіддхартха Гаутами, якого називали Будда. Перша спроба систематизації буддизму надана у так званій книзі «Трипітака», тобто «Три кошика вчень». У третій з цих книг розглядаються філософськи питання. Буддизм – більш релігійна етика ( бо має за мету вказати шлях до врятування від зла), ніж теоретична філософія. У бесідах мудреці буддизму вчать, що мета пізнання – звільнення людини від страждань, пізнання шляху, що веде до цього звільнення.
Буддизм висуває чотири положення:
життя виповнене страждань;
існує причина виникнення страждань;
є можливість припинення страждань;
існує шлях звільнення від страждань.
Отже, згідно з ученням буддизму, життя – це суцільна низка страждань. Причина цих страждань – у самій жадобі до життя, у потягу до існування. Смерть не веде до припинення страждань, бо з нею настає нове переродження. Подолати страждання, врятуватися від вічного кола перевтілення ( сансари) можна тільки шляхом подолання в собі потягу до існування. Необхідність страждання виводиться з обумовленості й залежності всіх подій і фактів.
В основі етики буддизму лежить переконання в тому, що звільнення від страждань досягається не у потойбічному, а в теперішньому житті. Таке припинення страждань називається у буддистів «нірваною». Під нірваною (санскр. букв.- охолодження, загасання ) буддисти розуміють стан блаженного небуття, звільнення від усього, що приносить біль, відволікання від зовнішнього світу, від світу думок.
Найдавнішою матеріалістичною філософською течією в Індії було вчення локаята, або чарвака ( вчення, спрямоване на цей світ – локу). Локаята заперечувала існування будь-якого іншого світу, крім матеріального. Згідно з вченням локаята про буття весь об’єктивний світ складається з матеріальних першоелементів. Віра в існування Бога, души, раю, потойбічному світу – неправда, а предмети цієї віри недоступні для сприйняття. Речі природи складаються з повітря (або вітрів), вогню (або світла), води і землі.
У теорії пізнання представники школи стояли на позиціях матеріалістичного сенсуалізму, вважаючи єдиним джерелом знань чуттєви сприйняття. Школа локаята відкидала містичне одкровення, сліпу віру у Веди, заперечувала самі основи ведичної релігії – карму (відплату за земне життя у потойбічному світі й усіх наступних перевтіленнях), сансару (коло земних перевтілень душі) і мокшу (звільнення від них).
Вчення санкхья головною мудрістю вважає пізнання шляхів і засобів, що ведуть до повного звільнення людини від страждань і нещасть. Вчення санкхья передбачає два початки: матеріальний і духовний. Для пояснення світу санкхья вважає вихідним поняття про матеріальну першооснову (пракриті) усіх речей і явищ, у тому числі психічних. Вона є причиною існування тільки тіл, почуттів, емпіричного розуму, інтелекту. Крім цього, існує, згідно з ученням санкхья, свідомість, яка перебуває вище будь яких змін і за своєю природою вже не матеріальна. Безліч предметів реального світу виникає за допомогою процесу, що починається, коли нематеріальна причина – пракриті – вперше випробує вплив з боку пуруша, або «Я». Розум який пішов від пракриті, не вічний, він складний і є суб’єктом, який виникає і руйнується з часом. Розвиваючись, пракриті породжує як фізичні елементи природи, так і елементи свідомості: розум, самосвідомість, органи чуття і дії.
Отже, філософія санкхья має дуалістичний характер, оскільки визнає дві реальності: матеріальну – пракриті – й духовну – пуруша. Пуруша – пасивна, але наділена свідомістю. Поєднання пракриті і пуруша зумовлює початок еволюції індивіда і Всесвіту.
Багато в чому близькою до системи санкхья була система йога. Засновником йоги вважається мудрець Патанджалі. Найдавнішим твором йоги вважають «Йога-Сутру», яка також називається по імені засновника «Патанджалі-сутра». Важливим елементом йоги є опис правил психологічно орієнтованого тренування. Його окремі степені включають самовладання (яма), оволодіння диханням за певних положень тіла (асана), ізоляцію почуттів від зовнішнього впливу (пратьяхара), концентрацію думки (дхарана), медитація (дхьяна) і стану зосередження ( самадхи) – звільнення від тілесної оболонки.
Йога вчить, що найвищого блаженства людина може досягти не зміною об’єктивних умов свого життя, а повним звільненням особливого психічного стану «самадхи» (зосередження), коли згасають усі бажання, мислення застигає на певній внутрішній точці. Порушується зв’язок з основним світом і нібито зьявляється здатність інтуїтивного бачення істини.
Згідно з ньяя об’єктивний світ складається з вічних, якісно різнорідних дрібних часток (ану) води, землі, повітря і вогню. Основну увагу послідовники Гаутама зосереджували на проблемах теорії пізнання і логіки. Вони визнавали чотири джерела пізнання: чуттєве сприймання, точне свідчення, аналогію та умовивід. Вони розробили вчення про пізнання і про логічний висновок, яке розвивалося на основі матеріалістичної теорії буття.
Для вайшешика засади реальності – в особливих властивостях атомів і душ. Матеріальним носієм усіх якостей речей, особливостей, дій, а також причиною всього складного є субстанція. З різних видів субстанцій лише пьять (земля, вода, світло, повітря, ефір) утворені з фізичних елементів, що самі складаються з вічних неподільних атомів. Саме вони не сприймаються почуттями, і про їх існування дізнаємося лише за допомогою висновку.
У низці вчень давньоіндійської філософії є системи, що безпосередньо спираються на «Веди». В цих системах тексти «Вед» розглядаються як священні книги, подібно до давньоєврейської Біблії і новозавітної християнської літератури. Ці системи – міманса і веданта. Для них «Веди» - авторитет, єдине джерело пізнання. Позиції, що стверджуються у ведійських гімнах, вважаються, безумовно, істинними. Єдиним засобом звільнення від пут сансари і карми , згідно із вченням школи міманса, є дотримування того, чому вчать тексти «Вед», у яких вчення вбачає надчуттєву універсальну субстанцію, яка існує вічно і є абсолютною. Чуттєве сприйняття розглядаються тут як особливе джерело знання. Предмети сприйняття характеризуються як реальні, що мають різні об’єктивні ознаки. Крім сприйняття, джерелом пізнання вважають логічний висновок, порівняння, авторитетне свідчення священних книг і визнання деяких неприйнятних істин як постулатів.
Ідеалістичне вчення веданти потребує, щоб учень покірно наслідував учителя ( що був присвячений до мудрості веданти), брав участь у спогляданні та у постійних роздумах над джерелом істини доти, доки не досягає постійного споглядання істини.
У Давньому Китаї у VII-VI ст.. до н.е. як в ідеології, так і в політиці чітко вбачалися дві тенденції – консервативна і прогресивна, містична і атеїстична. У процесі боротьби цих двох тенденцій ширше поширювалися наївно-матеріалістичні думки про п’ять першоелементів і речей ( метал, дерево, вода, вогонь, земля), про протилежні сили (інь і ян), про природний шлях ( дао) в природі та інші, що виникли ще на початку П-І тисячоліття до н.е. внаслідок узагальнення першопочаткових знань того часу.
У У-Ш ст.. до н.е., утворюються основні філософськи школи: 1) конфуціанство; 2) моїзм; 3) школа закону фа-цзя; 4) даосизм; 5) школа інь-ян (натурфілософія); 6) школа імен шін-цзя та інші.
В історії давньокитайської філософії важливе місце посідає конфуціанство, засновником якого був Конфуцій (латинізована версія імені Кун-Фу-цзи – вчитель Кун). Йому належить укладання низки давніх книг ( «Книга пісень», літопис «Весна і осінь» та ін..) у яких зібрана культурна спадщина минулого. Він висловлював низку глибоких думок з питань виховання. Наприклад: «всі люди близькі одне одному за своєю природою, а різняться між собою у процесі виховання», «треба вивчати старе для того, щоб пізнати нове», «вчення без роздумів – марне, а роздуми без вчення – пусте».
Згідно з конфуціанством воля людини визначається «небесною волею», тому поділ суспільства на «шляхетних» і «низьких» не може бути зміненим. Кожна людина повинна точно знати своє місце в суспільстві і сумлінно виконувати покладені на неї обов’язки. Конфуцій висуває вчення чжень-мін (виправлення імен), суть якого полягає в тому, що назва речі повинна відповідати її сутності. Це значить, що місце кожної людини у суспільстві, її поведінка мають суворо відповідати соціальному стану людини.
Найбільш видатним послідовником Конфуція був Мен-цзи, який стверджував, що людське життя підкорене небесній волі, носієм якої є мудрий цар – «син неба». На його думку людина народжується доброю, їй властиві чотири вроджені якості: співчуття, почуття сорому, скромність і уміння відрізняти істину від брехні, але вродженні якості людини внаслідок поганого впливу суспільства швидко втрачаються. Мен-цзи бачив своє завдання в тому, щоб шляхом виховання і вдосконалення особистості захистити народ від впливу противників конфуціанства.
Проти конфуціанської школи виступив Мо-цзи. Він висунув ідею загальної любові, закликав людей надавати одне одному допомогу незалежно від соціального стану. Піддаючи критиці конфуціанство, він стверджував, що наперед визначеної долі немає. Доля людини залежить від того, як вона здійснюватиме в житті принцип «загальної любові». Залежно від цього «небесний володар» відповідним чином нагороджує або карає іі. Мо-цзи виступав проти загарбницьких війн, проповідував мир і взаємодопомогу між державами.
У розвитку філософії Давнього Китаю видатне місце посідає даосизм, вчення Лао-цзи, старий вчитель. Вчення про Дао, про загальний природний закон світу речей. Життя природи і людей не керується «волею неба», а плине за визначеним природним шляхом. Дао – це природний закон самих речей, який разом із субстанцією «ці» становить підвалини світу. Сутність Дао полягає в тому, що у світі все знаходиться в русі й зміні, і в процесі цієї зміни всі речі обов’язково переходять у свою протилежність. Принцип даосів невтручання у природу щоб непорушити гармонії. Усяка дія, має протидію.
Прихильники даосизму з «Палацу науки Цзися» розвивали вчення про матеріальну субстанцію. Вони вважали, що основа всіх речей є ці (повітря, ефір), яким внутрішньо притаманний рух і зміна. Ці у них поділяються на дві групи – на «найтонші» і «грубі». Людина, на їх думку, народжується внаслідок поєднання вказаних двох родів ці. Причому душа людини складається з «найтонших» ці, а тіло – з «грубих». Головну роль в організмі людини відіграють перші, від них залежать і розумові здібності людини. Мудрість їй не дається від Бога, а є дією тонких ці. Давні матеріалісти вважали, що тонкі ці можуть залишати людину, коли вона вмирає, і утворювати те, що люди називають «демоном».
Фацзя (законники) були прихильниками державних реформ як знаряддя старого суспільства. Основні положення школи сформулював Шан-Ян (IV ст.. до н.е.). Один з найвидатніших представників цієї школи, Сюнь-цзи – Хань Фей (Ш ст.. до н.е.), стверджував, що природний шлях дао є підґрунтям усіх законів природи – лі. У людському суспільстві, як і у природі, існують закони (Фа), що є для людей критерієм їхніх дій.

Антична філософія: космоцентризм.
Початок античної філософії пов’язують з представниками мілетської школи ( VI ст.. до н.е.), що виникла в місті Мілеті – Фалесом, Анаксімандром, Анаксіменом. Вони уявляли першооснову буття в конкретно-речовій формі. Фалес стверджував, що першооснова всього сущого – вода; Анаксімен учив, що основою світу є повітря – ефір, що насичує всі істоти із якого походить світ; Анаксімандр вважав початком всього існуючого первину матерію – «апейрон», котрий є безмежним, невизначеним не тільки у просторі, але ц у часі. Таким чином філософів Мілетьської школи можна вважати стихійними матеріалістами.
Вказуючи на матеріальну основу буття, Геракліт Ефеський говорить про нескінченність матерії, що не твориться і не знищується. Він вважав, що все виникає з вогню, що закономірно спалахує і закономірно згасає. Геракліт сформулював поняття про взаємоперетворення і боротьбу протилежностей як внутрішнього джерела постійної плинності явищ. Він був засновником стихійної діалектики давньогрецьких мислителів, що виникла на ґрунті загального споглядання природи. Геракліт підкреслював, що всі властивості й стани світу релятивні, зазначав про відносність понять.
У кінці VI ст.. до н.е. виникає Піфагорійський союз, заснований видатним математиком Піфагором. Союз мав свій спосіб життя, що визначав ієрархію цінностей. На перше місце в житті піфагорійці висували прекрасне, на друге – корисне, на третє – приємне. Піфагор стверджував, що саме «мудре» - число, бо воно володіє речами, моральними і духовними якостями. «Земний порядок» має відповідати «небесному». Підґрунтям світу є числа, котрі і створюють космічний порядок. Одиниця – основа всього, лінії створює двійка, поверхні – трійка, а тіла четвірка. Числа є самостійними сутностями. Священною декадою є число 10, тому що це подоба Всесвіту з десятьма небесними сферами і десятьма світилами.
Опонентами Геракліта у дискусії «плинних» та «нерухомих» стали елеати Ксенофан, Парменид, Зенон. Світ вони сприймали як вічне нерухоме ціле. Парменід у поемі «Про природу» вказував, що єдине все – без кінця, не рухається, однорідне, не було в минулому його, не буде в майбутньому, але все – в сучасному. Буття для Парменіда єдине і нерухоме. Всесвіт має для нього вигляд однорідної твердої кулі. Ксенофан виступив проти багатобожжя, висловлював атеїстичні думки у своїх віршах, зазначаючи, що якби руки мали бики, леви або коні, якби писати , наче люди, вони могли що завгодно, - копі коням би богів сподобали, образ бичачий дали б безсмертним бики. Гноселогічні висловлювання Ксенофана – перша в історії грецької думки постанова питання про можливості й межі пізнання. Вищим і абсолютно вірогідним знанням, за Ксенофаном, володіє тільки Бог. Людське знання не виходить за межі суб’єктивної думки і має імовірний характер.
Зенон говорив, що рух (реальність) та множина ( почуття, сприймання) призводять до суперечностей (апорій). Якщо припустити існування руху, то за Зеноном, виникають не вирішувані суперечності. Зенон висунув п’ять спростувань руху у своїх апоріях ( апорія – трудність, спантеличеність). Перша апорія формулюється просто: « рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає». Друга апорія «Дихотомія» твердить, що рух не може закінчиться, оскільки, перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти «половину половини» і так без кінця. Отже, і рух не може не тільки скінчиться, але й початися. Третя апорія «Ахілл і черепаха» говорить, що швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху, оскільки, перш ніж він подолає відстань до черепахи, вона вже проповзе якусь, хай невелику відстань. Випущена з луку стріла непорушна, в будь-який момент займає певне місце. Та хіба можна отримати рух із суми спокою. Зенон у своїх апоріях зафіксував суперечливість руху.
Засадами всього сущого, «коренями всіх речей» Емпедокл оголосив чотири стихії – землю, воду, повітря і вогонь. Вони незмінні і не зводяться одне до одного. Все ж останнє змінне, є сполученням цих стихій. У своїх поемах – «Про природу» й «Очищення» - він називав їх Любовью (Дружбою) і Розбратом (Ненавістю, Ворожнечею), завдяки їм описував притягання і відштовхування. Космогонія Емпедокла будується як безмежне чередування «любові» або «ворожнечі». У центрі уваги Анаксагора – питання про перетворення одних речей у інші. Згідно з Анаксагором вся природа – це безмежна множина вічних, дрібних різноякісних часток, котрій він сам називав «зерном речей», а пізніше – гомеомеріями. Вони рухаються і впорядковуються деяким космічним розумом (нус), що існує незалежно від матеріальних часток (зерен): «м’ясо складається з частинок м’яса, кістка – кісточок.
Левкіпп вперше висунув атомістичне вчення. Можливо, він обмежився тільки усним викладанням свого вчення, хоч йому й приписується авторство творів «Великий діакосмос» та «Про розум». Твори Левкіппа і Демокрита вже в IV ст.. до н.е. були об’єднані й пізніше одержали назву «Корпус Демокрита». Демокрит вчив, що весь світ, у тому числі й наша земля, і всі предмети, і люди, і тварини складаються з найдрібніших частинок – атомів, однакових за речовиною, але різних за своєю формою і розміром. Згідно з цим вченням, атом – найменша частинка вічної і незмінної матерії, яка далі не може поділятися. Він вважав, що трясучись на всі боки, атоми зіштовхуючись і створюють вихорі. Демокрит вказував, що у Всесвіті існують лише атоми у вічному русі і порожнеча; зіштовхуючись під час свого руху, атоми утворюють найрізноманітніші сполуки, що презентують усе розмаїття речей у Всесвіті. Ці речі існують доти, доки не розпадуться сполуки атомів. Душа – це теж сполука особливих атомів, що найбільш рухомі й подібні атомам вогню.
Важливими були також розробки Демокрита для теорії пізнання. Він вважав, що існують предмети «за істиною» (об’єктивно) і за «враженням (суб’єктивно); у враженні існує тепле, солодке, а в дійсності є тільки атоми і порожнеча. Мудрість, за Демокритом, - у тому, щоб осягнути те, що лежить в основі сущого, у дійсності, у глибині явищ, на «морському дні». «Враження» теж відображає існуючу реальність, але лише її тимчасові виявлення. Існують два роди пізнання: «темний» ( за допомогою почуттів) та «істинний» (завдяки розуму). Саме тоді, коли сваряться розум і почуття, і народжується істина. Демокрит розробив теорію «витікання», згідно з якою пізнання можливе тільки завдяки тому, що з предметів «витікають» і впливають на органи чуття образи предметів.
Суспільні й політичні умови в Греції V ст.. до. н.е., особливо В Афінах та інших демократичних полісах, викликали потребу в опануванні красномовством – мистецтвом переконувати, слухачів і співрозмовників. Охочих оволодіти цим мистецтвом і знаннями навчали за плату мандрівні вчителі мудрості – софісти. Вони навчали мистецтва красномовства (риториці), мистецтва суперечки (еристиці) та мистецтва доказу ( діалектиці). Представник софістів Протагор учив, що «людина є мірою всіх речей», тобто речі самі по собі не мають ніяких властивостей, а набувають властивостей залежно від відношення їх до людини. Горгій проводить три тези: 1) нічого не існує; 2) якщо щось і існує, то його не можна пізнати; 3) якщо не можна пізнати, то його не можна передати і пояснити іншому. Для його скептицизму характерна маніпуляція з мовою, з її логічною і граматичною структурою.
Сократ прагнув знайти точний метод, що полягав би, насамперед, у самопізнанні. (Познай самого себя). Його вихідною засадою був висновок, котрий Сократ сформулював у вигляді афоризму: «Я знаю, що нічого не знаю». Це положення уберігало мислителя від упередженості. Пізнання починається з ретельного аналізу самого себе як духовної істоти, що мислить і діє. Після завершення аналізу механізму свого духовного апарату, на думку Сократа, мудрець міг правильно вирішити проблему життя, зрозуміти суть об’єктивно існуючого духу, тобто пізнати об’єктивно існуючу істину.
Мудрець після нього повинен був навчати цієї істини якомога більшу кількість людей.
Пізнавальний метод, що виробив Сократ, отримав назву «майевтика» (з грец. повивальна майстерність). Сократ порівнював свою діяльніст, що допомагає народженню істини, з мистецтвом повитухи (його мати була повитухою). Він демонстрував дію свого методу в процесі бесід з учнями. Під час діалогічної бесіди використовував два засоби для отримання знання – індукцію та дефініцію. Але починався «сократичний» метод з іронії, коли мислитель зіштовхувався з самим собою, розумів суперечливість своїх уявлень, визначав особисте неуцтво.
Платон – об’єктивний ідеаліст; від нього бере початок ідеалізм взагалі, «лінія Платона». Він визнавав існування об’єктивного світу, але вважав його лише вибиттям, витвором дійсно реально потойбічного світу ідей. Таким чином, він гадав, що існує, наприклад, ідея Коня в потойбічному світі, яка в нашому світі виливалась у реального коня. Існує, наприклад, ідея стола, різних тварин, тощо, а реальні предмети є лише їхнім відбиттям, втіленням. За Платоном, істинним є тільки загальне, а не одиничне. Коні бувають різними, народжуються, вмирають, а сама ідея коня є вічна і незмінна. Ідея за Платоном, - це граничне узагальнення речей. У ній закладено власне принцип речі, модель і метод її конструювання та пізнання. Таким чином матеріальний світ, за Платоном, - тінь світу ідей, вторинний. Ідеї ієрархізовані. Вище за все стоїть ідея краси і добра.
Платон розробив так звану «теорію спогадів», що є ядром його гносеологічної концепції. Ідеї людей, тобто їхні душі, перебуваючи на землі, зберігають у собі спогади про істинний потойбічний світ ідей, звідки вони прийшли. Ці спогади є, за Платоном, нашим знанням про світ. Чим краще душа пам’ятає світ ідей, тим більше людина знає. Спогади тим сильніші й інтенсивніші, чим більше душі вдається зректися тілесності. Душа людини, за Платоном, має три складові: душу розумну, від якої у людини з’являється мудрість; душу вольову як основу мужності; душу чуттєву, що дає доброчесність, розважливість. Саме мудрість, мужність і добрий розум можуть стати засадами для основної характеристики суспільства – справедливості.
Існуючи державні форми Платон ділить на дві групи: припустимі й регресивні. До упадочних він відносить тимократію ( владу кількох осіб, засновану на військовій силі), олігархію ( владу кількох осіб, яка спирається на торгівлю, лихварство), демократію ( владу невдячного демосу, натовпу) і тиранію.
Філософія мегарської школи базувалась на поєднанні сократівського вчення про пізнання загального в поняттях з ученням елеатської школи про єдине буття та протилежність чуттєвого і розумового пізнання. Евклід вчив, що реально існує тільки загальне. Мегарці доводили, що одиничне не може бути істинним і доводили цілу низку прикладів, що зафіксовані в софізмах «Брехун», «Рогатий» «Лисий» «Купа». В софізмі «Рогатий» говориться: ти маєш те, що не втратив. Ти не втратив роги, таким чи ти їх маєш. У софізмі «Брехун» говориться: якщо людина запевняє, що вона брехун, то чи обманює вона, чи говорить правду? Це вже не софізм, логічна задача. В софізмах «Купа» і «Лисий» вирішується проблема переходу кількісних змін у якісні ( з випаданням котрої волосини людина стає лисою?. З додаванням котрої зернини утворюється купа? ).
Матеріалістична і атеїстична орієнтація була характерна для школи кіренаїків. Вони не заперечували існування зовнішнього світу, але проголошували його непізнавальним. Єдине, що можна досягти, - це відчуття, які діляться на приємні (добро) і неприємні (зло). Розробляючи етичні проблеми, кіренаїки були гедоністами, проголошували вищим благом та метою життя насолоду.
Систематизацію і логічне узагальнення всіх наукових знань своєї епохи дав Арістотель (384-322 рр. до н.е.). Він написав близько 150 наукових праць, серед яких можна виділити кілька груп: 1) логічні трактати («Категорії», «Про тлумачення», у котрих викладена теорія судження, « Аналітика перша і друга» - головний логічний твір мислителя, «Топіка», у котрій викладено теорію імовірного знання); 2) трактати про природу і рух («Фізика», «Про походження і знищення», «Про небо» та інші); 3) біологічні трактати ( «Про душу», «Історія тварин); твори про «первинну філософію», тобто метафізику); етичні твори – «Нікомахова етика», «Евдемова етика»; соціально-політичні та історичні твори, найважливішим серед яких є «Політика»; твори про мистецтво, поезію і риторику, перш за все – «Поетика».
Філософія, за Арістотелем, поділяється на три частини – теоретичну, практичну та творчу. Теоретична філософія тлумачиться як наука про першооснови та причини буття. Арістотель піддає критиці ідеалістичне вчення Платона про ідеї як першооснову, або істинне буття, Критика Платона мала принциповий характер. Арістотелю приписують афоризм: «Платон мені друг, але істина – дорожче».
Арістотель обґрунтовує реальність існування буття, окремих чуттєвих речей, у яких існує загальне і завдяки чому може бути пізнання. Світ, за Арістотелем, - сукупність множини таких субстанцій, кожна з яких є нерозривною єдністю форми і матерії. Матерія тлумачиться Арістотелем як пасивний «матеріал» буття і тому у «чистому» вигляді може тільки мислиться. Мислитель коливався між ідеалізмом і матеріалізмом. Застосовуючи матеріалістичні методи вивчення різних проблем і об’єктів, він все ж природний розвиток пояснював первісним поштовхом, який колись зробив «світовий розум», Реально ж існувати матерія може тільки «оформленою», тобто вступаючи в контакт з формою. Отже, причиною існування речі є активна форма. Матерія ж – це лише першоматеріал, можливість стати чимось. Рух матерії може надати тільки форма. «Формою всіх форм є Бог».
За Арістотелем існує чотири види причин: матерія (цегла та інший будівельний матеріал), форма (план), рушійна сила (архітектор, його мистецтва) та мета будови (сама будова). Таким чином, пасивній матерії надає дієвості форма. Філософія Арістотеля теологічна, оскільки все у світі, на його думку, має початкову цілеспрямованість до Бога, до його творчого задуму.
Арістотель запропонував класифікацію форм руху. Він виділив зміни за сутністю (виникнення, скасування) та рух у вузькому розумінні ( перехід у іншу якість, збільшення, зменшення, пересування). Але він вважав земний рух недосконалим, другорядним, а небесний – найбільш зразковим.
Натурфілософську картину світу Арістотель будує на ідеї чотирьох коренів (повітря, вода, земля, вогонь) та з’явленнях про їх взаємопроникнення (теплого – в холодне, сухого – у мокре та навпаки). Але обов’язковим є п’ятий елемент – божий ефір (квінтесенція), з якої утворюються небо та зірки.
Арістотель – засновник логіки, він розробляв проблему істини, силогізми. Його надбанням є десять категорій: сутність, кількість, якість, відношення, місце, час, стан, володіння, дія, страждання.
Теорія пізнання Арістотеля матеріалістична лише у своєму вихідному стані. В основі його гносеології лежить положення: «той, хто не відчуває, нічого не знає і не розуміє». Мислитель будує класифікацію відчутів: 1) дотик; 2) смак; 3) нюх; 4) слух; 5) зір. Усі об’єкти Аристотель ділить на дві групи: 1) які можуть сприйматися лише завдяки органам чуття – звук, колір, запах; 2) які сприймаються одразу всіма або більшістю органів чуття – рух, розмір, фігура. Однак інформація органів чуття обмежена, помилкова, оскільки не дає уявлення про необхідність, форму і мету.
Арістотель виділяє чотири смисли буття 1) буття в собі, що описується категоріями, або, як їх називає Арістотель, вищими видами буття (субстанція, або сутність, якість, кількість, відношення, дія, страждання, місце, час, мати бути в спокої); 2) буття потенції та акту; тут вирішується проблема розрізнення актуальної та потенціальної нескінченності та руху; 3) буття акциденцій – це випадкові типи буття; 4) буття як істина, що належить людському інтелекту і вивчається логікою.
Абсолютне знання є, за Арістотелем, системою першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Сама метафізика тлумачиться Арістотелем у чотирьох смислах: як дослідження причин, тобто перших та вищих початків: як пізнання сутності буття; як знання про субстанції; як знання про бога і субстанції надчуттєві. Арістотель формулює класичну структуру філософії виділяючи в ній практичну філософію (поетику, риторику, політику та етику), теоретичну філософію (зоологію, психологію, космологію, фізику або онтологію), першу філософію, або теологію (метафізику), що включає буття, категорії буття, субстанцію,надчуттєву субстанцію. Логіка, або аналітика, є при цьому інструментом міркувань.
Арістотель дійшов висновку, що існує три типи держав: монархія (тобто правління одного), аристократія (небагатьох) і демократія (правління всіх). При цьому він вважав, що всі ці державні форми хороші, якщо і монарх, і представники небагатьох, і демократія дбають тільки про благо народу. Та разом с тим кожна з цих форм держави може, на його думку, бути шкідливою і перетворитися в гіршу форму правління. Так, монархія може перейти в тиранію, тобто безконтрольне панування одного, аристократія – в олігархію, тобто панування небагатьох, які захоплюють собі всі блага, демократія може виродитися в охлократію, тобто панування юрби – черні. Сам Арістотель був прихильником правління небагатьох – аристократії. Як син свого часу, що відобразив у своїх працях і його позитивні риси, і його обмеженість. Арістотель був ідеологом рабовласницького ладу. Він вважав, що рабство є необхідним і справедливим. Він учив, що людському суспільстві є володарі, котрі від природи мають здатність панувати, і раби, які створені підкорятися.
Таким чином, для філософської спадщини Арістотеля характерні систематизм та енциклопедичне осягнення проблем. Розроблений Арістотелем понятійний апарат до нашого часу пронизує філософський лексикон, а також сучасний стиль наукового мислення ( історія питання, «постановка проблеми», аргументи «за і проти», «рішення» тощо).
Отже, антична філософія зуміла протиставити міфології космологічну теорію, що відмовлялась від будь яких антропоморфних елементів у своїх доказах і вимагала логічного обґрунтування висунутих положень. Антична філософія мала певні загальні риси:
насамперед космологічно-огнтологічний характер;
існування теоретико-пізнавальної етичної проблематики у межах онтологічної;
підкреслення пасивної ролі суб’єкта пізнання, усвідомлення людської діяльності лише як активного перегрупування природних речей;
пошуки таких форм буття, що найкраще відповідали б природній доцільності.
У цілому в античній філософії абсолютне знання сприймається як система першопочатків, якими є перша філософія, або метафізика. Оскільки першопочатки не можуть бути доведені або виводитися з чогось, то метофізика і є мета наукою, що обґрунтовує початки не окремих наук, а наукового пізнання в цілому.
Філософія Епікура
Епікур, який створив матеріалістичне вчення (назване пізніше його ім’ям ), розумів під філософією діяльність, що дозволяє людям за допомогою роздумів і досліджень досягти безтурботного життя, вільного від страждань: «Нехай ніхто в молодості не відкладає заняття філософією, а в старості не втомлюється займатися філософією… Хто говорить, що не настав або минув час для занять з філософії, той схожий на того, хто говорить, що для щастя або ще не має, або вже немає часу». Тому окрема галузь знань філософії є етика. За Епікуром, етика відкриває природні начала та їх зв’язки , звільнюючи тим самим душу від віри в божественні сили, у навислий над людиною фатум або долю. Фізиці ж передує третя частина філософії – каноніка (знання – критерій істини і правил її пізнання). Зрештою Епікур робить висновок: критеріями знань служать чуттєві сприйняття і засновані на них загальні уявлення. У гносеології ця орієнтація дістала назву сенсуалізму ( від латинського сенсу – почуття).
Фізична картина світу, на думку Епікура, така. Всесвіт складається з тіл і простору, «тобто порожнечі». Тіла ж постають або як поєднання тіл, або як те, із чого утворюються поєднання, а це – неподільні, непідвладні розрізанню цільні тіла – атоми, відмінне тільки, як у Демокрита, формою і величиною, але й вагою. Атоми вічно рухаються в порожнечі з однаковою швидкістю і, на відміну від поглядів Демокрита, можуть спонтанно ухилятися від траєкторії прямолінійного руху, яка обов’язково виникає. Епікур вводить гіпотезу само відхилення атомів для пояснення зіткнень між атомами і трактує це як мінімум свободи, яку необхідно вбачати в елементах мікросвіту – атомах, щоб пояснити можливість свободи і в життєдіяльності людини.
Етика Епікура виходить із того, що для людини перше і природжене благо є задоволення, яке варто розуміти відсутність страждання, а не як перевагу стану насолоди. Епікур писав: «Коли кажемо, що задоволення є кінцева мета, то розуміємо не задоволення розпусників і не задоволення в чуттєвій насолоді, як думає дехто, хто не знає, або не погоджується, або неправильно розуміє, але розуміємо свободу від тілесних страждань і душевних тривог». Саме за допомогою звільнення від них досягається, відповідно до епікуреїзму, мета щасливого життя – здоров’я тіла і відсутність хвилювань, повна безтурботність духу, атараксія. Страждання душі, вважав Епікур, значно тяжчі зв страждання тілесні. Етика Епікура індивідуалістична: навіть дружба, цінується більше не заради неї самої, а заради безпеки, що вона приносить, і заради безтурботності душі. Епікур вважав, що страх не має ваги в очах філософа: «Смерть, найстрашніше із лих, не має до нас ніякого стосунку, тому що коли ми існуємо, смерть ще не присутня, а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо».
Філософські ідеї стоїцизму.
Інші настрої знаходимо у філософії стоїків, які спиралися на вчення Герокліта, посиливши риси матеріалістичного гілозоїзму ( вчення про загальну натхненність універсаму): світ повністю є єдино тіло, живе й розчленоване, наскрізь пронизане натхненним тілесним диханням («пневмою»). Вченню про множинність атомів Епікура стоїки протиставляли вчення про сувору єдність буття. Взагалі, кожному положенню фізики й етики Епікура можна знайти в стоїцизмі контр положення. Найповніше протилежність виявилася в питанні про розуміння свободи і вищого завдання людського життя. Якщо епікуреїзм пронизаний пафосом свободи і прагне вирвати людину із «залізних кайданів необхідності», то для стоїцизму необхідність («фатум», «доля») непорушна і позбавитися необхідності (свободи в розумінні епікуреїзму) неможливо. Доля веде того, хто добровільно і безпечально їй підкоряється, і веде силоміць, тягне того, хто нерозумно і безрозсудливо їй суперечить. Мудрець намагається вести життя згідно з його природою і керується розумом. Настрій, у якому живе мудрець, є смиренність і покірність невідворотному, Розумне й узгоджене з природою життя доброчесне, його наслідок – апатія – відсутність страждань, безпристрасність, байдужість до всього зовнішнього. Саме зі стоїцизмом пов’язують афоризм: «Філософія є наука помирати». Проте, незважаючи на явний песимізм, етика стоїків орієнтована на альтруїстичний принцип обов’язку і безстрашність перед ударами долі, тоді як ідеал епікуреїзму є егоїстичним, попри його витонченість і освіченість. Етика епохи еллінізму відображає настрої, звичаї жителів величезної Римської імперії.
Філософія середніх віків: геоцентризм
Середні віки охоплюють період з II по XIV ст.. Унаслідок розколу християнства в 1054 р. у Західній Європі відбувається утвердження влади католицизму. Тому провідну роль у суспільній свідомості цього періоду починає відігравати теологія як «знання» про «найдосконаліше» втілення духовності – Бога; решта є форм суспільної свідомості, насамперед філософія, починають виступати у ролі «служниць теології». Протягом наступних століть у країнах Західної Європи стало швидко зростати значення римського єпископа як першого серед інших «князів церкви». З V ст.. він починає іменуватись «Папою».
Початковій період середньовічної філософії отримав назву патристики, У цей час відбувається боротьба проти античної філософії і формується та утверджуються фундаментальні принципи середньовічної філософії на базі християнсько-теологічного переосмислення ідейної спадщини античності й старозавітної міфології.
Представники так званої апологетики (Тертулліан, Лактацій, Юстін, Оріген, Климент Александрійський) і «отці церкви» (Григорій Богослов,Василь Великий, Аврелій Августин) закликали правителів і освічених людей захищати переваги християнського вчення.
Тертуліан заявляв у своєму основному творі «Апологетикум» («Захист»): «Вірую, тому що абсурдно». Приниження знання і розуму, ворожнеча до «язичницької» філософії і звеличування сліпої віри - така головна ідея праць Тертуліана. Тертуліанове поняття віри підготувало основу для підкорення філософії теології ( вчення про віру), що було характерним для всього наступного періоду розвитку християнської філософії.
З усіх «отців церкви» найбільший вплив на розвиток філософії мав Августин Блаженний. Його головними творами є «Сповідь», «Про трійцю», «Про град Божий». Він доводив, що Бог – найвище буття. У ньому перебувають вічні ідеї, що зумовлюють існуючий у світі порядок. Бог створив світ із нічого з доброї волі, а не через необхідність. Людина це малий світ, який поєднує в собі природу матеріальних речей, рослин і тварин, а також має розумну душу і свободу волі. Душа людини, за Августином, є безсмертною, «першородний гріх» Адама та Єви вразив усе людство і для порятунку у майбутньому житті недостатньо сил людини. Необхідний примат духовної влади над мирською, оскільки без церкви немає порятунку. Історія, за Августином, - лише короткий відрізок між двома «вічностями» - стстворенням світу створення світу Богом і «тисячолітнім» царством Божим на землі.
Мислитель стверджував єдність віри і пізнання, первинність віри над розумом. Не самостійність людського розуму, а натхнення релігійних догматів є авторитетом. Церква – єдина, безгрішна, остання інстанція будь-якої істини. Соціальна-політична доктрина Августина заснована на ідеї нерівності. Він софістичними аргументами захищав рабство та приватну власність багатіїв. «Гріховному» та «тимчасовому» земному життю він протиставляв вічне й «блаженне потойбічне» існування.
Головним напрямком у розвитку філософії феодального суспільства була так звана схоластика. Розквіт її припадає на XI-XII(рання схоластика) і XIII ст..(пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в школах, а з середини XII ст.. в університетах. Надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалась на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів.
Середньовічній свідомості притаманна двоїстість: світ розподіляється на духовний, небесний, божественний і земний, плотський, гріховний. І хоча перший (небесний) світ справжній, істинний, людина належить і до земного, гріховного світу. Тому філософія не може не розглядати і його проблеми. Людина середніх віків – це духовна істота, вона створена за образом і подобаю Бога. Ключ до розв’язання «земних» проблем людина шукає у сфері духовності.
Духовність є найвищим критерієм: реальності, тілесні характеристики і потреби – «неістотні». Якщо людина античності – природно тілесна істота, то для середніх віків вона є духовною. Теологічна зовнішність тематики філософії хоч і була зумовлена історичною специфікою феодального способу життя, не означала проте припинення ( чи, принаймні, істотного уповільнення) власне філософського розвитку.
У XI-XII ст.. в Європі відбуваються палки дискусії про природу універсалій. Універсали – філософський термін, що вживався для позначення загальних понять (стіл,людина) на відміну від одиничних (даний конкретний стіл, людина). Питання про те, що існує реально – універсали чи окремі речі , було головним у боротьбі між номіналізмом і реалізмом у філософії середньовіччя. Власне постановка проблеми природи загальних понять (універсалій) була викликана потребами теології. Церковники ніяк не могли узгодити положення про єдність Бога і його троїстість.
Реалісти твердили, ніби універсали існують реально як сутність будь-якого буття і осягаються тільки за допомогою висновку. Номіналісти ж вважали, що реально існують тільки поодинокі речі, а універсали є узагальненням того спільного, що містять окремі речі даного роду; загальні поняття не існують реально, а є лише словами, іменами. Згідно з цим поглядом , наприклад, «людина взагалі» як родова сутність не існує. Реально існують тільки окремі речі. «Людина – лише загальне ім’я , котрим називається окрема людина.
Видатним реалістом XII ст.. був Ансельм Кентерберійський. На його думку, поняття добра, істини, справедливості існують як такі реально і незалежно від понять, що оцінюються як дійсні поняття, і незалежно від дій людини. Ансельм доводив існування буття Бога. Оскільки ідея Бога існує у свідомості людей, то це значить, що існує і Бог. «Боже . Ти воістину існуєш, - говорив він, - бо ми й уявити тебе неіснуючим не можемо». Такий доказ буття Бога отримав назву онтологічного.
На противагу реалізму, Іоанн Росцелін висунув позицію номіналізму, згідно з якою реально існують лише одиничні, індивідуальні речі. Іоанн Росцелін завзято обґрунтовував номіналізм, застосовуючи його для єретичного тлумачення «святий трійці» як сукупності трьох окремих богів. Номіналіст Беренгарій Турський визнавав за реальне дише те, що ми сприймаємо нашими органами чуття і заперечував реальність загальних духовних сутностей. Він робив єретичний висновок, що у церковному обряді-причасті людина смакує хліб та вино, а не «тіло і кров Господню», як вчить церква. Якби тіло Христа, - писав Беренгарій Турський, - було б велике, як башта, то і тоді його вже з’їли.
Якщо зміст ранньої схоластики було викладено у творах Ансельма Кентерберійского, то розробкою її форми займався його молодший сучасник – франзуц Пьєр Абеляр. Завдяки йому в межах номіналізму зародилась тенденція раціоналістичного філософського аналізу теологічних положень, що об’єктивно призвела до звільнення філософії від ролі «служниці теології». У книзі «Так і ні» Абеляр вказує на суперечності, які є не тільки у творах авторитетних церковних авторів, але й у самому святому письмі. Вихідним положенням Абеляра було «Розуміти, щоб вірити».
Роджер Бекон одним із перших наполягав на необхідності дослідницького вивчення природи. Основним знаряддям і джерелом знань Роджер Бекон вважав дослід, логічне мислення, авторитет. Цінність авторитету і навіть логічного мислення залежить від досвіду. На допомогу йому повинні були тезу про реальне існування одиничних предметів і заперечуючи окреме від людини існування загальних понять (універсалій), номіналіст Дунс Скотт послідовно шукав шляхи відновлення зв’язку між матерією і духом. Дунс Скотт розглядав питання про стосунки богослов’я й філософії. Власний предмет богослов’я – Бог, предмет філософії (метафізики) – буття. Пізнання Бога за допомогою філософії обмежене. За твердженням мислителя, Бог – чиста форма. Але решта істот і речей складаються не тільки з форми, а й з матерії. Душа, згідно з Дунсом Скоттом, - це форма людського тіла. Вона створюється Богом за народження людини і під час її життя не відокремлена від тіла. Вона єдина і безсмертна.
Найбільш відомим реалістом XIII ст.. був Фома Аквінський, відомий своєю працею «Сума теологій», що стала своєрідною енциклопедією середньовічного світогляду. Мета вчення Фоми – показати що віра і розум відрізняються одне від одного. Всупереч вченню аверроїстів про двоїсту істину, Фома Аквінський стверджує, що суперечність, котра існує між двома положеннями, означає, що одне з них хибне. А оскільки у «Божому натхненні» не може бути нічого помилкового, можна стверджувати , що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов’я. Гармонія віри й розуму, в розумінні Фоми Аквінського, означає підпорядкування другого першій. Він стверджував: якщо людський розум виявляє нездатність раціонально осягнути зміст тих або інших «божественних» істин, то він повинен «упокорено» схилитися перед вірою. Фома Аквінський визнає відмінність філософії від релігії, що полягає у методах досягнення результатів. Філософія настільки нижча від теології, наскільки людський розум нижчий від божественного. Деякі з догматів теології, на його думку можуть бути доведені філософією (буття Бога, безсмертя души).
Аквінський висунув п’ять доказів буття Бога. Перший доказ полягає в існуванні руху. Усе, що рухається, має причину руху, саморух предмету неможливий, першоосновою руху є Бог. Другий доказ виходить із розуміння «продуктивної» причини першопричиною є Бог. Третій доказ виходить існування Бога виходить із необхідності існування всього. Четвертий – із існування абсолютного мірила – Бога. П’ятий доказ виходить із цілеспрямованості: має бути той, хто ціле спрямовує буття світу, і це є Бог.
У своєму вченні Фома використовує ідеї Аристотеля. Згідно з Фомою Аквінським матерія не може існувати окремо від форми, але форма може існувати окремо від матерії. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищих форм, тобто Бога, а Бог – чисто духовна сутність.
Учення Фоми Аквінського отримало назву томізму ( латинською Фома вимовляється як Тома). За життя Фоми церква не дуже схвально ставилася до його вчення, але вже в 1323р. його було зараховано до рангу святих. У 1879 році вчення Фоми було проголошено Папою Левом XIII офіційною доктриною католицької церкви. З XX ст.. на його основі розвивається неотомізм.
XIV століття було ознаменовано новим плідним для філософії і науки підйомом номіналізму. Видатним представником номіналізму цього періоду був Уїльям Оккам. Він стверджував, що універсалії існують тільки після речей, у розумі людини, вони відображають загальне в речах. За вченням Оккама тільки чуттєве наочне знання (інтуїція) може засвідчити існування чого б там не було і тільки воно одне осягає факти. Вчення про роль чуттєвої інтуїції і досвід у процесі пізнання пов’язано в Оккама з вимогою простоти пояснення ( принцип економії або бережливості). Він поділив науки на «реальні» і «раціональні». Реальні науки розглядають поняття з точки зору їх відношення до речей. Раціональні ж науки - з точки зору їх співвідношення не з речами, а з іншими поняттями.
Таким чином, у середні віки онтологія як вчення про буття теологізується, адже, розвиваючи тезу Арістотеля про божественний першопочаток, філософи середньовіччя вкладають у це зовсім інший зміст. В Арестотеля Бог хоча і є причиною світу, проте тільки цільовою причиною, яка залає загальну тенденцію розвитку світу, але він не є прямою причиною фізичних речей. У християнській же теології Бог – творець і причина всього існуючого, це першосутність, від якої залежать усі інші сутності. Філософія стає не просто любов’ю до мудрості, а перш за все – любов’ю до Бога, адже мудрість вважається знанням речей божественних. Оскільки саме божественне є першопочатком, то теологія спирається на абсолютну достовірність, що походить від Бога, надаючи достовірності й іншим наукам. Характерними рисами філософії середньовіччя можна вважати такі:
вона була служницею богослов’я, теології. В основі християнського монотеїзму лежать два найважливіші принципи: ідея творення й ідея натхнення. Вони обумовлюють існування єдиного особистого Бога.
філософія того періоду залишалась відокремлено, чужою для суспільства, оскільки була відсутня вільна особа і розвинені товарно-грошові відносини, фактори, що складають передумови раціонального. Філософія писалася латинню, тому залишалася вченням вузького кола людей, церковників.
середньовічна філософія є синтезом двох традицій: християнського вчення і античної філософії. Стверджуючись, християнство для обґрунтування своїх догматів запозичило античну ідею раціонального, використовувало твори античних філософів.
особливістю середньовічної філософії була боротьба номіналізму і реалізму протягом кількох віків як прояв давньої боротьби матеріалізму і ідеалізму.
Специфічною формою філософії у середні віки була схоластика. Незважаючи на те що важливу роль у ній відіграло обґрунтування догматів віри, вона все ж таки мала певне позитивне значення: це, насамперед, відновлення після тривалої перерви античної спадщини, розробка проблем пізнання, а також теорія «двоїстої істини», що призводить до звільнення філософії з під впливу релігії. Наука і віра, теологія і філософія починають розвиватися згідно зі своїми власними закономірностями що є основою всієї нової культури.

Філософія епохи Відродження: антропоцентризм.
Епоха Відродження визначається, як історичний процес ідейного і культурного розвитку, що приходить на зміну середньовіччю і сам передує періоду ранніх буржуазних революцій. У цілому епоха Відродження починається у XIV-XV ст.. і завершується в XVI-XVII ст.. Епоха Відродження (фр.- Ренесанс ) є періодом подолання попередньої тривалої стагнації (застою) виробничих сил. Це епоха започаткування капіталістичних відносин, формування національних держав, абсолютних монархій, епоха глибоких соціальних конфліктів.
Філософія епохи Відродження тісно пов’язана з розвитком природознавства, великими географічними відкриттями, успіхами в галузі медицини. Відмінними рисами філософії Відродження, антифеодальної у своїй основі, є її світський характер, гуманістичний світогляд, «відродження» античної традиції, античної культури ( звідси і назва), спрямування проти християнсько-схоластичної культури середньовіччя.
З руйнуванням старих феодально-релігійних уявлень і створенням нової системи цінностей, що відповідала буржуазній епосі, яка зароджувалась, був пов’язаний антропоцентризм. Центром світу проголошувалась людина, котру вважали частиною природи, найдосконалішим її витвором. На противагу феодально-церковному аскетизмові, проповіді пасивності нова гуманістична етика звеличувала людську діяльність. «Я людина, і ніщо людське мене не стороннє», - цей старовинний вислів став лозунгом гуманістів, їх погляди просякнуті оптимізмом, вірою в силу людської особистості, у її право на земні радощі. Гуманістичний характер чітко виявляється уже на першому, ранньому етапі Ренесансу (XIV-XV ст.) і зосереджується перш за все в Італії. Пізніше, у ХVI-XVII ст.. Відродження набуває природничої орієнтації.
Гуманізм у широкому розумінні означає потяг до людяності, створення умов для гідного людини життя. Гуманізм з’являється тоді, коли людина починає міркувати про саму себе, - свою сутність і призначення, сенс свого буття. У вузькому розумінні слова гуманізм визначає визначається як ідейний рух періоду Ренесансу, змістом якого є вивчення і поширення античних мов, літератури, мистецтва й культури.
Філософія в епоху Відродження повертається до проблем людського буття. Якщо в середні віки існувала думка, що людина створена за подобою Бога, але вона гріховна, то гуманізм Відродження зовсім інакше розуміє призначення людини. Людська особистість, що намагається розірвати ланцюги станового та корпоративного ладу, постає в центрі уваги. Філософія, як наука про людину рішуче протиставляється гуманістами того часу наукам про Бога. Індивідуалізм епохи Відродження спрямований проти ієрархії родового аристократизму, бо доводить, що шляхетність дається не з народженням, а досягається особистими зусиллями.
Антропологізм гуманістичної філософії означає, по-перше, першочерговий розгляд не проблеми онтології, а етичні проблеми; по-друге, перебудову всієї картини світу, переосмислення співвідношення Божого і природного. Велику увагу гуманісти приділяють земним проблемам існування людини, її діяльності.
Гуманісти не відкидали тези про створення людини Богом, безсмертя душі; основне завдання філософії вони вбачали не у протиставленні Божого і природного в людині, а у розкритті гармонії духовних і матеріальних засад у ній.
Філософія у цей період перестала бути служницею богослов’я. Булло відкинуто церковні догми і створено новий, раціональний, життєстверджуючий світогляд. Так, Пьєтро Помпонацці у трактаті «Про безсмертя душі» зазначав, що всі найважливіші проблеми повинні розглядатися у двох різних планах – філософському та релігійному. Безсмертя душі, свобода волі, можливості чудотворців не можуть бути доведені філософією, а тому повинні бути визнані лише для «простого люду», а істинними «богами землі» є філософи. «Чудодійство» Помпонацці пояснює збудженою фантазією Людини або брехнею жерців.
Мартін Лютер у «богословських тезах» критикував офіційну католицьку доктрину. Висуваючи тезу про «загальне священство», він по суті, робив непотрібним духівництво. Лютер переклав Біблію німецькою мовою, зробивши її зміст ближчим і зрозумілішим для більшості віруючих.
По-новому переосмислювалася антична спадщина. Особливо поширились ідеї пантеїзму, які використовували у боротьбі зі схоластикою. Пантеїзм (усе Бог) – філософське-релігійне вчення, за яким Бог є безособовим початком, розлитим в усій природі, тотожнім з нею або з її субстанцією. Пантеїст Мюнцер вважав, що віра – це пробудження розуму людини. Немає потойбічного пекла, покарання, все треба шукати в земному житті. Христос був такою самою людиною, як ми. Пантеїстичною є і філософія Нікколо Кузанського: він стверджував, що «Бог в усіх речах, як всі вони в ньому.
Одним із головних завоювань філософської думки був розвиток натурфілософії (Н.Кузанський, Г.Галілей, Н.Коперник, Дж.Бруно, Б.Телезіо).
Натурфілософія – система умоглядних і часом фантастичних уявлень про природу. Обмеженість наукових знань про природу натурфілософія намагалась компенсувати філософськими роздумами про неї. В епоху Відродження натурфілософія відіграла важливу роль у боротьбі проти схоластики. Натурфілософи того часу розвинули низку глибоких матеріалістичних та діалектичних ідей: Дж.Бруно, наприклад, висунув ідею про нескінченність природи і незліченність світів, що входять до її складу, Нікколо Кузанський – про збіг протилежностей у безмежно великому і нескінченно малому.
Нікколо Кузанський був кардиналом римської церкви, але став захисником віротерпимості та церковної реформи. Він вважав, що Всесвіт нескінченний, що земля не є центром всесвіту, а подібна до інших планет. Визначний астроном і математик свого часу, він склав першу географічну карту Центральної та Східної Європи. Пізнання вищих істин досягається не шляхом схоластичних роздумів, а на засадах досвіду. Таке пізнання Кузанський називав «вченим незнанням» на відмінну від схоластичного «знання». Збіг протилежностей Кузанський ілюструє та обґрунтовує даними математики. Разом він стверджував, що тільки інтуїтивним шляхом людина може збагнути, що у вищій єдності світу збігаються протилежності.
Великим науковим відкриттям, що сприяло звільненню природознавства з-під влади релігії, було створення видатним польським вченим Коперником геліоцентричної системи світу. У своїй праці «Про обернення небесних сфер» він висунув і обґрунтував положення про те, що центром світу є не Земля, а Сонце, що Земля – одна із пересічних планет і не є нерухомою, а рухається навколо своєї осі й Сонця. Таким чином було підірвано релігійні теорії геоцентризму й антропоцентризму, що панували тривалий час та стверджували, що Земля перебуває в центри Всесвіту і створена Богом заради людини.
У 1600 р. у Римі за вироком інквізиції був спалений на вогнищі мужній вчений Джордано Бруно, який висунув сміливу на той час ідею про нескінченність Всесвіту і безмежну кількість світів, подібних до нашої Сонячної системи, що постійно виникають і гаснуть. Він стверджував матеріальну єдність світу та об’єктивність його законів. Дійсна філософія, на думку Бруно, повинна спиратися на науковий досвід; потрібно покінчити із схоластикою, з її далекими від життя дефініціями, з її ворожнечею проти дослідницького знання. Бруно виступав проти підкорення знання вірі, проти теорії «двоїстої істини» і вважав за істину тільки науку.
Бруно розробив нову матеріалістичну концепцію Всесвіту. Згідно з його теорією Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінчений і вічний. Земля – маленька частинка у необмеженому світі. Матеріалістичний та атеїстичний світогляд Бруно мав пантеїстичний характер. Основою світу він вважав єдину матеріальну субстанцію наділену творчою силою. Природа для нього – це «Бог» у речах. Завдання філософії – пізнання єдиної субстанції як причини, початку всіх природних явищ. Згідно з теорією пізнання Бруно існує три ступеня осягнення істини: відчуття, розум та інтелект. Філософія Бруно оптимістична. Світ у цілому гармонійний та досконалий, недосконалість та смерть притаманні лише одиничним явищам.
Галілео Галілей запропонував ідею матеріальної субстанції як єдиного незмінного підґрунтя природи, що має структуру і вимагає для свого опису виключно механіко-математичних засобів (фігури, числа, руху). Так званні вторинні якості (смак, запах, колір) не мають субстанціальності, ненаукові. У Гносеології вчений розвивав ідею безмежності пізнання природи.
Діяльність Н.Коперника, Дж.Бруно, Галілео Галілея та інших вчених задавала удару церковному вченню про Всесвіт і природу, заклала підвалини науково-дослідницького природознавства.
Творчість Леонардо да Вінчі – це яскравий зразок поєднання художньої та наукової діяльності. Леонардо виступив проти духовної диктатури католицької церкви, називаючи її «розсадником брехні». Піддаючи критиці теологію та забобони, він стверджував, що всі явища природи підкорюються об’єктивному закону необхідності. «Необхідність – наставниця та улюблениця природи. Необхідність – тема та винахідниця природи, і вуздечка, і вічний закон». Він виступав проти теорії «двоїстої істини», стверджуючи, що істина одна і належить вона не релігії, а науці.
Витоками чуття він вплив навколишнього світу, природи на органи чуття, а чуття – початок пізнання. Необхідно спиратися на експеримент, що є істинним підґрунтям науки. Леонардо намагався поєднати емпіризм та раціоналізм; спираючись на досвід, встановлювати причинний зв’язок явищ природи, «починаючи з досвіду та з ним шукати причину».
Бернардіно Телезіо, пропонуючи дослідницьке вивчення природи, зазначав, що об’єктивно існує вічна і незмінна матерія, однородна, не створювана та незнищувана. Разом із тим він вважав, що всі природні сили живі. У ролі джерела рухомості матерії він вбачав протилежність тепла та холоду.
Письменник сатирик Еразм Роттердамський у своєму творі «Похвала Глупоті» впроваджує ідею поширення освіти як засобу для виправлення всіх соціальних прикрощів. Він висміює вади феодального суспільства, якими на його думку, опікується «цариця Глупота». Він виступає за миролюбні стосунки між народами. У творі «Скарга Миру» він стверджує, що у війні зацікавленні тільки ті, чий добробут залежить від людського горя.
Із закликом до віротерпимості виступив французький філософ Мішель де Монтень. Його філософії був притаманний скептицизм. Змінюються люди, говорив він, з ними змінюються і погляди; кожна думка є плодом індивідуального розвитку людини, і тому не потрібно надавати цим поглядам об’єктивного значення. Відчуття, головне джерело наших знань – облудні та недостовірні. Скептицизм Монтеня спрямований проти середньовічної схоластики. Він поширюється і на політичну сферу. Він виступає проти революційних нововведень, за дотримання законів, співчуває бідним. Його ідеалом є людина, вільна від феодально-станових ланцюгів, релігійного гноблення, ідейної та політичної диктатури церкви. У центрі його філософії – людина як вільна індивідуальність. «Я розмірковую про самого себе», - говорить Монтень. Другим пунктом його програми є культ природи. Закономірний і постійний плин природи, незалежний від людської мінливості стан речей – ось що викликає захоплення Монтеня.
Філософські праці Пьєра Шаррона «Про мудрість», «Короткий трактат про мудрість» присвячені аналізу людської психіки, правил пізнання і основних моментів права як учення про взаємовідносини людей. Шаррон вважав, що людина метушлива та несильна, схожа на тварину, є її «сусідкою та ріднею». У той же час людина горда та пихата і може підкорятись голосу істинної моралі. Основа цієї моралі – наслідування природі. Причиною всіх вад та хиб у поведінці людини є відволікання від природи, її сутності. Людина – частина природи, і у кожній людини є частина природи. Істина мораль впливає з природи, а не з релігії. Наслідування природі та «здоровий глузд» Шаррон тлумачить як «насолоду».
Таким чином, філософська думка епохи Відродження все більш відходить від схоластики і наближається до пізнання людини, її здібностей, потреб, вчинків. На противагу теологічному тлумаченню явищ природи, що його давала схоластика, на перший план висувалися спроби їх наукового пояснювання.
Епоха Відродження – це початок формування нового типу виробництва, епоха формування європейських націй. Соціально-економічні зміни, які сталися в епоху Відродження, відобразилися в соціальних концепціях, що презентували суспільство як суму ізольованих індивідів. У цей період виникли соціальні утопії (Т.Мор, Т.Кампанелла), що проповідували ідеї рівності людей, ліквідації приватної власності, соціально-корисне застосування досягнень науки. Можна виділити три напрямки побудови соціальних концепцій: концепції централізованої держави, теорії природного права й утопічні соціалістичні теорії.
Нікколо Макіавеллі відокремлює політику від теологічних уявлень. Політика – автономна частина людської діяльності. Вона є втіленням вільної людської волі у межах необхідності (фортуни). Політику визначає не Бог, не мораль, а практика, природні закони життя і людська психологія. Мотивують політичну діяльність, за Макіавеллі, інтереси, потреби, потяг до збагачення. Правитель нового типу, що став на шлях «долі», «фортуни», не повинен пов’язувати себе правовими приписами, нормами, релігією або власним словом. Він керується тільки фактами і має право бути грішним, жорстоким, нещадним. Термін «макіавеллізм» став синонімом політики, що керується принципом «мета виправдовує засоби».
В епоху Відродження активно обговорювались і проблеми права. На той час існувало два тлумачення права: як вияв Божого суду і тому воно мало характер необхідності, абсолютності й вічності ( так було в середні віки) і як продукту угоди людей, який є відносним, може змінюватись ( цей підхід зустрічаємо вже з давніх часів). Але існує ще й третя інтерпретація, згідно з якою право має людське походження, але незважаючи на це, воно необхідне, бо його сутність випливає з загальної людської природи. Це так зване «природне» право. Цієї концепції дотримувався Гуго Гроцій, який визнає існування Божого права і права людського. У людському праві він розрізняє громадянське і природне право. Громадянське право виникає історично, обумовлене політичною ситуацією, а природне право випливає з природного характеру людини і є предметом не історії, філософії.
В епоху Відродження, пов’язану з первинним накопиченням капіталу, виникають теорії, що критично реагували на соціальну диференціацію. У них висловлюються ідеї соціальної рівності людей. Ці теорії одержали назву утопічних. Термін «утопія» (неіснуюче місце) походить від назви фантастичного острова з однойменного твору (1516) англійського філософа Томаса Мора, де нібито було створено ідеальний суспільний лад. Надалі термін «утопія» був поширений на всі науково необґрунтовані проекти взірцевого суспільного устрою. Корінь зла Мор вбачав у приватній власності . Він говорив , що держава - це змова багатіїв задля гноблення простого народу. Ідеалом суспільного устрою для Мора були суспільна власність, високоорганізоване виробництво, доцільне керівництв, що гарантує справедливий і рівний розподіл суспільного багатства. Т.Кампанелла у своїй праці «Місто Сонця» також висунув ідею рівності людей, виступав проти приватної власності, проти багатих і бідних. Нове суспільство засновано на засадах загальної праці, що є найбільш почесною справою. Мета «Міста Сонця» - земні благополуччя, добробут його жителів, («солярійців») і розвиток культури.
Таким чином, у цих перших соціалістичних утопіях проголошено вимоги щодо встановлення повної рівності, добробуту, миру, щодо розвитку духовних сил людства. Взагалі ж, філософська думка епохи Відродження відійшла від схоластики і наблизилась до пізнання людини, її вчинків, потреб і нахилів.
Філософія Нового часу: науко центризм
Розвиток науки Нового часу, соціальні перетворення, що були пов’язані з розкладанням феодальних суспільних відносин, а також послаблення впливу церкви обумовили нову орієнтацію філософії. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом та гуманістичними знаннями, то тепер вона головним чином спирається на науку.
У кінці XVII ст. та у першій половині XVIII ст. у Західній Європі формуються прогресивні напрямки у філософії, що були пов’язані з досягненнями природознавства і ворожі до середньовічної схоластики. Щоб зрозуміти проблеми, що розглядає філософія XVII ст., потрібно звернути увагу, по-перше, на специфіку нового гину науки – експериментально-математичного природознавства, основи якого закладаються в цей період; по-друге, на те що оскільки наука посідає провідне місце у світогляді епохи, то у філософії на перше місце виходять проблеми теорії пізнання (гносеології), особливо проблема наукового методу. Вже в епоху Відродження середньовічну схоластичну освіченість піддавали постійній критиці. Ця критика ще більш гострою стає у XVII ст.., але незважаючи на це, хоч і в новій формі, продовжується середньовічна полеміка між двома течіями філософії: номіналізмом, що спирається на досвід, та реалізмом, який абсолютизує розум. Ці два напрямки в XVII ст. трансформуються в емпіризм та раціоналізм.
Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон. Основні філософські погляди його викладені у працях «Досліди, або повчання моральні й політичні», «Новий Органон наук», «Про гідність і примноження наук» та «Нова Атлантида». Бекон рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, відірваної від життя. Він називав схоластику неплідною, «як присвячену Богу монахиню, замість плодів вона приносить чортополох та колючки суперечок та непогоджень».
Як і більшість мислителів Нового часу, він вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. Союз філософії з природознавством він називав «весільним храмом Духу та Всесвіту», і побажання на такому весіллі полягають у тому, щоб з’явились засоби допомоги для людства в цілому і винахідників у їх дослідній праці. Мету наукового пізнання він вбачає у принесенні користі людству. Об’єктом науки є природа, а її мета – перетворення природи у царство людини. Наука – засіб, а не мета сама по собі, її місія полягає в тому, щоб пізнати причинний зв’язок природних явищ задля їх використання на користь людства. Бекону належить відомий афоризм «Знання – сила», у якому відобразилася направленість науки. Він зазначав, «що правильно знати - це знати опосередковано причинами», і закликав застосовувати такі нові методи пізнання, як індукцію, дедукцію, експеримент.
Розглядаючи історію науки, Ф.Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показує, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що тче павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується емпіричного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється на її шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій переробці матеріалів, котра дає досвід. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагався уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.
Усяке пізнання і всякий винахід повинні спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень.
Такий метод має назву індуктивного. Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.
Бекон закликав звільнити знання від теології і схоластики. Він зазначав, що «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь Всесвіт». Звідси випливає його механістичне по суті уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилку – як створення дзеркальної «копії» внаслідок впливу різноманітних зовнішніх причин, що він називає їх «ідолами» або «приводами». Привиди бувають чотирьох видів: роду, печери, площі, театру.
«Приводи роду» - це спотворення, що пов’язані з тим, що людина прикладає до природи речей свою власну природу. Спотворення, котрі залежать від індивідуальних особливостей кожної людини, різного рівня знань та світогляду, Бекон називає «приводами печери». До «приводів площі» належать спотворення, що викликані неправильним використанням слів, некритичним відношенням до термінології. «Приводи театру» за Беконом, - це помилкові теорії, що ваблять людей, як і театральні вистави, багатим вбранням, зовнішніми принадами. Вони породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні традиції.
Бекон створив вчення про матерію та її рух. Він розглядав рух як невід’ємну властивість матерії. Матерія вічна, вона першопричина всього сущого. Він висловив думку про постійність кількості матерії. Матерії, на думку засновника експериментальної науки, притаманна «напруженість», внутрішня сила. Він припускав існування в ній «чуттєвої» душі. Бекон вважав світ об’єктивно існуючим, припускав існування форм, що складають джерела «натур». «Одне і теж є форма тепла і форма світла». Віддаючи данину алхімії, він зазначав, що знайшовши форму, яка створює властивості золота, можна прикласти цю форму до срібла й отримати золото. Таку науку він називав «натуральною магією».
Звичайно, філософська концепція Бекона була непослідовною. Він вважав, що наука і релігія сумісні, повинні мирно співіснувати, не втручаючись у справи одна одної. Оскільки душа людини походить від «Божого дихання», то про неї повинна пілкуватися тільки релігія. Він дав класифікацію наук. Історія та досвід засновують натуральну історію на ній базується фізика, потім філософія, а на вершині цієї ієрархії – Бог.
Бекон виступав за сильну централізовану державу, де торгівля, купці є «головною артерією» політичного тіла. Народ він вважав джерелом «смути», непорозумінь, а тому закликав застосовувати «кровопускання» і «навіювання нездійснених надій», щоб заспокоїти народ. Війну він сприймав як необхідну вправу політичного тіла, як фізичну зарядку для держави.
Томас Гоббс у своїх творах «Про громадянина», «Левіафан», «Про тіло», «Про людину» він виступає проти теології, схоластики, псевдонаук. Його філософія складається з матеріалістичної онтології, номінолістично-емпіричної гносеології і теорії суспільної угоди (індивідуалістичної теорії держави і суспільства). На перший план у філософії Гоббс висуває механістичне тлумачення реальності, він заперечував існування першоматерії . На його думку, реально існують лише конкретні речі. Головними властивостями матерії він вважає фігуру і протяжність; оскільки у янголів немає цих ознак, вони не існують.
Філософія Гоббса – типовий приклад механістичного тлумачення людини як частини природи, функції котрої принципово зводились до механічної форми руху, а закони розуму як природної властивості людини – до законів математики. Він не розумів специфіки органічного світу: «Що таке серце, як не пружина? Що таке нерви, як не такі ж нитки, дріт, а суглоби – не такі самі коліщата, що надають руху усьому тілу, як того хотів майстер?».
Гоббс змушений визнати, що людина є і моральною, духовною істотою. Він вказує на її двоїсту природу, на біологічне і соціальне в ній. Проте цю специфіку людини він тлумачить механістично. Людина відрізняється від інших тіл природи тим, що здатна створювати штучні тіла: «Природне тіло створює штучне тіло, суспільство». Але ця діяльність не є творчою, оскільки людина лише повторює природні зразки.
Вихідним моментом міркувань Гоббса про суспільний устрій і державу є «природний стан людей». До виникнення суспільства це була війна всіх проти всіх. У цій війні не може бути переможців. Вихід з неї Гоббс бачить в утворенні держави, заснованій на узгодженні інтересів. Держава – продукт суспільної угоди. Вона повинна забезпечити загальний мир і безпеку. Гоббс відкинув концепцію походження держави від Бога.
Джон Локк пов’язував теорію пізнання з психологією, обгрутовував залежність психіки від оточуючого середовища. Своє вчення про пізнання він починає з критики теорії Декарта «про уроджені ідеї». Локк доводить, що в розумі людини немає жодних уроджених ідей. Всупереч Декарту він вважає, що уроджені ідеї взагалі не існують; люди народжуються з повністю чистою душею, подібно до білого паперу або чистої дошки, яка потім заповнюється записами у процесі накопичення людиною знання і життєвого досвіду. Він вважає, що всі знання люди отримують тільки внаслідок досвіду, впливу матеріальних тіл на органи чуття.
Пізнання, згідно з Локком, є процесом взаємодії людини з предметами матеріального світу. Досвід, з якого отримуємо знання, поділяється, за Локком, на внутрішній і зовнішній. Зовнішній – це досвід, що породжує ідеї внаслідок чуттєвого сприйняття зовнішніх матеріальних речей і явищ; внутрішній – досвід, що спирається на переживання і спостереження власне людини. Зовнішній досвід є сукупністю відчуттів (жовтого, білого, гарячого, холодного тощо), внутрішній – рефлексія (прийняття таких операцій нашого розуму, як сприймання, мислення, сумнів, віра та ін..). Однак не всі ідеї однаково адекватно відображають свій об’єкт, і це від якості самого об’єкта. Тому філософ розрізняє первинні й вторинні якості. Первинні – це ті якості, що належать самим тілам. Оскільки вони невіддільні від тіл, то Локк називає їх реальними якостями. До них він відносить протяжність, рух, спокій, форму, число. До вторинних якостей належать кольори, звуки, смаки. Вторинні – це ті якості, котрі, нам здається, належать до речей, але насправді не знаходяться в них. Він вважав, що реальний світ не є таким багатобарвним, як це здається нам.
Локк намагався замінити віру на розум, зазначаючи, що Бог створив світ, але потім не втручався в його розвиток. Уперше в історії політичної думки Локк висунув ідею розподілу державної влади, бо тільки за цих умов можна гарантувати права особи. Верховна влада повинна складатися з трьох незалежних, але взаємопов’язаних інститутів. Законодавча влада призначена парламенту, виконавча в основному суду й армії, а федеральна, що відає відносинами з іншими державами, - королю та його міністрам. Ця концепція конституційної монархії – це теоретичне осмислення компромісу між буржуазією і дворянством.
Рене Декарт ( у латинському написанні Картезій) у своїх творах «Міркування про метод», «Роздуми про першу філософію», «Засади філософії», «Про пристрасті» визначав субстанцію як річ, котра не потребує для свого існування нічого, крім самої себе. Якщо виходити з цього визначення, то субстанцією за Декартом є тільки Бог. Створений світ Декарт поділяє на два види субстанцій: духовну та матеріальну. У розумінні субстанції Декарт посідає позицію дуалізму. Головною ознакою духовної субстанції є її неподільність, найважливіша ознака матеріальної – подільність до нескінченності. Основні атрибути субстанцій – це мислення і протяжність, інші їх атрибути похідні від цих перших: уявлення, відчуття, бажання – модус мислення; рух, положення – модус протяжності.
Нематеріальна субстанція має в собі згідно з Декартом ідеї, що належать їй, а не набуті з досвіду, тобто є уродженими. До уроджених ідей Декарт відносив ідею Бога, чисел, а також деякі загальні поняття. Щодо матеріальної субстанції, головним атрибутом якої є протяжність, то її Декарт ототожнював з природою і говорив, що все в природі підкоряється законам механіки. Він був одним з творців класичної механіки.
Всесвіт згідно з Декартом – це великий механізм. Тваринний світ і саму людину він розглядає як складні машини, що підкоряються законам механічного руху. Декарт говорив: «Я – мисляча річ, або річ, яка має властивості мислити».
У теорії пізнання він розвиває раціоналізм, тобто вчення, згідно з яким розум, думка визначаються найвищою цінністю. На місце віри він ставить розум.
Аналітичний метод вимагає ясності й чіткості пізнання, розчленування об’єкта на складові частини і вивчення руху думки від простого до складного. Засновник раціоналізму сформулював чотири правила методу: по-перше, визнавати істинним тільки очевидне і чітке. Він вводить поняття « інтелектуальної інтуїції», що слугує вихідним пунктом виведення одного поняття з іншого; по-друге, починати з простого і очевидного; по-третє, шляхом дедукції одержувати більш складні висловлювання. На противагу емпіризму (його метод індукція) Декарт висунув дедукцію. Зразок дедукції – хід математичного доведення від аксіоми до теореми; по-четверте, діяти так, щоб не випустити жодної ланки, тобто зберегти непереривність ланцюга умовиводів.
Обґрунтовуючи вирішальне значення раціоналізму в пізнанні, Декарт з недовірою ставиться до даних органів чуття. Він розвиває «метод сумніву». Усе те, що викликає сумнів, тобто може бути, а може і не бути, несе в собі момент суб’єктивності й тому має бути відкинуте. Оскільки чуття іноді обманюють, Декарт готовий припустити, що не існує жодної речі, котра була б такою, якою її змальовують органи чуття. Можна піддавати сумніву існування світу і навіть власного тіла. Але безсумнівним щодо реальності існування, незаперечно очевидним є ідеально духовне мислення. Звідси знамените положення філософа: «Я мислю, отже я існую».
Розглядаючи в цілому раціоналістичний метод Декарта, варто зазначити як позитивне, що в ньому, по-перше, відкидаються забобони, необґрунтовані авторитети і, по-друге, висувається вимога обґрунтування розумом навіть того, чому ми довіряємо.
Видатний представник європейського раціоналізму XVII ст. Бенедикт Спіноза у своїх творах «Про Бога і людину та її щастя», «Богословсько-політичний трактат», «Трактат про удосконалення розуму», «Етика» вчив, що існує лише одна субстанція – природа, атрибутами якої виступають протяжність і мислення. Атрибут – це суттєва, невід’ємна властивість предмета або явища, без якої вони не можуть існувати і мислити. Спіноза під атрибутом розуміє те, у чому виражається сутність субстанції. Субстанція – причина самої себе. Спіноза заперечує існування надприродного, ототожнює Бога з природою, стоїть на позиціях пантеїзму. Природа існує вічно, не має кінця, вона є причиною і наслідком, сутністю і явищем. Природа, субстанція, матерія і Бог становлять згідно зі Спінозою нерозривну єдність.
Вічна і нескінченна матеріальна субстанція виявляє своє існування у нескінченності модусів. Спіноза називає модусами індивідуальні конкретні речі і явища, причому єдність усій множини модусів надає особливий нескінченний модус – рух. Модусів існує безліч, субстанція ж одна.
Людина за Спінозою є частинкою природи, одним із її модусів, котрому притаманний атрибут мислення. Проте не тільки людина, а й інші модуси-речі, за вченням мислителя, хоча і різною мірою є живими. По суті Спіноза стоїть на позиціях гілозоїзму (філософське вчення, за яким здатність відчувати ніби притаманна всій матерії).
У теорії пізнання Спіноза розвиває раціоналізм. Чуттєве пізнання, з його точки зору, дає поверхневе знання, правильні знання ми отримуємо лише за допомогою розуму. Найвищою формою пізнання Спіноза вважав інтуїцію, тобто таке пізнання, котре дозволяє людині чітко й виразно пізнавати речі і явища. Критерієм істини є чіткість.
Свобода згідно зі Спінозою є пізнана необхідність. Вільною, на думку Спінози, називається така річ, котра існує згідно із самою необхідністю, властивою природі, і викликається до дії сама собою. Необхідною є така річ, котра чимось іншим визначається до існування і дії за відомим і певним способом. «За необхідністю своєї власної природи» існує лише субстанція –Бог. Отже, свобода притаманна лише субстанції. Щодо людини, то вона лише «частинка» природи (модус) і тому є швидше за все річ «примушувана», ніж «вільна». Людина, зазначає він, як частина цілої природи, від якої вона залежить і якою вона управляється сама по собі, нічого не може робити для свого спасіння і щастя. Таким чином, поняття свободи стосовно людини набуває фаталістичного забарвлення.
Отже, для вчення Спінози про природу і людську діяльність характерним є: по-перше заперечення теології; по-друге, механістичний детермінізм(однозначний зв’язок причини і дії, усунення випадковості) і, по-третє, фаталізм – «Речі не могли бути утворені Богом жодним іншим чином в жодному іншому порядку, ніж утворені».
Лейбніц прагне якомога більше враховувати індивідуальність, унікальність і неповторність реального існування. Згідно з Лейбніцем, реальність складається з нескінченної множини монад (безтілесних, простих субстанцій, неподільних, незнищуваних). Об’єктивний ідеаліст Лейбніц вважає, що монаді притаманна сила, самостійність. Виникають монади «з висвітлень Бога», вони «позбавлені вікон у зовнішній світ». Кількість монад нескінченна, усі вони активні. Монади є суто ідеалістичними, духовними конститутивними елементами буття. Монади, хоча і не взаємодіють фізично, але утворюють єдиний світ, розвиток і рух якого регулюються верховною монадою (Богом). Монади, згідно з Лейбніцем, утворюють своєрідну ієрархію: від найпримітивніших несвідомих «малих перцепцій», монад-душ і монад-духів ( з чітко виявленою самосвідомістю) аж до найдосконалішої монади – Бога.
Він широко тлумачить зміст самої необхідності Лейбніц відносить до необхідності все то, що не є можливим. Необхідність допускає ситуацію вибору, без якого ні про жодну справжню свободу йтися не може. Свобода є свободою діяння. Лейбніц розробив теорію. Про «перед встановлену гармонію» - теодицею. Теодицея – це боговиправдання, спроба виправдати явне й непримирене протиріччя між вірою у могутнього Бога й існуванням у світі зла і несправедливості.
У теорії пізнання Лейбніц намагався замирити раціоналізм та емпіризм. Згідно з Лейбніцем людське знання має два джерела: досвід і розум і, відповідно, поділяється на істини досвіду (факту) та істини розуму (які є вічними). Лейбніц намагався відмежуватися від крайнощів теорії «уроджених ідей», він стверджував: «Немає нічого в інтелекті, чого б не було у чутті. Крім самого інтелекту». На його думку, «уроджені ідеї» не є готовими поняттями, а тільки «неусвідомленими уявленнями розуму», які ще повинні бути реалізовані. Людський розум схожий за Лейбніцем не на чисту дошку, а на брилу мармуру з окресленими обрисами фігури, що може вирізьбити з неї скульптор.
Джордж Берклі – проповідник містичного ідеалізму у своїх творах «Дослід нової теорії зору», «Трактат про засади людського знання» наголошує на тому, що загальновідомий факт існування речей (столів, стільців тощо) аж ніяк не означає їх об’єктивного , незалежного від духу існування. Берклі проголошує усі якості суб’єктивними і внаслідок чого заперечує існування речей поза нашою свідомістю: «Я не за перетворення речей в уявлення, а, швидше, навпаки – уявлень у речі». Ідеї він вважав не відбиттям речей, а власне реальним речам. Річ за Беркли – це сукупність уявлень, об’єднаних єдиною думкою: «Якщо я їм вишню, вона реальна. Прибери відчуття м’якості, вологості, червоного, солодкого – вишня зникне, - доводив він. – Коли я відкриваю і закриваю очі, світ народжується і вмирає разом зі мною».
Речі і предмети є не чим іншим, як тільки нашими відчуттями. Об’єкт і відчуття за Берклі одне й те саме, і тому не можуть бути абстраговані одне від одного. «Існувати означає сприйматися». Це означає, що існують речі, що кимось сприймаються. Якщо якась річ ніким не сприймається, то ми не можемо говорити, що вона існує. Проте річ, що перестала сприйматися одним суб’єктом, може бути сприйнята іншим. А якби всі суб’єкти зникли, речі б існували як сума ідей у свідомості Бога. Бог – це такий суб’єкт, який ніколи не може зникнути, у зв’язку з цим не може зникнути і світ речей створений ним. Бог існує вічно і «вкладає» у свідомість окремих суб’єктів зміст їх відчуттів. Визнаючи існування Бога, Берклі виходить вже з позиції об’єктивного ідеалізму, а не суб’єктивного.
Вчення Берклі було своєрідною реакцією на механістичний матеріалізм і емпіричне природознавство XVII-XVIII ст. і стало одним з витоків суб’єктивно-ідеалістичних напрямів у філософії кінця XIX-початку XX ст..
Девід Юм вважав, що єдиним реально існуючими об’єктами є лише враження. Що ж до «субстанції» (матеріальної чи духовної) то це просто зручна фікція нашої уяви. У «Трактаті про людську природу» він намагався довести, що наша уява цілком вільно комбінує враження, результатом чого і є реальність. Дійсність – це потік вражень. Отже, єдино незаперечним є існування вражень, що ж до існування (чи не існування) поза цими враженнями субстанції (тілесної чи духовної) – тут нічого сказати не можна. Психічне життя – це теж потік уявлень, пов’язаних з асоціаціями ( простір, час, тотожність, контраст, причинність).
Поставивши проблему об’єктивного існування причинно-наслідкових зв’язків, Юм вирішив її агностично: він вважав, що їх існування не можна довести, оскільки те, що вважають наслідком, не міститься в тому, що вважається причиною, логічно з неї не виводиться і не схоже на неї. Юм вважає, що причинність має суб’єктивний характер, існує лише для того, щоб встановити послідовність ( услід за блискавкою настає грім, це психологічно привчає пов’язувати їх разом). На думку Юма, не існує об’єктивної закономірності. Юм сумнівається в існуванні матеріального світу і в можливості його пізнання, тобто, позиція Юма є скептичною: «Ми не тільки не знаємо, який світ, але й чи існує він насправді».
Французьке Просвітництво - це широкий і міцний рух, що сформувався у другій чверті XVIII ст. Це не було лише політичне або філософське явище, хоч філософія, особливо матеріалістична, відіграла в ньому важливу роль. Просвітники критикували феодальний лад та його культуру. Вимагали встановлення нових, прогресивних суспільних порядків, виступали на захист народних мас, за їх право на освіту і культуру. Вони вірили в людину, її розум і високе покликання. У цьому просвітники продовжували гуманістичні традиції Відродження.
Значний внесок у розвиток Просвітництва внесли енциклопедисти – французькі філософи, письменники і публіцисти XVIIIст., котрі брали участь у виданні «Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел», 35 томів якого вийшли в 1751-1780рр. у Франції за редакцією Дідро і Д’Аламбера. До енциклопедистів належали Монтеск’є, Вольтер, Гельвецій, Гольбах, Руссо, Бюффон, Маблі, Кондільяк, Тюрго. Енциклопедія систематизувала наукові досягнення передової думки XVIII ст..
Монтеск’є всупереч традиційному ( у дусі «божественної зумовленості») тлумаченню історії запропонував розуміння її як природного, зумовленого законами процесу. Монтеск’є пов’язує дію закону, що детермінує історичний процес, не з самим лише «розумом» як таким, але й з певними природними обставинами (розмірами території, рельєфом, звичаями і побутом народу). Монтеск’є виступає за розподіл законодавчої, виконавчої та судової влади.
Вольтер – деїст визнавав Бога першоосновою світу, заперечуючи його втручання і явища природи та хід суспільних подій. Він боровся проти кріпосництва, виступав за рівність громадян перед законом, вимагав свободу друку тощо. Але критику приватної власності рішуче заперечував, вважав неминучим поділ суспільства на багатих і бідних. Розумним державним ладом за Вольтером є конституційна монархія на чолі з освіченим монархом. В основі філософії історії, на його думку, лежить ідея прогресивного розвитку суспільства незалежно від волі божества. Але причиною змін в історії вважав зміну ідей, тобто був ідеалістом.
Руссо у творах «Роздуми про походження і засади між людьми», «Про суспільну угоду, або принципи політичного права» Руссо стверджує, що основою суспільного життя є «тілесні потреби», тоді як духовні потреби – його прикрасою. Головну причину переходу від рівності, котру він вважав природним станом, до нерівності Руссо вбачав у приватній власності, у виникненні держави і взаємній залежності людей. Суспільство, в якому існує нерівність, має бути ліквідовано і натомість збудовано нове на принципах суспільного договору. Новий суспільний договір – це фактично заклик повернутися назад до первісної простоти і рівності «природного» стану людини.
Проект створення «Енциклопедії, або тлумачного словника наук, мистецтв та ремесел» є однією з видатних спроб філософського і наукового характеру. Ідейним вождем енциклопедистів був Дені Дідро. Він відстоював вчення про вічність і нескінченість природи. Природа ніким не створена, крім неї і поза нею немає нічого.
Представниками французького матеріалізму XVIIIст. були Ламетрі, Гольбах, Гельвецій. Найбільш ґрунтовні ідеї матеріалізму викладено у праці Гольбаха «Система природи». Всесвіт, доводить Гольбах, - це колосальне поєднання всього існуючого, матерії і руху, це ланцюг причин і наслідків. У своїх творах «Природна історія душі», «Людина-машина», «Людина-рослина» Ламетрі закликає до перебудови фізіологічної науки на матеріалістичних засадах. Заперечення надприродних сил, пояснення природи з неї самої – важливий принцип французьких матеріалістів. Матерія як сукупність усього існуючого тотожна природі, вона нескінченна в просторі і часі, котрі є об’єктивними формами її буття. Водночас матерія розглядалась як така, що складається з неподільних частинок речовин. У Гольбаха и Гельвеція – це атоми, яким притаманні метрично-механічні характеристики (густота, протяжність, інерція, рухомість), у Ламетрі й Дідро – молекули, яким властива ще й чуттєвість (гілозоїзм).
Французькі матеріалісти у вченні про нерозривний зв’язок матерії і руху, про внутрішню активність матерії та її якісну різноманітність близько підійшли до діалектичного розуміння природи. У теорії пізнання французькі матеріалісти були прихильниками сенсуалізму. Згідно із сенсуалізмом, відчуття - єдино джерело знань. «Немає більш надійного керівника, ніж почуття. Вони є моїми філософами» - зазначав Ламетрі. Гельвецій доводив, що здатність мислити залежить від фізичної чуттєвості пам’яті. Помилки, омана не можуть випливати з чуттєвої основи пізнання, а пояснюються різними афектами, неуцтвом та зловживанням словами, некритичним ставленням до термінології, - писав Гельвецій у творах «Про розум», «Про мислителі абсолютизували значення ідей у житті суспільства, причину тих чи інших суспільних явищ шукали в природі, навколишньому середовищі та у біологічній природі людини.
Таким чином, можна визначити особливості філософії Нового часу.
Перш за все, це опора на науку. Якщо в середні віки філософія виступала у союзі з богослов’ям, в епоху Відродження – з мистецтвом і гуманітарними знаннями, то у цей час посилюється орієнтація на дійсне пізнання світу. На перший план у ній виходять проблеми теорії пізнання. Перед філософами цього часу постають питання про сутність, характер самого пізнання, а тому гносеологічна орієнтація нової філософії стає особливо значущою. Третьою особливістю є боротьба емпіризму і раціоналізму. Філософія на континенті в XVII ст.. була – раціоналізм, англійська філософія – як емпіризм. Як емпіричне, так і раціональне пізнання ведуть до розвитку науки як цілого, формують її характер і визначають основні напрямки філософського мислення Нового часу.
Матеріалістичний емпіризм (Ф.Бекон, Т. Гоббс, Дж.Локк, французький матеріалізм XVIII ст.) джерелом чуттєвого досвіду вважає об’єктивно існуючий зовнішній світ. Ідеалістичний емпіризм (Дж.Берклі, Д.Юм) обмежує досвід сукупністю уявлень, відчуттів заперечуючи, що підґрунтям досвіду є об’єктивний світ. Обмеженість емпіризму полягає у перебільшенні ролі чуттєвого пізнання, у недооцінці значення наукових абстракцій і теорії у пізнанні, а також у запереченні активної ролі й відносної самостійності мислення. Емпіризм не вирішив проблеми походження загальних ідей. У своїх крайніх суб’єктивістських варіантах він узагалі призвів до заперечення зовнішнього світу (Дж.Берклі, Д.Юм).
Французький матеріалізм намагався розглядати тіла природи як наділені внутрішньою активністю рухом, хоча власне цей рух трактується як механічний, а тому за своєю сутністю як зовнішній відносно матерії. У той самий час взагалі для філософських систем XVIII ст. характерна боротьба проти метафізики, матеріалізм у атеїстичній формі, зв’язок з природознавством, а також механістичний характер матеріалізму, споглядальність у теорії пізнання, ідеалізм у розумінні суспільства.
У XVIII ст.. французькі просвітники, енциклопедисти та матеріалісти сприяли соціальному і науковому прогресу, були виразниками передових ідей свого часу. Центральною філософською установкою Просвітництва була ідея про особливу роль знань у соціальному розвитку. Таку установку можна позначити як просвітницький раціоналізм, що базується на уявленні, що світ – дещо ціле, пов’язане розумними законами, перш за все законами механіки. Розумна поведінка людини та суспільства як організму – це слідування законам природи, пізнання яких оголошується найвищою цінністю та місією людства. Саме тут закладаються основи послідовної матеріалістичної метафізики, того різновиду монізму, де єдиною субстанцією визначається матерія.
Держава та громадянське суспільство вважаються вищою цінністю людського співжиття, що здатна вивести людство з варварського стану війни всіх проти всіх (Т.Гоббс). Важливою рисою Просвітництва є також своєрідний просвітницький атеїзм, що полягає у тому, що філософи-просвітники піддають критиці не тільки релігію як особливий світогляд, але і церкву як соціальний інститут.
Німецька класична філософія:система-розум-діяльність
У зв’язку з розвитком наук та визнанням ефективності методів наукового пізнання у філософії настає певна криза абстрактного раціоналізму з його спекулятивно-метафізичними та натурфілософськими побудовами, що важко піддаються перевірці. Онтологія або взагалі зникає з проблемного поля філософії, або вже не претендує на вироблення вихідних принципів та засад філософування, посідаючи місце обмеженої дисципліни. Критиці підлягають спекулятивні положення попередніх філософських побудов, що знайшло своє відображення у німецькій класичній філософії, у якій у своєрідній формі відбилися визначні соціальні перетворення, що відбувалися в XIX ст..
Іммануіл Кант у праці «Загальна природна історія і теорія неба» висунув геніальну гіпотезу про закономірне виникнення Сонячної системи з газових туманностей, що була грандіозним завоюванням астрономії з часів Коперника, незважаючи на те, що Кант зберігав божественну першопричину. Пізніше Кант стає на позиції апріоризму й агностицизму, намагається обмежити розум, щоб дати місце вірі, обґрунтовує буття Бога, свободи волі, безсмертя душі, без яких, на його думку, не можлива мораль з її основним законом – категоричним імперативом. Вчення, що складалось в цей період, сам Кант назвав «критикою розуму». Кант розумів, що його вчення обмежує розум, оскільки відмовляє йому в здатності пізнання сутності речей, залишаючи за ним пізнання тільки явищ. Кант гадав, що таке обмеження розуму пізнанням одних лише явищ необхідне для розвитку науки, оскільки підстави для всілякого роду «доказів» буття Бога, потойбічного світу. Кант усе ж таки вважав, що вірити в Бога не тільки можна, але й необхідно, тому що без віри не можна примирити вимоги моральної свідомості з існуванням зла.
Критична філософія Канта викладена у працях «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження». У першій з них Кант виклав своє вчення про пізнання, у другій – етику, у третій – естетику. Основу всіх трьох «Критик» становить вчення Канта про «речі в собі» і «явища». Згідно з ним існує незалежний від нашої свідомості світ речей, їх Кант називає «речі в собі». Пізнання починається з того, що «речі в собі» діють на органи суття і викликають відчуття. Визнаючи існування «речей в собі» незалежно від свідомості людини, Кант стає на позиції матеріалізму. Первинним для нього є не наша свідомість, а речі матеріального світу. Але ж, як тільки Кант переходить до розгляду питання про пізнання, його форми й межі, він залишає матеріалістичну точку зору і розвиває ідеалістичне вчення про пізнання.
Ідеалізм полягає у твердженні, ніби ані дані наших органів чуття, ані поняття і судження розуму не дають нам і не можуть дати теоретичного знання про «речі в собі». Людина пізнає тільки явища, тобто непізнанність «речей в собі» згідно з Кантом принципова. Прогрес емпіричного вчення не наближує нас до пізнання «речей у собі», вони завжди були і будуть за межами нашого пізнання. Кант розриває сутність і явище.
Основна риса «критичної філософії» Канта – спроба примирити матеріалізм і ідеалізм – агностицизм. Учення Канта про непізнанність «речей у собі» має ідеалістичний характер, тому що «речі в собі» зрештою виявляються у Канта трансцендентними, потойбічними, що існують поза часом і простором. Час і простір, кількість, якість, причинність та всі інші зв’язки й стосунки, що існують об’єктивно, розглядаються Кантом як суб’єктивні, які існують завдяки пізнанню.
Головним для Канта є питання про джерело знання, види знання і його межі. Оскільки Канта цікавить головним чином три види знання – математика, теоретичне природознавство і метафізика ( умоглядне пізнання всього сущого), питання про апріорні синтетичні судження Кант ставить у потрійній формі: 1) чи можливі ці судження в математиці; 2)чи можливі вони в теоретичному природознавстві; 3) чи можливі вони в метафізиці.
Рішення цих трьох питань Кант пов’язує із дослідженням трьох основних властивостей пізнання: 1) чуттєвості; 2) глузду; 3) розуму, чуттєвість – властивість відчуттів, глузд – властивість понять і суджень, розум – властивість умовисновків, що доходять до «ідеї» - поняття про безумовне з’єднання всіх обумовлених явищ.
Поняття про можливості апріорних синтезій них суджень у математиці Кант розглядає у вченні про форму чуттєвого пізнання.
Умовою існування апріорних синтетичних суджень в теоретичному природознавстві, згідно з Кантом, є категорії, які не є форми буття, а поняття нашого глузду. Як загальні й необхідні закони теж стосуються не самої природи, а лише нашого розуму. Для розуму вони – вищі апріорні закони зв’язку всього того, що надає предмету, який пізнається, ту форму , під якою він й може пізнаватися, - форму загального й необхідного знання. Речі самі по собі є непізнанними. Ані форми почуттєвості – простір і час, ані категорії розуму, ані навіть найвищі підвалини знання (закон збереження субстанції, закон причинності і закон взаємодії субстанції) не становлять означень самих «речей у собі». Природа як предмет загального і необхідного знання будується – з боку форм знання – власне свідомістю. Оскільки Кант дійшов висновку, ніби свідомість сама будує предмет наук, цей висновок є суб’єктивним ідеалізмом. А дійшовши висновку, що пізнання речей самих по собі неможливе, Кант став на позиції агностицизму.
Згідно з Кантом розум утворює три ідеї: 1) ідею про душу як про безумовну сукупність усіх психічних явищ; 2) ідею про світ як безумовну цілісність низки причинно обумовлених явищ; 3) ідею про Бога як безумовну причину всіх обумовлених явищ. Кант вважав , що людський розум неминуче впадає в антиномії, в суперечність з самим собою, коли намагається вийти за межі чуттєвого досвіду і пізнати світ як ціле.
Антиномія – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких однаково логічно довідне у даній системі. Кант налічує чотири антиномії: 1)світ має початок у часі і просторі – світ нескінчений; 2) усяка складна субстанція складається з простих речей – у світі немає нічого простого; 3)у світі існує свобода – все підпорядковане тільки законам природи; 4)існує необхідна істота (Бог) як частина або першооснова світу – жодної абсолютно необхідної істоти немає.
У вченні про антиномії Кант констатував об’єктивність суперечностей у пізнавальній діяльності, що сприяло подальшому розвиткові діалектики. Про світ як безумовне ціле не можна стверджувати ані того, що він безмежний, ані того що він обмежений; ані того, що частини в ньому подільні, ані того, що вони неподільні. Твердження ці відпадають, оскільки світ у ролі безумовного цілого є непізнанна «річ у собі».
Аналізуючи антиномії, Кант робить висновок, що буття Бога, безсмертя душі та свободу волі не можна ані довести, ані заперечити засобами науки, а тому на місце науки він ставить віру, переводячи вирішення цих проблем у русло етики. Відносно ж суперечності між необхідністю і свободою, то вона не є справжньою суперечністю: людина чинить необхідно з одного боку і вільно - з іншого. Вона чинить необхідно, бо людина зі своїми думками, відчуттями і бажаннями є «явищем» серед інших «явищ» природи і з цього боку підпорядкована необхідності, що є головною у світі явищ. Але та ж людина є також і моральною істотою, суб’єктом моральної свідомості. Як моральна істота людина належить вже до світу «речей у собі», що осягаються розумом. Вона вільна. Моральний закон Кант розумів як «категоричний імператив».
Цей закон вимагає, щоб кожний індивід діяв так, аби правило його особистої поведінки могло стати правилом поведінки для всіх. Вчинок буде моральним тільки у тому випадку, коли він здійснюється з поваги до морального закону. Хоча Кант і обмежував знання на користь віри, він водночас намагався послабити залежність етики від віри.
Громадянська свобода, як її розуміє Кант, - це право особи підкорятися тільки тим законам, на які сама ця особа дала згоду. Кант визнавав рівність усіх перед законом. Ідеальним станом суспільства Кант вважав злагоду між окремими особами і між державами.
Суперечності історичного процесу – необхідна умова вдосконалення людського роду. Суть суперечностей історичного процесу полягає в тому, що люди водночас схильні також об’єднуватися в суспільство, і через властиву їм недоброзичливість чинити один одному протидію, що загрожує суспільству розпадом.
Оцінюючи філософськи надбання Канта, слід зазначити, що його теорія пізнання стає ядром раціональної метафізики і дає нам фундаментальні передумови знання, без яких неможливо в тому числі й емпіричне знання. Це система апріорних знань, своєрідна максимальна межа, і в цій іпостасі вона є метою, до якої прагне людське пізнання.
Фіхте створив систему суб’єктивної ідеалістичної діалектики, вихідним поняттям якої є самосвідомість, «Я», а її головною властивістю – діяльність. «Я» - це єдина реальність, всемогутня творча сила, що зрештою співпадає із самосвідомістю всього людства. Фіхтеанське «Я» є не тільки розум, але і воля, не тільки пізнання, але і дія. Однак розуміння активності суб’єкта у Фіхте має суб’єктивно-ідеалістичний характер, оскільки він заперечує об’єктивну основу людської діяльності, зовнішній світ. «Діяльність» у Фіхте не виходить за межи самосвідомості, це абстрактно-теоретична діяльність.
Суб’єктивний ідеалізм Фіхте має волюнтаристський характер, оскільки філософ ототожнює розум і волю. Суб’єкт, за Фіхте, створює весь об’єктивний світ. Ніщо інше, незалежне від суб’єкта, не існує.
Три положення є основними у філософії Фіхте: «Я покладає Я» (само творення, самоствердження); «Я покладає не – Я» (творення всього, що оточує); «Я покладає самого себе», тобто суб’єкт і об’єкт, взаємовідносини між ними. «Я» за Фіхте – це все, що може мислитися. «Я» - абсолютно творча засада, що покладає основу всього сущого й самого «Я» як «не Я».
Найвищу властивість розуму Фіхте називає інтелектуальним спогляданням, або інтелектуальною інтуїцією. Тільки коли ми починаємо розглядати думку як початок діяльний, практичний, виникає протилежність суб’єкта і об’єкта. Таким чином , не теоретична властивість робить можливою практичну, а навпаки, практична властивість – теоретичну.
У «практичній філософії» - в етиці, вченні про право і державу, про виховання – центральним поняттям у Фіхте є поняття свободи. Під впливом Б.Спінози він вважає, що воля людини і вся її духовна діяльність взагалі детерміновані, як і фізична природа людини. Усе ж таки загальний характер необхідності, що діє в історії, не виключає можливості свободи. Свобода складається не з усунення природної та історичної необхідності, а з добровільного підпорядкування індивіда законам і меті розвитку людського роду. Це підпорядкування ґрунтується на пізнанні самої необхідності.
Умовою свободи може бути не скасування необхідності, а тільки дія, що ґрунтується на пізнанні необхідності. Пізнання необхідності і, як наслідок, свободи за Фіхте невіддільне від творчої активної діяльності «Я». Однак ця діяльність мислиться ідеалістично, як свобода лише «у світі чистої думки». Ступінь людської свободи Фіхте ставить у залежність не від індивідуальної мудрості людини, а від рівня історичного розвитку суспільства, від епохи, до якої належить індивід.
На думку Фіхте, право ґрунтується не на моральному законі, а на відносинах взаємності. Гарантією взаємної згоди є добровільне підпорядкування кожного встановленому в суспільстві закону, що передбачає договір про громадянське співіснування. Держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого тільки за умови, що сам державний устрій у змозі сприяти досягненню того, щоб у кожного громадянина була власність.
Людство, за твердженням Фіхте, розпадається на власників і не власників, держава – це організація власників. Якщо буде досягнуто повного панування морального закону, право і держава стануть непотрібними і відімрут.
Шеллінг створив об’єктивно-ідеалістичну «філософію тотожності». Він вважав, що першоосновою всього існуючого є абсолютна тотожність буття та мислення, матерії та духу, об’єкта та суб’єкта. Ця першооснова не містить жодних розрізнень, не має ніяких джерел руху та змін, але має несвідоме хотіння та діяння.
Ця абсолютна тотожність відрізняє себе від самої себе, внаслідок чого і народжується природа. Усі якості природи зображуються Шеллінгом як відчуття світового духу, що переходить від несвідомого стану до самосвідомості.
Усі тіла природи стають просто спогляданням світового духу, а природа в цілому – це «усього лише незріла розумність». Історія природи виявляється, таким чином, історією духу. Погляд Шеллінга на природу ідеалістичний, сама матерія за Шеллингом духовна. Але разом із тим Шеллинг вносить у вчення про природу ідею розвитку: природа передує виникненню людської свідомості. Перехід до свідомості відбувається через низку прогресивних ступенів розвитку.
Ідеалістичні в основі погляди Шеллінга на природу мали і позитивний зміст. Він відкинув пануючий у природознавстві XVIII ст. механіцизм і ввів поняття про загальний зв’язок речей і явищ природи.
Найважливішим досягненням філософії природи Шеллінга було застосування діалектики до розгляду природи та явищ. Шеллінг оголосив необхідною умовою дослідження природи пошук динамічних реальних суперечностей. Через це філософія природи Шеллінга перетворюється на ідеалістичну діалектику природи.
Самосвідомість розуму – це самосвідомість Бога, тому що Бог, за Шеллінгом, і є розум. Різниця між Богом і людиною у тому, що в Бога його особливість і свобода безмежні, а в людини – обмежені.
Філософія Гегеля суперечливо поєднала в собі обґрунтування «істинності» релігійної ідеології з теоретичним узагальненням розвитку науки, створенням системи «абсолютного ідеалізму» з діалектичним підходом до пояснення багатьох явищ об’єктивної дійсності, пізнання і мислення.
На думку Гегеля, ані свідомість, ані матерія не є первинними. Головним поняттям його філософії є поняття абсолютної ідеї. Розробляючи основні принципи своєї філософської системи, Гегель мав на меті створити універсальну «науку про абсолютну ідею», науку, яка б включала пояснення сутності Бога як буття абсолютної ідеї у сфері чистої думки («Наука логіки»), пояснення природи як втілення і продукту несвідомої творчої абсолютної ідеї, її «інобуття» («Філософія природи») і, нарешті, пояснення суспільного жаття як вияву свідомості творчої абсолютної ідеї та процесу її самопізнання в суспільній свідомості («Філософія духу»).
Мислення, згідно з Гегелем, «відчужує» своє буття у вигляді матерії природи, яке є «інобуттям» нібито об’єктивно існуючого мислення. З цієї точки зору розум це не специфічна особливість людини, а першооснова світу, із чого робиться висновок: світ за своєю природою розумний, ідеальний.
Таким чином, мислення, розум Гегель розглядає як незалежну від людини і людства абсолютну основу всього, що існує: природи, людини, світової історії. Гегель прагнув довести, що мислення як субстанціональна сутність існує не поза світом, а власне в ньому самому, складаючи його внутрішній світ і виявляючись у всій багатогранності явищ дійсності.
Прагнучи послідовно провести принцип тотожності буття і мислення, Гегель розглядає мислення (абсолютну ідею) не як нерухому, незмінну першооснову, а як процес пізнання, що безперервно розвивається і йде від однієї сходинки до другої, більш високої. Через це абсолютне мислення є не тільки початок, але і зміст усього, що існує.
Зміст мислення (зміст науки), на думку Гегеля, є одному лише мисленню притаманний зміст; його не отримано ззовні, він породжений мисленням. Мислення, наука пізнають свій особистий зміст, і пізнання виявляється, з точки зору Гегеля, самосвідомістю духу.
Розумність, за вченням Гегеля, зрештою притаманна всьому існуючому; світ розумний, логічний існує і розвивається за законами, що внутрішньо притаманні мисленню, розумові. Звідси випливає одна із найважливіших тез філософії Гегеля : все дійсне – розумне, все розумне – дійсне.
Дійсним Гегель називає не все, що існує, а лише найбільш важливе, суттєве, історично необхідне. Тому було б неправильно розглядати положення Гегеля про розумність дійсності як виправдовування абсолютно всього, що існує. Тільки дійсність (необхідність) розумна, та й то лише доти, доки зберігаються обставини, за яких обумовлюється її необхідність. Стверджуючи, що не тільки дійсне – розумне, але й розумне – дійсне, Гегель довів, що розумні людські ідеали є не недосяжні мрії, а щось таке, що існує в дійсності.
Таким чином, початковий пункт філософської системи Гегеля – ідеалістичне ототожнення буття і мислення, зведення всіх процесів до процесу мислення. Дійсна історія зводиться до історії пізнання, а зростання і глибина знань про світ розглядаються як розвиток самої дійсності. Гегель обожнює процес пізнання, який здійснюється людиною, видаючи його за божественне самопізнання, а також пізнання людиною Бога і тим самим самого себе. Практична, матеріальна діяльність людей також зводиться до пізнання самопізнання.
Основні частини філософської системи Гегеля – логіка, філософія природи і філософія духу, до яких безпосередньо приєднується філософія права, філософія історії, естетика, філософія релігії, історія філософії.
Логіка, як це випливає з початкового положення гегелівської філософії, є важливою частиною його системи, оскільки тотожність буття і мислення означає, що закони мислення, якими займається логіка, є дійсними законами і буття, і природи, і людської історії, і пізнання. До Гегеля логіка розглядалась як наука про суб’єктивні (людські) форми мислення. Не заперечуючи необхідності такої наукової дисципліни, як формальна логіка – наука про елементарні форми і закони правильного мислення, Гегель ставить перед логічною наукою завдання досліджувати найбільш загальні закономірності розвитку пізнання.
У праці «Наука логіки» Гегель розглядає загальні поняття, що були історично вироблені у процесі розвитку людського пізнання - такі, як буття, ніщо, якість, кількість, міра, сутність, тотожність, різниця, суперечність, необхідність і випадковість, можливість і дійсність і т.ін., - і показує, що всі вони пов’язані одне з одним і відображають різні ступені пізнання, все глибше проникають у сутність усього, що існує.
Характеризуючи сутність як філософську категорію, Гегель вказує, що до неї слід віднести і те, що відрізняє явища одне від одного, і те, що є в них однакове, тотожне. Але на противагу метафізиці Гегель стверджує, що тотожність і різниця не існують окремо одна від одної, а є суперечностями, пов’язаними одна і одною елементами сутності. Говорячи про тотожність, завжди маємо на увазі різницю; говорячи про різницю, здогадуємось про існування тотожності. За вченням Гегеля, пізнаючи відносини тотожності й різниці, знаходимо суперечності, що лежать у їх основі. Положення про суперечності як внутрішнє джерело руху, розвитку становить у гегелівському вченні сутність діалектики.
Досліджуючи логічний склад мислення, Гегель зосередив увагу на логічних категоріях як формах мислення, що є аналогом форм буття, і побудував їх систему, у якій логічний рух думки починається із визначення «буття» ( якість – кількість – міра), потім переходить до визначення «сутності» як «істинного буття» ( сутність – явище – дійсність ) і, нарешті, завершується визначенням «поняття» ( суб’єктивне поняття – об’єктивне поняття – ідея).
Щоб розкрити зміст категорій, Гегель застосовує діалектичні принципи: сходження від абстрактного до конкретного, діалектичне заперечення – єдність логічного і історичного, необхідність зв’язку. Це дало йому змогу розкрити діалектику понять і в цій діалектиці – вгадати діалектику речей. Гегель уперше в історії філософії сформулював положення про перехід кількісних змін у якісні, про взаємопроникнення протилежностей, про суперечності як джерело руху і розвитку, закон заперечення та ін.. Проте ці положення Гегель сформулював не як закони матерії, а як принципи саморуху містичної абсолютної ідеї. Врешті решт метод Гегеля, його діалектика – це містифікована діалектика понять.
Логічний процес розвитку закінчується поняттям «абсолютної ідеї», яка, за вченням Гегеля, спочатку «відмовляється» від свого буття, передає йому рух, через який буття стає змістовним. Потім вона знаходить себе як сутність, як поняття і, нарешті, внаслідок розвитку поняття, як «абсолютна ідея», що виступає як систематична різноманітна єдність усіх сторін, логічних означень, котрі характеризують світ як ціле і його пізнання. Абсолютна ідея, згідно з Гегелем, - це духовний деміург, творець світу в його становленні і діяльному саморозвитку. Ступенями її саморозвитку є логіка («у собі буття»), природа – інобуття абсолютної ідеї, тобто її буття в матеріальній діяльності й дух (для себе – буття абсолютної ідеї, її буття як суспільної свідомості й самосвідомості).
Якщо логіка, на думку Гегеля, є наука про ідею в собі і для себе, то філософію природи він характеризує як «науку про ідею в її інобутті». Гегель не пояснює, як здійснюється перехід від «чистої» логічної ідеї до природи, він просто декларує, що «абсолютна ідея», пізнавши свій особистий зміст, «вирішує із самої себе вільно відпустити себе як природу».
Основними проявами «абсолютної ідеї» в природі є механіка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Гегель розглядає простір, час, матерію, рух, світове тяжіння. У фізиці він розглядає небесні тіла, світло, теплоту, хімічний процес та ін., намагаючись розкрити зв’язок між цими процесами і показати, що всі корені є послідовним знаходженням духовної сутності, що їх породжує. Розглядаючи органіку, Гегель торкається питань геології, ботаніки і зоології. Тут він намагається показати, що перехід від неживого до живого є закінченням природного процесу. Але ж Гегель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії і живих організмів: усі ці природні форми не виникають, на його думку, одна з одної, оскільки джерелом кожної з них є «абсолютна ідея».
Таким чином, ідеалістичне розуміння природи, згідно з яким матерія є щось інертне, похідне від духу, призвело Гегеля до заперечення розвитку, незважаючи на діалектику, що підіймала його над метафізичними матеріалістами.
Через початкові ідеалістичні засади своєї філософії Гегель повинен був розглядати природу як «кінцеву» сферу існування «абсолютної ідеї», приписуючи їй ту обмеженість, що була притаманна лише тодішнім природничо-науковим уявленням.
Тому Гегель не зміг перемогти і метафізичного, механістичного розуміння, хоча в деяких питаннях він стояв вище, ніж сучасні йому природодослідники, і піддав глибокій критиці їх вузький емпіризм і метафізично-механістичний підхід до явищ природи.
Третя частина філософської системи Гегеля – філософія духу – присвячена розгляду «абсолютної ідеї» на останньому етапі її розвитку, коли вона залишає природу, «повертається» до самої себе як «абсолютний дух» або «абсолютна ідея», що переборола своє «відчуження», зняла своє заперечення (природу) і розвивається як свідомість людства протягом світової історії. У природі згідно з Гегелем духовний зміст перебуває у постійному конфлікті з обмеженою інертною матеріальною формою. Зовсім інше – в історії людства: тут «ця ж ідея є суща для себе і постає в собі і для себе». Таким чином, філософія духу Гегеля – це ідеалістичне вчення про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі. Тому історія людства, що зведена до історії його духовного розвитку, стає, врешті-решт, історією пізнання і самопізнання.
суб’єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія);
об’єктивний дух (право, мораль, держава);
абсолютний дух як вищий ступень самопізнання «абсолютної ідеї» (мистецтво, релігія, філософія).
Усю світову історію Гегель розподілив на три основні епохи: східну, античну та німецьку. У східному світі людина ще не зрозуміла, що свобода є її суть, тому тут, за твердженням Гегеля, усі раби. В античному світі (Стародавня Греція і Рим) деякі вже зрозуміли, що свобода становить їх сутність: якраз вони і є вільними, на відміну від тих, котрі не зрозуміли цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв’язок рабства з економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей, стверджуючи, що самосвідомість, яка віддає перевагу життю, волі, вступає у відношення рабства. Державу Гегель вважає вищим втіленням свободи, подорожі Бога («абсолютної ідеї») по Землі.
Розгляд основних положень філософії Гегеля, показує, що у його вченні необхідно відокремлювати діалектичний метод, що є прогресивним, від системи (вчення про природу і суспільство як форми існування «абсолютної ідеї»), що є консервативною. Хоч метод і система у гегелівській філософії органічно пов’язані, однак між ними є невирішені суперечності, оскільки система Гегеля, на противагу його діалектиці, обмежує розвиток суспільства, розвиток пізнання і перекручує діалектичне розуміння природи, суспільства і мислення.
Якщо гегелівська діалектика – це вчення про розвиток взагалі, то гегелівська філософська система заперечує загальність розвитку, бо природа, за Гегелем, не розвивається в часі, а лише урізноманітнюється у просторі. Так, значною мірою метафізичне розуміння природи виходило з початкових ідеалістичних положень Гегеля, його філософської системи.
Якщо діалектика стверджує, що розвиток не має меж, то гегелівська філософська система обмежує розвиток мислення (форми якого вичерпуються у праці «Наука логіка»), розвиток пізнання взагалі (що ніби закінчується створенням гегелівської філософії), розвиток суспільства. Межею розвитку останнього Гегель вважав встановлення конституційної монархії і пов’язане з нею обмежене перетворення суспільства, особливо його політичних закладів, у буржуазному дусі.
У цьому полягає глибока суперечність між філософською системою Гегеля та його діалектичним методом, між консервативним і прогресивним у його філософському вченні. Ця суперечність – це, насамперед, суперечність між догматичними і по суті метафізичними висновками гегелівської філософії і діалектичними принципами, з яких виходить гегелівський метод. Але справа не тільки в цьому. Сама діалектика Гегеля була досить непослідовна через свій ідеалістичний характер.
Що є раціональним у гегелівській ідеалістичній філософії? Раціональним її зерном є геніальна здогадка про взаємозв’язок , рух, розвиток явищ, про суперечності як джерело руху, розвитку, про перехід кількісних змін у якісні, про природу теоретичного мислення, а також логічних форм і категорій, через які воно здійснюється.
Дуже важливим є обргунтування Гегелем розуміння методу науки. Гегель виступив проти метафізичного уявлення про метод як сукупність штучних, нібито винайдених людиною засобів. З точки зору Гегеля, метод не є «справою нашого свавілля», бо характер нашого підходу до явища, що вивчається, залежить від «форм самого предмету, що підлягає вивченню». Всупереч своїм догматичним претензіям на абсолютну істину в останній інстанції Гегель, щоправда в ідеалістично перекрученій формі все ж таки показав , що пізнання – це історичний процес і тому істина не є раз і назавжди даним, готовим наслідком пізнання, вона теж розвивається, змінюється.
Раціональною у «Філософії історії» Гегеля є ідея діалектичного розвитку суспільного життя. Проте вона не проведена послідовно і поєднана з реакційними твердженнями про «історичні» та «неісторичні» народи. Про необхідність воєн. Завершальний ступінь розвитку містичної абсолютної ідеї у системі філософії Гегеля становлять мистецтво, релігія, філософія.
У своїй головній праці «Сутність християнства» Фейєрбах розглядає свою філософію як закінчене і разом з тим переборене вчення Гегеля та його попередників. Якщо Гегель відривав розум, мислення від людини, її чуттів і потреб, «нова філософія», або філософія майбутнього», - так називав Фейєрбах своє вчення, - виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є тільки людина. А вона, у свою чергу, є продукт природи.
Філософія повинна затвердити союз з природознавством; цей «шлюб геолюбові», за образним висловом Фейєрбаха, буде більш плідним, ніж мезальянс між філософією та теологією, що існує протягом століть. Релігія обіцяє людині порятунок після смерті. Філософія повинна зробити те, що лише обіцяє релігія, але зробити це на землі, бо жодного той бічного світу не існує. Філософія змінює релігію, даючи людям замість розради усвідомлення своїх реальних можливостей у досягненні щастя.
Фейєрбах стверджує, що питання про відношення мислення до буття є питанням про сутність людини. Філософія, що вирішує основне питання філософії, повинна бути антропологією (вченням про людину). Характерною особливістю антропологізму Фейєрбаха є заперечення дуалізму тіла і душі, визнання і доведення матеріалістичного положення про єдність тілесного і духовного, об’єктивного психічного та фізичного мислення та буття.
Антропологізм Фейєрбаха поєднує в собі започатковане матеріалістичне розуміння, спроби матеріалістичного обґрунтування суспільної свідомості як відбиття суспільного буття. Проте Фейєрбах абстрактно розуміє людську сутність, не пов’язуючи її з історичними суспільними відносинами.
Зі своєї критики ідеалізму Фейєрбах робить висновок про те, що ідеалістична філософія є раціоналізованою, або спекулятивною, теологією. Цій критиці притаманний серйозний недолік: вона провадиться з позицій метафізичного матеріалізму, внаслідок чого разом з ідеалізмом заперечується і діалектика, що була властивою найбільш видатним його представникам, особливо Гегелю. Фейєрбах не зміг знайти «раціональне зерно» у гегелівській діалектиці, не побачив необхідності створення матеріалістичної діалектики.
Місце народження Бога, - говорить Фейєрбах, - виключно у людських стражданнях. Тільки в людині бере Бог всі свої ознаки: Бог – це те, чим людина хоче бути. Саме тому релігія володіє реальним життєвим змістом, а не є просто ілюзією. Суть релігії - людське серце; воно тим і відрізняється від твердого і холодного розуму, що хоче вірити і любити. Але суть релігії, на думку Фейєрбаха, не зводиться до якої-небудь окремої можливості людини: у релігії потворно відбивається вся людина – до цього зводиться головне положення антропологічного атеїзму.
Суть людини, до якої Фейєрбах зводить зміст релігії, він розуміє абстрактно, антропологічне. Суть людини, за Фейєрбахом, - це розум, воля, серце; у нього йдеться про незмінну природу індивіда. За вченням Фейєрбаха, любов людини до людини, особливо ж статева любов, - це релігійне почуття. Фейєрбах не зрозумів, що наукова критика релігії не вичерпується відношенням релігійних уявлень до їх земного змісту. Найважливіше завдання наукової критики релігії є аналіз матеріальних причин релігійного подвоєння світу.
Основою філософської антропології Фейєрбаха є матеріалістичне вчення про природу. На відміну від ідеалізму і релігії, Фейєрбах вчить, що природа – це єдина реальність, а людина – її зовнішній продукт, відбиття, закінчення. У людині й завдяки їй природа відчуває себе, мислить про себе. Природа вічна: виникає в часі відносно лише окремих явищ. Природа нескінченна і в просторі: тільки людська обмеженість ставить межі її протяжності.
Фейєрбах відстоює положення про безперервний зв’язок матерії та руху. Але ж він не вказує на якісну багатоманітність форм руху матерії, на їх взаємоперехід, внаслідок чого теза про саморозвиток матерії є лише позитивним висновком із заперечення божественного першопочатку. Заперечуючи механістичне розуміння життя, Фейєрбах рішуче заперечує і віталізм. Його розуміння життя як вищої форми буття природи спрямовано головним чином проти вульгарного матеріалізму, що фактично заперечує існування свідомості. Свідомість у всіх формах розглядається Фейєрбахом як безпосереднє відбиття суб’єкта й об’єкта.
Таким чином, вчення Фейєрбаха про природу незважаючи на окремі діалектичні здогадки, більш глибоке, ніж у попередніх матеріалістів, розуміння єдності й багатоманітності природи в цілому ж не виходить за межі метафізичного матеріалізму.
Фейєрбах категорично заперечує існування об’єктів, що принципово не сприймаються відчуттями. Він виступає проти скептичної агностичної критики від чуттєвих сприймань, стверджуючи, що останні через свій безпосередній зв’язок з речами ніколи нас не обманюють. Але він не пов’язує чуттєвих уявлень з практичною матеріальною дійсністю. Не обмежуючись характеристикою ролі зору, слуху, та інших органів чуття у пізнанні зовнішнього світу, Фейєрбах вказує на пізнавальне, значення всього емоційного життя і діяльності людини. Але він не вкладає у своє розуміння чуттєвої діяльності найголовнішого – змінення людиною природи, матеріального виробництва.
Релігійно-ідеалістичному тлумаченню всесвітньої історії Фейєрбах протиставляє натуралістичну концепцію, початком якої є антропологічна характеристика людських відчуттів як головної і визначальної сили поведінки кожного індивіда та суспільства в цілому.
Ідеалізм Фейєрбаха у розумінні суспільного життя особливо проявляється у тому, що він хоче побудувати свої соціальні гуманістичні передумови на суто етичній основі. Природа щастя така, що робить щасливим всіх: вона не потребує жодної відмови або протиставлення обов’язку почуттям. Усі труднощі, що, на думку Канта і Гегеля, постають на шляху здійснення вимог моралі, з точки зору Фейєрбаха, зрештою не існують. Оскільки любов розглядається як суть і мета людського життя, саме в любові вбачає Фейєрбах вирішальну силу суспільства і, зокрема, морального прогресу.
Соціально-політичні погляди Фейєрбаха не виходять за межі буржуазної свідомості. Той «єдиний» і «нормальний» індивід, про якого він постійно говорить, вбачаючи в ньому людину майбутнього, вільну від усього того, що ганьбить людську індивідуальність, цей абстрактний суб’єкт зрештою залишається ідеалістичною людиною буржуазного суспільства.
Заслуга філософії Фейєрбаха полягає у тому, що єдиним, універсальним і найвищим предметом філософії вона вважала людину і природу як її основу. Матеріалізму Фейєрбаха властивий антропологізм, однак Фейєрбах не зміг подолати споглядального характеру метафізичного матеріалізму й усвідомити роль практики у процесі пізнання і суспільного розвитку. Через споглядальні позиції він не зміг зрозуміти гегелівської діалектики, відкинувши її разом з ідеалістичною системою.
Таким чином, класична німецька філософія кінця XVIII- початку XIX ст.. відіграла видатну роль в історії розвитку діалектичного мислення, у критичному подоланні метафізичного методу, що панував у філософії XVII-XVIII ст. Історичне досягнення німецьких філософів полягає в тому, що саме вони розробили діалектичний метод. Кант намагався обґрунтувати ідеалістичну діалектику понять у своєму вченні про антиномії чистого розуму. Фіхте вклав в ідеалістичну діалектику розуміння розуму як руху від тези через антитезу до синтезу. Найбільш розвиненого вигляду діалектика набуває у Гегеля, у методі якого під містично-ідеалістичною оболонкою діалектики понять містилося раціональне зерно – ідея про діалектику речей, про розвиток у суспільстві і природі. Разом із матеріалізмом Фейєрбаха діалектика Гегеля стала продуктивною основою для подальшого розвитку філософської думки.
Філософські пошуки цих мислителів велись у межах тієї традиції у філософії, що можна позначити як класичну модель. Вона охоплює період з Декарта до Гегеля, а значить, з середини XVII до середини ХІХ ст. Для цієї філософської традиції характерними стали наступні риси:
уявлення про філософію як форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити будь-які явища природної дійсності та духу;
принципова установка на раціональну пізнаваність світу, якими б не були самі умови досягнення істини. У ситуації такого панування розуму людина є конструктивним мислячим першопочатком, без урахування її особистісних характеристик;
установка на систематичність представленість таких всеобємних філософських систем, які включають у себе все, що на даному історичному етапі доступно раціональному філософському дослідженню;
сприйнята світу в цілому як проникненого ідеєю гармонії, доцільності та природного порядку, де особливу роль відіграють число і пропорція, структура та міра;
інтенція суб’єкта пізнання на рефлексивне осягнення власних прийомів та методів пізнання, на перетворення мислення, що пізнає, у центральний об’єкт метафізичних досліджень;
нове змістовне наповнення метафізичного методу філософствування, що полягає у доказових, системно розгорнутих у вигляді філософського тексту роздумах мислителя над граничними засадами побудови світу і місця людини в ньому, над пізнанням та його межами, над ціннісними орієнтирами людської діяльності;
просвітницький пафос класичної філософії, що обумовлювався націленістю мислителів на повчання людей, котрі сприймались як своєрідна забобонна, інертна маса, яку філософ покликаний позбавити від страждань та переживань;
відірваність філософії від реальних проблем людини, її самоцінний та автономний характер, оскільки філософ часто замикався від світу у своїй споглядальній філософській системі, підмінюючи аналіз реальних процесів побудовою ілюзорних світо схем;
цілеспрямований пошук такого буття, який створює засади всіх інших видів буття і забезпечує можливість її раціонального пізнання з єдиних позицій – ось справжня мета існування спекулятивної метафізики; відповідність двом основним онтологічним лініям (натурфілософській та спекулятивній) двох базових гносеологічних установок раціоналістичній та емпіричної, хоча всі вони в унісон співають гімн розуму, філософії, науці та просвітництву.
Марксистська філософія
Філософи лише різним чином пояснювали світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
К.Маркс
Марксизм, котрий виник у 50-х роках ХІХ століття, є радикальною соціально-політичною, економічною і філософською концепцією, що увібрала в себе досягнення в розвитку економіки, політики, соціології, науки і філософії того часу. Її авторами сули німецькі філософи Карл Маркс (1818 – 1883) і Фрідріх Енгельс (1820 – 1895). Марксизм виник на певному суспільному ґрунті. Його викликали до життя відповідні історичні умови, теоретичні джерела і наукові відкриття.
Конкретно-історичними умовами виникнення марксизму були: утвердження буржуазних суспільних відносин; формування пролетаріату як класу, вихід його на політичну арену; потреба робітничого класу у теоретичному усвідомленні своєї ролі.
Теоретичними джерелами марксизму стали і англійська політична економія (Д.Рікардо, Ад.Сміт); німецька класична філософія (Г.Гегель, Л.Фейербах); соціологічна концепція французьких і англійських соціалістів (А.Сен-Сімон, Ш.Фурьє, Р.Оден).
Наукові передумови виникнення марксизму визначаються досягненнями в галузі природничих наук. Ф.Енгельс виділяв в цьому відношенні три найбільш видатні відкриття того часу. Це – відкриття у 50-х роках ХІХ століття законів збереження енергії і речовини (Майер, Гельмгольц, Джоуль); відкриття клітинної будови живих організмів (Шлейден, Шван, Горянінов); відкриття Ч.Дарвіна щодо еволюційного походження живих організмів. Після цих відкриттів стало ясно, що попередній метод усвідомлення дійсності – метафізика, стала поступатися новій концепції – діалектиці.
Оскільки суспільна свідомість завжди є відображенням суспільної дійсності, то джерела марксистської філософії як форми суспільної свідомості необхідно шукати у суспільному житті, точніше у суспільному бутті людей, їх матеріально-предметній діяльності.
Марксистська філософія є результатом усвідомлення непримиренних соціальних суперечностей, їх теоретичної інтерпретації, узагальнення революційної соціально-політичної практики. Мова йде про усвідомлення соціальних суперечностей не взагалі в історії суспільного розвитку, а в суспільстві конкретному – буржуазному. Чому?
Тому, що в буржуазному суспільстві соціальні суперечності найбільш розвинені, загострені. Їх легше усвідомлювати, вивчати, розкривати їхню сутність та причини виникнення.
Опоненти Маркса стверджували і стверджують, що він нібито був патріархом класової боротьби, оскільки багато своїх ідей він розвинув саме на цій основі.
Однак це не відповідає дійсності. Боротьба класів була відкрита і описана ще до Маркса. Її творцями були французькі історики ХІХ століття – Француа Гізо (1787 – 1874), Огюст Міньє (1796 – 1884) і Огюстен Тьєрі (1795 – 1856). Вони одними з перших прийшли до висновку, що боротьба класів ведеться із-за економічної, майнової нерівності. Особливо це стало помітним, коли по Європі пройшла лавина буржуазних революцій, в яких, як вирішальна сила, виступив робітничий клас (революційні виступи робітників в Манчестері (1819), повстання ліонських ткачів у Франції (1831), чартистський рух в Англії (1839) і т.д.).
Маркс дав свою, аргументовану концепцію класової боротьби. Свої думки він виклав у листі до свого друга Йосипа Вейдемейєра від 5 березня 1852 року. Ось її основні положення: 1) класи виникають на певному етапі розвитку суспільного виробництва; 2) класова боротьба неминуче веде до встановлення влади робітників – диктатури пролетаріату; 3) диктатура пролетаріату є лише етапом на шляху ліквідації класів взагалі.
Маркс виявив глибоку невідповідність між суспільним характером виробництва і приватно-капіталістичним способом присвоєння, між працею і капталом. Саме це, на думку Маркса і лежить в основі класової боротьби.
Маркс показав, що лише робітничий клас, як самий революційний і організований, зацікавлений в поваленні буржуазного ладу, може стати могильником капіталізму. Шляхом встановлення своєї політичної влади і знищення приватної капіталістичної власності. Всесвітньо-історична роль пролетаріату саме полягає в цьому. Таке уявлення є найважливішою частиною марксистської теорії революційного перетворення суспільства, його філософії.
Основні ідеї нового філософського світогляду Маркс виклав у своїй праці “Тези про Фейербаха”, про яку Енгельс говорив, що у ній, у зародку, є всі елементи нової філософії. У чому сутність цих елементів?
1. Центральною ідеєю тез Маркса є з’ясування змісту практики як предметної діяльності, котра повинна лежать в основі оцінки предметності як самого мислення, так і пізнання. Саму практику Маркс визначав як збіг зміни обставин і людської діяльності, такий збіг він розглядав як “революційну практику”. Все суспільне життя, за Марксом, є, по суті, практичним. Всі таємниці, котрі заводять теорію, філософію в нетрі, містику, знаходять своє раціональне розв’язання лише у людській практичній діяльності. Маркс висуває ідею практики як критерію істини на відміну від попередньої філософії, котра вбачала цей критерій у теоретичній діяльності.
2. Люди суть продукти обставин і виховання. Це – теза попередньої філософії. У дійсності ж, за Марксом, сутність людини визначається сукупністю усіх суспільних відносин.
3. Коріння релігії слід шукати у земній основі. Це вірно. Але ця земна основа може бути зрозумілою лише з її само суперечливості. Земна основа роздвоюється, відокремлює себе від самої себе і це відокремлене видається за релігійне, “самостійне царство”. Отже, земна основа релігії може бути зрозумілою лише через свою суперечливість і її подолання. Уявлення про бога, саме “релігійне почуття” формується на земній основі і є “суспільним продуктом”.
4. Найбільше, що могла досягти попередня філософія – це спостереження діяльності окремих індивідів у громадянському буржуазному суспільстві. Для неї характерна споглядальність як спосіб діяння.
5. точка зору попередньої філософії – буржуазне суспільство. Точка зору нової філософії – людське суспільство або усуспільнене людство.
6. Попередня філософія лише намагалася пояснити світ, а справа полягає в тому, щоб змінити його.
Далі. Говорячи про нові елементи марксистської філософії марксистської філософії слід послатися на Енгельса, котрий в заслугу Марксу ставив дві речі: 1) відкриття матеріалістичного розуміння історії; 2) відкриття закону додаткової вартості.
Сутність матеріалістичного розуміння історії Маркс з’ясував у передмові до своєї праці “До критики політичної економії”. Ось його стислий виклад:
У суспільному виробництві свого життя люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі не залежні відносини – виробничі відносини, котрі відповідають певному ступеню розвитку їх матеріальних продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин складають економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому здіймається юридична і політична надбудова, якій відповідають певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріального життя обумовлює соціальний, політичний і духовний процеси життя взагалі. Не свідомість людей визначає їхнє буття а навпаки, їх суспільне буття визначає їх свідомість. На певному ступені свого розвитку матеріальні продуктивні сили суспільства вступають у суперечність з існуючими виробничими відносинами, насамперед з відносинами власності, які є визначальним елементом виробничих відносин, внутрі яких вони до цього часу розвивались. Із форм розвитку продуктивних сил ці відносини перетворюються у їх кайдани. Тоді наступає соціальна революція, яка приводить виробничі відносини, насамперед, відносини власності, у відповідність з розвитком продуктивних сил. Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот в усій величезній надбудові. При цьому необхідно розрізняти матеріальний переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, філософських та інших ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт між продуктивними силами і виробничими відносинами. Як про окрему людину не можна судити на основі того, що вона сама про себе думає, так само не можна судити про певну епоху перевороту за її свідомістю. Навпаки, цю свідомість необхідно пояснити з суперечностей матеріального життя, із існуючого конфлікту між суспільними продуктивними силами і виробничими відносинами. Жодна суспільна форція не загине до тих пір, поки розвиваються її продуктивні сили, для яких вона дає достатньо простору і нові більш розвинені виробничі відносини ніколи не з’являться раніше до тих пір поки визріють матеріальні умови її існування в надрах старого суспільства (Див. К.Маркс и Ф. Енгельс. Соч. т.13, стор. 6-7). Це коротке, стисле формулювання основних положень, законів і принципів марксистської соціальної філософії. Сутність матеріалістичного розуміння історії, отже, полягає в тому, що в основі життя суспільства лежать фундаментальні матеріальні чинники, а суспільна свідомість, її різноманітні форми в кінцевому рахунку визначаються цими матеріальними чинниками і залежать від них. Що ж до відкриття Марксом закону додаткової вартості, про який говорив Енгельс, то тут необхідно зауважити наступне:
Маркс встановив, що додаткова вартість створюється працею робітників зверх вартості його робочої сили і безвідплатно привласнюється роботодавцем (капіталістом). Тобто, закон додаткової вартості відображає необхідний, суттєвий зв’язок, відношення між робітником і роботодавцем, коли останній привласнює частину праці робітників без будь-якого еквіваленту. Іншими словами, закон додаткової вартості відображає відношення експлуатації робітників капіталістами. Він є основним об’єктивним законом капіталістичного способу виробництва. Додаткова вартість, яка створюється робітниками і привласнюється, – глибинна, критеріальна основа непримиренних соціально-класових суперечностей. Тому класова боротьба робітників проти буржуазії є закономірною, необхідною і неминучою.
Маркс і його вчення мали і мають багато послідовників. Це такі відомі діячі, як Йосип Вейдемейер (1818 – 1866), Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), Йосип Дідген (1828 – 1866), Поль Лафарг (1842 – 1911), Едуард Бернштейн (1850 – 1932), Карл Каумський (1854 – 1438), Г.В.Плєханов (1856 – 1918), Димитр Благоєв (1856 – 1924), В.І.Ленін (1870 – 1924), Карл Лібкнехт (1871 – 1919), Й.В.Сталін (1879 – 1953), Пальміро Тольятті (1893 – 1964), Мао-Цзе-дун (1893 – 1976), Моріс Кронфорт ( 1909 – 1980), Герберт Антекер (народ. 1915 р.), Луї Альтюсер (народ 1918 р.), Микола Трибаджанов (народ. 1920 р.), Йожер Лукач (народ 1922 р.), Альфред Козінг (народ. 1928 р.) та багато інших.
Основні риси марксистської філософії. Марксистська філософія є результатом теоретичного усвідомлення суперечливої капіталістичної дійсності, непримиренних суперечностей між робітниками, з одного боку, і роботодавцем (буржуазією), з іншого. Марксистська філософія є радикальним оновленням світової філософії. В чому цей радикалізм виявляється?
1. В тому, що марксистська філософія вперше стала світоглядом пригніченого класу, відображала інтереси пролетаріату. Робітничий клас знайшов у марксистській філософії свою духовну зброю. Марксистська філософія знайшла в особі робітничого класу свого матеріального носія.
2. Радикалізм марксистської філософії виявляється у визначенні самого її предмету, яким є найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення.
3. Радикалізм, далі, виявляється у розповсюдженні діалектики Гегеля не лише на сферу духовного життя суспільства, але і на матеріальний світ, суспільство, що дало змогу визначити матеріальну основу суспільства – спосіб виробництва матеріальних благ, обґрунтувати тезу про первинність суспільного буття щодо вторинності суспільної свідомості.
4. Радикалізм філософії К.Маркса виявляється у відкритті матеріалістичного розуміння історії.
5. Для марксистської філософії є визначальним відкриття основних законів розвитку суспільства (основного соціологічного закону, закону відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил тощо); погляд на розвиток суспільства як на природно-історичний процес.
6. В марксистській філософії, вперше, практика, як людська предметна діяльність, включена в теорію пізнання як основа, джерело і критерій істини. І, насамкінець, останнє міркування стосовно марксизму і марксистської філософії, їхньої трагедії. Трагедія ця полягає в утопізмі, нездійсненності ряду положень марксизму і марксистської філософії, які не витримали перевірки суспільною практикою.
Марксистська філософія, марксисти, виходячи із своїх основоположних постулатів, ідеальну, уявлювану модель соціалістичного суспільства видавали за емпіричну реальність. На практиці ж ці постулати не знайшли свого підтвердження.
Основні напрямки сучасної світової філософії.
“Свобода духу не є відокремленим проголошенням прав, а є вищим станом, який повинна досягнути людина. Перемога над рабством є духовний акт”.
М.Бердяєв
Філософію ХХ століття характеризують різноманітні школи, напрямки, течії, що є відображенням складності суспільного життя, його суперечливості. До них відносяться: неокантіанська філософія, неогегельянська, феноменологічна, герменевічна, екзистенціальна, неотомістська, неопозитивістьська тощо.
Основними ж течіями, котрі репрезентують філософську думку ХХ століття, є, принаймні, три напрямки, а саме: екзистенціальна філософія, неотомістська і неопозитивістська.
Почнемо з екзистенціальної філософії.
Предмет, основи поняття та принципи філософії екзистенціалізму. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу.
Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).
Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.
Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити? Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа С.Кьеркьегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя; феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) , Ф.Ніцше.
Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.
Розрізняють релігійний екзистенціалізм (Марсель, Ясперс, Бердяєв) і атеїстичний (Сартр, Хайдеггер, Камю). Однак поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від бога. Атеїстичний на тому, що бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне.
Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.
Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
Основними поняттями цієї філософії є: “відч“існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, «відчай», “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування, на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Сартр: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою... “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “Замкнутість” – це означає, що людина – замкнута, що бога немає, якби був бог, то людина не була б такою жалюгідною і “закинутою”. Їй немає на що спертися а ні в собі, а ні ззовні. Якщо ж бога немає, то все дозволено. Людина є вільною. Людина – це свобода. Однак людина, колись закинута у світ, “відповідає за все, що робить” (Див. Ж.-П. Сартр Экзистенциализм – это гуманизм. Див. Сумерки богов. М., 1990). Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.
Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом.
“Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом” (К.Ясперс. Смысл и назначение истории. М., 1991, стор. 171, 175). Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Хайдеггер).
Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю (Див. А.Камю. Миф о Сисифе. Сумерки богов, М., 1990, стор. 223). Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.
Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму.
Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні. “Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська.
Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв.. “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947). Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323). Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності. “Саме це... і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “... немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності” (там же, стор. 324, 343). Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.
В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо. Неотомістська філософія. Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії. В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.
Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Фоми (Томмазо) Аквінський (1225 –1274).
Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен (1882 – 1973) і Етьєн Жільсон (1884 – 1978), Юзеф Бохенський (народ. 1902 р.), австрієць Густав Веттер (народ. 1911 р.), поляк Керел Войтила (народ. 1920 р.).
Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Фоми у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д. Родоначальником неотомізму є Фома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.
Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.
Основний томістський принцип, який взятий за основу і сучасним неотомізмом, це: “філософія – служниця богослів’я”. У “Католицькому словнику” про це мовиться таке: філософія є нею тому, що “по-перше, тому, що вона прокладає дорогу для віри, встановлюючи, наприклад, духовну природу душі, буття бога і т.д.; далі, тому, що, хоч вона і не може довести істини одкровення, вона може показати, що вони не є такими, що явно суперечать розуму; в-третіх, тому, що в усіх випадках, коли філософія і теологія стикаються, філософ зобов’язаний, коли з’являється необхідність, виправити свої висновки у відповідності з вищою і найбільш достовірною істиною віри. Це схоластична аксіома, що ніщо не може бути істинним у філософії, що визнається неправильним у теології” (Цит. по: Современная буржуазная философия. М., 1978, стор. 415). Схоластичними аксіомами були у вченні Фоми Аквінського і такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі.
Авторитет Аквінського дуже високий у католицькому світі. Його називають “пророком”, “святим”, який передбачив і з’ясував багато сучасних філософських проблем. Вчення Фоми, заявляють неотомісти, дає істинні відповіді на всі світоглядні проблеми людини. “Усім тим, хто нині хоче істини, – писав Марітен, – ми кажемо: ідіть до Фоми”.
Чому ж сучасні католицькі філософи так підносять Фому і його схоластичне вчення, котре відповідало рівню розвитку суспільства у ХІІІ столітті? Щоб дати відповідь на це запитання, необхідно розглянути дуже важливу особливість релігійної філософії, а саме: її доступність, зрозумілість, простоту викладу. Без цього не можна зрозуміти, чому філософське вчення схоласта ХІІІ століття стало необхідним, прийнятним у ХХ столітті. Вчення Фоми Аквінського як раз і мало таку особливість, як відносна простота доведення релігійних постулатів, доступність, певна спрощеність в поясненні складних проблем розвитку природи, людина і суспільства. Візьмемо, для прикладу, п’ять способів доведення буття бога. Скажімо так: Фома добре знав філософію, особливо античну, особливо філософію Платона і Арістотеля і використав їх вчення для обґрунтування теології. У католицькій філософській доктрині є вісім способів доведення буття бога, п’ять з них обґрунтував Фома Аквінський. Ось вони, ці п’ять способів:
1) бог існує на основі загальної причини. Аргументація: все у світі має свою причину, а це означає, що є “причина причин”, нею є бог;
2) на основі наявності руху. Аргументація: все у світі рухається, рух – невід’ємний атрибут природи. Це означає, що хтось зробив “перший поштовх”, хтось дав “початок рухові”. Цей початок рухові дав бог;
3) на основі випадковості усіх конечних речей світу. Це означає, що за випадковістю стоїть необхідна істота. Цією необхідною істотою є бог;
4) на основі недосконалості творінь людини робиться висновок, що є щось найдосконаліше і цим найдосконалішим є бог;
5) на основі доцільності і того порядку, котрий існує у Всесвіті. Ця існуюча доцільність лише підтверджує, що її може створити лише бог.
Сучасні неотомісти доповнили розробку Фоми Аквінського ще трьома доведеннями буття бога, а саме:
6) психологічним (наявність бога у свідомості доводить те, що він є насправді. Бо якщо є бог у свідомості, то він є також і в дійсності);
7) моральним (чому всі люди мають ідентичні моральні принципи? Тому, що бог засновник світового морального порядку);
8) історико-юридичним (це доведення здійснюється на документально-історичній основі – діяння Ісуса Христа, як Сина Божого, його вчення, народження, розп’яття, воскресіння тощо).
Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.
В гносеології неотомізм всіляко обмежує раціональне пізнання, бо є, мовляв, істини, які недоступні йому. Це – божественні істини, які можуть бути предметом віри, а не науки. Межами пізнання є лише світ речей, які створені богом. Що ж торкається релігійних догм, то вони знаходяться за межами раціонального пізнання і не можуть бути її предметом. Буття бога повинна бути доведено лише на основі тих речей, котрі він створив. Теологія – це наука вищого рангу, вона вивчає абсолютне, божественне і сама не потребує ніякого обґрунтування. Неотомістська філософія від початку і до кінця – у вченні про природу, людину, їх пізнання – теоцентрична, спрямована на абсолютне утвердження, обґрунтування і виправдання релігійного світорозуміння. Слід відзначити сучасну суспільну концепцію католицької церкви, котра має ряд позитивних моментів. Соціальна доктрина зорієнтована на загальнолюдські цінності такі, як право на життя, гідне людини, на свободу, на приватну власність, на громадянське суспільство, де панує право. Соціальна філософія неотомізму зорієнтована на жорстоку критику як соціалізму (радянського зразка), так і капіталізму з його соціальними вадами. Особливо така орієнтація церкви стала можливою з приходом у Ватикан Карела Войтили – краківського кардинала, який був обраний Папою Іваном-Павлом ІІ. Папа у свої вже немолоді роки відвідав понад 120 країн світу. Веде величезну пропагандистську діяльність, спрямовану не лише на зміцнення релігії, але й на захист обездолених, бідних, пригнічених. Капіталістичну систему Папа називає антинародною. Однак критика капіталізму спрямована не проти його приватновласницьких основ, а проти його етичної і культурної сутності. Капіталізм, на думку Папи, робить ті ж самі помилки, що були і при соціалізмі – не дає розвиватися самій людині, принижує її гідність, порушуючи її права, розглядаючи її як “простий елемент, молекулу у соціальному організмі”. Американський образ життя – неприйнятний для людини, вважає Папа. Його можна назвати “культурою смерті” – на континенті процвітає торгівля наркотиками, злочинність, культ наживи, проституція, жорстокість відчуженість між людьми. Папа пропонує “евангелізувати капіталізм”, сподіваючись на те, що ця система вбере в себе християнські цінності, повагу до людини, до обездолених на всій планеті. Такі, коротко суть і особливості сучасної неотомістської філософії – офіційної доктрини католицької церкви.
Неопозитивізм: його сутність та принципи.
Неопозитивізм, як філософський напрямок, бере свій початок ще з першої половини ХІХ століття. Його родоначальником був французький філософ Огюст Конт (1798 – 1957). Конт висунув ідею створення нової філософії, відмінної як від матеріалізму, так і від ідеалізму, оскільки, на його думку, останні нічого для науки не дають на зміну їм повинна прийти позитивна філософія або позитивізм (від лат. positivus – позитивний).
Сутність позитивізму відображають такі три основні його положення: 1) пізнання людини повинно бути вільним від будь-якої філософії; 2) вся попередня філософія як метафізична, так і діалектична повинна бути усунена і замінена: або спеціальними науками, або узагальненим оглядом системи знань, або загальною класифікацією наук, їх співвідношенням; 3) позитивна філософія повинна бути нейтральною, що сприятиме усуненню протилежності між матеріалізмом і ідеалізмом.
Позитивізм Конта заперечував, таким чином, роль будь-якої філософії у розвитку теоретичного мислення, виробленні понять, з’ясуванні світоглядних проблем науки; у дослідженні пограничних проблем, які виникають на межі наук, і які не піддаються інтерпретації жодної з них. Конт фактично відкинув основний предмет будь-якого філософського напрямку – відношення “людина – світ”, вважаючи таким предметом – класифікацію наук.
Кредо Конта: “наука повинна бути сама собі філософією”, тому всі проблеми традиційної філософії необхідно відкинути як псевдопроблеми.
Однак швидко виявилось безпідставність такої тези. Виникає нова форма позитивізму, котра повертається до проблем попередньої філософії: природи пізнання, досвіду, проблем співвідношення суб’єкта і об’єкта, фізичного і психічного, категорій “річ”, “субстанція”, елементів світу тощо. Це – друга історична форма позитивізму – емпіріо критицизм (від грец. empirie – досвід і критика) – дослівно: “критика досвіду”. Основоположниками цього напрямку були швейцарський філософ Ріхард Авенаріус (1843 – 1896) і австрійський філософ Ернст Мах (1838 – 1916). Філософія “другого позитивізму” була зведена махізмом до теорії пізнання, відірваної від реальної дійсності. Однак вона переконливо довела, що наука не може обійтись без філософії, її понять і методології, бо, як говорив Гегель, “все, що в науках засновано на розумі, залежить від філософії” (Див. Д.С.Таранов, т.2, стор.477). Виникнення і формування “третього позитивізму” – неопозитивізму зв’язано з діяльністю таких філософів, як М.Шлік (1882 – 1936), О.Нейрат (1882 – 1945), Р.Карнап (1891 – 1970), Г.Рейхенбах (1891 – 1953), Л.Вітченштейн (1889 – 1951), А.Айєр (1910 – 1989), Б.Рассел (1872 – 1970) і представників нової хвилі постпозитивізму таких, як К.Коппер (1902 – 1994), Т.Кун (народ. 1922 р.), П.Фейєрабенд (народ. 1924 р.), Ю.Хабермас (народ. 1929 р.) та інши (Франкфурдська школа).
Сутність неопозитивізму – у запереченні сучасної філософії як науки, в абсолютизації науково-природничого знання, в недооцінці суспільних наук. Статус науки мають, на думку філософів цього напрямку, лише природничі науки, котрі отримують свої знання з допомогою природничо-експериментальних методів. Філософія не може бути наукою, оскільки вона свої проблеми розв’язує іншими методами.
Дійсно, філософія не досліджує свої проблеми з допомогою науково-природничих, препаративних методів таких, як кристалізація, спектрографія, фільтрація, перегонка, рентгенографія і т.п. Однак з цього зовсім не випливає, що філософія не є наукою.
Філософія має справу з найбільш загальними проблемами буття. Тому ці проблеми можуть бути з’ясовані лише адекватними їм методами пізнання такими, як індукція і дедукція, аналіз і синтез, логічний і історичний методи, методом сходження від абстрактного до конкретного – з допомогою діалектики, її законів і принципів. Предметом неопозитивізму є аналіз мови науки, тлумачення текстів, їх пояснення.
Для неопозитивізму характерними є три науково-пізнавальних принципи: редукціоналізму, верифікації і конвенціоналі
Принцип редукції (від лат. reductio – повернення, відновлення) – зведення в процесі дослідження одного явища до іншого, однієї проблеми до іншої з метою спрощення їх. Це – логічний прийом, котрий застосовується у пізнанні. Однак не все складне можна звести до простого. Зведення, скажімо, вищих форм життя до нижчих – це нонсенс. Втрачається специфіка явища, тобто принцип редукції не можна абсолютизувати, як це допускається у філософії неопозитивізму.
Принцип верифікації – це перевірка результату дослідження на істинність. З точки зору неопозитивізму істинно лише те, що може бути безпосередньо емпірично перевірене на практиці. Перебільшення, абсолютизація цього принципу у неопозитивізмі призводить до відкидання такої важливої форми розвитку природничо наукових знань, як гіпотеза.
Принцип конвенціоналізму – принцип домовленості, “договору”. Дослідники домовляються стосовно того чи іншого об’єкту пізнання: як його тлумачити, що він собою являє, яка його особливість тощо. Але при цьому втрачається об’єкт пізнання як об’єктивна реальність, саме те, з приводу чого відбувається “домовленість”.
Сучасний неопозитивізм мав ряд різновидностей: логічний позитивізм, семантичний, пост-позитивізм тощо. Але сутність їх одна – абсолютизація суб’єктивних моментів у пізнанні, ігнорування його об’єктивних моментів, перебільшення значення природничих наук, надзвичайна формалізація гносеологічних проблем.
Необхідно також відзначити здобутки філософів – неопозитивістів, а саме: їх значний вклад в розвиток логіки, математики, емпіричної соціології, семантики – аналізу смислу наукових термінів, положень, знаків, законів, їх адекватності тим об’єктам, для відображення яких вони створені.
Основні риси сучасної світової філософії.
Сучасна епоха характеризується небаченим досі зростанням впливу науково-технічного прогресу на природу, на всі сторони життя суспільства, людину, на саме її існування – результаті інформатизації, комп'ютеризації, електронно-атомних технологій, новітніх засобів масової інформації, які тепер не мають меж. Під впливом цього формується нова картина світу, відбувається радикальна зміна ціннісних орієнтацій і пріоритетів людини. Загальнолюдські цінності набувають все більшого визнання. Навіть колишній Радянський Союз, який фактично не визнавав “Загальну декларацію прав людини”, прийняту ООН у 1948 році, через 41 рік врешті-решт у 1984 році ратифікував її.
Філософія як теоретична форма відображення дійсності (форма суспільної свідомості) не може цього не враховувати. У зв’язку з цим сучасна світова філософія набуває таких основних рис:
1. Осмислення глобальних проблем, котрі стоять нині перед людством, а саме: екологічних, ресурсозберігаючих, продовольчих, демографічних, енергетичних, технологічних і т.п.;
2. Переосмислення в цьому контексті проблем самої людини, її виживання як виду;
3. Визнання пріоритету у філософії загальнолюдських цінностей, відображених у “Загальній декларації прав людини”;
4. Плюралізм (множинність) філософських вчень і напрямків, заперечення монополізму будь-якого з них;
5. Толерантність (терпимість) щодо ставлення до різних філософських концепцій;
6. Постановка проблеми формування планетарної свідомості.

Література
Аристотель. О душе// Соч.: В 4т. – М.,1983. – Т.1.-с.18-122.
Бекон Ф. Новый Органон //Соч.:В 2т.- М, 1972. – Т.2 – с.5-222.
Богомолов А.С. Античная философия. –М.1995.
Богута И.И. История философии в кратком изложении. – М. 1988.
Гегель Г.-В.-Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. – М., 1974. Т 1. Наука логики. –с. 123-480
Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. – М., 1980 – с 7-322.
Гулига А.В. Немецкая классическая философия. – М., 1986. – с 5-343.
Декарт Р. Рассуждение о методе //Избр.произв.:В 2т.-М,1989 Т.1. –С. 17-112.
Кант И. Критика чистого раз ума //Соч,: В 6 т. –М., 1994. – Т.3. – с.118-541.
Майоров Г.Г. Формирование средневековой философии. – М.,1979. – с.6-248.
Скирбек Г., Гилье Н. История философии. М.,2000.
Соколов В.В. Европейская философия XV-XVII векав. М.: Высшая школа, 1984.
Спиноза Б. Этика// Избр.произв.: В 2 т. – М., 2002. – Т.2 с. 359-618.
Фома Аквинский. Доказательства бытия Бога в «Сумме против язычников» и в «Сумме теологии». – М.,2000.
Чанышев А.Н. Философия древнего мира. М.:Высшая школа, 1999.
А.Камю. Миф о Сизифе. М.:Мысль,1996.
Ж.-П.Сартр. Сумерки богов. М. Мысль,1990.

Приложенные файлы

  • docx 14652620
    Размер файла: 170 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий