Черемшина

Тема: Марко Черемшина (1874 – 1927)
(Іван Юрійович Семанюк)
План
Своєрідність творчої індивідуальності Марка Черемшини.
Рання творчість письменника: оповідання «Керманич», поезії в прозі.
Збірка «Карби» (1901). Тематика, художні особливості лірично-психологічних новел – основного жанру письменника. Новели «Чічка», «Злодія зловили», «Зведениця», «Більмо» як зразки новаторського художнього осмислення традиційних тем. Новела «Святий Николай у гарті»: своєрідність композиції та вирішення конфлікту. Новела «Карби» – ключ до ліричного світу збірки.
Збірка «Село вигибає» (1925). Аналіз проблематики новел «Село потерпає», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Перші стріли». Протест автора проти імперіалістичної війни. Композиційна своєрідність збірки, ліричне та епічне в її структурі. Автобіографічна новела «Бо як дим підоймається».
Засудження соціального визиску, національного гноблення в умовах панської Польщі в новелах збірки «Верховина» (1929). Цикл . новел про післявоєнне село («Верховина», «Ласка», «Писанка»). Своєрідність постановки і художнього вирішення морально-етичної проблематики в циклі «Парасочка» («Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Марічка занедужала», «Парубоцька справа»).
Своєрідність авторського стилю Марка Черемшини: єдність нео-натуралістичних, експресіоністичних елементів в ліричній стихії його оповіді.
Своєрідність творчої індивідуальності Марка Черемшини
Марко Черемшина – справжнє прізвище та ім'я Іван Юрійович Семанюк – народився 13 червня 1874 р. в с. Кобаки Косівського повіту на Станіславщині (тепер район Івано-Франківської області) в сім'ї освіченого селянина, який дружив і Ю.Федьковичем, гарно співав, мав велику бібліотеку. Ю.Федькович та Ю.Семанюк були між собою на «ти», часто в'їдливо жартували з панами. Так, наприклад, Ю.Федькович перевдягався у жебрацьку одежу і просив у панів милостині. Ю.Семанюк згадував: «Проганяли його з панських дворів, ні хліба, ні гроша не давали, ні на піч не пускали. А бідні гуцули так ті й за стіл садовили, і постіль стелили. Перебирався потім Федькович у панське та й їхав фіакром до тих самих панів, у котрих жебраком був. Запрошують його до покоїв, а він на те: «Не хотіли ви мене у дранті, не приймайте і в сурдуті. Ви не люди, коли вам сурдут миліший від чоловіка»«. Батько мав вдома чималу бібліотеку, любив співати, маючи гарний голос, малювати, але вчитися живопису йому не вдалося. Навчався в багатьох дяків, аж поки, мандруючи з села в село, і сам став дяком. Після довгих років мандрівного життя батько постійно проживає в с. Кобаках, одружився з Анною Олексюк, походила із заможного роду. В хаті була єдина прикраса – кахлева піч із зображенням козаків і Довбуша.
Дитячі літа майбутнього письменника пройшли у діда по матері Дмитра Олексюка, вони взяли до себе на виховання дворічного онука й оточили любов’ю та ласкою. Роки перебування у них Черемшина вважав найщасливішими. Пізніше у автобіографічній новелі «Карби» Марко Черемшина зворушливо розповість про свої дитячі враження і переживання, про ті картини, які він виніс із гостинної дідової хати.
«Дідусь Дмитро Олексюк, у селі званий Микитком, коли Івану йшов 8 рік, війт наказав дідові записати хлопця до школи. Старий гуцул 3 дні оплакував свого улюбленого онука, а на четвертий таки день віддав до школи. І відтоді, протягом 3 років, дідусь щоранку проводив Івана до школи і виходив йому на зустріч, коли той після занять повертався додому» («Карби», «Моя біографія»).
На 10 році життя, коли Іван був у 3 класі, батьки переїхали з села жити в садибу дідуся. Батькові здавалося, що старі Олексюки надто пестять хлопця, і він забрав сина до себе. Дідусь за те дуже розгнівався на зятя, не заходив до його хати, а ліс, що мав у спадщину доньці (матері Черемшини) передати, продав і до смерті не помирився із зятем.
У батьків Іванові жилося гірше, ніж у дідуся, бо, крім нього, були ще Васюта і Єленка. Батько й мати зрання до пізньої ночі працювати по господарству («Бо як дим підоймається»). Не тільки самі батьки працювали, але й дітей до роботи привчали.
У сільській школі, де навчався Іван, панували суворі порядки. Вчителі за дрібниці шмагали дітей різками (вчителі Руговський, Пасічинський), але іншими, гуманними були директор школи Омелян Казієвич, вчитель Колцуняк. Зокрема директор школи звернув увагу на здібного хлопця і взявся навчати його німецькій мові. Прагнення до знань також підтримував і батько. Велику увагу приділяв літературі. Директор радив батькові віддати хлопця вчитися далі.
Після закінчення сільської початкової школи у 1889 р. батько віддав сина до Коломийської польської гімназії, де він, як і інші селянські діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки з селом, мрії батьків і дітей про навчання, про кращу долю відтворені пізніше у «згадці», присвяченій пам'яті батька, «Бо як дим підоймається». Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував добре польську мову. Невдовзі Іван Семанюк став одним з перших учнів гімназії. Не задовольняючись програмою, він пильно зайнявся самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, російських і польських письменників.
«У гімназії, – писав письменник у «Автобіографії», – зазнакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером і Гоголем».
Гімназія зустріла 14-річного сільського хлопця непривітно, коли одягнув форму, його так само здіймали на глум і пани професори, і шляхтичі-гімназисти (не знав польської мови). Одного разу, в перші роки навчання, трапилася пригода. Коли він поспішав у клас, то зіштовхнувся з паничем. Той почав його ображати, а Іван його вдарив. За це йому була така кара: 2-годинний карцер.
Через певний час він став кращим учнем гімназії, досконало оволодів польською мовою. Знайомився з творами українських, російськими і зарубіжними з товариської бібліотеки. Цікавиться тогочасним літературним процесом.
Він встигав не тільки якнайкраще виконати уроки, але й підробляти репетиторством. Майбутній письменник познайомився зі старшими від себе В.Стефаником та Л.Мартовичем і під їхнім впливом почав писати, жив з ними по сусідству.
В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа – початок першої і п'ята дія.
На початку квітня 1896 р. в чернівецькій українській газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист О.Маковей, надруковано перше оповідання І.Семанюка «Керманич» під літературним ім'ям «Марко Черемшина» (Василь Заренко, Марко Легіт, Іван Семанюк). Псевдонім походить від 2 уславлених у його краї «складників»: перша версія – імені Марко, рослини черемшини, інша версія – від назви річки Черемош.
Після матури – екзаменів за гімназію (атестат про закінчення гімназії датовано 8 липня 1896 р.). Черемшина жив кілька місяців у с. Кобаки, допомагав батькам у господарстві. Заробивши приватними уроками, Марко Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. Пізніше в «Автобіографії» Черемшина писав: «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою»; «зачитувався в красному письменстві німецькому та російському...». У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам'ятні літературні дати.
Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій «ескіз з великоміського життя» «Нечаянна смерть» («Буковина», 1897), створює цикл поезій у прозі «Листки» («Буковина», 1897 – 1898). «Весна», «Осінь», «Симфонія», «Щоб не тії гори» – показ народного горя Гуцульщини, виступає критиком.
У травневій книзі «Літературно-наукового вісника» за 1899 р., редагованого І.Франком (познайомився з ним в центральній кофейні у Відні), було надруковано два «образки з гуцульського життя» – «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста, «Злодія зловили», «Раз мати родила», «Основини», «Більмо». Протягом 1900 і 1901 р.р. у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя» (увійшло 15 новел), видану у 1901 р. заходами студентського товариства «Молода Україна» у видавництві «Руська рада». Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX ст.
Незважаючи на трагічні постаті героїв. Черемшина показав їх сильними особистостями. Недарма дружина письменника пізніше тонко підмітила: «Він вірив у людину, дужчу від своїх страждань». Черемшина був не просто митцем-самородком, він постійно займався самоосвітою, проявляв себе як прекрасний літературознавець. Влучно і лаконічно він охарактеризував стилі улюблених письменників-попередників: «Марко Вовчок була оповідачем, Франко – обсерватором-дослідником, Мартович – сатириком-фотографом, Коцюбинський – малярем, а Стефаник – поет мужицької розпуки».
Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. Є кілька версій: перша версія – адвокатська діяльність, друга версія – творча залежність від В.Стефаника.
1901 р. він закінчив навчання в університеті, та лише у 1906 р. одержав диплом. В 1902 – 1905 р.р. складає річні іспити з юриспруденції, державознавства та ін. дисциплін, готується до складання докторату права. Тільки 17 липня 1906 р. оформив свою вищу освіту. Про громадське і особисте життя в цей період відомостей немає.
З 27 липня 1905 р. до 31 вересня 1906 р. перебував на судовій практиці у Відні, спочатку у карному, а потім у торговельному суді. Фахова практика у Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина з жовтня 1906 р. перебрався до містечка Ділятина, де працював адвокатом шість років – фахова практика тривала від 8 жовтня 1906 р. до 10 жовтня 1912 р в юридичній канцелярії М.Лагодинського, де Черемшина займав посаду конципієнта – кандидата адвокатури (помічника присяжного повіреного). Його називали «мужицьким адвокатом». У 1912 р. він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі. Приятелював з В.Стефаником (жив в с. Русові, біля Снятина).
Дружина письменника згадує, що в ці роки «на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався в його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав письменник з судової практики. Однак основний професійний обов'язок відсував творчі задуми на другий план».
Та й дружина Марка Черемшини теж походила із свідомої сім'ї. «Батько Наталії навідріз відмовився підписати свідоцтво, написане по-польськи: «Батько прочитав, погладив мене по голівці й сказав: – Передай пані вчительці, най напише свідоцтво по-руськи, бо інакше не підпишу». Його слова я відважне переповіла. Вчителька розсердилася і забагла, аби батько з'явився до канцелярії. Так я вперше зіткнулася з українською проблемою».
24 січня 1914 року Марко Черемшина одружився з народною вчителькою Наталією. З чернівецької оранжереї було привезено багато квітів, хоча стояли тріскучі морози. Черемшина дбав про рідню своєї дружини, оскільки Наталя була сиротою, надавав матеріальну допомогу двом її братам, які вчилися у Відні. Старостою на весіллі Марка Черемшини був В.Стефаник. Правда, гостював недовго, бо вдома тяжко хворіла дружина. Дружина Марка Черемшини згадувала: «Через тиждень по нашому весіллю вмерла Стефаникова дружина. Ми поїхали на похорон. Зимовий краєвид закинутого в долину Русова посилював смуток вічної розлуки, над труною стояв з малими синами ще зовсім молодий і до краю засмучений В.Стефаник. Коли грудки мерзлої землі з гуркотом посипались на домовину, він схилявся все нижче й нижче, наче та земля важким тягарем лягала на його плечі».
На початку першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. З листопада 1914 р. до січня 1915 р. письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій. «В Ілінцях дуже позбиткували людей» (10. XII 1914); «...повели гуцулів, 20 жінок і дівок..., а село їм спалили. Нагайками їх били, аж кров йшла» (20. XII 1914); «В Рожнові тиф ґрасує» (23. XII); «...наші (тобто австро-угорські солдати) зближаються, але дуже хлопів вішають» (25. XII); «В Дехтинці... багато хлопів повішано» (6. І 1915); «На Буковині страшно вішали.., а ще били страшно» (9. І 1915).
Марко Черемшина не міг лишитися байдужим до страхіть злочинної війни, у нього виникає задум цілої книги оповідань «Село за війни». У цей час він працював над новелами «Село вигибає», «Зрадник», «Село потерпає» та ін. Сюжети для своїх творів письменник брав безпосередньо з життя.
У травні 1915 р. Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу. На початку 1918 р. був обраний місцевим населенням головою міського урядового комітету і бургомістром Снятина. Від посади бургомістра він відмовився, а обов’язки голови комітету виконував майже протягом року. На другий день після вступу румунських військ був знятий з цього поста.
Після закінчення війни і розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі загарбала панська Польща. Війна закінчилася, але не закінчився гніт. На місце австро-угорських посіпак прийшли польські. У 1922 – 1925 р.р. письменник очолює прибічну раду при Снятинській міській управі. Перед тим тривалий час хворіє.
У 1922 – 1924 р.р. публікує новели про війну – «Поменник», «Село потерпає», «Перші стріли», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Село вигибає». Про нові трагедії народу Марко Черемшина створив два цикли оповідань – «Верховина» і «Парасочка». Для творів цих збірок характерні засоби сміху, намагання письменника затаврувати нікчемних і аморальних панів.
Марко Черемшина знову відкрив адвокатську канцелярію у Снятині, де, як писав у «Автобіографії» «заступав мужиків перед судом та різними властями».
Один з найпатріотичніших творів Марка Черемшини «Туга» був виданий у Радянській Україні в 1925 році. Черемшина хотів поїхати до Харкова чи Києва, але боявся, що звідти його вже не випустять і не зважувався. Був усунений від керівництва прибічної ради.
Письменник посилає свої нові твори в київські та харківські журнали. У 1925 р. у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини «Село вигибає», до якої ввійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання і переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займається літературною творчістю, готує нову книжку. Нові дві збірки оповідань – «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» вийшли у видавництві «Книгоспілка» 1929 р. уже посмертно.
На схилі віку Марко Черемшина взявся за перекладацьку діяльність. Голландських і норвезьких авторів письменник перекладав, користуючись німецькими виданнями, а болгарських, польських, чеських, угорських та німецьких – з оригіналів.
Останні роки життя Марка Черемшини були далеко не простими: погіршилося здоров’я. Двічі обирали головою снятинської філії товариства «Сільський господар». Проблема емансипації охопила і його делікатну й тактовну дружину, і Наталя, щоб не бути придатком у сім'ї, «дружиною письменника», втекла до свого дядька. Черемшина писав коханій вірші, посилав доброзичливі листи, а сам уже тяжко хворів. Дружина повезла письменника у Львів, потім пильно доглядала вдома, але поправити здоров'я було нелегко.
Перед самою смертю Маркові Черемшині забаглося поїхати в Кобаки, провідати стареньку матір, побути біля могили батька. Село тільки відсвяткувало Великдень, було чистеньким і свіжим. Черемшина довірливо сказав дружині: «Я хотів би доживати тут. Замешкаємо в нашій хаті, через вікно будемо бачити ліси і гори, хата буде повна запахом м'яти, та ще й через вікно побачимо чудеса вечірніх неба й землі. Крім молока та чорного хліба, нічого більше нам не буде потрібно».
Але години життя письменника вже були полічені. Він поїхав на цвинтар і понервувався, що могила батька належно не доглянута, підійшов до воза, щоб їхати додому, і впав. Був понеділок, другий день Великодних свят, на цвинтарі юрмилися люди, тут зустрічається з кількома знайомими односельчанами, поговорив з Дмитром Осічним – кобацьким вчителем, попрямував до брами, сівши на віз, намірився йти до родинної хати, впав. Вони старалися врятувати письменника, але серце зупинилося. Це сталося 25 квітня 1927 року, поховали його у Снятині.
У 1973 р. на пропозицію України комісія 00Н з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) прийняла ухвалу про занесення імені письменника До календаря «Святкування роковин великих людей і подій». У Кобаках в рідній хаті письменника створено музей, є музей Марка Черемшини і в Снятині, де також споруджено пам'ятник-погруддя.
Рання творчість письменника: оповідання «Керманич», поезії в прозі
На формування світогляду Марка Черемшини великий вплив мала усна народна творчість, безпосередня його близькість до народного життя.
Взірцем для Марка Черемшини були твори українських письменників-класиків Г.Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Ю.Федьковича, І.Франка та ін. Найбільший вплив на нього справила творчість Т.Шевченка. Письменник брав участь у відзначенні шевченківських роковин, регулярно виступав з доповідями-»відчитами» про життя і творчість Т.Шевченка, у яких в популярній формі розкривав роль і значення поета в історії українського культурно-громадського життя. У одному з таких «відчитів», написаному в 1908 р., Марко Черемшина говорить про «найлуччого сина України», «співця народного, громадянського життя», який «умів проникнути в суть всього народного життя», «умів дивитись на людей душею». Марко Черемшина визнавав індивідуальність кожного народу, відстоював «свободу кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін».
Великим учителем і наставником Марка Черемшини був І.Франко. На молодого письменника І.Франко справив враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше» («Фрагменти моїх споминів про І.Франка»). За дружньою порадою І.Франка, який побачив у студентові Віденського університету справжній письменницький талант і глибоке знання селянського життя, Марко Черемшина кинув писати поезії в прозі і звернувся до мужицького побуту. І.Франко редагував перші оповідання Марка Черемшини, високо оцінив його збірку «Карби».
У 1906 р., реагуючи на перерву у творчості Марка Черемшини, І.Франко з гіркотою зауважив: «Марко Черемшина – один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія – відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів'я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина». У «Автобіографії» Марко Черемшина зазначав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». Отже, художнє світобачення і світосприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно-історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Літературно-фольклорний симбіоз – характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
Самобутній гуцульський фольклор зі збереженими в ньому елементами реліктових вірувань, шифрограмами символів, орнаментальним декоруванням, усіх виявів і форм життя, лексичним багатством послугував моделлю художнього світосприйняття для Марка Черемшини, моделлю, де поєдналися складові реалізму, імпресіонізму з неоромантизмом. Неоромантизм Марка Черемшини закорінений у пантеїстичному світовідчутті гуцульської міфології.
Про перші літературні спроби говорив сам Черемшина, але вони не збереглися, своїм поетичним складом вони були близькі до коломийок. У спадщині письменника збереглися 4 зразки: «Та не думай, Марусенько», «Параска», «Та кувала зозулечка» і «Під осінь» (більшість творів не має дат). Спробувавши сили в різних жанрах, Черемшина зупиняється на соціально-психологічній новелі.
Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В.Стефаник, він
·став «поетом мужицької розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було, – темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості. Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів.
Збірка «Карби» (1901). Тематика, художні особливості лірично-психологічних новел – основного жанру письменника. Новели «Чічка», «Злодія зловили», «Зведениця», «Більмо» як зразки новаторського художнього осмислення традиційних тем. Новела «Святий Николай у гарті»: своєрідність композиції та вирішення конфлікту. Новела «Карби» – ключ до ліричного світу збірки
Самобутній талант Марка Черемшини на повну силу розкрився вже у першій його збірці «Карби. Новели з гуцульського села» (1901). Пройшовши недовгу школу літературного учнівства, письменник виступив сформованим художником з чітко окресленою тематикою своїх творів, оригінальним почерком. Вся його творчість не вийшла за межі малої прози – оповідання, новели, образка, ескізу, в якій він став вправним майстром. Цей малий мобільний жанр дозволяв йому відтворювати найсвіжіші події, відгукуватися на актуальні питання щоденного життя. Він досконало знав життя селян, їх побут, працю, звичаї, мрії і сподівання. Головним його героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями, сільськими глитаями. Марко Черемшина змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однакових за долею – всіх їх тисне нужда, темрява і безправ'я. Жорстока дійсність гнітила людей не лише фізично, а й духовно.
Назву збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру – «Карби». Народні болі глибоко запали в душу письменника. Всі оповідання збірки пройняті сумним настроєм, у них багато плачу, скарги на кривдників. Гірко нарікає на своїх дітей старий Чюрей («Дід»). Ставши зайвим ротом в сім'ї, він вкорочує собі віку. Тужить-голосить зведена паничем дівчина («Зведениця»). Для неї залишився один вихід – «глибокого плеса шукати». Ридає над здохлою конячиною Чічкою бідний гуцул-коновкар («Чічка»). Він втратив єдину годувальницю сім'ї. Дитячий плач чується в оповіданні «Злодія зловили». Напівпритомний від голоду малий сирота Юра припав до коров'ячого вимені, та багачі ловлять і жорстоко карають «злодія». Суцільним голосінням є оповідання «Грушка». Голосить не лише Їлаш над дружиною в домовині і діти над матір'ю, всі присутні на «грушці» вибухають плачем над долею сиріт. Митро Пасемків з оповідання «Лік» втратив здоров'я, працюючи на багатих. Та навіть у найскрутніші моменти, в хвилини розпачу ці люди не втрачають людської гідності, не принижуються перед своїми кривдниками. В оповіданні «Раз мати родила» виведено такий образ селянина Юсипка, що став на захист своє; честі. Доведений до відчаю, він підняв руку на жандарма, і хоч вини за ним не було ніякої, його тяжко побито і на пострах іншим відправлено до в'язниці.
Одним з кращих творів збірки «Карби» є новела «Святий Николай у гарті». До убогої селянської хати Курила Сівчука приходить екзекутор і шукає, що можна взяти за несплачені податки. Він побачив там безпросвітню нужду і зняв з стіни закурений образ святого Миколая у дерев'яній різьбленій рамі. Ввечері, коли діти стали молитися і звели свої оченята на образ, не знайшли його на стіні. Гіркою іронією звучить відповідь батьків, що «світий Николай у гарті», тобто в арешті.
У цій новелі Марко Черемшина правдиво відтворив одну з сторінок селянського життя в умовах тогочасної дійсності. Селянину нічим заплатити податок, і він позбувається останнього, що має в хаті. Образ Курила Сівчука несе в собі велику силу художнього узагальнення. Прибитий, затурканий, він не перечить силі влади, розуміє, що закон проти нього. Щоб якось продовжити голодне існування сім'ї, він наважується приховати свої убогі пожитки: сардак, сорочка, постоли, «ненин киптар, опинка та й сорочка», дитячі «кожушинки та й сорочічки, обі верітці», «вузлик муки, бербеничка з огірками», «два глиняні горшки», п'ять дерев'яним ложок, стільки ж червонявих мисок і кулешінник». Екзекутора показано тільки як «фугурку», що сліпо виконує накази. Майстерно відтворено сцену очікування екзекутора. Короткий діалог відбиває все те напруження, яке склалося. Сарказм вкладено в саму назву новели «Святий Николай у гарті».
Іронією, що переходить в сатиру, сповнено оповідання «Основини». Обплутану забобонами Семениху зганяють з насидженого місця, вона мусить будувати нову хату «край Довбушевого звору, на маленькій трикутній поляночці». Семениха спробувала шукати правду, пустила майно на адвокатів, їздила до Відня, надіючись, що її захистить «депутат Каньовський», та нічого не домоглася – всюди її зневажали, вимагали тільки грошей. Після розповіді Семенихи саркастично лунають мужицькі п'яні голоси: «Дай боже панам житє!».
Марко Черемшина, як і його літературні побратими В.Стефаник і Л.Мартович, бачив безвихідне становище мужика. Показав весь трагізм його життя протягом першої чверті XX ст., Марко Черемшина з гірким болем відзначав: «Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього щораз то інша і щораз то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує» («Стефаникові мужики»).
Уже перша збірка «Карби» свідчила про особливо обдарованого автора. Як тут не згадати колишнє пророцтво Федьковича: «Малий Іван мав тоді чотири роки. Ластився до Юрія, оглядав ґудзики, а Федькович жартував: «Ой Іванчику, буде з тебе великий чоловік, бо велику голову маєш»«. Та й пізніші слова І.Франка, звернені до Марка Черемшини, теж несуть віру в талант письменника-гуцула: «Як хочеш, молодче, бути письменником, тримай зв'язки з народом, жий його життям. І не забувай ніколи свого краю. Ти ще маєш до свого нещасного народу чарівну природу Верховини. Глибоке джерело!" Новели Марка Черемшини характеризуються самобутнім колоритом, глибоким психологізмом. Діалектизми і краєвиди не псують тла творів, хоча сам автор деколи вважав це хибами. В.Стефаник правильно зауважував: «Ти, Іване, все ж таки дуже гарно розсипаєш свої чічки».
Надзвичайно вдало виписано трагедію дитини-сироти в новелі «Злодія зловили». До всіх нещасть, до голодного існування, до втрати мрії – стати бодай пастухом – додається страшна неслава: хлопчика остригають, а Юра добре знає, що «головних злодіїв стрижуть у селі», знає, що «то великий сором», і страждає подвійно.
Нещастя дівчини-покритки, яка повертається з байстрям із заробітків, передано через світовідчуття самої героїні: «Прокуратна копила має! Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться. Зведениця копила несе! Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля й стрясає. Сонце паде. А на гіллі зозуля кує». Символ довгого життя – кування зозулі – вступає в логічну протидію з нещастям зведеної дівчини, і від того трагедія більшає.
До збірки ввійшло 15 творів:
«Карби»;
«Дід»;
«Раз мати родила»;
«Святий Миколай у гарті»;
«Хіба даруймо воду»;
«Грушка»;
«Чічка»;
«Злодія зловили»;
«Лік»;
«Бабин хід»;
«Зведениця»;
«Основини»;
«Більмо»;
«Горнець»;
«На боже».
Центральний образ «Карбів» – село близьке, рідне, темне, бідне, кинуте в пащу чорної безодні. Герої збірки – люди трагічної долі, забобонні, безпорадні, беззахисні, приречені на безпросвітні злидні.
Багатство поетичного ладу збірки:
лірико-патетична оповідь – краса природи;
трагедійно-драматична – життя селянина;
іронічно-саркастична.
Використавши народні вірування в карби – гріхи, письменник змалював реальну картину нужденного життя селян, яких переслідує страх і перед паном, і перед Богом. Визначальною рисою художнього світу, створений Черемшиною, є орієнтація на соціально-психологічне узагальнення, характерне для широкого епічного відображення дійсності. Орієнтацію на соціальну психологію чітко виявлена у застосуванні прийому лейтмотивної характеристики героя – виразника настроїв і смаків соціального середовища, в якому він живе.
Рання творчість Марка Черемшини сильна показом темних сторін селянського життя. Як письменник він співчував долі своїх героїв, віддавав їм усю любов свого серця, палко бажав поліпшити їхнє життя.
Творчість Марка Черемшини привернула увагу критики. І.Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» одразу визнав талант молодого прозаїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в українській літературі початку XX ст. А Леся Українка назвала Марка Черемшину «цікавим і оригінальним талантом».
Збірка «Село вигибає» (1925). Аналіз проблематики новел «Село потерпає», «Зрадник», «Бодай їм путь пропала», «Після бою», «Перші стріли». Протест автора проти імперіалістичної війни. Композиційна своєрідність збірки, ліричне та епічне в її структурі. Автобіографічна новела «Бо як дим підоймається»
Після виходу «Карбів» Марко Черемшина на деякий час перестав друкуватися. Новий етап творчості розпочався у роки Першої світової війни, яка вразила нещастями і трагедіями всіх галицьких митців, змусила взятися за перо й В.Стефаника. Марко Черемшина бачив, як російська армія руйнували читальні, установи «Січі» та «Просвіти», ґвалтувала дівчат і жінок, глумилася над культурою українців. Дружина Черемшини змушена була ховатися від російської солдатні то у коморі, то в ямі від картоплі, то навіть під лавкою.
Основною темою його нових оповідань стає «село за війни». Письменник виступив з творами, у яких засудив війну, показав страхітливі та наслідки. Зображені в новелах цього циклу картини жахливої дійсності мають глибоку архетипну проекцію, тому ці новели набувають й міфологічного сенсу.
У новелі «Село потерпає», що становить експозицію циклу, розгортання міфологеми «покинутої землі», своєрідного «вигнання з раю», втілено завдяки використанню вагомої метафорики в поєднанні з фольклорним хронотопом. Покинувши рідні пороги, з’єднані горем у єдину спільноту, вчорашні господарі почувають себе вигнанцями на рідній землі.
До цісарської армії були мобілізовані селяни-гуцули, які гинули у братовбивчій війні з такими ж селянами царської армії. Письменник показав, як за найменші симпатії до «москаля» цісарські посіпаки вбивали невинних людей. Дід Чюрей побачив страту гуцула і дізнався, що гуцулів мають стратити за «москаля». Жахи війни, що руйнує узвичаєний ритм життя, жорстока абсурдність братовбивства передаються і через розгортання метафори українського фольклору – битви як кривавого танцю («Перші стріли»). Не краще ставилися до селян й австро-угорські війська. Їхні злодіяння письменник описав у новелах «Бодай їм путь пропала», «Поменник», «Зрадник».
В оповіданнях циклу «Село за війни» змальовано картини розправи цісарської вояччини над мирними жителями, яких звинувачували в зраді, в шпигунстві, в симпатіях до «москаля», у спілкуванні з «козаками». Характерним з цього погляду є оповідання «Зрадник». Зрадником став селянин Василь, бо його чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. Комендант визначив, що чорна корова – то був «знак для не приятеля» і ні в чому не винний «зрадник» гине. У оповіданні «Поменник» показано, як розстріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування на селі «москалів» піп поміняв їм старі «поменники» (поминальні книжки) на нові з православним хрестом.
Заключним акордом у зображенні великої трагедії військового лихоліття є оповідання «Село вигибає». Письменник показав картини села під час закінчення війни, та він не був проти життєвої правди, глибоко відтворив настрої і переживання приречених на загибель людей. Майже все село, що лежало по лінії фронту, було знищено. Кого не скосила куля, той вмирає від голоду, холоду, пошестей. Кілька смертельно хворих і голодних селян чекають свого кінця в трупарні на цвинтарі. Увага автора зосереджена на образі війта, який тяжко переживає ще й те, що його син Петро пішов на війну і зник безвісти. В мотивах новели виразником є відгомін своєрідно переосмисленої міфологеми «повернення блудного сина». Раптом до трупарні підійшло двоє – козак і жовнір: солдат російської армії привів у рідне село солдата австро-угорської армії. Емоційно, в стилі народних голосінь змальовано сцену зустрічі сліпого сина-жовніра з конаючим батьком. Батькове серце не витримало такої муки. Усвідомивши безвихідність свого становища, свою майбутню долю сліпого жебрака, тут же знайшов для себе кулю Петро. Побачивши таку картину, козак «закляв всю жовнірську долю» і допоміг поховати мерців.
Марко Черемшина показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти її справжніх причин, але добре бачив наслідки.
Засудження соціального визиску, національного гноблення в умовах панської Польщі в новелах збірки «Верховина» (1929). Цикл новел про післявоєнне село («Верховина», «Ласка», «Писанка»). Своєрідність постановки і художнього вирішення морально-етичної проблематики в циклі «Парасочка» («Парасочка», «За мачуху молоденьку», «Марічка занедужала», «Парубоцька справа»)
Нові його оповідання, що склали цикли – «Верховина» (1929, увійшло 12 новел: «Верховина», «Писанки», «Ласка», «На Івана, на Купала» та ін.) і «Парасочка» (5 новел), присвячені двом головним темам: соціальному становищу гуцулів під владою нових «господарів» краю і морально-побутовим проблемам, породжених наслідками війни. Письменник побачив уже ті нові сили, що стали на оборону селян, нових «бунтарів», які не боялися жандармів, побережників, лісників, несли народові слово правди і надії. Таким є Іван Гавриш з новели «Коляда», що у текст обрядової пісні вкладає новий зміст, спрямований проти кривдників. Це вже не той неосвічений гуцул, що бідкається і голосить в оповіданнях збірки «Карби». Такі люди, свідомі своєї правоти, не відступали з обраного шляху, виборювали для народу ліпшу долю («Верховина»).
Одним із помітних творів Марка Черемшини початку 20-х років є оповідання «Верховина», у якому відтворено життя гуцульського села в перші роки після війни. Господарями стали комендант жандармерії, панотець, присяжний, лихвар, лісник. Всі вони змовляються, щоб прибрати до рук господарство старого Орфенюка. Федір Орфенюк – один з найкраще змальованих письменником гуцульських типів. Заможний ґазда господарює з невісткою. Ґаздиня загинула від кулі, єдиний син не повернувся з війни. Всю свою любов він переніс на онуків, хоче на них переписати маєток. Під мелодію популярної пісні «Верховино, світку ти наш», яку співає п'яні люди у лісовій віллі, обікраденого, зневаженого Орфенюка підступно вбиває жандармська куля. Повне моральне здичавіння представників пануючої верхівки, зневаження ними елементарних людських прав – саме це побачив письменник на зеленій Верховині.
Марко Черемшина показав, що в'язниця стала однією з характерних ознак гуцульського побуту («Писанки»). За участь у якихось зборах група селян засуджена до місячного ув'язнення, але тюрми були переповнені, і вони мусять чекати до весни. Щоб не втратити дорогий весняний час, гуцули оббивають пороги начальства, дають директорові тюрми хабара, щоб він їх замкнув взимку («Ласка»). Саркастично звучить подяка селян за таку «ласку». Письменник звинувачує весь пансько-шляхетський режим, що перетворив Гуцульщину на тюрму. Тільки вийшов із в'язниці селянин Іван Гавриш, а йому вже підступно готують новий «ланцушок на руки» («Коляда»). Гинуть по тюрмах, стають перед судом невинні люди, а ті, хто коїть справжні злочини і заслуговує кари, ходять на волі. В ніч на Івана Купала жандарм злочинно вбив невинного гуцула Івана Шепитарюка.
Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні «Туга» (1925), що є перлиною творчості Марка Черемшини. Дівчина Марічка тужить за своїм коханим «Юрійком золотим», який пішов виборювати Україну і не повернувся. Поняття України у героя, коли він ішов на війну, досить розпливчасте. Він уявляє її поетично: «Всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки». Такий поетичний загальник давав підставу деяким дослідникам бачити у творі «Туга» невиразність орієнтирів письменника. Але ж твір написано у 1925 р. і вперше надруковано в журналі «Життя й революція». Того ж року «Туга» увійшла до збірки «Село вигибає», виданої у Києві. Саме в цей час Марко Черемшина сам збирався приїхати до Києва і Харкова. Отже, реально для нього існувала тільки одна, Радянська Україна. Якоїсь двозначності тут бути не може. На високих поетичних регістрах в дусі народних голосінь і колядок передано в «Тузі» монолог дівчини, її побивання за коханим.
За жанром «Туга» не має аналогів в українській літературі. Це – п'ять поетичних монологів, п'ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні, її образно-поетичне мислення невіддільне від народнопоетичних уявлень про розлуку закоханих, виряджання милого на війну за рідну землю, його загибель, сподівання на його повернення. Дівчина лишається вірною своєму коханню.
Багато уваги в останній період творчості приділяв Марко Черемшина зображенню гуцульського побуту. Його цікавили морально-етичні проблеми. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі. Письменник не обминув глибоких соціальних коренів деморалізації окремих своїх героїв. Причиною їх морального падіння була нерівність, що дозволяла багатим не зважати на почуття вбогих. Жертвами моральної розбещеності заможного Федуся стають сільські дівчата, чиї наречені загинули на війні («Парубоцька справа»). Панський закон оберігав багатія, ставав на його захист. Розпусника вбиває циганка Ція. Не здійснилися мрії про щасливе сімейне життя інвалідки Петрихи («Інвалідка»). З глумом зустріла сільська управа її скаргу на свою недолю. Не поталанило на сімейне щастя вродливій Парасочці («Парасочка»). Росла вона, як і всі інші сільські дівчата, полюбила Василя. Познущалися багачі над бідною дівчиною, стала вона покриткою. Тоді Парасочка почала мстити, принаджувала до себе чужих чоловіків, викликала лють у молодиць. Вона – жорстоко відплатила за свою кривду, своє понівечене життя. Війна зробила людей злими, недоброзичливими. Гуцулки побили Парасочку, а коли Парасоччина кара впала на них. Ненормальні соціальні обставини знецінюють усталені віками моральні цінності. Автор не засуджує ні Парасочки, ні молодиць, переконливо показує, що виною такої деморалізації є соціальна несправедливість.
Продовжує цю тему оповідання «За мачуху молоденьку...». Письменник показав, що жадоба до збагачення, намагання «присісти» чуже багатство штовхає людей на аморальні вчинки. Він змалював образи двох зажерливих багатирів, які заради особистого збагачення жертвують щастям своїх дітей. Не маючи звісток від сина з війни, старий удівець Іван Мотрюк вирішив одружитися з нареченою свого сина одиначкою Єленкою Мочернаковою, щоб приєднати її багатство до свого. Мочернаки погоджуються на цей нерівний шлюб, сподіваючись, що старий зять скоро помре і Єленка «присяде» його маєток. Ніхто з них не питає про почуття Єленки, яка тужить за своїм нареченим Штефаном, гидує осоружним старим багачем. Після весілля, коли воля молодої Єленки була зламана, раптом повертається Штефан і вбиває батька.
У новелі «Марічку головка болить» Марко Черемшина вдався до своєрідної трансформації популярної в гуцульському фольклорі теми побратимства. В основі сюжету – зрада побратимству через зваблення чужої дружини.
Марко Черемшина не був письменником-моралістом, він визнавав, що «казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся» («Своя наука»). У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію чистого кохання.
Своєрідність авторського стилю Марка Черемшини: єдність нео-натуралістичних, експресіоністичних елементів в ліричній стихії його оповіді
Марко Черемшина виступав також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами, підтримував тенденції літературного розвитку. Найбільше уваги приділив Марко Черемшина своєму побратиму В.Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно-критичних статей («Добрий вечір, пане-брате...», «Желання», «Його кров», «Під осінь», «Стефаннкові мужики»), у яких з любов'ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, «поета мужицькі розпуки», який «приріс до села серцем і душею». Перед ним селяни «всі свої рани розкривають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами розкладають». Марко Черемшина бачив у В.Стефаникові насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний біль перенести на папір, видобути з свого серця «слова, гей зорі».
Творчість Марка Черемшини органічно увібрала багатство гуцульського фольклору. В основі сюжету багатьох новел – народні звичаї і обряди: старосвітське ворожіння про долю («Бо як дим підоймається»), згадка про давній звичай палити поминальний вогонь по небіжчику («Писанка»), поєднання щирої побожності героїв із їх світосприйняттям («Основини»).
Неповторність стилю Марка Черемшини – і в натхненному ліризмі, глибокій образності вражаючої експресії, осяянні кожного слова любов’ю до світу краси, до Гуцульщини. М.Зеров, захоплюючись манерою письма Черемшини, писав: «Він підхопив «золоту нитку» народної розповіді і зв’язав її з найновішими здобутками літературної техніки. Він виткав майстерний, гарячий кольорами килим і зробив те, немов сам не помічаючи своєї сили, своєї небуденної оригінальності».









13PAGE 14115




Заголовок 1Шрифт абзацу за промовчаннямЗвичайна таблиця Немає спискуВерхній колонтитулНомер сторінкиОсновний текст з відступомОсновний текст з відступом 2

Приложенные файлы

  • doc 14653011
    Размер файла: 125 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий