Марко Черемшина




БІБЛІОТЕКА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ
шт
ттМАРКО ЧЕРЕМШИНА 1 8 7 4—1 92 7
ДОЖОВТНЕВА УКРАЇНСЬКА ЛІТ ЕР АТУ РА
МАРКО ЧЕРЕМШИНАштНОВЕЛИ
ПОСВЯТИ ВАСИЛЕВІ СТЕФАНИКУ РАННІ ТВОРИ ПЕРЕКЛАДИ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНІ ВИСТУПИ СПОГАДИ. АВТОБІОГРАФІЯ ЛИСТИ
■')
К 'И І в НАУКОВА ДУМКА 1987
84Ук1—44 4-46
Том знакомит с творчеством Марко Черемшини, в частности с новеллами из сборников «Верховина», «Парасочка», «Село во время войньї» и других, а также с поззиями в прозе «Карбьі», переводами, избранньїми письмами.
РЕДАКЦІЙНА
КОЛЕГІЯ
І. О. Дзеверін (голова)
О. Т. Гончар Ю. Е. Григор’єв (секретар)
Г. Дончик
М. Г. Жулинський (заступник голови) П. А. Загребельний
Д. Зубков Є. П. Кирилкж О. В. Мишанич
Л. М. Новиченко Д. В. Павличко Ф. П. Погребенник В. М. Русанівський О. В. Шпильова М. Т. Яценко (заступник голови)
Вступна стаття, упорядкування і примітки
О.В. МИШАНИЧА
Редактор тому В. М. РУСАНІВСЬКИЙ
Редакція художньої літератури
4702590100-350 пеоепплатне © Видавництво «Наукова думка», 1987, М221(04)-87упорядкування,примітки,передмова
МАРКО ЧЕРЕМШИНАВидатний український письменник-демократ і культурно-громадський діяч Марко Черемшина увійшов в історію української літератури як талановитий майстер слова, співець знедоленої Гуцульщини. Його самобутня творчість всебічно відбиває тяжке життя українського трудового люду колишньої Буковини й Галичини в умовах буржуазно-поміщицького ладу цісарської Австро-Угорщини і панської Польщі. Письменник належав до того кола прогресивних письменників кінця XIX — початку XX ст., на яке вирішальний вплив мала могутня творча індивідуальність Івана Франка і його революційно-демократичні ідеї. Соратниками і побратимами Марка Черемшини по перу були Василь Стефаник і Лесь Мартович, Осип Маковей і Ольга Кобилянська, Михайло Яцків і Стефан Ковалів.
Західноукраїнські землі перебували в той час під гнітом цісарської Австро-Угорщини. Трудящі маси краю вели вперту і тривалу боротьбу за своє соціальне і національне визволення, за вільний культурний розвиток. Передові, демократично настроєні письменники Галичини й Буковини, йдучи за І. Франком, орієнтувалися на культуру й літературу всього українського народу, насамперед на творчість Тараса Шевченка. Такі з них, як Василь Стефаник, Лесь Мартович і Марко Черемшина, що склали так звану «покутську трійцю», вже на початку своєї творчої біографії зайняли помітне місце в загальноукраїнському літературному процесі. Цьому сприяла їхня виразна письменницька індивідуальність, яскраве літературне обдарування. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» писав: «Наша проза під пером Кобилянської, Стефаника, Черемшини, Яцківа набрала поетичного лету, мелодійності, ніжності, грації та різнород- ності...»
Глибокий і всесторонній знавець селянського життя і побуту Марко Черемшина показав у своїх творах колоритну панораму життя гуцульського села впродовж понад чверті століття. Спостережливе око письменника- демократа і народолюбця пильно стежило за всіма соціальними змінами, що відбувалися в житті селян і вели від покори до активного соціального протесту.
Марко Черемшина здійснив творчий подвиг, написав головну книгу- свого життя, у якій з великою художньою силою показано три етапи повільного вмирання гуцульського села: в «Карбах» воно задихається в лабетах злиднів, безземелля, марновірства, темноти, соціального гніту; в циклі «Село за війни» — воно «вигибає» під пострілами обох воюючих армій, не раз ілюструючи відомі слова В. І. Леніна, що імперіалістична війна «це — най- реакційніша війна, війна сучасних рабовласників за збереження і зміцнення капіталістичного рабства» ; у «Верховині» його прибирають до рук нові пани і орендарі, ласі до чужого шматка, руйнуючи його матеріально і морально.
Свіжість таланту Марка Черемшини, його неповторна і наскрізь оригінальна мистецька палітра, самобутнє поетичне світобачення — все це забезпечило його творчості почесне місце в українській дожовтневій прозі.
Марко Черемшина (Іван Юрійович Семанюк) народився 13 червня 1874 р. в с. Кобаках Косівського повіту в селянській родині. Батько Марка Черемшини Юрій Семанюк хоч і належав до бідних селян, але як для свого становища був людиною освіченою, дружив з Юрієм Федьковичем, мав дома чималу бібліотеку, любив співати, малювати.
Дитячі літа майбутнього письменника пройшли у діда по матері Дмитра Олексюка. Пізніше у автобіографічній новелі «Карби» Марко Черемшина зворушливо розповість про свої дитячі враження і переживання, про ті картини, які він виніс із гостинної дідової хати. Після закінчення сільської початкової школи у 1889 р. батько віддав сина до коломийської польської гімназії, де він, як і інші селянські діти, пройшов сувору життєву школу. Поетична картина розлуки з селом, мрії батьків і дітей про навчання, про кращу долю відтворені пізніше у «згадці», присвяченій пам’яті батька, «Бо як дим підоймається». Синова наука дорого обходилася батькам. Щоб його утримувати в гімназії, вони щороку продавали по моргові поля. Юнак зазнав різних принижень, поки не скинув селянський одяг і не вбрався у міську одежу, поки не опанував добре польську мову. Невдовзі Іван Семанюк'став одним з перших учнів гімназії. Не задовольняючись програмою, він пильно зайнявся самоосвітою, читав книжки з бібліотеки, яку таємно збирали гімназисти. Це були переважно твори українських, російських і польських письменників.
«У гімназії,— писав письменник у «Автобіографії»,— зазнакомився я з цілою нашою літературою від договорів з греками та Даниїла Заточника до. Франка і Чайченка. Дуже велике враження робили тоді на мене Шевченко, Франко і думи та народні пісні у збірнику Головацького. Кромі того, я захоплювався дуже Гомером, Шекспіром, Словацьким, Шіллером
іГоголем».
В старших класах гімназії Марко Черемшина розпочав свою літературну діяльність. Влітку 1895 р. він написав драму «Несамовиті» і надіслав її на конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». У драмі показано життя сільської молоді, яка боролася з соціальною несправедливістю, темрявою і забобонністю селян. Хоч драма й була оцінена рецензентом позитивно, вона ні в друк, ні на сцену не потрапила, текст її загубився. Збереглися лише два уривки чорнового автографа — початок першої і п’ята дія.
На початку квітня 1896 р. в чернівецькій українській газеті «Буковина», яку редагував відомий письменник, критик і публіцист О. Маковей, надруковано перше оповідання І. Семанюка «Керманич» під літературним ім’ям «Марко Черемшина».
Після закінчення гімназії Марко Черемшина восени 1896 р. виїжджає до Відня, щоб продовжити навчання в університеті. Він мав намір вступити на медичний факультет, але там була дуже висока плата за навчання, тому записався на юридичний, де плата була найнижчою. Пізніше в «Автобіографії» Черемшина писав: «Права учився я у Відні для хліба, а більше займався літературою та просвітою»; «зачитувався в красному письменстві німецькому та російському...» У Відні Марко Черемшина, крім навчання, займається культурно-громадською роботою, стає членом земляцьких студентських товариств «Січ», «Товариство студентів з Росії», робітничого товариства «Поступ». Ці товариства влаштовували літературні вечори, дискусії, відзначали пам’ятні літературні дати. Під впливом новітньої європейської модерністської літератури він пише свій «ескіз з великоміського життя» «Нечаянна смерть», створює цикл поезій у прозі «Листки». Старші товариші по перу О. Маковей і І. Франко доброзичливою критикою і дружніми порадами допомогли молодому письменникові вийти з манівців модернізму і повернутися до зображення народного життя. У травневій книзі «Літературно- наукового вісника» за 1899 p., редагованого І. Франком, було надруковано два «образки з гуцульського життя» — «Святий Николай у гарті» і «Хіба даруймо воду», які засвідчили появу нового письменника-реаліста. Протягом 1900 і 1901 pp. у львівському «Літературно-науковому віснику» і чернівецькій «Буковині» надруковано ще ряд оповідань, які склали першу книгу письменника «Карби. Новели з гуцульського життя», видану у 1901 р. заходами студентського товариства «Молода Україна». Ця невеличка книжечка одразу поставила Марка Черемшину на одне з чільних місць серед українських новелістів початку XX ст.
Після виходу «Карбів» у літературній творчості Марка Черемшини настала тривала перерва. 1901 р. він закінчив навчання в університеті, та лише у 1906 р. одержав диплом.-Фахова практика у'Відні не давала йому задоволення, тому Марко Черемшина з жовтня 1906 р. перебрався до місхечка Ділятина, де працював адвокатом шість років. У 1912 р. він відкрив власну адвокатську канцелярію в м. Снятині і тут залишився до кінця життя, захищаючи селян від австро-цісарської і польсько-шляхетської сваволі.
Дружина письменника згадує, що в ці роки «на його письмовому столі поруч з суворими і стислими кодексами і різними юридичними книгами були чернетки, замітки до майбутніх творів. Він завжди був у творчому настрої. В адвокатській канцелярії Черемшині набігала не одна тема, не один сюжет викреслювався в його уяві. Серед паперів були плани новел, матеріали для яких брав письменник з судової практики. Однак основний професійний обов’язок відсував творчі задуми на другий план» .
На початку першої світової війни Марко Черемшина разом з дружиною виїхав до батьків у село Кобаки, яке опинилося у зоні воєнних дій. Він був свідком жахливих картин воєнного лихоліття, від якого страждали насамперед прості люди, убогі гуцули. З листопада 1914 р. до січня 1915 р. письменник вів щоденник, у якому занотовував свої враження від воєнних подій. «В Ілінцях дуже позбиткували людей» (10. XII 1914); «...повели гуцулів, 20 жінок і дівок..., а село їм спалили. Нагайками їх били, аж кров йшла» (20. XII 1914); «В Рожнові тиф грасує» (23. XII); «...наші (тобто австро- угорські солдати.— О. М.) зближаються, але дуже хлопів вішають» (25. XII); «В Дехтинці... багато хлопів повітано» (6. І 1915); «На Буковині страшно вішали.., а ще били страшно» (9. І 1915).
Марко Черемшина не міг лишитися байдужим до страхіть злочинної війни, у нього виникає задум цілої книги оповідань «Село за війни». У цей час він працював над новелами «Село вигибає», «Зрадник», «Село потерпає» та іншими. Сюжети для своїх творів письменник брав безпосередньо з життя.
У травні 1915 р. Марко Черемшина повернувся до Снятина, де продовжував громадську і письменницьку роботу.
Після закінчення імперіалістичної війни і розпаду Австро-Угорщини західноукраїнські землі загарбала панська Польща. Буржуазна влада почала переслідувати прогресивні сили краю, які під впливом перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції піднялися на боротьбу за соціальне і національне визволення, за возз’єднання з Радянською Україною. Марко Черемшина знову відкрив адвокатську канцелярію у Снятині, де, як писав у «Автобіографії» «заступав мужиків перед судом та різними властями».
Письменник налагоджує зв’язки з Радянською Україною, посилає свої нові твори- в київські та харківські журнали. У 1925 р. у Києві вийшла книжка новел Марка Черемшини «Село вигибає», до якої ввійшли новели із збірки «Карби», а також нові оповідання і переклади. Окрилений цим успіхом, письменник активно займається літературною творчістю, готує нову книжку. Раптова смерть 25 квітня 1927 р. обірвала всі його творчі плани. Нові дві збірки оповідань — «Село вигибає. Вибрані оповідання. Кн. 1» і «Верховина. Вибрані оповідання. Кн. 2» вийшли у видавництві «Книго- спілка» 1929 р. уже посмертно.
На формування світогляду Марка Черемшини великий вплив мала усна народна творчість, безпосередня його близькість до народного життя. Та вирішальне значення для нього мало знайомство з революційно-демократичними ідеями передових російських ї українських письменників XIX ст., з ідеями наукового соціалізму.
Марко Черемшина добре знав українську літературу. В його особистій бібліотеці були зібрані майже всі кращі твори української дожовтневої літератури. З російської літератури його улюбленими письменниками були Пушкін, Гоголь, Кольцов, Лєрмонтов, Чернишевський, Салтиков-Щедрін, Тургенєв, Толстой, Достоєвський, Успенський, Короленко, Горький. Бібліотеку заповнювали книги польських, болгарських, західнвєвропейських письменників, які він читав в оригіналі, вільно володіючи основними європейськими і слов’янськими мовами.
Взірцем для Марка Черемшини були твори українських письменників- класиків — Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ю. Федьковича, І. Франка та ін. Найбільший вплив на нього справила творчість Т. Шевченка. Письменник брав участь у відзначенні шевченківських роковин, регулярно виступав
здоповідями-«відчитами» про життя і творчість Т. Шевченка, у яких в популярній формі розкривав роль і значення поета в історії українського культурно-громадського життя. У одному з таких «відчитів», написаному в 1908 p., Марко Черемшина з великим пієтетом говорить про «найлуччого сина України», «співця народного, громадянського життя», який «умів проникнути в суть всього народного життя», «умів дивитись на людей душею». Письменник виступив проти тих буржуазно-націоналістичних шанувальників Шевченка, які бачили в ньому тільки співця романтики минулого. Він підкреслював «широкий гуманізм Шевченка», інтернаціональний характер його творчості, що протистояла як «узькоглядному шовінізму», так і націоналістичним домаганням того панства, яке «забавлялось було... в український патріотизм», говорило «про братерство і волю», а насправді дерло, «як і передш, шкуру з братів «незрячих» гречкосіїв». Марко Черемшина піддав гострій критиці і шовіністичні погляди, розуміючи, що вони стоять на перешкоді єднання народів і їх культур: «Шовінізм,— писав він,— стоїть упоперек міжнародному братерству, не дає статися широкій загальночолові- чій (загальнолюдській.— О. М.) кооперації». Марко Черемшина визнавав індивідуальність кожного народу, відстоював «свободу кождого народу розвиватися відповідно до природи своєї рідної сторони, без насильного порушення мови і інших етнографічних відмін».
Великим учителем і наставником Марка Черемшини був І. Франко. На молодого письменника, що тільки-но починав свій творчий шлях,
І.Франко справив враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко ще дальше» («Фрагменти моїх споминів про Івана Франка»), За дружньою порадою І. Франка, який побачив у студентові Віденського університету справжній письменницький талант і глибоке знання селянського життя, Марко Черемшина кинув писати поезії в прозі і звернувся до мужицького побуту. І. Франко редагував перші оповідання Марка Черемшини, високо оцінив його збірку «Карби». У 1906 p., реагуючи на перерву у творчості Марка Черемшини, І. Франко з гіркотою зауважив: «Також мовчить і талановитий автор оповідань з життя Гуцульщини Марко Черемшина»
Марко Черемшина — один з найбільш «фольклорних» українських письменників. Усна народна поезія — відчутний складник його оригінальної літературної творчості. Вона присутня і в виборі сюжетів, і в композиції, і в змалюванні образів, і в мовностилістичних засобах кожного твору, і в інтонації розповіді. Народні пісні, голосіння, казки, оповідання, прислів’я і приказки, народне образне слово, вплетені в авторський текст, сприймаються як невіддільна його частина. У «Автобіографії» Марко Черемшина зазначав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними». Отже, художнє світобачення і світоприймання письменника було глибоко народним, йшло від народних джерел. Трагізм народного життя у конкретно- історичних обставинах того часу, узагальнений в усній літературі народу, знайшов своє відображення у трагічних образах і життєвих колізіях оповідань, малих фейлетонів, новел, образків і ескізів Марка Черемшини. Це не декоративне оздоблення, не зовнішнє запозичення фольклорного матеріалу, а органічне злиття з ним. Літературно-фольклорний симбіоз — характерна риса самобутнього таланту Марка Черемшини.
Марко Черемшина був свідомий свого громадянського покликання і письменницького обов’язку. Якщо перші написані ним твори були на теми «з великоміського життя», про «ледові квіти» і «заморожені фіалки», то дуже скоро він зрозумів своє покликання, раз і назавжди визначив напрям своєї творчості, присвятивши її життю того середовища, в якому народився, серед якого жив і яке найкраще знав. Як і В. Стефаник, він став «поетом мужицької розпуки», не шукав на селі ні етнографічної екзотики, ні поетичної ідилії, а сприймав його таким, яким воно було,— темним, забобонним, убогим, знедоленим, прибитим віками безпросвітньої нужди і зневаги, що не бачило ніякого виходу із своєї приреченості, Основа творчості Марка Черемшини глибоко соціальна. На самому початку своєї літературної діяльності молодий письменник висловив своє ставлення до села і його соціальних контрастів:
«У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скільки разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.
Сухі, надмогильні квітки на цминтарних струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до серця тулити, лиш би ними серце кривавити». («Карби»),
Самобутній талант Марка Черемшини на повну силу розкрився вже у першій його збірці «Карби». Пройшовши недовгу школу літературного учнівства, писвменник виступив сформованим художником з чітко окресленою тематикою своїх творів, оригінальним почерком. Вся його творчість не вийшла за межі малої прози — оповідання, новели, образка, ескіза, в якій він став вправним майстром. Цей малий мобільний жанр дозволяв йому відтворювати найсвіжіші події, відгукуватися на актуальні питання щоденного життя. Він досконало знав життя селян, їх побут, працю, звичаї, мрії і сподівання. Головним його героєм став безземельний гуцул, який не може вилізти з нужди, борсається в тенетах, розставлених йому панами, жандармами, лихварями, сільськими глитаями. Марко Черемшина змалював цілу галерею селянських типів, різних за своєю зовнішністю, вдачею, але однакових. за долею — всіх їх тисне нужда., темрява і безправ’я. Жорстока капіталістична дійсність гнітила людей не лише фізично, а й духовно.
Назву збірці дало перше оповідання автобіографічного характеру — «Карби». На все життя у дитячому серці закарбовується людська кривда, і Марко Черемшина мав право запевнити свого читача, що ці карби «ніколи не загояться і не заростуть панським салом». Народні болі глибоко запали в душу письменника. Всі оповідання збірки пройняті сумним настроєм, у них багато плачу, скарги на кривдників. Гірко нарікає на своїх дітей старий Чюрей («Дід»), Ставши зайвим ротом в сім’ї, він .вкорочує собі віку. Ту- жить-голосить зведена паничем дівчина («Зведениця»), Для неї залишився один вихід — «глибокого плеса шукати». Ридає над здохлою конячиною Чіч- кою бідний гуцул-коновкар («Чічка»). Він втратив єдину годувальницю сім’ї. Дитячий плач чується в оповіданні «Злодія зловили». Напівпритомний від голоду малий сирота Юра припав до коров’ячого вимені, та багачі ловлять і жорстоко карають «злодія». Суцільним голосінням є оповідання «Грушка». Голосить не лише Ілаш над дружиною в домовині і діти над матір’ю, всі присутні на «грушці» вибухають плачем над долею сиріт. Митро Пасемків з оповідання «Лік» втратив здоров’я, працюючи на багатих. Показуючи сухою рукою на цвинтар, він сумно каже сусідові: «Брачіку Про, аді, де мій лік!» Та навіть у найскрутніші моменти, в хвилини розпачу ці люди не втрачають людської гідності, не принижуються перед своїми кривдниками. Мало між ними бунтарів, протестантів. Та й як боротися, коли ніхто не знає і не. бачить виходу, коли найменший опір тяжко карається? В оповіданні «Раз мати родила» виведено такий образ селянина Ю.сипка, що став на захист своєї честі. Доведений до відчаю, він підняв руку на жандарма. І хоч вини за ним не було ніякої, його тяжко побито і на пострах іншим відправлено до в’язниці.
Одним з кращих творів збірки «Карби» є новела «Святий Николай у гарті». До убогої селянської хати Курила Сівчука приходить екзекутор і шукає, що можна взяти за несплачені податки. Він побачив там безпросвітню нужду і зняв з стіни закурений образ святого Миколая у дерев’яній різьбленій рамі. Ввечері, коли діти стали молитися і звели свої оченята на образ, не знайшли його на стіні. Гіркою іронією звучить відповідь батьків, що «сьвітий Николай у гарті», тобто в арешті.
У цій новелі Марко Черемшина правдиво відтворив одну з сторінок селянського життя в умовах буржуазної дійсності. Селянину нічим заплатити податок, і він позбувається останнього, що має в хаті. Образ Курила Сівчука несе в собі велику силу художнього узагальнення. Автор не описує його детально, а знаходить кілька фраз, з яких вимальовується його становище, художній портрет: «Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх обіймає собою темна, латана сорочка, витерті червоні холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип’ятнували на ньому грубими буквами: «мужик». Прибитий, затурканий, він не перечить силі влади, розуміє, що закон проти нього. Щоб якось продовжити голодне існування сім’ї, він наважується приховати свої убогі пожитки від екзекуторського ока, та чи надовго? Сардак, сорочка, постоли, «ненин киптар, опинка та й сорочка», дитячі «кожушинки та й сорочічки, обі верітці, вузлик муки, бербеничка з огірками», «два глиняні горшки», п’ять дерев’яних ложок, стільки ж червонявих мисок і кулешінник» — ось і все те «рухоме майно», яке вдалося врятувати. Екзекутора показано тільки як «фугурку», що сліпо виконує накази. Майстерно відтворено сцену очікування екзекутора. Короткий діалог відбиває все те напруження, яке склалося.
їдкий сарказм вкладено в саму назву новели «Святий Николай у гарті». Письменник не тільки одверто засуджує грубе свавілля експлуататорів, а й протестує проти тих духовних кайданів, що їх накладала церква на трудящих, закликаючи до покори, підтримуючи в них марновірство.
Іронією, що переходить в сатиру, сповнено оповідання «Основини». Обплутану забобонами Семениху зганяють з насидженого місця, вона мусить будувати нову хату «край Довбушевого звору, на маленькій трикутній поля- ночці». Семениха спробувала шукати правду, пустила майно на адвокатів, їздила до Відня, надіючись, що її захистить «депутат Каньовський», та нічого не домоглася — всюди її зневажали, вимагали тільки грошей. Після розповіді Семенихи саркастично лунають мужицькі п’яні голоси: «Дай боже панам житє!»
Марко Черемшина, як і його літературні побратими Василь Стефаник і Лесь Мартович, бачив безвихідне становище мужика. Пізніше, уже досконало знаючи соціальну анатомію гуцульського села і показавши весь трагізм його життя протягом першої чверті XX ст., Марко Черемшина з гірким болем відзначав: «Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього щораз то інша і щораз то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала.
Ініхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує («Стефаникові мужики»).
Рання творчість Марка Черемшини сильна показом темних сторін селянського життя. Як письменник-демократ він співчував долі своїх героїв, віддавав їм усю любов свого серця, палко бажав поліпшити їхнє життя.
Творчість Марка Черемшини привернула увагу критики. І. Франко у статті «З останніх десятиліть XIX в.» одразу визнав талант молодого прозаїка і зарахував його до «різнобарвної китиці індивідуальностей» в українській літературі початку XX ст. А Леся Українка назвала Марка Черемшину «цікавим і оригінальним талантом» .
Після тривалої перерви, на початку імперіалістичної війни, Марко Черемшина знову повернувся до літературної творчості. Основною темою його нових оповідань стає «село за війни». Чорним хижим круком впала війна на убоге гуцульське обійстя, зруйнувала його, погнала газдів на фронти, посиротила дітей, напустила на село різних кровопивць. «Розступилися гори на два табори,— з болем говорить письменник в ескізі «Село потерпає».— Громами себе розсаджують, кременисті голови собі розбивають, ліси на тріски розколюють, ізвори людьми рівняють». Здавалося, що в цій воєнній завірюсі зовсім «село вигибає». Письменник-гуманіст виступив з антимілітаристськими творами, у яких засудив війну, показав страхітливі її наслідки.
До цісарської армії були мобілізовані селяни-гуцули, які гинули у братовбивчій війні з такими ж селянами царської армії. Письменник показав, як за найменші симпатії до «москаля» цісарські посіпаки вбивали невинних людей. Дід Чюрей побачив страту гуцула і дізнався, що гуцула мають стратити за «москаля». Він не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, та же москаль світ годує!» Після цих слів «за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом» («Перші стріли»).
В оповіданнях циклу «Село за війни» змальовано похмурі картини розправи цісарської вояччини над мирними жителями, яких звинувачували в зраді, в шпигунстві, в симпатіях до «москаля», у спілкуванні з «козаками». Характерним з цього погляду є оповідання «Зрадник». Зрадником став селянин Василь, бо його чорна корова у літню спеку перебігла лінію фронту. Комендант визначив, що чорна корова — то був «знак для неприятеля» і ні в чому не винний «зрадник» гине. У оповіданні «Поменник» показано, як розстріляно цілий гурт селян тільки за те, що під час перебування в селі «москалів» піп поміняв їм старі «поменники» (поминальні книжки) на нові з православним хрестом. Безглуздість таких екзекуцій над селянами очевидна, та все це робиться іменем цісаря. З іронією говорить письменник, що із входом в село «жовніриі» воно «робиться тісарським», стає об’єктом цісарської сваволі. На голову цісаря і його «дітей» (вояків) сиплються людські прокльони, бо всюди вони залишають за собою руїни і смерть, «Гуцу- лію за горло тримають». «Бодай їм путь пропала!» — цим народним прокльоном на адресу цісарської саранчі названо одне з оповідань циклу. Повернувшись в село після відступу, «пани тісарські» з наказу коменданта, «про- водаторя тісарського», слова якого звучали «як розум тісарський», розстріляли поважних селян, коли ті намагалися врятувати церкву. Вони просили залишити церкву на австрійському боці фронту, сподіваючись, що «москаль не киває церков». Якщо ж церква опиниться на боці «москаля», то її спалять цісарські війська. Таке прохання селян сприймається як зрада, і «найперші газди» тут же біля церкви наклали головами.
На народному горі наживаються сільські кровопивці, лихварі. Через цикл оповідань на тему війни проходить образ шинкаря Дзельмана, який уміє вислуговуватись як перед цісарем, так і перед козаками. Він підступно позбавляється ненависних йому селян, беручи одночасно хабарі ніби для їхнього врятування від розстрілу, є звичайним мародером, який роздягає трупи вбитих вояків. Цей образ перейшов і в післявоєнну творчість Марка Черемшини, де Дзельман показаний повновладним господарем навколишніх гір і лісів, що не зупиняється перед злочином для збільшення свого багатства («Верховина»).
Заключним акордом у зображенні великої трагедії воєнного лихоліття є оповідання «Село вигибає». Письменник дещо згустив фарби у показі картини конання села під час воєнної завірюхи, та він не погрішив проти життєвої правди, глибоко відтворив настрої і переживання приречених на загибель людей. Майже все село, що лежало по лінії фронту, було знищено. Кого не скосила куля, той вмирає від голоду, холоду, пошестей. Кілька смертельно хворих і голодних селян чекають свого кінця в трупарні на цвинтарі. Увага автора зосереджена на образі війта, який тяжко переживає ще й те, що його син Петро пішов на війну і зник безвісти. Раптом до трупарні підійшло двоє — козак і жовнір: солдат російської армії привів у рідне село солдата австро-угорської армії, що «залишив очі цісареві». Емоційно, в стилі народних голосінь 'змальовано сцену зустрічі сліпого сина-жовніра з конаючим батьком. Батькове серце не витримало такої муки. Усвідомивши безвихідність свого становища, свою майбутню долю сліпого жебрака, тут же знайшов для себе кулю Петро. Побачивши таку картину, козак «закляв всю жовнірську долю» і допоміг поховати мерців.
Марко Черемшина показав війну і всі її жахливі наслідки через призму сприймання селянина-гуцула, якому вона несла руїну і загибель. Він не міг розуміти її справжніх причин, але добре бачив наслідки, дивився на неї «знизу», відчув її тягар на плечах трудового народу. Антимілітаристські твори Марка Черемшини близькі до творів на цю ж тему Василя Стефаника і Ольги Кобилянської.
Кінець війни не приніс полегшення трудовій Верховині. З-під австрійського ярма вона потрапила в польсько-шляхетське. Почався новий етап боротьби трудящих західноукраїнських земель за свої права. Дороговказом для них стала молода Країна Рад, до якої всім серцем потягнувся і Марко Черемшина. Письменник, такий чуйний до всього нового, до змін, що відбувалися в свідомості селян, одразу по закінченні війни включився в літературне життя, відгукнувся художнім словом на ті животрепетні проблеми, що хвилювали сучасників. Нові його оповідання, що склали цикли — «Верховина» і «Парасочка», присвячені двом головним темам: соціальному становищу гуцулів під владою нових «господарів» краю і морально-побутовим проблемам,, породжених, наслідками війни. Письменник побачив уже ті нові сили, що стали на оборону трудящих, нових «бунтарів», які не боялися жандармів, побережників, лісників, несли народові слово правди і надії. Таким є Іван Гавриш з новели «Коляда», що у текст обрядової пісні вкладає новий зміст, спрямований проти кривдників, «вовків». Це вже не той темний і забитий гуцул, що бідкається і голосить в оповіданнях збірки «Карби». Іван Гавриш на повний голос кидає у вічі панам звинувачення: «що нема правди на божім світі, що гине нарід у самім цвіті; що царем стала темная тюрма, за добре слово в голову куля. За темне слово, чорную зраду кличут сідати, подают ручку». Такі люди, свідомі своєї правоти, не відступали з обраного шляху, виборювали для народу ліпшу долю. «Пані комендантова» з насолодою розповідає про екзекуції над ними: «Приведуть не раз тих арештантів, чи комуністів, чи соціалістів, та й у тім арешті коло них упрівають, аби від них.дізнатися правди» («Верховина»),
Одним із помітних творів Марка Черемшини початку 20-х років є оповідання «Верховина», у якому відтворено життя гуцульського села в перші роки після війни. Господарями стали комендант жандармерії, панотець, присяжний, лихвар, лісник. Всі вони змовляються, щоб прибрати до рук господарство старого Орфенюка. Федір Орфенюк — один з найкраще змальованих художником гуцульських типів. Заможний газда господарює з невісткою. Газдиня загинула від кулі, єдиний син не повернувся з війни. Всю свою любов він переніс на онуків, хоче на них переписати маєток. Тоді «псярство» замахнулось і на його життя. Під мелодію популярної пісні «Верховино, світку ти наш», яку горланить п’яне збіговисько у лісовій віллі, обкраденого, зневаженого Орфенюка підступно вбиває жандармська куля. Повне моральне здичавіння представників пануючої верхівки, зневаження ними елементарних людських прав — ось що побачив письменник на зеленій Верховині. Він гнівно затаврував нових окупантів і запроваджений ними фашистський терор.
Марко Черемшина показав, що в’язниця стала однією з характерних ознак гуцульського побуту. Гуцули розуміють, що «ми в жмені тепер, їх право, а наш кримінар!» («Писанки»), За участь у якихось зборах група селян засуджена до місячного ув’язнення, але тюрми були переповнені, і вони мусять чекати до весни. Щоб не втратити дорогий весняний час, гуцули оббивають пороги начальства, дають директорові тюрми хабара, щоб він їх замкнув взимку («Ласка»), Саркастично звучить подяка селян за таку «ласку». Письменник звинувачує весь пансько-шляхетський режим, що перетворив Гуцульщину на тюрму. Тільки вийшов із в’язниці свідомий селянин Іван Гавриш, а йому вже підступно готують новий «ланцушок на руки» («Коляда»). Гинуть по тюрмах, стають перед судом невинні люди, а ті, хто коїть справжні злочини і заслуговує кари, ходять на волі. В ніч на Івана Купала жандарм злочинно вбив невинного гуцула Івана Шепитарюка. Риторично звучить питання, поставлене селянами: «А того, що газду убив, на суд не ведете?» («На Купала, на Івана»). В цих оповіданнях виразно бринять сатиричні нотки в адресу експлуататорів, показано, як від колишньої сліпої покори, гуцули піднімаються до протесту.
Соціальне питання на західноукраїнських землях тісно пов’язувалося з питанням національним. Встановивши штучний кордон на Збручі, пілсуд- чики у згоді з місцевою українською буржуазією почали шалений наступ на українське трудове населення, утискували його економічно і політично, принижували йогд національну гідність. Експлуатовані трудящі маси тягнулися до Радянської України, бачили в молодій Країні Рад свою опору і надію, гуртували сили для боротьби з пансько-поміщицькою сваволею.
З політичних і цензурних причин Марко Черемшина ще не міг говорити відкритим текстом про сподівання своїх героїв, про їх погляди на Схід. В його творах 20-х років починають з’являтися згадки про «тоту Україну», під якою можна розуміти лише Радянську Україну. Героїню оповідання «Писанки» Паладючку окупанти катують у тюрмі «за тоту Україну». Юра з колядки «Сив-сокіл» уже має трембіту, якою можна подати голос
З крутої гори та й Чорногори Поза Підгір’я до схід сонечка,
На ріку Дністер — на ріку Дніпер На вітцівщину — на Україну.
Найповніше погляди на Україну відбито в оповіданні «Туга» (1925), що є перлиною творчості Марка Черемшини. Дівчина Марічка тужить за своїм коханим «Юрійком золотим», який пішов виборювати «тоту Україну» і не повернувся. Поняття України у героя, коли він ішов на війну, досить розпливчасте. Він уявляє її поетично: «Всі гори-долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки». Такий поетичний загальник давав підставу деяким дослідникам бачити в «Тузі» невиразність ідейних орієнтирів письменника. Але ж твір написано у 1925 р. і вперше надруковано в радянському журналі «Життя й революція». Того ж року «Туга» увійшла до збірки «Село вигибає», виданої у Києві. Саме в цей час Марко Черемшина сам збирався приїхати до Києва і Харкова. Отже, реально для нього існувала тільки одна, Радянська Україна. Якоїсь двозначності тут бути не може. І якщо критики з буржуазно-націоналістичного табору хотіли б вбачати у Черемшининій «тій Україні» якесь абстрактне поняття, то факти говорять зовсім протилежне.
На високих поетичних регістрах в дусі народних голосінь і колядок передано в «Тузі» монолог дівчини, її побивання за коханим. Вона звертається до сил природи — до сонця, до хмар, до лісу, до річки і просить допомогти знайти бодай сліди її милого. Одухотворена природа навіює дівчині образ її обранця, співчуває їй, подає надію. Над селом зібралися чорні хмари, а «село здригається та й сонечка визирає, аби тоті хмари розігнало». Зболена і спечалена дівчина із Підгір’єчка сподівається-таки свого милого «із-під сонечка, із далекої України». У лаконічних, немов кованих, насичених величезною поетичною експресією фразах «Туги» передано ідею єдності «Підгір’єчка» з усією Україною.
За жанром «Туга» не має аналогів в українській літературі. Це — п’ять поетичних монологів, п’ять окремих надфразних одиниць, вкладених в уста героїні. її образно-поетичне мислення невіддільне від народнопоетичних уявлень про розлуку закоханих, виряджання милого на війну за рідну землю, його загибель, сподівання на його повернення. Дівчина лишається вірною своєму коханню. Дослідники мають всі підстави порівнювати «Тугу» Марка Черемшини з плачем Ярославни у «Слові о полку Ігоревім», який є апофеозом жіночої вірності. Туга згорьованої Ярославни за любим чоловіком, що пішов боротися «за землю руську», звертання до сил природи, сподівання на його щасливе повернення — ці «поетичні ходи» з плачу Ярославни немов перенесено в іншу історичну епоху і вкладено в уста Ярославни XX століття. Марко Черемшина написав «Тугу» у народнопоетичному ключі, літературна її основа невіддільна від народної символіки і образності.
Багато уваги в останній період творчості приділяв Марко Черемшина зображенню гуцульського побуту. Його цікавили морально-етичні проблеми. Війна залишила в свідомості людей глибокий слід, створила умови для вчинків, несумісних з поняттями здорової народної моралі. Письменник не обминув глибоких соціальних коренів деморалізації окремих своїх героїв. Причиною їх морального падіння була класова нерівність, ща дозволяла багатим не зважати на почуття вбогих. Жертвами моральної розбещеності заможного Федуся стають сільські дівчата, чиї наречені загинули на війні («Парубоцька справа»). Панський закон оберігав багатія, ставав на його захист. Та народна мораль не прощає таких вчинків. Розпусника вбиває погорджена ним красуня — циганка Ція. Не здійснилися мрії про щасливе сімейне життя інвалідки Петрихи («Інвалідка»). З глумом зустріла сільська управа її скаргу на свою недолю. Не поталанило на сімейне щастя вродливій Парасочці («Парасочка»). Росла вона, як і всі інші сільські дівчата, полюбила Василя та «смучя богачька... його відобрала». Познущалися багачі над бідною дівчиною, стала вона покриткою. Тоді Парасочка почала мстити, принаджувала до себе чужих чоловіків, викликала лють у молодиць. Вона жорстоко відплатила за свою кривду, своє понівечене життя. Війна зробила людей злими, недоброзичливими. Гуцулки побили Парасочку, а коли Пара- соччина кара впала на них, всі щиро дивуються, як це «світ обмінився: газдині всподі, а нешта високо!». Ненормальні соціальні обставини знецінюють усталені віками моральні цінності. Автор не засуджує ні Парасочки, ні молодиць, переконливо показує, що виною такої деморалізації є соціальна несправедливість.
Продовжує цю тему оповідання «За мачуху молоденьку...». Письменник показав, що жадоба до збагачення, намагання «присісти» чуже багатство штовхає людей на аморальні вчинки. Він змалював образи двох зажерливих багатирів, які заради особистого збагачення жертвують щастям своїх дітей. Не маючи звісток від сина з війни, старий удівець Іван Мотрюк вирішив одружитися з нареченою свого сина одиначкою Єленкою Мочернаковою, щоб приєднати її багатство до свого. Мочернаки погоджуються на цей нерівний шлюб, сподіваючись, що старий зять скоро помре і Єленка «присяде» його маєток. Ніхто з них не питає про почуття Єленки, яка тужить за своїм нареченим Штефаном, гидує осоружним старим багачем. Після весілля, коли воля молодої Єленки була зламана, раптом повертається Штефан і вбиває батька.
Марко Черемшина не був письменником-моралістом, він визнавав, що «казаня ні сам не люблю, ні другому вертіти ухо науками не вакаюся» («Своя наука»), У своїх творах він оспівав чистоту взаємних людських почуттів, вірну любов гуцулів, їх палкий темперамент, серед чорних буднів важкого побуту знаходив світлу поезію .чистого кохання.
Марко Черемшина виступав також з рецензіями, літературно-критичними статтями, спогадами, підтримував прогресивні тенденції літературного розвитку. Надзвичайно високо цінував він творчість Т. Шевченка і І. Франка. Добрим словом згадував ві» про Ю. Федьковича, записавши від свого батька спогади про «буковинського соловія» («Спомини Семашока про Федько- вича»),. Найбільше уваги приділив Марко Черемшина своєму побратиму В. Стефанику, присвятивши йому кілька художніх творів і літературно- критичних статей («Добрий вечір, пане-брате...», «Желання», «Його кров», «Під осінь», «Стефаникові мужики»), у яких з любов’ю і натхненням говорив про творчість цього незрівнянного майстра новели, «поета мужицькї розпуки», який «приріс до села серцем і душею». Перед ним селяни «всі свої рани розкривають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами розкладають». Марко Черемшина' бачив у Стефаникові насамперед народного письменника, що сам вийшов з народних низів і зумів народний біль перенести на папір, видобути з свого серця «слова, гей зорі».
У своїх присвятах В. Стефанику, написаних у 1926 p., коли прогресивна громадськість західноукраїнських земель відзначала 30-річчя літературної діяльності письменника, Марко Черемшина у поетичній і публіцистичній формі створив образ письменника, близького йому за. світоглядом і художнім. баченням-світу. Особисте і творче спілкування Марка Черемшини з. Василем Стефаником може бути зразком щирої дружби і глибокого творчого взаєморозуміння двох великих художників слова, борців за народні інтереси.
■Значне місце у літературній діяльності Марка Черемшини займають художні переклади, до яких він звертався протягом усього свого творчого шляху. Він перекладав з російської, болгарської, польської, чеської, угорської, німецької, австрійської, французької, голландської, бельгійської і норвезької літератур. Майже всі переклади здійснено з мов оригіналу. Тільки голландських і норвезьких авторів він перекладав за німецьким» виданнями. Марко Черемшина добре знав західноєвропейські і слов’янські літератури, відбирав для перекладів такі твори, які були близькі йому ідейно й естетично. На першому етапі цієї працівін переклав кілька віршів О. Кольцова, гостро соціальне оповідання Е. Золя «Банкрот». Та перевагу віддав малій прозі письменників-модерністів, співзвучній із його поезіями, в прозі (Жюль Ренан, Отто Канов., Йоганн Бойєр, Роберт НІай, Петер Егге, Йоган Зейме, Йоганн Шлаф та ін.). І лише пізніше, у 20-х роках, він перекладає твори письменників-реалістів переважно на теми життя селянської бідноти. Серед них особливо виділяються переклади, трьох оповідань угорського письменника-класика Калмана Міксата «Поганин Філь- чюк», «Багівецьке чудо», «Ягничка» і «Пиріг» болгарського письменника Ангела Каралійчева. Марко Черемшина надавав своїм перекладам місцевого колориту, пристосовував їх зміст і образи до умов гуцульського життя.
Художні переклади доповнюють оригінальну творчість письменника, відбивають намагання Марка Черемшини розширити обрії української літератури, збагатити її близькими і зрозумілими, творами світового письменства.
Письменник-лірик, чарівник слова — так можна назвати Марка Черемшину за проникливий ліризм його розповіді, силу і образність слова, що несе у собі великий заряд експресії. Він брав ці слова з уст народу, підслухав у шумі смерек, подуві полонинських вітрів. Доля наділила його щасливим талантом віднаходити високу поезію у живій народнорозмовній мові, відображати буденні події на найвищих поетичних регістрах.
Василь Стефаник назвав Марка Черемшину «великим поетом». Таке визначення випливає з усієї творчості письменника — тематики, образного мислення, манери письма, конструкції фраз і речень, зрештою, всього поетичного світовідчування. Письменник-реаліст мислив як поет, умів тонко передавати настрій. Якщо він змальовував веселі картини природи Гуцуль- щини, світлі сторони життя гуцулів — поетичну вдачу, нескоримість, глибину почуттів, то і поезія його була світлою, вигравала всіма барвами запашних весняних польових квітів. Коли ж він відтворював бездонне гуцульське горе, страхіття війни, тугу за нездійсненними людськими мріями, поетична палітра співця набирала темних відтінків, зливалася з народними голосіннями. Марко Черемшина живописав словом, володів иайтоншими його образними відтінками^ умів надати розповіді ритмомелодичного складу, музичного звучання. Народна поезія невіддільна від його прози, органічно злита з нею.
Марко Черемшина розпочав свою творчість тоді, коли в українській літературі йшли активні пошуки нових художніх форм і засобів їх вираження, коли письменники, продовжуючи традиції реалістичної прози XIX ст., намагалися вийти на нові шляхи, обновити прозу, надати їй більш сучасної форми.
Ключ до розуміння художньої специфіки нової школи белетристики XIX — початку XX ст., до якої належав і Марко Черемшина, дав Іван Франко. «Нова белетристика,— писав він,— се незвичайно тонка і філігранна робота; її змагання — наблизитися скільки можна до музики. Задля сього вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди. Вона ненавидить усяку шаблоновість, ненавидить абстракти, довгі періоди і зложені речення. Натомість вона любується в смілих і незвичайних порівняннях в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках» .
Мова у творах Марка Черемшини відіграє важливу роль художнього засобу відтворення реальної дійсності. Вживання ним великої кількості лексичних, фонетичних, морфологічних і синтаксичних діалектизмів зумовлене прагненням письменника найточніше відтворити мову своїх героїв, передати її у живому звучанні, зберегти її емоційну наснаженість і природну красу. У мові персонажів, діалогах і полілогах діалектна мова відтворена з максимальною повнотою, але це не побутова говірка, а високопоетична народна мова, що образно передає всі психологічні нюанси вчинків і думок мовців. Саме завдяки багатству розмовної і поетичної народної мови Марко Черемшина досяг високого ступеня типізації образів, надав своїм творам глибокого ліризму. Письменник щедро використовував порівняння, епітети, метафори фольклорного походження, зберігаючи водночас риси і стиль свого оригінального образного письма. Авторська мова, а також мова різних персонажів, не представників простого народу, більше наближена до літературної.
Для синтаксису Марка Черемшини властиві надфразні єдності, тобто об’єднання кількох речень з одним підметом для всіх або ж римуванням слів, що закінчують речення, ритміка у побудові фрази з елементами внутрішнього римування, інверсією, своєрідним порядком слів у реченні, з пропуском окремих слів. Ритмізація мови — одна з найхарактерніших рис індивідуального стилю Марка Черемшини. Цілі сторінки його творів написані оригінальними ритміко-інтонаційними структурами, з однаковими початками або однаковими дієслівними (присудковими) закінченнями, внутрішніми римами. Ось уривок із твору «Село потерпає», у якому в народнопоетичному дусі відтворено картину війни, загибелі цілого села:
«Заревіли громи, аж небо здригається, аж камінні скали лупаються.
Хто жиє, най гине.
Не тото буря, що ліса не скорчувала, не тото кішня, що кос не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, але тото битва, що горами мече, але тото різня, що кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один мах людей в шухи складає.
Та й тото не гармати, що села не пожолобили, з глинов не змісили».
Або ж поетична тирада з «Туги»:
«Трави клоняться і стеляться йому під ноги.
Радуйтеся, гори-долини, мій милий іде!
А де ж його густі брови, де твар молоденька?
Де рушниці назад плечей?
Де легкий хід парубоцький?
Де усміх саду увесні?
Де погляд ясної днинки?
Де запах меду?..
Вітрець повіяв, весь його образ звіяв...»
Чи імітація народної колядки:
«Захиталися дуби-явори, захиталися зелені гори.
Нічо не скину та й не покину. Хоть най зів’яну, згорю у тузі, не розлучуся, не розминуся, не розійдуся з напередовцем, стрільцем відважним, ні з його слідом на полонині, на крутих плаях, на строминах, на перехрестях, на переходах, далеких полях...» («Туга»).
Найвищого рівня поетизація мови досягає у таких творах Марка Черемшини, як «Карби», «Зведення», «Село потерпає», «Село вигибає», «Бодай їм путь пропала!», «Зрадник», «Після бою», «Коляда», «Туга», «Бо як дим підоймається», «За мачуху молоденьку...».
Гуцульські діалектизми надають творам Марка Черемшини особливої поетичної чарівності, відбивають невичерпне образне багатство народної мови, її розмаїту метафоричність. Діалектизми стали для письменника одним із важливих додаткових художніх засобів відтворення образів гуцулів і гуцульської природи, передачі думок і настроїв персонажів. Щоправда, вони становлять певні труднощі для сприйняття їх сучасним читачем. Марко Черемшина сам усвідомлював ці труднощі, тому в авторській мові намагався дотримуватись норм літературної мови,- а до малозрозумілих слів у мові героїв давав пояснення. Прекрасна запашна поетична народна мова творів письменника сприймається нині як органічна властивість його художнього світобачення. М. Рильський дуже цінував «співучі, яскраво колоритні оповідання закоханого в покутський діалект Черемшини» .
Творчість Марка Черемшини здобула високу оцінку літературної критики. Українське радянське літературознавство дало відсіч буржуазним і бур- жуазно-націоналістичним авторам, які., намагалися зробити видатного письменника-реаліста «модерністом», перебільшували вплив на нього імпресіонізму. Марко Черемшина був і залишається письменником-реалістом, співцем гуцульської бідноти, майстром короткого оповідання, новели. Академік О. І. Білецький відносив Марка Черемшину до «видатних майстрів малої оповідної форми» , високо цінував написані «живою мовою», його «співучі, що ніби йдуть від народних голосів, оповідання» .
Один з радянських дослідників життєвого і творчого шляху письменника О. Засенко справедливо відзначає, що творчість Марка Черемшини «ввібрала в себе нев’янучу красу й привабливість того краю, який породив пись- менника-народолюбця і надихав його високопоетичне слово. У кожній новелі Марка Черемшини так чи інакше відбився духовний світ його земляків гуцул ів-верховинців, їх уявлення про природу й суспільство, про добрі й злі сили, їх віковічні прагнення до вільного, щасливого життя».
Широке всенародне відзначення 100-річчя з дня народження Марка Черемшини у 1974 р. ще раз засвідчило любов до нього народу, невмирущість його творчості п. Дата ця відзначалася згідно з ухвалою ЮНЕСК.О.
Радянський народ глибоко шанує пам’ять видатного письменника-демо- крата. З 1949 р. в м. Снятині працює літературно-меморіальний музей письменника. Реставровано і відкрито як музей рідну хату Марка Черемшини в с. Кобаках. Там же споруджено пам’ятник співцеві Гуцульщини, а в Снятині відкрито пам’ятник-погруддя.
За радянських умов невпізнанно змінилася Гуцульщина, ставши краєм матеріального достатку і високої культури. Навколо -рідного села письменника розкинулись поля колгоспу імені Шевченка. «Село розквітає» — так говорять земляки Марка Черемшини про своє село, перефразовуючи колишній його крик душі «Село вигибає». Високоталановита і глибоко демократична за своїм ідейним змістом творчість Марка Черемшини нині стала надбанням всього багатонаціонального радянського народу.
Твори письменника видаються нині величезними тиражами, їх перекладено на російську, болгарську, польську, чеську, угорську, німецьку, румунську, сербо-хорватську, словенську, іспанську та інші мови світу. Перекладач творів Марка Черемшини на болгарську .мову Петко Атанасов писав: «У скарбниці національної та світової літератури залишаються лише справді самобутні таланти, які зуміли своєрідно передати минуле й сучасне свого народу, його мрії та сподівання. Таким, безперечно, оригінальним майстром українського слова, тонким художником прекрасної Гуцульщини
зїї незрівнянною гірською красою був і Марко Черемшина.
Він був також гуманістом, який щиро любив своїх знедолених земляків, людей з великим серцем, які вміли по-справжньому любити своїх друзів і ненавидіти ворогів. За це шанують Марка Черем'шину не лише на Україні. Перед ним з пошаною схиляються зарубіжні читачі» .
Художні здобутки прози Марка Черемшини щедро використовують українські радянські письменники, освоюючи її високу поетичність, тонкий ліризм, самобутню образність, разюче вміння заглибитися у внутрішній світ простої людини, показати її великою і чистою в усіх помислах і ділах, у єдності з дивосвітом природи.
О. В. МИШАНИЧ
НОВЕЛИ
КАРБИКАРБИ
У пригорщі брав би тото зелене село, леліяв би, як дрібненьку запашну отаву, гладив би, як паву.
Дивіть, хитається межи горами, гей дубова колиска у віночку, чічки розкидає.
Хотів би тоті чічки позбирати, вітрові не дати, в садочку посадити. Та скілько разів рука за ними посягне, стілько разів мерця підіймає.
Сухі, надмогильні квітки на цминтарних, струпішілих хрестах.
А хоч би їх позліткою золотити, не повеселіють.
А хоч би їх росою росити, не покрасніють.
Лиш би їх до сердця тулити, лиш би ними серце кривавити.
Най би раз сонце на каміннім вершку сіло, най би на тото село подивилося.
Студені, чорні долоні його обтулять, німі лиця його стривожать. Хмарами його обсотають, ожеледдю зажеледять.
У пазуху ховав би тоті хмари, коло серця їх грів би.
Коби влазилися, коби серця не розмняцкали!
Плачі Горами стеляться, дугами гори уперізують. Буйні вітри ними граються. Тут були, тут нема: співанки жалібні.
Зоря росою їх змиває, гей мід спиває.
Таке село тихоньке, таке зарошене!
Деревище у мокрій ямі межи німими могилами.
Ану, беріте та голубіте його, ану, пестіть та обіймайте!
Лиш варуйте серце, бо воно вам серце покервавить, глибоко покарбує.
ІДьидя гримав кулаком у стіл і погрожував Петрикові, що його утопить, бо пустий, бо хоче багато їсти.
Петрик ховався дідові під приділок і шепотів синіми губками, що не боїться дьиді, бо піде з дідом.
На те дьидя м’якнув і відпускав його дідові:
Хоть беріт ’го у пазуху, а хоть у торбину, я вам не бороню. Віна мені не дали-сте, чим їх нагодую?
Дідові руки дрожали, як Петрика гладили:
Не журітси, небожєта, тото чемний онука, буде мене слухати, буде бабі помагати.
А неня плакала.
Під гору взяв дід внука на коркоші, аби не покотився на- долину, як яблуко. Баба стояла вже навперед хати і визирала годованця.
Ходи ’д бабі, Петрику, ходи борше, лиши діда!
Відтак завела його у хату та й денцівку дала й казала, що
буде на припічку спати ніжками до печі. А дід казав, що купить йому велику сопівку на вісім пальців.
Та й бриль касьгровий тобі куплю, а баба павами обтичьит!
Петрик роздивлювався по хаті і бачив образи, стіл, грядки й полиці тоті самі, що в дьиді. Лиш комин був інший: кафльо- вий, мальований. Дід посадив його на коліна і уважав, аби в печі горшки не позбігали. Показував пальцями мальованих стрільців на комині та й розказував, як вони татарів та багачів різали, смолою обкапували. І обіцював, що справить йому пушку і топорець зробить.
Десь так через тиждень прийшла неня відізнати, що її дитина робить. А Петрик такий біленький, такий вичесаний, гей голубець. Розповідав нені, як йому добре у діда. Хвалився, що разом з дідом і бабою на лавиці обідає і разом вечеряє. Показував сопівку, і постільці дублені, та онучки черлені та й питався нені, чи вже великий, чи не міг би татарів та багачів стріляти, як оті стрільці на комині.
Та й дід і баба його хвалили, а неня радувалася.
На храм вуйни і вуйки з чужих сіл посходилися. Петрикові обарінки давали, називали чемним легінем.
Файного, діду, онуку маєте, коби здоров був!
Тото у мене господар, діда ввечір роззуває, люльку дідові запікає.
Ой ні, то бабина дитина, мені горшки сокотит, з окропу пінку збирає.
Хлоп’яче бліде личко рум’янилося і ховалося за бабину опинку.
Шо поцтиве, а шо мудре, най си тєкне. Я вже не раз кажу бабі: коби ше нам люди не наврочили нашого парубка!
Нівроку, нівроку!
А йди-ста, Петрику!
Йди, небоже, поцулуй вуйну в руку.
Файно, рости великий!
А цесу вуйну, а цесу? А тепер вуйків. Кажу вам, така дитина, що аж!
По харчунку дід дальше веселив гостей своїм внуком.
Петрик ще ніколи не бачив тільки незнакомих очей, щоби на нього дивилися. Обминав їх, як вогнисте проміння, від котрого паленів і розтоплювався. Вуйни досягали його руками і гладили, як біле курятко, аби зі собою освоїти. Але він, як слиж, висувався з-цід долонь і утікав під стіл та й засло- нювався звисаючою скатертию. Тоді усі хвали переходили на легкі докори, а з годного легіня робилася бабина дитина. Бабине приговорювання не могло його вигулити з дучки, аж доки дід не сів на порозі і не заграв гуцулки в сопівку.
А тепер дід тобі каже, аби-с йшов гайдука данцувати, най вуйки та вуйни видют!
На дідове слово хлопець несміливо попід боки брався, підскакував і присідав навприсядки, плескав землю ручками.
Гей-гоп, гопачя!
Йкий данцівник годний!
Худокосте, захмарене дідове лице ясніло під сивим, гей вишневий цвіт, волоссям, а його веселість перелітала і на лиця усіх гостей. Вуйни розбезпечувались і підспівували довгими, крутими голосами, а вуйки підтуптували ногами. Та коли данцівник відтанцював своє, дід заводив такої жалібної, що усі гості надолину голови спускали, як птахи, дощем зіпрані, а баба глибоко зітхала. Петрик піснів на вид покорченої і засумованої старині і, як кіт, крадьки надслухував, бо хотів дізнатися, хто тому винен. Але не міг дослухатися свого, бо стариня падькалася та нарікала на тяжкі роки, а дід згадував вправді давні, ліпші часи та кривдувався на теперішні так, як каждого вечора перед бабою кривдується. Руки собі заломлював і казав, що уся Гуцулія на старців переходить. Аж як прийшла бесіда про дідового зятя і доньку та про їх діточок, вхопив Петрика туск за серце і витиснув наверх сльози, як росу на голубих чічках.
Небагато хибувало до того, щоби наголос був не розплакався, але баба погрожувала йому, що відведе назад до дьиді і що там дадуть йому чиколонки їсти. Та й тим діточий плач загатила, туск у серці потановила. А гості казали йому соромитися за таке м’яке діточе серце.
Поки-с у діда, то не плач, небоже, ше тот чєс не прийшов на тебе!
На великдець, баба убрала Петрика, як паву, і провадила з дідом до дьиді у гості. По дорозі писанки з пазухи виймала, людським дітям за простибі роздавала.
А єк ми, Петрику, загинемо, то ти будеш за дідову та й бабину душу давати, будемо менше карбів мати.
Петрик не раз уже бачив у селі похорони, чув голосні, жалібні плачі, а вкупі з ними й бесіду про карби, котрих навіть старші люди лякалися і на яких згадку сумно зітхали, як перед чорною зловіщою тучею або чумою жахалися. У його хлоп’ячій уяві виступали ті карби темними, неясними страшними ворогами його старині, вуйків, і тіток, і усього великого села.
Не бійтеси, дідику та й бабко, єк купите мені стрільбу, то я тоті карби вистрілєю шо до лаби!
ИСталося так, що дід не діждався помочі із свого внука. Як лишень Петрик виходив свої роки до школи, поховали діда, а дьидя забрав сина від баби і передав у чужі руки, у місто до школи.
Коли-с не гарен робити, то газдов не будеш, письма бериси!
От так, як би буря зірвалася і з рісного, зеленого саду відчімхала молоденьку галузочку у ярі та й у млаку межи лози загнала.
Як би на тому місці велика, кервава рана лишилася і переділювала одно життя і одно тіло на дві нерівні часті.
Намагався той біль переболіти, тоту рану загоїти.
Гнувся додолу, як лоза від вітру, мовчав, як маленький гріб, а очима крадьки папоротиного цвіту шукав.
Болю не переболів, рани не загоїв.
Тріпався, як птах у клітці, і ще дужче калічився. Обезси- лений падав і дивився на відтяте життя, на молодість яснокрилу та й, як злодій, до свого села перекрадався.
Бачив леваду, могилами укриту, червоною луною заба- грену; чув жасні стони карбованих кістяків голих, пізнавав їх і плакав.
Здригався і прокидався зі зболеним, карбованим серцем.
Сам себе не пізнавав у панськім плахтю, і люди його не пізнавали.
Соромився кожного кроку й утікав від людей. А на ферії прилітав Петрик додому.
Баба з радощів у долоні сплескувала, до нені говорила:
Ти у бога шіслива, шо таку дитину маєш! Аді йкий, пишний, панцке лице має!
А як Петрик у неділю стояв у церкві коло дяківського крилоса, то баба його очима пасла та усім кумам у бабинці за нього шепотом розповідала.
То на світі подтива дитина, у великих школах учьиєси, мене у руку цулує. Так письма береси, що паничів учьит і старині грейцір посилає. То велику голову має!
А як куми звели до того бесіду, що він головою не вдався ані у свого дьидю, ані у неню, лиш таки в свою бабу, то вона не могла з радощів говорити і хіба потакувала головою та й обома сивобровими очима мірила Петрикову голову.
Газди обступали Петрика і випитувалися його про всячину, а баба зараз десь збоку ставала і помагала внукові відповідати на завдані питання.
Тото, любєтка, не наша голова до такого розуму, ей де!., тото очима траба би їсти.
Бадіки хотіли її приперти, аби так хлопця не перехвалювала, але баба сіпала Петрика за рукав і кликала додому, а бадікам не давалася переговорити.
Нас хоть би у тімє хто гупав, то нічо не вигупає, ой не вигупає, любєтка!
На танці легіні брали Петрика межи себе, називали стриженим урльопником і просили, аби танцював польки. Дівчата підсмішкувалися, здвигали плечима, із стрижаком танцювати соромились.
А де твої, Петрику, пави?
Де топорець карбований?
Де твоя стрільба, Петрику?
Аж баба не втерпіла, ганьбити їх мусила.
Ніби він на вас дивитси, ніби ви против него? Ше таку приведе біленьку паню, шо будете єї в руку цулувати. Йкої нужди шкіритеси?
Дівчата ще дужче сміялися, бабині слова на кпи брали. Лиш чорнобрива Калина Несторієва не відзивалася, жалем серце обсотувала, сумом твар запишнювала.
Отік нагадувала собі, як з Петриком вівці пасла, співанки співала, прошивки йому вишивала, на свят-вечір оріхами частувала.
Отік ловила тоті слова, котрими колись Петрикова баба до неї лебеділа, своєю невісткою називала. Наче за мерцем, за Петриком банувала.
По слотливім тижні баба веріткою накривалася, із внуком у ліс гриби збирати вибиралася.
Бродили травами обоє, по коліна зарошені. Глипали через окіп у камеру і бачили гриби, як густу розсаду. Переступили і збирали.
Надійшов злісний. Розкричався на бабу, відобрав кошіль і вхопив за верітку. Баба спирала і відпрошувалася, як дитина.
Злісний трутив її так, що вона упала. Петрикові лють бесіду відобрала, стояв, як свічка. Злісний глянув на нього і, кидаючи кошіль та й верітку, усміхнувся: «Встидзь се, пан, зе старов хлопков гжиби збіраць, пан гімназияста!»
І пішов далі.
Баба приходила до себе й радувалася верітці та й кошелеві, начеб дістала їх в дарунку від злісного, а рівночасно билася в груди і йойкалася та нарікала сама на себе, що один карб більше заробила.
А Петрик чув, як в його серце новий карб врізувався.
IIIЩе листєчко з дерев не попадало, ще багацька бараболя у купинах не дійшла, ще коноплі у мочулах не вимочились, як Петрикова баба забагла умирати.
Смеркало.
Крилаті, темні тіні на стінах сідали і, мов сільські гробарі над гробом, ждали.
А світло їх у закутки заганяло.
Буду гинути, Петрику!
Неня свічку у руці придержувала і сплаканими очима потакувала, що баба буде гинути.
Що вас болить, бабко?
Усе тіло болит, небоже, бабу
А не мож би лікаря привезти?
Ей де, небоже! Прийшов чєс, та й нема куда. Багачі кличут, та шо з того? Або ми маємо відки?
Чемна дитина! — шепотіла баба і намагалася піднести руку, аби погладити внука.
Дрібні сльози розплилися по її набресклому, восковому лицю і потавали в ньому, як краплі роси на перегорілому пласті сіна.
То баба хочут, синку, аби-с з ними на смерть попро- щьивси,— відгадувала неня бабину волю.
Петрик вхопив бабині р^уки, цілував і плакав.
Просшьий мене, Петрику!
Най біг простить, бабко.
І другий раз!
Най біг простить.
І третий раз!
Най біг простить.
Тиша пролетіла через хату, сльозами обмита.
Баба по стелині наляканими очима водила, руки підіймала і як би рій мух від себе обганяла.
Карби, карби! — простогнала тяжко, мовби через горло важку, велику колоду перетручувала.
Тото,. небоже, бабі карби уже привижьиютси.
Петрик мимохіть глипнув на стелину, але, крім закурілих, давніх сволоків, не бачив нічого.
Баба примикала очі і перехилювала вдолину голову та й гейби ховалась перед падучою згори скалою.
Любко-бабко, не бійтеся ніяких карбів, ви ще подужаєте.
Баба була би внукові перечила, але не могла, а замість неї неня говорила:
Тото, синку, перед смертев кождому карби показуютси, на душу чікают. Тобі дав біг таку долю, шо учьиєшси у школах та й будеш великий розум мати, будеш тим паном. То ти меш кібзувати, шо гріх, а шо ні, за шо карбуєси карби. А ми, синку, невчьині не знаємо. А хоть знаємо, то у біді не памніта- ємо, шо робимо, а то все йде на душу. Шо гріх, то все карб на палици у пана бога та й на души карб. Єк душя на тот світ приходит, то єї карби уже пораховані, уже муки терпіти має. Видиш, небоже, шо коло нас бідно дієси, та й не раз гріхи робитси. Не віддастси довжок, возмеси чужу форостину, залихословитси — та й вже є, вже тото у бога карбовано. А за кождий карб траба кару приймити. Коби-то ми бірували, коби-сми сокотилиси.
Карби! Карби! — стогнала баба й руки випручала.
Не бійтеси, ненько, біг з вами! Ше дітей лишьиєте, ше за вас молитися будут та й пан біг умалит вам карби,— як могла, потішала донька бабу.— А може, господь даст, шо мій Петрик на попа вивчьитси, то буде за вас служби правити, будут вам карби даровані.
Будуть вам, бабко, карби даровані!
Бабині очі останній раз подивилися приязно і ласкаво на Петрика як на одинокого рятівника і помаленьки ледом замерзали.
А бабині карби зірвалися і роєм за душею гнали, з хати вилітали.
Навкруги ліси глухо шуміли, трави тремтіли, до землі стелились.
Бабина душа вибігала на верховіття дерев, перескакувала з листка на листок, стручувала росу і тріпотіла голими порубаними крильцями.
Боялася з карбами ще дальше ’д горі летіти, але вітер займив її силоміць.
За нею розбіглися жалібні плачі і тужливий голос трембіти та й сільських дзвонів, але не могли її здогонити.
Верталися назад голими ножами і викроювали у Пет- риковім серцю карби, котрі ніколи не загояться і не заростуть панським салом.
ДІДСварка так закінчилася, що старий Чюрей відокремився від дітей і від сьогоднішнього дня спить надворі, а діти в хаті. То вони до нього нічо не мають, а він до них нічо, хоть най зараз хата валиться.4
І дід скорчився під колешниною на в’язці мерви, аби спати, але очі не зажмурюються, у голові вариться:
Аби-сте си тогди доробили, коли вода гбрі піде, аби-сте си на своїх дітех такого діждали! Так я вам віншюю, шо-сми ваш дьидя, шо-сми вам грунт записав.
Але єк мні зєть чістує, то най би було, бо то чужя дитина, то за тото, шо-сми на грунт приймив, шо ми розум відобрало.
То за цу царинку маєш, діду, позавуш, а за цеє бурдей межи ребра,— каже.
Таки так, най мні піхає, най мні місит, толочит, то ані писну, бо то мій розум.
Я ночі не досиплєв, їсти не доїдав, аби лишень ’д хаті шо прискорбити. Тепер шо робиш, то не твоє, не маєш права.
За коновочьку маєш, діду, межи очі, аби-с знав, єк працу пропивати.
Повх межи очі, повх! Мовчи, старий, то тебе твій зєть так годує.
Таку маєш файну оборону, таку доньку файну.
Бий,— каже,— марнотратну, куди видиш, бий — я через него сорочічки не маю!
А бодай бих ті був малов на лавицу поклав, бодай бих ті був не сплодив.
Я тебе трошєю. Свою працу трошєю.
Ану-ко встань, Насте, з гробу та подивиси, єк твоя донька дьидю шінує!
Бий,— каже,— бий ліпше!
'Дід обертався на другий бік. Його голова розліталася, усі старі кісточки тріщали і розскакувалися, як спорохнаві- лі тріски, усі жили рвалися, уся стара сукровиця у землю витікала. Так йому здавалося. Очі хотіли злісно на хату подивитися, та не могли; тьма очі заступила. Хоч би всі хати в селі горіли, хоч би його діти у них пеклися, він не кинув би пальцем. То не його хата. Піт став на чолі виступати.
Але ти, старий, віджив своє, то машір із свої хати, не відривай унукам грінку від губи! Руш, старий, з хати, аді ноги зачьинают ти гнити; єкої неволі меш ждати?
Таже-с уже діждавси, на, маєш! Аді, курмей на шию та й авус, та й най буде окаяніє на все село.
Оце село хоть най озером стане!
Як село споганилоси, то най пропаде. Торбеям нашо села?
Твої ровесники вигибли, а ти чього дітем заважьиєш? Аді, Микитюків нема, Гелевичів нема, Красія убили, нікого нема. Тогди було інак, а тепер інак.
А бери ж, старий Чюрею, курмей на шию, най молода Чюрєтина наживаєси!
Таже ти лумаря не маєш, ти си в нічім не пишеш.
Твій зєть пишеси, а ти ні, бо-с такий мав розум.
Ех! Шо нажив-єс-си, що нанабував-єс-си! Тепер на псю матір.
Най повішеника ховає, най люди це місце обминают.
Такі грешні маєш діти!
Аєк, аєк, грешні, най повішеника відтинают, най ра- дуютси.
Ей, песета, песета, кобих так дужий!
Мой, бийте діда, єк гамана! Нате — бийте! Ліпше бийте!
Дід підвів мале, як грудочка сухої землі, лице, аби його діти били. Лице металося, гейби розсипалося, а сухі руки мо- цювали курмей. Увесь дід задрожав дознаки так, як старий підрубаний дуб, що має скотитися стрімголов у пропасть, аби там зігнити.
Він закинув курмей на шию і наперся вставати, але ноги не пускали. Ймився руками землі й застогнав не своїм голосом, підвівся і назад упав, відтак запер в собі дух, весь напружився і знов підвівся, і ще раз упав, і зараз підвівся, і пошкутильгав під лісничку. Під ту саму лісничку, що її був сам засадив і що перед вікнами розрослася, але лігма, бо на ній його покійничка арнарію сушила.
Ніч придавила землю, аби не корнєлася. Усе село вирівнялось, гей мочуло. Тьма усе позакривала: і низькі гуцульські хатки, і високу церкву, і голодних голаків, і маржинку, і... тіло старого Чюрея перед його хатою. Але лише до рання.
Гори попідпирали свої великі голови й лежали каменем, гейби боялись ночі, аби їх не задушила. Такі мокрі, як хмари, так поупрівали. Але їх ніхто не порунтає, бо важкі, бо на то їх земля сплодила, аби мир годували. Усі роти мають кождого дня погодувати, усю голоднечу наситити. Лиш дід Чюрей не роззявить до них більше рота, бо... такий мав розум!
РАЗ МАТИ РОДИЛА
Ба, ци не буде гріху, брачіку Луки’, шо ми скоромимоси оцев дурилицев?
Ей, коби нам лиш тілько гріху, брачіку Ю\ то би не було жури; за це бог простит!
Та тото я тому кажу, шо то ніби під церквов, на світім місци.
Пусте тобі, Юсипку, в голові! Таже то чоловік, віді, не з креміня, а вночи передрєгне ті наскрізь. Раз лучиласи дурничка, як сліпій курці дзерно, та й тото аби гріх, то єк би то було? Аді, зажий здоров!
Аби й ти здоров, бадічку Луки’!
Юсип приставив фляшку до уст, підніс враз з нею твар догори і з зажмуреними очима потягнув три рази.
Це за панцке здоровлє,— говорив він, обтираючись.
Якурат за панцке! За наше здоровлє; най пани п’ют самі за своє здоровлє. Це ми собі так, єк би заробили,— перечив Лукин.
Таки правду кажеш, Лукинку, про мене най їх і вихапає. Аді, дуріют у селі так, єк си дуріє: спровадили собі вчера музику з міста, та музика грає, а вони: шо п’ют, шо гуляют, а шо — най не кажу! Але, єк єкийс казав: дуріют, бо мают з-за чого дуріти, а на свіжім люхті то ше гірше йде їм дур до голови.
Та й тото їм панит, брачіку Ю’; генде наїхало було того здохлєча так, шо аж,— та й потому кожде так відтанови- лоси, хоть бричем брити.
Чіму би не панило, коли то у них файний футраш: самі м’єса, та кава, та гарбата, та гараки, та цукри, та шо душа забагає. То сумарі суменні! Аді, і оцес наколесник, шо на тій нужді їхав та й упав на каміне, то також сумар. Єк давав нам по тій шустці, то сми глипнув у ташку, а там аж кишить: самі сороківці.
На, маєш! Єкби не був сумар, то не дав би шустку задурно. Тота колісниця не дуже й важка, а до Манде- лининої хати таки недалічко.
Ей, не дуже вона важка, та й не дуже легка, видів-єс, шо то саме залізо: шпиці залізні, держик залізний, лиш на колесах зверхи шос таке, єк пампух. Прото мудрація!
Але най хоть раз гепнувси до каміння, аби знав, єк іти вночі на роздобенди,— тішився Лукин.
•— Я сам кажу, аби світивси тот камінь, де він за- шпотавси, були би-сми й не виділи дудочок.
То байка, бадіку Ю’, але тото, шо ме тємити, єк за чілідинами шниріти. Аді, чув-сми, єк тої неділі фаливси у коршмі, шо, каже, нема такої дівки в селі, аби їго не любила.
Ей, брє! Ану, дивиси, така погань! Коби хоть флетєв, то бих не казав, а тото волос уже цвите. Хтос то ше мені казав, шо видів оногди, єк він ранісько купавси, то, каже, на попереці сам струп та й струп.
Га! то кров у нім, Юсипку, так грає!
Ба, ди варе кров?
Очі видют, шо кров. Єкби го не пекло, то би не ліз у студену воду та й не літав би по селу.
Лукин устав із ношів, підніс трембіту, затрубив тричі, а Юсип крикнув хрипливим голосом три рази «бердо!». Голос трембіти зіллявся із журкотом Черемошу й шумом смеречини і розсипався по всьому селу: насамперед розстелився понад сонними лісами, відтак відбився об супротилежні скелі й відгомоном полетів дальше, дальше, аж на край села. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб і не вспів добігти на поконече села. Все ж таки почули його куни, що досі свобідно ігрались під церковною банею, почули його сови, що вигукували людям «на смерть» своє зловіще «угу», а тепер замовкли. А зачули його також на зарінку плотарі, що дрімали при ватрі і ждали на досвітню гать.
Не хирів би старий, але горлає! — обізвався один плотар, докидаючи трісок до ватри.
Але бо бігме! Він вартує церкву, а дома дес «когут» газдує! — додав керманич, що простягнувся на камінню, поправив у головах кожушину і обернувся на другий бік.
Одна хмара закрила вузенький небокрай і не давала церковним вартівникам подивитися докладно на годинник, що на ньому мерехтять золоті вказівки, блискучі зорі.
Юсип і Лукин обійшли навкруги церков, прокашлялися і посідали назад на ноші.
Темно-си, єк у розі, віді, буде дощ,— розпочав Юсип.
Про мене, най буде, шо хоче,— віднехотя відповів Лукин, наче невдоволений із сеї банальної теми, і хотів звернути бесіду на що інше. Він потряс міцно флящкою і наслухував, чи відозветься горівка в ній. Горівка відізвалася булькотом.
А чуй, Ю’, ше є гаразд цеї чемериці.
Та я вже, бадічку Лукинку, не дуже й лакім на шо. Іде публіка в голову, а я таки не тємлю, коли-сми її заживав. Нема з-за чого та й тому не кортит, най постит душа.
Та ніби і я не гину за нев, але єк бог дав, то най лютруєси в кишці, шкода, аби вивітрювала. Аби-с здоров, бадіку Ю’!
Най біг даст на пожиток, бадічку Луки’!
І Лукин потягнув раз, другий, третій та й подав Юсипові, котрий зробив те ж саме, тільки що закашлявся. Лукин відібрав фляшку в свої руки і хотів заткати її рубаним корком, але що корок упав .на землю, а у тьмі годі було його знайти, тож він заткав фляшку пальцем.
Тото, любчіку Юсипку, не з добра ти так кашляєш!
Та де з добра, брачіку Луки’?
Тебе, аді, гей збиткує твоя Марічка!
Шо ж дієти, Лукинку, коли-сми був дурний.
Я тобі це таки скажу, шо онь дурний. Хто таке видів так «когута» ’д хаті припускати?
Та неволя го припускає! Сам впелескавси та й хо- дит, уодно ходит, а в мене єка вже путеря. Сперти не зіпру, ой не зіпру, брачіку Лукинку!
Бо-с такий розумний! Ану, най би він до мене прийшов! Я би єго вперед запи-гавси: чого-с прийшов? А єкби він шос туда..., то бих колом гнав від хати. «Мой брє,— сказав бих,— у мене жінка газдиня, з шандарями не тримає»,— бігме, сказав бих.
Ей, брачіку, був один такий чєс, шо і я хотів ему так сказати. Єк-сми був тогід у зимі приповздився на роботі, та й прихожю нагрітися ’д хаті, а він за столом, та й моя коло него не вишкірюєси, не вишкірюєси — ні. А на столі, єк на храм, ей де, шо я кажу,— і на храм не найдеси так хоть би у найпершого газди: око горівки, кусак солонини, петльо- ваний хліб; усе приніс! Та лише я в хату, а він до мене: «Ти, мой, так вартуєш косцюл? Ти знаєш, шо я прийшов,— каже,— на контролю?» Та й мене за прошивку та й надвір. А надворі світа на крок не видко, так фужделит. Та так-сми си був тогди вбезсебив, шо трєсло мнов, гейби в пропасници. Але відтак міркую собі: «Най біда щезає в озірє та в шкрепітє!» То, зважєєш, Юсипку, тісарська дитина, муніцію має, одно-друге, загатит ті кольбов, та й не дихнеш навіть, або скує ті, та й гний на старість у гарешті. Чоловік, аді, мусит терпіти, хоть би не рад!
Бо він ше не трафив на свого! Я бих йому з-за ніхоть не терпів. Мой, я був у тісарськім воську, а там не такі голови, єк це, самі -єднорали, та фебрі, та капітани, але ніхто мні пальцем не кинув. Тому так рєд не йде; шо не вілно, то раз не вілно, а шо вілно, то раз вілно, а чужу газдиню відбирати, то цалком не вілно. Мой, до газдині є газда! Аби-с був сліпий або кривий, аби-с таки прем гиб, то ти голова в хаті. Чуєш, Ю’, твій верьх у хаті!
Тото ані слова, шо без газди хата пуста, але шо ж дієти, єк панич до чілідини липне? Дурний я мав розум,
шо-сми го послухав та й узєв її на свою голову. Най би була сивіла. Але єк зачєли мні раїти та раїти, то-сми здурів був, так єк си дуріє. А найдужше таки він сам: «Сватай,— каже,— Демєнову Маріку, то дужя дівка, обхаїт тебе та й хлопця». Абих був знав, шо таке буде, то бих був не женивси, доки віку-житя мого. Добре то казала мені, єк умирала, моя перша покійничка:«Не жениси,— каже,— Юсипку, бо
заситиш себе та й Іванка. Хлопец підросте, та невістка ті обкутає!» Так-таки сталоси на її слові, дав би їй біг царство небесне! Пропав я, та й Іванко пропав.
З Юсипових грудей вийшов тяжкий голос зітхання, так, як зі спорохнілого дерева вихоплюється наверх крихка дерев’яна мука, коли його вертить гострий залізний сверник. Лукин розсердився на товаришеву чорну долю і показав своє пересердя тим, що випручав праву руку наперед так, як випручається її до грізьби. Але в руці відозвалася горівка і своїм болькотом пригадалася його пам’яті та й зацитькала на хвильку його обурення. Він не відповів нічого, тілько без приговорювання приложив фляшку до уст, «покропив горло» і подав товаришеві. Юсип зробив те саме вже без принуки. Відтак розмістилися оба вигідніше на ношах. Лукин присунувся ближче до товариша, обняв його лівою рукою поза шию і тим способом об’явив своє «співчуття» його недолі. Юсипові гадки впинилися коло його Марічки і жандарма; він почув себе дуже нещасливим і пониженим, і тому закипів у ньому гнів супротив «панича». Досі тлів у ньому той сам гнів, але на самому дні старечого, приголомшеного серця. Наверх не виходив ніколи. Тепер розпалив його горівчаний огонь і «добре серце» товариша. Розгарячений і розчулений Юсип і собі обняв Лукина поза шию і приговорював сердешно:
За тото, шо маєш м’єке сердце, Лукинку, то так ті навижу, як рідного брата. Та й за то ті ше люблю, шо стоїш за правдов, та й ше за тото, шо не стоїш нікому в броду.
Брачіку Юсипку,— заговорив на те Лукин, що досі потакував головою підхлібній бесіді.— Аді, хоть мні медом масти» хоть дегтем чорни, а хоть мні бери та на шкамутки порубай, то єк кажу, шо ми ті жєль, то жєль. А єк ті вижу, шо-с почорнів, єк божа земля, то у мні аж тьохкає. Мой брє, та ми служимо сьвітій церкві та й за шо служимо? Піп бере роківшину, дек бере, паламар бере, а ми шо? За тоту десєтку, шо громада дає, та цілий рік божий ока не стули?
Лишім тото, брачіку Луки’, ше, віді, є на небі йкийс бог, бігме, є, там дістанемо ліпшу плату,— перервав Юсип.
Я кажу це протів того,— говорив дальше Лукин,— шо, аді, тебе «когут» сушит; живцем поклав би ті в землю, єкби міг. Він фасує леник, то тому йому обрік грає, а ти шо? А тісарська каса на тото на него не несе, аби він тобі газдиню відбирав. То такої не йде, брачіку Юсипку, ні! Єк у хаті пекло, то єке тото житє?
Ой нема житя, душко Лукинку, лиш мука та й мука! — застогнав Юсип.
Ци гадаєш, Юсипку, шо я не знаю твій болєк? Аді, сидимо тут, а я таки за «когута» думаю, бо мні болит за тобов серце.
Аби-с прожив, бадічку Лукинку, шо-с не подуфалий, шо мні жєлуєш. Аби ті бог так ласков небеснов пожєлував,— процідив жалісно Юсип і рівночасно обіймив Лукина й другою рукою і голосно з ним поцілувався в уста.
Коли б їх так побачив який незнайомий бадіка, то змалював би собі у своїй гуцульській уяві двох мерців, що урвалися з тамтого світа і голубляться на ношах під церквою, доки треті кури не запіють.
Аби-с прожив, Юсипку!
Аби-с прожив, Лукинку! — бажали собі без упину зворушені бадіки і випорожнювали до дна фляшку.
Де’! дєдю, гив! чуєте, дє’? — озвався нараз під церковною хвірткою хлоп’ячий тремтячий голос.
Ци то мені причуваєси, ци то твій Іванко кличе? — питав Лукин товариша, перериваючи сердешну розмову.
Юсип став надслухувати і нарешті пізнав голос свойого синка та й підійшов до хвіртки.
То ти, Іванку?
Я, дєдику.
А ти чого тепер?
Бо панич у хаті.
Ну, та шо панич?
Таже вігнав мене.
Єк-то вігнав?
Казав, шо кольбов заріже.
—■ А мачуха нічо?
Мачуха чинилася, шо спит.
А він давно прийшов?
Зараз-таки, єк ви пішли на варту.
'— А ти де був тілький чєс?
У хоромах за полібічком.
Та шо він робит?
Він спав, а тепер убираєси, вже, віді, лагодитси йти ’д вам на контролю, та тіму я прибіг дати вам знати. Сокотіт- си, дєдику, не спіт, аби кольбов не джюгнув.
Ей, іди гет, дурнєчку; коби він лиш суди прийшов, -то я йому джюгну. Братіку Лукинку, слухай-ста, ми йому покажемо.
Таки так, шо покажемо, най знає, почому лікоть табаки. То каже хлопец, що вже прийшов? — питав подалеку Лукин.
Ше сночі прийшов, а тепер лагодитси ’д нам на контролю!
Дєдику, я тікаю ’д хаті, аби мні тут не захопив. Не спіт, сокотітси, дєдику,— просив Іванко на відхіднім.
Але Юсипові не в голові тепер хлоп’ячі просьби. Він, що все мовчки тулив у собі гнів супротив «панича», що ніколи не поважився би був чим-небудь зобидити якого-небудь «пана», сипле тепер грізьбами та прокляттями на свого наставника, контрольора.
Най іде, коби прийшов, буде мені крепір та й йому крепір. Мой, раз мати родила, раз траба гинути! — викрикував він у розпалі.
Лукин утихомирився, коли зачув, що «панич» лагодиться на контролю; він сховав фляшку у дзьобню, взяв трембіту у руки і лише півголосом притакував товаришеві.
Розпалений Юсип не завважав товаришевого ляку і невгавно викрикував що раз, то дужче, що раз, то голосніше. Покірний і услужний панам Черемош, що вліті гуляють по ньому на тяжких дарабах, біситься так само, коли у слоту наллється у нього багато мутної води.
«Фів! фів! фів!» — запищала жандармська трубочка під хвірткою, а слідом за тим гукнув здоровецький голос:
Варта!
Лукин задрожав і потверезів зовсім; скоріше метнувся, притулив трембіту до уст і відозвався нею, але не заглушив Юсипового крику.
Цо там такі галас? — гостро озвався голос.
Лукин не знав спершу, що відповісти; він підійшов під хвіртку і, перепуджений, став не дуже голосно говорити:
То, проше чесного панича та й вахміщя, аді, єкос так, шо-о-о...
Юсип не дав йому доцідити сю відповідь, бо звернувся до жандарма із своєю бесідою:
Вже прийшов-єс, уже? Чого-с прийшов? Різати мні хочеш? На, заріж мні, на-а-а! — І Юсип луснув рукою в паркан.
Отвурж мі фуртке! — гримнув люто жандарм..
Лукин витягнув кілок з клямки, відкинув підпору, і хвіртка відчинилася. Жандарм переступив умить її перелаз, прискочив до Юсипа, замахнувся і луснув його в лице.
Юсип повалився на землю, а жандарм зараз прискочив до Лукина.
То, проше ясного паничя та й вахміщя, то Юсип, аді, трохи при фантазії, а я в тім нічо не сьвідім, бігме нічо, абих так жив, шо нічо! — випрошувався він коштом товариша.
Лайдакі! Ви так вартуєте косцюл?
Проше паничя, гунцвот моє ім’є, єк я в тім шо сьвідім, я пазю служби! — покірненько оправдувався Лукин.
Юсип піднявся і знов упав на землю, а відтак знов піднявся, зібгався в каблук, прискочив до жандарма, вхопив напрасно за кабат, потряс ним і заревів нелюдським голосом:
Раз мні мать родила!
Той його голос клубком вирвався з грудей, неначе фльонт, що його силоміць витиснув із рушниці підпалений порох. Його виперла жовч мужицького серця, що довгий час у ньому збиралася, аж нарешті розпалилася і тріснула.
Мо-о-ой! Раз мати родила! — повторяв безнастанно Юсип і ціпко держався жандармського кабата.
Ю’! а ти здурів, ци шо тобі таке? Таже то панич! — боязко і соромно уговкував Лукин.
Жандармські ланцюжки дзоркнули і, вмить впилися в Юсипові руки.
Мурго! мільч! Лукаш, по вуйта, до гміни, нєх пшийдзє натихмяст! Рушай до гміни зе мнов, ти, стари злодзєю! —■ сипав жандарм свої розкази, як пекучі іскри.
Хвіртка ще раз скрипнула і випустила Лукина, жандарма і скованого Юсипа.
Ранісько став продувати гірський eifep і розігнав хмари в безвісті. Рум’яне сонічко вихопилося на вершок гори та й скочило у Черемошеві плеса. Так воно купається, так вимивається, що рум’янці на його круглому лиці переходять у ярке сяєво.
На дзвіниці розгойдалися дзвони і скликають людей на недільну відправу. Ідуть бадіки на молебні та й вихвалюють погоду. Одні вихвалюють її, а другі кривдуються, що вона якраз на неділю випала, а не на робітний день.
Близенько перед церквою коло громадської канцелярії зупиняються всі та й прилучуються до гурту, що зібрався довкола скованого простоволосого Юсипа. Випитують один другого, що воно таке сталося, а як побачать жандарма, що
сів собі на лавочці, спустив чако на очі і ніби дрімає, то всі мовкнуть. Вони догадуються якогось злочину, що його допустився Юсип, і кліпають допитливо один на одного та й покивують головами.
Юсип понуро дивиться на землю і від часу до часу утирає скованими руками кров з лиця, що набризкала сеї ночі межи стінами громадської канцелярії.
Дивітси, люди, покаяніє та й аби-сте дітям своїм заказували підносити руку на пана вахміщя. Дивітси, шінуй- те пана вахміщя, аби-сте котрий не попацили таке, єк Юсип. Майте розум, панове газди, не подуфальтеси, не лихословте, бо за пана вахміщя гостра кара. Аді, Юсип заштрик тепер у біду, та й не знати, ци вийде з припону! — заговорив війт до гурту, показуючи рукою на Юсипа.
Здурів чоловік на старість, здурів! — чути було голоси між гуртом.
Жандарм підніс з очей чако, роздивився по гурті і усміхнувся. То був усміх вдоволення із-за того, що Юсипів «злочин» учинив корисне для нього враження на бадіках. Він же ж умисне задержав Юсипа коло громадського уряду, щоб люди оглядали його і відстрашувалися прикладом.
Ци то до тебе приступило шо, Юсипку, ци ті розум відобрало? — питав один бадіка з гурту.
Це знашно, брачіки, шо він не при розумі,— додав другий.
Таки нічо інше, лиш підплитник уліз у него та й решта,— прикинув третій.
А дивіт, єк обмінився на твари, та й, віді, й бесіду , відобрало,— притакував дехто.
Мой, Ю’, ану, скажи, кого тепер видиш?
Ану, перехрестиси, Юсипку!
Ану, віговори очєнаш, то зараз ті лекше стане.
Обсипаний тими питаннями й радами, Юсип повів жалібно
очима по зібраному гурті, зітхнув тяжко, простягнув навперед себе заковані руки й заговорив:
Любчіки-газди! Раз мні мати на світ породила, раз траба гинути!
По сих словах виступив по його кровавім лиці піт, а ноги стали трястися. Він захитався, начеб мав падати на землю, але жандарм прискочив, сіпнув його за плече і гострим поглядом вказав йому дорогу до міста:
Три кроки напшуд, рушай, псяюха!
А коли жандарм попровадив уже Юсипа долів дорогою, тоді Лукин «по правді» розповідав бадікам цілу пригоду.
Так, аби здуріти, то він, брачіки, не здурів, але тото сеї ночі лучиласи дурничка, та й було си, зважєєте, трішки при фантазії. А цес когутєк дес переночував у него та й над зорями прийшов ід нам на контролю. Ну, та й знаєте, єке тото: кождий був би за газдиню лихий. А у Юсипа мека голова, бо за цеї жінки цалком зів’єв. Та єк таки учув, що когутєк прийшов, та й до него: «Мой, раз мать родила!» — та й ймив за мантлю та лиш потермусав та й, аді, по всему...
Еге-е-е! То такої пішло, Лукинку? — загули зацікавлені бадіки з усмішкою на устах.
Такої, брачіки, такої!
СВЯТИЙ НИКОЛАЙ У ГАРТІ
П-с-с-ст! уже йде!
Куда?
До нас!
Де?
П-с-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі. Васи’! Скоч ше на під.
Чого?
Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!
Вже привалив.
То скинь кожушину, бо возме...
Ні, я втечу.
Неня сховала опинку?
Сховала!
А єма єк?
Попелом притрусив, не заздрит...
Де’!
Шо?
Дайте ше свій капелюх мені.
На, тікай!
За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору в’язку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч.
Дома Курило Сівчук?
Тиша...
Курило Сівчук дома? — грімкіше крикнула фігурка.
Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої,— відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна, латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип’ятнували на ньому грубими буквами: мужик.
Я дома, проше ласки божої та й... — повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз.
Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? — сердито спитала фігурка.
Та єк же ні? Я дома, проше ласки...
Будемо тебе забирати за податок...
Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя.
Худобу маєш?
Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми.
Що маєш рухомого?
Хороми!? Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чемний панчіку!
Брешеш! Присяжний! Ходім досередини.
Або ж я спираю ласкавого пана?
Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже були отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зігнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю в’язкою надворі і прилагоджував посторонки на новий пакунок.
Де ж твої річи?.— питав невдоволений екзекутор.
Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штири стіні та й... Самі здорові видите, бог би вам дав панованє!
Я нічого не виджу.
Га! нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт!
То твоя жона?
То, проше ласки пана, жінка.
Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, поступила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі.
Нічьо нема, файний та добрий панчіку, без опиночки ходжу.
Таки нема нічьо, хоч гинь,— додав Сівчук.
Де ж ви спите?
Шінуючи чесну голову панцку, та й сьвіті образи, та й нас, ірщених, ми спимо на земли, а діти на лавици.
На чім спите?
Таки на земли.
А подушки де?
Га! Подушок даст біг, на кулаці спимо.
Брешеш!
То, шьо очі видют, то є; я не спираю шукати.
Екзекутор перейшовся скорим ходом по хаті і стукнув
палицею в один, другий і третій кут. Він бачив, що йому нема що звідси взяти: під передньою стіною довша дошка на трьох стовпцях — то лавиця; під примежньою стіною коротша дошка на двох стовпцях — то «стіл», насередині хати яма на ватру, присипана попелом,— то піч. Бачив се добре, але з привички «шукав». По хвилинці зупинив він свій погляд на стіні, що під нею стояв «стіл». Там висів’образ. Тло його чорне, закурене, тільки темно-жовтаві пасмужки нагадували лице, голову і ясність над головою якогось святого. Одні лишень рами, що, видко, вийшли з-під майстер- ського гуцульського долота, додавали йому поваги і приманювали око. Сівчук узрів, що «пан» вдивляється в образ, і почіхався в голову.
То якісь кавал балвана*,— пробуркотів сам до себе екзекутор.
Ні, проше пана, то не Палагна, то сьвітий Николай.
Але рами ладні.
То ше мій прадід їх різьбив. .
Звідки ти маєш той образ?
То таки, проше пана, з діда-прадіда.
. — Присяжний! Здойми той образ!
Та єк же це, панчіку? Спадайте на рани божі, лишіт сьвітого,— просив Курило.
Спадайте на рани божі, пишний та файний пане здекуторю, комісарику наш любий,— голосила Курилиха.
Присяжний не ждав, зняв хутко образ і виніс надвір. Тільки порох закурився, і павутинням обведений просто- кутник лишився на тому місці, де стояв образ.
Та єк же без образа у хаті, проше ясного пана? — падькався Курило.
Не осоружте нам хату, комісарю чесний,— заводила Курилиха.
Шкода гаданя! Ще й хата піде на ліцитацію, як ‘ не заплатиш податку, я права не скасую,— гримнув пан екзекутор і вийшов надвір.
Присяжні! До Гриця Саїна!
Пішли...
То якийсь шмат ідола (польськ.).— Ред.
Надворі вже добре вечоріло, коли Курилиха Сівчучка з маленькою донькою Анничкою розкопувала серед хати яму і видобувала з неї «начінє»: два глиняні горшки, п’ять дерев’яних ложок, стільки ж червонявих мисочок і кулешін- ник. Юрко відвалив камінь з пригнилої тертиці на даху і витягав із задненого поду одежину та подавав Василькові і ГТетрикові, що бігцем заносили її в хату.
Вже все, Васильку? — питав батько синка, котрому подавав постоли з онучами.
Все, дєдику! Ваш сардак та й сорочка, ненин киптар, опинка та сорочка, наші кожушинки та й сорочічки, обі веріт- ці, вузлик муки, бербеничка з огірками, Анниччина фустка та й ваші, аді, постоли.
Йди ж, принеси води на кулешу, а я напрєчу дров з ГІетриком.
Добре, дєдику!
Тоді, як багач Приймак видоїв своїх шість овець і ніс у дійниці скором до хати, сиділи його сусіди Сівчуки за «столом» та й доїдали гарячу кулешу і мисочку огірків, а серед хати дотлівало в ямі вугля.
Нене, я піду спати, прокажіт очєнаш,— просила мала Анничка, що, накормившися, дрімала при «столі».
Вклєкни, синку, та й склади ручки.
Анничка клякнула, зложила ручки і піднесла свої оченята ’д горі, в те саме місце, де стояв досі образ. Там була гола стіна. Вона повела оченятами по всіх стінах, а образа не найшла. Допитливим поглядом дивилася вона нені в очі, а відтак проговорила жалісно:
Ненько! Де сьвітий Николай?
Василько й Петрик глянули на стіну й собі заголосили:
Дєдику, ненько, де сьвітий Николай?
Важко вчинилося Курилові; він споглядав на жінку, а жінка споглядала мовчки на нього. Зітхнули тяжко і відповіли дітям обоє разом:
■— Сьвітий Николай у гарті!
Взєв здекутор?
Аєкже, небожєта: сьвітий Николай у гарті!
ХІБА ДАРУЙМО ВОДУ!
Тому, що добра була покійничка, справив Тодосій Кузь- мак обід за ненину душу в четвер, умисне у скоромний день. Прийшли самі газди. Не пилувалися додому, харчували, то молилися, то згадували небіжку добрими словами, то знов харчували і говорили отченаші, так аж поза полуденок. Саме тепер вийшли на толічку, поставали та балакають, але вже не про небіжку; голосно балакають, відай, і сердито. Може, й посідають собі тут на смерекових бервенах, а може, й ні. В неділю сходяться вони тут звичайно і сідають та й так балакають. Сьогодні були на обіді, то так, як би неділя, ввесь день піде. Ні, таки й не збираються сідати, вимахують руками і щораз голосніше переговорюються. Чогось таки сердиті...
А то, бігме, окаяніє: терєй робітника з хати, купуй таблиці та рисаки, плати штроф та й ще води не пий,— ремствував Ілаш Бокатій.
А я вам шо казав, ек ше лишень зачєли були класти оту гамарню, остатна би їм з нев година! — приповідав сердито Штефан Приськів.— Га-а? Я не казав: не даймо грунт, най собі на вулици кладут школу? Ну, а тепер єка клопоція? Обігнатиси гляба! Лишень штроф, та й штроф, та й штроф.
Ше єкий штроф! — доповів хтось з гурту, що притакував бесіді розлючених бадіків.
Таки послідну сорочку з тебе здерут, єк не заплатиш! — кричав Ілаш.
Содухи з тебе віженут! — перебив Штефан Приськів.— От май ген там мій Андрійко, а тото дитина, знаєте, куме їла’, ледви від землі відросло...
То таки приземок,— перехопив гурт.
Ну, то видите; оногди я витісую собі сворині, а та примха, звичєйно, єк дитина, де не посади, там віросте, вхопила мені з-під руки вісний ніж та й ану майструвати. Я через чєс обзираюси: нема ножа та й дитини нема. Агій, гадаю собі, єке мале, а єке спритішне. Йду поза обірник, а воно сидит скулене коло довбні, ніж — на землі, а саме вам таке на тва- ри, єк чісанне полотно. «Мой, хло’, шо тобі таке?» — кажу,— а воно нічо. Я глип, а в него сорочічка кровавіська. «А це відки кров?» — кажу,— а воно нічо, лиш бліде та й бліде. Хап я його за руку, а на руці вам плесо: кров, та й кров, та й сама кров. Рахую пальці, а пальців на руці п’єть без одного.
Порубалоси! — підкинув Ілаш.
Най си преч каже, порубалоси! — повторив гурт і покивав головами.
Таки при самій долоні єк би відмірив, бо то, вважєєте, ніж гострий, а в дитини кість єка? Шахнув раз, та й палец відлетів..
Аєкже, то єк храбуст, крий боже лишень від прички.
А я собі міркую: бити біду ци не бити? І одно жєль, і друге не добре, бо то, вважєєте, так, єк своє тіло. Беру я та й ніби сварю, а сам собі думаю: слава господеви, не буде з тебе ні шкілник, ні жовнір!
Добра причка лучиласи, хоть би й мому Філипови така! — сказав Ілаш.
їй, най бог криє, бадіку Ілаше, вас від усєкої прички та й усіх нас, ірщених! — протестував руками приземкуватий Юрко Бросюк.— Аби так був відтєв собі руку, та й годуй каліку на цале житє?
Одні з гурту притакували Юркові, а другі — невгавно слухали бадіки Штефана, що оповідав дальше:
Спер я губков дитині кров, відшукав у терміттю палец та й несу його до профецирки, най дивитси. «Я прийшов,— кажу,— замендувати вам, пані профецирко, шо мій Андрійко вже до школи не ме ходити». А вона каже: «Єкі ви, чоловіче, дивні, та то ліпше, єк ваша дитина буде знати лумара. Тепер скрізь треба письма, а у воську шо буде робити ваш Андрійко?» — «Ні,— кажу,— мій Андрійко не піде до воська».— «Або ви знаєте, ци не піде?» — «Знаю»,— кажу.
Тут усміхнувся Штефан Приськів таким усміхом, що малює на лиці вдоволене із самого себе.
Бодай вас, бадіко, неволя втєла, єкі ви смішні! — про- жартував дехто.
«Таки знаю,— кажу та й витігаю з дзьобні Андрійків палец.— А дивіт!» А вона глипнула та й засторопіла. Поблідла та й ані дихне...
Ей, бадю, зуміласи? — здивувався Ілаш.
«А тепер,— кажу,— знаю ци не знаю?»
Штефанове лице роз’яснілося дужче від усміху, а права
рука піднеслася вгору, начеб також дожидала вдоволяючої відповіді на завдане питання. На лицях згуртованих бадіків промайнув теж легкий сміх.
«їдіт гет, чоловіче»,— каже вона мені крізь силу. Так омпно їй стало. Кинув я їй палец, пішов ’д хаті та й нічо день, нічо другий, і тиждень нічо. Аж позазчера сиджу собі в хаті та кручу воловід, а то рип, входит здекуційник. «Плати,— каже,— за хлопця штроф, або забираємо!»
Ей, падочку, а то брє, погана душа подала на штроф! — сердито відгукнувся Ілаш враз із гуртом.
«Тьфу на таке,— кажу,— таже мій Андрійко відрубав собі палец».— «То ніц,— каже,— най собі про мене ногов пише,— платіт!» Я вже вбезсебивси та й кажу: «То єк тото, школа вже старша від воська?» — «Старша ци не старша, платіт»,— каже. Беру я та й платю, аби не зафантували.
То не є одлук права; наш найєсніший тато не дав таке право,— з цілою певністю доказував обурений Ілаш. На його чолі уставилися зморшки в простих лініях. То не такі зморшки, що хвилево виступають на погідному рівному чолі пана, коли він сердиться на свого слугу за невдатну услугу, а такі собі прості своєрідні зморшки мужицького чола. Ізпересердя вони не раз уставляються простими лініями, але не щезають ніколи.
Мой, безпалкого й до воська не воз'ьме, не то до школи! — крикнув Семен Дранчук.
Лиш глипне, махне руков та й: «Пашов,— каже,— кулешу їсти!» —додав Гриць Климів.
То не по правді, куме Штефа’!
То драча, куме їла’!
Драча! драча! — відгукнулись бадіки.
Дехто затиснув кулак і мовби намірявся ударити спільників тої «драчі», дехто сплеснув в долоні і заломлював руки. А Ілаш лютував дальше:
Або то по правді, що в моїй керници води нема, відколи в школі викопали керницу? Сегодне йде моя Палагна за- чєрати, а то сухо, єк на приділку. Міркуйте собі, люди!..
Та то й у мене також вода дес пропала! — крикнув Ілаш.
І в мене, і в мене нема води, і в мене! — повторяли бадіки.
А хто ж закрав нам воду, єк не школа? Доки там не було керкиці, то вода скрізь була. А то собачі бештифранти примістили єкус зелізну каблуку, шо лиш посіпай, та й уже чюрит вода із усіх жил.
Школа закрала нам воду! — гукнув Ілаш.
Школа закрала нам воду...
Мой, бадіки, а ми цему терпітимемо? Бог дав воду для всіх, не лиш для школи. Засипмо керницу коло школи, за цесе права не буде!
Таки так, шо не буде! — загув гурт,— Ходім засипмо, та й уже. Най п’є кров із-за нігтів. А то, бадю, навіть воду нам украли, мой брє, воду нам украли!..
Насамперед вихопився з гурту один бадіка. Підійшов люто пару ступнів, пристанув, оглянувся, чи не йдуть за ним інші, і, гейби на зазив, викликував голосно: «Мой брє, воду нам украли!» За ним намірився другий, третій, четвертий і повторяли те ж саме, оглядаючися на інших. Нарешті рушили всі із толоки і попрямували до школи.
Заким ще сонце пішло на відпочинок, зупинилося на одному гірському шпилю, так як зупиняється на порозі мати, коли при відході в далеку сторону прощається із своїми діточками. Його золоте проміння •— то світляні ниточки, що придаються на низанки для мрій палкої надії. На них нанизують свої мрії старі й молоді, багаті і вбогі, пани й мужики. Кожному бажається іншої речі, тим і мрії у всіх неоднакові. І сонячне проміння грає усякими красками, що незамітно зливаються в одно чудове сяєво. А мужикові мрії чорні; що ж, йому всюди діється кривда, тому й не видко їх між іншими. Багацькі та панські закривають їх собою. Люди ж знають звичайно тільки ясні, золоті мрії. Золотими красками надії любувалася молода учителька, що недавно спровадилася до сего села, в котрому «шкільна керниця закрала людям воду». Вона з повним ентузіазмом почувала гірку долю народу. Працювати, невгавно працювати для його добра і вчинити його щасливішим,— то була її мета, її ідея. А мрії? Мрії стелилися золотим промінням над тим самим рідним народом, але народом, що двигнувся завдяки її праці із тьми тьменної. Вони так і сяють перед нею і ще дужче загрівають своїм теплом її ідею. І не притахають вони, а могли притахнути. Темнота, яку розігнати вона бажала, могла пригасити їх. Але вона знала свій народ і не попадала в розпуку, коли зустрінулася з його темнотою. її вважають люди на селі своїм ворогом, але то промине. «Все те із-за незрячости»,— думала собі. Не раз доводилося їй відчути наслідки тої незрячості: от недавно приносив Ілаш відтятий палець свого сина як документ на увільнення від школи,— і вона зомліла була тоді. А Семен Дранчук жадав від неї волосся із голови на підкурення сина, що мовбито перелякався її в школі,— але то марниця. Щезне темнота, а тоді опиниться вона в ясній країні радощів. Тільки праці, праці!
І вона працювала...
Сьогодня вона веселіша, ніж звичайно. Діти щебечуть на її питання, як молоденькі пташенята в лузі. Радіють діти, і вона собі радіє. А сонце прощається із високого шпиля; зараз зайде і завтра вернеться, бо так мусить.
Наука скінчилася, діти помолилися, але не квапляться домів, як кождого дня. Ніби шапок шукають, ніби пані учительці ще щось сказати хотять на відхіднім.
Прошу пані,— промовив несміло Філипко Бокатій,— нам тут так добре, що і йти не хочеться!
Дуже красненько, дорогі діточки!
Пані дуже добрі,— проговорили всі разом.
Прошу пані,— говорив дальше несміливим голосом Філипко,— прошу пані, чи я буду попом?
Будеш, синку, лише слухай мене так дальше,— відповіла з усміхом учителька.
Філипко почервонів, кинувся цілувати руки учительки і вийшов, а за ним те ж саме робили і його товариші.
Учителька станула при вікні і споглядала радісно за дітворою. Перед нею виступили її мрії, що стелилися на сонячнім промінню, але їх перервали на хвилину невиразні, хоть голосні крики надходячої громади.
Засипмо, таки засипмо, права не буде, наш найесніший тато...— кричали бадіки один навперед одного.
Учителька не чула слів, чула тільки голоси; їй здавалося, що се батьки ідуть звідкись-то підохочені. Так не раз бувало.
Дітвора побігла назустріч крикливим бадікам. Звісно, діти цікаві. Але крики притихли, бадіки звільнили хід.
Дєдику,— лебедів Філипко, пригортаючися до Ілаша Бокатія,— мені казала пані, що я буду попом!
Дєдю, дєдику, вам прийшов фірлідунок, стоїт так, шо Штефан Приськів має термін на п’єтницу, від завтра за дві неділі,— розповідав безпалкий Андрійко.
Дє’, дєдю, завтра прийдут до нас пані, казали, шо при- несут ліки нашій Настуньці,— щебетав маленький Петрик Бросюків.
Дє’, дє’, де’, дє’...— загомоніли діти, що урадувалися зустрічі своїх батьків і ділилися з ними своїми радощами.— Наша пані така добра!..
А батьки? Вони стали, як не ті. Позирали то на дітей, то на себе, то спльовували, то чіхалися поза уха. Самі не знали, що робити; вони засоромилися.
Учителька, побачивши їх так супокійними, жалувала, що перед хвилиною в думці посуджувала їх, буцімто вони підохочені. Жалувала і веселішала.
Це, куме Штефа’, то... то... хіба... даруймо,— відізвавсь по хвилі замаруджений Ілаш.
Та я также так міркую, куме їла’.
Аєкже, аєк, бігме, даруймо! — говорив Юрко Бросюк.
Таки так, шо хіба даруймо воду! — озвалися прочі.
І без прощання з собою стали скоріше розходитися з
дітьми, кождий у свій бік, та й кланялися низенько учительці, що стояла при вікні і дальше снувала свої мрії.
«ГРУШКА»
Літній вечір спускався сивим соколом додолу, прохолоджував зрошених потом бадіків, приголомшував співи захриплих пастухів, зацитькував крикливі ліси, клонив до землі трави і повагом накривав крильми село, гей мале гніздечко.
Верхами качався звільна глухий шум, як сумна одностайна мужицька співанка, притулювався до журкоту потоків і стелився на Черемошевій срібній постелі. Червона луна горіла на окрайках неба і припалювала крильця зірницям, що пустували і забагали гратися з нею кидки.
Запашний, легонький подув ночі повівав від хати до хати і крадьки гасив мужицькі каганці.
Але у Ілаша таки світилося світло. Тремтіло й утікало вікном із хати та й падало березовим жовтим листячком на подвір’я. А мужицькі тіні його толочили.
Навперед хати сидів на ослоні згорблений майстер, поковтував бардою і збивав деревище.
Чотири лодві та й доста!
Як поламаний патик, стояв коло майстра трембітар з довгою трембітою і трембітав сумними голосами, а від часу до часу приповідав:
«Ой, посходютси діти неньку виріжьити! —
А куди ти ідеш, ненько? — будут голосити.
Ой, добру-сте, небожєта, неньку мали, та коби-сте були дозирали. Та й гіркий сьвіт тобі, Гнатку, буде, шо вигибают добрі люде. Багачі ті не приймут, не будут говорити: «Віді, ти голоден, Гнатку, на-ко тобі теплої кулешки. Віді, тобі ноги позапухали, на-ко тобі постільці чоловічі. Віді, тото сьвітце велике, на-ко тобі масельця на голову».
Віді, казала покійничька, я умру — будеш мені за тото файно трембітати, село скликати.
Але багачі на поріг мні не пустють, псами затровлют: «Шуруй, голаку, шуруй, громацкий торбею!»
Газдівські собаки будилися, і скомліли, і вили, а вівці на сусідніх царинках блеїли. ..
А двері не запиралися.
На лавиці під образами лежало тіло. Кінець голів розп’яття межи двома свічками розливало німий сум над Ілашкою.
Як біль, біла, спочивала по чорних муках.
Замкнені очі удолину потали, гейби перед гранею поховалися. Отік дві глибокі кирниці, спекою спалені. По жовтій тварі смерть супокій розсівала.
В печі ватра горіла, жінки обід на похорон варили, свічки сукали.
Сивий Ілаш запікав мовчки залізо і помагав майстрові деревище хрестиками карбувати. Легіні і дівчата сходилися на «грушку». Уклякали коло тіла, відшептували молитви, а потому борзо смуток скидали і в хоромах гралися жмурка та лопатки. Трембітар ставав коло одвірка і накидувався їм із своєю хрипливою командиркою:
Туго сплітайте скруцак, дівчєта, тугенько! А на стільчик най сідає Маріка Демєнова, ану, хутко! А ти, Васильку, причікни на коліна, лице Марічці у приділок клади та й угадуй, котра піде за мене, за Гнатка вонє- чого.
Челядь сміялася придушеним сміхом.
Не смійтеси, бо подавитеси, а ви господарскі діти.
Ей, уступиси, Гнатку, цеся грушка не длі тебе, було давно женитися.
Ей-га! голова мні заболіла за дівками, що не повід- даютси.
Возми собі фартушянку, ми тебе не хочемо, ти старий, та й босий, та й голий.
Коли ж бо я навкірки з-межи вас котрус возму, аби хавтури їла, Гнатка шінувала. Будете видіти, шо ця грушка покаже. Лиш не жєлуйте Василька, лиш по плечях луп, луп, аби тємив цесу грушку, бо Ілашка добра була, Гнатовп хлібця давала. Мой, хло’, гупайте, таже-сте дужі, таже-сте йкас па- рубія! Дужше, ше дужше, отак, отак, по-циганцки, ей-га! Гі-гі-гі! Василина піде за Федя, Гафія піде за Леся, Калина за Михяла, Одокія за Гната. Ото буде колачі хрупати, ото буде мені прошивки вишивати. Гі-гі-гі!
Доньки із служби надходили, руки і ноги нені цілували, як зазулі, голосили.
Чіму до нас, ненько, не заговорите, чіму на нас не поди- витеси, наші мозілі не позавиваєте? А в котру онь доріжку, ненько, вибираєтеси, відків вас визирати маємо?
Ненько наша солоденька, чічко наша пишна, жєлобо люба!
Котрі ж то віночьки на голову ви нам клали, котри- ми-то переміточками ви нас накривали? Йкими онь словами ви до нас приговорите, йкими слозами заплачете над нами? А йке ваше личько тихоньке, йкі ваши ручьки сухонькі! На шосте си, ненько, грижіли чорними днями, нашо-сте си годували синими синцями?
Жалібні голоси хвилювали гребенистими хвилями по хаті і пропадали без відповіді. Майстер скінчив свою роботу і харчував коло стола. Сам себе частував порцією.
Ілаш сидів із заложеними руками і дивився навперед себе понуро та безнадійно, як по грабежі. Куми нагадували йому всі похоронні треби, а він потакував їм похнюпленою головою.
А газди донькам говорили:
Не плачте, небожєта, бо не підведете нені!
Ви хоть сироти, то межи людьми закинетеси, але старий саняку шо зробит? •— умішався майстер.
Тепер поплачете, а потім лишите старого голого, єк палец, так, єк мене мої лишили. Я таки так кажу, шо старі най би разом умирали, най би друге не лишєлоси на поруга- ніє. Але шо з того, коли пан біг своє знає. А ви у такім чєсі не протинайте дьидеві, що синцями годував неню, бо тото не файно. За це вас ніхто не пофалит, ой ні, хоть-сте сироти, хоть-сте бідні-студені. Ци ж не так, брачіку їла’?
Жінки не притакували майстрові, лиш за сиротами мовчки уступалися, а Ілаш підніс скривлене лице і виливав свій жаль, як гать крізь прірву.
Ви, любєтка, не пиліт мого серця, бо я вже спилений. Єк-сми свою газдиню поклав на лавицу, то моя мірка перевершена, більше ані писнути не сьмію. Але я вам скажу, аби-сте мні не судили. Ніби тото ми в гараздах тілький чєс крірвали, нібито було коли гідне слово до себе заговорити? Таже-сте виділи, шо лиш травица показаласи, то їй я вже не дома, люцку маржинку в полонині сокочу, а покійница пушками запрідала, діти кутала! Я. принесу восени той грейцір ’д хаті, а то ек слина, не гарен оплатитиси. Йди оброблюй жи- довію цілу зиму,— ніч ті відведе, ніч приведе. А шо твоя газдиня їла, не питайси, єк твої діти ходют, не дивиси. Лиш дивиси, аби-с дес тої браги лигнув, аби ті очі заступило.
Та й аби до?»іа зойкувати, неню й нас збиткувати,— додала найстарша донька, сльози обтираючи.
Ану, заткайси, небого, дьидя правду кажут,— зганьбив її майстер.
Газди й газдині зацитькували її також, а Ілаш обернувся ід покійничці й крізь плач боронився:
Ану-ко, встань, газдине моя гідна, ану, підведиси! Скажи-ко хоть одно словечко, бо я не гарен сам обігнатиси. Хоть би-с людям розповіла, шо-сми марнотратця, п’єнюга остатний, я не заперечю. Най твоє слово у платину ховаю, най си ще раз каю. Таже-с, зазулько, тількі роки перед людьми мовчєла, у рукави плакала, дітем дорогу стелила. А єк твій газда осьвіті не знавси, то була паторочь, твоє житє короталоси, але осуди не було. А я каївси, зарікавси, на коліна перед тобов припадав бих, просив бих ті був, аби-с у мені кости помісила. Бо ци ти коли угорнуласи, єк люцкі газдині, ци ти коли ночі діспала? Ой ні!
Бо-с газдиня була, бо-с талану пантрувала, у цій ку- думанці вік свій коротала. А тепер мні покидаєш, абих твій слід цулував, абих донькам заважєв. Ей, коби-с учюла, єк мні судют словами, єк перед людьми порют ножями.
Не бійтеси, небожєта, мені недалекі гони, я вам хати не залежу. Завтра неню собі вирідите, а з неділі, чій, і я піду, чій біг си змилує, возме гріх з хати. Скажіт, шо не так!
Скажіт, доньки ци діти!
Скажіт ви, люди!
Скажи, газдине моя годна, най знают, скажи, душко!
Ілаша схопив той старечий, рідкий плач, що раз у життю
звалює мужика, як грім деревину, а довкола ляк, сум і вогонь розмітує.
Усі за покотом плакали. Челядь перервала «грушку», в хоромах і коло одвірків сльози рукавами обтирала. Чорні стіни здригалися, луску жалю з себе скидали. Плачі напер- хали зів’ялими чічками на Ілашку, а смерть їх на сивім волоссі довкруг тварі укладала, терновий вінок сплітала. Гейби під важким бервеном у землю потавала пишна, та годна, та гречна газдиня робітна.
Надворі село спало, лиш трембітар з усієї сили повістував сумну вість, а, припочиваючи, повторяв, усміхнений, цікаву, веселу новину: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так випало на Ілашчиній грушці, так сповнитиси має».
ЗЛОДІЯ ЗЛОВИЛИ
По відорщах умер йому дьидя, відтак за дьидем не забарилася неня, а відтак забрали жиди усю відумерщину. Сім неділь без одної ходить уже малий Юра Приймаків «льон- том», і ніхто його не питає, чи їв він, чи спав, чи має сорочечку. Ніхто ані раз!
Бліде личко пожовкло, як віск; на ньому вирізалися по обох боках кісточки, а очі потали в голову і позакисали. Лишень кучма нечесаного волосся, буйніше виросла і накрила чоло й цілу потилицю, а сама не накрита. Також передні зуби попідростали йому замість тих, що повипадали ще за дьиді. Та що ж! Горішня губа не завтякає їх накрити, тому кривиться йому на вулиці дітвора і прозиває його «вишкіреним».
Ще за дьиді пас він козу дома, пас межами та поточинами, але не ціле літо, лише доти, доки жиди козу назад не відобрали. Тоді йому було святе життя, він пастушив. І тепер ще ходить з батіжком: пужівно вирубав з ліщини, а батіг пересукав собі з курмея, що загубив його чийсь кінь запутаний на толоці. З того ж самого курмея усукав він теж мотузок до підперізання.
То так іде він вулицею та й батіжком: тріс, тріс! А як теє уздрить котрий газда, то насмішкується з нього згірдливо:
А ти, мой, хло’, пси пасеш?
Юра схиляє тоді лице вдолину, батіжок ховає назад плечей, каже газді гречно «славайсу» і борзенько з ним розминається. А потому знов далі: тріс, тріс!
Так дуже любить пастушити.
Однак ніхто не хоче взяти його за пастушка. Прийшла була з другого села тітка, що служить там у єгомостя, та й завела його до багача Кречуна, чи не взяв би до маржини.
Не потрібую я такого вулишника, най би ше мені потєг шо від хати та злезентирував, та й шукай вітра в полі. Я свої достатки сам собі обкутаю, а то пустий зафеленок,— гримнув Кречун на Юрову тітку. А Юра напудився та й утік з подвір’я, ще заким багач виговорив своє.
Щезни та пропади від мене, паскудо, лиш сором ми робиш! — прощалася з Юрою тітка, вертаючи на свою службу.
І Юра мірить дальше громадські вулиці.
Найде де садовину, в лісі афину або ожину, то лиш про- ликне та й уже нема. А змилується хто та дасть грінку хліба, то він не зараз її візьме. А як бере, то видиться йому, що світ на нього паде.
Простибі, вуєчку, вуйночко, я не голоден,— каже, а сам очима їсть.
Такий іще соромливий.
Як ідеться попри царинку багача Кречуна, то понад пото- чину попри саме вориння зайдеться ід Решетаревій царинці, відтак ід Фенчуковій, а відтак під гору Клотічку. На Кло- тічці то такі щороку родять афини, що хоч сядь та їж. Юра заходив туди довгий час на полуденок, але тепер вони вже відродили. Тепер іде він ще останній раз, щоби зізнати, чи не показалися під самим вершком.
Сонце, що лише пополуднувало, і взялося йти в дальшу дорогу, та й так гріє мир божий, що поти збивають. Стара Кречуниха пустила на царинці теля ід корові, аби корова молоко припустила. Сама вона причікнула з другого боку та й поволеньки відбирає теляті з писка один дійок по другім. А теля так ссе, ссе, та підштуркує вим’я, та далі ссе. А крізь вориння Юра призирається, приязно призирається. Скоро теля запхає голову під саме вим’я, то і він свою голову вихиляє наперед крізь вориння, а скоро Кречуниха ударить теля по писку і воно відсуне голову набік, то і він висуває свою голову з-поміж вориння назад.
То так йому оскомина на зубах робилася.
Коли відтак Кречуниха ймила теля за хвіст і за вуха та й так затягнула до ялівника, тоді встав Юра з-під вориння і став іти дальше навперед себе.
Іде помаленьку і батіжком не витріскує ані раз. Не раз навіть на купину зашпотається, мовби не бачив світа серед білої днини. По мотузку, що спав з черева на клуби, можна пізнати, що то голод заступав йому очі.
А в поточині вода журчить та мечеться з каменя на камінь. Йому пригадалося, як дьидя з роботи приніс був раз із Бессарабії рибу, таку солону, таку добру. Неня зварила була її з цибулею і дала йому таку букату, як на два пальці. Тоді вивів він був козу над поточину пасти, їв рибу та й раз по раз пив із поточини воду так, що аж багачка Кречуниха йому завидувала, коли прийшла до поточини з коновками.
Ти, мой, де був на храму, що так жльокаеш воду? — питала вона тоді зі злості.
Сю солодку згадку перервав йому мотузок, що наважився поверх клубів спасти на землю. Він перев’язав його коротше і нога за ногою прийшов уже саме перед Фенчукову царинку. А на царинці корова: му-у-у! — та й просто ’д ньому. Корові привиділося, мабуть, що то Фенчучка йде її доїти та й несе пашу, бо то якраз час до видою, а маржинка свій час знає.
Юра зупинився і сперся на вориння. Спершу похнюпив голову вдолину, гейби над чим роздумував, а відтак запхав пальці в уста і жмякає їх та й дивиться на корову, дуже жалібно дивиться.
Корова стала що раз, то ближче підходити до нього, нарешті приблизилася зовсім, витягнула писок, притулила до його руки, гейби обнюхувала, а опісля взялася лизати його руки, лице, волосся.
Юрі вчинилося ще солодше, як тоді, коли його небіжка неня проти сонця обіськала. То першіий раз по нениній смерті зазнає він таких солодощів, такого тепла. Сиротою зустрічався він тільки з холодом та глумом. От уже третій день не мав нічого у роті; коли б іще стільки, то передня шкірка на череві прилипне до поперека. З вдячності став він гладити корову по її коров’ячому чолі і приговорювати: «Міцька моя, маленька моя!» Відтак переліз через вориння, умикав жменю трави і подав корові. Корова їла. Він дивився, як вона їсть, і тут йому пригадався його голод, пригадалося Кречунове теля, що так смачно ссало свою маму, і знов пригадалися усі солодощі, що їх зазнав за дьиді та нені. І він забув, де він, прикляк корові до вим’я, пригорнув дійки до своїх засохлих уст і ссав один за другим, ссав без тями. А корова стоїть та й румегає. Вона рада, що у свій час молока збудеться і вим’я полекшіє.
Але стара Фенчучка не забуває ряду в газдівстві, бо вона вже двадцять рік і один газдинею. Вона' бере в одну руку в’язочку паші, а в другу дійницю та й іде на царинку ід білуні. Іде та й роздумує, чи лишити сегоднішнє молоко на сметанку, чи понести до Берчихи та й сире продати, аби впрятати грошиків на свічку ід богородиці. Вона ж церковна сестриця. Приходить ід корові, стає, дивиться та й своїм очам не вірить. І пашу, і дійницю пустила з рук, так розлютилася.
Ссав би-с кров, та би-с ссав! — крикнула вона насамперед так само, як кричить на бичка-ласійка, як сей без її призволу добереться до маминих дійок. Слідом за тим прискочила до Юри, що клячів і ссав без пам’яті, вхопила за волосся та й перевернула горілиць назад.
То ти, котюго? Та ти онь мені молоко меш красти? Злодюго! Ти до корови вже берешси, рабувати мене хочеш, рабувати, рабувати? — зойкала вона на все горло та й гупала Юру, куди виділа: по тварі, по ногах, по череві. Відтак узяла за кучму, піднесла у повітря та й гевкнула ним назад до землі. Корова тим часом уступилася із давнього місця, підійшла до полишеної в’язки паші та й спокійно собі заїдала. Фен- чучці се додавало ще більше злості. Вона взяла вдруге Юру за чупер та й знов піднесла. Юра тепер начеб зі сну пробудився. Досі він не тямив, що з ним діється, Фенчучка його гупала, а він ні відізвався, ні ворухнувся. Тепер пізнав він заслинену твар Фенчучки, пізнав і став плакати й випрошуватися так само, як би відпрошувався, коли б його хто нато- ропом без причини став обкладати штовханцями.
Нічого не буду, вуйночко, не буду, золота вуйночко, любко-вуйночко, не бу-у-у-ду.
Фенчучка не слухала його; вона лишила й корову, й дійницю і вела за чупер Юру ’д хаті та все кляла:
Повішенику дідьчий, ти мене рабуєш, рабуєш, мой, злодюго, рабуєш!
Старий Фенчук зачув з хати жінчин крик, вибіг ід воротам і гукнув:
Мой, Насте, мо\ а шо там таке?
Таже, аді, ми в хаті, а цес злодюга нас на пні обкрадає! — відповідала верескливо Фенчучка. ,
Ей, де ж би? Та де-с го найшла?
Таже, аді, приссавси до корови, єк кліщ, та й гет виссав молоко.
На се жіноче пояснення плюнув Фенчук у долоні, відтворив скоро лісу, побіг, як хлопець, напротив жінки, хапнув за руку Юру та й по лиці: повх, то відси, то відти. І Юра по хвилинці голосніше заголосив і покірніше став випрошуватися:
Любчику, вуєчку, не буду, ніколи не буду, поки жити буду!..
Мо-о-о-ой! Я злодія умію вчити! — грозив старий, ведучи його за вухо навперед хати.
А Фенчучка не переставала зойкувати:
Гей, люди добрі, люди добрі, серед білої днини краде, з-перед очий краде!
То так голосно вона кричала, що всі сусіди стали збігатися, як на який дивогляд.
Фенчук ще раз потряс Юрою, заскреготав зубами і ще раз погрозив:
Мой! Я тебе раз навчу! Насте! а йди-ко принеси ножиці з хати.
Настя ще розповідала уривками сусідам, як вона ймила «злодія», а відтак аж пішла по ножиці і все кляла, зойку- вала.
Обстричи злодія, обстричи! — кричали сусіди, що догадалися, нащо Фенчук сказав жінці винести ножиці.
Юрі поллялись сльози цюрком; він запищав не своїми голосами. Він знав, що головних злодіїв стрижуть у селі, знав, що то великий сором, і тому не стямився від плачу.
Але Фенчучка винесла ножиці і подала старому. Сусіди вмить ухопили його за руки і ціпко тримали, а Фенчук стриг Юрову гичку при самім тілі, ще коротше, як стрижеться вівці навесні.
То такий зойк звівся, як його стригли, гейби в горшку пражилося. Ті, що його тримають, кленуть усіма клятьбами, якими звичайно кленеться злодія; Настя ще голосніше клене, Юра лише час до часу йойкає захрипливим, сплаканим голосом. А ті, що не мали іншої роботи, ходять по вулиці і повістують на допити з верхів бадікам цілу подію. Вони кладуть коло рота обі долоні і кричать:
Злодія ймили-сми!
Юру Приймакового!
Ага, того вишкіреного!
ЛІК
Привіз-сми, проше пана дохторя, Митра Пасемкового, бо хоче від нас утікати.
Я не знаю жадного Митра, що він за один?
Таже тот Митро, шо у вашого тестя при трачці робит, то шос му сталоси, шо аді на пни в’єне.
Але що він за один, чи має чим заплатити?
Ну, таже кажу вам, шо у вашого тестя, у Майорка, аді, робит, то не біривливий.
Я не знаю його, де квіток від пана?
Квіток? Казав тесть, шо навідаєси до вас у єрмарок та й вам скаже. То, віді, йде до рахунку, там буде у книжках стоєти, та й, аді, мене знаєте, я Прокіп Сенчук. Тесть має п’єтку їму виплатити, а поки ви не посмотрите, то не хоче. Я сам один фіст маю та й привіз-сми без грейціря. Казав тесть, шо поповнит, або я знаю?
Лікар поклав палець на чоло, як би щось пригадував собі, вийняв книжечку й хутко написав щось до неї і, пилую- чися в хату, сказав віднехотя завести хорого до покою.
Єк увести, то введу. Христінин ше й сам затерлигає.
Прокіп узяв одною рукою за дишель, а другою за узду і, накликуючи «ци», запровадив фіру під сам паркан у закуток докторського подвір’я, щоби прохожим не заваджати. Відтак роззубелав шкапу, затикав батіг коло передньої люшні, витягнув пласток рудої багни з «сідзеня», підстелив вері- точку і поклав перед шкапою, що хрипливо зарзала і дякувала господареві за їдло.
Ану, кумочку Ми’, будемо помалічко вставати,— приговорював він, вертаючися до воза.
Межи драбинами піднеслося із в’язки брудної мерви сухе, воскове лице сивавого зробленого гуцула, що досі лежав горілиць, прикритий веріткою аж по шию, і мутними, глибокими очима дивився навперед себе. Мовчки підвівся сам і, ймившися руками за підложену кумову шию, зсунувся на землю так, гей полінце сухого дерева. Кум узяв його попід пахи і пойаленьки запровадив до докторського покою та й пригадував йому, аби пана поцілував у руку і аби говорив укладко. Лікар увійшов і сквапно став обзирати хорого.
Скільки літ маєш, бадю,?
Мені вже, проше чесного дохторя, мені вже йде ід
ПИЛИПІВЦІ.
Як застарий ти є, питаюся.\
Старий? Ой старий, проше пана, та й не старий. Аді, перед чєсом постарів-сми си. Генде Никифір Грипинюків ше одного волоска не має сивого, то мій ровесник. Уповідала покійна неня, шо разом до виводу ходили, ой разом, та й шо з того?
Тьфу, та щоб ти не знав, скільки літ маєш?
Таже, аді, кажу, Никифір Грипинюків мені ровесник, проше пана, аєк, ровесник.
Ет, дурне то є. Маєш діти?
Біг дав, та й біг узєв. Найшлося було тройко, та й, аді, так єк віником замів. Насамперед пішла Афійка, але ми за нев так не банно, єк за Петриком та й Васильком. Вже величенькі утекли, ой утекли, проше пана дохторя. Помору не було ні на людей, ні на маржинку, а мої хлопці марне пішли. Була би тепер підпора, ше йка підпора!
Отже, діти не жиють?
Хоть би так наші вороги, проше пана, жили. Ей, де жиют! Коби жили, гай-гай!
А на яку слабість умерли?
Таки лиш шос зайшло таке, шо покотом одно за другим, одно за другим.
Ти називаєшся Дмитро Олійник, га?
Аєк, Митро Пасемків з осіка, пишеси Олійник.
Гм, чекай, ага, твої діти повмирали на сухоти?
. — А, то сухі були покійнєтка, нема шо казати, сухі, єк сухариді. Ну, T9 шо ж дієти, біг дав, біг узєв. Ой ослаб-сми, проше пана, ослаб. Аді, таке мні шос нагабило, шо гину так, єк си гине. Коло серця мні скіпає та й єк іду, то так, отік би ми ноги на приколень присилив. Нема духу, нема путері, проше чесного пана, за грейцір нема.
Тото буде так, проше пана, шо кум, віді, порушивси при трачці, бо то є усілякі ковбки, один лекший, шо двох- трьох возме, а другий такий, що й десєтьох йго не підойме,— набилював Прокіп лікареві.
Не говоріть дурне,— перерізав йому доктор, беручи хворого за руку.
Або ж я знаю, проше пана,— омпив собі Прокіп,— я не ворожка, кажу лишень протів того, шо цес чоловік уже не від сегодни коло ковбків. Аді, ріку загатив би ними, кілько їх надвигав та нарізав. А тепер прийшов чєс, та й говорилоси, а ви, ясний панчіку, найліпше тото будете знати.
Дмитро потакував головою кумовій бесіді, але лікар не слухав її, тільки сказав скинути сорочку і зачав обпукувати хворого.
То, проше пана, не найдете серця. То серце, єк полот- нєнка, гет збіглоси в мені, крови ніц нема.
Дихай!
Бадьо роззявив уста і хотів глибоко віддихнути, але закашлявся.
Ще раз!
Знов закашлявся.
ГІомало, ще раз!
Груди сопіли.
Доста. Твоя слабість тяжка, розумієш?
Розумію, прсше чесного дохторя. .
•— Мусиш дуже шануватися, розумієш?
Розумію, аек.
Мусиш багато молока пити, розумієш?
Розумію.
То головна річ, розумієш?
Розумію.
Запишу тобі лік. У аптеці дадуть тобі на сей квіток порошки, а ти возьмеш шклянку води і даш ложку порошків до неї, заколотиш і вип’єш кождого ранку раз. То буде таке, як молоко, розумієш?
Та чіму бих не розумів,, проше ясного пана, таже то, віді, був чєс, не в одного газди робилоси, не від одної корови молоко пилоси.
А тепер прийшов такий чєс, шоби пити молоко від аптики,— дорозумівався і собі Прокіп.
Таке, як молоко, розумно? — повторяв ще раз доктор для певності.
Таже аєк молоко, світило би си, панчіку пишний та любий,— притакнули оба бадіки, намагаючися переконати лікаря, що розуміють.
А може би, панцка ласка змилувалися, може би, тоту п’єтку йкос вібрати від тестя,— просив покірним голосом Дмитро.
П’ятка вже зарахована, я не є ніякий хлопський слуга. Ідіть собі здорові.
Аби й ви здорові, панчіку чесний та добрий.
Вийшовши поволеньки надвір, Прокіп висаджував хворого на фіру та й бурмотів злісно.
Аби ему остатна година була, аби біг дав, шоби він сам тим молоком наїдавси. Це, віді, раз мой погана душя! Христінин у губу не має шо взєти, а він єго до аптики за молоком посилає. Бери, давай пару левів на аптику, бо .ті розпи- рают, бо наломом їх маєш. Там тобі молоко вифасуют!
Хворий бадьо потакував очима кумові, але не пускав з руки докторського квітка.
Може, там, брачіку, стоїт, шо мені Майорко має п’єтку дати.
Аєк, най не кажу, шо стоїт,— сердився Прокіп і, вирвавши кумові з руки картку, потолочив її ногами.
Люди у місті рівнялися в ході із Прокоповим возом і допитувалися, що доктор раяв слабому та й чи буде вихід, чи не буде. Прокіп махав рукою і, нарікаючи, розповідав, як вони у доктора погостили.
Дмитро нахилював голову ід драбинам і дивився, як люди зумівалися, як і собі руками махали. Йому здавалося, що тоті людські руки на той світ його стручують, у деревище кладуть. Але люди поміркували теє і наближувалися ’д нему та й обсипували його своїми радами, своїми ліками.
Дєковать вам, газди та й газдині, буду пробувати,
може, поможе,— збував їх відповіддю, у котру сам не вірив. Та й думав, роздумував, звідкиби то взятигрошейнасвій
похорон. Шукав гадками якоготеплого місця,абидонього
притулитися хоть послідній раз у життю. Та гадки меркли, як у студеній мраці, а він ковтав головою то в одну, то в другу драбину скриплячого, дрантивого воза.
А як їхали попри цминтар, то Дмитро гейби зі сну пробудився і показував сухою рукоюна могили.
Брачіку Про’, аді, де мійлік!
Усіх нас туди повиносют, пляцу є доста,— потверджував Прокіп і дальше то кляв, то припрошував шкапу, аби їх скоріше везла домів, аби цілого дня не стратив.
БАБИН ХІД
Вперлася ногами в землю, а обома руками держиться телеграфічного стовпа та й головою додолу бовтає.
Така, гей хрущик, маленька, як грудочка глини під тичкою, як маціцька каблучка межи стовпом а землею. Вітер звіяв би її полегоньки і, як стеблом, перекидав би по дорозі, якби його гори не спирали.
Баба відкашлюється.
Гейби довгу гадюку з грудей виперти мала, гейби буря з неї на світ виривалася — дух запирала.
Стовп гуде жалібно, як би жалував бабу, як би приговорював до неї, аби не подавалася.
Дрібні крапельки осіннього дощу граються на бабиних плечах, начеб хотіли її з-під стовпа у пропасть змити.
Але вона не дається.
Йдуть дорогою бадіки з міста та й минають її, бо то «сто- ронцкі» люди.
Ця, брачіки, вже до магазину,— кажуть вони до себе і махають головами над бабиною старістю.
Та вона їх не бачить, бесіди їх не чує. Кришку синього лиця до стовпа, як до подушки, притулює, віддихується.
Аби цесі стовпи сьвітилиси! — стогне і обіймає ціпкіше стовп, як мала дитина дьидеву шию.
Тб-сми слаба, а тб-сми ув’єла!
Якби не боялася ночі, то не уступила б ся з місця, бо не бірує.
Най її ще раз так спір возьме, най упаде на дорозі, то не збірує встати. Але най ніч за очі вхопить, най фіра над’їде, най собака навернеться, то й пощіку з баби не буде.
Так вона надумується, чи має йти дальше, чи ще припочивати. Та руки від студеного дощу деревіють, ноги затерпають.
Прийдеси на дорозі вмерти,— тремтить вона, як трепе- товий жовтий листочок.
Надходять знайомі бадіки і пізнають бабу.
Йди-ко, бабко, з нами, не чіпи під слупом!
Ой, де ж я, газдики, з вами іду, коли-сми не годна!
Таже видко си, шо не годна, але ходи, бо ніч ті зайде, та й шо меш робити?
Баба береться йти з бадіками. Здається, що всі кісточки з неї розсипаються, як ногами ступає.
Дай вам боже здоровлєчко, шо не лишьиєте мні серед дороги, шо-сте такі добрі!
Та де би ми тебе, бабко, лишили, таже ти, віді, йкас газдиня була!
Шо з того, бадічки, шо була, коли мні тепер мій син збиткує, за пометінє має?
Най такого сина грім заб’є, шо неню не шінуе.
Аді, йкос ані грім не вбиває, ані нічо ’го не береси, а бог згори дивитси. А я до натаря ходила, ци би не скасував тот тастамент по покійничькови.
А де ж тобі, бабо, тілький світ самій ходити, де ж тобі своєв головою на старість бити?
Не годна-сми, любєтка, бігме-сми, не годна.
Руки на груди склала і присягалася, що не годна.
Бадіки забували крок з бабою держати і вихоплювалися
наперед, живо розмовляючи.
Ви, газдики, через мене не блавучьте, лиш таки йдіт борше, бо на вас домівка жде,— гречно пригадує баба.
Бадіки перечать тому, але таки забувають за бабу і лишають її позаду.
Яз вами не збірую, газдики, ой не збірую.
Та газди не чують її жалів, бо відійшли геть наперед і крикливо виговорюють на захланного її сина та й клятьбами бесіду переплітають.
А баба перебігає їх очима та й шукає другого стовпа, аби при ньому другим наторопом відкашлятися.
Гондечки стоїт, такий моцний, такий високий!
Але далеченько відсунувси, ой далеченько!
Віді, не зайду ’д нему, віді, не збірую.
Гори, гейби горбаті старці, сидять рядом над глибокою долиною і потоками спльовують осінню, тяжку вогкість та й лякають бабу.
Потоки біжать нестримно стрімголов додолу, вижолоблюють гірські кременисті груди та й підстругують дорогу, що на худих гірських ребрах звисає враз з бабою, отік парубоцький пояс на старечім череві.
Ледь-ледь вітер повіє, ледь-ледь вода камінці постручує, то й слід загине по бабі та й по бабинім ході.
ЗВЕДЕНИЦЯ Прокуратна копила має!
Кіски хусткою накриває, у долонях лице мочить, гей підвалена птаха, боїться.
Зведениця копила несе!
Лісом іде. Трава горить, куди ступає. Дубина валиться, земля її стрясає. Сонце паде.
А на гіллі зазуля кує.
Ой не куй, зазулько, не куй, ке милиси! Йик перейшла- сми на панцкий хліб, то я вже не дівка, не сьмію ті надслухати. Шо ті маю гулити, шо ті буду трудити?
Дала-с мені, душко, віночьок, шо ми груди ссе. Аді, йкий файний віночьок! Ліси дивуютси, шо такий віночьок маю!
А буду в село входити, а люди на мене ззиратиси будут. Будут за мнов у пальці свистати, будут спирати та гійкати.
Та й будут питатиси у мене: «Ти де, небого, такий віночьок собі купила, де такі чічки назбирала?»
А я їм буду уповідати: «Була-сми у такого пана, що такий город має!»
Або буду їм щьире казати: «Пан звйизав мені руки серед ночі, та й...»
Або ні: буду від людей утікати.
Вітер шумить, сором до села наносить, зведениці дорогу стелить. Хмари скликає.
На гіллі зазуля кує...
Таку пишну долю мені вікувала-с, таку делікатну! Гру- дий тримаєси, плекати го маю. На ввес вік!
Буде мні флетівня здибати, буде си питати: «На котрім тото данци така парубія грешна, шо ті затичку дала?»
— А я їм буду казати: «Аби-сте си тогди поженили, йик я дівков буду! Шо-сте мні обминали, шо-сте віна шукали». За того їм так скажу...
Але не скажу, лиш буду кльисти усіми кльитьбами. Шо з села дівку пустили, шо такі годні.
А йик не буду кльисти, то буду просити: «Не бійтеси, ледіники, встиду вам не зроблю, на данец си не важу».
А дівчьитам буду наказувати: «Сокотітси мене, сестрички, бо-сми на перехід добра».
A-а, а-а-а!
Моя дити-на!
Копил бексає на все горло, бо розпусний, не має дьиді, аби сокирою загрозив, зубами заскреготав.
A-а, а-а, а!
Гори землі не тримаються, увесь світ гойдається, в колисці колишеться.
Ку-ку! Ку-ку! Хе!
Моє копиле!
На коліна упаду, буду з дьидем, з ненев вітатиси.
А ненька буде собі сивий волос вимикати, буде раду- ватиси: «Ото-сми си потіхи діждала, ото раз внучьку маю!»
А я буду розповідати: «Казала-с мені, ненько, абих пана слухала, абих си мештерьила! А я його слухала і вдень і вночьи».
А дьидик ме кричьити: «Абих ті не видів, не ввакайси в хату!»
А я буду йому руки цулувати: «Я, дьидику, тілько винна, що-сми на симбрилю у місто пішла, шо-сми служила та й вас годувала. А йик сми-си доробила, то мні пан відправив. То я до вас прийшла у гості».
А потому ненька за кіски мене буде тримати, а дьидик буде за ніжки внучьку брати та й ме мні бити, душі надслухати.
А я буду проситиси.
А потому піду собі глібокого плеса шукати.
Та й буде по всему...
ОСНОВИНИ
Така погідна днина, що поліг на царинках у очах схне. Край Довбушевого звору, на маленькій трикутній поляночді, не заяці скублять траву, а стара Семениха кладе хату. Поверх десять ковбків різної величини лежать розкинені попри саму гущавину. Тому, що вони в неладі розкинені, значно, що лише на короткий час. Із них будуть незабаром крокви, платви, кізли і сволоки. На дах піде в’язка старих драниць, що стоять окремо, приперті до корча.
Середина полянки вирівняна, мов тік, а сира глина із вирівняного місця розсипалася суміш із камінням долів аж по сам камеральний окіп. Тут має стояти Семенишина нова хата. Чотири підкотини вже закопані і вже двигають на собі підвалини, що їх майстер Никифір обтесав, а на краях поробив їм'замки, тільки ще не позакладав одні в другі і не збив кілками.
Серед зазначеного під хату місця стоїть на прикільнях накритий скатертю стіл із чотирьох старих опівків, котрі майстер призначив на стелину. Довкола стола йдуть тертиці, що краще виглядають, чим лавиці у найпершого багача. їх роздобула Семениха на двері до нової хати. З того боку, де прийдуть колись у новій хаті образи, стоїть під столом цебрик з водою; на столі три бохонці чорного хліба один на другім, а побіч гуска солі, фляшка з таким, як вода, напитком і груба лойова свічка.
Скрізь на полянці біліються тріски із обструганого матеріалу. На підвалинах сидить вигідно, мов на конях-верхів- цях, гурток бадіків, старих і молодих. Усі вони живо з собою розмовляють про будову хати. Одні пригадують собі, як вони свої хатки ставляли, як матеріал роздобували і як за- тривкі їх хатки. Другі, що не знають, скільки воно стоїть труду класти нову хату, бо мешкають на дідизнині, звертають свою увагу на Семенишину розпочату будівлю і на матеріал. Дехто відмірює кроками просторінь, що її займили підвалини, і укладає наперед будучий вигляд хижі. Дехто підходить ід стежці і виглядає когось-то, бо прикладає руку на чоло, вибалушує очі і перебігає зором усю довгу, просту, як лінія, стежку, що її на приказ фервальтера прорубали люди за двадцяте поліно.
А шо, не видко, не йде? — питаються декотрі з-проміж бадіків.
Видит ми си, шо то він справивси суди з Олійникової царинки, бо шос під пахов, отік савтиря,— відповідає визираючий бадіка.
Реєнтий завше тєгне ноги за собов, єк бервена,— прожартував дехто.
Бо хавтури залізли йому в ноги; най би я так бла- вучив, то бих дранки на собі не мав,— злобно прикинув хтось із гурту.
Інколи прилучається до бесіди і майстер Никифір, що розперезаний обтісує грубі кілки на підвалини.
Недалечко під корчем ліщини горить ватра і смажить почорніле листя на ліщині. На грані розміщені горшки-варін- ники. Той, що з голубцями, то сипить; той, що з начинкою, то пищить-піворить і від часу до часу із самого дна викидає пару. А свекляний борщ кипить та й вихоплюється з-під покришки і ллється на грань, начеб посвячувався за решту й хотів загасити пекучий жар вугля.
Семениха сидить на скорчених під себе ногах і прикладає до ватри трісок і пантрує, аби горшки не позбігали, бо то її праця у них вариться. Масть — то у неї найдорожча річ; аж із міста принесла, бо в селі не б’ють олію. Але коло неї пораються ще інші челядини, її кумки та приязні кревняч- ки. Вони сучуть із воску свічки та й розводять при тім таку займаючу бесіду, що Семениха не годна втерпіти, аби не заговорилася. Тоді забуває вона заколотити олій, і він пригорає до дна глиняної ринки та й заносить пригаром. Декотрий бадіка витягає із дзьобні люльку, витрясає з неї «мачку», пе- режмакує її в устах, накладає знов у люльку і підходить до ватри за вугликом. Кумки, що сучуть з клоччя гноти і обліплюють їх притопленим, м’яким воском, не зволяють бадіці переходити попід гноти.
Хочеш, душко, піти землю гризти? — говорять вони поважно.
Бадіка пригадує собі, що воно попід свічки не годиться переходити, бо янгели за те сердяться, і обминає розставлене мотуззя та й заходить ід ватрі із другого боку. Але якраз із того боку лихий приступ, бо туди продув заносить дим просто йому в очі. Він «відводить» дим руками в іншу сторону, напівжартом говорячи: «Туди баба діти водила, туди!» Семениха вибирає найкращий, жаркий вуглик і подає на долоні бадіці. Так «грешно» поводиться тільки газдиня супротив гостей. Вона ж під осінь, чей біг дасть, буде газдинею в своїй хатці. Сьогодня в неї вже основини нової хижі на пустому, дикому клину, на поконєччю села, край Довбушевого звору.
Надходить дяк із псалтирею. Всі вітаються з ним сердечно і облесно і не дорікають йому в очі за те, що припізнився. Семениха дякує йому красно, що прийшов, ке гордувався, та й веде його за «стіл» на перше місце.
Тут буде моя голова лежєти, єк біг дасть, шо вмру в своїй хатці, тут най тепер голова сідає,— припрошує вона його гостинно.
Дяк кладе псалтирю на стіл, скидає з себе байбарак і капелюх та й роззуває чоботи. Бадіки приглядаються його капелюхові з коротенькими крисами і чоботям з довгими халявами та й угадують один навперед другого, що воно могло би коштувати. То все дістав дяк «в дарунку» від панотця за те, що обходить добре коні-брикарі.
Семениха присуває цебрик з-під стола ближче ід дякові, кладе на стіл новіський глинячок з водою і з приліпленою свічкою. Кумки приносять більше свічок, приліплюють їх до берегів цебрика, до хліба, до солі на столі, а котрі величенькі, то тицькають їх у руки бадікам і собі по одній лишають.
Бадіки поважніють і тихомиряться. Майстер Никифір уриває роботу, уперізується і теж бере свічечку в руки.
Дяк хреститься, запалює свічку і хрестить нею воду в цебрику і в глинячку, а відтак сідає на лавицю і кладе босі ноги в цебрик. Семениха засвітила свічку від дякової і передає вогонь усім гостям. Світла горять блідим полум’ям, а вітрець виколисує їх на всі боки. Бадіки заслонюють їх долонями перед вітром.
Семенишко, аби-с держєла свічку скоса та й аби уся скапаласи,— поучає старий сивий бадьо Федір.
Та й аби-сте гніт не сікали, бо він, щез би, буде раду- ватиси й кавалічкам,— поправляє Никифір.
Дяк отвирає псалтирю й читає більше за пам’яті: «Блажен мужик, іже не йде на сьвіт нечєстий і на путо грішне не стане і на сідало губителів не сєде...»
Семениха приклякає, хреститься і б’є поклони із свічечкою в руці. За нею уклякають усі її гості.
Ой, господічку любий, та добрий, та солодкий! — при- повідає вона і з свічки ока не зводить.
■— Господічку наш добрий, та пишний, та файний!— роздалися покірні, просячі голоси.
У Довбушевім зворі виспівують птахи. Чи вони також моляться, чи, навпаки, може, регочуться або проклинають кого, то годі пізнати. Зазуля кує комусь щастя-долю, а комусь недолю-смерть. У кого гріш у ремені, тому долю, а у кого ні, то біду. А Семенисі не кує вона ні сяк, ні так, бо вона її кування не чує. Вона глядить на свічку і уважає, щоб не загасилася, та й усе повторяє: «Скапайси, нечєста сило, скапайси, єк ця свічка скапуєси. Ей божічку, скапайси, нечєста сила!..»
Свічка скапується, а Семениха від молитвів упріває. Бадіки клячать теж і відмовляють уривками оченаш. Як пролетить яка птаха, то вони дивляться за нею і кивають один на одного головами. Видко, що прив’язують до її лету чимале значення. Але рівночасно забувають, на котрому місці вони урвали оченаш, і тому зачинають знов спочатку. Дяк не впріває, бо ноги держить у воді; він лише що раз, то більше хрипне...
Бадіки утомилися, вже зачинають уставати і стоячи моляться. Куми поховали згарки свічок у пазухи і лицями припали до землі; їм вигідніше так на руках лежати. Одна Семениха молиться навколішках, не вгаває. її свічка докапує. Дяк дочитує послідню кафтизму захриплим голосом.
Мньоца с-с-с-ина с-с-с-світого духа, амінь! — у один раз застогнали бадіки.
То Семенишина свічка скапалася до послідку.
Тиша...
Скапавси нетрудний! — крикнула, гей спросоння, Семениха.
Скапавси нетрудний! — повторили радісно гості.
Знов тиша...
Никифір бере сокиру в руки і йде ід вуглові. Він розперізується назад, шепоче свою тайну примівку, закусує зуби, підносить сокиру і гатить нею з усієї сили у вирубаний замок підвалини. Бадіки й кумки уважно дивляться на його незвичайну роботу.
Чули-сте, єк задудніло? — питає, віддихаючи, Никифір.
Чули-сми, бігме, чули-сми,— відповідають бадіки й жінки.
То я його так зарубав, що мні ме тємити!
Зарубали-сте нетрудного? — допитується ще Семениха.
Зарубав нетрудного! — одвічає гордо майстер.
Зарубав го навіки-вічні, амінь! — потверджають бадіки.
Семениха виймає з-під стола цебрик з водою і приносить ід підвалинам. Дяк бризкає тою водою замки підвалин на всіх чотирьох углах.
Никифір вмить позакладав поперечні підвалини в подовжні і збив їх кілками та й перехрестився, а за ним Семениха й усі її гості.
Всі посідали за стіл. Семениха з помічницями-кумками поприносили миски з начинкою, з помащеними голубцями й свекляним борщем.
Вінчюю вас, Семенишко, шєстєм, здоровлєм на мно- га літ! — проговорює утомлений дяк.
•— Дай вам боже, Семенишко, легкого прожитку в новій хаті! — бажають бадіки.
Аби-с, любко-кумко, мала хліба та й до хліба, та й аби ті господь боронив від нечєстої сили, дух сьвітий при нас! — приязно приговорюють кумки одна навперед одної.
Дєковать вам, любєтка, файно за добре слово та й за вашу ласку, що помогли-сте ми скараскатиси, дух світий з нами, щєзника. То так ми тепер легко, єк бих си на світ народила!
Чей біг дасть, шо тепер він вже не навернеси, ця земля чєста, та й хата буде чєста, та й, аді, й ти, кумко, чєста! — потішають бадіки.
Семениха частує горівкою насамперед дяка, а відтак за рядом усіх гостей.
Ану-ко, досігайте, душко, ану, так, єк дома, ан,у, будьте ласкаві! — припрошує вона кождого зокрема, а найдужче вже принукує кумки-помічниці, що за кождим куснем утирають і запишнюють губи.
А вам, пані реєнтий, аби господь на діточках відплатив, шо-сте мні так єк на світ народили.
Дяк наливає собі горівки і «вінчує» другий раз Семе- нисі...
Ви тепер не пантруйте нас,— говорить він,— але дє- куйте богові, шо-сте збулиси нешєстя. Ми самі упораємоси з божим даром. Нівроку, стів не порожний, харчу ласка божя.
Хіба би хто бога гнівив, єкби пішов голоден,— каже Никифір.
Не заходьси, кумко-любко, але сідай і ти з нами! Доста ті вже намучило та й накарнувало! Аді, обі-сми разом дівочили, а ти єк сухариця протів мене. Єк би-с із того світа прийшла.
Семениха сідає на краю тертиці й підпирає рукою бороду.
Ци ж не було від чого, любєтка, знидіти та й зчорніти? То п’єть рік, єк один, карнувало мні та й карнувало!
П’єть рік, то не п’єть день! Камінь подав би си за тіль- кий чєс! — жалують гості.
То так мні мучило, шо-сми не знала, шо роблю та й куда ходжу!
А казав-сми покійничькови Семенови: не клади на тім місци хату, бо то місце нечесте,— поважно пригадує собі старий бадьо Федір.
Ей, згадував покійничок, водно згадував та й каївси, шо ті не послухав, Федірку-душко. Таки зараз першої ночі зачєло шос на поді мотлошитиси та й гуркотіти, єк би фіров тарахкотів. Відтак єк пішло нам з Петрової днини, та й на сегоднішний день. Насамперед упала на нас та напасть; учі- пивси нас фільвартір за грунт. «То,— каже,— камара та й ка- мара, мусите корнєтиси звідси». Та єк зачєли-сми ходити по судах, та по термітах, та штайрантах, та по натарях, та по адукатах, та й виходили-сме таке, шо нікуди виходу. Фільвартір виграв; найшли у табели так, шо наш грунт має на ка- мару піти, а лишьиєси нам оцес клинок. «Клин,— каже провізорія,— твій, а царинка уся стоїт на камарі». Я кажу, шо люди присвідчут, шо то мій дєдя робив, а сендзя каже, шо дєдя украв від камари, та й роби, шо хоч. Шо нам люди не наговорилиси, шо нас не розраювалиси: лишіт, бо камара скрізь має право! Але шо то нетрудний, дух божий з нами, фурт свої: продай дранку, не попусти!
Випродала я, шо було не було, та й годую адукатів. Прийшлоси відтак, упав покійничок у лежу, а я всему раду дай. Цего щєзник габучьит на постели, а мене фурт до міста виріджєє; до адуката та й до адуката. Прихожу я раз із міста, а цес застиг. Лишиласи я сама із нетрудним, прости мені, госпідку! А він уодно на поді; грим та й грим! Та й прийшлоси до такого, шо сказали мені пани з хати забиратиси. Ой, сказали, легко би си їм гикнуло так, єк мені було легко. Стала я в гадках, а він, дух світий при нас, ірщених, юдит мене на своє. Ходжу я по місті несамовита, а на плечах так єк добрий огузок.
Ей, кайтеси, люди, кайте! — жахаються кумки.
Ану, дивітси! Така тєжка погань! — дивуються бадіки.
Єк не буде тєжкий, коли кров хрьстєнцку ссе! — виясняє дяк.
Так він мене давит та давит, а_ж здибає мене наш піп. Розповідаю йому свій клопіт, а він вислухав та й каже: «Це тобі, бабо, в тім ніхто так не порадить, єк наш депутат Ка- ньовский!»
А нетрудний собі в ухо мені шепче: «Депутат Каньов- ский!»
Допиталаси я до того депутата, а він мені каже:
«Дурна бабо, нашо-с підписаласи, тепер пропало, хіба би-с ішла до Відні до тісаря просити».
«Де хочете, туди піду,— кажу я йому, але не кажу сама, так нетрудний мені дихтує.— На край світу піду!»
«На дорогу маєш?» — питається депутат.
«Найшло би си! — кажу.— Спечю малаю та й огірків возму».
«Іди гет, дурна бабо, то траба дваціть левів за тоту біду,— каже,— за шнирьку дати».
Ей бадю! Дваціть левів, гадайте собі,— чудуються бадіки.
«Аді, дваціть левів, єк один грейцірь! Та єкос буду ста- рати!» — кажу я йому, а сама на Мошка гадку маю.
«То,—• каже,— добре; приходи до Відні та й приноси ахта, а я тобі все зроблю, бо я туди їду на посідзенє — ци на єку нужду. Тут маєш карту, аби-с мні відпитала».
Падочку ж наш'! Аж де ті справив! То, бадю, раз голова, шо то він коло тісаря сидит,— зацікавлюються бадіки.
Таки так чув-сми, шо, каже, він права рука у тісаря,— толкує дяк.
Взєла я у Мошка дваціть левів на клин та й далі до тої Відні, а то все нетрудний мене веде. То єк завів мні на ту шнирьку, то світ йшов переді мнов переверци. Пани сидют навкруги мене та й регочутси, а мені світ колесом іде.
Тото не пани, то вони, щезли би! — розумує Никифір.
То так ми крутивси світ цілу днину, та й цілу ніч, та й ше раз днину. Чую, а то бере мні за плече єкийс пан та й виво- дит надвір. Див’юси, а то таке місто, ци палати, шо-сми зроду такого не виділа. А нетрудний мені шепоче: «То,— каже,— Відня». Тримаю я фурт ту карту від депутата в руках, та й сама не знаю, де я. Але єкийс великий пан з шаблев хап за карту, та й мене на віз, та й замкнув. А тото ні віз, ні бричка, дознаки таке, єк панцка хата. Затарахкотіло тото зі мнов гюмежи мури та й стало. Ведут мене у мур нагору та й справ- лєют, абих сідала. Сижу я, сижу, аж див’юси, а двері рип: виходит депутат Каньовский, таки сам він; і борідка його, і бесіда його.
«Ти,— каже,— бабо, чого хочеш?»
Я витігаю з платини ахта та й кажу, шо то ніби він мні так раїв. -Чітає він, чітає та й каже:
«Добре, тепер я не маю чєсу, але ти допитайси до Василя, розумієш?»
«Та єк цесе,— кажу,— вертатися назад у село до По- грібєникового Василя?»
«Дурна,— каже,— гуцулко, то не тот Василь, то такий дім, що називається Василь, шо там харч задурно,— на, маєш карту».
Тото у тім краю дают ніби імнє хаті так, єк у нас хрис- тінина кличут? — доглупується старий Федір недовірчиво.
Іду я з картов надолину, а там до мене знов пан з шаб- лев єк не глипне, єк не завіритси. Я прошу, ци не знає, де Василь сидит, а він шос шверготит, але так, єк не христєн- цким єзиком. Кажу я йому, шо, аді, я дурна, шо ніц не знаю, шо до царя прийшла, а він мене знов на віз та й далі! Та єк замкнув мні, то не знаю, куди мні возив та й шо робив, бо нічо не тємлю. Лиш знаю, шосми-си уздріла у нашім місті на бангофі.
Тото все тобі так привижувалоси, любко-кумко, бо нетрудний тебе блудом водив! — не довірюють кумки.
■— І мені видитси, шо то він так тобов закрутив! — притакує Федір.
Хто знає, ци таки не привиділося вам, Семенишко, шо то ви ніби до тісаря ходили та й до депутата, то, віді, все його робота, щєз би! — сумніваються інші бадіки.
Аді, сама не знаю, ци то такий сон я мала, ци мні блудом водило, але це знаю, шо-сми Каньовского виділ а та й говорила-сми з ним.
Бадіки усміхаються, а кумки покивують головами.
Не рунтаймо ми нечєсту силу, лиш говорім за боже. Добре, шо вам полекшіло, Семенишко,— дораджує нетерпеливий дяк.
Таки не згадуймо, най щезає! — згоджуються бадіки.
Най щезає, най щезає, дух світий при нас! — загомоніли кумки.
Тепер сплати, кумко, довжок та й сиди собі у хатці, єк у бога за дверима, це місце честе!
Я тому таки рада, кумочку Федірку; дай боже житє панам, шо лишили мені клин та й ще з колешні материян відступили.
Таки так, шо дай боже панам житє! — бажають Семе- нишині гості.
Фляшка дзоркала об синю порцію стільки разів, скільки Семениха частувала гостей. По камеральних темних лісах розплилися голосні мужицькі п’яні голоси:
Дай боже панам житє!
БІЛЬМО
Так, от як ластівчине гніздо, висить на Магурі Тимофійова хата. Коли б хто з долини подивився на неї, то не знати, чи вгадав би, що то акурат хата. Небагато тих ялівцевих корчів довкола неї, а так її заслонюють, що лише жменю вершка видко. Але як Тимофіїха затопить у неділю під обід, то дим чімхає геть ’дгорі поверх корчів, і тоді будь-хто розпізнає, що то не чорний ріг кам’яної плити, а людська хата.
На Магурі нема їх більше, лиш Тимофійова сама одна, а довкола, куди оком кинути, все камар. Тому нікому не було в голові прокопати туди возову дорогу, аби був до хати вхід та й вихід. А Тимофієві й поготів се не в голові. Нащо йому дороги, коли нема що возити та й «тєгла» нема! Свою пилу винесе він і стежкою, як іде до схід сонця на трачку різати ковбки. Стежка хоч яйце качай; від цісарської дороги через гору просто перед сам поріг заведе. Відколи Тимофій прийшов на грунт Параски, то лиш один голий раз прийшлося йому нарікати на стежку. Тоді, як золотник ймив був його в по- переці від того, що підіймав на трачці сирий дубовий ковбок, і він хотів умирати. Тоді провадила його Параска до сповіді у церковцю за третій звір.
Аби-с си запала в озір’є на пресподнє, єка-с прикра! — стогнав тоді Тимофій. Але то лише раз так було, і він уже про те забув, а навіть опісля гнівався на «попа» за то, що не хотів зійти з цісарської дороги і з хати взяти тіло його середущого покійничка Митрика.
На самому вершку Магури стоїть високий побілений стовп, що його нащось там закопали «єднорали». Тимофій не навертався спершу до того стовпа. Але як раз пани справляли полювання і під тим стовпом склали свою «арнарію», а його закликали, аби сокотив, і відтак пачку тютюну за теє дали, то відтоді навик він до того стовпа. Як прийшло яке святце, то він не раз пересидів там ціле пополуднє. І дуже радів, коли його відтак хто запитав:
Ба шо, варе, показує ваша віха, бадіку Тимо’?
Ге! показує, брачіки, на баталію, так дринчьила вчера, єк би плакала: буде каліцтво! — відповідав з рішучою певністю Тимофій, вдоволений тим, що люди признають йому немов право власності над стовпом.
Сьогодня вже ранісько вийшов простоволосий під «віху» і відмовляв отченаші до неділеньки святої. Відколи найстарша його донька Анничка вкалічіла, відтоді Параска дуже лоточить його. А то її верх у хаті, бо вона на дідизнині, а він лишень «на грунті», тому мусить угоджати.
Ти, приймаку, ти загнав мене в біду та й збавив мені дитину. Казала-сми: не бери корову від жида, най щезає від нас, а ти, господарю, свої та й свої. У папір було моє слово завити, чуєш, у па-а-пі-і-ір! — дорікала йому безнастанно Параска, а Анничка ще помагала нені.
Тому Тимофій усе втікав із хати. Вчора обіцявся кум Танасій повернути до нього та й подивитися, що Анничці хибує. Він добре розуміється на маржині!
Тимофій пантрує під стовпом, коли кум ітиме із лісничим до коршми. Доконче хотів би зацитькати Параску, щоби так не уїдала на нього. Вона при чужому не буде рипіти-дорікати, але буде соромитися.
Нарешті діждався Тимофій кума. От іде дорогою ’д горі так, як би від коршми.
■— Куме, гив! — крикнув він двічі своїм дрантивим голосом.
■— Агив! — відозвався кум.
А ждіт-ко!
Тимофій зійшов на дорогу і привітався з кумом, а відтак став вихваляти- сьогоднішнє верем’я. Коли ж крок за кроком дійшли до того місця, де зачинається вбік стежка до Тимо- фійової хати, став Тимофій пригадувати кумові свою вчорашню просьбу.
Ану, будьте зобашні, кумочку Тана’, та й зайдіт на чєсок до мене.
Та то так, єк-сми вам сказав, куме Тимо’: єк поголубіло ціле око, то рахувати, шо буде більмо. Але пізнає шо на то око?
Та отік із-за ніготь, може, пізнає, а може, й ні.
Я бих з радної душі, кумочку, пішов, але тото біда, шо пилуюси, бо пан жде у коршмі. Аді, сказав тепер: аби мені зараз була слуга! — та й мус бути, хоть з-під землі бери. Знаєте, кумочку, то служба.
Ей, говоріт свої, таки ходіт на чєсок та й решта; сегод- ни однако неділя.
Гм, або я знаю? Ну, але піду-таки, бо-сми вас по- безпечив та й то моя фіна, ваша Анничка.
Ану-ко, ану, єкби ваша ласка, ходіт та глипнете. Ви, май, туди коло маржинки знаєтеси та й таки ратуєте добрим людям, дав би вам біг здоровлєчко та й ласку небесну.
Ей, ратуєси, чіму бих не ратував, таже то, віді, худібка кождому мила!
А! єк єкийс казав: за жінков так не жєль, єк за мар- жинков; сегодни корова — то мама в хаті.
Берім таки хоть куди, то корова мама в хаті! Збудешси чілідини, то сто за тобов шнирітиме та й шкіритиси, а коровку єк відженеш від хати, то будь здоров. Хоч бери та їж собі гоголі!
Бадіка Танасій, що йшов позаду, пристанув на хвилину, виймив із уст люльку, поковтав нею по цибусі, вицідив «дзє- му» з вушка, поправив протичкою перегорілий жужіль мар- котки та й доложив губки, щоби ліпше курилося. За той час відійшов від него на пару ступнів бадіка Тимофій і аж тоді запримітив, що не чує за собою кумового ходу. Він пристанув і собі, а щоби не оглядатися буцім без причини, став говорити тим самим голосом, що й дотепер:
— Сегодни світ на маржині стоїт!
Єк кажете, куме Тимо’? — відозвався бадьо Танасій, що якраз упорався з люлькою і пустився доганяти кума.
Та я, аді, кажу, що і без цеї мами негаразд христіни- нови.
Тут впер Тимофій свій погляд на кумову люльку. Верхня його губа, накрита пристрижепим, острокільчастим вусом, піднеслася трохи від долішньої і відслонила чотири пні передніх зубів. Забоїни по обох боках рота вчинилися глибшими, а зморшки лиця згуртувалися понижче очей. Тимофій усміхався, хоч до сміху не мав охоти. Але кум Танасій чинився, що не бачить кумової усміхненої оскомини, і не почастував його люлькою, тільки пакав сам.
Таки аби-сте знали, що негаразд; я борше без їди обійдуси, єк без оцеї смолєчки.
Га, та у вас тепер, богу дєкувати за це, не біда, попри пана то й вам шос капне.
Так, аби наломом було, то не мож, зважєєте, казати, але, шо правда, говіти не говію.
Ну, ну, та я то ніби так кібзун», побережника кожде має в самі.
За сим словом урвав Тимофій бесіду. Хоч він не заспокоїв хвилевої кортячки, то все ж таки вона скоро відступила від нього. Мужицька кортячка не така химерна, як панська, що не попуститься пана, доки не наїсться по саму шию того, чого вона якраз бажає. Тимофійову кортячку прогнала його невідступна товаришка, журба, що на вид його низької хижі вправді не більшала, лише давила своїм давнім, важким тягарем.
Він опинився з кумом перед своєю хатою.
У вас, куме, видко, полуденок смажут,— відозвався Танасій, вказуючи рукою на дим, що клубком висувався з маленького вікна і стелився «на слоту» навперед Тимо- фійової хижі.
Може бути, шо моя приставила окріп на кулешу дітем, а втім, не знаю. Ану, ходіт, єк ваша ласка, у хату.
Я бих казав, може би таки надворі пообгледати, тут май видко.
Це ви добре кажете, в хаті темно си. Анничко, ге! Ани’!
З хати озвався плаксивий, тонкий голос: «Гив!»
А вийди-ста!
Та чого-онь?
Не питай чого, ходи!
—■ Чого сидиш каменем? Вийди, аді, чуєш, шо дєдя з ким.с говорит, а я без запаски,— озвався другий, глухий жіночий голос.
Анничка виходила. ,
Аді, твій батько прийшов,— промовив Тимофій до доньки, що вперед станула коло одвірка і призиралася одним оком, хто такий говорить з дьидем. Потім приступила несміло до Танасія і поцілувала його в руку.
Шо дієш, Анничко, дужя? Еге-ге, та ти нівроку, єк я вижу, вже дівочиш, у заплітках уже!
Га-а! Дівка, кумочку, росте, єк жидівська лифа. Аді, вже на головосіки вісімнацітий рочок!
Наперед би більше, куме Тимо! Величеньке, то собі даст раду будь-де, а мале, то лиш пищит: їсти та й їсти.
Біда з малим, та й з великим біда, кумочку Тана’, а з дівков то удвоє біда.
Анничка станула коло дьиді і запишнилася. Голову схилила додолу, заціпила уста, личко мимохіть прикрасила міною засоромлення, правою рукою «когутки» на вусі обертала, а лівою сорочічку мнула. Коли ж у хоромах скрипнули' хатні двері, доміркувалася вона, що неня убралася вже в запаску і прилагодилася вийти до гостя. Тому споглянула вона сміливіше на хорімні двері.
Тимофіїха зупинилася перед порогом, перев’язала ще раз темно-червону хустку на голові, підтягнула вище під пояс запаску, погрозила півголосом дітям у хаті: «Цитьте, бо вас уб’ю»,— і вийшла.
Славайсу,— сказав Танасій, розпочинаючи привітання з кумою.
Навіки сла’! — відповіла Тимофіїха,
Що си діє, кумко Пара’, миром?
От миром, богу дєкувати, позаєк миром. Шо май туди коло вас, кумочку Тана’? Шо кума діє, та худібка, та діточки ци дужі?
Ет, дужі ше до єкогос чєсу.
Гаразд, шо дужі; єк здоровлєчко є, то грижі менше. Аді, у нас гнів божий!
Ану, жди-ко, жінко,— перервав Тимофій,— аді, я просив кума, най би обіздріли, ци то кинулоси її більмо, преч би си казало, ци єка примха.
Хоть най уже і не обзираю, то я вижу, шо то більмо, аді, на тім оці.— Танасій приступив ’д Анничці, відтрутив руку, котрою вона при згадці про більмо накрила невидюще око, розтулив обома руками повіки, подивився з міною знавця в око, похитав головою та й нарешті махнув рукою.
Шо-сми казав, то таки так акуратне: більмо, єк груба латка на ввес постів, саме таке дістала була корова Юри Глібічкового.
Ей, головочко ж ти моя-онь нещєслива,— заголосила Параска, що враз із чоловіком уважко приглядалася кумовій роботі і нетерпеливо дожидала його ретельного вислову. Анничка почервоніла ще дужче, як червоніла тоді, коли зби- тошні легіні прозивали її на вулиці «сліпцунков».
То кажете, кумочку, таки більмо? — питав ще недо- вірчиво зажурений Тимофій.
На, маєте! таже мені, віді, це , не першина! Нате, ди- вітси самі: аді ціле око поголубіло, гоздечки знак, а відси йде білий рубец почерез саму середину ока та й не пускає днину наспід.
Ей, падочку ж мій нещєсливий, гіркий мій світку чорний,— падькалася безупинно Параска та й заломлювала руки. Танасій доказував дальше свій осуд:
Попробуйте, озміт та й закрийте їй дуже око, а кварів- ливим най си дивит на то, шо я скажу.
Тимофій закрив доньці око і чекав, що кум скаже. Кум підійшов наперед, шпурнув набік кований бук, скинув із себе байбарак, поправир на плечах дзьобню так, аби бляшка з написом «с. k. straznik lasowy» припала саме на груди, та й так накликував:
Тримайте, ку\ по-люцки, аби ні раз не жмуркнула.
Я затулив так, шо не жмуркне,— відповів Тимофій.
Тепер дивиси, Анничко, просто на мене.
Анничка сіпнулася на той зазив у дєдевих руках, хотіла вчинити волю батькові і подивитися, але дєдьо зганьбив її за то:
Стій чопом, не рунтайси!
А шо, видиш мене?
Ні, батьку, не вижу, бо дєдя тримає.
А не видиш, шо я маю на грудіх,— питав дальше Танасій, вказуючи рукою на побережницьку бляшку.
Ой ні, не вижу!
Не видиш, аді, ордір у батька? — підповіла Параска
Ні, не вижу.
А шо ж видиш?
Нічого; так шос, отік мраку.
Пустіт, куме Тимо’, тепер видите самі здорові, шо нема шо куди робити, то тверде більмо, та й говорилоси. Хоть би наші вороги так виділи.
А я би ше казала, може би, чим засипати ци єк кажете, куме?
Не сердьтеси, кумо Парасочко, але я вам скажу, шо то пусте ваше говорінє; на це більмо нема ліку, аби-сте куда ходили.
Ей, бідко ж моя, бідко. Шо це нас найшло, у хаті нас найшло, нещєслива наша годиночка, кумочку Тана’,— 'цідила Параска крізь зуби, що скривилися до плачу на темному худокостому лиці.
То ше, зважеєте, куме, коби то хлопець попацив таке, то нам би це не в голові, але дівка, то, знаєте, клопіт! Ніби й сором, і нема чого таки сподіватиси, аби голову накрила, кожде обмине хату, а ми на грунтик так не біровиті, та й то тому так гірко,— жалувався жалісним, але поважним голосом Тимофій.
Коби-сте були відразу ратували,— обставав при своїм Танасій.— Тепер пропало!
Ей, та ратувалоси, чіму би не ратувалоси; дві неділі за волосок не спала-сми, водно літеплом відмочувала, бо то гет було око обкипіло, та й шо з того?
Га-га! Сама собі вирискала, то най тепер знає, єк дєді не слухати. К.азав-сми: сокотиси, не гони коровку межи чужі товарєта, а вона ні та й ні, ід богацкій маржині, газдиня, при- лучєла.
Лишіт, куме, то причка,— лагодив Танасій.
Ой причка, причка, смола би го втєла, того паршєка рудого, аби не дочікав уже нікому худібку на випас давати.
А тото ви у Манашкового сина були взєли? — питав Танасій, сідаючи на дривітню.
Ага, у того...— хотів доповісти Тимофій, але Параска перехопила його своєю відповіддю.
Таже аєк! У того мантаря, шо шкуньгає на одну лабу, скривило би го ше на другу так, єк він мене скривив. Аді, кумочку, ніхто таке не видів та й не чув: упхав нам тогід навперед Дмитрі теличку та й каже: «Телиця тівна, єк прийде за три неділі телє, то будете мати скором у хаті, а по році займемо на єрмарок, та шо буде поверх вісімдесєть левів, то ваше». Та така була згода. Прийшлоси відтак, ми чікаємо три неділі, штири неділі ба й другі штири, аж на девєтім тижні у середу найшлоси телє, вибачте за слово. Цєпаю я корову, цєпаю, аж тут лучиласи ця причка. Займила дівчина корову у лучку, а там дес пасли Манчулові воли, та єк сцупили корову та й ріг пішов. Ця дурна взєла боронити, та й, аді, віл засігнув рогом під саме око. Я учула крик, прибігаю, а ця лежит ні жива ні вмерла. Та й зараз по тім приходит жид та й відбирає корову. «Ви,— каже,— збавили, мені корову, то я вам це не подарую».—«Та єк збавили, очі би ті вилізли, паршєку,— кажу я йому,— таже ріг виросте другий».—«Ні,— каже,— беру собі корову, а ви мені хоть заплатіт триціть левів, а хоть я вас подам до суду». Міркуйте собі, єкої нам паршєк заграв! Шо тут робити, думаємо собі, триціть левів — то не грейцір, ані два, а ми мали у паскуди вже передний довжок. Взєли ми та й по- годилиси при свідках. Десєтку нам спустив, а дваціть левів маємо .дати, міркуйте, кумочку, дваціть левів за ріг ко- ров’єчий.
На це, любко-кумо, нема ради; що си винно, то мус віддати, а за Анничку, то я вам скажу таке: я, аді, справивси шукати служки для пана, то най таки білше не шукаю, дайте ви. свою Анничку туди. Пан добрий, нежонатий, дітей нема та й чого траба? А там їй буде так, єк у раю; єкби-сте уздріли, єкі там гаразди, то би-сте своїх очий забули. Шо покоїв, шо одежини, шо начіня, а шо їди катерної, на світі кашерної.
Про мене хоть і зараз най би йшла, але коби знате, шо пан схоче її взєти, кумочку пишний.
Я вам кажу, шо возме, бо таки возме, бо я так кажу. Аді, прилагодьє її так, єк годитси, а я йду за паном, та й сток- мітси, та й далі.
Ей, коби тото господь милосердний спустив на нас таке ицєстє,— проговорив Тимофій.
Та я, віді, на шос маю рот та й з панами я, аді, так, єк з вами.
Та коби-сте, кумочку, так робили, дав би вам біг здо- ровлєчко.
Єк для вас, то я зроблю, бо то моя фіна.
Анничка слухала з увагою батькової бесіди і раділа в душі
будучому щастю. Про її гадку і згоду ніхто не питався, тож вона мовчала. Танасій устав, накинув байбарак і справився йти до коршми.
Куме, га! Єк би то робити, аби він не пізнав більма? — радився ще його Тимофій.
Най збоку стоїт Анничка та най руков закриє око.
Добре кажете, гостіт у добрий чєс!
Гостіт у добру годину! — побажала Тимофіїха.
Це ласка божа, жінко, коби лиш пан узєв, аби не за- здрів більма. То би-сми, небого, жили! Тогди йди у ліс по ло- маджє, єк у свій город!
Тимофіїха з радості збула чоловіка мовчанкою. Вона звернула всю свою увагу на доньку.
Іди лагодьси, Анничко, возми мою сорочічку з плечіка- ми та іі поєс.
Анничка побігла з ненею в хату, взяла сорочку й полізла на під перебиратися. Здолу з хоромів навчала її неня, як на службі поводитися має.
Аби-с мені добре мештерєласи, чуєш Ани’,— говорила вона так голосно, щоб донька на поді могла її чути.
Не бійтеси, ненько, я буду слухнєна.
Шо ті пан скаже, тото аби-с робила, хоть би ті сказав гній тіскати. Та видиш, шо у нас біда, нема шо в губу взєти, слухай, небого, пана! Та й аби-с нічо не кинула у покоях. Ци локшини, ци балабухи, то ти очі зажмури, а нічо палцем не кивай. їсти будеш там мати по вуха, голодом не меш ходити. А подарує ті шо пан поверх токми, то ти возми, а я прийду туди та й возму ’д хаті, а за сорочічков прийду в суботу ввечір.
Та й накажи її, аби не дивиласи панови в очі, бо за- здрит більмо,— дораджував знадвору Тимофій.
Анничка лагодилася сама, а Тимофіїх«а зайшла з чоловіком у хату і нараджувалася над токмою з паном. Менші сестрички і братчик Семенко зміркували, що їх найстарша сестра приготовляється йти кудись; повилазили на під і стали цікаво допитуватися, куди вона збирається.
До пана йду на цимбрилю, то будете мати шо їсти! — говорила вона, радіючи.
До пана, до пана, до того, шо ліс має, та й єгоди, та й афини, та й дрова? — перекрикується дітвора.
Цитьте, не верещіт, бо його шо лиш не видко. Семенку, а чуй, дитина рує, іди возми на руки.
Діти підскакували з радості...
То, проше пана, цего газди тота дівчина,— інформував Танасій лісничого, що трошка заточувався в один, то в другий бік.
Так муф, цо хцеш за єден рік! — звернувся лісничий до Тимофія.
Ци ж я в тім розумію, проше пана фештиря та й злісного? Я дітий ше не давав на цимбрилю.
Ну, бо німам часу, кажи так альбо так.
Та шо божа ласка та й панцка, то най тото буде. Я знаю, що, аді, пишний та годний панчік не зробит нам кривди, хто би си радував чужому мозілеві.
Но, то дам єй футраш і убране.
Аби біг дав панові здоровлєчко.
А умі цо коло кухні?
Шо скажете, всєчіно зварит, вона у мене вже газдиня,— прихвалювала Тимофіїха, що впоїла очі в пана і начеб рахувала кожде його слово.
Гет всєчіну вміє,— потверджував Тимофій,— ци кулешу зварити, ци борщ барабуліний, ци рибу, ци малай спечи, шо душа захоче!
Лісничий усміхнувся, глипнув на дівчину і ще раз усміхнувся. Анничка загнюпила голову вдолину і зачервонілася. Вона і соромилася і раділа.
То дьидьо перший раз в життю хвалить її.
Тож нєх зараз ідзє зе мнов!
Ну, то шо ж, єк траба, то траба, то, аді, йди, Анничко, з паном.
То моя фіна, проше пана фештиря, то вгідна дівка,— представляв панові Танасій, прощаючися міною з кумом.
Но, ходи, дівчє, ходи,— кивнув пальцем лісничий.
Іди, не бійси, Анничко, іди з паном,— заохочували доньку дьидьо й неня.
То таки, проше пана, рахуєси служба від завтра ци пан схочут аж від другої неділі? — питав ще несміло Тимофій.
Службу лічу од піршего.
Аєк, аєк, панчіку файний, від першого дня; сегодні маємо неділю, а від цеї середи за тиждень маємо богородички малої.
Вийшли на дорогу. Лісничий іде передом, за ним його побережник Танасій, а позаду Анничка з похиленою головою. Вона соромиться. Боками попри дорогу біжать її дві менші сестрички і братчик, що не втерпіли і крадьки втекли з хати сестру виряджати. Братчик Семенко несе на руках найменшу сестричку Гафійку, що ще не виросла так, аби її неня постарала сорочинку. Він не може підбігати і при кождому перелазі кричить на сестрички, щоб підождали його.
То наша Анничка пішла з паном,— хваляться малі сестрички бадікам, що лежачи святкують на царинках неділю. Бадіки всміхаються, а вони біжать гейби наздогін за сестрою.
Вже веде свіжу,— замічає один бадьо, коли лісничий далеченько відійшов наперед.
Аєк, веде сліпцунку,— потакує другий.
Шо-сми мав казати: туда йде вона впорожні, а відти вернеси вповні,— глузує третій.
Буде добра на перехід,— насміхається ще інший.
Чілідина з волєм пуста на перехід,— глумиться гурт.
А то, мой, жінко, я гадав, шо то лиш мужик дурний, а то трафлєютси й межи панами дурні!
Ану, заткайси! Єкби-с порєдний був дєдя, то би твої діти не ходили на цимбрилю.
Говори з тобов, коли ти свої! Таже вона там у гараздах буде, та й ше одежину даст; коби лишень не заздрів більма, бо відрідит — та й пропало.
Акурат мені це в голові! Раз токма була та й уже; хоть най собі тепер голову ломит. Я ше каюси, шо не стокмиласи, аби дав за цес рік три леви, аді, нема відки Манашковому ли- фу заплатити. То таки єк хотіти говорити, а за своєв дити- нов жєль, ци каліка, ци дужя. А втім, біг світий знає, ци то справедливе більмо? Мені видитси, шо то її лише луна на оці.
Ей, єка ж бо ти, жінко, дивна! Раз сеї, а раз тої; то не миливси єкийс, шо каже: «З бабов ні в брід, ні в воду». Таже ти чула, шо кум Танасій казав! Ше й єке більмо! Погане більмо!..
Тимофій переклав руки навхрест та й обернувся додривіт- ні, усміхаючись:
Тепер не будеш, небого, киндіти, надсадишси під ло- маджєм, хіба би-с мні на тот світ вирідила!
Але Параска мовчала. Сперлася на острову, на котрій сушились два глиняні варіннички, і банувала за донькою. Ніби так, гейби банувала, ніби так, як би сердилася на чоловіка, що він ані кришки не банує, ніби й добріла на нього,— а на- правду радувалася несподіваному щастю...
ГОРНЕЦЬ
Кілько вас тут є іршєних, то аби-сте були свідомі: через оцес варінник я на старця зійшов. Як моя умирала, то я не помнівси, то забув-сми, як забрав. А Самарка каже мені вчєра, шо то все горнец. «І жінку затратив-єс і сам пропав- єс,— каже.— Аби не горнец, то ти до сегодні газда». А я на їду не вистравний, храмів не роблю, людей не скликаю, бо не бірую, усі знают. Єк за покійничьки поклалоси на полицу, то чєпів до сегоднішного дня.
Ти, бадіку, не псуй собі працу, але дивиси за другов жінков. Тобі траба такої газдині, аби тобі на голові горшки била. За кождий раз, єк прийдеш з коршми, то оден горнец. Або ти на чілідину, або чілідина на тебе верже.
Як верже, то буду знати, шо є за шо, шо моя газдиня мні файно чістує. Але цес варінник піде зара’ на черіпки. Аді, у тоту обіч го шпурєю у терне, най си розсипає, най ми в хаті не робит окаяніє.
Мой, та то ше мудрий варінничьок, на шо розмітаєш жіночу арнарію?
Винеси, каже Самарка, тот горнец та й розбий при людях, та й тогди тобі пофосолитси. Єк руков відверне. А мені жінка через біду вмерла! Таже ви тємите, газди: єк покійничь- ка лежала, то прийшла до мене якас лєнка, шо селом ходила. «Тобі жінка подужіє,— каже,— але звари ї курку». А я став у гадках, що тут робити? Різати ци не різати? Єк гуцул возме- си курєтину їсти, гадаю собі, о пан біг відбере кулешку. Але послухав-сми публіки, та й крадьки, аби мир не знав, зварив- сми в оцім варіннику курку, а жінка на другий день очі замкнула.
То нема шо, бадіку, на зайду складати, ти чій не дитина, то знав-єс, шо з паном богом не траба гиршкатиси. Що не годитси, то ні; за курку пан біг гуцула карає. Зайді нічьо си не стане; підслухав сьпіванки у селі та й повітривси далі, а ти приймай кару.
Хто знає, може, і зайда вже минувся, бо він, брачіки, стеребив усю курку, покійничька лиш дзємки покушіла.
Ей, де! їму си гріх не пише, бо то лєнка, усєкої молитви знає.
То най го холера зітне, шо мні так збавив, на смерть збавив. Люди, таже я був газда, а сегодни голак.
Знав-сми зайди послухати, знав-сми жінку заситити, а не знав-сми горщок з хати вікинути. Тіму-сми лайдак, п’єнюга остатний. Але ви, газди, будьте пребашні, шо я таке ротом мелю. Може, мні попуститси біда, щезла би, може, устаткуюся. Аді, сокотітси, бадічки, най шпурєю. Ге-е-ех! На черіпки пішов, чуєте?
Слухайте, слухайте, як черіп’є кочєєси, аби так біда відкочюваласи. Бігме, шо так: най гуцул не береси до курі- тини, най не гнівит бога! Будьте, свідомі, газди!
ЧІЧКА
Лежить розпростерта на толічці підгірського села і випручує свої грудками грузи обліплені ноги. Кудли паршивої необліненої шерсті мокріські від поту. На задніх стегнах і на боках запалого черева звисають здохлими селедцями жмутки гною. На хребті ятриться рана, а мухи ссуть із неї «матерію». Хвіст судорожно тріпається, але не розгонить ані мух, ані пари. Чорна грива розкудлалася кісками по обох боках напруженої тонкої шиї. Закаправілі очі накрилися повіками, із-проміж закушених ненакритих зубів тече піна. Дуже мучиться...
Над нею скулився, гей приземкувата дуплава кривуля- верба, гуцул і обганяє крисатим капелюхом кровожадні мухи.
Недалічко набоці стоїть в’язка нових смерекових коновок, кошіль з лижками і бесажки з гелеткою кукурудзяного зерна та й смугляве сідло з попругами.
То ти мні, Чічко, лишєєш, самого серед бойків лишє- єш? — заводить гуцул знеможеним розколеним голосом.
Із його глибоко вритих очей покотилися дві великі сльози й сканулися через пару на хребет шкапи.
То такими-сми ті отавами візимував, то так-сми ті, Чічко, вікохав? То аби-с знала, єкому-с газді п’єтнаціть рік гарувала, аби-с тємила. Не кривдуйси на мні, моя Чічко, не кривдуй, шо ти упаласи в пусті руки, у лєцтий рід!
Шкапа простягнулася, як дріт, й трутила агонічним рухом властителя, що ляментував над нею. Очі її відімкнулися і станули лубом. Вже більше не кивається...
Гуцул підвівся із землі і вхнюпив болячий погляд у трупа товаришки.
За тото, шо-с ми домівку вігодувала, то я ті псєнков на тот світ віріжєю, то так ти у торбеїв заробиласи! Аді, єка опока на тобі, аді, єк шкірка ти потріскала. Але стебла чужого не рушила-с, але не заклєв ті ніхто в світі, то най си тєкне від такої муки. Ти ріг собі у ногах віходила, хребет-єс собі поломила. Однако-сми заробилиси, душко, однако!
Із його рук випав капелюх, а лице скривилося до плачу.
Гей, люди добрі, за шьо мні так біг покарав,— плеснув долонями і став микати собі чупер.— Скорнєйси, душко Чічко, скорнєйси, аді, терхівочка хребет ті виїла, аді, мушня ті ссе, аді, вся кров з тебе випарувала! Самого мні ’д хаті вирі- жєєш, самого? — голосив, як мала дитина.
Мой, хло’, гуцулійо, а ти здурів, що так ревеш над ко- билов?— гукнув наторопом підгірський, тогосільський мужик, що справився у ліс через толічку.
Аді, озміт довбню та вгатіт ми в голову, най си не дивлю.
Гуцул припав ід шкапі і обмотав її напружену шию синьо- жилавими руками.
Підгірянець приглянувся ближче і засоромився своєї бесіди.
Мой, Пе’, Ники’, Фе’, а йдіт же суди! — крикнув він у ту сторону, як ідеться ід сільським хатам.
Гуцул бовтає лицем по кінській гриві і приповідає:
То такими-сми ті отавами, вігодував, то...
Надбігли прикликані мужики.
Шо, упала? Упала? Пустіт кров, ратуймо! Ратуймо христінина! Ножя! — озвалися наполохані клики.
Нема куди шьо робити — то вже по всему,— сперечив ранший очевидець.
Минуласи?
Ого!
Всі рятівники звернули тепер свою увагу на гуцула. Взялися відривати його від кінського трупа.
Беріт мні, люди, та добивайте, та най буде прах на ца- лий сьвіт! — кричав він несамовито і повилювався ід шкапі.
Май розум, бадіку, тото вже пропало, мерця не підведеш,— утихомирювали люди, підвівши його силоміць набік.
Не траба мні тепер на сьвіті, бігме, не траба; аді, киньте ми грани межи очі!
Гурт лагоїв його бесідою:
То причка, бадіку, та най си на цім тєкне, не відходи від розуму.
Я нікому межі не випас, віхтє псєнки нікому не взєв, то за шьо мні так біг покарав? — жалувався бадіка і торгався з рук, що його ціпко держали.
Тезку Ник’,— радить один із рятівників,— ану, ведіт чоловіка ’д хаті та й заберім терхівку до вас, бо то нема коли гратиси.
Аєк, аєк, берім чоловіка ’д хаті, най си втємит,— притакнули другі.
Стали брати гуцула та й терхівку ід Никифоровій хаті. Він торгався і рвався ід шкапі і завірював очима.
Гей, люди добрі, зробіт ми тут амінь та й перекажіт моїй, най веде діти з торбами.
Повели...
За часок прийшли два легіні з рискалями і взялися закопувати гуцулову Чічку, аби її багацькі собаки не рознесли і не внаджувалися до маржини.
Це, хло’, сам хамут, не конина,— каже один.
Та видкоси, шо хамут; незугарне було ходити та й крепнуло,— каже другий.
Аді, черева ні раз не видко!
Відки буде черево, коли тот торбей старецкий стебла паші не має? Я ше був приземком, як-сми го затємив.
То водно ходит з коновками такий, єк сегодни, днями не ївши. Аді, капшук з тютюном то білший, єк у неї черево.
Віді, й він довго не потєгне!
А! їго таке, шо лиш го дес на дорозі найдут, тото тінь чоловіка. Але ше ми сегодни сьмішно, єк собі нагадаю, єк він передтогід на Бриндзейчинім весіллю вимінєв був усі коновки, та й дали йому начінки й порцію горівки, а він завів гуцулскої:
З тої гори два явори, межи ними чічка,
Бодай же ж мні смага втєла, ціо-с така маціцька.
. — Ой, кажу, шо маціцька!
Взяли її піднімати, щоб кинути у викопану яму.
Нема ваги!
Бо зморене сарачєтко!
Ов! то, мой, хло’, скрізь бідує мир божий!
Скрізь на сьвіті біда! Аєк, біда, ше єка біда! Закопали Чічку із шкірою, із гривою та й з усім; не лупили,
бо шкіра дуже потріскалася, то на постоли пуста.
Перший раз в життю вертає коновкар до домівки сам-са- місінький. На плечах бесажки з кукурудзами, а під пахою Чіччина узда. Осінній вітер жене прудко крізь густі бори і дує коновкареві у розшінкану пазуху на груди.
Йде із лісів шум, такий глухий, жалібний, прошибаючий.
«То файне я віданєчко несу у домівку, то хата від зойків лусне»,— обвівають холодні думки серце коновкареві.
Мертволиций місяць вибалушив свої совині очі з-поза набресклоїх ари і стелить його горбату тінь назад нього.
Коновкар обертається назад себе, хоче погладити свою Чічку, запитатися її, чи дуже змучилася, чи терхівка глибоко в’їлася в хребет, хоче потішити її, що вже недалічко хата.
Та замість Чічки видить він свою тінь із терхівкою. Йому робиться студено коло його розм’яцканого серця; воно терпне.
«Осиротила-с мні, Чічко, та й жінку, та й діти, то тепер нам всім крепір буде!»
І тисне узду під пахою, і корняє ноги до дальшого ходу.
Що візьметься йти борше, то зараз спирають його голі, як п’ять мужицьких пальців, діти, спирає жінка.
«Шо я їм тепер скажу? Печінки розсєдутси їм та й мені!»
Страшно боїться своєї бесіди, що нею повістуватиме домівці про Чічку.
Вітер дужче скомлить по яругам і розпеченим жигалом вертить ув ушах коновкареві: нема Чічки, нема нашої мамки!
Він пошпотується об камінь на дорозі, викрісує з нього вогню, бо його серце розпалюється, заходить кип’ячою смо- лячкою.
На момент відтерпає.
Він знов обертається назад, хоче сказати Чічці, аби сокотилася і не ударилася об тойтам камінь, але Чічки нема, лишень його горбата тінь стоїть назад нього.
' А в долині той потічок, що в ньому він на попасі Чічку напував і сам із нього пригорщами воду пив, без впину допитується його своїм плаксивим журкотом: де Чічка?
А той темний, понурий ліс дивиться на нього своїми великими очима й допитується усіма ротами: де Чічка?
А тота придорожна громадська травиця, що цілу ніч умивається слізьми від навіяного пороху і тремтить голіська від студені, піворить дрижачим голосом: де Чічка?
Коновкареві виривається із запечених грудей тяжкий струпішілий стогін. Він ще дужче тисне узду під пахою і підводить задеревілі ноги.
«То сарачєтко доброго серця було. Сегодни люди — гаддє, а вона п’єтнаціть рік вірне робила. Аді, вкусити не було шо, а ми усіх бойків переходили. Хоть голодні, а хоть босі, завше ходили. Де єка є коновка у бойка, то все моя Чічка переносила, а я лиш дзерно носив та й кошелики з лиж- ками».
Ані місяць, ані зорі не хотіли дивитися, як коновкар вітатися ме із своєю челядкою. Геть поховалися за хмари мряки, що розстелилися по горах і давлять їх своїми важкими краплями, гей розтоплене олово, гей мужицькі сльози.
Коновкар увійшов у хату, скинув з плечей бесаги і споглянув задубілими очима на жінку й на діти, що схопилися із землі від потахлої ватри і кинулися вітати дьидю.
Коновкариха борзенько вибігла, щоби розсідлати Чічку, накрити веріткою і дати їй ліки на «золзи». Дітвора впелес- калася до дьиді:
Дєдику! Ми устарали Чічці сінця, три в’єзці уста- рали!
Коновкар не відзивається.
Улітає до хати назад коновкариха і з перепудженим поглядом питається голосом, що прочуває розпуку:
А Чічка де? Ти сам?
Дєдику, ви де лишили Чічку? — запіяла дітвора.
Коновкар береться відповісти, але його уста не можуть
відімкнутися. Він вхопив у руку узду і показав її у відповідь жінці-дітям і ввесь затремтів, а очі попісніли.
То ти сам прийшов? — зойкнула жінка вдруге.
Нема Чічки, дєдику? — завели діти.
Нема! — жбухнуло жасне, тяжке слово із коновка- ревих грудей.
Так жбухає кип’яча кров із серця, що його тяжкий камінь роздавлює, розтріскує...
Таке темне зробилося надворі небо, гей сажа, що вихоплюється з диму фамілійної ватри і присідає гуцульські стіни, стелю, лиця, очі і затикає гуцульські горла.
Із коновкаревої хати опадами вибігають на зігнилий дах придушені стони і вкосичують його собою.
Чічка! Чічка! Золота наша Чічка!
НА БОЖЕ
Попід великими образами купки скавулених бадіків на колінах молилися. Поперекладали голови на плечі і простягненими руками світців за все просили або поскладали на грудях долоні, гей дощечки, докупи, попідпирали ними похнюплені лиця і жалібними голосами відговорювали уривками отченаші.
Хрестилися і били кулаками в голі груди та й жалі свої виповідали. А як у якім важнім пункті святців просили, то тріскали долонями, гей терлицями, та й щиро стогнали, очима благали й поклони били.
У бабинці жінки покотом, як грушки, лежали.
Бо чілідина мусить файно до бога скластися, хотівши, аби її молитва була приймлена. На коліна має упасти, має голову на землю склонити.
Так годцться, так святі собі хочуть.
Та й так молилася вдовиця Семениха на самому затиллю. Ой, молилася, до землі припала, землю цілувала, опадами завертала.
Світла в церкві горіли, до святих крізь ладан кліпали, за гріхи ласки у бога молили.
Мужицькі стони росою із святців стікали.
Дяк по щирості відгалакував, аби відправа була красна, аби святим душа радувалася.
Дзвони гуділи, ревіли і дзеленькали, Семениху легоньким гребенем по голові чесали.
Молилася за синове здоровлє, аби у воську кулі його обминали, аби н(? умер тамки. Чула, як кулі у воздухах гуділи, як по полі качалися і землю рили, людську працю трощили.
Відси хмара й відти хмара, самі сині кабати, Самі людські діти. Одні на одних стріляють, шаблями проколюють, кров по- тічиною тече, нема «гальту».
Осішнюків Грицько уповідав це тої неділі на толічці. Він тісарська дитина, відслужив своє; знає, що то баталія може.
Як легіні з села збиралися й на багацьких возах у восько виїжджали, то такої жалібної виспівували, що все село плакало. Багачі плакали, синам у руки сороківці тицькали, в коршмі у горівці купалися, дітей на смерть виряджали.
А вона збоку дивилася, приступу не мала.
Ой в тісаря добра служба, та лиха заплата,
Не в одного жовнірика головочька стята.
Легіні співали, а її син сидів на краєчку багацького воза та й дивився за своєю ненею. Але він так на неї дивився, що їй в очах темніло, пам’ять відходила. Такий сумний, такий блідий був, як не тота дитина. То так йому банно було за своєю ненею, що сама лишається. Та лиш най сараку не банує, най не кривдується, бо вона йому нічо не дасть. Що мала, то дала, а за решту най буде вибачний, бо нема відки. Якби був покійничок дєдя жив, то була би лиш на сина прятала, а бідна вдовиця що дасть?
Вози покачалися, прірва людей прірвалася, туча візків розлилася. Розступайся, земле!
Ой тісарю, тісарику, нашьо нас вербуєш?
В магазинах нема хліба, чьим нас нагодуєш?
Вояцька співанка їй причувалася, гей сумний, невиразний шум у лісі.
Сині кабати мінилися проти сонця, як чічки, за очі ловили. Гострі багнети полискували, як дзеркала; чесатися у них можна би.
У воздухах ворони літали, крові шукали. У тім моменті баталія буде. її сина кулею поцілють.
Але єк найєсніший тато є добрий, шьо го неприятіль не роз’юшит, то він войни не зробит, най сараки вояки відта- новлєютси, каже,— уповідав Іван Піштаків жінкам коло церкви.
Гей сонне видіння, пощезали хмари жовнірів, і вона молилася, щоби найяснішого тата ніхто не роз’юшив.
Десь така палата, як церква велика, десь у тій палаті від срібла-злота мовня б’є. Ліхтарі, як стоги високі, свічки снопами горять. Десь вівтар великий, злотом кований, срібними гаками до землі прибитий. Луна від світла йде, на стінах трясеться. На вівтарі тісар сидить, найясніший тато. Як він так сидить, то муха не сміє летіти. Навкруг нього восько рядами клінчить, на розказ чекає. То як тісар письмо собі не злюбить, то ніхто його не зіпре, баталію зробить. Лиш пальцем кивне. Як у письмі стоїть не по правді, то каліцтво буде. Але на тото мир бога просить, аби кривди не було, аби тісареві файно жилося. Аби тісарська земля пишно родила, аби тісар- ська маржинка дужя була, аби в хаті лежі не було.
В церкві заклекотіло, від молебних стогнів вітер повіяв. Мир тиснувся наперед на боже давати, бо служба зачалася, дяк записував гроші за живих і вмерлих. Тому Семенисі настолочив чийсь постів голову і перервав її молитву.
Вона, кленучи, устала і подалася за тою хвилею, що гнала наперед.
Хрестилася і била в груди, всі розп’яття обцілувала. Пхалася ’д дяківській лавці і кінець хустки розв’язувала зубами.
Діпхалася і диктувала дякові в ухо, аби записував:
Оце за тісарську землю, аби родила, та й за маржинку, та й за здоровлє, та й аби ніхто не роз’юшив найєснішого тата.
І за кождий пункт гроші на тацу кидала.
Дяк недочував бабиної офірівщини і допитувався другий раз, а вона те саме голосніше повторяла:
Аби тісаря єка нужда не роз’юшила, аби...
Відтак за тото саме голосно отченаш відказувала.
Але бадіки зачули її на боже і були неконтентні.
Підштуркували ліктями один одного і підкліпували на себе
та толкували собі, що вона пусто-дурно грейцарі викинула, бо тото у бога не буде приймлене.
Де ж, брачіку, тісар требує чілідинов?
А хоть би прем вола дала, то не требує.
Пусте єї на боже, бігме, пусте!
СЕЛО ЗА ВІЙНИСЕЛО ПОТЕРПАЄ
За третьою горою небо позіхає.
Луна йому вночі спати не давала, гранею ребра припікала, лице черленила. На горах припочивала, черлений пояс розперізувала, керваві згарди над селом розстелювала, яснії коси розплітала, перловими хмарами розвивала, гребенистими руками неба досягала.
А її пухкі стопи — де перебійці, де газдів двори, де хліба оденки, де праця в чертогах.
А її дорога димом стелена, жаром жарена, кулями значена.
Де руки робили, там град гранатів, де газдівка була, там земля трісла.
Най село видить, най знає.
За третьою горою небо стогнег Земля йому громи відобрала, його поріб’я кулями б’є.
Раз у раз.
Розступилися гори на два табори. Громами себе розсаджують, кременисті голови собі розбивають, ліси на тріски розколюють, ізвори людьми рівняють.
Заревіли гори, аж небо здригається, аж камінні скали лупаються.
Хто жиє, най гине.
Не тото буря, що ліса не скорчувала, не тото кішня, що коси не вищербила, не тото бійка, що душі не згубила, але тото битва, що горами мече, але тото різня, що кервою дебри мулить, але тото баталія, що в один мах людей в шухи складає.
Та й тото не гармати, що села не пожолобили, з глинов не змісили.
Під третьою горою вільшина пріє.
Від сонця відвертається, від села обертається.
Бо сонце покмітить, що мерців гойдає, чорну птаху ними годує.
Бо село на ню збанує, що на шибеницю виросла, росохаті голови має.
Бо тота вільшина ліс зосоружила, край дороги фоєв смерть закосичила.
Що грубше гілля, то студене тіло, голова вломлена, душа душена.
Най село видить, най знає.
Від третьої гори розігналася селом ретельна говірка, аби люди з села геть виходили, бо вогонь буде. Неприятель на село гатить, військо його в селі зіпре, гарматами привітає. То на тім почастунку само собі військо принуку найде, а ти, хлопе, набік, не заважай, ти варуй життя, бо ті буде треба. Що завтякаєш, бери з собою, квапся, не стій пнем, не жди смерті.
Як тоті хати вогонь перебудуть, то знак тому, що господарські, що село міць має.
Та, віді, тоті карабушки не видержуть кулі, віді, розваляться і попелу не лишуть.
. Волові нема до чого почухатися, не токмо гарматі.
Гей, люди, пилуйтеся, на сволоки не дивіться, навкруг хат не крутіться.
Гейби земля в селі задрожала, гейби людей з себе скидала. З кождої хати люди втікають, працю виносять. Але худібка найперша. Женуть її на дорогу, аби хлопці гуртом дальше гнали. За нею бабки на одних возах, а діди на других. Самі такі, що ходити не годні, що треба їх нести. Сільські каліки з дідами разом. За ними діти на однокінках. Що віз дітей, то одна неня їх сокотить, плакати не дає. Відтак все, що путерю має, у верітках та ліжниках маєтки двигає. Відтак церковну марфу несуть. Відтак пси гавкають, села не пускають.
Як вирокувало село на крайню гору, то блідло, гей тото мохнате коріння, що вітер його із землі вирвав і на скалу кинув, аби мокло та й усихало.
Стадо ворін над селом крякало і в ті печери зазирало, де село свої добутки перед неприятелем спрятувало. Отік би тот чорний ворон на людську працю насівся, отік би він тій пригоді радувався.
Аж жовтий лист з дерев падав, так затряслася гора, коли на своїх плечах все село уздріла.
. На дрібну травицю стариню сільську укладала, дітвору молоком частувала, маржинку в рот цілувала.
А довкруги лісам наказувала, аби тихонько шуміли, аби село дежше не тривожили, аби його голубили, йому біль з серця відоймали.
Бо це село, гей старі двері з виглоданих одвірків, за свій поріг упало.
Як заздрів тото місяць, то перепуджений без одежини високими плаями з гір утікає і крайній горі блідими пальцями порожнє село показує, а село постиває.
А як маржинка з гори на колешіньки подивилася і зарула тоскно, то село у личко пісніє і потерпає...
ПЕРШІ СТРІЛИ
Уже приморозки стали відморожувати варті вуха і старшеньких вояків заганяли до мужицьких хат,— а все-таки неприятель не вбігав у сі села, що над Черемошем повиростали.
Уже скрізь довкруги на долах видко було хмари димів та червону луну ночами,— а Черемош збирав із своїх сіл легінів і добровільців і провадив їх до бранки до Путилова або розсівав по селах на оборону.
Було так, що над Прутом скрізь уже газдував неприятель, а над Черемошем харчував ще старий газда.
Але всі села мали більшу вагу на старого газду, чим на нового, і тому легіні з-над Прута ночами викрадалися з-під неприятеля і йшли до бранки до Путилова або ставали за добровільців в котрому-будь селі над Черемошем і разом із справедливими вояками дожидали неприятеля, щоби почастувати його на дорозі кулями старих рушниць, або камінним плит- тям, або колодами і бервенами, які були сховані на верхах понад дорогою. Сі села над Черемошем угадували своїми легінями, що неприятель боїться їх добровільців і засідок, грунів і верхів та темних лісів над дорогою і тому обминає цей небезпечний клин. В кождім селі росла тут своя гордість супроти неприятеля так, як росли ряди гірських добровільців- пушкарів.
Але ще й тісарську оборону мало кожде село. У пан-отця або в школі сидів жандарм, що велів звати себе комендантом і мав під собою зо дві десятки старших вояків, яких пушкарі звали ландштурмаками.
Пушкарі слухали коменданта, але скоса і згорда дивилися на ландштурмаків, що ані одежі, ані обуві не мали, не були охочі до бою, йойкалися і дрожали на студені та кождого газди допитувалися, чи не знає і відає, як довго потриває ця ненависна війна.
Село годувало свою оборону.
Пушкарі за харчі не дуже-то дбали, бо нені і дівчата їх допантровували, а дома — небідома, але ландштурмаки були на їду ласі і харчували приязно. Звичайно були вони мовчали- ві, а при їді веселішали і наломлювали свій хорватський язик до бесіди з газдами та розповідали про те, як з-під Новоселиці відступали, а відтак бої зводили і знов відступали та неприя- теля в гори заманювали.
Зато в неділю мало село параду, бо комендант напереді, а бородаті вояки за ним рядами машерували до церкви.
Тоді газдині розступалися перед церквою і робили воякам дорогу та й жалували їх, що такі темнолиці, голодні і дрантиві,— а бадіки поморгували на себе: «Аді, йдут смучі цуріки!»
Молоді пушкарики чули в собі силу і самі дбали про пістолета, про рушниці і про те, щоби верхами уставити і присилити якнайбільше плиття і колод, готових до спаду на дорогу. Були жваві, бгачкі і швидкі та до рушниці спритішні. День і ніч приготовляли оборону села, укріпляли камінним плиттям стрімкі боки дороги, майстрували потайні засідки, розбігалися на розвідини і пазили воєнного діла так, як це молодим ялося. Коли цуріки били поклони в церкві і гарячі мольби слали за негайне покінчення війни, пушкарі вбігали в церкву і повістували комендантові, що неприятель підходить з долів до- ліських і, мабуть, хоче плаями закрастися до села та хитрощами його здобути, бо пронир у лісах, а дорогу минає.
Тоді село бачило в церкві воєнний алярм, бо комендант у церкві голосно командирував і роздавав прикази, а відтак пушкарі зганяли підводи і що два вояки сідали на вози та й разом з пушкарями везлися напроти неприятеля.
Комендант розкладав і примірював довгі шкла побільша- ючі та глядів то за неприятелем, то назирці за своїми вояками, що поховалися в драбинах возів за спину стоячих пушкарів.
Бадіки і челядь розцікавлювалися дуже і виходили з церкви та вірили, що комендант через те шкло, яке вони звали окяном, видить далі, чим они голим оком, і випитували його, чи вже заздрів неприятеля. Комендант усе повістував з окяну, що видить дим, а в димах неприятеля лишень ледь-ледь, бо бадіки заслонюють йому вид,— а в душі радувався, що бадіки його обступили і перед хитрим ворогом опарканили.
Кортіло бадіків також через окян подивитися на неприятеля, але комендант не зволяв і сердився, коли бадіки допев- нювали, що ті чорні дими здіймаються з вогнів, які розіклали хорватські ландштурмісти сусіднього села собі на загріток.
Пушкарі живо покмітили, що так, як вояки, так само комендант побоюється неприятеля і на привіт йому бере все тільки окян, а не рушницю, але саме тому згуста повістували, що неприятель появився близько села і або миче коням сіна із стога, або варить собі курятину у вдовиці на краю села. Тоді все був алярм, який кінчився окяном.
Але неприятеля не було, лишень газди підсміхалися.
Пушкарі мали свій фронт верхами гір понад дорогою, а ландштурмісти мали свою касарню серед села в канцелярії громадській.
Селу було ненаручно доносити їду і воякам до касарні, і пушкарям на фронт, але газдині годували з горшків і тісар- ське, і добровільне військо, то за поману, то за повинність. Поману робили тії газдині, що їх газди або сини також пішли на війну і десь у чужім краю за наживою попід чужими вікнами коло чужих газдинь колядують.
Повинність ваготіла на цілому селі, бо і хорвати, і пушкарі могли і самі собі від людей харчів набрати, а по-друге, дивилися через пальці, коли у кого застали вночі незаткані вікна або коли хто випрошувався від підвод.
Спершу не всі знали, що не вільно з хати світла випускати, аж баба Хромейка навчила село вікна ліжниками заставляти. Бо коли забанувала за сином-жовніром і виплакала собі серце та й померла, то невістка спорядила її тіло на лавиці коло вікон і обсвітила, як вівтар, свічками,— а тоді прийшов комендант із жовнірами в хату і забрав невістку та відправив сковану до міста. Чужі люди поховали бабу, а за невісткою слід загиб.
А старий Чюрей навчив людей рот замикати. Вертав із долів із донькою та й попасав у місті. Лиш конині дав їсти, лиш перехрестився, аби похарчувати,— а перед ним на другім боці за дорогою гальман народу і війська. Питається він бородатого вояка, чого нарід збігся, а вояк відрік, що мають вішати гуцула. Тоді Чюрея скортіло запитати, за що мають стратити того гуцула. Вояк відповів йому коротко: «За москаля».
Дід не втерпів і дивувався: «Нащо чоловіка задурно тратити, таже москаль світ годує!»
Вояк вхопив ті дідові слова, і за часок дід гойдався синій поруч із гуцулом, а донька сама домів вернула і дідову прич- ку розповіла.
Та й підводи навчилося село в самі мати, відколи прийшла вістка, що полягли всі старенькі бадіки, котрі в перших днях війни виїхали в підводи самі нарошно тому, щоб їх старість військові старшини пошанували і їх швидко домів відправили. Старшини загнали їх в сліпу долину, а неприятель витовк і газдів, і худібку, і вози.
Тому село робило волю і хорватам, і пушкарям і поволі привикало до війни, гей до ярма.
Але прийшла покрова — храмове свято...
Люди не дарують храму і зійшлися в село на відправу, як давніми роками.
Правиться відправа, аж церква дрожить,— тільки мозді- ри не гримають.
Примашерували в церкву і хорвати, і пушкарі. Напереді комендант, гей павич.
Панотець проповідь говорить, як у лист піє, а все за військо, за добровільців.
«Ти, хло\ сидиш на запічку, а він йде за тебе умирати!
Ти жалуєш йому курку, а він за тебе життя не жалує!
Ти спиш в джергах та в подушках, а він на студеній плит- тю сокотить тебе і талану твого!
А ти, газдине, не лінуйся його банушинов та кулешков почастувати!
А ти, доню, не гидуйся жовнірові сорочку виполокати!
Пригостіт, приголубте, парафіяни, сю нашу оборону, аби тісар врадувався, аби Україна усміхнулася, аби наш край
удержався!
А ви, сторонські люди, набувайтеся і забавляйтеся греш- но, але води в рот понабирайте і не розповідайте неприятеле- ві, кілько у нас війська та й пушкарів кілько!»
На згадку краю і України бадіки попісніли, бо жаль їм стало за цим зеленим клином над Черемошем.
Вже нема спасу, коли панотець за цей край потерпає,— пояснювали бадіки напошепки панотцеву бесіду.
А газдині м’якли, як хустки, і допевнювали себе крізь плач, що хоч куда сходив би, то таки нема понад сей край красний, та запашний, та веселий.
Храмові гості зацікавилися панотцевою бесідою і стали перешіптуватися з бадіками про те, що над Прутом неприятеля, як трави та листу, та що він отік підсувається під це село.
Зачув ті шепки комендант і вийшов з військом та пушкарями з церкви і став випитувати сторонських людей про неприятеля. Одні рівняли неприятеля з темним лісом, другі із зорями на небі. А всі вгадували, що сегодні він годен увійти в це село і збавити людям храм.
Комендант приказав війську відійти до касарні, а пушкарів розіслав за підводами.
На дорозі показалися натерхані жидівські вози, що везли своїх наляканих пасажирів з долу у гори.
Комендант поговорив із тими пасажирами і приказав своїм хорватам млівіч спакуватися.
Пушкарі зігнали підводи, а комендант здає їм телефон і велить собі телефонувати про кождий неприятелів крок та слухати приказів, які він надсилатиме з горішнього села.
Мене і моїх люДей кличе обов’язок на друге село, а ви, хлопці, будете мати щастя скоріше здибатися з неприятелем. Стійте, як мур, як камінна скала, напротив і бийте його на скамузь. Ломіть йому ноги, розчереплюйте йому голови, вита- чайте його камінним тачилом, аби не підвівся. Йде на вас нагайка, а ви її настолочте ногами. Леда-хвиля жде вас слава!
Пушкарі горіли. Здригалися, як олені, і обзиралися, чи не видно вже неприятеля, щоби його в саме чоло вдарити. Як одною рукою, піднесли вгору чорні шапки і крикнули дзвінко:
Слава нашому керманичеві!
Комендант, що сидів уже на возі, піднісся, витягнув шаблю і, вимахуючи нею, гукнув у відповідь пушкарям:
Гурра тісареві!
Пушкарі повторили.
Гурра Україні!
Пушкарі повторили, а комендант від’їхав із своїми жовнірами двома возами...
Пушкарі почули свою важність і розпустилися в шварми глицями понад дорогу. Очима на дорозі, а руками смерть тримають.
Лиш стрілить пушкар, лиш пустить долів плиту, а життя гине.
Жде шварма...
Рушниці держуть дорогу своїми очима...
Буде придибашка...
Але село храмує. Хатами за столами не містяться газди і газдині. Харчують, набуваються, веселяться. Сопівки говорять жилами, а співанки б’ються крильми по шибах, аж вікна дрожуть.
Газди з молодицями попліч позасідали і ведуть голосом по хатах, а руки плечима. Бо у храм і газдівська кров до челяді ласа. Тому самі газди рівняють себе у співанках до заяця, що сидить на колоді і плете рукавиці, а з колоди до колоди та до молодиці.
Але молодиці однако за пушкарів гадку мають:
Та кувала зазулиця в сивоті в оплоті,
Чому хлопці не співають, ба шо ж би їм в роті?
А коли дєді й нені жалували своїх синів, що через неприятеля збавили себе храму і, не ївши, колінкують на скалах понад дорогою, тоді молодиці стали газдів перемовляти, аби вийшли з ними ід своїм дітям та й аби винесли їм страви і храмового пиття.
Най би легінів не млоїв голод попід серце.
Най би їм студінь не вигонила їх молоду душу.
Най би їм молоді суставочки не заклякали на камінних плитах.
Най би неприятіль не красив кремінь молодою кервою.
Слово за словом та й бисажки таскали терх на кичерю та на груні ід пушкарям, мисливим стрільцям.
Салаш за салашем виходив на світ, навертав ід пушкарям і здоровкався цугарями.
Село храмувало понадвір’ю. Молодиці пишнилися.
Пушкарі зацитькували газдів і газдинь, але храм своє право має.
Відтак зумівалися пушкарі:
Гей, хло’, шо ті молодиці з нас роблют?
Дєді подавали синам повні пугарі, а сини зарікалися пити, ' але за принукою молодиць ломили собі волю і цілували дєдів в обі руки та й відверталися набік і пили, а відтак дєдям і молодицям честь віддавали.
Та й гостилися, та й харчували.
А як пушкарі заспівали, а молодиці за ними голосом повели, то все село збіглося, як бджоли до меду, і вкрило гору понад дорогою.
Плазувало село голосами по скалах та берда'х, як би тесало сталевими сокирами дзвінкі протеси яворові.
А молодиці покивували пальчиками на пушкарів і виводили їх з розуму:
Ой я хочу данцувати, а ви, люди, чуйте,
А ви, старі, розходітси, молоді, ночуйте.
Флоєри під серцем скоботали.
Чобітки притупували і лупали кремінисту землю.
Очі свічками засвітили.
Кучері вітром літали, молодичині ширинки з голів скидали, коси розплітали.
Пістолета лускали у сумерк вечірній.
Охота росла, як ватра в смеречині.
Гора металася, підтрясалася-гуляла...
Раптом на дорозі: пук!
Гора долів ззирається.
А дорога: пук-пук-пук!
Гора завмерла.
Гейби вітер подув, а два пушкарики відмахнулися, захиталися, далися набік та й потич повалилися.
Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце і, як дзвінок, упала на землю...
Гора йойкнула...
Дорога дала горі пуду...
Газди скочили боками на дорогу і згійкали на жовнірів, що стріляють до людей, як до звірів.
Перелякані жовніри вилазили з придорожних окопів і пе- резнавали, чи багато неприятеля на горі танцює та вигукує, а газди сердилися і руки заломлювали.
Мой брє, ляндштурмаки, та ви гезде шукаєте неприятеля, а над Прут вакаєтеси?
То ви на нас з ненападу стріляєте, гей на вовків?
То ви нам наших синів убиваєте?
На таку роботу лиш би нахарькати!
Газди лютилися, а ландштурмаки випрошувалися, що вони не тутешні, утікають із долішнього села перед неприяте- лем, а стріляли тому, що почули стріли з гори і гадали, що то неприятель на їх життя важить.
Та як вони просили газдів, аби були перебашні, то задки відступали і в темній мряці щезали.
А газди їх проклинали:
«Аби вам путь пропала, цуріки безчесні!..»
А згори рагашами сходило у тузі село на дорогу.
Пушкарі несли на рушницях своїх обледенілих побратимів, а молодиці двигали на поясах тоту чорнобриву душку, що більше не дише.
Село шпоталося, дивом дивувалося, чудом чудовалося...
ПОМЕННИК
Де лиш толічка з-помежи лісів вишкірилася, то її челядь укрила. Село на запаску зійшло; де хлоп упрівав — там тепер челідина вилежується, ротом питлює, войну чинить. Коні, як звір зачують, стають у кружок, а голови всередину, та й фось- кають, та й потерпають, аж шкіра на них дрожить. Так челядь тепер. Дрожить, гей лист на трепеті, рісними словами страх на село пускає. Одна наперед одної.
Гей, душко-кумко, пропаде наша праця, кровця наша, мозільчик наш студений!
Гей, світку ти наш бідний, виріже нас до лаби, аби з нас пощіку не було!
Аді, жидва та лєнка, гей ворон, на село злетіла, килу хліба на сорок левів підогнала!
Кобих була віща такої години, була бих си від боли не лічила, була бих по-люцки вмерла!
Бубнили в місті крізь плач: люди, біг з вами, ями копайте, працю ховайте! Кайтеси, люди!
Де ж я годна сінце та й маржинку в яму спрьитати?
Москаль, ци йкий нетрудний, спрьиче сінце, та й маржинку, та й нас ірщених!
Кажут жиди, шо недалеко, шо дим видко.
Челідинам цицки рубає, на кілє кладе!
Котра молода, пуп догори, каже, робит з нев, шо не треба, а котра май старша, обцасом тратує, піков колит.
Баба до закопаня,— каже.
На войні нема віри, нема серця, нема жінки, лиш не- приятіль, та й амінь!
Ей, цитьте, кумки-любк'и, не гнівім бога!
Тріщать руки, як їх жінки заломлюють і гріхів своїх каються. Гей квашені огірки, сповзають лиця, коли вони войну руками показують, жасними словами, як писанки кервою малюють. Навкруги чорний, осінній ворон на смерічині кряче, войну повістує, дзюб собі гострить, бабам туску додає. Кліпають ліси, кліпають гори: що дерево — то жовнір, що шпиль — то гармата. Хмари на небі біленькі, наче на смерть убралися, не розлітаються, бо неприятіль сказав їм на однім місці стояти. Сонечко ладан смажить, аби нарід ховати, аби трупів не чути. Річка зі скалами шепотом нараджується, рибку потановляє, кружілом кружить, піну ховає, долин боїться, в жіночі очі кривавим дзеркалом, гей мовня, б’є. Лиш овечки блеють, і травичку полють, та тішуться, що непродані, перебули богородичку, що за довги не пішли марне на ніж. Бо у войні таке право, що довгам «авус», та й людям «авус», а маржинка тісарева, на ярмарок не піде.
Та й, варе, гріхам і кривді авус?
Ей, цитьте-ко, душко пишні, не гнівім бога!
Йде селом Митро Пужливий, ’д газдиням навертає. Пуж- ливим прозвало його село тому, бо відмалку глав великі вуха, а лице стягнене в клубочок, гей у заяця. Заким ставав говорити, то обзирався на всі боки, схилювався, клав на губи палець і казав: «Цитьте!» Щовесни трясла ним пропасниця, й тоді убирав він два кожухи й синів, гей ялівець. Тої боли набрався, як сидів у криміналі за тото, що панотця на проповіді назвав кацапом. За одно слово. Але вводно газета в нього в то- бівці, вводно панотець та й Дзельман на нього уїдають, що село бунтує, людям у читальні голови завертає. Упав у старість, але на газеті спить, людям новини повістує.
Ану ждіт,— каже,— новину вам скажу.
Йку, варе?
Таже папа римский погиб.
Але?
Абих так пшениці діждав. Йдіт, перекажіт попови.
Йдуть люди вмисно, панотцеві мельдують, а панотець
черленіє, чобітьми гримає:
То, певне, той заяць таку бріхню вигадав.
Але прийшла неділя, та й сталося на Митровому слові.
Цитьте, газдині файні, та чемні, та грешні.
Ба, шо си діє, бадіку Ми’?
Ой, трівога, страшенна трівога, газдиньки любі, ір- щені!
Таже не чути ні гармат, ні моздірів, ні вогню не видко!
Ет! Моздіри лиш на храм, а война йде, єк гать, без гриму. Аді, в селі були тепер вояки, скували попа та й повели до міста.
Падочку ж наш нешісливий, попа скували? Спасуєш, Митрику?
Та же, віді, кажу вам, що попа, не того, шо шез би, скували і взєли. Каж'ут, що піп зрадник і розплодив ціле село зрадників, але цитьте!
Митро Пужливий закусив кулак, аби челядь тихо говорила.
Жінки вдарили в долоні й вимахували головами одна на одну, а відтак хрестилися й госпідкувались.
Митро подався в тінь смеречини, щоб його з дороги не видко, обвів рукою, наче шнурком, наоколо своєї шиї, а другою рукою вказував жінкам у той бік, куди попа повели.
Шо, варе, з ним тепер удіють?
Ого!
Але?
Бігме, зситют. Аді єк у середині чімхає анцвай, нема пардону. Цитьте!
У жінок душа затерпла, лиця попісніли.
Сарачє, сарачє, йкий то світ настав!
Примруженими очима дивилися, як патроля попа провадила.
Цитьте!
Митро поправив кресаню так, щоб чола не було видко, поклав палець на губи та й водив по жінках очима.
Такі жінки тихонькі, такі миренькі, гей бджоли у слоту. Якби їх не зацитькував, зараз би плакали, голосили. Бо панотець їх похрестив, повінчав, сестрицями в церкві установив, гріхи з них змивав, сварив, кревним небіщикам царство вимолював. Та за то на шибеницю? Такий духовник божий, такий пастир свячений! Що буде з села, коли панотця стратють? Як від голови тратити зачинають, то на кім скінчать? Чи ціле село «зситют», чи жінки лишуть? Гей, та ж бо то на світі пусте село! Один одного в лижці води втопив би. Таке то все бідне, студене, а таке люте, з’їдливе, таке ненависне! Лиш кару скликає. Лиш по судах тєгаються, лиш сварються та б’ються. Дєді нема, нені нема, припону нема, лиш Канада та сороківці. Такий флетєв, що сокирою майстрував би, хати клав би, тепер у Канаді чоботи пуцує, пишної їди та легкої праці шукає. Дівку в селі, ану присиліть, то урветься, до міста втече жиденята носити, лаю за собов водити. Тот, що на хліб робить, під кулю пішов. Дрібнота, та челідь, та стариня •— то все село. То лиш знак, де село було. Таке пусте гніздечко на шибениці, як перце, хитатися буде, не заважить, не за- шморкнеться.
Виводять жінки попа очима на край села, духа в собі не чують. Вістря багнетів навкруг попа, як свічки навкруг гроба, від сонця горять та кліпають до челяді. Німий похорон з села виходить, вітром до села прощі посилає. Війна отік чума — дивуються гори-долини.
«Гей, попе, попе,— думає за жінками Митро,— берут ті з села, гей вола-багрія на заріз. Гіркий твій світ! Але-с нага- раздувавси, але-с набувси! Єк прутчик до села прийшов-єс, а відтак, єк могила, в селі розмістив-єс-си. Зицирував-єс нарід. Та й по челіди в селі брикав-єс. Та й на мою Марічку роз- могилив-єс-си. Навколінки припадала, кулаки собі кусала, єк приповідаласи переді мнов, перед газдов своїм. Підкинув-єс мені сина такого кланцатого, такого опришка, шо дєдем помі- тує, вильми дєдю чістує. «Ти пужливий заяче,— каже,— тіни своєї бійси!» Твій голос, твою тварь, твої очі, твій кулак має. Оберни-ко-си, попе, глипни ми в очи, та й скажи, шо брешу. То ті до ніг припаду, стопи обцулую, жовнірів умолю, аби мні кольбами посікли на мак, навмісць тебе. Тогди не меш мні перед людьми публічити, не меш мні колоти тим мєконьким русначьком, шо під плотом. Але скажеш: «Цес Митро тверділий від мене, раз чоловік цес Митро!» Та й здоймеш пізьму з Митра та й не меш йго кованим євангелєм по голові бити за то, шо в церкві відвернув рот від руки твоєї. Пек єму, осина —• ци нам цего треба було? Але єк ти мені газдиню споганив, то ти в мене не піп, не чоловік. За тото я тебе поганив. А одна- ко ше ті ми жєль, ше баную на себе. Бо ті гей шибеника скували, бо ті .«гаптах» тримали. Кажут: гаптах, попе, зраднику, кацабо!»
Ці послідні слова втекли з Митрових гадок до його уст і вийшли розколеним голосом наверх.
Жінки сперхнули.
Не радуйтеси, Митрику, чужій кривді, то нам усім сму- чя година б’є.
Митро вкусився за язик, зціпив губи.
То не я кажу, то вояки так попом кленцували,— зі стидом оправдувався й поправля кресаню.
Будьте зобашні, Митрику, але ви все на попа сукрити- ли за тоті партії. Може то таки ви єго так зазубелали?
Неволя на него сукритила, сам собі винен. Гезде пішов я до міста, а панич мене надибає та й каже:
«А ваш піп йкий?»
«Такий, єк піп»,— кажу.
«А він москаль?»
«Божка єго знає, прийшов до села, єк прутчик, а відки прийшов, то тоті знают, шо йго до нас післали».
«А ти твердий, чи мєкий?»
«Я мєконький єк тот, шо під плотом»,— кажу.
«А він твердий, ци мєкий?»
«Не кусав-сми йго та й не знаю, але він сам фудулитси, шо твердий, єк криця».
Та й тілько бесіди було,— аді забожуси, шо більше ані слова. Кажіт самі, ци я шос помилив, може, або йкус пляв- зу пустив?
Най бог криє, Митрику, ми знаємо, шо ви маєте душу. Такий чєс настав, та й решта.
Хоть-сте челідь, але світе ваше слово: такий чєс настав — смучя година б’є.
Надходять старі бадіки, що подалеки попа з села очима виряджали. Насамперед палицями, а відтак сухонькими ногами ступають, гейби землі не вірили. Спір кашлем вигонять, ребер у собі ке чують. Отік оберемочки хворосту ременями попідперізувані. Скривленими тварями ’д землі хилються, у прикрих місцях вориння держуться, білу гирю вітрові відоймають. Тіні їх перебігають. Такі довгі, гей дуби, такі лабаті. На траві лягають, на плити сідають, лігма п’ють у потоці воду, бо чують, що з сил спадають, що недалекі їм гони.
Славайсу!
Навіки.
Ба, ци миром, газдині пишні та годні?
Ой, миром, вуєчки файні та славні, позаєк тепер миром.
А ти, Митрику, попа вирідив з села, а сам до чєліди липнеш?
Нужда йго вирідила, не я. Ровесники-сте мені, а говорите, гей хлопці.
Ой, кривдував си, браччіку, на тебе, дуже кривдував- си. «Милі християни,— приповідав,— це не вояки мене кують ланцами, це Митро Пужл^вий мене кує. Перекажіт ему,— каже,— що пімста є му в’єзи вкрутит».
Аді, маржинков своєв кленуси, шо-сми нічо не свідім, шо-сми далекий від цего. Не моя путеря попів кувати та й з села займати.. Скоро-сте газди, то вірте!
Жінки стали за Митром уступатися, стали божитися, що він у серці бога має, слушний чоловік.
Бадіки падькалися, як по похороні, по зморщених чолах долонями били та дивувалися, що такого часу дожили.
То ті онь, браччіки, нове право вийшло!
Аби-сте знали, шо так! — потверджували жінки.— До церкви не йди, бо попа нема, до коршми не ввакайси, до міста пашпорти бери на себе, гей на маржину.
Та й ше не вірют,— докінчував один з-поміж бадіків.— Вчера Василина Пасемкова йшла до міста, а перед містом стоїт варта та й каже: гов! Показує вона пашпорт від віта, а варта тим не контетна. «Ци ти, жоно, не хлоп?» — кажут. Шо вона не проситси, шо не кленеси, шо не божитси, шо, аді, вона чєлідина, а не хлоп,— нема віри. «Задери, жоно,— вибачте,— запаску ’д горі, най пізнаємо, ци ти не хлоп, не шпі- гун!» Стопиласи, сарака, молодиця з сорому, але мусіла роз- диїти ше один пашпорт.
Бадіки розкривлювали лиця й нібито соромно усміхались, а жінки гійкали, очі долонями закривали, лихословили та клятьбами молодичин сором рятували.
Лиш глухий бадьо Остафій дивився ледоватими очима то на бадіків, то на челядь і намагався зміркувати, про що йде бесіда, але не міг відгадати.
Коли ми внука були не взєли, був бих мні відвіз до дохторя, аби провертів ми уха. Вижу, шо надходит смучя година, але чути не чую, хоть з гармати стрілєйте.
Жінки давали йому знати руками, що тепер ліпше не чути, бо війна надходить. Так, як на церковних стінах та на кафле- вих коминах війну оглядали, так її глухому Остафієві представляли, аж бадіки сердились і протинали:
Ей, коби-сте своїх газдів узріли, то би-сте до штурму бігли. Де бабам до войни? Обіськатиси, золитй, та кури смот- рити та й пужітиси, рівно з жидвов.
Та-бо й страху дає та смучя година! — перервав Митро Пужливий. Сегодни рано прийшли паничі до канцелярії та й віта скасували. Самі вогнем кресали, аби йго вибирати, а тепер кажут: «Письма не знає, п’єнюга остатний, глуздів не має!» А до бітового заступника каже комендант: «Мой, брє, ти відтепер вітом, але пантруй, шо ті кажу, бо від тебе будем зачинати буки давати, село тратити!» Чуєте, шо каже?
Про мене, най каже,— відозвався один бадьо, спльовуючи.
Про мене, най каже,— повторила решта.— Шо-сми синів та внуків під кулю дали, шо остатний фіст на форшпани держимо, шо маржинку й сінце для воська тримаємо, то за то село тратити? Таже ми вже без шибениці страчені, таже на нас шкода вже шибениці, шкода кулі. Мой брє, шо таке пусте верзеш, ніби ми діти, нібито тісарь таке право видав?
Ей, цитьте, браччіки, не вадьтеси, аби не зачули, генде дорогов, єк мурашки лазят.
Най чуют, ми не боїмоси за правду, ми не пужливі!
Ану з свічков шукайте тепер суду або старости: все на Венгри втекло,— представляв Митро..
Челядь прилучувалася до бадіків і притакувала головами їх бесіді. Бадіки ковтали палицями в землю й докінчували:
Єк заступник віта на твого сина уру має, то ти собі, Митрику, бійси, кілько хочеш, але села не рунтай, чєліди не полоши. Ми не з тих страшків, шо їм, вибачте, бз... ми дзво- нют.
Преч би си казало,— стидались за Митра запишнені жінки.
Жидва бризнула, як хвиля болота, набік з дороги, бо дорогою гнав на коні жовнір, аж за ним ковпіт летів.
Бадіки й челядь повставали, гей опарені. Заслонювали очі від сонця й зором перелечували всю дорогу.
Падочку наш, уже восько до села йде! — крикнули нараз жінки.
Аєк, іде наша кіннота, а за нев фантерія і артилерія,— потверджували ті бадіки, що колись служили у війську.
Шо ж ми, бідні, тепер будем робити? — заголосили жінки.
Будете газдів своїх приймати та гостити, газдиньки любі,— потішали бадіки.
Жінки сплеснули в долоні.
Вадь, там і наші будут?
Подобає, шо будут. Де люцкі, там і наші.
Господь би з вас говорив, вуєчкі пишні та злотні!
Куди котра поперечнішу дорогу знала, збігали жінки долів
ід тісарській дорозі, гей серни ’д воді.
Бадіки стягнули на собі ремені на послідну пряжку, щоб із них не поспадали, і попри вориння сходили надолину, глипаючи ід дорозі.
Кіннота напереді, коло дороги на левадах пристановля- ється. Драганисті коні, гей змії, витягаються, згорда ступають, головами вимахують, гейби з собою розмовляли. Жовніри враз із карабінами отік приросли до коней, отік би їх разом із кіньми з тисового дерева витесав.
Вози накриті дорогу марфу везуть і помаліше їдуть. Така їх безліч, так рівно іде. Одна лінія. На колісницях гармати в скринях. Отік велетні на млинських колесах одпочивають із зажмуреними очима. У крок за ними йде піхота. Весь ковпіт на неї сідає, вся дорога їй під ноги паде, все сонце її пражить. Отік на тій дорозі трепетовий ліс росте, отік од вітру хитається.
Ей, госпідку милосердний, йкий-їс добрий та уважний на оці гори! Ци жид, ци пан, ци восько, кожден-кожденний тут оборони шукає,— зітхає один бадьо до другого.
Гей ворон ріллю, жиди обступили військо. Накроїли в кошелики грінок хліба й подають його жовнірам, але жовніри не хочуть приймати. Цигари беруть, а хліба не хочуть, свій ко- місьний дівкам роздають. Дівкам у другім ряді місце, газдиням у третім, а бадіки на самім заду. Все село збіглося, мир- миренний. Видивлює село очі, щоб сбоїх розпізнати — нема ні одного вояка з цього села. Тому молодиці й дівки маркотні.
Раді би бадіки діпхатися наперед, раді би з вояками заговорити, дати їм своєї люльки попахкати — жидва не пускає. Сільський Дзельман гейби став за газду для війська. Бігає й розказує бадікам, де стояти мають. Свому синові гонор веде, дорогу робить, щоб не завалявся, щоб черевички не заболотив, бо то адвокат, голова велика, судом і містом трясе. Бадіки роками його не бачили й не пізнають.
Шо, варе, за коропуз?
Таже це Дзельманів, тот адвокат, шо з міста перед вой- нов дав драла,— виясняють газдині.
Най шєзне, йке гарбузе безчесне! Вчера діти за ним кицками метали, то просивси, єк мала дитина, а сегоднє він до воська на бесіду перший!
Таки кортить бадіків до війська заговорити, таки понад голови розпитують:
А були-сте в вогни, небожєта?
Ой, були, вуйки, за сільнов горов, на ті долині.
Декотрі бадіки знали й ту гору, й ту долину й дивувалися:
Мой, брє, таже то жоліб, то межи скалами, було йму раз патороч зробити, аби не налазив на села,— каже один.
Рахувати, неприятіль був у дирці, лиш було ї заткати,— перездоганяє другий.
Так, гейби з керниці пив воду, лиш було погань забіг- чи та й трутити,— виводить третій.
Мой, брє, було йго ста затулити, були бих ’го буччєм убили,— додає інший.
Не бійтеси, ми йго добре шкробнули, дві гарматі відо- брали-сми, буде нас мати в тємці,— торгувались вояки.
Оподалік знов інші бадіки відгадували причину, чого військо в гори зайшло й одпочиває:
То не буде инак, лиш наш тісарь добрий, землі не хоче, збефелював: пардон. «Людей мені не каліч»,— каже. А мос- калеви чоловік ні за що, най люди в керви плавают, він землі хоче.
Ті, що при війську служили, нагадували:
В шістдесят шустім ми таке саме пацили. Сербови межи очи плюйте. То нехарь. Гадаш, шо ті цулує, а він тобі ніс відгризає.
Жиди й пани радувалися військом, воякам цигари запалювали. Молодиці випитувалися, кілько мерців було. А відтак розпитували, як тоті мерці виглядають, як їм на ім’я й на порекло. Тяжко зітхали. Діти на вориння повилазили, пальці в роти позатикали, надивитись не могли, кабати й карабіни обзирали. Що кіл — то людська дитина.
Розбезпечилися й собі бадіки й забагли доконче через глоту до війська протиснутися. Стали жиди їх спирати, плечима відтручувати.
Не тручьий, гадино сороката! — обрушилися газди.
Прорєдітси, пейса! — крикнули путерніші бадіки.
Обсіли-сте восько, гей вуши чупер,— обізвались інші.
Уступися, сараньчо чорна та омразна! — додали газдині.
Жиди розлютились, гей оси, й підоймали до бадіків руки, гейби хотіли їм очі видерти. Прозивали бадіків розбійниками, медведями та кацапами й штуркали їх ліктями збоку.
Така лють бадіків напала, що палиці вгору попідносили й так дорогу собі мостили.
Жиди загвалтували, жидівки запіворили на ввесь голос. Отік би їх хто різав, отік би їх пік вогнем. Обступили бадіків густими рядами. Вчинився рейвах, гей у ровті.
На млі ока побіг Дзельман враз із сином крізь військо до військових старшин і просив рятунку, бо, мовляв, хлопи жидів і панів на мак розбивають. Круглий, гей бочка, Дзельманів син створив лотоки свого адвокатського красномовства перед військовими старшинами й аж заслинився, як представляв те, що бадіки перед хвилиною до війська говорили. Порівнював попа з дуплавим дубом, а бадіків із шершенями.
Панове,— каже,— дупло вже розбите, а шершені, тим розлючені, не тільки нас, але й вас покусають. Бороніть нас, панове!
Дзельман припав на коліна й лігма стелився та вираховував тих бадіків, що йому були винні гроші й не хотіли їх оддати, лиш казали: «Пиши пропало, москаль на тобі буками їх відкарбує!» Не говорив, але плакав, волос собі з голови микав і заклинався, що на кожне слово присягне, що життя собі непевний...
Як на сталевій пружині підскочив Дзельман, коли військові старші дали жандармам розказ, щоб із ним протокол списали та й щоб перетрясли, скували й забрали небезпечних хлопів.
Заки що зойк, виск, ревіт, гармидер і вереск підоймалися, гей вогонь у сухім сіні. У глоті шпильки не пропхав би, а всередині бадіки палицями в повітрі обганяються. Глота хвилює.
Гей великий чорний човен гойдається на збурханім каламутнім озері. Куди сила заважить, туди хвиля б’є, туди потоки зойків переливаються, туди долина робиться.
Вояки урвали гнучку розмову з дівчатами й дивувались, чого жиди присіли бадіків, гей мухи стра.ву.
Прилітає на коні комендант жандармерії з відділом вояків і жене просто на зглочений натовп.
Пляц, .пляц, пляц! — почулися голоси.
Натовп на дух розступився й створив дорогу аж до самих бадіків. Комендант затяв коня і, вимахуючи шаблею, влетів на бадіків так нагло, що кінь став дуба й передні ноги підніс ’д горі, щоб не тратувати людей. Вийняв книжку й почитував з неї бадіків, а почитаному казав вийти насередину створеного місця і ставати в ряд. Відділ вояків одгородив юрбу від вільного місця.
Вийшло дванадцять читаних бадіків. Кожний здіймав кресаню й дивився на коменданта, гей на придорожну високу фігуру. Лиш глухий Остафій не відозвався «гир» і не виходив зараз по прочитанню. Другі бадіки за нього відозвались і показували йому на миги, що має ставати до гліду. Як виходив на фронт, то представлявся комендантові:
Провертіт ми уха, бо нема тої гармати, аби я ї вчув.
Комендант закляв гостро Остафія, а прочитані бадіки брали його попід пахи й уставляли до гліду, щоб комендант не злостився дурно.
Остафій станув у ряді скраю й обзирав бадіків, начеб їх перший раз видів. Скільки разів скавулені сиві бадіки намагалися просто стояти, але ані на п’ятах, ані на пальцях без палиць не могли встояти й шукали ногами кріпкого місця та подавались набік,— стільки разів його рот роззявлю- вався й корчив на мохнатім лиці зморшки так, щоб воно сміялося.
Мой, мой, мой, йкі-сте дужі, йкі-сте глянцовані!
А відтак плескав сусіднього бадя по горбі на плечах і показував комендантові:
Паничю, з цеї парми не буде хліба, саме кочьинє, йкі таністри на плечях!
Бадіки погрожували йому пальцями, щоб мовчав. Глипали то на себе, то на коменданта, то на вояків, що стояли деревом і гейби очима питалися, що буде далі.
По юрбі повіяв легіт здержаних усміхів і швидко в траві губився, гейби списів-багнетів боявся.
—, Віт є межи вами?
Ой, віта даст-біг, паничю!
Тринадцять вас таких файних! — крикнув комендант і шаблею дав знав воякам.
В один дух станули вояки перед бадіками і сковували їм руки.
Бадіки деревіли. Скляними очима дивилися на свої руки, святих призивали, отченаші зачинали й уривали.
Отік би з високої скали в темний яр раптом попадали, отік би в’язи поломили, голови порозторощували. Десь тоті ліси пощезали, десь тото село в землю сховалося, лиш кремениста мокра скала над ними, лиш темне, гниле листя під ними. Як тото листя у трубочки звите, не бачуть бадіки ні світа, ні сонця. В очах їм потемніло, щоб ланців на руках не виділи, щоб не жалувались, що їм пучки синіють.
Лишень щоб гріхи свої виділи.
Шо-сми дес у п’єтничьку заскоромивси, прости ми, боже!
Може-сми чужу маржинку вдарив, позбиткував із пізьми!
Дєдеви гробу від десіть годів не застелював.
Ненин хрест зогнив, а я йго не направив.
Був-сми захланний, на Іллі траву косив-сми.
Десь патичьок у лісі навадивси, от-сми го взьив на ватру.
Май ген там потер-сми кумови ребра.
З чужов газдинев тричи здибав-сми-си.
Віді, в тій ситі в куми горівка була, знак тому, шо-сми зломив присягу.
Котроїс неділі на боже не дав-сми, з ременя вигорнути лінував-си.
Сестру процесами скривдив-сми, скривдив. Шо вісім моргів, то не шість, нема шо казати!
Через пола триціть годів у церквах не був-сми та й сповідати не сповідавси,— признавався Митро Пужливий.
За що то патичє сковуєте, шо дес заїчика бабі з ліса принесло? — боронився глухий Остафій.
Повилазили гріхи наверх, гей сови на сухі, кострубаті смереки, та й дивлються на сковані руки бадіків.
Такий мороз од гріхів їх віє, так рясно бадіків інеєм присідає, щоб, трясучися, гріхів своїх перед людьми стидалися, щоб сором мали.
Жіноче голосіння з юрби завіває, бадіків теплими дерга- ми вкриває.
Гейби їм голови гладили газдині, гожі та годні.
Вояки сердились на бадіків, що не слухають їх розказу, що пнем стали і з місця рушитись не вміють.
Комендантовому коневі текла з зубелів піна й падала на задніх бадіків.
Жидва плескала в долоні, на бадіків скреготала.
Повели бадіків горі тісарською дорогою й військовим старшим у руки передали. Військо їх обскочило, карабінами їх обгородило, гей муром, од села відлучило.
Нікому до них не доступити, нікому з села до війська наблизитись.
Лиш сонце з лісів через багнети перегулювалося й на сивині бадіків білими крильцями мерехтіло, щоб село їх здалека розпізнавало, щоб їм гріхи простило.
Але село в тривозі, лиш навкрадці бадікам прощі посилає.
Селом патрулі ввихаються й перетрясають хати скованих бадіків. Небезпечної речі шукають, усе перевертають, пере- зирають, гверами пересмотрюють. Газдині отвирають писані скрині й потерпають, щоб папуша тютюну не знайшлася, щоб напасті не було.
На царинці біжуть діти за патрулею й мельдують, що в кукурудзах москаль сховався.
В котрих кукурудзах?
Генде при дорозі. Такий чорний, лежит і зубами креше.
Патрулює патруля в кукурудзах, боками заходить, гверами цілить. Дітвора розцікавилася, грудками мече й місце показує, де неприятель сховався.
Вже є! Лежить вусатий, набресклий бадьо, в чорнім петеку і чорних холошнях. Кресаня під головою, одна рука під приділком у холошнях, друга гейби курятам їсти давала. З роззявленого рота слина, гей жабуриння, на твар стікає, мурашкам смерть завдає. Хропе, аж душиться, аж кукурудзяне листя дрижить. Жили на шиї, гей ремінні волоки повибігали, щоб комарі їх вертіли. Коло нього на сторожі кована палиця лежить. Краще від газди лежить, кукурудзів не поламала, нічим не повалялася, зористими бляшками усміхається.
Підіймають бадя, на ноги кладуть. Бадьо паде назад на землю, гей підпилене дерево, кукурудзи ломить, привалює.
Дітвора сміється, в очі бадікові заглядає.
Це отік віт!
Діправда віт!
Аби-х так здоров, шо віт!
Вояки врадувалися, що діти війта розпізнали.
Ми за ним шукаємо, а він тут!
Вони п’єні,— виясняли діти.
Винесли війта на дорогу, горілиць поклали, а самі за фі- рою шукали.
Діти кропиву руками рвали і з війта муху обганяли.
Спровадили вояки фіру, вергли в драби війта й поїхали його дім перетрясати.
Повновида війтиха відразу вгадувала, чому її газда, гей ніч, п’яний.
Єго з вітівства дурно-пусто скинули, а любчьик мій з тої грижі, з того туску...
Та й голосила, та й лице йому мокрим рушником обтирала.
По ревізії повезла патруля війта й війську передавала.
Ішли на небі зорі молошною дорогою, а під ними машеру- вало військо тісарською дорогою та й бадіків із собою вело.
Вийшли газдині ’д горі на дорогу, щоб газдів своїх вирядити, щоб знати, де їх сліди цілувати.
Як той шум у темнім лісі, як сонне видіння пішли-пропали.
Приповідали жінки, гей за мерцями, щиро: як газди їх газди ніжки собі сходять, усю нічку ока не зажмурять, з жури почорніють.
Слізьми вмивалися й голосили, що тверде залізо газдам ручки попереїдає, що газди їх уже ’д хаті не вернуться, з високої полонини скороми не принесуть, у кедровії трунви з ними не ляжуть.
А коли сплакані газдині домів вертали, то плач у собі запирали, по голові долонями лупали й одгадували причину, за що їх газдів найшло таке тверде здекуційство.
Аби хоть за ніготь мав провини, то би не жєль було!
Аби хоть дома не ночував!
Аби хоть солімку чужу настолочив!
Ніхто такого не чув, не видів!
Говоріт свеї,— перериває ука війтиха.— Кого має найти напасть, то й дома захопит. Аді мого через смучій по- менник забрали.
Через поменник, кажете? — довідувалися приязно та щиро газдині й руки підоймали.
Війтиха хмарила лице й повістувала:
Кажу, шо чуєте: через поменник газди-сми-си збула! Каже піп на сороковусти: «Вітихо, я нові поменники спровадив, а подивітси. Траба й за небіщиків дбати, траба душі чьисто та файно держєти»,— каже. «Та же я ше дідів поменник маю, адіт, єкий повний!» «Це р^б,— каже,— це не поменник. Чіму ви Не вбираєте дрантиву дранку, єк ідете до дому божого, але берете білу чісану сорочку, та й фустку броцку, та й коралі, та й киптарь смушковий, та й постільці легонькі? Чіму,— каже,— з-під маржинки чьистите, в колешни солімку та й листєчко стелите? А душі руб’єм обвиваєте? А душі гірші від вас, гірші від маржинки? Ей, вітихо,— каже,— шукайте блєшку, най вам поменник переміню!» Розвєзую я платину, тєгну корону та й даю, а піп надух душі перепустив у новий поменник. «Нате,— каже,— поминайте, аби душі були шіс- ливі!»
Аби-сте трівали, вітишко люба, та же він снісько так і нас ними наділив,— не втерпіли й переривали газдині та й руками по запасках били, гейби слід важкої згуби узріли.— То такий, отік кантічка, у чорних рамцях, а насередині чорний хрест з трьома перехрестями. Такий, вітишко чесна та годна?
Сніський такий, сестрички пишні; але аби-х не збрехала: то хрест на нім такий, гей тот деревлєний, шо дек повісмом обвиває, єк за колідов ходит.
Гирішний такий, під ним отік барвінок ловитси; правду кажете, вітишко!
Аже ждіт-ко! Та й приношу я тото ’д хаті, під сволок тичю, та й байдуже. Але сегодне жовнірня грим у хату та й трісе-перетрісає. В скрини лічо, в полицях нічо, в коморі нічо, в оборозі сіно, в печи попів, а над столом кажут: «Що це?»
«Образ», — кажу.
«Це кавалок дошки, бабо, ти здерла образ!»
«Ні,— кажу,— це образ, ще мій дід до него моливси».
«Де-сте богів та світців діли?»
«Були боги та й світці були,— кажу,— але шос від диму вигибли, шос муха ззіла».
«Брешеш, бабо, тут царь був!»
«Ні,— кажу,— боги та й світці були».
«Агій»,— кажут та й образ здоймают до світла.
Перехрестила-сми-си та й очінаш говорю. Подивилися та й образ миром лишили.
«А від сволоком шо, бабо?»
«Поменник»,— кажу.
Здіймають і перезирають.
«Ій-га! — верещют.— Та це хрест московский, це писане московске!»
«Знає ’го господь, то піп нагилив душям»,— кажу.
А вони поменник до ташки, а моего далі.
Дознаки так само й наші поменнички забрали,— скрикнули газдині і вдарились по полах, гейби ймили тоту руку, що їм пакість робила.
Гейкали та йойкали довгими голосами й по головах бились, що такі, гей довбня, тяжкі, такі нездогадливі, такі загрижені.
Війтиха за рукави їх ловила й потверджувала.
Отак, єк вам, Дзельманови розповідаю, а він, хоть не наша віра, каже: «Аби-сте знали, шо через тоті поменники піп та й перші газди пожиют смерти...»
Най си преч каже! — заверещали газдині.
Преч би си казало! — додала війтиха.
Долоні на грудях складали, ід зорям споглядали й жалісливо просили, щоби святці з їх газдів ланцюги здіймали, щоб їх порятували й од смерті оборонили.
Але річка голос їх шумом ловила й на росу завертала, щоб не виходив із села, щоб село не пустіло.
То не дурно мені сеї ночи мої дєдьо приснилиси! Дес весіллє роблют, мене віддают. Не данцуют, ні! А все по своло- ці лускают та лускают...
А ваш поменник був також під сволоком?
Аєк, під сволоком; та й дєдьо там писані.
Кайтеси, люди, кайте!
А ви чьому поменничьок не спрьитали, коли дєдьо вам дали знати?
Бо сми така розумна, най не кажу.
Газдині йшли мовчки. Одні намагалися пригадати собі свій сон із останньої ночі, аж зашінки на собі рвали; другі гадки свої збирали й перемірковували ще раз війтишину бесіду, кінці її докупи складали.
Гадки коло сволоків, гей мухи, літали, на поменники сідали, а газдині руки собі ломали й головами притакували:
Таки через поменник!
Видко діло, шо через поменник!
Бігме, через поменник!
Знає ’го біс!
БОДАЙ ЇМ ПУТЬ ПРОПАЛА!
Неподалеки гримлять гармати, але газди й газдині хвалять собі верем’я і сапають на царинках ріпу, що до них з землі барвінковими листочками усміхається. Видко ділу, що битва наближається, бо мости горять, а над людською працею хмари диму збиваються, дороги ковпотом закриваються. Видко, що москаль цурікає свого неприятеля в гори, межи Гуцулію.
Квапляться бадіки на царинках, бо на вечір гостей сподіваються.
Але гості прийдуть борше, бо кінні стежі вже кругом мигають, ліси перешукують. Тому бадіки з челяддю лишають роботу й розбігаються до своїх хат, аби бути дома, талан сокотити. Лиш дві царинці не зважають на прихід війська і не відправляють своїх робітників ’д хаті. То з сего боку вориння Василь Мочернак із своєю супругою Марікою та трьома доньками попідпиралися на сапівнах і від ранку всіма голосами ведуть сварку із своїм сусідом Митром Гушпаном та його супругою і чотирма доньками.
Лють розпирає їм серця через легіня, що полюбив був Мочернакову дівку і гадав з нею одружитися, а відколи був на урльопі дома, оскочив і став писати письма до Гушпанової дівки. Сварка йде ніби з-за вориння, аби Гушпанова лаба не робила собі перелазу з Мочернакового вориння, бо всі Гушпани на світі не вартують за одну воринку. Але керманичами сварки є обі подруги, що ні на хвилинку не замовкають. Сердитість росте, як ватра із колючої смеречини. Слова летять вітром навпроти себе і, здибаючись чолом до чола, вдаряють на себе грімко і завзято, гей рогаті барани кудлаті.
Хавки в лаї вам перекривилиси, попереки вам пере- ломилиси,— кричить суха Гушпаниха.
Кропивами та хобзами вінки погубили-сте,— кричить круглобедра Маріка Мочернакова.
А доньки з обидвох сторін гійкають ще голосніше і сапів- нами собі погрожують, аж до вориння навпроти себе підбігаючи і білими зубками скреготячи. А що тільки дівчата коло вориння до себе зближуться, тоді оба газди кладуть у рот пальці і свищуть дзвінко, та сапами вимахують, та й криком заповідають, що зараз буде каліцтво і кримінал великий. Тоді кожда неня завертає назад своїх доньок і вцитькує їх, щоби свою роботу робили і навіть оком не повели поза вориння на пометення, на нечесть і осоругу людську, на гаддя сорокаге, пуголовиці безчесні, чорногорське насіння, погане коріння.
Огонь, не слова, кидає челядь напроти себе навіть тоді, коли над селом загуділи високо два воздухоплави, яких усе село з-під долоні одним оком провадило на мадярський бік і до біленьких голубців рівняло.
На млі ока всі улиці в селі вкрилися возами, кіньми і об- порошеними та обпаленими жовнірами.
Покотився селом клекіт, а груні стали перекликатися.
Мой, хло’, аді, мадяри знову цурікаются!
Варе?
Уже!
Спрєч маржинку!
Най біг криє!
Хтось пустив гать на село, бо жовнірня напливає в село, гей вода в долину. Всі толоки повні, улиці набиті, групі вгинаються, хати ходором ходять, жовніри тут газди, а бадіки, гей наймити, увихаються. Гей пацьорки, зсилюють вояки газдівських коників, доють корови і вівці, ріжуть воли й телиці, варять собі м’яса та розвалюють мідяними кітлами горни над гуцульськими печами.
Мужва довкруги хат виспівує бгачкі мадярські пісні та гонить за молодицями і дівчатами хоть би й на поди коле- шень та зимарок або на обороги та стоги сіна.
Йде селом вереск, зойк і гомін, гей вітер жереповими корчами.
Село робиться тісарським.
Комендант і старшини вже розтаборилися у Дзельма- новім дворі. Тут головна кухня смачні страви виварює із газдівської птахи, із газдівського масла та скороми.
Тут у городчику довгі столи, під смеречиною в холодах застелені, вгинаються, а за ними лицаті старшини спивають зелені вина та моргають на Дзельманові русявки капанисті. А навкруг них варти ходять, гверами полискують, людям кольбами накивують, мадярські клятьби вигукують.
Сонце утікає у ліси та бори, а Гуцулію саміську лишає.
В один раз стають капрали село згонити. Малий чи великий, старий чи молодий, жінка чи дівка, иай бере рускаль та кіяню, най іде шанці копати. Почерез. саму середину села, попід Джемегівський грунь мають роззявитися окопи на млі ока.
З села зробилася одна довга лінія по самій середині. Буде в селі баталія, буде село упрівати.
Старші бадіки підходять назад церкви і бідкаються, що церква лишиться на один стріл від лінії на східнім боці. Передтогід котрі церкви лишилися в сусідніх селах на російськім боці,— то їх усі попалили мадярські війська, а котрі церкви припали на австрійський бік, ті стоять не кинені, бо москаль не киває церков.
Це пригадують собі бадіки і просять капралів, аби не лишали москалям церкву, аби її на свій бік брали. Але капрали їх не чують, гверами накивують.
Бадіки лігма стелються і просять братів церковних, аби вступилися за домом божим.
Тоді перешіптуються і збираються щонайважніші газди, щонайсивіші голови, щонайукладніші роти і йдуть ід комендантові до Дзельмакового двору, а за ними йдуть капрали та й підсміхаються.
Най буде, що буде, але газди мають коменданта просити за божий двір, за боже діло.
Йде повагом сама стариня, сам розум і статок, сам сивий волос. Напереді оба патентарі, що були в боснійській війні ранені і на тісарський патент гроші фасують. Святе життя мають. Лишень патентарі в чоботях юхтових, Лиш на їх киптарях тісарські медалі звисають, лишень вони оба носять тісарську бороду, на самій середині голену.
З ними рівняються найстарші браття церковні і щиро та надійно покладаються на патентарів.
Коби-сте, Грицьку, та й ви, Митрику, розповіли старшому комендантові, що коли москаль спалит дім божий, то село не збірує другу церкву покласти.
Патентарі впевняють, що все розкажуть до прикладу, і намагаються йти кроком, аби медалі не стидались їх ходу. Увійшли газди на Дзельманове подвір’я і поскидали капелюхи.
Тоді приступає до них Дзельман і випитує про діло та радіє красними словами, що найдужчі газди зайшли до його двора. Він вказує газдам, що онде в городчику під смерічкою при столі сидить комендант з його доньками. Бадіки намагаються туди увійти, а Дзельман здержує їх словами, а сам вихоплюється наперед з капралами, і насамперед капрали, а відтак він, повістують щось комендантові про бадіків та все обертаються і руками на них вказують.
Патентарі спускають на військовий лад руки вдолину, а киптарі з медалями видурюють наперед і начинають говорити:
Пишний та срібний орле-соколе, проводаторю ті- сарський...
Але комендант не дає їм говорити, вдарив кулаком об стіл і гримнув на капралів. Бадіки догадуються, що комендант сердиться на капралів за дім божий, а комендант порахував їх рукою і накивав на капралів так остро, що Дзельма- нові доньки спудилися і побіліли та й відійшли від стола, а Дзельман за ними.
На газдів падали слова коменданта, як надія, як гадки божі, як розум тісареький.
Розскочилися капрали від коменданта і обскочили газдів та й запівкали голосними півкавками.
Тоді, гей з-під землі, появилися жовяіри з багнетами і в одну мить скували бадікам руки та приказали йти через дорогу на толічку коло церкви.
Бадікам заперло дух. Обертаються ід комендантові, підоймають і показують сковані руки, очима благають, але жовніри кольбами руки надолину завертають, силоміць газдів з городу витручують та в ряд їх укладають і накликають, щоби держалися рівно. Бадіки ще більше зуміваються і голосно просять коменданта, аби вислухав патентарів, людей тісарських. Тоді кождий жовнір схоплює свого бадіку попід сили і виносить його на дорогу так живо, гей половик курку. Бадіки, розглядаючись жалісно, накликають патентарів, аби комендантові розповіли правду. Патентарі, сковані і зібгані від штовханців, оправдуються, що вони нічого незугарні, бо бесіди не знають, а капралам лише збитки в голові.
Високий, довгоухий, бородатий капрал приступає до патентарів і валить їх поличманами.
Бадіки деревіють, але під кольбами машерують:
Пани наші чесні та грешні, шо ми вам винні, шо за дім божий вступаємоси?
Таже ви наші, а ми ваші, чого нас закували-сте?
Ми передтогід неприятеля плитєм з гір били, а ви нас так частуєте?
Шо з нами виробляєте, пани наші любі та гожі, оборонці наші путерні?
Дайте-ка звагу, погодіт кришку, пани тісарскі!
А до Дзельманового двору накликають:
Обізви-ко-си за нами, Дзельман, талан бери, лиш кинь слово за нами!
Перекажи-ко нашим газдиням, аби маржину тобі пригнали, най би-с нас розкував, роздиїв!
Дзельман, гив! Мой Дзе’... Не бари-ко-си, саняку, за нами!
Подиви-ко-си, єк нас несут попід пахи!
Ану, полічи поличмани наші!
Дзельман, задиханий, подогонив бадіків:
Я вас, газди, не лишу, як своїх очей в голові не лишу. Я вже біжу до газдинь ваших, най вас ратують з цего припону. Чому би я вас не забезпечував? Знаєте добре, шо я ваш сільський чоловік, а не зайда. Але видите, який горами тер- тус, не одно мені тепер на голові, а я хочу знати дознаки, чи кого з вас не забув, не пропустив з теми. Аді, не тепе- рішний-сми вже, а був бих патентарів гет поминув, бо гадав- сми, що вас лиш п’ять, а вас сім, нівроку! Я біжу, не йду, любі мої...
Газди стали навздогін просити Дзельмана, аби брав весь їх талан, лиш аби витягав їх з напасті. Дзельман обертався і відпекувався талану та ще раз перелічував газдів та божився, що справився їх рятувати.
А газди жалісно за ним поглядали і пригадували йому, аби не забув ані одного.
Високий, довгоухий, чорнобородий капрал спер Дзельмана, пошепотів з ним щось набоці, поплескав по плечах і побіг за бадіками, а Дзельман у село.
Капрали і вояки завели бадіків під церкву і тут на мураві уставили в один ряд.
Обіцянка Дзельмана та його шепотіння з бородатим капралом облекшили душі газдів, і вони слухняно і надійно вп’ялили очі в горішній хрест церковний, коли жовніри їм се приказали. Жах і тривога уступали й утікали з бадіків високо аж на церковний хрест, що видить їх всю пригоду і зумівається та чудується, ідо такі газди мають клопоцію. Стали бадіки хреститися та дякувати госпідкові, що полегшив їм їх неволю, зіслав їм надію, як веселичку на небі.
Очима хрест цілували, божі рани прикликали, сковані руки підіймали, аби хрест поздіймав ланці їм, грішним, аби село заступив перед напастями, аби зволив мирно нічку переночувати, аби...
Луснула сальва з-поза плечей бадіків, і всі вони попадали покотом на землю, гей орли пострілені, гей гаджюги від- чімхані, гей струджені подоріжні, на дорозі вбиті.
Впали газди куди котрий, як вітроломи від бурі. Одні гримнули трупом горілиць і не ойкнули, не писнули. Другі вигинаються та корчуть ноги і, тримаючись руками землі, поринають лицем у траву і конають. Один патентар скочив був, підбіг, загоспідкався і, заточившися колесом, упав у траву. Ще гримнула сальва, ще ворухнулися декотрі бадіки, а відтак лежали всі у траві, як німе камінне плиття у лузі. А їх кров сідала довкруги на траву росою і траву чічками черленила.
Схиляється до них церков і своїми хрестами вкриває їх незажмурені очі та й здригається, за газдами банує.
Посилають гори запашний вітрець, аби наслухав душі у газдів, аби смерть звіяв.
Присилають ліси шум довгошийкий, аби спивав біль з газдів переболених.
Присилає село свої зорі, аби сідали у газдівські очі, аби тоті очі ще хоть раз на село подивилися.
Але газди лежать загнівані на ліси та гори, на село, на зорі. Лишень дозволяють, аби земля за ними банувала, аби росою на них сідала, аби їх своїми сльозами умивала...
Заставили жовніри людей копати яму на сім хлопа, а люди копають і зуміваються:
Такі годні газди, такі багатирі пишні, такі грешні братя церковні йдуть так марне із світа, отік мухариці!
Один бадьо кидає з досадою рискаль і йде на дзвіницю, аби газдам по душі віддзвонити. Най село знає, що найперших газдів вже немає. Заголосили дзвони жалібними голосами на все село, на ріки, на доли і гори.
Прибігає задихана патруля і душком летить на дзвіницю.
Бевхнув стріл і притяв, гей ножицями, голосіння дзвонів, а з дзвіниці винесли вояки застріленого бадя-дзвонаря і кинули між мерців, аби не робив зради, аби нічого не давав знати ворогові...
Яма жде готова...
Капрали заставляють людей-копанників, аби з мерців одежину поздіймали, аби голих мерців у яму скидали.
Люди відмовляються.
То не звір — без домовини закопати, то газди...
Капрали погрожують револьверами, але копанники но- ровляться.
Тупі короткі револьверові стріли убивають чотирьох копанників, щоб війську навкірки не робили.
Жовніри стручують їх ногами у яму, а верх них накидають решту мерців, гей рубане поління.
Були газди, була сила, був статок, була вага у селі, а тепер одна могила...
Сутками, сутками, пітьмою забігла до Дзельманового двору Маріка Мочерначка і розповіла шепотом крізь зуби Дзельманові і старшині військовій, як передтогід увесь Гуш- панів рід танцював і набувався з москалями, як Гушпан водив козаків плаями та згонив їм ровту на олені тісарські.
Лишень Мочерначка вискочила на улицю, вбігла на Дзельманове подвір’я Гушпаниха і сповістила через Дзель- мана старшинам військовим, що Мочернаки ждуть і виглядають москалів, бо передтогід дістали від них високі коні і корову-тирольку і сім міхів білої муки-нульки. То тепер вони їх визирають, як рідного дєді з терхами...
А хоть утішна Гушпаниха, вертаючи ’д хаті, здибала дві патрулі, то однако не пізнала, що ведуть вони і її газду і ворога Мочернака на толічку під церкву.
І хоть вона, переступаючи свій перелаз, учула, що з-під церкви розбіглися горами два широкі, полонинські стріли,— то однако не вгадала, що той гук забрав своїми крильми обі душі: і її газди, і ворога — Мочернака.
Саме в той раз Мочерначка пригнала телицю до Дзель- мана і припадає та ревно просить, аби рятував її газду та донькам дєдю.
Дзельман обіцяв телицею почастувати коменданта, але що акуратне буде з газдою, того не знає, бо то воєнна справа, а Гушпаниха не спить.
Ледве щезла в пітьмі Мочерначка, як Гушпаниха пригнала вола Дзельманові, аби свого газду спасати.
Дзельман вола відобрав, а на його місце дав Гушпанисі надію в бозі...
Але початок пішов йому добре.
Дзельманова брама стала раз у раз відчинятися, а газдині навіть із сторонських сіл стали приганяти на подвір’я воли та корови та передавати їх Дзельманові в добру годину, аби їм газдів та синів повитягав з неволі, аби їм здоймив з серця грижу.
Дзельман свідчився чорнобородим капралом, що маржи- ну передасть для війська комендантові і за газдів та синів їх постоїть, упімнеться.
Воли й корови стали рикати й банувати, коли'газдині їх розлучувалися і, плачучи, відходили.
На далеких долах зачали ніч прошивати дзвінкі крісові кулі.
Червона луна стала з-поза гір у село заглядати.
У замкненій світлиці Дзельман розмовляв тайно-тайні- сько з комендантом, а коли вийшов на подвір’я, то під- старшина вже перебирав від коменданта карти в рамцях і зараз-таки розсилав по селу патрулі з присяжними і вартовими.
Дзельман взяв свою ковану палицю, швидко подався в долину і зайшов до війтової хати.
Жовнірня тут газдувала, а війт з війтихою ходили пона- двір’ю і давали позір, аби вояки їх не спалили.
Дзельман дав війтові знак, що має з ним важну бесіду, сам на сам.
Війт скочив до нього, і оба вийшли на улицю.
Ба, шо є, хло’ Дзельман?-
Якби було гаразд, то ци я йшов би до тебе у такий час?
Ей, братці!
Ой, погано, війточку, бігме, погано!
Варе?
Аби я так!..
Ну та шо буде?
Ти війт і питаєш мене, аді, спрєчси гет, бо зараз по тобі. Хтось обмастив тебе перед комендантом, шо ти перед- тогід війтував за москалів, з ними був одна рука, гнав людей на московські форшпани, а ти знаєш, шо то значит?
Війт заломив руки:
То, надопевне, Мочернак мені ногу підкладає...
То пусте, хто підкладає, але ти, війточку, життє ратуй!
Ба, шо ти верзеш, Дзельман?
То, шо чуєш. Тепер комендант розіслав горами патрулі до всіх газдів, що москалів виглядают, та й написав на картах, кого мают взяти і кому мают зробити авус, а вартові вже їх горами водят, вже людей забирают. А ти, війте, стоїш також на тій карті в рамцях, що кладут єї на груди тому, кого стратити мают! Спасайси!
Та куди?
Нікуди інде, лиш до мене у стайню на під.
А це не варівко?
Слухай-ста, ходи зі мнов.
Війт розказав тихцем війтисі, що за ним шукають, бо Мочернаки його втопили, і тому він мусить себе спрятати.
Війтиха закляла голосно Мочернаків, а війт прилип у пітьмі до Дзельмана...
Гудить і харчить село, гейби за горло душене.
Жовнірня ’д шанцям ближиться, дорога від возів і коней вгинається.
Жіночі голосіння борються з жовнірським реготом і зне- можені падуть на м’який шум ріки та летять геть-геть далеко у срібному мричу і стелються понад селом, гей його віддих.
Темними стежками завів Дзельман війта у свою стайню на подрю і сховав його у сіні.
На подвір’ю Дзельманові доньки вже доглядають своєї праці, яку жовніри натерхали на шість возів. Вони виєднали собі у коменданта слово, що можуть прилучити свої вози і свою маржину до військового походу і під охороною війська заїдуть на Мадярщину до своєї матері, що ще від передтогід зострахи перед неприятелем перебуває у своєї рідні і береже там все сімейне добро. Дзельман нагадує донькам, що мають з собою забрати і що мають матері переказати.
Через браму вводить чорнобородий капрал молодого низького панотця, що' від року заступає в селі місце страченого попа.
Панотець пізнає Дзельманів голос і просить його, щоби приступив до нього.
Дзельман зближається і жахається видом:
То вас, пан пробощ, вас ведуть пан капраль?
На жаль, так, пане Дзельман, но будьте ласкаві послужити мені свідком. Очернено мене, що я вчера їздив верхом у Вільшинське, де появилися були російські стежі,— а я їздив верхом на Копилашів верх законювати хорого Драгирюка.
Дзельман дивувався і усміхнувся, а відтак вхопив долоню капрала і став вихваляти панотця як доброго сусіда і при- мірного тісарського духовника.
Капрал спершу противився панотцевому увільненню, але коли Дзельман поклав йому свою голову на груди і казав йому себе задавити намість панотця — тоді твердий капрал зм’якнув і ушанував Дзельманове слово, кажучи панотцеві, що його пускає на Дзельманів рахунок і на Дзельманову голову.
Дзельман обняв панотця і шепотом допевнив його, що він капрала сам законтетує, бо панотець варт у нього великі гроші.
Панотець, рад не рад, прийняв се увільнення і обома руками стискав Дзельманову руку.
Дзельман спер панотця у себе і порадив йому, щоби не вертав домів, тільки щоби лишився у нього і нікому не показувався на очі, аж доки мадяри собі заберуться, бо інший старшина військовий міг би легко його забрати, і тоді все пропало. Се потверджував також чорнобородий капрал. Панотець дякував за доброзичливість, а Дзельман запровадив його до стайні на подрю і там примістив його коло війта у сіні.
За Дзельмановою брамою тісарська дорога ходить ходо- ром, гей ріка пливе. Військо йде ’д горі.
Дзельманові доньки і чорнобородий капрал сідають на повні вершені вози, а бовгарі вигонять череду маржини, і Дзельман бажає донькам і капралові доброго щастя на дорогу, а бовгарам наказує, аби не дрімали і аби всю маржи- ну його жінці до рук віддали, бо за то їх царинки йому відповідають.
Жовніри сквапно спаковують річи коменданта, а осідланий кінь б’є ногою об камінь подвір’я і рже, аби його їздець виходив з двору.
З дороги вириваються з-проміж жовнірського гармидеру жіночі плачі і влітають на Дзельманове подвір’я та свердлують уха схованому панотцеві і війтові.
Дзельманові доньки злізли з возів і стали просити батька, щоби углагоїв плач гуцулок, а Дзельман скартав за то їх словами, щоб не мішалися до чужих плачів, лиш аби сокотили талану на возах, бо у війні одні плачуть, другі скачуть. Та щоби не дратувати доньок, став перекричувати голосіння:
А хто там так рує серед ночі?
А хто там так виє, гей ви, голосінниці жєлісливі?
Плачі опинилися перед Дзельманом, а він став їх розпізнавати:
А то ви, Митришко-душко?
А то ви, Николаїшко-зазулько?
А то ви, Петришко-душко?
То ви, Василишко вгідна?
То ви, Марічко чічєна?
Ба ци то ти, Анничько срібна?
То ти, Кіцо солодка?
Люб’єтка мої любі, вас є штири газдині а три дівчині, то я один ретенно вас не перекричю; кажіт, сарачєта, чого плачете, чого з’їдаєтеси, най вам шо поможу.
Газдині лускали руками і розповідали, що патрулі забрали від хати їх газдів, а дівчата жалувалися, що вояки забрали їх дєдів та що дали їм на груди картки в рамцях і повели ’д горі так, як передтогід Гавдунів і Присташів покійних,— преч би ся казало.
Дзельман став ойкатися і падькатися та руками по голові себе бити.
Газдині й дівчата доповідали, що газди і дєді їм переказували, а Дзельман перебивав їм бесіду і допитувався, де повели газдів і що патрулі казали. Але цього не дізнався, бо газдині і дівчата плакали в долоні, а не знали, куда вояки газдів забрали.
Гей, люди добрі, такі чЄмні бадіки, такі слушні, так, гей хліб, добрі,— жалував їх Дзельман, йдучи до світлиці коменданта. Здавалося, що Дзельман плаче.
На подрі війт шепотів до панотця:
Кому є-є, а богачеві є,— аді, самих Дзельманових годованців забрали тратити.
—■ Передтогід сімох, а тепер знов сімох газдів бізівно буде менше.
Відтак прояснив ще війт панотцеві, що тих сім газдів, за якими плаче челядь, задовжилися були у Дзельмана через широку герланку, а відтак за довги запродали йому свою землю і весь свій талан, а собі лиш ужиток до живоття лишили.
Тепер мадяри стратять газдів, а ужитки підуть Дзель- манові в губу.
Комендант вийшов із світлиці з Дзельманом, який жінкам і дівчатам толкує, що просив під милий біг коменданта за їх дєдів та газдів, але він тому не винен, що вони прийшли до нього запізно, а воєнна справа не має коли ждати.
Жінки і дівчата кинулись до ніг комендантові і піворили, просячи, щоби спадав на рани божі і віддав їм газдів і дєдів.
Комендант тріскав челядь нагайкою, а жовніри відорвали йому від ніг жінки й дівчата і вивели їх поза браму. Дзельман радив їм, аби не зойкали, бо комендант сердиться і робиться лютішим.
На краю села, під верхом східного груня, запалахкотів огонь, гей сільська факля, і відкрив накривку темряви над довгим селом.
Нічний вітрець, гей лісовий поштар, збирає з верхів ціум лісової глуші і кидає його піною на плеса камінної ріки.
Напротив води понад ріку їде людська праця на людських возах. Гуцули жалують під гору коней, а жовніри б’ють прикладами газдів у плечі і наказують їм, щоби не важилися шкодувати коней, бо коні й вози вже не їх, але тісарські, і вони самі також тісарські.
Тож тісарські бадіки б’ють тісарських коней тісарськими пужівнами, і вся дорога біжить і тарахкотить, тісарське добро з села везучи. А боками йдуть вояки і женуть маржинку та овечки розблеєні, що не хочуть із селом розстатися.
З обочей з-під смеречини дивляться на огонь газдівські хати і обороги та й здригаються, а газдівські собаки виють протяжно, гей вовки, аби газди і газдині тривожились, аби сокотилися, аби осторожні булл. Та голосіння газдинь і плачі дітвори перемагають виття собак, і тому село подобає ще бодай на строшене село, хотя й гонведи прозивають його собачою оселею і кольбами прицитькують так само людські плачі, як і собачі скомління. Вогонь світить, гей велика свічка, та й показує, як гонведи талан з села виносять, як Гуцулію за горло тримають.
Душі страчених бадіків утікають з церковної бані у темні бори, аби на село не дивитися.
Будиться загониста ріка та й пускає срібні нетлі із срібної піни, аби вогонь пригасили, аби газдівський талан рятували.
Просять у гір затінку голі лилики, аби село ніч зночувало.
Розскочилися садами вивірки, аби їх тісарська рука не спіймала.
Гійкають з вершків пугачі, харкають із гнізд ворони, за селом уступаються.
А вогонь іскри розкидає.
Понад паркани і смеречину заглядає світло також на Дзе- льманове подвір’я.
Дзельман вгадує, що то ймився й горить багач Лівак, а комендант люто і глибоко закляв сього багача та й приказує патрулі, аби душком забрала і примістила на гілляці на горі при дорозі біля сімох зрадників.
У брамі показується лісок наїжених багнетів понад темними шоломами вояків, а в їх середині струнка темна стать людини під чорним кадовбом на голові.
Жовніри мельдують ком'ендантові, що піймали і приводять йому живого козака.
Комендант хвалить жовнірів і, придивляючись козакові, випитує з вдоволенням жовнірів, де його спіймали.
Жовніри пригадують комендантові, що приходять уже з долів, з послідніх шанців і що мали тяжку перепалку з цілою сотнею козаків, яких пустили наперед і вирубали впень, а тільки сього одного лишили живим для коменданта.
Козак намагається скованими руками віддати поклін комендантові і просить, щоб приказав його розстріляти, а не вішати.
Дзельман пояснює то комендантові, який виймає револьвер і прямує козакові в голову.
В тій хвилі Дзельман паде до ніг комендантові та вереском просить, щоб не стріляв козака на його подвір’ю.
Комендант дивується Дзельмановій доброті, а Дзельман пояснює, що вовка навіть неживого не годиться на подвір’ю мати, бо другі вовки зачують і весь його двір був би кров’ю вовка обезцінений.
Комендант сховав револьвер і повелів своїм воякам, щоби того вовка завели на Мадярщину, де він покаже його своїй дружині, а відтак застрілить.
Вояки обскочили козака і вивели його з подвір’я.
Прилетів конем якийсь лютий старшина і щось повістує комендантові, котрий не жде кінця рапорту, але сідає на свого коня і виїжджає, а за ним його служба з тяжкими терхами.
Ліваків огонь став пригасати, а з долішнього кута села стали падати на село довгі ножі ясного, мертвецького світла.
Тоді Дзельман давав знати панотцеві і війтові на подрі, що неприятель вже під село підходить і за мадярами рефлекторами слідкує та що гонведи вже з половини села уступилися і тільки в шанцях і сусідніх хатах та лісах розсипалися та поховалися, а йому забрали всі вози й коні і всю маржину геть сполокали, та він рад, що життя лишили ті смучі цигани.
Панотець дякує Дзельманові за постіль і переховок і береться відходити домів, але Дзельман заступив йому дорогу, поклав палець у зуби і сичав та йойкав, що панотцеві не вільно на крок ніде ступити, коли життя йому миле, бо гон- ведська жандармерія ще людей перехапує. Війт пригадав, як передтогід мадярські гусари по всіх гірських селах виловили і потратили пастирів духовних, і тому прикляк і заклявся своїми дітьми, що панотця звідси з-під Дзельманового ока не пустить, аж непевний вітер пропаде геть за водами, за горами.
Бо най би тратив чи плюндрував неприятель, але це, рахувати, свій, госпідь би ’го побив...
Дзельман затулив рукою війтів рот, а війт зрозумів його раду і замовк. Панотець послухав ради і ліг знову на ліжник на сіні, а війт приклякнув кінець голів так, аби міг з панотцем пошепотіти і надслухати, що надворі діється.
Дзельман почув кроки і зойки на подвір’ю і, кашляючи, вийшов.
Ясний рефлекс світляний продерся крізь шпари даху і на хвильку освітив часть лиця панотця і ноги війта. Оба вони здриглися, видячи, що війна і в схованці їх досягає власними руками.
На подвір’ю стояла висока і об’ємиста жіноча стать і прив’язувала пару волів до паркану та кляла то волів, то мадярів, падькаючись повільно й поважно. Присиливши воли, вона приступила до вікон двора і закликала гейби співаним голосом:
Ци дома газди?
Дзельман пізнав її по голосі і по волах і ніби допевнювався:
То ви, Николаїхо?
А то ти, Дзельман? — допевнювалася Николаїха і додала ще, що вона Лівакова жінка.
Та шо ж бо вас вночі пригнало?
Пригнали мні нужда та неволя та смучі мадяри. Аді, обсіли хату, забрали коні, маржину, дріб, а навіть єрчєта забрали, та й доньку вінка збавили, збавив би їм біг долю, та й пішли. То я гадаю, що вони всі пішли, а мій каже: ану, слухай, шо там на оборозі. Я слухаю, а то немкают мадяри. Думаю собі, може, на неприятіля засідаютси, дий їх кату, це не наше діло. Входимо в хату, а мій заломив руки. Все сполокали, навіть лижки не лишили. А дівчина стогне, хоть би вони так стогнали. Розшебли мені дитину цигани чорні, розшєб би їм нетрудний їх діти, їх газдині, їх увесь рід і плід. Ей, бідко моя, бідко! Варю я дитині ліки, аж тут раптом робит- си в хаті днина. Ми глуп у вікно, а то оборіг горит. Мене гейби праником в голову вдарив, а чоловік вибігає та й кличе мене, бо вже й хата ймиласи. Падочьку наш нещісливий, ми горимо! Я дитину таскаю на рагаш і вертаюси, аби образи винести, а то вже гляба, вогонь тріскає, бо то хата немащена, а гонта суха, гей перец! Мой, брє, кажу, тото раз нам мадяри наробили! Я лиш це виповіла, а з-поза плечей патруля з багнетами. «То ти Лівак?»,— питаютси мого. «Я,— каже мій,— а дивіт, шо мені ваші мадяри зробили!» Та лиш він це каже, а жовніри ланци на руки та й гайда далі. Шо я прошу, шо мій просит,— ого, пуста бесіда. «Біжи-ко ти,— каже мій,— на зимарьку та бери воли і жени до Дзельмана». Штрикла я на зимарьку та й веду воли, та й, аді, бери їх собі, саняку, лиш ратуй газду, бо погибок та й решта!
Слухайте-ста, Николаїшко, люба та пишна, знаєте добре, шо я вам не воріг, мене болит серце за вашим, але шо я вам поможу, коли мені самому увесь талан забрали?
Та дес тот найстарший сидит у тебе, сидів би в кри- мінарі!
Сидів та й пішов, аби єму така година, єк він мене лишив голого...
Але я, Дзельманку, газдівського слова не скасую: пригнали-сми тобі воли, а твоя голова в тім, аби газду пустили, бо хто ж єго виратує, єк не ти?
Николаїха передала Дзельманові прут, яким пригнала воли, на знак, що передає їх йому раз на все, а Дзельман став себе прутом по халявах бити і клясти, аби мадярам остатня година була, аби не діждали більше газдів забирати, аби їм рушниці позамокали, аби їх людські сльози побили.
Най біг сітенький їх собі побиває, але ти, Дзельманку, йди здоров, куди знаєш, та й приводи газду ’д газдині,— нагадувала Николаїха.
Дзельман бився в груди:
Аді, сам не буду їсти, а Николаєви Лівакови дам, бо він у мене варт, він чоловік у мене! Сам не нап’юси жентиці, хоть би мені слина вапном стала, а перед Николаєм Ліваком збанок гуслінки покладу і крисаню здойму, лиш аби покушів єї, такий господар грешний, такий гість годний! Сам не буду спати, а Николая піду ночями шукати.
В добру годину, Дзельман!
В добру годину, Николаїхо!
Вертається від брами знов Николаїха і просить Дзель- мана, аби квапився, бо її камінь коло серця важить і віщує недобре.
Дзельман заводить воли до стайні і божиться, що йому також тяжко на серці, але війна серця не питає, хоч би воно трісло, і тому радить він Николаїсі, аби пішла живо на свою дитину подивитися.
Забула Николаїха за собою браму заперти, а з улиці стала челядь напливати, за комендантом допитуватися та на мадярів і чорнобородого капрала жалітися. Дзельман долу- чувався до їх плачів і нарікань та пояснював, що комендант забрався з його хати і поїхав ’д горі, але хоть би прем був тутки, то не поміг би людям, бо він сам мадярин із Пешту. Зажурені газдині уривали свої падькання і допитувалися Дзельмана, чи в селі буде битва, чи, може, пробіжить та чорна хмара геть, а Дзельман дивувався газдиням, що не виділи повних шанців, а на відхіднім додавав тихішим голосом:
Ой газдиньки мої годні, газдиньки пишненькі, а це, шо дотепер було,— це що, не битва?..
Стало село притихати, став із лісів вітрець повівати.
Літають грунями клятьби Мочерначки, гострі, гей ножі.
Звіваються напроти них клятьби Гушпанихи колючі, як гліг..
Десь ще далеко, гей з-під землі, підоймається живий круг ранньої зорі, а вже душна ніч уступається в яри і ліси та й навіть не обзирається.
Десь, гей з потайника, влітають на Дзельманове подвір’я чотири бистроногі козаки і ловлять Дзельмана коло волів у стайні:
Ти шпіон, жиде?
Ні, я ваш приятіль, панове козаки!
Де мадяри, жиде?
В окопах, панове козаки!
Де окопи, жиде?
За церквов на один перестріл, панове козаки!
Ти справляв мадярів, кого мають у селі повісити?
Я тримаю з вами, з цілим селом, з козаками. Я оборонив вашого козака від смерті, я оборонив руського духов- ника від шибениці, я урятував вашого начальника, а оті воли для вашого війська прилагодив!
Брешеш, жиде, ти шпіон австрійський, прощайся з світом!
Най буде, шо жид бреше, але начальник громади не бреше та й свячена голова не бреше!
Дзельман став з усієї сили призивати й накликати панотця і начальника громади, аби злазили з подрі й козакам присвідчили, що він правду каже.
Панотець і війт потвердили кожне Дзельманове слово, тоді козаки посміхнулися і револьвери поховали.
Дзельман вивів з стайні воли і просив козаків, аби собі їх брали на сніданок для себе і свого війська та й аби за то для його безпеки поставили коло його двору варту.
З гори коло моста під зеленою клениною заголосили газдині не своїми голосами.
Запалилося над східними горами небо, бо сонічне личко май-май почервоніло, коли на зеленій кленині душених газдів уздріло.
Такі газди подушені, такі газдині засмучені, гай-гай!
Продзвенів селом проклін, як біль болючий, як жаль пекучий!
Зревіли гармати, забриніли кулі, аби проклін заглушити.
Але сонце той проклін від газдинь переймає та й горами розсіває:
«Бодай їм путь пропала!»
А гори переповідають:
«Бодай їм путь пропала!»
А води повторяють:
«Бодай їм путь пропала!»
ЗРАДНИК
І
Осіння днина палає, аж на березині лист жовтіє і трубкою корчиться.
Муха січе і кервавить маржину та спиває її сльози з великих чорних очей.
Аби сльози не падали в порохи.
Птаха під крильми упріває і отвореним клювом собі холод робить.
На царинці половин убиває жайворона.
Ліс листом спиває сонце, бо сили потрібує.
Аби студінь перезимувати, аби рости увесні, аби вітрові не даватися та й аби війну перебути.
Бо війна корчує ліси, корчує села і озером сльози збирає, життя топить.
З-під цього ліса дивиться на село Василева хата та й потерпає.
Бо назад плечей її фронт вчинився.
Під самим лісом, з другого боку до схід сонця.
А за тими шанцями неприятель зарився в землю і надслухає.
Ворожила Василеві покійничка неня, що прийде рік плідний на птаху і гаддя,— то аби син сокотився, бо то чорний гід.
Село дух із себе, дух в себе.
II
Муха так втяла Василеву чорну корову, що корова зви- ріла. Виломила собі ріг, бовтаючи головою по яслах, урвала курмей і побігла лісом настрімголов через військо, через шанці одні й другі, через дріт, геть аж на Попадюківський верх.
Через час став неприятель метати гранати в самі шанці противника.
Комендант казиться. Скликає підстаршин і вояків та сварить за то, що не сперли чорної корови та перепустили зраду...
Чорна корова — то був знак для неприятеля,— кричить комендант, а жовнірня біситься.
Зрада, зрада!..
Паде бефель: знайти зрадника і повісити.
Біжить патруль просто на Василеву хату...
III
Гармати б’ють — горами хитають.
Василь косить коло хати отаву та й вгадує, що чорнейка забігла вже десь до жіночої нені у темну стайню.
Василиха сидить на отаві і плекає дитину.
Василь усміхається до дитини і питається подруги, чи їх жовнір не кидається від гарматних стрілів, а Василиха плеще і цілує дитину та й хвалиться, що її Андрійко не страшків син, гармат не боїться.
Кидає Василь косу і гоцкає хлопця та радіє, що таке воно тверде, таке запечене, таке волохате.
Хлопець, гей вовчє, нівроку!
Входить патруля.
Твоя чорна корова? — ломлють собі язик до Василя і справляють руками, як корова бігла.
Так, то моя корова, вона збицкалася, бо спека велика, муха тне, побігла в темну стайню до жіночої нені, або що?
Жовніри засміялися до себе і вмить скували руки Василеві та й, розглянувшись, схопили його, гей зрубане дерево, і несли під явір навперед хати.
Василь зразу думав, що жовніри на збитки його страшуть, і для того не боронився, лиш усміхався та допитувався їх, що вони від нього хочуть.
Жовніри сміялися і показували на своїх шиях, що хочуть його повісити. s
Тоді Василь зумівався і жахався та цілував ненині слова.
Василиха вп’ялила зір у жовнірів і зойкнула несамовито. Дитина на її грудях розплакалася.
Чорна, як ніч, гадка вдарила Василиху в голову.
Гей, світку мій нещасливий, ви хочете його вбити!
Василь глянув на подругу і на дитину мокрими очима.
Чорний туск зціпив його серце.
Дай-ко-ста, Марічко, дитину, най її приголублю!
Маріка ліворуч несла сина, а праворуч відривала мужа
з-помежи жовнірів.
Жовніри відтручували її, штовхаючи по соромах, а Василеві очі, як ватра, розсипали іскри.
Мой, брє, не поштуркуйте челідину!
Жовніри били його прикладами по голові, аж кров чюріла, а Маріка, гей вірлиця, боронила, квиліла, запаскою кров обтираючи.
Жовнірів лють черленила, а Василя кров повенила.
Небіжка неня йому привиділася.
Не бійтеси, нене, я з цего вийду!
Неня тримала його гарячу голову в студених руках і холодила сина.
Жовніри закинули курмей на явір та й зашморгнули Василеву шию...
Маріка минається...
Одні його підносять, другі тягнуть посторонок.
Василь вже під галузею гойдається, вже лице синіє.
Але галузь ломиться і з Василем паде на землю.
Він схоплюється- на коліна, відриває з шиї. зашморг і паде лігма.
Під зеленим яворовим^ гіллям плаче та синіє дитина.
Василеві світ темніє.
Отік би велика плита на нього впала і йому голову розтрощила.
Отік би тверда креміннця роздавила його Марічку і його дитину.
А от з-під кремінної плити видко Марійчину голову;..
А діточе мохнате1 тім’я- біля неї...
Воно висовгується з-під плити, і діточі очі, гей дві чічці, усміхаються.
Ти жиєш, опришку мій любий?
Він збирає вс® силу, аби кремінну плиту з Марійчиної голови набік відкотити.
Гей, Марічко, любко!
Підоймався і рвався з землі, як би ланцям» прикований.
Та гора на ньому розсілася, все пропало!..
Глипав білком на Маріку і дитину.
Пізнав' Марійчину твар і' заревів1 ревом-.
Маріка пробудилася з болю.
Дитин» усміхалася.
Та усмішка підлітала, як біленька пташка, і еідала на кутиках його уст і! на. йото лиці; костеніла.
Жовніри дали- собі знак і обступили йото: лискучою крицею».
Тільки голих ножів.
Роздався жіночий плач, що здригав селом.
Васильку мій, куди тебе ведуть?..
IV
Видерли його1 Зі гнізда і провадили селом: під острими багнетами.
Аби прш дорозі, на дужчій галузі.задавити, аби не урвався.
Йшов кроком рівно з жовнірами і усміхався усмішкою, що замерзає і морозить життя.
Отави: В’.’шщ на сонці, а військо селом: холодів шукало.
Село німіло.
За. ним: ішла Маріка в рантусі білому.
Ні, то не рантух. — то її твар, біль біла, а на грудях великий вінок.
Вона йде до шлюбу в кожусі білому, в кшітаpi вовниєтому, в жовтих чоботях, палає на сонці позлішка.
Чому її війок упав на груди, чому?
А може, то лишень тінь її?
Коби йшла, коби цих дружбів не скидалася!
Йому ялося таких дружбів мати.
Такі пави навкруг нього.
А може, він її зуритився?
Ні, вона деревце на грудях несе.
Марічко, а ти нащо поклала деревце в би-с а ги?
Сміх морозив дорогу.
А Марічка тулила до грудей дитну і голосила: ^
А куди ж я тебе виряжаю, В.асильчику любий?
За що берете мені газду з хати, нащо дитині дєдю відбираєте?
Хто ж мені тепер талан приобріє, хто дитину приголубить?
Ой ви, гори кремінисті, чіму не лупаєтеся?
Ой ви, громи швидконогі, де ж ви поховалися?
Ой головко моя бідна, чому не розсипаєшся?
Дитино моя люба, Андрійку мій маленький, ану йди на руки дєдеві!
Не пізнає тебе дєдя, небоже, аби їх так днинка не пізнавала.
Таже це твій Андрійко, дитина твоя., наша надія, Васильчику, мій соколе любий!
Підносив сковані руки і намагався спіймати ту білу пташку, що йому на тварі сиділа.
Але та пташка перемінилася в його дитину, злопотіла крильцями і полетіла навперед нього.
З білих крильців стікала кров на дорогу.
Ввесь задрожав і скочив наперед, як ранений лев.
Біг і скованими руками ловив дитину.
Вояки розступилися в один ряд, вхопили кріси на груди і цілили просто в нього. Карабіни гримнули. Маріка зойкнула, гори то повторили, а Василь повалився насеред дороги такий усміхнений, гейби пестив свою дитину.
Гейби кинув косу на косовиці і ліг на припочивок...
Чому не говориш, Васильку, чи я тобі надоїла?
•— Чи я тобі світок затаїла?
Чи, може, ти тісареви хлібець переїв?
Андрійко досягнув дєдю ручками і накрив його рани пальчиками, як прутчиками цвітів.
А з дєді чюріла посока і дитині ніжки красила.
Най цвіт у керві бродить, най сонце в керві свій образ видить.
Марійчині плачі розлетілися зозулями понад село і сіяли тривогу.
Але вояцькі кулі їх доганяли і наскрізь пробивали...
ПІСЛЯ БОЮ
(Фрагмент)
Очі видять, що москаль переміг штурмом, бо вранці займив свого неприятеля горами навперед себе, як ровта недострілену звірину.
Лишилися шанці ззаду, гей покинені гроби довгі.
Серед покаліченого села, серед перевалених лісів смерть собі палі вбила, своє поле підгородила, свою землю мерцями вкрила.
Одні лиця — то попіл темний, другі — то кровця синя, а он ті стрільці, білі-біленькі, ще крісом ціляють, а он ті біля них ніби кров з чола втирають.
А на чолах маленька рана, гей ягода на калині.
Але оті два неприятелі втопили в себе багнети по самі колодки та серед плеса крові ніби цілуються в личка, ніби собі прощають.
Та й он тих, що сидять під деревом, захопила смерть збоку та й рушниці в землю направила.
Під ліщиною закусив зуби кінь вороний, а біля нього лежить жовнір, за поводи ціпко тримаючи.
Там під скалою сірі воли під розбитими возами розчахнулись.
А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи годує.
А ранені часують межи мерцями. Як іскри недогашені, як свічки недогорені. Стогнуть, аби їх добити, землю цілують.
Нахилюється до мерців смеречина і холодом на поморщені чола дихає.
Піднімається потолочена травиця, підносяться з моху, барвінкові гогози і убирають чічками та перлами мертві лиця.
Протискається крізь гілля сонце і відганяє муху, аби мерцям очей не спивала.
Пливе яром потік, мерцями загачений, і хвалиться людською кервою перед коренистою дубиною.
Вилазить з дучок чорношийке гаддя, раздивляється довкруги і завертається назад у землю.
Злітається птаха і покривлюється смерті, до сонця крильцями збиваючи.
Виходить з потайників та печер недобите село і чупер собі миче.
Йде челядь на побоєвище і розпізнає вбиту Гуцулію.
Лупаються гори від жіночих плачів, здригається земля під мерцями, шепоче ліс молитву над мерцями.
Бджілки цвітами ридають, смерть із лісу проганяють.
Сільська дітвора прибігає бджілкам помагати і мерцям рушниці з рук відоймає та й у корчах пронирає.
Сірі санітари приїжджають, мерців роззувають, на вози одежину складають.
Сільський Дзельман накликає зі свого груня на наймитів, аби праці його добре шукали, аби ні одного мерця не минали.
Сільські газди підходять з долів малими гуртками і люльки ховають та й кресані перед мерцями здіймають.
Дзельманові наймити перетрясають мерцям кабати, сухої нитки їм не лишають.
А ви, хло’, чого мерцям кишені перевертаєте?
Шукаємо Дзельманових грошей, бадічки любі та пишні.
А він їм у кишені клав гроші?
Та каже, любий, що ’го порунтали та й обрабували!
Наймити з санітарами вершуть вози вояцькою одежиною,
а бадіки домірковуються:
Ба ци не до Дзельмана везете, хло’, ту марфу?
Наймити притакують бадікам очима, а санітари тріскають
батогами і заговорюють бадіків:
Ми вбитих мужиків не доторкаємо, а вам до наших трупів нема діла!
Чемні ваші слова, санітети добрі: воськове діло Гуцу- лію вбити, а наше діло єї поховати!
Жовнірські мерці лежать вже голі травами та жолобами і покривленими головами отік відвертаються від бородатих санітарів. Отік вони на когось банують, отік скаргу у світ посилають, отік крижуються дуже.
Плачі стеляться травами, до вбитої Гуцулії добуваються:
Коби-с був жовнір, не мала бих того жєлю, не писнула бих ані слова.
А тебе з-межи дітей взяли, таки запусто убили!
Санітари мішаються до жіночого голосіння і доповідають,
що при кождім бою паде мужиків сила, бо вони в битвах заважають.
Битва — то такий продавець, що причиняє, а тим причинком є мужики,— кажуть санітари.
Таки казати так, що битва — то смерть мужикам,— поправляють бадіки.
А молодиці плачуть, не вгавають.
З села овечки заблеяли, корівки замукали.
Ходить смуток плаями, за ним птаха співає.
А бадікам причувається, що мужицькі мерці обертаються та й своїм газдиням пригадують чемно:
Та не плачьте, зазулиці, дайте в місто знати. Та най війде пані восько нас всіх поховати.
СЕЛО ВИГИБАЄ
Вже нема села, лиш цвинтар.
Край цвинтаря трупарня під високою пелехатою смеречиною схована.
Глуха і німа стан гроби пасе...
Мерці з гробів вибігають, вітром на дах сідають, високої смеречини ловляться, за селом банують.
Були хати тесані, побої гонтові, вишневі сади, були повні перебійці, повні цари...
Оті печі, що село вигрівали, лежять тепер перевалені на снігу, як непоховані велетні з роззявленими ротами.
Ворон там сідає, хіба звір там навертає.
Такий чорний туск б’є з тих челюстей, як із сирих великих могил.
Собаки села шукають, блудом ходять і виють на ліси, на гори.
Виходять з ліса два приземкуваті коні, кружляють коло розваленої печі та ржуть і наслухають, чи газда не кличе.
Виринає з-поміж звалищ чорний кіт, і вп’яливши свої пулькаті очі в коні., плаксиво занявкав, як до газдині, що по подою молоко несе.
Ііеначе з-під грудки вибігла біла ласиця і щезла на снігу.
Підлетів воробець і, ховаючись в сухому листю поваленого дуба, зацвірінькав, начеб на мороз скаржився.
З-над ріки заяць стрибнув через село у ліс напоперек.
Питається бистра ріка темного ліса, де поділося село?
Питаються гори вітру буйного, чи. розжене всю тугу з-понад села?
Щось шепотом шепоче, щось шумить шумом, щось отік плаче понад убитим селом.
Нема села, лиш цвинтар, а край, цвинтаря одноока трупарня дебя дише на морозі...
А мороз тріщить.
Одно мале віконце дивиться на тісарську дорогу через маленьку полонку серед ледяних квіток на шибі.
Ту полонку продуває висока, струнка,, чорнобрива дівчина.
Дише синіми губками на лід, гейби на вогонь, дула,— і лід від тсіго дихання уступається і скапує сльозою на долішні квітки замерзлої шиби.
І робиться між квітками мале, як око, кружільце чистого шкла і показує дорогу.'
Висока і, як старий дуб, грубезна баба сидить, гей дзвіниця, коло печі і латає подертий байбарачок та відгаркується до бадіків, що стогнуть у мерві на землі, як селедці на дні посудини.
З плечей дівчини упав на голови бадіків кусень старого ліжника, і гола дівчина схилилася, щоби піднести одинокий свій загріток. її кудлаті чорні косиці закрили її круглу молоду твар, а її груди, як дві грушці, звисали із синіх ребер над бадіковими головами.
Баба підносить своє подовгасте, звисаюче і набрескле лице і проклинає:
Аби тебе бола втєла, ти гукле виволана, чіму не дуєш? Хочеш, аби кучмарі знов нас минули? А я чим погодую оті бервена та й тебе, осоруго? Дуй мені раз коло разу та й водно дивиси крізь вікно, а ні, то марш звідси, най ті не вижу!
Не бійтеси, вуйночько, я кучмарів не втрачу,— боронилася дівчина, вигойдуючи по-багацьки тихим голосом, як колисковою співанкою.
Ще не вихірила-с си, ще дрімаєш,— докидала баба, як камінням,— бодай би ті кучмарі поганили!
Дівчина слухала баби і одною рукою придержувала на плечах ліжник, а пальчик другої ручки клала в уста і, нагрівши його, топила ним лід на шибі та й дула дальше і голубими вічми дивилася через полонку на дорогу. Нараз йойкнула, начеб на ©стрий гвіздь станула. То рука лежачого у її ногах бадіки вхопила її за ногу і ціпко держала.
Вуйно, дєк зціпив мені ногу!
Баба схилилася до бадікового лиця, потерла рукою чоло і, засвітивши огарок свічки, тримала її та вцитькувала дівчину, щоби не верещала, бо дяк конає і зараз пустить її ногу.
Дівчина дрижала, як серна, на всьому тілі і скаржилася, що дякова рука студена вже, як лід.
Баба казала їй підоймити ногу, бо дяк уже ввесь застигає.
Дівчина сіпнула ногою, а дякова рука її вже не спирала.
Однак дяк ще карався. То руки, то ноги, то лице кидалися раптовно, як би всередині струни уривалися. Твар його ставала подовгастою, а ніс зробився спичастим, гей клинок на білій стіні. Очі гейби прижмурені. Вже не говорив, лиш тихонько і коротко гумкав і гикав.
Баба вияснювала, що дяк собі самому похорон відправляє, але вже говорити не змагає.
З-посеред лежачих бадіків піднеслося з мерви велике кругле лице, обросле сивим заростом, і заговорило:
Я не навітувавси, а ти, біднєку, не надєкував-єс си! Прощєй мені, дєче! І другий раз! І третій раз! Нема села, не треба й нас!
Війтівська лисава голова впала назад у мерву, а баба здіймала свічку тричі вгору і давала знати, що дяк просить прощі, коби лише біг простив. А відтак повістувала, що дяк вже покійничок. І голосила жалісно так, аби війт чув і видів, що вона уміє пожалувати і звеличати небіжчика, коли небіжчик її свою царинку відкаже. Надворі завив пес, а баба допевнювала, що то дякова собака за своїм газдою банує.
Війтові стікали сльози з натрудоватілого воскового лиця і крадьки ховалися у мерву, аби їх ніхто не видів. Бо дяк був його верствак, і приятель вірний, і порадник певний, та й його одинака Петра до хресту тримав. Воли, як гори, на крижму пригнав, бо газда був, честь умів собі стелити! Такий статок, така пишність гине у мерві на сирій землі, як той пес циганський! А за сим жалем війт переходив гадками до сина:
То десь світами ходить надія моя одніська!
Присадкуватий, плечистий і груднистий бадьо зірвався
з-під джерги і брався бігти, викрикуючи:
Гримнули кіньми під стіньми, а Маріка де?
Баба накинула йому джергу на голову і поволеньки хилила його назад на підстілку та вговорювала, що Маріка доїть вівці та через час увійде ’д нему. Хорий не давався і сіпався, але баба призвала дівчину до помочі, і обі поклали бадя на мерву коло вмерлого дяка, якому баба устромила дерев’яний хрестик у руки на грудіх.
Війт сердився:
Накрий-ко, кумко, дівці задницю рубом, най ми не сві- тит, єк ліхтарня!
Аби-с здоров, куме,— відсерджувалася баба,— шо не гидуєш передницев, лиш задницев!
Коло війта заворушився на мерві довгий бадьо, що головою досягав одної стіни, а ногами другої. Його маленька, гей заяча, твар, на якій сходились разом і плескатий ніс, і короткий вусик, і плоска долішня щока, глипала синіми очима на широколицього війта.
Єк днував, Тополюку довгий, сусідо любий, прислужнику церковний? — приподоблювався війт, що гиб говорити, а не мав до кого.
Тополюк не відповідав, але руку встромив межи зуби і відгризав собі пальці, аж кров чюріла.
Відойми, кумко, довгому руку, бо харчує, єк буженицу у Муська в Кутіх!
Баба розв’язала оберемок ріща і посторонком зв’язувала довгому Тополюкові руки, витолковуючи йому, що руки — то не колачі плетені, ані не бануш, ані не мачка кортяча.
Віді, заклєв ’го хтос у погану годину, що таку тєжку лежу має, віді, уколов когос в церквах, свічки не даючи,— узнавав війт, до куми звертаючись.
Кума перечила:
Він червачька не настолочив, єк мід, добриня був, його клєтьба ні заклін не досєгали, але горечка мачки забагає!
Баба заговорилася і не покмітила, як станула на ногу Тополюковому сусідові. Сей. сусід отік із сну збудився і застогнав на всю трупарню.
Ба шо ті так потинат, дзвінкий ровтарю, стрільче уважний,— довідувався війт, але стрілець обертав на сіні свою, гейби оленячу, твар спичасту з боку на бік і співучо вистогнував, що його головонька бідна.
Баба била себе рукою по тій нозі, що на стрільця наступила, і жалувала його теплими словами.
Єго, саняку, шо куля добиває, шо бола розбирає!
Війт цікавився дальше, начеб з далекої дороги вернув:
А скрипишник животіє, кумо?
Аби ми здорові, куме!
А кум Джемега?
Ого! Віді, і його син покійник, бо коні самі вернули з форшпанів та іржут селом, аж пуду дає!
А Драган скривлений?
У гробі.
А Іван побожний?
Пішов.
А Никифір-плотар?
Акуратне.
А Єлена Несторієва?
Нема, брате!
А твій, кумо?
Відлетів сокіл мій ясний!
А Дзвінничюк Мохнатий?
Аді, лежит за дєком онде, доходит, бідник!
А Кіф’як мудрий?
Генде лежит самий, дебя животіє.
А дєдя цеї дівчини, Андрусєків Петро дубовий, мій сват цукрєний?
Вперед вона, а в три дни за нев він м'икнув. А ця Анничька вже однов ногов переступила була за дєдем, за ненєв, але я єї калинков болу перетєла.
Баба вказала очима на в’язку калини, що на клинку під темною стелею звисала і своїми грознами гарячку з хати спивала, аж упрівала.
Урви-ко китицю, кумко, та кинь-ста, най собі рот загасю,— лакомився війт на ягоду червону.
Кума робила війтові волю і словами його підходила:
А для кого я вже трету в’язку устарала, як не для свого кума солодкого, голуба срібного, начальника важненького?
А коло кого я нічьми не сплю, задля кого ватерку підкладаю, кому водиці до головки прикладаю?
А на кого ж мій кум свої' лази здасть, як не на свою кутанницу, желібницу щьиру?
За чиє здоровлєчко я, встаючи-лягаючи, поклони б’ю, світу землю цулую?
Війт пізнавав, що баба лазу доправляється, але збував бабу словами:
Чєй біг дасть, цщ я подужію, кумко, чєй підведуся. А тоді я свою куму пошіную хочь таланом, хочь грешним словом.
Баба клялася, що вона не наважилася на війтову відумер- щину, але тільки із щирості радить йому відказати свій талан такому, що варта, аби відтак за його працю не грузили йому гріб тоті, що не варта. А гадками собі думала, що війтові смерть на бровах сидить і так само, як дякові та іншим газдам, улекшила його болу лиш на короткий час, аби міг розпрощатися з білим світом і талан передати.
Ти собі, черевачу, свеї, а смерть свеї! А твій рід вимер, а талан куда? Абих прем лиш за слугу тобі була, то я твоєї землі варта!
Підійшла до голої дівчини і шепотом вмовлювала:
Ти чюла, Анничько, єк війт здавав на мене свої лази, свій талан, свою мізерію?
Анничка притакувала бабі, рада, що відпочинок має.
Баба уломила букатку жовтого малаю і передала Анничці, приговорюючи: '
Чому ти, дівко, не їш, лиш ростеш, єк я, заввишки? Набирай, небого, тіла, аби ті газда на талан забрав!
Анничка обернулася до вікна і, закривши лице ліжником, їла з долоні малай, аби ніхто не видів, що вона голодна.
Надворі заскомлів війтів пес і гейби вітався.
Анничка глипнула на дорогу, вергла з себе ліжник і одним скоком була в дверях, повістуючи, що козаки ідуть.
І вибігла голіська.
Баба веселіла і докладала у піч ріща, аби козаки ватру виділи, аби загрівалися і добріли та трупарникам харчів давали.
Підложила сіна дякові під голову, аби відразу мерця було видко, аби козаки смерть виділи.
І міркувала:
«Буду їх просити, аби дівку вбрали, аби харчів лишили, аби дека поховали та й аби бабі чобітки здарували. Але не буду їм навпростець казати, лиш буду до цих трупів говорити, най козаки чуют, най здогадуютси».
Ватра в печі літала по хаті, як мотиль білий. Здибаючися із смертю над головами, бадіків, здригалася і ховалася у бабиних голубих очах, як у теплицях глибоких.
Війт пронир в гадках, а баба надслухала, коли Анничка введе в хату козаків багатих.
Війтів пес дає знати, що йдуть, бо б’є ногами у двері і знов підбігає і скомлить весело та ласиться, тільки що не говорить.
Відчиняються двері. Вбігає Анничка, як смерічка, інеєм заморожена.
Ану, вгадайте, вуйно, хто йде до нас?
Бо хто би, єк не кучмарі?
І кучмар, і ще хтось!
Баба зирк у двері.
Високий, як ясінь, козак веде жовніра до хати, попід пахи тримаючи.
Війтів пес скаче жовнірові на груди, твар йому лиже, під ноги лягає.
Козак здоровкає бабу і питається, чи його добре справили до старости.
Баба відрікає, що тут трупарня, а козак вказує рукою на жовніра і питається баби, чи пізнає сього неприятеля?
Баба вдавлюється в твар жовніра і не пізнає його, а Анничка передоганяє бабу:
Вуйно, таж це вуйків Петро!
Котрого вуйка?
Аді, війтів Петро!
Варе? Таже у Петра був хід май-май, був розмах в руках, був цвіт у лици, була буйність, а це жовтий лист на крушині.
Самий він,— припечатав жовнір, а козак посміхнувся, на Анничку споглядаючи.
Ци я тебе, синку, мала сама розпізнати, коли тебе рідний дєдя не пізнає.
Рідний дєдя? А де ж мій.дєдя? — питав жовнір голосом, що великої згуби шукає.
Війт, що дотепер запер був дух у собі і прониказ очима жовніра та пантеличився і завертав свої гадки від жовніро- вого лиця, розпізнав свого сина по голосі акуратно і, зібравши всю силу, підоймався із мерви. Але лежа держала його гаками і не пускала. Рвався, сіпався і кидався, як на грані, але сила норовилася, як би під строму скалу. Видобував з грудей замерзаючі слова і кликав:
А йди ж ста, Петре!
Син стрепенувся, як би від грому, і скочив до дєді. Але не доскочив. Станув як серед води і шукав руками:
Дєдику мій рідний, де ви?
Війтове лице перекривилося з болю, а очі завірилися. Вхопив за руки сина, як потопаючий ловить берег.
Син хилився і цілував дєдеві руки.
А дєдя досягав синове лице руками, брав його в долоні, тримав перед собою, як своє переболеие серце, і заревів, наче біль бардою перерубував:
А ти де дів очі, Пе-тре?
І, як оком моргнути, війт замовк і повалився на свою постіль, гей перепилений явір, а син шукав його руками і оправдувався, що свої очі лишив тісареві під Раранчем '.
Не збануйте, дєдику, на мене, шо-сми прийшов ід вам сліпцем темним, невидючим, аби вас відознати.
Не думкуйте, не тускуйте, ручок собі не ломіт, серця не з’їдайте!
Не видивлюйте собі старих очей у мої дві темні гаврі!
Не гидуйте таким лицем дуплавим, таким старчуком вічним!
Бо я щєсливий у бога, шо-сми ваші слова почув, шо ваші ручки цулую!
Але не смію вас запитати, через єку неволю ви тут, дєдику, а не у своїй хаті, межи своїм родом, на своїй постелі?
Але буду вас розпитувати, мій дєдику медіний, шо болит вас дуже, шо вам недогода, єка ваша лежя?
Та дайте ручку, дєдю, най си ї нацулую, най наобедую!
Дєдя не відзивався, а жаль розпирав трупарню.
Дайте ручку, дєдю!
Умішалася баба і прихилилася до війта душі надслухати:
Пішло йму на бідку, тіло — один синец студений, твар трумнєна, дість того, шо смерть ’го потєла, та й решта! А ти, Петре, не вбивайси журов, не греби собі глину, бо, аді, твій дєдик через страждунок пожив смерти.
Петро приклякнув і цілував дєдеві ніжки, дєдеві ручки та й затулював дєдеві очі:
Дєдю мій прогніваний, дєдю переболений, дєдю жєлі- сливий!
Дєдю перемучений, перетруджений!
Прогнівив я вас своєв темностев, своїми дуплами.
Утопила-с си у жєлю великім, моя радосте найбільша, моя любосте, моя жєлобо, моя щьиросте, моя свєтосте...
...Розсипався і пропадом пропадав Петро за своїм дєдем, аж луна била у стіни. Крижувався, давився смутком і відходив від пам’яті. Микав собі чупер стрижений, по голові себе лускав, глушив хату ревом.
Опадами сходив з розуму.
А відтак схопився і раптом обмінився. Отік замкнув своє серце залізним замком, отік колодою прикинув смуток, отік застигав у тузі. Отік вітрець здунув з нього біль великий. Просив козака, аби не відходив і аби поміг для дєді гріб викопати. Козак безпечив його, що лишається на ніч та викопає війтові гріб і зробить домовину. А вуйну просив Петро, аби пішла попа і дяка на похорон стокмити та й аби до паламаря повернула, бо ще в подуші дєдеві не дзво- нено.
Ей-га,— дивувалася баба,— ти, саняку, не знаєш, шо попа ще передтогід взєли паничі до Телєргофу2, а гармати церкву і дзвіницю спалили і всю маржину і попадю вбили. Куда ти взєвси? Я тілький мир без попа поховала, що гай! А дєк лежит озде в трупарни, та нема кому яму викопати. А паламар у відорщі погиб на цу болу чорну. А ти гадаєш, шо піп тут би закрутивси? Ніби тут є кому відправу робити, ніби є куди опроважєти? Таже це все село тутечки! Як це колодє повигибає, та й селу конец. А з трупарні до гробу єкі опроводи? З-під смеречини та гайда в глину.
Баба забрала дякові свічку і перенесла її до голів війта.
Ой, я тобі файний поставничок засвітила, куме, аби-с лежєв файно!
Голосила над сим мерцем приязно та приповідала укладно і дякувала йому красними словами за то, що мав на її мозіль тяму і відказав їй лаз в Погарі.
Радувалася, що Петро то все чує і не противиться. А коли почула, що козак займеться похороном війта, прискочила ’д ньому і забагала:
Аби деревище було писане, аби гріб був богацкий! А ти, Анничько, внеси смеречини, най війт лежит на зеленій фої!
Анничка просила бабу пошепки, аби єї дозволила убрати сорочку та й корушинку, бо їй стид голій перед Петром.
Баба гійкала на дівчину, що вона перед сліпцем сти- дається, а Петро скинув сиву мантлю і просив дівчину, аби вгорнулася.
Баба добула з бочки сорочку і корушину і кинула дівчині в лице.
Анничка вибігла надвір і' лиш на нозі обкрутилася, а вже вернула убрана.
Баба жалувала, що Петро не видить, як дуже виросла Анничка і як дуже она подібна до його покійниці Кіци, сестри своєї.
Петро поспитав, коли його Кіца померла, а баба розповіла йому, як уліті дуріла в селі битва, як гармати село розторощили і спалили та його подругу і неню у хаті роздавили 1 пощіку не лишили.
Анничка ближилася ід Петрові і доповідала йому те, що її найдужче обходило:
Аді, били раз коло разу, лиш гев та гев! Люди гадали, :шо вони лиш ліси виломлюют, та й не тікали. А звір у село штрик, штрик! А гармати єк не заруют, єк не загевкают просто на село, на хати люцкі. А хати єк не пронирнут в землю! Такі гєли, такі вибоїни, хоть возом обертай! З марживи слід не лишивси, не то з людей! Три дні піхали гармати село, єк ступов. А моя неня післала мене до чюркала водиці. А я несу воду та й чую: грим! Дивлюси, а нашої хати вже нема. Я кличу: иене! А коло мене на землі рука. Прибігают дєдя з царинки та й пізнают, шо то ненина рука. Та йка користь з того, шо дєдя лишилися. Прийшла чорна бола та й потєла дєдю так само, єк тепер твоєго. А я лежєла та й виштрикла із смерти так, єк вуйна, на свою біду. Аді, вуйна виріжєют мене водно проти козаків, абих їх до трупарні принаджувала, аби хліба давали. А в тій гаврі, де ваша хата була, я шукала Кіци або хоть єї обручки, а твої дєдя покійні посміхнулися та й казали: «У гробі живих не шукай, дебош!»
Чорновусий козак слухав бабиного і дівочого оповідання і все притакував:
Да, да, то Брусілов здорово наступав, от молодец Брусілов! •— Розказував, як Брусілов барабанив під Ра- ранчем, як його дика дивізія зненападу перескочила через Волощину і прорвала неприятельський фронт і як він у бігу відобрав австрійському жовнірові сей кріс з багнетом, який мав йото проколоти а який він ще й досі косить на пам’ятку. Показував той кріс бабі і остерігав, щоби його не доторкалася, бо набій не вистрілений, а баба відпекувалася стрільби і, справляючи на стелю рукою, виявляла, що солдати з фронту під Чорногорою утікають і до трупарні повертають та лишають свої кріси, а вона ховає їх на подрі, та вже стільки напряталося, що стеля вгинається, і вона рада би їх продати за хлібець божий.
Козак чудувався, але прирікав бабі лишити муки і цукру, коли йому якийсь кріс вдасться.
Анничка кінчила Петрові новини оповідати:
А Лепшієвому Іванови гармати урвали ноги та й єго взєли до шпиталю. А єк привезли без ніг із Косова, то він дивитси на гори та й каже: «Ци я черепашка, ци червачок марний, шо вже не буду горами ходити?» — та єк не уфатит від салдата пушку, єк не поцілит себе у саму герланку! Та й леж-ит онде на цвинтари коло моєго дєді під берізков білов.
Петро докинув, що з Лепшієвим Іваном разом парубочив, а Анничка. повістувала дальше:
А Василя Ф'едуневого задавили наші на дубі коло каплиці, бо він їм виніс коновку молока, а вони казали, що він шлігун. А Василь опівночі, сідає на дуба і грає в сопівку дойни. А вуйна каж.ут, шо тот дуб усхне від Ва- силевого туску.
Баба уложила війтове тіло на зеленій смеречині і жалувала, що Петро не видить, як його дєдя лежить гарно. Але війтову одежину сховала мовчки у бочку і кліпала на Анничку, аби нічо про одежину Петрові не говорила.
Козак узяв сокиру, пилу і рискаль та й, передавши стрільбу в руки Петрові, вийшов на цвинтар.
Анничка нагадувала, як Кіца, визирала Петра з-під сонечка та й у ворожки за нього, розпитувала, а ворожка казала, що Петрові, падеться жолудь. А Кіца казала, що то куля, і плакала та рвала в лісі квітки і несла до церкви та клала на Петровім вівтарі.
Баба хвалилася» що біда, навчила її. також ворожити і вона знає, що Петрові падеться клотічка.
Анничка хотіла дізнатися докладніше про ту клотику, а баба відкликала її набік і пояснювала.:
Таже видиш, шо він сліпий,, а. сліпцунови шо. найбільше треба, єк не палиці? Коби я. його дозимувала, а навесні лиш покладу при дорозі.— та й не переїмо того хліба, шо люде намечут!
Петро спер голову на стрільбу і. чинився,, що бабиної бесіди, не чує.
Анничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хоть би мав і загинути з голоду, а баба називала її дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, а виведе на. сонце і лишить при. дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоч.е жити..
Анничка-. почула в. собі коло Петра більше безпеки і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби багацькі сини улицями простягали ру.ки,. а, тоді баба лютилася і голосно сердилася:
Ей-га!. шо. мй за ккєзь. великий! А те не виділа, йких богачів наші на гаджю.гах завадили! А ти де була, єк богачів а села на шибеницю, гнали!. А, ши.беничька май ліпша від старецкого бука? Таже то трета зима у війні, сходит, а на хліб нема кому робити!
Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Анничка корить її словами.
Петро підняв голову і заговорив, гей спросоння:
Не варта жити сліпому, абих так здоров, шо не варта!
З-над війтової голови рвався промінчик свічки до Петрового лиця, кружляв на ньому і нагле затремтів, наче збоявся, та й блід і утікав швидко на цвітучі двома чічками Аннич- чині очі.
Анничка, вдивлюючися в Петрове лице, крикнула:
Ой, єкий же ти страшний, Петре!
Страшний, саняку, бо очей немає. Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає — не то шо очі у христінина,—вступалася баба.
На Петровому лиці виступали малі круглі рум’янці, як п’ятна червоні, і, тремтячи, більшали, як брижі на воді.
Аді, вуйко війт покійник не такі страшні, єк ти, Петре,— не виходила з дива Анничка.
Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:
О, тепер я тобі дєкую, камрате, шо-с не раїв сліпому домів вертати, але-с радив з мосту у ріку штрикати.
Бо таке житє одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.
Най не кортит ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.
Най не забагаєси тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!
Ти хотів дома найти собі друге сонце!
А воно утекло від тебе!
А воно згасло, єк твій світ погас!..
Ану, видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кремінисту?
Ану, вирви оленеви очі, чи не скочит у яр на пресподне?
Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.
Таже ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каг- лами!
Таже ти, сліпаку, людям пуду даєш!
А ти чого пішов за тугов, єк пес за слідом газди?
Йди-ко ти, небоже, за дєдем на мандри!
Бігай живко!
Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької срільби.
Посягнув вдолину за язичок, і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Анничка, і здригнулася трупарня.
І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.
Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні.
То Петрова душа летіла у село подивитися та поба- нувати.
Але схопилася з вугла дедева душа і її подогонила та й завернула на зелене смеріччя, аби селом не смутилася, аби не з’їдалася.
До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на землі Петра і кріс верх нього, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло дєді, баба збувалася страху і, сховавши мантлю в бочку, подивляла:
Єк файно лежут на смеріччю дєдя і син, ручки навхрест!
А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув білу фляшку, і вечеряли смачно та й кликали Анничку.
Але Анничка: ні та й ні.
А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тоді уступала з баби дубова твердість і вона жалувала і вмерлих, і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакові, які то заживні газди, а козак був зобашний, коли баба взяла з-перед нього фляшку і пустилася частувати газдів. Підходила і припрошувала:
Ану-ко скорнєйси, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуєш мені та й цему газді з далекої України.
Ану, загрій душу! Ану, отвори рот і потєгни разок!
Куми не відзивалися, а баба прогортала їм з очей чупер
і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх чола, скрикувала, падькалася і дивувалася їх тихому й невидному сконові.*
А коли дійшла до Юф’яка мудрого, випустила з руки фляшку і, сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакові:
Ото, бадю, село гет вигибає!
А перед Анничкою баба зумівалася:
Хоть іди горі, хоть іди долів, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, шо світами бродит! Таки, бігме, село вигибає!..
ВЕРХОВИНАВЕРХОВИНА
Пішло з дурниці. Присяжний, громадський Яйцьо Кше- сінський кликав старого Федора Орфенюка в куми, бо- сподівався багацької крижми-. Дід відпрошувався по-госпо- дарськи. Насамперед, показав присяжному сволок, на якому був вирізьблений рік,, в- котрім дід родився,, а- другий рік, в; котрім- будував; х;ашу.. Хаті: сорок шість-, а дідові сімдесят років, то вже старому глиба діти до хресту держати-. Вже ноги і руки не статкують», вже: не, вдержав би фіна,, не- діждав би його дружити*,, то такий, кум; вартує?
Присяжний не агавав просити і. хвалив- діда, що він ще Еодаен верхом: їхати, й< що, доки люлька: смакує, доти, сила бі- руе, та що' сила, не в молодій крові,, але в, розумній: голові, так як путеря у багача, а не у голій- хорбаці.
Але дід не похочував і чемно відмовлювався, а присяжному; жел-ав, щоб» йо№■ червак: ріс до; черешка,, а. від черевика де; чоловіка. А щоби присяжна» не помітив дідової неохоти, просив дід його зичливо, щоби колись показав йому ту свою дитину, най би харкнув її у твар на, вроки, най: би дав овечку на розплодок.
Присяжний'догадався, ідабагач ним гордує, і просив діда, аби йому вибачив, його докучливість,, та- й відійшов швидко і не дався дідові відпроваджувати через подвір’я у грешній розмові.
А дід дивувався з невісткою:
Такий старцун, такий торбей громадський, така лєнка дрантива мене в куми забагає! Ех, коби не такий час, не так би я з тобов покумавси, ти, палице гола!
Невістка радила дідові, аби собі язик кусав і тихше говорив, бо присяжний може дідові слова зачути, а тепер він має власть і селом трясе.
Дід відтяв, що не боїться пустого бука, але одкако голос приглушив у собі так, аби лишень невістка чула, і зараз таки сумнівався:
Може бо й є, чув проклєтюк безчесний?
Невістка, вдоволена, що дід її слухає, безпечила його, що вітер віє у противний бік, а не за присяжним.
Відтак дід досерджувався вже в хаті по вечері:
Пет світ обмінився: такий нероба - пол атай ко тепер над людьми міць має, тепер його верх, його орел над селом літає, тепер він напереді, а ти його бійся!
Ти, голаку, а ти против мого коліна?
Аби я тобі копилюка ерстив? Аби я з тобов за стів сідав? А йди ж ти дранко латана. Машір мені з хати, ти, кашкетнику рогатий!
Дідова твар черленіла, а очі, як два вуглики, світили.
То ще було сьогодня, а на другий, в саме полуднє, у діда гості: присяжний з двома паничами.
Давай, діду, підводу для коменданта!
Ей, сарачєтка, у мене кінь хромає.
То ніц,— каже білявий панич.
•— У мене віз розсипався!
Ми його складемо,— відрізує чорнобривий панич.
У мене син погиб на войні, моя газдиня погибла від кулі, а я сам з невістков, та онучєт двоє.
То ніц не робить,— відрізують паничі,— маєш, старий, коні, мусиш їхати, хоть би що було.
Нема кому фір:ма:нити,— борониться дід.
Пожене невістка,— посміхається чорнявий панич і моргає на дідову невістку.
Невістка маржину та й діти кутає!
То поїде дід,— каже білявий панич.
В мені пушка духу, де ж я годен?
Я також не годен, а служу паньству,— рубає чорнявий панич.
А присяжний все мовчить і тільки здвигає плечима та відвертається, коли дід кладе на нього свої очі.
Та один панич тут говорить, а другий вже на дворі з присяжним віз виточив і коні запрягає.
Звертівся дід, гей веретено, та до невістки на раду.
Невістка каже: «Поїду я!»
А старий шепче: «Іду я»!
Ви, дєдю, не годні!
Тому поїду я, аби довго не тримали.
•— Коли може вдарити плюта та й тогди передрєгнете, дєдю!
То борте випустять мене, старого, як тебе, молоду!
А ви ж, дєдю, годні цему видержати?
Дід підійшов до присяжного, поплескав його по плечу, приязно усміхнувся з-під сивавого пристриженого вуса і допитувався уперто, куди паничі потрібують підводи, аби знав, кілько паші брати.
Присяжний споглядав вдолину і, кидаючи зором на паничів, клав пальці на губи та й давав дідові знати, що йому не вільно нічого казати.
Дід вийняв присяжному люльку з камізельки і набив її своїм тютюном кришеним, а паничам подав капшук.
Та й вогню їм викресав.
А тоді паничі ніби добріли і радили дідові брати паші на добу, а присяжний повів рукою долів, в сторону міста і назад додому.
Дідові легше стало, й його сиві очі зраділи, що лиш до міста і з міста назад має їхати.
Паничі впрягли коні й квапилися сідати.
Дід закликав невістку в комору і розповів її всі важніші тайни господарські, віддав ключі і радився, що має брати з собою в дорогу.
Невістка убрала діда швиденько і верх киптаря та чирчи- кового петика накинула ще й сиву гуглю з чирчиковим ковні- ром і бовтицями. І питалася, чи харч возьме дід у скіряний бордюг чи у бисаги,— а дід казав, що по Петрі красне верем’я і тому возьме бисаги.
Невістка вложила в бисаги три книші, кусок солонини, вузлик бринзи, і ракву масла, та й гарчик робленого молока.
Дід ріс із вдоволення, що невістка його так щиро дозирає, але назверх гальмував по-багацьки невістчину щирість, кажучи, що не годен і половини схарчувати. Відтак увійшов ще раз в хату, добув з грядок скруцак тютюну і сховав у ремінь, а погладивши обидвох внуків по голівці, наказав їм, аби слухали нені. Перехрестився на дорогу, а тоді невістка вхопила йому з рук бисаги, і подала капелюх, та й поцілувала в руку, а несучи бисаги і батіг до воза, желала дідові, щоби добре гостив і здоров вертав домів якнайшвидше.
Паничі і присяжний позасідали на возі і покривлювалися дідові, що подобає на комісара сторожі цлової.
Невістка подала дідові до рук батіг і ремінні поводи та й говорила так, аби паничі чули, що сподівається діда на завтрішний ранок. Дід тріснув батогом, потвердив невістчин здогад, а виїхавши поза браму, пристанув. Невістка, знаючи, що дід щось забув з собою взяти, прискочила ’д нему близько, а він шепнув її до ушка, аби винесла йому десять злотих. Коли невістка побігла у хату, дід став за нею накликати, аби винесла також і джерги, бо треба буде попасати і коні накривати. Невістка передала дідові гроші і підстелила крашені джерги, а тоді дід пригадав собі, що не взяв ключа від воза. Паничі сердилися на дідову забудливість, а дід впевняв їх, що і вони будуть забувати, коли сьомий хрест-переступлять,— а відбираючи ключ, завйокав на сиві коні і від’їхав.
Присяжний розсміливився і показав дідові, щоби їхав на пляцівку, бо відти має когось везти долів.
Пляцівка була серед села у Малярчукових хатах. Маляр- чук був перед війною перший багач у селі, але згинув на фронті під Раранчем, а жінка Одокія лишилася вдовицею і не уміла відгризатися, і через то війт легко забрав її хату на приміщення постерунку, а її саму витрутив у ліси у зимар- ку. У зимарці найшли її перед різдвом застрілену, а тоді жандармерія зайняла і зимарку, щоби порожня не стояла.
Такий кінець Малярчуків все пригадував дідові Федорові, що і його родові загрожує подібна доля, коли ззагоді, ще за свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим парубком і не покладе на талані силу. Малярчукові хати поти- нали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.
Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати комендант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.
Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.
Повезеш, бадю, ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра матки божої-шкаплєржної,— каже комендант.
Аби пані тривали та й храмували,— каже дід Федір.
Не кажеться нам «пані», лиш їмості, бо ми вам не рівня,— поправляє комендантова. її веснянкувата твар, кругла, як раква, набігла кров’ю під білявими бровами, а її товстенька червонява ручка погрожувала дідові.
Чорноока, худа її товаришка, яку худенький, як протичка, панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що він межи панами небувалий і тому не знає добре, кому і як має честь віддати.
Аби-сте нам здоровенькі їмостували, наші файні та молоденькі їмостечки золотенькі,— поправлявся дід укладко і швидко.
Так само, як панотець, голений комендант гукнув на наймички, аби винесли вино та й тістечка, бо віз гей розсохся та й треба його підолляти, щоб не скрипів під їмостями і щоб не скробав їх молоденького серця. Метнулися наймички і ввесь стіл на віз перенесли.
Панотець поблагословив і вино й тістечка, а комендант роздав повні пугарі їмостям і панотцеві та й паничам в руки і просив, аби всі пили до дна, аби біля їмостей щастя сідало.
Аби їмостям срібні стремена у дорозі ніжок не давили,— докидали паничі.
Аби шості по. дорозі з ладними- кавалерами здибалися,— желав панотець, підсміхаючись зичливо.
Та й аби у добрий час ми від’їхали,— пригадувався дід.
Тоді комендант подав і дідові повний, пугар, а дід роз’яснив свою твар і став приповідати:
Молоденьке панство ясне, всі ірщєні люди,
Напиймося того винця, як біг даст, так буде!
Комендантова наказувала свому газді, аби тямив, що має жінку, та й аби не вакався йти в село до молодиць, бо вона дізнається і. буде йому вуха крутити, а панотцева газдиня пригадувала панотцеві, щоби не сповідав молодиць, ні дівчат гарних, аж вона верне з відпусту, бо як ні, то її кулак буде в роботі.
Комендант покликувався на панотця і прирікав, що буде разом з панотцем весь час гречний і оба будуть постити та своїх газдинь виглядати.
Комендантова газдиня підозрівала коменданта:
Ти, Вальорку, не дури мене, бо я чула, що ти закусив зуби- на ту молоденьку удовичку, на ту невісточку Орфенюкову!
Дід глянув допитливо на коменданта, а комендант заперечив рукою.
Панотцева їмость. свому газді наказує:
Ти, Ясю, не крути- і не відкликайся? на Вальорка, бо я вас добре знаю, ви оба однакі, оба псіюхи!
Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався:
Вадиш, Ясю, як нас наші газдині малюють?
А панотець помагав комендантові:
І твоя Рузя і моя Маня гадає, що ми такі, як вони, ненаситні!
Паничі посміхнулися.
Дай боже спасувати та не хорувати,— вмішується дід і пригадує їмостям-, що час їхати, бо сонце вже високо і по. дорозі буде їх у личко скоботати.
Комендантова бере свого мужа ’д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами, гей. обручами, а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки, сльозами мочені.
Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!
Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!
Панотець також свою газдиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й у личко гладить і розціловується.
ї знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньнками очі утирають.
І обидва газди на фіру свої газдині висаджують, аж упрівають.
І тоненькими килимами їх ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.
Комендант пригадує ще своїй газдині, щоби на відпусті дзеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його газдиня не забула купити оливи до пугарів у церкві.
Дід тріскав батогом і, перехрестившись тричі, виїжджає в дорогу.
Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любості своєї на першім скруті дороги, та й на другім, та й на третім, під Синім грунем, аж їх ручки ізболіли.
А як Синій грунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили. Та помалу-помалу обі їмості роз’яснилися, розлебе- ділися, розспівалися попід кичерами, попід малявами.
А дідові навперед очей невістка станула:
Таке воно, гей тот марець, тота челядь: тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо ’д тобі нахиляє. Правда, невісточко, що ти мене слухаєш, і шануєш, і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі моло- дюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, що ти пустим не орудуєш, але тепер по смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів, що не варт їм за наймитів бути. А най на невістку сяде муха та най вона збицкаєси, та й пішов Орфенюків талан межи псярство, бо він у тестаменті її весь свій маєток записав.
Щось гейби запекло діда у серце, щось привиджується дідові, але він не хоче цьому вірити, аби комендант на його невісточку закусив зуби. Але тота його газдиня таки до очей йому тото уповіла. Видко, межи ними був якийсь ко/дот через його невістку, видко, щось там коїться, та не знати що: чи комендант сам кинув око на невістку, чи гилить її комусь? Ледве він сам схоче під невістку підсипатися, коли дома свою газдиню має. Але і панотця гляба ревнувати, бо панотець заходить собі із своєю газдинею, так як з жінкою вінчаною, і так щире її виряджає та її голубить, то над нею розщибаєть- ся, як рідний чоловік над жінкою справедливою. Хоть би прем його наставники духовні заборонили йому шлюб брати, то він тоту заборону десь чує, бо він, певне, сам собі дав шлюб потайки так, що наставники не знають,— ну, і має шлюбну жінку в хаті. Наставники гадають собі, що він парубочить та й на церкву робить, а він собі вінчану жінку тримає та й на свої діти робить. Але-бо цей панотець ще молоденький, ще й селом до челяді прилипає, ще й любаски має! Та хоть би він і прилип до невістки, то із-за попа нема стиду та й дід непотрібно журиться за невістку. Але як він змовився з комендантом і хоче якогось барабу на талані розмістити — та його з невісткою звінчати, то це гірше може бути, бо невістка попа послухає та й коменданта збоїться. Та й тоді, діду, пропадьоска! Шибає дід гадками, а через дорогу навперед коней заяць: скакіц! Дід перехрестився, а їмості розсміялися:
Щось вам, діду, не поведеться,— каже комендантова.
Най ворогам нашим не ведеси,— відмахується дід.
Не поцілує вас ваша любаска,— вгадує панотцева газдиня.
А ви ще собі з любасками заходите? — питає діда здивована комендантова.
Дід обминає відповідь, приповідаючи:
Аби пані панували, аби пані жили,
Аби пані молоденькі паничів любили!
Імості впевнювалися, що дід десь у долішнім селі має ще свою любаску із молодших літ, і допитувалися, скільки разів у місяць її відвідує.
Дід знов обминає те питання і відрікає, що все на світі є в божих руках,— а коли уздрів при дорозі чистий жолібець, станув, роззубелав і напоїв коні, щоби відвернути увагу від себе.
Імості видобули дві фляшки вина і казали дідові їх у воді застудити, а відтак казали їх розкоркувати і одну фляшку подали дідові, а другу поклали межи себе та й стали по черзі пити і своїми чоловіками вихвалюватися:
Мій Вальорко,— казала комендантова,— так мене любить, що все село вистріляв би за мене одну.
А мій Ясьо,— казала панотцева їмость,— так за мною пропадає, що сам мене розбирає, сам суконку розпинає і сам роззуває. Та й не заснув би, доки я його на своїх грудях не заколишу.
•— Та й мій Вальорко інакше не засне, доки зі мною не напеститься, а не раз і вночі мене будить. А такий для мене добрий, що навіть мої гадки відгадує. До тогід то робив слідство у тім арешті на подвір’ю, де тепер у нас стайня. Приведуть не раз тих арештантів, чи комуністів, чи соціалістів та й у тім арешті коло них упрівають, аби від них дізнатися правди. То такі звідти били у хатні вікна зойки та стогнання, що вікна дрожали, а мій малий Юзьо в колисці будився і плакав. Гей, чоловіче, думаю собі, таже я оглухну від тих криків, а дитина виплаче собі очі за пустих бандитів! А він мені нічого не каже, лиш я дивлюся на другий день, а за хатою робітники мурують з плит глибоку пивницю. Питаюся його, нащо йому такої камінної та глибокої пивниці,— а він усміхається та й більше нічого не каже. Минає тиждень, а зойків не чути, гейби тоті бандити поніміли. Питаюся, чи тим опришкам рот заціпило, а він заходиться від сміху і розповідає, що арешт переніс вже у пивницю і хоч би там стріляв із гармати — то ніхто цього не почує. Так мені мій Вальорко з лиця читати уміє!
Я також гріх би мала, коли б на свого Яся нарікала. От як я свого Владзя мала, то він мені аж з міста привіз доктора і мошу та й крепдешиною всю мою постіль заслонив. Другі попівські жінки ходять у перкалях та цейгах, а у мене наломом шовків, та крепсатинів, та крепмарокенів, та жор- жетів, та золотої лями. А мої капелюхи — ти бачила, Рузю,— такі зелені та червоні, що професоровій очі зривають! А мої сандалі перлами цятковані! А мій плащ велюровий! А мої коралі, Рузьо золотенька!
То все правда, Манусенько солоденька, але таких дорогих перстенів, як у мене, то навіть у місті тоті радникові не мають. Як лишень лучиться мому Вальоркові якась ліпша нагода, зараз мені перстенець із зіркою приносить. Або мої бранзолети мають у місті собі пару? Ти, може, чула, приятелько, що злісна стільки разів хорує, скільки разів мою тоалету бачить! То нема що таїти, що мій Вальорко як уп’ється, то до неї ходить, бо я не терплю п’яниці, але він її не любить і як від неї прийде, то навколішки паде та й мене просить, аби я йому простила, що він так погано забувся. А я йому кажу, що не дивно мені було би, коли б тота злісна була хоть красна, хоть молоденька, хоть гожа, але то така купа мерші, що олені від неї утікають, а як іде в ліс із стрільбою, то ворон над нею кряче. Але де п’яний розуміє, що краса, а що погане? З тою злісною маю я то само, що ти, голубко, з тою професоровою. Ти гадаєш, що твій Ясь пішов у школу релігії вчити, а він пішов з професоровою набуватись у її спальню!
Не гніви бога, Рузю!
Через що, Маню?
Бо прецінь і ти любиш відвагу злісного так, як я люблю спів учителя, та й кривди нема з нас нікому. Я сама кажу свому Ясеві, що, доки він не покине жінки учителя, доти я не прожену від себе учителя, а Ясь мені каже, що за ту правдомовність він мене ще більше любить, а вчительку тільки дурить.
А мій ніби не дурить злісну?
Може, дурить, а може, знає про злісного, та й клин клином вибиває!
Що про злісного знає?
Що ти його любиш!
Вибач, Маню, я його?
Може, ні?
Ні, ні, то він мене, він гине за мною!
То він не любас тобі?
Любас, але із люби до мене.
А на цю забаву не він тебе запросив?
Він, але і тебе просив.
А мене задля кого, Рузю?
Задля твого учителя, того чорногривого любаса твого. Може, брешу, Маню?
Аби тебе за твої слова біг здарував сином.
Дай, біг, тобі також!
А ніби чого ж ми туди їдемо?
Ба і я так скажу!
І обі їмості допили вино та й обцілувалися та й, штурка- ючи діда в плечі, питалися, чи бірує ще танцювати.
Дід лиш ждав якої-небудь зачіпки, бо коли випив фляшку вина й оббіг гадками весь свій талан та й упевнювався, що внуки підростуть та й одружаться ще за його життя і стануть добрими наслідниками його і сина,— забаг дуже говорити з ким-небудь і вже надслухував, що їмості говорять, щоби десь вхопитись у бесіду з ними.
Іноді чоловік ще такий легкий, що й'аркана пішов би!
А тепер ви, діду, тяжкий чи легкий?
Аді, видите, їмостечки, я діправди чуюся легким, але однако траба би мені ще зо три скрипці та й з десять флояр, аби я присів гайдука на підлозі.
Ба хто в селі найліпше танцює?
Є, є в нас по молодюкові, що у тій смучій війні світами бродили та й навчилися всєкої танцювати, але таки нема понад злісного та й понад учителя!
їмості розсміялися й дивувалися очима, що дід підслухував їх бесіду.
А моєму чоловікові ніби щось хибує?
Пан комендант — аби здоров був — то файний пан, нівроку!
А мій старий, діду, вам не вдався?
Най неволя христінинові не вдаєси, а панотець у нас на самім переді. Лиш село наше таке засмолене та неумиване, шо не розуміє, що такий чоловік вартує. Шо-сь це село наше тих панотців перепустило, але такого, єк цей — аби із своєю їмостею старості діждав,— то таки не було. Таку красну та мудру бесіду має, що варт пійти у церкву й послухати. Каже та проказує тогід на саму богородицю: «Дорогі та чесні па- рафіяне! Що я знаю, того ви не знаєте, а шо ви знаєте, того я не знаю, а чого я і ви не знаєте, то один біг знає!» Люди зумілиси і звертілиси, а панотець підносит угору свою реверенду та й каже: «Адіт, мої парафіяни, я лишень в сорочці і — не до вашого гонору кажучи — в поркиницях, а нага- виць нема та й кабату нема! Це,— каже,— лишень я знав, а ви цего не знали. А скілько грошей кождий з вас у ремени або в хустці при собі має, то лишень ви знаєте, а я не знаю. А скілько грошей ви скинете у скарбону і узбираєте для мене,— того ані я, ані ви не знаєте,— то лиш один пан біг знає!» Такої бесіди до прикладу нарід не затямив, і хто лиш мав деякий гріш при собі, кинув у скарбону, та й кажут, що тогди люди накрили дві сотці. Чи годен хто таке придумати, хоть би мав дві голови?
Імості розреготалися над дідовим оповіданням, але одна- ко не позволили дідові закурити люльку, щоби їх не дусив дим із маркотки.
Дід протинав за то їмоетям, що коли б сам панотець на возі, сидів, то позволив би йому курити, а їмості перечили дідові і питали його, звідки він то знає, коли ще не возив панотця?
А на храм до Широкополя хто возив' нашого панотця, єк не я?
Ви самого панотця везли чи з професоровою?
Була й жінка учителя, але курити не бороиила.
А панотець були сумні чи веселі?
Ей-гат ше й єкі веселі! Десь переймили нашої співанки та, вертаючи з храму, цілу дорогу співали, аж гори лунали.
А ви тямите цю співанку, бадічку?
Шос тємлю, а шос не тємлю, але єкби я закурив, то пригадав би собі зараз.
Панотцева їмость просила діда, щоби курив зараз, і сама йому губку в люльці запалила.
Ледве дід люльки попахкав, а їмості вже до нього прискіпалися, щоби переповів їм тоту співанку, якої панотець співав,-з храму вертаючи.
Дід став гумкотіти:
Сіда-ріда-дана,
Не піду за Йвана,
Але піду за Данила,
Абих не робила!
Цеї співав панотець, діду?
Сохрань боже,— але єкби я від цеї не зачав, то і тої не нагадав би, ану, погодіт крішку, а зараз мете чути:
Я сапала кукурудзки та й стяла фасольку — полюбила панотчика, купив парасольку!
Цеї, бадічку?
Ше ні, але зараз буде:
На тім боці при потоці вбив половик кашо,
Тікав вчитель від попаді, загубив кресашо.
Цеї, бадічку, цеї?
Цеї співав панотець на весілю сестри навчителя, а з храму їдучи, нічма співав ше дрібнішої. Ану, чуйте:
Через греблю вода йде,
Умий ноги, попаде!
Ой я вмию в неділю,
Бо ся попа надію!
Ей, де ж би панотець співав такої поганої?
їмостечкам це погана, а панотцеві була файна, цілу дорогу співали, а жінка вчителя реготалася та й голосом панотця підбечовувала.
Тим кобилячим голосом?
Знає його біс, чи кобилячим, чи єким!
Та вона уміє лиш рзати, а не співати!
Тогди, видко, добре горло помастила та й підспівувала май-май!
А злісну, бадіку, возили-сте також? — питає комендантова.
Ой, тота не даст себе возити, тота скрізь верхом їде, гей улан.
А вона краща від професорової?
Не годен я, їмостечко, вам то уповісти, бо ні одної, ні другої краси я не мірив, та й не примірював, але пан комендант — аби здорові — то надопевне будуть знати.
Ей, бадіку, ви знаєте, а не хочете сказати!
Абих по тій правді діждав ще свої внуки подружити. Бо де ж я годен дугу на небі ізмірити, або цвіт у маю ізлічити, або верем’ячко в косовицю оком перездріти, а хоть ріку запашної ночі зорям із шиї здіймити?
Видите, бадю, які ви недобрі?
Імостечки молоденькі, такі-сте, гей зазулечки, миленькі, гей весна, красненькі, гей медок, солоденькі, а такі-сте невірненькі, що й мені, старому, слова не повірите й догану даєте!
їмості топилися, як віск, від дідових слів та й від сонечка упрівали.
Поруч з гостинцем у яру бігла річка з каменя на камінь і ловила сонце, що купалося на її синім дні межи зеленою смеречиною.
Ей, то ж то кортить мене скупатися, Рузю!
А біжутерія і шовкова сукня — що?
Овва!
Та чи ти здуріла, Маню?
Для чого, Рузю?
Бо хто ж забагає купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лапки. Фе, Маню!
А я однако пішла б зараз та й скупала б ся!
Видко, що ти з села, а не з міста!
А ти не з села, Рузю?
Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.
То правда, шо я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші, як дідич.
П-с-т! дикунко, най дід не чує!
Напротивко на скруті гостинця вибігла згорда, неначе прямо із ліса, бричка і високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок, людей повен.
Ба хто то їде, Рузю?
Не пізнаєш? То Зельманові коні, от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.
А у візок ззаду кого він наметав стільки?
Божка його знає!
Вже нас пізнав Зельман, вже кланяється, вже спер коні, ану, станьте й ви, діду!
З брички зсунувся, як бочівка, грубенький Зельман у білому порохівнику, з-під котрого шкірився до сонця грубий золотий ланцух. За ним зіскочив червонолиций війт у чорному кабаті, з течкою актів під пахвою.
Дзінь добрий пані комендантовій та й вам, пані ксєндзова!
А, то наш пан Зельман!
Тепер можу паням лиш погратулювати!
Є чого, пане Зельман?
Баль буде першої кляси!
А музика яка?
Першої кляси!
А дансери будуть?
Ще паням треба казати?
Но, прецінь!
Ваші дансери вже там є.
Ов, без нічого?
Чому без нічого? Я везу паням довгі золоті ковтки з брильянтами. Прошу відобрати і зараз залежати, бо мені пан злісний і пан професор вимикали б бороду, коли б цих ковтків ще нині не побачили.
А то що за пани у візку так тиснуться, гей оселедці?
■— То друга кляса — музиканти!
А ви куда їх везете.
Вони так їдуть трохи у село, хочуть свіжим повітрям віддихнути і, може, трохи заграють.
Кому ж?
То вже є друга кляса.
Може, злісній?
Може бути.
Може, і професоровій?
Чого пані питають, коли все знають?
А у кого ж тобудетотазабавадругоїкляси?
Може, у мене,може,у лісничівці,аможе,навіть у
господаря.
У котрого ж?
Зельман справив рукою на діда Федора, який скористав з перестанку і оббирав шум з коней та й обганяв муху.
А то звідки взялась ворона у клітці?
Бо там є молода невістка, нівроку!
Та й мій старий там буде?
Не знаю, ласкава пані!
А може, і мій старий там буде?
Не знаю, ласкава пані кеєндзова!
А хто ж казав музику привезти?
•— Можуть пані бути спокійні, коли я тим всім кермую.
Ну, прецінь!
То будуть заручини чорнобривого панича із тою багацькою невісткою.
А що ще нового, пане Зельман?
На один день ще більше треба?
А ви ж мені не обіцяли шовкову мантильку, як тільки мій Вальорко всадить до арешту премудрого Полонинчука молодого?
Або я кажу, що не обіцяв?
Ну, то коли буде?
Як тілько буду у Львові, то викуплю своє слово, ніби то послідний наш інтерес?
А я коли уздрю свої доляри?
Най лишень ксьондз докінчуть то, що ми знаємо, та й доляри самі зайдуть у кишеню.
їмості злегонька накивували: пальчиками на Зельмана і цікавилися, де він примістив нового війта.
Як-то де?
На мешкання!
Як у мене, шість, покоїв порожніських із нудьги позіва- ють, то я мав би серце пана комісари в хлопську хату пускати-?
Честь вам, пане Зельман!
Війт усміхнувся і„ здіймаючи капелюх перед. Зельманом і перед панями, признавав, що Зельманові дійсно належиться честь у селі за його розум та за- то, що знає всі хиби хлопів і: їх злі вчинки, уміє підійти і вислідити злочинців і все йде на руку владі, яка без нього у тій дикій і чужій гірській закутані була би безрадноЮ', як єлазбе око без окулярів.
їмості допитувалися Зельмана, де буде сього вечора танцювати його жена, а Зельман божився, що не знає, бо перед двома неділями, вислав свою жену до Марієнбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жену до Криниці на купелі бо- ровінові.
Ну, то ви заглянете до нас, стане Зельман?
Ото, я вже своє відтанцював, ми сеї ночі разом: з війтом маємо тяжку службу.
Таж ви стільки багато полонин маєте і ще вам хочеться. при жандармерії служити?
Полонини не мої, ласкаві пані, лиш божі, а їсти хочеться щодня — то. хто- поста ра-є, як не моя голова?
А ті глухі ліси; на Кітелівці, то не ваші?
Яка мені, з них. користь? Ліс треба сто років кохати, а де ж я тілько- буду жити?
А тартак не ваш?
Тартак їсть дерево та й мене їсть'
А ваш шинк нічого не приносить?
Той шинк, бере мені житє. Хлопи, перепачковуютьсобі
нічма румунку через, ріку і не дивлютьєяна^моюкоршму,
а зеленюки- мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зел-ьмане, плати,, небоже, скарбові патент і податки і лови- мухи, як який павук!
Який же ви бідний-, пане Зельман!
Ласкаві пані насміваються^, а я. кленусь здоровлєм моєї жени, що завтра маю платити: вексель на тисячу долярів, а звідки їх взяти?
Війт потверджував той Зельманів клопіт, а їмості крізь сміх, бідкалися над Зельмановою скрутою і потішали його, що його голова і з-під землі роздобуде ще не одну тисячку доларів.
До милого побачення, пане Зельман, і ви, пане комісар!
Честь паням ласкавим, падаю до ніжок, найнижчий слуга!
Дід Орфенюк тріснув батогом, і коні побігли, а їмості проклинали Зельмана за тото, що тільки багатства має та й ще платнею конфідента не гордує і хотів би, щоби вони його із-за бідноти жалували.
Сонечко викупалося у ріці й сіло собі на горганах на смеречині, та й заглядало їмостям у личко попід парасольки, та й скоботало їх на голих грудях, та й ручках голих.
Смеречина шуміла легоньким шумом і нашіптувала їмостям, що сеї ночі буде їх любість обіймати і на ручках заколисувати і над личком лебедіти.
Верхи гір прижмурювали під сонцем свої великі очі і слідкували, куди їмості їдуть такі веселі, та й усміхнені, та й красно убрані.
Віз клекотів під їмостями, як деревляний млин під лотоками.
їмості кидають навперед себе з воза на дорогу довгі і крилаті тіні, які лучаться із тінню кінською і дідовою і граються над ліщинами та бучиною, як тоті птахи, що над дорогою мушку ловлять і перевертаються на сонячних проміннях.
їмостині думки також перевертаються і граються, вилітаючи далеко навперед воза і гуляючи на золотих нитках радощів і надії. їмості добули із своїх шовкових торбинок туалетне приладдя й стали примальовувати свої личка, та й свої устонька, та й свої брови, та й поправляти своє розкучеряв- лене волосся, а сонячні промені стали до їх дзеркальців заглядати й їм покривлюватись.
Манусенько дорогенька, то вже Краснолісся зараз, а наші личка такі запорошені!
Мабуть, ліпше було не маститись тим французьким кремом, був би порох так до нас не прилипав, Рузю!
Дід Орфенюк став допитуватись, де має попасати, а їмості відповіли, що коло дирекційної вілли у Красноліссю.
Та лиш їмості то сказали, а з-проміж соснових лісів із ма- гури вихилилася на дорогу і заглядає горда, висока палата, вся закосичена квітками та біло-червоними хоругвами, як тота дівка, що йде до шлюбу.
Манусенько, онде вже дирекційна вілла!
Ей, де ж би?
Так, так, то вона сама,— притакував дід і радувався в душі, що зараз стане на попас.
А ви вже там були, діду?
Всередині ще не був, їмостечки файні, христінинові нема там ні доступу, ні потреби.
Там всередині дуже гарно: є велика зала до танців, а навкруг неї спальні, та будуари, та їдальня, та купальня — такі, гей в казці.
Шкода, шо така палата пусто стоїть,— зауважує дід Федір.
Що вам біг дав, де ж вона пусто стоїть? Там прецінь відбуваються забави всіх злісних і зарядців, коли приїде панство із дирекції зі Львова на полювання,— там всі наші забави відбуваються, там пани з усіх гір аж від Чорногори з’їжджаються, та й бавляться, та й набуваються, аж душа радується, аж вся верховина здригається.
Аз того кому користь?
Ви, діду, не розумієте, що то є панська забава, і тому так нерозумно говорите.
Аби-сте прожили, їмостечки гонорові!
їмості хотіли розповісти дідові,' яка є користь із забави, але перед ними розгримілися стріли, а з кедринової алеї, що веде від палати на дорогу, появилася громада панів і сперла коні. їмості сплеснули в долоні, а пани взяли їх на руки й із- садили з воза на землю та й віталися з ними, як браття із сестрами.
Злісний цілував комендантову в обі руці, та й рамена, та й кругленьку шийку, а так само обціловував професор панот- цеву їмость.
І радувалися, і цілувалися, і попід руки ловилися, та й до себе притискалися, до вілли ідучи.
Дідові приказали пани за собою їхати і на задньому подвір’ю за віллою станути та й тут ночувати, бо переднє подвір’я зайняли вже брички та вози злісних, та й зеленюків, та й навчителів, та й парубків-панотців,
Дід врадувався, що не буде дальше їхати, і швидко дав коням їсти.
На мармурових сходах заграла музика на привіт їмостям, а зеленюки стрілили знов двічі з крісів, щоби всі гори знали, яка у них честь їмостям падеться.
Панотцева їмость йойкнула, а навчитель засміявся із її переляку та й обіцював її, що буде добре бавитися.
А може, мій старий почує та й приїде?
Ні, Манусенько-серце, не приїде, бо він з комендантом бавиться сеї ночі у Орфенюка старого.
А вони що там упантрили?
Хочуть Орфенюкову невістку збаламутити та й із чорнобривим шандарем заручити.
Здуріли?
Ні, не здуріли, бо то Зельман тим усім кермує та й обіцяв їм одну полонину, а вони тую полонину своїм паням-доб- родійкам на іменини подарувати мають.
Комендантова зачула ту бесіду і хвалила Зельмана, що такий розумний і кождому уміє добра нагилити. І питалася, скільки тая полонина вартує, бо вона хоче собі восени нову кримку справити та й на м’ясниці у Варшаву поїхати. Учитель упевнював їмості, що тая полонина стане їм на кримку, і на золоту ляму, і на Варшаву. їмості сплеснули в долоні і просили учителя, щоби шукав їм купця на Орфенюкову полонину.
А злісний вхопив їмості за праву ручку і питав, скільки хочуть за ту полонину, бо він вже купця має. їмості заправили по тисяч доларів, а злісний приплеснув рукою і казав вчителеві перетяти руки. їмості підтанцьовували із радості.
Сумерк намагався разом з лиликами через вікна влетіти досередини вілли, але зеленюки метнулися і в одну мить розсипали снопи світла через усі вікна та й паням личка закрасили, груди підоймили, ніжки відслонили, ніздря розтворили, очі запалили.
Музика розігралася.
Зала розхвилювалася і розтанцювалася. Радість розсміялася. Ліси розспівалися, верхи у верховині розхиталися, ріками зорі розморгалися, долами роси розперлилися, норами звір розбудилася, дуплами птаха розшепотілася, хатами люди розстогналися...
Дід обійшов коні, повечеряв і через вікно з воза придивлявся танцям, а коли не міг розпізнати своїх їмостей серед кружляючих гологрудих пар,— закурив люльку і проганяв з очей дрімоту аж геть-геть поза північ. Коли коні полягали, приступили до воза три зеленюки і розпитували діда, чому не спить і скільки років мають його коні, а дід оправдувався, що через музику не може спати, а його коні ще молоденькі, лиш по одному зубкові поклали. Зеленюки хотіли почастувати діда горівкою, але дід їм подякував, а тоді вони вийняли дідові з уст люльку і подали папіроску, та ще й самі її дідові запалили і радили йому, щоби за віз і коні не боявся і спав собі, як дома, бо тут злісних, та зеленюків, та шандарів кождий боїться і ніхто дідові нічого не нарушить, а їмості і так будуть гуляти до схід сонця, а відтак ще будуть спати і най дід собі дурно не збавляє ночі.
Розлякувався дід із зеленюками та й докурював папіроску. Та чує дід, що сон його ломить, до сіна його голову нахиляє і притискає, із рота папіроску витручує, очі йому заклеює, силу з рук і з ніг відбирає, соколом над ним літає. Дід підоймає голову і сміється із сокола, що над ним, як над ку- рятком, кружляє, а сокіл застидався та й відлетів. Полетів далеко-далеко облаками та й за хвильку вертає і на круг воза коло діда сідає. Дивиться дід і своїм очам не вірить: то не сокіл, то його син Микола.
Ей, дєдю мій рідний, а ви що дієте?
То таки ти сам чи лишень душа твоя, синку? -
Я сам, дєдику, хочу на вас подивитися.
А ти де лежиш, синку?
Під Львовом, дєдику!
Та де тебе там шукати маю?
Із самого Львова підете на полуднє та й минете один ліс, а відтак хрести за лісом, а відтак другий ліс та -й знов хрести, а відтак третій ліс та й хрести самі березові, а на самій середині лиш мій хрест яловий. Та й там я лежу вже на ось- мий рік!
А газдиню свою не хочеш видіти, синку?
Ой ні, дєдику, не хочу.
Ба через що, синку?
Сеї ночі вона мене ізрадила.
Та з ким тебе сука ізрадила?
Із шандарем чорнобривим.
А ти, синку, там чуєш, як я за тобов тужу та 0аную?
Чую,дєдику,але тільки нічма,якросападе.
А якже ти,синку, віднайшовменетутколо цего
псярства?
Зорімене довас справили.
А задіти непитаєш?
Я тепер їх видів.
Файні хлопці?
Буде їх вітчим збиткувати.
Я не дам, не бійси!
Дєдику мій добрий!
Синку мій загніваний!
Підіт, дєдику, у місто до нотаря і скасуйте тот теста- мент та здійміт грунт із невістки та й перепишіть землю на хлопців!
Так кажеш, синку?
Так кажу, дєдику, бо ваша свічка догоряє!
А не буде гріху за невістку?
Ні, бо вона не неня своїм дітям.
МикуМ
?
А де ти, Мику’?
Дід протирав очі і допитувався, де подівся його Микола, але син не відзивався. Крізь сосни світало напротив діда небо, а на ліщині рипів деркач і будив діда із усієї сили. Дід розглядається, а він лежить на сіні та помостині, а воза та й коней нема! Встає та й перешукує подвір’я, а коней та й воза нема! Йде в залу мельдувати їмостям, а розтанцьована зала у сміх.
А ви чого заснули, діду? — дорікає злісний.
А ви не знали, що за рікою волоскі злодії гуляють? — протинає "учитель.
Вибігають розпалені їмості й сварять діда та й посилають зеленюків над ріку дідової шкоди шукати.
Зеленюки вертають голіруч і розповідають, що слід веде на саму ріку до броду, та й божаться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.
Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремені і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.
Танцюйте собі, їмостечки, здоровенькі, а я мандрую долів у місто.
Та чому не-додому?
Бо так.
Та чому, прецінь?
Бо маю грунт переписати на внуків.
А то через що, діду?
Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.
А невістка що винна, що вас обікрали? ‘
Бо чужу віру на приймака взяти хоче.
А вам то що шкодить?
Мені то вадить, бо увес талан на пусте піде.
Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і, гійкаючи, справився долів у місто.
їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зельманові тайни знає.
А відтак сердилися і голі ручки собі ломили та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків землю перепише. Тай Зельмана за неосторожність кляли,тайдідові
наглої смерті желали, та й із злості аж поплакували.Шпо-
таючись, вийшов до них злісний і за голову взявся.
Яке ж то нещастя вас зустрінуло, любки дорогенькі?
Старий Орфенюк пішов у місто грунта свої на внуків переписувати, бодай голову вломив по дорозі!
Тай із-за того ви,дітоньки, плачете?
Бонаша полонинапропала!
Ні, не пропала!
їмості ахнули із радості, а злісний закликав набік дрімаючого на крісі зеленюка і щось пошепотав із ним, та й зеленюк вхопив кріс у руки і скочив долів, гей вовк за вівцею.
Злісний голубив їмості і просив, аби за полонину не журилися анітрішки, бо дід вже не зайде у місто і грунтів не перепише, а його, старого, не треба жалувати, бо вже досить на світі нажився.
їмості догадувалися, куди побіг зеленюк, і казали, що боються тілько, щоби дід довго не мучився.
Злісний сміявся із них і безпечив їх, що той зеленюк над водою так вивчився стріляти, що птаху-рибалку б’є у лету одним стрілом.
їмості вихвалювали того зеленюка й успокоювалися та обіймали злісного і дякували йому, що висушив їм на личку сльози.
В лісі луснув стріл і розшумівся понад Красноліссям та й шумом ударив у вікна вілли.
Біленька звізда на небі закрутилася, та й поточилася, та й упала на дорогу і в порохах згасла.
Птаха з груня на грунь перелітала, а ворони на дзвіницю сіли і закрякали.
Заяці і сарнюки поховалися у темних ярах, а медведі у своїх леговищах тільки очі розжмурили і позівали.
П’яна зала упрівала і реготалася, а учитель вийшов до їмостей і, вимахуючи руками, заспівав в їх честь п’яним голосом:
Верховино, світку ти наш,
Гей, як у тебе тут мило!
Як ігри вод, плине тут час Свобідно, шумно, весело!
їмості гладили учителя по голові і вторували:
Свобідно, шумно, весело!
А верхи гір переспівували:
Свобідно, шумно, весело!
ПИСАНКИ
Роман Мокан з верхів, голова читальні у Рогізні, виходив у живний четвер із судової зали розправ дуже приголомшений і розболений.
Найдужче топили його шандарі, а за шандарями злісний, а за злісним війт, а за війтом таки його свідки.
То ці вороги тановлять мене у бульбону, а мого адвоката занімило!
Свідки обступили і потішають його, що рік не вік, перейде йому в криміналі скоріше, ніж на войні, а жінкою і дітьми не має журитися, бо люди будуть їм помагати.
Ця розрада тільки ще більше лютила Мокана.
«Аби-сте по тій правді здорові були, по якій говорите,— думав він собі.— Ой, люди поможут! Таке поможут, як ці свідки помогли. Питає суд: «Чи чув ти, бадіку, як Мокан говорив на вашім вічу проти панів та й проти паничів?» А такий баран каже один за другим: «Не чув». Питає адвокат: «А може, ти, бадіку, чув все, що Мокан говорив, і, може, чув-єс, що він не говорив нічого лихого на панів і паничів?»
-А свідок знов свеї: «Не чув!» А шандарі все чули! А я цих глухманів три дні з гір до міста звозив і три дні годую тут, гей волів! А він мені тепер каже, що люди моїй газдині та й моїм дітям поможут. Не питают мого криміналу, але заговорюют мене, аби ж їх вів до Муська на горівку та на буженицю. Кров пили би собі із-за нігтів оці облесники ненаїсні!»
Високий, гей бузьок, свідок з бесагами на плечах спльовує з-під чорних вусів і шепче йому до вуха:
Романку, братчіку, ми в жмені тепер, їх право, а наш кримінар!
Сухотварий, маленький свідок засвітив з-під великої баранячої шапки зеленим# очима і, накривши долонею уста від сторони патролюючих жовнірів, кляв зичливо:
Най таке право шляк трафит, що христінинові дихати не дає!..
Лицатий і кушкатий свідок штовхає Романа збоку і без- печить:
Спаде і на них смучя година.
Кругленький, як булочка, свідок поправляє собі шовкову ширинку на кругленькій шиї, а другою рукою обіймає Романів стан і дивується:
А я, хло’, заложився з Митром Попенюковим, шо ти виштрикнеш, та й шо з того, програв заліжку!
А тоті свідки, що йшли подалеки, вгадували, що Мокана зженуть вороги із світа у криміналі, аби більше не вступався за селом. З-поміж цих свідків оброслий чорнолиций Оласій наближується також до Мокана і хвалить його:
Панцкий маєш розум, що-с упросився на місяць весну звеснувати, а відтак вже панцка воля!
Ще дальше позаду йшли свідки боязливі, котрі зострахи перед злісним свідчили на два боки і потакували так прокураторові, як також оборонцеві, а приперті до чола, толку- валися, що стояли оподалік і добре не чули, що Мокан говорив, але божилися, що він не мовчав. Вони й тепер глипають то навперед себе на Мокана, то обзираються за жандармами, наче хотіли б впевнитись, хто їх заведе до шинку на полуденок.
А Мокан кається гірко думками:
«Коби я тоту катушю ше пересидів, то абих видів,, шо хлопа ріжут, як вепря, то не обізвуся, бігме, ні, ше буду кричати: келюхи з него сотайте, посічіт ’го на дрібні кусні, бо правду каже злісний, шо хлоп добрий лиш печений і солений!.. Таким цапам треба України? Смоли їм у горло, ше й обухом у голову! Ти сироти за него жінку та й діти, а він з тебе кров хоче пити. То нарід? То гаде сорокате!»
Ті Романові кудлаті думки поплескав разом з головою його сивенький довгоносий адвокат, що подогонив його, протиснувся проміж свідків і вмовляв в нього, що має велике щастя, що дістав тільки рік криміналу, бо за таку провину параграф пише найменше п’ять літ тюрми.
Коли Роман на се нічого не відповідав, адвокат був певний, що він вірить тому свому щастю і,, кладучи йому руку під паху, допоминався:
Треба буде мені ще соточку доплатити, бо самі видите, що я собі коло вас три дні збавив, а кара маленька!
Свідки посміхнулися з маленької кари, а адвокат відповів усмішкою і подався убік.
Моканові гадки що раз, то більше студеніли і корчилися під хмарою чорного жалю.
Виглядав, як підпилений ясінь.
Його подовгаста твар викривилася під надстриженим вусом, а сині очі потали вдолину, гейби не хотіли дивитися на тоті сірі мури, на тоту узброєну варту, на тих облесних і ненаситних свідків.
Вийшов з брами і оглянувся, як пострілена птаха оглядається в сторону свого вбивця.
Такий великий, камінний цес мур, що очі його не завтя- кають обіздріти. Сам камінь і глина, самі роззявлені гаврі, саме руде залізо. Сонце тут не нашпарить, не дотиснеться, хіба зеленим мохом крадьки 'підкрадеться. Студінь відти норами позіває.
Щось Мокан забагато у цей мур дивиться, щось він очима шукає. Щось він собі думає, щось собі нагадує.
Свідки глипнули у тото місце, куди він вдивлюється, а там на мурі тремтять маленькі оченята, як два метелики синьо- крилі.
А личко, як біла платника, на мурі від вітру хитається, а дрібні пальчики кошелик тримають і червоніють.
Тоті жалісні оченята глянули на Мокана і на бадіків- свідків і чогось зраділи.
Ти чия, небого?
Івана Паладюкового.
Того, що у ліщинах сидів над Прутцем?
Того самого.
Того, що його вояки убили?
Того самого.
Шо його звали радикалом та й йому хату спалили?
Того самого.
А ти шо тут у такім місті робиш?
Я тут у панів служу та й прийшла неню відознати.
То неня тут у припоні?
Вже рік у катуші, вуечки файні та пишні!
Та за що, хло’, єї катуют?
За це саме, за що дєдю убили.
Варе?
Кажут, що, адіт, за тоту Україну.
Ото їх у горлі давит!
На Мокановій тварі запалився черлений вогник.
Ба шо ти, душко, принесла своїй нені?
Аді: писаночки красні.
Дівчина відкрила кошелик, а зсередини, як зірочки, усміхнулися до бадіків писаночки писані, такі, гей живі очі...
їй-га, то ти, казати, таки увесь Великдень нені справила?
•— Буде й нені, буде й багнетникам простибі за тото, що передадут нені.
Та й така мала удаєш писати?
Я і вам по кошеликові повиписую, вуєчки добрі та пишні, лиш аби-сте хоть сегодні увечір, хоть завтра запалили у ліщинах над Прутцем вогонь за дєдеву душу.
Бадіки прирікали, що з радної душі запалять вогонь за її дєдю зараз, як лиш додому прийдуть, аби усі гори знали, що Паладюкова пам’ять сяє.
Дівчина цілувала бадікам руки і божилася, що їх нагилив її біг. А ще не доступила до Мокана, як він уже гладив її біляву головку і весь палав із радості:
Рости велика, зозулько маленька!
Рости велика,— повторили бадіки-свідки і забували за полуденок.
Аби-сте тривали, вуєчки срібні!
Так, наче б дивився Мокан, як його темні гадки сідали воронам на крила і утікали від нього та й пропадали десь межи мурами та коминами, а на їх місці мерехтіли усміхнені писаночки із кошелика доньки Паладюкової і на кримінальному мурі зоряними пальчиками виписували Паладюкову Україну...
Адіт, таке воно мале та невидне, а стариню завсти- дала!
Аби тебе, писарочько, ручьки не зболіли!..
ЛАСКА
На темнім коридорі судовім збився, як вівці, гурток мужиків, обтерханих бисагами, і нараджувався, що їм діяти.
Одні піддавали гадку, чи не піти їм поскаржитися до судового старости, а другі зараз відганяли ту гадку, бо знали, що староста має люту кров і як уздрить у дверях своєї канцелярії мужика, то у тім моменті гукає на возних, а тоді возні кидаються на чоловіка, як вовки, і виводять його надвір, але при тім виводі сягають під киптар і під байбарак та й рахують йому ребра, аби більше не вертався та й аби усьому хрещеному мирові відраджував такої докучливості.
Були газди, що радили піти до ключника до хати й там разложитися табором та й нікого не просити, ані перед ніким не жалітися, але й ця рада швидко гибла, бо практиковані бадіки махали на неї руками і доказували надопевне, що така робота нічого не варта і ніде не пишеться.
Ще одні радили піти ще раз до директора Ржондзіцького і просити його ще раз, аби мав над людьми обачіння, аби не збавляв їх весни божої та й великодня.
Але і сю раду заплювали мужики слиною.
Низенький і, як скіпка, сухенький бадіка з твар’ю, як камінна жовтава плитка, тручає шапку назад і, б’ючися кулаком по чолі, заявляє, що мужик є завше дурний і тому мусить радитися мудрішого, і тому повинні вони всі піти до адвоката та й покласти, що заправить, і запитати його, що мають робити.
Та як він це сказав і ударив палицею по долівці — то всі бадіки йому притакнули і справилися за ним до канцелярії адвоката.
Надворі грає марець.
Звівається вітрець і то заслонює, то відслонює сонечко. Бадіки чаляпають своїми корзаками по грузькій улиці і радіють, що із зими робиться каша, а в їх надією помальовані очі зазирають руді та лисі, гей обголені, хребти гір і пригадують їм, що десь за третіми горами йде в цей край весна, яка потребує їх сили і роботи.
Гірськими засколобинами біліють ще сніги, але вже запорошені, вже не такі студені, вже від погляду сонця гинуть, вже не будуть морозити дітей у колисці, маржину в колешні, рубачів бутанами, газдів у дорозі, птаху на смереці, кленів
Уводі.
Тоті розварені сніги леда день спливуть у бистрець і втечуть у море, а на їх місці зазеленіють левади і луки та й прикличуть зазулю, аби бадіків щастям дурила.
Але ще не знати, де тота зазуля бадіків застане, звідки вона їх буде закликати, аби йшли весну веснувати.
Цим бадіки найдужче зажурені.
Адвокат добре обдивився, розпитав бадіків, якої ради шукають, розперся у кріслі і сховав свою платню до шухляди.
Ви,— каже,— газди, такі дурні, як оті вівці ваші, що ви їх доїте і вовну з них собі обстригаєте, а вони голі і голодні бігають за вами, услід і ще блеють за вами.
Ми люди робітні, пане, ми весни шкодуємо.
Що вам весна принесе, колиувасземліобмаль?
Станемо десь у дворі на роботу,алевеснинезмар
нуємо.
Двори мають своїх, вами не требують.
То будемо у долівських газдівспілкибрати.
То такі самі голаки, як ви.
То підемо на трачки робити.
А як і там не приймуть?
Буде, як біг дасть, але не в неволи.
А ваші бесаги від чого так попухнули?
То ми вовни набрали, бо хочемо там прясти, аби нам не навтямлювалося.
Ей, хлопи, хлопи!..
Низенький бадіка звертає адвокатові увагу, аби залишив цю бесіду:
Ми не тому до вас прийшли, аби ви нам покривлюва- лися, лиш аби-сте нас вислухати та й помогли у нашій біді. Ви наш, а ми ваші. Ми прийшли до вас, аби від вас дізнатися, чи то є директорова повинність, чи його ласка, аби він нас сегодні приймив.
Адвокат поклав жовте олівце на чоло і, подумавши, відрік:
То його ласка, бо таких, як ви, є багато!
Низенький бадіка кладе перед адвокатом друге питання:
А як тото ласка, то по кілько то нас має коштувати?
Адвокат знов підпер чоло рукою і, нахмурений, надумався,
а опісля вирішив:
Дасте йому кожний по п’ятці!
Бадіки ойкнули.
Низенький бадіка кладе перед адвокатом третє питання:
Але ви самі з ним поговорите?
Та що маю з вами робити?
І бадіки обтулювали адвоката медовими словами, щоби лишень ішов з ними, щоби квапився.
Та чого вам туди квапитися?
Аби нам нинішний день рахувався.
А гроші маєте?
Щось маємо, а щось по дорозі у Майорка собі ухва- тимо.
Адвокат, неначе картаючи себе за те, що на хвильку забувся і сам собі відмовляв та знеохочував клієнтів, змінив швидко свій погляд і, плескаючи по плечу низенького бадіку, безпечив, що він з директором Ржондзіцьким добре собі заходить і хоть справа бадіків є тяжка, він її поведе так, аби було добре.
Бадіки ловили його за слово і підганяли:
Веди, веди нас, любий панчіку, так, аби було добре, абих ті згадували, аби-сми других газдів до тебе справляли.
І пішли.
Пан директор Ржондзіцький колишеться, як бочівка, коридором, а коли заздрів адвоката з бадіками, швидко зайшов до своєї канцелярії і луснув за собою дверми так, аж весь суд здригнувся.
Бадіки вгадували, що директор тому такий лютий, що тепер адвокатові не зможе вже відмовитись і не посміє гаркати на нього так, як гаркнув був на них, коли за себе його покірно просили.
Лоскіт пішов темним коридором і заглушив поздоровлення, яке адвокат вислав за директором.
Бадіки лишилися під дверми, а їх заступець правний, усміхаючись, увійшов у директорську канцелярію.
Чути бесіду, чути сміх, а відтак хвилька тиші.
Адвокат виходить червоний, бере бадіків набік і навчає:
Справа є дуже тяжка, бо є переповнення, бо таких, як ви, є багато, а всім не можна догодити, бо місця нема. Але я бачу, що директор рад би мені піти на руку і зробити тоту ласку, аби ви дурно домів не вертали — але сієї ночі такса пішла вгору, бо хлопів налізло, як трави та листу.
Бадіки споважніли.
Ба, чи дуже підскочила? '
Вже удвоє!
Преч би ся казало!
І то ще не похочує!
Варе?
Кленусь на свої діти!
Лишіт, ми вам віримо!
Бо то, знаєте, кождий хоче жити...
Знаємо, пане, ше й як знаємо!
Та й знаєте, панове газди, що тото, властиво, не вільно...
А ви до чого пан?
Я до параграфів.
Ей, говоріт свеї, шо нам не вольно, то вам таки вольно!
Ні, і мені тото не вільно, бо я ваш чоловік... Але ви зложіть між собою по десяточці оцему низенькому газді до рук, а я зараз навчу, як він має ті гроші давати.
Бадіки обернулися набік і стали шпортати пальцями у своїх ременях, а їх заступник взяв низенького бадіку попід паху набік і пошепки учив його, що треба робити.
А як адвокат, оглядаючися назад себе, скінчив свою науку і прощався з бадіками, то у жмені низенького бадіки узби- ралося дванадцять десяточок і всім бадікам засвітилися очі, коли за низеньким своїм товаришем входили у директорську канцелярію, а директор, похилений над столиком, щось собі писав і не виганяв їх з порога.
Низенький бадіка підійшов до директора і, кладучи зібрані гроші на стіл, повістував, що вони ті гроші найшли у суді на підлозі і їх підоймили та й віддають там, де вони на- лежуть.
Директор не звертає на це уваги і пише дальше, а бадіки почали покашлювати й підганяли очима свого низенького товариша, щоби все сказав.
Низенький бадіка укладається, як до отченашу, і зачинає від самого початку.
Будьте нам зобашні, директорю наш панський, презусе наш дорогенький!
Спадайте на рани і не забавляйте нас божої весни і прийміт нас до того смучого криміналу, най ми цими слотами та фуфелами свою кару відбудемо, заки земля божа осушиться та й нагріється.
Директор наче прокинувся спросоння.
Ах, то ви?
■— Ми самі, панчіку пишний та й файний!
Ви до арешту, так?
Ой так, так, комісарю наш годний!
Ви ще за тото віче, правда?
За віче, за віче, любчіку наш любий!
По кілько ви тоді зафасували?
По місяцеві, добрітко наша добра!
Та й вам доконче тепер?
Якби ваша ласка, панчіку грешний!
Кортить вас дома паску їсти?
Святе ваше панське слово!
Але я казав вам, що там глітно, нема де шпильки опустити.
Межи людьми і ми примістимося, як ваша ласка! Директор впорядкував свої акти, понакривав їх дощечками,,притиснув камінцями і, відхиливши двері, щось крикнув, а до канцелярії вбіг ключник, ключами подзенькуючи.
Спиши мені їх і бери собі цю свіжу марфу!
Бадіки, відходячи в тюрму, топилися під директоровою
ласкою, як той мартовий сніг на горах:
Аби-сте, панчіку, прожили!
■—■ Аби-сте тривали!
Аби-сте нарік діждали!
Аби вас, панчіку, госпідь милосердний укрив своєв небеснов ласков!..
НА КУПАЛА, НА ІВАНА (Нарис з гуцульського життя)
І
Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.
Відьми вночі на раду скликає, мушками світить перед русалками, рікою вінки долів пускає, лісами любість підкидає.
Та й полонинами ’д газдам присідається.
Нашіптує Іванові Шепитарюкові у стаї при ватрі на полонинці на волоськім боці:
Зійди-ко, тезку, на ляцкий бік у село ід своїй газдині, бо тот ревізор білявенький не годен через ню ні спати, ні їсти!
Шепитарюк не похочує маржину на наймита лишати:
Як вона газдиня, то ревізорові хати не відтворит, а як вона ніхтолиця, то єї я не всокочу.
Але святий швидко перебиває:
Не сокоти, брате, жінки та й збудешся єї, молодої. Пташка паруєся з пташков, мушка з мушков, рибка з рибков, самець у лісі з самичков, а ти слюбну жінку лишив саму на подушках під джергами та й лінуєшся єї у таке велике свято відознати? Спам’ятайся, тезку, і сідлай коня та перебіжи нічма Черемош, як ревізори муть спати, та й розвеселиш молоду жінку і мені завтра покладеш свічку на вівтарі!
Шепитарюк хмарить чоло і передумує ще раз:
«Молодиця Мочернакового роду, чєй, не подивится на лєнку, чєй, не осоромит роду. У неї робота жде на роботу, нема коли пустим требувати. Та й коби хоть образ, а то криво- устий!
Але той ревізор не з добра наймив собі на найближчім гру- ні хату, не з добра вечерами на гармонії грає.'
Грай собі, зайдею, фартушанкам своїм, а моя газдиня твої гри не чує. А ти шо против неї?
Таже у неї цвіт у личку горит, а ти як надута кишка.
На твою кушкату, закривлену твар не кине голубим оком моя Марічка, не покладе своєї весни під твоїми грузькими обцасами.
То годна та дужя, та красна у мене газдиня, то душа моя...
Ше тепер мені жаль, шо не зганьбив я мельничку за мою газдиню.
Насипаю я у кіш нараз мливо, а вона підсміхаєся:
Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут...
Які гості? — питаю, а вона вже відрікає:
Ніби ви не знаєте, таже тот присадковатий ревізор кри- воустий, тот Збишко Прушковський, шо за вашою газдинею пропадає.
Тот теребилюлька від -граничарів?
Той-той, зеленюк із Попадюкового груня.
А як же він пропадає?
Каже, що навіть аби угинув, то відбере вам вашу газдиню.
Таж то не квітку урвати!
А такий бараба того питає?
А я де?
Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарьками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрий день, душко!
А ви тото чули?
Ей-га, чи лишень тото? Ти,— каже він,— молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім,— каже,—красна квітко, ти личко своє іскупала, що воно мене з розуму ізводит? Увесь широкий та довгий край,— каже,— я перезнав, дере- слідкував, а такої, як ти, не надибав. Ой, возму я тебе,— каже,— файна квітко, та й у свій рідний край пересаджу, щоби ти там межи Прушковськими цвіла їм і мені на славу!..
А моя що йому відповіла?
У личко червоніла і сміяласи.
Десь та смучя мельничка серед села сидит та й усе чує, та й знає...»
Іванів вівчар Дмитро приніс овечий подій у стаю і божився, що зараз дістане від свого газди тютюну повну люльку, бо має йому щось важне сказати.
Шепитарюк став його про тоту важність допитуватись, але вівчар не пускав з себе пари, доки не учув у жмені маркот- ку. Тоді розповів він газді, що у явірнику здибав його тот низький кривоустий зеленюк-ревізор і казав газді переказати, що його газдиня робить завтра за його дєдю обід і хоче, аби її газда сеї ночі збіг у село до хати. Та й казав, аби газда переходив хітар Копилашевим плаєм, а він сам там буде на варті і газду миром перепустить через Черемош.
Шепитарюк ніби сварив вівчаря за тото, що його здурив і задурно вигулив жменю тютюну, але всередині був вдоволений, бо під вагою тої новини рішився поїхати конем до своєї газдині і відсвяткувати свого та й дєдевого патрона обідом і поминками за дєдеву душу, аби дєдя і сього року знав на тім світі, що доброго сина та добру невістку лишив у своїм дворі, на талані своїм.
Однако шось мене отік спирає, але я таки збіжу долів, а ти, Митрику, пантруй ватри і трембіти!
І Шепитарюк осідлав коня, натерхав скоромою у бесагах і пропав у Копилашевім плаю...
її
Ніч срібна, найсрібніша.
Місяць везе у срібній чайці голого Купала-Івана над гор- ганами, а зорі прижмурились із стиду й у ліси порозбігалися боками.
Небо, гей на морі піна.
А з тої піни срібна роса паде на ліси, на гори.
А з того неба Купало любість по землі сіє...
А де тота любість упаде, там білий вогонь з землі виростає.
А за тим білим вогнем темна хмарка тінь розстелює.
Бо любість одно крило біле, а друге темне має.
А як той вогонь забрів у Черемош, тоді чорна тінь із берега йому межи очі з дубельтівки плюнула.
Луснув стріл у зворі, погас вогонь у броді, розбігся смертельний гомін лісами...
Купало на небі обіздрівся і золотим пером записав котрусь душу у свої книги...
Як оком кліпнути, нетлінні нявки урвали танець над рікою, а чугайстер шпурнув арідникові плитою у його чорні ребра.
Черемош ударив скоками у скали, а скали застогнали...
Ліси похитали головами і згійкали на тоту чорну тінь, що з берега стрілом найсрібнішу ніч прострілила...
Ill
Хоть Купало, хоть Лопушник, але це є справедливий Іван.
Бере та й сонцем зарінки сушить. Лісами холоди віником вимітає, у деревині соки переварює, запахами в перекотах дише.
Муху роями на сонце випускає, маржину у зелену ліщину загонить, бджілку на солодкі меди веде.
Птахам яєчка у гніздах вигріває, дівчатам ягоди у кошелі мече, дітвору грибами в росу гулить, зіллю силу дає, папоро- тин цвіт збирає.
Мисливцям звір множить, орлам зайчиків на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.
Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід Петрі.
Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.
Барабульку та й кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.
Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий, та запашний, та ясний.
Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова газдиня,— тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.
Тота, що очима потинає...
В церкві жінки Іванів вівтар зіллями убирають, гей до шлюбу:
Гей, Іванчіку божий, Іванчіку чорнобривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!
Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді, вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.
Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід газдам і газдиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть газди і газдині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде по- кійникова душа радуватися...
А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.
А панотець, що приязно службу править, що красно говорить:
Дивіться,— каже,— люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси і дараби в’яже, але тоту вужевку,' що усіх хлопів у один нарід в’яже.
Най же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!
Най хлоп хлопа тримається, най свою віру держить.
Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!
Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.
Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.
Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.
Нарід глотиться, а шандарі кольбами у груди.
Ба кого ви, п'аничіки, в трупарии поклали?
Шандарі здвигають плечима.
Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:
Таже то тварь Шепитарюкова!
Ба, варе, котрого?
Івана Іванового.
Цего, шо напротив Паладюкового груня.
Того самого!
А Шепитарючка як тото почула, та як не заверещить, аж трупарня здриглася:
То його убив ревізор кривоустий!
Брешеш, жінко,— боронили шандарі.
Бігме, кривоустий газду мені стратив!
Та й скочила понад кольби до трупарні, як громом під- кинена.
Трупарня із жалю тріскає. А нарід ломить собі голову і руки.
Вийшов панотець з церкви, а шандарі його хап попід пахи та й просто до міста.
Та за шо нам панотця берете?
За його казаннє!
А того, шо газду убив, на суд не ведете?
Вам засій від того, пся кров, собача!..
КОЛЯДА
Гейби не та сама ніч, тота різдвяна ніч, гейби вона ходила й говорила, гей тота церква у великий храм. Гейби то небо до села прихилилося, гейби до села щось шептало. Отік тоті морози кулаками лускають у газдівські хати, отік вони газдів чогось посварюють. Тоті далекі зорі щось нахилюються та й у газдівські вікна на стіл заглядають, отік вони перезнати хочуть, чи газди на столі пшеницю мають, чи вечерю поживають.
Тоті зорі щось міняться, щось вони поморгують, щось вони оповісти хочуть, лиш гляба їх розуміти.
Відай, вони тих сімох колядників по селу водять, відай, їх коляду леліють. Обвели їх посеред села та й завели до побережницького двору.
Ідуть колядники попід зорями, переходять всі три побережникові перелази та й заколядували під Побережниковими віконцями:
«Зажурилиси гори й долини, що не зродило жито-пшениця.
Зажурилиси всі полонини, що гей великі зими упали.
Зажури'лиси та й господарі,, що обмінилась наша землиця:
що нема правди на божім світі, що гине нарід у самім цвіті;
що царем стала темная тюрма, за добре слово в голову куля. За темне слово, чорную зраду кличут сідати, подают ручку. Бо темне слово — черв а к в яблочку, ржа в залізочку, пісок ше й в очку.
Гей, сидит зрада посеред села, її пізнати, гей трійлозела. Бо п’є горівку, їсть солонинку, а за то нічма на постерунку продає брата, продає неньку, продає челядь ще й шлюбну жінку.
Красно убраний та й ще веселий.
Дві порошниці йому верх грудей.
Полегки ходит, масно говорит, до свого брата зраду під- водит, у чужу тюрму село загонит. Знати-пізнати, шо криво робит.
Йому дай боже всю пімсту божу,
Газдам дай, боже, на хліб урожу,
Най зрада гине, най вірність росте,
Най нарід знає, де серце пусте.
Ще й вовкам, боже, болу на зуби, на очі більмо, кольку у клуби, вуха без слуху, носи без нюшку — доки муть їсти з народу юшку.
Аби їм ріки повимерзали, аби їм ліси повигоряли, аби їм двори позапалились, аби їм лани перерубались, аби їм ключі розгубилися, аби їм пушки потопилися, аби їм гори порозсувались, аби їм тюрми порозтворялись».
Колядники співають під сліпими вікнами, бо побережник примкнув усі віконниці, заки сів із гостями по конець стола.
Однак через шпари продирається світло і ловить срібний віддих колядників та й грається з колядою, морозом посрібленою.
Хату розпирає така тепління, що шандарі порозпинали свої кабати, а вусатий побережник верг свій киптарик лиш наопашки та й хусточкою з червоного лиця собі піт обтирає.'
Побережничка порозкладала на дубовім столі усі страви та й усі пугарі поналивала. Але поклала під скатерть забагато сіна та й пугарі хитаються і розливаються, а шандарі віщують із того господарям щастя.
Побережник веселить своє лисяче лице і приповідає:
Ще ця хата не гостила таких файних, та пишних, та путерних гостей. Ще ці миски і полумиски не тримали страву перед такими делікатними та черлененькими губками, а ці пугарі ще не дзоркалися в таких біленьких та пухкеньких ручках панських.
Ану-ко поживайте, ану-ко досягайте, мої дорогі та золоті гості, наставники годні!
Із страв б’є пара на шандарські точені лиця і заливає гостям очі та й заважає їм їсти й пити.
У віконниці ударили, як груда, мужицькі голоси хропаві.
Здриглася у вуглах хата.
Як комендант зачув з-перед вікон коляду, обрушився дуже і кинувся до постерункового:
А то по-якому? Таж я всему селу заказав колядувати, лиш одному Казикові Тшецєцкому дав позвоління!
Сповнився розказ пана коменданта,— каже посте- рунковий.
А то що?
То, що чуєте.
То ж то не Казиків голос, та й коляда не наша!
Є там і Казик межи ними, бо Іван Гавриш зробив з ним спілку. Я здибав їх уже у війта, що так само дивувався, як пан комендант. Я до них з карабіном, а Казик мені ваше позвоління перед очі тиць: не важся,—каже,— тих хлопів арештувати, бо то мої спільники,— я вистарав позвоління, а вони мають колядувати, то буде і мені, і їм дижма. Читаю, його правда.
А то раз гунцвот,— добріючи, дивується комендант.
Побережник мішається несміло до тої бесіди:
Бо то, прошу, пане коменданте, тот Казик Тшецєцкі непривишний навіть до такої роботи, як коляда. Він таки ще за Австрії, єк був у нас шевцем, то робити анітрішки, ані не подивиться в той бік, де робота, лиш ціле літо лежит холодами та й лиш посвистує. Єму, бувало, аби так дес рибку у ріці зловити, заячика в лісі убити, курочку за простибі дістати, та й жив у селі коло газдів — не до вашого гонору кажучи — такий собі бараба. А тепер він у селі великий, де би він сам пішов колядувати і коляду носити! Але я отут межи нами кажу вам вірну правду, шо єму не варт поляком бути, бо то — шануючи образ і вас ірщених — таки пустий друк та й решта.
Аз ким же він став на спілку? — питає комендант.
З ким, як не з кримінальниками,— відповідає побережник і вияснює: — Тої середи випустили з фурдиги Івана Гавриша, того бунтаря, що у читальні був головов та й кооперативу провадив, а він почув, шо Казик має на коляду позво- ління, та й гайда до него. Робім,— каже,— малу кооперативу: ти дай-ста позволіннє, а я зберу колядників, та й половина коляди буде тобі, а половина піде на нашу школу. А Казик липл дего хоче. Та й вже тримають собі сервус.
А хто ж ще до них пристав?
Хто ж, єк не тоті стрілці, тоті опришки, що є їх лиш п’ять, а коніруют цілим селом.
Ті, що сиділи за війта Порембского?
Ті самі. і
А може би, їх, прецінь, зараз замкнути?
Зараз як зараз, але досвіта буде можна.
Та чому так пізно?
Бо як набудемоси, то пан комендант, як звикле, схочут дес попогратиси, а Гавришева Марічка над усі дівки найфай- ніша. То най старий удовець Гавриш колядує на школу, а ми підемо до єго доньки колядувати. Я підкину у хоромах стару рушницю, а як він прийде до хати, то пан постерунковий знає, що має робити: ланцушок на руки та й навперед себе...
Цих слів не чула вже кругла побережничка, бо почула, що коляда скінчилася, і вона винесла коляду надвір, а комендант поплескав побережника по плечах та й хвалив собі його раду.
А постерунковий, врадуваний, вхопив револьвер і вибіг на подвір’я та й стрілив три рази, аби й село, і колядники знали, що шанд'арі не сплять, та й аби страх мали.
Гомін полетів понад колядниками та й понад селом, ударився об ледяні верхи гір.та й розшумівся горганами і долинами та давав вовкам знати, що село їм нової коляди співає.
БО ЯК ДИМ ПІДОЙМАЄТЬСЯ (Згадка)
Присвячую пам’яті дєді
Десь зійшлося шість дєдів у Кутіх і змовилися, що в середу вже відвозять своїх синів до шкіл в Коломию, хоть най нені плачуть, хоть най під колісє лягають.
Досвіта хлопця у віз та й холодом, холодом у пістинськім лісі з’їдуться так, гейби не хотячи, гейби на попас під смеречиною. Та як хлопці з-поза смерік звідти не звідти здиблються і, як писанки, скачаються та й розпізнаються, то всю тугу з себе у росу поскидають, а коли ще й доля їх пальчиком закличе, то, як молоді голубці білі, у мури крильми летіти будуть. Не буде їм привиджуватися, що село їх здоганяє, навперед воза лягає і до міста не пускає. Не буде їх ніщо у грудях спирати, не буде їм дорога порохом в очі метати.
Буде їм сонечко цвітом личко малювати...
Так дєді себе безпечили та й так зробили, бо дєдева міць в хаті, а ненині сльози.
Ще заки село пробудилося, дєдя заставили Іванчика поцілувати неню в руку та й на віз на сіно сідати.
Таки везеш його ситити,— ломили собі руки неня.
Дєдя містили на возі зелену скриньку та й квапилися,
гей перед тучею.
Неня відкликали Іванчика до комори і шепотіли, що в гарчику на дні у молоці є три срібні леви. А відтак перешін- кали Іванчика, а відтак переперезали, а відтак червоне яблучко в писану торбину поклали, а відтак плакали.
А як гуси загегали, овечки заблеяли, коровки замукали, то Іванчик вже сидів в білій корушинці на возі коло дєді і минав хату.
Вікна глипали за ним і хмурилися.
Двері запиралися і сердилися.
Плетені перелази руками махали.
На горбочку зелений ясінь підоймився і показував нені, куда її син їде.
Отави росу пили, ненин голос стелили: «Чи мені хибло ложки, чи миски, що я дитину від хати у світ пустила? Хто тепер буде мені косити, хто буде в бутин ходити, хто буде гонти робити?»
А як дєдя на то розгнівалися, то ненині слова утекли вгору і в хмарах горіли, аби Іванчик не банував за селом, аби вгору на небо дивився.
Коби-с, хло’, утік із цего смучого села від довбні та й барди, то би-с колись мені дєкував, старому!
Іванчик дивився на червоне небо і палав коло дєді, гей той ранок коло сонця на сході.
Але то погані коні, їдуть, як змії!
Так як дві слові заговорити, а вони вже вуйків сад перебігли. Ото будуть вуйко неню сварити, що їм не сказали, коли Іванчик до школи їде. «Був бих йому грушок у торбину насипав, був бих кинув лева на скриптури, аби, гунцвот, книжки брався».
Та й були би казали: «Мой, хло’, Йва’, чітай, саняку, глібоко тоті коменюші, може би-с на злісного вивчився! Нема в селі понад него. Піп лишень на різдво та на Великдень вепра ріжет, а він кождого місяця такого, як медведя, на ватрі шмалит! А які там набутки, гай-гай! П’ют, данцуют, з віри виходют. Гримни, кажет, Семене, з моєї дубелтівки зо три рази, най село знає, що злісний Шпаніло з молодицями п’є та й гуляє!»
А дєдя зацитькували б вуйка: «Ану, заткайся, Семенку, братчіку, таки що піп, то не злісному пара: скорнєєси рано, відгалакає своє та й увес день може пупом догори лежати, а ти, злісний, чімхай плаями, та вертепами, та печерами, доки тебе звір не збавит або христінин до вершка берези горі ногами не присилит!»
То вони собі перечуться, а Іванчик вже видить, як грубий злісний Шпаніло, прив’язаний ногами до вершка берези, гойдається синіський у повітрі та й руками галуззя ловиться, а галуззя ломиться, і він усім тілом теліпається, як повішена ворона...
Відрубайте, дєдику, курмей, пай злісний не мучиться!
Ей-га, ти задрімав, хлопче, а попи, аді, вже службу правлют!
Іванчик стидався, а дєдя погладили його по голові і показували батіжком попові гори, що ранісько рядом поставали і червоними кремінними вершками молилися над селом, як три заживні попи над хлібом при парастасі.
Буде, небоже, красна днинка, коби тобі така доля!
Дєдева твар сяла, як гай до схід сонця. Такі добрі були
дєдя лиш тоді, коли з міста вертали, або десь котрої неділі, або коли у тетиної Маріки на весіллю були, або як колядували. Бо дєдя не мали коли веселитися і хату пестити. Як посиділи коли на стільчику коло печі і люльку закурили, то лиш доти, доки себе не вдарили по чолі і не сказали: «Ти сів, Юро, та й з тобов усе сіло!» Не раз Іванчик з братом і сестрою грався дєді та й нені, та й тоді брат Сюта вуглем малював собі вуси, сідав коло печі, поправляв волосся так, аби напереді підоймався вихор і, пахкаючи люльку, удавав дєдю: «Мой, хло’, ану, барди в руки та й січіть ріщє! Ану, маржині їсти дайте, ану, поліг обертайте, ану, хутко, живо, раз-два!»
На тото сестра Єлена убирала ненину хустку і боронила: «Мой, Ю’, уступиси від дітей, най сили набирают!»
А на тото Сюта Іваичика за вухо хап та й крізь двері: «Ци тобі тото дєдя говорит, ци хто?»
А сестра Сюту за зашінки та й у плач: «Мой, Ю’, а ти нащо дитині відорвав вухо, ти остікси?»
Най робит або най гине!
То ти такий дєдя?
А ти така неня? Меш нужду їсти!
А ти до чого газда?
Я не газда?
І тоді Сюта біг за сестрою навкруг хати, питаючи, чи він не газда. А дєдя і неня десь із-за вориння показувалися і казали дітям, що виріють, але їх твар сяла.
Нема в світі понад сестру і брата та й понад неню і дєдю!
Дєдю,— питається Іванчик,— а ви де діли Сюту і Єлену?
Вони сеї ночі у діда та й баби ночювали. ■
А ви чому мене туди не пустили?
Бо ти до книжки, а вони до роботи.
Іванчикові стало так банно за братом і за сестрою, що раптом забаг скочити з воза і до них вернутися. Чому його з ними розлучили, чому його беруть геть від роботи, а їх лишають, чому його убрали по-великодньому, а на них руб на рубі? Він буде собі десь у хаті книжку читати та й блавучити, а Сюта буде гній з-під маржини тіскати, а Єлена буде на слоті маржину пасти! Будуть їх дєдя та й неня щодня сварити, а його будуть хвалити!
Дєдю, вертаймоси д хаті, та й беріт ще Сюту і Єлену у школи!
Дєдя посміхнулися та й сперли коня. «Тепер злази, небоже, з воза та бігай ід своїм камратям, бо це вже пістинський ліс над нами».
Лиш дєдя то сказали, а з ліса: «Гоп, гоп!»
А дєдя собі: «Гоп, гоп!»
А ліс собі: «Гоп, гоп!»
Та й з’їхалися фіри, як наймлені. Тоті карі коні — то вуйка Костина Будза, а тоті білі — то вуйка Мартинюка, а тоті гніді — то Кулешіреві, а сиві — то Лазорєкові, а тоті чер- лені — то Дутчєкові. Та і дєдя вхопили Іванчика за ручку і ’д вуйкам підвели:
А шо, позагулювали-сте, братя, свої котєта солімкою так, як я своє?
Аби-с здоров був, брачіку Ю’!
Аби-сте здорові, побратими пишні!
То цес зеленоокий не хотів робити на дєдю та й неню?
А це ваші паничі сардакові, аби здорові були?
Най усі здорові будут, ні довбні, ні барди не знают!
Най ростут великі та дужі!
Най і мужик покушіє панства!
Прости нам, боже!
Хлопці цілували вуйків в руки, а вуйки їх гладили і шуст- ками обдаровували.
Ану, бігайте у ліс, хлопці, та обнюхайтеся добре, аби- сте в приятельстві жили, як дєді ваші!
Хлопці подалися набік у ліс і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будуть попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будуть храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.
Але оці добрі, сонішні дєді вже не довго будуть їх, гей курята, з руки годувати!
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити.
Гей, верше наш, верше,
Та зелений верше!
Вже нам так не буде,
Та як було перше!
Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістоля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледви попи і учитель обізріли тоту збрую, а злісний вже набив капелю на коминок і стрілив в повітря.
Покотився лісом гомін і поніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолє.
Шоби вдати заспівати, шоби до притоки Та шоби нас не колола смеречина в боки.
Та ци ліпше свині пасти, ци кози доїти,
Та не буде від жентиці в череві боліти.
Рада в раду, та й дєді закликали хлопців з ліса на толічку, та й казали їм навперед себе стояти і слухати добре, що вуйко Мартинюк їх питати будуть.
Вуйко Мартинюк мали у тварі гейби п’ять лискучих ножів, бо гострий ніс — то один ніж, а спичасті уха — то два ножики, а довгі вуси — то два ножі напротив себе.
Вуйко Мартинюк мали тепер в чорних очах такий позір, що як глянули, то здавалося, що мають під сардаком прут і зараз будуть бити.
Цей вуйко говорили, гейби ковбки на гонти розколювали: «Мой, хлопці, мой, нас тут старих опришків є шість, а вас є шість молодих опришків. Не штука, що ви розпізналися і розіграли-сте-ся, але ви нас можете талану збавити, другі наші діти осиротити, з торбами пустити. Чи ви знаєте, що ви нас можете строшити на прах?
Вісім рік — то вік, то є коли на вас талан з хати виносити! А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом ні цап, ні баран, такий бараба вертає на нашу голову! Тогди хоть топися, хоть стріляйся, хоть пропадай у безвісті! Тогди вигинула би стариня ваша з самого стиду перед селом. Тогди і вам і нам смерть смертельна! Тепер ми кажемо вам нарозумне: хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідну дранку з себе здоймемо і будемо вас бечувати, а як кібзуєте, що не маєте тої волі, то вертайте назад ’д хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіт, чи їдете дальше, чи вертаєте?»
Хлопці, неначе обзубелані тими словами, похнюпилися і питалися себе очима.
Дєді натискали: «Кажіт, що вибираєте, чи каламар, чи мазницю?»
А вуйко Мартинюк додавали: «Чи колач, чи малай?»
Дєді підганяли: «Чи постіл, чи черевик, чи нужду, чи гаразд, чи лиху, чи добру долю, чи муку, чи житє?»
Хлопці гризли пальці і дивилися на злісного Михайла, а вуйко Мартинюк ніби відгадував, що вони, видко, не хотять їхати до шкіл, коли так мовчать.
На то злісний Михайло вицідив крізь зуби, що хоче їхати до шкіл, а за ним то само повторили і попи, і учитель.
Вуйко Мартинюк говорив дальше: «Не штука, що ви хочете бути панами, але чи писано вам панство? Всі ми під сонцем жиємо, всім нам писана доля. Нарубайте смеречини та й на- кладіт ватру. Як дим буде стелитися до землі, то видко ділу, що землиця — то доля ваша: а як дим підоймеся вгору — то писано вам панство!»
Хлопці розбіглися на всі боки і хутко поприносили галуззя та й розіклали ватру.
Дєді вп’ялили очі у ватру.
Зелена смеречина тріскала, порскала, неначе лютилася, і раптом спалахнула.
Біленька хмарка диму, як колач, полетіла вгору понад голови дєдів, понад ліщину, понад березину і присіла на дубині, а коли узріла, що дєді поздіймали капелюхи та показують її руками хлопцям і радуються усім серцем,— то підлетіла вище і ще вище...
Вже дєді посідали на вози, вже їхали з хлопцями до доброї долі, а та біла хмарка все вгорі перед ними та й все підо- ймається вище та вище...
Межи землею та сонцем розколядувалася новая радість.
Бо як дим вгору підоймається, то отим хлоп’ячим голубим і зеленим оченятам в овечих корушинках писаний легкий хліб...
Такий легкий і білий, як пухкий колач...
ТУГА
Ще лишень вірою животію і втікаю із свого гробу. Вийду на царинку, а тут хліб росте, підоймається. Але є й така стебелинка, що в’яне, усихає. Думаю собі: це я са- міська.
Скажи мені, сонечко, ти боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?
Може, десь далеко на чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі на бистрій річці, хоть на широкім лані?
Наверни наперед мене його солодкий погляд з-під брів лискучих! Принеси з його личка той його усміх парубоцький, присунь легеньким леготом його віддих любий!
А як він у могилі, то понеси тоту сльозу з моїх очей на ту синю цвітку, що його очима з могили до тебе поглядає. Шепни мені ти, довгий лісовий шуме, за мого Юрійка хоть одно, що- найтихіше слово!'
Полинь облаками ти, біла хмарко, мого милого шукаючи!
Заржав кінь у лісі, а я минаюся.
«Беру,— каже,— свій кріс та й свого коня, може, борше тоту Україну виборемо».
А як я коня заскочила та й чорну гриву заплела заплітка- ми, то він присягався, що не на війну, але на весілля їде.
А яка, питаю, буде тота Україна?
А він схопився у стременах срібних та й каже: «Всі гори- долини та й полонини, як земля вширшки, як небо ввишки».
Та й душив мене, обіймаючи.
Ввесь ліс замаївся, всі трави позацвітали, вся птаха розщебеталася, всі води розігралися, всі гори порозштри- калися.
А він верг на мене пав’яний вінчик та й битим гостинцем конем заграв. А за ним хлопці сама охота, самі молодці, легіні грешні, як ліс молоденький. А село каже: то наша сила, наша надія, то наші стрільці, а напередовець — як божа днинка, як сонце в жнивка.
І відлетіли, як орли сиві, як вітер з гаю, як піна бистрої ріки..
А я жду, сподіваюся...
Білю полотно над рікою та й переказую: може, десь ви, води, споїтеся з другими водами та найдете в світі мого Юру, то скажіть йому, що сльозами поливаю полотенце йому на рантухову сорочку білу...
Піду д маржині в полонинку та й визираю та виглядаю, а його нема. Коровки пізнають мій страждунок та й мукають, аби милий відозвався, а овечки блеють та й у травах афини показують. Та кому я їх буду рвати, мої ярочки любенькі? Та кому я буду скором прятати коровки красненькі?
А зимарка каже: нема кому крізь віконце загомоніти, нема кому полонину розвеселити!
А дощик дрібно намовляє: надівайся миленького кожної години!
Кажу я до ліщини: зроди горішки для моєго Юри на ко- лядочку!
А до явора крислатого: тримай холод для миленького!
А до кедрини: цвіти, голубко, на весіллячко!
Чорний дуб перебиває: проси майстра, най йому хрест втешуть!
А ягідки з-під листочків не перечуть, ні!
А сині голуби не лопочуть, крильцями, ні!
А вгадлива папорть не радіє, ні!
Куди гляну, самі цвіти, то червоні,- гей луна, то сині, гей тото небо, що по нім сизі орли літали.
Щось в’ється д’горі, як довга фана.
Серце видить, а очі ні.
Але та фана грає на сонці та й б’є мене по тварі.
Таже то тая стежечка, що він нею- ходив ід мені!
Йде попід смеречину, а смеречина здалека моргає на мене.
Йде попід березину, а березина хап за бинду на кресані та й кресаню д’горі.
А ліщина лягає навперед него та й грається кидки.
А бистрець то підглядає та й бігом до мене: твій милий
іде!
Трави клоняться і стеляться йому під ноги.
Радуйтеся, гори-долини, мій милий іде!
А де ж його густі брови, де твар молоденька?
Де рушниці назад плечей?
Де легкий хід парубоцький?
Де усміх саду увесні?
Де погляд ясної днинки?
Де запах меду?..
Вітрець повіяв, весь його образ звіяв...
Круто йде стежечка, йде геть від мене, не обертається, не оглядається, як тота розпруга межи гробами...
З-поза зимарки підходять до мене неня, зіллям личко умивають.
«Не вся птаха. Марічко-чічко, з вирею повертає!
Не всіх стрільців Україна додому повідсилає!
Не всі перстінці поміняються!
Не всі напередовці повертаються!
Ти, донько, пережурися, та й перемінися, та й розвеселися!
У добрі бродиш, в талані ходиш, ти одиначка!
Скинь геть перстінець, скинь з чола хмарку, скинь з серця спузу, а з очей слоту!
Є тобі пара, другий легіник з красного роду!»
Захиталися дуби-явори, захиталися зелені гори.
Нічо не скину та й не покину. Хоть най зів’яну, згорю у тузі, не розлучуся, не розминуся, не розійдуся з напередов- цем, стрільцем відважним, ні з його слідом на полонині, на крутих плаях, на строминах, на перехрестях, на переходах, далеких полях...
Так як увесні летів здалека до мене на білім коні, як кремінь білий.
Сховався у смеречині і будив мене, співаючи:
Виряжала-с мене мила понад тоті гори.
Розчесала-с кучерики понад чорні брови!
Кучерики розчесала-с, вни си закотили,
Бувай, любко, здоровенька, вже-м си розлучили!
А верх нього орли впали!
А як вони в село впали, то гаддя крильми збило і над селом хмарою заклекотіло та й присні душі в село закликало.
А село здригається та й сонечка визирає, аби вийшло з божого ока та й аби тоті хмари розігнало. Аби над селом небо сійнуло. Аби навернулися золоті дуги, яснії мечі.
Яснії мечі в стрілецьких руках, золоті дуги в стрілецьких бровах, ярії рожі в стрілецьких ніжках, яснії зорі над головами, а присні душі аби пощезали пріч за ріками, за горами, за синім морем...
Жду милого та й сподіваюся із Підгір’єчка, із-під сонечка, із далекої України...
ПАРАСОЧКАПАРАСОЧКА
І
Там, де три плаї сходяться, хатку поклала, вапном підбілила, аби єї здалека видко, аби хата на газдів моргала.
Що воринка, то перелаз з усіх боків, аби газдам і легіням легко заходити та й виходити.
На перелазах днує, красно убрана, у лист піє, співанки співає, аж селом голос лігма стелиться. Регочеться на все село, в долоні плеще, по литках б’ється, аж гора дрожить.
Лице, як калина, малиною крашене, брови барвінкові, очі, гей на царинці дві керничці, коси, гей головня, чорні, аж блищуться, отік би їх віл пооблизував.
Коралями та сороківцями дзвонить, лиш груди підойма. Шовковою хусткою з вітром грається.
Бо легонько жиє, роботи не робить, за мершю дбає, нешта ота безчесна!
Бо копиля її хату поклало-; її годує панськими грішми. Щомісяця нові сороківці падуть з панської кишені, гей вода з перевода.
Бо люба її вінок загрузила, стид деревцем спалився.
Тому вона не газдиня — тота Параска Саїнка, сойка тота.
Тому дівки та й газдині міряють її згірдним зором, обминають і в селі, і в бабинці церковнім. Словом обізватися не сміє, бо до челяді не пишеться, бо від челяді її засій.
Газдині на очі її видіти не хочуть, догану дають:
Коби не людска праця, не парубоча охота, май стонкли би єї тоті руки точені, тоті бесаги на грудіх, тоті росохаті крижі.
Не вбувала би тоті берівки в онучі крашені, постільці легонькі.
А то сорочічка чісанненька, гей біль, біла, плечіка на су- хозолоті, киптаричок кучерявий, дзьобня через плечі, під ніздрєм васильок.
Бола би єї взєла, мерзу оту!
Дес дєді наші з газдинями собі заходили, суку кілєм з села гнали. Та й не нашим газдам пара. А нашим дес дорога через Саїнчин плай. Агій!
Єго на царинці спрага пече: «Скочу,— каже,— до Саїнки за збанком на воду!» А пив би-с кров з-за нігтів, таже жолобец гезде!
Най дощ на сіножіть крапне, вже цес лишьиє сіно недокидане, вже він у Саїнки. А зимарка таки гезде!
Йде з кіньми в полонинку на ніч, то лиш коні спутає, вже скік до Саїнки, копила колише, дойни волоскої співає. «Вона, сарака,— каже,— сама, газди не має».
А твоя дитина най трісне, най плаче!
Легіні на подри переверци йдут.
От пометіннє.
Проси віта, аби не пускав погань в село, аби ’д газдам клокічкові зуби не шкірила, а він плечі докупи та й насміш- куєси. «Тілько хлопскої скороми в селі!» — каже.
А вітував би ти в очереті!
А єї скрізь право, і в селі, і в суді. Не вільно бабам таку даму омражьити, суд каже.
Ми хочемо за ню розповісти, вона... а ключьник повх ключьми по плечіх: «Поцулуйте в руку даму та й пана сен- дзього, шо вас лагодют».
Ану, позвольте слово заговорити, мете видіти, шо вона за одна...
«Заткайси, бабо, роби токму або шуруй до арешту!»
А очима креше, ногами тупає: «Запріт хавки, баби! Підпишітси, ало, ловіт за пюро!»
А до неї так файно, так м’єко говорить, попідбородь бере, а вона все: проше, проше!
Ого, це не наше право. .Підписуємоси на тото, шо газдів наших лишит, ні вона до нас, ні ми до неї, шо вона така, єк доси була, а ми газдині.
Та й вже по тім праві.
Але світила би си оця война, шо тій мерзі суд заперла.
II
Впало до села віданнячко, що котра газдиня свого газду відознати хоче, най іде на третє село, там на долині стоїть військо і форшпани. Газдиням це два рази не казати, бо газда — то талан коло хати. Най буде п’янюга, най жінці ребра місить, най тіски до лавиці в’яже,— то він однако газда, всему рєд дає. Пішов газда на войну, та й пішов гаразд з хати. Аді, маржинка риче, овечки отік плачут, кіт зажмурився, пес у днину виє. То все за газдов банує.
Йкас тота хата отік темніша, отік сумніша, йкіс тоті світці на .образах отік зболені.
Така глушя, такий туск коло тої хати. Ні страви не доїш, ні молитвів до кінця не договориш.
Йдуть газдині пишні на третє село, три втерхані коні за собою ведуть. На однім коні то страви для газдів, на другім коні то газдівське плаття, на хромім коні сам тютюн та люлька,' зілля й сопівка.
Кобих його хоть уздріла!
Ой, то бих його обіручь обіймила!
Кобих єго ручку ймила!
Кобих си до него притулила!
Перезула бих ті.
Обхаїла бих ті.
Аби-с не збанував на мене!
Аби-с чув пораду від мене!
Любчік мій любий.
Сокіл мій красний.
йкий ти струджений!
Йкий запорошений!
йкий ти збіджений!
Питай, шо дома, шо село діє?
Питай, чого-сми змарніла?
Кажи ми: душко-зазулько.
Ци ті ручьки не зболіли, ніжки не пов’єли?
Господарю мій файний та чесний!
Уже другі церкви газдині минають, уже третьої гори лов- лються. Уже бесіду урвали, хустки на головах поправляють, гердани і пацьорки на грудіх порядкують. Верхів догонять, очима шукають.
. Аді, гонде долина, восько розтаборилоси. Ій-га! Єк трави та листу. Сила-силенна. йкий там клекіт, чуєте?
Адіт, кабатів не злічив би.
А коней, а возів тілько!
—• Адіт, рушниці шторцом у миглах.
Ей, брє...
Варта говкає на газдині, пашпортів питає. Війтівські квитки позліплювались і позатирались газдиням у пазухах.
Це пусті пашпорти, бо печітки не пізнашні!
Молодиці показують варті, де печатки прибиті:
Гезде очі, ніс, брови, гезде чупер, гезде вуси, а озде смушкова шєпка. А зверхи писано, шо своїх газдів відознати йдемо.
Варта подобріла.
Йдіт, молодичьки на оту ватру, там, де тот стіг диму, там мужжя з вашого села.
—Дєковать вам файно, летимо, не йдемо.
Ill
Веде вулиця молодиці на толоку, трохи в долоні не плеще. Уже їм дим очі їсть отік навкірки. З-поза диму, гей з-поза оденка, чують сопівку та й розгойдані співанки сільські і розпізнають голос газдів своїх.
Сарачєтка, боле, шо годні співати!
Гей діти, перекрадаються через дим, аби газдам несподіванку зробити.
Нараз зойкнули, гейби їх гадина вкусила. Аж лиця кривлять, так вдивлюються, очам своїм не вірять. Гейби перед ними грім упав.
То тут такий данец?
Ти онь, суко, аж тут газдів наших завітрила?
Ти гадала, шо ми вигибли?
А то раз, гей шнирька шниріє!
То вона борше від нас тутки?
Вона до чужих газдів перша!
Лайдачько, гукле, омразо, лєцта!..
Отік медведиці на злодія своїх дітей, кинулися молодиці на Парасочку. Вояки відскочили від неї, гей коні з чужої отави, і терхівку розтерхували, убік дивилися та данець за- кашлювали, привітатися зі своїми газдинями відваги не мали.
Молодиці пальці закусали, всім горлом кричали і Саїнку скубли, гей курку.
Аді, розпатрошимо ті, грузь з тебе зробимо...
Але грузі не зробили, лишень гонор з неї здоймили. Одежину і сорочину подерли на шкамутки і на ватру вергли.
Єк ті мать народила, так через села на наду йди!
Та й тіски смикали, гей вовну з куделі, мальовані квітки і гердани ногами доптали, гейби навкруг неї танцювали.
Чужі вояки, як журавлі, рядом поставали і газдині вихвалювали, а з Саїнки реготалися, аж лускіт ішов.
Коли-сте єї асентерували, то давайте-ста до абрихтун- ку,— насмішкувались вояки.
Лиш старший військовий не злюбив собі тоті зойки і голосно загрожував молодицям:
Гальт, баби, нащо дівку мальтретуєте?
Молодиці старшому поклонились, уста запишнили і оправдувались:
Це, проше ласки пана капітана, це не дівка,— це, вибачьте, лєрва.
Сиділа на стільчику на кватирі капітана, лиш у зелену мантлю вбрана, і плакала, гейби дзвінком видзенькувала.
Капітан чорнобривий гладив її косиці і перебирав її лють з серця. Відкривав мантлю і дув на її синці на грудіх, як на мохнаті гусятка.
Убирав її в білий рантух, обвивав її рушниками.
Розпадався над нею, гей дєдя рідний, гей братчик старший, гей любчик любий.
Трепетався, як павич коло пави.
Голубив її словами, як медівниками.
Аби личка слізьми не точила, аби ручок собі не ломила, аби свого цвіту не обпорошила.
Парасочка пишна, дитина гречна, ягода в лісі, квітка на скелі, пташка у гаю.
Парасочка мила, Парасочка-чічка, днинка проти сонця, веселичка в хмарах, зоря із моря.
Парасочка барвінкова, Парасочка любка гожя.
А вона клала голову у його ручки і личком, гейби до сонця, оберталася.
Як листок, розвивалася, як ластівочка після бурі, радувалася, щебетала.
Аби пімстився, аби роззлився за її нечесть, за біле тіло, за синці сині, поругу чорну, сором глибокий.
На землю припадала, ніжки йому цілувала, очима просила:
Старшино війскова, наставнику тісарский, керманичу годний, начальнику красний, побий тоті нересниці за мене, молоду!
Скарай тоті мідиці за мою кривду, за мої сльози!
Вгати своєв силов у їх подуфальність, у їх богацку гордість!
Бо я не впала їм в провину, я їм долі не забрала. Шо- сми Василя полюбила, я тому не винна. Але смучя богачька мені його відобрала. А єї рід єв гавкати на мене, єв мене осоружити. А єк ти мене вінка збавила та й селу під ноги кинула, то я тобі твою долю потолочила та й твоєму родови корила. Аби село знало, шо може дівка лишена, шо зведениця уміє. А єк село на мене свистало, то я йому навкірки співала, молоденьких газдів принаджувала. Най богацкі молодиці мене знають, най на мене бануют, єк я на них банувала. Тоті юди, тоті осуди, тоті вуводи гонорні. Тоті хавки капанисті, тоті рібі каправки прижмурені!
То мені засій від Василя, засій від його кабату, засій від його шабельки!
То моя убера пріч з мене, най гину гола із стиду!
Най Василь видить, най харькає. Ото вам радість, ото вам душя на місци!
А я остатна, дівка прокуратна!
Капітане делікатний, вірле-ясновиде, скажи, що я їм винна?
Скажи, шо покладеш на їх плечі свій гарапничок дротяний!
Капітан відривав її від ніг і здіймав на руки та й клав на постелі.
Свідчився своєю нагайкою, що пімста буде білої днинки у самім селі.
І гасив світло і закривав себе темною нічкою.
V
Ранніми зорями вертали молодиці від своїх газдів, зле- гонька йдучи.
Росу з ліщини стрясали, білі личка умивали, сині круги під очима затирали.
Бо нічку не спали, бо газди їх пригостили.
Шлюбні газди, та й газдині шлюбні, та й пан біг гріху не пише.
З блага говорили і речі не договорювали, лиш підсміхалися.
Одна одну відгадувала, одна одній не завидувала.
Ситні і вдоволені вертали молодиці.
Коли-тоді по слові до себе кидали, коли-тоді серед дороги ставали і припочивали та радувалися Парасчиній пригоді.
Але-сми єї на сміх обернули, але-сми єї догараздили!
Тепер, може, біда утре голову, може, в землю пропаде, з села потечеси!
Та літавиця масногуба!
Дість наробила нам шкоди, дість нам напакостила!
Ой, вже нехарь не буде черевичками порипувати.
Не ме запасочки підтягати!
Сонечко сходило на ліси, на гори і чирчиком їх багрило.
Пташки понад дорогу в крильця дзвегііли.
Рибка водами срібло підкидала.
Дорога вилася ’д горі, як кедрина.
Молодиці молодніли, у село входячи.
Але женуть за ними два повні вози.
На першім возі отік капітан чорнобривий, а поруч него жовнір молоденький.
На другім возі жовнірні набитісько.
Зговкали вози і загриміли, аби молодиці ставали, крока не ступили.
Станули газдині до чола воякам.
А вояки їх обступили, рушницями нагрозили і навмісць коней у вози запрягали.
Що газдині відпрошуються, то капітан вогню креше, нагайкою потріскує.
Вояки вже коні ведуть, а газдині вози тягнуть.
А молоденький жовнярочок бере від капітана нагайку і газдині підганяє:
Вйо, каправки, вйо, гадєчки, смага би вас втєла!
А на заднім возі жовнірня цівками в газдині ціляє:
Котра ускочит, хоть ув’яне, зараз кулю має, навіки поляже!
А воячок молоденький накликає:
Гойса, кара! Чала, звіздочола!
Щось студене повіяло, щось під серцем закололо.
Обзираються молодиці, а їх личка полотніють:
Таже то вона поруч з капітаном!
Саманає, шо вона!
Вона саміська за жовніра убрана!
Село улицями цапки ставало і ззиралося то на молодичин страждунок, то на погонича молодого.
Пізнавало Парасочку на возі і здвигало плечима:
То, мой брє, світ обмінивси: газдині всподі, а нешта високо!
То раз нешта, вибачте за слово!
КОЗАК
По знесінню дав біг красну днинку. Замикаю я шалас, беру діти навперед себе та й гайда на царинку кукурудзки підсапувати. Лиш я воринне минаю, а тут за мною хтось, гей з трембіти: «Хазяю, хазяю, а йди суда!»
Я глип назад себе, а то на моїм подвір’ю вже козак на коні брикає. А брикав би тобі топір по голові! Але вертаюся. Овва! шо мені зробит? Жінка та й Анничька не дома. Птаху у піддашу, а маржинку і коні у дебрах я спрятав, лиш бербе- ничка бринзи, та й око горівки, та й капшук тютюну в потайнику постивають. Як найде, пропало.
Але то хлоп, май-май! Шапка набакир, пушка через плечі, шабля закривлена, а на коні такого терху, як сіна на возі.
Щось він отік смішком в мене очима стріляє. Щось йому під чорним вусом білієся. Це вже добре.
Дєдю,— каже мій Василько,— я побіжу на Бистрець ’д нені та дам знати, шо у нас є кучмар.
А моя Калинка попісніла та й за Васильком шворк, іі обоє пронирли в осіці.
Нічо я дітям не кажу, бо мені встид і перед ними, і перед, козаком. А в голові собі міркую, що діти добре вгадали, шо: моїй перекажуть, бо Гафія це у мене друга жона, май при- молода, для козака не дуже безпечна. Та й ще моя Анничька,- від першої небіжки, десь там обі перуть на Бистреці та най знають, най сокотяться якої придибашки.
Я на подвір’є, а карий кінь мені до чола зубами.
Ти хазяй?
Хазяй.
Є де у тебе коня примістити?
Або я знаю, чи ваш кінь увійдеся в мою стайню?
Відчиняй!
Я отворив стайню, а козак лиш глип та й каже: «Добре!..»
Будемо товаришами,— каже та й мене по потилиці лус!
Дай госпідку спасувати та не хорувати,— кажу.
А він дає конині їсти та й до мене:
—• Ти у лісі сховав хазяйку і доньку свою?
Жінка, вибачте за слово, сама не своя та пішла з старшенькою донькою трохи до своєї нені у гості.
КІЛЬКО дітей у тебе?
Старшенька Анничька та й тих двійко, що в осік скочили.
Ти чого такий марний та чорний?
Та бо вижу, що і ви не біленькі.
Я три годи війну веду, а ти біля молодої жени лежиш і вигріваєшся, як кіт на печі!
Правда ваша, золотий мій пане!
Уб’ю тебе, як собаку,— та й хап за шаблю.
Я зумівся.
Уб’ю тебе зараз, коли будеш мене паном звати.
Про це ми будемо жити,— кажу та й росту.
А він здіймає з терху фляшку та й потягнув сам гаразд, а відтак частує мене.
Я відпрошуюся, а він знов до мене: «Пий!»
Поскоромився і я, а він як не стане то колачі, то м’яса відо- бувати, як не стане мене гостити, аж мені сором стало. Таки так мені сором стало, що аж... Несу я дар божий до рота, але так, як крадене, як би воно мене удавити мало. Пек йому осина,— думаю,— чи видів хто таке, аби гість приймав газду в його хаті, а газда аби все поховав та й аби не віддав честі? Посяг я за раквою, поклав масло, приніс з потайника бринзи, лиш не крою хліба, бо мій гей чорний та й не ялося йому стояти коло білого колача.
Частуємося і гостимося, як у храм на зимного Николи. Як тоті побратими, шо на одній полонинці виросли.
Як маю вас звати? •— питаюся грешно.
Петро Михайлович,— каже та й очима мене питаєся.
Я також Петро,— відповідаю, а він зараз за покійника
ДЄДЮ.
Дєдя — Василь, царство їм небесне!
Здоров будь, Петре Василевичу,— каже.
Аби й ви здорові, Петре Михайловичу.
Гей згуста наглить мене пити, а я чую, що то не добре та й не кваплюся. Прийде жінка та й донька, а козак горівчений в хаті, це не мудро.
Він признаєся, що він також газда, має п’ятнайцять десятин землі, має жінку Химу, має тройко діточок,— але одна- ко горівці нема шо довіряти.
Най-ко буду видіти, ци буде за дітьми та жінков банувати. Бо чоловік не світець, все до чужої запаски ласий. Та я це собі погадав, а козак вже плаче. Видко, що ретельну правду каже.
Не плач,— кажу,— добрішко моя, не плач, чій госпідь сітенький даст, що ти вернеш до своєї газдині на своє кресло та й діти подружиш.
А він добуває з терху шовкову шириньку та й дає мені на пам’ятку.
Вижу,— каже,— шо серце маєш добре, то зноси здоров!
Штрикнув я у піддаше, ймив курку та й гострю ніж, аби гостеві на пожиток дати. А він цапнув курочку та й пустив на царинку.
Облиши,— каже,— нехай журиться замість тебе!
А з терху добуває м’яса вуджені, гуски печені, колачі плетені та й на стіл мече.
Прийде,— каже,— твоя хазяйка та й донька Старша та муть вечеряти.
А мені гейби окропом лице обілляв, що я тоту дарівщину приймаю.
А кітка скакіц на стіл, а я єї долонев.
А він до мене: «Пусти, нехай їсть, вона тобі уночі служить».
Але зигарок на стіні став викукувати свої години, та й кітка втекла.
А він дивиться на зигарок та й питаєся мене: «Вони ходять?»
Ходит, але не рядом,— кажу, а сам собі думаю: «Ан- гіль це, не чоловік, зигаркові викає!»
Та лиш я це подумав, а він зірвався, як буря. Одну рушницю собі, а другу мені через плечі та й «Ходім!» каже.
Йду, бра'тчіку, лиш най знаю, куда!
А він мене в потилицю:
Ти не знаєш куда?
Може, я вгадаю, а може, дурниці гадаю, але ще нічого не кажу. Бо як ти своєї постелі не маєш, а верхом їдеш та й красно харчуєш і горівку заживаєш, то тобі ше лишень хибує, най не кажу що. Але веду я його сутками та рагашями до яворівскої Захарини. Вона на образ як мальована, борше на жидівку саманає та й красно убираєся. Запаски сухозо- лотом сиплють іскри під саму душу. Пацьорки запрошують хоть би і присліпе око, а під біленькою сорочкою мечуться груди, як два клені у ятірі. Як говорить, то барвінком стелить, як подивиться, то в п’яти скобоче. У кругленькій ручці запашна квітка, а в другій писаний гарчик на водицю із керниці в гаю. Як іде, то ліси їй низько кланяються, гори за нею об- зираються. Або сяде на коника вороного у ременях штабових та й очі селу зриває. Вона прийшла в село із злісним та й живко собі під лісом побоїк поклала. Та й таки хоть що казати, ця челядина варта свій двір мати. Хочу я козака до єї хати увести, а він сіпнув рукавом та й каже:
У ліс йдемо!
Ану, зайдім на часок, не буде жалю!
У ліс йдемо!
Та бо це мудра челядина!
У ліс йдемо!
Вона всячину знає!
Ні та й ні!
Твоє «ні» не дуже мене радує, бо якби ти набувся у Захарини, тогди'надопевне дав би-с спокій моїй газдині та й доньці моїй, а без Захарини ти, небоже, варівкий межи челідинами!
Над Бистрець підемо,— каже.
Коли ти Бистрець знаєш, то, віді, ти й Захарину знаєш, думаю собі та й покидаю пусту журу.
Входимо в ліс, а він ступає, як куна, легонько.
Е! це стрілець, бачу.
Йду і я злегонька, так злегонька, що чую, як дуплами потята у мами їсти правлють.
Вже ми на БистрецІ, вже пушки в руках.
А він пливе, як хмарка, а мені каже станути.
Я стою, а то: грим — раз, грим — другий раз, а з гори гей би колода покотилася. Як би ліс прірвався і гатив просто на мене. Скоком прилітає ’д мені козак і грим — третій раз.
Я дивлюся, а то медвідь коло мене перевернувся. Гадала погань, що то я його скалічив, і біг на мене. Але козак знав, що робить.
Врубай гілля та накрий його, а завтра возом забереш собі,— каже.
А я думаю собі: ще сеї ночі заберу.
Замаїли ми вуйка та й ідемо понад Бистрець ’д горі. А сарнюк від води штрикає. А козак йому у саму грудницю: бевх! Сарнюк підштрик та й покотився на зелену траву.
І його накрий,— каже.
Та лиш він це каже, а заяць скакіц через воду. А козак пушкою, гейби батогом, як трісне єго в чоло!
Підойми та й біля сарнюка поклади,— каже.
Ану, даймося на млаковинку, там заяці на квасок виходять.
Підходимо збоку, а заяці не танцюють, ні. Міркую я, як ставати, але він ліпше знає. Кладе мене до першого стрілу, а сам стає на мисливській прогалині, на заячій дорозі! Чую, як лист паде. Гепнув я у отару, а заяці йому під рушницю, а він лиш: бевх та бевх!..
Буду я мати, що збирати. Та ще звір тепла, а. орел вже вгорі кружляє — назирає. Ех, як не стрілить козак вгору і дивися: орла як би рукою зосягнув. Надслухаю, а орел замовк. Я глип угору, а орел бебевх на дубину, а з дубини навперед мене.
Як ти орла зосягнув у небесах, то ти маєш бути стрілець- напередовець.
А він бере орла напротив себе і говорить, як до чоловіка:
Було, орле, козакові не довіряти, було свою орлицю на скелі крильми накривати!
«Оце має бути своїй газдині вірний-превірний газда»,— гадаю собі.
А він заяця на плечі та й смієся:
Цего,— каже,— понесу ■ Захарині, а орла молодій дівчині.
І справивси до Захарини, а я кинувся сам звір збирати. Зробиласи мигла — треба вночі кованим возом два рази обертати.
Аби кезакова ручка святилася, аби йому легонько ходи- лося, аби його ніколи головка не зболіла!
Так я йому сприяю, а ніч за очі хап. Повертаю я у ділок за кіньми та й навертаю ’д хаті. Дивлюся, а в хаті ніч, світла даст біг. Кличу я свою газдиню, кличу доньку, а хата мовчить. Я в двері, а з комори виходить моя газдиня та й мені долоню на губи. «Тихо,— шепче,— козак коло хати!» — «Аде ж він?» — питаю.— «Кінь у стайні, а він, либонь, у селі». Це добре, гадаю собі, що челядь пужлива, най боїтся. «А ви вечеряли?» — питаю.
Ми хлиснули по лижді молока та й поховалися про всяке.
Та де будете спати?
У коморі під замком.
Спіть здорові, а я їду у ліс возом.
Та тепер, коли козак коло хати?
Він у Захарини набуваєся, то дома буде хиріти, лиш ви обі лягайте!
Най від нас щезає!
«Про мене»,— собі думаю та й коні запрягаю.
Ночюй миром, Гафійко-душко!
Гости миром, Петрику любий!
Та й гайда за стрілецькою марфою.
А пес мені на груди, не просится, ні!
Ходи, опришку,— кажу,— меш вуйка сокотити.
Газдині з дітьми та богом у кліті ночувати, а газді лісами
ляшувати.
То направці лиш три перестріли на Бистрець, а возом їхати навкруги, то улицями, то потоком, то май-май забавніше. Заки я марфу позбирав, заки вуйка розгорнув і шкіру здоймив, то й нічка пробігла.
Світає днинка лісами, а я вертаю у село.
Лиш хочу я Захарину минути, а вона коні за зубела та й ’д мені:
Як ночували, Петрику?
Миром, Захаринко,— кажу.
А відки пан біг провадить?
З млина,— кажу.
А дома миром?
Миром,— кажу.
А ви, Петрику, знаєте, що сеї ночі козаки зцуріка- лися долів?
Та неволя їх знає.
То маєте це знати!
Тепер буду знати.
Віді, не все мете знати!
Таже то, що чую!
Гай-гай! — каже.
А мене щось текло. Зарвав я кіньми та й прилітаю ’д хаті.
Гафіє, гив, а виходи з кліті!
Анничько, гив, поможи дєдеві фіру розборсати!
Тихо, як у печері.
Йду я до комори, а двері не замкнені. Я всередину, а тут на лудинню спить Василько й Калинка, а газдині та й Анничь- ки даст біг! Ій-га! Це вже щось буде. Гадки б’ють голову, як гаджюги. Пек йому осина, де жінка й донька попропадали? Може, досвіта маржинку напоюють? Ей де! Може, пішли трави коровам до придою. Ой ні! Може, пішли під фігуру оченаші заговорити за тото, що неприятіль уступився? Ага, уночі зостраху утекли до свахи? Ану, я зараз відознаю. Ви- хожу на цісарську дорогу, а війт на мості.
Ти повдовів, саняку Петре?..
Ага,— кажу,— десь ця пішла з доньков, віді, до мами!
А що ми даш, що не до мами?
Та куда ж би інде?
Либонь їм, братчіку, на Кути доріженька, на Кути!
Ей спасуєте, війточку!
Ба що ми даш?
Кажіть, війточку, а «дєковать» буде.
То аби-с знав, що твоя Гафія та й твоя Анничька поїхали долів з козаком чорним!
Хто аби так здоров, війте?
Аби я так здоров,— каже війт.
А вам хто це казав?
Мої очі мені казали: Гафія сиділа ззаду, а Анничька спереду, а козак всередині.
Моя Гафія та й моя Анничька?
Твоя Гафія та й твоя Анничька!
Мньоця, і сина, і духа світого!
Хоть і ще раз хрестися!..
Ну, міркуйте собі, добрі люди, що то є: Коза к!..
ІНВАЛІДКА
П’ ятого року по шлюбі молода інвалідка Петриха стала юшитися, як львиця. Покмітили то дівки та й молодиці в селі і ще дужче її підпалювали.
Гей, любко пишна, солоденька, на когорти робиш, свої білі пушки випрідаєш? Де ти свою молодість кладеш, куда свій цвіт губиш?
Дійшло до того, що з Петрового груня кождого вечора було чути голосну сварку. її голос дзвенів верхами, як голос криці. Здавалося, що той голос шукав великої згуби, а не могучи її віднайти, бив собою о скали верхів і вибігав у село на скаргу.
Ні вдень, ні вночі нема припочивку, бо дорадниці-моло- диці тоту ватру ще дужче роздувають.
А в зелений понеділок станула Петриха на терміть у громадськім суді.
Стояла перед громадою, як молода смерічка перед старим дубовим лісом.
Стрункі її, гей з кедрини тесані, ніжки під білою сорочкою дрижали, а широкі бедра з-під запасок кидалися, гей живі сарнята.
Ясне волосся, як папороть з-під моху, виривалося з-під цвітастої хустки і закривало тоті молоденькі морщки, що бігали на молоденькому чолі над чорними очима, як мурашочки на біленькому розпаленому камені. З вікон досягало її світло раннього сонця і позолочувало її личко кругле, гей ясна рожа, і її круглі ручки під синьо-червоними плечиками, і її живі груди, що металися у пазусі за кождим її словом, як дикі голуби спіймані.
Як говорила, то хиталася в сонячнім сяєві, гей золота хмарка від вітру:
Дес верствачьки мої колишут вже по третій дитині, а я водно коло того каліки дівую!
Таж я не з глини, та й не з креміня. А ніби й глина не родит, а кремінь не поростає зеленим мохом? Але як ти вернув з війни каліков та й ніг у тебе даст біг, то не посилай людей до дівки. А як ти прем забаг оженитися, то признайся хоть через людей, хоть перед попом, шо як тобі ноги рубали, то тебе, вибачте, так шкрабнули, що ти вже дєдем не будеш, хоть би-с тріс! А він мені свої лази показує та й шкіритси, як парубок до дівки!
Мой, таже, аді, сказав бих: ти сяка-така дівко чи гукле, аби-с знала, шо тобі світ зав’язую, бо мене дохторі, вибачте, збавили, то я тобі це нарозумне кажу!
А він, шіную вас всіх ірщених, хап мене за сорочку, хап за приділок.
А я дурна собі гадаю: хоть він інваліда, то зато діти, як колісє, розкотютси горами та полонинами.
Не смійтеся, судці та й газди файні, бо я свій в стид вже загубила з тим клевцуном брехливим.
Радні сміялися стонка півусміхом і на Петришину увагу закривали собі лиця долонями та чинилися, що їм та скарга не в головіі, а війт підкрутив вуси й погладив бачки та й вирішив:
Пуста твоя скарга, молодице, ми вас не вінчали та й не біруємо розлучити, але ти за тото діло, любко, не журиси: ти молода, та й дужя, та й, казати, таки файна, а село
велике!
Петриха спалала грудьми та й очима. Вся полумінь з неї вибухла, і вона закрутилася, як перестрілена птаха. Але молодість п силу живо направила, і вона стала судцям накиву. вати ручками:
Коли ви. так судите, то аби-сте були зобашні, як копи- люки відтак того каліцуна в бердо скинут та й селсі зосо- ружут.
Судці здвигали плечима:
■— Петришко-любко, село велике!..
Луснула дверми і вийшла, гей би летіла на крилах жіночої пімсти...
Ще того самого дня танцювала в коршмі з легінями і сама собі приспівувала:
А кози по залозах, вівці долинками,
Сором дівці на горівці межи парубками.
Та й горівкою легінів частувала та й скрипників сріблом сріблила. А надвечір додому вертала. Але не йшла своєю во- лей, лиш легіням на шиї повисла і виспівувала:
Болить мене головонька та межи плечима,
Треба мені дохторика з чорними очима.
Та не того дохторика, що він дохторує,
Але того дохторика, що файно цулуе.
Плескала в долоні і підоймала запаску, начеб ріку брела, і п’яним голосом викрикувала:
Мой, хло’, каже війт, село велике! її голос летів, гей крилатий ніж, через' село і сідав на верху на хаті, з якої виглядав її із лавиці не то півчоловік, не то півгазда, не то півстовпчик із восковим лицем та шкляними очима: інвалід Петро.
ЗА МАЧУХУ МОЛОДЕНЬКУ... •
І
Млаво іде Іван Мотрюк до шлюбу, так млаво, гейби потич.
Весільні його гості більше говорять, як співають весільної. Одні кажуть, що сего старого князя шпотає його довгий вік, а другі показують на пальцях, який він був перед війною простий, як дуб, а як сильно тепер війна скривила і його круглу твар, і його високі, мисливські ноги. Ще доки не впала у село чутка, що його Штефана убила куля, доти він бодай перед людьми напростовувався, а відтоді став подаватися та й геть-геть поникати.
Бо Штефан то одинак у нього, то права рука, то дєдева одна надія. Але однако ще дід дужий, що тото витримав, а баба ні. Рано вчула, а вобіда законилася, а з сонечком пішла на тот світ до сина у гості. А дід каже: «Аби-сте свідомі, люди, шо впаду в лежу та й черваки будут мене точити».
А з неділі каже: «Я вмерлих, братчики, не підведу, хоть най рую як ніч, так день».
А по говінню від челяді обмахується, гей від мух.
А челядь каже: «Ви, бадічку, межи нами, як тот кукуруз, шо запряв повісмом межи червоними фасульками».
А відтак від кукуруза до сивого сокола, а від фасольки до зазульки, та й ще село не наговорилося, не насудилося, а дід вже на заповіді несе.
А селу кривда: «А ми того старигана в його душу,— борше ялоси ему таку доньку мати, ніж молодій Єленці світ в’язати!»
Старости погані слова направляють: «Таки Мотрюкова хата була Єлені в зорях писана, хоть за Штефаном, хоть за його дєдем».
А Єленин дєдя собі думає: «Най талан не розходиться, бо йому не довгі гони, а Єленка весь маєток присяде!»
Та бо ж і Мотрюк таку думку напереді має: «Не судив біг Штефанові, то судив біг мені увесь Мочернаків маєток почерез оту одиначку!»
Князь убраний, гей на Великдень, підпирається паличкою та й понурив набрескле лице вдолину, отік би села встидався.
Газдині зіздрили на другім груні дідову княгиню з дружками у золоті та й стали співати про тоту дівчиноньку, що йшла доріжечкою, обсадженою виноградом, і заснула, а за нею ішли і рідний дєдя, і рідна мати, і рідні браття, але ніхто не важився вломити винограду і єї збудити, лиш один її милий вломив китицю винограду і збудив її зі сну.
Мотрюк приступив під гору, щоб віддихатися, і посміхнувся до газдинь: «Не богато я наломлю того винограду!»
Газдині перечили і віщували дідові ще стільки винограду, що гаджючок в осіці, а газди підкліпували против себе і махали руками так, гей на тую лунчину, що змервіла на мерву.
А напротив них із-за зеленої смеречини на кремінному плаєві вийшла, гей зоря білявиночка, Єленка, струнка та висока, у святочних запасках та мережаній цурканці, на білім личку засмучена, голубими вічьми розжалена.
Скрипки зойкнули, газдині вівкнули, а газди метали князеві під ноги свій голос, гей сплетений барвінок.
3-помежи дружок поклонилася молода княгиня своєму князеві, до шлюбу ідучи...
Наприкінці весілля, коли гості стали з Мотрюкового двору розходитися, а скрипки та співи притихати, Єленка сховалася в колешні і тут доночувала нічку. Коли рано наймити дали дідові до постелі знати, що молода вуйна в ясліх коло маржи- ни, дід, втішний, вийшов до вуйни: «Видко, що ти, небого, господарська дитина, що талану меш сокотити, коли ти першої ночі до маржинки прилипла!»
Єленка обмотала личко білим рантухом і не відзивалася на дідову хвальбу.
Але ти вже мені жінка вінчєна, та й тобі в ясліх не ночувати.
Наймити бадьорили молоду газдиню: «Йдіт, вуйночько, до газди свого в хату, а ми маргу обкутаємо, ми про то слуги».
Дід погладив студеними пальцями Єленку по головці, а наймити підводили її попід руки з колешні до хати.
Газда наказав наймитам коні у крашений віз запрягати та й ще два осідлані коні до воза присилити.
А ти, Єленко-душко, не затинайся та й не норовися, бо ти тепер газдиня понад усе село. Грядки повні, скрині ковані, кліть порожного клинка не має, миски в полицях не містятся, кафлева піч всякої страви знає, лиш жити, лиш газдувати.
Дід поклав руку на Єленине плече і безпечився.
Єленка відвернулася і сперлася коло полиці та й личко жменями закрила.
Чогось дідова рука її давить, гей гралі, чогось дідові слова її морозом потинають. Чогось її банно робиться, але її думки ще з весільного деревця не позлітали, ще на своє місце не повертали. За ким її банно? Таже за ненею та й дєдем, ще й як банно! Але вона відознала гадками і дєдю, і неню, а бана з серця не відступає. Та не тота тото бана, що дєдю та й неню голубить, але тота тото бана, що за милим тужить. Най би Штефан до неї так заговорив, най би ручку поклав поза шию! Най би так вони обоє вінки з голов поски* дали!..
Не бануй, Єленко, ні за своїм домом, ні за своїм родом, бо ти в гаразди прийшла, на талані сидиш!
А най я допрошуся тебе, аби ти до мене слово заговорила, аби ти мене за газду мала!
Дід вибирав з грядок найкращу одежину, запаски най- черленіші, хустки шовкові, чобітки жовтенькі та й коралі з талярами золотими та й перстінці золотенькі.
Уберу ті, як паву, як голубку пишну, як леваду в маю. Посаджу тебе на кованім возі поруч себе, як свою весну, як
свою буйність, як свою пам’ятку. Та й поїдемо через село до дєді й до нені з колачами.
Вийшов у кліть, аби не полошити дівочої соромливості присними очима.
Не похочувала Єленка, а відтак таки поглянула. Коли до шлюбу допустила, то не гія дідові противитися, не гія дідовим словом помітати. Але бо ж і ті запаски за очі ловлють, ті хустки міняться, гей цвіт напротив сонця! Що уберя пишна, що чобітки мудрі, що плечики, як дуги, що коралі палають, що гердани моргають!
Вергла з себе білу одіж і защіпила на защіпку двері. Узріла в стіні кругле дзеркальце і спробувала коралі.
Запалала, як тоті дукати на шиї, і на млі ока скинула з себе запаски та й сорочку і перебиралася поквапно.
Дід слідив за нею з кліті через потайну шибку під грядками і не зводив з неї ока.
Таке молоденьке, як то гусятко, що мохом поростає. Ще груди наверх добре не повибігали, ще клуби на боки не розкололися. Ще біляві косиці заплітків не замагають. Ще отік і пахи без моху!
«Мой, старєку порохнавий, як же ж тобі до такої ярочки дотулитися?
У неї ще лишень цвіт зав’єзуєси, а в тобі старість хрупає!
Єї личко то пупіночок під мохом дрібненьким, а твої хавки, гей пень стрепіхатий.
Єї ручки то білі крильця голубки.
Єї ніжки то дві рибці срібнолускі.
Се на молоці піна, на сонці лелія!
А ти мершя проти цвіту!
Коби Штефан не покійник, то було би кому на цю піну дути, цю лелію леліяти!»
Єленка перебралася і у вікна поглянула:
«Коби мене тепер мій Штефан видів, гай-гай!
Ото раз файну Штефаниху маю,— сказав би наретельно.
Або вхопив би на руки та й колисав би, єк малу дитину.
Або до серця притулив би.
Або танцював би, мене обертаючи.
Або на долоні носив би.
Або... ей, де ж я годна тото відгадати, як мій Штефан мене по шлюбі гостив би?..»
Наймити приспособили фіру так, аби газда з газдинею сиділи насередині, як на подушках м’ягоньких.
Дід обіздрів віз і коні та й крикнув на наймитів, аби з комори колачі повиносили.
Наймити повні бесаги колачів на возі примістили, а дід поправив собі шовкову хусточку на шиї і відчинив хатні двері та й на порозі радувався і проповідав: «Ой шо ж бо це за молодичка, шо за горличка? Я цю горличку піймаю та й у пазуху сховаю. Але ше заки шо буде, поїдемо, Єленко, до деді, до нені подякувати за весілєчко, за годованєчко, за вихованєчко із маленької лялечки до білявенької ярочки, а від ярочки до молодички».
Єленка вийшла за дідом, а наймити усадовили їх на красних ліжниках серед воза, як лебедів на високому гнізді. Віз полетів дорогою через село, а дід обіймив Єленку попід пахи, отік аби не впала з ліжників, та й аби село виділо, що газда молоду газдиню шанує і обедує, та й аби ніхто другий не оббирався її за приятеля та й йому життя не пересобачував.
Березинами та толоками овечки ставали і дивилися на багацький віз, на багацьку пару, на багацькі коні.
Дівчата лишали маржину і бігли ід дорозі та й, накивуючи пальчиками, покривлювалися дідові й співали:
А хотів-єс, старий діду, любити Єлену,
Було собі посадити в городочьку лену.
Вівчарики штрикали через купиння і співали проти гордовитої Єленки:
Чорти тебе сотали би з твоєв одиницев,
Не городи перелази яловов драницев.
А я скочу, перескочу, та й не докинуси,
На богацьку одиницу та й не подивлюси.'
Гримнули кіньми під Мочернаковими стіньми. Вийшли дєдя та й неня від доньки та й від зятя колачі відобрати, молоденьку молодичку пообзирати, зятя похвалити.
Фуркнула з воза Єленка і дзоркнула чобітками на грегіт- ному подвір’ю та й, не зволяючи себе оглядати, побігла в хату.
Мотрюк передавав колачі і дякував грешними словами дєдеві та й нені за подругу годну, за красу із роду, за невидану вроду, за біляве личко і медіну нічку.
В хаті столи вгинаються.
Мочернаків рід не міститься в хаті. Танцює коло Мотрюка та заговорює його облесними словами, але ніхто не вакається йому тикати, як сватам звичай. Мочернаки, звертаючись до нього, кличуть його хоть: бадічку Йване, хоть: зятю наш дорогенький!
Посадили його під образи перед повними мисками та й просили харчувати красними словами.
Але Мотрюк не докинувся ні м’ясів, ні начинок, ні масних борщів, бо знав свій порядок і ждав на Єленку.
Мочернаки відгадали його волю й увели в хату Єленку та посадили її за стіл ліворуч коло газди свого.
Єленка зумівалася, чого її межи гістьми сідати, коли вона у себе дома.
Бо бадічка Йван без тебе лижки не підоймуть,— казали газди.
Бо любість у парі ходит, у парі пропочиває та й у парі харчує,— казали газдині.
Єленка, опинившися коло свого газди, розбезпечилася серед великого свого роду і, забуваючи на всі ненині науки, промовила перший р$з до газди свого: «Харчуйте, дєдику, як дома!»
Гості видивилися, а Мочерначка поправляла доньку:
Лиши дєдика, молодице, ти тепер пантруй газду свого, а твого дєдика я сама собі упрошу, бо я йому газдиня.
Але Єленка не подавалася:
Ви, нене, гадаєте, що я нашого дєдю прошу, а я прошу Штефанового дєдю, ану, харчуйте, дєдю, як дома!
Гості вмішалися:
Бадічка Іван, молодичко, це тобі газда приходит, не дєдя, коби здорові були!
Мочерначка упевнювала гостей, що її донька за своїм дєдем пропадає та й тому кличе дєдем бадічку Івана, бо і за ним пропадає.
Мочернак нахмурився під сивим волосом і посміхнувся та й лагодив доньчину ошибку.
Не перечте, любі гості, челідині, бо вона найборше знає, хто буде дєдем!
Таки так, газдиня має зараз знати, чи єї газда буде дєдем,— потвердили гості.
Мотрюк чув, що очі всіх гостей на його тварі шукають стиду, як бджілки цвіту, але знав, що його червонаве лице більше не почервоніє, і, сягаючи за начинкою, розповідав, як жінка злісного по весіллю кликала свого мужа татком та й добре вгадала, бо за півроку справляв хрестини.
Челядь дивувалася злісній, а газди її хвалили.
Єленка скористала з того, що ввесь стіл зайнявся злісною, схилилася і низом попід стіл висовгалася, як ласичка, та й вибігла з хати.
Мочернаки сердилися, але всередині, а до гостей говорили:
Отік забагла чогось наша молодичка та й скочила у комору.
Газдині притакували сему здогадові й шепотом собі дошіптували, що Єленка дуже бліда, а під очима сині круги має.
То порушило присадкуватого та плечистого і на грудях щетиною порослого Леся, з роду Мочернаків, якого в селі звали з діда-прадіда Полонинським через то, що жив у верхах під полониною, а може, через то, що на полонинах пускав кров маржині, а поза очі звали Смажьиком, мабуть, через то, що також з діда-прадіда смажив ліки із зілля та смоли і воску і дуже помагав маржині, а може, й через то, що в будень ходив у чорній сорочці, пересмаженій у маслі і на сонці. Полонинами привик він просто і голосно говорити та й головою так потрясати, що весь сивий волос закривав йому чоло й очі. Він зацікавився дуже, чи Мотрюк від нього старший, чи молодший та й чому ще пе посивів.
Мотрюк обминув те запитання усмішкою та й увагою, що най би вороги їх старілися та й сивіли, а вони ще мають час.
Газдині поясняли, що бадічка Іван, коби здорові, є білявенькі з роду та й тому не посивіють, а Лесь Полонинський не сходив з дива.
Мой, брє, білаку, таже ти верствак мені! Та я сивий, як голубець, а ти темнієш у волос, лиш очі сиві!
Не були ми собі на хрестинах,— боронився Мотрюк,— та й не гія нам собі рочки рахувати, от наперед би більше!
Лесь Полонинський вирахував всі свої дружені доньки і сини та й дорахувався, що Єленка є верствачкою його внучки від найстаршої доньки. Лускав пальцями, наче обертав веретено, і дивувався такому нерівному одруженню.
Братчіку Іванічку, таже вона тобі могла би бути за внуку, таже ти стара ломага проти такої чічки!
Гості виправдували Івана, що він повдовів, а талан не обійдеться без газдині, як вулій бджіл без матки.
Іван дякував гостям своїми сивими очима, а від Леся обгонився, як від вразливого овада.
Шо чотири оці, то не двоє, шо дві голови, то не одна, шо чотири руці, то не дві,— може, не так, братчіку Ле’?
Лесь бив кулаком у свою сиву щетину на грудях і заклинався, що кождий богач ожениться і з сліпою та й з глухою, лише коби за нею загорнув маєтки.
А наша Єленка то у нас сама найбільший маєток,— обізвалися Мочернаки, щоби перетяти бесіду про маєтки.
Лесь зареготався, а відтак витягнув з-за ременя жировану флояру, напоїв її пугарем вина і заграв весільної.
Декотрі гості, які знали, що на колачинах не буде скрипки, і позабирали з собою сопілки, стали за Лесем сопілками дзвонити, і в хату відразу увійшла охота, а за нею появилася Єленка. Одним скоком газди станули навперед молодиць
та й вся хата відразу розтанцювалася. Навкірки Іванові взяв Лесь Єленку в танець і приспівував, покліпуючи на Івана:
Ой біда мні, хло’, побила, ой біда мні шкребче,
Ой молоде жінче маю,— з парубками шепче.
А газдині то підхопили та й собі стали Іванові співати:
Гаю, каже, гаю, файну жінку маю,
Через тоту парубію в скриню замикаю.
А вна пішла, молоденька, у гай по телєта,
Один стрілив з дубельтівки, другий з пістолета.
III
З полудня став рід розходитися, а Іван запросив Мочер- нака, аби сідав на його коня та й аби об’їхав з ним усю землю, яку помінив Єлені у віні.
Мочернак вимовлявся золотником, але Іван через те натискав ще дужче.
Посідали на сідлані Мотрюкові коні і трапом побігли на лази та луки, як два купці-хитрівці.
Мочернак приоставав ззаду і пускав зятя навперед себе, щоби видіти, чи ще держиться у сідлі та й у стременах.
«Хороба йога може зміркувати: волосся, як повісмо, лице, як тот малай, шо загнітився, а на коні сидить, як має бути, хоть вино пив до кождого гостя. Коби ще не попацити таке, як Лесь Срібнаркж, шо віддав доньку за богача-діда, а дід поховав і його, і доньку та й тепер сидить на маєтках та й у подушках румигає! Але Срібнарюк з’ївся бутинами, а Сріб- нарюкова донька впала із стога,— то нема що їх тут класти. Єленка уважлива, а Мочернаки силку не пропили. Правда, що Мотрюк виріс на бануші, та на скоромі, та на м’ясах та приправах, але, як якийсь сказав: і тобі не було хиби, й у тебе дома не бідома. Ей, про мене, най жиє ше й десять годів, я не жду його смерті, надопевне, що ні! Най Єленка тіла та й розуму набирає, най у талані розглянеся, най Штефана забуде. А як непричком станеся божа воля та й Мотрюк замкнет очі, то най село каже, що собі хоче, а таки продам його хати та й усі побої та й заберу доньку ’д собі, бо то у мене одиначка, то мій живний корінь. Тогди Мокренчуків флетєв мене цмок в одну руку, цмок в другу руку. А я йому скажу: «Мой, хло’, маєш щастє, це тобі госпідь нагилив Єленку, а мені зятя. Та ще я у тих таланах добре не розмістився, а баба з поду здіймає колиску. Діду, гив, ану-ста! Ба чого ж? Онук, як сернюк! Ійга, нівроку, нівроку! Ба яке ім’я дати? А яке ж, як не дідове?..»
Підглядає Мотрюк жіночого дєдю, чи бірує ще верхом їхати та чи від золотника не ув’яває.
«Цей сивак гадав, шо я йому голу дівку укрию, та й, віді, тому не похочував віно віддавати. Йди, покажи дільниці, покажи вориння, обведи межами, аби мій косар знав, як ручку брати, аби мій ботей знав, куди овечки пускати.
Твій золотник мене не поведе твоїми лазами! А най ти ляжеш у деревище, та й що я варт? Сусіди дільниці попересувають, межі попереіначують, а ти, Мотрюку, ані слова. Ти тут отік приймак, чужий-чужениця! Ой, так не буде. Як не мій Штефан, то я тут газда, я побережник на Мочерна- кових лазах. Йдуть люди з далеких сіл, йдуть полєниці, йдуть підгіряни і женуть марги в полонини та й питають бовгарів, чи вільно станути на попас на тих зелених луках, у тих темних затінках та холодах, а бовгарі не зволяють, бо то Мотрюкова земля.
«Ба чи цего богатиря Івана?» — питають сторонські люди.
«Єго самого»,— відповідають бовгарі.
«А цес дукач відки тут розлягся?»
«Повдовів і засватав Мочернакову одиницу та й увес маєток посів!»
«А Мочернак виступив із свого талану?»
«У рік по весілю умер покійник!»
«А богач кому гадає лишити такі маєтки?»
«Є кому, брачіки, бо молода газдиня вчинила йому такого хлопця, гей гусака біленького».
Люди дивуються богачевому щастю і зострахи минають богацькі лази та попасають на пісній громадській толоці, на купинах голого моху. Десь з лісів грає конем газда та й, їдучи толокою, здоровкає людей сторонських, а вони здіймають кресані і напошепки вихваляють його, що такий великий богач на всі гори, а такий грешний та чемний...
Потопаючи у своїх мріях, оба богачі лиш коли-тогди кидали до себе по слові і дальше снували собі свою долю такою ясною основою, як сонечко вліті обсновує гори і долини, левади і полонини.
А над їх головами кружляли, як китиці цвіту, жовтокрилі метелики і гралися у вечірнім сонці, як богацькі думки ле- гонькі.
Черевата гора станула перед їздцями і з-помежи лісів, як молодиця свої груди, відкрила свою зелену обіч, пере- жолоблену срібним потоком.
Коні приклякли передніми ногами до потока і пили воду
Це Єленина полонинка Погар, бадічку Йва’!
Полонинка аби світилася, а ви, дєдику, аби-сте прожили!
То сам молошний горішок межи братчиками, бадічку Йва’!
Аби-сте діждали ще внуків вінувати, годний та любий господарю, дєдю наш добрий!
Тоді, коли дєдя Мочернак опроваджував зятя лазами і передавав йому дончине віно, неня в хаті учила доньку супружих обичаїв.
Ти не питай, шо він Штефанів дєдя, але що його маєткам нема міри!
Або ж я бідна бідолашка?
Але чи є другий такий, аби був нам рівня?
Таки що син, то не дєдя!
А може, дєдя ліпший, яксин!
Ба чому, нене?
Бо дєдик буде тебе у красну уберю убирати, буже-
ничькою та й колачами годувати,твоїручки, тай твоюсилку,
та й твої ніжки шанувати. Будетебенарукахносити,буде
ті в колисочці колисати.
Або ж я калічка?
Хоть ти не калічка, але ти богацка одиначка, тобі не гарувати, не крірвати з молодюками.
То я лишуся дома з нашим дєдем, а ви, нене, йдіть навмість мене колисатися до Штефанового дєді.
Заткайся, донько, аби я цего більше не чула. То я чи ти йому жінка вінчєна? То я чи ти йому в церкві присягала? То хто тебе навчив так до нені говорити? Фе... устидайся, ти вже не дівка, ти молодиця!
Єленка в личко черленіла.
Спам’ятайся, донько, та й слухай нені, не будь самовільна. Не тікай від свого газди нічьма, не валяйся колеш- нями, лиш ночуй з газдов на постелі, як газдиня, як слюбна жінка!
Єлена закрила личко білими ручками.
А як газда не при охоті, то ти його злегонька, гей стебельцем сіна, заскобоч хоть у нозі, хоть під пахою та й личком ’д нему обернися. То най вся хата трясеся, то ти лишень свого газду кличеш: любчіку Йванку!
Єленка хитала головою і перечила нені.
Не переч, не кори мені, донько, бо збудешся нені. Нам треба онука, а твоєму газді сина. Ти не гадай собі, шо то марне діло. То два талани великі, а хто їх присяде?..
І ще поучувала неня доньку, як має чорногірську підойму варити і газді до вина досипати, щоби був веселіший та й пу- терніший та й до газдині прудкіший...
IV
Таки діправди веселіший вертав вечером Мотрюк повним возом з Єленкою до свого двору. Метався на ліжниках і тупотів ногами. Поза шию тримаючи свою газдиню, розповідав він її про свою колишню парубоцьку силу так голосно, що гомін біг лісами, а притискаючи молодицю до грудей, виспівував над її головкою:
Заплакала дівчинонька в перший понсдівчик,
Як здіймала з головочьки хрещатий барвінчик.
Заплакала дівчинонька раненько в вівторок,
Як стало їй у головці я гадочок сорок.
Заплакала дівчинонька раненько в середу,
Як вдарила лиха доля і в личько спереду.
Заплакала дівчинонька раненько у четвер,
Бо що ж буду та й робити, бідненька, я тепер?
Заплакала дівчинонька раненько в п’ятницю,
Не можу я викликати із корчми п’яницю.
Заплакала дівчинонька раненько в суботу,
Не можу я викликати біду на роботу.
Заплакала дівчинонька раненько в неділю,
Ой уже я, моя мамко, з бідов нич не вдію!
Питався Єленки, чи хотіла б такого чоловіка мати, як тота дівчийонька у співанці, а коли Єленка не відповідала, він хвалив її за соромливість і приближував її головку до своєї вином загрітої тварі. Забував на то,' що давніше був у селі війтом і привик був поважно говорити та кожде слово неначе печаткою відтискати. Натомість пригадав собі тоту співанку, яку колись виспівував лісами, вертаючи з своєю першою газдинею з міста додому, і за яку покійничка його обіймала і голубила та нашіптувала, що з такою, як він, бідою нічого не вдіє. Плескав Єленку по круглому плечу і питав крізь сміх, що вона з ним подіє? Його голос ірзав верхами і долинами, та біг лісами у село, та давав знати, що старий війт при молодій газдині охотою палає.
Ти моя бідашечко, ти моя горличько, ти моя ярочько біла! Задушу ті, моя пташечко, роздавлю ті, моя малиночко, вип’ю тебе, моя керничко у білім камени!
Ліси дивувалися старому голосові, а село підбігало під дорогу і покривлювалося.
Єленка не противилася газдівській охоті, бо неня її вже наперед упевнила, що бадіка сам буде підсипатися і її прими- люватися. Не відзивалася ані словом і не примилювалася бадіці, бо не могла себе переломити і ненину раду сповнити.
Вечірній запашний вітрець хапав бадіків подих з її білого личка і відкидав у темні яри, а вечірнє небо дивилося на ню всіма дівочими очима і разом з нею сміялося з бадікових обіймів та й любистків.
А срібна роса сідала на Єлениних бровах і ще дужче лоскотала бадікову охоту.
А я тебе, пишна любко, люблю та й цулую,
Чому ми си не зуритиш, сам ти си дивую.
Єленка чула, що робиться важною челядиною, коло якої бадіка колінкує і з розуму сходить, чула, що її дівочий барвінок облітає з її плетеної коси і паде бадіці під ноги, прочу- вала, що бадікова охота поломить її дівочу твердість, однак про все те упередила її неня, і вона, погодившися з тою неминучістю, що після весілля має над нею звіятись буря і перемінити її на молодицю, піддавалася мовчки вибухові бадіко- вої охоти.
«Коби не неня та коби не село, то ж я тобі, бадічку, лишила б запасочку в руках та й штрикла би лісами і темними бердами та й не ймив би-с мене більше!
Коби не дєдева жура, коби не ті талани смучі!
Та коби Штефанові очі не погасли від кулі!»
Люди збиралися коло Мотрюкової брами, аби побачити його веселість коло молодиці. А коли він не зачув здоровкання і не заздрів людей, але, співаючи над Єленкбю, заїхав до свого двору, люди з докором вгадували: «Аді, йкий старий, а зараз розідре на ній ту рантухову сорочку...»
V
Тої ночі над Мотрюковим двором падали зорі.
Ліси заперли в собі дух і надслухали.
Сади у вікна зазирали.
Води, як лебеді, тихонько довкруги двору линули.
Камінні гори свої книги розтворили, чиєсь життя записали...
А як сонечко нічку розігнало, ліси зашуміли, сади защебетали, води заіграли, гори почервоніли, то до Мотрюкового двору сорокаті сороки гостя привели.
Березина перед брамою задрожала.
Ба чи дома газди?
Наймити не пускають, бо газда з газдинею нічку собі приточили.
А гість, легінь молоденький, очима палає.
Наймити пісніють, голови вдолину схиляють.
А гість двері виважує, зубами скрегоче.
Наймити легіня пізнають та й за газду потерпають.
Хата упріває.
Легінь до постелі ручки підоймає:
Чи то ви, дєдю, чи мій воріг темний?
Ій-га, ти жиєш, Штефа’?..
Бадікові очі поховалися на саме дно перед гнівом сина.
З-під ліжників фуркнула біла челядина.
Хата застогнала.
А гість з-під кабата збрую добуває і бадікові до грудей прикладає:
Грим раз, грим єще раз, грим по третьому разі:
За обручку золотеньку!
За нічку солоденьку!
За мачуху молоденьку!
ЗАРІКАЙСЯ МІД-ГОРІВКУ ПИТИ!..
Так голосила на похороні свого газди, що селу серце тріскало.
І приповідала, і заводила, і заклиналася. Не то що плакала, а розливом розливалася, як біла мрака травами.
Опадала і поникала, як скошена квітка, сльозами життя своє скапувала.
Билася в груди і божилася, що до схід сонця піде за ним до гробу, свою душу з його душею спарує.
Зарікалася жити, зарікалася веселити, зарікалася другого любити.
На деревище падала, з жалю умирала. Старі газдині такому жалеві не могли надивуватися, не могли найти міри.
Що-сь ми газдів наховалися, але такої великої люби видом не видали!
Отік єї цей світ зуритивси, отік єї душа з єго душев споєна, отік тота любість вічна.
Таке молоде, гей весна яра, а таке жалісливе, таке переболене та перебановане! Дес у тій днинці, гей тінь, пропадає, з цвинтаря вертаючи.
Аді, вже ті так, як нема, Калинко-душко, газдине вірна!
Але єк ти його відвела до гробу, то най він з богом спочиває, а ти, небого, туском не коротай собі життя.
Ой лишіт мене, вуйночки та вуєчки годні, най би я свого Петра подогонила.
Ей, не гніви, молодице, бога, коли тобі смерть ще не писана.
Ой, не буду я, газдики, без него жити, не буду цим світом трабувати.
Ей, молода молодице, не трійся та й не топися, бо тобі треба жити та й розживатися.
Пішло моє життє у могилу, газдині срібненькі!
Пуста твоя робота, Калино, покинь тоту гадку та й життєм не помітуй, бо буде тобі його треба, аді, Йван, коби здоров...
Ей, лишіт гет, вуйночки добрі, най я йду зі світа, най не заважаю.
То не наша сила, не наш провід, та й ми цего не зіпремо, авонотак саманає, що Йван най бибув...
Хотьнай мене грім уб’є,хоть най мене болаутне,хоть
най мене викришит до пня, хоть най мене тут смерть найде, то я вам кажу та й на чім світ стоїт заклинаюси, шо за ніким не багаю із ніким я жити небуду.
Найтот заклін йде насигли та вшкрепіття,тана
скали, та на усі штири вітри, а ти, молоденька удовице, не зарікайся...
Калина билася в груди і ще раз заклиналася і зарікалася.
Коби-сь була хоть дітна, то най би-с ждала рік-два, але ти ще й раз сама не собов не була!
Калина хрестилася і третій раз тяжко заклиналася та й зарікалася.
її сині очі позападалися, її біле личко потемніло, а понад брови хмари назлягали раз коло разу.
Така тото велика любість була...
А при обіді за покійника Йван понакроював хлібів, приніс води, поналивав гладуни, понакривав джергами ослони, на вікні свічки позасвічував. Такі, як мід, солодкі слова в хаті порозсипував. Петрову стрільбу показував, його приятельство високо підоймав.
Гості харчували за Петрову душу та й Петрову пам’ять славили.
Хата була повна Петра, хоть лишень свічка горіла на тім місці, де він лежав.
Калина топилася з жалю і роздавала гостям поливані гладуни та й книші за Петрову душу — а Йвана обминула.
Газдині ворожили, що то добрий знак, а газди їм притакували і додавали, що Йван своє простибі сам собі возьме.
Такому побратимові падеся покійника рушниця,— набилювали газдині.
Та й порошниця,— докинула Калина.
Та й, відів, і молодиця,— довершили газди.
Калина горіла, як царівник над рікою. Та й лиш опустила
миски з начинкою та й горілиць на землю впала.
Що прибагали, що примовляли, що відтирали, все не помагало, удовиця як завмерла.
Отік її Петро з того світа викривив її черлені губки, аби нікого не чарували, та й перевернув її голубі очі, аби на нікого не моргали, та й її личко заморозив, аби нікого вогнем не потинало.
Таке воно молоденьке, а таке, гей гусятко, повним возом переїхане!
Ця, любки пишні, вже своєї бани не вибанує та й своєї люби ріками не затопит!
Вічна удовиця...
Але на Юра пукла над ріками лоза, а лісами закувала зазуля.
А Калина пасе маржину на полонинці.
Та одна красуня дуже вритна і як покмітить своїми великими очима, що газдиня ширинку вишиває, то зараз пронирає в ліщині і дубиною та крушинами крадьки перехоплюється на Йванову царинку, на молоду та зелену коню- шинку.
А Йван гладить красуню та й приповідає:
А де ж твій газда, ти краса-красуне?
А хто ж тебе доїтиме, ти ласа ласунко?
А хто ж тобі придій принесе, приятелько пишна?
А відтак бере та й кличе Калину. Але не кличе її направці,
лиш насамперед у гай співає:
Ой чічько солоденька, забув бих ті швидко,
Аби з мого подвір’єчка на твоє не видко.
Бодай тото подвір’єчко вогнем ізгоріло,
Шоби мене, файна любко, ’д тобі не кортіло.
А відтак грає у вербову тилинку, а відтак кує, як зазуля, а відтак клекотить, як готур. Та й на тото приходить Калина.
А йкий же мені, Калинко, буде приємець?
Калина очі успід та й паленіє, а ширинка з рук на коню- шинку.
А Йван хап ширинку та й за ремінь.
А до Калини око в око:
Калинко-душко!
Йванчіку-братчіку!..
А зазуля не кує, ні — аж гай розвивається.
А річка срібним поясом тот гай то вперізує, то розперізує.
А Калинина маржина гейби до півусміху роти відтворила і надслухує, то зазирає та й помалу-помалу ступ-ступ з полонинки на Йванову конюшинку.
А господь понад гори походжає і сонечком дихає на ввесь світ, на гори й долини та й на полонини.
Та й на Калинину любість золотом мече.
Радується на ріллі скиба, у ріці риба, царинками зело.
Палають цвіти попід лісами, над берегами, над вулицями, над керницями.
Розщебеталася німа діброва, порозліталася медова бджілка, порозлягалися запашні вітри.
Прото весна яра...
А любистки з челядинських городчиків підоймаються та й весні приспівують:
Зарікайся, файна любко, мід-горівку пити,
Та лишень ся не зарікай Івана любити.
МАРІЧКУ ГОЛОВКА БОЛИТЬ
Товаришеві Іванові Будзові Костшовому присвячую
Чи найдеся, пане-брате,
така жінка друга, Щоб вивела чоловіка й ворожку з розума?
(Народна пісня — Яблониця)
Кажуть, що нема над побратимство та над приятельство, а то однако невгадно.
Я з Дуцем Никифоровим таки так, як на однім груні виріс, на одній луці пастушив, на однім данці парубочив та й одних м’ясниць брав слюб, а відтак тими самими бутанами гримав. Одну ватру ми клали, одну кулешину та й бану- шину їли, одну воду пили, ба ше й один капшук викурювали. Вже коли ми на тютюні один одному вірили, то можна знати, яке тото межи нами приятельство було.
Що значуть два близнюки напроти нас, коли ми, як тоті дві звізди на неб^ собі товаришуємо та й один за одним пропадаємо?
Бувало, чи у ріці бовтатися, чи птаху з дупла дерти, чи ховзатися, чи гринджолами спускатися — все ми разом, все ми у приятельстві.
Питаються люди збоку:
«Ба чиї, варе, тоті два повішеники, шо так у парі вулицями грають?» — «То оба з Джемигівського груня; цей русявий — то Никифорів, а той чорнявий — то Петрів, обом на ім’я Федір, а нені кличут їх Дуцями»,— пояснюють газдам вуйни говірливі.
Бувало, кладу я ватру, а мій Дуця вхопить дубелтівку та й скочить у ліс, аби щось смашне убити. Лиш він пронир у лісі, а до мене щось гейби говорило: «Мой, брє, ти грієшся коло ватри, а його пустив-єс самого на медведя, та на вовка, та на злісного?» їду я за ним назирцем, як сарнюк за близнюком від одного дійка. Находжу я його посеред скали кремінної: лежить на краєчку плити та й у готура мірить. А під плитою медвідь в дучці лаби собі обтирає. Най мій тезко спустить ноги, най гримне з цівки, най слово писне, та й зараз йому амінь. Лізу я, гей кіт, на дуба та й з верха кричу щомога, аби мій тезко не стріляв у готура, аби не сходив удолину, лиш аби драпався угору, бо під плитою медвідь розлягся. Лиш я це ізрік, а медвідь вже під моїм дубс^м, вже береся ’д мені лізти. А мій тезко запер в собі дух та й плюнув з цівки у медведя. Медвідь повалився на землю, а з него кров почюріла.
А поцілив, брате? — питається Дуця Никифорів.
Вже так, як нема вуйка,— кажу та й постиваю, чи знов біда не підойметься, і накликаю на тезка, аби утікав ’д горі та й аби виліз на дерево, бо ще всяко може бути.
А де ж би я тебе самого лишив? — каже і вже збігає надолину, вже станув за дуба.
Я. крізь плач його молю, аби штрикав на дуба, а він гримнув ще раз з дубелтівки і скочив на долішну галузку та й кличе мене ’д собі.
Тепер собі закуримо, братчіку, та й будемо з вуйка шкіру здіймати.
Ти, нівроку, стрілець! — кажу.
Оба ми однакі,— каже.
Але женемо ми раз з-під Чивчина дараби. Щоправда, бідуємо тими мівкими бродами, але за Путилівкою доганяє нас гать. Тепер ми собі пануємо, тепер киптарики наопашки накидаємо, люльки собі куримо, а кермами лиш ледь-ледь повертаємо та на волоских і ляцких гранічерів покрикуємо, аби не дрімали, аби кріси на поготівлю тримали.
Аж тут раптом від Копилаша надлетіли хмари і сонце закрили та скудовчилися, як вівці кудлаті. Розкресав грім вогню над нами та й збудив блискавицю, аби ножами хмари на дрібні нивки перекроїла. Ймилися строминами перекроєні хмари, ударили з неба плови, падуть води цебрами, човгала- ми-потоками. Плюта плютенна. Зігралися усі води, отік у загибіль світа. Потужили ми цвайки на дарабі та й кермами, як грудьми, боремося із габами. Повінь як має бути. Вже летимо ми на грегітні шпиці — на варівке місце. Ще я добре не поглянув, а навперед нас вже турлаш ковбків. Ударила наша дараба у той турлаш та й здудурилася. Тарах — ей, падочку ж мій нещасливий — дараба здіймилася вгору сторцом, а мене вергла у воду у той клекіт. Тепер я надопевне осиротив жінку і дитину. Нема мене...
Вчинився я десь конем та й хочу бігти, а тут ноги спутані, і то не передні, лиш задні. Під черевом звідкись взялася терлиця. Я беруся її перескочити, а вона росте під само черево. Лишаю я задні ноги та й біжу передними. Здибає мене моя покійниця неня та й веде до церкви. Перебігають нас покійник дєдя і висаджують мене на віз та й везуть у місто. Над нами стадо голубів летить. Дєдя купують мені жовту сопівку та й грають. Збігаються дівчата, а межи ними Плаюкова Марічка: «Дуцю,— каже,— лови мене!» Я біжу за нею, а вона десь щезає, а намість неї стає переді мною навчи- тель в огороді і б’є мене прутом за то, що я йому трутив у школі вазонок. Я хочу плакати, а тут вже звідкись надходить процесія, і панотець беруть з хати неню. А дєдя мене хап за потилицю та й ногою у поперек, аж я опинився на полонині коло овець. Та лиш я розіклав ватру — дєдя приїжджають з боярами і з музиками і кажуть їхати до свата за молодою, за Єленою. Я боком, боком та й до Плаюкової Марічки, а тут за столом Дуця Никифорів і Марічка у вінках золочених під убраним деревцем зеленим. «А честь де?» — насмішку- ються з мене весільні гості. Розбиваю я скрипки та й цимбали, а весільні гості миглою на мене та все кулаками: гуп та гуп!
Легко їм зробити мазь з мене, але я чую, шо я вже вчинився дзвоном! Що вони мене гупнуть, то я дзвеню: тень-телень, тень-телень! Гості жахнулися та й відступили, а я розсміявся. Та як я так посміхаюся, дивлюся, дивлюся і ще раз дивлюся, а я на зарінку лежу. Наді мною мій побратим любий, мій орел сизий, мій тезко дорогенький, а над ним голубе небо. Б’юся з гадками, чи це сон, чи мара, чи я горячку маю? А побратим каже: «Щастє твоє, брате, шо-с не пожив смерти!» А я усе розумію, лиш ще говорити не можу. Розглядаюся, а просто мене грегітна скала у височінь рівно з хмаркою.
То Сокільський,— приятель каже.
Веду оком у другий бік, а там сонечко на хрест сідає.
То церква у Підзахарчу,— каже.
Дивлюся я на себе, а я голий-голіський!
Таже ти, братчіку, топився, як має бути, а я тебе габам з рук видрав,— пояснює побратим рідний.
Ще шукаю очима дараби, а він то пізнав та й каже: «Да- раба то така, брате, челядина, шо у неї зрада не новина!»
Я заплакав із утіхи, шо такого годного, та вірного, та щирого, та красного побратима маю. А він мене підоймає та й на м’ягоньку мураву кладе.
Поклав би тобі госпідь добро у хату, у тоці — стирти пшениці, у стайнях — стадо, ріллю — на плиттю, у вікнах — сонце, вірність — в постелі!
Хоть би я світ перейшов, то такого приятеля я собі не найду, не приєднаю, не зазнаю. То на це я можу заклястися на свою дитину, та й на свою газдиню, та й на худібку, та й на усі гори.
Та й тому мені стидно дальше говорити та й розповідати. Таки варта, аби земля піді мною розкололася та й аби мене на сам спід вергла і вогнем іспалила. Таке файие «дякувать» приніс я у хату свому побратимові та й поклав на його постіль, на подушки м’ягонькі, на джерги та ліжники крашені.
Як витить гріх на чоловіка, то приготовить собі весь матеріял так, як той майстер, що кладе хату.
Насамперед умер старий панотець, а владика прислав у село молодого духовника-парубка. Править він відправу приязно і красно, бо сам високий і голос високий. Запровадив нові установи і нові оченаші та й навернув до божого дому всю челядь. Всі дівки та й молодиці то сповідаються, то законяться до полудня, як черниці, чорними хустками голови собі накривають, вдолину дивлются і побожніють, гей тоті ластівки, шо на церкві собі гніздечка поробили.
А мене у бутині постигла така причка, що зломив я собі ребро у грудіх і блавучу селом, гей який інваліда. На прокіп’я забаг панотець на попівській Зарці поліг згромадити і в копиці скласти та й скликав толоку. Челядь всю Зарку укрила. Три головні скрипишники дзвенють на струнах смичками, аж поліг підштрикає, аж злетілася птаха, аж село розохотилося. Щось отік мене кличе на ту смучу толоку. Це такий піп, що його не треба стидатися. Говори до него посороми, які хочеш, а він лиш посміхається, але тебе ні раз не зганьбить, хоть би ти при нім обіймав челядину, хоть би-с її виціловував, як голубець свою пару. То людяний чоловік, не гонорний, їсть бануш хрестинами, п’є порцію горівки на весіллях і не противиться народові, але завше треба йому щось дати. Коли не бірую тяжку роботу робити, то йду і я на ту толоку межи люди душу розвеселити.
Днинка горить, мушка бренить, пташка щебече, а челядь поскидала киптарики і запасочки на миглу під смерекою і в сорочках увихаєся, на личку палає, очима грає, пашницю в перекоти мече.
Звітався я з легінями, та й з дівчатами, та й з молодицями і беру легонькі грабельки в руки та й стаю в ряд межи молодицями.
Тота челядь на косовиці така гожя, гей маків цвіт у городі.
Тоті сорочечки білі, гей сліди сонця на сіні.
Тоті бедра різьблені здіймаються, гей лебедині крила.
Тоті срібні ніжки погинаються, гей під росою лелії.
Задивився я, як на дугу, на високу молодицю, а вона лус мене по плечу:
Ба що дієш, Дуцю?
Гаразд. Що ти, Марічко-душко?
От отік удовиця на попівській толоці,— а твоя що діє?
Миром, дякувати богу, що май твій діє?
Пішов з терхом у долішні села та й там прилип до котроїсь опиночки молодої!
Варе?
Абих так, най не кажу!
Але, що так?
То, що чуєш!
Діправди, Марічко?
А ти ще питаєш?
Луснула мене знов у плече та й кинула на мене пласт сіна.
Стільки разів ходив я до свого побратима, стільки вечорів я там пересидів та переговорив, а її ще такою не бачив. Така тепер весела, гей зазуля у-, гаю> така вона мила, гей весна у маю, така розпалена, як любість увесні. Сіла знов у її очі тота голуба блискавиця, що дівчиною ще потинала мене, коли ми разом пастушили та й через ріку брили.
Дунув знов у її личко той легонький вітрець, що на молоці робить піну та й малиною її закрашує.
Розцвілися її білі зубки у солоденькій бесіді, гей дрібненький цвіт на калині.
Як дівочила, то парубки божилися, що нема краси понад Плаюкову Марічку.
А тепер лиш по толоці оком повести,— то, бігме,— нема понад газдиню Дуці Никифорового.
Так мене до неї тепер щось кличе, як тоту спрагу до тої водиці, шо нагорі з каменя на сонце перлами розливаєся.
Так дивлюся на її стан, як готур на свою любку, та й свої гадки заговорюю:
Ба коли ж, любко люба, вертає мій приятель, мій орел сизий?
А тобі нащо знати?
Бо знов гадаю іти з ним у бутин.
Та тепер уліті, Дуцю?
Будемо ризи робити.
Хто би так здоров, Дуцю?
Я подивився її в очі та й застилався своїх гадок і замість відповіді ударився в груди, а вона подає мені білу ручку і посміхаючись питає:
У котрий то бутин стелиться доріжка?
Розповім я тобі, чічко, сегодни увечір,— кажу.
Діправди, Дуцю?
Борше ще одно ребро собі зломлю, а слова не зломлю.
Війт Юзик розставив у холодах двох шакдарів і вияснює панотцеві, шо толока — то є сільські збори, і він має з шанда- рями порядку сокотити. Його надали до села десь здалека, і він не раз у коршмі розповідає, що чує такий туск за своїм краєм та за своїми людьми, що якби не вино та горівка, то він би стратився у цій чужині далекій.
Панотець бере попід руку молодого війта, і оба ходять собі під парасолькою та й вихваляють челядь за її роботу, за розпалене личко черлене, за різьблені груди, що, гей мохнаті гусятка, проколюються крізь тоненькі білі сорочки, та за тоненький rorfoc, що стелиться на запашне сіно разом із сонячним проміннєм і легоньким леготом підоймаєся над толокою та й лине понад лісами ід тим білим голубам, що забирають на крила дівочі та молодичині співанки і несуть їх у голубе небо.
Співають панотцеві, щоби його коровки та й овечки зелене сінце їли, та й правилися, та й повні бербениці молока давали, аби панотець повну комору банушів напрятали та й аби тоті бануші і бербениці разом з колачами дівчатам на весілє роздарували.
Співають війтові, що усім молодицям варт любитися також із війтом, бо на війта також складається громада, і він купує молодицям солодкого меду і дає їм сороківців біленьких, як леду, і хоть молодиці ходять босі, то війт із присяжним ходять у чоботіх блискучих, як зеркало.
Легіні покривлюються молодицям, що перед вінчаннєм хвалилиси, що в них полотен бочка, а як прийшло їм віддаватися — то тільки по пояс їх сорочка.
Відгризаються легіням молодиці, до панотця кукаючи:
Та й кувала зазулиця, та й казала: куку,
Бо вломила дівчинонька парубкові руку.
Йде парубок додомочку, там ватерна горить:
Ой щось мене, моя мамко, права ручка болить!
Та най болить, най лупає та най невгаває —
Та най тота права ручка нігде не сягає!
Панотець радується челядинній і парубоцькій охоті і підходить до Марічки та цікавиться, де той легінь правою ручкою сягав, а Марічка вгадує, що, либонь тота ручка хотіла урвати китицю винограду, якого стерегла пишна та відважна дівчина. Війт не' хоче вірити, що той виноград такий неприступний, а панотець вірить і дякує Марічці, що прийшла до нього на толоку та й звеселила всю косовицю, і обіцяє відвдячитись її на хрестинах сина.
Війт моргає чогось на мене, а в тій хвилі на покоси заїжджає панотцева кухарка на повнім возі та й кличе толоку до полуденку. Я дивлюся, а сіно вже у копицях, вже лиш загромаджується копиці, та й робота скінчена.
Молодиці скоса поглядають на кухарку і питаються панотця, чому приймив собі таку вісповату мазурку, а не якусь красну та делікатну паню, а панотець оправдується, шо і над ним є пастир і шо той його пастир не зволяє йому красну челядину в себе тримати, аби менша покуса була, бо його ручки мают пильнувати церковного винограду.
Я зажартував, шо той пастир добре робить, бо Дуцева Марічка забагла би ще попадею стати, а Марічка долонею рот мені замкнула.
Після полуденку та почастунку скрипники розігралися, а челядь з легінями розтанцювалася, і вся Зарка розспівалася та й розвеселилася ше дужче.
Та й вчинився вечір. Такий запашний, та рошений, та зорями вишиваний, шо навіть дрібному червачкові душа радується, і він собі викрісує вогник та й крильцями обносить тоту іскру, аби йому світила, аби люди виділи, який він цему вечорові радий.
Серед танцю десь пропала Марічка — лиш її образ переді мною лишився.
«Мой, мой,— думаю собі,— чи не звела вона тебе із розуму, чи не розлюбила тебе ота запашна лелія?»
Та не ялося мені ломити слово, і я йду плаєм та й, гей хлопець, ловлю у долоні оті летучі вогники, ті світивки божі і надслухаю, як птаха тьохкає дуплами і як потік йде переверці з каменя на камінь та й везе за собою зорі.
Щось нема світла у моєї Марічки!
Але гримнув я у вугол, а вона по третім разі виходить та й кличе до хати.
Та й за нами двері на засуву засуває...
Став день світати, став нашу любість із постелі злегонька проганяти...
Став хтось у двері до хати добуватися та Марічку викликати.
Наслухаю, а то мій побратим,— аби здоров був.
Скочив я, гей опарений, і сховався під постіль, а Марічка живо рушником головку зав’язала та й іде двері відчинити, кужівкою підпираючись і йойкаючись, гейби у горячці.
Прискіпався до мене такий жаль і сором, що зараз побив би я себе на винне яблуко. Ти, пустий рингачу, ти варт йому побратимом бути? Він поїхав хліба ііристарати, а ти йому поганиш газдиню? То ти не міг собі деінде найти любаску, а лиш таки у хаті побратима? Остатна була би тобі година!..
Вижу, шо упав я у велику провину, але де ж її причина? Чи, може, красна днинка? Ні! Може, толока попова? Ні! Може, скрипки з співанками? Також ні... Ага! Вже знаю: то моє ребро винно. Якби воно не вломилося, я би дві неділі не блавучив, а якби я не блавучив, то мені і на гадку не прийшло би пусте діло...
Входить мій побратим та й просить Марічку, щоби йому помогла коня розтерхати і розсідлати, а Марічка паде на постіль і йойкаєся та й постогнує:
Не в голові мені, любчику, твій терх, бо я умираю.
Ба що ж тобі, моя душко?
—■ Головка мене болить, розпукаєся.
Та відколи ти, зазулько, розболілася?
Від учера.
Та що тобі до головки прикладати маю?
Біжи чимдух до ворожки, най промовить, най я така молода не гину.
Бере побратим мірку зерна та й дві курці і йде до ворожки, а голоден кінь у вікно заглядає.
Вилажу я з-під постелі і стискаю ручку.
Побратимів кінь знов у вікно заглядає.
А Марічка поклала пальчик на малинові губки, а другим на мене покивала.
Йду я з хати та й стидаюсь перед конем: аді, така німина божа, а вона вірніша, ніж я свому побратимові.
Кінь зарзав та й питається:
Чи правда, що газдиню головка болить?
Загегали білі гуси на подвір’ю та й питаються:
Чи правда то, що газдиню головка болить?
Вихожу на вулицю, а вулиця питається:
Чи правда то, що Марічку головка болить?..
Райок почервонів, як шкільник, а на мене паде світ.
ПАРУБОЦЬКА СПРАВА
І
Такий, гей ясінь, високий та кучерявий.
А бгачкий, гей жереповий прут.
Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається, під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.
Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.
Як моргне, то днинка сміється.
Як гляне, то душа потопає.
Як заговорить, то сріблом розкидає.
Кресаня у павах набакир, ремінь цвіткований, сардак наопашки, нагавиці чирчикові, а в білій ручці сопівочка писана.
Відмахне головкою вліво, а кучері -русявії вже у праве личко плещуть, вже кров у личку грає.
Чиниться, що нікого не видить.
Йде, ніби прихмарений, чобітками порипує, а сопівкою по нагавиці лус-лус.
Пави ’д ньому сонце прикликають, бовтиці дорогу роз- веселюють, прошивка з-під тварі весну розмітує.
Йде парубок над парубками.
Через плечі дві рушниці навхрест, а за ременем хусточка з васильком.
Вся дорога пахне.
Що молодий, що запашний, що красно убраний!
Рве очі старим газдам та й газдиням.
То наші сини впали від кулі, а він собі, гей готур, похожає!
То на наших синів була война, а на него ні, на Федуся пустого!
То він невісточки наші з віри ізводить!
Вийде ще й на него змора, чей утруть йому чемері, чабанови тому!
А молодиці та й дівчата десь з-поза воринки, з-поза смерічки та й напротив нього:
-1 Як днував, Федусю-душко?
Що дієш, Федусику-любчіку?
Аби-с потривав, Федусику золотенький!
А він ніби не чує, ніби десь далеко гадками мандрує.
А по чобітках паличкою: стук-стук.
А молодиці і дівчата очима: глип-глип та й очі вдолину.
А він убік помежи ліщину та й вже пропав, вже над рікою поїть олені під скалами.
Та ще він добре не розглянувся, а на широкій плиті серед рибниці горють мідяні гроші.
Вій підходить, гей до пташки, а то циганочка Ція гола рибу ловить.
Зойкнула і саком накрила тесані бедра.
На устах сама вишня, з-під вишні білий цвіт акації сонце кличе.
Очі, гей оті краснокрилі метелики, що з мідяної лелії мід спивають і дрижать перед бурею.
З мармурової шиї вибігають срібні таляри і коралі та й накривають на грудіх оті рожеві пупінки винограду.
Тоті пупінки ввесь рай у цю долину кличуть.
Задрожала, спаленіла і, гей сполошена русалка, ріку перебрела, у зіллю пропала.
Скочив раз, скочив другий, а за третім скоком досягнув її на березі серед зілля. А на тім місці, де він її спіймав, стадо сивих голубів крильцями злопотіло...
Гей, не дивуйтеся, запашні зела, голуба кедрино, у ріці піно!
ГІрижмуріть очі, зелені гори-рокити, сизії орли.
Ей, ба чого-ж ти,' ріко, той красний вогонь так швидко ізгасила?
А поконець плая гонтові побої крізь смеречину сонцем сяють. Чередарюків двір межи оборогами, межи стодолами та межи колешнями із верха аж над село вихилився, бо Федусь іде...
Ба кого ж ти, Чередарючко, з села виглядаєш, чи свого Чередарюка, чи отого Федуся мальованого?
Твій Чередарюк, небого, уже ледви з землі встане, либонь не здвигнеси із тої могили під Раранчем з-помежи тисячі камратів.
Твій Чередарюк най з богом спочиває, а ти покладь високий хрест дубовий на отім роздорожжю, на котрім ти його на війну виряжала, йому вірність присягала.
Та хоть ти його при новім газді забудеш, то люди не забудуть, будуть його перед хрестом поминати.
А за тебе муть казати, що молода удовичка сім літ банувала, а як перебанувала, то весіллє зробила, вес двір звеселила, приймака собі приймила!
Лиш то не такий приймак, що у колешни з маржиною ночує, але то такий приймак, що у подушках личком прони- рає...
Чередарюк ізріс на талані, а Федуся челядина у двір посадила.
Бо такого легіника таки варт у хату пустити, бо згонить жаль із серця.
Варт йому в очі подивитися, так як меду напитися.
Такому парубкові варт гаєм плай прорубати, чічок під ноги настелити, пташки співати заставити.
Тоту зелену дубину, та й кленину, та й смеречину варт навкруг двора сонцем позолотити, як цей любчик у молодої удовиці на кріселце сяде.
А як він заспіває, то хата сріблом дзвонить,—а його герданові ручки засвічуют зорі.
Лиш йому не перебивайте ви, братчики милі!
Лиш за ним назирцем не слідкуйте ви, любки молоденькі!
Та й ти, циганочко Ційо, не збануй на него!
Най він молодій Чередарючці неба прихиляє.
Най на Чередарюків талан цей файний приймак сідає.
Проступіться, зорі!
Поклоніться, гори, най Федусь іде, най Чередарючку сватає...
Бахтожйому доріжку перебігає?
Бахтожйого чорними очима потинає?
Бахтожнавперед него ледом кидає?
Чинетота чорноока Ція білявенькій Чередарючці
долю відбирає?
Лиш не ломи собі свою красну головку, молоденька Чередарючко гожя!
Не хмарся, файна любко, най Федусь іде, най друга весна твоя розцвітаєся...
II
Пішли в церкві заповіді, пішла селом догана:
А він знає розлюбити та й знає здурити.
Йому перли під ногами, а він їх толочить.
Він із цвіту лиш мі'д іспиває.
Його голос: чорна зрада.
Його серце: писаний камінь.
Його віра: буйним вітрам міра.
Аби йому послідна година була!
Аби його шибеничка не минула!
Аби його всі громи убили!
Аби його води утопили!
Аби його вогні іспалили!
А як його бола возьме, то най бере і тоту, що його на світ породила.
Тоту порохню жовту, що ззамолоду навіть циганові голову крутила.
Тоту старицю послідну, що на багацький талан зуби закусила.
Тоту зведеницю громадську.
•— Та й Чередарючку най грім не минає.
За тото, що як свого Чередарюка на войну виряжала, то йому віру присягала і тоту віру ізломила.
За тото, що свою білу лілею запорошила.
За тото, що Федуся полюбила...
III
Розбіглися дівчата лісами-ізворами, темними ярами.
А всі до Федуся на побережниківку.
А всі із розвіяними вінками.
Де ж ти, парубче над парубками?
Де ж ти, любосте над любостями?
Де ж ти, вірносте над вірностями?
Побережниківка не відчиняється і завертає дівочі голоси
на ліси, на трави.
Лишень Ція мовчить, не голосить.
Але дівчата ще домів не вернули, а їх дєді вже все пере- знали.
А дєдю болить серце за свою дитину.
Зібралися всі сімнадцять та й Федуся до суду завдали.
Най знає, як людям шкоду робити.
Най платить за вінок, за неславу.
У нас діти чемні!
Нам люди лучалися!
Ми гадали, що він годний парубок, а він громадський любас!
Беруть дєді доньок навперед себе і ведуть до міста до суду.
Буде він знати, як нам діти калічити!
Буде він рідну неньку проклинати, що його на світ породила!
Буде він пам’ятати, кому дитину кабзувати!
То раз обмінник!
То раз кулешінник!
Смага би йго втяла!
Понад дорогою птаха летить, а все у парі.
Полянками звір брикає, а все у парі.
Навіть ота бідна мурашечка будує купину у парі.
А він збавив сімнайцятеро та й забаг Чередарючки, тої тополі високої, тої гуски білої!..
Дєді межи собою вихвалювали свої доньки попід небеса, а цигана випитували, чого його Ція все усміхнена.
Циган спершу здригнув раменами і відповів, що кожда циганка приходить на світ вже усміхнена, а відтак ударився в чоло і пригадав собі докладно, що перед семи роками був з Цією на храму у Путилові, а як вернув, то застав жінку та й любаса у хаті. Ція розсміялася була, а він вхопив кле- вець та й ударив жінку в голову коло вуха. Любас утік, а жінка йойкнула та й душу віддала. Та й відтоді Ція все усміхнена, але зато все мовчить і дуже мало говорить. Треба їй великої музики, аби вона охоту дістала. Але як розохотиться, то черевики зараз горять, гет їх перетанцьовує.
То у мене така дівчина, гей буря: доки верем’є, то вона тихо, а як зляже негура, то не попадайся їй в руки!
Дівчата подалися наперед і, вдоволені з того, що їх дєді перебрали їх журу на себе, перекидалися жартами або співали дівочі співанки.
Ція, сяючи жемчужним чільцем та згардами, співала весільної й біленькими зубками метала цвіт на оливне личко, коли понад дорогу голуби перелітали:
Ба чому ти, срібна Ціє, весільної завела?
Бо йду на весіллєчко, зазульки мої пишні, сестрички найсрібніші.
Один князь нам усім, Цієчко пишненька!
Князь один, та княгинь забагато...
У суді застали вже Федуся розпертого на лавці, але стерпіли, аж увійшов суддя із писарем.
Суд засів під стіною під білим орлом, повів оком і питає:
То ти, Федьку, такий майстер?
Дівчата помаркотніли і похилили голови в землю, а дєді сердились:
Що ти, хло’, ше не призиаєшся?
Суд дальше питає:
Признаєшся чи перечиш?
А ти мав би сумлінне перечити, Федоре?
Дівчата підоймають головки і краєчками очей шлють йому свою погорду.
Суд свого допитує:
Ну, був чи не був — прирікав женитися чи ні?
Дєді впадають:
Де ж би цей не був? Він ціле село перебушував, у него жила живо грає, ой, ще й як грає!
Дівчата червоніють і соромляться.
Федусь зазирає кождій дівчині в очі і посміхається.
Дівчата м’якнуть, як повісмо, лиш Ція згорда поглядає.
Суд хоче писати, що Федусь перечить свою провину, а дєді кидаються, як скажені:
Пани преславні, світіт свічки, най дівчата присягають, най цей друк перед судом не бреше!
Суддя уговкує дєдів доганою:
Ціхо, бадіки, він нічого страшного не зробив, державі акуратне таких треба, аби держава росла, аби множилася!
Дєді одерзнулися:
Як державі таких треба, то ми не боронимо, але нам такі потрібники лишень шкоду роблють.
Суддя лускає кулаком у стіл і кричить, що якраз бадіки брешуть, бо дівчата за такими пропадають і тої шкоди не бояться.
Дівчата накрили очі рукавами, лиш Ція дивиться краєчком ока на Федуся, який по словам судді випрямився і зареготався, начеб глумився над дівчатами і їх дєдями.
Бадіки відпалюють судді, що, може, чиїсь доньки раді такій шкоді, але не газдівські та й не їх доньки, а суддя поправляється, що їх донькам гонору не відбирає, але най бадіки знають, що за таке діло нікого не вішають, бо то парубоцька справа! Відтак ще раз питає Федуся, чи признає свою провину та чи залагодить маєтком оскорблені дівчата.
Федусь гладить вусок і підсміхається до дівчат, а по хвилі, червоніючись, відрікає:
Преславний суде! Признаюся до провини з усіма цими дівчатами і всім їм по моргови землі перекидаю, лиш за одну Цію не маю провини ні за макове зерно та її не залагоджу, бо вона тогди була... вибачте... гола...
Вся судова кімната порснула сміхом, а Ція як напротив Федора стояла, так з-під запаски довгий ніж видобула і в один мах його у Федусевих грудях утопила:
На, маєш голий ніж у серце за мою любу голу, за твою наругу безчесну!..
Федусь захитався та й горілиць на землю повалився, а з-під його серця кровця дівчатам під ноги почюріла...
Дівчата йойкнули, бадіки остовпіли, а суд побілів, як стіна.
А коли відтак шандарі прискочили і виводили надвір усміхнену Цію, то бадіки били кулаками в чоло і нарозумлю- валися:
Святе ваше, пан судійо, слово, що це парубоцька справа!
ПОСВЯТИ ВАСИЛЕВІ СТЕФАНИКУДОБРИЙ ВЕЧІР, ПАНЕ-БРАТЕ!..
(Етюд, відчитаний на літературному вечорі в честь товариша Василя Стефаника)
Серед маю-весни, як помірки горбами розгорнули свої зелені хліба і напроти сонця їх вигрівали, а зозуля дурила мужиків щастям — урожаєм,— прийшов він на мужицький світ на ниві, яку дєдя орали, а мати від межі відсапували.
Свіжіська рілля вхопила його першенький плач і сховала під скиби, аби там кільчився, та й ріс, та й колосився газдам на пожиток.
Дєдя скочили у яр до кернички і три дзбанки студеної води вилляли на дитину.
Мати хустку з голови здоймили і дитину обвили та кип- тариком обтулили.
Жайворонки злетілися і над дитиною збили крильцями та й заголосили, аж дєдя і мати жахнулися.
Зачули то перепелиці і дали полям знати.
Усі чічки розцвілися, усі зела наблизилися, усі хліба підоймилися, усі межі позбігалися.
Дєдя казали, що укрутили би жайворонкам в’язи за тото, що дитині ворожать жайворонячу долю, а мати до дитини лебеділи.
Та що тільки тою дитиною врадувалося зеленеє поле, із керничок вилетів вітрець і обкрутився над дитиною та й прикликав хмари і закрив сонце перед її оченятами.
А відтак прилетіли чорні птахи та й все поле вкрили і закрякали.
А відтак і поле, і небо почорніло, а з села прийшла буря і дитину ніччю уповила.
Тота буря десь усі співанки та й плачі із сіл позбирала, усі мужицькі кості ломила, усі мужицькі душі із цвинтарів на панські лани гнала, усі собаки на мужиків тровила.
Розгримілися громи — і земля під пшеницями задрижала, розблискалися блискавиці і його долю над селом виписували, розіллялися води і його щастя сполікували та й у ріку забирали...
Збоялися за дитину жайворонки і хотіли її крильцями накрити.
Але мама поклали її у пазуху та й тулили до свого серця і плакали, що небо із бурею на її дитину змовилося та й її керваву дорогу призначило.
А дєдя сердилися, що у полі роботи не скінчили.
А помірки мамин плач і дєдеву сердитість у села передавали.
А як заклекотів кований віз і дєдя везли у село і маму, і дитину, то жайворонки летіли мокріські за возом і так жалібно співали, що всі села на дорогу повиходили.
Мужики прижмурювали свої глибокі очі і розпізнавали, що цю дитину птахи у неба випросили, аби ввесь смуток із сіл зібрала та й аби його буйним вітром вгору передала. Та й казали, що цей хлопець буде сонечком села гріти і землю дощиком росити.
А дєдя казали, що пуста їх надія, бо сонце є на тото, аби мужиків на вуголь перепалювати, а взимі із снігу лід робити, а дощі мають мужицьку працю ріками забирати, бур’янами хліб убивати, у стиртах зерно кільчити, землю розколювати, хати валити, мужицьку радість топити...
Села перечили дєдеві і свої очі на дитину клали.
І розтворили свої ворота, аби дитину приймити, аби її пригостити.
І вислали свою кленину, та й дубину, та й садовину, аби дитину привітати.
І прокопали широку та довгу дорогу, аби дитина під хмарами не блудила.
І свої співанки у колисці стелили, аби вони дитині серце обвивали, аби дитина м’яке серце мала.
І своїми слізьми дитину купали, свій біль у діточе серце переливали...
І своїми мозілями його голову гладили, аби дитина з мозолів їх гадки у свою головку брала.
І своїми грудьми на дитину дихали, аби росла живо, аби сили набирала, аби на ню муха не сідала.
І садами повішеників а ріками потоплеників показували, аби дитина страх мала.
І свої квітки перед неї клали, аби її оченята грали. А на тоті квітки сонечко пускали, аби у тоті оченята сідало.
І ранішню росу з-під червоного неба збирали та й дитині пити давали...
Дєдя ковтали сухим пальцем дитині у чоло, а мама і сестричка Марійка цілували його у ноги.
Та й таким хлібом виплекали дитину, і вона стала вростати у серце села і стала село любити, як зерно ріллю...
А як цей хлопець розперезаний став дорогою штрикати та буяти, то села на цю свою дорогу понакидали каміння та терня, аби він свої ніжки гартував і кервавив. Та й старі леміші, та й серпи і коси йому під ноги кидали. А відтак пускали його на покіс на гостру стерню, а відтак на ліщиновий зруб у хащу.
А як він свої ніжки скервавив, тоді казали йому білими ручками гостру трощу рвати, і бодяки виполювати, і грань з ватри вуйкам у люльку подавати, і сонце у пригорщі брати та селами попід вікна розносити.
А як він свої ручки попік і скервавив, тоді післали його. у школу, аби учився тихо сидіти, та й тихо ходити, та й тихо говорити і головку хилити...
Але він не піддавався і рвався, як жайворонок із клітки. Утікав вікнами у поле і літав під сонце, та головкою ловився неба, та шукав,квіток у хмарах.
Біг на сіножать, яку нори знорили, а води зрили, і клав свої млини на срібних водах.
Спускав білі рукави, як лебідь, і літав понад тими вівсами, та ячменями, та житами, та пшеницями, що вусатими колосками його серце злегонька кололи.
Біг у тоті трави, серед яких земля цвіла, а його сестричка Марійка вівці пасла і йому прошивку вишивала. Тота прошивка кліпала і усміхалася до нього, як дуга на хмарнім небі. Не було краси понад сестру Марію, понад її уставки, як зорі...
Ловив білу хмарку очима та шпотався межами.
Переганявся із мотилями та журавлями і грузив ніжки млаковинами.
Говорив із довгими, крученими скибами, як із маминими коралями, і ховався у борозну, як у мамин приділок, та слухав, як небо своїми жайворонками над ріллею голосить.
Брів хлібами і шукав синьої квітки.
Брів ріками і підоймав сині камінчики.
Брів цвинтарями і синіми губками говорив із мужицькими душами./
Бігав до ровесників, що у мішках на дощі чужі вівці пасли.
Забігав до вуйків, що під сонцем з голоду пухли і від пропасниці студеніли.
Забігав до сивих бабок, що, всіма полишені, на печі головами в стіну били і ждали смерті, як рідної мами.
Підбігав до сивих мужиків, що доробилися палиці і торби і лишень попід плоти ходили та під церквою хрестилися синіми руками і ручки простягали.
Підслухував, як третинники тільки у сні мріли про грудку землі, яку уміли би на грудях тримати і без сказів красно орати.
Заглядав крізь вікна ще й там, де мужики своє горе в го- рівці топили, свою кров пили і зубами скреготали.
І бачив, як рідні діти із мамою п’яних татів по голові у розум били.
І чув, як земля дише, зітхає, марніє і журиться хлібом...
Чув, як вона мужиків посилає, щоб просили у сонця теплого проміння, у хмар дощику дрібного, у зір долі..
Видів, що мужики з порожніми руками вертали, і ями собі копали, і свої душі на покуту віддавали.
І приріс він до села серцем і душею.
Але пізнали його серце дєдя і мама та й щось обрадились і зачесали його красно, та й умили, та й в-білу сорочку убрали, та й у місто післали, аби тото молоденьке серце із селом розлучити.
1 лишили його в місті, і казали йому з міста у село більше не вертати...
Та зачули тото зеленії поля і хати біленькі і післали до нього тугу із дружками, щоби його завернули.
Туга його із ніг валила, але не завернула.
Тоді післали за ним села свою красу краснооку.
Краса його звеселила, але не завернула.
Тоді добули села із грудей свою любов і до нього розіслали.
Він притулив любов до серця, але не вернувся.
Тоді вислали ’д нему села свій біль тяженький.
Він той біль спер у своїм серці і ще не вертався.
Тоді післали за ним села свою розпуку чорну.
А розпука взяла його за ручку, як малу дитину, і у села завернула.
І аж тоді він із усіма післанцями у села вернувся.
І шукав сестрички і мами, аби пожалуватись перед ними, що його розпука отроїла.
Але мама і сестричка лежали в гробі і лиш вишневим цвітом ’д нему заговорили, щоби із свого серця та й своєї душі переливав отрую у слово. Але не у тото слово, що легонько ластівкою під сонцем літає, лиш у тото слово, що мужикам у горлі застрягає і білим каменем кам’яніє.
І поет послухав сестри і мами...
І брав сонячний промінь, як свічку, у руки і шукав тих недоповіджених слів, що в мужицьких серцях закаменіли.
І ходив селами, і добував тоті слова, і переливав у тії слова отрую із свого серця і з душі своєї.
А над тими його селами звисала розпука.
Земля із сіл всю силу забирає, і люди гинуть, як мухи.
Вже і його подруга, і його браття, та й його дєдя вишнями зацвіли.
Вже села, гей рілля, почорніли.
Такі тоті мужики на тих помірках бідовані, такі труджені, такі похилені, як порожні колоски, на сонці сушені, як скошені трави, повалені, як сухий хворост, поломані...
Всі свої рани розкривають, всі свої сльози норами виливають, ввесь свій біль на сонце видобувають, всю свою тугу ріками розливають, всю свою розпуку чорними хмарами перед ним розкладають.
Такі тоті люди розжалені, такі розболені, такі засмучені, такі поранені!
Що слово скажуть, то зуби затискають, що оком глянуть, то кров стинають, що руку простягнуть, то серце проши- бають.
А він тоті німі роти золотим долотом підважує, тоті завмерлі слова серцем огріває, у тоті виплакані очі блискавиці кладе, тоті простягнені ручки до серця завертає.
І сонце до них прихилює.
А вони під сонцем розмерзаються, в своїм серці добріють, співанки співають і розливом розливаються.
А як їх слова із грудей відриваються, то зараз десь із-під чорних скиб чорні хмари здіймаються і в жолобах їх тварей роями насідають.
А він і тоті чорні рої ловить, і над камінними словами, як опирів, розкладає.
А тоті опирі людей насамперед лякають, а відтак зубе- ляють та сідлають і женуть стернями та бодяками, ланами та помірками, хащами та корчами, ставами та лугами,— а відтак беруть із людей душу.
А хоть тоті душі уміють літати, ніде вони не відлітають, ніде не утікають, лиш на своїх вуглах ночують, на своїх хрестах та на серпах та лемішах свою покуту спокутовують.
І тоді тікає від них сонце у море.
І лишаються вони самі-саміські серед темної ночі.
Але поет поклав їм церкву і всіх їх скликає, за ними білі голуби розсилає, аби у цій церкві сідали та й аби йому свою кривду розказували і аби показували, хто за них гріх має мати?
Та й кожній душі поклав він камінний престол та й замаїв його цвітом.
А люди йдуть у ту церкву та й розпізнають кожну душу.
А дєдеві вишеньки розцвілися та й заговорили:
«Не клади, синку, престолів чорній розпуці та й талану не збавляйся!»
«Не бійтеся,— каже,— дєдю, я вашого талану не змарную!»
«А чого ж від тебе такий смуток віє?»
«Сказали мені мама, що я затроєний!»
І тоді з дєдезої вишеньки полетів цвіт на мамину могилу. І, мабуть, дєдя із мамою із-за нього посварилися, бо на той цвіт роса впала. А сонце зійшло керваве, і тоту росу запалило, і селами обносило. І села горіли, як керваве море...
Помірки вилися, як скажені, і з’їдали мужицьку силу. Мужики ослабали, і своїх дітей на своє місце клали, і, конаючи, землю цілували та й дітям наказували, щоби тую землю зубами тримали.
А мужицькі душі прилітали ’д нему, як бджілки до квіту, і просилися на ніч у його церкву.
А поетове серце розпукалося — а поетова душа плакала...
Поклав серце і душу на мамину могилу і вилляв з них всю отруту на зелену мураву.
Тоді померкли його очі, посиніли уста і руки і задеревіли ноги, і він чув, як уся сила з нього зійшла,— та й упав на могилу і лежав, як прядиво...
Повиділа тото мамина вишенька та й його пробудила і до нього заговорила:
«Не збувайся, синку, ні свого болю, ні розпуки, бо збудешся сили та й життя свого!..»
І поет прокинувся і спрагненими устами спивав, як дитина, всю свою отруту.
І як він її знов випив, то почув у собі силу, гейби другий раз на мужицький світ народився.
І поклонився мамі, та й підніс голову, та й ішов у село під вечірню годину.
Такий дужий та ясний, як весняний вечір.
А над ним мерехтіли його камінні слова, гей зорі...
Зрадувалися ниви і своїми житами та пшеницями йому поклонилися.
Зрадувалися кернички долинами і нарвали синіх квіток із своєї мурави та й уплели йому віночок.
А весняний вітрець той вінок йому на голову звіяв.
Поклонилися йому запашні сади своїми молоденькими головками.
Поклонилися йому шумні луги своїми соловейками.
Поклонилися йому білені хати своїми челядинами.
Повиходили з хат газди і газдині й галузки цвіту йому під ноги метали, до його зорей чорні ручки простягали і його вітали:
«Добрий вечір, пане-брате, твоїм зорям і тобі!»
ЖЕЛАННЯ
Ой, Василю, пане-брате, ялося ти жити,
Ялося ти сороківці в коморі лічити.
Сороківців бербениці, овець чередами,
Та й як Дунай пшениченьку всіми левадами.
Ялося ти, пане-брате, сірі воли мати —
Тонкі ниви мужицькії у розгін орати,
У розгін орати — співанки співати,
Аби земля здригалася, аби чула мати.
Ялося ти, пане-брате, мід-горівку пити — Темненької ночі-бурі шинкарку любити,
Аби твої бистрі очі супочивок мали...
Аби твої тяжкі думки грались і літали...
Аби твої буйні мрії ні раз не німіли...
Аби тебе твої ручки ні раз не зболіли!..
ЙОГО КРОВ
Земля стогне-ридає...
А вони на чорній ріллі родяться, як чорні цвіркуни. Сонце їх пражить, а вони плачуть під межами у розпругах, та й мамину роботу стримують, та й мамині співанки проганяють.
Але за сонцем та й за мамами біжить ніч темна, та й загонить їх у хатки темні, як печери, та й навперед ватри кладе, та й у маминих сльозах купає.
А дєді, що переломані з помірків вернули, підкидають їх, як гарбузами, і пінкою з молока їх годують.
І бахурі ростуть, якхліб увесні.
І на вінику по хатібрикають, ідєдюзачупермичуть,
і з мами хустку здіймають.
Ростуть такі чорнобриві, як гвоздики, такі червоні, як калина.
Або такі, як папірчики, тоненькі, як лен, дрібненькі.
Або такі, як сухий бур’ян, зів’ялі.
Або як щенята коло голої кістки...
Або такі, що рідний батько кидає їх у річку, аби більше не перемерзали і не голодували.
Та й є їх тільки, що батьки просять на них чуми.
Але всі вони сяютьживими очиматайшукаютьдуги
на полю та й керничокясних.
А мами йдуть з міста і гулють їх ’д собі червоними яблуками і біленькими булками.
Та лишень вони привчаться по землі ходити, вже вони в роботі, вже стернею ноги колять, вже худібкою журяться, у яслах ночують, кулаки харчують, сльозами вмиваються.
А коли хлопці у неділю зірвуть у полі зелений колос і собі під церквою личко гладять, то батьки їх за цю марнотратність картають і хліб шанувати бучками навчають.
А дівчатам мами червоні губки запирають, аби співанками втомленим батькам серця не підтинали...
Ще видко їх сліди, куди вони бігали, ще чути їх дитячий голос, що дзвенить, як дзвінки на лошаках, а вже вони у ярмо упряжені, вже їх головки похилені, вже їх очі хмарою заступлені. Вже роса їсть їм ноги, а сонце спалює красу з личка і оре чоло та й потом силу у землю стягає.
З мозілів кладуть собі хати, аби в них мучитись і каратись.
Бо мужики на то роджені, що де що в світі є найгірше, то вони мають то спожити, а що де в світі є найтяжче, то вони мають то виконати.
Чи він багач, чи він бідний, кожний не має ні супокою, ні радості ніякої.
Як парубки з дівчатами повінчаються, то так начеб під воду пірнули, начеб по коліна у землю вбились,— вже їх ніхто не побачить між людьми, вже вони забувають бесіду, вже до себе слова не говорять, вже тільки журяться.
Бо господар цілу зиму не випускає з рук ціпа, цілу весну чепіг, а ціле літо кісся з косою.
Бо газдиня вже не цвіте на подвір’ю, вже дитину несе на лан у кориті, вже пражиться на сонці.
Вже над ними чорна жура звисає, вже вони чорними долонями ловляться землі і падають, втомою повалені.
Або перелякані утікають у ланцах у місто або за гори, за води, але тоті сільські ланци в’їдаються в їх тіло і ще дужче їх ранять і калічуть.
І вони одні одних благають: «Возьміт та вгатіт нам сокиру, отут у печінки, най тота жовч трісне».
Намагаються говорити до себе, намагаються горівкою свій біль перепалювати, але перепалюють тільки своє серце...
Гримають головами об підлогу церкви, але з богом за барки не ловляться...
Гнуться і скручуються у вужевку і в болоті пручаються і валяються...
І знов підоймаються і дітей своїх у холод снопів кидають, а свої страшні лиця до неба обертають...
У землю живцем потають...
І з глибокої землі чути, як їх серця б’ються і від жовчі тріскають.
Вони стогнуть і ревуть з болю, а ніч кладе їх, як каменів, одно коло одного і нашіптує їм до сну: «Будете бідувати та й ще раз бідувати до гробної дошки!»
Вже вони входять у старість, вже своєї молодості конем не здогонять.
Вже кладуть на грунт синів своїх та й їм наказують, як їх на смерть убирати мають.
Вже дід слухає, як коло воріт піп бабі прощі каже, а ввесь мир плаче та й хата вікнами плаче.
І він просить бога, щоб не дав йому гнилої лежі, і виглядає смерті, як рідної мами.
Бо так воно вже є, і нічого діяти! Бо і його ноги набреніли, як скляні бервена, а кості спорохнявіли.
Бо ж треба йому було якийсь раз в життю дванадцятий сніп зжати, та й зв’язати, та й у кланю скласти, та й якийсь раз горб перекопати, та й обсапати, та й хлібом обсіяти.
І падуть люди у пропасть, начеб їх хто стручував у темну прірву...
І душаться люди у божій землі і приймають кару від людей і від бога...
І з-під землі стогне і ридає море...
То море мужицької розпуки у землі піниться, клекотить, переварюється і на жужелицю перепалюється...
І земля розтріскується, а тото море вибухає чорною лавою із дна та й селами розливається.
Отік тото лава, отік тото мармур, отік тото перепалена кров жбухає із серця поета і ввесь мужицький біль у мужицьке море зливає, аби воно у розпуці застигало, аби напро- тив неба кривавими зорями світило та й аби схід сонця купало...
ПІД ОСІНЬ
Присвячую тов. Василеві Стефаникові
Та кувала зозулечка та й он там на гілці!
Та що Василь за господар? Де воли, де вівці?
Та де його обороги, кедрові палати,
Де шпихлірі, злото-срібло, червоні дукати?
Та що Василь за господар? Де його достатки?
Нема дітям на кулешу, нема на податки!
Співав весну, співав літо й під осінь співає —
За мужицьку лиху долю світ свій коротає...
Та чи тобі, ба й Василю, ані раз не банно,
Та як бачиш десь у людей і гроші, і манну?
Не банно ми за багатством ані за ланами,
Лиш банно ми за весною та й за співанками.
Ще банно ми, пане-брате, за шумом пшениці,
За білими неділями, шепотом керниці.
Зимну осінь, пане-брате, переосіную,
• Але тої України не перебаную!
Та що Василь за господар? Криваві реберця, Розлилися чорні ріки з мужицького серця!.. '
СТЕФАНИКОВІ МУЖИКИ
Всі вони у розпуці, бо земля не тільки скорчилася, але і спісніла та не родить, а лише з’їдає мужицьку силу, а весь світ хоче, щоб мужик йому дав харч і одежину, та рівночасно жалує йому землі і вільності.
Ця його розпука ще більше росте під теперішню добу у нас — як росте небезпека круглої сироти, киненої межи вовки і шакали.
Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу. Злягає на нього що раз, то інша і що раз, то лютіша форма кріпацтва, поневолення і голоду і давить його, як скала. І ніхто його не шкодує, ніхто йому не помагає, а навпаки: кожний його використовує. Його помірки стонкли вже, як батоги, якими він себе тільки батожить, бо нагодувати його вони вже не годні і тільки забирають йому його слабу силу.
Його трагічність знайшла у творах Стефаника свій величний вислів.
Зобразив він її так тими словами, які висказав, як також тими недомовленими словами, що висять чорними хмарами над кождим його стогоном і жахають собою дужче, чим похорони мерців.
Марко Вовчок був оповідачем, Франко був обсерватором- дослідником, Мартович — сатириком-фотографом [...], Коцюбинський — малярем, а Стефаник є поетом мужицької розпуки.

РАННІ ТВОРИОПОВІДАННЯКЕРМАНИЧ
І
—, Ей, лишися, мій бадічку, сего року дома, та не сити себе, мій любчику! — говорила Оксана до свого чоловіка Івана Саїна.
Та пек тобі,— сказав Саїн,— з твоїм «лишися». Чи ж не сором було б, аби хирляві плотарі аж у Новоселицю пускались, а їх калфа-керманич дома вигрівався?
А я таки ще раз тебе, бадічку, прошу: не йди, не ситися! От чув-есь, що сталося із покійником Дідичевим Іваном!
Ет! що мені там Іван Дідичів! То не чоловік, а комарина був, прости мені боже!
А ти ж гадаєш, що вода питає, хто комарина, а хто силач?
Коли хоч знати, то й не питає, а мене вже вода досто- метно знає.
Та зваж і те, що то слотливий рік, дощі за дощами перепадають та й Черемош аж казиться.
Оце якраз на мій млин вода! Завтра під вечір у Чернівцях стану. Не гризися, моя сиза, а ліпше йди та лагодь мені бутор на завтра. Мені вже не першина по Черемошеві гуляти. Не журись за мене, душко! Ей, а то хто такий коло дровітні порається? Ану, споглянь! А! то наше золото, наш Семенко дорогенький! Ану ж бо глянь, якого ми робітника маємо; не бійся, вмру, то не меш бідувати. Ой ти, моя потіхо, ходи ’д мені, Семенку! Боже, як втомився, аж піт з чола ллється.
Я, дєдику, для вас не так працював би, коби стало сили, а то лиш махну топірцем, вже й головка...
Болить, синку, правда?
Ні, дєдику, не болить, але зігнутися не мож.
Та що ти кажеш? Поперек тебе болить?
Ні, ні, мене нічо не болить, я здоров, тільки головка моя...
Но-но, синочку мій, моя ти надіє, воно лекше стане.
Пістунчику ти мій,— сказала ненечка та й пригорнула його ід собі.
Семенко справді хирлявенький собі був.
Не журися, Оксаночко,— сказав Саїн.— В людей ще утліщі на парубків виростають. І наш Семенко виросте, очуняє, ще й вояк з нього буде, як колись із мене. Пусто сумо- вати, давай харчувати!
II
Лишень на божу днинку збиратись стало, а Саїн з товаришами в дорогу лагодиться. Оксана з Семенком так і ввихаються, що й казати, а нищечком обидвойко плачуть. Бачить те Саїн, та поводиться, начеб йому байдуже було. А на товаришів-плотариків так і гукає собі. Просто калфа!
Коли тебе, бадічку, сподіватись? — промовила Оксана.
Тогді, коли вода ’д горі обернеться,— пожартував Саїн.
От не говорив би-с таке, а то ще в лиху годину припасти могло б. Мені й так щось дуже тяжко. Сохрань боже від якої пригоди!
Та й ще що!? Може, ти хотіла б, аби Черемош по дорозі нас до сну вколисував, чи як? О, коли б він собі так починав, не звався би гуцульськов ріков. Але що про це й говорити? Ану, товариство, бутор в руки та й ід горі!
Слава небесному! — гукнули всіма.
Здорова ми будь, Оксаночко-чічко! Здоровий будь, моє люб’ятко Семенку!
Щаслива вам, дєдику, дорога! — з слізьми відказали обоє.
Ходімо ж тепер в добру годину. Аби-сте здорові!
Гостіть здорові!
III
Минув тиждень, минув другий, і на третій стало збиратись, а Саїна як нема, так нема. Весна, гей дівчина-веселиця, цвітом уквітчалась. На зарінку над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють, перуть, жартують та регочуться. Неопо- далік на прибитій дарабі сидить блідий Семенко та на воду поглядає, а все ід горі. А дівчата сивоокі, чорноокі шуткують собі з нього. Що їм за жура?
Така біда,— кажуть,— хирлява, на нас ще й дивитись не хоче!.. Заспівай-ко ще, Семенку, ану-ко, ану сам або з нами! — крикнула Юстина.
Боже помагай ті, Юстиночко, мені не до співу. Пішов дєдик дараби спускати та й і не вертає. Інші плотарі ще там- тої середи поприходили та й нічого казати не хочуть. В хаті ненька слабі лежуть, йойкаються, що й слухати гляба. До того ще присяжний забрав шмате й одежину за податок, а жиди сірину за довги...
Ей, що тобі, не тоскуй, от борше заспівай з нами; дєдик верне, неня подужає, все то ізміниться.
Хіба на гірше, Юстино.
Та бо ти все своєї, співай, кажу!
Ні, мені тепер веселим не бути; годі мені тішитися, коли душечка недобре віщує. Бувайте здорові!
IV
Що ви оце кажете, куме Тимофійку? Саїн покійник?
Ого, аби ми здорові, кумочку Юрійку. А страшну має небіжчик смерть. Най бог від такої кождого ратує! Та ще коби хоть за свою кров, а то за нехриста...
За якого нехриста оце?
Таже за вижницького Майорка.
За Майорка?.. За оту п’явку, що хотів його задурно до криміналу всадити, що, адіть, сам покрав тертиці, а на Саїна звалив крадіж та ще фальшиво й присяг?
От і бачите, що за того самого. Покійник усіх на- видів.
Кайтеся, люди! Ото чоловік! Та де то саме покійничок минувся?
Таки під самим Сокільським, перед Смеречинов. Повінь прийшла та й Майоркову дарабу сторцаком пустила. Майорко пропав, а покійник як стояв так і скочив за ним. За добрий-таки часок виринув із Майорком в руці. Притаскав його ’д його дарабі і верг на ню трохи що не вмерлого. А втомився, сердега, був вже добре. Але ймився однов руков дараби і вже мав вискочити на неї, а то, знаєте, надлетів ковбок і гримнув покійника против грудей. Дивимося із нашої дараби, а нашого Саїна вже нема. Коби хоть один був з нас пливак, а то нікому було й поратувати.
Та коби-сте хоть тіла були шукали!
—■ Ей, ми шукали, кумочку, та, знаєте, які там плеса, а в повінь, то й бесіди нема. Міркуйте собі, ціла Смеречина під водою по ремінь. І хто зна, чи туди небіжчика не занесло, бо туди вся вода справилась була. Гай-гай, що то вода може! А! Така вже, відай, була божа воля. Царство небесне його душечці.
В селі кого не зустрінути, всякий про Саїна говорить. «Шкода,— кажуть,— небіжчика, добрий був чоловік, та минувся так жасно».
Семенко все то сяде на приспочці, то зірветься, на улицю вибіжить, дєдика виглядає. Ні слихом не слихать, ні видом не видати!
Аж у п’ятницю понад вечір ішла тітка Настя із міста та й вступила по дорозі до Саїнів.
Дужий, здоров, Семеночку? А йди ж ’д мені, дам ти бублика, бо дєдика Черемош вже не пустить ніколи. Не вернеться він до тебе та й не приголубить і колачиком не обдарує.
Що, що, тіточко? Що кажете за дєдика?
Ей, ні, нічого... Ти, видко, нич не знаєш, синку. Та що ж, не тоскуй, бадечко твій у бога.
Ой горечко! Не жиють? Умерли? Ой долечко, ой па- дочку... Тіточко! Що ви оце говорите? — Та й захлинувся від плачу.
Гей, Оксано,-а дай же хлопцеві води, дивись, як посинів! — крикнула Настя, а поки що сама взяла, та залила хлоп’яточко водицею студеною. Кликала Оксану вдруге, а її й не чути. Ввійшла в хату; тут аж серце з болю рветься. Мати Оксана лежить у гарячці на постелі, біля неї маленька дитиночка пищить неповита; скрізь кириня, їй-богу!
Та що це ти, Оксаночко, слабуєш, сестрице, та й людям знати не даєш?
Оксана не відзивається.
А може, так кріпко заснулась, щоб заспати несподіване горе?
Ні... ні... що?., коли?.. Іван прийшов?
Прийшов, прийшов,— каже Настя,— ану-ко підведися, Оксаночко.
Ой... люди кажуть... ой... кажуть... ні... я єго виджу... який красний сидить... в Смеречині... о... о... в білій сорочці... йду ’д нему привітаюсь... Семенко мій... Марічка моя... о...
«Ой падочку мій, се гарячка в неї»,— подумала собі Настя, а тут і мала дитина вже таки синіє, конає. Взяла швидко води в глечик, охрестила сама й Марічков назвала, бо таке ім’я Оксана в гарячці вимовила. Відтак розтопила в печі, припрятала, дитя скупала, уповила й матері його мокру хусточку до голови приложила, сусідоньку прикликала, дозирати попросила та й до своєї домівочки помандрувала. А Се- менка на другий день із полудня під тином сплячого знайшли. Засипляв горе.
Саїнів усі в селі любили й навиділи. Отже ж тепер двері в їх хаті не запирались. Одні приходили, щоб потішити, розговорити та хоть трошечки тугу з серця розігнати, другі з зіллячком, з вареною калиною та медом, аби недужій Саї- нисі гарячку прогнати. А в неї, небоги, щораз більше життя пропадає. Ні говорити вже, ні в рот нічого взяти не може. Прийшли й кревні, близькі й далекі, та й заголосили. Пішла Настя до старшого панотчика просити, щоб висповідав і за- конив недужу. Панотець саме тоді по обіді спав. Настя ввійшла до кухні, яла панночці вповідати про Саїниху та й розплакалась. Схопився панотець і влетів до передпокою. Панночка, дай би їй бог добру долю, пішла й все татунцеві розповіла. Сейчас післав панотець по паламаря й з «божим тілом» до Саїнів пішов. Добрий це був панотець, розговорив, порадив і сам ще по лікаря післав до міста.
VII
Сонце під обід уже було. В Саїновій хаті плачі та падькан- ня, що й слухати годі. Мала дитина плаче, не вгаває, Семенко коло неньки заходиться від плачу, а другі те бачать та й собі сльози утирають. Оксана лежить, неначе мертва. Приїхав лікар, пообзирав, -попукав, записав рецепту, але все щось вовком на всіх позирав, гейби біснуватий. Настя запиталась його в сінях, чи є яка надія. Він і пробурмосив: «Кобіта завше так по породзе»,— та й від’їхав.
Що робити? Приймила Настя й те; добре, що хоть так потішив за десять левів. Взяла ж вона тепер з грядок звій вибіленого полотна чісаного та й скочила до міста. Заставила у жида й ліків за ті гроші в аптеці купила. Млівіч таки й домів вернула. Прийшла та й те, що полишила, застала. Ніколи сидіти.
Закотила рукави й стала поратися. От незабаром при- лагодила всего: і чаю горнятко цукром засолодила, й молока гарячого налила, і розсолу з рижом, і порошки з аптеки в воді розпустила. Всего, всего понаставляла перед Оксаною, чого лишень душа забагає. Зводить її й принукує, та що ж! Душа не приймає. Ледве-не-ледве порошками залила. Видить добре, що не на гаразд іде, та й вже не відступає від хорої. Сидить біля неї й уважає: коли лишень пробудиться, вже й ліками й молочком заливає. Так проминув день, ба й другий. Третього полекшало Оксані. В сні менше говорить, а проки- несь, то й їстоньки забагає. Настя з того рада та й усього
їй від добрих людей приносить. Семенко також все коло нені та коло своєї маленької сестрички.
Поволеньки згодився, біднесенький, із своєю долею.
VIII
По двох неділях підвелась Оксана з ліжка. А глянути на неї, то й не спізнати, тінь людини та й тільки. Бувало, у верем’я вийде на костурі і сяде на приспі против сонця і дивиться на світ божий, на малий садочок черешневий, на вишеньки, що рум’яними китицями украсились, та иа хрещатий з шлюбного вінка барвінок у своїм залишенім городчику. Відтак гляне на двойко діточок своїх, що коло неї одно другого на руках держить, зітхне тяжко та й задумаєсь. А з очей тільки сльози поллються. Перед нею стане її чоловік любенький, його смерть нехристиянська, стане та й кроїть із- боліле серце. Ще й будуча доля її сиріток стає перед нею й кроваві витискає сльози. Нараз очуняє, прокинеться і з дітьми розмовляє.
IX
От і зима настала. Крепкі морози не дають віддиху бідним людям. Студений вітер все прошиває, й хати ніяк не обтопити. Та ще й топлива нізвідки взяти. Багачі рідко коли бідному чоловікові в пригоді стануть, хоч і цілий рік їм невпинно працюй. Підеш у ліс, назбираєш хворосту, а тут перебігне тя побережник, забере все ріще, наб’є, ще й до штрафу запише. От таке то лихо!
Коли кому, то Оксані ся зима найбільше далася взнаки. Нема кому дровець постарати, нема кому одінєчка придбати. В хаті студінь, що й прив’язана собака не вдержала би-сь. Піде в ліс Семенко, але що то! Воно, слабе небожатко, принесе крихіточку ріщечка та й по всему. І справді, годі вже було б прожити Оксані, коли б не ласкавий панотець, що підпомагав її, бідну. Бувало, в неї ставало хліба до нового й грошики в куфрі про всяке стояли, а тепер всюди пусто. Знак, що батька в хаті не стало. Пішла б на заробітки, та дарма, не годна робити й багачі не приймили б, а най би і так, то малу дитину на ввесь день полишити годі. Не приходиться інакше, як таки Семенком заступатись. А Семенка й заставляти не треба. Сам він для неньки хоч куди піде.
В один раз вибрався він був у Смеречину оберемок хворосту роздобути. Збирає, збирає, аж дивиться, якийсь бадіка порається коло замуленої вербової ковні. Дивно йому стало, коли чує: «Семенку, Семенку, а йди сюда!» Вмить станув він коло бадіки.
Здорові були, вуєчку! — промовив.
Здоров був, синку.
Чого ви мене оце кликали?
На, подивись, чий це хрестик і оцей ретязь?
Ой... ой... бадічку, та це дєдиків хрестик, це дєдиків ретязь! Падочку мій нещасливий!
•— Жди, небоже, не плач! Он під сею ковнею кості твого дєдика замулило. Кості та й більше нічого, а з тобівки ще лишень бляшки остались. Сей хрестик, синку, і я пізнаю добре, це від моєї сестри Оксани. Покійничок все його при собі носив. Не ітлач, сину! Ходімо похорон лагодити.
X
То не голубка сиза з потятами-голуб’ятами за голубом квилить-проквиляє, то Оксаночка із Семенком за Саїном плаче і ридає, то товариство на погребі свого калфи-кер- манича слізьми заливаєсь.
Гадаєте, що Семенко з Черемошем у гніву? Сохрань боже! Як лиш став парубочити, то і до керми взявся. Тільки він вже не керманичем, бо хирлявенький собі вдався. І досі плотарює, а Оксана ще й свою .Марічку дорогеньку за пло- тарика, ба ще й за керманича віддала. Така-то вже наша гуцульська вдача: огонь пече, а ми йому насупротив!
НЕЧАЯНА СМЕРТЬ (Ескіз із великоміського життя)
Дзвінкі удари ратушевого годинника, що проголосив одинадцяту годину вночі, прискорили хід деяких людей, а тим самим і хвилювання осінньої мряки, що залягала просторі вулиці столиці Австрії.
Графові К. були ці удари дзвона байдужі. Йому не пригадували вони обов’язків. Він нарочно вийшов під сю пору на прохід, щоб собі самому вволити волю та й своє вдовецьке спання проміняти на інше. Хоч п’ятдесятка літ виринала йому перед вічі, то все ж таки невичерпаний фонд багатої спадщини підпомагав забаганкам, що взяли верх над силою волі. Він ішов собі помаленько; коли зустрінув яку жінку, то навіть зупинявся на хвилинку і споглядав за нею, доки її не Закрила мрячна темрява.
Нараз приспішив і він свій байдужий хід. Навперед нього дався чути живий розговір, забарвлений тонким плаксивим тоном одної людини.
Довкола світла вуличної лампи ігралися дрібнесенькі крапельки мряки. Ті, що дотиснулися ближче самого сяйва, становилися рядом у срібляві промені й кеначеб глузували собі з тих, що остались позаду та й попали в блідаву, мертвецьку краску. Тим блідим промінням освітлений маленький гурток людей обступив п’ять-шістьлітню дівчинку й допитувався, де її батько, мати, у кого передше перебувала, як зветься і т. ін. Плачучи, відповідало небожатко дрожачим голосом, що батька не знає, мати умерла, покійна кликала її Льолею, що до міста привів її вуйко Франц і лишив саму, а де він мешкає, вона теж не знає.
До сего гурту прилучився й граф К. Коли довідався, що се на ласку і неласку долі полишене дівчатко, приступив ближче, засвітив сірник, глянув на твар і в очі, засміявся, а рівночасно й пожалував біднятко та й велів завести до себе на прожиток. «Мені,— сказав він,— серце крається на вид полишених». Один із гурту завів дівчатко до графського помешкання.
Дивний той час людського життя. Кому дається він узнаки своєю довготою, кому пливе бистрою хвилею гірської ріки. Панна Льоля й не оглянулася, як її на сімнадцятий рочок поступило. Звісно, мовляли, в гаразді і час міри не має. А її гаразд неабиякий.
Граф К зайнявся її вихованням, як би питомої донечки. Не жалував для своєї пестійки гроша сей бездітний вдовець. Вона ж сама не знала, звідки взялося це її велике щастя. Скоро згодилася із несподіваною, симпатичною судьбою та й кликала графа К своїм батеньком. Нужда з перших-дитинячих літ забулася, а навіть і. на вроді не полишила ніяких слідів.
Льоля процвітала, мов калина у лузі. Рясні брови, мов дві веселочки, замережали голубі її очі, губоньки, мов дві ниточці коралів, накрили жемчужині зубки, рученьки начеб у росі злеліялись, а руса коса гадюкою до пояса звисала. Словом: як зоря зоріла...
Та не довго пишатись розкішній квітці-лелії в панському городі. Пан зітне її в самому розцвіті на марний букет. Вона втеряє свою безпорочну, чудову красу, принаду й пахощі, зів’яне та й піде в поневірки...
Ще сімнадцята яр-весна Льолі не минула, як граф К завів її на шлюб перед престол. Дивувалися знайомі, що дід з дитиною повінчався, та що ж йому людські поговірки!
Льоля і не розбирала сего; як батенько велів, так і зробила. Що воно таке шлюб, що подружжя, то вже сам батенько непремінно знає, а її не доконче.
І знов минають літа, та вже поволеньки. За років чотири достатки графа К. не змінилися, та його подруга Льоля змінилася. Вперед веселе, говірливе дівча посумніло тепер, мовби молода березонька восени. На самоті то й заплаче, а мужеві у вічі насилу лишень усміхається. Вона аж тепер розважила те, що з нею сподіялося. її серце запалало любов’ю, а любити нікого, бо подружжя хоть добряче і люб’яче, та все ж не до пари. Вона пізнала свою неволю. Рада б з неї висво- бодитись, а тут годі. На саму згадку висвободження стає перед нею холодний, безприютний світ, тяжка борба за життя, а її тепер добре живеться у багатстві. Так і замикає вона всі свої гадки словом «судилося»...
Однак серце своє право знає...
До графа К- часто заходив його приятель оберст враз із своїм сином Едгаром. Старенький граф забавлявся з ними дуже радо. А й Льоля чогось веселішала в їх присутності. Скоро б два дні їх не видала, то вже й пригадує заздалегідь мужеві, що оберстам годилось би візиту віддати. А муж-ді- дусь чого б не зробив для своєї молоденької подруги? Він життя за ню дав би, не то що! Тож і густо-часто гостилися взаїмно сі два знакомі доми. Молодого, русявого Едгара любив граф К. так із-за його уложення та ввічливості, як і з-за того, що був сином його приятеля. А Льоля? І вона полюбила його крадькома із-за гарної вроди, полюбила, бо бажала когось любити. Едгар знав про ту любов і по-майстерськи піддержував її, себто своєю взаїмністю. Покров мовчаливої і зручної тайності заслонив перед графом К. перший акт їхньої любовної драми. Та оно лишень дати серцю волю, то з розумом тоді попрощайся. Як же Льолі поводитись розумом при яснім сонечку Едгарі? Золотокрила мотилька упивається солодощами цвітів та й не зважає на те, що не раз отрую може спити. Льоля потурала серцю!..
Другий акт любовної драми не укрився вже перед графом К. В ньому закипів пристрасний гнів супроти невдячної й невірної супруги. Зрада, заплачена любов’ю і добротою, боліла й соромила його. Він прогнав від себе Льолю, а вслід за тим постарався й о розвід.
Мов степовий сугак, опинилася тепер Льоля на вольній волі. Одинока її надія, Едгар, відцурався від неї. Вона почула себе круглою, немічною сиротою. Бо і що ж їй, бездомній, на світі робити? Працювати не вміє, не привикла і не хотіла б, а першого-ліпшого місця не візьме, бо і тяжко, і соромно. Без довшої надуми вибрала вона собі ту дорогу, що нею пішли вже тисячі товаришок подібної долі, дорогу, що її промостили неслушні моральні відносини суспільності. Она пустилася на легкий хліб, оплачений тяжкою неславою...
Як у старій немурованій криниці помутить хто воду, то вона не придатна до пиття, докіль не осядеться, так не придатний до життя був граф К.., доки час не втихомирив зворушених пристрастей. Голос любові до невірної Льолі мучив його найдовше. Нарешті й він затих. Граф К. не приписував собі найменшої вини. Після його думки Льоля повинна була його вірно любити вже для самої ласки й доброти, з котрою він все відносився до неї, «простої» дівчини. Тим вірнішу любов — гадав він собі — була вона йому винна, коли стала його жінкою. Звичайно, чоловік собі не воріг. Навіщо мав би граф К. сам себе обвиняти? Тож і зживався він удруге зі своїм вдовецьким станом. Та тепер стало чогось німо, глухо і сумно в його домі, так як у густому лузі, коли не стане в нім пташки-щебетушки.
Одного вечора граф К.. знов вийшов під одинадцяту годину на місто, щоб своє вдовецьке спання проміняти на інше. Знов переходив він байдужно через вулицю, що перед шістнадцяти літами здарувала його пам’ятним дарунком. Тут замітила його жінка, що походжала собі сюди ще байдужіше від нього. Вона зближалася до нього нарочно. Він станув, оглянувся і поспитав її, чи далеко мешкає та чи може йому товаришити.
Ходіть, пане, недалеко, під другим числом сеї вулиці,— відповіла вона з усміхом.
Ледве вислухав цю відповідь граф К-, як ноги і сила стали виповідати йому службу. Голос тої жінки був для нього громовим ударом. Страшно застогнав, неначеб пекольні вогні в ньому розжарілись, проговорив тихцем слова:
Це Льоля... Льоля... ах...— І повалився вже без життя на хідник.
Льоля — то вона була — зареготалася байдуже й побігла дальше людей зустрічати...
На другий день стояло між посмертними оповістками в часописах:
Графа К- постигла вночі на вулиці М. нечаяна смерть. Відень, 3-го падолиста 1897
ПОЕЗІЯСВІТЛЯНІЙ ПАННОЧЦІ ОДАРЦІ,
ДОНЕЧЦІ СЛАВНОЇ АВТОРКИ «ШЕСТИКРИЛЬЦЯ» В НЕЗАБУДЬ
Та кувала зозулечка, де би не кувати!
Віді буде за Одарков мамка банувати!
Ой не буду, моя донько, не буду, не буду,
Ти за гору, я за другу — за тебе забуду...
Бо кувала зозулиця в кожнім закамарку:
Нема в світі над то личко, нема над Одарку!
Бо кувала зозулиця за лазом, за лазом:
Недалеко вже миленький, лиш за перелазом.
Бо кувала зозулиця, сіла на барвінчик,
Недалеко вже миленький, купує перстінчик.
Ще вгадує зозулиця на тій полонинці:
То серденько Одарчине, то сонце у днинці,
Воно сіє яру весну в лісі й на царинці,
Розвіває холод-хмари на всій верховинці.
Ялося ти, Одарочко, верхами ходити,
Ялося ти, молоденькій, зорею світити,
Понад вівтарем любості весь гай чарувати,
На голубів пишнокрилих пальчиком кивати.
Перестаньте, ліси-води, на тот час шуміти,
Так як буде Одарочка за гору летіти.
Бо як буде Одарочка гору оминати,
Тото буде паніматка сльози обтирати.
Не дивуйтесь, паніматко, тій писаній долі,
З великого серця вийшли: Одарка і зорі.
Та кувала зозулиця, кувала й навроки,
Коби вдати заспівати, коби до притоки...
В Снятині, в андріївський вечір дня 12.ХІІ 1925
сив-сокілНа крутій горі сив-сокіл сидить,
Очима кружить, далеко видить,
Очима кружить, гадками летить.
Гей дивиться він краєм-Дунаєм. Краєм-Дунаєм Юра іграє,
На гусліх дзвенить, коляд співає.
А на Дунаю корабель плине.
А в тім кораблі гречная панна,
Пишная панна, красна Марічка,
В кораблі сидить, сокола бачить, Стрільця із війни надівається.
А Юра іде, три дари несе,
Три даруночки, всі для Марічки: Перший дарунчик — павяний вінчик, Другий дарунчик — срібний перстінчик, Третій дарунчик—срібну трембіту. Павяний вінчик — та до вінчання, Срібний перстінчик — до обмінення, Срібна трембіта — до трембітання:
З крутої гори та й з Чорногори Поза Підгір’я до схід сонечка,
На ріку Дністер — на ріку Дніпер На вітцівщину — на Україну:
Що Юра спіймав буйного Тура, Буйного Тура з-над ріки-луга.
Гей як затрубів та стрільчик Юра,
Всю кригу розбив й осідлав Тура. Приймила дари гречная панна, Врадувалася ще й зоря ранна, Врадувалася у морі риба,
У горах зело, на ріллі скиба,
У степу трави й кожна могила, Врадувалася вся Україна:
Що убив Юра гордого Тура,
Що трісли леди і ожеледи,
Що розтворились Турові тюрми,
Що колядують гусли і сурми... Краєм-Дунаєм корабель сплине,
УКиїв-місто сив-сокіл злине.
В неділю рано кури запіли,
А ще раніше та й Юра устав.
Ой устав, устав, три свічці всукав. При першій свічці коника сідлав,
При другій свічці у степ виїжджав, При третій свічці вже конем іграв. Хвалився Юра перед ворогом:
Мой, нема в тебе такого коня:
Золота грива землю укрила, Почерленила та й побагрила —
Срібні копита в землю тупають, Мармур лупають, церкви складають:
З трьома верхами, з трьома хрестами. На першім хресті — сонечко в весні, На другім хресті — місяць у креслі,
На третім хресті — зоря із моря.
Під кожним верхом стоять престоли, На тих престолах червоні книги, Писані кервов та й багнетами, Шибеничками та й гарматами.
Бо що ж ви, книги, повістуєте? Повістуємо та й бануємо:
Що є ще карти нерозтворені,
Що є ще церкви та й некінчені,
Що є ще книги недописані...
Що не всі свічки та й запалали,
Що не всі Юри та рано встали.
«ТА НЕ ДУМАЙ, МАРУСЕНЬКО...»
Та не думай, Марусенько, не думай, не думай! Пшеничка ся уродила, як у полі Дунай.
А як будеш, Марусенько, думати, думати,
Буде твоя та й пшеничка в полі зимувати.
А у моїм городочку та виріс -леночок,
Кобих така до роботи, як до співаночок.
[Ой] на горі жито, жито, а за житом вода, Не дай личко цілувати, дівчино молода.
Не дай личко цілувати, з розуму ся звести,
Не дай свою русу косу без братів розплести.
Вітер віє, вітер віє, березов леліє,
Але гуцул миски миє, гуцулка не вміє.
Ой кувала зозулиця та ліси точьила,
А відків ти, дівчинонько, чи не з Яворова?
Ой зацвіли черешеньки на цілу долину, Била мене моя мамка через легінину.
Ой кувала зозулиця, кувала, бінчьила,
Уже бо ся багачеві співанка скінчила.
Сидить котє на воротіх, на вітер си здуло, Я би сесе не говорив, якби так не було.
ПАРАСКА
Та кувала зозулечка межи бодяками,
Кличе мене Парасочка білими ручками...
«Негаразд ми, файна любко, та й тебе любити, Бо у мене лиха жінка, буде мене бити...»
«Та не бійся, мій любчику, вінчаної жінки, Знають її всі річеньки та й усі зарінки...
Знають її всі долини, та й всі полонини,
Й густі корчі ліщинові, холоди крушини...»
«Бодай би ти, Парасочко, легенько ходила,
Що ти мені та й сліпому очі відтворила...»
Та й пішов я до Параски лиш голі два разки, Вона мені показує всі три перелазки:
«Оцим будеш приходити, оцим відходити,
А цим будеш утікати, та як муть ловити!»
«Най тобою, моя любко, опир возить лати,
Бо ледвй я через тебе удержуся хати...
Бодай би ти, красна квітко, голубенько цвіла, Що ти мені в хаті любість та й заколотила!»
ПОЕЗІЇ В ПРОЗІВЕСНА
Зелена левада вкрилась цвітками, гей дівчина-красавидя. Золоті метелики упиваються медом, а сонечко своїми проміннями, мов легіник, скобоче та цілує леваду. Легкий вітрець перечиться з сонцем, прилягає ід квіточкам та й собі їх цілує.
По леваді проходжується її власник, пан в дорогім одін- ню. Йому забаглося вибудувати тут літню альтану, де би міг собі вигідно сидіти і вдихати пахощі весняних цвітів. Найкраще під альтану видалось йому місце під калиною, що нео- подалік зазеленіла. Він прямував туди. Під калиною розстелився зелений барвінок на якійсь могилі, над котрою клячить похилена, стара бабусенька в латаній свитині.
Вона цілує барвінок та зрошує дрібними сльозами. Чудова весняна краса не сміється до неї, тільки плаче. Зелена левада тяженько стогне враз з нею, а сонце не ясніє, тільки червоніє.
Доню моя,— голосить вона,— обізвися з сирої могили до мене. Навіщо ти на отсій калині життя собі відобрала? Із-за неслави, що її заподіяв тобі отут на роботі пан? Що неслава? Я б підпору тепер з тебе мала і з голоду не вмирала б. Ти ж не винувата.
Пан почув виразний плач бабусі і віддалився.
Він не будував уже на цім місці альтани...
ЗАМОРОЖЕНІ ФІАЛКИ
В дівочому городчику зацвіли фіалки. Весняний мороз не пощадив їх, заморозив. Чого вони так вранці яр-весни процвіли? Чого тим молоденьким красощам тепер нидіти, погибати?
Вони померзли... Дрібнесенькі листочки їх цвіту упали на землю. їх покрили кришталеві крапельки зледоватілої роси. Тепленьке сонячне проміння не верне вже їм життя. Вони не уквітчають уже дівочої груді, не загріють молодечого серця, щоб проспівало вогненну пісню вірної любові. Холодний легіт розвіє їх по садочку. Вони зів’януть, зчорніють, загинуть навіки...
Так погибають вранці життя свого дівчатонька від морозу парубоцької зради. Серце їх ледоватіє, а сльози мерзнуть кришталевими крапельками. їх не розтопить уже ніякий огонь...
ЛЕДОВІ ЦВІТИ
Зимою віконні скла — то справжні грядки. Мороз по- майстерськи мережить їх різними цвітами. Приглянешся їм, то і забудеш про зиму. Май у чудових своїх красках стане тобі вмить перед очима.
Нараз покажеться блідий сонячний промінь і скошує ці цвіти. Вони тануть, тануть та й котяться водотоком додолу. На їхньому місці остаються лишень мрачні смуги...
І людська уява квітчається не раз квіточками мрій та й заслонює перед умом справжній, холодний світ.
Та от засвітить світло дійсності, і маєва краса меркне, щезає, тільки сльози з очей кануть та кануть...
ПЛАЧ ЦВІТІВ
Весняна роса — то сльози цвітів.
Коли в старину забив їм воріг їх матір, царівну-русалку, тоді віддзвонили вони своїми чашами-дзвінками похоронну, жалібну пісню, заплакали ревними сльозами й присягли ніколи не забувати своєї дорогої пістунки.
Звичайно як сирітки. Куди їм мститись!?
Вони вірні своїй присязі: все святкують це сумне свято, все у них кануть сльози.
Сльози — то одинокий цілющий лік на їх пекучий біль.
Вбивник їх матері, земний цар Змій, упивається їхніми сльозами та й глузує з них.
Сердешні ці цвіти!..
Й ніжні цвіти України поминають сльозами насильну смерть своєї неньки. Душогубець, їх ворог, скошує ці повні сліз чарочки собі на напиток.
Його не лякає плач цвітів!..
МОРЕ
Я бачив море.
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве.
На його безкрайому дзеркалі хвилювали могутні хвилі. Ті сердиті смертоносні хвилі чогось-то подобріли. Привітні й ласкаві вони були. Не піднімалися високо, не клекотіли, не розбурхувалися.
Вони тільки шуміли з повагом.
Дивний їх той шум!
Станеш йому прислухуватись, то й почуєш в ньому пісню- жалібницю; почуєш, як розмовляють многострадальні лицарі в могилах, як грає тужну пісню кобзар, як кигиче чайка.
І розстелиться перед тобою безмежна країна із широкими степами, високими могилами, глибокими ярами-байраками, зеленими лугами,— й важко тобі стане.
І ти до великого моря докинеш ще одну краплю,'ще одну сльозу...
Хвилями плили відважні моряки і співали пісню, що пере- ймили її від хвиль. Да тільки ж їх пісня огненна, боєва, жива, не мертвецька...
Я бачив море...
Сонце купалося в ньому й виринуло кроваве...
ОБНОВА
Як тільки весна сказала «добридень» сонній природі, так сейчас ворухнулась всяка животина до нового, вольного життя.
Безлисті дерева убираються в пахучі зелені шати та й сво- бідно з вітром розмовляють — нові думки укладають.
Заморожені корінці ростин відживають, цвітом понад землю виринають й медовими пахощами до вольного життя підбадьорюють.
Заковані ледяними кайданами ручаї скидають свої окови і журчать веселу пісню свободи-волі.
З їх співом лучиться і щебіт вольних пташин, і розговір обновлених ростин в одну чудову живучу мелодію, що нею упивається на синьому безмежному небі благодатна дуга- веселиця.
Ой весно-весно! Коли просвітаєш ти безталанну Русь- Україну своїм благодатним привітом «добридень»?
Коли розкуєш її кайдани, обновиш волю?..
СИМФОНІЯ
Під стріхою вбогої хатини звисає ластівчине гніздо. В ньому молоді ластів’ята квилять щозмога. Мати тих маленьких безбатченків полетіла за поживою і забарилася. Де її тепер знайти корму, коли вся комашня із голоду погинула?
Вона все ж таки летіла й гляділа, аж поки з утоми та голоду на землю не впала. Голодний собака пожер її враз із пір’ям.
Сирітки ластівчата уставилися із роззявленими дзьобоч- ками при отворі гнізда, добувають послідніх сил і голосять: «Нене, ми голодні!»
На край села — на цвинтар понесли грабарі жінку, що померла на голодовий тиф. Вона ходила від хати до хати, щоб для діточок дещо випрохати, та й дармо. Тяжкий рік, голодний рік — та й тільки. Вертала вона без хліба домів до діточок своїх, бідних сиріток-безбатченків. Та не вернулась, на дорозі впала. її понесли грабарі.
А діточки її маленькі пручаються під стріхою, на приспі. їх сухі личка умились сльозами, і тому виразніше видко їх жовту, напівмертвецьку краску, вистаючі кісточки.
Своїми вимоклими оченятами дивляться вони одним тягом на вулицю й — начеб вторували ластівчатам — кричать в’янучим, слабим голосом: «Нене, ми голодні!»
ГЕРДАН
Вона нанизувала гердан! Дрібнесенькі, як мак, криштальні насилювала на шовкові ниточки... Звільна, спокійно, рівно насилювала різнобарвні самоцвіти...
Всіна нанизала його до краю.
Тепер мерехтить він на її русальній русі косі... той гердан...
Дуга, що красніє на тлі рясних сліз, оживля так пухкі, блакитні основи.
Скільки ж то алмазних криштальців у ньому іскриться! Той зорею зоріє — цвітом надії процвіта, той огнем жаріє — прискає жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блес- тить мляво на основі рожевого тла — могильним жалем-роз- пукою він зір ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить — він долі-волі добува,— а той... той останній там на краю проміння ідеї розлива...
Дивлюсь на його... на той гердан; дивлюсь та й бачу... кого?., його чарівну основу — її... живучий Гердан!..
Дивлюсь... завмерле серце ожива, рій думок надлітає... і я собі берусь нанизувати гердан!..
ОСІНЬ
Непривітно й лячно тепер у нашому краю.
Рудіють поля, скидають свою одіж дерева й, неприодіті, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.
Осінній дар забрав їм все добро й пішов бундючний назустріч свому противникові, зимовому цареві, геть, геть... у темні ліси. Там йому поборотися б з ним.
Не по нутру йому ся боротьба; він із достатками радніш погуляв би собі гарненько, так годі. Лютий воріг напосівся на його багате царство, на його достатки — доконче його завоювать хоче.
Бідні підданці осіннього царя бояться ворога своєго пана; вони знають його смертоносну жорстокість, знають його кайдани. Вони хотіли б ще жити на волі й тому раді б стати в обороні царя осіннього. Хоть і він забрав їм всі достатки, що їм здарувала їх земля в заміну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять,— бо у нього їм воля. Тим і змовляються вони супроти ворога своєго пана, тим і пробують своїх сил та й зброяться до бою.
Вони шепотом нараджуються, організуються, а буйний вітер передає їх раду-нараду ясному сонцю. Ще день, два дні — і вони стануть до бою, кривавого бою!..
Але сонце спочуває себе слабим, непригідним до боротьби.
Йому жаль, що втеряло свою міць, із журби поблідло й заплакало ревними сльозами, що капчуть із його пухкого покрову.
Бачать теє чепурні підданці-борці царя осіннього і тривожаться чимало. Та ніяково їм людоморові піддаваться, волі й рідного краю зрікаться; вони підуть до бою, переможуть, а тоді й сонце повеселішає й дужче їм пособлятиме.
Не підуть з ним лишень ті, що віддались крайній розпуці і не вірять у перемогу. То поневольні зрадники! Вони лишають його... свій рідний край й вибираються в світ за море... далеко- далеко... до Америки мандрують — на чужині шукають долі-волі.
Непривітно й лячно,,тепер у нашому краю.
ВЕРБА
На широкій млаковині виросла верба.
її ніхто не плекав, не доглядав — сама вона виросла.
І старенька вже вона собі. Самою опоною тільки держиться, бо в середині дуплава, зовсім дуплава. Де вона ж таки не подається. Щороку виростають з її кучерявої голови нові віти.
Збиточний вітер знущається над нею; безупину хилить її гілля до самого долу. Невдячна пташина вигрівається по її дуплах і обкидає її за це гряззю. Забагливі людці деруть з неї кору собі на іграшку, немилосердно деруть... Хто хоче, знущається над нею.
Другі дерева споглядають із глумом на неї з плодовитих горбів. А їй про те байдуже. Вона з ніким не перечиться, нікому не супротивиться — нишком заплаче та й тільки. Побачить чию-небудь кривду-горе, то ще дужче плаче. Така вже в неї' чудна вдача!
Вона знає, що плачем не добуде собі луччої долі,— як не добула її безталанна Україна,— та все-таки залюбки плаче...
Дивна собі тая верба! Не правда ж, дивна?..
СУМНО ОДИНОКОМУ
Сумно одинокому сонцю у безкраїх облаках. ІЦо тільки навернеться ід котрій зіроньці, так сейчас вона тахне, гасне, щезає з-перед його гарячого лиця. Що тільки надлетить у по- луменях гарячки ід тьменній ночі і в обіймах приголубить її хоче, утікає вона яркою блискавкою, не глянувши йому навіть в лице. І з досади плаче палке, гордовите сонце ранньою росою.
Ні з ким йому погуторити, ні з ким в парі погуляти...
Сумно йому, одинокому...
ЩОБ НЕ ТІЇ ГОРИ
Щоб не тії гори, не тії верхи, то і кривди менше було б гуцульській сіромі. А то заступлять собою світ божий, що сидиш, гей у неволі.
Усадовились собі велетнями довкола та й ні на ступінь не поступаються, гордовиті. Найкращим повітрям вони віддихають, пахощами цвітів упиваються, в дорогі шати вбираються, не живуть, а раюють.
Смертоносні громи, градовиті, чорні хмари, непрозримі мряки, все вони додолу відсилають. Благодатному сонцю по правді світить не зволяють. Від раннього рана до самого вечора гріти б йому їх товстенькі хребти, а долішню прогалину хіба мимоходом в полудень.
Кривда долішній сіромі.
Вона гарує-працює більш спромоги своїх слабих сил, та й признаки не слідио. Тьмою-мряками оповита коротає у неволі свій короткий вік, і сонцю не спроможно розігнати ті мряки, розкувати кайдани, нагріти студену країну.
А вони вилежуються собі — ті безжурні гори, вигрівають свої пикаті, набресклі лиця, висипляються досхочу, а проспавшись, числять зорі, гей золоті сороківці...
Ех, щоб не тії гори, не тії верхи, не мозолили б ріки, віками їх підмиваючи, не мутилися б їхніми трупами, а чистенькі, веселі у море плили б і сонячні проміння мали б у себе на купелях від рана до вечора!..
ВОНА
(Нарис)
Горіла, як царівник над рікою.
Ой, чічко солоденька, забув бих ті швидко,
Аби з мого подвір’ячка на твоє не видко.
Бодай тото подвір’ячко вогнем ізгоріло,
Щоби мене, файна любко, к тобі не кортіло.
Як калина, малиною крашена; брови шовкові, очі, гей очі — чорні, як темінь, така глуша, такий туск коло тої хати з тополями, бувало, як переходжу.
Огрунка, бо ж струнка, а очі — та ж в них переливаються усі світи для мене...
Така весела, та пишна, та мила, як весна у маю, а ті очі, як блискавиці, що потинають зразу ж...
Так до мене щось кличе, як тоту спрагу до тої водиці, що на горі з каменя на сонці перлами розливається.
Тужу жагуче, щоби сказати тобі найщирші слова, які маю сказати, але не зважуюсь, що ти сміятимешся...
Не зважуюсь з остраху, що їм не повіриш.
Називаю тебе грубими іменнями, бо скриваю своє серце, рву свій біль...
А біль лишається вічно свіжим від твоїх очей...
А усміх твій блимає, як один великий сумнів...
Тужу жагуче, щоби відійти від тебе, та знаю, що все верну.
Омріє моя! Любове! Яка ти сильна! Даєш життя і відбираєш...
ТВОРИ ДЛЯ ДІТЕЙНЕЗАБУДЬКА ( Казка)
Коли люди стали ненавидітися і теряли людське серце, тоді зійшов ангел доброти на землю.
Тепле літонько розкошувало на землі. Людська праця, засіяна навесні, доспівала на потіху працьовникам.
Уквітчаний добродійним вінцем, ангел станув на просторій ниві багача. Вона аж стогнала під тягарем буйних плодів управленої ріллі. Побіч неї тягнувся вузенький кусник поля, що приналежав до вбогої людини. На ньому було майже пусто. Засіяне збіжжя зниділо, зрудавіло на безплодній глині. Звідки ж убогому управити свою ріллю, чим йому добре її обробити, коли в нього нічого немає?
І глянув ангел на ниву вбогого, і сумно йому стало. Він взяв із свого вінця синю, як облак, цвітку і засадив її на полі багача.
Цвітко,— сказав він,— ти пригадуй багачеві, щоб не забував на вбогого.
То проговорив і полетів вгору, високо...
Цвітка в одну мить розрослася по всіх багацьких полях. І здивувалися багачі, коли її увиділи. Вони чогось добріли на її вид.
А вбогі прозвали її н е з а б у д ь к о ю.
РОЖІ
Навесні в діточому городчику раз розцвітались рожі, їх пупіночки розвивались помаленьки під благодатним впливом сонячного проміння. За два-три дні вони стануть окрасою городчика. їх пахощі розіллються далеко.
Та не всі пупіночки розвинулися, не всі розцвілися. Одні з них змарніли і зниділи. Немилосердні усільниці їх понищили.
Бідні вони, не правда ж, бідні?
Так само марніють вранці життя свого діточки, що попадуться під вплив приміру лихих людей і наслідують нерозважно їх нечесні вчинки.
Бідні тоті діти!..
МУХА
В закутчику під стелею тріпочеться в павутині муха. Кроволюбивий павук прибігає, проколює її і висисає кров з неї.
Дурна та муха! Не сміх, не сором то їй у сіть впадати, коли у неї здорові очі?
Вона була думною із-за своїх очей, їм самим лишень вірила і літала, куди лишень її забагливість веліла.
Не вірте, діточки, замного своїм очам, не підчиняйтеся забаганкам вередливої лакомості, а слухайте старших, щоб і ви в сіть мимоволі не впали.
СЛЬОЗА (Різдвяна казка)
Скільки разів возьме кріпкий мороз, стільки разів віє холодний вітер та й навіває нову верству снігу. Стільки ж разів більшає біль і терпіння хорої вдови Кравчихи. Вона лежить на твердій постелі, накрита старим сірячком, та лишень сумним стогоном нарікає на студений вітер і мороз, що шпа- рами стін дістаються до її незатопленої хати. Коло неї порається її донечка Маруся, що рада б в кожну хвилю своїй матінці яку-небудь полекшу вчинити. Та що ж вона годна? Заробити не піде, бо і сили у неї ще нема, а просити о милостиню, то таки дуже соромиться. А люди, от як люди: кожний собі рад, чужа нужда їм не в гадці.
Ненечко дорогенька,— лебеділа Маруся,— нині святий вечір, а у нас нічого немає і вам не лекшає. Як би то красно й любо було, коли б ми ввечір разом пшеничку їли. Хто знає, чи другої діждемо. Передучора ви самі про те згадували, тільки що я плакала, як ви загадали заставити одіж покійного нашого батенька. Мені жаль тої одежі, але коли ви вже кажете, що навесні мож буде її викупити, то вже най і так було би. Заробимо й викупимо, коби здоровля. Позвольте ж мені, ненько, з нею у місто піти і зробити так, як ви казали. Куплю й ті ліки, що люди радили, й на вечерю дещо і дровець принесу. То буде гарно, ненечко! Позвольте, я борзенько вернуся.
Та студінь надворі,— простогнала Кравчиха.
Я ваші чоботи взую — хоч великі вони, але я соломою випхаю. Добре, ненечко?
Як змерзнеш, то вертайся з дороги; то студінь — сніги...
■— Не змерзну, золотенька ненько, що мені студінь! Для вас я в огонь піду.
Вже не мучила дальше питаннями хорої матінки, тільки зробила, як думала: накрила її шматтям, що лишень у них ще було, взяла батькову одіж і в місто помандрувала. От вже таки добре з полудня. В зимі який вам то день? Сюди- туди обернешся, та й вже вечоріє. Маруся поорудувала як слід. Вже й домів вертає. Вона рада б зозулею ід неньці полетіти, тільки що крил у неї немає. «Поперечними стежками піду, то скоріше зайду»,— думає собі. А тут сніг засипав стежки, що й сліду не видко. їй про те байдуже. Вона пішла коротшою ходою. Сніг йде та йде, а мороз бере дужіше, чим рано. Бідній Марусі тяжко йдеться. Вітер провіває через її діраву, стару свитину і неначе приліплює пекучий мороз до самого тіла, а збитошник-сніг сиплеться у її подерті чоботи. Щоб ще лишень через широкий луг перейшла, та й вже дома, вже коло своєї неньки. Та що ж! Вона втомилась. На її чолі виступив піт і в тій самій хвилині замерз на чорних бровах. Бліде її личко посиніло, а ніжки не змогли дальше сніг відгортати, затерпли. Вона стоїть на одному місці, а їй здається, що вона все ще йде. Дрожачий голос, що став вириватись з її гортані, то був її плач. З її синіх оченят потекла одна велика сльоза. Якийсь тепленько приодітий чоловік перейшов случайно коло неї і не порятував. Камінне серце в нього було. «Не відпочивай, бо ніч тебе зайде у твому ледарстві»,— сказав він та й пішов дальше, значить, не доміркувався Мару- синого безвихідного положення. її ридання стає щораз тихіше. Студінь для неї меншає. В її серці робиться гарячо, любо... Вона бачить перед собою неньку і хотіла б її своїм гарячим серцем нагріти. Ручками обіймає вона її за шию та просить: «Ненько моя, нагрійтеся теплом мого серця, а лекше вам стане».
Хмарне небо вже уповилося чорним покровом. В селі радість, гомін. Вечірні світла так і сяють на багатих столах. Різдвяний ангел став літати від хати до хати з дарунками на крильцях. Сніг йде та й іде, а білі його пластинки танцюють собі у повітрі. Ангелові про те байдуже. Його ні вода, ні вогонь не береться. Тому чимало здивувався, коли нечаяно побачив на своїй ніжній рученьці велику білу пластинку снігу.
Ти, маленька білявиночко! Що ти є таке, що відважилася на мою руку сідати? Твої посестри не вчинили б того ніколи.
Я не звичайна пластинка, я сльоза.
Сльоза?!—повторив ангел.
Я сльоза вбогої дівчинки Марусі,— говорила дальше пластинка.
Тої Марусі з синіми очима?
Так. Ті сині очі зронили мене он там в полі серед снігу. Студений мороз заморозив мене, а буйний вітер заніс мене сюди. Маруся лежить на снігу, замерзає небога. Поратуй її, ангеле! Це ж вечір радості — не смутку, терпіння, смерті!
Добре, сейчас,— відказав ангел.
Він прошептав щось вітрові і полетів собі дальше. По- слушний вітер поніс чим скоріш пластинку до хати того багача, що бачив у полі безпомічну Марусю та й зганив її ще лихим словом. Багач той якраз вийшов тоді на подвір’я, щоб повеліти слугам внести житняний сніп до хати. Вітер приліпив пластинку на його лиці. Він увійшов з нею до хати. Зачалася вечеря. Стіл аж гнеться під тягарем страв та напитків.
Пластинка стопилася і потекла сльозою прямісінько в пугар, що в нього наливав собі вина господар-багач. Він випив налите вино, а з ним і Марусину сльозу.
Недобре се вино,— сказав він,— навчу я того купця, щоб знав, яке вино мені дається! — Сказав та й посумнів чогось-то.
А родина п’є те саме вино та й нахвалитися не може.
Нараз встав багач від стола та й вийшов з хати.
Вже з півгодини минуло, а він ще не вертається.
Де отеє пішов батько? — питаються себе здивовані діти й мати. Не знають. Аж ось і надходить він та й не сам. На руках несе дівчинку, мов мерця якого.
Се Кравчишина Маруся,— каже він до родини,— трохи що не замерзла на полі в снігу. Я бачив її, як вертався з міста. Стояло, біднятко, а я думав, що відпочиває. При вечері, зараз-таки по тім клятім вині, вона мені привиділася умираюча. Мене заболіло за нею серце, тим і побіг я на те саме місце, де я перше її бачив. Прибігаю, а вона вже й не говорить, тільки ніби стогне, ніби плаче, та й то вже останніми силами. Нумо, діти, розморожуймо її.
У другу хату понесім через сіни, там холодно, а тут, у теплі, годі розморозити,— порадила жінка.
На другий день рано сиділа Маруся коло своєї неньки у затопленій багацькій хаті і розповідала, як орудувала в місті.
Зворушений багач занявся хорою вдовою, як би своєю матір’ю. До себе враз з донечкою забрав і хліба й до хліба всього дав. Хора Кравчиха трохи підвелася з ліжка. Вона об усім дізналася від багача. її очі сльозами зайшли. То сльози радості й жалю! А Маруся обіймає матір та й щебече, біднятко:
Ненько дорога! звідки се для нас добро взялося? Чи не сон се?
Ні, дитино, то твоє добре серце заподіяло сю людську ласку.
А я, ненечко, сон мала, що десь-то моє серце гаряче, гаряче, таке гаряче, що вас ним я хотіла загріти.
Ти ж і загріла ним мене, любочко моя дорога, сиза. І досі ще ніхто не знає, що то все зробила Марусина
сльоза.
: •:' г-'е'',шт^жт:^
. :- ■ : ■ :."чл ,..:т'.л.А?~^ :;v ;Яд:;чч;/-:^іг№^ •*■;,: т^ч ^
■ ■■. ' ;'>•■'■: 'V3;'■• -:/-'J-';::^:ovv-^;:':
.■•к ЗУЛЬй:V’;':• ■ ':^:3 3і>33 гЗЗ' V
TOC \o "1-5" \h \z .-.,-...v-^v-.-ч._
...Ч:.;.З-.;^Ч.Ч
-ч^ ^чч-..-.-■■■Л:*-:•
"•'••r.'u*-/:.•,'*•..„і,--і
, ,: Ч,-/^ -.»tr і * ■. ' ■•••.•. „ '••'•> ■■ .........••',-
;.V-/ ,V.. . •• '• ,--J:.
3^3tf4*4
-і'■і”- 'сч;^
у •'"■' ■' *,•'./■■-”•<■■'А*'•
• .1'. '■• • ■'•■•'V‘'\"' •''.3wV-‘.-.--bi,.■■':•
".•••*•.. -..з *':•:• •••••'“•->ч- ' . .'Wjt'v-=. •- _;.
З ■ ■'"■ ■ ■ -.:''СЛ3;' -'■ ■ -' • v-'Ч:1 '.. ' ' '" ■.
5^3" V.3 ■ чЗ^З^ччч'■ч'\... .'
^3:^^чу/Зч, З-''”-' "V3":v 3:’"' ■• '-З^ЗЗЗ 3'3 З ■;.■•.• -/>'■;■■ З----' '.. ;,"3;':3:";'':' З-з ,.•:■' '-■•3^-3*з,;,-- 333"■■■ -зз^з.' . 'З :'3 ;-'Г■;-з-3;': ."S'V- 3:;3*#-:'3'3:3''<^
Ч. ".■....',,,""'V:>.ЧЧ •. "Чк4 . ’-'5'3-''■’■ 1':if’v :;; Ч- '■ .
.;■■ •; -j '
■ . V... ■•.•■• ,, •-. '■'.'•,,•-;■,
ПЕРЕКЛАДИ
Еміль ЗоляБАНКРОТ
Робітники, що прийшли досвіта до фабрики, застали в своїх робітних студінь, начеб їх демон смерті уповив своєю тінню. В одному куточку просторої робітничої салі споглядала вгору понуро та сумно велика машина враз із своїми залізними колесами та сталевими раменами. Глибока меланхолія пробивалася по мертвому, непорушному великані, що своїм гряском і стукотом, неначе ударами живчика тяжко працюючого титана, давав знак життя фабрики.
Властитель її отворив двері своєї контори.
Дітоньки, нині нема ніякої роботи. Нові замовлення не вплинули, а давніші відкликано назад. Весь склад товарів тяжить на моїй голові. Грудень, на котрий я покладав надію як на головний сезон, руйнує мене дотла. Я мушу застановити роботу.
Він глянув на робітників, що зблідли перед маревом завтрашньої нужди і поглядали на себе затривоженим поглядом. Його голос дрожав від глибокого зворушення.
Я не егоїст, дітоньки, але моє положення так само страшне, як і ваше. У вісьмох днях я мав страти до 50 000 франків і доконче мушу роботу застановити. Не маю тепер шелюга в кишені, не то, щоб я міг на п’ятнадцятого всі нале- житості позаплачувати. Ви бачите, я говорю з вами, як приятель з приятелем. Позавтра прийде сюди судовий екзекутор. Я не винен тому, не правда ж, дітоньки? Ми боролися до останнього. Радо би я вас задержав і надалі, але я зруйнований, я не в спромозі давати вам хліба.
І подає робітникам руку. Мовчки стискають вони по черзі ту подану руку, відтак стоять ще кілька хвилин на місці і люто споглядають з простягненими кулаками на порожні верстати. Звичайно в сю годину скрипіли пили, а в такт били їм молоти. «Банкрот» — се слово значить, що слідуючого тижня 20—ЗО фамілій буде мліти від голоду. Очі жінок набігають гарячими сльозами. Мужчини хотять показатись відважними і потішаються тим, що в Парижі ніхто з голоду не загине.
Коли властитель фабрики відійшов, розійшлись і вони по одному, пригноблені, німі, прибиті. Вони йшли з дому жалоби. Велика німа машина, що чорніється в тіні закутка,— се мертвець, по котрім вони носять жалобу.
По вулицях блукає фабричний робітник. Від вісьмох днів ходить він вже від дверей до дверей та шукає роботи, щоб зужиткувати свої сильні мускули.
Всюди для нього заперті двері — ні однісінькі не створяться гостинно. З порожніми руками вертає він домів. Студений дощ паде та й паде. Париж нині понурий та сумний під покровом зимового болота. Робітник йде дальше помимо дощу. Він не чує студених капель, він чує тільки голод, пекучий голод, що лютує в його нутрі.
Заголомшений, спирається він на поруччя мосту, котрого палі розбивають на білу шумовину бистрі, з гуком плинучі хвилі Секвани. Він похилився наперед. Гра водних, запінених великанів манить його до себе диким, злобним шумом. Але він тверезий і тямиться. «Ні, з мене був би трус» — і поволі іде дальше.
Склепові вистави ювелірів кидають при електричнім світлі снопи іскор. Якби він вломився до тих виставок, то хоть би і трохи забрав, то все забезпечив би на довший час прожиток своїй родині. В їдальнях готелів світять лампи. Він йде попри цукорні і різничі склепи і пригадує собі, що він рано обіцяв принести хліба своїй розпукою прибитій подрузі і з голоду заплаканій дитині. Він не має відваги прийти додому і сказати їм, що він збрехав. Надармо клопоче він собі голову над тим, як би то їм сказати, щоби вони дальше терпіли і Ждали. Ні, вони не можуть бути довше без хліба. Він, сильний чоловік, ще би видержав, але жінка і дитина слабовиті і хирляві.
Йому вже приходить гадка: просити о милостиню. Але скільки разів який пан або пані попри нього ідуть, і він хоче витягнути руку о милостиню, стільки разів рука його в’яне, слова просьби застрягнуть в горлі. Він стоїть, хитаючись. Перехожі пани обертаються і згірдливим поглядом міряють «запитого».
Жінка тим часом жде у дверях повороту свого мужа. Вона бліда, худа. Тоненький розіпнятий кафтан накриває по змозі її ніжну стать. Студінь просякла її судорогами. Все, що мала, вона вже заставила. Вісім днів безробітних випорожнило полиці. Послідні матраци продала гендляреві, лишилося лише саме покриття. Вона повісила його перед вікном, щоб вітер в хату не віяв, бо мала кашляє. А і вона шукала роботи, але надармо, вже стратила і кредит. Ні пекар, ні крамар не хочуть вже боргувати, а вона, бідна, не відважується навіть переходити попри їх двері. Пополудні була вона у своєї сестри, але і там нужда так велика, що їй сльози наплили до очей. При відході обіцяла вона їм кусень хліба, як її чоловік що заробить, та він не приходить.
Дощ потоком ллється. Бідна жінка втікає в хату, бо тяжкі каплі дощу падають на ню, і її тонка одіж пересякає водою. Від часу до часу перемагає її така нетерпливість; ремствуючи на непогоду, підходить вона аж на ріг вулиці та виглядає мужа.
Перемокла, вертається знов і сушить мокру голову обома руками. Перехожі, що спішаться кудись, тручають її. Боязко тиснеться вона до стіни, щоб нікому в дорозі не стояти, їй здається,.що ціле місто із своїм блиском, гамором і брудом на ню напосілося.
Недалеко від неї є склеп з печивом; вона видить там сплячу дитину. Яке воно щасливе, а у неї? Нарешті узріла вона свого мужа, що волікся поволеньки. Прибігає до нього. «Но?» — шепче дожидаючо. Він похилив мовчки голову, а вона тоді поволі слабим ходом пішла сходами в хату.
Маленька не спить. Вона пробудилася і задумалася, споглядаючи на догоряючий поломінь лампочки. Страшні гадки малюються на завчасу дозрілих і зів’ялих чертах тварі семилітки. Садовиться на край скриньки, що їй служить за ліжко. Маленькі ніжки дрожать, а дрібненькі, сухі ручки держать накривало над грудьми. Вона задумалася. Забавок не мала. До школи також не може ходити, бо не має черевичків. Вона пригадує собі, як то її не раз мати провадила на прохід у сонячний день! Але то вже давно було. Вони вже випровадилися давно з того помешкання, а тут їй все здається, якби через хату віяв вітер, зимніший від леду. Вона тут голодна і думає над проблемою, котрої не може розв’язати. Чи се кожний голоден? Бідненька думає, що причина докучливості з голоду в тому, що вона ще маленька. Старші, здається, вже привикли до того. Мати десь добре знає, що кожний голоден, але вона таїть се перед дитиною. Коли поважиться на се, то, може, і запитається матері, хто, властиво, людей на світ приводить, щоб вони голодували. У них у хаті все таке старе, бридке... Подіравлені меблі, лисі стіни, ціла, відражаюча нужда пивничних і стрихових мешкань, і видиться їй, начеб вона бачила в сні теплі покої і гарні меблі, і замикає оченята, щоб знов мріти.
Проміння, що втискаються через повіки до оченят, становляться золотим облаком, і вона хотіла б ним уповитись. Але вітер віє у вікно і так її морозить, що вона знов починає кашляти.
її очі заходяться сльозами.
Звичайно вона лякалася, коли осталася сама в хаті, але' тепер — вона сама не знає чому — про те їй байдуже. Від вчора не їла нічого ще, то гадає, що мати пішла хліба принести. Та гадка бавить її. Вона покрає той хліб в дрібненькі куснички і кусник за кусничком їстиме уважно. Ах, то буде гарно!
Мати вернула, батько йде за нею на пальцях. Нетерпеливо глядить вона на руки їх обоїх. Обидвоє мовчать, а дитина за хвилечку співучим тоном проголосила:
Ой голодна ж, голодна я!..
Батько повалився на крісло і заслонив собі лице обома руками; тільки понуре шльохання виривається з його уст. Мати укриває сльози. Вона накриває дитину старими шматочками і приговорює їй, щоб була чемною і спала спокійненько. Але дитина, що від студені дзвонить зубами, зібралася на відвагу. Тонесенькими рученьками обнявши матір за шию, питає вона тихесенько:
Скажіть мені, мамусенько, чому люди голодні?
Оттон Каное CYCLAMEN EUROPAEUM
То було ще літо.
Гарячі сонячні проміння позолочували кришталеві крапельки роси на. кождому цвіточку, на кождій зеленій билинці. Неначе спросоння журчів ручай свою чудову мелодію, а його хвилі гуляли по жемчужному камінню та цілували русалчиними усточками надбережні синьоокі цвіти. Птички не вгавали — виспівували свої пісеньки, пестрі метелики літали за медом із цвіту на цвіт та суперничали із завзятими робітницями — пчілками.
Кождісінька животина спочувала себе щасливою, бадьорою.
З глубини своєї божественної душі споглядала довго мати-природа на свою пишну дитину-землю.
З її всевидючих очей плили проміння любові.
Та коли ж вона споглянула у вічність незміриму, тоді зайшли її очі сльозами, у нутрі її душі розжарів біль: вона побачила смерть свого пістунчика-любимця. Вона почула шум і гряск бурі, що лютувала лісами та безладно роз- кидала-розвівала листя й цвіти. Вона спізнала смертоносний мороз, що нищить пахучу принаду цвіток, прогонить щебетушки-птиці з країни краси та заковує золоті хвилі у ледяні кайдани. Вона пізнала лютодора-зиму й тому плакала, тому розжарів біль в її серцю.
Нараз же засіяв у тому зболеному її матерньому серцю ясний промінь божого пізнання і просушив її заплакані очі, а душу її осіяв блиском супокою.
її дитина, країна краси, не вмре страшною смертю, не піде у темний гріб та під ледяні кайдани.
Вона сягнула рукою до скрині своєї всемогучості і взяла з її лона cyclamen, ніжну, принадну ароматичну цвітку. Легесенько піднесла вона її до своїх непорочних усточок, і в одну мить закрасив святий усміх блаженне обличчя матері матерей.
Вона знала чаруючу силу сієї цвітки. Той цвіточний чар заколише її пістунчика-дитину до любого, безжурного сну забуття на коротенький час.
І розрісся cyclamen по всій красавиці землі, і впоїв її чарівними солодощами забуття.
І помалесеньки пропадала літня розкішна краса перед очима засипляючої дитини. Злегонька переходила зелень в золоту, багряну краску.
Сонце поринало теж помалесеньки. Воно освічувало ще пістунчика, що в багряних шатах яв мріти, засипляти.
Тихенький відгомін співу доходив до ушенят сонного дитяти, а мряка зорею зависла над його зажмуреними очима.
І заснула красавиця земля сном забуття під вірною опікою печаливої природи.
Хай тепер лютує собі буря й мороз, хай тепер люта смерть накриває собі любимця природи безпощадним своїм білим покровом. Він спить благим сном і мріє про воскресіння.
Жюль Ренар ЛЕБІДЬВін совгається білими санками від хмари до хмари. Він гине-пропадає за темрявими хмарами, що у воді являються, колишуться та й щезають йому з-перед очей.
Одної з їх йому бажається.
Він прямує на неї дзюбком і в одну мить зануряє у воду свою сніжну шию. Відтак винуряє він її з води точнісінько так, як винуряє панночка свою білу ручку з рукава.
Своїм нурком не вдіяв він нічого; глядить ще раз додолу: зворушені хмари щезли.
Він на хвилинку розчарувався; хмари не дають йому довго на себе ждати.
На дні, де водяні хвилі завмирають, являється вдруге одна хмарка. Прямісінько до неї веслує на своїй легонькій подушечці лебідь і сейчас коло неї опиниться.
Та хіба лишень її суєтну відтінь він спіймає і загине, мабуть, із-за розчаровання, ні одної хмариночки не спіймавши.
Але що оце верзу я?
Скільки разів він пірне у воду, стільки разів видобуває він з намулу наверх одного водяного червачка.
Та й і товстенький він собі, як гуска!
Роберт Шай МОЛОДІСТЬБула собі раз королівна, та така красна, що аж серце краялося на згадку її будучої старості. Королеві сказав про неї один мудрець таку тайну: «Вона останеться все молодою і кождого дня краснішатиме, наколи лишень не побачить, як в’януть живучі сотворіння». Тим-то і велів король вибудувати огород на острові серед безкрайого моря і привозити туди кождого ранку свіжі весняні цвіти для королівної. Тільки молоді дівчата й хлопці мешкали з нею на тім острові по королівському указу. Арфи, флейти та скрипки вигравали їм весь божий рік; їх тамошнє пробування — то низанка радощів. Одна лишень турбота зустрічала там не раз в році королівну: густо-часто розлучалися з нею за покотом її спїв- жителі, не знать, для чого й куди.
Одної весни прийшов на острів чудово гарний молодець. Королівна полюбила його горячо, а він її теж. І довгі роки були вони щасливі й любилися щораз то палкіше. Але одного ранку сказав її милий: «Мені б з тобою безпремінно розлучитися».
Поцілуями та слізьми спирала вона його завзято.
Він остався ще один день, відтак і другий, третій... тому що вона його так дуже молила-благала. Але раз вранці запримітила §она в його кучерях срібний волосок. Перелякана поспитала, що б се воно значилося? Він поблід і з плачем пригорнув її до серця.
Як обоє виходили відтак із своєї палати, повіяв студений вітер. Рожі в огороді пожовкли, а зв’ялі їх листочки впали на землю.
Миленькі станули над джерелом ручаю. Королівна схилилася додолу і побачила, що її руса коса, як сніг, біла.
З кущів вилетів тоді пестрокрилий птах, що співав якусь незвичайну пісню. Він полинув у ясний блакит неба і полетів горою понад море...
НАПЕРЕКІР ДОЛІ
Так і стояла перед нами вічність зі всіма своїми годинами, без числа, без краю.
Так і стояли супроти нас весняні та осінні ночі й дні, без числа, без краю. Гороїжились супроти нас години гіркого горя-труду, і мерехтіли перед нами ті розкішні, рожеві години.
Тільки тих годин, а ні одної з їх для нас! Ні одної...
Нам обоїм ні однісінька не була присвячена...
Але ми силоміць вирвали вічності одну годину і — вона була наша.
З перстеня світу вирвали ми одну перлу.
Опрегарна ти годино, о перло...
ДОБРИЙ РАНОК
Сьогодні кинув мені ранок на ліжко золотий сніп! Мій ранок ніколи не скупується. Блискучі думки він мені підкида, самі нові, жемчужині, кружляючі думки... Все він щедрий і багатий.
Молоденький ти ясний ранку, який же ти добрий!
Із пухких хмар, з пав’яних очей, з діточих кучерів, з лету ластівки, із всіх чистих вишин кидаєш ти мені ніжні снопи, гей пір’я, легесенью, золоті снопи небесного, все молодого сяйва!
Богдан Єлінек ДІДУСЬВсе у сні його бачила. її бліде личко паленіло; вона усміхалася, мов левада навесні, її устонька лебеділи: «Дідусень- ку мій!» І вона упивалась дальше солодкими, золотими мріями.
Була то собі убога хатина, що в ній двоє їх жило. Похилилась на стареньку, суху вже яблуню та й підпиравсь нею, як сивий дідусь костуром; а дрожала, бідненька, дрожала від вітру, гей той дідусь, що йому приходиться втєряти послідну підпору.
Коло постелі стояв старець. Худі його старечі руки дрожі- ли, неначе ті струни, що їх злегонька доторкнеться смичок, а на рісницях звисали сльози, як роса на біленьких весняних цвітках. Отак кождого ранку споглядав він в бліде, зболіле личко своєї внучки; не говорив нічого, тільки засилав догори мольби, тихі мольби, гейби розговір цвітів. Він жалував її будити. Вона ще щасливіше усміхалась по його поцілую, а її грудоньки піднімались від тихого, сонного віддиху.
Анежко!
Анежка на сей дідусів поклик й очка не розжмурила. Але бо ж й дідусь не проговорив голосно її імені; він шептав його так, як колись ще замолоду прошептував прй зустрічі ім’я свої дорогої жінки, що її давно вже сира земля вкрила.
І знов помаленько підіймав він свої старечі та дрожачі руки, злегонька гладив смичком по своїх гуслах, і з милозвучних струн линула пісня любої надії та й стелилася на подушечці біля личка Анежки. А дівча прижмурювало оченята, напручувало білі ручки до дідуся, обіймало та й цілувало його до втоми. Тут і гинула пісня; інструмент падав на білу, постільну верету та й дзвенів, сердега, та такими звуками, якби до Анежки промовляла здалека краса, котрої вона не бачить, тільки чує.
Анежка нічого не бачила. Сьогодні давно вже, бо ще вранці-рано, вийшов дідусь нищечком із хати. Вона пробудилась, встала, сіла собі коло вікна та й притулила своє гаряче чоло до студеної шиби. Надворі брав мороз. Сонце розсвітало на хвильку тисячі ледяних кришталів, що то своїм теплом вертали Анежчиним очам потахший огонь. Вона вдивлюва- лась в ті ледяні криштали. «Боже! Боже! Що ж там за студінь! Де ж тепер мій дідусенько гріє своє старече, студене тіло?!»
Вона захиталася, по її щоках покотилася сльоза, впала на скло та й замерзла чудовим кришталом.
Нараз відчинились двері і хтось увійшов у хату. Анежка обернулася в ту сторону; вона вчинила то точнісінько так, як би й ми ворухнулись, наколи б хтось несподівано закликав нас по імені. Сильна, робуча рука вхопила гладоньку ручку дівчини:
Ти плачеш, Анежко?
Іване,— сказала вона і стиснула руку молодикові- легіневі,— о! твоя рука студена, там надворі мусить бути велика студінь! Не бачив ти мого дідусенька?
Чому ні, бачив я його. За містом рубали ми лід на ріці, а він там грав нам на гуслах. Назбирав соломи, підстелив собі під брамою, сів та й грав, грав, щоб для тебе дещо заграв; хотів би, щоб ти була щасливою, Анежко!
Щасливою? — мов сонна повторяла.
Анежко! — просив недовірчиво й тривожно Іван,— покинь сум та тугу, дідусь і я любимо тебе, всьо дали б ми за тебе! Не зрошуй нам гіркими сльозами тої втіхи, що для тебе можемо працювати!
Чи твоя матінка подужала вже, Іване?
Вже єї лучче,— відповів Іван стиха.
Ти щасливий, Іване, щасливий, бодай в части сплатиш довг свій, ти ще молодий; я нещасна, ах, дуже нещасна! — судорожний плач вирвався з її грудей. Іван обіймав її, поцілував та й чим скоріше вийшов з хати. Тяжко воно сльози придавити.
Сьогодні добре ішло нашому дідусеві. Як молодик, вертав скоренько з міста та й з усміхом споглядав на свої гусли. Так лишень споглядає милий на свою миленьку.
Ой так, так, мої гусли, нині зварю я знов кавалочок м’яса та й крихіточку росолу для моєї Анежки; небожатко покріпиться, а то ваша заслуга, ви мої любимці! Чи ж не по- хожий я на стару жебрачку, чи ж не похожі ви на мою дитину? Хто ж би не змилосердився, як тільки побачить, що ви дрожите та плачете, гей полишене взимі наче немовлятко?! Трийцять і шість крейцарів!
І підскочив сердега-дідусь, мов семиліток хлопець, котрому батько вистругав із ліски коника.
Ой гаразд буде сьогодні, воно покріпиться сьогодні!
Він ще більше прискорив свій хід; під ногами заваджав
йому сніг, але старець не чув студені, правда, дрожав та тільки з нетерпеливості, що не зайшов ще домів. Прижмурював очі та й думав о своїм щастю, котре його в тій мірі рідко коли в році зустрічає. Був то празник для нього, коли ніс для внучки милостиню, празник, що за нього він гаряче молився. Інших свят-празників не знав він; нужда їх також не знає.
Так, так, моя стара будко,— говорив сам до себе, коли вже узрів снігом привалену стріху своєї хатки,—■ те біле покриття личить тобі дуже, але ти вже старенька, старенька, небого, а в старих костях мало тепла; десь там студено моїй внучці, ой дуже студено!
Дідусь спішився. Його віддих кружляв довкола голови, неначе дим з люльки у того, що з неохотою вже курить.
От вже й узрівся дома.
«Мабуть, ще спить, мабуть, спить»,— думав собі дідусь і потихесеньки відчиняв низенькі двері. Обережно всунув голову до цвітнички, а побачивши Анежку, закликав:
Поглянь, дитинко, що нині для тебе виспівали мої гусли; ходи до мене, ходи, тридцять шість крейцарів, то будемо мати празник!
Іцілував дідусь Анежку так сердечно, що його замерзлі Kocti розігрілися.
Так, так, мій котику; видиш, дідусь ще таки не зовсім ні до чого, доки буду жити, не умремо з голоду, не умремо.
О, боже мій! — застогнала Анежка і притулилася до дідусевих грудей. її личко поблідло ще більше.— О, боже мій! — простогнала вдруге; її устонька зачервонила із серця текуча кров.
Не бійся, не бій, дитинко,— потішав її дідусь,— пан біг ласкав, от ляж, ляж собі, ти недужа, а надворі лютує зима, так, так.— Дідусь гладив внучку по лиці і помалеиьки вів її до постелі.
Будь спокійна, моя горличко, будь спокійна, не думай чорно про свою недугу, воно буде лекше.
Старанно накрив її аж по саму біленьку шийку, поцілував
івідійшов. Анежка заснула.
Снилося їй тепер, що рожевий корч росте із її серця. Він борзо ріс. Тисячі вітей розпустив він у її нідрі; на кожній віті показались пупіночки, гей рубіни. З їх вилущувався листок за листком і жарів у її нідрі сонячним промінням. Дідусь приступив до постелі.
На сивих рісницях перлилися йому сльози; він схилився до неї, і тоді упала одна перла на кожний листок, на кожний пупінок.
Дідусю, дідусю,— шепотіла Анежка спросоння,— так, так, то добре, воно холодить мене!
Дідусь віддалився; він вийшов з хати. Пупіночки розвилися в рожі, корч розрісся, тисячі колючок виросло на галузках. Кожний віддих ранив її серце.
Іване, Іване! — проговорила Анежка,— ах, то болить, болить, вітер колючий корч хитає; о, боже!
Найбільша колючка застрягла в її серцю.
Іване,— шепотіла Анежка, а кров потоком змочила її уста.
Іване! — В її голосі була смертельна утома, крайня розпука. Тепер стало вже тихо-тихенько.
Студено було в хатині; старий стіл тріщав від морозу, а дідусів годинник став довго і неправильно бити години.
Анежка їх не чула — вона була нежива.
Старенька яблінка стояла тепер непорушимо. Здавалося, що вечором заснув вітер; ніхто не стрясав дрібного інею з її галузок на стріху хатчини. Гробова тиша залягла над нею.
В хатчині горів каганчик. На білому полотні лежала Анежка, в головах її клячів Іван і плакав гірко. Дідусь був тут також. Сидів в куточку, згорбившись; ні говорив, ні плакав.
Довго держав в руках свої гусли, відтак кинув пальцями по струнах й шепотів:
Вже не будете для неї співати, не будете, дітоньки! Страшний стогін вирвався йому з грудей, а сльози не
канули.
Не будете співати, не будете,— повторяв знов і, натяг- ши смичком по струнах, заридав.— А будемо тепер молитися за неї, дітоньки, молитися.
Каганець догорів. Тільки один той послідній тон гуслів дзвенів по хатині; відтак і він пропав-затих.
Минув рік. На гробах вже давно зів’яли цвіти, а на замерзлих вінцях, що рука приятелів на гробах своїх другів поставила, блищав іней та сніг. І на Анежчиному гробі був вінок. Уплів його дідусь, з міста ідучи. Кожного вечора повертав він на її гріб та й грав над ним на своїх гуслах таку гарну, тужливу пісню, яку ми не раз чуємо в просонню, коли наше серце пригнете туга за вічним, Наймилішим скарбом. Він так молився за Анежку.
Іван забув про неї скоренько. Молоде серце, як та земля в пралісі: із порошинки зів’ялого цвіту виросте сто нових цвітів.
Сонце стояло в полудні. До села вертали робітники-заріб- ники; вони рубали лід під містком,— так як перед роком,— а дорога їх вела коло цвинтаря.
Іване,— сказав один з них,— глянь, дідусь сидить вже там на гробі Анежки, а сидить тепер так тихо; чого би то замовкли його гусли?
Най собі сидить,— відповів остро Іван,— старий жиє без надії, а забути про неї не може. Чого так заглядаєте на цвинтар?
Ану, ходи, Іване, сьогодні студінь велика, ще, може, й заснув...
Іван мимохіть пішов за своїм товаришем. Прийшли на гріб Анежчин. Тут лежав зламаний смик, мошонка, а в ній тридцять шість крейцарів. Сьогодні був день роковин смерті Анежки; дідусь, мабуть, десь знов заробив собі на святочний обід.
Встаньте, встаньте, дідусю,— приговорював Іванів товариш, підносячи старого; але дідусь не ворухнувся, його очі були зажмурені, а на рісницях замерзли дві перли, перші сльози по смерті Анежки. Одною рукою сперся на хрест, а в другій держав гусли.
Він мертвий,— відозвався товариш Іванів,— віднесім його.
Мертвий, мертвий,— повторяв Іван, утікаючи без товариша із цвинтаря.
Він чув голос Анежки за собою.
На небі не було ні хмариночки. Сніги покрились ледовою корою, що на ній ігралися ясні зіроньки наперекір сонячним промінням. І на віконці дідусевої хати іскрилися ледяні зіроньки. Серед хати стояв стіл, а на нього слали у білім полотні мертвого дідуся з гуслами.
Заснув, сердешний старець, граючи, молячись.
Йоганн Бойєр ПОХІД ЖЕНЕ...
Похід жене по безкрайому степу, що іскриться рясними крапельками роси. Лицарі-їздці летять буйним вітром, випря- мувавшись вперед на своїх сідлах. Вони чвалять далеко, до мети, до великого міста із золотоверхими вежами. Ще заким сонечко у море пірне, вони там мають добігчи.
Глядіть на їх, на це незвичайне військо!
Щораз то різніш чвалять вони вперед; слухайте, як земля стогне від ударів копит, як грива коней і буйне волосся їздців перечуться з вітром; глядіть, як їх очі вбилися у золотоверхе місто, в їх мету, країну визволення.
Хто з їх навіть і руки вперед випручив, начеб воно прискорювало похід.
Перед ними от там на дорозі є цвіточник-огород.
Вони не обминають його, а їдуть через остроколи. Зілля й цвіти топчуть, розмітують. Птички співають на кожній деревині — ні один не слухає їх співу. Краса ебнячна сяє у різноманітних красках — ні один не спогляне на неї.
Кінь одної жінки втомився; він не в спромозі вже дальше бігчи. Жінка зблідла, витягає руку до мужа, що іде побіч неї,— він не бачить її. Вона обертаєсь до свого сина,— він відтручує її руку і жене вперед.
Всі чвалять вперед і не бачать, що топчуть безпомічну женщину.
Вперед, вперед!
По одному з їх — стар чи молод — паде з утоми. Упавшим ніхто не помагає. Батько топче сина; мати — питому дитину, брат — рідну сестру.
Скоріш, скоріш вперед!
А сонечко стануло вже в полуднє; коні зачинають густіше падати. Ряди походу щораз то рідші. Позаду чорнісінько: упавші коні укрили рівнину, їх рухи то останні, судорожні.
Безпомічні їздці кленуть-проклинають свою долю й з розпукою споглядають за тими щасливими, що побігли вперед до країни-визволення, до золотоверхого міста.
Але щасливі передовці бачать, що сонечко вже коло самого моря; вони чують за собою тупіт двох їздців, та оглянутися не сміють. Вони знають, хто то такий,— вони знають: то темрява й ніч.
І щораз то бистріше мчить завзятий похід; там, у міських мурах ясно і тихенько; вони там доконче мають добігчи, заким сонечко пірне у море.
І щораз то ближче вже теє місто.
Один лицар перебігає всіх товаришів-їздців і весело споглядає вперед; в його очах заблисли проміння радощів із-за побіди.
І от вже бачить високі брами, вже чує відгомін міських дзвонів, видить молоді білі русалки на мурах — гей, вперед! вперед! Ще сонечко не поринуло — його кінь чей добіжить ще; він підганяє його міцніше.
Але він тепер узрів, що він сам. Ті два лицарі, що на їх не вільно йому оглядатися, вже дігнали його полишених товаришів і женуть тепер за ним.
Йому би доконче податися.
Вперед! вперед!
Ага! тепер доженуть вони його хіба вже в самому місті; він хватає за ріг, щоб відтрубить гімн побіди.
Пек йому! — ріг не відзивається; його грудь не може видобути ні одного тону.
І що ж? Тепер піниться його кінь і паде втомлений до землі. Лицар вискакує із сідла і біжить пішки ід брамі. Він чує тупіт копит: то над’їжджають два лицарі, він знає, хто вони; скоренько біжить і кличе до сторожі;
Відчиніть, відчиніть,