Tema_1

Тема 1

Політичні аспекти утворення, розвитку і занепаду держави Україна – Русь (IX- перша половина XIV ст.)

1. Праслов’яни

Українці становлять етнічну гілку східного слов’янства. Предками українців були праслов’яни, походження та етногенез яких на сьогодні остаточно не з’ясовано. Приблизно з середини І тис. до н.е. старослов’янська мова виділилася з індоєвропейської мовної єдності і почала розвиватися самостійно. Головною проблемою з’ясування етногенезу слов’янства є визначення часу появи й належності до праслов’янського світу найдавнішого населення Європи.
Чеський славіст Петр Шафарик у 30-х рр. XIX ст. зазначав, що прабатьківщиною слов’ян були землі сучасної Волині, Поділля і Галичини, а його співвітчизник Любар Нідерле – територія від Ельби до Десни. Польські вчені Юзеф Костшевський та Ян Чекановський розташовували її поміж Віслою та Одером. Російські історики Третяков і Рибаков в сер. XX ст. локалізовували її між Ельбою і Дніпром.
Сучасна Київська археологічна школа останнім часом виробила власну концепцію слов’янського етногенезу. ЇЇ суть в тому, що на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. формування слов’янської спільності відбувалося понад Віслою й частково на Волині. У XV-XI ст. до н.е. населення поморсько-кльошової культури, просуваючись на схід, асимільовувало місцеву людність та утворило зарубинецьку культуру. Центр слов’янського етногенезу перемістився в межиріччя Вісли і Дніпра. На базі цих двох етнічних масивів утворилася київська культура на межі II-III ст. н.е.


2. Зародження та еволюція праукраїнських племен

На останньому етапі існування Великої Скіфії на території сучасної Польщі поміж Віслою і Одером та в басейні Західного Бугу утворилося племінне об’єднання пшеворської культури (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.). До його складу входили германські племена лугіїв і слов’янські племена венедів. Венеди – перша назва слов’ян. Слов’ян під такою назвою згадували в своїх творах старогрецькі та староримські письменники – Геродот, Софокл, Тацит, Птолемей та інші. На початку н.е. венеди мешкали поміж Одером і середнім Дніпром.
Майже одночасно з пшеворською культурою формувалась і зарубинецька культура (III ст. до н.е. – II ст. н.е.). Спочатку вона займала територію Середнього Подніпров’я, частину Правобережного Полісся. Тут мешкали праукраінські племена. У складі зарубинецького племінного об’єднання поряд із іншими слов’янськими народами беруть свій початок і українці.
Приблизно на I ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня розвитку та етнічної визначення, що почали виділятися із племінного об’єднання венедів. З часом це призвело до їх занепаду. Так утворились племена склавинів і антів. Склавини проживали в основному за межами України в межиріччі Дністра і Дунаю. Анти у середини IV ст. вже мали велике державне об’єднання, яке в період розвиту займало лісостепову зону він Дону до Румунії і далі на Балкани.
Чеський історик Любар Нідерле вважав антів за волинян, а російський історик В.  Ключевський – за дулібів, тобто за слов’ян. Слов’янами антів вважав і О. Шахматов, а М. Грушевський називав антів предками українців.
Союз антських племен у різні часи об’єднував поліетнічне населення. До нього входили як слов’яни, так і неслов’янські племена. Проте етнічну основу союзу становили жителі лісостепу України, нащадки зарубинців. На думку того ж О. Шахматова, анти розмовляли мовою близькою до мови Київської Русі. У VII ст. назва «анти» остаточно зникає, а її замінює назва «слов’яни».


3. Теорії етногенезу українців

Проблеми походження українців як східнослов’янської спільності є актуальною і зараз. Існує кілька версій етногенезу українців.
Український історик Микола Костомаров відкидав досить популярну в Російській імперії теорію про спільність походження українців, росіян і білорусів з єдиної давньоруської народності. У статті «Дві руські народності» за 1861 р. він наголошував на існуванні не єдиної давньоруської народності, а окремих південно-руської (українці), сіверської, великоруської (росіяни), білоруської, псковської та новгородської народностей в давнину. Вчений підкреслює очевидні історичні відмінності у тенденціях державотворення українців і росіян.
Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка, досліджуючи пам’ятники трипільської культури, дійшов висновку про автохтонність походження українських племен. Він обґрунтовував ідею про поступальний етнічний розвиток українців з часів трипільської культури до сучасних українців.
Український історик Михайло Грушевський також додержувався автохтонної теорії походження українців. Він вбачав початки українства в антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян, білорусів з єдиної давньоруської народності.
Оригінальною була концепція походження українців відомого українського археолога і мовознавця Віктора Петрова. В середині XX ст. він розвинув теорію про походження українців з часів трипільської культури. В. Петров вбачав подібність матеріальної культури трипільців і українців.



4. Східні слов’яни в давнину

Професор Валерій Семененко вказує, що з 15 відомих великих племінних об’єднань VII-VIII ст., більша частина пов’язана з територію сучасної України. Це такі племені об’єднання: поляни, бужани, волиняни, деревляни, сіверяни, дуліби, уличі, тиверці, білі хорвати.
На думку радянського археолога Олександра Спіцина, археологічні пам’ятники дають можливість чітко окреслити ареали розселення східнослов’янських племен, а також звести східнослов’янські племена до 3-х груп:
Новгородські словени, кривичі;
Радимичі, в’ятичі, частково сіверяни;
Поляни, волиняни, деревляни, дреговичі.
Основною суспільної організації східних слов’ян в давнину були рід і плем’я. Рід – це велика родина, яка мешкає в своєму дворищі у відокремленій оселі, має спільне майно, пов’язана між собою кровними узами та спільними інтересами.
Рід має свої традиції, шанує предків і виховує молоде покоління. Умовно рід можна зобразити схематично так:
родини (старші за віком)
Рід родини (середні за віком)
родини (молоді за віком)
Суспільна еволюція східних слов’ян в давнину умовно виглядає так:
Родина - рід - плем’я - племені об’єднання.
Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов’ян VII-VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини – «миру», «верві» - як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у власності яких знаходилося житло, а також знаряддя і продукти праці. Водночас у рамках територіальної общини існувала колективна власність на землі, які періодично перерозподілялися між окремими родинами.
Склад родин, що входили до територіальної общини, їхня майнова неоднорідність, а також захоплення багатими родинами прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування в общині. Поступово оформлювалася приватна власність у заможних членів общини. Це формувало соціальну верхівку суспільства, яка присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини і розпоряджатися ними. Згодом цей феодальний звичай перетворився у регулярний збір данини на користь феодалів. Місцем проживання феодалізуючої знаті («луччіх людей») у VIII-IX ст. були укріплені «гради».
Приблизно в VI-VIII ст. виникли великі племенні об’єднання – союзи племен. Передусім, такі процеси відбулися на землях полян. Вони були породжені розвитком торгівлі.
Союзи племен були вже етнополітичними об’єднаннями, своєрідними протодержавами. З часом у VIII-IX ст. вони еволюціонували у значно ширші і дещо чіткіше політично окреслені об’єднання «союзи союзів», «надсоюзи». Тогочасні арабські джерела розповідають про три з них:
1. Куявія – це київська (полянська) земля з центром у Києві;
2. Славія - це землі ільменських племен, де головним містом з X ст. був Новгород;
3. Артанія – це землі Рязані, Чернігова, Тмутаракані та інші.


















Теорії походження Київської держави України-Русі

1) Літописна теорія
Вона заснована на матеріалах «Повісті минулих літ» Нестора Літописця. «Повість минулих літ» розповідає, що заснували державність на східнослов’янських землях нормани (варяги), яких звали русь. Їх запросили «княжити і володіти» ними деякі східнослов’янські племена. Відгукнувшись на їхнє запрошення, три брати Рюрик, Синеус, Трувер спочатку прийшли до словен, де заснували м.  Ладогу, залишивши в ньому старшого брата Рюрика. Синеус оселився на Білім Озері, а Трувер в Ізборську. Через два роки Синеус і Трувер померли, а всю владу перебрав Рюрик. Прийшовши на озеро Ільмень, він заснував Новгород і сів княжити. У Рюрика були двоє воєночальників не його племені – Аскольд і Дир, які відпросившись до Царгорода зі своїм родом рушили по Дніпру. По дорозі вони осіли у Києві і почали володіти полянською землею.

2) Норманська теорія
З’явилась у ХVІІІ ст. в Російської імперії і виходила з «Повісті минулих літ». ЇЇ авторами були німецькі історики: Байер, Міллер, Шльоцер. Вони стверджували, що державність у східних слов’ян була заснована варягами.

3) Антинорманська теорія
Серед яскравих представником антинорманської теорії були російській вчений М.  Ломоносов та український історик М. Грушевський. У своїх творах М. Грушевський на підставі численних історичних та археологічних пам’яток довів, що державність була заснована самими східними слов’янами в процесі тривалого історичного, політичного та економічного розвитку.
М. Грушевський жорстко критикував норманську теорію, вважаючи її антинауковою і шкідливою. Він, не відкидаючи наявність варязького чиннику в українській історії, категорично заперечував його абсолютизації.

4) Хозарська теорія
У VI-VII столітті в басейнах Нижньої Волги і Дону повстала держава тюркського народу Хозарський Каганат. Це держава у VIII-IX ст. досягла значної могутності і підкорила собі деякі східнослов’янські племена, змусивши їх платити данину. Через хозар слов’яни вступили в торгівлю та культурні зв’язки зі Сходом, персами та арабами. Головна ж вага хозарської держави для наших предків, на думку авторів хозарської теорії, полягала в тому, що вона протягом декількох століть слугувала для них оборонним валом проти кочових азійських орд. Під захистом Каганату східнослов’янські племена встигли укласти свою суспільну і державну організацію. Саме ці факти і було покладено в хозарську теорію виникнення державності у східних слов’ян.



























Виникнення Руської держави

Наприкінці V ст. було засновано Київ. Він став центром політичного та економічного життя полянських та інших східнослов’янських племен. Саме поляни були тим ядром, довкола якого згодом об’єдналися інші східнослов’янські племена в єдину Київську державу.
Формування державності у східнослов’ян відбувалося протягом VIII-IX ст.
Процес політичної консолідації східних слов’ян завершився наприкінці IX ст. утворенням великої відносно єдиної Руської держави з центром у Києві. Під владою Києва об’єдналися два великих слов’янських політичних центри – Київський і Новгородський. За літописом це сталося 882 р. Ця дата вважається роком утворення Руської держави, а її першим князем став Олег.
Виникнення Руської держави з центром у Києві було закономірним наслідком внутрішнього соціально-економічного та політичного розвитку східних слов’ян. Процес їхньої політичної консолідації зумовлений низкою внутрішніх і зовнішніх факторів: територіальною, етнічною, культурною спільністю східних слов’ян тощо. На думку М. Грушевського два чинники виявилися вирішальними у державотворчих прагненнях східних слов’ян: війна і торгівля.
В племінних союзах, які утворювалися, перш за все, для війн і оборони, великого значення набував військовий ватажок. Він обирався з числа досвідчених і вправних вояків племені.
Військовий ватажок витіснив на задній план інших старійшин («луччіх людей»). З сильних і хоробрих воїнів, які постійно брали участь у військових походах, формувалася княжа дружина. Військові ватажки і його дружинники забирали собі більшу і кращу частину здобичі. Тоді ж спостерігається існування і боротьба первісних демократичних закладів народні збори – віче і ради старійшин та військової демократії. Вона характеризувалася тим, що поступово народні збори перетворювалися на збори воїнів, які підтримували, перш за все, свого ватажка. Останній здобував все більше влади за рахунок інших старійшин. Так ішов процес перетворення органів суспільного самоврядування на державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правління – князівство. В князівствах органи суспільного самоврядування згодом трансформувалися в органи панування. Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом управління і поширювалася на окрему територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем – князем, – титул якого був спадковим. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників.
Торгівля також відіграла вирішальну роль, тому що полянськими землями по Дніпру проходив важливий тоді торгівельний шлях «із варяг в греки». Досить часто племена знать виступала як великі купці. Вона була зацікавлена в подальшому розвитку торгівлі, бо мала з цього значні прибутки. Розвиток торгівлі могла забезпечити лише централізована держава з єдиними законами і апаратом управління.
У процесі формування давньоруської держави можна простежити 4 етапи :
1. Княжіння східних слов’ян;
2. Утворення первісного ядра давньоруської державності – Руської землі;
3. Формування південного та північного ранньодержавних утворень;
4. Об’єднання цих утворень в Руську державу з центром у Києві.
У своєму розвитку Руська держава пройшла 2 основних етапи:
1. Кінець IX-XI ст.
Київська Русь була ранньофеодальною державою, де відбулося становлення феодального суспільно-політичного ладу. Тут завершився процес складання політичної єдності Русі, встановленні державні кордони, утворено і вдосконалено апарат влади. Наприкінці Х – перший половині XI ст. Русь-Україна вступила у період свого розквіту. У другій половині XI ст. проглядається тенденція до феодальної роздробленості.
2. Кінець першої третини XII ст. до розпаду Русі.
Це етап феодальної роздробленості Руської держави (України-Руси).

Теорії походження термінів «Русь» та «Україна»

Щодо походження терміну «Русь», то можна назвати декілька версій, які тісно пров’язують його з українськими землями:
1. У VII ст. сирійський письменник Захарій Ритор в своїх творах згадував племена росів;
2. Деякі історики пов’язують походження терміну «Русь» навіть з Троянською війною;
3. У XII ст. Нестор Літописець вживав назву «Русь» по відношенню до полянських земель (Київщина);
4. Існує думка про древнє походження терміну «Русь» від стародавних етруських племен Італії;
5. Існує теорія, згідно з якою термін «Русь» сарматського походження і означає «світло»;
6. Норманісти вважають, що «Русь» – це похідна назва від фінської назви шведів «ruosti»;
7. Географічна теорія походження назви «Русь» схиляється до того, що вона виникла через те, що в середньому Подніпров’ї є схожі за назвою річки Рось, Росава, Роставиця.
Отже, термін «Русь» тісно пов’язаний з українськими землями і є однією з назв нашої Батьківщини. Майже до поч. ХІХ ст. українські історики та літератори вживали термін «Русь», як назву наших земель.
Термін «Україна» вперше зустрічається в Київському літописі за 1187 р. Там мова йшла про смерть Переяславського князя Володимира Глібовича. У 1189 р. «Україна» згадується як назва Галицьких земель, а у 1213 р. у Галицько-Волинському літописі при описанні доби Данила Галицького також зустрічається назва «Україна». Це друга назва нашої Батьківщини. Разом з терміном «Русь», «Україна» тісно пов’язана з етногенезом як східнослов’янських племен, що мешкали на наших землях, так і з українським народом, який згодом поновив власну державність. Термін «Україна» означає «країна, земля».
Діяльність перших київських князів (державотворчий аспект)

Великий князь київський Олег (882-912 рр.)

Утвердження Олега в Києві 882 р. стало вирішальним кроком на шляху державного будівництва східних слов’ян й мало надзвичайно важливі політичні наслідки. Це був перший на Русі двірцевий переворот, внаслідок якого було скинуто місцеву династію Києвичів, а владу захопив варяг-чужинець. З приходом Олега руську Північ в особі Новгорода було об’єднано з руським Півднем в особі Києва, який проголосили столицею Руської держави. Якщо до Олега Руська земля була федерацією племен, то з цього моменту вона стала на шлях централізованої держави із самодержавною формою правлення.
Олегові вдалося підкорити 11 східнослов’янських племених об’єднань (поляни, деревляни, сіверяни, радимичі, в’ятичі, хорвати, дуліби, тіверці тощо). Збирання і консолідація руських земель здійснювалася силою. Приєднані землі відразу одержавлювалися за рахунок впровадження системи данини, судочинства та адміністрації. Насильно створене нове державне об’єднання не стало міцним й організаційно завершеним. Могутні племені союзи намагалися зберегти автономію, щоразу піднімаючі повстання.

Великий князь київський Ігор (912-945 рр.)

Наступником Олега став на київському престолі син Рюрика Ігор. Князювання Ігоря мало чим відрізнялося від Олегового. Він продовжує об’єднання руських племен. Так непокорніх деревлян і уличів, які не хотіли йому сплачувати данину, він підкорив за допомогою зброї. Ігор приєднав до Київської держави велику територію між Дністром і Дунаєм.
У часи князя Ігоря відбулася певна консолідація Руської держави. Під його владою було вже 20 «світлих князів» руських, які вважалися його намісниками. Великого значення набуває збір данини з підкорених племен, який починався в листопаді і продовжувався аж до квітня. Цим актом київський князь засвідчував політичну та економічну зверхність над підлеглими.
Велика княгиня київська Ольга (945-964 рр.)

Після вбивства деревлянами князя Ігоря залишився малий син Святослав. Правління державою перейшло до його вдови Ольги. Вона стала повноправною княгинею-правителькою величезної, ще не впорядкованої держави, де вибухали повстання проти центральної влади. Протягом 20 років Ольга правила мирно й тихо, надаючи дипломатичним крокам вирішальну роль в розв’язанні проблем.
За княжіння Ольги політична структура Київської Русі набула більш чітких обрисів. У порівнянні з часами Олега держава Ольги стала консолідованішою. Формується адміністративна система, організовуються опорні пункти князівської влади в землях племенних княжінь, регламентується розмір данини – переважно у формі полюддя. Отже, далекоглядні й цілеспрямовані дії Ольги мали вирішальний вплив на процес одержавлення племенних княжінь, перетворення їх земель на державну територію Київської Русі, що стабілізувало внутрішню ситуацію.
Ольга закладала нові міста, села, погости і призначала в них правителів. Вона об’їхала всю державу. Ольга була першою, хто спробував ввести порядок щодо данини та оподаткування людності. Так данина було поділено на три частини: дві йшли до Києва, а третина – на Вишгород, місто Ольги. В цьому видно намагання виводити ідею поділу між державами прибутками і власністю княгині. І, нарешті, Ольга прийняла християнство, дата якого ще й досі дискутується (955 р.).

Великий князь київський Святослав (964-972 рр.)

Наступником Ольги став її та Ігоря син Святослав. Він воював протягом усього свого правління, і його походи охоплювали грандіозну за масштабами територію Східної Європи та Західної Азії. Святослав зовсім об’єднав східнослов’нські племена в одній державі, поширив владу на в’ятичів, фінські племена Волги і Оки, у 965 році знищив могутній Хозарський каганат, що свого часу обкладав даниною східнослов’янські племена. Тепер безпосередній шлях на Схід було відкрито, і можна було зав’язувати нові торговельні зносини. До 969 р. Святослав реорганізував управлінческу систему.
Проте військова політика князя Святослава значно ускладнила політичну ситуацію в Київській державі. Князь вважав своїм головним завданням зміцнення військової могутності держави, натомість мало переймався проблемами внутрішнього життя країни. Численні військові походи постійно відволікали людей від господарських справ та коштували чималих матеріальних ресурсів. Матеріальні витрати катастрофічно позначилися на економічному житті держави, погіршилася демографічна ситуація. Поширилися відцентрові сили в племінних землях. Антихристиянський терор Святослава теж не сприяв нормалізації становища. Унаслідок цього почався розпад Київської держави та посилення в ній варязького елемента. Ситуація погіршувалася численними набігами печенізьких орд та постійним втручанням в київські справи Візантії. Після загибелі Святослава не залишилося ні спільної централізованої влади, ні державної єдності.
Таким чином, дбаючи про зміцнення своєї влади, захист території, перші київські князі виходили не з ідеї створення могутньої держави (їх політична свідомість ще не сягала такого рівня), а передусім намагалися приростити свої багатства. Адже київський князь був найзаможнішим купцем, його залоги збирали данину, силою забезпечували порядок.
Водночас Русь другої половини X ст. мала, хоча й обмежені, але стабільні ознаки державної організації:
1) інкорновано до її складу основні східнослов’янські землі (початок XI ст. S 1.1 млн. кв. км, населення 4,5 млн.);
2) регламентовано данину, створено державний апарат у київських дружинників;
3) діяло усне звичаєве право (звід норм під назвою «Закон Руський»);
4) існувала стратегія зовнішньої політики, зорієнтована на Візантію;
5) рівень консолідації доволодимирової Русі був недостатнім, а управління нею було малоефективним.



Хрещення Русі

Року 987 візантійський полководець Варда Фока повстав проти імператорів і проголосив себе цісарем. Василь II та Костянтин звернулися до київського князя Володимира по допомогу. В передумовах цієї допомоги він поставив шлюб з сестрою цісарів Ганною, а вони як передумову шлюбу – охрещення його.
Володимир вислав цісарям на допомогу 6.000 війська, яке двічі розбило Варду Фоку, а в 989 р. самого його взято в полон і страчено.
Проте, позбавившись небезпеки, візантійські цісарі не виконали обіцянки. Вони пам’ятали тверду заборону свого діда, Костянтина Порфірородного, який писав: «коли хозари, турки або Русь чи який інший північний або скитський народ почне просити чи домагатися ... щоб посвоячитися з імператором ромеїв, взяти у нього дочку за себе або свою дочку віддати за імператора чи його сина – треба відповісти на таке ганебне домагання, що на те є заборона, страшна й непорушна постанова святого й великого Костянтина».
Тож Володимир, після тривалої облоги, здобув найкращу з візантійських колоній в Криму – Корсунь, чи Херсонес. Втрата Корсуня – з одного боку, а погроза Володимира, що він піде на Візантію – з другого – примусили цісарів, всупереч забороні, виконати умову й виправити сестру до Корсуня, де її й обвінчано з Володимиром. Після того він повернув те місто Візантії, як віно за дружину. Володимир вернувся до Києва з багатими дарами, іконами, мощами святих, трофеями – в тому числі славетною корсунською квадригою. Вернувся як переможець у двох війнах і як зять візантійських цісарів. Це був апогей його слави. Тріумфатор, єдиновладний володар величезної держави, в ареолі непереможного «воїтеля», під моральним прапором цісарів Другого Риму, він міг наважитися привести свій народ до хреста. Володимир хрестив Русь 988 р.
Серед істориків немає сталої думки на те, звідки ж прийшло християнство на Русь. Можна виділити декілька історичних версій:
Візантійська версія – вона є найбільш поширеною і стверджує, що християнство на Русь прийшло з Візантії;
Болгарська версія вона заперечує візантійську і приписує походження християнства на Русі з Болгарії;
Західнослов’янська версія – говорить про те, що християнство на Русь
приходить у формі світлої, величної та оптимістичної релігії;
Римська версія – говорить про те, що християнство на Русі з’явилося із Західної Європи, де згодом утворилась католицька конфесія.
Хрещення Русі викликало багато дискусій з приводу того, яке духовенство христило народ, в яких обставинах воно відбувалось, яку ієрархію встановлено. За давньою традицією, початок якій поклав ще Нестор, усе – ієрархів, священиків – дала Візантія. Із Корсуня привіз Володимир священика Анастаса, разом з «попами», і передав йому новозбудовану Десятинну церкву.
Ця візантійська традиція трималася в російській та українській історіографії до XX ст. Видатні історики, зокрема історики Церкви, Є.  Голубинський, М. Грушевський, В. Пархоменко, митрополит Іларіон, дотримувалися погляду, що Володимир прийняв християнську ієрархію з Візантії. Проте, така концепція викликала заперечення. У візантійських джерелах не згадується такої важливої події, як хрещення величезної держави за Володимира, тоді як у багатьох джерелах згадується хрещення за Аскольда. Це дивно тим більше, що про одруження принцеси Ганни збереглися відомості. Чомусь фактом хрещення не могла пишатися Візантія. По-друге, важко уявити успіхи християнізації – а вони були безперечно –при наявності грецького духовенства, яке розмовляло б і проповідало чужою для людності мовою. Невже були сотні перекладачів, які виступали посередниками між духовенством і народом? Попередні розмови, в яких ознайомлювано людність з новою релігією, її основами, могли провадитися тільки зрозумілою мовою. Служба Божа в нових храмах, проповідь, навчання в школах – все це вимагало духовенства, яке володіло б зрозумілою для народу мовою.
Ці міркування сприяли тому, що в 1913 р. з’явилась гіпотеза приват-доцента Петербурзького університету, М. Приселкова, який доводив, що перша ієрархія на Україні-Русі та перше духовенство прибули не з Візантії, а з Болгарії, з Охріди, де існував незалежний від Візантії патріархат.
Значна частина дослідників України приєдналася до цієї гіпотези, серед них: С. Томашівський, В. Абрагам, Є. Шмурло, Н. Кох, В. Погорелов, М. Чубатий, Т. Коструба, І. Холмський, П. Ковалевський, о. І. Назарко та чимало інших. Ця гіпотеза має багато підстав. З Болгарією Україна-Русь мала інтенсивні стосунки різного характеру. Святослав із своїм військом протягом чотирьох років (967-971 рр.) перебував у Болгарії. Володимирова жінка була болгаринею і можливо – матір’ю улюблених синів Бориса та Гліба, які мали християнські імена Романа та Давида, що належали членам княжої болгарської родини. В політичному відношенні Болгарія була для Русі менше небезпечною, ніж Візантія, де юрисдикція патріарха тягла за собою політичну залежність від держави. Великим аргументом була близькість мов болгарської та літературної мови Київської Русі, і священики-болгари легко могли порозуміватися з новою паствою.
Все це промовляє за те, що першими вчителями й церковними провідниками Русі були болгари. Цікаву рису до цієї гіпотези додав професор П. Курінний: досліджуючи рештки Десятинної церкви, що її збудував Володимир у Києві, він знайшов аналогію в техніці будівлі її з храмами Охріди, а не Візантії.
Треба згадати ще одну гіпотезу: про римо-католицьке походження християнства на Україні. Одним із перших основоположників її був М. Коробко, на початку XX ст., а головними представниками були дослідники 30-их років XX ст. Н. Бавмґартен, Ж. Данзас, Т. Коструба та ін. В цій гіпотезі значне місце приділяють сазі про Олафа Тріґвісона, який нібито відіграв велику роль в наверненні Володимира на християнство. Згадана сага не є певним джерелом, у ній багато плутанини, і тому цієї гіпотези не підтримали такі католицькі дослідники, як С. Томашівський, о. І. Назарко, д-р Г. Лужницький та ін.
Прийняття християнства, яким би шляхом воно не прийшло – безпосередньо з Візантії чи за посередництвом Корсуня або Болгарії – включало Україну в лоно православної Східньої Церкви й відкривало двері для величної, пишної візантійської культури, що переживала в Х-ХІ ст. новий ренесанс. У Х ст. Східня Церква, подолавши різні єресі, являла собою міцну, єдину, оновлену Церкву. Константинополь справді був другий Рим. І вся держава, ввесь народ це визнавали. Св. Григорій Богослов назвав Константинополь «оком вселенної» і «взаємним вузлом Сходу і Заходу». Таким «вузлом» з не меншим правом можна назвати й Київ.
Прийняття християнства з Візантії або з Болгарії не припинило зв’язків із Заходом, що їх започаткувала Ольга. Никонівський літопис зберіг вказівки на обмін посольствами Володимира і пап. Наприклад, 988 р., під час облоги Корсуня, посли від папи Івана XV принесли в дар мощі – голову св. Климента. 991 р. знов приходило посольство від того ж папи. Року 994 літопис нотує повернення посольства Володимира з Риму. Року 1000-го являлись посли від папи Сильвестра II. Цей факт дуже важливий: папа був відомим ученим, учителем цісаря Оттона III, мати якого, Теофано, вдова Оттона II, була сестрою Володимирової дружини, Ганни. Разом з ними були посли від королів угорського та чеського. Року 1001-го ходили посли від Володимира до папи. Останній відомий акт взаємовідносин Володимира з папою – це проїзд через Київ до печенігів і назад у 1006-1007 рр. єпископа Бруно з Кверфурту, родича цісаря Генріха II. Володимир його дружньо прийняв і супроводив до кордону своєї землі.
Усі ці факти свідчать про дружні стосунки Володимира з Римом. До цього треба додати, що в Україні дуже шанували пам’ять св. Климента, папи Римського.
Указом третього президента України В. Ющенка 28 липня в країні відмічається державне свято – День Хрещення України-Русі.











10. Причини хрещення Русі

1. Язичницька релігія, яка сповідувала поклоніння цілому пантеону Богів, не могла забезпечити єдність держави.
2. Київський князь потребував ідеологічної бази для максимальної централізації і зміщення своєї влади.
3. Русь через язичницьку релігію вважалась ізгоєм в Європі, а Володимир прагнув піднести авторитет Русі в Європі.
































11. Значення хрещення Русі
Християнство зміщено політичну єдність держави.
Воно дало потужний поштовх до розвитку культури, освіти, мистецтв тощо.
Розширилися економічні, політичні, культурні зв’язки з Європою.
Виріс авторитет Русі в Європі.
Церква стала потужним духовним, політичним, економічним та ідеологічним чинником в державі.
































12. Розквіт Русі в добі Володимира Великого (980 – 1015 рр.)

Із загибеллю Ярополка Володимир став єдиновладним володарем величезної держави. До складу її входило коло 20-ти різних земель, племен, серед яких були і слов'янські, і фінські, і тюркські. Увесь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої за Святослава та міжусобної боротьби його синів. Отож, Володимир повинен був час від часу приборкувати повстання, суті яких літопис не пояснює.
Року 981 повстали в’ятичі, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге. Року 984 ходив Володимир на радимичів з воєводою Вовчий-Хвіст. Можна гадати, що радимичі поставили поважний збройний опір, бо літопис зазначає: «зустрів (воєвода) радимичів на річці Пищані і переміг». Володимир наклав на них данину, «яку везуть й до сего дне» – себто XII ст. Можливо, були й інші повстання, про які не згадує літопис.
Володимир намагався об’єднати сусідні племена під своєю владою. Ще йдучи проти Ярополка, він приєднав Полоцьку землю і вбив тамтешнього князя Рогволода. 981 р. пішов на захід «к ляхам», як каже «Повість временних літ», і «завоював гради їх» – Перемишль, Червень, Бузьк, Белз, Волинь. Слова літопису, що то були «лядські» міста, викликають сумнів. Територія, яку захопив Володимир, була заселена українською людністю – дулібами, білими хорватами – і не належала до Польщі. Можливо, вона входила до Великоморавської держави. Пізніше землі над горішньою Вислою – Краківщина – до 990-их рр. належали до Чеської держави. Масуді писав, що в 943 р. Русь межувала з Богемією, себто Богемія володіла Краковом та Білою Хорватією. Це стверджує факт, що в поході Олега на Візантію відмічається серед племен, які брали участь у війську, білих хорватів. Але в 960 -их роках Святослав переніс увагу на схід та південь, і Біла Хорватія вийшла з-під влади Русі. ЇЇ поділили Чехія та Польща, а чехи взяли Краків. Козьма Празький писав, що до 980-их рр. Краків належав до Чехії. Також Ібрагім ібн Якуб зараховував Краків до чеських, а не польських міст. Дійсно, якщо Волинь входила до складу України-Русі, а Краківщина – Чехії, тяжко припустити існування між ними польського клину, – писав М. Грушевський, – і приходив до висновку, що Володимир відібрав ці міста не від поляків, а від чехів.
На залежність тієї території від Великоморавії вказує також поширення моравської Методіївської дієцезії: грамота Оттона І половини Х ст. визначала межі празької дієцезії по ріках Бугута та Стрий. Літопис занотовує похід Володимира на Закарпаття у 992 р. З того часу там закріплюється назва «Русь».
Опанування цієї території мало для Русі велике значення. По-перше, у зв'язку з тим, що чорноморськими степами заволоділи печеніги, припинявся довіз соли з Чорного моря до України, а на Підкарпатті були соляні родовища в Дрогобичі та інших місцях. По-друге, на цій території перехрещувалися торговельні шляхи: з Червеня лежав шлях уздовж Сяну до Карпат і на Угорщину. Інші шляхи вели з Києва на захід, на Австрію, Німеччину, Чехію, Паннонію, долину Дунаю.
Року 983-го Володимир ходив на ятвягів, що жили між Німаном та Бугом, і переміг їх. Над Бугом заснував він місто, яке назвав своїм ім'ям – Володимир (Волинський). У 993 р. ходив до Польщі, і навіть у середині ХШ ст. літописець згадував, що так далеко не сягав ніхто з князів. Межі його держави поширились до Угорщини, Чехії, Німеччини, Польщі.
Не такою вдалою була спроба поширити володіння на схід. Року 985 літопис занотовує похід Володимира на Волзьких болгар. Накласти данину на них не пощастило, і Володимир міг тільки укласти з ними мировий договір.
Головну увагу звертав Володимир на боротьбу з печенігами, які з південних степів робили напади навіть на Київ і далі на північ. Володимир часто виходив печенігам назустріч, але знищити їх сили не міг. Над Стугною, Десною, Трубежем та Сулою він будує в степу низку укріплень і переводить до них кривичів, в'ятичів, чудь, словен. Укріплення сполучалось на віддалі десятків кілометрів земляними валами з дерев'яними огорожами та проїзними брамами. Ця оборонна система нагадувала римські «лімес». Вали називали в народі «змієвими» почасти через їх форму, що нагадувала змія, почасти через те, що печенігів народ порівнював із багатоголовим змієм. Таке порівняння зустрічаємо ще в билинах. Рештки цих валів існують і донині.
Але всі ці заходи не забезпечували спокою: час від часу печеніги проривалися і нещадно руйнували міста та села. Літопис зберіг фольклорну пам'ятку про облогу печенігами Білгороду, що під Києвом.
Володимир змінює внутрішню політику. Варязька дружина, яка свого часу допомогла йому досягти влади, переходить на друге місце. І навіть коли після заволодіння Києвом у 980 р. варяги вимагали окупу, Володимир відмовив їм і спровадив їх до Візантії. Місце варягів посіла українська дружина, з якою князь бенкетував, забаганки якої виконував, з якою радився по головних державних питаннях. Зі старших дружинників обирає він відповідальних намісників, воєвод. Перші місця біля нього займають уже місцеві люди: дядько його, Добриня, згадуються воєводи – Вовчий-Хвіст, Блуд.
Зникають місцеві «ясні князі»: Володимир роздає землі в управління синам, яких мав 12 від різних жінок, але центральний провід залишає у своїх руках. Тоді, наприкінці Х ст., зникають племінні назви: поляни, сіверяни, радимичі і т. д. Їх заміняють кияни, чернігівці, смоляни і т. д.
Так творив Володимир колосальну державу – найбільшу своїми розмірами в цілій Європі, з централізованою владою князя, з міцними твердинями, славну своїми багатствами, зв'язану торговельними та дипломатичними стосунками з усім культурним світом того часу. Але ця могутня імперія складалась з різнорідних етнічних елементів, різних племен, мов і релігій. Володимир розумів, що треба було знайти, крім влади, об'єднуюче начало, і таким началом хотів зробити релігію.
Спочатку Володимир віддавав перевагу поганській релігії. Літопис оповідає, що в Києві, на горі перед княжим теремом, поставив він статуї Перуна, Хорса, Стрибога, Дажбога, Симаргла й Мокоша. Цей різноманітний пантеон богів викликає багато спроб пояснити його. Найпростіша з них – вважати ці імена за пізнішу вставку в літопис, за випадкове явище. Але навряд чи такий погляд правильний. Треба гадати, що Володимир, прагнучи об'єднати всі підвладні племена, поставив у пантеоні кумирів різних племен: Перун – бог війни, бог дружини, Дажбог і Стрибог – боги слов'ян, Симаргл та Хорс – жидівські боги, Мокоша – фінський. У цьому є деяка аналогія зі стародавнім Римом, де до Пантеону вводили богів підвладних народів. Треба звернути увагу на те, що в Новгороді поставлено тільки статую Перуна.
Володимир вимагав офіційного визнання цих богів, яким приносили навіть людські жертви. Літопис оповідає, що 983 року, після перемоги над ятвягами, Володимир звелів принести в жертву юнака та дівчину, але за юнака заступився батько, варяг, і розбурхана юрба вбила їх обох. Так земля київська прийняла кров мучеників за віру.
Володимир був надто мудрий правитель, щоб не зрозуміти, що поганська релігія не могла об'єднати його держави, ані відіграти тієї великої ролі, яку відігравала християнізація для всіх держав Європи.
Християнство мало глибоке коріння в Україні-Русі. З далеких часів приходило воно різними шляхами: з грецьких колоній, з Балканського півострова, з Хозарського каганату, з Великоморавської держави. Протягом ІХ ст. маємо низку фактів, які доводять про існування християнської Церкви та християнської громади в Києві. Цікаво, що у другій половині XI ст. Ібн Хордадберґ згадував «руських купців, що звали себе християнами». Ця вказівка свідчить про спонтанне поширення християнства, незалежно від будь-яких заходів влади. Не можна випускати з ока й діяльності Кирила та Мефодія і їхніх учнів.
Можна припускати, що чимало християн було і в оточенні Володимира, починаючи з його дитинства. Навіть у його полігамній родині були християнки: грекиня, колишня черниця, дві чешки, одна, а може й дві болгарині.
Без сумніву, ще більше впливали на Володимира причини політичні. З другої половини ІХ ст. проповідь християнства наближалася до кордонів Володимирової держави. Року 864 охрестилась Болгарія, 928-935 рр.– Чехія, 962-992 рр.– Польща. Для Володимира було ясно, що тільки прийнявши християнство його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.
Так психологічно й об'єктивно, з огляду на політичні умовини, міг прийти Володимир до переконання в конечності охрещення.
З літописів невідомо, де й за яких умовин прийняв християнство Володимир. «Повість временних літ» оповідає», що охрестився він у Корсуні.
Які причини могли спонукати Володимира затаїти таку велику подію? Можна припускати, що, уже вирішивши охрестити народ, і чекав для цього слушної нагоди, непевний, що не зустріне гострої і опозиції.
За «Повістю временних літ», хрещення Русі відбулося надзвичайно просто: Володимир наказав поскидати в Дніпро ідолів і в призначений день вийти всім над ріку. Люди весело входили у воду, а священики читали молитви. І була «радість на небеси й на земли, толико душ спасаемих».
Звичайно, справа не виглядала так ідилічно. Митрополит Іларіон, прославляючи в «Слові» Володимира за хрещення Русі, писав: «аще хто й не любовію, но страхом повелевшого крещахуся, понеже бе благоверіе его с властию спряжено». В усякому разі, прийняття християнства в Києві пройшло легше, ніж на периферіях держави, де ще довгий час поклонялися поганським богам. Багато поганських звичаїв перейшло до християнства, утворюючи так зване «двоєвір’я». Але серед українських племен не зафіксовано у джерелах фактів спротиву новій релігії, як то було на півночі – в Новгороді, Ростові.
Можна сказати, що за Володимира в Україні творилася фактично автокефальна Церква, незалежна від Візантійського патріарха, яка мала дипломатичні відносини з різними країнами. Так, за висловом Б. Грекова, «християнство, взяте від греків, у той же час не відмежоване від Заходу, стало кінець-кінцем не візантійським і не римським, а руським», – українським, скажемо ми.
Літописи не зберегли ані вказівок про організацію Церкви за Володимира, ані імен перших ієрархів. Побіжно згадується єпископи та митрополити у зв'язку з Володимировими радами. Не вдається скласти списку перших митрополитів, та й невідомо, чи були вони. Одні дослідники називали першим митрополитом Михаїла, інші – Леона, треті – Івана.
З іменем Володимира зв'язаний «Устав», що оформлює церковний суд, визначає межі його та коло осіб, що йому підлягають. Незважаючи на те, що найдавніший список його датується XIII ст., такі видатні дослідники, як М. Владімірський-Буданов, О. Лотоцький, М. Чубатий, о. І. Назарко, вважають його, бодай частково, за автентичний.
Володимир, християнин і володар християнської держави, став у ряді найвидатніших володарів Європи. Літопис згадує, що він мав «любов» з «князями Болеславом Польським, й зі Стефаном Угорським, й з Андріхом Чеським». Така ж «любов» була між ним і скандинавськими володарями. Олаф Трігвісон, майбутній король Норвегії, був другом Володимира і деякий час жив у нього, про що оповідають саги.
Своїх дітей Володимир одружив з членами родин західноєвропейських монархів. Старший син – Святополк – був одружений з дочкою польського князя Болеслава Хороброго, Ярослав – з дочкою короля Швеції Олафа – Інгігердою-Іриною, дочка – Премислава – була одружена з угорським королем Лядиславом Лисим, друга – з чеським королем Болеславом Рудим, третя – Марія-Доброніга – з Казіміром-Обновителем, королем Польщі.
Шлюб Володимира з Ганною зв'язав його не лише з візантійськими, а також і з німецькими цісарями: сестра Ганни – Теофано – як уже згадувалося, була дружиною цісаря Оттона II і матір'ю Оттона III, за малолітства якого вона була реґенткою.
Перший з українських князів Володимир почав карбувати монету. До того монетними одиницями були гривні, зливки срібла певної форми, зв'язані з старою лічильною системою на куни і т. д. Типи монет запозичено у Візантії, і було їх два – срібний і золотий. На одній стороні монети був образ Христа, на другій – постать князя на престолі, у всіх реґаліях, в княжому одягу; на деяких замість Христа був знак «тризуба». Значення знаку «тризуба» остаточно не з'ясоване. Він зустрічається не лише на монетах Володимира та його нащадків, а також на цеглинах, на дармовісах, мечах, прапорах. Дехто з дослідників вважають тризуб за родинний знак Володимира та його нащадків.
Протягом 35-річного правління Володимир об'єднав не лише всі українські, але й слов'янські племена Східної Європи, а також частину фінських та литовських. Збройною силою, дипломатичними стосунками, торговельними зв'язками, матримоніальними союзами – Українська держава за Володимира стала на одне з перших місць в Європі. Величі цієї держави відповідала велич її столиці, Києва. Невелике місто, місто Ігоря та Ольги, Володимир значно поширив. Виріс новий центр староруської держави, в осередку якого стояв «двір теремний», з палацом часів Ольги або Святослава. Володимир оточив його новим кам'яним муром, з в'їздовою брамою, з пілонами, рештки яких знайдено на розі Велико-Володимирської та Велико-Житомирської вулиць. В цьому укріпленому місті збудовано три великі кам'яні палати та церкву св. Василя. На місці, де стояв Перун – Спаса, св. Софії та кафедральну величезну церкву Богородиці, так звану Десятинну, бо на утримання її Володимир призначив десяту частину княжих прибутків. Над спорудою її працювали майстри різних національностей: греки, болгари, українці, і була вона розкішно оздоблена мармуром, фресками та мозаїками.
Київ був «суперником» Царгороду, і 1018 р. німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтернаціональним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків, греків, вірмен, різномовною, різноплемінною масою людності.
Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, вищу культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців – від мулярів до архітекторів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей. Крім Києва будовано церкви й по інших містах – в Овручі, Василеві.
Можна сказати – жодна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою популярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл історичних переказів, пісень – так званих билин – зберегли пам'ять про Володимира-«красне сонечко», про його людяність, приступність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київський митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерті Володимира, в надхненному «Слові» так характеризував його та Русь: «не в худій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі», і був там «єдинодержцем».
З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави».
Православна церква причислила Володимира Великого до сонму святих. У святому хрещенні він мав ім’я Василь.




















13. Україна-Русь в період правління Ярослава Мудрого

15-го липня 1015 р. помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почали виявлятись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак згуртованості і тенденції до відокремлення складових частин держави.
Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814 рр.), що охопила була всю центральну Європу, розпалась через 30 років після його смерті та смерті його сина, Людовіка Побожного. Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних держав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям.
Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і підкорення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, прагнули незалежності, можливості самим будувати своє життя. На цьому ґрунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів ще в молодечому віці він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 р. Там встановилася окрема Полоцька династія – осередок майбутньої Білоруської держави.
Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерті брата, одержав в управління Деревлянську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хороброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з німецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 р. Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо – дав Святополкові Вишгород.
За два роки «вийшов із послушності батькові» другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збираючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер.
Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Русі. Скандинавські саги про Олафа Трігвісона оповідають, що 995 р. він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов припускає, що втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.
СВЯТОПОЛК (1015–1019 рр.). Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерті батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Володимирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревлянського. Таким чином, у руках Святополка опинилася більша частина держави Володимира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревлянська, Туровська, Ростовська та Муромська.
Стероризовані вбивством братів, інші брати не виявляли активності. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв варягів і рушив походом проти Святополка. У 1016 р. Ярослав розбив Святополка під Любечем, і у 1017 р. заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. У 1018 р. Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгородцями та варягами і в серпні 1018 р. здобув Київ, захопивши велику здобич. Серед полонених була Володимирова родина: дружина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митрополитом Іваном.
Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 р. Святополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізніше Галичину.
ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019–1054 рр.). Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-1019 рр. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 р. Ярослав розбив Святополка над р. Альтою. Він втік кудись на захід і там «між чехи та ляхи» загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щасливим Ярославом ім'я «Окаянного», – писав С. Томашівський.
Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладності. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх «забрав» Болеслав, з Тьмутаракані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 р., після війни, яка тривала три роки, брати «створи мир» і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав – правобережні.
Після того, до смерті Мстислава в 1036 р., брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 р. Ярослав ув'язнив свого брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у «порубі» 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної держави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізяславичів). Єдиновладно правив він 18 років, до 1054 р. Правління Ярослава значною мірою було продовженням Володимирового: у зовнішній і внутрішній політиці він поглиблював те, що зробив Володимир.
Закінчивши боротьбу з Святополком, Ярослав, як згадано вище, старався повернути землі Західної України, що їх забрав Болеслав: 1022 р. він ходив до Берестя; скориставшися зі смерті Болеслава року 1030, узяв Белз; в 1031 р. ходив на Польщу і повернув червенські міста, взявши багато полонених поляків і оселивши їх у нових укріпленнях понад р. Россю, які будував проти печенігів.
М. Грушевський вважав, що Ярослав повернув усі землі польсько-українського пограниччя. Гірше було з Закарпаттям: використовуючи усобицю після смерті Володимира, угорський король Стефан Святий (1000-1038 рр.) прилучив Закарпаття до Угорщини, і його син Емерік дістав титул «князя русинів». Після того до XX ст. перебувало воно в складі Угорської держави.
Ярослав кілька разів ходив також проти західних сусідів: у 1038 р. – на ятвягів, з якими воював і Володимир; у 1040 р. – на Литву; 1041 р.– на мазовшан і в 1047 р. – знову на мазовшан. Ці два походи на мазовшан провів він у допомогу Казимірові. Взагалі Ярослав багато уваги приділив польським справам. Під час міжусобної боротьби, що розгорілась після смерті Болеслава, він підтримував спочатку братів князя Меліка, а потім – його сина Казиміра, в майбутньому – Відновителя. На захист його інтересів Ярослав уклав союз з цісарем Генріхом III. Забезпечивши Казимірові престол, він видав за нього сестру Марію-Добронігу, а за віно дістав від Казиміра полонених, яких вивів 1018 р. Болеслав Хоробрий. Згодом одружив свого сина Ізяслава з сестрою Казиміра. В піклуванні про віднову польської держави і Ярослав, і Генріх Ш виявили короткозорість: інтересам Німеччини та України не відповідало відновлення могутності Польщі.
Ярослав мав на меті поширити кордони своєї держави в напрямку фінських земель. У 1030 р. ходив він на чудь і над Західною Двіною збудував місто, яке назвав своїм хрещеним іменем Юр'єв (згодом – Дорпат, тепер Тарту), закріпивши, таким чином, свою владу за Чудським озером. У 1032 р. ходив на заволоцьких фінів. На Північну Двіну ходив його воєвода Уліб, але похід був невдалий. Року 1042 повторив спробу підкорити північні землі – сходив на Ямь син Ярослава, що князював у Новгороді, Володимир, але наслідки походу невідомі.
Порівнюючи з добою Володимира, боротьба з печенігами втратила свою гостроту. До 1036 р. вони не нападали на Україну, можливо, з причини ослаблення – з одного боку боротьбою з Україною, а з другого – постійним натиском зі сходу тюрків, за якими посувалися половці. Останній масовий наступ печенігів відбувся 1036 р., коли вони облягли навіть Київ. Ярослав, з допомогою своїх постійних помічників – варягів, завдав печенігам жорстокої поразки, після чого вони покинули степи й пересунулися за Дунай. На побойовищі збудував Ярослав храм святої Софії.
Перемога над печенігами дала можливість Ярославові значно посунути кордон на південь. Над Россю він збудував лінію укріплень, зокрема місто Юр'єв (недалеко Білої Церкви), заселюючи їх бранцями, що їх повернув йому Казимір на віно за Марію-Добронігу. Однак, його політика на півдні не дала багато позитивного, бо степи залишалися неосвоєними, а шлях до Чорного моря перетятий кочовими ордами.
Неясним залишається питання про похід Ярослава на Візантію в 1043 р. Перед тим, з часів Володимира, відносини України з Візантією були мирні. Час від часу були якісь стосунки між обома державами. Причиною походу було вбивство у Візантії якогось купця, – писав візантійський письменник Скилиця, але М. Грушевський не надавав віри його свідоцтву, припускаючи, що Ярослав, можливо, хотів настрашити Візантію й здобути нові привілеї для руської торгівлі. Проф. М. Андрусяк вважає, що причиною було бажання Ярослава унаслідувати візантійський престол, тому, що його друга жінка, Феодора, була дочкою цісаря Костянтина. З цим поглядом тяжко погодитися. Отже, треба поки що прийняти погляд М. Грушевського, що точніші причини тієї виправи невідомі.
Похід, яким керували син Ярослава Володимир та воєвода Вишата, закінчився повною поразкою частини руського війська, що йшла суходолом: її знищено, а полонених – осліплено разом з воєводою. Можливо, внаслідок цього укладено договір, закріплений шлюбом сина Ярослава, Всеволода, з царівною Ганною Мономах.
Йдучи шляхами Володимира, Ярослав широко розгортає дипломатичні стосунки з західноєвропейськими володарями. Вище вже згадувалося про клопотання Ярослава з приводу віднови Польської держави й твердості лінії в обороні прав Казіміра. Ці відношення закріплено двома шлюбами: Марії-Доброніги з Казіміром-Відновителем та Ізяслава з сестрою Казіміра – Гертрудою.
Ярослав мав широкі стосунки з Німеччиною. Вже під час боротьби з Святополком у 1016 р. уклав він союз з цісарем Генріхом ІII проти Болеслава Польського, але цісар зрадив його, замирився і уклав союз з Болеславом. У боротьбі за віднову Польської держави Ярослав діяв у союзі з Генріхом III. В німецькій хроніці оповідається про його посольство до цісаря в 1040 і 1043 роках – з пропозицією одружитися з одною із дочок, але Генріх уже знайшов собі наречену. Син Ярослава, Святослав, був одружений з сестрою тверського єпископа Бургарта. Другий князь, імені якого не названо, був одружений з дочкою саксонського маркграфа Оттона з Орляґмунду. Втративши чоловіка, вона повернулася до Німеччини й одружилася з сином баварського герцога Оттона з Нордгайму. Третій, невідомий на ім'я, одружився з Одою, дочкою Леопольда, графа Штадтського. Такі матримоніальні стосунки свідчать про зв'язки іншого характеру, які зближали Київську державу з Західною Європою.
Інтенсивні відносини, успадковані Ярославом від Володимира, зв'язали його зі Скандинавією. Великі варязькі загони з'являлися як наймане військо в усіх головних війнах Ярослава. Його двір, його історія часто згадуються в саґах, хоч не завжди правдиво. Відомо, що у Ярослава перебував норвезький король Олаф II Святий, коли його вигнали з Норвегії. Син Олафа II, Магнус, у майбутньому також король, виховувався в Києві. Ярослав був одружений з дочкою шведського короля Скотконунга Олафа Інгігердою-Іриною. Одна з дочок Ярослава, Єлисавета, була одружена з Гаральдом-Гардрада, родичем короля Олафа. Щоб здобути її руку, він з дружиною громив береги Середземного моря, як справжній вікінг, і на честь її склав пісню, в якій оспівував «руську дівчину з золотою гривнею на шиї, яка нехтує ним». Посівши норвезький престол, Гаральд одружився з Єлисаветою. Пізніше він прославився в хрестоносних походах і загинув в Англії, прибувши туди з військом Вільгельма Завойовника. Є відомості, що Єлисавета після його смерті одружилася з королем Данії, Свеном Ульфсоном.
У 1016 р., коли Канут Великий заволодів Англією, сини забитого короля Едмунда, «Залізний Бік» Едмунд і Едвард, втекли до Швеції, а потім перебували в Києві, у Ярослава.
Були стосунки Києва з Угорщиною. Вище вже згадувалося, що дочка Володимира була одружена з угорським королем Владиславом Лисим. За правління Стефана І Святого (1000-1038 рр.), одруженого з Гізелою Баварською, ревною прихильницею латинського обряду, сини Владислава – Андрій, Левента та Бела – втекли до Києва, де перебували від 1031 до 1046 року, коли Андрія покликано на угорський престол. Він одружився з дочкою Ярослава, Анастасіею-Аґмундою, і його правління позначилось підтримкою українців, які посідали в Угорщині високі пости. Знов переміг слов'янський обряд над латинським і при дворі запанувала слов'янська мова. В околицях Мукачева Андрій заснував монастир. Після короткої перерви – правління Бели – син Андрія І, Соломон (1061-1074 рр.), сприяв розвиткові в Угорщині слов'янської культури та слов'янського обряду, про що свідчать закони Владислава.
По Ганну приїхало пишне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх І зазначав: «за згодою дружини моєї» або – «в присутності королеви Ганни». Після смерті Генріха в 1060 р. Ганна залишилася регенткою. ЇЇ син Філіп став королем Франції, а другий син Гуго – родоначальником орлеанської лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валуа, а після його смерті повернулася до сина.
Ганна була видатною постаттю: папи – Микола II і Григорій VП – писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах збереглися ії підписи кирилицею та латиною – серед «хрестиків» видатних васалів, у масі неписьменних. З іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кирилицею так званої Реймської Євангелії, що походить, треба гадати, з Києва. На цю Євангелію присягали всі французькі королі під час коронування.
Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з багатої країни, але також і високу християнську мораль та вищу, ніж в Європи тих часів, культуру.
В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культури, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 р., «митрополит Іван постави церков кам’яну в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков кам’яну Воздвиження Честного Креста». Року 1018 він зустрічав Святополка та Болеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их рр. він виступив як ініціатор канонізації Бориса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина; Є. Голубинський – за українця, М. Приселков, С. Томаішвський, Т. Коструба за болгарина.
Невідоме походження другого митрополита – Олексія, можливо, також болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их рр. з Візантії митрополит-грек Теопемпт, і Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.
Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійським патріархатом. У 1051 р. з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом Іларіона-русина, священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона: «муж благ, і книжник і постник». Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.
Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його «Слово о законі й благодаті», виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.
За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Наприкінці правління Володимира було п'ять єпископій: у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною – в Новгороді. За Ярослава засновано шосту – в Юр'єві, над Россю.
Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються монастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі, священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловік, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там заснували вони Печерський монастир. Біля Володимира-Волинського засновано монастир на передмісті Володимира, на Зимні – Святогірський. Були й інші монастирі.
Монастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоті, співів, – а тоді вже існував нотний спів, так звані «крюки»; навчали малювання, мозаїчної справи. Великим і складним завданням було постачання книжок, насамперед – для церков. У монастирях їх переписували, оздоблювали мініатюрами, перекладали з грецької мови.
Школи були не лише при монастирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до школи 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав «многи книги писав, положи в церкви св. Софии», – себто зібрав першу в Україні бібліотеку.
Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам закони руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Володимира у справі християнізації Русі та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці – чи то в школах, чи в створенні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці – славетні Никон, Нестор та інші. Вони дали плеяду ченців Києво-Печерського монастиря, зокрема неперевершеного ерудита, стиліста і філософа – митрополита Іларіона, автора «Слова о законі і благодаті», блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою аудиторію Іларіон казав, що то були люди «премудрості книжної». Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого таланту. Представниками їх були літописці.
За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали розвиватися красне письменство, переклади та оригінальна література.
В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його – Малк-Мстиша, онук – Добриня, правнук – посадник Новгороду, Костянтин; його син – посадник Остромир, для якого переписано Євангелію; син Остромира – воєвода Вишата, і син його – Ян уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!
Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу «Академію Наук» часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні «Руської Правди» – першої збірки законів, що збереглася в літопису і, як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас – це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.
Зберігається традиція Церковного уставу Ярослава, присвяченого церковному судові, головно в справах моралі та подружніх відносин. Те, що збереглося під цією назвою, належить до XV ст., але, можливо, основа йде таки від Ярослава.
Ярослав приєднав до Києва величезну площу землі, у кілька разів більшу, ніж мало місто Володимира, і оточив її валом. Археологічні досліди виявили грандіозність цієї будови. Всі вали Х-ХІ ст. складалися з великих «кліток», з дерев'яних колод, засипаних глиною, розміром 3Х3 кв. метри. Основою вала були 6 таких кліток, себто вал мав 18 метрів ширини і коло 7 м. висоти, або й більше. На ньому був дерев'яний частокіл (шпичастий паркан). Київський вал мав чотири в'їздові брами: Польську (згодом Львівську), Жидівську, Угорську. Головна південна брама звалася Золотою і мала два поверхи з церквою Благовіщення на другому поверсі, завершеною позолоченою банею.
У цій частині міста, де Ярослав у 1036 р. переміг печенігів, стояла церква св. Софії – Премудности Божої, що являла собою видатний твір мистецтва. Дорогоцінні мозаїки, фрески, мармур, шифер оздоблювали її стіни й дали право митрополитові Іларіонові сказати в «Слові о законі»: «вона дивна й славна всім округлим странам, якоже не обрящеться ина во всем полунощи земленим од востока до запада». Недалеко церкви св. Софії стояли храми, присвячені патронам князя й княгині: св. Георгія (Юрія) та Ірині, від яких залишилися тільки фундаменти та уламки фресок. Недалеко від собору св. Софії стояв палац митрополита, а далі – палаци. Вони були кількаповерхові і також оздоблені мозаїками та фресками. У Ярославовім палаці була велика «тронна заля», або грідниця, де він приймав послів та влаштовував прийоми. На другому поверсі були просторі «сіни» – балкон чи ґалерія. В цій же частині міста знаходились якісь двори високих сановників: Борислава, Воротислава, Гліба. Попід горою, на Подолі, розташувалось торговельно-промислове місто, де жили ремісники, купецтво, була пристань, де причалювали торговельні судна. Були на Подолі ринки. Тітмар Мерзебурський нарахував 8 ринків зі слів німецького вояки, що був у Києві в 1018 р. Там, на «торжищі», збиралося віче, там бився живчик багатого міста.
Ярославова доба характеризується надзвичайним піднесенням мистецтва. Храм св. Софії був справжнім музеєм, що міг би бути поставлений в ряду найвизначніших мистецьких пам'яток Європи XI ст. Впливи візантійського, вірменського і романського мистецтва Західної Європи з'єдналися тут в одне нове, неповторне, що творив український народ і що й досі дивує своєю красою. Св. Софія не була єдиним такого роду твором: залишилися рештки інших київських церков, недобудований храм Спаса в Чернігові, знаємо про храми в Переяславі та інших містах.
20-го лютого 1054 р. Ярослав помер, залишивши заповіт у якому поділив поміж дітьми всю державу: трьом старшим дав він більші частини, двом молодшим – менші. Ізяслав одержав Київ, Деревлянську землю, Новгород та Турово-Пинську волость і, очевидно, разом з Новгородом Псков; Святослав – Чернігів з більшою частиною Сіверщини, землі радимичів та в'ятичів і Тьмутарокань. Південна частина Сіверщини з Переяславом і, крім того, Ростов, Суздаль, Білоозеро, Поволжя припали Всеволодові. Молоді сини одержали: Ігор – Волинь, В’ячеслав – Смоленськ. Онук Ярослава, син старшого Ярославового сина Володимира, Ростислав, можливо, одержав Червенські городи і Галичину, принаймні, його сини володіли ними.
Православна церква причислила Ярослава Мудрого до сонму святих. У святому хрещенні він мав ім’я Георгій.

14. Доба Володимира Мономаха в історії України (1113 – 1125 рр.)

Після смерті київського князя Святополка й повстання киян у 1113 р. великокнязівський престол посів Володимир Мономах. Причому він це зробив не насильно, а на запрошення київських бояр і тим самим уник порушення постанови Любецького з’їзду про князювання Ізяславичів у Києві, Святославичів – у Чернігові, а Всеволодичів – у Переяславі.
Коли під час феодальної боротьби за владу і землі між нащадками Ярослава українська земля спливала кров’ю, а половецькі набіги спустошували прикордонні зі степом українські землі, всенародне горе змусило отямитися деяких князів. За ініціативи Володимира Мономаха у 1097 р. на з’їзд в Любечі під Києвом зібралися впливові князі, щоб припинити чвари. Головним рішенням Любецького з’їзду було закладення принципу єдності києво-руських земель, що було спробою припинення міжусобних воєн: «Віднині будьмо однодушні і обороняймо руську землю! Кожний нехай тримає свою батьківщину». І тут вирішили, кому яка земля належить. Як засаду прийнято, що кожний князь має успадкувати землі свого батька (вотчинне землеволодіння). Так було узаконено поділ Київської держави на окремі князівства.
Таке порозуміння князі вважали за конечне, щоб повести енергійну боротьбу проти половців. Вони вирішили об’єднатися і дати відсіч половцям. Всі учасники з’їзду заприсяглися: «Відтепер хто б розпочав війну, проти того будемо всі ми і Чесний Хрест». Наприклад, сім руських князів об’єднали свої дружини і в 1103 р. вщент розгромили половців на р. Самарі. У битві загинуло понад 20 половецьких ханів, а переможцям дісталися величезні табуни коней, отари овець, чимало полонених. Відвойовані рубежі київські князі заселили торками й печенігами, укріпивши пороську оборонну лінію. У 1107 р. київський князь Святополк і переяславський князь Мономах завдали поразки половецьким ордам Боняка й Шарукана під Лубнами, а в 1113 р. – на р. Донець. Його батько був переяславським князем, а мати – донькою візантійського імператора Мономаха, за що й самого Володимира почали звати Мономахом.
Проте така згода тривала недовго. Порушив її один ініціаторів з’їзду, Святополк. Він змовився з волинським князем Давидом Ігоревичем проти теребовельського князя Василька Ростиславича і наказав його осліпити. З того пішла в західноукраїнських землях війна.
Хоч Любецький з’їзд закінчився такими резонансними рішеннями, все ж таки в найближчому часі скликалися нові княжі з’їзди. Причина тому – державу було поділено на майже самостійні частини, київський князь не мав давнього авторитету. Питання державного значення можна було провести тільки за спільною згодою усіх князів. Такі з’їзди стали постійною установою, – свого роду державною радою, на яких ухвалювалися всі найважливіші рішення.
Володимир Мономах поширив свої володіння, приєднавши до Київщини Турово-Пинську волость, яка довгий час належала Ізяславичам. Спритними ходами він знешкодив Ярослава, уклавши союз з Ростиславичами, а з другого боку тримаючи союз з Святославичами. Коли дійшло до конфлікту з Глібом Мінським, він забрав його волость. Року 1125, на підставі непорозумінь Ярослава з жінкою, Володимировою онукою, він забрав у нього Волинь і передав своєму синові. Ярослав створив велику коаліцію, в якій взяли участь угорці, чехи, поляки, Галичина. Під час облоги Володимира-Волинського в 1123 р. Ярослава вбили наймані вбивці. Володимир Мономах звільнився від найнебезпечнішого суперника. У руках Володимира опинилося коло 3/4 території Української держави: Київщина, Волинь, Турово-Пинська, Переяславська, Смоленська, Новгородська, Поволжя, Мінська земля.
З розширенням території стали знов актуальні деякі політичні питання, про які попередні князі призабули. Діставши Волинь у свої руки, Мономах мусив зайнятися охороною західних кордонів. Польські князі хотіли за допомогою інтриг відірвати від Києва Волинь. Володимир Мономах вислав на Польщу половців і утримав Волинь під своєю владою. Проти Мономаха виступала також Угорщина.
Багато уваги він присвячував обороні південних кордонів. Боротьбу з половцями він вважав за одно з найголовніших завдань свого правління. Ще переяславським князем Мономах уславився як войовник і лицар, а Києва продовжував походи на орду, маючи в руках засоби великої держави. Остаточний результат був такий, що половці, втомлені частими походами князів. Почали відходити з київських степів на Волгу і під Кавказ. Широкі українські степи стали вільні від половецької орди. На них посунула нова колонізація. Коли колонізація почала віддалятися на південь, постало питання влади над Чорним морем. Мономах підняв давній план Святослава – здобути для Київської держави гирло Дунаю. Це було однією з ключових позицій його зовнішньої політики.
У галузі зовнішніх відносин видно було теж бажання Володимира поширити межі своєї держави. Мономахова дочка Мариця була дружиною Льва Діогена, претендента на візантійський престол. 1116 р. він намагався здобути Болгарію і зайняв кілька міст над Дунаєм. Після його загибелі Володимир уживав заходів, щоб задержати ці міста в своїх руках, але невдало. Володимир був одружений з принцесою Гітою, дочкою короля Англії Гаральда II, яка після поразки під Гастінксом у 1066 р. і батькової смерті втекла до Данії і звідти була видана заміж за Володимира. Від неї він мав сина Мстислава-Федора-Гаральда, якого одружив 1095 р. з дочкою шведського короля Інгвара, Христиною. Володимирова дочка Євфимія 1112 р. була одружена з королем угорським Коломаном, завойовником Хорватії й Далматії. Шлюб був невдалий, і за рік Коломан відіслав її до батька, обвинувачуючи в невірності. У Києві вона породила сина Бориса, що пізніше відіграв помітну роль в політиці цілої Європи. Дивно, що Володимир не вступився за власну дочку. Це можна пояснити хіба тим, що вона з власної волі повернулася з «угорського Вавилону», як називали Коломанів двір. Треба гадати, що обвинувачення Євфимії в зраді були зв'язані з її претензіями забезпечити за своїм сином королівський престол.
Володимир створив собі авторитетне становище і правив величезною державою з допомогою синів, які не виходили з його волі. Але й інших князів він тримав у послуху. Він вступив на престол під час заколоту, який у значній мірі був викликаний обуренням проти лихварів. Володимир дав нові статті «Руської Правди», які укладено за участю тисяцьких Київського, Білгородського, Переяславського та представника Олега Святославича, впорядкував справу позики і встановлено розмір законних відсотків.
Владу в Києві дала Мономахові соціальна революція, і він подбав про те, щоб усунути причини народного невдоволення. Князь встановив новий закон про відсотки. Цей закон спрямовувався проти зловживань спекулянтів. Мономах також встановив закон про охорону збанкрутілих купців і селян-закупів, що працею відробляли позику. Дуже уважно він ставився до потреб селянства, обороняв селян від гніту вельмож, не дозволяв їх грабувати і нищити.
Отже, зайнявши великокнязівський престол у 60 років, Мономах втілив свої задуми в життя всієї країни. Він зумів відновити політичну єдність києво-руських земель, жорстоко караючи тих, хто її порушував. Володимир Мономах продовжив справу свого діда Ярослава Мудрого в побудові правової держави, знятті соціальних суперечностей в суспільстві. Його знаменитий «Устав про закони» значно доповнював «Руську правду» й суттєво обмежував безконтрольну діяльність лихварів і феодалів.
Великий інтерес являє «Поученіє дітям» Володимира Мономаха: в ньому подано його автобіографію, яка представляє зразок високоморальної людини. Він виступав проти надужиття своєю владою урядовців, наказував синам самим судити, стежити, щоб ніхто – «ані худий смерд, ані вбога удовиця» не були покривджені. Він заповідав: «не вбивайте ані невинного, ані винного». Для XII ст. заповіт Володимира – видатний документ гуманності. «Поученіє» Володимира має деяку подібність з наукою англійського єпископа Леофріка, близького до короля Едварда, з яким могла познайомити його Гіта, але воно значно вище, ніж англійський зразок, якщо то був дійсно зразок. Серед практичних порад «Поученія» є порада бути уважним до чужинців, до купців, бо «кожен з них несе по світу добру чи лиху славу». Очевидно, слава про Україну та її «короля» Володимира була добра. Цікавий такий факт. У Регенсбурзі ченці-шкоти будували собор св. Якуба та Гертруди, але на закінчення тієї будови не вистачило коштів. Чернець Маврикій з хлопцем, – як розповідає житіє св. Маркіяна, – не зважаючи на труднощі й небезпеки, пішли до Києва і там від «короля» та його бояр дістали щедрий дар – дорогоцінні хутра. Разом з валкою купців вони повернулися до Реґенсбургу і закінчили собор, який стоїть і тепер. Отже, в Регенсбурзі знали про щедрість київського князя. Цікава й згадка про валку купців, що їхали з Києва до Регенсбургу.
Авторитет Володимира Мономаха був такий високий, що він без будь-яких перепон передав престол старшому синові Мстиславові. На деякий час запанувало в Україні «Володимирове плем'я».
























15. Політичний устрій України - Русі доби Київської держави

Київська держава за формою правління вважалася ранньофеодальною монархією, де не було чіткої центральної влади. У ІХ-ХІІІ ст. влада зазнала значної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. Її суть була в тому, що княжа дружина була засобом примусу, управління, збору данини, захисту країни, тощо. Найсильніші загони дружинників було зосереджено в ядрі Київської держави – середньому Подніпрові. Стосунки між князем і дружиною були своєрідними: дружині не можна було наказувати, її треба було переконувати.
Княжа дружина складалася, в основному, з варягів-чужинців. Це означало, що в певний історичний період київські князі (Олег, Ігор) істотно залежали від настроїв і політичних уподобань чужинців. Уже княгиня Ольга у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі другої половини X ст. князі Святослав і Володимир діють як справжні дружинні князі. Уже дружина мусила до них прислуховуватись. Однак в епоху Володимира, дружинна форма правління почала відходити в минуле. Княжа дружина витісняється з політичного життя та апарату управління і виконує в основному військові функції.
У добу піднесення Київської держави (правління Володимира Великого і Ярослава Мудрого) формується централізована монархія. Носієм монархічної влади був великий князь. Він був главою держави і мав надзвичайно великі повноваження. У військових і цивільних сферах йому допомагали численні помічники-підлеглі. Великого князя оточували «думці» – члени княжої ради з числа великих бояр.
У період феодальної роздробленості одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а найвпливовіші місцеві князі. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях.
Систему влади складали:
Князь – Боярська рада – Народне віче
На місцях державну владу уособлювали князі, які мали власні «столи» у землях, уділах і волостях. Як правило, це були сини Великого князя, або його родичі. Вони виконували ті ж функції, що і Великий князь, але в межах відведеної території. На місцях також відбувався процес поступового переходу від дружинної форми управління до дворсько-вотчиної. Згодом влада місцевих князів значно зменшується. Отже, політичний лад тодішньої України-Русі складали:
1) київський князь і київська знать;
2) військо;
3) влада і право.





















16. Суспільно-політичний лад Київської держави (перша половина IX - перша третина ХII ст.)

Характерною особливістю було те, що диференціація суспільства була завершена на момент розпаду держави. На чолі суспільної піраміди був Великий князь. Нижче – княжа дружина (княжа дружина – це приватноправовий союз, збудований на спільності огнища і хліба, пана разом зі слугами). Княжа дружина виступала, як урядовий орган, де старші дружинники були урядовцями (бояри). Разом з боярами засідали «градські старці», які представляли місцеве населення.
Княжий двір був місцем ухвалення урядових рішень, його очолював дворецький. Він керував усіма справами княжого двору. Уже у ІХ ст. згадуються канцлери і покладники. Загалом княжа дружина ділилася на старших і молодших дружинників.
Призначення всіх урядовців залежало тільки від князя. Урядовці відповідали тільки перед князем. Перше місце в князівській урядовій ієрархії належало канцлеру-печатнику, який відповідав за державну печатку, а також виступав зі складними дипломатичними дорученнями, виконував деякі військові функції.
Наступним головним урядовцем був тисяцький. У передкняівський період їх обирала людність, але згодом вони перетворилися на князівських урядовців. В окремих випадках, тисяцькі навіть заступали князя під час його відсутності.
Тисяцькі знаходились у великих містах. За тисяцькими ішли сотські, десятські. Усі вони мали військово-адміністративні функції, а почасти і фінансові.
Судові функції виконували княжі тіуни та посадники. Нижчі урядові судові посади – вирники, метальники, мечники, отроки. Це була верхівка суспільної піраміди.
Серед залежних верств населення Русі були смерди (селяни). Хоч смерди зберігали певну свободу від феодалів, в окремих випадках, вони потрапляли в їх цілковиту залежність. Так з числа смердів виділялися закупи. Закупи – це селяни, які у феодала взяли в борг якусь позичку. Досить часто зустрічалися рядовичі. Це смерди, що уклали з феодалами договір («ряд») на виконання якихось робіт. Ізгої – це селяни, яких вигнали з общини і які не мали права користуватися общинними землями та промислами. Найнижча соціальна верства – холопи (напівраби).
Окреме місце посідали церковні люди – священики, монахи і всі ті, хто жив і залежав від церкви.




































17. Причини феодальної роздробленості Київської держави

Натуральний спосіб господарства та слабкість економічних зв’язків між різними князівствами Русі.
Розвиток землеробства, ремесел і збагачення феодалів призводили до зміцнення вотчинного, феодального замкнутого господарства.
Посилення влади місцевих князів та одночасне послаблення влади Київського князя.
Зростання і зміцнення удільних міст, які ставали великими політичними і економічними центрами, що прагнули до незалежності від Києва.
Зростання хвилі антифеодальних повстань і загострення феодальних усобиць.



























18. Україна-Русь в період феодальної роздробленості

З XII ст. видимих обрисів почало набувати рішення Любецького з’їзду руських князів 1097 р. про вотчинний принцип успадкування земель. Внаслідок переходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії та їхнє найближче оточення. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і чимдалі менше зважали на волю великого князя київського. Хоча на чолі Галицького, Волинського, Переяславського, Чернігівського, Турово-Пінського, Смоленського, Муромського, Ростовського, Суздальського та інших князівств і Новгородської республіки стояли нащадки великих князів київських, але вони щодалі більше відчужувалися від батьківського гнізда. Велика родина Ярослава Мудрого розпалася на дві генеалогічні лінії – Мономаховичів і Святославичів. У свою чергу, Мономаховичі пізніше розділилися на генеалогічні гніда Ізяславичів Волинських, Ростиславичів Галицьких і Смоленських, Юрійовичів Суздальських, а Святославичі – на Ольговичів Новгород-сіверських і Давидовичів Чернігівських.
Децентралізація управлінської системи відкрила нові можливості для прискореного розвитку автономних князівств і земель. Змінилися напрямки економічних зв’язків. Новгородська республіка і Полоцьке князівство переважно орієнтувалося на торгівлю з німецькими містами південного узбережжя Балтійського моря. До них примикали Ростовське та Суздальське князівства. У той час українські землі економічно тяжіли до країн Центральної Європи й Візантії. Економічні інтереси поступово розводили північно-східні (сучасна Росія) та південно-західні (сучасна Україна) регіони Київської Русі.
Чим більше плинуло часу, тим сильнішою ставала туга удільних князівств за прабатьківським гніздом у Києві. Дехто з них став і багатшим, і сильнішим за київського князя, але всіх їх нестримно вабило до «матері міст руських». Кожен з них прагнув зануритися в опоетизовану старовину часів Володимира Великого, Ярослава Мудрого й Володимира Мономаха, коли на Русі було стільки завзяття, прагнення або славу здобути, або голову покласти за землю Руську, що це нікого не могло залишити байдужим. Легендарна слава Іллі Муромця, Альоші Поповича, Добрині Микитича не давала спокійно спати багатьом княжичам. Приваблювали людей і київські релігійні святині. Вислів «язик до Києва доведе» вже тоді означав, що Київ став своєрідною Меккою слов’янських народів. Одні йшли до нього з добрим словом, покірністю і найкращими сподіваннями, вдячністю, любов’ю, інші – з мечем, ненавистю й пожадливістю. Тим більше, що доля Києва залишалася невизначеною, і на нього міг претендувати кожен з нащадків давньокиївського князівського роду.
Наступник великого князя київського Мстислава Володимировича його брат Ярополк (1132-1139 рр.) намагався утримати Київську Русь від розпаду. Маючи на меті зробити своїм наступником сина Мстислава – Всеволода, він перевів того з Новгорода до Переяслава, чим викликав неабияке незадоволення його дядьків, які самі претендували на великокнязівський стіл. Почалася боротьба різних претендентів за Переяслав з далеким прицілом на Київ. Головними претендентами на нього після смерті Ярополка Володимировича виступили чернігівські князі. Оволодівши великокнязівським столом, Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.) повів боротьбу за зміцнення руських земель. Діяв він як мечем, так і словом, не зупиняючись перед застосуванням зброї проти своїх братів. Київський правитель встановив контроль за всіма пересуваннями князів з одного до іншого князівства. Однак сферу його впливу значно звузилась після відмови Галицького, Новгородського та Ростово-Суздальського князів визнати зверхність київського князя. Його наступник Ізяслав Мстиславича (1146-1154 рр.) фактично тільки те й робив, що оборонявся або наступав на своїх супротивників. Він врешті добився поширення влади Києва на Переяславське, Володимиро-Волинське, Гродненське, Смоленське та Новгородське князівства. Проте територіально – політична єдність руських земель тривала недовго.
Неприховану агресивність щодо Києва почали проявляти можновладці Північно-Східної Русі (сучасна Росія). Ростово-Суздальський князь Юрій Долгорукий створив проти київського князя військово-політичний союз з галицьким і чернігівським князями, а також половцями та Візантією. У 1149 р. він розгромив військо Ізяслава Мстиславича на р. Трубіж, захопив Переяслав, Київ і змусив київського князя відступити на Волинь. Але наступного року Ізяслав Мстиславич з великим військом вигнав Юрія Долгорукого з Русі до Суздаля. Лише через деякий час після смерті Ізяслава Мстиславича Юрій Долгорукий знову оволодів Києвом (1155-1157 рр.) і роздав синам навколокиївські землі: Вишгород – Андрію, Переяслав – Глібу, Поросся – Васильку, а Туров – Борису. Це одразу підбурило проти нього місцеву знать. Не уклавши ряду (договору) зі столицею, великий князь тим самим порушив традиції київського віча, яке тільки за останній час сім разів запрошувало князі до Києва: двох вигнало з міста, а одного – стратило. Віче захищало свої права всіма доступними засобами. Через п’ять днів після бенкету в Осьменника Петрила Юрій Долгорукий помер і був похований у Видубицькому монастирі.
Після нетривалого князювання Ізяслава Давидовича київський стіл перейшов до смоленського князя Ростислава Мстиславича (1159-1167 рр.). Старійшина руських князів зумів стабілізувати внутрішнє становище Київської Русі без жорстоких репресій і крові. Йому пощастило об’єднати сили русичів на боротьбу з половцями і відкинути їх від південних кордонів держави. Князь не вдавався до серйозних спроб відродити централізацію влади, розуміючи всю її марність. Цього ніяк не хотів визнати Володимиро-Суздальський князь Андрій Боголюбський. Завойовуючи північно-східні землі, Андрій Боголюбський після смерті Ростислава Мстиславича об’єднав 12 руських князів, покликав на допомогу половців, угрів, ляхів, чехів, литовців і в 1169 р. штурмом узяв Київ. Два дні нападники грабували «весь град, Поділ, і монастирі, і Софію, і Десятинну богородицю й не було помилування нікому». Володимиро-Суздальський князь подав на київський престол брата Гліба й тим самим дав зрозуміти місцевій знаті про свій намір перетворити політичний центр Київської Русі на другорядне князівство. Поривання Андрія Боголюбського до самовладдя увійшло в явну суперечність з новими прагненнями князів Середнього Подніпров’я до корпоративної участі в управління краєм. Київська Русь пережила самодержавну форму державної організації, і всілякі спроби її реставрації були приречені на невдачу. Руські князі вбивали або виганяли з Києва ставлеників Андрія Боголюбського, а в 1174 р. завдали нищівної поразки під Вишгородом його спільникам. Чергова невдача Андрія Боголюбського в Україні стимулювала змову бояр, внаслідок якої він був убитий.
Після поразки прибічників Юрія Долгорукого у Києві відновилась корпоративна форма управління. Суперництво за столицю між найвпливовішими родинами Ростиславичів і Олеговичів завершилось тим, що в Києві почали правити два князі – Святослав Всеволодович (1180-1194 рр.) і Рюрик Ростиславович (1180-1202 рр.). За їх князювання обстановка в Україні стабілізувалася – припинилися міжусобні чвари, князі об’єднаними силами повели боротьбу проти половців і в другій половині 80-х років відкинули їх за Сіверський Донець. Але досить було Рюрику Ростиславичу після смерті Ростислава Всеволодовича запросити в соправителі свого брата Давида Смоленського, як ситуація в країні відразу загострилася. Проти спроби численних нащадків Мономаха узурпувати владу виступили представники інших великокнязівських генеалогічних ліній. Одну з них представляв Володимиро-Суздальський князь Всеволод Юрійович «Велике Гніздо», що, за словами літописця, «Волгу міг веслами розплескати, а Дон шоломами вичерпати» і який взагалі вважав себе соправителем київського князя. На київський престол претендував і Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич. Знову почалася міжусобиця, в ході якої великокнязівський престол перемінно займали то Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич, то знову Рюрик Ростиславич, то чернігівський Всеволод Чемний. Тільки за князювання нащадка Ростиславичів Мстислава Романовича (1214-1223 рр.) політичне становище України нормалізувалося.
Важливу роль у політичному житті українських земель відігравало Чернігівське князівство. Тяжіючи за економічними та етнополітичними інтересами до Центральної України, воно виступало своєрідним буфером між нею та Північно-Східною Руссю (сучасна Росія). Після приходу до влади в 1024 р. князя Мстислава Володимировича територія Чернігівського князівства швидко розширювалася. У другій половині XI-першій чверті XII ст. володіння чернігівських князів на заході доходили до лівого берега Дніпра, а вище Прип’яті – до Рєчиці та багатьох інших правобережних міст включно, на півночі – до верхів’їв Сожу, Іпуті, Десни з містами Чичерськ і Вжищ, на північному сході – до Москви й правої притоки Оки Лопатні, на півдні – до водорозділу Дону і його притоків, а також верхів’їв Трубежу та Супою. До другої половини XII ст. чернігівським князям належав великий міжнародний порт на березі Керченської протоки – Тьмутаракань з округою. Кордони Чернігівського князівства не були стабільними й змінювалися залежно від політичної ситуації в Східній Європі. Його землі поступово почали відторгати Ростово-Суздальське й Рязанське князівства, експансія яких спрямовувалася на освоєні українцями східні території.
Крім природного приросту, населення Чернігівського князівства збільшувалось також за рахунок мігрантів з південних регіонів. Особливо активізувався цей процес із середини XII ст., коли загострилась міжкнязівська боротьба за владу, а з нею почастішали напади кочівників на Руську землю. В пошуках безпечних умов життя чимало мешканців Київщини і Переяславщини емігрували на північно-східні землі. Частину своїх підданих відводили й українські князі, дістаючи володіння в цих регіонах. Переселенці освоювали нові землі, вступали в контакти з місцевими фінськими племенами, засновували села і міста, даючи їм назви покинутих батьківських поселень. Навіть у віддалених Суздальщині, Володимирщині та Рязанщині з’явилися принесені переселенцями назви українських міст і сіл – Вишгород, Переяслав, Галич, Звенигород, Стародуб, Київці, Києво, а також річок – Либідь, Почайна, Ірпінь, Київська тощо. На південних землях Чернігівського князівства проживали також печеніги, торки, половці та інші іраномовні народи. За етнічними ознаками Чернігівське князівство мало чим відрізнялося від Київського. Хіба що наявністю фінського народу, який, однак, не справляв помітного впливу не українське населення.
Тенденція до консолідації Чернігівського й Київського князівств базувалася на спільних генеалогічних коренях місцевих князів. Заявляючи, що «ми не угри і не ляхи, а одного діда внуки», вони з повним правом претендували на великокнязівський стіл. Династія чернігівських князів Давидовичів тривалий час орієнтувалися на Київ і тим самим створювала умови для стабільних відносин сусідніх українських земель. Однак забезпечити їхню повну єдність так і не пощастило, що негативно позначилося на політичній ситуації в регіоні. Багато в чому цьому перешкодила майже безперервна міжусобна боротьба Чернігівських і Новгород-Сіверських князів, які в своїх діях спиралися на підтримку північно-східних і південних сусідів. Особливе незадоволення людей викликали дії союзників – половців, які супроводжувалися масовими вбивствами, руйнуванням осель і виведенням населення у полон. Тільки у 80-х роках XII ст. київські та новгород – сіверські князі почали спільно відвойовувати у кочівників південні землі. В першій половині 80-х років вони неодноразово завдавали поразки ордам половецьких ханів Кончака й Кобяка, змушуючи їх відступати на схід. Однак досить було Новгород-Сіверському князеві Ігорю Святославину виступити проти половців самому з невеликою дружиною, як він у 1185 р. зазнав нищівної поразки на р. Каялі й опинився у полоні. Кочівники прорвалися в чернігівську та переяславську землі. Ворожа навала не припинила князівських міжусобиць, і Чернігівське князівство розпадалося далі на Чернігівський, Козелецький, Сновський, Новгород – Сіверський та інші уділи. Дроблення Чернігово-Сіверських земель робило вразливим колишній етнополітичний центр українських земель з боку північного сходу та степу. Відсутність надійних оборонних рубежів при одночасній активізації агресії північно-східних князівств і кочівників унеможливлювали виконання Києвом і Київською землею ролі консолідуючого центру української народності. Ним мав стати регіон, більш захищений від зовнішньої експансії чи природними рубежами, чи військовою силою.
Поступово таку роль почав перебирати на себе південно-західний регіон Київської Русі, де піднімалися місцеві князівства, які згодом утворили Галицько-Волинське князівство. Ще в 1097 р. Галицька земля фактично відокремилася від Києва, а її князі Василько, Володар і Рюрик Ростиславичі (правнуки Ярослава Мудрого) протягом 25 наступних років зміцнили незалежне становище Галичини. Вони приборкали опозиційне боярство, під Перемишлем (1099 р.) розгромили угорські війська, з допомогою половців завдавали відчутних ударів Польщі й укріпили південно-східні кордони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями. Спираючись на успіхи попередників, син Володара Володимирко (1124-1153 рр.) у 1142 р. об’єднав галицькі землі в одне князівство з центром в Галичі. Найвищої могутності воно досягало за князювання сина Володимира Володаревича Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він придушив опір місцевих бояр, вигнав їхнього лідера, а свого племінника Івана Ростиславича доправив до м. Бердалі та зайняв придунайські землі. Територія Галицького князівства охоплювала північно-східні схили карпатських гір, верхів’я Дністра, Пруту, Сірету, доходила до Дунаю та Чорного моря. Галицький князь допомагав своєму тестеві Юрію Долгорукому в боротьбі за київський стіл, посилав полки на половців і поставив надійний заслін на шляху агресії угорських та польських королів. Це до нього звертався автор «Слова у полку з Ігоревім» із словами народної похвали та вдячності: «Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти за своїм золотокованім престолі, підпер гори угорські своїми залізними полками – заступив дорогу королеві, зачинив Дунаєві ворота». Після смерті Ярослава Осмомисла боярська опозиція знову підвела голову й розпочала тривалу боротьбу за владу з його сином Володимиром (1187-1198 рр.). Скориставшись з внутрішніх чвар у Галичині, угорський король Бела III захопив Галич і посадив у ньому свого сина Андрія. Хоч галичани незабаром і вигнали угорців, але Галицьке князівство наприкінці XII ст. почало занепадати, втрачати єдність, а з нею й силу. Правила середньовічного державного життя були елементарно чіткими – слабке князівство не могло вижити.
Подібна до галицької й історія Волинського князівства. Відділившись від Києва приблизно в середині XII ст., Волинь розпалася на дрібні князівства, що постійно ворогували між собою. Але логіка державотворення настійно вимагала консолідації ворогуючих уділів у єдиному державному об’єднанні. Ставши в 1154 р. волинським князем, правнук Володимира Мономаха Мстислав Ізяславич підкорив своїй владі місцевих бояр і успішно втрутився в боротьбу претендентів за великокнязівський престол. Він посадив на київський стіл свого дядька смоленського князя Ростислава Мстиславича, а після його смерті сам став київським князем. Однак довго не втримався і в 1169 р. мусив віддати Київ Юрію Долгорукому, проте незадовго до смерті знову оволодів ним. Дещо інший шлях державотворення обрав Роман Мстиславич (1170-1205 рр.). У своїй політиці він зробив ставку не на високородне, як його батько, а на служиле дворянство й городян і з їхньої допомоги розправився з противниками сильної централізованої влади. Цим самим Роман Мстиславич завоював симпатію простого люду, який потерпав від свавілля, жорстокості і міжусобної боротьби місцевої аристократії. Зміцнивши своє становище, волинський князь спочатку звернув свій погляд не на Київ, а на Галич. З другої спроби він у 1199 р. оволодів Галичем і об’єднав під своєю владою Волинське й Галицьке князівства. Роман Мстиславич зробив кілька невдалих походів проти литовців, що досаждали йому з півночі, захопив багато полонених, використовував їх на найтяжчих роботах. «Романе, Романе, лихим живеш Литвою ореш», – докоряли князю одні з сучасників. Інші в піднесених тонах, прославляли його за успішні походи проти половців: Кинувся на поганих як лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил, переходив їхню землю як орел, бо був хоробрий як тур». Переможні походу на Польщу додали авторитету волинському князеві.
Слава про Романа Мстиславича рознеслася повсюди і пробудила в українців надію на припинення міжусобних чвар удільних князів, відновлення могутності та єдності Київської Русі. Том-то кияни й не боронили місто, коли під його стінами у 1202 р. з’явилися дружини волинського князя. Без опору піддалися йому й навколишній землі. Роман Мстиславич створив державу, територія якої простягалась від Карпат до Дніпра і за розмірами не поступалася Священній Римський імперії Фрідріха Барбароси. У Києві князь посадив спочатку свого брата Ярослава, а потім сина Рюрика Ростислава. Спроби Романа Мстиславича запровадити федеративний устрій на Русі зустріли рішучий опір Всеволода Юрійовича, інших князів і не були здійснені. Але при цьому Роман Мстиславич був на зеніті слави. Його величали «великим князем», «царем», «самодержцем всієї Русі», а іноземні правителі воліли за краще підтримувати з ним дружні стосунки, ніж ворогувати. У Галичі знайшов притулок вигнаний візантійський імператор Олексій Ангел, а папа римський у 1204 р. взамін прийняття католицизму запропонував українському князеві польські міста й королівську корону. Правда, на цю пропозицію Роман Мстиславич з гідністю відповів, що поки в нього при боці меч, доти він буде сам добувати собі володіння, «як батьки й діди наші множили землю Руську». Роман Мстиславич відігравав помітну роль в житті Угорщини й Польщі. У 1205 р. він втрутився в міжусобицю польських князів, вирушив з військом у похід, але невеликим авангардом потрапив у засідку й загинув під Завихвостом.
Створена Романом Мстиславичем Українська держава трималася переважно на сильній особистості князя і вже цим була приречена на розпад. Ні малолітні сини Данило й Василько, ні вдова Романа Мстиславича Ганна зі своїми прибічниками й нечисленною дружиною не могли встояти проти галицької боярської олігархії з її невгамовним бажанням відділитися від Волинського князівства. На запрошення галицьких бояр і з відома угорського короля Андрія II у 1206 р. Галич захопили сини героя «Слова о полку Ігоревім» Новгород-Сіверського князі Ігоря. Ганна із синами мусила тікати спочатку до м. Володимира, а потім під захист польського короля. Галицько-Волинське князівство розпалася на Галицький, Звенигородський та Володимирський уділи. Почалася міжусобна боротьба бояр і князів. Ігоревичі знищили до 500 місцевих бояр, а решта з допомогою угорських та польських військ у 1211 р. скинула їх з престолу й стратила. Галицька й волинська землі спливали кров’ю, а нащадки Романа Мстиславича поневірялися на чужині. Хоч польський князь й угорський король нібито визнавали право Данила на батьківський престол і надавали йому притулок, але насправді намагалися заволодіти західноукраїнськими землями. Угорський король Андрій II посадив на престол свого малолітнього сина Коломана, а польський князь Лешко Краківський заволодів Перемишлем і прицілювався на решту волинських земель. Щоб послабити позиції угорського короля, він скористався з невдоволення галичан свавіллям угрів у Галичі й запросив на галицький престол Мстислава Удалого. На чолі загартованої кінної дружини Мстислав Удалий у 1219 р. за допомогою міщан вигнав угорський гарнізон з Галича. З появою Мстислава Удалого на західноукраїнських землях створилися сприятливі умови для об’єднання Галицького й Волинського князівств у боротьбі проти експансії Польщі. Тим більше, що 18-річний Данило одружився з дочкою Мстислава Удалого Ганною. Спираючись на волинське боярство, молодий князь у 1219 р. самотужки визволив від польських феодалів Берестейщину і Забужжя й збирав сили для цілковитого визволення Волині від загарбників. У 1225 р. Данило відвоював у поляків Луцьк і Пересопницю з округами й розпочав боротьбу з ворожою йому галицькою олігархією за Галицьке князівство. Кілька разів він брав і вимушено залишав Галич, аж доки в 1238 р. не утвердився в ньому остаточно. Тоді ж Данило посадив на київський престол свого намісника воєводу Дмитра.
Особливе місце в консолідації українських земель належало Переяславському князівству. Воно не мало повної політичної самостійності, залежало від київських князів, а тому було нерозривно зв’язане з Київським князівством. Переяславське князівство займало територію від Дніпра на заході до Псла на сході, від верхів’їв Сули, Хоролу й Псла на півночі до Дніпра на півдні. На цих просторах проживали переважно українці, нащадки давньоукраїнського племені сіверян. Але з часом тут почали селитися берендеї, торки, турпеї, печеніги та інші тюркомовні племена. У ході економічного та побутового спілкування переселенці запозичували кращі матеріальні і духовні надбання переяславців, передавали їм свої у веденні тваринництва тощо. Відбувався природний процес інтеграції територіально близьких української та тюркської культур. Тобто й Переяславське князівство не стало осторонь тих етнічних процесів, що відбувалися на інших українських землях. Український етнос включав до сфери свого впливу тюркомовні племена степу.
Політична історія Переяславщини була тісно пов’язана з Київським князівством. Так сталося, що переяславський князівський стіл був останньою сходинкою на великокнязівський київський престол. Після князювання у Переяславі великим київським князем став син Володимира Мономаха Ярополк. Прицілюючись до київського престолу, ростово-суздальський князь Юрій Долгорукий готовий був пожертвувати за Переяславщину більшість своїх північно-західних володінь. Після тривалої кровопролитної боротьби в Переяславі утвердився син Юрія Долгорукого Гліб, який у 1169 р. став київським князем. Його син Володимир також посів місце батька на Переяславщині. Володимир Глібович був найпомітнішою фігурою серед переяславських князів після Володимира Мономаха. Особливо прославився він непримиренною й одночасно успішною боротьбою з кочівниками. Його передовий полк з 2100 переяславців і берендеїв у 1184 р. у складі військ київського князя Святослава Всеволодовича розгромив половців і захопив у полон грізного хана Кобяка. Наступного 1185 р. він спільно із союзниками розтрощив половецький табір хана Кончака на р. Хорол. Правда, цього ж року Володимир Глібович був змушений рятуватися від половецької орди за міцними мурами у Переяславі. Але, врешті-решт, відігнав їх від міста. Відступаючи, половці завдали Переяславщині тяжких втрат. Під час походу на половців у 1187 р. Володимир Глібович застудився й помер. Після нього в Переяславі не стало князів, здатних залишити помітний слід в історії України.



















19. Періодизація Київської Русі

Професор В. Семененко запропонував наступну періодизацію Київської Русі:
І етап – VІІ ст. – 882 рік (формування протодержавності в межах землі полян);
ІІ етап – 882 – 1093 рр. (розширення території Русі шляхом приєднання сусідніх східнослов’янських земель);
ІІІ етап – 1093 – 1169 рр. (початок дезінтеграції Русі);
ІV етап – 1169 – 1240 рр. (криза і занепад Київської Русі).






















20. Погляди щодо правонаступництва історії Київської Русі

У XIX ст. з’явилася концепція реакційного російського історика Н. Погодіна, в якій він стверджував, що історія і культура Київської Русі належить лише російському народові, тому що саме російський народ після розпаду Київської Русі зміг зберегти і розвинути свою державність.
Протилежна концепція належить українському історику М. Грушевському. Він стверджує, що історико-культурна спадщина Київської Русі належить українцям, тому що саме русько-українська народність і була фундатором Київської держави. Великороси (росіяни) створили зовсім іншу Володимиро-Московську державу, а тому вони мають лише опосередковане відношення до Київської Русі. Київським період української історії трансформувався в Галицько-Волинську державність, а Володимиро-Московський період російської історії – у Московську державність, яка не може бути через вище наведені обставини правонаступницею Київської Русі.
Третя версія належить радянським історикам Третякову, Рибакову і Мавродіну. Згідно з нею Київська Русь - «колиска» трьох східнослов’янських народів – білорусів, росіян та українців.

















21. Галицько-Волинська доба української історії

Галицько-Волинське князівство – друга після Київської Русі велика держава на українській землі, збудована українцями, яка об’єднала майже усю українську етнографічну територію.
Галицько-Волинське князівство постало на заході колишньої Київської Русі.
Формування Галицького князівства почалося у другій половині XI ст. Цей процес пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого – засновника галицької династії князів Ростислава Романовича. Після його смерті у 1067 р. Галичину було поділено на три князівства, якими правили його сини. Рюрик отримав Звенигород, Володар – Перемишль, Василько – Теребовлю. Через деякий час сину Володара князю Васильку (1123-1153 рр.) за допомогою чесних і нечесних засобів вдалося підпорядкувати своїй владі все князівство. Галицьке князівство настільки зміцніло, що могло протистояти тогочасним європейським країнам. Проте розквіт князівства припадає на добу правління сина Василька князя Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.). Він розширив кордони князівства на південь аж до гирла Дунаю. Забезпечуючи собі мир і процвітання, Ярослав Осмомисл підтримував дружні стосунки з угорцями і Німеччиною. Водночас з економічним і політичним зміцненням Галичини зростало і галицьке боярство, яке намагалося здобути вплив на управління державою.
По смерті Ярослава почався хаос. За правління його сина Володимира (1187-1198 рр.) в князівстві точилася постійна війна за владу між князем і боярами. Володимир був повністю залежним від могутніх галицьких бояр. Він був останнім князем з династії галицьких Ростиславичів.
У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович (1173-1205 рр.) об’єднав Галичину і Волинь і створив Галицько-Волинську державу. Столицею її був Галич, а з 1272 р. – Львів. У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцненні княжої влади, тобто ослабленні бояр. Проте найбільшої слави він зажив через успішні військові походи проти Литви і Польщі. Завершенням цих успіхів було здобуття Києва і включення його у сферу своїх впливів.
Після смерті Романа західноукраїнські землі знову потрапили у смугу розбрату і князівсько-боярських міжусобиць. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань досягла при малолітніх синах Романа – Данилові і Василькові. Настав тривалий період громадянської війни. Підпорою Романовичів були тільки волинські бояри. За таких обставин молоді Данило і Василько почали «збирати» землі, якими володів їхній батько. Насамперед Данило утвердився на Волині (1221 р.), у 1238 р. оволодів Галичем, а у 1239 р. – Києвом. Тільки у 1245 р. він остаточно зміг підкорити собі Галичину.
Головною зовнішньополітичною проблемою князя Данила були монголо-татари, які 1241 р. пройшли Галичиною і Волинню. Внаслідок мудрої державної політики Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм, погодився на унію, прийняв від папи королівську корону і 1253 р. став першим українським королем. Данило Галицький встановив дружні стосунки з Польщею і Угорщиною, а литовські князі вважали за честь посватати своїх дітей за Данилових сина і доньку.
У 1264 р. після майже 60-річної політичної діяльності Данило помер. В українській історії він посідає особливе місце як один з найвидатніших правителів. Він успішно боронив галицько-волинські землі від зазіхань з боку поляків і угорців. Подолавши могутність бояр, він добився піднесення соціально-економічного і культурного рівня своїх володінь до одного з найвищих у Східній Європі.
Протягом 100 років після смерті Данила на Волині і Галичині не відбулося особливо помітних подій. На Волині правив його брат Василько, в Галичині – син Данила князь Лев (1264-1301 рр.). По смерті Василька правити став його син Володимир (1270-1289 рр.), який приділяв головну увагу не військовим походам, а наукам і освіті. Після смерті Лева на Галичині і на Волині князював його син Юрій. Останніми ж галицько-волинськими володарями були два сини Юрія – Андрій і Лев, останні українські князі з династії Романовичів. Померли вони майже одночасно у 1323 р.. Усі наступні правителі галицько-волинських земель аж до остаточного захоплення поляками Галичини 1349 р. були чужинцями.
Особливістю суспільного ладу було те, що в Галицько-Волинському князівстві утворилася численна група впливового боярства, в руках якої зосередились майже всі земельні володіння. В Галичині зростання боярського землеволодіння випереджувало створення князівського домену. На Волині, навпаки, водночас з боярським розвивалося і князівське доменіальне землеволодіння. Такий стан склався тому, що в Галичині раніше, ніж на Волині, визріли економічні та політичні передумови швидкого зростання великого феодального володіння. Князівський домен почав зміцнюватися тоді, коли переважна частина общинних земель була захоплена боярами і для князівських володінь кількість вільних земель стала обмежена.
Провідну роль серед феодалів Галицько-Волинського князівства виконувало старе галицьке боярство – «мужі галицькі». Їх сила постійно зростала. У XII ст. «мужі галицькі» виступають проти будь-яких спроб обмежити їхні права на користь князівської влади і зростаючих міст.
Звертає увагу той факт, що в державному устрої Галицько-Волинського князівства тривалий час був відсутній поділ на уділи. Оскільки галицько-волинські князі не мали широкої економічної і соціальної бази, їхня влада виявилася нетривалою. Як правило, князівська влада передавалася за спадком старшому сину, а взаємини між членами князівського дому будувалися на принципах васалітету.
Галицько-волинські князі мали повноваження в адміністративній, військовій, судовій та законодавчій сферах. Вони призначали чиновників, надавали їм земельні наділи, збирали податки, карбували монету, розпоряджалися казною тощо. Князі формально були головнокомандувачами війська. Вони могли видавати грамоти щодо різних питань управління. Незважаючи на свій авторитет і владу, князі фактично залежали від боярства, яке, в свою чергу, використовувало князя як знаряддя для охорони своїх інтересів.
Бояри здійснювали свою владу за допомогою ради бояр. Склад, права, компетенція ради не були точно окреслені. Боярська рада скликалася, здебільшого, за ініціативою самого боярства. Князь не мав права скликати раду за своїм бажанням, не міг видавати жодного акту без згоди боярської ради. Цей орган, не будучи формально вищим органом влади, фактично правив державою.
Інколи у надзвичайних ситуаціях галицько-волинські князі скликали віче. Однак воно не було постійною установою і не відігравало вирішальної ролі, тому що відчувало тиск з боку феодальної верхівки.
У Галицько-Волинському князівстві раніше, ніж в інших українських землях, виникло двірцево-вотчине управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в адмініструванні, війську, суді.
Територія держави спочатку ділилася на тисячі і сотні. Поступово тисяцькі і сотські зі своїм управлінським апаратом входили до складу двірцево-вотчинного апарату князя, виникли посади воєвод і волостелів. Відповідно землі було поділено на воєводства і волості. В дрібних общинах обирали старост, у містах правили призначені князем посадники.
Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. Воно перейняло і зберегло політичні і національно-культурні традиції Київської Русі. Саме Галицько-Волинська держава стала спадкоємницею Київської держави. Галицько-Волинське князівство оберігало протягом 150 років західноукраїнські землі від агресії з боку поляків і угорців, а також зберігало в українців почуття культурної та політичної ідентичності.











22. Боротьба з монголо-татарською навалою

На початку 20-х років XIII ст. на підступах до Русі-України з глибин Азії та Далекого Сходу з’явилися войовничі племена монголів і татар. На цей час володар Монгольської держави Чингізхан (великий хан) підкорив Північний Китай, Південний Сибір і Середню Азію. Величезна імперія сполошила півсвіту. ЇЇ спасіння було тільки в подальшому безперервному територіальному розширенні та фізичному винищенні племен і народів, що не бажали підкорятися. Просуваючись на захід, монголо-татари обійшли з півдня Каспійське море, вдерлися на Кавказ, розгромили Грузію і в Передкавказзі зіштовхнулися з об’єднаними силами половців, ясів, черкесів та інших місцевих народів. 25-тисячне військо монголо-татар не могло нічого вдіяти з ними, й тоді воєначальники Субудай і Джебе вдалися до випробуваних раніше хитрощів. Граючи на етнічних почуттях половецьких ханів про спільне походження, вони домоглися відходу половців від їхніх союзників і, скориставшись із цього, потім наздогнали половців на Дону і в 1222 р. розгромили їх. Залишки половецьких орд хана Кобяка відступили до Дніпра під захист українських князівств.
Смертельна небезпека змусила українців і половців об’єднатися. На київському з’їзді українських князівств у 1223 р. було ухвалено рішення допомогти південним сусідам у боротьбі з монголо-татарами. Навесні цього року на о. Хортицю привели свої дружини галицький, волинський, київський, чернігівський, смоленський, трубчевський, путивльський і курський князі. З часу Святослава Ігоревича Русь не збирала такої раті. Руси й половці переправилися на лівий берег Дніпра під Олешшю, розбили авангард монголо-татарської армії, захопили великі табуни коней, отари овець та чимало іншої здобичі.
Легка перемога приспала пильність князів. На р. Калці їхні зморені тривалим походом дружини зіткнулися з готовими до битви основними силами монголо-татар. Але гірше за втому була неузгодженість дій слов’янських князів. Ніхто з них не хотів поступитися першістю, кожен жадав здобути славу переможця небаченого досі ворога. 31 травня (за іншими даними 16 червня) 1223 р., не чекаючи інших князів, Мстислав Удалий та Данило Галицький із своїми полками та половці переправилися через річку і вступили в бій з монголо-татарами. Половецька кіннота не втримала натиску противника, кинулася безладно тікати й порушила бойові порядки галичан і волинян. Полки Мстислава Удалого й Данила Галицького на очах інших князів були розгромлені. Тріумфуючи переможці оточили військо київського князя Мстислава Романовича на правому березі Калки й три дні штурмували його табір. Нарешті, князь піддався на пропозицію Джебе й Субудая залишити табір і повернутися додому. Переможеним гарантувався безперешкодний відступ. Але воєначальники давали обіцянки не для того, щоб їх виконувати. Щойно київські дружинники вийшли з табору, монголо-татари накинулися на них і майже всіх перебили. Полонених князів татарські хани поклали під дошки, всілися на них і, так бенкетуючи, задушили, з учасників походу повернувся на Русь ледве десятий, решта полягла в українських степах. Переслідуючи русів-українців, монголо-татари дійшли до Дніпра, спустошили південні околиці Київської землі й так само несподівано, як з’явилися, зникли.
Після смерті Чингізхана землі Монгольської держави були розділені між його синами. Не завойовані західні простори дістав онук великого хана син Джучі – Батий. У 1236 р. монголо-татари розгромили царство волзьких болгар, а восени наступного року почали завойовувати Рязанське князівство. Незважаючи на героїчний опір населення, нападники захопили й дощенту зруйнували Рязань, Володимир, Суздаль, Москву, Переяславль-Рязанський та інші міста і сотні сіл. Пройшовши вогнем і мечем північно-східні землі і не діставшись до Новгорода 100 верст, загони кочівників повернули на південь.
Розгром північно-східних князівств нічому не навчив українську знать. Князі продовжували ворогувати один з одним і навіть не робили спроб об’єднатися для відсічі ворожого нападу. Кожен вважав, що до нього черга не дійде, то він відсидиться за міцними міськими мурами. Навесні 1239 р. монголо-татари вторглися у порубіжні українські землі. Перший удар прийняв на себе стародавній Переяслав, неприступний форпост України на південно-східному порубіжні. Його мужні захисники на чолі з єпископом Симеоном були перебиті, а місто захоплене і спалене. Відважно боролися й захисники Чернігова у жовтні 1239 р. На допомогу обложеним поспів з дружиною князь Мстислав Глібович, але майже всі вої полягли під стінами града. Монголо-татари увірвалися до Чернігова, перебили жителів і дотла спалили будівлі. З Чернігова Менгухан послав гінця до київського князя з вимогою здати місто, а сам з усією ордою вирушив униз уздовж Десни. Наказавши вбити гінця, князь Михайло залишив Київ і втік до Угорщини. Проте Менгухан не наважився штурмувати найсильнішу на Русі фортецю й відвів війська на південь. Наприкінці року монголо-татарська кіннота слідом за розбитими половцями вдерлася до Криму й заволоділа майже всім півостровом.
Новий 1240 р. почався нападами монголо-татар на ще не зруйновані південні українські міста. Одна за одною падають Княжа Гора, Витичів, Білгород, Василів ті та інші фортеці Київської землі, які заступали столицю з півдня.
Восени 1240 р. чи не вся армія хана Батия оточила Київ. Скрипіння возів, ревіння худоби, іржання коней і людський гамір заглушали голос стривожених киян. Поставивши дерев’яні пороки (стінобитні машини), нападники день і ніч били ними в стіни й штурмували фортечні мури. Приблизно за чотири тижні їм пощастило зробити в стіні пролом біля Лядських воріт (сучасний Майдан Незалежності) і захопили частину валу. Але поспіла допомога й після запеклої сутички відкинула татар. Другого дня захисники зайняли укріплення «міста Володимира» й приготувалися до оборони. Але татари прорвалися в середину Києва біля Софійських воріт і, знищуючи всіх підряд, рвалися до князівських палаців на Старокиївській горі. Захисники міста на чолі з воєводою Дмитром за ніч поставили перед Десятинною церквою огорожу із загострених догори колод. Тут і обірвалася остання сторінка оборони «матері міст руських». Вранці 6 грудня від стріл і шабель монголо-татар загинули останні захисники Києва. З 50 тис. киян врятувалося лише 2 тис., а з усіх будівель залишилося ледве 200.
Після короткочасного відпочинку монголо-татарські загони рушили на захід, руйнуючи по своєму шляху міста і села. Населення України мужньо обороняло свої оселі, майно і власне життя. Запеклий опір загарбникам вчинили захисники Вишгорода, Білгорода, Володимира та багатьох інших міст та городищ. Безприкладний героїзм проявили захисники великого городища Райки на Житомирщині. Тривалий час вони відбивали штурми татар, і навіть коли ті вдерлися в городище, продовжували битися з ними на вулицях і в будинках. Майже вся територія городища була всіяна трупами чоловіків, жінок і дітей. Але розрізнені острівці народного опору не могли врятувати Україну, і в 1241 р. її надовго завоювали монголо-татари. Потім настала черга інших європейських країн, зокрема Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини. Наштовхнувшись на героїчний опір південних слов’ян, ослаблена армія монголо-татар у 1242 р. відійшла на схід. У пониззі Волги утворили свою державу – Золоту Орду із столицею в Сараї.
З втратою політичної самостійності в історії України почався новий етап. Змінилися форми політичної влади, розстановка суспільних сил, соціально-економічне становище населення, зовнішньополітичні відносини, почалося пристосування всіх форм життя до нових умов існування. Золотоординські хани тримали під контролем внутрішнє житті, намагалися будь-що не допустити відродження єдиної Української держави. Для цього вони розпалювали ворожнечу між місцевими князями й не давали нікому зміцнитися. Київ і Київська земля спочатку були передані у відання володимиро-суздальських князів, а потім під владу ханських намісників. Київський князь Михайло Всеволодович хоч і повернувся до Києва, але жив за містом, на острові, і в 1246 р. був убитий в Сараї. Київська земля збезкняжила, князівські роди не претендували на вищу владу. Переяславське князівство взагалі припинило існування як окреме територіально-політичне об’єднання. Чернігів із землями відійшов до Брянського князівства. Постійні грабіжницькі набіги монголо-татарських правителів на лівобережні українські землі супроводжувалися винищенням людей, занепадом сільського господарства та ремесла. Представники місцевих князівських родин у другій половині XIII ст. не наважувалася на збройне протистояння могутній імперії.
Інакше розвивалося Галицько-Волинське князівство, так само сплюндроване, як вся українська земля. Його князь Данило Романович, повернувся з Польщі додому після монголо-татарських полчищ, заходився відроджувати державу. Відбудовувались зруйновані міста і села. Галицько-Волинська земля поступово піднімалася з руїн. Одночасно князь повів непримиренну боротьбу з боярською опозицією, яка знову підвела голову. У 1245 р. під Ярославом полки братів Романовичів вщент розбили об’єднані сили лідера опозиційного боярства Ростислава Михайловича, угорських і польських князів. Перемога під Ярославом зміцнила становище Данила Романовича і його брата Василька, які в своїй політиці спиралися на незадоволених боярським свавіллям служиле боярство й торгово-ремісницький люд. Влада князів Романовичів знову поширилася на віддалені українські землі, в тому числі й Белзьку та Холмську. Галицько-Волинська держава відновлювалася в старих формах і розмірах.
Посилення Української держави не відповідало інтересам Золотої Орди. Щоб розчленувати її на окремі уділи, хан Батий восени 1245 р. наказав Данилу Галицькому віддати Галич. Змушений відвідати столицю Золотої Орди Данило Романович ціною всіляких принижень і визнанням васальної залежної від хана утримав за собою князівський стіл. Це дозволило йому почати підготовку до визволення українських земель від поневолювачів. Для зміцнення міжнародного авторитету держави князь створив галицьку митрополію, призначив її митрополитом свого сподвижника «печатника» Кирила і відправив його на затвердження в Нікею. Разом з тим він уклав проти Золотої Орди союз із своїм зятем князем володимиро-суздальським, а також польськими, литовськими князями та угорським королем. Заради своєї мети галицько-волинський князь пішов на зближення з римською курією. Але після розгрому в 1252 р. ординцями володимиро-суздальського князя Галицько-Волинська держава залишилася фактично віч-на-віч з наймогутнішим у світі супротивником. Це знову змусило князя відновити зв’язки з римською курією й навіть коронуватися в 1253 р. у Дорогичині. Переконавшись у нездатності Риму організувати хрестовий похід проти Золотої Орди, Данило Галицький припинив з нею стосунки. Тим самим він зняв конфесійну напругу в державі і заручився підтримкою безкомпромісно настроєного православного духовенства, яке володіло умами селянства, міщанства й більшості бояр.
Данило Галицький укріплював свої володіння, заснував на честь старшого сина Лева м. Львів, роль якого швидко зростала, а столицю переніс з ненадійного Галича до неприступного Холма. Одночасно відбувалася реорганізація війська. Ударною силою в ньому стала важко озброєна князівська кінна дружина, а також селянське і міщанське ополчення. Проти них не могли встояти ні легка татарська кіннота, ні розбещена бездіяльністю європейська дружинна знать. Почалося визволення Галичини і Волині від нечисленних татарських загонів і колабораціоністів з деяких місцевих феодалів. Спільно галичани і волиняни в 1252 р. вигнали татарську орду хана Куремси з пониззя за Дністер. Протягом 1254-1255 рр. дружини Данила й Василька Романовичів та Лева Даниловича звільнили Болохівщину, а також землі вздовж Бугу, Случі й Тетерева. Галицько-Волинська держава на кілька років здобула незалежність від Золотої Орди. Але в 1259 р. на кордонах Волині з’явилося об’єднане татарське військо, послане великим ханом для упокорення повсталих народів. Щоб вберегти своє дітище від розгрому, Данило Галицький був змушений виконати наказ воєначальників про знищення міських укріплень. Галичина й Волинь знову виявилися беззахисними перед загарбниками, а сам князь місив підтвердити васальну залежність від Золотої Орди й направити дружину на допомогу татарам у їхньому поході проти Польщі та Литви.
Невдача не зламала старіючого князя. Він зробив нову спробу створити антитатарську коаліцію з ряду європейських держав. Але дружні відносини з Угорщиною, Чехією та Польщею так і не переросли у діловий союз європейських країн проти спільного ворога. До того ж проти Данила Галицького виступили ті сили краю, які за підтримкою Литовської держави князя Міндовга (1216-1263 рр.) почали визволяти Україну від татарських завойовників і угодовців. Спираючись на підтримку татар, Данило Романович відновив свою владу над Новгородоцьким, Слонімським і Вовкомийським князівствами.
Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл. 1230-бл. 1269 рр.) і брат Василько зберегли напівзалежне становище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної феодальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужоземного ярма. Водночас Литва знемагала у нерівній в боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вбачали в об’єднанні сил для боротьби за незалежність національних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, в Україні – Шварно Данилович. Спочатку український князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокнязівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-литовський союз тривав недовго. Побоюючись союзників, Лев Данилович (1264-1301 рр.) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угруповання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.
З послабленням Галичини і Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60-70-х рр. посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Литву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьоному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхы, он же да ему помочь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271-1289 рр.) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на будівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та національної культури. У складі могутньої Монгольської імперії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицька-Волинська держава уникла руйнівних вторгнень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змінилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токатою в 1300 р. Скориставшись з послаблення Золотої Орди внаслідок міжусобиці, Галицько-Волинська держава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII – на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.









13PAGE 15


13PAGE 146115





Приложенные файлы

  • doc 14663310
    Размер файла: 414 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий