Vile stories to beer (Pekelnyy Bugurt)


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.
історії
УДК 821.161.2
Мерзенні історії до пива / Пекельний Буґурт. – Бровари : Підпіль
Інтелігентні бомжі, відомі й невідомі поети, шахтарі-трудяги,
циркові артисти, норвезькі блек-металісти, кавказький іммігрант,
місцеві гопники, антропоморфні вовчиці, кролик-душогуб, пес-
канібал, дівчина-самогубець, кілька кокеток і німфоманок, хатній
тиран, криміналіст з діагнозом: криза середнього віку, такі незвичні
для української літературної традиції ідеальні герої та героїні,
та навіть Бог і Диявол – ось далеко не повний перелік дійових
осіб, які, роблячи часто-густо нелогічні вчинки, стирають тонку
грань між реальністю та фантазіями і перетворюють історії, що їх
розповідає Пекельний Буґурт (присутність якого відчувається ледь
УДК 821.161.2
© Підпільне видавництво «Flomaster»,
Запрошення відвідати Бровари Тарас Григорович отримав від своїх
друзів – місцевих бомжів маршала Жукова та Карла Бірюльова, коли
вони останнього разу гостювали в його підвальній резиденції біля
Дарницького вокзалу в Києві. Друзі казали, що такого-то числа якийсь
Костоломов виставлятиметься з нагоди свого ювілею, запрошуєть
ся вся бездомна еліта міста, а також він, Тарас, у якості спеціального
гостя. Спочатку Тарас Григорович їхати не погоджувався, бо не хотів
кидати бізнес. На Дарниці конкуренція за кожну скляну пляшку, за
кожний квадратний сантиметр картону була просто шаленою, і одно
денна відсутність найшановнішого місцевого блукача могла виклика
ти активну підривну діяльність з боку Віссаріона Бєлкіна – провлад
ного наркомана, який з’явився на вокзалі порівняно нещодавно, але
останнім часом отримав неабияку підтримку собі подібних завдяки
тому, що будь-коли міг задешево дістати упаковку шайб від знайомого
аптекаря. Та врешті-решт Тарас Григорович вирішив вшанувати това
ришів і поїхати до них у гості. Задоволені Жуков і Бірюльов пообіцяли
у визначений час зустріти його на Броварському вокзалі.
Наміченого дня Тарас доручив своєму замові протягом доби моніто
рити ситуацію в районі Дарницького вокзалу, убрався в улюблений бі
лий балахон, який за довгий час блукань значно посірів, і, прихопивши
TaG’s
Який поет, така і бузина.
Із ненародної творчості
свою дубову патерицю як подарунок ювілярові, вирушив у дорогу. Він
думав одягнути ще й смушеву шапку, але, зваживши на те, що на дворі
стоїть бабине літо, і в головному уборі буде надто жарко, відмовився
від цього наміру. До того ж, нещодавно Тарас Григорович поголив собі
ножем голову в знак солідарності із засудженими опозиціонерами, а
тому йому дуже кортіло покрасуватися лискучою потилицею перед
заможними обивателями.
Подорож до Броварів минула без пригод. В обхід турнікетів хитро
маневруючи по коліях між вантажними потягами та міськими елек
тричками, безбілетний Тарас нарешті дістався до потрібної платфор
ми і сів на електропоїзд «Київ–Ніжин». Він облюбував місце в самому
кутку вагона. Поруч із ним так ніхто і не наважився примоститися,
хоч всередину набилося повно людей і від Тарасового немитого тіла
майже не смерділо (принаймні, йому так здавалося). Навіть статна
контролерка, окинувши Тараса коров’ячими очима, резонно вирішила
не зв’язуватися з підозрілим сивобородим дідом, який обома руками
міцно стискував довгий дерев’яний костур.
Електричка прибула на станцію Бровари рівно о першій годині дня.
На платформі Тараса Григоровича вже чекали маршал Жуков та Карл
Бірюльов. Вони обидва радісно заголосили, коли натовп виштовхав Та
раса із прокуреного тамбура на запльований асфальт броварської плат
форми. Жуков і Бірюльов миттєво підхопили попід руки прибульця і
повели його геть з вокзалу. Ось так Тарас удруге потрапив до Броварів.
Першого разу він випадково відвідав це місто ще тоді, коли вів зов
сім інше життя, в якому були гроші та пошана окремих представників
вищого товариства. У той час Тарас не те що не знався з бомжами, він
навіть слова такого не чув і, звичайно, не міг подумати, що коли-небудь
бомжуватиме.
– Костолом уже паляну накрив у парку, ми тебе мігом туди достави
мо, – белькотів балакучий Карл, плескаючи гостя долонею по спині, але
Тарас його майже не слухав. Він із завзяттям маститого водолаза, що
підкорює морські глибини, поринав у спогади сивої давнини.
Тоді, першого разу, Тарас разом із дружиною їхав до Чернігова на
черговий виступ, але сталося непередбачуване: у Броварах їхня но
венька «Волга» зіткнулася із «Жигулями». Слава Богу, обійшлося без
жертв: Тарас відбувся легким переляком, а його дружина розсікла собі
брову. Уражене місце не переставало кривавитися, і тому подружжю
на пом’ятій «Волзі» довелося їхати до місцевої лікарні. Тарас бачив, як
зашивали брову його дружині: жодних гримас не було на її обличчі –
вона ні разу не скривилася, ні разу не скрикнула. Що то була за жінка!
Звали її Олеся Бузина. Владна та смілива, вона мала сталеві нерви, а од
ного разу навіть поголила голову під нуль. Тарас Григорович поскріб
нігтями потилицю і зітхнув. Тепер би вони були чудовою парою – обоє
голомозі, наче Брюс Вілліс та Демі Мур у свої кращі часи. Тарас щиро
проклинав той день, коли Олеся назавжди покинула його, славного
чоловіка, та, сповістивши, що хоче стати улюбленою жінкою в гаремі
великого султана, відлетіла до якоїсь арабської країни.
Втеча дружини співпала з розвалом Союзу. Умить Тарас Григоро
вич став абсолютно нікому не потрібним, а тому почав шукати розра
ди на дні чарки. Останнім, що Тарас пропив, була його власна кварти
ра. Тільки тоді Тарасове стрімке падіння завершилося – завершилося
так само раптово, як і почалося. Він, усвідомивши, що накоїв, нарешті
перестав напиватися до втрати свідомості, та було вже пізно.
Як це не парадоксально, втрата найдорожчого спонукала не лише
з покорою Христа нести на своїх плечах убоге існування столичного
бомжа, але й починати нове життя, безупинно чіпляючись за нього
всіма руками та ногами. Отже, спаливши всі мости в минуле, Тарас
Григорович, як він сам полюбляв висловлюватися, подався у блукан
ня. Виявилося, що навіть благородним бомжем, якщо захотіти, теж
можна бути. Перш за все, Тарас заборонив собі бухати без упину, бо,
коли допадався до чарки, бачив такі жахи, що не доведи Господи зі
ткнутися з ними в реальному житті, а, приходячи до тями, від страху
не знаходив своїй персоні місця. Саме глибинний страх та інстинкт
самозбереження спонукали його не порушувати заборони.
За час блукань Тарас часто зустрічав людей, з якими знався в мину
лому, ще більше було таких, які колись неодмінно знали його в обличчя,
але тепер у волохатому дідові із сивою бородою не могли розпізнати ко
лишнього Тараса Григоровича.Він часто думав, що за долю приписують
йому старші обивателі, яким пощастило бачити Тараса в розквіті сил на
кількаметрових хвилях слави: чи помер він для них, чи пропав безвісти,
себто втік від усього, наче Радован Караджич, і сховався в добре захи
щеному місці. Якби у 90-х Тарас мав доступ до газет або телебачення,
він неодмінно прийшов би до думки, що саме доля сербського дикта
тора (щоправда, з деякими поправками в причинно-наслідковій базі)
спіткала і його. Тарас згадав майже все найважливіше, що так чи інак
ше стосувалося обох його життів. Єдиним, чого він не міг згадати, було
його власне прізвище. Уже зо два десятки років усі знайомі шанобливо
називали його Тарасом Григоровичем, або по-простому: дідом Тарасом.
Від самого Броварського вокзалу він покірно плентався за товари
шами по запиленій дорозі. Бірюльов, активно жестикулюючи, розпо
відав історію свого дитинства. У ті кілька секунд, коли Карл повертався
обличчям до гостя, Тарас міг розчути лише обривки фраз, які аж ніяк
не в’язалися між собою в єдине ціле. Але зараз, очевидно зрозумівши
свою помилку, Бірюльов узяв гостя під лікоть і квапливо продовжив
– У мене ж то коріння німецьке, да. Я, можна сказати, чістакровний
нємєц. Може, я єдиний нємєц у цім городі.
– Єдиний? Щось не віриться, – пожвавився Тарас. – У такому-то місті.
– Нє, ну а шо, – загомонів Карл, накопиливши губу, і швидко перевів
розмову на інше: – Місто, таке місто цеє, воно засасує. Тікі сильний ду
хом може йому протистоять, а ми слабі, і воно нас теж давно засосало,
майже всіх, і неважно, чі нємєц ти, чі українєц.
Тарас дивувався, як років на 20 молодший Карл дозволяв собі його
повчати. Найпростіше це можна було пояснити тим, що до Тарасового
приїзду броварські вже встигли прийняти на груди по п’ять крапель.
Ось тільки якщо алкоголь робив маршала Жукова мовчазним, то у
Бірюльова після оковитої розв’язувався язик, і він плів усе, що йому
приходило в голову.
– Краще помовч, – порадив Тарас Григорович і демонстративно
шарпнувся вбік, визволившись таким чином від сталевих пут Карлової
руки. Спантеличений Бірюльов знизав плечима і пішов далі мовчки…
– Ось ми і добрались, – пробурмотів маршал Жуков, коли подо
рожні нарешті досягли місця призначення – невеличкого штучного
озера з каламутною водою, обрамленого бетонними плитами. Над
водою вивищувалася мармурова скульптура, і в ній вгадувалася дів
чина, що, тримаючи в руках вінок, схилилася над озером. Минаючи
її, товариші простували берегом до пагорба, теж штучного, на самій
верхівці якого стирчало металеве дещо, зовні схоже на дитяче бряз
кальце, яке, безумовно, мало слугувати окрасою парку.
«Йобаний соцреалізм», – подумав Тарас про «окрасу» і тут же сха
менувся, спіймавши себе на тому, що проклинає епоху, за якої йому
жилося як у Бога за пазухою.
– Отой, шо справа, Костолом, а зліва Сірьога Палярний, – весело
сповістив Карл Бірюльов, вказуючи на двох інтелігентних бомжів,
які, повсідавшись на кам’яному виступі між пагорбом та озером, сти
ха перемовлялися.
– Щось мало, – зауважив Тарас.
– Абіжаєш, начяльнік, скоро ще підтянуться.
Тим часом Костоломов помітив гостей і, махаючи в повітрі недо
гризком огірка, хрипко вигукнув:
– Хо-хо, які люди, – ховаючи голову між сутулими плечима, він
вітався з Тарасом. – Дякую, що приїхав. Припрошую до нашого столу.
На кам’яному виступі, себто на імпровізованому столі тулилися
один до одного, ніби сироти, дві пляшки «Столичной», огірки та пів
буханки черствого хліба.
– Не густо, – розчаровано сказав Тарас.
– Нє, ну а шо ти хотів, – розвів руками Карл, виправдовуючи ювіля
ра, – чім багаті, тім і раді.
Але киянин, ігноруючи броварського чистокровного німця, вро
чисто промовив до Костоломова:
– Я тобі подарунок привіз, ти ж у нас ювіляр, – і простягнув йому
дубову патерицю. – Бери, у мене вдома таких багато.
Усміхаючись в розкуйовджену бороду, Костоломов охоче прийняв
дарунок із рук гостя, а подякувати не встиг, оскільки Бірюльов, яко
му не терпілося дорватися до питва, оголосив:
– Тепер бухать!
– Взагалі-то я в зав’язці, – почав було виправдовуватися Тарас
Григорович, але, вловивши на собі осатанілий погляд Карла, поспі
шив додати, – хіба що з поваги до ювіляра.
Сірьога Палярний, невисокий чоловічок у кашкеті воїна УПА, ви
добув із кишені пошарпаного пальта пластикові стаканчики і розлив
у них горілку з уже початої пляшки. Подаючи стакан Тарасові, він за
взято підморгнув. Після нікому не потрібного тосту від Карла чоло
віки почаркувалися та випили. Тарас Григорович відчув, як бридка
рідина, обпікши йому горло, вогняною хвилею котиться второваним
руслом стравоходу. Він примружив очі. І тут Тараса понесло.
– Шо ти собі думав? Я тебе питаю! Ти шо собі думав, коли чесну
дівчину брюхатив, падло? – замахуючись на Тараса вінком, несамо
вито кричала дівчина, геть гола та бліда-бліда, яка ще кілька хвилин
тому тупо дивилася на своє відображення в озері. – Ти ж обіцяв до
Попри блідість, Тарас Григорович одразу впізнав і це спокусливе
тіло, і його власницю – Катерину, перше своє кохання, чи то пак серй
озне захоплення.
– Ти ж мене своєю чорнобровою називав! – не вгавала дівчина. – Ти ж
казав з москалями не кохатися, бо від них діти з заячою губою родяться!
– Я тільки про комуністів таке говорив, про партійних, – виправ
довувався Тарас, прикриваючи чоло рукою. – Ой, не бий, Катрусю,
пробач мене грішного.
– Яка я тобі Катруся, юродивий? Покинув мене з малим, утік від
мене! Думав, шо я в Броварях перепочину, а пуцвірка бабусі повезу
на виховання?
– Катю, – хрипко скрикував Тарас, вкотре отримуючи вінком по
руці, – не думав я такого!
– Думав-думав, падло! Перепочила, аякже, навіки в Броварях
спочила я, сама потопилася і пуцвірка твого потопила, о-о-ох, – від
рубала дівчина і, ніби ураган Катріна, закрутилася проти часової
стрілки, обдаючи свого колишнього коханця крижаним диханням.
Тарасові заклало вуха. Зародившись на межі води, вогню та по
вітря, із несамовитим гуркотом злітала в небо доісторична тварю
– сніжно-білий вогнедишний дракон.
– Твою ж мать, – лаявся Тарас, – а ти звідки тут?!
О цій хвилі він щиро був упевнений, що останнього дракона власно
руч замочив у Київському зоопарку з допомогою свого друга Бульби

що найцікавіше – теж Тараса. Виявляється, останній дракон не лише
вижив, але й, пікіруючи на Тараса, загрожував його життю, з яким саме
час було прощатися. В надії прийняти менш жахливу смерть на озерно
му дні, чоловік підступив до води. Він саме примірявся пірнути в озеро,
коли дракон ухопив його лапами за плечі і добряче струсонув, від чого
Тарас знеможено повалився на бетонну плиту лицем донизу.
– Зовсім здурів? – пролунав знайомий голос за його спиною.
Переводячи дихання, Тарас Григорович перевернувся на бік і прямо
над собою побачив неголену Карлову пику з виряченими очима. І тут
Тарас прозрів.
– Згадав! – закричав він на весь голос так, що німець шарахнувся від
нього. – Згадав своє прізвище! Олеся взяла моє прізвище і втекла! А я
зостався і забув його, але тепер, тепер я згадав! Моє прізвище – Бузина.
– Навіть не подякував, гівно таке, – спересердя сплюнув на землю
Карл і знову приєднався до компанії.
А Тарас Григорович Бузина, лежачи горілиць на бетонних плитах по
близу води, ще довго розглядав кучеряві хмари примруженими очима.
Бровари, Тарас Григорович, Катерина, бухло.
Вересень 6456
То був ідеальний герой. Ідеальний. Без жартів. І-де-аль-ний.
На повному серйозі. An ideal hero. Найідеальніший з усіх. Не
віриться, правда? Але так було, та й по всьому.
Отож, то дійсно був ідеальний герой. Таким його зробили.
Батьки, звичайно. Року божого 1986, місяця лютого, числа 29-го.
Ідеальна дата, чи не так? Тоді ж у підстоличних Броварах вперше
за час існування міста створили броварню й почали варити пиво
з чистої артезіанської води. Розливали в скляну тару. На пляшко
вій етикетці зображалася відрубана заяча голова з одним вухом.
Ледь вище писалися марка пива («Ідеал») та загадковий шифр
(«since 1986»), спосіб застосування якого мав розгадати новона
роджений ідеальний герой. Тут, як кажуть, без варіантів. Мабуть,
саме через те, що відкриття броварні теж припало на ідеальну
дату 29 лютого 1986 року, ідеальний герой народився із заячою
(читати ідеальною) верхньою губою.
За рік після його народження, ідеальному героєві з відомої
причини вже на нижній губі зробили татуювання із загадковим
шифром «since 1986». У той день, коли ідеального героя при
низили, він збагнув значення шифру. «Від 1986 року». У такий
спосіб на його нижній губі й на етикетці від броварського пива
позначалася дата їхнього спільного народження.
Треба було б додати, що верхня губа ідеального героя зазнала
медичного втручання, після якого на гладенькій дитячій шкірі
під носом лишився тоненький, як цівочка, шрам. Але в контексті
героєвого приниження це не так важливо… А втім, нехай буде.
Подейкували, що батьки назвали свого сина дивним (читати
ідеальним) ім’ям Ьлибонроч, але, як завжди в подібних ситуа
ціях, інформація виявилася банальними базарними плітками. Ні,
ідеальний герой не може мати імені – воно б похитнуло підва
лини героєвої ідеальності. Ідеальний герой повинен лишитися
безіменним – такою була воля ідеального Бога, творця всього су
чого, якому неідеальним батькам не стало духу суперечити.
Тільки-но ідеальному героєві виповнилося чотири рочки,
батьки полишили сподівання знайти в ньому хоча б один не
долік. Тому хлопця вирішили віддати до дитбудинку. На жаль,
ідеальних туди не приймали, тим паче при живих батьках. Тоді
батько, даруйте мені цю вимушену тавтологію, таємно від ма
тері вирішив продати свого ідеального сина. Спочатку – на ор
гани. Але неідеальний базарний спекулянт з пузом, що пивна
бочка, сумно похитав головою, мовляв, краще торгувати псячи
ми шлунками, ніж брати відповідний орган у такого здихлика.
Потім турботливий татусь вирішив продати авторські права на
ідеального героя неідеальному апологетові масліту, але той із
презирством не стільки до продавця-невдахи, як до його чудо
вого сина, відмовив, мотивуючи це тим, що література не потре
бує ідеальних героїв. Коли мати ідеального хлопчика дізналася
про безрезультатні спроби свого чоловіка здійснити аморальну
операцію на ринку куплі-продажу, вона нічого не сказала. Це був
ідеальний вихід зі складної ситуації.
Так ідеальний онук потрапив на виховання до бабусі – за
лишенки, що жила собі самотиною біля Чорнобильського лісу
(власне, бабуся називала його чомусь Прип’ятським). Вона була
б ідеальною, якби не мала однієї слабкості – безупинного потя
гу до розведення вовків. Неідеальний (бо зомбі) екс-працівник
ЧАЕС, який хапнув свого часу надмірну (читати ідеальну) дозу
радіації, казав, що бабуся – відьма. Але то брехня. Вона просто
розводила вовків. На вовкулаків. Вовкулаків теж розводила. На
секс. А секс, як відомо, не марганцівка, його не розведеш. Маючи
надмір вільного часу в попередні чотири роки, бабуся зраділа по
яві нового члена в її великій (відтоді ідеальній) сім’ї і пообіцяла
батькам добре про нього піклуватися. Слово додержала. Хлоп
цеві у бабусі жилося прекрасно.
Одного разу, коли ідеальний герой, бавлячись з бабусиними
вовками на подвір’ї, почухав найстарішого сіромаху за вухом,
бабуся запримітила цей вияв неповаги до своїх улюбленців,
вийшла з хати та гострим ножем відтяла онукові праве вухо. Іде
альний герой навіть не скрикнув.
– О, – зауважила вона, не звертаючи уваги на закривавлені
руки, – так ідеально.
«Це і є обіцяне приниження?» – подумав читач.
«Ні, це не воно, – відповів автор. – Це лише встановлення істо
ричної справедливості».
До школи ідеальний герой не ходив – у цей час він опановував не
легку, але таку потрібну в зоні відчуження, професію дійника вовчиць
(проміжна еволюційна ланка двійника вовків). Після чотирьох років
практики у нього нарешті почало виходити так, як потрібно. Вихо
дило переважно з потом і фекаліями. Зникало, як і все суче, в землі.
Тепер вовчиці стояли сумирно, не переступали з лапи на лапу, не на
магалися відкусити відрізане бабусею праве вухо ідеального героя,
завдяки якому хлопцеві ще вдавалося пристойно чути, як у четвер
тому енергоблоці Чорнобильки нукліди захриплими від холоду голо
сами виконують а капела кавер пісні «Nuclear winter» німецького во
кально-інструментального ансамблю Sodom. Головний гітарний риф
забезпечував вітер, що блукав рудим лісом у пошуках лиса (приколь
на співзвучність, га?). Вовчиця виявилася ідеальною – вона не мукала.
Вовки, розведені на вовкулаків, вовкулаки, розведені на секс, по
кидали подвір’я затишного бабусиного маєтку після 66-ої ночі, про
веденої в одному ліжку з господинею дому. Як тільки бабусю покинув
останній вовкулака, більше схожий на таку звичну для курей та пере
січних українців чупакабру, ніж на вовка чи людину, бабуся померла.
З ідеальним героєм лишилися лише вовчиці в кількості 66-ти штук.
Коли ідеальний герой записав цю інформацію в картатий блокнот,
він мимоволі згадав усі правила відмінювання числівни

– і тут же
забув. «Дежавю», – подумали вовчиці, згадавши правило 66-ти вов
чиць. А між тим, ідеальному героєві вже йшов 16-ий рік.
Зовсім несподівано для ідеального героя до нього в гості приї
хав сутулий чоловік в армійських чоботях, який назвався його бать
ком. Ідеальний герой, звісно ж, не повірив в істинність родинних
зв’язків, але розмовами, на кшталт «Джоне, навіщо ти образив Ісуса
Христа?» або «Йоко Оно – тупа піхва» пройнявся настільки, що ледь
не втратив почесне звання ідеального героя. Батькові із сином за
святковим з нагоди повернення старого пердуна столом прислужу
вали вовчиці в білосніжних фартухах. Ритуал спільної трапези теж
пішов кревним родичам на користь. Вони порозумілися в основно
му питанні, винесеному на порядок денний: «Що буде на десерт?».
Згодилися на узварі. Із вовчих ягід, звичайно ж. Після прийому їжі
ідеальний герой лишив догляд за домом на совісті вовчиць, зібрав
свої незначні манатки і подався вслід за батьком до столиці. А між
тим, хлопець вже й забув, скільки йому років, та чи й хлопець він
досі, бо ж ого-го як багато вовчиць передоїв, давно пора називатися
чоловіком, але педантичний батько в армійських чоботях і сірому
пальто нагадав: «Стільки само, як і Олександрові Волкову на Олім
піаді в Сеулі». Відтоді ідеальний герой перестав орієнтуватися у
своєму віці, тобто став вічним.
Він дав їй ідеальне ім’я Анна замість її батька – професора Блохась
ка. Потім одружився з нею. Саме так: спочатку дав, а потім одружився.
– Анна, – гукав ідеальний герой, повернувшись з роботи, –
sator arepo tenet opera rotas.
Дружина розуміла його з півслова і подавала вечерю на стіл.
Притлумивши голод, ідеальний герой пускав у хід важку арти
– Аргентина манит негра, – пристрасно промовляв він до дру
жини і для підсилення ефекту щипав Анну за сідницю.
Опустивши інтимні подробиці подальших маніпуляцій з Ан
ниними сідницями, автор мусить сказати кілька слів про роботу
ідеального героя, з якої ввечері кожного буднього дня він повер
тався додому.
Отож, за протекцією того ж таки професора Блохаська ідеаль
ному зятеві без початкової освіти дозволили викладати лікантро
пію студентам-фольклористам в Інституті філології. Робота була
цікавою та неважкою. На практиці ідеальний герой возив другу
академічну групу, де, варто зазначити, були лишень дівчата, до
зони відчуження, щоби допитливі студентки на власні очі могли
переконатися, що рівень самоорганізації спеціально навчених
вовчиць є доволі-таки високим. Завдяки цим антропоморфним
тваринам підприп’ятське господарство, яким свого часу доводи
лося опікуватися ідеальному героєві, за його відсутності бурхливо
розвивалося. Щоправда, атмосфера навколо маєтку покійної ба
бусі геть просякла феміністичними ідеями, але цей прикрий для
ідеального героя факт не міг не тішити новоприбулих студенток.
Дівчата, яким пощастило відвідати таку пізнавальну екскурсію,
пісяли окропом при будь-якій згадці про свого ідеального викла
дача та його вовчиць, а тому дозволяли собі дивитися на менш
успішних однокурсниць, як на блощиць (тут випадково заримува
лося). І тільки професорові Блохаську на власних лекціях інколи
вдавалося збити пиху з нарваних студенток.
Але давайте зоставимо в спокої захоплених фольклористок і
повернемося до ідеального героя. Саме час його принизити. Най
жахливішим чином.
Цю почесну місію автор покладає на двох молодиків з дещо
розкосими очима, але сам відповідальності за їхні дії не несе,
бо він навіть походження їхнього до пуття не знає. Начебто і не
зайшлі якісь хлопці, але й до корінних арійців обом як до неба
рачки. Це про них казав німець (себто арієць): «Моголи, моголи,
Йосипа Вісаріонича онучата голі».
Зрештою, Монгол і Мангал теж не знали свого походження,
навіть більше: воно, те походження, було їм, як то мовиться, до
одного місця. Монгол і Мангал не знали й того, що людина, у якої
за мить їм доведеться відпрацьовувати гаманець та мобілку, є
асистентом кафедри фольклористики в престижному виші. На
томість ідеальний герой, повертаючись додому після роботи, як
заєць, петляв темними провулками – тими провулками, на які
і вдень мало хто забрідає, та навіть не здогадувався, що зараз
його, такого ідеального, будуть принижувати, судячи з усього,
досить-таки жорстоко. Останнє, що крутилося в його голові, пе
ред тим, як Монгол перегородив дорогу ідеальному незнайом
цеві, була магічна (читати ідеальна) фраза, що нею можна було
виторгувати собі вечерю у дружини.
– Sator arepo tenet opera rotas, – погрозливо зашипів Монгол.
Зірвавшись з його вуст, це мало б значити щось типу «Гані бабкі
Ідеальний герой позадкував, але за його спиною бозна-звідки
матеріалізувалася кремезна постать Мангала. Тікати було ніку
ди, а отже, для запобігання тяжчих, ніж утрата двохсот гривень,
наслідків, довелося з овечою покорою платити по рахунках, які,
без особливих на те прав, пред’являли косоокі грабіжники. Під
час процесу передачі грошей ідеальний герой не промовив ні
слова. Монгол розцінив мовчання жертви, як перший етап під
готовки до саботажу, тому вирішив зіграти на випередження і
завбачливо видобув з кишені спортивок ножа.
– Аргентина манит негра, – прогундосив він, вістрям кишень
кової зброї малюючи в повітрі перевернуту вісімку, що в пере
кладі на мову нормальних гопників означало приблизно таке:
«Давай мабілу, дядя».
На жаль, ідеальний герой, ідейний противник технічного про
гресу, який провів 20 років свого життя вдалині від благ цивілі
зації, ніколи не мав мобільного телефону. Ці взаємопов’язані
факти біографії ідеального героя вирішили його долю. Мангало
ві, якому, безперечно, конче необхідно було подзвонити мамці та
справитися про її здоров’я, урвався терпець чекати, коли ж по
кірна жертва зволить віддати свій гіпотетично існуючий теле
фон. З усієї сили він штурхонув ідеального героя в плече, але так
невдало (читати ідеально) це в нього вийшло, що бідна жертва
нахромилася на ніж лівим оком. Десь чавкнуло. Щось хруснуло.
Хтось зойкнув. Це голосив Монгол, який з переляку мало не на
клав у спортивки. Із вуст ідеального героя, як і тоді, коли люба
бабуся відтяла йому вухо, не зірвалося ні звуку. Натомість, оче
видно, що від больового шоку, ідеальний герой знепритомнів,
прихилившись лобом до зап’ястя Монгола.
– Он в аду давно! (переклад на норм.-гоп. мову: «Шо ти на
мутіл, муділа!») – заверещав той до Мангала, намагаючись ви
тягнути ножа з очної орбіти жертви. Напевно, Монгол ще довго
смикав би рукою, марно силкуючись видобути холодну зброю
з черепної пастки, якби його колега Мангал не потягнув іде
ального героя на себе, міцно вхопивши його за плечі. Монгол
із відбитком презирства на обличчі витер лезо ножа, заквеця
ного бридкою желеподібною масою відомого походження, об
поли піджака жертви і полегшено зітхнув. Кишеньковий ніж –
це святе.
Акуратно поклавши обважніле тіло ідеального героя на ас
фальт, співучасники злочину так само обережно притулили
його голову потилицею до парапету. Обидва хлопці зволікали
покидати місце злочину. Трохи відійшовши від непередбачува
ного ексцесу, вони обшарили кишені жертви, але не знайшли в
них нічого вартого уваги, крім якоїсь пластикової картки. Коли
Мангал присвітив запальничкою, виявилося, що то проїзний на
метро. Монгол поклав його собі в кишеню і закурив. Руки дри
жали сильніше, ніж завше, – дрижали так, що хлопець не міг
потрапити сигаретою до рота. Мангал, який навприсядки при
мостився поряд з ідеальним героєм, теж смалив. Але це не за
спокоювало. Під упливом нікотину нервове збудження в обох
горе-грабіжників почало переростати в сексуальне. Першим
таку прикрість зауважив Мангал і почесав собі в паховій області.
Свербіж не припинився. Мангал почухав ще. Не допомогло. Тоді
він спробував пошкрябати довгими брудними нігтями в потріб
ному місці, але цим ще більше себе роз’ятрив. Його погляд ко
взнув по безпомічному тілу ідеального героя, й ідеальний вихід
зі складної ситуації миттєво спав йому на думку. Монгол, також
піддаючись поклику плоті, саме підійшов до поплічника. Сексу
ально невдоволені молодики поки́дали недопалки на асфальт і,
обмежившись кількома ідеальними фразами, розбрелися в різні
сторони. Монгол побіг шукати найближчий ларьок із презерва
тивами, а могутній Мангал, зваливши на плечі субтильне тільце
жертви, пішов туди, де вимальовувалися чорні обриси дитячого
майданчика.
Коли до ідеального героя повернулася свідомість і він відкрив
очі, прямо перед собою побачив щось таке, що примусило його
знову знепритомніти. Трохи раніше збоченці (відтепер Монгола
й Мангала можна називати ще й так) перекинули свою жертву
через дерев’яне сідало гойдалки таким чином, що руки й ноги
ідеального героя почали безпомічно звисати по обидва боки ць
ого безхитрісного пристрою для мініатюрних дитячих сраченят,
якому в контексті намічених подій мимовільно судилося стати
ще й вівтарем для жертвопринесення. Розмежувавши на «арь
ол-рєшка» сфери впливу на тілі жертви, молодики заходилися
облаштовувати своє дозвілля кожний окремо. Мангалові, якому
випав «арьол», вдалося це зробити майже одразу. Розслаблене
тіло непритомного ідеального героя легко піддавалося на кож
ний поступальний рух у виконанні Мангала. Під ритмічне розхи
тування гойдалки чулося тихеньке поскрипування там, де тео
ретично вона кріпилася до поперечного брусу, а також ляскання
долонею по своїх округлих щоках, яким Мангал намагався ще
більше себе розпалити. А от Монголові пощастило менше. Це був
явно не його день. Після марних спроб зафіксувати рот ідеально
го героя в прийнятному для сексуальних ігрищ положенні, Мон
гол вліпив жертві коліном по носу.
Саме тоді до ідеального героя повернулась свідомість. Спо
чатку він пузом відчув під собою тверду поверхню дерев’яного
сідальця. Потім дозволив собі відкрити очі. Прямо на їх рівні
хтось активно трусив своїм ерегованим відростком, а ніс, дарма,
що розбитий, міг вловити виразний сморід чоловічих геніталій,
який ледь притлумлював банановий аромат, навіяний презерва
тивом. Позаду ідеального героя, в прямому й переносному ро
зумінні цього слова, теж хтось був. І цей хтось робив йому боля
че. Перед тим, як знову поринути в безкінечне ніщо, ідеальний
герой подумав, що вже немає ніяких «очей», зосталося одне все
видюще праве око, принаймні в парі з лівим вухом… Свідомість
покинула його, не давши зробити резонне припущення, що «так
буде симетрично».
Тим часом Монгол нарешті знайшов єдиноможливий спосіб,
у який цього дня він мав шанс втамувати пекучу жагу. Хвала
творцю всього сучого, природа наділила Монгола куцими кін
цівками, одна з яких, найвибагливіша, тепер – так і є! – вільно
ввійшла до очної орбіти жертви. Дарма, що не повністю туди
втрапила, головне, щоб було приємне тертя, а воно таки мало
місце, і це не могло не тішити. З неприємним для слуху плямкан
ням і чавканням Монгол, однією рукою міцно тримаючи свого
пасивного коханця за чуприну, товк, неначе мак у ступі, залиш
ки розчавленого очного яблука в черепному жолобку, звільне
ному від будь-яких ознак одного – найважливішого з усіх п’яти
органів чуття. Залишки того, що ще годиною раніше мало пра
во називатися повноцінним оком, зараз під постійним тиском
куцого статевого органа перетворилося на якусь молочну кашу,
де власне молока, яке із кожним новим поступальним рухом
витікало назовні, було на порядок більше, ніж формоутворюю
Хоча його пеніс і був завеликим для цього імпровізованого
дупла, що в процесі створювало певний дискомфорт, Монгол під
кінець процедури з явним задоволенням пришвидшено засопів.
Коли хлопець залишив у спокої голову ідеального героя, Мангал
ще возився з його ідеальним задом, але вже тоді обидва збоченці
знали, що покинуть це однооке і – обана, яка несподіванка, див
но, що ми раніше цього не помітили! – одновухе непритомне тіло
приходити до тями в прольоті між гаражами (знову випадково
Наступного дня по обіді ідеальний герой повернувся додому.
Дружини не було – схоже, що горбатилася на роботі. Передусім
він вирішив відвідати душову кімнату, оскільки його душу тіши
ла раптова розгадка шифру «since 1986», що сталася вчора десь
між актом добровільної сплати по рахунках двох косооких моло
диків і прикрого інциденту зі своїм оком та чужим ножем. Ефект
був приблизно той самий, що й після падіння достиглого (читати
ідеального червивого) яблука на голову Ісаака Ньютона.
«Я, як і пиво, тут від 1986 року, – міркував ідеальний герой
ледь не категоріями зі сфери маркетингу. – Виходить, зараз мені
Відтоді ідеальний герой знову отримав можливість орієн
туватися у своєму віці, а отже, став смертним.
Ніхто й не сперечається, що в таких випадках самураї чинили
(чи не нили?) сепуку. Писали прощальне хоку, брали короткий
меч вакідзасі і розпорювали собі живіт, даючи можливість ще
мить тому ув’язненим бебехам, які тепер основною своєю масою
акуратно вивалюються на ворсистий килимок, нарешті відчути
Але то був ідеальний герой. Після відвідин душу та дезінфек
ції черепного жолобка, де не так давно, горя не знаючи, спогля
дало на світ цілком здорове око, він узяв короткий безіменний
ніж і пішов чистити картоплю собі й жінці до вечері, так і не на
писавши прощального хоку.
Листопад 6456
Епіграф, який не хотів стояти праворуч
Герой на героїні, героїня на героїні, героїня на героїні, герої
ня на героїні, героїня на героїні, героїня на героїні, героїня на ге
роїні… (і так до ∞, –
прим. завжди вашого Кепа
[далі: просто
жди ваш Кеп
Нудьга імені Шарля Бодлера
, художній керівник –
Сашко Васільєв
Д/з для кмітливих й ерудованих читачів:
Визначити, скільки
героїнь підсіло на героїн, якщо відомо, що істинною героїнею є
кожна третя, починаючи від тієї, на якій розташовується герой,
справжнім героїном (без додавання муки й тальку) є кожний сьо
мий, а Сашкові Васильєву набридне повторювати про героїнь на
героїні в межах 66-го компоненту пісенної ∞. Суб’єкта, що утво
рився під час суміщення героїні з героїном, вважати героїнним
героїном чи героїнною героїнею, тобто таким, що зберігає вла
стивості обох озвучених компонентних елементів.
Свої відповіді надсилати на мило:
Деталі за телефоном:
Інформація прозвучала на правах реклами
Ігри на задньому дворі – І
Інтелектуальний карлик без імені та прізвища, чекаючи, доки
на задній двір престижної приватної київської клініки вийде
його друг – хірург Шамот (так само звали одного із орків в неопу
блікованих щоденникових записах Джона Рональда Руела Тол
кіна про інтимні подробиці повсякденного життя Середзем’я),
грався скальпелем, що його непомітно для друга зумів поцупити
із хірургічного відділення під час минулих відвідин Шамота. Кар
лик був широкоплечим здорованем зростом під метр дев’яносто
без кепки. Він метав скальпель в землю і щоразу радів, коли зем
ля-мати приймала в себе вістря ножа. Це траплялося не так вже
й часто, як би того хотів сам карлик, який ще в дитинстві переніс
гостру форму Едипового комплексу, але досі не міг абстрагува
тися від прикрих спогадів тридцятилітньої давнини. Тоді батько
карлика, Червоний Гігант, інтелектуально карликовіший за сина
на кілька рівнів, чинив (чи не нив?) над ним найнеймовірніші
тортури, що в його особистій червоногігантській системі коорди
нат було звичною справою.
ZZZZZZZZZZzzzzzzzzzzzzzzzZZZZZZZzzzzzzzzzzzzzZZZZZZZZZ
Десь у Низинній Раді
(стенографує
Транслітератор
Fairy On
Yak uvimknena feya z dvadtsiatylitnim stazhem ya bachu
problemu v dvoh kontekstah.
Rybalka
Zakinchuyte!
Zakinchuyte!
Fairy On
Pobutovym sadyzmom zaymayut’sia abo seksual’no upe
redzheni zbochentsi abo spravzhni estety, scho pretenduyut na genial
nist’. Otzhe, v yakiy systemi koordynat perebuvaete vlasne vy?
(a zaraz zaraza
Voraza
vami
pakraschuvati
svoyi
niavychki
Fairy
ZZZZZZZZZzzzzzzzzzzzzZZZZZZZZZZzzzzzzzzzzZZZZZZZZZZZZZ
Ігри на задньому дворі – ІІ
Через хвилину з’явився Шамот із цигаркою в роті. На скельцях
його окулярів блищали краплини поту.
Чоловіки привіталися, потиснувши один одному руки. А потім,
як і заведено в компаніях хірургів й інтелектуальних карликів,
розмова пішла про творчість Мілана Кундери. Рівень снобізму
зашкалював, причому обидва співрозмовники це розуміли, але
нічого не могли із собою вдіяти: коли кидаєш понти, часу зверта
ти увагу на снобізм уже не вистачає.
– Нестерпна важкість у моєму шлунку заважає мені нормально
проводити операції, – пожалівся хірург. – Тут один невірний по
рух руки, один неправильний розріз скальпелем – і все: людину
може спіткати смерть. Ось так просто, на рівному місці.
– Нестерпна смердючість сміття з навколишніх урн заважає
мені дихати, – не збираючись відставати від товариша, пожалівся
безіменний карлик.
Шамот із ним погодився. Зі смітників направду віддавало чи
мось паленим. Хірург дістав із зовнішньої кишені білого лікар
ського халата запальничку і прикурив.
Зі словами вибачення на вустах карлик повернув скальпель
Шамотові, як одному з імовірних його власників. Той розгублено
покрутив інструмент у руках і сховав його до кишені разом із за
пальничкою.
– У мене тут нещодавно така дивна пацієнтка була, – сказав він,
пускаючи кільця диму. – Це просто щось із чимось. Уперше в моїй
практиці трапляються сіамські близнючки з подібним зрощен
ням. Роз’єднати просять.
Чверть століття жили разом – і нічого. А
тут, бач, припекло. Знаєш, чим вони зрослися? – Шамот покрутив
вказівним пальцем перед очима карлика. – Ага, ага, вказівними
пальцями! Все, думаю, це буде фурор. Перевірив в інтернеті. Так
і є. В історії хірургії не зафіксовано жодного подібного випадку.
Здавалося б, легка форма зрощення. А ось і ні! Тут величезну роль
відіграє самонавіювання. Пацієнтка, чи то правильніше буде па
цієнтки свято вірять, що вони із сестрою одне ціле. «Ви розітнете
мене навпіл, ви будете різати мене по живому!» – виривається з
їхніх ротів. Бідненькі. Вони не розуміють, що для того, щоб опе
рація пройшла успішно, треба сприймати все так, ніби операція
вже відбулася із позитивним для них результатом, а вони, вони…
Хірург скрушно похитав головою і, перевівши дух, продовжив:
– Я назвав цей вид сіамських близнючок «діджитопаги». На
честь пальця назвав. Усяка діджиталізація тут ні до чого. Просто
– це «палець» по латині. А для широкої публіки цей фе
номен отримає назву, яка була навіяна мені Біблією. Ні, навіть не
Біблією, а картиною Мікелянджело Паваротті, тьху, Буанаротті.
Сам я атеїст, у таке не вірю. Тут взагалі року вистачає, щоб зці
пивши зуби, надивитися на людські нутрощі, зміцнити свої нер
ви – і нарешті звикнути: тоді вже перестаєш вірити в будь-що.
Але ж у мене особливий випадок, тут треба абстрагуватися від
власних релігійних уподобань. Мова ж іде про справжню сенса
цію. Це точно буде сенсація. Але поки що ще не час. Я так і сказав
журналісту, який до мене приходив: «Надам вам з цього приво
ду усю інформацію, якою володію, але за однієї умови: матеріал
опублікуєте лише тоді, коли я скажу». Я логічно вирахував, коли
треба публікувати, щоб відбувся ефект бомби, яка вибухнула. Ба-
бах! – Шамот скинув руки догори. – Приблизно так і буде. Це ста
неться післязавтра. Але тобі я можу сказати й зараз. Я знаю, ти
людина надійна. Я вже бачу на шпальтах газети заголовок, який
сам придумав, – вказівним і великим пальцем він чітко провів лі
нію в повітрі і, карбуючи кожне слово, вимовив: – Земна сутність
божественного доторку.
Земна сутність божественного доторку
Ваш покірний слуга (Покірний слуга? Справді покірний? Гм, це
добре, ду-у-уже добре),
завжди ваш Кеп
знає про сіамських близ
нючок із незвичайною формою зрощення тіл усе й навіть більше,
а тому поспішає до вас на поміч, щоб поділитися тими знання
ми, якими він володіє. Щоправда, наразі мова піде не про самих
близнючок, а про одну із можливих причин їхньої, близнючкової,
унікальності. Отож причастіться, любі читачики, інформацією
про сутність божественного доторку.
Адам (Міцкевич, Ламберт? Найн!), Просто Адам, абсолютно го
лий сидів у позі лотоса під повністю позбавленим крони Деревом
пізнання. Лише на одній із таких же абсолютно голих, як і Просто
Адам, гілках дерева висів маленький зморщений плід, в якому
не одразу можна було впізнати яблуко. Навколо нього (і яблука,
і дерева, і Просто Адама) літала незліченна кількість мух. Просто
Адам ловив на льоту набридливих комах і, напхавши їх до рота,
пережовував без тіні огиди на обличчі.
Раптовий подих вітру злегка сколихнув гілляччя на Дереві
пізнання просто над головою Просто Адама. Наступний вітряний
подув уже не був таким благодушним і, зірвавши з гілки зморще
не ябко, помандрував собі далі. За неймовірного збігу обставин
їстівний плід, падаючи, ударився об маківку Адамової голови і,
зрикошетивши від неї, відлетів на землю.
– Еврика, – серфінгуючи на хвилях прозріння, загукав Просто
Адам, але скинути вказівний палець лівої руки догори не встиг,
бо на півшляху до неба його перестрів і примагнітив до себе ін
ший вказівний палець – щоправда, правої руки. Палець-магніт
самотньо висів у повітрі. Ніяких натяків на чиюсь присутність по
руч із ним не спостерігалося.
– Синку, – почувся, судячи зі звернення, батьків голос. У Про
сто Адама склалося враження, що дивний голос був усюди: він за
повнював собою всі вільні щілинки, кожні з яких останнім часом
утворювалися в просторі навколо під час розломів повітря.
– Синку, – повторив голос, – чуєш мене?
– Е, ти хто? – знічено промимрив Просто Адам. – І чому нази
– Я палець, – сказав голос, – і твій батько за сумісництвом.
– А чому я тебе там чую? – Просто Адам вільною рукою показав
у протилежний бік. – І там? – Він показав угору. – І там? – Показав
– Бо я всюди, – сказав всюдисущий палець.
– Не збагну, – здивувався Просто Адам, – як ти можеш бути
моїм батьком, якщо ти палець?
– А на що я по-твоєму схожий?
– На палець.
– А ще на що? Ну? Придивися до свого тіла уважніше.
Просто Адам уважніше придивився до свого тіла і вже по хвилі
роздумів без особливих зусиль збагнув, на що схожий його спів
бесідник.
– Бачу, що роздуплився, – сказав палець, – думаєш, дарма воно
все так у світі мною влаштовано. Ні, скажу я тобі, не дарма. Все
у цьому світі, сину, не дарма. Опача, ритм проклюнувся. Поле
чу вірш напишу… Так от, запам’ятай цю нехитру істину, сину. А
ще запам’ятай, що ти тут гість, орендуєш у мене райок на безо
платній основі, але це все до пори, до часу. Перше серйозне на
рікання на тебе – забираєш манатки і валиш з Екзему на фіг. Як
там кажуть майбутні покоління: «Чімодан, вокзал, Цинтральная
Афріка». – Палець поділився із Просто Адамом магнітними хви
лями такої сили, що той здригнувся. – Добре, сину, не буду тобі
заважати, продовжуй робити те, на чому ти зупинився.
Балакучий палець зник і, звільнений з магнітного полону,
вказівний палець на лівій руці Адама підскочив догори.
– Еврика, – повчальним тоном зауважив Просто Адам, – це ж
яблуко.
Завжди ваш Кеп
. – Він сумно подивився на зморщений
плід, похилений патичкою до абсолютно голої, як гіллячки на Де
реві пізнання та Просто Адам, землі, і додав: – Віддам жінці. Хай
скуштує.
Ігри на задньому дворі – ІІІ
– Ну, як тобі? – задерши підборіддя догори, поцікавився Шамот.
– Неймовірно, неймовірно, земна сутність… Земна сутність бо
жественного, – захлинався словами карлик, – божественного до
торку… Просто, просто геніально… І геніально просто.
– Дякую, друже, я завжди знав, що ти один із тих рідкісних лю
дей, які завжди зможуть мене зрозуміти і підтримати… Ну, я піду.
– Ага.
Хірург кинув бичка від цигарки собі під ноги й міцно придавив
його каблуком. Коротка цівочка диму потягнулася до неба й роз
– Дякую, що скальпель приніс, – сказав хірург і попрямував до
дверей запасного виходу з лікарні. Уже на порозі його впевнену
ходу зупинило запитання безіменного карлика:
– З ким? – не зрозумів Шамот.
– Ну, з цією, близнючкою сіамською.
– А, з нею, з ними тобто, – хірург смачно плюнув до сміттєвої
урни. – Померли від зараження крові. Обидві.
Витяг (хто витяг?) із листа до Аліси
Friend
за підписом Льюїса Керрота
Люба Алісо! (Може так: Люба-Алісо? Завжди мріяв дати донеч
ці подвійне ім’я.)
Ідеальну героїню прошу
самостійно, без мого втручан
ня з неосяжних просторів будь-чого. Ти хоч і маленька дівчинка,
але дуже розумна, тому доволі складно було б
уявити (6 р.)
тебе з
лялькою Барбі в руках, майже неможливо. Тим не менше, можеш
зробити своїй Барбі акуратну зачіску «горщик»
(туалетний, го
рошок зелений)
, передчасно зшивши їй платтячко з жовтуватого,
а значить неякісного туалетного паперу. Тільки прошу, наполег
ливо прошу тебе, зроби це самостійно, са-мо-СТІЙ-но,
your
baby
, не вдаючись до послуг улесливих няньочок (чок-чок-
чок, на головці горщечок). Тоді я принаймні буду впевнений, що
моє втручання з неосяжних просторів будь-чого ще зможе внести
певні корективи…
Твій Кролик!
––––––––––> (Тіпа вуха, –
завжди ваш Кеп
{Зріст: метр з кепкою,
статус: кепкун}
З. І.: Листа не читав, тілько на підпис подивився, ну й… вирі
шив втрутитися, сама розумієш, усі збіги-збоги зі стилем напи
Alter
Із життя Кроликів
Кролікі ета нє толька ценний мєх, но і два, а может даже целих
трі кілограма дієтічєського мяса.
Кролики, як відомо, полюбляють моркву. А ще вони мають ха
рактерну, дуже пізнавану зовнішність. Їхні очі червоні. Їхні задні
лапи криві. Їхні зуби гострі. Їхні вуха довгі. А їхні невеличкі мо
зочки дощенту заповнюють сороміцькі думки про брудну неочи
щену моркву, якою можна, викопавши її із землі, похрумувати в
чагарях, сидячи на оперезаному травою горбочку.
Кролики, як відомо, вистрибують з нірок. Або перебігають тобі
дорогу в непідходящий для цього момент. Вискакують, розумієте,
на проїжджу частину під бампер твого автомобіля і несамовито
пищать, завбачивши перед своїми мордочками яскраве глипання
автомобільних фар. Про це ще добре написано (якщо тебе не під
водить пам’ять) в гуморесці «Заєць» (себто кролячий корєфан)
за авторством Остапа Вишки.
Але кролик, про якого йде мова, був особливим. Він нічим із
написаного вище не страждав. Він не мав червоних очей. Нато
мість мав рівненькі задні лапки (під стать переднім) і тому не
вмів нормально стрибати. Його вуха були не довшими за котячі.
А що там на рахунок зубів? – поцікавитеся ви. Зубів чарівний кро
лик теж не мав – на їх місці розташовувалася одна здоровезна,
схожа на лійку, присоска, – як у восьминога. Чи варто ще додава
ти, що кролик з’явився на цей тлінний світ на околицях Чорно
бильського лісу?
Кролячий раціон з ідеологічних міркувань виключав із себе
моркву. Довгий помаранчевий овоч кролик використовував суто
як засіб боротьби проти знахабнілих автомобілістів. Надгризаю
чи моркву з гострого кінця, він запихав її до вихлопних труб різно
манітних «Тойот» і «Фольксвагенів», а потім, сидячи на тому-таки
горбочку в найближчих чагарях, задоволено спостерігав, як мор
датий чоловік в шкіряній куртці марно силкується завести свій
автомобіль. Голосно матюкаючись, горе-автомобіліст виходив зі
своєї машини подивитися, яке нещастя спіткало його сталевого
коня. Тут і починалося найцікавіше. Скрутившись у клубок, не гір
ше їжака, кмітливий кролик метеором прокочувався по землі. Не
повороткий водій, збитий з ніг хитрими кролячими діями, падав
додолу і, не встигаючи оговтатись від першого удару, отримував
ще один в район грудної клітини. Кролик, ніби добре вгодований
мул, гарцюючи на грудях своєї жертви, намагався дістатися до не
захищеної шиї автомобіліста. У більшості випадків йому це вда
валося. Недовго думаючи, він присмоктувався до обвислої шкіри
водія і починав висмоктувати з нього кров. Якщо ще на початку
кролячої атаки автомобіліст не зумів скинути із себе агресивно на
лаштовану тваринку, то після присмоктування пручатися було вже
намарне. Поступово – із втратою життєво необхідної червоної суб
станції – його обважнілі руки прощалися з можливістю вільно ру
хатися. Про те, щоб водій зумів дотягнутися до волохатого монстра
на своїх грудях уже не йшлося. Остаточно життєві сили полишали
автомобіліста буквально через п’ять хвилин. Ситий і задоволений
кролик полишав невинно убієнного морданя в шкіряній куртці та
червоним штампом на шиї напризволяще (тобто на потреби різно
манітних мушок, хробачків та їхніх личинок, що спеціалізуються
виключно на екзотичній кухні, де основним інгредієнтом спокон
віку виступає ніщо інше, як труп живої істоти) і, зірвавшись на рів
ні ноги, тікав у невідомому напрямку.
Звали цього чарівного кролика
Альберт Ейнштейн
Льюїс Кер
рот. За легендою Льюїс Керрот уже існував у Вікторіанській Ан
глії, маючи людське обличчя, і був доволі шанованим для свого
часу чоловіком. Але
завжди ваш Кеп
точно знає, що є правдою, а
що – вигадкою, яка підступно мімікрує під правду. Ті ж, хто вірить
у можливість реінкарнації вельмишановного англійця у волоха
те тільце чарівного кролика, прошу звернутися до Міжнародної
Ліги Захисту Прав Ошуканих Буддистів. Приклад говірки одного
із таких пацієнтів подано далі.
Коментар невідомого
заможника
багатія
Ваше святейшество, прежде всего Кэррот был священни
ком, а уже пото́м по́том и кровью Божьей: поэтом и математиком.
Истинно говорю вам, Ваше Святейшество, нынче будете со мною в
баньке
э-э-эм… банкетувати (бісіський
діялєкт, –
завжди ваш Кеп
Відповідь батюшки
Покайся, сын мой, во грехах своих тяжких.
Пісенька
За грехи свои тяжкие,
Подставляй-ка анал!
(текст, який написав Пекельний Буґурт)
Напис на керамічній табличці, набраний стилізованим під
старослов’янський алфавіт шрифтом, сповістив мене про те, що
старовинний Храм Великомученика Феодота Броварського нале
жить до пам’яток архітектури (тих, завдавши шкоду яким, можна
отримати ув’язнення на довічний термін в колонії суворого режи
му десь у Рівненській області), а за сумісництвом і до Української
православної церкви Московського Патріархату Холуїв. Великий
тьмяний прямокутник, який заміняв собою вхід до храму, дихав
прохолодою. Нарешті дочекавшись, коли чергова метафізична
хвиля, безумовно, неземного походження, прийме мене, неначе
безпомічну дитину, на руки (якщо вона взагалі має ті руки – бо
ж звідки у хвилі візьмуться руки?) й підніме на вершечок висо
кої дзвіниці, з якої так привільно плювати на голови перехожих,
я переступив ту межу, що відділяла мене від посольства Божого
царства на землі та його консулів. Мої нюхові рецептори одразу
вловили солодкавий аромат церковного ладану. З-під моїх ніг, з
виразом повного зосередження на заблукалому вірянинові, вири
нув Божий син. Схоже, що місце розташування фрески обиралося
таким чином, щоб Ісусові Христу було зручно заглядати під спід
ниці жінкам. Можливо, власне цим і пояснюється цікава право
славна традиція, згідно з якою офіційна церква вимагає від своїх
прихожанок наявності в нижній частині тіла виключно спідниць,
мовляв, штанці й, тим більше, шортики – це неканонічно. А кано
нів, хоч-не-хоч, потрібно дотримуватися.
По обидва боки від вимощеного фресками шляху, який вів до
позолоченого іконостасу, простяглися ряди довгих дерев’яних
лав, пофарбованих у небесно-блакитний колір. У храмі було пу
сто
– на лавах ніхто не сидів. Лише в кінці доріжки один із заявле
них у попередньому абзаці консулів, повернувшись до мене спи
ною й, очевидно, не помітивши моєї присутності, схилився перед
олтарем. Він здригався усім тілом, із глибин якого, як із паровоз
ної труби, виривалося гучне утробне гудіння.
Потоптавши ногами шістьох із дванадцяти апостолів на підло
зі, я якомога ближче підійшов до чорної постаті православного ба
тюшки й окликнув його. Від несподіванки піп підскочив і, зробив
ши крок у бік, повернувся до мене обличчям. Праворуч від нього,
над жертовником, ніби так і треба, вивищувався мідний таз.
Міцно поприлипавши до кінчиків волосин у нижній частині
кучерявої попівської бороди, залишки неперетравленої їжі лише
додавали пікантності ситуації, яка склалася. Широким рукавом
просторої ряси піп витер бороду, але відчутних дивідендів це не
принесло – блювотиння розмазалося по всій її довжині. Батюш
ка окинув мене невдоволеним поглядом, начебто приміряючись,
скільки шкур, тобто папірців із водяними знаками можна злупи
ти з нового прихожанина.
– Ты хто такой? – з рішучістю повноправного господаря примі
щення, в якому ми удвох із ним перебували, запитав піп.
– Студент, – ляпнув я і тут же осікся. Але було пізно. Служителі
Церкви Московського Патріархату подібних обмовок (нехай і щи
рих) крізь вуха не пропускають і, тим паче, не вибачають.
Збагнувши, що перед ним стоїть суб’єкт, бідніший за будь-яку
із церковних мишей, яких батюшці доводилося постійно труїти
(бо ці хвостаті тварі плодяться швидше, ніж піп устигає розсипа
ти на покуттях храму білі таблетки з отрутою), він, ніби з ланцю
га зірвався. Сам не знаю, звідки я здогадався про труїння мишей

мабуть, через те, що батюшка, наче маленька мишка. запищав:
– Во-о-он, во-о-он из Храма Божьего, неве-е-ерующий! Че
го-о-о, чего-о-о ж тебе надобно-о-о, малого-ольн
ый?! Нечего тебе
тут делать! Во-о-он, во-о-он из храма!
– Батюшка махав у бік вихо
ду. –
Убирайся отседова-а-а!
– Мені би цей, свічечку за спокій душі дядька Гірі поставити, –
задкуючи, я все-таки озвучив своє бажання, заради якого, власне,
й пришкандибав до цієї Богом освяченої обителі.
– Свечечку? – перепитав піп, збавивши темп в жестикуляції. –
Ах да, свечечку. Сейчас, сейчас, будет тебе свечечка.
Він дістав із-за жертовника відро, яке, судячи з вигляду, було
виготовлене із того ж матеріалу, що й таз, до якого кілька хвилин
тому людина в рясі, забруднюючи бороду і нікого навколо себе
не помічаючи, смачно пробльовувалася під акомпанемент утроб
ного гудіння. За мить у правій руці батюшки з’явився віник, зро
блений із достатньої кількості лозин, щоб влаштувати добряче
вибивання голих тіл вірянинів укупі з пропаркою в якій-небудь
руській баньці. Відчувши, що в повітрі до блаженного аромату ла
дану додався ще й запах смаленого, я вирішив знову зіграти роль
головного героя з обгортки цукерок «Рачки» й позадкував. Шість
із дванадцяти апостолів удруге поцілувалися з підошвами моїх
кросівок. Ісус Христос отримав змогу ще детальніше оглянути
покрій моїх сірих джинсів, оскільки саме на ньому я й зупинив
ся. Розмахуючи віником, ніби палицею – черепашка-ніндзя, яка
носить на тілі пов’язки, виконані виключно в фіолетовій гамі, ба
тюшка наближався. Блиск його божевільних очей укотре нагаду
вав про те, що негоже відволікати людей від важливих справ без
особливої на те причини.
– К’я, – скрикнув священнослужитель, попередивши таким
чином про нанесення удару, і швиргонув у мене металеве відро.
Миттєво зорієнтувавшись в ситуації, я виставив долонями вперед
руки й відбив першу попівську атаку. Відро із брязкотом покоти
лося підлогою. Кісточки моїх пальців боляче занили. Зрозумівши,
що план із відром зазнав феєричного провалу, батюшка озброївся
віником, ніби балалайкою, і перепрофілював свою ходу на дріб
ний біг. Поли ряси, які волочилися підлогою, обмітали пилюку із
засмучених апостольських облич. Не на жарт перелякавшись, я
полишив Ісуса Христа на відкуп товстим попівським стопам і пу
лею вилетів із храму. Наостанок мене щось боляче вжалило під
лопатку. Коли я перемістився на безпечну відстань і обернувся,
потираючи вражене місце, то побачив, як в повітрі біля храму ма
теріалізувалася рука, оперезана рукавом чорної ряси, і, вхопивши
віника за держак, розчинилася в тьмяному прямокутнику входу
до храму.
Радіовежі дідуся Азатота
Того дня, коли нещасний студент отримав віником по спині від
скаженого священнослужителя, у підстоличних Броварах лікві
довували радіовежі, що, по черзі об’єднані між собою Аріаднини
ми нитками електропроводів, утворювали магічне коло, всереди
ні якого проповідники Церкви Головоногого Говарда Лавкрафта
служили месу дідусю Азатоту перед численною паствою введених
до трансу хом’ячків й інших гризунів, середовищем проживання
яких є мішані ліси та луки помірного клімату. Перша радіовежа,
підпиляна у підвалинах бензопилою, падала на сусідню, та своєю
чергою валилася на наступну, і так завдяки ефекту доміно вже
за кілька секунд на землі утворювався символ Сонця з двадцяти
металевих променів (а для обраних – символ дідуся Азатота). Під
час проведення вимушеної ліквідації жодний хом’як чи проповід
ник не постраждав.
Близнючки, які з дитинства полюбляли ходити по Аріадниних
нитках радіовеж, наслідуючи таким чином канатохідців (усі їхні
знайомі називали подібні забавки дівчат «цирком на дроті» і, як
не дивно, зовсім за них не хвилювалися), зробили для себе кілька
3) У них більше немає місця для вдосконалення своїх цирко
вих навичок.
2) Розтрощений на друзки світ ще може знову самоорганізува
тися. Ні, він просто мусить це зробити.
1) Всі люди більше люблять гормоніти (ні слова про гормо
ни!), більше люблять гомоніти (можливо, гомоніди чи гомініди?
[Та й взагалі, яка ймовірність того, що гомінід, якого британські
вчені спіймають в Центральній Африці, виявиться гомосексуа
лістом? Вирахуй, будь ласка, кмітливий та ерудований читачику,
якщо відомо, що серед шимпанзе кожна 25 мавпа є гомосексуаль
ною за своєю суттю, а у горил цей показник у п’ять разів менше
людей до уваги не беремо – там усе набагато складніше
. Куди
надсилати відповідь знаєш і так. Ще раз нагадувати не буду.
формація прозвучала на правах реклами
). А насправді все дуже
просто: люди більше люблять говорити, ніж мовчати. (Є доволі
вагомі підозри вважати, що зробити останній висновок близню
чок змусила якась інша подія, що жодним чином не стосувалася
ліквідування радіовеж. Наприклад, ось ця
Асісяйність
На арену цирку вибіг божевільний клоун, волосся якого дов
гими пацьорками звисало йому аж до плечей. Зал натхненно за
аплодував.
– Узналі, – сказав хтось позаду близнючок.
– Асісяй, – запищав на арені клоун, – йа Асісяй!
Близнючки обернулися. На ящику з-під кісток для дресиро
ваних тигрів стояв, розвівши руки, потворний карлик (не інте
лектуальний!), з яким близнючки були вимушені співпрацювати
в рамках «Шоу потвор» – циркового номеру, що мав відбуватися
одразу після виступу клоуна Асісяя.
– Асісяй, – радісно загукав той зі сцени, зриваючи чергову пор
цію оплесків від втішених глядачів, – льу-убо-о-ов!
– Дєвачькі, – звернувся до близнючок карлик, – пака єщьо нє
наш вихад, я хатєл би вам расказать сміщьной анєгдод. Будєтє
Синхронно кивнувши головами, близнючки погодилися. У них
не було іншого вибору.
– Карочє, – задоволений згодою покірних слухачок, почав кар
лик, поступово розхитуючи своє тіло в такт «асісяюванням» кло
уна, який тягнув ярмо веселощів на арені, – расклад такой.
Утра. Туман. На озєрє сідіт мужиг. Рибу ловіт.
Вдруг пєрєд нім із кустов викативєтса йожег і спрашиваєт:
«Мужик, у тя скотч єсть?» Мужиг проста-напроста випадаєт: «Ка
кой скотч? Нєт у міня нікакова скотча…» Йожег снова закативаєт
са в кусти, так же стрімітєльна, как і появілся.
Гдє-та послє абєда, наловів туєву хучу риби, рибак собіраєтса
ухадіть. Вдруг апять паявляєтса йожег. «Е, мужик, – гаваріт, – вот
тєбє скотч!»
Карлик засміявся своєму вдалому жарту й незграбно зліз із
ящика. Обидві близнючки вдали, що сміються вдалому жартові
– Асісяй, – почулося з манежа.
«Кому осяяння, а нам – лиш асісяяння», – подумала близнючка
праворуч. Через півхвилини її друга половина, отримавши за до
помогою кровоносної системи аналогічний набір слів, подумала
дещо інакше: «Кому асісяяння, а нам – лиш осяяння».
– Асісяй, – востаннє крикнув Асісяй і додав: – Льубо-о-ов!
Публіка аплодувала стоячи. Хтось зірвав пластмасове сідало зі
свого стільця і запустив на манеж під ноги клоунові, очевидно, за
мість подарунка. Два мордовороти в чорних піджаках, тримаючи
по рації кожен, посунули шукати зухвальця. Той, уже присівши на
дві металеві перетинки, до яких раніше кріпилося сідало, споді
вався загубитися в натовпі ошалілих глядачів. Тим часом Асісяй,
не звертаючи увагу на летючі пласкі шматки пластмаси, просо
чився за куліси.
– Асіся-яй, – скривився він і, ні до кого не звертаючись, гарк
нув: – Йоб твою мать, блядь, асісяй. Шоб я сдох, – і скажено – так,
як не вдавалося зробити на очах великої кількості радіючого
люду, – зареготав.
– А тепе-е-ер, – розтягуючи кожний звук, почав оголошувати
конферансьє на манежі, – шо-о-оу…
– Наш вихід, – сказав карлик і, обхопивши своїми мозолястими
руками близнючок за талії, повів їх на арену.
– …потво-о-ор, – закінчив конферансьє.
Над метальником сідал, нібито місяць із туману, виплив штир
від рації. Після нього з’явився ще один штир, і тільки потім – чо
тири здоровезних руки.
– Прієхалі, – зауважив хтось тихо. Зухвалець підвів голову вго
ру і відчув, як у штанях стає тепло-тепло. Крізь дві металеві пере
тинки задзюркотіла паруюча рідина.
Фотографині
Суспільність їхніх інтересів у цирку не обмежувалася дійст
вом, що отримало влучну назву «Шоу потвор». Не зважаючи на
те, що зовні обидві половини близнючок виглядали вельми спо
кусливими, інші учасники шоу могли довго сперечатися один із
одним, змагаючись за приз «Найпотворнішого із потвор». Можна
було б назвати всіх учасників шоу поіменно, вказати кілька най
бридкіших їхніх вад, про що, звичайно, дуже цікаво почитати, але
ці мерзенні суб’єкти не відігравали помітної ролі в житті дівчат,
тому залишимо цих героїв для іншої історії.
Як уже зазначалося, близнючки займалися канатохідством (чи
канатоходством?) і частенько демонстрували свій талант на пу
бліці. Їх власний цирковий номер носив назву «Двоє на одному»
і мав глибокий еротичний підтекст. Ті самотні чоловіки, яким ча
сто-густо не вистачало жіночого тепла, сприймали його краще за
всіх, а тому ломилися на вистави, як до місцевого генделика, що
розташовувався через дорогу навпроти цирку. Нехай навіть під
словами «на одному» мався на увазі канат, – кого це, зрештою,
хвилювало. У душі кожний із прийдешніх сподівався, що тільки
він і ніхто інший, стане тим єдиним щасливчиком, якому діста
нуться обидві артистки. Але найбільша для сексуально голодних
глядачів проблема полягала в тому, що близнючки були одружені
(ні, не між собою), їхнім чоловіком був чоловік (який несподіва
ний поворот подій, –
завжди ваш Кеп
), постать якого настільки
мізерна, що не заслуговує того, щоб фігурувати в цій оповідці під
будь-яким ім’ям. Про нього можна сказати тільки те, що працю
вав чоловік фотографом. Таким чином, скріпивши з ним шлюбні
фотоузи, близнючки стали фотографинями й отримали від уле
сливого чоловіка рівно 3123 фотографії себе улюблених для кож
ної половини. Ще не так давно половина близнючки праворуч
мала на одну фотографію більше, але половина ліворуч знищила
ту злощасну світлину, встановивши таким чином усесвітню спра
ведливість.
Оскільки себе близнючки сприймали, як одну особу, то нічо
го дивного в їхньому злитті та одруженні з одним чоловіком не
було. Інколи в сім’ї їм також доводилося повторювати цирковий
номер «Двоє на одного». Але різниця між сім’єю та роботою поля
гала єдино в тому, що в цирку траплялися ексцеси та інші жахливі
випадки. Наприклад, коли близнючки, йдучи по канату, зривали
ся з нього (хоч і намагалися врівноважити одна одну спеціальною
палицею). Рятувало їх те, що близнючки перечіплялися зроще
ними вказівними пальцями через линву і висіли по обидва боки
від неї над манежем, молячись й обціловуючи одна одній щоки,
доки добрий хлопець за допомогою спеціального крану не знімав
їх звідти. Щоб уявити собі подібну ситуацію на побутовому рівні,
потрібно мати уяву, хворобливішу за фантазії Пекельного Буґур
та, який люб’язно розповів прикольну історію про неадекватного
батюшку.
Анкета
яку було вилучено з москвинського сайту знайомств.
Пропонується долучити до особистої справи Аліси
з метою ширшого пізнання людини,
в голові якої відбувається це химерне дійство
Алиса Бруттовна
Friend
Статус: Сейчас на сайте
Возраст: 18 лет
Город: Киев
Я ищу: Парня от 35 до 55
Цель знакомства: Дружба, общение; Любовь, отношения
Кого я хочу найти: ))) Богатого папика))
Мой вес: Не скажу
Цвет глаз: Цветные
Цвет волос: Русые
На вашем теле есть: Пирсинг; родинки
Отношения: Свободна
Дети: Когда-нибудь
Образование: Студент(-ка)
Владение иностранными языками: Английский; Русский;
Украинский
Курение: Не курю
Алкоголь: Не употреБЛЯю
>>ееееШиЗОофазія
Тато – Брутто, Брут-то, якщо тато – Брут, то де Цезарь, Сізар,
Сизий Голуб, Сизо-голий, Сизокрилий, Слизький черв, Синій чер
вень??? С-с-сука-а-а-а!!!
Суржиковий віршик
Читачику, смокчи хуйця –
Не дочитаєш до кінця.
Хоча провір себе на вшивость –
Там небагато ще лишилось.
Гучне мовчання
(те, що могло лишитися поза оповіддю)
Хірург Шамот, розмовляючи з інтелектуальним карликом,
забув уточнити одну деталь, а саме: він замовчував той факт,
що внутрішні органи лівої половини близнючки були дзеркаль
ним відображенням правої половини і навпаки. Шамот був не
першим, хто ознайомився із дзеркальним ефектом (чи дефек
том) у близнючок. До нього цією проблемою займався і чоловік
дівчат, який одного разу, коли близнючки спали й бачили низку
кадрів з гостросюжетних снів, від бездіяльності розколупав лі
вий бік лівої половини близнючки і побачив там печінку. Після
подібної шокової терапії він на диво швидко замазав дірку в
боці близнючки клеєм «ПВА» і побіг до магазину за пляшкою
горілки.
Навіть
завжди ваш Кеп
не відає, чому хірург усе-таки вирішив
тримати в секреті від свого карликового друга характерну ана
томічну особливість дівчат. Можливо, він побоювався, що нещас
ному інтелектуальному карлику, через свою недорозвинутість,
спаде на думку перевірити, здавалося б, спірне твердження
хірурга-окулярка в ідеально випрасуваному білому халаті (слово
«ідеальний» зустрічається вперше, що є нонсенсом для тексту, де
основною, хоч і не єдиною, силою, яка рухає оповідь вперед, є іде
альна героїня [2 р.] –
завжди ваш Кеп
). На відміну від випадкового
колупання чоловіка близнючок у їхніх боках, безіменний карлик
міг учинити свідоме розчленування близнючкових тіл. Ось на що,
на що, а на це йому розуму вистачило би.
Гучне мовчання
(те, що не могло лишитися поза оповіддю)
Сіамські близнючки сіли в позі лотоса на підлогу одна навпро
ти одної і (їхні половини) відобразилися одна ув одній, ніби в
дзеркалі. Їхні вільні руки, витягнуті вперед на рівні плечей, скрі
пилися в замок і замкнули таким чином енергетичне коло.
Ух-х-ха!
голосно прокричала ліва половина близнючки і,
різко потягнувшись вперед, лоб у лоб стукнулася з правою поло
виною. Кімнатою розійшовся глухий звук від удару.
Йе-е-ези-и-иг!
тихіше за попередницю проказала права по
ловина і також виконала нехитрий трюк з ударом у лоб. Глухий
стукіт повторився. Опісля цього близнючки, розціпивши замок,
вільними руками потерли забиті місця.
На підлозі між їхніх ніг сумирно чекала свого часу давня фа
янсова палітра з густими гуашевими фарбами і маленький де
рев’яний стільчик. З його оббитого тканиною м’якого сідальця
стирчали вушками догори голки з довгим шлейфом капронових
ниток за собою. Як по команді, обидві половини близнючок на
несли трохи фарби на подушечки вказівних пальців на вільних
руках і хрест-навхрест провели діагональні лінії від верхніх країв
лоба аж до брів. Андріївські хрести, які таким чином утворилися
на їхніх лобах, мали різний колір: синій – у правої половини, чер
воний – у лівої. На досягнутому близнючки не зупинилися. Вони
повисмикували зі стільчика голки і, морщачи похрещені фарбою
лоби та швидко орудуючи голками, почали зашивати собі роти:
ліва половина – справа наліво, права половина – зліва направо.
Тягнучи за собою хвости досить міцних капронових ниток, обидві
голки спочатку протикали нижні губи близнючок, а потім нечут
но устромлювалася до верхніх. Поступово проміжок між губами,
синонімічною одиницею до якого є вираз «ротовий отвір», звужу
вався і звужувався, доки його остаточно не затягнула рясна паву
тина ниток. Коли із зашиттям ротів було завершено, близнючки
синхронно дістали з нагрудних кишень своїх сорочок маленькі
косметичні ножиці й відрізали ними непотрібні залишки нитко
вих хвостів. Після того, як ножиці й голки знайшли своє місце на
підлозі, дівчата вправно позатягували вузли на капронових хво
Під час проведення цієї складної операції жодна половина
близнючок не випустила ні пари з вуст. Тепер же для спілкування
між собою їм необхідно було б перекваліфікуватися в черевомов
ців, або здійснювати комунікацію за допомогою жестів. Обидва
варіанти були не найгіршими. Принаймні так само видавалося і
Витяг (хто витяг?) із мережевого повідомлення
до Левка Лещенка від Пекельного Буґурта
(він же:
завжди ваш Кеп
Транслітератор
, Б. Г., Боб,
Blind
Guardian
Bordello
і т. д. і т. п. [ТП!!!]).
Написано на москвинському діялекті
єдиної загальнослов’янської мови.
Орфографія та пунктуація подаються згідно з оригіналом.
Нецензурні слова задля спокою читачів-моралізаторів
завчасно піддано зіркуванню
…в Яремче эпично обрыгался (три раза), при чём во второй раз
не добежал до душа и наблевал на трусы, майку, одеяло, просты
ню и ковёр. Весь цимес в том, что именно в тот день меня посети
ла гениальная идея написать рассказ про то, как главный герой
приходит в украинскую церковь московского патриархата, а там
батюшка, склонившись подле алтаря, блюёт, а после, повернув
шись к прихожанину выдаёт что-то вроде:
Что тебе угодно, сын
мой? В**би-ка говна, Антихрист!
и дальше в том же духе. Вот и
не верь после этого в Божью кару.
Зная твою любовь ко всякого рода сновидениям, спешу сооб
щить, что сегодня мне приснилось, будто я подлежу плановой ка
страции (слава богу, во сне этого не произошло).
Короче, одна история ох**тельней другой, просто. Про батюш
ку, бл**ь. Про какую-то х**ню, кастратню. Не могу вообще за
ткнуться.
озбужус
Роздвоєння
Часом, коли близнючки прогулювалися вулицею, перехожі сприй
мали їх за лесбійок. Людям не дано було зрозуміти, що через унікаль
не пальцеве зрощення ті (себто та), в кому вони вбачали рожевих ді
вчаток, були всього лишень однією особистістю, ні більше, ні менше.
Але так не могло тривати вічно. Саме тому прикрий інцидент,
який стався перед проведенням щорічного обряду гучного мов
чання і спричинив собою невиправні наслідки, може вважатися
цілком закономірною віхою в житті близнючок.
Ти мені набридла,
сказала ліва половина сіамської близ
нючки і штовхнула праву половину в груди.
Я хочу тебе позбу
тися і забрати собі нашого чоловіка.
Права половина відповіла їй тим же:
Ах так, тоді і я хочу тебе здихатися і забрати собі нашого чо
Що-о-о?
обурилася ліва.
Тоді, тоді… тоді най буде розді
лення особистості.
Роздвоєння особистості,
– запропонувала права половина.
Може, розтроєння особистості?
уточнила ліва.
Ні, тоді ми здохнемо.
Ми і так здохнемо,
засмучена ліва половина впустила по
гляд додолу.
Здохнемо і так, і так, але та́к,
близнючка вільною рукою
ми здохнемо раніше.
Ну, тоді розчетверіння особистості.
Тим паче здохнемо.
впевнено заявила права половина.
Тільки роздвоєння,
повторила права половина сіамської
близнючки і, наслинивши кінчик нитки, загнала його у вушко
голки.
Березень 6457
Найбільш нещасні люди ті, у яких немає друзів дитинства. Їм
абсолютно нічого згадати з найпрекраснішої пори життя. Ладний
посперечатися, нормального дитинства вони теж не мали. Але
мені пощастило – у мене до певного часу був такий друг, друг ди
тинства. Звали його Флорін Чортополох, або просто Флоря.
Мати Флоріна була наполовину румункою, однією з найдо
бріших жінок, яких мені доводилося знати. Саме від матері мій
друг отримав своє незвичне ім’я. Не менш флористичне прізвище
дісталося йому вже від батька – Миколи Чортополоха, корінного
слобожанця у енному поколінні. То був високий чоловік з мужнім
обличчям, а-ля Маяковський, і чуйним серцем, а-ля Достоєвський,
який, попри відсутність навіть повної середньої освіти, поставав
у моїх очах людиною винятковою. Можливо, так сталося тому, що
я зневажав свого батька і, вважаючи його боягузом, конче потре
бував живий приклад для наслідування. А тато Флоріна мав те,
чого так не вистачало моєму батькові: чудову рису характеру –
загострене почуття справедливості. Він і з жінкою своєю, наскіль
ки мені відомо з розповідей Флорі, ніколи не сварився, бо волів
стримувати гнів у собі: навіть якщо із чимось не погоджувався, не
дозволяв емоціям взяти над собою гору – мовчки писав записки зі
своїми вимогами чи побажаннями, і подружжя завжди доходило
консенсусу. Флорін був у них пізньою дитиною і зростав в умовах
тотальної батьківської опіки та піклування. Микола Васильович
обожнював свого сина і майже ні в чому йому не відмовляв, не за
буваючи при цьому прививати ті позитивні якості, які були при
таманні Чортополоху-старшому.
Я по-хорошому заздрив Флорі, і, від часу знайомства з ним та
його батьком, просив на Новий Рік нового тата. «Такого, як у Фло
рі», – писав я у листі до Діда Мороза. Моя мама, яка перед відправ
ленням листа адресату, перечитувала це наївне дитяче послання,
обливалася слізьми. Докір долі, що таївся між рядків, вона чомусь
приміряла на себе, хоча її вини у нашому нещасті не було. Мій тато
покинув нас, коли мені виповнилося чотири роки. Він переїхав до
столиці і завів нову сім’ю. Опісля ми бачили його раз на півріччя.
Він привозив мені солодощі, а мамі – трохи грошей, але чим стар
шим я ставав, тим сильніше в моєму серці закипала ненависть до
людини, яку в мене навіть язик не повертався назвати рідною.
Флорін батько жалів мене і завжди підтримував мою маму.
Саме він через свої зв’язки допоміг їй влаштуватися швачкою на
постійну роботу, а згодом пошиття костюмів на замовлення у не
робочий час почало приносити додаткові гроші моїй мамі і – як
наслідок – нашій маленькій родині. Плюс до всього нас із Чорто
полохами зближувала повага до рідної мови, що передалася і Фло
рі. Ні, навряд чи нашу сім’ю можна було назвати патріотичною,
просто між собою ми звикли так спілкуватися, а оскільки перше
моє серйозне знайомство із соціумом відбулося вже у школі, то,
виходить, навчитися говорити по-іншому я не мав жодної змоги.
Та й зараз я говорю так, як говорив тоді – близько тридцяти років
тому. Саме через це я завчасно прошу вибачення у тих знавців-фі
лологів і просто освічених людей, кому мова моя здаватиметься
недостатньо вправною в плані грамотності чи стилістики.
Отож у першому класі все мені здавалося чужим та ворожим,
навіть мої однокласники балакали чужою для мене мовою, яку я
розумів, але ніколи нею не спілкувався. І лише чорнявий хлопчик
у синьому піджаку (як зараз пам’ятаю) виділявся не лише своїм
зростом та дивним ім’ям, але й словами, які часто зривалися з
його вуст і були такими знайомими для мого слуху. Можна ска
зати, що саме мова стала тим розчином, який міцніше цементу
скріпив наші тоді ще зовсім незміцнілі душі та серця.
Відтоді весь вільний час, якого у нас було більш, ніж достатньо,
ми почали проводити разом. Знайомитися з багатьма аспектами
вуличного життя у місті, яке непомітно для самого себе досить
швидко зажило кримінальної слави, було цікаво, але небезпечно.
Ми збирали гільзи, які знаходили у траві, а одного разу в придо
рожній пилюці нам трапилася справжня куля, що причаровувала
своїм тьмяним металевим блиском. Я поклав її у коробочку з-під
сірників, який почав носити в задній кишені штанів, як то кажуть,
на щастя, але насправді – щоб похвалитися перед конкурентами,
такими ж групками дворової шпани, що марила військовою сла
вою, як і ми з Флорею. Окрилений неймовірним успіхом у пошу
ках доказів чиїхось злочинів, я твердо вирішив, що стану міліціо
нером. Частково мені це вдалося.
А от мій друг Флоря хотів бути шахтарем, як його батько. Сам
же Микола Чортополох пропрацював у шахтах усе своє життя. Він
і повної середньої освіти не отримав, тому що спромігся влаш
туватися на шахту, накинувши собі рік до повноліття в паспорті
та інших офіційних документах. Як пізніше зізнавався Чортопо
лох-старший, то був чи не єдиний випадок, коли він збрехав, але
збрехав на благо собі та іншим, бо старанність, із якою молодий
робітник працював на шахті, оцінили належним чином. Шахтаря
Миколу добре запам’ятали, а коли розкрилися махінації з доку
ментами, великодушно пробачили – не розкидатися ж найкращи
ми представниками молодої генерації підземних трудівників. Від
служивши, як і належить, два роки в армії, він знову повернувся
на шахту. Робота була важкою та дуже брудною, але оплачувалася
непогано. Хоча тоді, якщо мене не зраджують мої мізерні знання з
історії, зарплати всіх працівників трималися на пристойному для
прожиття рівні.
Після розпаду Союзу Чортополох-старший на короткий час
приєднався до своїх знайомих далекобійників, щоб допомогти їм
у куплі-продажу побутової електроніки. Повертаючись із поль
ського ринку збуту з валютою, він ледь уник смерті. Фура, на якій
їхав Микола Васильович разом із друзями, була атакована від
чайдушними польськими бандитами. Обох товаришів Чортопо
лоха застрелили, а його, прикритого трупом одного із загиблих,
тільки поранили. Очевидно, поляки дуже поспішали, бо обчисти
ли кишені лише у загиблого водія. Через кілька хвилин після їх
нього від’їзду з’явилося патрульне авто польської поліції. Згодом
приїхала і машина швидкої допомоги, яка доправила тяжко по
раненого Чортополоха до лікарні. Через місяць він одужав і його
звідти виписали. Єдиною втіхою для Миколи Васильовича стало
повідомлення, що нападників спіймали. Валюту померлого Чор
тополохові повернули, але Микола Васильович, діставшись додо
му, навіть свої гроші розділив між родинами загиблих товаришів,
бо ніяк не міг собі вибачити того, що не зумів їх уберегти. А між
тим, до митниці українським комерсантам того злощасного дня
лишалося проїхати яких-небудь 20 кілометрів…
Усе це мені розповів сам Микола Васильович, коли я, сімнадця
тирічний випускник місцевої середньої школи № 2, навідався до
нього за порадою, лякаючись майбутнього, наче вогню. Розгубле
ний, я зовсім не знав, який шлях мені обрати і на кого піти вчити
ся. Розумний Чортополох порадив: «Роби так, щоб потім не було
соромно за свій вибір перед мамою і – перш за все – перед собою»,
а через місяць його не стало. На шахті, де працював Микола Ва
сильович, стався непередбачуваний обвал породи. Він та ще двоє
шахтарів загинули на місці. П’ятьох інших рятівникам вдалося
витягнути з-під завалів. Звістка про смерть Чортополоха приго
ломшила всіх, особливо його родину. Особисто я не вірив, що така
чуйна та мудра людина може так безглуздо померти. За бажанням
Флоріної матері тіло її чоловіка було піддано кремації, а прах –
розвіяно над заміським териконом. Під час цієї процедури людей
було обмаль – тільки родичі та найліпші друзі померлого. Флоря
нестримно ридав, я не намагався його втішати, бо в будь-яку се
кунду міг сам не стриматися і зірватися на плач, а цього ніяк не
можна було допустити. І не тому, що я хотів показати свою зверх
ність над другом (в атмосфері загального трауру це виглядало б
по-особливому лицемірно), просто мені здавалося, що Чортопо
лох-старший не хотів би, щоб я ридав. Хтось під час такої відпові
Флоріна мати молила свого сина не йти шляхом батька. «Якщо
шахта забере ще й тебе, я цього не переживу», – казала вона Фло
рі, але хлопець її не послухав. Після смерті Миколи Івановича мій
друг дуже змінився. В один момент він перетворився із замріяно
го юнака, татового улюбленця, на головного в сім’ї, впевненого
в собі молодого чоловіка, у якого слово не розходиться з ділом.
«Це ж треба, як втрата найдорожчого впливає на людей. Під її
впливом усі дещо змінюються: сильні духом стають незламними,
слабкі духом втрачають віру у власні сили», – думав я. Звичай
но, у багатьох речах Флоря сумнівався, але одне він знав точно:
йому судилося піти по стопах батька і, працюючи на шахті, допо
магати своїй матері виживати, бо за смерть Чортополоха держава
виплатила невелику грошову компенсацію, половина якої покри
ла витрати на кремацію. Зрештою, Флорін опинився у такій же
ситуації, що й я, оскільки мій батько перестав для мене апріорі
існувати ще 13 років тому.
Але далі наші з Флорею шляхи розійшлися. Плюнувши на по
дальше навчання, він, як і його батько, спочатку рік відслужив
у збройних силах, а потім за протекцією батьківських колег вла
штувався працювати на злощасну для Чортополоха-старшого
шахту різноробочим. Я не зовсім розумів, що в практичному плані
це означає, але, за словами друга, під землю він майже не спускав
ся, а вугілля добували інші. Хоча минуло ще два роки і Флоря, на
бравшись досвіду, став шахтарем, якому, як і Миколі Васильовичу,
часто-густо доводилося працювати на найнебезпечніших ділян
Що стосується мене, то я пішов учитися на кримінолога в
престижну академію в обласному центрі. Можливо, у моїй юнаць
кій голові тоді ще не зовсім розвіявся романтичний ореол над
професіями, тісно пов’язаними зі злочинністю та криміналом.
Але, наскільки мені відомо, останньою краплею, що переповнила
чашу моїх бажань, було прочитання статті про одного серійного
вбивцю, якого американським копам так і не вдалося впіймати.
«Як же так, – міркував тоді я, – де ж всесвітня справедливість?» Із
твердим наміром допомагати встановлювати всесвітню справед
ливість я вирішив стати кримінологом. Попереду на мене чекали
слідчі експерименти, порушники кримінально-процесуального
кодексу, різноманітні знаряддя вбивства та інші слідчі докази.
Принаймні так мені тоді здавалося.
Спочатку я жив у гуртожитку. Згодом, обмінявшись із кимось
квартирами, до облцентру переїхала моя мама. Вона влаштувала
ся нянькою до багатих знайомих, і ми знову почали жити разом.
Закінчуючи університет, я мусив перебиватися нерегулярними
заробітками, поки не пішов працювати за спеціальністю. На ро
боті багато часу доводилося проводити з паперами, ще більше
– за комп’ютером; справи траплялися різні, але дуже вже схожі
одна на одну своєю шаблонністю. Чоловік убив власну жінку че
рез ревнощі, шукати у коханки; побутова сварка двох сусідів, пе
реляканий вбивця переховується в іншому місті у своїх родичів;
убивство з метою пограбування, винні – неблагонадійні суспільні
елементи серед місцевої молоді, можливо, вже судимі за дрібні
крадіжки. Виникали ці та подібні злочини із завидною регуляр
ністю, запобігти їм якимось чином було неможливо. Маніяки, на
яких я з таким нетерпінням чекав, не з’являлися.
Коли мені виповнилося 25 років, померла моя мати. У неї став
ся серцевий напад, а лікарі приїхали запізно. Поховавши маму, я
впав (ні, не впав, просто-таки звалився зі швидкістю світла) у де
пресію, ніби в безодню, – все-таки мати була найріднішою мені
людиною, – і перестав заводити нові знайомства. Я навіть думав
звільнитися з роботи, продати квартиру та переїхати жити в інше
місто. Я поривався кудись тікати, але від себе, як відомо, не вте
чеш, і згодом усе минулося – довелося знову вливатися в розміре
ний плин нав’язливого існування. Відтоді я почав ставити перед
собою екзистенційні питання і давав на них невтішні для себе
відповіді. Життя видавалося безглуздим: і не тому, що я багато
чого втратив, а тому, що за цей час я нічого не набув, крім най
простіших фізичних та розумових і ще трохи суто професійних
навичок. Можливість надолужити втрачене та набути щось нове
у майбутньому не втішала. Криза середнього віку відвідала мене
занадто рано і, отруївши моє серце, полишати свою жертву вже
не збиралася. Життя видавалося безглуздим саме тому, що воно
перетворилося на звичку. Я сприймав це як належне і з відчуттям
легкого суму продовжував жити далі.
За цей час я жодного разу не бачив Флорі, жодного разу із ним
не спілкувався. Ще студентом утративши контакт із Флорею, я,
хоч як не старався, ніде не міг його знайти. Будь-які сліди, що мог
ли привести мене до друга дитинства плуталися між собою або
губилася в сентиментальному колі цегляних (рідше – бетонних)
нагромаджень, які ще й досі – після півсотні років існування – ві
рою й правдою служили своїм мешканцям і в народі за звичкою
іменувалися «хрущьовками». Флоріна мати померла набагато ра
ніше за мою, а тому двокімнатна квартира в тій-таки «хрущьовці»,
де Чортополохи мешкали протягом усього мого дитинства, вже
давно належала іншим людям, які, очевидно, й придбали кварти
ру саме у Флорі. На жаль, їм свою нову адресу Чортополох-молод
ший не залишив. Після того, як я дізнався цю невтішну звістку
із вуст теперішніх господарів квартири, мені більше не судилося
повернутися до рідного міста. Щоправда, із ним мене більше ні
чого й не пов’язувало.
Кілька разів я намагався відшукати Флоріна Чортополоха
в якій-небудь із популярних соціальних мереж, де, здавалося б,
всі жителі нашої країни у віці від 12 до 55 років в обов’язковому
порядку вже давно зареєстрували хоча б по акаунту, але ті спро
би були марними. Як тільки я не перекручував ім’я та прізвище
Флорі, забиваючи їх до рядка пошуку – результат завжди був пе
редбачуваним і доволі сумним. «Ваш запит не дав результатів»

висвічувало на моніторі. Мабуть, критерії пошуку я задавав неко
Роки минали. Мені стукнуло 36 років. Нічого, абсолютно нічо
го – ха, хто би сумнівався! – не змінилося. Я вже давно полишив
надію коли-небудь побачитися, почутися, або принаймні пере
писатися з єдиним, а тому найкращим другом мого світлого ди
тинства. Кількох товаришів, разом із якими навчався в академії, я
також розгубив, а тому самотність приросла до мене, ніби омела
до дерева, і – як належить омелі – потроху висмоктувала з мене
життєдайні сили. Але саме тоді, коли я вже безнадійно поставив
на собі хрест і почав було гадати, що все моє тіло – від коріння до
верхівки – натурально всохло, сталася подія, на яку я найменш
очікував і, разом із тим, на яку в глибині душі все-таки сподівав
ся, продовжуючи свято вірити в можливість розвитку саме такого
сценарію. Можливо, тому їй вдалося відродити в мені справжньо
го мене. Нехай це твердження і звучить дещо недолуго, але від
того воно не перестає бути правдивим.
То був – як зараз пам’ятаю – типовий для червня, довгий і те
плий вечір важкого дня (один в один, як у «Бітлз»). Так, за день я
напрацювався, неначе собацюра, а тепер, згинаючись в три поги
белі під вагою сумки на моєму плечі, повної різноманітних хар
чових продуктів і побутових товарів, яких вистачило б на місяць
ситного й охайного існування, повертався із мегасупермаркета
додому. Я фізично не мав змоги хоча б на мить підняти голову й
окинути поглядом такі ж заклопотані, як і у мене, очі перехожих, –
доводилося дивитися виключно під ноги. Коли ж мене окликнув
високий чоловічий голос, я машинально зупинився і знехотя по
вернувся обличчям туди, звідки прозвучало звернення. Праворуч
від мене, всміхаючись в тонкі чорні вуса, стояв, ніби пам’ятник
Сальвадорові Далі на постаменті, друг мого дитинства Флорін
Чортополох. Я впізнав його одразу, навіть акуратно підголена
рослинність на обличчі Флорі не збила мене з пантелику.
– Чувак, ну, мазефака… – закричав він, умить опинившись по
ряд зі мною. – Ох, Бобул мені в око, пізнав?
– Пізнав, – сказав я ошелешено й подумав про те, що стиль
спілкування з друзями дитинства у Флорі не змінився. Він обхо
пив мене за плечі своїми гіллястими руками й міцно притис до
грудей.
– Сука-а-а, п’ятнадцять років. П’ятнадцять років ми з тобою не
бачилися, братішка, – радісно замуркотів мені на вухо Флоря і ще
раз повторив оте щемливо-ніжне звернення: «братішка».
– Більше. Може, років шістнадцять, чи й усі вісімнадцять, – зі
сльозами на очах промимрив я і тут же, недовго думаючи, запро
сив Флоріна до своєї двокімнатної нори. Він на диво легко для
чоловіка середніх років, у якого за день навряд чи з’являється
І ось вже за десять хвилин ми готували собі святкову вечерю
на честь зустрічі двох старих друзів: Флоря нарізав огірки й по
мідори, я смажив яєчню; він кришив редиску до миски з іншими
овочами й нарізав твердого сиру, я відкорковував пляшку шам
панського із практично ніколи не використовуваних запасів моєї,
наполовину забитої мотлохом, комори. «Комірка татуся Карло» –
так я подумки її називав. Золотавий ігристий напій, вирвавшись
із пляшки, рясною піною накрив наші вбогі закуски, через що
дрібні шматочки сиру під час використання їх за призначенням
приємно дивували смакові рецептори на наших язиках присма
ком шампанського.
– Я цей, – сказав Флоря, витираючи рушником руки, – дружині ска
жу, що в тебе засиджуся, бо вона хвилюватиметься, як я затримаюсь.
– То ти теж додому йшов, як мене побачив?
– Та нє, таке, у справах ішов, хоча які в мене справи.
Флоря витягнув із кишені джинсів портативний відеофон і зро
бив по ньому виклик. За хвилину – я зазирнув через його плече –
на екрані з’явилося обличчя молодої привабливої жінки.
Диана, ты не представляешь, какого дорогого для моей памя
ти человека я сегодня встретил,
– Флоря живописав якнайяскра
вішими фарбами, обома руками тримаючи відеофон. – Диана,
друга детства встретил, мазефака. Вот, знакомься.
Він підніс екран електронного пристрою перед мої очі. Діана
поправила зачіску і сказала, що їй дуже приємно. Я почухав за ву
хом і відповів, що це взаємно.
Урешті-решт, Флорін домовився з Діаною на рахунок свого
сьогоднішнього запізнення на невизначений час. Коли процес ко
мунікації між подружжям завершився, я запитав у Флорі, якого
віку його дружина.
– Цього року їй буде тридцять два.
– А виглядає набагато молодшою.
– Це тому, що у Діани світле волосся, – відрубав він і підсунув
свій келих до пляшки. Я налив йому шампанського. Ми почарку
Лише після того, як я вдовольнився першим келихом ігристо
го напою, мені вдалося зблизька роздивитися любого товари
ша пильніше. Ні, – подумав я, – не тільки його вимова, але й він
сам не надто змінився з того часу, як я втратив із ним зв’язок. У
свої тридцять п’ять років Флорін Чортополох, тримаючи марку
ботанічного імені, дійсно нагадував квітку – мав таку ж струнку
поставу, як і квіткове стебло, був таким же красивим і тендітним,
напоєним, на відміну від мене, соками землі й випнутим до само
го неба. По його просвітленому обличчю з елегантними вусика
ми (останній писк моди 2022 року), яке навсібіч випромінювало
умиротворення й радість, я зрозумів, що криза середнього віку
жодним чином не зачепила Флорю, якраз навпаки – обминула
його десятою дорогою і пообіцяла ніколи в житті не навідувати
ся. Старанно пережовуючи огірок або редиску, чи і те й те одразу,
я зачаровано слухав розповідь Флорі, всіма фібрами душі всоту
вав усередину себе його слова. Направду мозаїка Флоріного жит
тя видавалася дуже химерною, але, спостерігаючи за тим, із яким
азартом він розповідає мені про перипетії на своєму шляху, я міг
збагнути, скільки насолоди, скільки простого людського щастя
Після смерті матері Флоря продав квартиру (це єдиний факт,
про який я достеменно знав іще до нашої зустрічі) і подався на
заробітки до якогось корєша в сусідню область, який обіцяв йому
тимчасову прописку на своїй житлоплощі. Нове шахтарське місто
мало чим відрізнялося від нашого: ті самі криві вулички із поко
цаним асфальтом; ті ж однотипні «хрущьовкі», які вражають око
приїжджих (хоча звідки тут узятися гостям?) своєю сірістю (са
краментальна фраза, що спадає на думку при першому знайом
стві із ними, звучить приблизно, як «кричуща буденність», або
«буденна кричущість», що, в принципі, не змінює їхньої надкреа
тивної суті); урешті-решт, такі ж небезпечні для життя працівни
ків шахти, в яких люди в брудному одязі та шоломах із нашвидку
прикрученими ліхтариками добувають вугілля, використовуючи
застаріле (застаріліше вже нікуди) обладнання.
Швидко обживши свою кімнату у знайомого, Флоря поклав
значну суму вторгованих на продажу квартири грошей до кіль
кох різних банків під доволі високі проценти річних і продовжив
працювати за покликанням. Вимоги до умов життя у нього були
невисокі, а тому зароблених на шахті коштів для комфортного іс
нування Флоріну з лишком вистачало. Судячи з його слів, так мог
ло тривати дуже довго – цілу вічність, якби не банальний форс-
мажор на виробництві. Одного не надто прекрасного дня, після
десяти років сумлінного виконання своїх обов’язків Флорею на
благо простого люду і шахтарської справи в Україні, прийшла та
прикра мить, коли добувати із виснажених земних надр стало ні
чого – вугілля скінчилося. Щоправда, на той час Флорін сколотив
капітал, досить пристойний, щоб на невизначений термін зро
бити перерву в роботі. Він переїхав до міста-супутника того об
ласного центру, де я тягнув, нібито терплячий віл, який сам себе
запряг у воза, мізерне та мерзенне, безперспективне й безаль
тернативне животіння. Тут Флорін орендував собі кімнату, а вже
через місяць, не подужавши тягаря бездіяльності, знову подався
працювати на шахту, де умови праці були не набагато кращими,
– Братішка, я тобі атвєчяю, – завзято запевнював мене Фло
ря, – міг би іщє десять років кантаватса по цих зйомник кімна
тах, вйобуючи щодня під землею по сім-вісім годин, але уюта
захотілося, затишку домашнього, розумієш? – Безумовно, я його
розумів. – Ну, я і рішив прикупить собі квартирку десь тут, в цен
трі, ну, і звернувся в канторку там якусь, а Діана, поняв, вона там
брокером працювала, ну й зараз досі щє працює, нормально так
заробляє бабла. Але не це головне, атвєчяю. Ми з нею якось так
швидко зійшлися на ментальному рівні, чи що. Вона типу вже на
другій нашій неформальній зустрічі (ну, побачення, поняв?) каже,
значить: «Чєртяка», – це вона мене так називає через прізвище…
Гм, хоча тоді Діана щє так не казала, на ви, мабуть, зверталася:
Флорін Нікалаєвічь. Смішно звучить, прям як до профєссора звер
нення, карочє, неважливо. Діана, значить, каже: «Так і так, ти чо
ловік хороший, я бачу, але перед тим, як клінья до мене підбивать,
маєш знати, що мене дома зараз чекають два хлопця, народжені
від першого шлюбу». А в першому шлюбі в неї якийсь садюга був,
я б такого на кускі порубав би кіркою. Він її бив, – Флорін міц
но стиснув кулак, демонструючи своє ставлення до випадкового
об’єкта розмови ще й візуально, – до синяків, до кровоподтьоків
на руках її бив. От вона й подала на розвод. Я його за весь цей
час лише одного разу бачив, мазефака. Бидло, атвєчяю тобі, кан
крєтне бидло, – він надув щоки, ніби гладке обличчя обов’язково
мало слугувати неодмінним атрибутом заявленого Флорею бид
ляцтва, – я ледь стримався, щоб не вмазати йому сполуоборота.
Але сказав, щоб більше ніяких аліментів не платив, його мізер
ні подачки нам на фіг не потрібні. Ну, він швиденько так відлип
від нас і більше не з’являвся. Ну, так воно, звісно що, на краще…
Так от, що я там розказував?.. А, так от, я кажу Діані: «Маєш двох
хлопців? То це ж чудово. Я завжди мріяв про дітей, про крєпкую
дружную сємью». Вона тоді ще здивувалася, мовляв, чи не зарано
ти тут про сім’ю розпатякався. А я відповідаю: «Я і так уже багато
часу втратив». Вона мене того ж дня привела до свого приватного
будинку і познайомила з обома хлопцями: Даніїл і Кіріл, імена,
звичайно, уїбанські, але не в тому справа, бо й тут знову в сто
сунках з ними все так легко пішло, як по маслу. Якось непомітно
для себе я зійшовся з малими, ну, вже не малими: зараз Дані – 9, а
Кірюхє – 8, нє, ну малі, звичайно, але не настільки щоб, ну, і переї
хав до них жити.
Діана від покупки квартири мене, звичайно, відмовляла, каза
ла: «Краще авто купиш», але ми все це обговорили й вирішили, що
нову квартиру я все-таки куплю, запишу її на себе і буду здавати в
оренду за кругленьку суму – за кілька років назбираю достатньо,
щоб прикупити ще й нову тачку. І прикупив, до речі, на другий рік.
Фольксваген «
Sirocco
» останньої моделі, знаєш же? – Я ствердно
кивнув. – Надьожна тачка, я тобі скажу. А з Діаною ми того ж року
розписалися – і я покинув ту шахту задрипану. Пішло воно все,
мазефака, думаю. Відтоді я офіційно не працюю, – Флоря ніяко
во всміхнувся якимось своїм думкам (схоже, попри байдужість в
голосі та словах, він усе-таки сумував за улюбленою роботою) і
знизав плечима, ніби виправдовуючись переді мною за свій вчи
нок. – Але ж ти не подумай, що це так просто: блаж мімольотная.
Я сиджу вдома з хлопцями й виховую їх заодно. З ними цікаво. Ти,
звичайно, скажеш, що у нас з Діаною гендерні ролі зміщені не в
найкращий бік, але ми задоволені, грошей вистачає. А щє, знаєш,
які смачні блюда я навчився готувати, – пальчікі абліжеш. І хлоп
ці для мене реально як рідні стали. Один гандон якось прийшов
до нас, тіпа в гості, і питає: «Флорін, а тобі оце не западло чужих
дітей виховувати?» «Не западло, – кажу йому я, – не западло». Ну,
я не стримався трохи і натурально йому морду розбив, щоб не ка
зав фігні всякої. Носа йому зламав, він потім до хірурга, мабуть,
ходив, да. – Щоки Флоріна розпашілися – прибріхування вкупі з
алкоголем зробили свою справу. – А щє саме через оце відчуття
рідного в хлопцях і дружині, я прізвище змінив, Діанине взяв…
Напевне, найбільший парадокс полягав якраз у тому, що саме
в той час, коли Флорін Чортополох став людиною, гідною носити
прізвище свого справді великого батька, він вирішив в ім’я май
бутнього зректися минулого і взяв прізвище дружини, – Мака
ренко. Але це був його власний вибір. Вибір, який завадив мені
за допомогою соціальних мереж вийти безпосередньо на Флорю.
Своє життя, безумовно виняткове для таких асоціальних пред
ставників суспільства, як я, Флорін змалював настільки цікаво,
що мені легко було, порівнявши, зробити невтішні для себе ви
сновки. Подружня вірність, чудові стосунки з дітьми, самореаліза
ція через сім’ю, відчуття життєвої необхідності в чоловікові хоча
б для трьох людей, родинний затишок, урешті-решт, – будь-що із
вищенаведеного переліку викликало в мене заздрощі, а у Флорі –
навпаки – привід для гордощів за себе, оскільки все це так разюче
відрізнялося від того, чим я жив до сьогодні (рідкісні злягання з
повіями й існуючі лише в теорії зв’язки на кілька ночей з більш-
менш доступними жінками), будь-що із вищенаведеного переліку
виводило мене із ненависної рівноваги, із того заціпеніння, яке
керувало мною протягом незліченних років.
Із Чортополохом-Макаренком ми засиділися до ночі. Я геть
забув, що ще зовсім нещодавно мав у своєму розпорядженні схо
жий на тисячі інших вечір важкого дня. Ця неповторна родинна
ідилія у Флоріній новій сім’ї сколихнула мене, ніби вітер – бади
лину в Асканійських степах. Чим більше я слухав, тим чіткіше в
моїй свідомості вимальовувалася думка не з найліпших, згідно з
якою мені абсолютно нічого було розповісти другові дитинства.
Натомість він ятрив моє серце черговими порціями, здавалося б,
недосяжного, але насправді такого реального сімейного щастя.
Так я дізнався, що Флоря ходив із дітьми на стадіон, коли «наші
порвали Ман-Сіті 3:0»; або те, що і він, і хлопці просто «обожню
ють грати в комп’ютерні ігри, особливо РПГ від першої особи, де
потрібно головним героєм ходити і хєрачити наліво і направо
всяку нечисть мечем, ну, або там пушкою якою». Спеціально для
цих дещо наївних, трохи жорстоких, але таких захоплюючих за
бав Флорін Макаренко придбав відеоцентр із 3-
маскою, «вдяг
нувши яку, маєш унікальну можливість переміститися в саму гру
й на повну відчути себе господарем ситуації та головною діючою
особою за сумісництвом» (майже рекламний слоган!).
– А щє, це додає реалістичності в декілька разів, – зауважив
екс-Чортополох. Я зітхнув і відповів:
– Якраз реалістичності в моєму житті мені вистачає з головою.
– Ось дивлюсь я на тебе, братішка, і здаєшся ти мені таким заш
кваристим, манірним, снобуватим, що це просто капєц якийсь, –
Флоря ляпнув на п’яну голову щось дуже розумне. – Тобі б треба
вдаритись в якусь метафізику.
– Ну, наприклад.
– Наприклад, спробувати усвідомити свої сни.
– Ну-у-у, – затягнув товариш, – там багато технік є. Про всі, зви
чайно, не розкажеш, та я й сам усіх не знаю. Для початку спробуй
перед сном сконцентруватися на своїх руках і, навіть закриваючи
очі, продовжуй їх бачити – так, наче вони досі перед твоїми очи
ма. Треба просто збагнути їхню сутність. Збагнеш сутність рук – і
сутність свідомого сну теж збагнеш. Ну, або постійно, як мантру,
повторюй щось по типу «я сплю», «я сплю», «я сплю».
– Покі шо все. Якщо на протязі дня були сильні переживання,
або ти втомився порядком, то ймовірність того, шо усвідомиш
сон збільшується. Якщо будеш слідувати моїм рекомендаціям,
можливо, навіть сьогодні в тебе все вийде.
– Що, правда? – не вірив я.
– Ага. Головне – пам’ятай про руки. Вони – альфа і омега усві
домлення себе у сні. О, я тобі ще таку цікаву історію розкажу, щоб
ти не боявся, бо я бачу ти все-таки побоюєшся того, шо я тобі ра
джу зробить. Значить так, коли Кірюхє виповнилося вісім років,
треба було йому зробити оцей новий офіційний документ – елек
тронний паспорт. А там же, знаєш, відбитки пальців знімають. Він
страшно боїться. Я йому кажу, що це не боляче, –а він все одно
боїться. Прийшли ми, значить, до паспортного столу. Дочекалися
своєї черги. А далі таке. Якась тьотя у Кірюхі сканує пальці, знімає
з них відбитки, так сказать, ну, цим мінісканером, а Кірюха голос
но плаче. Я йому кажу: «Не плач, не боляче ж зовсім». А він знаєш
що? «Вона хоче украсти мої пальці!» – каже. Отже, до чого я веду.
Ти головне не бійся, шо у тебе у сні хтось щось викраде, тоді все
получиться.
– Нє, ну я, звичайно, спробую, але не впевнений, що в мене все
вийде так, як ти говориш.
– Вийде. Повір мені, – запевнив Флорін і додав: – Слухай, а
пам’ятаєш, як ми малими провадили отой ритуал. Ну, типу сідали
один напроти одного, і так далі. Шо, забув?
– Який ритуал? – я вдавав, що не пам’ятаю нічого подібного,
але насправді одразу, як Флоря вимовив це слово – «ритуал», мені
одразу згадалися проведення зірвивежних акцій нашої буремної
– Тільки не кажи, шо ти всьо забув.
– А-а-а, – протягнув я знущально, – ти про подвійні баталії?
– Ну! – зрадів Чортополох-Макаренко. – Давай зараз.
– Зараз? Та ти що, здурів?
– Давай зараз, – його доброзичливі очиці заступила, ніби хма
ри, мінлива поволока, а в голосі проклюнулися металеві нотки,

– Ну давай, – якось невпевнено згодився я. – На брудершафт
же, чи так просто?
– Ага, на брудершафт, – Флорін міцно стиснув пляшку і власно
руч розлив шампанське по келихах, – бери цей, – простягнувши
мені один із них, сказав Чортополох. Підхопивши келишок пра
вою клешнею акурат між фалангами середнього й безіменного
пальців, я із собачою покірністю подивився в червонасте лице
Флорі. Його очі ствердно кліпнули – можна починати.
Наші руки переплелися, неначе довгі страусині шиї. Ми виж
луктили до дна вміст келихів і, вхопивши один одного за поти
лиці, пристрасно поцілувалися. Тепер уже переплелися наші во
логі шершаві язики, перемішуючи в ротових порожнинах слину,
добряче підживлену алкогольним напоєм.
Я востаннє чмокнув товсті Чортополохові губи, необережно
заслинивши ще й елегантні вусики, і відсторонився від нього.
Флорін швидко втерся кулаком і підхопився зі стільця. Блиска
вичним рухом він розперезав шкіряний пасок на джинсах і ски
нув їх додолу. Я повторював за ним. Через секунду мої вельветові
штани теж опинилися в районі литок. На черзі були труси: його
сімейки та мої плавки. Знімати їх один із одного виявилося су
цільним задоволенням. Часу, щоб розгледіти посталі перед моїми
очима геніталії Флорі не вистачило. Потрібно було діяти. Ми міц
но вхопили один одного за повислі члени.
– Три, два, один, – відрахував Флорін.
Ми різко смикнули пеніси вгору й на весь голос проказали:
– Гамгабтар мтимтор ноагисом лоавпмортимліпд!
– Ще раз, – скомандував Флоря.
– Галдор пуарнов гоагнкудор лиарптомиран тлимдводупаз, –
вирвалося із наших горлянок.
– Гіб-гіб… – рявкнув Чортополох, ніби вболівальник на стадіоні.
– …Ура, – наші голоси злилися.
– …Ура.
Ми ще раз поцілувалися взасос і, підтягуючи білизну разом із
– Круто! – подав голос Флоря. Поволока з його очей зійшла, і
тепер вони світилися, ніби баньки наркомана, що чигає цілими
районами в пошуках дози або дилера, який може йому ту дозу ді
– Ага, – згодився я, – ну, а тепер шо робимо?
– Ще по одній, – запропонував Флорін, підтягуючи до себе мис
– Ще по одній?
– Наливай, – радісно звелів я і відкусив шматочок сиру…
Коли Флоря залишив мою нору і подався додому, вже було да
леко за північ. На небі знущальною посмішкою кривився золото
рогий молодик. Я завісив вікна на кухні шторами, помив посуд і
побрів до ліжка. До тієї ночі я був простою, нічим непримітною
людиною, хіба що моєю характерною особливістю, якою я міг би,
так чи інакше, виокремитися серед інших, була вразлива сприй
нятливість до будь-яких, навіть незначних, подразнень, що вкла
даються в межі проявів кризи пост-середнього віку (власне, і сам
термін «пост-середній вік» я вигадав сам, щоб укотре для самого
себе підкреслити факт того, що кризу середнього віку я пережив,
будучи значно молодшим, – приблизно в тому віці, коли людина
Я роздягнувся і ліг до ліжка. Дуже швидко мої очі звикли до
темноти. Я придивився до рук, намагаючись збагнути їхню сут
ність і почав подумки повторювати: «Це сон, це сон, це сон». За
плющивши очі, я продовжив читати мантру. Зненацька дуже
близько проплило якесь нечітке зображення, і, чи то я потягнув
його на себе, чи воно примагнітило мене, – я опинився, неначе
всередині цієї нестійкої картинки, де все химерно розпливалося
і подвоювалося.
«Цікаво, – подумав я, – це вже сон?»
Серпень 6456 – березень 6457
Сьогодні вночі мені наснилося жахливе сновидіння!
То був сон, у якому лице мого Світлого Янгола вкрили не
зморшки і навіть не струпи, а безліч незрозумілих наростів тілес
ного кольору у вигляді коротеньких
щупалець. Щось подібне мав
на морді Деві Джонс, герой двох фільмів культової франшизи «Пі
рати Карибського моря». Коли я прокинувся, мій мозок ще збері
гав згадку про дивну химеру, більше схожу на недорозвинутого
кальмара чи восьминога, ніж на мого Світлого Янгола, якою мені
було звично Її бачити.
Згодом, силою деяких обставин, я взагалі забув ту примару
і почав поступово вливатися в русло звичного вихідного дня.
Вперше після жахливого напівсвідомого ранку я здригнувся по
обіді, коли спостерігав за акваріумними рибками: в моїй уяві зно
ву чітко вималювався овал лиця зі страшними мутаціями. А ще
ж донедавна це світле обличчя приваблювало мого внутрішньо
го естета й поціновувача прекрасного! Тепер же тому ідеалістові
було непереливки. Напевно, його тіпало так само, як і мене, а, вра
ховуючи єдину нашу сутність, проти цього не могло бути ніяких
заперечень. Через хвильку бридке обличчя зникло так само рап
тово, як і з’явилося, лишивши по собі в моїй свідомості величезну
кількість найрізноманітніших здогадок щодо свого походження.
Тобто мені, як уже зазначалося була добре відомою власниця цьо
го обличчя, але яким чином могли статися такі разючі зміни в Її
зовнішньому вигляді, я не спроможний був зрозуміти. Тим паче, я
ні на секунду не сумнівався, що потворне перевтілення зі Світлим
Янголом сталося насправді; і нарости, які були схожі на зміїні хво
сти, вкрили не тільки Її лице, але й всеньке тіло.
Жахливе видіння не давало мені спокою. Воно стало моєю
нав’язливою думкою, хоча й не побажало відвідати мене ще од
ного разу. Та в цьому і не було потреби. Хіба ж я міг при тверезій
свідомості забути таке страхіття? Напруга зростала. Мене почали
хвилювати зовсім зайві речі. Я хапався за предмети, які в даній
ситуації нічим не могли мені зарадити. Я запитував себе: «Чому
мені не вдалося
зрозуміти
віщування сну ще ранком, коли я тіль
ки прокинувся?» і не знаходив відповіді. Поступово зайвих рухів
ставало дедалі менше, і в один прекрасний момент поруч зі мною
залишилася лише безмежна тривога за мого Світлого Янгола,
оскільки я зрозумів: Її вразила хвороба. Але яка саме? Віспа, про
каза? На жаль, більше болячок, що могли б спричинити утворен
ня різноманітних пухирців, рубців, виразок на шкірі, я не знав,
зате мені було добре відомо, що щупальця на людських обличчях
не виростають ні за яких обставин та ні при яких хворобах.
Я не мав права гаяти час, тому вирішив вдатися до рішучих
заходів. Коли я набирав телефонний номер, моя нервовість до
сягла апогею: на обличчі виступив холодний піт, руки трусилися,
ноги терпли. Нарешті з того кінця дроту взяли слухавку, і я почув
Її рівний, приємний для вуха голос: «Я слухаю». – «З тобою все
гаразд?» – «Ну, звісно ж. Хіба зі мною шось мало статися?» – «Ні,
не мало, але… не перебивай… точно все гаразд?» – «Ага. Ти якийсь
дивний. Може, це в тебе шось сталося?» – «Нічого в мене не стало
ся. Я прийду до тебе зараз». – «Та ну, навіщо?» – «Це ду-уже важли
во. Я прийду, добре?» – я скоріше не питав дозволу, а стверджував,
тому Їй не залишалося нічого, окрім як, попередньо трохи поспе
речавшись для порядку, пристати на мою пропозицію.
Я не мав права довіряти словам. До того ж, тільки людина,
яка несповна розуму, почала б усім підряд розповідати про див
ну страхітливу зміну, що сталася з її обличчям. Я був затято пе
реконаний у правильності своїх здогадок з цього приводу. Кар
тина, що мені ввижалася, була похмурою та ясною, заплутаною
і зрозумілою одночасно. «Отже, – гадав я, – Вона боїться сказати
мені про
. Але тоді навіщо було погоджуватися на мій прихід?»
У будь-якому разі, все це здавалося аж надто містичним.
Я піднімався на четвертий поверх будинку, де Вона мешкала,
не за допомогою ліфту, а пішки, та настільки швидко, як міг. Я не
переступав – перелітав через кілька східців, не рахуючи їх і на
решті дістався потрібного поверху. Неймовірно хвилюючись, я
підійшов до чорних броньованих дверей, які так добре були мені
знайомі. Кілька секунд зважувався, а потім, таки пересиливши в
собі бісів страх, кілька разів поспіль натиснув на електродзвоник.
Довго чекати розв’язки не довелося – з того боку дверей почуло
ся дрібне шарудіння і клацнув стержень металевого штиря. Двері
відчинилися назовні, а на порозі під акомпанемент шаленого ка
латання мого серця з’явилася Вона! Усе повторилося, як у снови
дінні, ось тільки наяву щупальця на Її обличчі здалися мені трохи
довшими і блідішими. Окрім того, вони ворушилися, а не висіли
без діла, як занімілі члени. Певно, що з моїх вуст зірвався зойк. Я
швидко заплющив очі, подумки порахував до десяти, знову роз
плющив їх, але анічогісінько не змінилося – потворні нарости з
Її лиця нікуди не зникли. І ось тоді я, забувши про все на світі,
вирішив тікати геть від клятого кошмару, що дуже вже нагаду
вав незугарну потвору з океанічного дна. Але втілити цей задум
у життя мені не судилося. Сили почали мене покидати, і я, сту
пивши два кроки назад, зісковзнув зі сходинки з криками чи то
про поміч, чи то про Її матір. Прогуркотівши на півпрольота вниз,
– як тепер розумію – завбачливо втратив свідомість. Навіть їй
не кортіло впускати до себе в гості те головоноге страхіття…
Мабуть, мій прихід до тями мав принести більше радості Світ
лому Янголу, аніж мені. Я, переживаючи легке дежа вю, розплю
щив очі й уп’явся поглядом в побілену стелю. Під спиною відчу
валося щось м’яке – мабуть, ліжко. Ось тільки вертіти головою,
щоб роздивитися навколо себе, мені не кортіло, бо всеньке тіло
знемагало від осоружного болю. Більш за все у мене боліла та ча
стина руки ледь вище ліктя, яка зветься передпліччям, – і я здо
гадався, що забив руку, коли падав. Але в порівнянні із тим, як
невимовно щеміло серце, випадкові синяки на шкірі видавалися
справжньою дрібницею. Мені було неймовірно соромно за влас
ну поведінку, за свій слабкий характер, оскільки непритомність,
в якій я до того часу перебував, передусім здавалася наслідком
моєї легкодухості. Але на мене, і так украй схвильованого, ще че
кав справжній сюрприз.
Світлого Янгола не було чутно, тому я мав поки що можливість
впевнитися у припущеннях на рахунок свого місцезнаходження.
Я, нарешті спромігшись схилити голову набік, втупився очима
спочатку в стіну, обклеєну монотонними шпалерами, а потім і в
барвистий візерунок на простирадлі. Справді, ліжко, на якому я
лежав, розташовувалося в одній із трьох кімнат Її просторої квар
тири – це мені добре було відомо. Тільки-от я ніяк не міг второ
пати, хто доніс сюди моє непритомне тіло. Невже Вона? Совість
із подвійною силою знову почала свердлити моє серце, не гірше
бурової станції в Північному морі. Здалеку почулися кроки, і я,
зціпивши зуби, внутрішньо приготувався гідно зустріти бридку
потвору. За мить Вона увійшла до кімнати.
Першим відчуттям, якому вдалося заволодіти моєю свідомі
стю, було здивування. Її обличчя вже вкотре за день мене вра
зило! Воно знову набуло звичних рис, таких приємних для мого
погляду. Чи варто було заплющувати очі, аби й ця примара зни
кла? Певно, що ні. Але я настільки вже зійшовся на думці, згідно
з якою мій Світлий Янгол перетворився на справжнього демона,
що не міг повірити в існуючу дійсність та нову метаморфозу на
дівчачому обличчі. Вона, мабуть, помітила моє сум’яття, тому й
поспішила якнайшвидше зі мною заговорити, аби я ще більше не
– Ой, ой, тільки не втрачай свідомість знов, – саркастично за
Її глумливий голос змусив мене насупитися. Я неохоче відповів:
– Що ж, якщо ти просиш, то більше не буду.
– Ти дивний. Прийшов до мене, напевно, тікі для того, щоб
знепритомніти і полежати на моєму ліжку. Хто, хто лежав на моє
му ліжко? – підсміюючись, дражнилася Вона.
– Ні, не для того, – відрубав я і запитав: – А хто ж мене до ліжка
доніс, невже ти?
Світлий Янгол явно не чекала такого повороту подій, а тому не
одразу знайшлася із відповіддю.
– Звичайно, це була я, – похиливши голову набік, промовила
Вона із серйозним виразом обличчя. Очевидячки, Їй більше не хо
тілося жартувати, але мені було добре відомо, що Її відповідь – то
нахабна брехня. Тому я нічого не сказав.
Увесь цей час Вона стояла посеред кімнати, поставивши руки
в боки. Але тепер сіла на краєчок ліжка і демонстративно відвер
нулася від мене. Ми довго не наважувалися продовжити зведе
ну нанівець розмову. Хтось, безумовно, мав стати першим, і цим
– Тобі сни часто сняться? – неймовірно лякаючись власного
голосу, запитав я.
Вона повернулася до мене обличчям і, прошивши пильним не
мигаючим, як у змії, поглядом всеньке моє тіло, відповіла:
– Часто. І всі такі цікаві.
– А страшні трапляються?
– Ні, ну що ти таке кажеш? Страшних немає.
– Дивно. Мені раніше кожну ніч снилося, ніби я – маленьке
дитя, немовля, яке вміє тільки агукать, – помираю в колисці, а
наді мною схиляється безока відьма і тупо регоче…
– Сліпа, чи шо? – перебила Світлий Янгол.
– Чому сліпа? – загарячкував я. – Зовсім не сліпа. Лише бе
зока, я ж кажу. Їй-бо й очі не потрібні, вона й так усе прекрасно
бачить.
– Не дивом, а серцем, – я намагався розтлумачити особистісні
відчуття того жахливого сну, але раптом зрозумів, що й сам заплу
тався у поясненнях. Треба було швидко змінювати тему розмови.
Ось тільки Світлий Янгол випередила мене. Здавалося б, Їй, у по
рівнянні зі мною, все було зрозуміле й без додаткових тлумачень.
– Таки дивний сон. Ти його і зараз бачиш?
– Ні, – стрепенувся я, – вже кілька років не бачив.
– А мені оце теж сниться, ніби я помираю, але це зовсім не
страшні сни. Якраз навпаки – дуже кумедні.
– Знаєш, крихітко, – цинічно відзначив я, – на жаль, я ніколи не
бачив у смерті чогось кумедного.
Її великі чорні очі пильно поглянули на мене. Не відводячи
свого колючого погляду, Вона сказала:
– Ну, можливо, у справжній смерті нічого кумедного і немає,
Я промовчав, бо знову подумав, що будь-яка моя відповідь ви
явиться зайвою. «От навіщо було заводити розмову про сновидін
ня? – калатало в моїй голові. – Хто мене за язика тягнув?»
Тим часом Світлий Янгол не вгавала:
– Розумієш, мені снилося, ніби я – душа, яка споглядає із не
бес, як мої родичі ховають труну з тілом, в якому ще нещодавно
знаходилася я. Незабутні враження… Ну, шо ти мовчиш? Ти хоч
розумієш, про шо я тобі кажу?
Так, я все розумів, і мені неймовірно кортіло – просто-таки
язик чухався – розповісти про свій ранковий сон. «Яка Вона пот
там
, і яка гарна
тут
», – постало в моїх думках, – але ж я
бачив Її з щупальцями не лише уві сні – в реальності також. У жод
ному разі, мені не могло таке примаритися. Ех, треба-таки, треба
про все Їй розповісти, до того ж, попередити, аби була обереж
ною. Із містичними перетвореннями не шуткують».
– Хочеш дізнатися, що мені сьогодні наснилося?
– Ану-ну, кажи, – в передчутті чогось цікавого, Вона потирала
руки.
– Хочеш знати, чому я хотів до тебе прийти? – відтягував я ро
кову мить.
– А хіба це якось пов’язано між собою?
– Угу. А хочеш зрозуміти, чому так трапилося, що я втратив сві
І Вона знову відповіла згодою. Я тужливо зітхнув – так, ніби
мене довго вмовляли, щоб, маніпулюючи свідомістю, змусити
підкоритися, і розповів Їй все, починаючи від того жахливого пер
шосну і закінчуючи власним ставленням до цієї ситуації. Я чомусь
був впевнений, що Вона не буде сміятися з мене і сприйме мої на
На жаль, все відбулося з протилежним до моїх сподівань ефек
том. Вона, звичайно, вислухала мою розповідь дуже уважно, май
же не перебивала і – що найцікавіше – зовсім не здивувалася,
начебто я говорив про буденні речі, які навіть не стосуються Її
особи. Вона невимушено посміхалася й казала:
– Але ж ти сам бачиш, шо з моїм обличчям все гаразд. Тим біль
ше, якби зі мною відбувалися якісь перетворення, я про це неод
– Хіба ж можна бути такою безтурботною, такою легковаж
ною? – здійнявшись на лікоть, обурився я.
– Нє, я зо-овсім не безтурботна, ти помиляєшся.
– Але ж… – спробував я заперечити, але Світлий Янгол швидко
– Ти, як завжди, нафантазував собі шось й починаєш мені тут
розповідати. Я не кажу, шо нецікаво слухати твої історії, але ж
В Її голосі відчувалася залізна твердість. Тієї самої миті, коли
мені вдалося це відчути, я раптово втратив будь-який інтерес до
Янгола, неначе мене перемкнуло на іншу передачу десь всере
дині, а тому, кинувши стандартну фразу: «Щось, затримався я у
тебе. Мабуть, піду вже», надто різко для постраждалого в аварії
на сходовій клітці хлопця попростував до вхідних дверей.
Вона проти цього не заперечувала, але випередила мене в ко
ридорі й увімкнула там світло. Потім стояла, притулившись спи
ною до холодної стіни і неуважно дивлячись то на мене, то кудись
вбік, допоки я не зашнурував свої туфлі. Коли зі взуттям було по
кінчено, я здійнявся на рівні ноги і, лагідно провівши рукою по Її
шовковистому волоссю, промовив: «Бережи себе». Вона зіщули
лася, неначе кішка, яку гладять проти шерсті, і нічого не відпо
віла, хоча наостанок, уже прочиняючи із шанобливим поклоном
двері переді мною, недбало кинула:
– До побачення.
– До побачення, – машинально повторив я, виходячи геть.
І тут мені сяйнула, здавалося б, така природна думка нагоро
дити її за всі моральні знущання наді мною своїм останнім, неви
мовно тужливим поглядом, в якому – за задумом – мало би відо
бразитися все, що відбувалося тієї миті в моєму серці. Саме тому я
притримав рукою двері й обернувся. Яким же було моє здивуван
ня, коли з’ява мари вкотре повторилася – перед моїми очманіли
ми очима було те саме страхітливе обличчя із десятками бридких
– Ну все, це мене задрало, – злісно вимовив я і, не довго думаю
чи, заштовхнув посталу восьминіжку (бо ж дівчина) назад до ко
ридору. Перечепившись п’ятою через краєчок порога, вона гучно
гепнулася на спину. Я залетів до квартири і, зачинивши за собою
двері, підійшов поглянути на її незугарну пику. Щупальця на об
личчі ворушилися, ніби дощові черви в калюжі.
«Ну все, – подумав я, – зараз нарости знову зникнуть». Але
вони не зникли. Нахилившись, я вхопив восьминіжку за слизьке
щупальце, на якому в два ряди, ніби тарілки на столі під час лі
сового пікніка, розташувалися, схожі на шляпки сироїжок, при
соски. Воно моментально вислизнуло з моїх рук і почало, неначе
гіпнотизуючи мене, виробляти звивисті піруети.
Поки я боровся з її щупальцем, дівчина оговталася від падіння і
потягнулася до мене рукою, гладка шкіра якої, вкрита дрібним пуш
ком, разюче контрастувала зі спотвореним наростами обличчям.
взяв восьминіжку за палаючу жаром руку, піддавшись таким чи
ном на її хитрість, і тут же отримав щупальцем по шиї, що нагадало
мені давню приказку: «Із вовками жити – по-вовчому вити».
– Дурна! – крикнув я. – Я ж тобі допомогти хочу.
– Вставай, – із жерла її пащі почувся бридкий голос, дуже схо
жий на булькання в унітазі. Я підкорився і, встаючи, підняв її із
напівлежачого положення на рівні ноги. Наші руки досі міцно
стискали одна одну.
Заставляючи ногу за ногу, восьминіжка почала кружляти у
дивному танку навколо моєї постаті, примушуючи і мене таким
чином ходити по колу. Лише наші погляди залишалися статич
ними – вони пересікалися в одній точці і відображалися в очах
– Ти Кафку читав? – акуратно, щоб не спіткнутися об розки
дані на підлозі капці, переступивши з ноги на ногу, запитала дів
чина і продовжила свої маневри. Я уточнив:
– Інцест? – роблячи вигляд, що не дочуваю, перепитав я, – нє,
такої фігні я не читав. Лише «Перевтілення».
– Тєм болєє, бо цей Кафка – какафка, а ти, – вона зробила паузу
і в розмові, і в пересуванні, – а ти – пєдіра-а-аст! – жахливий рев
розлігся коридором.
Тієї ж миті один із її щупалець видовжився до розмірів рези
нового шланга, з якого поливають квітки у клумбах, і злегка по
стукав мене по плечу. Сталося це раніше, ніж я встиг від нього
відсахнутися. Восьминіжка хитнула головою в бік щупальця. Той
дещо вгамувався і, збайдужілий до моєї персони, опустився додо
лу. Зупинившись спиною до вхідних дверей, дівчина своїм тілом
перекрила мені прохід на волю. Схоже, що так просто відпускати
мене додому не входило до її плану. Рясний холодний піт укрив
мою спину.
– Допомогти він мені хотів, – забулькало з нутра восьми
ніжки, – шо
ж, дякую. Тепер я тобі допоможу. Я ж відьма. А ти це пізнав. Роз
кусив мене, розкуси-ив. Не знаю, як це воно в тебе так вийшло.
Можливо, всередині тебе теж існують такі могутні сили, про існу
вання яких ти навіть не здогадуєшся. Шо ж, тим краще для тебе.
– Що тепер зі мною буде? – дивлячись у банькаті вічі дівчини,
– Тепер, – прогудів голос всередині неї, – я тебе поцілую.
Після цих слів уже десятки щупалець, поширюючи могильний
холод і швидко подовжуючись у розмірах, обвилися навколо моїх
плечей і шиї. Я несамовито закричав. Я спробував від них відбива
тися – марно. Присмоктавшись до потилиці, вони міцно притис
ли моє лице до червивої восьминіжкової пащеки, з якої смерділо
гниллю та водоростями. «Зараз придушить. Обов’язково приду
шить», – подумав я. Їй-богу, краще було б, якби вона мене одразу
придушила, ніж подарувала свій гидкий поцілунок.
– Молодчінка, – восьминіжка видихнула похвалу мені до рота і,
висолопивши зі своєї пащі вкритий вицвілим нальотом, пурпуро
вий м’яз вражаючих розмірів, заходилася облизувати мої щоки. Я
морщився і плювався в її чорні, як ніч, очі, але вона на це не зва
жала: мабуть, гадала, що то божа роса.
Коли їй набридло заслинювати мою пику, хватка щупалець по
силилася. Вони міцно стискали голову безсилої жертви, нагород
жуючи мене цілим букетом неприємних відчуттів – від болю до
відрази. Це була лише прелюдія перед поцілунком. Найцікавіше
чекало попереду.
Розуміючи, що потрапити до моєї ротової порожнини, воло
гої мрії усіх головоногих – основна мета восьминіжки, я, напру
жуючи кожну клітинку обличчя, зціпив зуби. У грудях дівчини
забулькало – так вона сміялася. «Все одно, – подумки вирішив
– ти до мого рота не дістанешся». Наврочив. Два спритних
слизьких щупальця дуже швидко відвели перепони у вигляді
моїх губ, на які майже відразу поширився характерний йодова
ний присмак морської солі. Присмоктавшись до зубів липучками
присосок, щупальця легко відчинили ворота моїх щелеп. Прохід
до печери, де спочивало все найкраще, що могло бути в моєму
Язик восьминіжки, не маючи жодного відчуття такту, нахабно
вломився до ротової порожнини. Обволікши геть зогнилим сли
зом мій язик, він почав гатити по небу. Очі дівчини, спостерігаючи
за суцільною безпомічністю жертви, пускали грайливих бісиків.
І тут сталося те, чого навіть в найстрашнішому сні не поба
чиш, – її язик почав подовжуватися, не гірше щупалець. Він збіль
шувався у розмірах з неймовірною швидкістю, і я вже відчував, як
моя ротова порожнина стає для нього затісною. Я навіть не встиг
проковтнути півлітра солоної слини, що за цей час набралася в роті,
а язик восьминіжки, зачепивши опуклий відросток мого язичка, вже
проліз до горла. Я безсило стиснув кулаки і ледь не розплакався.
Але наразі було не до сліз, бо всередині мене відбувалося щось
жахливе. Зупинившись на хвильку, ніби вирішуючи, куди йому
податися далі, язик проігнорував запрошення відвідати тунель
дихальних шляхів і помандрував стравоходом.
Просочуючись між шершавим язиком восьминіжки та стін
ками горла, повітря зі свистом потрапляло до моїх легенів. Цієї
кількості явно було недостатньо для нормального дихання. Я
спробував ще ширше відкрити рота і вдихнути хоча б трохи біль
ше повітря, але нічого путнього з того не вийшло, бо мої щелепи
зайшлися судомою.
Коли я намагався ковтнути, то відчув тільки, як ворожий м’яз
всередині мене, не зупиняючись на досягнутому, вже пливе шлун
ковим соком до тонкого кишечнику.
«Мене чекає смерть, – констатую я, – але перед смертю вось
миножий язик своєю присутністю неодмінно має осквернити мої
нутрощі». Від однієї цієї думки мене починає нудити. Я відчуваю,
як рештки неперетравленої їжі, витіснені зі шлунку масивним
язиком, шукають вихід назовні через стравохід. Ще кілька непо
вторних миттєвостей – і вміст мого шлунку, залишаючи по собі на
краях язика кислуватий післясмак, стрімким потоком перелива
ється до ротової порожнини восьминіжки. Прийнявши всередину
себе блювотну масу, дівчина озвіріло стискає мою руку, дряпаю
чи на ній шкіру довгими нігтями. Порівняно із тим, що виробляє
її ненаситний язик, ця маленька помста восьминіжки видається
мені дитячою забавкою.
Я ще раз думаю про смерть і, знехотя примирившись із долею,
вирішую наостанок просто поспостерігати внутрішнім зором,
куди проляже шлях мандрівного язика, який зі швидкістю паро
воза жене тунелями такої собі Транс-Кишкової магістралі назу
стріч свободі та свіжому повітрю. Я заплющую очі, щоб більше
ніколи не бачити чорних очей восьминіжки, і починаю рахувати
секунди – секунди до моєї смерті.
У товстому кишечнику язик-потяг дещо пригальмовує. Очеви
дячки, приймати там калові ванни є менш цікавою справою, ніж
робити різкі повороти на віражах американських гірок тонкого
кишечнику. Але – виявляється – цей маневр був здійснений єдино
для того, щоб увійти в пряму кишку під прямим кутом. До свобо
ди залишається не більше 20 сантиметрів. Цю відстань героїчний
м’яз, що за останнім часом зумів видовжитися майже на 10 метрів,
долає за кілька секунд. І ось уже з мого ануса – відчуття не можуть
підвести – виборсується кінчик язика восьминіжки. Він продов
жує довшати, випинаючись із моєї дупи, ніби мавпячий хвіст.
Але й повністю простромлений язиком, я не відкидаю ратиці.
Ця несподіванка надає мені сил і надалі рахувати секунди – се
кунди до сам не знаю чого.
Минає півхвилини (30 секунд) – і язик, торкаючись моїх п’ят,
уже дістає підлоги.
Іще через півхвилини він починає накручувати кільця навко
ло наших із восьминіжкою стоп.
Через дві хвилини язик, складений кільцями, дістає до наших
стегон.
Ще хвилина – і язик, ніби пітон, здавлює по швах наші руки, до
бряче змащуючи їх слизом. Відчуття орієнтації в часі покидає мене.
Я все-таки не витримую і розплющую очі. Баньки восьминіж
ки так само монотонно бризкають на мене чорнотою. Скосивши
погляд додолу, я бачу, як пурпуровий м’яз накручує кільця вже на
Ще кілька обертів – і язик торкається мого волосся. Рухаючись
по спіралі, він досягає рівня наших скронь. Десь угорі лишається
лише тоненька смужечка світла. «Один, два, три», – я намагаюся
знову почати відлік – і на слові «чотири» кільця язика змикаються.
Ми опиняємося у величезному коконі. Навколо нас – суцільна
темрява. Відчуття орієнтації в просторі слідом за відчуттям орі
Восьминіжка дотепер не відпускає мою руку. Жар її долоні
контрастує з могильним холодом щупалець і липкою вологістю
гігантського м’яза.
Попри халепу з язиком, яка тут сталася, все-таки приємно від
чувати, що під час поцілунку тебе міцно тримають за руку.
Наш поцілунок буде настільки довгим у часі, наскільки довгою
буде тривалість обох наших життів. Чисто теоретично ми може
мо потрапити до Книги рекордів Гіннеса за найдовший поцілу
нок в історії. І навіть коли хтось із нас помре першим від нестачі
води чи їжі – а найімовірніше першим буду я – анічогісінько не
зміниться. Бо поцілунок із померлим – це теж поцілунок, хіба що
на дещицю екстремальніший за поцілунок із живим.
Вітаємо! Ви потрапили до фокус-групи, на якій тестується
профпридатність тієї чи тієї кінцівки для оповідки, що демон
струється вашій увазі. Наполегливо рекомендуємо не хвилювати
ся і дочитати до (не)логічного завершення другу можливу кінців
ку. Згідно із вашими побажаннями, буде обрано найліпший варіант
для завершення історії і саме його втілено вже у перевиданні цієї
збірки оповідань під назвою «Аморалощі. Том І» або в повному при
життєвому зібранні творів Пекельного Буґурта.
Назву обраної кінцівки надсилати на мило: gayvoronskyy™gmail.com.
Деталі за телефоном: 4978564695.
Служба підтримки творчості Пекельного Буґурта
– До побачення, – машинально повторив я, виходячи геть.
І тут мені сяйнула, здавалося б, така природна думка нагоро
дити її за всі моральні знущання своїм останнім, невимовно туж
ливим поглядом, в якому – за задумом – мало би відобразитися
все, що відбувалося тієї миті в моєму серці, а тому я притримав
рукою двері й обернувся. Яким же було моє здивування, коли
з’ява мари вкотре повторилася – перед моїми очманілими очима
було те саме страхітливе обличчя із десятками бридких звивис
Уже не контролюючи своїх дій, я прибрав руку, і двері зачини
лися. Сторопілий, шокований і морально знищений, я стояв неру
хомо й тупо дивився собі під ноги. Потім повільно перевів погляд
на електродзвоник, що розташувався праворуч від дверей. Поруч
з ними був куток, до якого я й забився, неначе невинна жертва,
що страждає через свавілля якоїсь невідомої сили і вже готова
зустріти власну смерть, як трагічний, але єдиноможливий фі
нал. Буквально хвилину я вагався: чи варто тиснути на дзвоник,
чи все-таки краще залишити в спокої цей затверділий сосок, що
стирчить зі стіни. З одного боку, мені було шкода бідну дівчину,
яка нібито вже й не була дівчиною, а перетворилася на потвору,
з іншого боку, будь-яка моя помилкова дія могла роздратувати
її до нестями.
Після нашої останньої розмови стійка впевненість
у власній правоті зникла, випарувалася з мене, як вода із чайни
ка. Можливо, мені дійсно привиділися ті всі страхіття. Тим паче,
факти підтверджували такий хід думок, але ж ніколи не можна
довіряти фактам, лише відчуттям, передчуттям і почуттям. Мій
здоровий глузд остаточно поступився місцем спонтанним діям,
які були наслідком тієї тривожної атмосфери, що панувала в моїй
Тремтячим вказівним пальцем я натиснув на електродзвоник:
один раз, другий, – ніхто не відчинив. І тоді я вирішив змінити
тактику: дзеленчати до тих пір, поки мені у відповідь не клацне
металевий штир в масивній плиті броньованих дверей. І це дало
свої результати. Дівчина просунула голову у вузьку щілину і була
готова роздерти мене на тисячі дрібних шматочків за мій нахаб
ний та безглуздий учинок.
– Ти мені шо, хочеш дзвінок спалити? – вихопилося з її вуст. –
Зовсім здурів? Іди додому!
Гнівно блиснувши очима, Вона так само швидко причинила
двері, як і встигла їх відчинити. Але справжньою несподіванкою
(хоча за день я вже встиг трохи звикнути до будь-яких ексцесів)
стало те, що лице дівчини було таким же чистим і гладеньким,
яким і повинно бути обличчя у людини її років: жодного натяку
на зморшки, чи – боже збав – на маленькі потворні щупальця. Я
мовив сам до себе: «Що ж, із тією метаморфозою тепер уже покін
чено раз і назавжди, оскільки вона існувала тільки в моїх снови
діннях і моїй хворобливій уяві. Ну, не було ж ніяких щупалець
– то
лише не надто приємний сон». Але напруга не спала навіть після
такого мого самозаспокоєння. Точніше, мене більше не турбува
ли ніякі дивні перевтілення, що можуть статися з будь-ким із нас;
було лише невимовно прикро через ті слова, які Вона, демонстру
ючи бурхливий характер, викрикнула мені наостанок. Одразу
згадалося, як безсердечні люди саме такою фразою відганяють
геть безпритульних псів, що довірливо плетуться за ними в надії
на тимчасовий прилисток або маленький шматочок м’яса. Люди
навіть не розуміють: нещасні собаки не мають постійного дому

вони дворняги. Але хіба ж я безпритульний пес? «Іди додому».
Усе-таки, куди ж мені ще йти, як не додому?
Стрімко вилетівши із під’їзду, я раптом помітив, що надворі
вже давно вечір, а навкруги – суцільні темнощі. Отож, я пролежав
у Неї більше трьох годин. Такий значний проміжок часу був ви
користаний на бозна-що. Ось до чого доводять невчасні примхи
легкодухої і втомленої свідомості! У будь-якому випадку, мене це
не влаштовувало, але я нічого не міг змінити, тим паче, повернути
час назад. Берегти його так само важко, як і берегти власне здо
ров’я. саме тому цей прикрий епізод із мого життя викликав такий
рясний потік безсилої люті й концентрованого незадоволення.
Удома все ніби чекало повернення господаря. Ось тільки в бан
ці з-під меленої кави, на жаль, було порожньо, тому посмакувати
улюбленим напоєм не вдалося – довелося вдовольнитися зеле
ним чаєм із жасмином (плюс дві ложки цукру), що, загалом, вия
вився гідною альтернативою запашній каві. Попиваючи солодка
вий чайок, я вийшов з телефону у відкритий космос всесвітньої
мережі і задав у пошуковому рядку Гугла щось на кшталт вислову
«Химерные сны»
. Відфільтрувавши літри рідкого (і не дуже) лай
на, покопирсавшись в горах сміття й непотребу, я вже думав за
бити на раптове підвищення цікавості до сновидінь, зумовлене
останніми подіями в моєму житті, коли це натрапив на вельми
цікавий пост одного жж-юзера, який із шизофренічною впевнені
стю у власній непомильності стверджував, що має щоденниковий
запис людини із майбутнього.
Мои скромные познания в сфере массовых коммуникаций
и функционирования интернет-систем, – писав він, – дают мне
право утверждать, что вчера, то есть 16 марта 2013 года ровно
в 17:36:45 на мою почту пришло письмо из будущего, в котором
неизвестные мне лица утверждают, что (цитирую):
Pryvituli, liubyy fenio, kym by ty ne vsynivsia! Ty ne seeykay, shio
my tolkayemo nenovnoyu dlia tebe lingvoyu. Yako praiz, shtovhaemo
na tvogo kraba tsiu merezhevu sopliu yako pruf togo
shio
ruinato
ry ery Vodoliya keniat’ ne onlino stroity, bat i distroity (joke) chuzhi
niavochky. If my ne rongnulysia, ave victim tolkae na andestoviy tobi
lingvi. Injoystva
Jarko
Всё это напоминало бы чью-то не очень смешную шутку, если
бы не указание даты, что явно просматривается в последних
строчках, где, помимо года написания (да, дорогие друзья, под
6466 yir,
очевидно, что имеется в виду именно 2022 год), стоят
имена адресантов.
Путём невероятных ухищрений, потратив целый день на рас
шифровку, мне всё же удалось кой-чего дознаться (слава богу,
на начальном уровне владею мовой нашего западного соседа).
именно: данное сообщение написано каким-то искусственным
языком (либо новоязом), который
преимущественно состоит из
перемешанных между собо
украинских и английских слов, при
чём последние, по всей видимости
намеренно стилизированы
под украинское произношение. Всё это дело, в конечном счёте
транслитерируется с кириллицы на латиницу и таким образом
подаётся. Хоть я до конца и не разобрался в значении некоторых
слов (к примеру, “fenio” или “vsynivsiа”), и так и не въехал, при чём
тут сопля, которую толкают на моего краба (“shtovhaemo na tvogo
kraba tsiu merezhevu sopliu”), суть сообщения, в общем-то, ясна.
Три хакера (хотя вполне вероятно, что количество хакеров
может варьироваться, и его не стоит привязывать к количеству
подписавшихся адресантов) взламывают закрытый от посторон
них глаз онлайн-дневник простого украи
ского жителя с целью
продемонстрировать своё превосходство и отправляют отрывок
из дневника (хотя, возможно, это всё, что им удалось изъять) в
прошлое, аргументируя это тем, что язык изложения писавшего
не претерпел значительных изменений и будет понятен предкам.
Собственно, сама дневниковая запись украинца была офор
млена в формате rtf (что же, очень правильное решение, если по
сылаешь какой-нибудь электронный документ в прошлое с над
еждой, что его прочитают) и прикреплена к сообщению. Вот эта
Сон № 0 (сон, якого не було)
Вона приходила нізвідки і йшла в нікуди. Вона з’являлася так
само раптово, як і зникала. Вона носила те неповторне ім’я, що
належало й дружині мого найкращого друга
й богині родючості
в римській міфології. Але це так і лишилося моєю таємницею, яку
я не смів виголосити ні Флоріну, ні собі, ні електронному паперу,
де їй належить фігурувати під оцією недолугою маскою: Д****. А
все тому, що я не міг достеменно знати її імені: ТАМ вона була
безіменною. І я не міг називати її жодним із відомих мені імен (ана
грама!), але чомусь мені так здалося, що, опинившись ТУТ (уявімо
собі гіпотетично такий розвиток подій), вона би мала ім’я, яке
було б ідентичним, або дуже схожим до шифронейма Д****.
Рахуючись із попереднім Флоріним прізвищем, я згадав, що Чор
тополоха за нашої неповторної юності могли сполохати не тіль
ки чорти, але й усе, що мало хоч найменше відношення до містики.
Щоправда, мені достеменно не було відомо, чи не розгубив Флорін
свого особливого ставлення до невідомого й несвідомого за ці роки.
У будь-якому випадку, я стояв перед дилемою: чи залишити все
в собі й по вуха загрузнути у сновидствах і рефлексіях, ніби в бо
лоті, чи дозволити комусь відвідати храм моїх снів і переживань,
з ними безпосередньо пов’язаних, – зробивши вибір на користь ос
таннього, я вже не сумнівався, хто є тією людиною, якій мені не
обхідно розповісти, хоча б у загальних рисах, про те, що відбулося
(а чи відбулося воно?) зі мною у сновидіннях. Саме тому я й вирішив
записувати ті свої химерні сни, які якнайкраще запам’ятаю і зу
мію більш-менш адекватно відтворити на електропапері.
Если кому-то будет интересно, какой смысл, соотносимо с
моей версией, подразумевается под теми или иными фразами из
первого сообщения, задавайте наводящие вопросы в коммента
риях, и я с радостью отвечу. По поводу второго сообщения (днев
никовой записи) – лучше не беспокойте, ибо Google вам в помощь.
Какие выводы? Ну, что ж, стоит только позавидовать техни
ческим возможностям наших не таких уж и далёких потомков,
которым удаётся беспрепятственно слать в прошлое свои элек
тронные письма. Надеюсь, что через 10 лет мы тоже сможем от
править письма себе сегодняшним.
P. S.: Будь я на вашем месте и прочитай в другом жж-блоге пост
подобного содержания, я бы подумал, что аффтар либо спятил,
либо устроил тщательно продуманную фальсификацию, един
ственной целью которой является провокация на говносрач в
обсуждениях и накручевание рейтинга собственного блога, но
поскольку этим аффтаром являюсь ВНЕЗАПНО я, то со всей авто
ритетностью заявляю:
1) Я вполне здоров и адекватен.
2) Это не фальсификация.
3) Письмо НЕ (акцентирую ваше внимание на этой частице!)
фейковое.
Если не верите – чуть позже могу представить вам доказа
тельства, подтверждающие правоту моих слов, в виде скриншота
моего мыла с полученным сообщением из будущего.
Tags: Послание потомков, технологии будущего, новояз, хи
мерные сны, сенсация».
Особисто мене порадував найперший коментар від жж-юзера
під ніком flomaster22:
«У меня есть третий вариант развития событий в твоём блоге:
чувак, тебя просто внаглую взломали. Мои соболезнования!((».
«Ні, – подумав я, – це все-таки банальна провокація з метою на
крутити собі рейтинг». Читати, як влучно зазначив сам «аффтар»,
«говносрач» в коментарях мені не хотілося, тому я вийшов з
era
й поклав мобілку перед собою на кухонному столі.
Коли я вже допивав другу чашку духмяного зілля, телефон за
вібрував. І хоча на екрані мобільного висвічувало ім’я того, хто
дзвонив, я підняв слухавку із цілком наївним запитанням:
– Алло… Хто це?
– Наче ти не знаєш хто! – відповів різкий голос і тієї ж миті по
чав свій наступ: – Відповідай, шо ти зі мною зробив! В кінці кінців,
хто ти такий? Чаклун, ясновидець, екстрасенс, зла сила, чи хто?
Я не розумію… Не розумію, шо зі мною відбувається, але в цьому
винен лише ти, так, ти, і ніхто інший!
Зміст цих дивних слів, які за всіма статтями тягнули на експо
зиційну частину довгої звинувачувальної промови, ніяк не дохо
див до моєї свідомості. Жах і сум’яття в її голосі було дуже добре
чутно навіть через телефон. Намагаючись не втрачати самовла
дання і говорити якомога спокійніше, я почав повільно відпові
– Ну, і в чому ж це я винен? Взагалі, поясни мені, будь ласка, що
в тебе стряслось?
– Добре! Зараз я поясню! Зараз я все тобі поясню, по полачкам,
шо називається, розложу тобі. Отже так, моє лице вкрилось яки
мись бородавками, точніше, фу-у-у, щупальцями! Блі-і-і-ін, – вона
зірвалася на істеричний крик, – Це ти, ти наврочив! Тепер кажи,
як мені повернутися до нормального стану?.. Чи, може, я до кін
ця життя ходитиму, схожа на каракатицю?.. Го-о-осподи, яка ж я
Судячи з останньої репліки, дівчина підійшла до дзеркала і
вже не вперше побачила відображення мерзенної потвори, яка
ще приблизно годину тому вперто переслідувала й мене. Знена
цька дівчина злякалася чергового свого здогаду і промовила до
мене через слухавку:
– Це ж, напевно, не тільки я бачитиму їх, але й мої батьки, ро
дичі, друзі, тобто… тобто всі, всі люди!.. Бляха-муха. Ну чому ти
мовчиш? Скажи шось, не мовчи.
І я повчальним тоном шкільного вчителя сказав:
– А це все тому, що слово матеріальне.
– Блі-і-ін, – вона ще раз психанула, – ти шо, дєбілоїд? З таким
не жартують.
На «дебілоїда» я не образився. Зрештою, не так вже й погано
бути «дебілоїдом», якщо в тебе на обличчі не ростуть щупальця.
Я про всяк випадок доторкнувся рукою до щік, перевіряючи та
ким чином правдивість своїх здогадок. Так і є – шкіра на щоках
була гладенькою. Я спитав:
– А ти торкалася їх рукою? – і зробив цілком вірогідне припу
щення: – Можливо, щойно до них доторкнешся, вони і зникнуть.
– Та де там, я їх навіть на язик спробувала. Ти шо, не розумієш,
насправді є
! – її голос актуалізував наголос саме на останніх
– Та ні, що ти, я все прекрасно розумію, але скажу лише одне:
тобі це все ввижається, як нещодавно і мені, а отже, у будь-якому
разі, скоро минеться, – відповів я і, вимкнувши мобільний, поклав
його на край столу.
Листопад 6454 – березень 6457
Синопсис: короткий і безглуздий
Дотепна оповідка, в якій описується нелегка доля одного із
представників кавказьких нацменшин, однієї шляхетної панянки,
двох циркових артистів і двох садистів мимоволі на (?) Україні.
Сьогодні
Даунбас)
Мистецько-культурна передача «Гра в коники» на опальному
телеканалі набирає обертів. У студії на м’якому диванчику поряд
з ведучими акуратненько вмощуються троє невідомих Вагабітові
Буратіняну українських поетів. Обидва ведучих – тридцятилітній
чоловік інтелігентної зовнішності в окулярах із товстою оправою
та голомоза жінка з некрасивим лицем, в самому центрі якого, ніби
лампочка Ілліча, висвітлює на всі боки опукла картоплина носа, –
вітаються з гостями телепередачі й поштиво просять їх почитати
вірші. Вагабіт Буратінян за допомогою пульта притишує звук в те
левізорі. Першим піднімається наймолодший поет невизначеної
для Вагабіта статі – найпевніше, гермафродит – з довгим, як Вели
кий китайський мур, прізвищем. Буратінян намагається вимови
ти прізвище поета й зазнає гучного фіаско. У нього виходить ви
давити із себе лише незрозумілий набір звуків, графічне втілення
якого приблизно відповідає слову «Уйгароскі». На думку кавказця
прізвище поета стає ще довшим, коли той починає виразно декла
мувати свій вірш, який жартома називає неполіткоректним:
– Я дітей своїх добре виховував,
вони істину знають просту,
що найперше Донбас – це Сосюра і Стус,
а не банда Вітька Януковича.
Після завершення поетичної акції всі й кожний у студії почина
ють активно плескати в долоні. Редактор смс-чату на опальному
телеканалі полишає робоче місце й чимчикує на поверх нижче до
туалетної кімнати. Ця доленосна подія залишається поза камерою,
а отже – й поза увагою обох ведучих, трьох поетів і одного телегля
дача-кавказця.
– Нічо не понял, – каже Вагабіт Буратінян до телевізора.
– Цей вірш називається «Даунбас», – йому відповідає з екрана
поет Уйгароскі.
– Браво, – висловлює своє захоплення некрасива голомоза веду
ча. – Браво. Мені одразу згадується, як ви прочитали цей вірш біля
Дому вчителя під час студентського голодування в рамках прове
дення акції «Янукович повинен піти», і вас за це добряче побили
У рядку смс-чату знизу вгору пропливає коментар: «Бровари за
Борусію».
– Та що ви, зовсім трохи, – червоніючи, виправдовується со
ром’язливий поет, – можна навіть сказати, не побили, а… е-е-е…
провели виховну розмову на предмет несанкціонованого виступу…
Наступна фраза смс-чату не змушує себе довго чекати. «Пояс
ніть хто така Боруссія» – око Вагабіта фіксує наївний коментар не
освіченого глядача. Буратінян сполохується і чухає шорсткого їжа
ка з коротко обстриженого волосся на потилиці – він абсолютно не
розуміє, як можна не знати, хто така «Боруссія».
Після велемовних виправдань поет-гермафродит займає своє
законне місце на дивані, а його сусід – червонопикий відгодований
боров, – широко розвівши коліна, слинить пальця й авторитетни
ми рухами гортає сторінки своєї вже десятої збірки поезій в надії
віднайти там того вірша, який найвдаліше підходить для прямого
ефіру.
Десь з-під телевізора, як здається Вагабіту, на екран випливає
чергове словесне зауваження. Цього разу його зміст повністю су
перечить текстовому нагадуванню: «Образливі повідомлення не
допускаються до ефіру», що вже двічі впритул підпирало диван,
на якому повсідалися поети, за той час, поки Буратінян дивиться
телебачення. Збентежений кавказець зчитує провокаційну інфор
Спасибо жителям Енакиева за Президента. Ну и нах его!»
Мордатий поет, обравши вірш, який має прозвучати на телеба
ченні, зачинає читати:
– Майже нічого не знаю, майже ніде не був…
Вагабіт Буратінян, зачувши метушню в коридорі будинку, яка
приглушує свинячий басок оратора, тисне червоне кружальце
на пульті. Студію із двома ведучими й трьома поетами накриває
чорне рядно. Зовсім не усвідомлюючи, що тільки-но позбавив чер
вонопикого кабана можливості хоч на хвилинку відвідати свою
свідомість, Буратінян полишає насиджене місце біля телевізора і,
вимкнувши світло, просовує предмет невимовної гордості – здо
ровезного гачкуватого носа в дверний проріз між кухнею й кори
дором. Редактор смс-чату повертається на своє робоче місце, але
його маневру ніхто не помічає, зокрема, Вагабіт Буратінян, очі яко
го марно силкуються вловити обриси того, хто створює шум в ко
ридорі. У темноті звуки сприймаються і гостріше, і яскравіше, тому
Вагабіт починає помітно нервувати. До коридорного шарудіння
додається ще й важке кухонне дихання у виконанні Буратіняна.
Півроку тому
Улітку Вагабіт Буратінян полишив поважного віку батьків і
двох старших сестер, які вже встигли завести свої родини, в рідно
му для себе Єревані і приїхав влаштовуватися на навчання до Ки
єва. Тут йому обіцяли дати пільгове місце в одному університеті,
досить відомому, щоб розголошувати його назву. Вагабіт Бураті
нян зняв кімнату в приватному двоповерховому будинку на окра
їні Києва. Поряд із місцем дислокації Вагабіта кімнату орендував
заслужений цирковий артист України Артьом Артємонавіч, або
просто клоун Артьомка – чудовий актор, але поривчаста й непос
лідовна у своїх діях людина. Власниця будинку, шляхетна панянка
із довгим шовковистим і – що характерно – дзеркальним волоссям,
місяцелика Мальвіна, за сумісництвом – кокетлива двадцятип’я
тирічна бестія, ласа до грошей, солодощів, вишуканої літератури
та, як не дивно, блондинів, займала весь другий поверх затишного
маєтку. А що вже і Вагабіт Буратінян, і клоун Артьомка мали темне
волосся, то єдиним, чого пані Мальвіна домагалася від обох посто
яльців, була щомісячна плата за кімнати. Свою частку Вагабіт пла
тив справно, натомість клоун невідомо з якої причини з виплатою
завжди затримувався. Подумки пані Мальвіна кляла недбалого
мешканця останніми словами, але безапеляційно показати йому
на вихід не наважувалася. Досить швидко Буратінян збагнув, що
господарка дому має добре серце, а отже – ні з нею, ні з житлом
проблем на найближче майбутнє не передбачалося. Це найближче
майбутнє Вагабіт міг зі спокійною совістю присвятити своїй улю
бленій справі – тому, що він полюбляв робити, понад усе в житті.
А найбільше в житті Вагабіт Буратінян полюбляв дивитися
футбол. Увесь місяць червень в київській фан-зоні Євро-2012 він
пропивав значні батьківські збереження, які вимірювалися в тися
чах доларів і люб’язно були надані синові на гідне життя в столиці
України. Саме в київській фан-зоні перед останнім чвертьфіналом
чемпіонату Старого світу Вагабіта спіткала досить неприємна іс
торія.
Він сидів у компанії двох знайомих поряд з палаткою, де про
давали міцні напої, й топив у келиху з пивом свій добряче розчер
вонілий, схожий на індичий, наріст. У жодної людини не повертав
ся язик назвати цю потворну клізму носом. Як на лихо, напроти
Буратіняна свої акуратні носики топили в чарках з віскі англійські
вболівальники. Один із фанатів з рясними татуюваннями на руках
постійно зиркав на кумедного чорнявого хлопця в різнобарвній
тенісці, себто Вагабіта Буратіняна власною персоною. Кілька разів
його погляд перетнувся із поглядом Буратіняна. Коли наступного
разу татуйований фан підняв на кавказця очі, Вагабіт не стерпів
і, напустивши на себе якомога більше легкого здивування, харак
терними жестами показав англійцеві, куди той повинен дивитися.
І все б нічого, але під час виголошення промови на пальцях Бураті
нян необережно продемонстрував п’яненькому острів’янину вра
жаючий профіль свого обличчя. Англієць дурнувато посміхнувся і
раптом зайшовся шаленим реготом.
, – весело вигукнув він, звертаючись до інших уболі
вальників, теж рясно розцяцькованих татуюваннями, –
boy
looks
like
turkey
Для підсилення ефекту від жартівливих слів англієць, мотаючи
головою, голосно заґелґотав. Вийшло доволі схоже на справжньо
го індика. Збентежений кавказець жарту не зрозумів. А рівень во
лодіння англійською мовою українцями, які того злощасного дня
ділили пляшку з Вагабітом, був занизьким, щоб розтлумачити то
варишеві, що приїжджі острів’яни просто шуткують.
Буратінян, який навіть під градусом не забував про геноцид ві
рменів за правління Ататюрка на початку ХХ століття, розчувши
лише назву ідейного ворога, себто Туреччини, домислив відсутні
ланки в ланцюжку кпинів англійця і миттєво скипів, ніби чайник
на лісовому багатті.
Turkey
, – заволав Вагабіт, перекинувши стіл зі скляними пляш
ками, – ах ти ж сука!
Turkey,
piece of shit, son of the bitch,
motherfucker
Використавши весь наявний у своєму арсеналі запас англій
ських лайливих слів, Буратінян почав упевнено наближатися до
кривдника. Під підошвами його капців затріщало побите скло. За
допомогою столу, який трапився Вагабітові на шляху, він оформив
із келиху досить-таки файну троянду, на гострих пелюстках якої
трималися краплі недопитого пива.
Певно, англієць не очікував, що об’єкт кепкувань сприйме спе
цифічний британський гумор по-своєму – на вірменський манер.
Жартівник обережно піднявся із-за столу й позадкував. Обидві
сторони – і британська, й українська, – які не брали участі в кон
флікті заворожено спостерігали за тим, чим усе-таки закінчиться
конфлікт, спровокований дотепною реплікою, сказаною не в тому
місці і не в той час.
Подальший шлях Вагабітові перегородила низка навалених
один на одного стільців. Розуміючи, що до кривдника дістатися
в цьому лабіринті дерев’яних столиків і пластмасових стільчиків,
буде доволі непросто, Буратінян практично без замаху метнув
скляну трояндочку в обличчя англійському фану. Вболівальник
не встиг відхилитися від келиха, і за мить після гучного дзенькоту
глядачі неповторного дійства знову отримали змогу насолодитися
добірною англійською лайкою. Хтось із випадкових роззяв схваль
но присвиснув і почвалав собі далі, намагаючись не гнівити дійо
вих осіб вуличного спектаклю.
Жартівник-невдаха сидів на асфальті і відсутнім поглядом огля
дав свою перемазану кров’ю долоню. На його геть розбитому лобі
розкинула пелюстки червона троянда. Задоволений помстою Вага
біт Буратінян тією ж упевненою ходою, що й раніше, посунув назад,
але на півдорозі був збитий з ніг майстерним ударом з лівої в щеле
пу. Це хтось із татуйованих англійців вирішив помститися за това
риша. Між конфронтуючими сторонами, які ще не так давно мирно
спостерігали за двома забіяками, розпочалася бійка. Ті, хто по своїй
волі вплутався в безглузде місиво, втратили близько літру крові,
три зуба, а також можливість переглянути вечірній матч чемпіона
ту Європи. Але як це відбувалося, Вагабіт Буратінян уже не бачив.
Він прийшов до тями на лікарняному ліжку: з шиною на щелепі
та синцями на руках. І хоч Буратінян сам виявився постраждалим
(перелом правої частини нижньої щелепи тому підтвердження),
штраф за розв’язання заворушення все-таки довелося сплатити,
а заподіяні збитки власникам палаток у фан-зоні – відшкодувати.
Єдине, що могло тоді потішити Вагабіта, – це перемога скуадри ад
зурри над збірною Англії по пенальті в останньому чвертьфіналі
Сьогодні
Мальвіна знає, що холодний зимовий вечір існує для того, щоб
можна було блаженно помріяти про все на світі, сидячи на дивані
в затишній кімнаті. Підібгавши під себе ноги, Мальвіна заплющує
очі й віддається бурхливому потоку своєї химерної свідомості.
«Хочеться закутатися в картатий пледик, – зізнається собі Маль
віна в найпотаємніших бажаннях, – ніжитися на м’якеньких под
ушечках, тертися об них спинкою, гортаючи, ніби пелюстки рідкісної
квітки, сторінки колекційного видання Павлика Кобельйо, – книж
ки, оздобленої золотими інкрустаціями та підписом Самого Метра,
книжки, в якій твоя найсокровенніша мрія обов’язково втілюється
в життєпростір, розриває його на шмаття колонтитулами й колон
цифрами, вихідні відомості ставить на виході, а на вході – Фатіму…
Чому, власне, Фатіму? А, це з пісеньки:
Фатіма ти моя, Фатіма,
в тебе сала сьогодні нема.
Не загине той юний орел,
що для тебе читав ґанґста-реп.
Боже мій, скільки цікавих пісенних образів народжується на віт
чизняній естраді».
Щось гостре штрикає Мальвіну в бік. Жінка здригається, ніби
курка на сідалі, коли її хапають за хвіст. Мальвінині мрії швидко
розсіюються. Щось знову накриває її мокрим рядном і тіпає врізно
біч. Мальвіна скочується з дивана на підлогу й починає несамовито
кататися по ній, що той пес, якому надокучають блощиці. Мальві
ну раптово підкидує вгору. Під час приземлення вона боляче за
бивається куприком. Тримаючись за забите місце, Мальвіна нама
гається підвестися, але всесильне щось не має наміру так швидко
її відпускати. У Мальвіниному горлі починає ворушитися чималий
ком, що перешкоджає нормальному диханню. Ще мить
– і жінка
відчуває, як клубок невідомого походження всередині неї розпа
дається на окремі частини, більшість з яких вдається проковтнути,
але інші новоутворення під дією виштовхуючих сил теж (Мальвіна
здуріє!) невідомого походження швидко й цілеспрямовано руха
ються до жінчиного рота. Щось ребристе торкається піднебінного
язичка й викликає у Мальвіни блювотні позиви. Жінка вже ладна
розпрощатися з умістом свого шлунка
– рештками ще неперетрав
леної їжі, але таємничі утворення, гострими боками впираючись в
зуби, швидко наповнюють ротову порожнину Мальвіни.
Не розуміючи, що з нею відбувається, Мальвіна стає навколіш
ки перед диваном й не своїм (благо, що жіночим) голосом зачитує
– Хочеться хуя і трішки лайна.
Чоловіки повдягались у фраки.
Ми – німфоманки, вони – копрофаги, –
каже вона.
Час іще раз скуштувати лайна…
Але довести почате до кінця Мальвіні не вдається. Слів біль
ше не вистачає. Скоріше за все, решту літер Мальвіна необережно
проковтнула. Перед напудреним носом жінки з-під підлоги, ніби
бобове дерево, випинається крива мікрофонна стійка, схожа на кіг
тисту лапу доісторичного чудовиська, що стискає мікрофон. Її срі
блястий блиск, відбиваючись від дзеркала Мальвіниного волосся,
туманною марою розповзається по квартирі. Мальвіна відчуває,
як усі фібри її душі натягуються, а струни нервів, добряче змаще
ні шмарклями, – навпаки: спускаються до межі, але, попри це, на
них можна зіграти. Підкорена невідомій, але такій могутній силі,
Мальвіна слухняно хапається обома руками за мікрофон і, незграб
но підвівшись, надривним чоловічим баритоном проспівує:
– I can’t see, I can’t see, I’m going blind... I can’t see, I can’t see, I’m
(Варіативна база містить додаткову версію цієї пісні, що спри
чинене двояким трактуванням почутого:
Отсоси, отсоси, погибай… Отсоси, отсоси, погибай…
У дзеркалі Мальвіниного волосся пропливає особливо нічим
непримітне, крім бородавки під носом, довгасте обличчя незвано
го гостя, на самій маківці голови якого, ніби пательня, стирчить
чорна кепка з написом «
ADIDAS
» і логотипом відомої німецької
фірми. Мальвіна нічого не може з собою вдіяти і, взявши геть іншу
тональність, впевнено виводить:
All Day I Dream About Shit, motherfucker… All Day I Dream About
Shit…
Незваний гість без дозволу від Мальвіни вмощується на спинці
дивана, звісивши додолу ноги в смугастих кедах. Після його влад
ного жесту рукою Мальвінин спів раптово обривається. Хазяйка
дому випускає з рук мікрофон і з цікавістю розглядає нахабного
відвідувача. Срібляста мікрофонна стійка плавно опускається вниз
і зникає в підлозі.
– Узнала? – запитує чоловік
Геть знесилена Мальвіна зачудовано роздивляється гладенько
поголене підборіддя гостя. До її свідомості закрадається перша і
найімовірніша здогадка.
– Сюткін? – недовірливо питає вона.
Валерій Сюткін, зіскочивши з дивану, впритул наближається до
– ББПЕ, – грізно вимовляє він і навідліг вперіщує кулаком жінці
в скроню. Її дзеркальне волосся з неприємним брязкотом розбива
ється на сотні маленьких друзок, одна з яких вражає Мальвінине
око. Мальвіна вже вкотре за сьогоднішній день кричить не своїм
голосом і, прикриваючи рукою закривавлене обличчя, прихиляєть
ся спиною до дивана. Сюткін, не звертаючи уваги на ремствування
жінки, викочує пружний пуфик на центр кімнати. Він всідається на
пуфик і, закинувши ногу на ногу, настановчим тоном говорить:
– Доигралась, дорогая!
– Шо ти тут робиш, підар? Шо ти тут робиш?.. Ти з іншої казки
взагалі, ти взагалі не з казки, – Мальвіна злісно світить на гостя
лівим оком. – Ти… Ти мені око вибив.
Это не я тебе ока выбил, это твои волосы.
Валерій Сюткін безцеремонно хапає Мальвіну за плече, але тієї
ж миті відсмикує свою руку. На його долоні виступає крапля крові.
– Значит так, слушай сюда, – злизуючи кров, каже чоловік. – Я
два раза повторять не буду. Больше никогда, никогда не думай ни
чего
хорошего
про Коэльо,
Мураками и Ремарка, иначе я вернусь и
совершу акт возмездия, почище этого.
Сютк
н кива
є головою в бік скалок скла, що химерним візерун
ком розсипалися на підлозі.
– Ти їх узагалі читав? А, підар?
Не читал, но осужда-а-аю,
– солодким тенорком у стилі Мики
ти Міхалкова витягує Сюткін, –
ещё как осужда
, дорога-а-ая.
– Ні, – кричить Мальвіна, ковтаючи криваві сльози, – ні, будь
ласка, ні, хоча б Ремарка залиши!
– А теперь повтори тоже самое на человеческом языке.
– Оставь Ремарка, гнида-а-а-а, – крізь зуби вичавлює з себе жінка.
– Ремарка тем более нельзя читать. За него полагается одно на
слышишь? А именно – смерть.
– Це чому як Ремарк, то одразу – смерть? – дивується Мальвіна.
– Т
ы дура, да? Ты вообще не врубаешься, да?
– обурюється чоло
вік і, замахнувшись порізаною рукою на співбесідницю, вже спокій
ніше продовжує пояснювати: – Эти двое ещё живы, а Ремарк, мать
его Мария, уже почил давно. И ещё, чё это вы все тут на Украине
за дурацкую моду взяли: переиначивать имена-фамилии извест
ных личностей на свой маразматический лад? Какие-то Павлики,
какие-то кабели, стыдно, ей-богу. Кароче, т
ы меня поняла. Давай,
дорогая, не хворай.
Сюткін на весь свій зріст стає на пуфик. Тім’я його голови зачі
пає скляний плафон люстри. Утихомиривши люстру, Сюткін кидає
«зігу» і нав’язливим тоном ведучої передачі «Аншлаг» чітко ви
это
Чоловік з легкістю весняної пташки зістрибує на підлогу і, зно
ву звертаючись до Мальвіни, мелодично наспівує:
Детка, я тебя прошу:
больше не читай Ремарка,
а иначе – порешу.
Мальвіна, збагнувши, що зараз винуватець її безглуздого каліц
тва може піти і більше ніколи не повернутися, несамовито волає:
– Підар гнойний, я правим оком нічого не бачу, ти мені око ска
лічив, гандон!
– Скажи
спасибо, что я тебя в него не трахнул. Я тут вон в «Га
зете по-украински» читал одну занятную статейку. В деталях, ес
тественно не разобрался из-за вашей мовы галимой, да оно мне и
на фиг
не
надо, ведь суть, в общем-то, ясна: два ровных пацанчика
трахнули препода в глаз. Собственно, для трахалки они ему этот
глаз и выкалывали.
Уже на виході з кімнати Валерій Сюткін бере на плече такий
популярний в 90-і роки минулого століття червоний портативний
магнітофон, що невідомо звідки опинився на підлозі. До нього чо
ловік ставить видобуту з кишені джинсів касету і тисне на кнопку
програшу.
Під жвавий рок-н-рол Сюткін спускається сходами на перший
поверх, весело підспівуючи. До скаліченої і геть знедоленої Мальві
ни долітають слова пісні:
ыл чёрный кот за углом
Чёрный кот был слепым упырём.
Только песенка наша о том,
что с котом приключилось потом…
Сьогодні (Да-а-алжок)
Зайшовши до туалетної кімнати, Вагабіт Буратінян підіймає
кришку унітаза і підозріло зазирає до його чаші. Туалетна вода має
приємний для ока блакитний колір. Ставши навкарачки, кавка
зець ретельно досліджує кожний квадратний сантиметр фарфору,
з якого виготовлено унітаз. Вагабіт проводить під обідком вказів
ним пальцем і підносить його до ніздрі. Обережно принюхавшись,
Буратінян морщиться й обмиває палець в туалетній воді. Після та
кої кількості зайвих рухів, хлопець нарешті спускає з себе джинси
й сідає на унітаз справляти природні потреби.
Уже другий день в туалетній кімнаті відбуваються дивні речі.
Тільки-но кавказець займає чільне місце на фарфоровій посудині,
як з глибини унітазу, поступово наростаючи, долинає до Вагабіто
вих вух утробне булькання, ніби в крокодилячому шлунку після
обіду з кількох роззяв-фламінго. Те саме було і вчора. Буратінян
помітно нервує – йому ніяк не вдається зробити те, заради чого
він сюди прийшов. Клекотіння в чаші стає нестерпним для слуху.
Вагабіт споглядає в дірку поміж стегнами і не вірить своїм очам –
на поверхні води з’являються бульбашки, спочатку невеличкі, але
поступово вони стають все більшими й більшими, набуваючи бук
вально-таки загрозливих розмірів. Появу бульбашок супроводжує
нелюдське ревіння із глибин фарфорової посудини, чи то навіть
водопровідних труб. Приблизно такі ж звуки мають місце при гор
лових співах у виконанні чукч під варган, або й без нього. Думки
про чукч відволікають увагу Вагабіта від насущних проблем. Бу
ратінян відводить погляд. На його лобі виступають краплі поту.
Зовсім несподівано для нього з водної гладіні унітаза вихоплюєть
ся бридка кістлява рука, розхлюпуючи на всі боки блакитну рідину,
й кігтистим вказівним пальцем втрапляє в одне із найвразливіших
– Ай, – зривається з уст приголомшеного Вагабіта, – ай, больна-а-а!
Повністю ввійшовши в анус Буратіняна, вказівний палець мер
зенної руки, обтягненої, ніби бубен, сірою шкірою, робить декілька
поступальних рухів, а потім декілька напівобертів. Ось такого ка
зусу вчора не було – впевнений вірменин. Галасуючи, Вагабіт різко
сіпається вгору, але палець, очевидно, передбачивши такий пово
рот подій, згинається і під кутом тягне зад жертви на себе з такою
силою, що бідний хлопець, осідаючи, гепається спиною об бачок
Вагабіт з острахом вдивляється в збурену туалетну воду, добря
че приправлену піною. А палець, ніби нічого не сталося, продовжує
ґвалтувати волохату дупу кавказця, виробляючи найнеймовірніші
речі. Він длубає кігтиком епітелій на стінках прямої кишки, а що
вже її слизова оболонка дуже тонка, то є висока ймовірність того,
що, розколупавши пряму кишку Вагабіта, вказівний палець занесе
до ануса інфекцію, яка викличе зараження крові. Все це відгонить
летальним кінцем для вірменина, який так необережно втрапив на
слизьке. Схоже, варто було ретельніше досліджувати мікробів під
обідком унітаза.
Зціпивши зуби, Вагабіт Буратінян продовжує терпіти знущання
над своїм задом. Скупа чоловіча сльоза прокочується його зашка
рублою щокою й зникає в чорній дірі унітаза. Невтомний палець не
припиняє ворушитися, розхитуючи анальний отвір, хазяїну якого за
раз лоскотно, як ніколи. Цього вже витримати Вагабітові не стає сил.
– Ф-ф-ф, – фиркає він, – ф-ф-фа-а-а-атіт!
– Ну, як хватіт, то й вистачить, – повідомляє утробний голос з
Вказівний палець припиняє рухатися, але Вагабітового ануса не
– Што ж ти делаєш са мною, – бідкається знеславлений вірме
нин, – ти жи минє всю жопу порвал.
– Справедливасть востуржествувала, – перекривлює джигіта
нещадний голос, – овци атмщени, деті гор наказани, ва-а-ах!
Буратінян схлипує і, намагаючись не робити різких рухів, чухає пах.
На поверхні води знову з’являються бульбашки. Із глибини до
– Чо тибє ат меня нада? – питає Вагабіт.
– Шикалада, – знову перекривлюючи, підсміюється голос.
– Ну-у-у, – ремствує Буратінян.
– Да-а-а-алжок! – реве голос в унітазі, досягаючи такого тембру,
що Вагабітові доводиться затиснути вуха руками.
– Ка-а-ако-о-ой да-да-далжок? – затинаючись, перепитує він.
– Да-а-а-алжо-о-ок! – ще гучніше волає голос.
Невгамовний палець робить напівоберт в анальному отворі Ва
габіта, ще раз прокручується і з усієї сили впивається пазуром в
слизову оболонку ануса. Вірменин несамовито верещить. Палець
з характерним звуком відкоркованої пляшки шарпається донизу й
полишає задній прохід Буратіняна напризволяще.
Мерзенна рука зненацька зникає в чорній воді, залишаючи пі
сля себе лише декілька хвильових кружальців, що повагом розбі
гаються до керамічних стінок унітаза.
– За-а-автра-а-а, – позіхаючи, каже голос, після чого все затихає,
лише чути, як цокотять зуби кавказця.
Нав’язливе тіпання не полишає Вагабіта Буратіняна. У нього,
неначе в старого шкарбана, трусяться руки. Справляння природ
них потреб відкладається на невизначений термін. Вірменин про
кручує в пам’яті, ніби на моніторі комп’ютера, обличчя тих людей,
боржником яких він теоретично міг би бути.
Таких людей немає, – в подібній тональності працює свідомість
Вагабіта, – їх просто не існує в природі…
Старанно перебираючи в голові всі можливі варіанти, кавказець
зі спущеними штанями полишає туалет, не солоно сьорбавши. Він
машинально йде до ванної кімнати. Там Вагабіт, присівши на край
ванни, під струменем теплої води довго обмиває свій задній прохід.
– Харашо, што крови нет, – задумливо мовить він.
Обтирання рушником промежини між сідницями є логічним
завершенням водних процедур. Кавказець простує на кухню і, вві
мкнувши світло, акуратно вмощується за столом напроти телевізора.
Таких людей точно немає, – свідомість Вагабіта Буратіняна
відмовляється нормально працювати, – вони фізично не здатні іс
нувати в природі, хоча, хоча…
Посовавшись на стільчику і таки знайшовши комфортне для сід
ниць місцеположення, хлопець крутить в руках пульт від телевізора.
Хоча, хоча, хоча, – свідомість Буратіняна клинить.
Він вмикає телевізор. На екрані виконана в багряних тонах за
ставка з дитячою іграшкою – дерев’яним конем трохи нижче й на
писом «Гра в коники», який набрано надто пізнаваним шрифтом,
щоб його називати, змінюється затишною студією, з вікон якої
можна побачити вечірній Хрещатик.
Хоча, хоча… Стоп! – до свідомості Вагабіта Буратіняна навідується,
як завше, несподіване прозріння, – Точно. То-о-очно! Коли це він
познайомився із тим гидким карликом. Якого дня це було? Точно!
Це було…
Дверна щілинка мала саме такий розмір, щоб в неї зручно було
підглядати. Чорне око Вагабіта Буратіняна, яке, здавалося б, от-от
повинне вистрибнути з жолобка й через щілину перекотитися до
кімнати місяцесяйної Мальвіни, хвацько слідкувало за кожним її
рухом, ганяючи райдужку та зіницю то в один бік, то в інший.
Сидячи на маленькому пуфику, ніби Вавилонська блудниця на
звірі багряному, Мальвіна, зодягнена в бавовняний халатик сала
тового кольору, здійснювала ранковий туалет. Вона акуратно роз
чісувала своє розкішне дзеркальне волосся, намагаючись втілити
в життя творчий задум зі створення нової дивовижної зачіски.
Найбільша складність полягала в тому, щоб завити волосся, не роз
бивши його. Тому буквально кожна волосинка вимагала від госпо
дарки дбайливого до себе ставлення.
Сфокусувавшись на дверях, дзеркало Мальвіниного волосся
впіймало відображення чорного ока кавказького вуайериста, схо
ваного за щілиною. Зацікавлена жінка перевела погляд з волосся
на двері, але швидко схаменулася й зробила багатозначний вигляд,
недосяжний для простих смертних, щоб у Вагабіта не виникло й
найменшої підозри на рахунок того, що його викрито. Мене встав
ляє, – зізналася перед собою Мальвіна, – коли за мною підгляда
ють. Ніби нічого й не сталося, вона продовжила наводити зовніш
ній марафет. Мальвіна дістала з візерунчастого секретера баночку
із кремом і, черпнувши двома пальцями м’яку субстанцію, рівно
мірно розтерла її по обличчю. Покрутивши головою, жінка зав’яза
ла волосся в тугий хвостик. Схоже, що дивувати своїх постояльців
запаморочливою зачіскою доведеться іншого разу.
Мальвіна елегантно пурхнула ближче до шафи та дверей, в щі
лині яких бовталося Буратінянове око, і скинула з себе халатик.
Вагабіт ледь не звалився під двері. Його праве око невідомо яким
чином утрималося в межах орбіти. Врятувало вразливого хлоп
ця лише те, що на тілі Мальвіни лишилися блакитні шортики й
бюстгальтер. У кавказця похололо в жилах.
– Ва-а-ах, какой женщіна, – прошепотів він, карикатурно крив
ляючись. – Ну, давай, давай, снімай еті труси.
Але знімати з себе «еті труси» Мальвіна не збиралася. Вона уваж
но розгладжувала шкіру на животі, марно силкуючись віднайти під
нею хоча б одну складочку жиру. Напівоголена місяцесяйна Мальві
на, оповита променями ранкового сонця, виглядала настільки зва
бливою, що хлопець за дверима більше не міг себе стримувати. Ніби
після довгого відрядження на кораблі далекого плавання, Вагабіт,
жадібно припадаючи до щілини то лівим, то правим оком, намагався
не пропустити жодних вихилясів, жодного нового для себе ракурсу
її ідеального тіла. Поки хлопець гарячково метушився, його неслух
няна рука мимоволі потягнулася до ширинки на джинсах.
Заморочившись із ширинкою, Вагабіт Буратінян укотре зирк
нув у дверну щілину й одразу відсахнувся. Більше спокусливих поз
у виконанні «ва-а-ах, какой женщіни» побачити того дня йому не
судилося. А все тому, що на плече Буратіняна важко опустилося,
здавалося б, вилите зі свинцю ручище. Цю кінцівку вірменин впі
знав одразу. Буйна рослинність на ній, вже неодноразово приводи
ла Вагабіта до думки, що власник руки одного з ним походження.
То був латентний кавказець Артьом Артємонавіч.
– Привіт трудя-а-ащімся, – пошепки привітався він і потис
спітнілу від сексуальних переживань долоню Вагабіта. Манера
говорити у клоуна була особлива: з підвиваннями, які попервах
неймовірно дратували кавказця. Але згодом він звик і не вважав
це за недолік сусіда. На вигляд клоун мав близько сорока років.
Присутність такого досвідченого чоловіка в колі найближчих зна
йомих не могла не тішити Буратіняна, через що останній часто-гу
сто дозволяв Артємонавічу над собою кепкувати. Жарти у клоуна
були різні, жорстокі та відверто непристойні теж траплялися до
волі часто.
– Шо, дрочи-и-ив? – безцеремонно спитав Артьомка, підтвер
дивши таким чином свою репутацію, і якось недобре засміявся.

Шо мовчиш, дрочун? Пішли вниз, я тебе з корєшом познайомлю.
Артьом Артємонавіч схопив Вагабіта за комірець футболки і по
волік покірного вірмена на перший поверх. На східцях клоун рапто
во зупинився й, уважно придивившись до обличчя сусіда, спитав:
– Хто це тобі морду розцарапав, а? Котів тут наче не тримаємо.
– Та так, – спробував відхилитися від відповіді Буратінян.
– О, заговорив, а я то думав, тобі язика піанєри відтяли, – сказав
Артьомка і, трохи поміркувавши, додав: – Вона? – клоун повів но
сом угору, маючи на увазі Мальвіну.
Вагабіт похитав головою.
– Не вона,
знач, – знизав плечима Артємонавіч, – ну, ясно.
Залишивши позаду коридор, сусіди дісталися кухні, де їх уже
очікував карлик у фланелевому плащі на голе тіло. Сидячи на за
високому для його зросту стільці, кумедний чоловічок бовтав но
гами. Щоправда, за конституцією тіла він більше нагадував міцно
зав’язаний мішок з бебехами, ніж людину. Вітаючись із товаришем,
Артьом Артємонавіч почав верзти казна-яку нісенітницю:
– Аве, сизий, сивий Сізар, ідущіє на йу-у-ух, – це слово клоун
виокремив вищою тональністю, – прівєтствуют тєбя.
Карлик нічого не відповів, лише запитально подивився на Ва
габіта. Зрозумівши багатозначний погляд мішка, як заклик до дії,
Артьомка затараторив:
– Ну шо ти, шо ти, я ж казав, шо познайомлю тебе з сусідом сво
їм, ось це він і є, нічогенький такий вар’ят, пра-а-авда? Хоч і хач, але
хлопець справний, да?
– Вагабит Буратинян, – обірваваши мову клоуна, вірмен про
стягнув свою волохату руку під носа карлику. Той обережно стис
нув пальці кавказця і продовжив мовчати далі, недобрим поглядом
ще пильніше вивчаючи Вагабіта. Буратінян обіперся на дверну
раму, ніяково себе почуваючи. Замість карлика заторохтів усе той
же всюдисущий Артьомка:
– А це наш шанований ліліпут, можна сказать, справжня зірка
на-а-ашого шо-о-оу, – спародіювавши мову ведучих на манежі, за
вив Артємонавіч, – Жироба-а-ас Дикобра-а-аз.
– Братьєв Дікобразових чітал? – найпершим своїм запитанням
карлик одразу ошелешив Вагабіта.
– Нє-а, – легковажно відповів Буратінян.
– Атлічна, атлічна, – підморгнув Дикобраз. –
Єслі ви нє протів, я
пока собачятінкой полакомлюсь.
– Їж, – дав дозвіл Артьомка і, перейшовши до іншого краю стола,
зайняв місце на стільчику біля холодильника.
Підхопивши паперовий пакетик зі стола, карлик заходився апе
титно наминати шаурму. Перед тим, як відправити до рота чергову
порцію фаст-фуду, Дикобраз гикнув.
– Собака, собака, – карбуючи кожне слово, вимовив він, – соба
ка-мазефака.
Карлик засміявся зі свого жарту, але гикавка швидко притлуми
ла в ньому бажання реготати. Жиробас ковтнув повітря і, впевнив
шись, що гикавка минула, відгриз від здорового кавалка шаурми
невеличкий кусень.
– Мистецтво потребує жерти, – пошуткував Артьомка.
Жиробас Дикобраз перестав жувати і спантеличено подивив
ся на кло
уна. Той миттєво виправився, але вийшло це в нього ще
більш недолуго:
– Мистецтво потребує жиробасів.
– Мистецтво потребує підарасів, – скривив вуста карлик, – так щє
со врємьон Хрущьова повелось: в іскуство йдуть одні підараси. Один
ти у нас натурал зашкарублий. І ето, к сожалєнію нє поправімо.
Зніяковілий клоун застосував професійний фальшивий сміх,
але це не допомогло. Карлик, відхопивши зубами чималий шматок
шаурми, продовжив:
– Мистецтво, блядь. Я нє магу, просто, блядь, нє магу. Фізічєскі,
блядь, нєдаганяю етава саврємєннава іскуства. Вот у нас в циркє
всьо і так панятно: єслі блізняшкі, то ані са мною в шоу уродов
пашут, ну, і на канатікє пляшут па празнікам… А-а-а, точна. Ані же
уже сдохлі, точна, сдохлі. Да і хуй с німі… А тєбє, Артьом, і гаваріть
нє пріходіца – дєті всєгда давольни, і ета главноє, ещьо Рашид, на
прімєр, дрєсіровщік с Борщягі, із ваших, кстаті, – Дикобраз перевів
погляд на Вагабіта. – Да, маладой чілавєк, із ваших, із ваших, і нє
смотрітє на міня так, на мнє узоров нєт, і слова «хуй» нє напісана.
Панаєхалі, блядь, чуркі горниє.
Градус напруги миттєво підскочив. Повітря наелектризувалося
негативною енергією. Вагабіт Буратінян уже приготувався нане
сти разючий удар по ліліпутовій макітрі, але той, вчасно зрозумів
ши, що ляпнув зайвого, поспішив вибачитися:
– Да ви нє кіпятітєсь, маладой чілавєк. Єслі я вас абідєл, то
вєлікодушно ізвінітє, вирвалось-то ано у міня случайно. Хотітє ша
урми? – він простягнув вірмену паперовий пакетик з їжею. – Бєрітє,
нє стісняйтєсь, маладой чілавєк. Іспробуйтє атборнай собачятінки.
Обидва циркачі дико зареготали. На зло безцеремонним арти
стам незворушний Буратінян прийняв пакетик і, діставши звідти
недоїдений шмат шаурми, мовив:
– Не, ну чо, благодарю.
– У тєбя ширінка разстьобнута, – схрестивши руки на животі,
повідомив Буратіняну карлик.
– Ой, блін, – вихопилося у Вагабіта. Він шарпнув бігунку на блис
кавці вгору і, поплескавши по джинсах, відкусив трошки шаурми.
Зненацька його передні зуби наскочили на щось тверде. Вагабіт
поморщився. Прибравши від рота пакетик із шаурмою на безпечну
відстань, Буратінян придивився до їжі й з огидою на обличчі дістав
добряче перемазаний м’ясом, позолочений ключ. Вагабіт повернув
паперовий пакетик його власнику й акуратно приставив чорне око
до щілинки в ручці дивної знахідки. Крізь дірку в ключі ліліпут
– Чуть зуб не сломал, – пожалівся він присутнім. Артьома Артє
монавіча ключ не зацікавив. Збайдужілим до всього поглядом він
розглядав магніти на холодильнику, або – що ймовірніше – дивив
ся в якийсь четвертий вимір, прохід до якого був помітним лише
обраним.
– Обмий єво од мяса, – маючи на увазі ключ, порадив Жиробас.
Вагабіт увімкнув теплу воду і заходився ретельно мити дивну
знахідку. Коли хлопець повернув голову від мийки, перед його
грудьми вже стирчала простягнута вгору долоня Дикобраза.
– Дай сюда, – скомандував він. І відчувалося в цьому нахабному
жесті та владному голосі стільки затятості й сили, що Вагабіт не
зміг ослухатися.
– На барахолкє за сотку прадам, – як слід роздивившись позоло
чений трофей, сказав карлик і сховав ключ до внутрішньої кишені
халата.
Буратінян мовчки відійшов до вікна. Карлик незграбно змінив
свою дислокацію на стільці десь на 90° і вказівним пальцем правої
руки поманив до себе Вагабіта.
– Я щас прийду, – повідомив Артьом Артємонавіч і зник в чорно
му тунелі коридору.
Дикобраз повторив свій красномовний жест. Вагабіт не рушив з
місця. Карлик криво всміхнувся і, пихкаючи собі під носа, ніби лаво
вий потік під час виверження вулкана, повільно сповз на підлогу.
– Єслі гара нє ідьот к Дікобразу, Дікобраз ідьот к гарє, – повчаль
но вимовив він, причиняючи двері. Буратінян залишився стояти
там, де і стояв.
Дикобраз дістав з-під столу табурет, з якого облупилася
фарба,
й встановив його поряд із Вагабітом. Карлик виліз на табурет, але
й після цієї нехитрої операції дістав вірмену лише до передпліччя.
Плюнувши спересердя, Жиробас знову поманив Буратіняна вка
зівним пальцем до себе. Хлопець обережно схилив голову до рівня
карликових вуст і раптом відчув, як міцна мозоляста рука підступ
ного циркового артиста схопила його за статевий орган. Поширю
ючи запах собачатинки з часником, Дикобраз ніжно зашепотів Ва
габітові в саме вухо:
– Тіхо, тіхо, мальчік. Нє бойся, больно нє будєт. Будєт о-очєнь, ну,
о-очєнь пріятно, понімаєш? Ти і по-рускі, кажись, плохо понімаєш.
Ну, ето нічєво, ето поправімо, мілий. Сєчас, сєчас ми всьо устроім…
Ой, какая же ти мілашка. Я тєбя как увідєл, так сразу абомлєл, абом
лєл, просто-напросто. Думаю: вот, вот он, Апалон, Адоніс, – карлик
лагідно посмоктав мочку Буратінянового вуха, потім вкусив за неї
і продовжив: – М-м-м, какой сладєнькій. Я у каво только нє смактал
ушка – у всєх сальониє, а у тєбя, ах, ах, боже ж ти мой, у тєбя ано
сладкоє, мілий мой, маленькій мой.
Пополотнілий Буратінян, трохи оговтавшись від первинного
шоку, спробував прибрати жилаву руку ліліпута-збоченця від своїх
геніталій, але той тільки сильніше стис кулак.
– А вот етава нє нада, – з натиском промовив карлик, – нє нада.
Нє рипайся, мілий, я же к тєбє по-хорошему, а ти што ж ето, чурка
горная, витворяєш, – Нещасний Вагабіт, якого зачепили за живе
останні слова Дикобраза, грізно звів брови. – Абідєлся, овцейоб?
Ну, ето ти напрасно, напрасно, я дядя добрий, ласковий, єслі мєня
слушатса. Я буду тєбє как папа Карло, чурка нєатьосаная. А папаша
Карло гатов заботітса а свайом мальчікє. Мальчік-спальчік, полє
вой адуванчік. Правда?.. Правда?! Я тєбя спрашиваю, йоб тваю в
рот! – гаркнув карлик.
Вагабіт кивнув і ковтнув слину, якої вже набився повен рот.
– Ну што, мілок, соглашайся, для тєбя будут создани всє усло
– знову вкрадливо зашепотів Дикобраз.
– Как-какіє условія? – спитав Вагабіт, ледь не похлинувшись
– Вот ето другоє дєло, – діловито погладив підборіддя карлик.

Ох, спадобался ти мнє, мілий, єслі би ти знал єшьо, да какой стє
пєни ти мнє спадобался, прям да болі в пєчьонках. Ну, да ладно.
Слушай мєня вніматєльно. Завтра, нєт, послєзавтра я снова к тєбє
навєдаюсь, і ти мнє даш окончатєльний атвєт. Імєнно. Єслі соглас
єн, в тот же дєнь пєрєєзжаєш вон із етава свінюшніка ка мнє на
квартіру. У мєня знаєш, какая квартіра, ух, какая – трьохкомнатная,
в центрє Кієва. Будєш учітса, ну, і по хозяйству мнє помогать, нє бєз
етого, а ночью, ночью-то как ми с табою атжигать будєм, мілий.
– А єслі, єс… – почав було Буратінян і затнувся на півслові.
Жиробас Дикобраз продовжив його думку:
– А єслі откажешся, – він із притиском провів ребром долоні по
животу кавказця, – я пріду к тєбє с друзьямі ночью, ровна в полна
чь, украду із етава свінюшніка, вивєзу в лєсок. І там ми с табою по
забавімся на славу, а потом… Потом ми атрєжем тєбє всє тваі члє
ни: сначала пальчікі, потом ушкі, потом губкі, потом носік, потом
ручкі, потом ножкі, а потом, єслі нє сдохнєш от потєрі крові, а ти
сдохнєш от потєрі крові, ето я тєбє гарантірую. Я же знаю. Я сто раз
так дєлал. Но єслі ти всьо-такі окажешся живучєє, чєм я думаю, то
в конце ми тєбє отрєжем етот самий, – карлик різко смикнув руку з
членом Вагабіта вбік. – Ти всьо понял, хачік?
Вагабіт Буратінян не відповів. Рясні сльози потекли по його щоках.
– Ти всьо понял, овцейоб?! – гаркнув на нього Дикобраз.
Буратінян двічі кивнув і витер плечем сльози зі щоки. Задово
лений Жиробас метким язиком заслинив Вагабітові всю вушну ра
ковину.
– Я ращітиваю на палажитєльний рєзультат, мілий, – сказав він.
Дикобраз ще раз поцілував хлопця у вухо і, розціпивши пальці
на статевому органі Буратіняна, зліз з табурета.
– Ах, да, – прибираючи табурет на місце, заговорив карлик, – да
Артьома обращатса нє стоіт, он нічєво тєбє нє скажет. Он нічєво на
етот щьот нє знаєт. Он вабщє нє прі дєлах. Я просто зараніє попро
сіл єво вийті, кагда я подам условний знак. Вот етот, – і Жиробас,
виставивши руку долонею догори, посмикав вказівним пальцем.
Потім засміявся. – Чьотко сработано, ха! Єслі каму растрєплєш а
майом щєдром прєдложенії, – Дикобраз провів ребром долоні по
поясу свого халата. – Ну, ти понєл.
Карлик пірнув у чорний тунель коридору, чи в якийсь таємний
прохід із четвертого виміру – розібратися в цьому питанні безта
ланному Вагабітові Буратіняну було доволі складно.
Сьогодні
Бу-у-ум!)
Довго так тривати не може. Вагабіт Буратінян вирішує пе
ревірити, хто це так уперто порсається в коридорі, не вмикаючи
світла. Чи не домовик який часом? Або ліліпут, який вирішив на
день раніше навідатися за відповіддю, що для нього набагато гір
ше, ніж будь-які барабашки.
Раптом шум у коридорі стихає. Темнота породжує кількох чу
дернацьких сніжно-білих птахів, які виринають нізвідки перед
очима хлопця й атакують його, намагаючись дзьобнути спочатку
в ніс, а потім – у саме тім’я. Вагабітові стає дуже лячно. Його важке
дихання просочується далеко за межі кухні – вглиб коридору. Хло
пець намагається однією рукою дотягнутися до ручки дверей, щоб,
зачинивши їх, створити примарну видимість безпеки, але нароста
юче відлуння від обережних кроків у коридорі збиває Вагабіта з
пантелику. Хтось наближається до кухні.
Відштовхуючись п’ятами від підлоги, сполоханий Буратінян повзе
по-рачачі вглиб кухні. Ще один порух – і він боляче стукається голо
вою об край стола. Білосніжні птахи-вбивці повертаються. Вони кру
жать над головою Вагабіта, доки той розтирає забите місце. Птахів
розганяє темніша за саму темноту постать, яка хапає Вагабіта за
комір футболки й волочить на себе. Буратінян замружує очі й под
умки починає молитися. Але агресор перериває невчасну релігійну
акцію, покинувши вірмена на підлозі, ніби ганчірку. Клацає переми
кач. Промені світла марно силкуються потрапити під повіки Вагабіта.
Він лежить, скорчившись і боїться поворухнутися. Подолавши в собі
нав’язливі асоціації, Буратінян списує все на дежа вю й розплющує очі.
Перед ним в широчезній посмішці розпливається обличчя Ар
тьома Артємонавіча – чудового актора, ну, й далі за сценарієм. Над
його головою, неначе у православних блаженних, окреслено німб
зі світла.
– А я було подумав, шо це не ти, – каже він. – Як, злякався?
Вагабіт Буратінян ігнорує запитання клоуна. Прихилившись до
ніжки столу, хлопець втомлено розтирає собі очі, доки вони більш-
менш не звикнуть до світла.
– Бачу, шо злякався, – продовжує Артьомка. – А шо-о-о ти тут
потьомну робиш, я не по-оняв? Шось заборо-онене, да? Знову за
кимось підглядаєш? – Вагабіт хитає головою. – Нє? А магнітофо-он
куди подів?
– Ка-акой магнитафон? – не розуміє вірменин. Остання фаза
його переляку плавно перетікає в легке здивування.
– Е-е-е, брат, мене так просто не проведеш, не обманиш, – Арть
ом Артємонавіч водить вказівним пальцем перед очима Вагабіта.

Ти ж з магнітофоном сюди прийшов. Я ж тебе бачив там, на вули
ці. Дивлюсь, ти тащіш на плечі якусь коробку, а воно потьомну не
видно добре. Я, значить, придивився. Магнітофон! Точно, думаю,
магнітофон: ручка, колонки – все на місці. Ну, то куди магнітофон
– Нету у меня никакова магнитафона.
– Як це так, немає? – картинно, ніби розігруючи сценку в цирку,
сплескує в долоні клоун.
– Я вашше на улице не бил вечерам, – жваво пояснює Вагабіт. –
Ти не мена, наверна, відел.
– Кіно-о-о і нємци, – каже Артьомка і сідає на підлогу біля Бу
ратіняна. – То-очно не ти? На пацана атвє…
До кінця допитати кавказця клоуну не вдається, бо вгорі щось
гучно гепає. Одразу за цим чується звук розбитого скла й несамо
витий жіночий крик. Сусіди перезираються.
– Малвина? – одними губами шелестить Вагабіт.
– Не гани валну, – перекривлює його Артьом Артємонавіч, – раз
Крик нагорі стихає.
– Ана там убилась апстену, наверна, – каже хлопець й пори
вається бігти нагору. Клоун, втримуючи його за руку, шепоче:
– Да погодь ти, треба почека-ати, бо якщо там шось не так, і
якщо-о-о там якийсь маніяк промишляє, нас з тобою теж уб’ють
за компанію, – трохи помовчавши, він додає: – От скажи, Вага, ти
боїшся померти чи не дуже?
– От, то-то і воно, друг мой сітний, – повчальним тоном зауважує
Артьомка, – то-то і воно, я теж померти боюсь. Мені, знаєш, як ноча
ми страшно буває одному спати. А чому, питається, страшно
– бо по
мерти боюсь… Оце тому ти теж сиди тут зі мною і нікуди не рипайся!
Хвилини зо три принишклі сусіди сидять мовчки. Коли це
на другому поверсі стає добре чутно вистукування підошов по
дерев’яній підлозі. Починає звучати жвава пісня, під яку добре ро
бити ранкові вправи. До слуху присутніх долинає:
ыл чёрный кот за углом
Чёрный кот был слепым упырём.
Музика поступово наближається. Музика стає все ближчою й
ближчою. Ось вона гірською річкою спливає по східцях, ось вона
заповнює собою весь коридор, ось вона… Урешті-решт, в свідомо
сті Вагабіта природна цікавість бере гору над обережністю, і він,
силою визволившись з клешень клоуна, навкарачки підповзає до
рогу, за яким можна побачити основну частину коридору. Бураті
нян вистромлює голову із-за стіни. Музика переплутується в його
волоссі й приносить із собою ще декого.
Вірменин поривається тікати назад, але над ним, наче бамбук,
виростає довгов’язий чоловік з малиновим магнітофоном на плечі.
Його кеди в такт музиці постукують по підлозі.
– Всем привет, я шёл на свет, – каже дивний чоловік і по черзі під
моргує клоуну та кавказцю. Він присідає напочіпки перед Вагабітом
і, саркастично цокаючи язиком, вимикає пісню на магнітофоні.
– Ёпэрэсэтэ, какой у тебя шнобель здоровый, –
оцінивши роз
міри Вагабітового носа, дивується прийдешній чоловік. –
лина, конечно, знатная, ничего не скажеш
, такой и коктейли сби
вать можно вместо миксера… Да ладно,
шучу я , шучу.
Невідомо чому (але відомо від чого – від сорому) рясні сльози
підступають до очей Буратіняна. Хлопець забивається аж під стіну.
– Я Валера, – відрекомендовується довгов’язий і лопатою своєї
долоні плескає по скоцюбленому огузку кисті Буратіняна. Цей бла
городний жест дає підстави відкрити всі вентилі на Вагабітових
слізних канальцях. Солоний дощ проливається з його очей. Не звер
таючи одразу уваги на ремствування Вагабіта, Валера цікавиться:
– Вот у тебя девушка есть? А, чумаз
Розбризкуючи сльози і на підлогу, і на прийдешнього гостя, Ва
габіт безупинно мотає головою.
– Нету? Ну, вот и славно. Вот и славненько.
Это правильно, что
девушки нету,
– запевнює чоловік, –
это по-мужски. Нам и девушки
не нужны, ведь мы – мужское братство! Мы – сила! Мы – ББПЕ!.. Ну,
чего ты ревёшь, дуралей, ану перестань быстро,
– холодними паль
цями Валера бере Буратіняна за шию, – перестань, я кому сказал!..
Ну, полно, полно… Господи, какой рёва в
искался. Давай я тебя
сейчас поцелую, и у тебя всё пройдёт. Давай?
Вагабіт киває. Губи чоловіка злегка торкаються палаючого
– Полегчало? – питає Валера. Вагабіт киває вдруге.
– На,
– каже прийдешній чоловік, подаючи Буратіняну
хустинку.
Задоволений собою Валера підіймається і заклопотано дивить
ся на Артьома Артьомавіча. Клоун знизує плечима, мовляв, він теж
дивується, що в такого здорового хлопця такі слабкі нерви. При
йдешній чоловік трусить кулаком у бік циркового артиста, але
прощається з усіма доволі миролюбно:
– Не скучайте тут без меня. Окей, да? Надеюсь больше не сви
димся, – із цього моменту Валера продовжує говорити виключно
сам із собою. – Хотя кто знает, кто знает, это как повезёт. И смотря
как пациентка себя будет вести. А то ишь чего удумала: Ремарка ей
подавай…
Поступово його голос стишується, і вже неможливо розібрати
жодного слова. Ще через кілька секунд гучно грюкають вхідні двері.
Валері Вагабіт збрехав – навіть після поцілунку йому зовсім не
полегшало. Сльози продовжують душити бідного кавказця. У напа
ді якихось незбагненних емоцій Буратінян боляче вдаряє головою
об стіну. Бу-у-ум! Попри звук, удар виявляється не надто сильним.
І стіна, й голова його витримують.
– Ти шо, здурів?! – кричить Артьом Артємонавіч. За мить він під
Ні, – приблизно так працює свідомість Вагабіта, – він не здурів.
Він просто дещо знає. І це дещо аж ніяк не додає йому оптимізму.
Навіть з розбитою головою Вагабітові Буратіняну не складає
особливих труднощів уявити, ні, не уявити – передбачити, ні, не
передбачити, а буквально-таки побачити, так, побачити те, що
буде завтра. А завтра буде…
Завтра буде завтра. Завтра буде сонце. Зранку сонце світитиме
на небі так само, як світило день, три, місяць, рік, тисячу, мільйон
років тому. І його промені, відбиваючись від маленьких кристали
ків снігу, долинатимуть до віконного скла приватного будинку, де в
одній із кімнат, натягнувши ковдру на голову, спатиме син гір, тоб
то я. Або просто дріматиме. Або вдаватиме, що спить, а насправді не
спатиме. За дверима моєї затишної кімнати зчиниться метушня – до
приватного будинку завітає довгожданий гість. Він прочинить две
рі й зазирне всередину. Я не подаватиму ні звук. Він запитає мого
сусіда, чи дійсно я сплю. «Так, – відповість той,
– він дійсно спить».
«Тоді, – скаже гість, – я почекаю, доки цей гірський едельвейс про
кинеться, щоб я зміг його зірвати й, ніби вогонь Прометеєвий, про
нести через усі злигодні до людей, які потребують його тепла». І
він причинить за собою двері, і сяде на краєчок мого ліжка, а я, я й
надалі сумирно соптиму собі, накритий ковдрою, – так, щоб він не
здогадався, що я не сплю. Він чекатиме годину, а може й дві, доки
мені не набридне його випробовувати. А тоді я солодко потягнуся
й кінчиком мізинчика на правій стопі зачеплю твою сідницю (ось
– тиньк!). Між нашими тілами заструмує електричний заряд із
напругою кілька сотень кіловольт. Ти стрепенешся, ніби підстріле
ний горобець, і крізь ковдру довгими вихолощеними пальцями ла
гідно торкнешся моїх ніг. По моїй шкірі, ніби на війну поспішаючи,
пробіжить армада мурах. Я вигулькну з-під ковдри, як мишка із нір
ки, перед твої очі, голомозий красеню зі сталевими м’язами. Твоя
масивна нижня щелепа відкинеться донизу.
Я скажу: «Ти, ти, я так, так довго тебе чекав». «Звісно, я, – про
мовиш ти, – як я міг не прийти, малюче! Я прийшов єдине заради
того, щоб забрати тебе із собою, в інший світ – світ дорогих задово
лень, вишуканих убрань, екзотичних страв, але спочатку, моя мріє,
спочатку…» «Ні, ні, не кажи, не кажи, – запротестую я, – більше жод
них слів, любий.
Ибо, как говаривал поэт, мысль изречённая есть
ложь. Право, он был прав, тысячу раз прав».
Однією рукою ти відкинеш ковдру на підлогу, а іншою пригор
неш мене до себе й поцілуєш у скроню. «
», – прошепочу я,
отримуючи неперевершену насолоду.
Ти пеститимеш своїм грайливим язичком мої бліді подряпані
щічки, схожі на надрізані яблучка, ти цілуватимеш пелюстки моїх
губ із соромом юного дівича, ти погладжуватимеш мої витончені
стегна із подвійною пристрастю Джакомо Казанови, ти рватимеш
із жагою зголоднілого вовка на мені білизну (оту рожеву маєчку з
Вінні-пухом на зовнішньому боці та Пацею на споді).
Ти візьмеш мене на руки й посадовиш собі на коліна, щоб я міг
якнайкраще розглянути твої м’язи, доторкнутися до них рукою,
а, віднайшовши на твоїх поголених грудях татуювання півнячої
голови, провести по ньому долонею – і не відчути ніяких відмін
ностей між гладенькою шкірою на руках і цією, розцяцькованою
дивним малюнком. «Хлопчику мій», – не втримаєшся ти, але я при
тисну вказівний палець лівої руки до твоїх губ, а правою, намацав
ши собачку на джинсах, із силою смикну її вниз. Ти одними губами
ніжно доторкнешся до мого пальця і відкинешся назад. Я спущу
тобі джинси до стегон і крізь труси проведу язиком по опуклому
горбочку твого члена. Ти запустиш довгі пальці в моє чорне, як ніч,
волосся і, скуйовдивши його, попрохаєш не зупинятися, а потім,
потім ти завиєш вовком, заревеш ведмедем, запищиш зайченят
ком, бо я, відгорнувши заслін у вигляді твоїх плавок і провівши ру
кою по наїжаченому лобковому волоссю, акуратно відведу крайню
плоть назад і візьму голівку (тільки голівку!) твого товстого члена
до рота. Доки я вправлятимуся з нею, твоє тіло здригатиметься, ре
зонуючи із кожним моїм порухом. А коли тобі не стане сил більше
терпіти цієї насолоди і, переповнений щастям і сім’ям (саме в такій
послідовності), ти сприснеш це останнє, зайве для тебе новоутво
рення мені до рота, я з вдячністю прийму все всередину себе, зли
зуючи кожну крапелину, що спробує втекти від мого пустотливого
язичка по тілу крайньої плоті, – так, я ловитиму її на півдорозі до
твоїх яєчок, які лоскотатиму рукою, ніби щіточкою для струшуван
ня пилу. Закінчивши з прелюдією, я попрошу тебе бути жорстоким
та нестримним і стану навкарачки, приспустивши трусики й виста
вивши свій куций задок на огляд твоїм великим та вологим очам.
А ти, налігши на мене ззаду, без зайвих питань встромиш свого за
лізного красеня між моїх сідниць. Посовавши зовсім трохи членом
біля ануса, ти кілька разів сплюнеш на нього і ввійдеш в мене з
притишеним стогоном. Я сполохано скрикну. Це у мене вперше. Ти
не звертатимеш на мої благання зупинитися, або хоча б сповільни
тися, жодної уваги. Ти заломлюватимеш за спиною мої руки, пере
плітаючи їх між собою, неначе гілки молодих дерев, які ростуть по
сусідству. Нацяцькавшись із руками, ти почнеш з розмаху боляче
ляскати мене по боках долонями. Ти рухатимешся в мені все швид
ше, швидше, швидше… На льоту я вхоплю свій член рукою і, ро
блячи активні (ні-ні, пасивні) рухи, почну його стимулювати. Ми
скінчимо одночасно з блаженними стогонами та сльозами щастя
на довгих віях. Потім, неначе по команді, ти теж станеш по-рача
чі, а я повернуся до тебе обличчям. Ніби дві дворняги, ми, приню
хуючись та боляче б’ючись лобами, злизуватимемо мою ще теплу
сперму з білосніжного простирадла. Ми цілуватимемося, ділячись
між собою сім’ям, щоб кожному дісталося порівну. На наших губах
гратиме ледь вловима посмішка. Сповнені солодкого і трішки грі
ховного кохання, ми будемо радіти життю, ми будемо щасливі.
Після незабутнього дійства на моєму ліжку ти, умиротворений,
ніби Будда, запитаєш мене: «То ти поїдеш до мого розкішного па
лацу?» «Звісно що, – відповім я, – я поїду з тобою, куди захочеш, хоч
на край світу й навіть далі».
Завтра (перезавантаження)
Завтра буде інше завтра. В іншому завтра сонця взагалі не буде.
Але буде ніч. І буде місяць. А людей на дворі не буде. Вони завчасно
повкладаються спати. Повний місяць світитиме так, ніби на небі
ніколи не було сонця.
Я сидітиму з увімкненим світлом в ліжку й відраховуватиму хви
лини, які лишатимуться до півночі. Але сон зморить мене, безталан
ного та знесиленого. В обіймах Морфея мені буде солодко й затиш
но. І триватиме цей блаженний сон трохи більше вічності й трохи
менше миті. Прокинуся я вже не в теплому ліжку, а в просторому,
погано освітленому приміщенні. У чому мати народила я лежатиму
на холодному металі, руками і ногами прикутий до розпилювально
го стола. Повсюдно стоятиме різкий запах дерев’яної стружки.
Через кілька хвилин бокові двері зі сталі осоружно заскри
плять. Я поверну голову й притиснуся правою щокою до брудного,
обляпаного якоюсь рідиною (можливо, машинним маслом) столу.
Зі сталевих дверей з’явишся ти, маленька потвора у фланелевому
халаті, накинутому на голе тіло, в супроводі двох не менш потвор
них голих малюків. Обома руками ти триматимеш завелику для
твого зросту (та й для твоїх габаритів також) циркулярну пилу.
Наблизившись до мене впритул, ти скажеш:
– Очнулся, мой сахарний. Ну, как ти?
Я осиплю тебе дрібним просом найбрутальнішої лайки. Ти кив
неш у бік одного із карликів, і він, підставивши до стола дерев’яний
ящик, залізе на нього й закладе до мого рота смердючу ганчірку.
– Я же тєбя прєдупрєждал, – гаркнеш ти, – шо с намі шуткі плохі,
мілок! На ку-соч-кі, на лас-кут-кі. Ну, ти міня понєл.
Той самий прислужливий карлик запитає тебе:
– Па старінкє дєйствуєм, ілі будут какіє-та асобиє указанія?
– Будут-будут. Нос ми, канєшна, трогать нє будєм, такоє дастоін
ство трогать нєльзя, зато всьо астальноє можна. Хотя нєт. Губи
тоже. Там крамсать нєчєва. І пальци нє нада. С німі марокі нє абє
рьошся. А вот ухі, ухі можна.
Ти залізеш на табурет, а вже звідти видерешся, ніби на Еверест,
на розпилювальний стіл. Служки подадуть тобі циркулярну пилу.
Ти візьмеш її і, переступивши однією ногою через моє тіло, уві
мкнеш різальний інструмент.
– Больше нє будєм тєрять ні мінути, – врочисто виголосиш ти,

Ну-с, с богам.
Ставши пліч-о-пліч і звівши руки до стелі, голі карлики проспівають:
сивий Сізар,
ти побачив наші сіські,
здраствуй, Вінні-Пух,
прівєтствуют тєбя.
– Сара. (Нахил до моєї голови. Вжжик по моєму лівому вуху. Ряс
ні бризки крові. Несамовитий крик із моїх вуст.)
– Бара. (Вжжжжик по моєму правому вуху. Рясні бризки крові.
Крик продовжуватиметься)
– Бу. (Вжжжжжжжжжжжжик по моїй правій руці в районі перед
– Я. (Вжжжжжжжжжжжжжжжжжжжик по моїй лівій нозі в ра
йоні стегна. Море крові. Біль такий, що й кричати боляче.)
– Собак. (Вжжжжжжик по моїй лівій руці в районі передпліччя.
Кров усюди. Я все ще продовжуватиму кричати.)
– Їбу. (Вжжжжжж, вжжжжжжжж
схоже, що лезо циркулярної
пили застрягло в стегнові кістці, – ні, я помилився
, вжжжжжжж
жжжжжжжжжжжжжжжжжжжжжик по моїй правій нозі в районі
стегна. Кров усюди. Від надлюдського крику в мене лопне барабан
лівому вусі
Але свідомості я так і не втрачу (леле, куди я втрапив?), бо пе
ред її втратою (на слизьке!) мені ще належить втратити…
– Етат вот, – вимовиш ти з огидою в голосі й направиш лезо ци
ркулярної пили до моїх геніталій.
Позавчора
Три дні на тиждень (понеділок – середа – п’ятниця) Вагабіт
Буратінян після пар працював поруч з університетом вантажни
ком у супермаркеті.
Ще задовго до отримання першої зарплати, ко
леги Вагабіта – п’ять говірких пивних бочок з ногами та брудними
вусами на завжди синіх обличчях – повідомили нового працівника,
що з першої заробітної плати йому обов’язково доведеться виста
витися перед набагато старшими товаришами. Буратінян натяк
зрозумів і півмісяця морально готувався до дня Х, коли треба буде
для вусатих
Позавчора такий день настав. Вагабіт Буратінян отримав білос
ніжний конвертик, в якому, якщо вірити олівцевому напису на зво
роті, містилася тисяча гривень. Недовірливий Буратінян перераху
вав гроші. Виявилося, що працедавець не надурив: у конверті було
десять стогривневих купюр.
Із замовленням старші товариші не забарилися. Хоча воно ви
явилося настільки незвичним, що Вагабіт навіть не знав, який
саме напій йому доведеться купувати.
– Придбаєш нам пляшку менструацій, – наставляв
, – так і
скажеш: дайтє мнє літр мєнструаций.
Ні, такого напою Вагабіт Буратінян точно ще не пробував, тим
цікавіше буде вперше його скуштувати.
– А чо такоє менструациі? – запитав він.
більше не міг стримувати сміх. Його названий брат
1 ледь
заспокоїв товариша й запевнив Вагабіта, що, купивши менструації,
він не пожалкує, а спробувавши їх хоча б раз, запам’ятає неповтор
ний менструаційний смак на все життя.
– Но в нас у супермаркеті менструацій нема, – наостанок попе
1, – тому піздуй в магазин. Там за углом, знаєш?
Магазин, про який наразі йшлося, був добре знайомий Вагабіто
ві Буратіняну. Пристрасний кавказець деколи купував там усіляку
всячину: від тістечок до пачки презервативів, якими, на жаль, ще
не випало нагоди скористатися.
За прилавком стояла неговірка молочна діжка теж з вусами (що
правда, набагато тоншими, ніж у вантажників) на блідо-рожевому
обличчі. На рахунок наявності ніг у цієї повної пані Вагабіт Бураті
нян сумнівався – за огорожею прилавку їх видно не було. Тим імо
вірнішою видавалася можливість того, що ніг у продавчині немає.
– Шо тобі? – спитала вона, коли черга дійшла до Буратіняна.
– Літр мєнструаций, – випалив з себе кавказець.
У черзі за спиною недбалого покупця хтось захихотів. Але мо
лочна діжка явно недочула, бо чемно перепитала Вагабіта. Так само
чемно Буратінян продублював свій запит з деякими уточненнями:
– Дайтє бутилку мєнструаций, пажалуста.
У продавчині проти її волі відкрився рот, продемонструвавши
увазі всіх присутніх ряд нерівних жовтуватих зубів. Вагабіт Бура
тінян, помітивши, що процес комунікації з молочною діжкою ви
ходить на якісно новий рівень, ніяково посміхнувся. Краще б він
цього не робив. Жінка нарешті знайшла в собі мужність не розігру
вати з себе рибу на суші й, несамовито вирячивши очі, прошипіла:
– Ти… Ти… Да як ти смієш, мєрзавєц!
Усією своєю півторацентнеровою тушею перехилившись через
прилавок, озвіріла продавчиня гладкими руками, екіпірованими в
гумові рукавички по самий лікоть, схопила Вагабіта за плечі й по
тягнула на себе. Кілька покупців позаду Буратіняна шарахнулися
геть від скаженої жінки та її жертви.
Тим часом продавчиня, не зважаючи на пручання кавказця,
заволокла його на прилавок. Ноги Вагабіта безпомічно зателіпа
лися з іншого боку. Черга на диво швидко розбіглася. Коли жінка
перевернула свою жертву на спину, магазин полишив останній
відвідувач.
Вагабіт Буратінян не на жарт перелякався. До його горла тягну
лася хижа паща – ні, не молочної діжки, – справжньої чорної вдови,
яка за кілька хвилин не залишить від нещасного самця й однієї ма
ленької кісточки. Його плечі боляче стискала пара щипців, обмота
них смердючою гумою, що ставило божевільну жінку в один ряд з
такими відомими головоногими, як восьминіг Пауль, наутилус По
мпіліус, Чорна каракатиця і кальмар До Пива. Для більшої гостро
ти відчуттів огрядна пані головонога зубами стягнула рукавичку
з лівої руки й схопила вивільненою кінцівкою хлопця за горло. Ва
габіт знову зробив спробу оборонитися від зазіхань жінки, честь
і гідність якої він так необережно поправ. Втрачати було нічого.
Його руки безладно хапали повітря, доки вказівний палець правої
руки не втрапив у щось м’яке й вологе. Чорна вдова-каракатиця
відсмикнула гумове щупальце від хлопця й, роздираючи важкою
лівої рукою Вагабітове обличчя, простогнала:
– Глаз, мій глаз… Підарас…
Вагабіт Буратінян, миттєво розцінивши ситуацію як таку, що
склалася на його користь, до самих ясен запустив свої зуби в добре
збите тісто жінчиної руки. Каракатиця завила і цілком можливо,
що випустила через задній прохід трохи чорнила. Вагабіт, спльову
ючи солонуваті шматки шкіри з кількома волосинами, підскочив із
прилавка й стрімголов метнувся до дверей. Погризений батон руки
продавчині важко опустився на мисочку для грошей. Дзеленькнув
дріб’язок. Вагабіт Буратінян, як справжній син гір, згадав, що щось
подібне чув у кузні свого діда, який у високогірному аулі, куючи
підкови для коней, з надлюдською силою лупив молотом по кова
делку. А ще дід Вагабіт (так, у роду Буратінянів аж до п’ятнадця
того коліна всіх чоловіків називали Вагабітами) був неодруженим
і тримав отару овець. Як у такому випадку на світ божий з’явився
батько Вагабіта Буратіняна-молодшого, залишалося таємницею.
На смерть переляканий кавказець ледь відсапався і через ві
конне скло метнув останню блискавку з-під густих чорних брів на
скажену Чорну вдову-каракатицю. Буратінян перевірив наявність
конверта з грошима в кишені і, вдовольнившись результатом, за
спокоївся. Із кожним кроком пришвидшуючи ходу, він подався до
дому.
Березень 6457
Р. жила на тринадцятому поверсі.
З тринадцятого поверху було видно Київ. Столицю огорнула
З тринадцятого поверху, як на долоні, було видно ліс, який
нахабно підступав прямо під двір шістнадцятиповерхівки. Окре
мі сосни росли безпосередньо під вікнами будинку. Мешканці з
нижчих поверхів могли простягати руки з вікна й пригоршнями
рвати зелені голки з найближчих хвойних дерев.
З тринадцятого поверху було видно пса завбільшки з сірнико
вий коробок. Він мав шерсть тьмяного забарвлення, яка доволі
добре контрастувала зі снігом. Пес дзвінко загавкав.
– Песик каже: «гав-гав-гав», в нього пеніс як удав, – виразно
продекламувала Р. і відійшла геть від вікна.
Р. дістала табурет з-під кухонного столу і поставила його в
центрі кухні. Р. залізла на табурет, здійняла обидві руки вгору
й картаво процитувала Б., роблячи короткі паузи після кожного
віршового рядка:
– Хач. Кугхица. Гопагхь. Калека.
Пёс отхуягхил человека –
Да будет так. Исхода нет.
ы вче
«Сев на пенёк, отдай косагхь»
Всё начинается сначала:
Калека, кугхица, гопарь.
Р. злізла з табурета й поставила його на місце.
Р. перемістилася до коридору. Р. клацнула вмикач
світла на сті
ні і зайшла до туалетної кімнати. Р. спустила до литок облягаючі
колготи й всілася на унітаз. Р. притисла руки до боків й підібгала
рожеву футболку під груди. Р. напружила м’язи на животі і випус
тила гази. Р. витиснула з себе два шматки калової маси і полегше
но зітхнула. Р.
відірвала клаптик туалетного паперу, склала його
вдвоє й ретельно витерла біля анального отвору. Р. викинула ви
користаний клаптик паперу до чаші унітаза. Р. піднялася на рівні
ноги й підтягнула колготи під футболку.
– Він думав, що я не какаю, – сказала Р. і натиснула кнопку зли
ву на бачку унітаза.
В чаші унітаза зашуміла вода. Р. вийшла з туалетної кімнати,
вимкнула світло і знову перемістилася до коридору.
Р. підійшла до настінного календаря. Безіменним пальцем лі
вої руки Р. витерла гній в кутиках очей і придивилася до кален
даря. Р. різко крутнулася на п’ятах і пішла до вітальні. Р. узяла з
письмового столу кулькову ручку й повернулася до настінного
календаря. Р. правою рукою закреслила цифру 1 в колонці «ПТ»
і поруч акуратно вивела число 13. Р. потерла мізинцем лівої руки
чорнильну пасту на календарі. Подушечка пальця злегка зафар
бувалася синім. Р. поставила відбиток свого короткого пальчика
над тільки-но написаним числом, потім ще один відбиток поряд

менш чіткий, і ще один – ледь видимий. Р. похилила голову набік
і клацнула великим й середнім пальцями лівої руки. Ними ж Р.
вщипнула себе за правий сосок крізь футболку.
– Ага, – сказала Р.
Р. повернулася до вітальні. Р. видобула зошит із шухляди й
вирвала звідти клаптик папірця розміром із паспорт. Р. поклала
зошит назад до шухляди. Р. сіла за письмовий стіл і, подлубавши
ручкою у вусі, почала писати. «Плагіат» – написала Р. на вирва
ному папірці. Р. відкинулася на спинку стільчика і подивилася на
стелю. Зі стелі не сипалася крейда. Перед написаним словом Р. до
дала ще два: «Це все». Р. поклала кінчик ручки до рота й почала
фанатично його облизувати. Р. знову подлубалася у вусі заслине
ною ручкою і перед словом «плагіат
дописала префікс «само-
Р.
згорнула сувоєм папірець, на якому красувався напис «Це все
самоплагіат», і почала його їсти, повільно пережовуючи. Р. про
ковтнула останній шматочок папірця і встала з-за столу. Р. по
клала ручку до шухляди і дістала звідти листок паперу формату
А4, зігнутий навпіл. Р. закрила шухляду на металевий ключ. Р. на
брала в груди повітря і з присвистом видихнула його. Р. знову на
брала в груди повітря, поклала ключ до рота і проковтнула його.
Р.
якомога тихіше видихнула повітря та облизала губи.
Р. розгорнула листок паперу. На ньому під заголовком «Етюд
про руки» містився якийсь текст. Р. прочитала текст «Етюду про
руки» і залюблено подивилася на свої доглянуті руки, оглянула
свої короткі пальці та акуратно підстрижені нігті, полаковані у
фіолетовий колір. Р. зім’яла папірець. Р. взяла з крісла блискучу
чорну сумочку й почала в ній копирсатися. Р. дістала звідти за
пальничку й поклала сумочку на місце. Р. знову пішла на кухню.
Р. підпалила пожмаканий папірець і кинула його в мийку. Р. огор
нув легкий димок. Р. зморщила носик і відкинула запальничку на
кухонний стіл. Р. дивилася на палаючий папірчик, доки він не пе
ретворився у купку попелу. Р. вимила руки з милом й ополоснула
мийку. У мийці не зосталося навіть натяку на попел.
Р. повернулася до вітальні. Р. скинула капці й босоніж пе
рейшла на ворсистий килимок. Р. поставила ноги на ширину пле
чей, руки
– на пояс, і зробила кілька обертів головою. Р. почергово
розім’яла шию, руки, тулуб, таз і ноги, під час виконання кожної
вправи рахуючи до чотирьох. Р. зробила десять присідань, не
відриваючи п’ятки від підлоги, а руки тримаючи зігнутими перед
грудьми. У Р. розчервонілися пухкі щічки. Р. поставила ліву стопу
перед правою і зосереджено подивилася на свій педикюр. На но
гах нігті теж виявилися пофарбованими фіолетовим лаком. Ноги
Р. почали поволі розходитися, ніби у циркуля, і без особливих зу
силь Р. сіла на шпагат. По лівій скроні Р. повільно сповзла крапли
на поту. Р. піднялася на рівні ноги. Краплина поту обминула ліву
щоку Р. й, досягнувши підборіддя, полетіла додолу. Р. одночасно
підняла руки вгору й вдихнула повітря в себе, а потім опустила
руки вниз і видихнула повітря назовні. Р. повторила цю проце
дуру ще вісім разів і на цьому закінчила робити ранкову зарядку.
Р. примостилася на краєчку крісла, посунувши сідницями
блискучу чорну сумочку. Р. стягнула з себе капронові колготи й
кинула їх на ліжко. Р. навхрест узялася руками за край рожевої
футболки, зняла її з себе і теж пожбурила на крісло. Навиворіт
блідо-рожева, футболка повністю накрила собою колготи. Р. ді
стала дві підкладки з чорного ліфчика й поклала їх на крісло по
ряд із собою. Р. злегка нахилилася вперед і, машинальним рухом
заклавши ліву руку за спину, розстібнула ліфчик. Р. неквапливо
зняла з себе ліфчик і накрила ним обидві підкладки. Р. підчепила
резинку трусів великими пальцями обох рук і, щільно притиснув
шись до крісла спиною, зняла з себе труси. Р. підхопила ліфчик.
Тримаючи білизну в лівій руці, Р., граціозно ступаючи, перемісти
Р. зайшла всередину, намацала вмикач і клацнула по ньому. У
ванній кімнаті з’явилося світло. Р. прикрила за собою двері й по
вернула округлу дверну ручку проти часової стрілки. Пролунав
глухий звук. Р. посмикала за ручку – двері не відчинилися. Р. по
вісила білизну на гачок поряд з ванною. Р. зняла рушник з іншо
го гачка. Р. зайшла до душової кабіни й щільно присунула оби
дві пластмасові перегородки одну до одної. Р. стала навшпиньки
й перекинула рушник через одну з перегородок. Р. повернулася
обличчям до пульта управління й натиснула червону кнопку.
Маленький екран засвітився кольором індіго. Р. натиснула іншу
кнопку. З душової лійки по голові Р. вдарило кілька десятків стру
менів паркої води. Р. відрегулювала напір потоку й температуру
води. Р. увімкнула радіо. На екрані висвітилося «103.6
». Загра
ла музика. Р., запустивши вказівний палець до свого лона, почала
неголосно підспівувати.
ythm of love
eeps me dancing on the road
– гриміли колонки
під стелею.
– Гхітм о’лав, буль-буль денсін он зе гхо-о-од, – підспівувала Р.
Шум стікаючої води приглушував її спів. Коли пісня закінчила
ся, Р. кінчила, тихенько писнула й вимкнула радіо. Р. відхилилася
від струменів води, взяла з полички шампунь і вичавила з флакону
негусту олієподібну рідину на праву долоню. Р. повернула флакон
на місце, перелила трохи шампуню на ліву долоню й почала ма
сивно втирати вміст флакону в шкіру голови. Довге, геть сплутане
чорне волосся Р. огорнула біла піна. Р. підставила голову під душову
лійку, яка нещадно плювалася водою. Старанно вимивши голову, Р.
знову відхилилася від струменів, дістала з полички гель для душу і
вичавила з тюбика густу молочноподібну рідину на праву долоню.
Р. повернула тюбик на місце й намилила тендітне, ніби з каменю
висічене, тіло. Р., зігнувши в коліні ліву ногу під прямим кутом, по
ставила її на керамічний виступ. Р. сполоснула звабливе стегно під
струменем води. Вода миттєво стікала стегном, марно силкуючись
відшукати в ньому хоча б якусь ознаку целюліту. Р. прибрала ліву
ногу з керамічного виступу й обмила все тіло. Закінчивши водні
процедури, Р. знову натиснула червону кнопку на пульті управлін
ня. Душова лійка виплюнула останні водяні краплини й покірно
вклякла. Р. стала навшпиньки й дістала рушника з-над пластмасо
вої перегородки. Р. витерла обличчя, Р. витерла волосся, Р. витерла
всі куточки свого стрункого тіла, включно із найпотаємнішими. Р.
відсунула одну з перегородок й вийшла назовні.
Пухкі щоки Р. стали ще червонішими, ніж були до прийому душу.
Не вдягаючись, розпашіла Р. відчинила двері й вийшла геть
з ванної кімнати. Р. різко зупинилася, запустила руку до двер
ного прорізу і клацнула вимикач світла. Ванну кімнату огорну
ла темрява. Р. перейшла на кухню. Р. відкрила морозильний від
діл холодильника і дістала звідти пакунок, огорнутий газетою.
Р.
кілька разів пересмикнуло від холоду. Р. закрила морозильний
відділ і розгорнула пакунок. Там була сокира. Р. закинула газе
ту під кухонний стіл і, правою рукою міцно вхопивши сокиру за
дерев’яний держак, зважила інструмент. Р. кілька разів крутонула
сокиру в руці. Р. дістала табурет з-під столу і поставила його по
середині кухні. Р. прихилила коліна на кахель перед табуретом.
Р. відстовбурчила вказівний палець лівої руки і поклала його на
край табурету. Р. висолопила язика й провела ним по лезу соки
ри. Кілька краплин темно-багряної крові впали додолу. З очей Р.
бризнули сльози. Р. високо підняла брови. На лобі Р. виступило
кілька зморшок. Р. стиснула щелепи й напружила вилиці. Шкірою
Р. побігли мурашки. Р. повернула голову в бік вікна і відвела праву
руку з сокирою. Р. подивилася на своє відображення в клині соки
ри, металевий блиск якого відтінили кілька плям крові.
– Гхетс мах, хам гхетс, стегх мха, хма тгхес, хам стегх, – про
шепотіла Р і з усієї сили рубонула по вказівному пальцю. Хрускіт
розітнутої навпіл кістки змінився скаженим зойком Р. і швидко
перейшов у плач з підвиваннями. Зі свіжої рани на лівій руці Р.
юшила кров. Р. притиснула ліву руку до свого лона. Р. дещо при
тихла, але схлипувати не перестала. Лезо сокири застрягло в
сидінні дерев’яного табурета. Р. кілька разів сіпнула сокиру. Після
третьої спроби Р. ледь не впала на спину. У її правій руці зостався
лише держак від сокири. Натомість клин сокири так і залишився
стирчати в табуреті. Р. пожбурила держак у дверний проріз до ко
ридору і, підхопившись, ніби ляклива лань, прудко застрибнула
на табурет.
Р. великим пальцем правої ноги змела обрубок вказівного
пальця геть з табурета й процитувала Б., виокремлюючи деякі
звуки «а» протяжним виттям:
Ха-а-ач. Кугхица. Ка-ачок
хуягхит всех чегхез плечо.
Между уда-агхов в пгхомежутках
смотгхеть на постгхада-а-авших жутко.
А за-а углом буха-ая муза
гхемнём отчитывает мужа.
Пока-а бушует тётя Игха,
я по пгхика-азу командигха
должна-а сегодня выйти вон.
А дядька на гхука-а-ах с дочугхкой
вполне быть может тоже чугхкой.
Куда-а забгхёл ты, мудозвон!
Р. зіскочила з табурета на слизьку кахельну плитку підлоги
і ледь не впала. Р. підступила до вікна й відчинила його. Вітер
увірвався до кухні і, сколихнувши вологе розкуйовджене волосся
Р., помандрував досліджувати інші закапелки квартири. У роті Р.
зацокотіли зуби. Р. відійшла аж до мийки і, проманеврувавши між
табуретом і кухонним столом, з розгону вистрибнула у вікно.
Відстань між тринадцятим поверхом й асфальтованою доро
гою у дворі шістнадцятиповерхівки Р. подолала швидко й мовч
ки. Шум від зіткнення молодого спокусливого тіла Р. з асфальтом
сколихнув кілька голок на сосні. Єдиним, хто спостеріг падіння Р.,
був пес завбільшки з письмовий стіл у вітальні квартири Р. При
падаючи на ліву задню лапу, П. пришкандибав до розпластаної
в калюжі власної крові Р. Голова Р. більше нагадувала розбитий
горщик з гарбузовою кашею. П. принюхався до патьоків крові.
умочив передні лапи в густу червонясту рідину. П. ліг на живіт
і, перемазуючи шерсть кров’ю, підповз якомога ближче до Р.
знову потягнув повітря вологим чорним носом і трусонув го
ловою. П. примірився й акуратно вхопив Р. за забитий бік. П. з си
лою відірвав шматок свіжого м’яса й одразу проковтнув його, не
пережовуючи. Морда П., перемазана кров’ю й тельбухами Р., знову
потягнулася до свіжатини. П. відкусив ще шматочок Р. і почав ре
тельно пережовувати м’ясо. П. ковтнув.
Десь недалеко вибухнула петарда. П. здригнувся й зірвався на
рівні ноги. П. покрутив головою і вкотре потягнув носом повітря.
П. востаннє вхопив тельбушину ніжно-рожевого кольору і попро
стував геть від Р. асфальтованою дорогою. На розі шістнадцяти
поверхівки, в метрах тридцяти від Р., П. зупинився й проковтнув
свою здобич. Тієї ж миті П. захрипів і почав трусити головою. По
хиливши морду вниз, П. гарячково штурхонув по ній лапою. Не
перестаючи хрипіти, П. завалився на правий бік. П. шарпнувся.
захрипів. П. здригнувся. П. іздох.
До П. підбігла дівчинка. Д. подивилася на П. сумними очима.
нахилилася над П. і злегка штурхонула його ніжкою.
– Пьосік, пьосік, шо с табой? – стривожено спитала Д.
П. не відповів. Д. перевела погляд з П. на Р.
– Ой, – сказала Д., – а ета шо такоє?
Д. геть забула про П. і побігла до розмазаної по асфальту Р. На
півдорозі Д. зупинилася і примружила й без того маленькі дитячі
очиці. Д. геть остовпіла. Д. ледь не перетворилася на соляний
стовп.
– МАМАААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА
ААААААААА, – закричала Д.
Березень 6457
На кухні Гоморра саме наливала гарячу вранішню каву до, як
би сказали у Львові, філіжанки, коли майже одночасно почула
гуркіт, який віддалено нагадував рокотання грому, та несамови
тий крик, що лунав зі спальні.
Гоморра прокинулася від дріботіння дощу по підвіконню. Над
ворі була злива і через прочинені вікна та двері на балконі її до
бре було чути, а тому полишати тепле ліжко Гоморрі аж зовсім не
хотілося. Вона знову заплющила очі, перевернулася на правий бік
і спробувала заснути. Волоський горіх її мозку роками шматували
потворні черви невтішних думок. Останнім часом мозок усе біль
ше потребував відпочинку і все менше його отримував. Із фізіоло
гічної точки зору подібний парадокс не мав чіткого пояснення. Із
точки зору Гоморри ніякого парадоксу не було – просто вона вто
милася щодня робити одне й те саме: спати, прати, готувати їжу.
Розплющивши очі, Гоморра зрозуміла, що більше не засне, та
й особливої потреби в тому не було. Годинник показував двад
цять по сьомій – час, коли у будні Содом, її чоловік, мав звичку
прокидатися. Потім він, поспішаючи на роботу, вмить зжирав
приготований Гоморрою сніданок і тікав геть. Їй доводилося
вставати на півгодини раніше чоловіка, щоб встигнути і себе хоч
трохи в порядок привести, і яйце підсмажити, і чай заварити. Со
дом ніколи не пив кави – тільки чай, а Гоморра так любила каву

розчинну каву.
У вихідний (а сьогодні був саме такий день) Содому не потріб
но було поспішати на роботу і вставати, як він казав, «утрєчком».
Содом лежав ліворуч від дружини і блаженно сопів, підібгавши
свою ковдру під дупу. Гоморра знала, як це у нього виходить – Со
дом полюбляв крутитися уві сні, хоч і спав як убитий, – хрін коли
добудишся. А вона просто ненавиділа ці його звички, і саме тому
завжди вкривалася власною ковдрою. Так, ліворуч від Гоморри
лежав той, хто зіпсував третю частину її життя. До нього псуван
ням життя невинної дівчини займалися її батьки і ще якийсь му
дак, ім’я якого вона намагалася не згадувати. У тупих американсь
ких комедіях™ ніколи не показують, що відбувається з сімейною
парою після одруження, точніше з одним із її членів – слабшою
статтю (якщо це «стандартна» сім’я, а не сурогат, створений після
укладення одностатевого шлюбу). А насправді відбувається дуже
сумна та безглузда історія. Содом після одруження, ніби намага
ючись слідувати модним тенденціям у сімейному житті, зробив зі
своєї коханої те, що завжди було синонімом до слова «рабство»,

домогосподарку. Навіть весільної подорожі, на яку так очікува
ла наречена, не відбулося. Це вже тепер, після десяти років под
ружнього життя, Гоморра розуміла, що подорожі навіть у планах
не було. За цей час вона навчилася не вірити обіцянкам чоловіка,
але від усвідомлення його брехливої сутності легше не стало.
Так-так, Содом був тираном, який не любив своєї дружини. Він
примусив її бути пташкою, що живе у клітці (не золотій, звичайно
ж) і поступово втрачає голос через відсутність бажання співати.
Содому потрібен був робот – машина, яка зможе виконувати всю
хатню роботу та задовольняти його бажання, і він отримав саме
те, чого хотів.
Проживши сім років у шлюбі, Гоморра пройшла сім кіл пекла,
а на восьмий рік сталася подія, яка морально остаточно підірвала
жінку. Одного дня, одразу по обіді, повернувшись додому після
тижневих відвідин стареньких батьків, Гоморра відчинила вхід
ні двері й одразу почула якесь шарудіння зі спальні. Потім голос
Содома, що лунав звідти, ляпнув улюблену фразу свого господа
ря: «Вот чьорт!» Збентежена Гоморра, передчуваючи чергові не
приємності, від яких вона тиждень намагалася відпочити, зайшла
до спальної кімнати. Їй відкрилася типова картина, головними
натурщиками для якої були двоє коханців, що пестять один од
ного. Коротше, нічого особливого. Але анекдотичність ситуації
підсилювала стать людини, з якою Содом вирішив ділити под
ружнє ложе у ті хвилини. Так, він кохався з чоловіком. Побачивши
дружину, Содом навіть не зупинився, продовжуючи вершити свої
гомосяцькі справи, лишень крикнув, щоб вона з’їбалася на кухню
і дала йому час закінчити. Його коханець, ще зовсім молодий хло
пець, неприємно реготнув.
Уже на кухні, гріючи руки чашкою з гарячою кавою, Гоморра
пустила сльозу, а коли зі сторони спальні почувся приглушений
стогін – і зовсім розридалася. Вона здогадувалася про зради чоло
віка, але й подумати не могла, що він виявиться таємним гомосек
суалістом чи бісексуалом, різниця невелика… Коли коханець на
решті пішов, Содом владно покликав дружину до себе в коридор.
Не почувши відповіді, він сам прийшов на кухню. Але Гоморра,
навіть не підвівши очей на чоловіка, тихо вимовила одне-єдине
слово:
– Чому?
– Сама вінавата. Ти ж нє хатєла шпорітса в зад, ну, я і нашол
таво, кто хочєт, – відповів Содом і пішов створювати черговий
проект для своєї фірми…
Із такими бажаними дітьми у Гоморри теж не склалося, і також
через характер чоловіка. Коли дружина вперше завагітніла, Со
дом сказав, що вона мусить зробити аборт, і аргументував це не
задовільними матеріальними статками сім’ї. Через рік ситуація
повторилася, тільки тепер Содом пообіцяв, що Гоморра народить
дитину лише після третьої спроби, бо він не хоче всім ризикува
ти в такий відповідальний для його кар’єри момент. Але вже за
півроку, почувши звістку про третю вагітність Гоморри, чоловік
ледь не збожеволів. Содом ударив дружину в живіт, схопив за во
лосся і прошипів у саме вухо:
– Єслі радіш рєбьонка, я тєбя… нєт, нє уб’ю, пакалєчу, інвалід
кай да канца жизні сдєлаю. І нікаму нічєво ти нє дакажеш, асобєн
но мєнтам. Ти же знаєш, у мєня карєфан (ми с нім в баню вмєстє
ходім) на падпалковніка вислужился. Он такой прашмандов
кє, как ти, нікагда нє павєріт, што єйо муж да полусмєрті ізбіл.
Ні, у ту хвилину Гоморра ще не все зрозуміла, але відтоді по
чала боятися Содома, як вогню, намагаючись в усьому йому дого
Після вияву шлюбної зради, Гоморра все ще продовжувала ви
конувати чоловікові забаганки скоріше за інерцією. Вони навіть
кохалися час від часу невідомо навіщо. Мабуть, просто для того,
щоб кохатися і отримувати від статевих зносин хоч якусь примар
ну насолоду.
Другою подією, яка сталася навесні на десятому році под
ружнього життя і вплинула на самопочуття і світовідчуття Го
морри, була вже шоста її вагітність: неочікувана та невчасна. По
передні ж, як відомо, закінчувалися абортами. Чергові відвідини
гінекологічного й акушерського відділень платної клініки, а та
кож планове обстеження не віщували Гоморрі нічого поганого.
Все було, як завжди, допоки до неї не звернувся гінеколог, який
повинен був робити Гоморрі аборт:
– Любушко, то ви кажете, що це у вас шостий аборт? Ви дітей
взагалі не маєте? Ні? Прикро, дуже прикро. Після цього аборту ви
більше не зможете завагітніти, бо він неодмінно дасть усклад
На що він мав дати ускладнення Гоморра вже забула, в її
пам’ять назавжди врізався лишень співчутливий вираз обличчя
лікаря, що, певно, казав такі слова не вперше, але постійно на
магався не образити і морально підтримати вже майже колишню
вагітницю в складній ситуації.
Гоморра навіть до чоловіка за порадою не звернулася (і так
зрозуміло, що він скаже) – просто зробила шостий аборт і назав
жди розпрощалася з мріями коли-небудь фізіологічно відчути
себе матір’ю.
Відтоді у неї кілька разів на тиждень траплялися істерики. А
щоб Содом не зміг їй цим дорікнути, Гоморра намагалася істери
ти в той час, коли чоловік був на роботі. І якщо у більшості жінок
демонстрація дівочого шалу та пускання сліз, змішаних зі шмарк
лями, були грою на публіку, нехай навіть єдиним глядачем подіб
ної трагікомедії є чоловік, якому починає набридати повсякчас
дивитися один і той самий дешевий спектакль, то для Гоморри
життєво необхідно було випускати пару, ніяк при цьому не про
являючи своєї непокори перед хатнім тираном. Згодом невеличкі
істерики поступово злилися в одну суцільну депресію, боротися
з якою Гоморрі не стало сил. Содом же ніби й не помічав, як його
дружина в’яне просто на очах, хоч і продовжує виконувати хатні
Думки про самогубство, які до того ніколи не навідувалися у
мозок Гоморри, раптово заволоділи нею. Розгубивши більшу ча
стину творчого потенціалу десь на кухні – між холодильником і
плитою, Гоморра тепер хотіла надолужити втрачене та повністю
реалізуватися в такій суперечливій справі, як суїцид, мотивом
для якого було все вкупі: і втома, і ревнощі, і неможливість стати
матір’ю. Але, перш за все, Гоморрі кортіло наважитися на крок не
менш відповідальний, ніж позбавлення себе життя, а саме – вбив
ство чоловіка. Можливість прихопити із собою на той світ Содома
була настільки спокусливою, що жінка на деякий час отримала
втрачений на шляху з пологового будинку сенс життя, потужний
заряд енергії та непереборне бажання самоутвердження в одно
му флаконі, які, спонукаючи Гоморру до конкретних дій, примуси
ли як ніколи плідно працювати її мозок.
Якби Гоморра від смертної нудьги вела щоденник, у ньому не
одмінно мали б з’явитися побутові роздуми над сутністю буття
та моральною відповідальністю за вчинений злочин (злочинний
вчинок?), глибиною яких французькі екзистенціалісти на чолі
із Сартром та Камю могли б свого часу щиро захоплюватися. На
жаль, чи, може, на щастя, вона не мала часу нудьгувати та вести
щоденник. Інколи сумніви у правильності вибору між нестерп
ним існуванням і п’янкою, нікому невідомою свободою, а також
невпевненість у власних силах напосідали на Гоморру, як оси на
мед, але вона вперто продовжувала готуватися до найважливішо
го у її житті звершення.
Плануючи вбивство чоловіка, Гоморра й не зчулася, як весна
змінилася літом, а приємні травневі теплощі – короткочасними
червневими грозами. І ось сьогодні зранку, під гудіння однієї з та
ких злив, боячись поворухнутися в ліжку, Гоморра згадувала, як
учора почала блукати світовою мережею в пошуках найприйнят
нішого способу суїциду: швидкого та безболісного, та за браком
часу ще не встигла знайти щось вартісне, а вмирати без належної
підготовки: слідуючи миттєвому пориву, стрибати з вікна чи рі
зати вени здавалося Гоморрі виявом зневаги до страшної стару
шенції смерті, яка здатна вмить звільнити людину від будь-яких
страждань, тому заходи з ліквідації двох зайвих на цій планеті
людей довелося відкласти до наступних вихідних, не зважаючи
на те, що вбивство Содома вже було продуманим і розпланова
ним до найменших деталей. Через тиждень, у суботу рано-вранці
Гоморра міцно прив’яже руки сплячого чоловіка до ніжок пись
мового стола, а його ноги – до ручки дверей, які ведуть на бал
кон. Головне, аби Содом не прокинувся, поки вона мудруватиме з
вузлами. Саме тому всі сподівання Гоморра покладала на міцний
сон чоловіка. Потім, коли Содом прокинеться від інтенсивних по
штовхів, наприклад, в плече або в область паху і зрозуміє, до якої
пастки потрапив, жінка оголосить йому смертний вирок та за
ткне пащеку брудною ганчіркою, щоб не кричав і не будив зрання
сусідів. В уяві Гоморри, ніби на полотні пензлем Леонардо да Він
чі, малювалася приваблива картина тортур, які вона завдасть Со
дому. Спочатку принесе добре наточений кухонний ніж і відріже
тирану хуй та яйця, але не залишить собі їх на пам’ять – жінці, яка
вершить помсту, не потрібний символ чоловічої сили – вона за
пропонує Содому з’їсти свої геніталії. А він, стогнучи від нестерп
ного болю, налякано споглядатиме, як кров’яка з відкритої рани
розтікається на сніжно-білому простирадлі. Звичайно, такий бик,
як Содом, від больового шоку не помре і свій член, мабуть, їсти
відмовиться. Ну то нічого, у Гоморри вистачить духу прикінчити
його ударом в серце. Уже мертвому чоловіку вона покладе хуй до
рота, хай посмертно досхочу ним насмокчеться.
Задоволена своєю сміливістю, Гоморра спритно вислизнула з-
під ковдри і, на ходу одягнувши халат, почимчикувала до кухні
готувати собі каву. На кухонному столі стояла недопита пляшка
крем-соди, яку, найімовірніше, приніс учора Содом, але, силуючи
себе згадками про минулий день, Гоморра не могла стверджувати
напевно, звідки тут узялася пластмасова посудина із синтетич
ним напоєм. Власноруч Гоморра ніколи не купувала такої гидоти,
тому вона, на контрасті із розчинною кавою сповнивши по вінця
серце ненавистю до шипучого питва, викинула пляшку із крем-
содою за вікно під лиховісний акомпанемент нерозлучного дуету
вітру та дощу і заходилася варити свій улюблений запашний на
пій, намагаючись ні про що не думати.
Гоморра саме наливала гарячу вранішню каву до, як би сказа
ли у Львові, філіжанки, коли майже одночасно почула гуркіт, який
віддалено нагадував рокотання грому, та несамовитий крик, що
лунав зі спальні. Від несподіванки вона ледь не випустила з рук
електрочайник, щоправда, швидко опанувала хвилювання і, по
лишивши каву холонути, побігла туди, звідки долинув страхітли
вий зойк. У Гоморри не було сумнівів: так голосно волати могла
лише одна людина – Содом. По дорозі жінка необережно через
щось перечепилася, але так і не розгледіла раптову перешкоду.
Гоморра встояла на ногах і, перед тим, як залетіти до спальні, на
віть встигла подумати, що то, мабуть, корзина перегородила їй
шлях. Однак, корзина швидко відлетіла у безвість, полишивши
свідомість жінки напризволяще, тільки-но Гоморра побачила сво
го чоловіка. Вона одразу зрозуміла, що він мертвий. Содом лежав
на ліжку, розкинувши руки в боки і звісивши ноги на підлогу. Усе
це виглядало так, ніби покійний, прокинувшись, намагався вста
ти з ліжка, але саме тоді і застав його раптовий кінець. Гоморра
невпевнено наблизилася до чоловіка. Легке здивування, застигле
в його скляних очах, водночас лякало і тішило Гоморру. Смерть,
яку вперше в житті їй довелося бачити так близько, ніколи ще не
була настільки величною і могутньою. Смерть, яку Гоморра уяв
ляла у своїх найсміливіших фантазіях, була ницою, брудною, і від
неї погано пахло. Про це нагадував ледь вловимий запах сірки, що
марно намагався виграти дуель в озонової свіжості за панування
в кімнаті, де лежав покійник. На його акуратно поголених грудях
стояла печатка смерті – велика рожева пляма овальної форми,
схожа на ті, що з’являються під час опіків шкіри. Це відкриття
дуже схвилювало Гоморру і дало підстави гадати, що вона знає, в
чому причина невтішного для Содома кінця в шекспірівській ви
ставі, яку невідомо хто запропонував називати «Життям». Тільки
тепер впевнившись у відсутності пульсу в тілі чоловіка, Гоморра
відчула, як шалено б’ється її серце. Їй невимовно захотілося за
вершити те, що почала невідома безпощадна сила – віддана служ
ниця смерті. Від несподіваної думки у жінки запаморочилося в
голові, і вона, не здатна надалі стояти на ногах, осіла на краєчок
ліжка. Гоморра більше не сумнівалася: потураючи її бажанням,
смерть через свою служницю кликала жінку до себе. Тому Гомор
ра вже не бачила сенсу роздумувати на відсторонені теми і грати
з невідомістю у хованки – тут варто було діяти, причому негайно.
Підвівшись, вона довго щось шукала в шафі серед фентезійної
та детективної літератури, що її полюбляв читати Содом. Наре
шті з верхньої полиці дістала товстелезний, як біографія Леніна,
фоліант в чорній обкладинці, на якому готичним шрифтом було
написано «Біблія». Гоморра кілька разів трусонула священною
книгою, ніби перевіряючи її вагу. Задоволена вона з Біблією в ру
ках знову попленталася на кухню. Лишивши книгу на столі, поруч
із недопитою пляшкою крем-соди, Гоморра по черзі почала вмика
ти конфорки на газовій плиті: першу, другу, третю, поки її увагою
знову не заволоділа пляшка шипучого напою. «Нічого собі, блін! Я
ж цю крем-соду за вікно викинула, а вона, виявляється, і досі тут
стоїть», – подумалося Гоморрі. Ні секунди не вагаючись, жінка ви
лила синтетичну крем-соду до раковини, списавши нелогічність
повторної появи напою на стресову ситуацію, в якій вона опини
лася. Коли ритуал випорожнення пляшки було завершено, а сама
пластмасова посудина знайшла собі місце у відрі для сміття, Гомор
ра з напруженим виразом обличчя сіла читати Біблію. Або робити
вигляд, що читає. Для побіжного ознайомлення з кількома главами
зі Старого Заповіту трьох на повну увімкнених конфорок на газо
вій плиті було цілком достатньо. Але замість очікуваного інцесту
між дочками Лота та їхнім батьком, Гоморра прочитала в Біблії
про те, що кухонний газ майже не є отруйним для організму, зате
надмірна його концентрація в повітрі може спричинити вибух, на
слідки якого завжди непередбачувані для більшості не лише меш
канців під’їзду, а й цілого будинку. Брати гріх на душу – вбивати
не тільки себе, але й милу (читати пенсіонерську) подружню пару,
що живе поверхом вище, – їй не хотілося. Вимкнувши конфорки,
Гоморра так і не повернулася до Біблії. Про теплу каву, аромат якої
вже неможливо було вловити, вона теж більше не згадувала. Хоча
напівпуста чашка так і стояла на тому самому місці, де її полиши
ла Гоморра, коли почула передсмертний крик чоловіка і поспіши
ла до спальні. Тим часом різкий та неприємний запах газу розпо
всюдився по всій кухні, і тому її варто було провітрити. Гоморра
підійшла до вікна, щоб відкрити кватирку, подумки картаючи себе
за кількахвилинну слабкодухість, завдяки якій вона наражала на
небезпеку своїх сусідів. За вікном ще й досі лило, як із відра, але
раптових спалахів блискавок навколо поменшало. Гоморра відчи
нила кватирку, і з вулиці на жінку дихнуло такою бажаною озоно
вою свіжістю. Уважно подивившись на небо, Гоморра виснувала
для себе, що чорні хмари поступово відпливають на північ, зали
шаючи в спокої небо над її головою, і, зрештою, дахом нещодавно
відбудованої шістнадцятиповерхівки. Відлуння громів ставало все
слабшим і слабшим, а Гоморра більше не сприймала присутність
трупа свого вже екс-чоловіка в спальні на колись сімейному ложі,
як особисту образу. «Ну і чому я повинна себе вбивати, коли цей го
лубий тиран сам нарешті подох, – думала вона, – та ще й подох так
по-тупому? Гірше і не придумаєш. Так, гарно його блискавкою йоб
нуло, нічого не скажеш. Бог уміє влаштовувати оригінальні смерті
тим, хто практикує содомію. Бог? Ні, не Бог, це смерть влаштовує
смерті, срана тавтологія. Але, як би там не було, мені помирати ні
до чого». Гоморра цілковито відійшла і від шоку, і від вікна, а тому
вже не бачила блискавку, що на два шматки розрізала піратський
прапор хмарин. Громове відлуння знову почало посилюватися.
Тепер мозком Гоморри заволоділи цілком резонні думки, згід
но з якими конче потрібно було зателефонувати до міліції, аби з
відділку приїхали менти та засвідчили, що Содом помер власною
(а чи власною?) смертю, і його любляча зозуля-дружина ніяким
чином не допомагала чоловікові знайти найкоротший шлях до
могили. «Але якщо мені ніхто не повірить, – сумнівалася Гомор
ра,
– що це не я його. У нього ж в мєнтурє карєфан був з бані. Він
як дізнається, то ще й скине на мене відповідальність – скаже,
що я Содома праскою навернула. Але хіба то можливо?..» Гоморра
взяла себе в руки разом з мобільним телефоном, діставши його
із внутрішньої кишені халату, і набрала «102». Коли з того кінця
дроту хтось нарешті взяв слухавку і почувся приємний жіночий
голос, Гоморра змогла видавити лише:
– Доброго дня. Мій муж помер двадцять хвилин тому. Приїжд
жайте. Шолом-Алейхема, 21.
Вона довго не могла згадати номер квартири, а коли нарешті
вдалося це зробити, Гоморра відчула неймовірне полегшення.
Закінчивши телефонну розмову, вона повернулася обличчям до
вікна і прямо перед собою побачила яскраве світло. Гоморра на
віть не встигла подумати про присутність Господа на її кухні, але
чи то інстинктивно, чи то рефлекторно відчула, як мільйони го
лок пронизали її тіло, особливо шию, примушуючи несамовито
кричати ту, що полюбляла говорити пошепки. Ледь не зачепивши
головою край стола, Гоморра впала і раптово вмовкла. Нестерп
ний біль заважав їй нормально дихати, а від вибуху у жінки поза
кладало вуха. Останнє, що вона встигла помітити перед тим, як її
великі чорні очі самовільно заплющилися, був самий вершечок
пляшки на столі, в якій, наскільки Гоморрі було відомо, містилася
крем-сода. Після цього Гоморру поглинула темрява.
Коли двері нарешті було зламано, і кілька міліціянтів зайшло
до квартири, дощ уже зовсім ущух. Два трупи спочатку, як і го
диться, наштовхнули всіх присутніх на думку про подвійне само
губство. Гоморру навіть заочно похвалили за завчасний виклик
міліції перед суїцидом. Але згодом судмедексперт вніс ясність в
ситуацію. Він тоді виглядав надто стурбованим і постійно бурмо
тів собі під носа, що блискавка двічі в одне дерево не влучає, на
віть якщо вона є кульовою, чи то пак «шаровою» (тобто на шару
влітає до оселі та вилітає звідти). А хтось з міліціянтів сказав,
ніби у квартири, де відбулися ці нещасні випадки, є всі шанси от
римати статус проклятої і довгий час пустувати.
Але, попри невтішні прогнози Нострадамуса в погонах, про
кляту квартиру у родичів Содома дуже швидко придбали. І якщо
запитати сусідів: «Хто ж там нині живе?», вони неодмінно ска
жуть: «Відомо хто. Батько-одинак з двома дочками».
Червень – серпень 6456
Передмова від автора
Хто й коли створив масову культуру? Хто винен в зародженні та
розповсюдженні маскульту і повинен понести за це суворе пока
рання? Звичайно, автор (той, що помер, але згодом постав з попелу
не гірше міфічного Фенікса) не дає у своїй оповідці відповіді на такі
неоднозначні запитання (бо то є надто конфіденційною інформа
цією), але якщо після прочитання, аноніме, вони у тебе виникнуть
разом із непереборним бажанням розібратися в ситуації, то, мож
ливо, витрати енергії на написання оповідки були не марними.
Передмова від автора (дубль 2)
Суть оповідки така: одне вбивство планується, інше здійснюється.
Для повного щастя не вистачає лише зґвалтування фантазерки-кіно
манки. Але цю прикрість сповна може компенсувати ефект трьох матрь
ошок. Зрештою, прикольно спостерігати, як менша почергово залазить
до більшої й вилазить звідти, врешті-решт, лишаючись в ній назавжди,
а ця остання ховається до найбільшої, себто Матрони. Матрьошок трій
ко? Трійко. Все. Більше не буде. На цьому можна ставити крапку.
Те, що стоїть після передмов
У просторій залі в кріслі біля каміну, де монотонно палає во
гонь, сидить чоловік похилого віку. Сиве волосся, орлиний ніс і в
цілому благородний вираз обличчя видають в ньому аристокра
та, який звик до комфортних умов проживання на власній тери
торії з палацом, яблучним садом і альтанкою біля озера – все як
і належить людям з блакитною кров’ю в жилах. Загалом, у залі
темно: промені світла майже не пробиваються крізь щільно за
шторені вікна, єдиним його джерелом у цьому приміщенні слугує
вогонь в каміні, що аж ніяк не заважає аристократу дрімати, ре
тельно вкутавшись однобарвним пледом.
Та раптом відчуття розміреного плину часу порушує поява
незрозумілої істоти. Вона має цілком людську поставу, ледь по
мітну в пітьмі, і через всю залу впевнено наближається до крісла,
де власник благородних рис обличчя так блаженно віддається
сну, не підозрюючи, що, можливо, зараз йому буде неперелив
ки. Небезпекою віє передусім від виваженості кроків таємничої
істоти – вона не робить жодного зайвого руху, а шпори на взутті
тихо дзенькають, викрешуючи у сутінь нечисленні іскри. Аж ось,
ступивши в освітлену частину зали, істота раптово зупиняється,
ніби колишня рішучість в одну мить покинула її. Зовнішній ви
гляд гостя дає підстави деяким стороннім спостерігачам рвати на
собі волосся і з істеричними криками: «Господи, та це ж Бетмен!»
тикати на нього вказівними пальцями. Інші реагують більш
стримано, про себе відзначаючи вражаючу схожість прибульця в
чорному садо-мазо костюмі та плащі з відомим персонажем по
пулярних коміксів. Господь же, якого більш емоційні спостерігачі
згадували всує, продовжує мирно сопіти, крізь сон насолоджую
чись приємною ворсистістю однобарвного пледу. Тим часом істо
та, як дві краплі води схожа на Бетмена, вирішує йти до кінця.
Упритул наблизившись до дрімаючого аристократа, швидким ру
хом могутньої руки вона зриває з нього плед і кидає ворсистого
друга всіх шляхетних панянок біля крісла. Тут виявляється, що
аристократ не зраджує собі навіть під час сну: трохи прим’ятий
діловий костюм, під яким помічається наявність білої сорочки
і краватки, а також до блиску відполіровані туфлі підсилюють
ефект винятковості події. Щоправда, відсутність будь-яких емо
цій на тій частині обличчя гостя, яка не схована під маскою, дає
зрозуміти, що його подібна офіційність у виборі одягу хазяїном
дому ніскільки не дивує. Сивочолий чоловік знехотя відкриває
очі й вперіщує прискіпливий погляд на того, хто смів розбудити
таку поважну людину. Та на його вустах вже блукає ледь помітна
посмішка, і він жестом пропонує гостю сісти у крісло поряд.
– Господи, – каже прибулець, зайнявши запропоноване місце,

як твої справи?
– Ой, ну давай без офіціозу і цих твоїх диявольських штучок.
Ми тут одні, – Диявол, ніби не довіряючи словам колеги, роззи
рається навколо, але через непроглядну темінь нічого не може
побачити. Господь же продовжує: – Називай мене містером Аль
фредом. Або просто Альфредом.
– Альфредом?
– Ага, це мій новий творчий псевдонім, – каже Господь із твор
чим псевдонімом містер Альфред і два рази плескає в долоні. Не
відомо звідки до містера Альфреда та його гостя підлітають дві
маленькі істоти в білому вбранні з німбами над головами і пляш
ками й келихами у руках. Господь питає прибульця: – Будеш вино?
Диявол ствердно киває головою, і маленькі бліді істоти, в яких
легко впізнати янголів, подають йому та містеру Альфреду кели
хи, на три чверті заповнені пурпуровим напоєм.
– Пляшки залиште тут, – наказує янголам Господь, – принесіть
тумбу з-під вікна сюди – і поставите на неї вино. Швидко!
– Може, хай вікна розшторять? – пропонує Диявол.
– Не треба, Дияволе, тут постійно світло, і, щоб нормально по
спати, потрі… – мову містера Альфреда перериває гуркіт від зітк
нення тумби з підлогою та писк янголів. Господь, підскочивши у
кріслі, гаркає: – Твою дивізію, малі! Акуратніше там із тумбою.
– Але ж ти вже не спиш, – Диявол намагається повернути коле
гу в русло перерваної розмови.
– Не треба.
– Ну чого?
– Побачиш, скоро побачиш, – туманно відповідає хазяїн дому.

То що, так і будемо келихи з вином тримати, чи, може, вип’ємо?
– Вип’ємо, – каже Диявол, – давай, за тебе.
– І за тебе також.
Колеги чокаються і до дна осушують келихи. Янголи нарешті
виконують доручення і ставлять тумбу між двома кріслами, а Го
сподь похмуро кидає їм:
– Тепер геть звідси – нічого вам довірити не можна. Е, вино
залиште і валіть, тільки недалеко, бо ще потрібні будете. Чули,
Лишивши пляшки з вином на столі, бліді істоти відповідають
тихеньким писком, що, напевно, є взаємозаміною ствердної від
повіді, – і їхні субтильні тільця розчиняються в темряві, чого не
скажеш про німби, які ще кілька секунд випромінюють тьмяне
світло, добре окреслюючи обриси маленьких голівок божих при
служників. Тим часом колеги наливають собі по другому келиху і
не чокаючись випивають. Господь продовжує:
– Присипляючи? – вкотре дивується Диявол божим словам.
– Ну, я завжди, як в це крісло сідаю, ризикую задрімати.
– Он воно як, – промовляє стиха Диявол і потягується, цере
монно закладаючи руки в чорних рукавичках за голову таким чи
ном, щоб Господу якнайкраще було видно його роги.
– Чого ти випендрюєшся? – питає Господь. – Ми обидва знаємо,
що ці роги не твої. І взагалі, не роги це, а вуха.
Диявол примружується і відводить погляд на полум’я в каміні,
намагаючись приховати свої сумніви. Натомість він спокійно від
– А чиї ж, якщо не мої?
– Кажана, – грайливо підморгуючи, каже Господь. – Коли ти
був малим, я, прихопивши кількох янголів із собою, здійснив
подорож у Середзем’я. Там якийсь багатий ельф продав мені за
безцінь кілька шкур, злуплених з орків. З орчих шкур замутили
тобі костюма. А вуха – вуха ми взяли кажанячі: десь там в печері
надибали мертвого кажана і відрізали йому вуха. Потім янголи їх
пришили до костюма.
– А хіба ти цього не знав? – питає Господь.
– Ні, – ніяково відповідає Диявол.
– Ну, вибач, – каже Господь і по-дружньому плескає Диявола по
плечу. – А ще, чуєш, Дияволе, вгадай як на чорному наріччі нази
вається «кажан».
Диявол знизує плечима.
– Не вгадаєш нізащо. «Ча-ков-ка», – по складам вимовляє Го
сподь, – скажи, прикольно!
– Ага.
– Хочеш, кіношку подивимося, якщо вже ти до мене зайшов,

пропонує Господь. – У мене одна прикольна кіношка є, правда,
піратська копія, але то таке. Зараз усі піратки дивляться. Ну як,
подивимося?
Диявол наливає собі в келих ще вина і, пригубивши його,
вільною рукою показує колезі п’ять розчепірених пальців. Бага
тозначний жест він підтверджує словами:
– П’ять хвилин. П’ять хвилин подивимося, якщо сподобаєть
– скинеш мені на флешку: я вдома додивлюся.
– За п’ять хвилин ти нічого не зрозумієш з фільму, хоча... як
знаєш. А на флешку я тобі фільм скинути не зможу – мені касету
звідти принесли, – скосивши очі донизу, каже Господь і, ніби засо
ромившись свого красномовства, чухає потилицю.
– Касету? Звідти? – перепитує Диявол, не вірячи своїм вухам,
схованим під обтягуючим костюмом з орчих шкур. – У тебе що,
– У мене все є, абсолютно все, – настановчим тоном розтлу
мачує Господь. – Розумієш, хтось з прийдешніх в апостола Петра
на КПП залишив піратську копію фільму, знятого прямо в кіно
театрі на аматорську камеру. Сам Петро фільм не дивився, бо в
нього на КПП тільки комп стоїть. Значить, приніс оце він мені
касету і каже: «Господи, подивишся, кажуть: годний фільм!» А я
собі і думаю: звідки ж ти такі слова знаєш – чи прийдешні навчи
ли, чи в інтернеті нахапався. Ну а Петро говорить ще: «Кажуть,
цей фільм на Оскара претендуватиме в цьому році. Отак. А, він на
документальних подіях заснований, тому дивися, не пошкодуєш.
А я з торрента скачаю – теж перегляну». Коротше, дав він мені
касету і пішов собі, а я, значить, сиджу і думаю, що ж це за фільм
такий, навіть назви його не знаю. Глянув на касету, а там чорним
маркером написано: «Варг і Євронімус». Фільм поки що не дивив
ся, думав
– сьогодні. Знаєш, копія-то піратська, там що завгодно
може бути, навіть порнуха, наприклад, содомітське щось. Ще ж
назва така, сам розумієш. Тому я глянув одним оком, перемотав
трохи – ніби не схоже на порнуху, тільки ж, блін, в кінотеатрі пи
– Сам же казав, зараз все так пишеться, – нарешті подає голос
Диявол, – лиш би скоріше до глядачів донести.
– Ну, от і добре, от і добре, – неуважно погоджується Господь і
три рази плескає в долоні.
Цього разу з’являються три янгола, дещо вищі за своїх попе
редників, але їх вельми умиротворений вигляд так само дає під
– Плазму і відік, – велить їм Господь і додає зовсім недоречне
для дебелих янголів: – Бігом, малі!
– Знаєш, я тут подумав, – Диявол намагається якнайліпше під
ступитися до колеги, але Господь обриває його:
– Ну, що там у тебе, кажи напряму.
– Хіба там, – тикаючи пальцем у підлогу, питає трохи змужні
лий Диявол, – ще є люди, які записують фільми на касети?
– Ну, може десь у відсталих країнах і є. Звідки ж я знаю, – Дия
вол укотре тягнеться за пляшкою із залишками вина, але Господь
владним жестом руки велить йому зупинитися: – Та харе вже бу
хати. Допався.
Присоромлений Диявол скоса поглядає на колегу, та розмову
продовжує так, ніби нічого не сталося:
– Думаю, фільм на касеті аматорський, з гоблінським перекла
дом. І ні на які Оскари він не претендує. Інтуїція у мене.
Господь прискіпливо дивиться на Диявола і, не стримавшись,
починає реготати, по-свинячому повискуючи. Білі зуби, оголені
під час сміху різко контрастують з лицем, що встигло набути
неприродного для Господа рожевого кольору. Навіть при недо
статньому освітленні добре видно зміну, що сталася з божим об
личчям. Злякавшись подібної метаморфози, очі Диявола лізуть
– Ой… Ой, я не можу, – крізь сміх промовляє Господь, – інтуїція
у нього, інтуїція…
Між співбесідниками та каміном, наче з-під землі, виростає
журнальний стіл на коліщатках, на якому стоїть плазмовий те
левізор, а поруч з ним – відеомагнітофон. Виявляється, стіл при
везли янголи, які, врочисто вручивши Господу пульти від обох
технічних пристроїв, кланяються і летять геть. Господь, дякуючи
їм, дещо заспокоюється.
– LG, – мотнувши головою в бік телевізора, каже він, – японсь
ка якість ще ніколи не підводила.
Поклацавши на першому пульті якісь кнопки, Господь скруш
но хитає головою.
– А, це від відіка, – пошепки вимовляє він і, підвищивши голос,
знову звертається до Диявола: – Так от, забий на свою інтуїцію.
Наприклад, якщо я чогось не знаю, я чесно кажу, що не знаю, і нія
ких «Може бути», або «Так мені каже інтуїція» не вживаю. Фігня
це все, скажу тобі відверто. Якщо у мене не виходить бути всемо
гутнім, то я, принаймні, намагаюся бути чесним.
Нарешті, після божих маніпуляцій з обома пультами, на плаз
мовому екрані з’являється рухоме зображення і якісь написи, що,
найімовірніше, вказують назву кіностудії і спонсорів фільму.
– Шкода, що ти не можеш бути всемогутнім, – із сумом у голосі
зауважує Диявол.
– Мені теж, – відповідає Господь. – Ну все, давай кіношку ди
Грає музика сумнівної якості та змісту. (Таке враження, ніби
вокаліст запхав свою голову в барабан увімкненої пральної ма
шини, яка видає набір циклічних звуків, і, не здатний витри
мати знущань, волає про поміч.) Після назви фільму «Varg and
Euronymous», що білими літерами прописалася на чорному фоні,
демонструється безлюдна дорога нічного міста, добре освітлена
ліхтарями. (Ще не всі глядачі в залі зайняли свої місця – час від
часу знизу мелькають голови, відкидаючи на кіноекран округлі
тіні.) На тротуарах немає жодної людини, на проїжджій частині
непомітно жодної машини. (У нижній частині екрану – слова,
стилізовані під скандинавські руни і написані у два рядки:
Oslo, the capital of Norway
Козел, чорніший за саму ніч, перебігає дорогу. (Копитом він
чіпляє голову когось із прийдешніх глядачів.) Услід за козлом,
із-за рогу (вулиці, а не козла) виринає автомобіль, що має кузов
типу хетчбек і рухається з помірною швидкістю, – за характерни
ми особливостями у ньому можна впізнати Volkswagen Golf.
Це стає очевидним, коли автомобіль припарковується біля
однієї з численних будівель, які височіють біля дороги. (Уже не
вперше зображення дещо сіпається, причому як у самій стрічці,
так і в її піратській копії, відзнятій в кінотеатрі. Що заважало
обом операторам нормально тримати камеру залишається неві
домим.) Задні двері машини відчиняються, і звідти на тротуар,
прямо під ліхтарний стовп виходить хлопець середнього зросту.
Він вдягнений у чорний балахон з незрозумілими малюнками та
темні джинси, на голові у хлопця – довге пряме волосся, на но
гах
– важкі солдатські чоботи. Він переходить на протилежну сто
Із вікна Volkswagen’а – саме там, де знаходиться водійське
крісло – визирає ще один патлань. Він монотонним голосом про
– Ти іді, а я тут пакурю. (Перед перекладом чутно фрази мо
вою оригіналу {англійська} – одразу стає зрозумілим факт непро
фесійності дубляжу.)
– Ти тілько в машині не смали, Снорре! Бо ще спалиш її на фіг,
– так
само монотонно відповідає хлопець в балахоні. (Очевидно, пере
клад одноголосий, закадровий, не виключено, що репліки дійо
вих осіб або за незнанням, або з певною метою перекладаються
– Ноу проблем, пакурю снаружи, – вилазячи з машини, відпо
відає Снорре. (Особливості перекладу та характерні рухи каме
рою в самому фільмі наштовхують на думку, що запропоноване
кіно – низькопробний арт-хаус, озвучений незрозуміло ким не
зрозуміло для кого. І вже зовсім загадка, як цей фільм дозволили
транслювати в кінотеатрі.)
На протилежній стороні вулиці хлопець в балахоні підходить
до вхідних дверей багатоповерхівки, яка відзначається нордич
ною строгістю у зовнішньому вигляді, і набирає на панелі до
мофону лише йому відомі цифри. Довго ніхто не відповідає, але
нарешті з того кінця дроту лунає добре знайомий монотонний
голос недбалого перекладача:
– Кто там?
– Граф Грішнак! – відказує нічний подорожній, чорний балахон
якого викликає двозначні асоціації зі смертю. (Дивина! Навіть
оригінальна репліка звучить не так зловісно, як продубльована.)
– А, це ти. Чього ж ти приперся так пізно? Я спать хачу, с утрєца
заходь.
Граф Грішнак, пальцями лівої руки барабанячи по металевим
дверям, пошепки зазначає:
– Ох, як же мене бісить твоя саамська вимова…
– Чього ти там сказав, я не поняв нічого!
– Євронімус, – пояснює Граф, – базар є, відчиняй!
– Який базар? – перепитує Євронімус здивованим голосом.
– Базар з приводу контракту, – шипить Граф, – задоволений?
(По мірі того, як розгортається діалог, можна зробити висновок,
що перекладач власним голосом старається передати певні емо
ції, закладені в тій чи іншій репліці дійових осіб, хоч йому це не
завжди вдається.)
– А? – не вгамовується Євронімус. – Я нічого не чую.
– Євронімусе, я зараз матюкатися почну. Я підписав вигідний
контракт з новим лейблом. Треба обговорити деталі.
– Ну захаді, пітушок, гостєм будєш, – Євронімус насмішкувато
запрошує до оселі.
Вхідні двері відчиняються, і Граф Грішнак, озирнувшись на
Снорре, що з нудьгуючим виглядом курить біля машини, спритно
пірнає до під’їзду. (Зміна кадру.)
Показується широкий коридор квартири Євронімуса. Госпо
– низенький, міцно збитий чоловічок, який своєю поставою
нагадує гнома, що живе у печері, – вмикає світло. На стінах по
обидва боки коридору висять різні картини з пейзажами зви
вистих норвезьких фіордів, а також репродукція знаменитого
«Крику» Мунка. Зодягнений в рожеву піжаму, Євронімус виглядає
дуже кумедно. Його тоненькі чорні вуса обрамляють верхню губу
і двома пацьорками звисають до підборіддя, а довге чорне лиску
че волосся на голові і напівзакриті очі тим більше підсилюють
схожість Євронімуса з нащадками Чингізхана. Він відчиняє двері
і, просунувши у вузьку щілину тільки голову, визирає назовні.
На сходовій клітці зовсім темно, крізь гулку тишу чути, як зни
зу хтось піднімається по східцях. Чорна постать йде неквапливо
і більше нагадує примару, ніж людину. Євронімус ховає голову
за двері, але їх не зачиняє, і за мить до квартири заходить Граф
Грішнак. Заклавши руки в кишені, він зачудовано оглядає вбран
ня господаря квартири. Євронімус не витримує пронизливого по
гляду нічного гостя і грубо кидає йому:
– Варг, кажи: чього ти прийшов так пізно?
– Я ж казав, – поволі відказує Варг, скосивши погляд на кап
ці Євронімуса, які теж виявляються рожевими, – контракт під
Із невдоволеною міною на обличчі Євронімус зачиняє вхідні
двері і каже:
– Говорять, ти тєхно почав слухать.
– А ти, як я бачу, – на попсу переключився, – насмішкувато від
повідає Варг, – і костюмчик відповідний прикупив. Як же я одразу
не здогадався: спочатку рожева обкладинка на альбомі, потім

рожеві соплі поп-культури, а тепер це. А-а-а, почекай, може, ти –
гей? Ти тут з хлопцем розважаєшся, а я вам заважаю. Ой, вибач,
Полуда сну моментально сходить з очей Євронімуса. Вони на
бувають якогось протиприродного блиску. Губи господаря квар
тири тремтять, руки трусяться, по всьому його тілу проходить
дрібна дрож.
– Ну, чого збуджений такий? – цікавиться Варг, ближче підсту
паючи до Євронімуса.
Спровокований господар квартири нарешті не витримує і, ви
ставивши обидві руки вперед, з ревом бурого ведмедя штовхає
суперника в груди. Відкинутому до стіни Варгу все ж таки вдаєть
ся встояти на ногах – він наносить Євронімусу поштовх у відпо
відь. Як не дивно, міцно збитий гном падає на спину біля дверей,
але швидко підіймається і, обминаючи приголомшеного Варга,
тікає в перше відгалуження від коридору. Зав’язується шалене
У кілька стрибків Варгу вдається наздогнати Євронімуса на
кухні, коли той вже потягнувся за ножем на кухонному столі.
Світло з коридору добре освітлює і кухню, тому боротьбу, що від
бувається між двома чоловіками, гарно видно. Не довго думаю
чи, Варг хапає суперника за праву ногу, ледь нижче коліна і тяг
не на себе. Євронімус не встигає взяти ніж. Тримаючись за стіл,
він, ніби молодий жеребець, починає хвацько брикатися вільною
ногою. Його рожеві капці злітають на підлогу. Варг отримує два
несильні удари п’ятою в живіт перед тим, як зловчився перехо
пити ліву ногу Євронімуса. Притримуючись вільною рукою за
вражене місце, Варг, попри всі намагання суперника дістатися до
ножа, стримує його. Крізь стиснуті зуби Євронімуса проривається
важке дихання. Йому вдається вивернутися і носаком правої ноги
зацідити Варгу під лікоть. Від удару той випускає і другу ногу Єв
ронімуса, але встигає перекрити йому доступ до кухонного сто
ла і холодної зброї. Кілька секунд супротивники дивляться один
на одного, не наважуючись перейти до більш рішучих заходів з
ліквідації ворога.
Євронімус, дуже резонно вирішивши, що тут йому ловити
більше нічого, стрімголов кидається геть із кухні і в коридорі
звертає праворуч – у протилежний бік від вхідних дверей. Але
Варг невідомо чому полишає кухонний ніж на столі і починає
нову гонитву за суперником. Видобувши власний маленький но
жик із кишені, він наздоганяє Євронімуса вже в кімнаті. Тут до
волі темно, але, судячи із характерного помаху руки Варга, його
беззбройний ворог отримує удар ножем в спину та майже одразу
голосно скрикує від болі. (В унісон цьому зойку лунає закадро
вий крик – знову вмикається фонова музика низької якості та
сумнівного змісту.) Євронімус, поступово випрямляючись і не
стишуючи крику, біжить до вхідних дверей. На ходу він знімає
рожевий джемпер і кидає його в напрямку Варга, але не влучає.
Залишившись в майці та штанях, Євронімус занадто довго для
такої екстреної ситуації возиться із замком, ризикуючи знову
отримати поранення кишеньковим ножем Графа Грішнака, який
буквально наступає йому на п’яти. Нарешті господарю квартири
вдається побороти хвилювання і відчинити двері. Виринувши на
сходову клітку, він грюкає дверима прямо перед носом у супро
Варг же виявляється більш кмітливим – через секунду йому
теж вдається впоратися із замком. Кличучи на допомогу, смер
тельно переляканий Євронімус доволі швидко для його ком
плектації біжить вниз по сходинках, але Варг не відстає від
нього. Кожний рух Варга видає в ньому розважливого вбивцю
сонних любителів попси у рожевих штанях. На сходовій клітці
поверхом нижче перед Євронімусом виринає Снорре, якого при
недостатньому освітленні можна прийняти за привида. Скоріше
за все, той вже докурив сигарету і також вирішив навідатися до
Євронімуса, але втікач, не впізнавши у Снорре свого знайомого,
навалюється на нього всім тілом і валить на підлогу. Дещо під
бадьорений маленькою перемогою, Євронімус продовжує тікати.
Згодом повз здивованого Снорре пролітає і Варг, зовсім не помі
чаючи товариша.
Поступово дистанція між переслідувачем та його жертвою
скорочується. Через один сходовий проліт Євронімус зупиняєть
ся, щоб перевести подих, але, побачивши Варга, починає навпе
ребій гупати у сусідські двері, благаючи відчинити. Так і не до
чекавшись допомоги від сусідів, він уже вкотре біжить до східців
і отримує в ліве плече ножовий удар від Варга, який за цей час
теж спустився на сходову клітку. Євронімус волає все гучніше,
але страх перед смертю примушує його тікати вниз – до виходу з
під’їзду, за яким, можливо, є спасіння.
– Закрий рота, – вперше за час переслідування розкриває рота
Варг, – закрий рота, я сказав.
Плаксиві зойки Євронімуса не вщухають. Варг, укотре наздо
гнавши ворога, завдає йому кілька ножових поранень в районі лі
вої лопатки. Кров забризкує і майку жертви, і балахон Варга. Єв
ронімус випадково чіпляє рукою настінну лампу, яка з гуркотом
розбивається на безліч скалок. Умить і сам утікач, не втримав
шись на ногах, гепається прямо на скло своєю гном’ячою тушею.
Після падіння чутно лише стогони та схлипування напівживого
Євронімуса.
– Догрався, – робить висновок Варг, схиляючись над лежачим.
Повз них, неначе навіжений, пробігає Снорре, ледь не зіштов
хнувшись із Варгом.
– Ти в нормі? – кричить йому навздогін холоднокровний Граф
Грішнак, але божевільний Снорре нічого не відповідає і продов
жує бігти східцями вниз.
Поки Варг спостерігає за втечею товариша, Євронімус знахо
дить в собі сили піднятися і, похитуючись, намагається повто
рити свій улюблений трюк з поштовхом обома руками в груди
суперника. Але той встигає здійснити попереджувальний удар
кишеньковим ножем у лобову частину черепа Євронімуса. Варг
відпускає руків’я ножа – вимазана кров’ю жертва на останньому
віддиху сповзає по стіні. Напівзакриті очі померлого дають надію
на те, що після смерті Євронімус додивиться сни, від яких кіль
ка хвилин тому його відірвав убивця. Тим часом Варг, сподіваю
чись визволити свій ножик з черепно-мозкового полону голови
жертви, піднімає труп Євронімуса за плечі. Міцно вхопившись за
руків’я ножа обома руками, він б’є труп військовим чоботом у гру
ди, примовляючи: «This is Norway!» (Фраза звучить в оригіналі.)
Знаряддя вбивства залишається в руках Варга, а Євронімус з гур
котом скочується по східцях на чергову сходову клітку.
– Нє харашьо, – поцокавши язиком, каже Варг з характерною
інтонацією, яка нагадує естонський та китайський акценти одно
Остерігаючись, що на шум із сусідських квартир повиходять
люди, він швидко проминає труп і прямує до виходу з під’їзду.
Варг витирає ніж краєчком балахону і ховає його до кишені.
(Зображення, яке під час гонитви ні разу не сіпало, смикається
убік.)
– Вирубай, – каже Диявол, – я вже піду.
Господь зупиняє фільм на тому моменті, коли Варг саме вихо
дить з під’їзду і зустрічає біля машини принишклого Снорре.
– Ох і фільм, – бідкається Диявол, – ох і зйомки!
– Та годі тобі, – втішає його Господь, – нормальний фільм. До
речі, чого ж ти приходив? Я так і не запитав. Забув.
Диявол, який тільки-но піднявся з крісла, твердо налаштова
ний покинути колегу на самоті, завмирає в незручній для себе
позі. Частина його повнокровного лиця, не прикрита маскою,
розтягується у широкій посмішці. Він знову займає вихідне поло
ження в кріслі.
– Як добре, що ти згадав, бо я і сам забув, – завіряє Диявол, – ти
– То що там у тебе?
– Дрібничка, – змовницьки підморгує Диявол. – Тут один актор
проти мене виступає…
– Знаю, знаю, не продовжуй. Русявий такий, з довгим обличчям.
– От-от. Це він.
– І що ти пропонуєш з ним зробити?
– Ну, тобі видніше, – улесливо натякає Диявол, – ти ж у нас –
Господь.
– Містер Альфред, – поправляє містер Альфред.
– Містер Альфред, – погоджується Диявол, – владика Всесвіту.
Зовні хазяїн дому ніяк не реагує на лестощі, але в його голосі
з’являються врочисті нотки:
– Усе вирішить доля, але… – Господь підіймає догори вказівний
палець, – але долі ми допоможемо. Він там зараз на якусь нову
роль претендує…
– Не сьогодні-завтра його мають затвердити, – роз’яснює Ди
– Тим більше. А ти, я бачу, за ним пильно слідкуєш.
– Якщо сам не прослідкуєш, нічого не буде – все шкереберть
– Знаю, – обриває Господь, – тому намагаюся з тобою не
зв’язуватися. Ти надто запопадливий. І не сперечайся. Ти, Дияво
ле, педант, скрупульозний педант.
– Альфреде, давай без образ обійдемося.
– Давай. Отже, він майже затверджений на нову роль. Ну,
дивись: у базу даних заб’ємо таку інформацію: хто гратиме цю
роль, помре до кінця зйомок. Машину смерті запустимо зараз,
а тоді залишиться лише вписати точну дату смерті і її причину.
Як тобі?
– Взагалі-то нормально, але, – сумнівається Диявол, – помилки
не буде?
– Від цього ніхто не застрахований. Ну, запустимо ми машину
смерті, а цей актор – бац! – і захворіє перед початком зйомок, і
на його роль затвердять іншого. І ось цього іншого – хочеш не хо
– доведеться евакуювати геть із Землі. Машина смерті зво
ротної дії не має.
– Правильно. Евакуація, смерть – це синоніми в даному випадку.
– А, може, ти прослідкуєш, щоб він не захворів і не відмовився
від ролі, – жалісно втягнувши голову в плечі, просить Диявол. –
Надто великий ризик.
– За такими дрібничками я зовсім не слідкую – ніколи мені. Я і
сам до пуття не шарю, хто там із моїх вносить корективи в земний
– Але ж через це може постраждати невинна людина, – зазна
чає диявол і, повагавшись кілька секунд, додає: – Майже невинна.
– Хай вирішує доля, кому помирати. Проти долі, як відомо, не
попреш, – каже Господь, на манер старого лектора в провінційно
му університеті поскубуючи брову.
Диявол встає і на прощання тисне колезі руку.
– Домовилися, – каже він. – Тільки не забудь внести його ім’я
до бази даних, бо машина смерті не запуститься.
– Не бійся – не забуду, – запевняє Господь і наостанок ставить
питання, яке, мабуть, давно визріло в його голові: – А з яких це
пір ти став таким жалісливим до майже невинних людей?
– З тих самих! – не повертаючи голови, на ходу вигукує Диявол.
Його чорний плащ, ніби вороняче крило, зникає в темряві за
спиною Господа. Хазяїн дому тричі плескає в долоні, але на його
поклик не з’являється жодного янгола. Тоді він, не дочекавшись
слуг, самостійно відкочує столик з плазмовим телевізором і ві
деомагнітофоном до зашторених вікон, крізь які в залу просо
чується один-єдиний промінець світла. Господь повертається
до крісла і, старанно вкутавшись однобарвним пледом, в зажурі
споглядає на камін, нутрощі якого своїми звивистими язиками
лиже вогонь.
Навіть в автобусі, який віз її додому, вона не могла згадати на
зви фільму. Після виходу з кінотеатру ще пам’ятала, на проспекті
Миру ще пам’ятала, але коли сиділа в кафе за чашечкою кави, вже
забула. Коли йшла від кафе до зупинки автобуса, теж не могла зга
дати. І, якщо відверто, вона майже нічого не пам’ятала з фільму:
ні химерного переплетення сюжетних ліній, ні імен акторів, що
грали в головних ролях, ні сакраментальних фраз другорядного
героя з винятковою харизмою, який полюбляв говорити афориз
мами, – майже нічого, крім однієї невимовно прекрасної сцени, де
відчувалося стільки туги, стільки безвиході, стільки покірливості
перед долею, що їх би вистачило на всіх білогвардійців, які, поки
даючи комуністичну Росію, дуже сумували за краєм, куди безта
ланним солдатам більше ніколи не судилося повернутися.
Зрештою, яка різниця, як називався той фільм, думала вона,
вкотре прокручуючи в думках пам’ятну сцену, якщо в твоїй су
мочці, в твоїй маленькій, але дуже місткій жіночій сумочці ле
жить скарб, справжній скарб, якому немає ціни. Майн лібе Сада,
мимоволі переходячи на німецьку, міркувала вона далі, як же до
рого він тобі дістався, твій скарб, с-с-скарб, такий дорогоцінний
с-с-ска-а-арб! Можливо, ти пливла за ним до далекого безлюдно
го острову разом з піратами на кораблі, назву якого теж завчасно
забула? Ні, ні і ще раз ні! Але ж як він сумирненько лежав, твій
низенький коханець з випещеними вусами, – не смикався, не ла
явся, не плювався липкою слиною на твої дрижачі руки. Він спав –
мертвим сном спав, коли ти з усією ніжністю, притаманною жінці,
відріза́ла його член з оголеною голівкою, що нагадувала грибну
шляпку (якось не романтично звучить!), і зморшкувату мошон
ку, вкриту кудрявим волоссячком, де, ніби в стручечку – горох,
червоніли яєчки (оце вже куди романтичніше!). Здавалося б, що
таке відрізані яєчки? – шматок сирого людського м’яса з великою
кількістю дрібних капілярів. Чи не капілярів? Проблеми з біоло
гією даються взнаки, гадала Сада, млосно зітхаючи. А далі – далі
ти загорнула надбаний скарб в газету і сховала в сумочці. Твоя
одежа була вимазана кров’ю – довелося перевдягнутися в чоло
вічі джинси та футболку, які виявилися великуватими для тебе.
На жаль, знайти бодай одну річ твого розміру в холостяцькій норі
не видавалося можливим. Потім ти тинялася нічним містом, до
сліджувала незнайомі тобі куточки, кілька разів навідувалася до
магазину, який працює цілодобово, щоб купити чергову пляшку
мінеральної води (бо надворі, навіть вночі, стояла неймовірна
спека), перехоплювала здивовані погляди продавчинь і знову про
довжувала вештатися невідомими закапелками. Закривавлену
одіж довелося втопити в річці, склавши її до пакету і накидавши
туди каміння. Зранку ти поїхала додому з відчуттям виконаного
обов’язку. Щось подібне повинен відчувати хірург, який здійснив
неважку, але дуже важливу для пацієнта операцію, думала Сада.
Давно знайомі краєвиди за вікном автобуса абсолютно нічого
їй не навіювали, бо за стільки років поїздок по маршруту «туди–
назад», міцніше ржі в залізо, у голову Сади в’їлися образи бен
зозаправок, автобусних зупинок, магазинів і дерев. Дерева стрі
чалися різні, але найбільше було тополь. По пам’яті Сада могла
встановити розташування тих тополь, які повсякчас її бісили, і
тепер виринали біля дороги, ніби жадібні до грошей даїшники. За
шеренгою високих струнких дерев марширувала шеренга вибуду
ваних як на підбір дев’ятиповерхівок в напрямку, протилежному
дому Сади, що – варто зазначити – був такою самою стандартною
дев’ятиповерхівкою.
Не бажаючи спостерігати буденну сірість в домах, які могли
вважатися (і таки вважалися) зразковим продуктом вітчизняної
будівельної промисловості, Сада перевела погляд в салон автобуса
і лише тепер на сидінні поруч із собою помітила чоловіка, який ще
на зупинці мозолив їй очі та навіть попросив прикурити. Звичай
но, попри деякі сексуальні дивацтва, Сада була жінкою правиль
ною і не палила, а тому хтивому чоловікові делікатно відмовила.
Судячи за зовнішнім виглядом, йому можна було дати не більше
50-ти років. Враження на Саду він справив двояке. З одного боку,
чоловік не володів визначними фізичними даними і був одягне
ний явно не по погоді в синю сорочку та чорні класичні брюки, з-
під яких визирали дещо запилені довгі носи черевиків, підібраних
в одній кольоровій гамі з брюками. З іншого боку, було в його ру
хах щось таке невловиме, що наштовхувало на думку про повагу,
якою цей чоловік користується в суспільстві. Кейс у вподобаних
Садою руках солідного незнайомця видавався лише зайвим під
твердженням його високого соціального статусу. Але чому такий
показний чоловік їздить автобусом лишалося невідомим.
Сада із цікавістю вивчала профіль його обличчя, яке на зупин
ці здавалося надто суворим, поки чоловік відчужено дивився на
свої складені в замок, добре доглянуті руки. Він був заглиблений
у власні думки, і зовсім не помічав, як ретельно його оглядає су
сідка. У чорному заплетеному у хвостик волоссі незнайомця вже
пробивалася сивина, здійснюючи природним чином мелірування
типу «Сіль та перець». Укупі з вольовим підборіддям, товстими
губами, створеними спеціально для чуттєвих поцілунків, і яс
краво вираженими вилицями це додавало зовнішності чоловіка
чарівного шарму. Навіть певна суворість, зумовлена донизу опу
щеними кутиками вуст, яка спочатку кидалася Саді у вічі, не псу
вала загальної картини.
Великі краплі поту сповзали скронями незнайомця аж до шиї.
У салоні автобуса справді було дуже душно. Сада подумала, що
знаходиться не в набагато кращому становищі: вона теж спітніла,
хоча сонце світило з іншого боку автобуса і його промені ледь
пробивалися крізь натовп, утворений стоячими пасажирами. На
одній із чергових зупинок Садин сусід вийшов із заціпеніння. Він
дістав із кишені носовичок і витер ним обличчя. Потім, ніби не
навмисне, перевів погляд у вікно і, помітивши Саду, весело під
моргнув їй. Жінка вражено відвернулася. Тополі в зелених мунди
рах так само марширували попід дорогою. Щоб відволіктися, Сада
почала їх рахувати, але це заняття швидко їй набридло. Хтивий,
який же він хтивий, думала Сада про незнайомця, його погляд,
його очі, кожна клітинка його тіла просякнута хтивістю літнього
збоченця. Де Сад, маркіз де Сад, вирішила Сада.
Уже давно сусіди помінялися ролями: хтивий де Сад безпар
донно розглядав жінку. Різниця була тільки в тому, що Сада відчу
вала на собі важкий погляд маркіза, і це їй аж ніяк не подобалося.
Він щось знає, все більше запалювалася Сада, інакше не підій
шов би так просто до тебе, респектабельної жінки, що розміняла
третій десяток, із проханням прикурити. Ходив, ходив кругами,
щось вичікував, а потім різко підлетів і попрохав сигарету.
Гра у погляди тривала. Де Сад вирішив поступитися ініціа
тивою слабшій статі і більше на неї не дивився. Сада піддалася
на провокацію і вже кілька разів зиркала на гладенько поголене
обличчя маркіза. Е, ні, тут щось нечисто, спробувавши хоч трохи
розвити свою параноїдальну думку, вона продовжувала топтати
ся на тому ж місці. Він щось знає, він щось знає, він щось знає…
про твій скарб, подумала Сада.
– Мій с-с-ска-а-арб, – ледве ворушачи губами, просичала вона і
міцно притисла сумочку до грудей.
Маркіз почув її голос і, повернувши голову, посміхнувся су
сідці. У Сади було таке відчуття, ніби в неї місячні, але вона без
прокладки. Чому він тобі посміхнувся, розмірковувала Сада, по
хнюпивши голову. Просто так? Фіг там. В автобусах ніхто ніколи
нікому просто так не посміхається. Усі зайняті своїми справами:
одні дрімають, інші читають, треті в носі длубаються (фе!), але
ніхто ж не посміхається.
За дві зупинки до місця власної висадки Сада надибала
нерозв’язну проблему. Жінка не знала, як буде пробиратися повз
де Сада, коли прийде час їй виходити. Ці ввічливі прохання «До
звольте вийти», цей ні до чого не зобов’язуючий обмін байдужи
ми поглядами, ці акуратні тертя стегнами об коліна сусіда в даній
ситуації видавалися недоречними.
Проблема вирішилася сама собою: перед Садиною зупинкою,
коли жінка вже змирилася із тим, що їй доведеться звернутися
до хтивого маркіза із проханням вийти, де Сад впевнено підняв
ся з місця і, ліктями розчищаючи собі дорогу в натовпі, ніби по
дорожній, який мандрує крізь густий чагарник, попрямував до
дверей. Відчуваючи неймовірне полегшення та намагаючись не
відставати від автобусного лісника, Сада подріботіла второваною
стежкою.
На виході з автобусу маркіз подав їй руку, що неймовірно збен
тежило Саду. Опалим голосом вона пробелькотіла слова подяки і
невпевнено ступила на нещодавно прокладений, ще чорний ас
фальт. У відповідь де Сад удруге за цей час їй посміхнувся. Сада
поспішила відійти від галантного чоловіка на безпечну відстань.
Своєю ввічливою поведінкою він не переставав її турбувати.
Раптом Саду наче струмом прошило. О майн гат, він точно хоче
забрати твій скарб, спеціально підлещується, щоб увійти в довіру.
А додому тобі йти ще чимало. Десь у провулку він наздожене тебе
і відбере скарб, погрожуючи ножем або сокирою. Он у нього який
здоровенний кейс – там що завгодно може бути.
Як на підтвердження її думок маркіз, роблячи широкі кроки,
рухався до Сади. У його правій руці, не гірше справжнього маят
ника, хитався чорний кейс. Тікати від де Сада було запізно та й
нерозумно. Мозок Сади запрацював зі швидкістю світла. Тепер їй
стало все зрозуміло. Цей збоченець обов’язково якось пов’язаний
із твоїм колишнім коханцем, не вгавала Сада, нехтуючи всіма
підказками здорового глузду. Він вислідив тебе ще з кінотеатру,
чи кафе, чи автобусної зупинки, а тепер спробує відібрати твій
скарб. Але ти так просто йому не дасися, ти будеш кричати, наче
навіжена, що тебе хочуть пограбувати, як тільки маркіз потягне
свої ручища до твоєї сумочки. І на крик твій збіжаться люди, і вла
штують збоченцю народний суд, і тоді…
– З тобою все в порядку? – впритул наблизившись до Сади, за
питав маркіз. – У тебе сумка впала.
Сада блискавично підхопила з асфальту сумку. Її очі лізли з ор
біт, зіниці, ніби приціл снайпера, металися по тілу де Сада. Усе,
подумала вона, це кінець.
– Ти в порядку? – перепитав чоловік
У нього був дещо хриплуватий приємний голос. Сада зроби
ла крок назад, але, не вловивши ніяких злочинних намірів у діях
маркіза, тихо відповіла:
– Я в порядку.
– Сумніваюся.
Саду хитнуло. Виставленою вперед долонею вона зупинила
маркіза, який спробував допомогти їй. Коли Саді здалося, що за
раз її ноги остаточно підкосить, жінка взяла себе в руки, подум
ки завіряючи, що не допустить подібної ганьби. І справді, додолу
вона не осіла і в обійми де Сада не впала, хоча клопітливий маркіз
провів ослаблу Саду до найближчої лавочки, притримуючи її під
лікоть, і бережно посадив.
– Ти зблідла, і я подумав, що ти втратиш свідомість, – завзято
відрапортував де Сад, усівшись праворуч від жінки.
– Мені вже краще, – сказала вона. І, зібравшись з думками, по
чала пояснювати: – Я… я дуже вдячна за турботу. В автобусі було
так жарко. Останніми днями взагалі спека стоїть жахлива. Ну, я не
витримала цього всього, але мені вже краще.
– От і добре, от і добре, – якось розгублено промовив маркіз,
витираючи обличчя носовичком.
Запала обтяжлива мовчанка. От же ж не пощастило тобі, Садо,
так не пощастило, думала жінка. Тепер він від тебе не відчепить
ся, поки додому не проводить і не впевниться, що з тобою все в
порядку, і тобі не потрібний лікар. Це в кращому випадку, а в гір
шому – огріє кейсом по голові десь біля гаражів і забере скарб.
Треба його здихатися, негайно здихатися.
Але негайно здихатися маркіза Саді не вдалося. Той намертво
вчепився у можливість допомогти самотній жінці, та, як не див
но, навіть не натякав ні про лікаря, ні про проводи Сади додому.
Натомість де Сад запропонував зайти до нього на чашечку чаю.
– Тут зовсім близько, – киваючи на сіру багатоповерхівку, ча
стина якої визирала із-за дерев, переконував він.
Після довгих умовлянь Сада несподівано для самої себе по
годилася. Щось її тягнуло до цього благородного і небезпечного
чоловіка. Почуття власної слабкості та незахищеності? Можливо.
Разом із новим знайомим Сада поволі попростувала до вка
заної дев’ятиповерхівки. Легенький вітерець, який зовсім не
освіжав, проносив повз них пил із деревообробного комбінату,
що, всупереч усім нормативам про дотримання санітарної зони,
розташовувався по той бік проїжджої частини. За столиком, у
тіні дерев п’ять дармоїдів передпенсійного віку грали в карти.
Не виключено, що саме вони заплювали тротуар, по якому Сада
цокотіла підборами. Її супутник, пристосувавшись до дрібного
кроку жінки, плів щось про поломку автомобіля, завдяки якій він
тепер змушений їздити з роботи на автобусі, але Сада майже не
слухала. Вона думала про те, чи зможе захиститися від зазіхань
де Сада на її власне життя, або – що набагато гірше – її скарб. У
тому, що чоловік зазіхне на її честь, себто вагіну, Сада майже не
– Мене звуть Сада, – раптом дуже привітно сказала вона і про
стягнула маркізові руку.
Схоже, що він був радий такому розвитку подій. Із молодець
ким запалом де Сад припав губами до засмаглої шкіри її руки і
задоволений собою промуркотів:
– Гм, Сада... Якесь арабське ім’я.
– Ніяке не арабське, – образилася Сада.
– Дівчина з яблучного саду, – пошуткував маркіз, не помічаючи
її зверхнього тону.
– Я не дівчина, я – жінка, – без тіні сорому на обличчі відповіла вона.
Де Сад зупинився і зареготав. Його великі ніздрі роздувалися,
ніби у коня після тривалих скачок. Сада лише ніяково посміхалася.
– Інтимні подробиці твого життя мене не цікавлять, – вдосталь
насміявшись, зазначив маркіз. – Для мене ти – дівчина. Усі ви –
дівчата: ти, Діва Марія, баба Оля, яка щовечора біля мого під’їзду
лускає з гопниками насіння.
Таке дивне зауваження здалося Саді ще одним кроком у спробі
перевести розмову в горизонтальну площину. Перший – і найваж
ливіший – крок було зроблено кілька хвилин тому, коли маркіз
запросив жінку до себе додому.
– Хіба це має значення? – гордовито зауважив де Сад. Добре
відчувалося, що шанобливе звертання тішило його самолюбство.
– Взагалі-то… – почала Сада, але маркіз її перервав:
– Якщо хочеш, називай мене Лотаром Маттеусом.
Від такого безглуздя Сада сторопіла. Помітивши німе запитан
– Це був улюблений футболіст мого друга.
Чи не того друга, у якого я забрала скарб, подумала Сада, але
вголос сказала:
– Ні, я буду називати вас маркізом.
– Як хочеш, – знизав плечима де Сад, тицяючи ключем у кон
Із гидким скрипом відчинилися вхідні двері. Притримавши їх,
маркіз спочатку пропустив уперед Саду і лише тоді зайшов сам.
Ще є час утекти, якось в’яло подумала жінка. Вона виглядала спо
кійною. Поклик плоті явно пересилював острах втратити скарб.
– Я живу не сам, – сказав де Сад, підіймаючись по східцях. – У
мене є дві доньки, але сьогодні їх не буде.
– А де ж вони? – без ентузіазму запитала Сада, подумки загина
– Молодша поїхала з подругою на море, а старша – на роботі,
пізно ввечері повернеться.
Майже безшумно приїхав ліфт, досить місткий всередині. Звід
ти вийшов високий худий чоловік із білим пуделем на повідку.
Маркіз і Сада зайшли до ліфту. Його стіни були геть обмальовані
різного роду граффіті. Коли де Сад натиснув кнопку із цифрою
«7» і двері ліфта зачинилася, жінка побачила, що вони теж роз
мальовані хитромудрими написами, які неможливо прочитати.
– Молодшій – 17, а старшій скоро 20 стукне, – хвалився донь
– А де ж їхня мати? – нетактовно поцікавилася Сада.
Але її новий знайомий, мабуть, звиклий до подібних питань,
без жалісливих ноток у голосі, цілком серйозно відповів:
– Згоріла заживо кілька років тому.
Сада хотіла ще щось дізнатися, але осіклася. Вона вже цілкови
то вийшла із переднепритомного стану, і грайливі бісики знову
забігали в її очах. Тим часом ліфт довіз супутників до сьомого по
верху, якщо вірити нумерації на кнопках. Напівголі стіни, з яких
пооблуплювалася фарба, сповіщали, що принаймні весь сьомий
поверх потребує термінового втручання малярів, а то й капіталь
ного ремонту. Знайомий, але дуже неприємний запах різко бив у
ніс Саді. Помітивши, як вона скорчила незадоволену гримасу, де
Сад повідомив:
– У нас тут баба Оля з шостого поверху, про яку я тобі вже ка
зав, бездомних котів прикормлює, а вони, підори, бігають на го
рище і обсцикають кожен поверх, кожну сходову клітинку. Моя
б воля – повбивав би їх, став би цим, як його, кетхантером. Усіх
котів баби Олі потруїв би, – говорив маркіз, щиро припрошуючи
гостю до оселі.
Він ніс якусь несусвітню нісенітницю. Зате одразу було видно:
проблема обсцикання котами під’їздів наболіла йому настільки,
що де Сад не може не поділитися можливим шляхом її вирішення,
який навідався до його світлої голови, із новою знайомою:
– Баба Оля дівчина хороша, але ж ця її дебільна звичка котів
у себе тримати! А вони, підори, мявкають. «Мяв-мяв-мяв», – кри
вився чоловік. – Став би кетхантером, позбавив би і себе, і сусідів
від цієї біди… Ти не подумай, тварин я люблю. Коли був моло
дим, навіть песика тримав. Джексон його звали. На честь Майкла
Джексона назвав. Собаки – це сила, собаку я б ніколи не отруїв. А
коти – це підори, я тобі кажу. На Івана Купала вони тут свій коша
чий шабаш влаштували, ну і парувалися – не без цього. І мявкали
Мявкав маркіз так натурально, із таким запалом виводив
кожну ноту, що Сада посміхнулася. Де Сад на ключ зачинив двері,
поклав кейс на стілець, що причаївся в передпокої біля вхідних
дверей, і почав роззуватися. Ну от і все, ти в пастці, люба, подумки
запанікувала Сада, але швидко відігнала геть нав’язливі о́брази.
До того ж, де Сад не вийняв ключ із замкової щілини, і цей його
благородний вчинок трохи заспокоїв жінку.
Передпокій був квадратним і тісним – тісним настільки, що
двоє людей, які одночасно в ньому роззувалися, запросто мо
гли зіткнутися лобами. Саме так відбулося із Садою та маркі
зом. Електричний розряд, що стався між їхніми головами, дещо
розрядив атмосферу загального напруження. У дальньому кут
ку передпокою стояла шафа, забита книжками. Через прочинені
шафові дверцята Сада на палітурці однієї із книжок прочитала:
«ЗАГАЛЬНА БІОЛОГІЯ 11». Резонно вирішивши, ніби молодша
дочка де Сада забула здати книжки в бібліотеку, жінка, міцно
тримаючи сумочку, що висіла у неї на плечі, пройшла в коридор,
який виявився набагато просторішим. Із нього добре прогляда
лися кухня й одна із кімнат. Тут теж був ослінчик – брат-близнюк
стільця із передпокою – на якому привільно розлігся телефонний
апарат.
– Я пішов заварювати чай, – сказав маркіз, – тобі який: чорний,
Де Сад кивнув головою і зник на кухні. Схоже, він не поспішав
допастися до тіла гості, як це попередньо передбачалося жінкою.
Вочевидь господар квартири і (солодка млість розтеклася по Са
диній спині) становища керувався максимою: «Передчуття пере
моги важливіше за саму перемогу». Тим краще, подумала Сада, я
– А де у вас… – тихо промимрила жінка і зазирнула на кухню.
Це була типова для середнього класу (за умови, що існування та
кого класу можливе в країні з пострадянським минулим), нічим
непримітна кухня зі стандартним набором меблів і зручностей.
Де Сад підвів брови. Його гостя дещо зам’ялася, мімікою об
личчя намагаючись пояснити, куди саме їй потрібно пройти.
– Ой, звиняй, – нарешті допетрав де Сад, – перші двері ліворуч,
як виходиш із кухні. Бо другі – то кладовка.
Подякувавши, жінка швидко нирнула у вказані двері. Вона
опинилася в цілковитій – хоч в око стрель – темряві. Довелося
виходити назовні і шукати вмикач світла. За час вилазки Сада по
чула, як на плиті кип’ятиться чайник. Доведеться пити чай, под
Санвузол виявився сполученим і дуже широким. Першим, що
привернуло увагу жінки, було велике настінне дзеркало, в яко
му відображалася коротко стрижена брюнетка середнього зросту
із пишним бюстом, що, ніби палатку, напинав жовту футболку, –
тобто сама Сада. У руках вона тримала чорну шкіряну сумочку, з
якою не дозволила собі розлучитися навіть в туалеті. На скляній
поличці під дзеркалом розмістилися різного роду тюбики із зуб
ними пастами і кремами, а також пляшечки із шампунями, лос
ьйонами після гоління та чоловічими одеколонами. Саду схвилю
вала відсутність тюбиків і пляшечок із суто жіночими засобами
гігієни, але, вже сидячи на унітазі, вона на протилежній стіні ван
ної кімнати побачила другу скляну поличку з розставленими на
ній жіночими духами та пачку тампонів і заспокоїлася.
Коли Сада покинула санвузол, попередньо вимивши руки з ми
лом, на кухонному столі її вже чекав запашний гарячий чай. Мар
кіз, що сидів спиною до гості, розвернувся і люб’язно промовив:
– Ласкаво прошу до столу.
Жінка сіла напроти де Сада. Він підсунув до її чашки невелич
ку плетену корзину, доверху наповнену пряниками.
– Пригощайся, – сказав маркіз.
Сада подякувала і відсьорбнула чаю. Обпікши губи, жінка под
умки вирішила надалі студити напій і нікуди не поспішати. Вона
роззирнулася. Недалеко від неї – на відстані витягнутої руки – на
холодильнику висів притиснутий магнітом шматок паперу із не
відомо кому адресованим написом: «Купити макарони».
– А на кого ваша молодша донька вчитися буде? – поцікавила
ся Сада, згадуючи підручник з біології за 11 клас, схований у шафі.
– Вона на медичний факультет поступила, – із вдячністю в го
лосі відповів маркіз, – на бюджет.
Так, зауважила про себе жінка, я вмію ставити правильні за
– Весь рік готувалася до тестів, книжок з бібліотеки набрала,
і – ось результат, – відсунувши на край столу пусту чашку, не вга
мовувався де Сад, гордий за дочку. – Віка у мене молодчинка. Та й
старшенька нівроку дівка, в школі вчилася так собі, Віка в цьому
плані її перескакала, зате Дашка роботу знайшла хорошу, в банку
працює, кредити видає клієнтам. Її хлопець влаштував. У неї ж і
хлопець є, хочуть разом квартиру знімати, але поки що не скла
дається у них якось з квартирою.
Ох і тріпло, жалкувала Сада, менше слів, більше діла. Але ще
довго де Сад надсадно белькотів про те, які розумниці його до
Коли вже ти мене будеш скубти, когуте мій, міркувала Сада,
поволі розпиваючи другу чашку чаю. Який же дебіл придумав
поїти жінку гарячим чаєм у жарку погоду замість того, щоб від
дрючити її на ліжку своєї доньки? Розпашілий маркіз, вдостоє
ний звання дебіла, докінчував четверту чашку і пітнів ще біль
ше, ніж в автобусі. Ідіотизм ситуації нагадував Саді одну сцену
із «Аліси в країні чудес», яку вона любила читати в дитинстві.
Там божевільний капелюшник дурив голову бідній Алісі замість
того, щоб напоїти її чаєм. Тут же все виходило якраз навпаки: за
мість того, щоб дурити Саді голову, маркіз поїв її чаєм. Звичайно,
себе жінка ототожнювала з Алісою, а де Сада – із божевільним
капелюшником.
Під час чаювання Сада все чекала, що ось зараз ці нікому не
потрібні прелюдії з пряниками закінчаться, і її вжарять по по
вній, але по мірі того, як спливав час, а де Сад ні пальцем, ні язи
ком, ні фалосом не поворухнув, щоб зробити наступні кроки в
області переведення розмови в горизонтальне положення, го
стя із замашками німфоманки поступово втрачала надії на те,
що їхнє знайомство продовжиться саме так, як їй би хотілося.
Виходить, сьогодні трахати її ніхто не збирався. Сада з’їла п’ять
чи шість пряників, але краще було б, якби її просто одного разу
дрюкнули.
– Дякую тобі, Садо, – мовив маркіз, коли виявив, що у чайнику
більше немає кип’яченої води. – З тобою було дуже приємно роз
– Я знаю, – погодилася розчарована Сада, яка під час чайної
церемонії воліла відмовчуватися. – І з вами теж було цікаво спіл
– Сподіваюся, ти не втратиш свідомість по дорозі додому.
– Не втрачу, після вашого чаю я відчуваю себе просто прекрас
– з удаваною люб’язністю сказала жінка.
Чоловік у синій сорочці, що мив чашки, в одну мить перестав
для неї бути хтивим маркізом де Садом – він перетворився на
Лотара Маттеуса, імпотента, який шифрується під німецького
футболіста і, замість того, щоб ганяти своєю палицею «дівчат»
(Саду, Діву Марію, бабу Олю, що полюбляє насіння та котів-пі
дорів), ганяє м’ячик, вважаючи цю справу найбільшою розвагою
в житті.
– Заходь, буду радий, – похнюплено мовив імпотент, ніби відчу
ваючи свою провину, але тут же додав підбадьорливим тоном:

Обов’язково заходь, я тебе з дочками познайомлю.
Сада нічого не відповіла. Вона вийшла в передпокій і, притри
муючи однією рукою сумочку, що все норовила зісковзнути з її
плеча, взулася в туфлі на підборах. Лотар Маттеус прилаштувався
у дверному прорізі, склавши руки в замок на животі.
– Ось ти називаєш мене маркізом, а я насправді граф, – сказав
він на прощання. – Граф Грішнак.
За спиною Сади грюкнули двері. Вона навіть не озирнулася і,
оскільки ліфт уже хтось перехопив, пішла вниз східцями.
Серпень 6456
TaG’s # 3
Мерзенні історії до пива / Пекельний Буґурт. – Бровари : Підпіль
УДК 821.161.2
Богдана Гайворонського
> ’в]чайноL я не
с*еречаюсяL що вона ві)верто *аро)іює хіт № 1
останньо(о *івріччя в жанрі української }а{ої *ро[]N
Ось ті{ьк] її внутрішнійL в{асне текстов]й ск{а)н]к
є ра[ючою ві)}інністю ві) усі{як]х те*{]х історійN
Що й не )]вноL бо «Мер[енні історії )о *]ва» –
це чо{овіч]й варіантL ч]тат] як]й жінка}
бе[ ро[ч]нено(о в [о{отаво}у
*ін]сто}у на*ої ва{і)о{у
на*о{е({]во не реко}ен)уєтьсяN
> С*очатку я хотів на[ват] цю [бірку
«!}ора{ощіN То} І» чере[ ві)*ові)н]й [}іст і
характерну те}ат]чну с*ря}ованість в}іщен]х )о
неї о*ові)окN !{е [(о)о} я [}ін]в свій в]бірN
> Ста{ося це такN Я {ежав
{іжкуL конкретно
на{аштован]й якнайшв])ше [аснут]L
як ра*то} )о }оєї (о{ов] наві)а{ася ней}овірна )у}каL що
*р]нес{а і[ собою вті{ену тут на[ву – «Мер[енні історії
)о *]ва»N «’вуч]ть»L – *о)у}ав то)і я
і стою на цьо}у )осіZ на[ва )ійсно «[вуч]ть»N
T&#xT38.;JGs;aG’s

Приложенные файлы

  • pdf 14666521
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий