Лекція 8 Становлення наукової психології. Фундаментальні напрямки психології

6
Становлення наукової психології. Фундаментальні напрямки психології.
План
Психологія як наука про безпосередній досвід В. Вундта.
Зміст структуралізму Е.Б. Тітченера.
Розвиток експериментальної та прикладної психології. Теорії Ф. Гальтона.
Психологія свідомості В. Джемса.
Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму.
Гештальтпсихологія.


Лірература:
Роменець В.А. Історія психології 19 – початку 20 століття. – К., 1995.
Роменець В.А. Історія психології. – К., 1978.
Ярошевский М.Г. История психологии. – М., 1985.
Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001. Ждан А.Н. История психологии от античности до наших дней. – М., 1990.



1. Психологія як наука про безпосередній досвід В. Вундта (1832-1920)

Вільгельм Вундт – психолог, філософ, фізіолог, етнограф, мовознавець. Засновник Лейпцизької лабораторії, де було широко розгорнуто психологічний експеримент (1829). Викладав у Гейдельберзі, Цюріху, Лейпцигу. Засновник експериментальної психології, автор 10-томної „Фізіологічної психології” – розкриває ставлення психічного до фізіологічного. Зручний виклад психологічної системи міститься у „Нарисах психології”. Унікальною є капітальна праця в 10-ти томах „Психологія народів”, але ще досі не отримала належної оцінки з боку фахівців, що розробляють проблеми мови, міфу, звичаїв. Стисло викладена у книзі «Елементи психології народів» (головні риси психологічної історії розвитку людства).
В. Вундт вказує на істотні недоліки метафізичного визначення психології як „науки про душу” та „науки про внутрішній досвід”, відкидаючи ідею душевної субстанції і зазначаючи, що внутрішній досвід тісно пов’язаний із зовнішнім. Камінь, наприклад, є предметом мінералогії, але як уявлення, пов’язане з іншими уявленнями, почуттями, волею він може бути предметом психології. Вундт заперечує специфічне внутрішнє чуття, протиставлене зовнішнім чуттям як засобам пізнання природи. Поняття зовнішнього і внутрішнього досвіду означають не різні об’єкти, а різні точки зору при тлумачення і науковій обробці однорідного „В собі” досвіду.
За Вундтом, досвід складається з 2 компонентів: змісту і сприймання цього змісту, або „об’єкта досвіду” і „самодіяльного суб’єкта”. Перші виступають предметом природознавства й становлять опосередкований досвід, другі є предметом психології і становлять безпосередній досвід. Зовнішній і внутрішній досвіди доповнюють взаємно один одного: якщо виникає прогалина у безперервності психічного, то його можна відтворити за допомогою фізіології, а якщо фізіологічного – за допомогою психології. Отже, Вундт приходить до визнання „Теорії паралелізму” і робить спробу її подальшої розробки.
Психічні факти – це не предмети (виключення предметності з розгляду психічного), а події, що відбуваються у часі і підлягають зміні. В цьому розумінні вольові акти Вундт вважає типовими і пропонує їх як взірець для розуміння всіх психічних процесів. Волюнтаризм психологічний „відхиляє всі спроби звести вольові процеси до простого уявлення, при чому він водночас наполягає на типовому значенні волі для природи психологічного досвіду взагалі. Це типове значення полягає в тому, що всіма визнана задовільними вчинками властивість бути подіями, з постійними змінами якості та інтенсивності, вважається властивою іншим елементам психічного досвіду”.
Підкреслюючи процесуальний, миттєвий характер психічного, Вундт встановлює зв’язок психології з суміжними дисциплінами: у відношенні до природознавства психологія виступає наукою додатковою, до наук про дух – основною, у відношенні ж до філософії вона є підготовчою емпіричною наукою.
Оскільки предметом психології є психічні процеси, дослідження їх може здійснюватися тільки на основі експериментального спостереження. Тільки продукти духу (мова, міфи, звичаї), що виникли історично, не піддаються такому методу, проте психологічний аналіз має можливість дати пояснення тим психічним процесам, які беруть участь у їх виникненні та розвитку. Оскільки „продукти духу” є результатом людського спілкування, пов’язані з життям суспільства, то цю галузь психологічного дослідження Вундт називає „психологією народів”. Продукти індивідуального духу з надто мінливою природою недоступні об’єктивному спостереженню. Вони досягають постійності тільки тоді, коли стають явищами колективними, або масовими (спроби перекинути місток між індивідуальною та колективною психологією, не розуміючи, що людина – це єдність індивідуального та соціального).
Надаючи великого значення розробці проблем „фізіологічної психології”, Вундт виступає антагоністом природничо-наукового її пояснення, наполягаючи на інтроспекції як основному її методі.
Вундт ставить перед психологією такі завдання:
аналіз складних процесів;
виявлення зв’язків між елементами психічного;
встановлення законів психічного буття, що узагальнюють проблеми психічної причинності.
Психічні елементи, вважає Вундт, сполучаються в складні психічні утворення – уявлення, складні почуття, вольові процеси; комплекси уявлень дають сполучення психічних утворень – синтетичні процеси другого ступеня; сполучення третього ступеня утворюють продукти психічного розвитку не тільки інтелекту, почуття, волі, а й індивідуальності роду.
Відповідно до поставлених завдань Вундт ділить своє психологічне вчення на такі розділи:
1. психічні елементи – окремі відчуття та їх емоційні тони;
2. психічні утворення – уявлення на базі матеріалу відчуттів;
3. сполучення психічних утворень – свідомість, аперцепція;
4. продукти психічного розвитку – індивідуального, історичного;
5. психічна причинність та її закони.
У всій структурі психології Вундт дотримується єдиного інтегративного принципу, вважаючи його достатнім для пояснення наукових засад психології як науки про безпосередній досвід. Вундт пояснює причинність інтеграцією, в той час як інтеграцію слід пояснювати причинністю.
Вундт визнає, що психічні елементи мають умовний характер. Як абсолютно прості складові частини психіки, вони є продуктами аналізу та абстракції. В дійсності вони входять у сполучення. Оскільки безпосередній досвід визначається двома факторами – об’єктивним змістом досвіду і суб’єктом, що переживає, їм відповідають 2 роди психічних елементів: відчуття (звуковий тон, тепло, холод, світло) і прості почуття, що супроводжують відчуття.
У дійсному змісті психіки існують лише сполучення цих елементів. Спільною властивістю елементів психічного Вундт вважає якість (синє, холодне) та інтенсивність (слабке, сильне, веселе, сумне). Властивості елементів, специфічні для кожного різновиду відчуттів, перебувають у зв’язку з безпосереднім відношенням відчуттів до об’єкта, а почуттів – до суб’єкта.
Розкриваючи поняття психічних утворень (близьке до сучасного поняття „психічних процесів”), прагнучи їх класифікувати, Вундт насамперед говорить про уявлення, афекти, вольові акти як загальні класи психічних утворень, а зорові уявлення, радість, гнів, надію він вважає окремими родами утворень, що становлять загальні класи.
Вундт підкреслює, що психічні утворення ніколи не бувають об’єктами, а є лише процесами, що змінюються кожної миті. Особливість утворень полягає у тому, що до них завжди приєднуються нові властивості, внаслідок сполучення елементів один з одним. Зорові уявлення, наприклад, містять у собі не лише властивості світлових відчуттів, положення і руху очей, а крім цього, й властивості просторового розташування об’єктів цих відчуттів, яких відчуття як такі не містять. Психічні утворення, що складаються з відчуттів, Вундт називає уявленнями, а ті, що складаються з елементів почуття, - душевними рухами.
Видозміна уявлень та почуттів, що підготовлена афектом і раптово завершує його, становить вольову дію. Афект разом зі своїм кінцевим результатом – це і є вольовий процес, частину якого становить вольова дія. Прості вольові дії завершуються пантомімічними виразами – це зовнішні вольові дії, а складні, внутрішні – впливають на уявлення та почуття. Вундт розвиває афективну теорію волі, вважаючи, що афекти є первинним джерелом останньої. Вольовий процес відрізняється від афекту тим, що до нього прилягає зовнішня дія, яка на основі почуття ліквідує самий афект.
Сполучення психічних утворень: свідомість – це зв'язок психічних утворень. Стани, коли цей процес порушується (сон, непритомність) Вундт називає несвідомими. Свідомість буває індивідуальною і колективною. Індивідуальну свідомість він пов’язує з її фізіологічним органом – корою півкуль великого мозку, яка є мереживом клітин і волокон.
Зв'язок психічних процесів буває одночасним і послідовним – у формах цього зв’язку і виступає свідомість. Її передбуття становить рівень несвідомої психіки. Рівні свідомості є рівнями інтеграції психічних утворень. Вундт показує різні стани свідомості:
несвідомий стан характеризується відсутністю психічних зв’язків.
стан несвідомості стосується окремих боків психічного досвіду.
увага – стан, що супроводжує більш чітке сприймання психічного змісту і характеризується своєрідними почуттями.
аперцепція – окремий процес, завдяки якому чітко сприймається будь-який психічний зміст.
перцепція – звичайне сприймання змісту, що не супроводжується станом уваги.
Продукти психічного розвитку.
Вундт послідовно досліджує психічний розвиток тварин, людської дитини, а найбільш детально – розвиток форм психічного спілкування, цьому присвячена десятитомна праця «Психологія народів».
Вундта можна вважати одним із фундаторів етнічної та історичної психології. Він встановлює відмінності між тваринами та людськими спільностями. Об’єднання тварин завжди є доповненням індивідуального буття для задоволення біологічних потреб.
Розвиток людини з самого початку спрямований на злиття з духовним середовищем. Форми людського спілкування становлять безперервний ланцюг історичного розвитку, в результаті чого виникає ідея людства як загальної форми духовного спілкування, куди входять народи, держави, культурні спільності, роди, сім’ї.
Своє вчення про мову Вундт починає з аналізу жестів і звуків, на основі яких відбувається спілкування. Мова жестів простіша, обмежується лише передачею конкретних чуттєвих уявлень та їх зв’язку. Мова звуків полягає у тому, що до мімічних та пантомімічних жестів приєднуються звукові «жести», що походять з виразних рухів.
Виникнення міфологічних уявлень Вундт пояснює механізмом персоніфікуючої аперцепції, що завжди властива наївній свідомості. Ранні творіння міфічної думки Вундт пов’язує з екзистенціальними інтересами людини: спробами передбачати долю в майбутньому, спостереженням за смертю людей, зв’язком образів сновидінь з реальним життям. В цьому вчений бачить джерело анімізму. З міфів породжується філософія і релігія.
На основі розгляду мови, міфів та звичаїв (залишки продукту перетворення форм культу, зв’язаного з міфом) Вундт висуває ідею про колективну волю і колективну свідомість. Тлумачиться як вираження збігу духовних властивостей індивідів та їх фактичної взаємодії.
Поняття причинності, за Вундтом, випливає з потреби нашого мислення розміщувати всі факти, дані нам у досвіді, за їх причинами та наслідками. В природознавстві поняття причинності приводить до встановлення допоміжних понять матерії та «енергії». Поняття матерії має чисто логічне буття і застосовується тільки до природничих наук, щоб зрозуміти їх єдність. Він не визнає матерії як об’єктивної реальності, яка дається нам у відчуттях і відображається в свідомості людини. В психології допоміжним поняттям Вундт вважав душу, що охоплює сукупність усіх фактів психічного досвіду індивідуальної свідомості.
Основні закони психічного буття, що конкретизують психічну причинність, Вундт поділяє на 2 групи: психічні закони відношення, які лежать в основі виникнення і безпосередній взаємодії психічних утворень, і психічні закони розвитку як похідні, що відносяться до складних дій у межах більш широких рядів психічних фактів.
3 закони відношення: закон психічних рівнодіючих, закон психічних взаємовідношень і закон психічного контрасту.
3 закони розвитку: закон духовного зростання (виражає розвиток окремої людини і форм духовного спілкування), закон гетерогонії цілей, закон розвитку, що полягає у переході від однієї протилежності до іншої (ілюструє переважанням темпераментів у різних вікових періодах).

2. Зміст структуралізму Е.Б. Тітченера (1867-1927)
Американський психолог, учень В. Вундта, був фундатором Товариства експериментальної психології в США. Основні праці: «Експериментальна психологія» в 2 томах (1901-1906), «Нариси з психології» (1898), «Підручник з психології» (1914), «Систематична психологія» (1924). З 1892 р. керував лабораторією в Корнеуллі. Був викладачем.
Головним предметом психології визнавав свідомість, яка вивчалась переважно методом інтроспекції. Своїй психології дав назву «структурна», розвиваючи її ідеї у праці «Постулати структурної психології» (1898). Поняття структури передбачало елементи та їх зв'язок, тобто виявлення вихідних інгредієнтів психіки та способів їх структурування у складному комплексі свідомості.
Тітченер визначав свідомість як загальний підсумок досвіду особистості, який існує в певний час. Розум він тлумачив як підсумок досвіду особистості, що залежить від неї, досвіду не певного моменту, а всього життєвого шляху людини – від народження до смерті. Розум також є простою сумою процесів, що виникали в досвіді індивіда протягом усього його життєвого шляху. Ідеї, почуття, імпульси і т.д. є розумовими процесами. Повна сукупність ідей, почуттів, імпульсів, які виникають у досвіді протягом життя, і складають розум.
Висунув мету діяльності психолога, що має 3 спрямування:
аналіз конкретного (актуального) розумового досвіду в його найпростіших компонентах.
відкриття способів комбінування цих елементів та відкриття законів, які керують їхньою комбінацією.
приведення цих елементів і комбінацій у зв'язок з їхніми фізіологічними (тілесними) умовами.

Загальна структура системи психології Тітченера виходить з «цеглини», якою виступають відчуття. Він тлумачить їх як елемент свідомості, вони мають певну якість і залежать від спеціальних органів чуття. Відчуття мають такі характеристики – інтенсивність, проблемність і тривалість. Другим елементом свідомості є афект, пов'язаний з відчуттям. Третім елементом свідомості є хотіння, яке опредмечується через увагу.
Побудова системи психології потребувала «розчину» для поєднання різноманітних ідей. Ним стала асоціація, що поділяється на такі види: за одночасністю, послідовністю. Сформулював закони функціонування асоціацій.
Почуття та емоції виступають як ставлення людини до того світу, що формується у сприйманні та осмислюється за допомогою ідей. Приділяється увага закономірностям вираження емоцій та їхній класифікації. Настрої і пристрасті характеризуються як провідні компоненти темпераменту.
Фіксує 2 плани психічного буття: перший завершується формуванням дійової активності, другий – активності вирішальної, суб’єктивного плану (впізнавання, пам'ять, уява, свідомість, розуміння).
Тітченер експериментальним шляхом намагався знайти систему поєднання зовнішнього і внутрішнього, структуру, яка поєднала б свідомість і дію. Свідомість формується за допомогою дії, в результаті чого виникає новий феномен – реакція. Через цю категорію відбувається переосмислення психічних феноменів – розпізнавання, пізнавання, сенситивна реакція, м’язова, автоматична реакція в процесі вибору. Реакція – відповідь на стимул.
У «Нарисі психології» порушує питання природи душі, а саме – відношення душі і тіла. Тлумачить душу як сукупність душевних процесів, які переживала людина з дитинства до старості.
Природничо-науковий нахил Тітченера примушує його твердити, що умовою психологічних законів слугують відомі фізіологічні процеси. А психічне можна пояснити так само систематично і правильно, як у фізиці або фізіології.
Тітченер відкидає можливість існування за душевним процесом душі. Навіть самоспостереження цього не фіксує. Цю загадку психологія відгадати не може. Немає психологічної активності, крім потоку свідомих процесів.
У питанні про відношення душі і тіла Тітченер посідає позицію: психічне явище без відповідного нервового явища неможливе. Це відомий принцип «психофізичного паралелізму».

3.Розвиток експериментальної та прикладної психології. Теорії Френсіса Гальтона (1822-1911)

Виділення психології в самостійну науку супроводжувалося інтенсивним розвитком експериментальних досліджень. У всіх країнах створюються психологічні лабораторії та інститути експериментальних та прикладних досліджень.
В Німеччині вивченням складних психічних процесів (пам'ять, мислення, воля) займалися Герман Ебінгауз (закони пам’яті, 1850-1909), Г.Е. Мюллер (установка на запам’ятовування), Отто Зельц (продуктивне мислення, 1881-1943).
Вивченням індивідуальних відмінностей займалися А. Біне у Франції, Дж. Кеттел і Ст. Холл у США, Е. Крепелін і В. Штерн у Німеччині, О.Ф. Лазурський у Росії (був першим, хто створив психологію індивідуальних відмінностей).
В Англії ці роботи були розпочаті біологом, антропологом, послідовником Дарвіна, Френсісом Гальтоном (1822-1911). У своїй головній книзі «Спадковість обдарованості (таланту)» (1896) висунув вперше у науці статистичні методи, якими спробував пояснити спадковість обдарованості. Заперечуючи природну рівність людей у відношенні розумових здібностей, Гальтон стверджував, що здібності успадковуються так, як і фізичні ознаки. Показниками обдарованості є висока репутація у суспільному та професійному житті. Аргументами, що доводили спадковість характеру обдарованості, були випадки, коли відомі особи мали видатних родичів.
Усіх людей Гальтон ділив за їх природними здібностями на класи, що відділялися невеликими інтервалами. Число людей у кожному класі неоднакове і підкоряється закону відхилення від середніх величин Кетле, згідно якому частота відхилення від середніх є функцією їх величин.
Адольф Кетле (1796-1874) у книзі «Соціальна фізика» спираючись на теорію ймовірності, показав, що її формули дозволяють виявити підкореність поведінки людини деяким закономірностям.
Аналізуючи статистичний матеріал, він отримав постійні величини, що давали кількісну характеристику таких людських актів, як вступ до шлюбу, самогубство і т.д. Ці акти вважалися довільними. Тепер з’ясувалась відома регулярність їх здійснення. У інтерпретації отриманих результатів, Кетле виходив з ідеї «середньої людини», буржуазної за своєю класовою сутністю. Він передбачав існування людської природи як свого роду ідеалу, від якого людина ухиляється відповідно нормальній кривій ймовірностей. Саме тому середня величина є найбільш частою, постійною, за нею стоїть реальність, що прирівнюється до фізичної, завдяки чому стало можливим передбачати явища на основі статистичних законів. Об’єктом вивчення повинні стати великі маси людей, а методом варіаційна статистика. Кетле встановив, як розподіляються різні відхилення від середньої величини: чим вони більші, тим зустрічаються рідше, причому цьому можна дати точне математичне вираження.
Гальтон намагався оцінити обдарованість різних рас за числом геніїв (при цьому соціальні умови життя не враховувалися), і зробив висновок, що вона неоднакова за генотипом.
Гальтон зробив висновок про погіршення людської природи і виділив засіб її покращення у планомірному розмноженні обдарованих людей, що призведе до утворення нової людської форми. Такі думки він розвиває у спеціальну область – євгеніку.
Гальтон пояснив розподіл обдарованості природними факторами. Так, вчених характеризують наступні спадкові обумовлені якості: енергія тіла та духу; тривала витримка та постійність, вроджений потяг до науки, здоров’я, незалежність суджень. Ігнорування соціальної сутності людини та законів її розвитку, біологізація соціальних потреб призвели до антинаукових висновків та реакційним рекомендаціям (наприклад: слабкі нації повинні поступитися дорогою благородним варіантам людства).
З метою вивчення впливу виховання і середовища він застосував дослідження однояйцевих та різнояйцевих близнюків шляхом збору анкет. Цим був введений новий метод наукового дослідження – близнюковий метод. Був розроблений загальний висновок про існування великої внутрішньої парної схожості близнюків однієї статті (однояйцевих близнюків). У різнояйцевих близнюків спостерігалися відмінності в середині пари.
Від вивчення обдарованості Ф. Гальтон перейшов до вимірювання психічних функцій кожної людини з метою оцінки її розуму. Він ввів завдання (тести) на вимірювання гостроти відчуттів (зорових, слухових, нюхових), виготовляючи для цього необхідні прилади (свисток Гальтона для визначення верхнього порогу слуху, лінійка Гальтона для визначення окоміру). Тестувалися асоціативні здібності, уява, швидкість утворення суджень. За результатами дослідів визначали індивідуальні відмінності між людьми.
Гальтон вважав, що тести сенсорних відмінностей можуть служити засобом оцінки інтелекту, оскільки виходив із сенсуалістичної установки і розглядав органи чуттів єдиним джерелом знань, що дають основу для дії інтелекту.
В 1882 р. заснував антропометричну (мистецтво вимірювання фізичних та розумових здібностей людей) лабораторію в Лондоні. Тут за невелику плату кожна людина могла виміряти свою сенсорну чутливість, моторні процеси.
Вчений виділяв практичне значення даних досліджень для відбору людей у зв’язку з державними завданнями в області промисловості, армії, політики.
Гальтон намагався досліджувати індивідуальні відмінності у характері. Висунув ідею про зв'язок психіки із зовнішністю людини, використовуючи для цього методику складання портрету (але не досяг успіху).
Із всіх багато численних ідей Гальтона особливо продуктивне продовження мала ідея тестування психічних функцій. Тестами тому можна вимірювати психічні процеси, що вони, є функцією мозку і будучи обумовлені спадковістю, володіють постійністю протягом всього життя людини. У такому розумінні й почала розвиватися тестологія. Її важливим напрямком були статистичні дослідження людських здібностей, що побудовані на виявленні взаємозв’язків показників, отриманих за допомогою широкого діапазону тестів.

Психологія свідомості В. Джемса. Школа функціоналізму.

Вільям Джемс (1842-1910) народився у Нью-Йорку, в забезпеченій сім’ї. Багато подорожував по Західній Європі, слухав лекції у Германії, під впливом яких формував свої погляди на психологію. З одного боку був прихильником «психології свідомості», а з іншого хотів будувати психологію як природничу науку. Теорію В. Джемса можна уявити як велику вузлову станцію. До неї сходяться шляхи багатьох психологій, а ще більше виходить з неї. Був викладачем анатомії і фізіології в Гарварді, читав курс «Про відношення між фізіологією і психологією».
Джемс пропонує психології займатися описом і тлумаченням станів свідомості як таких, а саме відчуття, бажання, емоції, судження, хотіння і т.д. Тлумачення передбачає вивчення причин, умов і дій, пов’язаних з цими явищами.
Психічні явища не можна вивчати незалежно від фізичних умов пізнаваного світу. Сутність психічного і тілесного життя полягає в пристосуваннні внутрішніх відношень до зовнішніх. Плюралістична позиція приводить Джемса до визнання того, що всі психічні явища супроводжуються певними тілесними явищами.
Структури психічного життя Джемс пов’язує з функціонуванням нервової системи. У зв’язку з 3 головними відділами анатомії нервової системи – доцентрових нервів, органів центрального розподілу імпульсів і відцентрованих нервів – він поступово встановлює і відповідні психічні функції:
1). Відчуття;
2). Центральна дія.
3). Рух.
Відчуття – це первинні елементи свідомості. В чистому вигляді їх можна переживати в найперші дні життя, а для дорослих з розвиненою памятю та великою кількістю асоціацій такі чисті відчуття зовсім неможливі. У цьому разі відчуття належать до більш складних утворень – сприймань.
Джемс вказує, що свідомість виникла як певний доцільний продукт. Вона відіграє певну роль у фізіологічних процесах, уможливлює акт вибору. Щоб вибирати, вона має бути активною. Вона може спрямовувати нервові процеси тим шляхом, який приводить до найсприятливіших для неї результатів. Те, що видається найбільш сприятливим для свідомості, є найбільш сприятливим і для організму. Так можна зрозуміти функціонування почуттів задоволення та страждання, які вказують організмові шлях оптимальної адаптації.
Для вивчення свідомості Джемс обирає аналітичний порядок дослідження, а не синтетичний як у В. Вундта. Джемс не визнає синтетичного методу і відповідної йому теорії, згідно з якою вищі стани свідомості є складні одиниці.
Джемс розкриває 4 властивості свідомості:
Кожний стан свідомості прагне бути частиною особової свідомості. Свідомість, що виражається в словах «моє», «Ваше», або «моя думка», «я мислю», особистісна, має індивідуальну цінність. Думки кожної безособової свідомості відокремлені від думок іншої: між ними немає ніякого безпосереднього обміну, ніяка думка однієї особливої свідомості не може стати безпосереднім об’єктом для думки іншої свідомості.
у межах особової свідомості її стани мінливі.
особова свідомість є безперервною послідовністю відчуттів. У кожній свідомості процес мислення певним чином безперервний. В ній немає сполучень, вона тече безперервно; це річка, або потік, «Потік свідомості», думки, або суб’єктивного життя.
Джемс вказує на своєрідні «Стійкі» та «мінливі» стани свідомості. Чуттєве споглядання належить до стійких станів. Думки – переходи від одних стійких станів до інших – і є змінними станами свідомості.
Джемс також модифікує лейбніцівську ідею про несвідоме. Зазначає, що людина не лише усвідомлює чіткі образи, а й має передчуття того, що зараз повинно з’явитися. У нас є неясний намір щось сказати, але не відомо, що саме.
одні об’єкти свідомість сприймає охоче, інші відкидає, тобто робить між ними вибір. Вибіркова діяльність свідомості починається вже на рівні органів чуття, вони реагують на певну частоту хвиль. Сприйняті риси, предмети людина оцінює одні як правильні, необхідні, інші – як неправильні, випадкові. В етиці проблема вибору є провідною, вона стосується мотивації вчинку. В результаті самостійного рішення людина обирає свій образ дії і в цьому виробляє свою індивідуальність.
У своїй праці «Основи психології» (в 2 томах 1890) присвячує розділ вченню про особистість. Згідно з цим вченням особистість має 2 сторони: емпіричне «Я» як елемент, що пізнається, та чисте «Я» як елемент свідомості, що пізнає. Як елемент, що пізнається, особистість є сумою того, що людина може назвати своїм. Його складає фізична особа людини – її тіло, одяг, батьки, дружина, діти (це матеріальне Я). Сюди належить також соціальна особистість (соціальне Я), людина має стільки соціальних особистостей, скільки індивідів визнають в ній особистість та мають про неї уявлення. Духовна особистість становить повне об’єднання окремих станів свідомості. Духовне Я включає почуття активності, самооцінку, що приводить або до самозадоволення, або до зневажання самого себе.
Як елемент особистості, що пізнає, (чисте Я), Джемс вказує на «Я», тобто на те, що воно в кожну конкретну хвилину усвідомлює.
Запропонував таку ієрархію особистості:
- Духовна особистість
- Соціальні потреби
- Матеріальні потреби
- Фізична особистість
Досліджував самооцінку. Вона буває:
самовдоволення – людина задоволена собою, має успіх
незадоволення
Запропонував формулу самооцінки:
самоповага = Успіх/Домагання
Щоб збільшити самооцінку треба збільшити штучно успіх, або зменшити рівень домагань.
Свідомість, за Джемсом, може функціонувати, модифікуючись у певні психічні здатності (зараз розглядаються як психічні процеси). Безперервність і об’єднаність свідомості пояснює увагою, бо вона є функцією особистості. Для зосередження її на певному об’єкті Джемс радить постійно відкривати в ньому дедалі нові й нові аспекти. Утворення понять є діяльністю, що продовжує активність уваги.
Пам'ять, за Джемсом, не є простим фактом відтворення. Нею є знання про події або факти, які усвідомлюються тепер як такі, що мали місце в нашому минулому. Пов’язування фактів один з одним становить основу системного знання.
Мислення – це здатність орієнтуватися в нових для нас даних досвіду. В мисленні розчленовується ціле і виділяється певний атрибут, це заміщення цілого частинами і пов’язаними з ними властивостями, наслідками.
Характеризується проникливістю – вмінням знайти істотний атрибут, та запасом знань – умінням пов’язати цей атрибут з рядом нових.
Будь-який стан свідомості пов'язаний з процесами руху, з тілесною активністю. Нервова система з фізіологічної точки зору є простою машиною, що перетворює стимули на реакції, інтелектуальний же бік нашого життя пов'язаний лише з центральними або проміжними моментами в діях, що реалізуються цією машиною. Джемс розрізняє 3 класи рухів – емоційні, інстинктивні та вольові.
Джемс є одним із засновників периферійної теорії почуттів. Тілесне збудження виникає безпосередньо за сприйманням факту, що викликав його. Усвідомлення людиною цього збудження в той час, як воно здійснюється, є емоцією. Джемс формулює свою тезу у відомому афоризмі: ми сумні, тому що плачимо, боїмось, тому що дрижим. Він підтверджує свою теорію доведенням від противного. Якщо уявити собі будь-яку сильну емоцію та спробувати мислено відняти від цього стану свідомості одне за одним усі відчуття пов’язаних з нею тілесних симптомів, то, зрештою, від цієї емоції нічого не залишиться. Викликаючи зовнішні прояви, ми повинні переживати і саму емоцію (втеча посилює відчуття страху).
Розкриваючи походження емоційних реакцій, Джемс використовує праці Дарвіна, Спенсера, описує в дусі біологічного функціоналізму. Але американський фізіолог У. Кеннон цілим рядом спеціальних дослідів показав наявність емоцій навіть за ізольованості периферійних органів від центральної нервової системи (у кішки прооперованої, у присутності собаки все рівно з’являлася реакція на загрозу, вона піднімала лапу з випущеними кігтями, відтворювала шипіння).
Інстинктивні рухи Джемс не розглядає в традиційному розумінні їх, а розширює це поняття до стандартних, загальних форм вікових особливостей поведінки. Хоч інстинкт закладено від народження, він не сліпий, а змінюється, сполучаючись з особистим досвідом. Тут йдеться про наслідування у дітей, змагання за першість, задиркуватість, скромність, любов.
Емоції майже повністю успадковують форми свого виразу, «інстинкти» вже містять певні змінні форми реагування на середовище. Проте лише вольова поведінка повною мірою демонструє активну участь особистості в цих рухах.
Джемс тлумачить вольові рухи як похідні від рефлекторних, інстинктивних та емоційних. Значну увагу він приділяє розкриттю зв’язків між ідеями та рухами. Найпростішою формою такого зв’язку є ідеомоторна реакція – простий перехід ідеї до руху. Говорячи про обдумані дії, «рішучість», розкриває по суті ряд мотиваційних форм – інтелектуальну, стихійно-довільну, емоційну, моральну. Найвищу форму мотивації він пов’язує з почуттям зусилля.


5. Психологія біхевіоризму. Основні положення необіхевіоризму.
Біхевіоризм виник у США як реакція на структуралізм В. Вундта і Е. Тітченера. Його засновником був Джон Уотсон (1878-1958), стаття якого „Психологія з точки зору біхевіориста” (1913) стала початком напрямку. В ній він критикував психологію за суб’єктивізм, називаючи „свідомість з її структурними одиницями, елементарними відчуттями, увагою, сприйманням лише певним невизначеним поняттям”, а також за практичну непридатність.
Предметом біхевіоризму він визначав вивчення поведінки об’єктивним шляхом і з практичною метою. „Біхевіоризм має стати лабораторією суспільства”.
Філософську основу біхевіоризму складає сплав позитивізму та прагматизму. У відповідності з методологією позитивізму у біхевіоризмі визначалось, що науковому дослідженні доступні тільки факти, можливо об’єктивно спостерігати. У дусі прагматизму заперечувалося значення знання про людину, що було відірвано від неї. Стверджувалося, що вивчення поведінки має життєво важливе значення і повинно допомогти людині (і в суспільстві в цілому) у рішенні практичних проблем: як організувати своє буденне життя, як побудувати навчання, щоб скоріше оволодіти необхідними навиками чи змінити небажану поведінку.
В якості наукових передумов Дж. Уотсон називав дослідження з психології тварин Е. Торндайка, роботи Павлова та Бєхтєрева.
Едвард Торндайк (1874-1949) проводив досліди над курчатами. Навчав їх проходити лабіринти. Потім над кішками та собаками. Винайшов спеціальний прилад – „проблемний ящик”, в який поміщав піддослідну тварину. Опинившись в ящику, вона могла вийти з нього та отримати їжу лише тоді, коли приводила у дію спеціальний прилад (натискала на пружину, тягнула за петлю). Поведінка тварин була типовою. Вони робили багато рухів: кидались у різні сторони, драпали, кусали ящик, поки один із рухів не ставав вдалим. При наступних спробах число безрезультатних рухів зменшувалося, тваринам було потрібно менше часу, щоб знайти вихід, а ж поки вони не навчилися діяти без помилок.
Хід дослідів та результатів зображувався у вигляді кривих ( вісь абсцис – повторні спроби, вісь ординат – затрачений час (в хвилинах)). Характер кривої („крива научіння”) став основою твердження для Торндайка, що тварини діють методом „спроб і помилок”, випадково досягають успіху. Виконавши інколи правильну дію, тварини в подальшому здійснюють багато помилок.
Свої результати досліджень виклав у докторській дисертації „Інтелект тварин. Експериментальне дослідження асоціативних процесів у тварин”. У його праці вперше було доведено, що природа інтелекту та його функції можуть бути вивчені без звернення до ідеї свідомості.
Асоціація означала уже зв’язок не між ідеями чи між ідеями та діями, а між діями та ситуаціями.
Сформулював основні закони своєї позиції:
1. закон вправ, згідно якому при інших рівних умовах реакція на ситуацію пов’язується з нею пропорційно частоті повторення зв’язків та їх силі.
2. закон готовності: вправи змінюють готовність організму до проведення нервових імпульсів.
3. закон асоціативного зсуву: якщо при одночасній дії подразників один із них викликає реакцію, то інший набуває здатності викликати ту ж саму реакцію.
4. закон ефекту – будь-який акт, що викликає в даній ситуації задоволення, асоціюється з нею, і з повторенням такої ситуації, стає можливим повторення того ж акту. І навпаки, будь-який акт, що викликає в даній ситуації дискомфорт, відокремлюється від неї, і коли ця ж ситуація виникає знову, поява цього акту стає менш можливою.
Із закону ефекту слідувало, що невипадкові „проби і помилки” самі по собі, а деякі полярні стани в середині організму („задоволення – дискомфорт”) є детермінантами научіння.
Дж. Уотсон предметом біхевіоризму визначав поведінку людини, а саме її вчинки та слова, як набуті, так і вроджені, те, що люди роблять від народження і до смерті. Поведінка – це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S). Основне завдання біхевіоризму полягає у накопиченні спостережень за поведінкою людини з умовою, що у кожному даному випадку при даному стимулі (ситуації) біхевіорист міг сказати наперед, якою буде реакція, або – якщо ж дана реакція, то якою ситуацією дана реакція була викликана.
Уотсон розробив класифікацію всіх реакцій за 2 умовами:
1. є вони набутими чи спадковими.
2. внутрішні (приховані) чи зовнішні.
В результаті в поведінці виділяють такі реакції:
- зовнішні чи видимі набуті (наприклад: гра в теніс, відкривання дверей, тобто рухові навички).
- внутрішні чи приховані набуті (мислення, під яким у біхевіоризмі розуміється зовнішня мова).
- зовнішні спадкові (наприклад: хапання, чхання, а також реакції при страху, гніві, любові, тобто інстинкти та емоції).
- внутрішні (приховані) спадкові реакції залоз внутрішньої секреції, зміни у кровообігу, що вивчаються у фізіології.
Уотсон вказував на відмінності між інстинктивними та емоційними реакціями: „якщо пристосування викликане стимулом внутрішнього характеру і відноситься до тіла суб’єкта, то ми маємо емоцію, наприклад почервоніння; якщо стимул призводить до пристосування організму, о ми маємо інстинкт, наприклад хапання.
Практично поведінка є результатом навчання. з будь-якої людини можна зробити спеціаліста (лікаря, комерсанта, юриста, навіть бідняка чи крадія) незалежно від її таланту, схильностей та здібностей, а також професії чи раси їх пращурів. Тому навик та научіння стають головною проблемою біхевіоризму.
Мова, мислення розглядаються як види навиків. Навик – це індивідуально набути чи завчена дія. Його основу складають елементарні рухи, які є вродженими.
Уотсон описав процес вироблення навиків, побудував криву научіння (на прикладі стрільби із луку). Спочатку переважають випадкові пробні дії, багато помилкових і тільки деякі успішні. Початкова точність низька. Вдосконалення за перші 60 пострілів відбувається швидко, потім повільніше. Спостерігаються періоди без вдосконалення – на кривій ці відрізки називаються „плато”. Крива закінчується фізіологічним кінцем, притаманним індивіду. Успішні дії пов’язуються х великими змінами в організмі, так що вони краще обслуговуються і фізіологічно і в силу цього мають тенденцію закріплення.
Утримання навиків складає пам’ять. Уотсон висуває гіпотезу про такі механізми, які називають принципом обмовлення. Називаючи всі спадкові реакції безумовними рефлексами, а набути – умовними, Уотсон стверджує, що важливою умовою утворення зв’язку між ними є одночасність у дії безумовного і умовного стимулів, так що стимули, першочергово не викликаючи якої-небудь реакції, тепер починають викликати її. Передбачається, що зв’язок є результатом переключення збуджень у центральній інстанції на шляху більш сильного, тобто безумовного подразника.
Спроби подплати спрощене трактування поведінки за схемою „стимул – реакція” за рахунок введення внутрішніх процесів, що розгортаються в організмові під впливом стимулу та впливаючих на реакцію, складали різні варіанти необіхевіоризму. В ньому також розроблялися нові моделі обмовлення, а результати досліджень отримали широке розповсюдження у різних областях соціальної практики.
Основи необіхевіоризму були закладені Едвардом Толменом (1886-1959). У книзі „Цільова поведінка тварин і людини” (1932) показав, що експериментальне спостереження за поведінкою тварин не відповідає уотсонському молекулярному розумінні поведінки за схемою „стимул-реакція”. Поведінка, за Толменом, це молярний феномен, тобто цілісний акт, що характеризується власними якостями: спрямованістю на ціль, зрозумілістю, пластичністю, готовністю вибирати засоби, що ведуть до цілі короткими шляхами.
Переконаний у складності детермінації поведінки Толмен розрізняє 3 різновидності її детермінант:
1. незалежні змінні (первинні причини поведінки) стимули та вихідні фізіологічні стани організму;
2. здібності, тобто видимі якості організму;
3. внутрішні змінні, що втручаються – наміри (цілі) та пізнавальні процеси.
Сформував поняття „когнітивної карти” – це структура, що складається у мозку тварини в результаті переробки зовнішніх впливів. Вона включає складну структуру співвідношення між стимулами та цілями і визначає поведінку тварини в ситуації актуального завдання. Сукупність таких карт дозволяє адекватно орієнтуватися в ситуації життєвих завдань в цілому, в тому числі і для людини.
Великий внесок у розвиток необіхевіоризму вніс Кларк Халл (1884-1952). Його гіпотетико-дедуктивна теорія поведінки також не враховувала фактору свідомості, але використовувала іншу форму „стимул – організм – реакція”, де організм – це деякі невидимі процеси, що протікають в середині нього. Це результати попереднього научіння (навики). Поведінка починається стимулюванням із зовнішнього світу чи із стану потреби і закінчується реакцією.
Застосовуючи логічний та математичний аналіз, Халл намагався виявити зв’язок між цими змінними, стимулами і поведінкою. Ним були сформульовані закони поведінки, що встановлювали зв’язок між основними змінними, що визначають поведінку. Основною детермінантою поведінки Халл вважає потребу. Вона й викликає активність організму, його поведінку. Від сили потреби залежить сила реакції (потенціал реакції). Потреба визначає характер поведінки, різної у відповідь на різні потреби.
Важливою умовою утворення нового зв’язку є суміжність стимулу, реакції та підкріплення, яке знижує потребу. Сила зв’язку (потенціал реакції) залежить від кількості підкріплень.
Виступаючий у дослідах з лабіринтами факт неоднакової поведінки тварин на різних відрізках шляху у процесі вироблення навику (швидкість обминання тупиків на початку і в кінці лабіринту неоднакова, число помилок на відрізках далеких від цілі більше, чим в кінці лабіринту; швидкість пересування в лабіринті при повторному проходженні більша у кінці шляху, чим на початку) отримав назву градієнта цілі. Інтеграції окремих рухових актів у цілісному поведінковому акті сприяють антиципіруючій реакції або антиципіруючій відповіді на подразнення – експериментально визначені феномени часткових відповідей, що сприяють знаходженню дій, що ведуть до цілі. Так, спостерігалось, що в процесі тренування тварини все менш глибоко заходять у тупік чи навіть тільки уповільнюють рух біля них, подібно до того, як у процесі вироблення умовного рефлексу наступає момент, коли під впливом небезпеки тварини здійснюють захисні дії тільки на сигнал про неї.
Антиципіруючі реакції Халл розглядав як функціональні еквіваленти ідей, цілей, намірів.


6.Гештальтпсихологія.

Виникла у Німеччині на початку ХХ століття як реакція проти атомізму та механіцизму, усіх різновидностей асоціативної психології, що мала головну тезу: „Всі психічні акти складаються з інертних атомів, які комбінуються та викликають дію, асоціацію, що утворюються під впливом суміжності”.
Історія гештальтпсихології (від німецького Gestalt – образ, структура) почалася з виходу роботи Макса Вертгеймера „Експериментальне дослідження сприймання руху” (1912), в якій ставилося під сумнів первинне уявлення про наявність окремих елементів в акті сприймання. В експерименті піддослідному послідовно демонстрували 2 світлових стимули (один – вертикальна чи нахилена смужка (А), другий горизонтальна (В). При значному часовому інтервалі між А і В можна побачити обидва стимули, що ідуть один за одним. При швидкій зміні подразників піддослідний сприймав кут, при середній швидкості бачив, як перша – нахилена чи вертикальна лінія – переміщується у горизонтальне положення. Цей рух піддослідний не міг відрізнити від реального переміщення навіть при спеціальній інструкції.
Також описав явище „чистого руху”, коли піддослідний чітко бачив рух, не сприймав об’єкт, що рухався. Це отримало назву стробоскопічний рух. Новим у теорії Вертгеймера був факт того, що при збудженні у мозку певного пункту А, навколо нього утворюється зона, де також відбувається дія подразника. Якщо потім слідом за А збуджується пункт В. то між ними виникає коротке замикання, і збудження передається із пункту А в пункт В.
Безпосередньо після цього навколо Вертгеймера у 20-тих роках в Берліні утворюється Берлінська школа гештальтпсихології, в яку увійшли Курт Коффка (1886-1941), Вольфганг Келер (1887-1967), Курт Левін (1890-1947). Вони працювали над дослідженням сприймання, мислення, потребами, афектами, волею.
В. Келер у книзі „Фізичні структури у спокої та стаціонарному стані” (1920) приводить думку про те, що фізичний світ, так як і психологічний, підкоряється принципу гештальту. Пояснення фізичних явищ складається із знаходження відповідних структур у мозкових процесах, які пояснювалися на основі фізичної теорії електромагнітного поля. Вводилося твердження про існування електромагнітних полів у мозку, що виникають під впливом стимулу, ізоморфні структури образу.
Принцип ізоморфізму – вираження структурної єдності світу (фізичного, фізіологічного, психічного). Келер проводив досліди на курках, з метою визначити, що є первинним – сприймання цілого чи елементів. Елемент має значення не сам по собі, а у певній структурі, в яку він включений. Ціле – це не вище, як думали раніше, структурування не є результатом інтелекту, творчого синтезу.
В 1917 році Келер розповсюджує принцип структурності на пояснення мислення („Дослідження інтелекту людиноподібних мавп”).
В 1921 році Коффка робить спробу застосувати загальний принцип структурності до фактів психічного розвитку і збудувати на його основі теорію психічного розвитку в онто- та філогенезі („Основи психічного розвитку”). Розвиток складається із динамічних ускладнень примітивних форм поведінки, в утворені все більш складних структур, а також у встановленні співвідношень між цими структурами.
Гештальтисти виступили з критикою методу аналітичної інтроспекції. Вони вважали, що аналіз є продовженням, первинне сприймання дає цілісну картину. Сформулювали феноменологічний метод – спрямований на безпосереднє та природне описання спостерігачем змісту свого сприймання, свого переживання.
Експерименти, що ставили ці психологи, прості та дійсно виявляли первинну цілісність. Піддослідні бачили не окремі лінії, а групу із 2 ліній, розділених інтервалами. (рис.1)
Було встановлено, що елементи зорового поля об’єднуються в перцептивну структуру в залежності від ряду факторів: близькість елементів один від одного, схожість елементів, замкнутість, симетричність.
Були сформульовані деякі положення, що отримали назву законів сприймання в гештальттеорії. Найважливіший закон диференціації фігури і фону – зорове поле поділяється на фігуру і фон. Фігура – замкнена, оформлена, яскрава, жива, ближча до нас у просторі, займає головне положення в полі. Фон служить загальним рівнем, на якому виступає фігура.
Закон прегнантності – тенденція перцептивної організації до внутрішньої впорядкованості, спрощення сприймання (дві фігури як одна, розділена лінією).
Закон ампліфікації – доповнення до цілого. Якщо фігура незакінчена, у сприйманні ми прагнемо бачити як ціле ( ... – трикутник, а не крапки).
Експериментально досліджувалося також мислення. За Келером, інтелектуальне рішення полягає в тому, що елементи поля, попередньо не пов’язані, починають об’єднуватися у певну структуру, відповідну проблемній ситуації. Це відбувається раптово в результаті розглядання (інсайт) при умові, що всі елементи, необхідні для рішення, знаходяться у полі сприймання. Умовою переструктурування є вміння відмовитися від звичних, що склалися у попередньому досвіді та закріпилися вправами, шаблонів, схем, що є неадекватними до ситуації завдання. Перехід на нову точку зору здійснюється раптово в результаті прозріння (інсайту).
Мислення має 4 послідовні фази:
1. постановка завдання на основі умов (правильна постановка проблеми є результативнішою за її рішення).
2. групування, реорганізація, структурування у відповідності до поставленого завдання.
3. знаходження структури шляхом інсайту.
4. знаходження шляхів реалізації у відповідності до цієї структури.









13PAGE 15


13PAGE 14115




15

Приложенные файлы

  • doc 14682923
    Размер файла: 136 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий