Українська література екзамен)


1. Ольга Кобилянська як визначний майстер психологічної прози (на прикладі вивчених творів).
Повість "Земля" - осмислення сутності людського буття
B 1902 р. з'явилась велика повість з селянського життя - “Земля”, присвячена батькові письменниці Юліанові Кобилянському.
В основу твору лягла трагічна подія, що сталася восени 1894 р. В селі Димка на Буковині, в сім'ї селянина у якій брат убив брата. Вперше про цю подію О.Кобилянська згадує в “Царівні”. В нарисі “На полях” теж є згадка про цю трагедію, розгорнуту у широке полотно в повісті “Земля”.
В автобіографії “Про себе саму” (1912) О.Кобилянська пише: “Факти, що спонукали мене написати “Землю”, правдиві. Особи майже всі що до одної також із життя взяті. Я просто фізично терпіла під з'явиськом тих фактів, і коли писала - ох, як крилами ридала! Саме в той час лежав мій батько тяжко хворий, і я сама не почувала себе особисто щасливою. Написання цієї повісті дало мені рівновагу, вдоволення і гнало до дальшого творення”.
У повісті «Земля» перед читачем постає багатий світ непростих людських стосунків, повний глибоких емоційних переживань і сильних почуттів, тісно переплетених між собою.
Через власне серце пропускає Ольга Кобилянська болі, терпіння, сподівання хлібороба. Жах трагедії вражає насамперед тому, що сталася вона в родині добрих, працьовитих, порядних господарів. Івоніка Федорчук - батько Михайла і Сави - чесний і працьовитий господар, що невсипущими трудами з дружиною Марійкою зібрав чотири гектари землі, яку хоче передати синам. "Як я колись замкну очі, то хочу аби моя земля перейшла в робучі руки. Я її не вкрав і не придбав оманою. Я й моя Марійка - ми обоє доробилися її, оцими нашими руками дороблялися її . Вона підпливла нашою кров'ю і нашим потом". Земля для Івоніки - жива істота, він подумки розмовляє з нею. Старший син Івоніки Михайло - його гордість і надія. "По всіх селах навкруги немає йому пари - такий добрий", - говорить про нього літня селянка Докія. Так само прив'язана до землі його дружина Марійка. Відмовляючи молодшого сина від його поведінки, мати говорить, скільки праці вкладено в землю: "Лиш Бог один знає, як я не раз із голоду скавуліла! Але зложеного крейцарка ми не дотикалися. Аби я раз булочку собі купила, то й то ні!" Письменниця майстерно відтворює діалектику людської душі: коли батьки дізналися про смерть Михайла, горе змінило їх, бажання помсти і ненависть до вбивці охопило їх. Але ж Сава-тепер їх єдиний син. Івоніка блискавично хапає й ховає кулю, що випала з тіла Михайла під час експертизи, бо по ній можна впізнати вбивцю. Сава - вбівца.
Тужачи за сином, Івоніка знову згадує силу і владу землі: "Не для тебе, синку, була вона, а ти для неї! Ти ходив по ній, плекав її, а як виріс і став годний, вона створила пащу й забрала тебе". І коли Марійка почала ходити по ворожках, хто ж убивця Михайла, Івоніка вдруге вдарив її, хоча до загибелі сина "й не кивнув пальцем на свою жінку".
Не однаковими виросли їхні сини - Михайло й Сава. Михайло - роботящий юнак, який любить і поважає батьків, уміє і прагне працювати. Він як старший син мусив іти до армії. Це справжня велика драма, яку тяжко переживали батьки і він сам.
Михайло любить землю, працю на ній, але людина для нього - дорожча. Покохавши бідну наймичку Анну, він ладен відмовитися від своєї частки землі, якщо батьки, які мріють про заможну невістку, не погодяться на їхній шлюб. Але щасливим Михайло почував би себе з Анною, хазяйнуючи на батьківській землі.
Письменниця глибоко проникає у психологію Сави, який не любить землі. Він цілими днями вештається лісами і луками з рушницею. Вбити пташку чи дрібну тваринку було для нього задоволенням. Жорстокий і ледачий, він звик до крові, і вона не страшила його. Савина прив'язаність до двоюрідної сестри, циганки Рахіри, злодійкуватої і ледачої, - це теж патологічний зв'язок, заснований на гріхові і злі. Рахіра потихеньку призвичаювала його до думки, що тільки він один мусить володіти батьківською землею, бо "що значить чоловік без землі?". Вона заклинає його, ворожить, чародіє: "Тобі їаае земля через мене . Ти будеш багач, Саво, і будеш моїм багатим ґаздою". Сава визріває на братовбивцю. Він одружується з Рахірою, але все це не дало йому ні щастя, ні спокою.
Ольга Кобилянська з винятковою силою психологізму передає любов українського хлібороба до землі і виболене упродовж багатьох поколінь ставлення українського селянства до служби в арміях чужих йому держав. У "Землі" всебічно розкрито характер самого процесу мислення хлібороба. У цьому творі вперше було висвітлене його нелегке життя в триєдиному вимірі: соціальному, національному й психологічному.
Центр уваги письменниці - не безодня навколо нас, а серце людини. Цих сердець, характерів у повісті багато: бідна наймичка Анна, старий Івоніка Федорчук, його дружина, сини Михайло і Сава, Рахіра та інші. Серед них виділяються найсильніші характери Анни і Михайла з одного боку, Рахіри і Сави - з другого. З особливою любов'ю розкрито образ Анни. Мимоволі, очевидно, образ цей зближувався улюбленими героїнями письменниці і підносився над оточенням своєю духовною і моральною вищістю, а “того не простив їй ніколи консервативний,упрямий мужицький змисл женського сільського світа”. В такому ж напрямку вона збирається виховати свого сина.
О. Кобилянська наголошує, що предметом її дослідження будуть не стільки зовнішні факти і події, скільки їхній внутрішній зміст. І справді, явища соціально-побутові переломлються тут крізь призму психології, внутрішнього світу людини.
Психологічному аналізу, власне, підпорядковано все: і композиція, і художні засоби, і пейзаж, що з традиційного тла, на якому розвивається дія, переріс у самостійний образ-символ, несучи в собі відповідний до розвитку сюжету настрій. Наприклад: образ «сусіднього ліска», де має відбутися вбивство, образ таємничої мряки, що огортає поля, образ темної ночі тощо. Цьому підпорядковані й психологічні деталі (нез'єднані руки Михайла й Анни, що символізують трагічну історію їхнього кохання, та ін.), і вся та внутрішня гармонізація мови, кольорова гама, що нею користується письменниця для змалювання природи.
Своїм ідейним змістом, соціально-психологічною насиченістю “Земля” протистоїть сентиментально-ідилічним малюнкам з життя села, що їх знаходимо в творах ліберально-буржуазних письменників. Повість О.Кобилянської - гостро драматичний твір, сповнений гірких роздумів про тяжку селянську долю , про залежність селянина від землі, яка для нього стає фатумом, молохом, поглинає всі його думки і почуття О. Кобилянська з великою правдивістю і художньою переконливістю показала, як в умовах приватновласницького суспільства влада землі для селянина стає фатальною, як власницькі інстинкти знищують високі людські почуття. Факт братовбивства, що ліг в основу твору, письменниця розробила в плані псизологічного аналізу внутрішнього світу героїв, тому за ідейним змістом, суспільно-громадським звучанням повість “Земля” вийшла далеко за рамки родинної хроніки. Епіграф до повісті взято з твору норвежця Йонаса Лі: “Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша”. Повість “Земля” - це вершина реалізму Кобилянської - поставила її авторку в ряд найвидатніших українських художників слова початку ХХ століття.
Повість захопливо сприйняла критика та українська громадськість. У листі до відомого хорватського славіста В. Ягича від 8 листопада 1905 І.Франко писав: “Найвидатнішим з її творів є, в усякому разі, великий роман “Земля” . В ньому Кобилянська справді найповніше виділила риси свого таланту, але, на мою думку досягла його меж. Концепція роману задумана тонко і добре викладена, персонажі твору окреслені чітко, і хоч, змальовуючи події, письменниця не виходить за вузькі межі одного села, щоб дати широку картину культурного рівня буковинського народу, то все ж цілість пройнята таким емоційним настроєм, що це надає “Землі” особливого чару . Її роман “Земля”, крім літературної та повної вартості, матиме тривале значення ще й як документ способу мислення нашого народу в час теперішнього важкого лихоліття”
М. Коцюбинський писав авторці: “Пишу до Вас під свіжим вражінням од вашої повісті “Земля”. Я просто зачарований вашою повістю; все - і природа, і люди, і психологія їх, - все це робить таке сильне вражіння, все це виявляє таку свіжість і силу таланту, що, од серця дякуючи вам за пережиті емоції, я радів за нашу літературу. Яка шкода, що ми не можемо мати вашої повісті на Україні”.
Захоплені глибиною змісту, художньою красою прози О.Кобилянської, і перші читачі її книжок, і дослідники, що впродовж сторіччя вивчають її творчість, давали і дають їй найвищі оцінки. Письменницю називали пишною трояндою в саду української літератури, гірською орлицею, правдивим талантом, карпатською красою, борцем за розкріпачення жінки. Кожне з цих поетичних визначень характеризує певну грань її прози. Кобилянська справді, після Ю.Федьковича, вдруге відкрила світові Буковину, залишившись у свідомості поколінь ясною, осяйною царівною цього пишного краю української землі.
2. Особливості інтерпретації образу України у поезії Василя Симоненка. Прочитати напам'ять вірш "Лебеді материнства".
Образ України в поезії Василя Симоненка
Симоненко Василь
У шістдесяті роки ХХ століття в українську літературу приходить плеяда талановитих українських поетів — І. Драч, Л. Костенко, Д. Павличко, Б. Олійник, В. Стус, В. Симоненко. Вони прагнули наблизити людей до ідеалів добра, справедливості, гуманізму, правди — цих загальнолюдських ідеалів, за якими не губилися ідеї національної свідомості, патріотичних почуттів.
Василь Симоненко прожив недовге життя — лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотbвами і сьогоднішньому читачеві.
Тема рідної землі, України була провідною у ліриці В. Симоненка:
Землю люблю я широку мою,
Хай би піском шелестіла,
Хай би пустеля у ріднім краю,—
Все ж він і рідний і милий.
(«Моя любов»)
У кожному слові молодого поета — любов: любов до своєї землі, до людини, до своєї Батьківщини. Образ України як єдиної, безмежно дорогої для кожного українця Вітчизни, без якої життя втрачає смисл; звернення до земляків: любити рідну землю і дбати про її майбутнє — розкрито у таких поезіях: «Лебеді материнства», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці…», «Земле рідна! Мозок мій світліє…» та інших.
У своєму щоденнику В. Симоненко писав: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і… село Біївці на Полтавщині, де мати подарувала мені життя». Гімн незрадливій материнській любові і синівській вірності Вітчизні звучить у поезії «Лебеді материнства»:
Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
Бо двох Батьківщин, як і двох матерів, не буває. Ця сповнена материнською ніжністю поезія утверджує одвічну істину: без Батьківщини немає людини. А для поета Україна — це:
Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, Мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Це для неї — рідної Вітчизни — поет творить і живе:
Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю…
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Заради майбутнього своєї Батьківщини борються її сини:
Україно! Ти — моя молитва,
Ти моя розпука вікова.
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.
(«Задивляюсь у твої зіниці…»)
Бо доля України — найважливіше для ліричного героя Симоненкової поезії. Тому що щасливим він буде тоді, коли процвітатиме його країна, коли буде в ній мир і спокій, коли в ній щасливо житимуть люди:
Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім’ям радію
І сумую іменем твоїм.
(«Україні»)
Ліричний герой поезії В. Симоненка — це образ сина-патріота, що гостро відчуває свій кровний зв’язок із рідною землею і готовий на самопожертву за щастя України:
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову,
Я тоді з твоїм ім’ям вмираю
І в твоєму імені живу!
(«Україні»)
Поет ніби передбачив у цій поезії свою долю — поет живе сьогодні в імені своєї Батьківщини.
У поезії «О земле з переораним чолом…» поет говорить про складну історичну долю України з переораним скорботою чолом, але дорогу серцю її синів:
О земле з переораним чолом,
З губами, пересохшими від сміху,
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття
… Любове світла! Чорна моя муко!
радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
… Для мене найсвятіша нагорода —
Потрібним буть, красо моя, тобі.
Сила поезії В. Симоненка — у безмежній щирості й правдивості. Його поезія має перетворюючу силу: теплі і такі звичайні слова примушують читача замислитись, як він живе:
Ті пісні мене найперші вчили
Поважать труд людський і піт,
Шанувать Вітчизну мою милу,
Бо вона одна на цілий світ.
Бо вона одна за всіх нас дбає,
Нам дає і мрії, і слова,
Ласкою своєю зігріва.
(«Грудочка землі»)
Отже, патріотизм, вірність рідній Україні, безмежна любов до свого народу, його культури — ось основні мотиви лірики Василя Симоненка.
2. Тематика й поетика новел Григора Тютюнника
Григір Тютюнник — це письменник, якого можна назвати совістю цілого покоління та цілої української літератури. Ось як писала про Григора Тютюнника Галина Гриненко: "Мав Григір у душі щось таке, чого, можливо, іншим бракує . Тютюнник надто проникливий і глибокий, дуже зосереджений і воднораз уважний до людей. Особливо ніжно ставився до жінок, які не зловживали його толерантністю, прихильністю . Григір Тютюнник мав і гаряче серце, сповнене великої любові до людей, великого бажання допомогти різнить його бід інших людей, навіть від тих, що пишуть захоплююче і цікаво. Йому властиве почуття власної вини".
Герої Тютюнника повністю позбавлені егоїзму та індивідуалістичних поривань, вони живуть за принципом, сформульованим героєм новели "Зав'язь": "Буде в людей — буде і в нас". Так вчили їх з діда-прадіда, тому це звучить як заповідь наступним поколінням, як вираження ідеалу життя і стосунків між людьми.
Герої новел письменника утверджують в житті ті принципи, якими жив і їх автор. Вони несуть у собі величезний потенціал життєстверджуючої сили, одвічної народної мудрості. Найщиріші симпатії Григора Тютюнника віддані скромним будівничим життя, отим самим людям праці, чиї поривання письменник так досконало знав, бо теж був одним з них. Від ранніх років пізнав він ціну важкого карткового хліба і пекучість кривди, завданої кимось, але так само з ранніх років зрозумів ціну справжньої дружби, підтримки близьких людей, вартість людського тепла, яке нічим не заміниш. Такими речами слід дорожити в житті, і саме цю думку утверджують герої новел Тютюнника. Вони живуть справжніми цінностями, а не штучними, розуміють, що ціну має не зовнішність людини, не ефектність її поведінки, не красивість висловів, а її справа, ставлення її до матері та близьких людей, до друга, коханої, до свого обов'язку. І засуджуючи облудність різних покидьків, що руйнували людські душі, письменник був нещадним, навіть жорстоким.
Правдивістю зображуваних людських характерів, художньою майстерністю у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — ось чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника. Його герої правдиві кожним своїм жестом, кожною психологічною деталлю, реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги героїв оповідань вражають своєю природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. Тютюнник справді є живописцем життєвої правди і справжнім майстром художньої деталі, у вмілому використанні якої і полягає величезний художній потенціал його творчості.
Найчастіше деталь у творах Тютюнника є наскрізною, вона бере участь у творенні характеру і часто переростає у символ, як, наприклад, в оповіданні "Зав'язь", Тут деталь спочатку створює настрій, таку собі елегійну тональність, схвилювання, а потім стає зримим образом, який своїм підтекстом асоціативно дає багатозначний символ у заголовку тексту, книги,
Можна згадати також "зозулю" у творах "В сутінках", "Три зозулі з поклоном". Зозуля — образ зневаженої людьми нещасної жінки, самотньої дівчини, символ тривоги й печалі людської. Цей символ стає невід'ємним компонентом поетики творів Григора Тютюнника. Символічний також образ "вогник далеко в степу".
Він символізує надію, яка веде людину в житті. Нехай вогник дуже далеко в степу, але він є, і тому завжди треба сподіватися на краще. Отже, "вогник далеко в степу" є символом сподівання, провідною зіркою кожної людини, яка виводить людину зі складних життєвих ситуацій
Новела - улюблений жанр письменника Григора Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів - це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село - найглибший біль письменника. Новели «Кленовий пагін», «Вуточка». Старенькі, наче забуті Богом і людьми, герої до останніх днів чекатимуть звільнення від своєї фатальної самотності. Хоча саме це чекання тримиг їх на цій землі. (Найболючіша проблема, порушена у творі, І це стан українського села. З Катрями, що від’їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. У творі розкрито суть міщанства, показано ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки за останні десятиріччя.
«У Кравчини обідають». Розповідь про життя й побут сімейства Юхима Кравчини. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання. «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін». Новели, у яких письменник наштовхує читача на думку про минущість буття, неповторність кожної хвилини. Оповідання «Зав’язь» - вічна загадка любові. Це зворушлива лірична оповідь про перше кохання, незабутню ранню весну, коли у гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки - зав’язь. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївній щирості.
«Три зозулі з поклоном». Згадка про репресованого батька. Новела присвячена найвищому людському почуттю - любові, яка входить у серце без дозволу і залишається там назавжди. Герої новели Марфа, одружена жінка, яка кохала Михайла, Софія - дружина Михайла та сам Михайло сподівалися на щастя й кохання. Але марно. До всіх них линули «зозулі з поклоном». Григір Тютюнник - правдивий, безкомпромісний, сміливий митець. У новелах митця - правда життя. Він розкриває вічні людські проблеми: для чого людина живе на землі, що таке любов і щастя. Він умів кількома штрихами розкрити внутрішній стан героя, показати високі почуття чи ганебні явища. Говорив також про серйозні деформації не тільки в соціальному устрої, а й у національному українському характері. Говорив про це відверто й сміливо.
1. Творчість Василя Стефаника в контексті української та світової новелістики.
Твори Василя Стефаника - шедеври світової новелістики.
Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. За спостереженням І. Франка, нове покоління, яке з гідністю представляв В. Стефа-ник, намагалося "модерним європейським способом зобразити своєрідність життя українського народу". Новелістика Стефаника дала змогу Франкові узагальнити новаторство молодих прозаїків, які ніби засідали "в душі своїх героїв і нею, мов магічною лампою", висвітлювали їхнє оточення. Передача найтонших, найсклад-ніших порухів душі людини, майстерність компонування художньої фрази, нерво-ва експресія мовлення - усе це дає підстави називати Стефаника експресіоністом у мистецтві слова.
Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є "Новина". Тема твору - вбивство батьком своєї дитини - була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психоло-гічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник порушив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася". Причина цього страхітливого злочину - голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті.
В експозиції письменник використовує вражаючі деталі, що ніколи не зітруться з пам'яті читача: "Бог знає, як ті дрібонькі кісточки держалися вкупі? Лише четверо чорних очей, що були живі і що мали вагу. Здавалося, що ті очі важили б так, як олово, а решта тіла, якби не очі, то полетіла б за вітром, як пір'я!" Впадає в око майстерність у поєднанні погляду автора і точки зору батька на страждання дітей. Гриць жахнувся від їхнього вигляду, все його єство пронизала страшна думка: ."Мерці". Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. "Довгий огневий пас" пік у серце й голову, камінь давив на груди. він "скреготав зубами, аж гомін лугом розходився". Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей.
Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі "Камінний хрест". Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янис-тому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі прозивати Івана Переломаним.
Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати.
Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галичанам, хвилювали В. Стефаника. У новелі "Марія" він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата,ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення. Кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів "спів про Україну". Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту.
Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі "Сини". Двох синів благословив батько на боротьбу "за У країну". Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним, сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідом-люючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення: "Сину, - кажу, -та є ще в мене менший від тебе, Іван, бери і єго на це діло; він дужий, най вас обох закопаю в цу нашу землю, аби веріг з цего коріння її не віторгав у свій бік". Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої історії.
Про талант геніального новеліста І. Франко писав: "Василь Стефаник, може, найбільший артист, який появився у нас від часу Шевченка. Стефаник - абсолютний пан форми . Його оповідання пливе, бачиться, спокійно, з елемен- тарною силою, але власне, сею елементарною силою воно захоплює й нашу душу".
2. Людина в протистоянні зі злом і несправедливістю в поезії Василя Стуса. Прочитати напам'ять вірш поета (за вибором учня).
У В. Стуса є прекрасні слова про поета: “Поет – це людина. Насам¬перед. А людина – це добродій”. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти – людина-добродій – мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами – вчинки, за ними – “дорога болю”, невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо пере¬ніс всі випробування долі і “в смерті повернувся до життя”.
Його лірика – одкровенна розмова добровільного вигнанця, по¬літв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здола¬ють зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі “напівправди, напівпі¬тьми” добро не восторжествує.
Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьо¬му осо-бистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.
Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддя¬ми, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав: “Як добре те, що смерті не боюсь я і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття .”.
Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслю-вала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можли¬вість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.
У творах В. Стуса в'язничного періоду немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особисти¬ми прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам'яті ху¬дожниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України – “у чорній стужі сонце України .”. До власної музи тут лише єдине благання: “Ярій, душе! Ярій, а не ридай!”
Автор висловлює думку, що час “молитов і сподівань” на добро, по¬рядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демокра¬тичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболі-вати над власною недолею. Мужні духом повинні при¬ймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвіт¬чизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.
Без сумніву, фізичні страждання В. Стуса у снігах Сибіру, тюрмах і таборах Мордовії були безмежними. Його виснажувала виразка шлунку, яка загострю-валася в умовах в'язничного життя, та карцерні випробовування, яким піддавали не раз непокірного тюремному режимові поета. Та він здо¬лав неподоланне. Вороги вбили його фізично, але героїчний чин його духу приборкати не зуміли. Адже поетові байдуже було, що буде з його власним життям, коли йшлося про духовні ідеали. З цього приводу він писав: “ .я відчуваю власну смерть живою, як і загибель сам о вороттям”. Він щодня був готовий гідно зустріти смерть, хоча за життя боровся активно. В. Стуса більше турбував стан власної душі. Національна свідомість, голос духу за¬свідчували його усвідомлений патріотизм
Поет вірив у своє повернення на Батьківщину. Важливим для нього було те, що він зможе чесно подивитися Їй у вічі, як син, який до кінця ви¬конав свій обов'язок.
1. Глибина розкриття психології людини в екстремальних обставинах у творчості Володимира Винниченка (на прикладі прочитаних творів).
Новелістика В.Винниченка
Новелістика В.Винниченка складає понад сотню творів, різних за жанрово-стильовими ознаками: новела, етюд, казка, нарис, оповідання-портрет тощо. І все ж вони не проста сукупність творів малої прози, а цілісна система, об'єднана спільними ідейно-проблемними настановами.
"Винниченко знов і знов повертається до людини, заглиблюється в її дух і почуття, щоб з'ясувати, яка вона, ця людина? Який її моральний потенціал? Які уявлення про себе та про інших, про минуле і теперішнє, про історію?
З винятковою зосередженістю і послідовністю Винниченко від оповідання до оповідання аналізує все нові і нові аспекти проблеми людського буття." [1, 93]. Сьогодні дослідники погоджуються, що характер Винниченкової проблематики екзистенційний.
Звернемося до таких його творів, в яких екзистенційна проблематика становлення людини, усвідомлення нею свого місця у світі, характеру зв'язків між нею і світом, між нею та іншими людьми, - на першому плані. Серед них "Зіна", "Момент", "Радість", "Федько-Халамидник" та багато інших. Усі вони позначені напруженою дією, зіткненням полярно-протилежних героїв, несподіваною розв'язкою. В поетиці сюжетів таких творів активно використані інтригувальні, захоплювальні можливості класичної новели: унікальний епізод з життя героя, нечувана подія, про яку автор збирається розповісти. У новелах Винниченка зміст розкривається в сюжеті, який залучає в свій потік усі елементи художньої структури твору.
В.В.Фащенко ввів поняття фокусу як ідейно-художнього центру новелістичної композиції: "З його допомогою наочніше демонструється думка про принцип збирання, стягнення всіх, до найдрібніших мотивів - променів в один пучок, який викликає одноепіцентричний спалах думки та настрою"* [6, 18]. Аналіз композиції новелістики, він починає з встановлення "променів зору", того, що вони висвітлюють, як і навіщо переключаються. Щодо названих вище творів, то в них промінь, або точка зору переважно зосереджена в погляді оповідача. Винниченко використовує навіть модель чарівної казки. Саме вона криється за машкарою новелістики. "нечуваної події".
Таким чином, сюжети багатьох Винниченкових новел начебто не відповідають класичній новелістичній формулі. Адже вони відтворюють не просто захоплюючий, а найважливіший момент людського життя, традиційно представлений в міфі і казці, - момент ініціації. Але оформлений він за всіма законами новеліст. жанру, що підтверджує аналіз композиції творів. Ось, що писав В.Фащенко з приводу композиційної новели: "Ідеалом новелістичної композиції є концентрація уваги на розкритті одного протиріччя, своєрідне самозречення від докладного показу багатогранності подій і характерів. Кожний додатковий елемент чи рівнозначний тому, що є вже в тексті, відкриває від головного і тим самим послаблює безперервність і напругу оповідуваної цілості" [6, 59].
В новелі "Момент" увага зосереджена на двох персонажах, які разом переживають екзистенційну межову ситуацію: реально опиняються на межі життя і смерті. Кожне слово, репліка сприяють глибокому розкриттю внутріннього світу героїв і формуванню їх цілісного образу. Головна колізія твору психологічна, оскільки межа життя і смерті проходить через душі героїв.
Внутрішній світ юнака-оповідача відрізняється широтою і всеохопленістю: напружене індивідуальне переживання смерті та чутливість до навколишнього світу, до найменшого вияву життя. В свідомості героя навіть смерть не вириває його з цілісного і безупинного плину життя. Смерть не є кінцем усього - навіть мертвим герой є частиною великого життя.
Муся більш зосереджена на власних переживаннях і більш чутлива до можливості смерті як індивідуального кінця. Перед нами два типи духовних характеристик.
Вони відрізняються уявленням про життя і смерть. Одна з них приймає і відчуває життя цілком, в усіх формах, які існують в природі. Для героя немає смерті. Вона є, але вона природна частина життя, вона "оселилася" в ньому і не знищить його. У світовідчутті Мусі перемога життя можлива в духовній сфері, задля піднесення якої іноді необхідна реальна смерть. "Наше . наше кохання повинно вмерти зараз, щоб, як хтось сказав, ніколи не вмирати" [1, 502].
Переживши разом екзистенційну межову ситуацію, вони збагатили себе досвідом іншого. Муся відчула "вихор життя", який зміта все сміття "не треба", "не можна ." [1, 502]. Юнак пізнав справжній страх смерті, а потім інший, незнаний до того досвід життя і щастя в образі, в пам'яті. Сюжет цього твору побудований на казково-міфологічному мотиві перетинання межі, який несе в собі значення ініціації - здобуття нового досвіду і в такий спосіб переходу в новий стан, стан духовно багатшої людини.Таким чином, письменник використав сюжетну модель казки, зокрема, коли прагне відтворити найсуттєвіші моменти становлення людини, зберігаючи при цьому одноепіцентричність, за висловом В.Фащенка, і структурованість новеліст. композиції. Варто згадати і про велику роль природи у цьому творі.
Саме природа є своєрідним каталізатором бажання, вона намагається розбудити кохання між головними героями. Проте завжди істинною емблемою природи є коло, бо воно - схема зворотного руху, "вічне повернення", яке робить можливим стійке буття. Природа народжує незліченно і так само легко жертвуватиме, відповідно смерть у ній - наслідок вічного і завжди молодого її життя, яке виявляє себе через безперервний процес творення.
В оповіданнях також подається проекція на смерть як надлишок, розкіш. Молодість у природі - її найглибша творча суть і водночас основа смерті.
Ще з часів романтизму в літературі домінує метафора природи як винятково жіночої сфери, а культури - як сфери чоловічої. Натомість у оповіданнях Винниченка саме жінка береться за вирішення питання про сенс культури, нерозривної з природою, поверненої до неї. Природний інстинкт вона стверджує як елемент розвитку індивідуальності.
"Персонажі у творах В.Винниченка появляються вже сформованими, а їхній характер вимальовується ступенево, відповідно до його вияву в поведінці та вчинках. Вони рівновартісні, але не рівнозначні. Останнім найбільше приковується увага читача". Прикладом до судження С.Погорілого може служити головна героїня оповідання "Зіна". Своєю емоційністю вона дуже захоплює. Всі інші у порівнянні з нею виглядають тьмяно і невиразно.
Зіна не в тільки позитивною або тільки негативною особою в оповіданні. Хоча спочатку вона може не сподобатись своєю самовпевненістю, потім виявляється, що всі й індивідуальні риси є необхідними для вирішення проблеми, що згодом постане перед нею. І те, що вона вважає, ніби все робить легко, головним чином і допомагає їй.
Зіна з легкістю вирішує, що для неї зараз важливіше: народ чи коханий, з легкістю отримує все, що їй потрібно. Ця легкість органічно сплелася з її ставленням до життя. І зовнішність цієї дівчини така ж хвилююча, як і її внутрішній світ. Такі люди мають сильну чисту душу, вони здатні бути лідерами. Іншого враження героїня не залишає.
Цікаво, що автор коментує найменший порух Зіни, коли хоче підкреслити, що саме відчуває дівчина. І ці рухи, разом узяті, а також найменші зміни у виразі її обличчя, особливо очей, створюють неповторні моменти в оповіданні, які кожен читач сприймає, мабуть, по своєму.
Найголовнішими рисами портрета будь-якого героя творів Винниченка є, на мій погляд, уста та очі. "Вони часто зображують душевний стан, зокрема очі - щілини, просвіт до душі і серця персонажів".
Взагалі очі - невід'ємна частина портрета людини. По очах можна побачити, як змінюється внутрішній стан персонажа, коли настає критичний момент. У кожного з героїв при цьому змінюється вираз перш за все очей: в Зіни - вони потемніли, завмерли. І в момент розв'язки критичної ситуації знову ж таки очі персонажа вказують на його душевний стан. Найкраще це видно у Зіни: ціла буря йде з очей її. По очах можна багато чого дізнатися про саму людину, її психологічний стан. Очі, як просвіт до душі, безпомилково вказують на справжнє людське єство.
При несподіваному вирішенні кризової ситуації людина мимоволі відкриває себе. Виявляється справжній, внутрішній портрет - суть цієї людини, її духовне обличчя.
Мабуть, з усіх інших найбагатшою духовно виявилася Зіна. У тій бурі, що знялася з її очей, кожному була передана часточка захоплення, потенціал якого вона зберігала в собі. На якусь мить люди з цілого натовпу стали єдиною істотою, яка неначе народилася з Зіни. Відбулася еволюція людини, її злет. А еволюція духовного світу завжди супроводжується змінами зовнішнього вигляду людини. Принаймні, так думаєш, коли перед нами постають герої В.Винниченка.
- бачимо, що мала проза Володимира Винниченка містить чимало фактів із життя письменника, віддзеркалює його політичні переконання та моральні критерії. Імпульсивність натури, багатий досвід автора сприяють цікавості творів та їх популярності;
- домінуючою думкою творчості Володимира Винниченка є необхідність подолати інерцію вітчизняної культури, стати на рівні з кращими зразками світової літератури. Роздуми В.Винниченка сповнені розуміння тяжких історичних обставин і гострої національної самокритики. Ці два мотиви в нього тісно переплітаються, не раз набираючи особистого характеру;
- запальний та енергійний Винниченко намагається майже у всі твори "внести свої риси". Впізнаємо його і в Андрієві ("Краса і сила"), і в інших героях;
- у творах Винниченка дуже багато "ніцшеанства" та запозичень від інших письменників;
- Винниченко прихильник реалізму, модернізму та багатьох інших напрямків;- Він виявляв інтерес до соціального чинника в коханні. Стосунки між статями він розглядав в загальному контексті моральної проблематики. Кохання невіддільне від питань про індивідуальну свободу і її взаємозв'язок з існуючими суспільними приписами ("Раб краси", "Заручини" та інші). Володимир Винниченко відзначався неабиякою чутливістю до подібних конфліктів, він не раз ставив в центр своїх роздумів "проблему статі"
- естетичні орієнтації письменника пов'язувалися із європейським художнім досвідом. Лінія творчої поведінки молодого Винниченка зумовлювалася його "контроверсійністю", духом противенства, установкою на бунт;
- його герої є сильними особистостями, проте несуть в собі всі ознаки деградації, нігілізму та цинізм;
- новели Володимира Винниченка займають важливе місце у його творчості, саме у них він намагається проникнути в сутність людини, з’ясувати сенс життя.
- твори Володимира Винниченка можна говорити багато - це талант, вміло використаний досвідченим літератором. Це не письменник, що керується виключно емоційними. Кожна річ, написана ним, є результатом титанічної праці. Попри звинувачення в аморальності, дегенерації та зайвій амбітності, український читач не може не оцінити того величезного обсягу роботи, виконаної Винниченком;
- ми можемо пишатися, що в українській літературі був Володимир Винниченко. Навіть попри його огріхи в письмі, напади феміністок та політичні переконання. Він - майстер своєї справи. Цим сказано усе.
2. Образ Марусі Чурай з однойменного роману Ліни Костенко як втілення кращих рис українського народу. (ЗА ОДНОЙМЕННИМ РОМАНОМ ЛІНИ КОСТЕНКО)
У романі Ліни Костенко змальовано трагічну долю легендарної народної співачки, життєвий шлях якої тісно пов'язаний з всенародною драмою - кривавою боротьбою уярмленого народу з поневолювачами. Давня легенда доносить до нас образ Марусі Чурай. Мелодійні Марусині пісні переконують, що ця дівчина була надзвичайно талановитою, а відома історія отруєння її коханого говорить про сильний характер і палкі почуття. Ліна Костенко дала нове життя цьому легендарному образові, і це тлумачення переконливе і привабливе.
Маруся успадкувала від своїх батьків благородство, гідність, чесність та душевну красу. А ще їй дістався співучий мамин голос. Вперше вона звернулася до пісні маленькою дівчинкою, коли загинув від ворожої руки її батько. Маруся побачила виставлену на острах його відсічену голову, і це незглибиме горе вилилося у співі: "А смерть кружляє, кружляє, кружляє навколо палі. Наносить білого снігу у очі його запалі ." А остаточно дівчина відкрила душу пісні, коли почула, як батькову славу донесла до них кобзарева дума:
Усе ввижалось: "Орлику Чураю,
Ой забили тебе ляхи у своєму краю!"
Все думала: хоч би ж було спитати,
хто склав слова про нього, про той край.
Що був же він ріднесенький мій тато,
а от тепер він - орлик, він Чурай.
Особиста драма Марусі Чурай була тісно пов'язана із всенародною драмою. Вона звернулася до пісні, щоб висловити своє ставлення до того загального лиха, яке спіткало її Батьківщину. Загальнонародне боліло у її душі як особисте. Її пісні дивували багатьох міщанок, тому що, на їхню думку, складати їх повинні лише кобзарі:
Та й не сказати, - що вона співає:
Сама собі видумує слова.
Таких дівок на світі не буває.
Та й те сказати, - що вона співає?
Хіба для того дівці голова?
Герої роману по-різному ставляться до її пісень. Одні - захоплюються ними, інші - не люблять, тому що часто відчувають засудження своїх вчинків з боку Марусі. Таких персонажів немало у творі. Це насамперед Райці, Бобренчиха, Горбань і, звичайно ж, Вишняк та його рідня. Чураївні, яка вболіває за долю своєї землі, прикро усвідомлювати, що
у всіх оцих скорботах і печалях,
у всіх оцих одвічних колотнечах -
і чураївські голови на палях,
і вишняківські голови на плечах .
Трагедія її особистості полягала найперше у невідповідності між Марусиними уявленнями про честь, гідність, совість, самопожертву в ім'я народу і тим, що вона бачила у своїх краянах. І тому боляче вразило дівчину те, що її коханий виявився такою ж дріб'язковою і нешляхетною людиною: "Нерівня душ - це гірше, ніж майна". В розпачі вона приготувала для себе отруту, але її випадково випив Гриць. Безневинно вона потрапила під суд, але не сказала й слова на свій захист. Вона була ошукана у своїй любові і випалена нею дотла.
Від смерті її врятував Іван Остряниця, який привіз універсал від Богдана Хмельницького про скасування вироку. Слова універсалу про значення народного співця звучать уже не так для Марусі, як для людей, щоб вони зрозуміли, що саме співець дарує їхнім діянням безсмертя.
Маруся, несучи в серці свій біль, вирушає на прощу до Києва. Ми бачимо очима Чураївни та мандрівного дяка руйнацію України. Перед подорожуючими сторінка за сторінкою гортається велика книга бід українського народу. Перед їхніми очима уявно постають мученицькі смерті його ватажків, "подвиги" ката Яреми Вишневецького, удовині села, голод на Волині та ще багато такого, про що
у селах ридма плачуть кобзарі, або такі, як ти оце, дівчата в сумних піснях виспівують життя. Ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!
Маруся болісно переживала смерть коханого, причиною якої вона вважала себе. Проте особиста драма не закрила їй очі на страждання народу. Її талант продовжував служити людям - пісні Марусі співає полтавський полк, виходячи в похід. У них виявляється нескорений дух та моральна краса дівчини, яка болісно переживає за долю рідного краю. Тому все сказане нею за її непросте життя належить уже не їй, а народові, історії.
2. Світ людських почуттів і думок у поезії Ліни Костенко. Прочитати напам'ять вірш поетеси (за вибором учня).
Багато написано поетами про кохання. Прекрасне і могутнє почуття, воно підносить людину, робить її вищою, благороднішою, хоча часто приносить із собою муки і страждання. Чудові поетичні шедеври про кохання створили Пушкін і Леся Українка, Франко і Тютчев, Байрон і Шекспір. Перу Ліни Костенко належить ряд прекрасних творів про одне з найнеповторніших людських почуттів. Кожен із цих віршів можна назвати справжнім ліричним шедевром. Любовна лірика Ліни Костенко вражає чистотою і ніжністю, якоюсь особливою цнотливістю почуттів. Зачаровують її вірші про кохання із збірки «Неповторність». Ось назви деяких із них — «Напитись голосу твого», «Я дуже тяжко Вами відболіла», «І як тепер тебе забути», «Десь проходила ніжність між нами», «Розкажу тобі думку таємну», «Осінній день березами почавсь». Вірші про кохання завжди важко аналізувати. Та й чи потрібно? Дуже добре сказав про це літературознавець В. Брюховецький: «Як говорити критикові про таку лірику? Як «розшифрувати» її чаруючі диференціали почуттів? Яким інтегралом «стиснути» цей непіддатливий логічному аналізові вир пристрастей? Найкраще — читати самі вірші». Отож читаймо любовну лірику поетеси. У ній розкривається вся краса душі Ліни Костенко, у чиєму поетичному голосі поєдналися, здається, непоєднувані речі: жіноча таємничість, незбагненність, емоційність, розвихреність і філософська глибина, рельєфність, ясність думки.
Одна з найбільших людських чеснот — пошанування батьків. Це відбито в десяти Божих заповідях: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі». Любов до батьків — це одночасно і любов до отчого дому, до Батьківщини, це нерозривний духовний зв'язок поколінь. Немає цієї любові — і на зміну їй приходять історичне безпам'ятство, зрада рідній мові, культурі, землі, духовна пустота і, зрештою, моральне виродження. Ці вічні істини талановито осмислює Ліна Костенко у своєму історичному романі у віршах «Маруся Чурай».
Твір Ліни Костенко пронизують ідея незнищенносп українського народу, глибока віра у його духовну силу і могутність. Як Маруся Чурай, творячи свої пісні, залишається жити в них, стає воістину безсмертною, так і народ, для якого духовні цінності є важливішими за матеріальні, ніколи не загине, бо його душа житиме у витворах мистецтва, у незвичайної краси пісенних шедеврах. Смерть може забрати кращих синів і дочок нації, таких, як Гордій Чурай, Лесько Черкес, Чураївна, але їй ніколи не вдасться подолати народ, що до кінця боронить свої знамена і пісні.
Уславлюючи вірність Батьківщині, безкомпромісність, козацьке лицарство, Ліна Костенко гостро засуджує убогих духом, заражених життєвим прагматизмом людей, що все звикли вимірювати матеріальними благами. Символом продажності і зради -став відступник Ярема Вишневецький. У П Вишняках, Бобренчисі, Горбаневі впізнаємо сучасних манкуртів, що «за шмат гнилої ков- • баси» готові й матір продати, а на заклик відроджувати рідну мову, культуру відповідають питанням: «При чому тут пісні?».
Роман «Маруся Чурай» став одним із найбільших досягнень української літератури нинішнього століття. Відзначаючи художні достоїнства твору, Микола Бажан свого часу сказав: «Щедрі, але й не надмірні розсипи народних приказок, ідіом, прислів'їв оздоблюють і авторську мову, і бесіди дійових осіб твору. Це не поверхові оздоби, не прийоми стилізації, а заглиблені пошуки і переконливі здобутки поетичного стилю твору, в якому елементи стародавньої розповіді органічно сплелися з сучасною формою авторських висловлень, їхніх неповторних тропів, метафор, епітетів, динамічних перебоїв ритму-ж
«Спочатку було Слово, і Бог було Слово», — сказано в Біблії. Людина високодуховна, Ліна Костенко шанує слово, закохана у його красу, вона не любить пустих, «необов'язкових» слів, за якими приховуються фальшивість, поверховість думок і почуттів. Письменниця безмежно віддана своєму творчому покликанню, без поезії не уявляє свого життя. У неї можна прочитати: «болить душа словами», «люблю слова», «потреба слова, як молитви». В одному із своїх віршів поетеса написала про те, як важко інколи знайти слова, які б не «були уже чиїмись». Так, і справді, багато що повторюється у цьому світі — краса і потворність, зрада і самопожертва, «асфальти й спориші», навіть слова втрачають свій первозданний смисл, запозичені нами один у одного. Але поезія Ліни Костенко є по-справжньому неповторним явищем духовного життя української нації. Торкаючись наших душ, вона пробуджує у них світлі і радісні почуття, робить їх благороднішими, чистішими,тому і активний учасник його живої історії, пам'ятаючи, що історія — « .це не тільки сива ми¬нувшина, а й суперечлива, сповнена драматизму сучасність і що цю історію ни¬нішнього дня маємо творити вдумливо, з відповідальністю перед майбутніми поколіннями».
2. Морально-філософська проблематика романістики Олеся Гончара (на прикладі вивчених творів).
Опублікований уперше 1968 року «Собор» своїм публіцистичним, пристрас¬ним пафосом закликав читачів замислитися над значенням духовних начал у людському житті, історичної пам'яті, культурної спадщини народу. В той же час роман привертав увагу до таких серйозних негативних явищ у нашому жит¬ті, як бездуховність, моральне браконьєрство, бюрократизм. «Собор» — це ро¬ман запитань, шукати відповіді на які письменник і закликає читачів. Як бути справжнім? Чи збагачується духовно сучасна людина? Як жити, щоб не втрати¬ти собори своїх душ? Хоче автор дізнатися, звідки у деяких сучасників невміння поважати свій народ, любити своїх близьких, чому зник дух вольності й патріо¬тизму, що був властивий борцям за свободу й щастя українського народу.
У «Соборі» є кілька образних явищ, що виростають до рівня символу. Це мо¬нумент Титану, урочище Скарбне і, звичайно ж, козацький собор, збудований козаками після розгрому Січі. Але собор водночас є і втіленням високого духу народного. Собор постає у романі як диво довершеності народної архітектури, як пам'ятка історичного минулого народу. У романі собор став епіцентром кон¬флікту між людьми, між духовністю і бездуховністю.
Про що б не писав Олесь Гончар, він бачить собор передусім як велич духу, як мірило совісті, як докір недбальцям і користолюбцям. В уяві Миколи Баглая собор постає в одному ряду з нерукотворними цінностями, бо хлопець вважав, що є в соборі вільний дух, любов, нескореність. А це ті людські риси характеру, без яких не можна зберегти, неможливо збудувати державу, стати вільною і не¬залежною країною. Недаремно, письменник закликає берегти собори своїх душ. Такі, як брати Баглаї, Ізот Лобода, бережуть їх, не дозволяють їх нівечити.
Вважаю, що роман «Собор» — це заповіт нам, сучасникам, цінувати красу, бути духовно багатими і щедрими на добрі вчинки.
Олесь Гончар - один із найвидатніших українських письменників. У своїх творах він порушує пекучі проблеми життя, а найбільше - проблему духовності. Адже тільки тоді людина є людиною, коли вона любить свій край, почуває відповідальність за збереження природи, історичної та національної пам’яті, коли вона працьовита, добра і щедра, чутлива до краси. Все це віднайшло своє повне вираження в образах героїв роману «Собор». Цей твір звернений як до сучасників, там і до прийдешніх поколінь із закликом зберегти «собори душ ваших!» Зачіплянський собор - центральний об’єкт роману. Собор - суддя, і навітм не в метафоричному значенні. Дивлячись на людей, так чи інакше пов’язаних із цією історичною пам’яткою, читач може аналізувати їхні характери, мрії, прагнення, вчинки тощо. Найбільш яскравим образом роману, на мою думку, є Єлька Че-чіль. її доля дуже складна: сирітство, колгоспна каторга, приниження, жахливе тавро «збитої роси», але тим сильнішою й духовно прекраснішою є героїня.
Чи була б нона щаслива, будучи інакшою? Гадаю, що ні! Сила ж її духу вражає, як і розум. Н умовах цілковитого тоталітаризму (навіть не маючи паспорта) Єлька знаходить сили, щоб втекти до іншого життя. А що чекало на неї у рідному селі Вовчугах? Лише повна самотність, принизливе глузування, важка праця «до сивих кіс», деградація. А, може, висока честь - доглядати призову корову”? Звісно, дівчина це розуміла і, будучи наполегливою, сильною, духовно багатою, освіченою, прагнула іншого. Серце Єльки пережило багато тяжких випробувань, але вона все подолала. Було й добре в її житті, й підступне. Це і допомога дядька Ягора, який зрозумів і прийняв до себе жити бідну дівчину, і кохання Миколи Батлая, і навіть залицяння Володь-ки Лободи. Єлька спочатку симпатизує йому - він здасться уважним, дружелюбним. Але згодом вона розуміє, що його «солодкі слова» - лише принада. Бо молодому кар’єристу потрібна передова дружина, бо це - шлях до безхмарного життя.
Справжнім ідеалом, про який мріяла дівчина, став для неї Микола - чесний, розумний, працьовитий хлопець, який прагне допомогти односельцям врятувати собор та захистити їх від екологічного забруднення. Як пі прагнення народилися у цього синьоокого, чорночубого юнака? Адже довелося йому побачити світ в окопі, під свист снарядів і вибухи бомб, а потім пізнати голод, скруту, бо, допомагаючи матері, ходив по селах «міняти» й трохи не замерз. Мабуть, оті сонячні степи, що «змалку входили в свідомість дітей», та край козацької слави, сиві могили та отой собор - «…шедевр, поема степового козацького зодчества» - виплекали в нього почуття прекрасного. І не тільки в нього, стежину до свого Щастя знайшла і Єлька. її зустріч з Миколою наповнюють життя іншим, зовсім новим світлим сенсом. Гадаю, що такий образ парубка не застарів за сорок років, бо роман О. Гончарем був написаний у 1968 ропі. Чесність, розум і духовна краса ніколи не стануть «зайвими» - вони потрібні завжди будь-якому хлопцеві й дівчині.
Єлька і Микола приваблюють нас щирістю й скромністю, світлими поривами своїх молодих сердець, ясними думками і чистими ідеалами. Від щирого серця їм симпатизує і сам письменник.
Що допомогло героям вистояти і зберегти свою гідність? Саме духовність - стверджує автор усім змістом роману. Отже, О. Гончар створив прекрасну галерею духовно багатих, щедрих на добро людей і вивів проблему збереження високої духовності на перше місце. Письменник закликає нас, молоде покоління, берегти свою духовну культуру, бо історичне і культурне безпам’ятство перетворює людину на перекоти поле, що не тримається корінням за рідну землю і лише засмічує її, а душу її з величного храму перетворює на руїну - купу цегли. Письменник-громадянин закликає кожного з нас не допустити такої руйнації, збагачувати красу свого духовного світу, бо ми «козацькі діти», як святиню маємо берегти пам’ять, дорогоцінні набутки минулих віків, оберігати їх і примножувати, дбати про наш внесок до скарбниці мистецької історії.
1. Шляхи розвитку сучасної української літератури. Аналіз творчості одного з представників сучасного літературного процесу в Україні (за вибором учня).
Сучасна українська література
У кінці 80-х – на початку 90-х рр. ХХст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбилися і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по –новому . Говорячи про літературу кінця ХХ ст., наголошують на постмодернізму як основному художньому напрямі літератури 90-х рр. ХХст Більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х рр. і пов, язаний з іменами Ю.Андруховича, О.Ірванця, В.Неборака (літературне угрупування “Бу – Ба – Бу”), а пізніше з представниками таких груп, як “Пропала грамота”: Ю.Позаяк, В.Недоступ; “Лу – Го – Сад”: І.Лучук, Н.Гончар; “Нова дегенерація”.
Популярними авторами в Україні є Марія Матіос, Люко Дашвар, Андрій Курков та інші. Численними преміями відзначені твори подружжя письменників-фантастів Марини та Сергія Дяченків.
На поприщі історичних та детективных романів багатьма преміями відмічалися твори Василя Шкляра. Його містично-детективний роман 1999 року «Ключ» витримав понад 12-ть видань (станом на 2009 рік) та перекладено кількома мовами[1]. Розголосу також набув історичний роман 2009 року «Залишенець. Чорний ворон», який піднімає заборонену та замовчувану за радянських часів тему боротьби українських повстанців проти більшовиків в 1920-х роках.
Марія Василівна Матіо́с (*19 грудня 1959, Розтоки, Путильський район, Чернівецька область) — українська письменниця (поет, прозаїк, публіцист).
Марія Матіос народилася 19 грудня 1959 року в селі Розтоки на Буковині у родині гуцулів.
Перші вірші надрукувала у 15 років.
Випускниця філологічного факультету Чернівецького університету, була серед тих, хто згодом домігся присвоєння навчальному закладу імені «буковинського соловейка» — поета Юрія Федьковича.
1992 — дебютувала у журналі «Київ», опублікувавши новелу «Юр'яна і Довгопол».
Протягом близько 10 років займалась журналістикою. 8 із них була редактором газети на машинобудівному заводі імені Дзержинського в Чернівцях. Керувала Чернівецькою обласною організацією Національної спілки письменників України, займалась видавничою справою, була одним із засновників науково-літературного «Буковинського журналу».
З листопаді 2005 р. до 17 вересня 2010 р. працювала заступником голови Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (перед цим також працювала в цьому Комітеті з 2003 р.). За цей час змінилися 4 голови Комітету. Була звільнена з посади заступника голови Комітету у зв'язку з указом Президента від 12 липня 2010 року, яким затверджено новий персональний склад Комітету. Рішення про своє звільнення не визнала за законне і з листопада 2010 р. судиться з Комітетом з Національної премії України ім. Т.Шевченка та його новим головою Борисом Олійником. Після того, як в Окружному адміністративному суді Києва Марії Матіос повністю відмовили в її позові, вона заявила про готовність обстоювати свої права в «міжнародних інстанціях».[1]
12 січня 2011 року Марія Матіос звернулася з відкритим листом до Генерального прокурора України[2], заявивши про переслідування її з боку силових структур та спробу вилучити її книгу "Вирвані сторінки з автобіографії" з книгарень.[3] На захист Матіос виступив із зверненням Арсеній Яценюк.[4]
Державний службовець 2-ї категорії III рангу).
Живе в Києві.
Заміжня, має сина.
Дослідила свій родовід до 1790 року.
Цікавиться психологією, етнографією, городництвом та квітникарством.
У 2011 входить до складу журі літературного конкурсу "Юне слово".
Творчість
Марія Матіос має некоронований титул «найбільш плідної письменниці України»[5].
Критика її називає як не «чортиком, що вискочив із табакерки»[5], то «грант-дамою української літератури»[5].
Збірки віршів:
«З трави і листя» (1982)
«Вогонь живиці» (1986)
«Сад нетерпіння» (1994)
«Десять дек морозної води» (1995)
«Жіночий аркан» (2001)
«Жіночий аркан у саду нетерпіння» (2007)
Найбільшу популярність здобули її прозові твори:
«Нація» (2001)
«Життя коротке» (2001)
«Бульварний роман» (2003)
«Фуршет» від Марії Матіос (2003)
«Солодка Даруся» (2004)
«Щоденник страченої» (2005)
«Містер і місіс Ю в країні укрів» (2006)
«Нація. Одкровення.» (2006)
«Щоденник страченої» (2007)
«Майже ніколи не навпаки» (2007)
«Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» - видавництво «Піраміда» (2008)
«Кулінарні фіґлі» (2009)
«Чотири пори життя» (2009)
«Вирвані сторінки з автобіографії» (2010)
Твори письменниці перекладені сербською, румунською, російською, польською, хорватською, білоруською, азербайджанською, японською, китайською, єврейською мовами[6]. Друкувалися у Канаді, США, Китаї, Хорватії, Росії, Сербії[6].
2007 року в російському видавництві «Братонеж» вийшлі об'єднані під однією обкладинкою переклади «Нації» та «Солодкої Дарусі». Ця книжка має назву «Нация», перекладена О.Мариничевою та С.Соложенкіним.[7]
Передостання книга письменниці «Майже ніколи не є навпаки» завершує історично-психологічну трилогію, яку розпочала «Солодка Даруся», а далі і «Нація». За словами авторки, її нова книга про те, що може людське серце, вражене любов'ю і ненавистю, радістю і заздрістю. „Я би виокремила головну думку цієї книги, де «честь понад усе». Кожен персонаж в ній доводить своє людське алібі“, — зазначила авторка. Її література не відокремлює окремого жанру та спрямованості на конкретний тип читача[Джерело?].
Премії
2009 — державна нагорода — диплом I ступеня в номінації «Бестселлер» на V Київському міжнародному книжковому ярмарку за книгу «Москалиця. Мама Маріца — дружина Христофора Колумба»
2008 — переможець конкурсу «Книжка року 2008» в номінації «Красне письменство — Сучасна українська проза»: «Марія Матіос. Москалиця; Мама Мариця — дружина Христофора Колумба» (видавництво «Піраміда»).
2007 — переможець конкурсу «Книжка року» в номінації «Красне письменство» («Майже ніколи не навпаки»).
2007 — Гран-прі та 1-е місце конкурсу «Коронація слова 2007» за роман «Майже ніколи не навпаки»
2005 — лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка за роман «Солодка Даруся».
2004 — переможець конкурсу «Книжка року» («Солодка Даруся»).
1. Риси духовної й матеріальної культури українців у повісті Івана-Нечуя Левицького
«Кайдашева сім*я»
Кайдашева сім'я — реалістична соціально-побутова повість українського письменника Івана Семеновича Нечуя-Левицького, написана 1878 року. У творі на матеріалі повсякденного життя селянства розкриваються деякі риси вдачі українського народу, його індивідуалізм, прагнення жити окремим, самостійним життям. Про популярність повісті свідчить велика кількість її перевидань і перекладів іншими мовами. Те, що сталося з родиною Кайдашів, можна назвати моральною катастрофоюЗміст [сховати]
Основний конфлікт
Основний конфлікт повісті — соціальний. Перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім'ї та
короткочасних примирень, які знову швидко перериваються загостренням суперечностей навколо відстоювання
своїх «прав» на власність.
Персонажі
Основні персонажі твору:
Омелько Кайдаш — голова сім'ї
Маруся — його дружина
Карпо — старший син
Лаврін — молодший син
Мотря — старша невістка
Мелашка — молодша невістка
Другорядні персонажі :
Параска
Палажка
Головна думка
Головна думка повісті — це показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю селянства від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Жанрові особливості
Жанрова відповідність твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на «жарти, смішки, штукарства та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний»
Ідейно-тематичний зміст
Тема «Кайдашевої сім’ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй'Левицький порушив одвічні проблеми:
добра і зла;
кохання;
сімейних стосунків;
взаємин батьків і дітей;
людської гідності та свободи;
віри в Бога й моралі.
Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім’я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.
Історія написання
Уперше надруковано в журналі «Правда», 1879, №3-12. Того ж року повість вийшла у Львові окремими виданнями. Ще перед тим, як повість почала друкуватися у «Правді», Нечуй-Левицький став клопотатись про дозвіл на її видання в Росії, але царська цензура ставила всілякі перепони, вказуючи на ряд «предосудительных мест» твору, зокрема в VI розділі, де змальовувалось перебування прочан в київських монастирях, та висуваючи інші претензії. Тільки 1886 року дозвіл на друкування повісті був даний при умові вилучення «в ней автором всех неудобных мест» відзначених цензурою. Внаслідок цього 1887 році вийшло в Києві видання «Кайдашевої cім'ї» з рядом цензурних купюр, авторських переробок та скорочень.Зокрема було перероблено початок і кінець твору. Тексти наступних прижиттєвих публікацій повісті (1894 та 1906 рр.) майже не відрізняються від видання 1887 р. Подається за виданням: І в а н Н е ч у й - Л е в и ц ь к и й. Кайдашева сім'я. Повість. К., 1906, з відновленням цензурних купюр за першодруком.
2. «Розстріляне Відродження» , як історичний й культурний феномен: історичні обставини, чільні представники, головні здобутки в письменстві. Аналіз життя та творчості одного з представників цього періоду.
Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників).
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».
Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.Зміст [сховати]
1 Історичні передумови
2 Літературні об'єднання
3 Новаторство
4 Значення
5 Представники
5.1 Деякі представники розстріляного відродження
6 Масштаби репресій
7 Дивіться також
8 Бібліографія
9 Фільмографія
10 Примітки
11 Зовнішні посилання
Історичні передумови
Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони (пригадаймо Емський указ) створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Літературні об'єднання
Головними літературними об'єднаннями були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
Саме ВАПЛІТЕ в особі Миколи Хвильового розпочало славетну літературну дискусію 1925—1928 рр. і перемогло в ній, довівши наявність і необхідність національної, специфічної української літератури, орієнтованої на Європу, а не на Росію.
Новаторство
Головними складниками новітньої еліти її світогляду був бунт, самостійність мислення та щира віра у власні ідеали. В більшості своїй це були інтелектуали, які робили ставку на особистість, а не на масу. За їх зовнішньою «радянськістю» ховалися глибокі пошуки й запити.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий. Стиль сильних почуттів та проникнення в сутність явищ називається неоромантизмом чи експресіонізмом. У цьому напрямку працювали Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Андрій Головко, Юліан Шпол, Олекса Влизько, Лесь Курбас, Микола Куліш та багато інших.
Головна ідея новели «Я (Романтика)» Хвильового — розчарування в революції, кричущі суперечності і роздвоєння людини того часу. Головний персонаж — людина без імені, а значить, без індивідуальності, без душі. Заради революції він вбиває свою матір і карає себе думкою: чи варта була революція такої жертви.
У романі Валер'яна Підмогильного «Місто» вперше в українській літературі проявилися елементи філософії екзистенціалізму. Головний герой в прагненні насолоди йде від задоволення фізичного до найвищих релігійних потреб. Проте навіть в такій складній тематиці письменник не перетворює роман на просту оповідь «людної» філософії, а творчо осмислює її у застосуванні до нашого, національного світовідчуття.
У поезії найцікавішими є шукання символістів Олександра Олеся і Павла Тичини. В своїй збірці «Сонячні кларнети» Тичина відбив всю широту освіченого і тонкого розуму, який споглядає багатство української природи, бажаючи докопатися до її першопричин.
Коли Комуністична партія СРСР зрозуміла свою поразку, вона почала діяти забороненими методами: репресіями, замовчуванням, нищівною критикою, арештами, розстрілами. Перед письменниками стояв вибір: самогубство (Хвильовий), репресії і концтабори (Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня), замовчування (Іван Багряний, В. Домонтович), еміграція (В. Винниченко, Є. Маланюк), або писання програмових творів на уславлення партії (П. Тичина, Микола Бажан). Більшість митців була репресована і розстріляна.
Коли 1947 року Іван Багряний видав за кордоном свою поетичну збірку «Золотий бумеранг», другою назвою її було «Рештки загубленого, репресованого та знищеного». Твори здавалися до спецсховів, заборонялися, замовчувалися, багато з них були назавжди втрачені. Хоча й функціонували у самвидаві (Іван Багряний), рукописних копіях, виходили за кордоном.
Трагічна доля покоління 20-30-х років демонструє всю силу українського духу, його творчий потенціал, необхідність свого шляху й незалежності від впливу інших культур.
Представники
Представники інтелігенції що належать до «розстріляного відродження» умовно поділяються на кілька груп, обумовлених їхнім життєвим шляхом під час та після сталінських репресій. Першу групу — безпосередніх жертв терору становлять письменники Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайль Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров, худжники-бойчукісти, Лесь Курбас та багато інших, що були знищені фізично, тобто страчені або померли в концтаборах, чи вчинили самогубство перебуваючи за півкроку від арешту. Незважаючи на те що більшість з них були реабілітовані ще в кінці 1950-тих років, їхній мистецький чи науковий доробок, як правило, заборонявсь в СРСР й надалі, або принаймні ознайомлення з ним не заохочувалось радянською владою, замовчувалось те що такі діячі взагалі існували. До того ж багато, особливо пізніх, творів таких митців, було знищено репресивними радянськими органами в сталінський період. Наприклад, не збереглося практично жодного монументального твору Михайла Бойчука, який був засновником цілої школи монументального живопису. Проте після реабілітації, творчість тих небагатьох митців, що вцілому вкладалася в рамки соцреалізму, була визнана радянською владою, їхні твори передруковувались, як твори Пилипа Капельгородського, Івана Микитенка і навіть могли включатись до шкільних програм (окремі п'єси Миколи Куліша).
Частині репресованих й переслідуваних представників української-радянської інтелігенції, вдалось уникнути найвищої міри покарання і вижити в тюрмах і концтаборах. Причому декому з них вдалося навіть втікати з концтаборів (Іван Багряний). Відбувши свій строк Остап Вишня став слухняним співцем сталінсього режиму, а Борис Антоненко-Давидович, якого звільнили лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянського режиму.
Третю умовну групу складають ті діячі культури, які уникли репресій, але через те, що їхній доробок теж був далеким від соцреалізму і вузьких партійних рамок, він був також засуджений радянською владою. Творчість таких осіб теж заборонялась й замовчувалась, твори вилучались зі сховищ і знищувались. Переважна більшість цих осіб померла до ще розгортання масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко), дехто врятувався завдяки тому, що відійшов від активної діяльності, як наприклад Марія Галич, дуже небагатьом вдалось вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать митці «доби розстріляного відродження». Їхня творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж у більшості випадків зазнала в період сталінських репресій значних змін. Страх за свою безпеку в умовах масового терору змушував швидко пристосовуватись, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва. Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та в подальшому, не мають високої художної вартості, індивідуальності форм і стилів, та є типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
У тридцяті роки була також знищена і велика кількість діячів культури старшого покоління, які стали відомими ще до радянської влади, і таким чином належать до покоління діячів початку ХХ століття, а не 1920-30-тих років. Це Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Вороний, Сергій Єфремов, Гнат Хоткевич та інші. Проте завдяки політиці українізації вони активно включились в процеси з розбудови української літератури, культури, науки, що відбувались в УСРР, дехто з них задля цього повернулись з еміграції, як Микола Вороний, або спеціально переїхав з українських країв під владою Польщі як Антін Крушельницький з родиною.
Яловий Михайло Омелянович(Юліян Шпол) 1895 06 05 с.Дар-НадеждаПолтавська губернія 1937
11 03 Сандармох 42 Заарештовано в другій половині квітня 1933. Звинувачено в шпигунській діяльності, «шумськізьмі» та підготовці замаху на П. Постишева, засуджено до 10 років таборів. 9 жовтня 1937 р. особливою трійкою УНКВД Ленінградської обл. засуджено до розстрілу. Письменник. Член «Гарт»у, ВАПЛІТЕ (перший президент) 1957
06 19
Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович 1893 12 13 м. Тростянець 1933
05 13 Харків 39 В атмосфері тотального цькування і переслідування, покінчив життя самогубством, каталізаторами стали арешт Михайла Ялового та Голодомор Письменник, публіцист. Провідний письменних неоромантичного стилю. Один з основоположників пореволюційної української прози. —
Підмогильний Валер'ян Петрович 1901 02 02 c. ПисарівкаКатерино славська губернія 1937
11 03 Сандармох 36 11 січня 1935 визнав, що належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Визнав тому, що, на його думку, «політика колективізації привела українське село до голоду». Закритий суд позбавив волі «терміном на десять років з конфіскацією особистого майна». 1937 р. особливою трійкою УНКВД Ленінградської обл. засуджено до розстрілу. Прозаїк, перекладач. Один з найвидатніших прозаїків і зачинатель
психологічного реалізму в літературі українського відродження. 1956 08 04
Пилипенко Сергій Володимирович 1891 07 22 нсКиїв 1934
03 Київ 42 21 серпня 1933 виключено з партії. 29 листопада арештували. Звинувачення: «активний учаскик контрев. УВО, яка прагнула повалити Радвладу на Україні шляхом збройного повстання, особисто очолював терор. трійку в організації замаху на Голову РНК УРСР Чубаря». Трійка 23 лютого 1934 порушила клопотання перед Колегією ОДПУ про розстріл, що був затверджений 3 березня. Письменник, літературний критик, байкар. Засновник і голова «Плугу». 1957
04 30
Буревій Кость Степанович 1888 08 02Великі МеженкиВоронезька губернія 1934
12 15 Київ 46 З 1932 не міг знайти роботу. 13-15 грудня 1934 виїзною сесією Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві за звинуваченнями «в організації підготовки терористичних актів проти працівників Радянської влади» було засуджено до розстрілу.Письменник, драматург, театрознавець, літературний критик. Активний учасник літературної дискусії 1925—1928.
Масштаби репресій
Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.[1]
Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їх публікацій на початку і наприкінці 1930-х. Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13,9%). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменниів були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.[2]
Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін.[3] За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.[4]
Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників україни, тільки 120 з яких були її дійсними членами.[5]
1 Проблема вибору життєвого шляху героями роману « Хіба ревуть воли , як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика.
У житті кожної людини обов'язково бувають моменти, коли треба зробити вибір. Іноді йдеться про дріб'язкове: іграшку, одяг, страви. А колись — про серйозніші речі: професію, вчинок, ставлення до людини . Від чого тоді залежатиме вибір? Мабуть, від виховання, від совісті, від наявності чи відсутності таланту, вміння розуміти життя і людей.
Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» знайомить нас з історією Чіпки Вареника, селянського парубка, який стає жорстоким убивцею. Чому герой зробив такий вибір? Автор намагається дати відповідь на це питання, висвітлюючи дитячі, юнацькі роки Чіпки, розкриваючи мотиви його вчинків.
Формування його характеру відбувалося у несприятливих умовах. Батько виявився двожоном, отже, Чіпка — байстрюк, якого зневажало все село. Постійні злидні, безземелля. Коли ж з'явився клаптик землі, його підступно відбирають. Ось перші причини мстивого характеру хлопця: бідність, зневага людей, безправність і беззахисність перед несправедливістю. Починається боротьба Чіпки за правду — так він вважає. Грабунки, розбій — здавалося, що він відбирає своє. Був, правда, період душевного «одужання», коли поруч з'явилася Галя, коли праця приносила і прибуток, і задоволення. Але ще один удар: Чіпку виганяють із земської управи, куди він був обраний селянами. І герой знову виходить на стежку помсти, знову ніби захищаючи правду.
Якби в романі діяв лише Чіпка, з усіма його бідами, то, мабуть, можна було йому співчувати. Мовляв, а що ж іще робити у подібних умовах? Але ж поряд з Чіпкою мати, Галя, Грицько, Христя. Намагаючись підтримати героя, вони підказували йому інший шлях. Якби прислухався, може, став би хазяїном, як Грицько, добрим і ніжним чоловіком для Галі, а для матері — люблячим сином.
У світі весь час борються добро і зло. Відгук цієї боротьби обов'язково буває в людських душах. Те, який шлях обере людина, залежить від перемоги в її серці добра чи зла. У Чіпчиному серці взяло гору зло. Отже, інші люди, навіть його рідні, відступили на задній план. Ні благання матері, ні сльози дружини, ні поради Христі не розтопили тієї образи, якої завдало герою життя. Чіпка перестав бачити оточуючих, перестав рахуватися з ними і став злодієм.
Я переконана, що вибір життєвого шляху, крім об'єктивних, тобто суспільних умов, повинен залежати від самої людини, від розуміння того, що ти захищаєш — добро чи зло. Має бути почуття відповідальності перед людьми, треба думати про те, щоб від твого вибору ніхто не постраждав, не став нещасним.
2.Людина, природа, всесвіт у збірці «Сонячні сонети» Павла Тичини. Прочитати вірш на пам*ять « Ви знаєте, як липа шелестить ?»
Відтворення настроїв людини через образи природи у збірці "Сонячні кларнети" Павла Тичини.
Збірка "Сонячні кларнети" (1918) стала етапною подією в українській літературі. Л. Новиченко назвав її одним із наймузикальніших творінь у світовій поезії.
Світ "Сонячних кларнетів" сповнений і дзвінких, і пастельних барв та звуків. Світлові і звукові барви творять світлову музику сонячних кларнетів, які, за визначенням одного із дослідників П. Тичини А. Ніковського, нагадують "щось подібне до довгих блискучих трембіт в руках янголів . Кларнети - це сурми світла, космічного ритму, трембіти, зіткані з проміння".
У вірші "Гаї шумлять" відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіван-нями. Чудовий иеизаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений мелодій, кольорів, благодатних почуттів. У першій строфі автор використовує паралелізм і синонімічну тавтологію, характерні для цієї поезії.
Звичайний краєвид під пером митця постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій.
У поезії "Арфами, арфами ." у символічному образі дівчини-весни закладене оптимістичне передчуття випробувань і тривог, які постануть перед українською нацією. Вони накладаються на пласт особистих очікувань ліричного героя. Поезія прочитується як багатогранне і святкове сприйняття особистої весни і весни нації. Їхньої молодості, буяння сил, надії, тривоги, сподівання злету, перемоги.
Вже у "Сонячних кларнетах" спостерігаємо славнозвісні неологізми П. Тичи-ни: самодзвонні арфи, ніжнотонні думи.
У поезії "Арфами, арфами .", крім музичних образів, створено розкішний зоровий образ-символ молодої весни. За вишуканими тропами (метафоричними епітетами, порівняннями) постає персоніфікований образ прекрасної дівчини, до ніг якої схиляються і квіти, і прозорі дощі, і громи, і веселки. Кожна поезія Тичини зі збірки "Сонячні кларнети" - це розгорнута метафора, яка тонко передає мелодію слова і трепет душі.
Збірка "Сонячні кларнети" завершувалася невеликою поемою "Золотий гомін", яка є гімном весняному сонцю, повносиллю буття. Передчуття омріяної волі, віра в національне і соціальне визволення знаходять відгук у природі, яка відповідає ліричному героєві "золотим гомоном".
Такою радісно збудженою, очікуючою, напруженою входила у XX століття українська нація. Душа П. Тичини висловила це очікування радості з надзвичайною силою. Національний оптимізм початку століття с однією Із визначальних рис поезій збірки "Сонячні кларнети", які роблять її рідкісним явищем мистецтва. Треба підкреслити, що до прийомів того високого мистецького стилю, який став визначальним у збірці "Сонячні кларнети", поет звернувся уже на початку свого творчого шляху.
У природі, котру сприймав як величний храм, сонцесяйний собор і до якої ставився з обожнюванням та поклонінням, вбачав юний поет джерела життя і любові. Захоплення повнотою життя висловлене в образах і звучанні поезії "Ви знаєте, як липа шелестить .". Шелест липи, сон старих гаїв, місячні весняні ночі - символи молодого чуття, що купається у безкраї Всесвіту. Вірш характеризується винятковою музичністю, замилуванням звучання українського слова. У ньому- прекрасна чуттєва картина української ночі.
2. Цінності людського буття в поезії Максима Рильського.
Любов — це корінь життя. Скільки ніжних слів придумано людьми, щоб висловити свою любов до матері, до нареченої. Вірне кохання допомагає перенести всі труднощі в житті. Багато своїх кращих творів присвятили темі кохання і вірності видатні українські поети Максим Рильський та Володимир Сосюра. Справжньою перлиною любовної лірики є поезія Максима Рильського „Яблука доспіли". Цей вірш про прекрасне пристрасне кохання. Не кожному щастить прожити своє життя з тією, яку покохало серце ще в юності. Адже буває кохання на все життя, але інколи трапляється так, що це почуття швидко минає. У вірші йдеться про красу, душевну повноту, гармонію людських почуттів, про мужність юних сердець. Ліричний герой прощається, і може назавжди, зі своєю коханою. Передчуття розлуки тривожить серця закоханих, проте жодного слова докору не вимовляють уста: Вміє розставатись той, хто вмів любить. Найголовніше — зберегти людську гідність, вдячність у серці за хвилини радості й щастя, які закохані дарували одне одному. А яким теплом любові віє від поетичного твору "Шо-пен"! Слухаю Шопена . Виникає манливе видіння, яке можна повністю зрозуміти, якщо знаєш історію нещасного кохання Фрідеріка Шопена до французької письменниці Жорж Санд. У нашій уяві виникає образ справжнього великого кохання, яке важко утримати в руках. Поезія передає багатство почуттів, що швидко змінюються, хвилювання, яке переживає ліричний герой, захоплений чарівними звуками. Але все ж таки переважає оптимістичний настрій, бо поет щиро захоплюється творчістю сина польської землі, чарівника музики Шопена. Одним із кращих віршів інтимної лірики Володимира Сосюри є вірш "Так ніхто не кохав". Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі, і земля убирається зрання . Почуття кохання пробуджує в людині все найкраще, приносить радість і щастя, надає сил і наснаги. Ліричний герой готовий здійснити нечуваний подвиг для коханої, він може навіть зірвати з неба "Оріон золотий". Своє перше кохання згадує поет у вірші "Коли потяг у даль загуркоче ." У спогадах ліричного героя пропливають яскраві картини його тривожної юності. Доля розлучає закоханих. Юнак іде боротися з ворогами народу, залишаючи дівчину. їхнє подальше життя йде різними шляхами, і тільки іноді гуркіт далекого поїзда нагадує їм про дні далекої молодості. Згадуючи свою колишню кохану, поет пише: Сині очі в моєї дружини, а у тебе були голуби Ніжний лірик опоетизовує справжнє почуття кохання, яке облагороджує людину, прикрашає її життя. Перечитуючи рядки Максима Рильського та Володимира Сосюри, розумієш, що щастя без кохання неможливе. Тож треба свято берегти найдорожчі людські почуття дружби і кохання. Рильський уславлював людину творчу, активну, людину найширших духовних запитів, яка прагне культури справжньої, не показної, і з цього погляду його поезія теж багато що може сказати сучасникам, зокрема нашій молоді. Адже дослідниками помічено, що в нашу технізовану епоху часом і в сферу мистецьку починає вдиратися споживацтво, примітив, тобто коли в книжках, у театрі чи на екрані декотрі шукають лише розваг і розваг, життя по-міщанськи спрощеного, яке не вимагало б зусиль думки й серйозного співпереживання, хоча ж для людини мислячої література й мистецтво завжди були й будуть джерелом духовності, світом значних ідей, сильних пристрастей, де відбувається активний пошук глибинних істин буття, шляхів формування майбутньої, більш досконалої, справді гармонійної особистості. Білет № 5.
1. Іван Франко як письменник, громадський діяч, перекладач і вчений.
Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд» переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань «бориславського циклу», повістей «Борислав сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І.Франка перекладено багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року. Коли ми думаємо про Івана Франка, в нашій уяві постає перш за все титан думки і праці, людина, в якої дух і тіло рве до бою заради поступу і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю округу коваль, невтомна у праці мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася на радість батькам, на добро людям. З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців-василіан, а ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В.Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові». Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук.
1. Історичний шлях нації та доля її провідників за поемою “Мойсей” Івана Франка. Прочитати напам'ять уривок із твору (за вибором учня).
ПОЕМА «МОЙСЕЙ» — ВЕРШИНА ТВОРЧОСТІ І. ФРАНКА Слова любові до свого народу І. Франко чи не найкраще виказав у своїй поемі «Мойсей», яку вважають найвищим здобутком творчості поета: Народе мій, замучений, розбитий, Мов паралітик той на роздорожжу. Людським презирством, ніби струпом вкритий! Твоїм будущим душу я тривожу. Народився І. Франко 1856 р. у сім'ї сільського коваля на Дрогобиччині. Вчитися почав з шести років. Після дворічного навчання в початковій школі вступив до гімназії (м. Дрогобич), після закінчення якої 1875 р. розпочинає навчання на філософському відділенні Львівського університету. Писати вірші почав ще в гімназії. Перші з них були надруковані в журналі «Друг». Активна громадська позиція І. Франка проявилась у студентські роки. Разом з редакцією журналу «Друг» І. Франка заарештовують 1877 р. за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства. Просидів у тюрмі майже вісім місяців. Саме тут були написані вірші «Товаришам із тюрми», «Каменярі». Вийшовши на волю, І. Франко бере участь у виданні журналу «Громадський друг», а після його заборони продовжує видання під іншими назвами — «Дзвін», «Молот». 1880 р. І. Франко має наміри переїхати жити в село, але в дорозі його знову заарештовують і після трьохмісячного ув'язнення відправляють у Нагуєвичі під нагляд поліції.
У журналі «Світ», який виходить у Львові (1881— 1882) і одним із редакторів якого був І. Франко, друкується його повість «Борислав сміється». З середини 90-х років Франко видає журнал «Житє і слово», а з 1898 р. — «Літературно-науковий вісник». 1905 р. написано поему «Мойсей». Саме тоді І. Франка обирають членом Празької Академії наук, а 1906 р. Вчена Рада Харківського університету присвоює йому звання доктора російської словесності. Образ біблійного пророка Мойсея з'являється у творчості І. Франка не випадково. У свідомості поета мотив пророчої самозреченості визрів давно. Про це засвідчують збірки його віршів «З вершин і низин», «Мій ізмарагд» та ін. Цікавими є спогади Ганни Франкс Ключко, доньки поета, яка, згадуючи про поїздку батька до Італії, писала: «Надзвичайне враження на тата зробила там відома статуя Мойсея. Він довго вдивлявся в ту горду постать, в це розумне суворе лице, високе, натхненне чоло під кучерями волосся, що, немов два роги, стриміло вгору, — це був провідник народу, поневоленого єгипетськими володарями. Він вивів єврейський народ з неволі і 40 літ блукав з ним по пустелі, учив і картав, і довів його до границі обітованої землі; народ в цю землю ввійшов, та не ввійшов в неї його вождь. Ця історія величного мужа впилася татові в душу і вона інспірувала його до написання величного твору «Мойсей». Тато з поїздки привіз альбоми з малюнками визначних малярів і інші пам'ятки, а також образ із статуї Мойсея. Цей образ зараз же повісив у себе в спальні над ліжком». М. Коцюбинський, відвідавши І. Франка уже під час роботи над поемою, згадував: «У своїй убогій хатині сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті і писав поему "Мойсей" ». А ось що писав сам І. Франко у передмові до одного з видань свого твору: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ся поема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». А після виходу поеми довго будуть порівнювати Франка з його героєм, віддаючи тим самим шану «найкращому синові України, неустрашимому борцеві і світлому своєму провідникові, який, як Мойсей, 40 літ вів свій народ через пустелю тодішньої безідейності і темряви . Який «сорок літ, мов коваль, клепав серця і сумління» своїх братів, коли не зрозуміли, чим вони є і куди їм прямувати»… (Северина Хабаровська, з книги «Спогади про Івана Франка»). Отже, очевидно, що Мойсей, як провідник народу, борець за свободу і збереження високих духовних цінностей нації, був для Франка психологічно близьким, а біблійна тема осмислювалась і відтворювалась поетом на національному грунті, з урахуванням особливостей історії і психології рідного народу. Поет проводить свого героя тими шляхами сумнівів і сподівань, боротьби з собою і навколишнім світом, які в пошуках істини пройшов сам. За жанром «Мойсей» — ліро-епічна філософська поема. Саме глибоким філософським змістом вона наводить на роздуми про місце окремо взятої людини в житті, про роль кожного народу в історії світової культури. Біблійна основа поеми пов'язана з легендою про пророка Мойсея, який сорок років, незважаючи на складнощі і долаючи всілякі перешкоди, муки і страждання, вів єврейський народ до землі обітованої. Хоча й з чималими труднощами, але Мойсею вдавалось упродовж цього часу підтримувати в народі ентузіазм у пошуках цієї землі. Але люди так довго йшли, що стомилися вірити й чекати, часто ошукані у своїх сподіваннях. Вони збайдужіли і стали ледачими. Задоволення сьогоденних потреб для них стає жаданішим, ніж здійснення мрії про волю, що потребує тяжкої, тривалої праці і терпіння. Підбурювані Датаном і Авіроном, люди перестають вірити пророку, дорікаючи йому за своє нужденне існування.Слова Мойсея про те, що обітований край близько (вони вже тоді наблизилися до заповітної Палестини), не знаходить відгуку серед ізраїльтян: Ті слова про обіцяний край Для їх слуху — се казка; М'ясо стад їх, і масло, і сир — Се найвищая ласка. Мойсей розуміє, що в народі говорить рабська психологія, бо за довгі роки неволі його народ втратив почуття відповідальності і національної гідності. Пророк не виконує вимог Єгови знищити всіх євреїв з рабськими переконаннями. Він терпляче зносить усі образи, залишаючись вірним узятому на себе обов'язку. Мойсеїв намір вивести людей з пустелі до землі обітованої Датан називає «безумством». Мойсей не висуває ніяких аргументів, щоб переконати людей у послідовності своїх дій, у вірності обраного шляху. Він тільки говорить про те, що його дії — то «Божий наказ». Але люди вже не слухають пророка. Слова Датана здаються їм переконливішими, бо вони безпосередньо відповідають їхнім сьогоденним потребам про «м'ясо стад їх, і масло, і сир». Тому настає момент, коли слова пророка розбиваються об глуху стіну нерозуміння: І на поклик його у похід: «Наші коні не куті». На обіцянки слави й побід: «Там войовники люті». На принади нової землі: «Нам і тут непогано». А на згадку про Божий наказ: «Замовчи, ти, помано!» І врешті-решт Мойсея під свист знавіснілої юрби проганяють у пустелю. Страждаючи у вигнанні, Мойсей намагається розібратися у своїх помилках, знайти відповідь на болючі питання свого сумління. Він виходить на розмову з Богом. Але молитва не допомагає пророку, не дає розради роз'ятреній душі. Під впливом «темного демона пустелі» Азазеля, на якийсь час зневірившись у правоті своєї священної справи, у слові Божому і вишій місії Ізраїля, Мойсей був покараний Єговою: А що ти усумнивсь на момент щодо волі моєї. То, побачивши сю вітчизну, сам не вступиш до неї. Тут і кості зотліють твої На взірець і для страху Всім, що рвуться весь вік до мети І вмирають на шляху! Лише після смерті Мойсея люди зрозуміли істинність його дій. Щоб продовжити шлях, вказаний пророком, вони обирають собі нового вождя з народу — конюха Єгошуа — і невдовзі досягають обіцяної пророком землі. Трагізм образу Мойсея в тому, що він помирає напередодні досягнення мети, майже дійшовши до «пречудної долини», але не ступивши на неї. Певне, така доля пророка, як її розумів І. Франко і яку мав сам. Усе життя вболівав він за свій знедолений народ. Сорок років, як і Мойсей, був проводирем його, мріючи про щасливе майбутнє, так і не ^діждавшись його. І так само палко любив поет свою землю, свій народ: О Ізраїлю! Якби ти знав. Чого в серці тім повно! Якби знав, як люблю я тебе! Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя, Ти вся честь моя й слава, В тобі дух мій, будуще моє, І краса і держава ………………………………. Я люблю тебе дужче, повніш, Ніж сам бог наш Єгова. Останні слова Мойсея, звернені до народу, — це пристрасний монолог пророка, не прийнятого своїм народом, у жертву якому він приніс своє життя. Тут, як і в пролозі до поеми, відчувається не тільки біль поета, а і його надія, віра в майбутнє України, її державність. І заради цього не жаль йому нічого, чим було пожертвовано в ім'я цих святих ідеалів — майбутньої свободи і щасливого життя народу. Смерть Мойсея повернула його народові втрачений ідеал. З легковірного натовпу він стає народом, єдиним у своєму прагненні — свобода рідного краю, заповідана предками. І Франко, звертаючись до біблійної теми про Мойсея, неначе закликає український народ теж бути єдиним у цій священній боротьбі, пророкуючи йому перемогу.
2. Трагедія роду й народу в романі "Вершники" Юрія Яновського.
Роман великого украïнського письменника-романтика "Вершники" присвячений показу боротьби украïнського народу проти зовнiшньоï i внутрiшньоï контрреволюцiï в роки громадянськоï вiйни в Украïнi. Твiр вiдкривається новелою "Подвiйне коло", яка вiдразу вводить нас у шквал гарячих подiй: "Лютували шаблi, i конi бiгали без вершникiв . рубали по чiм попало i топтали конем . i пiдводили високих степовикiв, i летiли ïхнi голови . Висвистували шаблi". I саме тут з найбiльшою силою розкривається трагедiя родини Половцiв, як i трагедiя усього роду украïнського, що потрапляє у смертельне коло вiйни. У степу пiд Компанiï вкою гарячого лiта мiж синами однiєï матерi протягом дня точаться кривавi боï, i Iван Половець загубив трьох своïх братiв - "Одного роду, - сказав Герт, - та не одного з тобою класу". Розповiдь про боротьбу братiв Половцiв переплiтається з розповiддю про ïх батька Мусiя Половця, чорноморського рибалку, який виховував разом з дружиною п'ятеро сирiв, прищеплював ïм одвiчну народну мудрiсть: тому роду не буде переводу, в котрому браття милуються згоду. Але сталося так, що сини пiшли рiзними шляхами, сприйняли рiзнi iдеï та погляди i опинилися у ворожих таборах. Андрiй став офiцером царськоï армiï, Оверко пiшов служити до Петлюри, Панас подався у махновцi, а Iван очолив загiн червоних кiннотникiв. I от рiднi брати в смертнiй битвi один з одним на максимально стиснутому п'ятачку пiвденного степу. Спершу у кривавому двобоï сходяться загiн петлюрiвцiв на чолi з Оверком Половцем i загiн денiкiнцiв пiд командуванням його брата Андрiя. Петлюрiвцi перемагають. Оверко вбиває Андрiя: " .i поточився Андрiй, i заревли переможцi, i дмухнув з пiвденного заходу майстро, i стояли нерухомо вежi степового неба". Та ось здiйнявся в степу смерч, примчав махновський загiн Панаса Половця, i тепер уже гине Оверко вiд руки свого брата-анархiста: "Оверко не зводив очей i не бачив своєï смертi, вона вилетiла з Панасового маузера .". Над закривав леним степом пролив дощ, i ось здалеку замайорiв червоний прапор загону Iвана Половця. Переможений Панас сам накладає на себе руки. Наймолодшого брата Сашка, також анархiста, червоноармiєць Iван милує i вiдпускає: "Бiсовоï душi вилупок", - промимрив Iван та взяв Сашка за чуба , що виглядав з-пiд шапки по махновському звичаю, став скубти, як траву, а Гердт посмiхнувся". Отже, закономiрно, що в цiй боротьбi перемагає "правда бiдних", у яку так вiрив письменник. Своïм романом Юрiй Яновський наштовхує на думку про зв'язок мiж революцiєю, бездушним братовбивством в роки громадянськоï вiйни i масовим нищенням украïнцiв у 20-30-х роках. Автор роману пiдводить нас до висновку не повторювати помилок iсторiï, не допускати найбiльшого лиха - вiйни та братовбивства.
1. Ідейно-художнє багатство філософської та громадянської лірики Івана Франка.
У багатогранній творчій спадщині Івана Франка визначне місце належить його ліриці, що стала найбільшим досягненням українського поетичного слова після Шевченкового «Кобзаря». Значна частина її належить до кращих надбань світової поезії. Лірика поета виросла на ґрунті тяжкого життя й боротьби українського народу за свої соціальні й національні права, її породило подвижницьке духовне життя великого художника слова. «В пісні лиш те живе, що життя дало», — проголосив письменник на початку своєї літературної діяльності, і його полум’яне поетичне слово стало виразником громадсько-політичних ідеалів суспільства. Героєм громадянської лірики Івана Франка стає людина-борець, що піднялася на боротьбу із гнобительським існуючим ладом. Класичними зразками політичної лірики є вірші І. Франка «Товаришам із тюрми», «Гімн», «Каменярі», «Беркут», «На суді», «Viwere memento», «Земле моя, всеплодющая мати» та інші. Це була поезія, сповнена передчуттям соціальної бурі, полум’яною вірою у світле майбутнє рідного народу. З таких віршів склалася збірка «З вершин і низин». Вона звучала як голос болю, гніву, правди, що йде з глибин народних низів, розкривала велику силу народу, його прагнення осягнути вершини соціальної справедливості, зійти на висоти, з яких видно світло вселюдських ідеалів. Для громадянської лірики І. Франка характерне тематичне багатство і жанрова різноманітність. Зміст поезій збірки наповнюють різні за характером почуття героя. Тут і заклики до боротьби «за добро, щастя й волю всіх», і радість передчуття благодатної бурі в природі й суспільстві, і болючі роздуми над долею поневоленого люду, і мотиви смутку, скорботи, викликані народним горем. Внутрішньою силою, яка об’єднує всі цикли збірки в єдине ціле, є ідея революції. Поет вважав своїм обов’язком підтримати дух народу в боротьбі за краще майбутнє. Саме ця думка є головною у програмному вірші «Гімн». Образ вічного революціонера сприймається як безсмертний дух народу, що не мириться з поневоленням і гнітом. Його незбориму силу не можуть подолати ані тортури, ані «тюремні царські мури», ані вимуштруване військо. У вірші показано і соціальне середовище, де витає дух вічного революціонера:
Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз. Закінчується твір розгорнутим риторичним запитанням, що містить у собі й відповідь: нове життя неодмінно наступить. Вірші І. Франка з циклу «Веснянки» («Гріє сонечко», «Гримить!», «Земле моя, всеплодющая мати», «Viwere memento») творчо переосмислюють жанр народної пісні і підносять ідеї оновлення, віри в людський розум, «братерство всесвітнє». Поет закликає передову інтелігенцію сіяти «думи вольнії», «жадобу братолюбія» («Гріє сонечко…»). Тоді чарівниця-весна обов’язково змінить холодну й сувору зиму. «Тайна дрож пронимає народи», змін чекають мільйони людей, які не хочуть жити по-старому («Гримить!»). Основна думка твору — заклик до боротьби:
Гримить! Благодатна пора наступає,
Природу розкішная дрож пронимає,
Жде спрагла земля плодотворної зливи,
І вітер над нею гуляє бурхливий,
І з заходу темная хмара летить —
Гримить! Образи хмар і грому тут набирають суспільно-алегоричного змісту. Це провісники революційної бурі, що принесе народові очікувану благодатну пору, оновить людське життя. Про свій кровний зв’язок із народом І. Франко пише у вірші «Земле моя, всеплодющая мати». Нестерпно боляче було дивитися йому на знедолених, темних, безправних людей, не вистачало сил у нерівній боротьбі. Тому він звертається до матінки-землі із синівським проханням:
Земле моя, всеплодющая мати,
Сили, що в твоїй живе глибині,
Краплю, щоб в бою сильніше стояти,
Дай і мені! Пророчим словом поета-патріота є цикл поезій «Україна» із збірки «З вершин і низин», до якого увійшли вірші «Моя любов», «Не пора», «Розвивайся ти, високий дубе», «Ляхам». Ці поезії пройняті ідеєю боротьби за національні та загальнолюдські ідеали. Вони закликають рвати кайдани соціального й національного гноблення. Патріотичні вірші цього циклу забороняла царська цензура. Понад півстоліття не друкувалися вони і за радянських часів. Вірш «Не пора» закликає співвітчизників не бути слугами російських царів і польського панства.
Не пора, не пора, не пора
Москалеві й ляхові служить!
Нам пора для України жить. Вірш «Сідоглавому», за твердженням літературознавців, був адресований лідерові партії народовців Юліанові Романчуку, який у своїй статті «Смутна поява» звинувачував Франка у відсутності патріотизму. Відповідаючи на це безпідставне звинувачення, Франко вдається до антитези, протиставляючи свою любов до України фальшивій:
Бо твій патріотизм
Празнична одежина,
А мій — то труд важкий,
Горячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання. В основі змісту кожної строфи вірша — розуміння патріотизму, два протилежні погляди на історію України. Для лицемірного пана «сідоглавого» історія України — це історія панування князів та гетьманів, для поета-революціонера Франка — це історія страждання рідного народу, його боротьби за кращу долю. І. Я. Франко був твердо переконаний, що кожна людина мусить виконувати свій громадянський обов’язок. І громадянська поезія митця — це своєрідний звіт ліричного героя перед суспільством і власним сумлінням, це заклик народу до боротьби за своє щастя й волю.
2. Характер конфлікту та його художнє втілення в драматургії Миколи Куліша (на прикладі вивченого твору).
Микола Куліш займався літературною діяльністю майже все своє життя — 30 років із 45. Драматург писав навіть тоді, коли перебував на Соловках, в ув'язненні. За 1923 — 1934 роки Микола Куліш створив близько 15 п'єс. Проте тексти першої («На рыбной ловле») і останньої («Такі») творів були вилучені у письменника під час арешту, і тому вважаються втраченими. Перші п'єси «97» (1924), «Комуна в степах» (1925) переважно реалістично-побутового характеру, комедія-фарс «Хулій Хурина» (1926) має експресіоністичні риси; «Зона» (1926) — гостра сатира на партійних кар'єристів, комедія «Отак загинув Гуска» (1927) має елементи символізму. Творчою вершиною стали п'єси «Народний Малахій» (1927), «Мина Мазайло» (1929). Тема цих п'єс — облудність ідеалів комуністичної революції, національне пристосуванство і фальш міщанського середовища. «Патетична соната» (1929) показує боротьбу трьох сил — комуністичної, білогвардійської і національно-патріотичної у 1917-18. У п'єсі використано засоби тогочасної експериментальної драми у поєднанні з традиційним українським театром (вертеп). У 1930-х рр. написав п'єси «Маклена Граса» (1933), «Прощай село» (1933), «Поворот Марка» (1934), «Вічний бунт» та ін. Твори К. гостро критикувала офіційна критика. Більшість творів К. були поставлені на сцені театру «Березіль» Л. Курбаса. У грудні 1934 драматурга було заарештовано, звинувачено у приналежності до терористичної організації і зв'язках з ОУН. Під час судового процесу по «Справі боротьбистів» у березні 1935 К. засуджений до 10 років соловецьких таборів. На Соловках утримувався в суворій ізоляції. У листопад 1937 К., В. Підмогильний, Ю. Мазуренко, Г. Епік за постановою особливої трійки УНКВС по Ленінградській обл. від 9.10.1937 були розстріляні в урочищі Сандармох Медвежогорського району, Карелія, у складі т. зв. "Соловецького етапу" у кількості 1111 осіб. До 1997 року дослідники робили припущення, що Соловецький етап був скинути з баржі у Біле море. Проте ця версія спростована карельським «Меморіалом», який знайшов справжнє місце убивства українських класиків, зокрема й М. Куліша Проти драматурга спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої стверджується, що з революційних позицій драми “97” Куліш перейшов на ворожі засади п'єс “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Патетична соната“. Вона призвела до того, що на першому всесоюзному з'їзді радянських письменників (17 серпня – 1 вересня 1934 року) відбулося офіційне закріплення за Миколою Кулішем статусу буржуазно-націоналістичного драматурга. 19 серпня на ранковому засіданні І.Кулик у своїй доповіді про напрямки розвитку української літератури, розвиваючи тезу, що “в галузі драматургії у нас особливо була загострена класова боротьба, боротьба двох антагоністичних тенденцій”, схарактеризував М.Куліша як митця, що є представником “виявів націоналізму” в драматургії, та як художника, “більшість п'єс якого є відверто націоналістичними й ворожими нам”, і зазначив, що “на них базувалася робота театру “Березіль”, коли ним керував Курбас”[15] . Це вже було схоже на вирок. У грудні того ж року М. Куліш пішов на похорон свого друга Івана Дніпровського, де його заарештували. Драматурга було звинувачено в участі у “контрреволюційній боротьбистській організації”[16] . Як свідчить О.Юренко, в обвинувачувальному висновку (Київ, 1935) щодо М.Куліша зазначалося, що він “1. Входив до складу боротьбистської контрреволюційної організації, що ставила собі на меті повалення радвлади на Україні. 2. Після розгрому керівної частини організації увійшов до її керівництва. 3. Був одним із організаторів терористичних груп, що готували замах на керівників радянської влади й комуністичної партії .”[17] . Тодішній політичний сленг готував трагічну розв'язку цій блискучій і величній мистецької долі. Обірвався життєвий шлях письменника 3 листопада 1937 року. Його було страчено на сорок п'ятому році життя. За одинадцять років безперервної драматургічної практики (1923–1934) Микола Куліш створив майже півтора десятка п'єс. Це “97” (1924), “Комуна в степах” (1925), “Отак загинув Гуска” (1925), “Хулій Хурина” (1926), “Зона” (1926), “Народний Малахій” (1927), “Мина Мазайло” (1928), “Закут” (1929), “Патетична соната” (1929 – 1931), “Вічний бунт” (1932), “Прощай, село” (1933), “Маклена Граса” (1933). До цього вагомого доробку ще треба додати драматичний етюд “Легенда про Леніна” та сцени “Колонії” (обидва твори – 1927). Це драматургічні твори, тексти яких видрукувані й відомі нам. Проте є п'єси, що не дійшли до сьогодення і вважаються втраченими. До них належать “На рыбной ловле” (1913) й “Такі” (1934, вилучена під час арешту[18] ). З Кулішевих творів, що не дійшли до нас, варто виділити й інші – кіносценарій “Парижком” (видрукувано лише окремі фрагменти), низку оповідань (“На край світу”, “Бога зневажив” тощо) та незавершений роман, який перероблювався митцем у кінороман. Варто зауважити, що потяг М.Куліша до прози був якимось магічним. Вже ставши знаменитим драматургом (після вистав “97”, “Народного Малахія”, “Мини Мазайла”), постійно працюючи в галузі драматургії, М.Куліш все одно, немов зачарований, продовжував писати прозу, головним чином оповідання. Думки про прозу бентежили його і в 30-ті роки. Характерним є той факт, що за місяць до арешту (30-го жовтня 1934 року) Микола Куліш писав Іванові Дніпровському, своєму другові: “Тягне мене до спокійної, степової прози. Приїду – почну”.[19] У центрі художнього світу М.Куліша перебуває особистість, точніше – амплітуда її душевних коливань і напруга інтелектуальних пошуків. Психологізм та інтелектуальність поглиблюються з допомогою сюжетики, формально-структурних характеристик, часово-просторових особливостей. Микола Куліш був живописцем характерів в українській драматургії. Працюючи над п'єсою, він прагнув намалювати живий, колоритний, концептуальний, типовий, до нього не відкритий художній образ. Для цього митець ретельно вивчав життя, часто мандрував – їздив, ходив пішки Україною, намагаючись побачити й почути, чим живуть люди, про що думають, як розмовляють, чого прагнуть. Ось звідки в його творах багата галерея виразних, самобутніх образів – Мусій Копистка (“97”), Хома Божий (“Хулій Хурина”), Антип Радобужний (“Зона”), Малахій Стаканчик (“Народний Малахій”), Овчар (“Закут”), тьотя Мотя і дядько Тарас (“Мина Мазайло”), Ілько Юга (“Патетична соната”), Семен Пархімча (“Прощай, село”), Ромен і Байдух (“Вічний бунт”), Ігнацій Падур (“Маклена Граса”). Кулішева драматична спадщина – це концептуальна характерографія української національної історії та ментальності. Білет № 9
1. Поетична драма "Зів'яле листя" Івана Франка: історія написання, спектр любовного почуття, образ ліричного героя, особливості поетичної форми. Прочитати напам'ять вірш “Чого являєшся мені .”.
«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.Поетична драма “Зів’яле листя” побачила світ 1896 року. До неї ввійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбивала віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії - сонетами Данте й Петрарки, лірикою Гейне й Шевченка. Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що “Зів’яле листя” - це книжка ліричних віршів, “найсуб’єктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі малювання складного людського чуття”.
Тематика збірки:
Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.
Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.
Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.
Зміст збірки:
Збірка складається з трьох частин - «три жмутки».
Пісні:
Поезії «Безмежнеє поле», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Твої очі, як те море» покладено на ноти. Особливо чарівним є романс К. Данькевича на слова поезії "Чого являєшся мені у сні?"
Характеристика збірки:
«Се такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв», — написав М. Коцюбинський у рефераті «Іван Франко».
У 1896 році вийшла збірка поезій І. Франка, яка ще до цих пір викликає дискусії серед франкознавців. Причиною цих суперечок був сам автор, який до першого видання, тобто 1896 року, надрукував у вигляді передмови щоденника пристрасного закоханого, що пішов з життя через нерозділене кохання. Іван ФРАНКО * * * Чого являєшся мені У сні? Чого звертаєш ти до мене Чудові очі ті ясні, Сумні, Немов криниці дно студене? Чому уста твої німі? Який докір, яке страждання, Яке несповнене бажання На них, мов зарево червоне, Займається і знову тоне У тьмі? Чого являєшся мені У сні? В житті ти мною згордувала, Моє ти серце надірвала, Із нього визвала одні Оті ридання голосні — Пісні. В житті мене ти й знать не знаєш, Ідеш по вулиці — минаєш, Вклонюся — навіть не зирнеш І головою не кивнеш, Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш, Як я люблю тебе без тями, Як мучусь довгими ночами І як літа вже за літами Свій біль, свій жаль, свої пісні У серці здавлюю на дні. О ні! Являйся, зіронько, мені! Хоч в сні! В житті мені весь вік тужити — Не жити. Так най те серце, що в турботі, Неначе перла у болоті, Марніє, в'яне, засиха, — Хоч в сні на вид твій оживає, Хоч в жалощах живіше грає, По-людськи вільно віддиха, І того дива золотого Зазнає, щастя молодого, Бажаного, страшного того Гріха!
1. Українська народна творчість: думи та історичні пісні.
Історичні пісні та думи – жанри української народної творчості. Дуже специфічний за походженням жанр думи. Він притаманний тільки українській національній культурі. Появу українських дум учені дослідники пов'язують з козаччиною. Боротьба козаків із завойовниками-турками, татарами, життя бранців у турецькій неволі, тяжкий їх побут на галерах, морські походи козаків, козацькі повстання проти Польщі – усі ці події були мотивами українських дум. До кращих українських дум належать “Дума про козака Голоту”, “Дума про Марусю Богуславку”, “Дума про Самійла Кішку”, “Дума про Івана Богуна” та ін. За змістом думи дуже подібні до історичних пісень, а за виконанням – до плачів, голосінь. Автори дум невідомі. Ними переважно були учасники подій козацьких битв і походів. Кобзарі, лірники, бандуристи під супровід своїх інструментів речитативом виконували їх. Від села до села, від міста до міста розносили вони вісті про славу і подвиги героїв, їх мужність, героїзм і гарячу любов до України. І. Франко назвав думи й історичні пісні безсмертними пам'ятками, створеними генієм самого народу.У відтворенні подвигів героїв у думах, як і в історичних піснях, реалізм поєднувався з романтичним ореолом. Щедро використовувалися у думах та історичних піснях народно-поетичні символи (орел, сокіл – козак; крук, ворон – ворог; зозуля – мати, вдова), порівняння (скрива, як вовк, споглядає). У текстах дум трапляються заперечні порівняння: “Ой та то ж не пили пилили, Не тумани вставали, – Як із землі турецької, Із віри бусурманської, З города Азова, з тяжкої неволі Три брати втікали”. Стилістичну функцію уповільнення розповіді в думах відіграють синонімічні повтори–тавтологія (думає-гадає, грає-виграває). Мова дум, як й історичних пісень, збагачена постійними епітетами: кінь у козака завжди вороний; козак постійно у русі, в дії, тому перед ним стелиться шлях широкий, битий; він обороняє землю християнськуУкраїнські народні думи Українські народні думи відомі в скарбниці світової культури як оригінальні, самобутні музично-поетичні твори високого ідейного звучання. їх виконують соло в супроводі бандури, кобзи, ліри. Звідси й назва мандрівних народних співаків - бандуристи, кобзарі, лірники. Вони виконують думи речитативним заспівом, дещо подібним до художньої декламації. Думи - це поетичні сюжетні твори, в яких епічна оповідь переплітається з емоційно насиченими відступами, ліричними моїй вами. Композиція в думах стала, класична. Як правило, твір розпочинається заспівом, який ще називають «заплачкою». Далі йде сама оповідь, побудована найчастіше за принципом паралелізму. Завершується твір кінцівкою (славослів'ям), де проголошується хвала героям, подіям і слухачам.
Виник і сформувався жанр думи в ХV-ХVІ століттях, але своїм корінням сягає традицій епічної творчості періоду Київської Русі, героїчного епосу слов'янських народів. Історичною передумовою для появи дум було піднесення всенародної боротьби проти турецько-татарських, польсько-шляхетських загарбників. Мандруючи від села до села, кобзарі несли людям не тільки інформацію про різні події, а й ідеї єднання народу в боротьбі проти чужинців, ідеї волі й незалежності, закликали не коритись будь-якій тиранії й приниженню людини, прославляли патріотизм, відстоювали права кожної людини і всього народу на вільне життя, звеличували шанування батьків, роду, вітчизни. З самого їх зародження в думах утверджуються гуманістичні ідеали, високі моральні принципи українського народу. Думи були дуже популярні серед народу. Цьому сприяли їхня змістовна і емоційна насиченість, різноманітність сюжетних ліній. Усього відомо понад 50 сюжетів. Частина з них записана у великій кількості варіантів і під різними назвами. Наприклад, «Втеча трьох братів з города Азова, з турецької неволі» має близько 50-ти варіантів. Процес створення дум динамічний і безперервний. Кожна епоха народжує свої твори чи видозмінює, шліфує написане попередниками. За змістом і проблематикою думи можна поділити на два великих цикли: про боротьбу з турецько-татарською навалою і про визвольну війну 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького. В них зображені тяжка турецько-татарська неволя, куди потрапляли козаки і мирне населення («Плач невольників»), врятування невільників («Маруся Чурай»), перемога козака над поневолювачами («Дума про козака Голоту», «Дума про Самійла Кішку») тощо. У багатьох творах відтворюється козацький побут, наголошується на соціальній нерівності козацтва (дума про Феська Ганжу Андибера). В історичних думах, присвячених подіям визвольної війни 1648-1654 років, йдеться про передумови війни, про ставлення українського народу до польської шляхти та про героїчну боротьбу українського народу за визволення. Героями цих творів є насамперед народ, його ватажки - Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай та ін. Всі вони - самовіддані борці за долю рідного краю, непримиренні до ворогів. У побутових думах глибоко розкрито народну мораль, засуджено соціальну несправедливість, неповагу в родинних стосунках. Серед них трапляються й жартівливі твори («Дума про тещу»). Крім позитивних героїв, у багатьох думах проходять і негативні персонажі. Такий, наприклад, Бутурлак, що намовляє Самійла Кішку «потурчитися», «побусурманитися», на що отримує гідну відповідь. Часто зрадники асоціюються з «ляхами» (панами), «жидами» (лихварями). Сатиричне висміювання негативних героїв сприяло формуванню високих моральних ідеалів українського суспільства. Авторами багатьох давніх дум були козаки, учасники воєнних дій. Пізніше (ХУШ-ХІХ століття) їх удосконалювали відомі кобзарі. Вони об'єднувалися в братства. Саме в цьому середовищі збереглося найбільше дум.Сюжети, ідеї, образи й поетичні особливості дум широко використовувалися в художній літературі. Окремі твори перекладено всіма найпоширенішими мовами світу. Вони стали прекрасним пізнавальним і виховним матеріалом для вивчення історії та культури України, для формування уявлення про український народ як невід'ємну частку світової спільноти.
"Бібліотека школяра" пропонує Вам ознайомитись з наступними народними думами:
Дума про козака Голоту
Маруся Богуславка
Втеча тьох братів із города Азова, з турецької неволі
Самійло Кішка
Іван Богун
Хмельницький та Барабаш
1. Поетизація буття гуцулів у повісті "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського.
Повість «Тіні забутих предків» датована 1911 роком. В одному з останніх творів (новелі «Сон») М. Коцюбинський урочисто проголосив: «Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя - злочин». Ці слова можна поставити епіграфом до всієї його творчості, особливо для таких мистецьких шедеврів, як «Intermezzo», «Сон», «Тіні забутих предків». Жадання добра, краси, почуття людяності відтворені у цьому останньому творі. Разом із тим у «Тінях забутих предків» виявився погляд автора на нерозривний зв’язок історії народу, його психології, його ментальності з його буттям. Невідворотний плин історії всього людства вбачається у картині життя одного з численних народів світу - гуцулів. Цю картину з любов’ю і розумінням найтонших порухів народної душі змальовує М. Коцюбинський. Його твір цікавий саме універсальністю проблематики, загальнолюдським характером її.
Проблема життя і смерті, мабуть, найголовніша у творі, бо до неї так чи інакше звертається кожна людина. Так і герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному судять про це. Здається, життя тут нічого не варте, бо надто легко може обірватися чи у боротьбі з суворою природою гір, чи у безглуздій бійці двох ворогуючих родів, чи ще де. Звідси й гірке міркування під час похорону Івана Палійчука: «Що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…» Справді, життя коротке, скільки б воно не тривало. Може, тому й намагаються герої радіти йому, скільки можна. Ось ми бачимо, як весняним ранком іде в полонину Іван. «Він легко стрибав з каменя на камінь, наче гірський потік, і вітав стрічних, аби тільки почути свій голос:
- Слава Ісусу!
- Навіки слава».
Його радість така справжня, така непідробна, що й читач радіє мимоволі разом із ним: жити - прекрасно. Та у житті не тільки свята. Іван не боїться роботи, він радіє, працюючи, бо це так радісно бачити, що твоя праця, твої зусилля не марні. Бути потрібним, уміти працювати і пишатися своєю працею - це одна з важливих складових частин людського щастя, сенсу буття. У повісті подано багато картин побуту, і всі вони освячені працею. З малих літ Іван, як і кожен хлопчик його віку, «мав обов’язки - його посилали пасти корів». Потім робота ускладнювалася, і ось уже ми бачимо злагоджену роботу вівчарів, серед яких і Іван, на полонині. Благословенна їхня праця і їхня майстерність. Твір насичений такими описами. Це й не дивно, адже сенс життя цих людей - у праці. У ній вони бачать і радість, і джерело життєвих сил. Жити, працювати, любити - така формула щастя. Герої повісті «Тіні забутих предків» по-різному розуміють кохання. Для одних, як для Палагни та Юри,- це пристрасть, це виклик моралі, бо головне в житті, за словами Палагни,- «набутись» на цьому світі, порадіти. Для інших, як для Івана та Марічки,- це світле чисте почуття, овіяне поезією, омріяне серед свіжості зелених царинок і лісів. Не випадково природа наділила їх талантом відчувати красу світу, вмінням жити у гармонії з усім живим. Мелодії Іванової флояри, Маріччиних пісень славили життя і любов, без якої і саме життя неможливе.
Проблеми, розглянуті автором у повісті, філософського плану: справжня краса, сенс життя і ставлення до смерті, людська мораль, гармонія людини і природи, проблеми соціального буття народу. Саме це коло питань окреслює проблематику повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» і визначає її мистецьку етичну цінність.
Сюжет повiстi «Тiнi забутих предкiв» перегукується з трагедiєю Шекспiра. У них можна знайти чимало спiльних рис. Як Монтеккi й Капулетті, ворогують роди Палійчуків і Гутенюків. Як і в трагедії «Ромео і Джульєтта», в обох ворогуючих родах є діти, які кохають одне одного,- Іван і Марічка. Давня ворожнеча має стати їм на перешкоді. Як і у Шек-спіра, герої Коцюбинського гинуть. Обидва твори є гімном коханню. Але на тому, власне, аналогія й обмежується. Головна колізія в обох творах - смерть героїв - різна. Якщо в Шекспіра трагедія відбувається через випадкову неузгодженість дій Ромео і Джульєтти, то в Коцюбинського - інакше.
Мотивом самогубства і Ромео, і Джульєтти є їхнє кохання. У «Тінях забутих предків» лише Іван гине через несилу перенести смерть коханої, Марічка ж іде з життя випадково.
У цьому сюжетному моменті видно, що Коцюбинський не пішов сліпо за Шекспіром. Розгортання дії в повісті український майстер підпорядкував зовсім іншій ідеї. Сувора, дика гірська природа підстерігає людину на кожному кроці. Це показано не тільки у віруваннях гуцулів, ай в умовах їхнього життя. Тому смерть Марічки мотивується зовсім іншими причинами, ніж у Шекспіра: «Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати».
Головна відмінність твору Коцюбинського від твору англійського класика не в ключовій сюжетній колізії, а в особливостях змалювання таємничого казкового світу. Кохання переживається героями, як найдивніша загадка, що має велику силу над людьми. І вже в першій дитячій зустрічі майбутніх закоханих з’являються фантастичні образи, без яких немислиме гуцульске життя. «Я вже щезника бачив»,- похваляється Іванко. До речі, в цій же сцені Коцюбинський показує себе і майстром сюжету. Перша зустріч Івана і Марічки починається з конфлікту - бійки. Така несподівана колізія безперечно свідчить, що письменник володів і високим мистецтвом сюжету, хоч його проза завжди більше підпорядкована перебігу настроїв, тобто сюжету внутрішньому.
Діти природи, Іван і Марічка в своїх поглядах на світ і у своєму коханні цілком віддані безпосереднім душевним пориванням. І їхня фізична близькість виглядає не розпустою, а природним продовженням їхніх душевних переживань: «…все було так просто, природно, відколи світ світом, що жодна нечиста думка не засмітила їй серця». Гармонія людини і природи, гармонія почуттів і дій - це та особливість, яку бачить Коцюбинський у цьому «первісному» житті гуцулів. І, звичайно, кохання поєднується з фантастикою, забобонами. «За поясом, на голім тілі» Марічка носить часник, щоб не завагітніти. Душевні поривання героїв сплітаються в чарівну пісню, яку Іван виграє на флоярі, а Марічка виспівує. Ця пісня дихає казковими образами диких гір і засіває гори своєю чарівною мелодією.
Яскраво і фантастично розповідає письменник про тугу Івана за Марічкою, яка загинула. Дружина його Палатна не може замінити коханої. Вічне таїнство кохання живе в душі Івана і спливає «на поверхню» дивними образами.
Час від часу туга за коханою вибиває його із звичайного ритму життя: «…Несподівано зовсім, коли він зводив очі на зелені царинки, де спочивало в копицях сіно, або на глибокий задуманий ліс, звідти зліта до нього давно забутий голос:
Ізгадай мні, мій миленький, Два рази на днину, А я тебе ізгадаю Сім раз на годину…
Тоді він кидав роботу і десь пропадав». І в святий вечір до нього знову приходили спогади про кохану: «І коли так молились, Іван був певний, що за плечима у нього плаче, схилившись, Марічка…» Він марить нею і наяву. Свідомість його двоїлась. Спочатку Марічка бачиться Іванові живою, і він дивується, що вона жива і водночас ніби мертва. І серце його сповнюється радістю на фоні суворої природи, яка віщує недобрий кінець: «Безжурна молодість й радість знову водили його по сих безлюдних верхах, таких мертвих й самотніх, що навіть лісовий шепіт не міг вдержатись там та спливав у долину шумом потоків». Тонкий психолог Коцюбинський показує через фантастичні образи, як поступово змінюється психічний стан Івана, як він врешті цілком втрачає відчуття реальності, як сприйняття казкової природи переходить у абсолютне марення - зустріч із чугайстром.
Рятуючи Марічку від чугайстра, Іван пускається з ним у танок. Чу-гайстер втомлюється, хоче спинитись, та Іван не дає йому перепочинку, щоб Марічка встигла втекти. І от коли злий дух готовий був уже припинити танок, Іван заграв ту чарівну пісню, яку почув колись від щезника. Це була справжня пісня, в якій злились і дихання диких гір, і глибокі душевні сили самого Івана, і його кохання до Марічки. І чугайстер не втримався і знову танцював. А з далини його вже гукав голос Марічки - голос, який він чує все життя, на який іде, шукаючи кохану, а знайти не може: «Іва-а! - стогнала Марічка десь з глибини, і був у голосі тому поклик кохання і муки».
Від самого початку кохання Івана та Марічки було трагічним. І не тому, що їм на перешкоді стояла давня ворожнеча родів, а тому, що воно було більшим і сильнішим за життя. «Не набутися ним»,- сумно кидає ще зовсім юна Марічка те глибоке слово, яке за своїм змістом дорівнює всій життєвій дорозі. І коли гине Марічка, Іван не в змозі пережити своє кохання, він тане на очах. «Поклик кохання і муки» породжує в його душі й ілюзії, і фантастичні образи, і, врешті-решт, призводить до того, що й Іван, як і Марічка, втративши пильність, гине від зіткнення з дикою гірською природою.
Отже, на вiдмiну вiд Шекспiра, малюючи непереборну силу кохання, Коцюбинський шукає його джерела в таїнствi природи, таїнствi життя, таїнствi людської душi, яка зберiгає у своїх глибинах увесь вiковий досвiд аж до вiрувань далеких предкiв.
2. Героїзм і трагізм історичної долі українського народу y творчості Олександра Довженка.
Майже всі твори митця - це розповіді про українців, людей, серед яких він народився, яких усім серцем любив і для яких творив. Ось кіноповість «Зачарована Десна», у якій письменник показав працелюбний і красивий душею український народ. Тут і трагедія, і велич української душі. Автор бачить страждання народу, становище української культури, рівень життя простих людей - і його серце болить за рідний народ. Але митець бачить і його працелюбство, і талановитість, і героїзм, і вміння з гумором ставитись до проблем, його духовність і любов до батьківщини. Темі мужності рідного народу у боротьбі з фашизмом у роки Другої світової війни О. Довженко присвятив оповідання «Воля до життя», «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати» та кіноповісті «Повість полум’яних літ» та «Україна в огні». З великою майстерністю, правдиво і яскраво змалював він мужніх солдат, які пройшли боями всю Україну, б’ючись за те, «чому нема ціни у всьому світі, - за Батьківщину». Усі ці твори - гнівний осуд війни, яка забрал» життя мільйонів людей, яка полила кров’ю родючі українські землі, залишивши мільйони вдів, сиріт, калік.Проблема національної свідомості людини і народу дуже хвилювала писі. менника і особливо виразно вона постала у його творчості воєнного періоду. зокрема в кіноповісті «Україна в огні». На історичне безпам’ятство народу, НІ відсутність у нього поняття «вічні істини» покладає немалі надії зухвалий завойовник, фашист фон Краузе: «Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них нем;і« державного інстинкту… Ти знаєш, вони не вивчають історії. Вони вже двадцяті, п’ять літ живуть негативними лозунгами одкидання Бога, власності, сім’ї, дружби! У них від слова «нація» остався тільки прикметник».Як справжній митець, Олександр Довженко безмежно любив свій український народ, доля якого глибоко хвилювала митця. Письменника захоплювало ге, що незважаючи на темноту і злидні, українському народові вдалося зберегти чистоту душ, волелюбство і високу мораль. Про трагізм народної долі, випробування і страждання під час Другої світової війни, з пекучим болем і гнівною пристрастю говорить О. Довженко у кіноповісті «Україна в огні» та «Щоденнику». Ці твори є гнівним осудом тоталітарної системи, яка кинула напризволяще цілий народ. Вражають своєю правдивістю гіркі слова Христі («Україна в огні»), яку звинувачують у співробітництві з ворогом і зраді. Вона запитує у своїх суддів, де можна було повчитися гордості і патріотизму, коли до війни «всі чесноти жінки мірялись на трудодень та бурякові центнери».
Олександра Довженка обурювало й те, що в Україні (єдиній країні світу) не вивчалася власна історія. То «де ж і рождатися, де плодитися дезертирам, як не у нас. Де рости слабодухим і запроданцям, як не у нас», - з гіркотою записує Довженко до щоденника 14 квітня 1941 року. Як на ті часи, подібні міркування були більш ніж сміливими. Він розуміє, що незнання історії свого народу є прекрасним грунтом, на якому зростають «безбатченки, люди без роду, без племені». Митця хвилювало, чи виживе його народ «у цій страшній війні, чи загине од німців, од хвороб… од голоду, знущань і катувань». А коли прийдуть свої, то «гинутиме від розстрілів та засилань за участь у співробітництві».
Перед очима читачів звичайне українське село Тополівка, в якому живуть численні родини Лавріна Запорожця, Купріяна Хуторного з синами та донькою, Мини Товченика, Василя Кравчини, партизанів, воїнів, а також представників ворожого табору - зрадника Заброди, німецького полковника фон Крауза. У центрі «України в огні» - жорстокі будні війни, драматизм переживань людей, прикрита і замкнена правда про народ і його лихо, бо: «Тут боролись безсмертя зі смертю».
Панорама зображуваних подій розширюється і поглиблюється завдяки масштабності й динамічності, кінематографічній калейдоскопічності зображеного. Укотре вже впродовж своєї історії Україна стала великою руїною. Засуджуючи війну, фашизм, письменник розкриває його глибоку «психологію». Про це цинічно розповідає фон Крауз своєму синові: «Ти мусиш знати, у цього народу… немає державного інстинкту. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників». Фашисти ретельно готувались до війни, добре вивчили недоліки людей комуністичної системи. Але все ж таки український народ жив вірою в перемогу над великим людським злом - фашизмом. Тому головною у творі є проблема національної самосвідомості людини і народу, яка повністю розкривається у словах воїна-патріота Василя Кравчини. Він наголошує: «Нас багато. Нас мільйони…, що пройшли через огонь страждань, прокурених і просмажених у боях і незгодах…» Звідси - і глибоко гуманістична концепція кіноповісті, і визначальний для письменника епічний конфлікт між людиною-особистістю і людиною-гвинтиком.Зміст зображеного у повісті - це жах війни, про який не забудуть потомки у віках, бо це таке горе, така наруга над українським народом, яка лежить за межами обурення і відчаю. Але цього не хотів бачити наш «великий батько народів», бо велика частка в цій трагедії належить і йому.На такий випад проти тоталітарної системи та своєї особи Сталін, певна річ, не міг не відреагувати. Твір було заборонено до друку й постановки,-а сам О. Довженко вже до смерті Сталіна буде перебувати в нього у тяжкій немилості. Уперше повість «Україна в огні» була надрукована лише у 1966 році, її назвуть першою «через шевченківську перейнятість автора всенародною трагедією».О. Довженко постійно замислювався над там, що чекає його рідний народ після війни, «чи збереться він знов на Вкраїні, …чи залишиться там, а на наші руїни поїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину?» Ці питання і досі хвилюють багатьох нащадків великого життєлюба. Не оминула трагедія український народ і в новітні часи. Вона виразилася у бездумних проектах перетворення природи, від яких страждала не тільки екологія, а й духовність. Яскравим прикладом є слова письменника, сказані про Каховське море: «Нове наше море - нове наше горе.
1. Зображення людських почуттів у повісті Михайла Коцюбинського Тіні забутих предків.
"Тiнi забутих предкiв" − дума про добро i зло, любов i ненависть. Одвiчнi прагнення людини до краси, любовi, добра. Та на перешкодi завжди злi сили, земнi i небеснi. Пiснею переплелись вони в життi Iвана, головного героя повiстi М. Коцюбинського "Тiнi забутих предкiв". Як пpекpасна поезія постає пеpед нами кохання Івана і Маpічки. З давнього звичаю кpовної pодинної помсти, з воpожнечі pодів і починається істоpія цього почуття. Чистого, як небо після літнього дощу, палючого, як пpомені весняного сонця . Та не судилося молодятам щастя: у буpхливому потоці загинула Маpічка, а чеpез кілька pоків, не звідавши щастя з Палагною, з туги за пеpшим коханням помиpає Іван. Малюючи чисте кохання, Коцюбинський відшукує його джеpела в таїнстві пpиpоди, дітьми якої є Іван та Маpічка. Тому й любов у них така віддана. Hе залишає поза увагою автоp обpядовість гоpян, зокpема обpяд поховання. Пpоникливо змальовує письменник в повісті святвечіp. Звучать у твоpі фольклоpні пісні Каpпат.Великий митець назвав свою повість своєpідно − "Тіні забутих пpедків". То хто, чи що є тими тінями . Можливо міфічні істоти, пpо які йде pозповідь у повісті. Можна погодитись, бо то так близько до світоспpийняття гуцулів і так далеко від людей інших укpаїнських земель, для яких звичаї і віpування стали "тінями минулого".
Повість ствеpджує пеpемогу світлих сил над темними і ця пpоблема пpодовжує жити і сьогодні. Вона хвилює нас, адже з поступом людства впеpед не поменшало зла. Hавпаки, інколи здається, що воно всесильне. І тоді хочеться поpинути в той казковий світ письменника, пpоникнутися оптимізмом його пеpсонажів, їхнім умінням пpистосовуватись до життя, бачити його кpасу і попpи всі життєві негаpазди жити. Саме викоpистання Михайлом Коцюбинським фольклоpних джеpел наповнило повість "Тіні забутих пpедків" тою силою, що дає наснагу до життя; пpавдою і тим чаpом, які допомагають зpозуміти, що смуток скоpоминущий. Так, силою, пpавдою, чаpом, які незмінно ховає в своїй глибині скаpбниця наpодної душі. Та й у свiтi людей не легше. Народилось в сiм'ї Палiйчукiв двадцятеро дiтей, а живими залишились тiльки п'ятеро. Не раз звучала трембiта, оповiдаючи про смерть у господi Палiйчукiв. Та батько i брат загинули вiд рук ворожого роду. Знала ненависть дорогу i до серця Iванового. Не раз хапався за татову бартку в бажаннi помститися родовi Гутинюкiв. Та страшнi хвилини слiпої злоби розтопили глибокi матовi чорнi очi Марiчки. То була велика i єдина пiсня життя Iванково го, бо вквiтчала всi полонини своїми спiванками про їхнє кохання Марiчка, а з мережаної дудки Iванка "з гори на гору, з поточка на поточок пухала коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима трiпають крильця ." То ж несила було жити Iванковi, коли загинула Марiчка.Цiй свiтлiй силi кохання протиставленi почуття Палагни та Юрка. Не ховаючись нi вiд кого, зраджує вона Iвановi i стає любаскою Юри. Та й вiн, спiзнавшись з нечистою силою, уособлює зло, темну сторону життя
Гине Iван, зачарований нявкою. Зло перемагає. Але смертю своєю стверджує вiн невмирущу силу кохання. Заключна сцена повiстi є ще одним тому ствердженням. Перемогу сил життя над смертю ми бачимо в останнiх рядках твору. Ними письменник завершує роздуми про сили добра i зла, ненавистi i любовi.
2. Світ дитинства в кіноповісті "Зачарована Десна" Олександра Довженка.
Олександр Довженко - людина, щедро обдарована багатогранними здiбностями й талантом. Сьогоднi ми навiть вагаємося, кому надати перевагу - Довженковi як творцевi прекрасних кiноповiстей чи авторовi захоплюючих фiлософських щоденникiв, у яких вiн замислюється над красою i щастям людини на оновленiй землi. Довженко писав також оповiдання та публiцистичнi статтi. У всiх жанрах, в яких вiн виступав, був однаково глибоким i нiжним, мудрим i смiливим, художником i громадянином. У його творах ми бачимо всю велич i красу народної душi. “Я покликаний возвеличувати свiй народ”. Цiми словами з автобiографiї вiн оспiвує свою рiдну Україну. Змалював її пастельними, м’якими фарбами в “Зачарованiй Деснi”, грiзними блискавками накреслив у “Українi в огнi”.
Кожний рядок “Зачарованої Десни” пронизаний глибокою любов’ю до України. Що це за кiноповiсть? Картини дитинства, свiт очима малої людини, яка ще навiть не встигла ознайомитися з цим свiтом, для якої навiть смерть - це радiсть. “Яка то радiсть, коли помирає прабаба!” Маленька людина та свiт дитинства - великий, таємничий, зелений, буйний.
Допитливий малий Сашко, мрiйливий, з неабиякою уявою пiзнаючи цей свiт, поринав у нього з головою. I ми розумiємо, що цей бiлоголовий хлопчик - сам Довженко.
З поетичною силою i пафосом оспiвує письменник людей працi - величних i прекрасних у своєму трудовому талантi, у своїй моральнiй чистотi. Це “малесенька i прудка” прабаба Марусина, в устах якої прокльони перетворювалися на чарiвнi пiснi, мати, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Адже найсильнiше i найкраще народне поняття про естетичнiсть втiлилося в образi батька - людини надзвичайної талановитостi. Вiн змальований з епiчним розмахом, як зображують народних героїв, i з лiричним щемом синiвської любовi. Батько для Довженка iдеал трудiвника землi: “Багато бачив я гарних людей, але такого, як батько, не бачив. Голова в нього була темноволоса, велика i великi розумнi сiрi очi, тiльки в очах чомусь завжди було повно смутку. Тяжкi кайдани неписьменностi i несвободи. Скiльки вiн землi виорав, скiльки хлiба накосив! Як вправно робив, який був дужий i чистий”. Образ батька Довженко пiдносить до вселюдського iдеалу, хоч його життя було нелюдське, злиденне: “Одне в батька було некрасиве - одяг”.Ще один образ людини працi вимальовано в “Зачарованiй Деснi” - це дядько Самiйло, “великий косар”. “Орудував вiн косою, як добрий маляр пензлем, - легко i вправно. Коли б його пустити з косою просто, вiн обкосив би всю земну кулю, аби тiльки була добра трава та хлiб i каша”.Як уособлення народної мудростi виступає у повiстi дiд Семен - лагiдний, працьовитий, залюблений у вiчне слово, такий собi народний фiлософ, що “прожив пiд сонцем коло 100 лiт… нiколи не ховаючись в холодок”.Усi цi образи трудiвникiв i фiлософiв несуть у собi думку про невичерпнiсть i життєдайнiсть народного джерела, про безсмертя народу.Важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. Картини сiножатi, нiчного зоряного неба сповненi веселощiв, пройнятi трепетною закоханiстю у рiдний край, у його красу.Своєрiдним символом - рiкою життя проходить через повiсть образ зачарованої Десни. Не можна без хвилювання читати Довженкiв образ рiдної рiчки: “Благословенна будь, моя незаймана дiвице Десно, що, згадуючи тебе вже много лiт, я завжди добрiшав, почував себе невичерпно багатим i щедрим. Так багато дала ти менi подарункiв на все життя”.Мовчазна бесiда коней пiдслухана малим хлопцем, це вмiння вiн перейняв у дiда, образнi прикмети народних вiрувань, звичаїв, забобонiв, що надають повiстi нацiональної своєрiдностi й колориту, казковий образ яблунатого коня, про якого наспiвали малому хлопцевi колядники - все це чарiвний свiт фантастики, що своїм корiнням сягає у глибину народної уяви.Iсторiя лiтератури знає чимало творiв про дитинство, про вихован ня почуттiв. Олександр Довженко зробив у цю скарбницю свiй внесок, i його повiсть про народження великого митця перетворилася на гiмн рiдному народовi, його працелюбству, мудростi, силi, невичерпнiй життєвiй енергiї.О. Довженко великий не тiльки як режисер, а й як публiцист i письменник, автор багатьох чудових творiв, як-от: “Повiсть полум’яних лiт”, “Україна у вогнi”, “Поема про море” та iншi. Серед творiв, що виникли пiсля Великої Вiтчизняної вiйни, одне з найпочеснiших мiсць посiдає його повiсть “Зачарована Десна”.Вихований у любовi до працi, письменник усе життя звеличував її, бачив щастя людей i їхню красу саме в трудi.У своїй кiноповiстi письменник змальовує наддеснянських селян, якi становлять узагальнений образ дореволюцiйного українського селянства з його високими повсякденними буднями. Дорогi Довженку земляки - працьовитi, сильнi фiзично, мудрi життєлюби, хоча й жили у великих злиднях. Нелегка доля випала Сашковому батьку, який багато “землi виорав” i “хлiба накосив”, але так i не мiг у дореволюцiйнi часи вирватися з кайданiв бiдностi. Через це i Бога прокляв, i попа вигнав з двору, i “зневажав начальство i царя”.З любов’ю говорить Довженко про свою матiр, яка любила “саджати що-небудь у землю, щоб проiзростало”. Образ матерi постає перед нами як взiрець працьовитостi i доброти.У нелегкiй працi пройшло життя дiда Семена, “схожого на Бога”… Вiн “прожив пiд сонцем коло ста лiт, нiколи не ховаючись у холодок”, пахнув “теплою землею i трохи млином”.Захоплено пише автор про чудесний талант косаря дядька Самiйла. Сусiди забули його прiзвище i звали просто косар. Вiн так вправно володiв косою, що мiг би за добрий харч обкосити всю “земну кулю”. Тут у художнiй формi звеличено руки селянина, якi символiзують працьовитiсть усiх хлiборобiв. А коротконогий мисливець Тихон Бобир, що, йдучи на полювання, забув дома курок вiд рушницi уособлює добродушнiсть i лагiднiсть селянської натуриЖивучи в нестатках, б’ючись за копицю сiна, як бувало у родинi малого Сашка, хлiбороби, проте, високо цiнували людську гiднiсть, чеснiсть, роботящi руки, поетизували працю, яка виступала головним критерiєм моралi селянина.Винятково важливу роль у повiстi вiдiграє природа, нерозривно пов’язана з життям людей. “Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою. I хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя”.Отже, кiноповiсть “Зачарована Десна” - це гiмн людинi працi, яка своїми руками вирощує хлiб i створює всi земнi блага. Заклик любити життя, цiнувати й берегти все те прекрасне, що робить людину духовно багатою й щасливою, не забувати, якого ти кореня i що дав тобi твiй народ та батьки, щоб ти став гiдним сином їх, - така iдея кiноповiстi “Зачарована Десна”.
1. Михайло Коцюбинський як майстер імпресіоністичної психологічної новели.
Характерною рисою імпресіоністичного літературного твору, який споріднює його з імпресіоністичним живописом є пейзаж. На відміну від реалістів, представники імпресіоністичного напрямку змінюють характер пейзажу. Це вже не просто часточка природи детально обсервована письменником, за допомогою якої він змальовує дійсність такою, якою вона є. Тепер у пейзажі наголошується на непостійності, мінливості зображуваного під впливом настрою спостерігача або різних світлових та кольорових ефектів. Змінюється й кут зору, з якого цей пейзаж сприймається, він належить не автору, а героєві твору. Саме тому концепція часу в такому описі актуальна, герой все, що зображене, бачить тут і зараз. Найвиразніші зразки імпресіоністичного пейзажу в українській літературі знаходимо у творчості М. Коцюбинського. Письменник не ставить собі за мету “фотографічне” відтворення дійсності, а зображає навколишню природу у зв’язку з настроями та емоціями героя. “Пейзаж, – за словами В. Агеєвої, – стає перш за все засобом настроєвої інструментовки твору, одним із елементів психологічної характеристики” [1, c. 127]. Про функцію пейзажу у новелах М. Коцюбинського писав і Ю. Кузнецов: “Пейзаж М. Коцюбинського цікавий і в зображальному плані. Як правило, він являє собою обмежений, замкнений художній простір, в якому й розвивається сюжетна дія. Ідейно-естетичні функції цього простору багатозначні. Він є реалістичним зображенням місця дії, вираженням психічного стану героя, вводить в атмосферу оповіді, є узагальненим образом, що несе додаткове символічне навантаження”.
На нашу думку, новели М. Коцюбинського, залежно від функції пейзажних описів у них, можна поділити на 2 різновиди:
1. Новели, в яких пейзаж виконує функцію підкреслення емоційного стану героїв, увиразнення їхніх почуттів у конкретний момент життя. Важливою функцією такого пейзажу є створення настроєвого малюнку конкретної ситуації. До цієї групи належить більшість новел М. Коцюбинського серед яких: “Лялечка”, “На камені”, “Цвіт яблуні”, “В дорозі”, “Сон” та ін.
2. Новели, структура яких складається з суцільного пейзажу, витісняючи подієво-сюжетне наповнення, або ж такі, в яких імпресіоністичний пейзаж займає більшу частину твору і є центральною його складовою. Варто зазначити, що в таких новелах переживання і почуття героя, що становлять основу, змальовані саме через сприйняття героєм пейзажу. До цієї групи можна віднести такі новели як “Intermezzo”, новели циклу “З глибини” (“Хмари”, “Утома”), “На острові” та ін.
Вперше імпресіоністичний пейзаж у творчості М. Коцюбинського ми можемо спостерігати на прикладі новели “Лялечка”. Пейзаж на початку новели переданий крізь призму сприйняття головної героїні і зумовлений її психологічним станом у цей момент. “Тональність пейзажу мотивована психологічним станом головної героїні”, – зазначає Ю. Кузнецов у своїй праці “Поетика прози Михайла Коцюбинського” [4, c. 116]. Саме через це село постає перед Раїсою у похмурих тонах. Для того, щоб увиразнити душевний стан героїні письменник вдається до нагнітання темних кольорів та використання слів із негативною контамінацією: “то не хати, а стіжки зчорнілої й гнилої соломи ховаються під вербами”, “хати здебільшого були старі, чорні, з чорними ж порослими мохом стріхами. По дворах стояли багна й зеленасті калюжі. Вулиця теж блищала баюрами. На всьому одбилися сліди убожества. І житла, і люди, що вічно риються в землі, прийняли, ввижалось Раїсі, колір землі, здавались деталями мертвої природи”, “діди сиділи на ній, схиливши голови, і ледве можна було одрізнити їх од темної, зчорнілої маси. Замурзана дітвора, впоміш із собаками і свинями, роїлась попідтинню” [3, c. 64]. Такий опис села одразу дає зрозуміти читачеві, з яким настроєм і очікуваннями Раїса їхала на нову роботу. Сприяє цьому і коротка передісторія, з якої стає зрозумілим ким є головна героїня, і що сталося в її житті. Тож не дивно, що село в сприйнятті нової вчительки нічим не відрізняється від кладовища: “За вигоном, край села, виднілось друге село, густо заселене сірими хрестами…” [3, c. 64]. Цей вступний пейзаж визначає настроєвість новели та підкреслює душевний стан героїні до переломного моменту (опису б
2. Образ ліричного героя поетичних творів Євгена Маланюка.
Українська міжвоєнна поезія досягла найвищого рівня завдяки поезії Є. Маланюка, який належав до Празької поетичної школи, і був її безумовним лідером. Динамічне напруження його віршів відбивало неспокійну епоху, вони були волелюбними, діяльними. Це була поезія вільного світу, вільного вияву ідей та почувань. Протягом довгого і складного життя, зітканого із «переходів та іс’ходів», Євген Маланюк жодного разу не зрадив собі, не зрікся свого добровільного вибору, того хресного шляху, який пророкувала його розіп’ята душа, Свідченням тому - низка поетичних книг, історіософічні, культурологічні, публіцистичні, літературно-критичні статті, нариси. У поета, дослідника, публіциста Євгена Маланюка один адресат і один герой - Україна. І це однаково стосується як творів, у яких поет величає її степовою Елладою, так і тих, де митець з болем і тнівом назве Україну «Пріською гетьмана Петра». Тому і стає головною та провідною темою у творчості Є. Маланюка батьківщина - Україна, проблема її державності в минулому, сучасному та майбутньому.
Перед читачами постає ліричний герой-патріот, який щиро вболіває за долю рідного краю, милується силою і життєздатністю народу, не закриваючи при цьому очі на його недоліки. Часто «я» ліричного героя зливається з авторським:
Внук кремезного чумака,
Січовика блідий праправнук,
Я закохавсь в гучних віках,
Я волю полюбив державну.
Ці рядки стосуються автобіографічних моментів з життя майбутнього поета. Бо в лінії батька були чумаки, осілі запорожці, дід замолоду чумакував, мав виразну поставу гуцула. Для поета, який народився і виріс серед безмежжя херсонських степів, образ рідної домівки постає як символ степової Еллади («О моя степова Елладо, ти й тепер антично-ясна… А мені - ти фата-моргана на пісках емігрантських Сахар»). У цих рядках - синівські почуття ліричного героя, який вболіває за шлях розвитку й народ своєї вітчизни.
На його думку, ставлення до батьківщини має бути природним:
Вона - Мати, Ти - син,
Коли поет називає Україну Елладою, то мас на увазі «соняшну» Елладу, в якій торжествують сили цвітіння, панують гармонія, краса, добро. Проте лагідному, умиротвореному образу протистоїть інший образ державницького Риму, бо серце ліричного героя тягнеться до України-Еллади, а розум - до України-Риму, тобто сильної і міцної держави: «І виросте залізним дубом Рим з міцного лона скитської Еллади». Ліричний герой Маланюкових поезій вірить у свій народ, його творчі сили, здатність збудувати омріяну віками незалежну державу. Водночас він бачить його негативні риси: байдужість, пасивність, вічні нарікання на нещасливу долю, почуття меншовартості.
Вольовий характер ліричного героя особливо яскраво виявляється в триптиху «Б;пт-рафія». Іншого напрямку, як «проти течії», він не знає, усвідомлюючи, що йому доведеться просуватися до обраної мети «без шляху, без батька…», покладатися лише на власні сили. Навіть приречений на нерозуміння, «на самоту», на забуття, спромагається «Все чути. Всім палать. Єдиним бути…», перетворитися на суцільний згусток волі. Ліричний герой (а відтак і автор) має загострене почуття відповідальності за постійно нівечену долю «страждальної землі» і готовий «випити келих до краю» - його недаремно називають оголеним, чесним сумлінням нації.
Поетичні твори Є. Маланюка мають загострене почуття відповідальності за все, що відбувається на рідній землі, за майбутнє людей і розвиток української державності. Поет щиро захоплювався сатирою Салтикова-Щедріна, художньою майстерністю І. Буніна, О. Толстого. Глибоко знав російське мистецтво й театр. Все це давало Маланюку творче натхнення. З упевненістю можна сказати, що український поет - людина з багатогранною ерудицією, широким діапазоном світової культури.
Ліричний герой Маланюка — поет-вигнанець, але він не відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає ра¬зом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета реалізується таке символічне втілення образу України.
2. Зображення в прозових творах Миколи Хвильового боротьби добра і зла в душі людини та житті суспільства.
Мико́ла Хвильови́й (*13 грудня 1893, Тростянець — †13 травня 1933, Харків) — український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози.
Центральною для Хвильового — полеміста та публіциста — була проблема історичного буття України, української культури. Заперечуючи москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів, Хвильовий проголошував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.
ПЛАН до твору «Я (Романтика)» Новела «Я (Романтика)» – найсильніший твір у прозовому поросну письменнина.
І. Тематична сутність твору. У цій новелі автор розглядає колізію гуманізму і фанатизму, розкриває суперечності між ідеалом синівської любові і фанатичним служінням згубній доктрині, яка вимагає зречення від усього людяного.
II. Проблематика новели, М. Хвильовий розвінчує фальшиву романтику,-що заступає собою людські цінності, штовхає на злочин, веде до руйнації душ головного героя. Герой твору (єство – «Я») опиняється перед неминучим вибором, зазнає роздвоєння, яке розкривається у повсякчасних спробах самовиправдан-ня. Зіткнення почуттів синівської любові і революційного обов’язку, служіння найдорожчій ідеї обумовлюють трагічну розв’язку. В ім’я примарної «загірної комуни», абстрактного марева «Я» приносить найбільшу жертву – власну матір. Марія – Божа і вселюдська мати – виступає головним гуманістичним символом.
Ш. Своєрідність стилю М. Хвильового. Новелу «Я (Романтика)» вважають рубіжною між ранньою романтичною творчістю Хвильового та його пізнішими викривально-сатиричними творами. Розповідь у новелі ведеться від першої особи, повністю відсутнє пряме авторське втручання. Своєрідністю стилю є внутрішні монологи, акцентування на символічні деталі, які несуть величезні смислові навантаження, допомагають усвідомити життєві принципи письменника.
Психологізм новели. М. Хвильовий був переконаний, шо свята мета, заради якої проливалася кров, творилася насильно. Вона починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних жертв. Поступово відбувається зіткнення психології Добра і Зла в душі людини, боротьба між обов’язком і природним людським почуттям. Але головною залишається проблема людяності й сліпої відданості абстрактній ідеї. Син підносить руку-на Матір, котра породила його і прощає йому цей смертний гріх.Композиційно-жанрова специфіка твору. Автор використовує прийом контрасту як засіб передачі всієї повноти трагедії, змальованої у творі. Показана перехресна характеристика персонажів через власні сприйняття головного героя «Я». Використані різноманітні художні засоби, панорамність у зображенні інших героїв новели, щоб досягти найбільшого напруження, правдивості та вмотивованості.
2. Зображення духовної величі й краси людини у творчості Івана Багряного (на прикладі прочитаних творів).
"Тигролови" І. Багряного за жанром — пригодницький роман, який утверджує здоров’я, силу, лицарство і любов до людини та до свого народу. Це багатоплановий твір, та насамперед — це своєрідний протест проти порушення елементарних людських прав. Найвиразніші теми роману: трагедія України в тоталітарному режимі; відображення впливу сталінського терору на долю окремої людини — молодого українського інтелігента, інженера-авіатора Григорія Многогрішного, нащадка славетного гетьмана запорозького; показ жорстокості й ницості прислужників режиму; змалювання побуту й традицій переселених у тайгу українців; романтичного кохання Григорія і Наталки.
Протягом усього сюжету роману йде двобій між життям і смертю, добром і злом. Хоч зло часто перемагає, є надія на краще майбутнє, бо його виборюють такі люди, як головний герой роману 1. Багряного "Тигролови" Григорій Многогрішний.
До певної міри цей твір є автобіографічним. У ньому подані детальні описи тюремного побуту, допитів, тортур. Іван Багряний волею трагічних обставин «помістив» у страхітливий ешелон смерті себе, свою долю, підносячи її до образу-символу непокірної і гордої, волелюбної і сплюндрованої України.
Головний герой твору - Григорій Многогрішний. Він - нащадок запорозького гетьмана Дем’яна Многогрішного, першого політкаторжанина. Цей мужній юнак, авіатор, який не вчинив жодного злочину, був засуджений органами НКВД на двадцять п’ять років каторги, провівши перед тим два жахливих роки в катівнях. Не плакав, не просив помилування, не обмовляв товаришів. Стійко зносив тортури й поклявся помститися за-тисячі замучених і змордованих, за загублений рідний край. Григорій тікає з «ешелону смерті»… і цим божевільним протестом дає надію тисячам знеособленим в’язням. Відновлює почуття людської гідності, надії, переконання, що серед них, приречених, є такі, що не здаються, бо впевнені «ліпше вмирати, біжучи, ніж жити, гниючи!» Григорій Многогрішний не скорився, не змирився зі своїм статусом в’язня жахливої системи і залишився Людиною. Для Івана Багряного - людини і митця - це головне’: за будь-яких обставин особистість може і мусить бути Людиною. Неймовірна воля до життя рятує Григорія в дикій тайзі і зводить із родиною тигроловів - Сірків, теж запорозьких нащадків. Колись ця сім’я втекла від злиднів і збудувала собі в далекосхідному краї нову, славну та вільну Україну. Працьовитості ж українцям не бракувало ніколи, то й жили в достатку - полювали, ловили рибу та звірів, навіть тигрів, копали золото і переборювали труднощі лише матінки-природи. Після революції міцні селянські господарства від утисків «нової влади» занепали, і люди ховалися у найглухіші закутки тайги, щоб спокійно дожити свій вік.
У родині Сірків Григорія прийняли як рідного сина, - вилікували, дали притулок, навчили тайгових премудростей. Юнак почувався, як удома, бо ці українські люди зберетли всі звичаї, традиції, навіть побут свого краю, були людьми щирими, добрими та мужніми. Добрий душею старий полтавський переселенець Сірко, його ладна дружина, щира в коханні Наталка відігріли зболене серце і поранену душу колишнього в’язня, повернули його до життя. Григорій милується душевним спокоєм своїх рятівників, їхньою вірністю біленій хаті, вишитим рушникам, рідній мові, звичаям, народним пісням, Вони навіть поселення свої називали; Київ, Чернігівка, Полтавка, Переяславка тощо. Різдво святкували, «як з діда-прадіда велося; з кутею на Святвечір і з усім тим зворушливим і романтичним ритуалом, що такий пам’ятний Григорієві з дитинства, з віршуванням, з колядками». Але вірність традиціям українського народу відчувається і в характерах героїв, і в діях, і вчинках
Творчість І. Багряного довела, що сповнене небезпек, пригод, трагедій, зрад життя письменника не знищило в ньому віри в перемогу добра над злом. І радісно, що, хоч і з великим запізненням, його народ має можливість читати твори, дізнаватися з них про гіркі сторінки української історії, щоб уже ніколи не допустити їх повторення.
Отже, головне для Івана Багряного переконати читача, що за будь-яких обставин людина має зберегти в собі доброту, віру в людяність. Бо для кожного українця почуття національної гідності, патріотизму є органічним, природним, як саме життя
1. Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі "Бояриня" Лесі Українки.
Трагедія людини, відірваної від рідної землі, у драмі "Бояриня" Лесі Українки.
Драма "Бояриня" вводить читача у складний період української історії - добу Руїни. Цей надзвичайно важкий для українців час XVII століття був співзвучний державницьким змаганням в Україні на початку XX. Тому майже одночасно написано три драматичні твори про епоху Руїни: "Бояриня" Лесі Українки, "Гетьман Дорошенко" Людмили Старицької-Черняхівської, "Сонце Руїни" Василя Пачовського. Зрозуміло, що публікування твору, у якому художньо відтворені суспільно-національні взаємини України і Росії, не дозволялося радянською цензурою. "Бояриня", написана 1910 р. у Єгипті, прийшла до українського читача лише недавно.
На історичному тлі XVII ст. Леся Українка розглядає насамперед проблеми національної пасивності і зрадництва, які виливаються у трагедію. М. Драй-Хмара зазначав: "Поетеса відтворила, з одного боку, ту активну українську інтелігенцію, яка всім єством своїм рвалася до боротьби за суверенітет української державності, і, з другого боку, ту продажну українську інтелігенцію, яка заради "панства вели-кого, лакомства нещасного" зрадила українські традиції й, помосковившись, добровільно впряглася в чужинецьке ярмо".
Головна героїня драми Оксана виховувалась у козацькій сім'ї, де нормою були державницькі настрої. Покохавши доброго і щирого боярина Степана та одружившись з ним, вона опинилась у Москві (батько Степана присягнув московському цареві і переїхав до Москви). Її спочатку не лякає чужина, адже там коханий оберігатиме і її і рідну Україну. Та сподівання Оксани облітають невдов-зі, як вишневий цвіт. Вона серцем і розумом відчула себе у рабській неволі. Вона побачила, як принижує свою гідність її чоловік, щоб догодити цареві і московсь-ким звичаям, як мати Стспанова згинається під тягарем чужого побуту, розгублю-ючи рештки людської самоповаги. У Москві Оксана ("хохлушка", "черкешенка", "чужачка") почувається дуже погано, вона не може звикнути до тутешніх суспільно-політичних умов. До відчаю доводить Оксану те, що ця відстала, реакційна країна диктує волю її Вітчизні. Гість-козак розповідає про гніт і здирництво царських посіпак, тяжке становище народу в Україні.: Коли Степан сповіщає, що тепер, можливо, цар дозволить їм відвідати бать-ків, бо "вже тепер на Україні утихомирилися", Оксана обурюєгься: Туга за Україною, за демократичнішим і людянішим українським життям, усвідомлення колоніального стану України, спостереження за запопадливістю і рабським приниженням чоловіка приводять Оксану до розпачу. Конфлікт наростає, коли Степан наказує не приймати посланця з України, забороняє Оксані "озиватись" до брата Івана. Холопська поведінка чоловіка зламує її остаточно. З вуст Оксани зривається гірке зізнання: "Я гину, в'яну, жити так не можу!". Важко хвора Оксана, пригадуючи епізод знахідки у дитинстві іржавої шаблі, каже-Степанові: "Отак і ми з тобою зрослись, мов шабля з піхвою . навіки . Обоє ржаві". Ці слова промовисто виражають ідейний задум Лесі Українки.
Наскрізь трагічним у драмі "Бояриня" є образ Степана. Адже він не може не усвідомлювати власного холопства - холопства "боярина Стьопки", компромісу із власною совістю, зневаги своєї гідності і честі. Трагізм становища Степана ще й у тому, що навіть таким вірним прислужникам, як він, Москва не вірить, що вони завжди перебувають під пильним наглядом. Степан погоджується з Оксаною у тому, що обох їх доля "скарала тяжко" чужиною, обох здушила "змора", але не вистачило у них сили псремогги цей чужинецький тягар.
2. Літературне "шістдесятництво" як суспільне та культурне явище. Аналіз життя та творчості одного з поетів-шістдесятників (за вибором учня). Прочитати напам'ять вірш аналізованого автора.
Шістдеся́тники — назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла в культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х — у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» (десталінізації та деякої лібералізації) і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва). У політиці 1960 — 1970-х років 20 століття «шістдесятники» являли собою внутрішню моральну опозицію до радянського тоталітарного державного режиму (політичні в'язні та «в'язні совісті», дисиденти). З початком політики «Перебудови» та «Гласності» (друга половина 1980-х — початок 1990-х рр.) «шістдесятниками» стали називати також представників нової генерації комуністичної еліти, чий світогляд формувався на кінці 1950-х — початку 1960-х років і що прийшла до влади. Це політики — М. С. Горбачов, О. М. Яковлев; філософи О. О. Зінов'єв, М. Мамардашвілі, Ю. Левада, політологи О. Є. Бовін, Ф. М. Бурлацький, редактори масмедіа — В. О. Коротич, Є. В. Яковлєв, С. П. Залигін та багато інших.
Шістдесятники України
Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ — початку ХХ ст.
Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам’яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п’єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові.
Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві.
Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс із владою, інші еволюціонували до політичного дисидентства, правозахисного руху та відкритого протистояння режимові…
Лі́на Васи́лівна Косте́нко (* 19 березня 1930, Ржищів, Київська область) — українська письменниця-шістдесятниця, поетеса. Мати Оксани Пахльовської. Лауреат Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989), премії Петрарки (1994).
У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу. Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», поява якого стала чи не найбільшою літературною подією року.
Почесний професор Києво-Могилянської академії, почесний доктор Львівського та Чернівецького університетів.
Біографія
Дитинство
Народилась у родині вчителів.
У 1936 році родина перебралась із Ржищева до Києва, де майбутня поетеса закінчила середню школу.
Після закінчення середньої школи навчалася в Київському педагогічному інституті, а згодом — у Московському літературному інституті імені О. М. Горького, який закінчила в 1956 році.
«Шістдесятник»
Була однією з перших і найпримітніших у плеяді молодих українських поетів, що виступили на межі 1950—1960-х років. Період так званих «шістдесятників» створив новітні стилі в українській літературі, змусив творити щось нове, атипове, щось авангардне, але, як і завше, безжальне та максимально критичне щодо влади та тодішнього режиму.
Збірки її віршів «Проміння землі» (1957) та «Вітрила» (1958) викликали інтерес читача й критики, а збірка «Мандрівки серця» (1961) не лише закріпила успіх, а й засвідчила справжню творчу зрілість поетеси, поставила її ім'я поміж визначних майстрів української поезії.
Ліна Костенко 2006 року
На початку 1960-х брала участь у літературних вечорах київського Клубу творчої молоді. Починаючи з 1961, її піддавали критиці за «аполітичність», був знятий з плану знімання фільм за сценарієм Л.Костенко «Дорогою вітрів».
8 квітня 1963 р. на ідеологічній нараді секретар ЦК КПУ з ідеології А.Скаба заявив: «Формалістичні викрутаси зі словом неминуче призводять до викривлення і затемнення ідейно-художнього змісту твору. А що справа саме така, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І.Драча, Л.Костенко». Це був сигнал до погрому покоління шістдесятників.
1963 — зняли з друку книжку віршів Л. Костенко «Зоряний інтеґрал», книжку «Княжа гора» зняли з верстки.
У ці роки вірші Л. Костенко публікували журнали в Чехословаччині, газети в Польщі, і лише зрідка — в Україні. Її вірші ходили в «самвидаві».
1965 — Л. Костенко підписала лист-протест проти арештів української інтеліґенції. Була присутня на суді над М. Осадчим і М. Зваричевською у Львові. Під час суду над братами Горинями кинула їм квіти. Разом з І.Драчем звернулася до редакції журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін») і до львівських письменників з пропозицією виступити на захист заарештованих. Письменники не зважилися на протест, але подали в суд клопотання з проханням передати на поруки Б. Гориня як наймолодшого з заарештованих. Усе це не вплинуло на перебіг судів, але мало величезне моральне значення.
Травень 1966 — у Спілці письменників України, де таврували «націоналістичних відщепенців», частина молоді влаштувала овацію Л. Костенко, яка відстоювала свої позиції і захищала І. Світличного, О. Заливаху, М.Косіва і Б. Гориня.
1968 — написала листи на захист В.Чорновола у відповідь на наклеп на нього в ґазеті «Літературна Україна». Після цього ім'я Л.Костенко в радянській пресі довгі роки не згадувалося. Вона працювала «в шухляду».
1973 — потрапила до «чорних списків», складених секретарем ЦК КПУ з ідеології В.Маланчуком. Лише 1977 року, після відходу В. Маланчука, вийшла збірка віршів «Над берегами вічної ріки», а 1979-го, за спеціальною постановою Президії СПУ, — історичний роман у віршах «Маруся Чурай», що пролежав без руху 6 років. За нього поетеса 1987 року була удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.[2]
Перу Л. Костенко також належать збірки поезій «Неповторність» (1980) і «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987).
Відзнаки
Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Почесний доктор Львівського національного університету.
Почесний доктор Чернівецького національного університету (2002).
Лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка (1987, за роман «Маруся Чурай» і збірку «Неповторність»)
Лауреат Міжнародної літературно-мистецької премії ім. О.Теліги (2000).
Нагороджена Почесною відзнакою Президента України (1992) і Орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня (березень 2000).
Відмовилась від звання Героя України, відповівши: «Політичної біжутерії не ношу!»[1]
Переклади
Твори Костенко перекладено англійською, білоруською, естонською, італійською, німецькою, словацькою та французькою мовами.
Твори
Видання
Обкладинка роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого»
«Проміння землі» (1957)
«Вітрила» (1958)
«Мандрівки серця» (1961)
«Зоряний інтеграл» (1962, тираж знищено радянською цензурою)
«Княжа гора» (1962, книжка не вийшла через заборону радянської цензури)
«Над берегами вічної ріки» (1977)
«Маруся Чурай» (1979)
«Неповнорність» (1980)
«Сад нетанучих скульптур» (1987)
«Бузиновий цар» (1987) — для дітей
«Вибране» (1987)
«Інкрустації» (1994, видання італійською мовою, відзначене премією Петрарки)
«Берестечко» (Київ: Либідь, 1999, перевидання 2010)
«Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», лекція в Києво-Могилянській академії (Київ: Видавничий дім НаУКМА, 1999)
«Гіацинтове сонце» (Київ: Либідь, 2010, вибране)
«Записки українського самашедшого» (Київ: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010)
«Річка Геракліта» (Київ: Либідь, 2011, вибране, а також нові вірші)
Романи
Маруся Чурай, роман у віршах
«Записки українського самашедшого» (Київ, А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010)[14]
Поеми
Берестечко
Дума про братів Неазовських
Скіфська одіссея
Сніг у Флоренції
Поезії
"Вже почалось, мабуть, майбутнє ."
Віяло мадам Полетики
"Життя іде, і все без коректур ."
"На конвертики хат літо клеїть віконця,як марки ."
"Моя любове! Я перед тобою ."
"Мій перший вірш написаний в окопі ."
"Очима ти сказав мені: люблю ."
Пастораль ХХ сторіччя
Пелюстки старовинного романсу
Пісенька з варіаціями
"Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить ."
"Розкажу тобі думку таємну ."
Світлий сонет
"Старенька жінко, Магдо чи Луїзо! ."
"Тут обелісків ціла рота ."
Українське Альфреско
"Умирають майстри ."
"Хай буде легко. Дотиком пера ."
"Чекаю дня, коли тобі скажу ."
Кіносценарії
«Перевірте свої годинники» (1963, спільно з А.Добровольським) — про українських поетів, загиблих під час Другої світової війни. Фільм знятий 1964 року, але на екрани не вийшов. Він був так перероблений під назвою «Хто повернеться — долюбить», що Л.Костенко відмовилася від авторства.[15]
Ліна КОСТЕНКО
СВІТЛИЙ СОНЕТ
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
1. Утвердження духовно-моральних цінностей людського буття в драмі-феєрії "Лісова пісня" Лесі Українки.
Безсмертну драму-феєрію «Лісова пісня» Леся Українка написала за 12 днів, хоча виношувала її в своєму серці все життя. Цей твір - гімн єднання людини і природи, це щира пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні болісні шляхи до нього. Створена на багатому щедрому ґрунті української міфологи, усної народної творчості, вона стала шедевром не тільки української, а й світової літератури. Причому слід відзначити, що фольклорно-міфологічний матеріал поетеса пропустила через свою душу і прийшла до глибоких філософських обґрунтувань з питання сенсу людського життя. В чому ж зміст людського життя? Яким воно повинно бути? Що треба для того, щоб життя було повноцінним? Що таке щастя? Ці питання є синонімічним рядом до головної проблеми драми-казки. Щоб відповісти на них, треба осмислити жанрову особливість, зміст твору, характери головних персонажів і, безумовно, конфлікт, бо пін є основою будь-якого драматичного твору.
Жанр твору визначила сама письменниця. Як уже згадувалося, це драма-феєрія. А якщо це так, то саме ця жанрова різновидність драматичного роду дала право письменниці, «сила якої в буянні фантазії, нестримному леті уяви» (так оцінив талант Лесі Олесь Гончар), ввести в оповідь людські та міфологічні характери. На думку В. Давидюка, в цьому плані письменниця виступила як новатор, бо до появи «Лісової пісні» не було в нашій літературі жодного твору, в якому б так широко були використані міфологічні пласти. Деякі міфологічні персонажі мають у Лариси Петрівни авторське походження: Зоря, Океан, «Той, що греблі рве», Метелиця Гірська тощо.
В чому ж головний конфлікт драми? Де той ключик, який дає можливість читачеві збагнути сутність цього конфлікту? Думаю, що я не помилюся, коли дам на це питання гаку відповідь: головний конфлікт драми «Лісова пісня» - це конфлікт між покликанням людини, яке дає їй природа від народження, і сутністю її у відповідних соціально-політичних умовах, між велично-піднесеним і прикрим, між красою і буденщиною, між добром і злом. Цей конфлікт у п’єсі має філософсько-психологічну основу, вкладену Лесею Українкою в уста Мавки:
Ні, любий, я тобі не дорікаю,
а тільки смутно, що не можеш ти
своїм життям до себе дорівнятись.
Якщо глибоко осмислити останній рядок з наведеної цитати, то можна прийти до висновку, що для розкриття теми твору, мабуть, треба дати більш повну характеристику не Мавці, а Лукашеві, бо за своїм драматизмом він перевершує образ Мавки, бо саме через образ цього талановитого хлопця визначається суперечність між високою поетичною мрією і повсякденним практицизмом, що, по суті, і стає перешкодою на шляху до щастя. Незвідане досі почуття окрилює лісову царівну і одночасно приносить болісні роздуми. Та вже в кінці другої дії ми бачимо, як Мавчині переживання наростають, посилюють її душевні страждання: її поетичний світ, світ духовності зіткнувся з меркантильним світом. Лукаш втрачає під впливом оточуючого середовища щедрість, щирість, ніжність почуттів, і Лісовик, для якого Мавка - донька, перетворює його у вовкулаку. Постать Лукаша вовкулаки - це образ, сповнений протиборства людини з собою. Мавка більш зрозуміла нам. її велич в тому, що вона бореться за кохану людину, вона хоче звільнити Лукаша від згубної моралі, від злих устоїв суспільства. Лукашеві важче. На прикладі цього персонажу Леся говорить про дискомфорт душі, що знаходиться в невідповідному їй тілі. І від такої постановки питання образ набуває ще більш трагічного звучання. За повір’ями, людина, перетворена на вовкулаку, стає ясновидющою: вона бачить і осмислює все, що діється навколо, і знає все наперед. У цих умовах маленькі життєві радощі втрачають для неї свій сенс.
Сюжет драми осмислюється нами так, що Лукаш позбувається чарів. Але, ставши всевидющим, він усвідомлює, як багато втратив з того, що іншим людям доступне. Мавка гине в кінці твору, щоб ранньою весною знову відродитися, бо має «в серці те, що не вмирає». А Лукаш? Присипаний снігом, без свити і шапки, він не подає надії на своє відродження. Він лишається самотнім і байдужим. Мавка хоче повернути його до повноцінного людського життя, але замість Лукаша - людини вона бачить подобу людську. Душевний стан хлопця - вовкулаки найкраще характеризує той епізод з драми, коли він, зірвавшись на рівні ноги і закривши лице руками, тікає від Мавки - визволительки. Чи справді Лукаш тікає від свого кохання? А може, інакше треба осмислювати цю сцену? Мабуть, так. Лукаш тікає від самого себе, від прозріння. Він зрозумів, яким буде життя того, хто не зміг «до себе дорівнятись»
Отже, якщо Мавка в кінці твору спалахує раптом давньою красою у зорянім вінку, то Лукаш живе, щоб швидше вмерти. Зміст життя Мавки - в гармонії з природою, до цього життя вона хоче повернути і Лукаша, проте хатній рабський дух перемагає. До героя в кінці іу’ ‘ ‘ твору приходить доля. За народними повір’ями, доля супроводжує людину все життя, але на очі показується їй тільки тоді, коли та перебуває на дорозі в небуття.
Відповідно, підводячи підсумки, констатуємо: Леся Українка в образі Мавки втілила свої мрії про вільне, гармонійне, духовно багате життя, а образом Лукаша ствердила іншу думку: людина з суперечливим характером, роздвоєною душею, дрібновласницькою психологією, обмежена і бездуховна, не має права на щастя, бо порушує своїми діями споконвічні закони природи.
2. Реалізм і символіка картин української дійсності в романі Уласа Самчука “Марія”.
Життєвих колiзiй й перепетiй, якi випали на долю довго невiдомого нам українського митця iз дiаспори Уласа Самчука, вистачило б, мабуть, не на один десяток життiв. Не судилося йому стати письменником на рiднiй українськiй землi. Далеко вiд України розквiтла героїчно-трагiчна, життєво-реалiстична, правдива художня проза письменника.
Надто гостро сприймав Улас Самчук усi iсторичнi подiї, якi переживала Україна, його рiдна сторона, у XIX-XX сторiччях: саме в цей час у центрi Європи на очах усього свiту знищувався великий народ! Докладалися всiлякi зусилля i винахiдливiсть, аби вбити у зародку саме бажання людей бути українцями. Саме цi обставини поставили перед “кусливим” митцем Самчуком питання: чому так сталося, що ж вiдбувається з Україною? Мовчати письменник не мiг. Отож усi свої думки, болiснi, вистражданi, вилив у “найсенсацiйнiм з усiх творiв” романi-хронiцi “Марiя”, написаному у Празi 1933 року. Наступного року твiр було надруковано у Львовi. Протягом 30-х-80-х рокiв неодноразово перевидавався у США, Аргентинi, Канадi, пiд час вiйни - в Українi, у Рiвному. 1991 року роман надрукували у Києвi.
Поштовхом до написання роману став голодомор в Українi 32-33-го рокiв, але змалював письменник гiрку iсторiю життя України через життєву трагедiю героїв роману впродовж кiлькох десяткiв рокiв, бо така його творча манера - показувати людину в iсторичному часi.
Марiя - головна героїня роману. Змальовуючи її нелегке сирiтське життя, Улас Самчук наводить нас на думку, що подiбною до Марiїної долi була iсторiя України кiнця XIX - початку XX столiття, яка пiсля поразок минулих вiкiв лишилася сиротою, бiдною вдовою на узбiччi свiтової iсторiї. Проте цiною неймовiрних зусиль зумiла вистояти, на початку XX столiття навiть змiцнiти, сподiваючись на краще. Коли читаєш твiр про долю жiнки-страдницi, то здається, що вже щось подiбне доводилося чути ранiше. Це справдi так, бо наснажений цей образ фольклорними мотивами: раннє сирiтство, дитинство в наймах, перше дiвоче кохання, розлука з милим, вимушене одруження з нелюбом, трохи сiмейного щастя з коханим. Все склалося саме так у життi Марiї. Та це ж тiльки, як-то кажуть, канва. А вишиванка життєвої долi Ма-рiїною значно строкатiша. “Провiсники лиха” раз у раз вриваються у її долю…”
Спробуємо i ми разом з Марiєю упродовж усiх двадцяти шести тисяч двохсот п’ятдесяти восьми днiв пережити, перестраждати, пересмiятись i виплакатись. Марiєю вiд народження i до старостi називає автор героїню. I це символiчно. Початок її життя був розкiшним. Марiя-немовля - “жива репетлива дiйснiсть”, вона розкошувала: “Не раз прокинеться вiд сну, нап’ється з материного лона пахучого напою i наповнюється радiстю… Белькоче, пiднiмає до самого носа ноженята, завзято пацає ними, розчепiрює ледь помiтнi пальченята, завзято ловить щось настирливе перед очима”. Iз цим властивим справжньому борцевi за iснування щирим завзяттям Марiя пройде весь вiдведений їй долею шлях. Та ось перше лихо, яке довго не могла збагнути Марiя, Вона - сирота. Розпочались поневiряння маленької героїнi: життя в убогiй тiтчинiй родинi, де ще “п’ятеро крикливих ротiв”, що “хочуть самi обов’язково щодня їсти”. Найболючiше дiвчинцi не те, що ходить у бруднiй полотнянiй сорочинi, вiчно голодна, що кожен може образити її, а те, що Марiя свiдомо розумiє, що вона сирота - i у вiдповiдь своєму кривдниковi вона не може сказати, як iншi: “Чекай, чекай! Як скажу мамi - побачиш! ” А вона i не каже цих слiв, а “пiде над рiчку, порюмсає i знову добре”.
Час плине i з недоглянутої, циганкуватої, з “великим набубнявiлим животиком” дiвчини виросла красуня, за якою упадали хлопцi з усiх околиць, а згодом ми бачимо Марiю-матiр. Героїня Самчуком обожнена, вiн намагається подати її життя у чiткому хронологiчному порядку день за днем, рiк за роком “у художньому стилi художньої агiографiї”. Ось ми бачимо, як Марiя-мати годує немовля: “Голова її похилена направо, очi спущенi й закритi довгими повiками, а уста стуленi у легку й прозору усмiшку”. I цим бiблiйним мотивом письменник з перших сторiнок роману вмотивовує “житiйний”, а тому й трагiчний характер образу: днi її лiченi, “iм’я їй Марiя”. Вона запрограмована на нелегку долю ще й тим, що народилася у свiтi, де точиться одвiчна боротьба добра зi злом. Уже малюючи портрет маленької Марiї, автор говорить: “У неї чоло, а за ним хорониться брунька розуму, яка от-от розiв’ється, розцвiте й пiзнає добро i зло”. А героїня ж прагне щастя. Для Марiї це - радiсть дитинства (коли є люблячi батько й мати), взаємне кохання, родинне щастя (життя з коханим чоловiком), радiсть материнства, достаток, праця на своїй землi. Але чомусь усi Марiїни мрiї про щастя у дiйсностi миттєвi. Родиннi трагедiї зумовленi жахливим часом. Помирають батьки, дiти вiд першого шлюбу, вiд голоду в нiмецькому полонi гине син Демко, деморалiзується недоформована розхристана душа Максима… Судилося Марiї випити свою чашу сповна: спiзнала вона справжнього щастя, зазнала й тяжкої недолi; i що бiльшим було її щастя, тим бiльшою i страшнiшою була катастрофа. Її життєвий шлях - то доля всiєї України. Марiїн рiд, як i бiльшiсть українцiв, зустрiли революцiю непiдготовленими. А найбiльше горе матерi - бути свiдком, як гинуть дiти, згасає увесь рiд: на Соловках - наймолодший син Лаврiн, зять Архип, у селi вiд голоду донька Надiя, внучка Христуся, останньою - сама героїня…
Трагiчний фiнал наштовхує на роздуми. Весь час, вiд раннього сирiтського дитинства i аж до революцiї, ми постiйно вiдчуваємо, що в якi б скрутнi ситуацiї не потрапляли герої твору, все рiвно не опинялись у ситуацiях безнадiйних: мовляв, усе минеться, адже головне - життя продовжується. А чим же принципово вирiзняється бiльшовицька влада вiд усiх iнших? Вона такої надiї не залишала нiкому. Болiсно це сприймати розумом, але пiдтвердженням цьому є роман Уласа Самчука “Марiя” i, звичайно, життя. Розв’язка твору трагiчна - вмирає жiнка-мати, продовжувачка роду, який знищено соцiальними катаклiзмами. Письменник вiрив у те, що Україна i українцi ще вiдродяться, заживуть щасливо, тому i фiнал роману життєстверджуючий. Марiя бачить сонце, а Гнат (її перший чоловiк) бачить, як “воскресають мертвi з гробiв, встають з домовини люди, далекi, забутi, розкиданi по всiй землi. Встають i спiвають радiснi пiснi. Гнат цiлує старечу руку своєї колишньої дружини-красунi: “Цiлую руку матерi. Цiлую святiсть велику. Цiлую працю! Марiє! Марiє!”
Так оцiнює автор долю жiнки, яка мужньо пройшла крiзь усi випробування i, наблизившись до бiблiйних героїнь, пiднеслася до символу України.
Роман «Марія» - багатопроблемний. Але всі ці проблеми - батьків і дітей, любові та сімейного щастя, моралі, достатку та праці на землі, мови, солдатчини, духовності та віри в Бога, геноциду й репресій, влади, національної свідомості, голоду - письменник пропускає через призму одвічної боротьби добра і зла.
Як у кольоровому калейдоскопі, проходить перед читачем життя кожного з героїв роману. Ось Марія - сирота, їй довго довелося наймитувати у багатого хазяїна Максима Заруби. Але за свою сумлінну працю одержує добрий посаг - дві десятини землі і корову. Не дочекавшись із довгої семирічної служби в армії Кор-нія, вона виходить заміж за багатого каліку Гната - і страждає від життя з нелюбим чоловіком, гинуть навіть їхні спільні діти. І тільки безмежна любов Марії, її терпіння змінюють життя на краще. Вона повертається до коханого Корпія, переконуючи його повернутися до праці, до землі, повірити у свої сили й морально відродитись.
Але не завжди на добро відповідається добром, а зло буває покаране. Часто в романі добро (мирну хліборобську працю, добрі родинні традиції, саме життя) перемагає велике їло. Його уособленням виступає нова доба в житті українського села - колективізація, «розкуркулення», толодомор. Зло спрямоване не лише на фізичне знищення простих трудівників, а й на моральне: щоб діти відмовлялися від своїх батьків~«куркулів», брат повставав проти брата, нехтувалася одвічна народна мораль і традиції. Таким звироднілим показаний у творі син Марії та Корпія Максим. Він же я гине від справедливої руки батька. Автор змальовує жахливі картини примусової колективізації, і в таких умовах прості селяни намагаються допомогти один одному, підтримати і останніх сил, зберегти своє людське обличчя. У Корпія навіть не підіймається рука вбити свого вірного пса, щоб підхарчуватися й вижити. Він іде вмирати в поле разом із ним. Роман «Марія» є утвердженням вічних світлих цінностей -любові, правди, праці та засторогою, попередженням про можливість втрати Україною своєї свободи.
Тож тепер стає зрозумілим, чому так довго стояли на перешкоді появи цього роману в Україні. Адже треба було давати відповідь, чому так сталося в Україні, чому чесні трударі, які власною працею досятли родинного щастя, достатку, добробуту, ставали воротами народу; чому такі ж, як Корній, колись заможні селяни змушені були блукати полями у пошуках гнилої картоплини чи дохлого зайця, бо дома в цей час помирає з голоду сім’я; чому найрозумніші, найталановитіші гинуть у концтаборах? Якими найгуманнішими ідеями можна все це виправдати? Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом. Але, попри всі негаразди, українське село - основний носій народності - встояло, передусім завдячуючи своїй жазі до життя. І сьогодні, розбудовуючи нове суспільство, не маємо права забувати сторінки історії, якими б страшними вони не були.
1. Ідея єдності людини і природи в драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки.
Люди повинні пам'ятати, що природа — це не просто дім, в якому ти живеш, це те, що живе поряд з тобою, можливо, не схожим на людське, але повнокровним життям.
Геніальна поетеса Леся Українка зрозуміла цю істину — і перед очима живими картинами постали чудові місячні ночі, лісові хащі, глибини прозорої води, лугові тумани. І вся ця лісова, водяна, польова сила прийшла до неї, щоб письменниця увіковічила їх, дала безсмертя.
Як удова мережка, заткана зірками на срібній основі, з'явилась «Лісова пісня» — твір, що викликав подив і зачудування сучасників, що зачаровує і хвилює нащадків.
Особливо яскраво постає в драмі-феєрії образ природи як супутника людського життя. Поява людини викликає тривогу серед мешканців лісу й озера. Русалка, почувши, що «тута мають хижку будувати», висловлює свій гнів і погрожує/
дея гармонiї людини й природи (за драмою-феєрiєю Лесi Українки "Лiсова пiсня")
Усi ми: квiти, трави, дерева, люди - дiти великої, могутньої Природи. Дихаємо одним повiтрям, грiємося пiд одним сонцем, пускаємо корiння в одну землю. I все життя тягнемось до висот небесних - гiлками-руками, думами-мрiями, душами-квiтами. Приходимо ненадовго в цей свiт, прокладаємо в ньому свою стежку i назавжди вiдходимо в iнший, неземний. Який же сенс у цьому вiчному круговоротi життя? Чи не в тому, щоб, пройшовши складний шлях пiзнання, стати на вищий щабель духовностi, вiдчути свою єднiсть з усiма формами космiчного буття, свою спорiдненiсть з билинкою, пташкою, сонячним променем, краплинкою вранiшньої роси? I тодi свiт теж стане мудрiшим, покращає, бо все в ньому взаємопов'язано i взаємозумовлено. Чи зумiє людина своїм життям органiчно влитися в цю свiтову гармонiю, чи порушить її, не знайшовши свого мiсця в нiй? Фiлософськi роздуми над цiєю та iншими загальнолюдськими проблемами завжди хвилювали видатну дочку нашого народу Лесю Українку. Створюючи свiй шедевр - драму-феєрiю "Лiсова пiсня", поетеса добре знала цiну багатьом життєвим iстинам, бо тернистий шлях пiзнання було вже пройдено, життя догоряло, а попереду чекала вiчнiсть.
Пiд впливом цього свiтлого почуття розпускається "цвiт душi" людського хлопця Лукаша. Це Мавка i весна пробудили в ньому сили, що досi дрiмали, i зробили його душу зрячою на красу. Ось вона, гармонiя! Весна в природi i в серцях, у мрiях i в життi. Оновлення i просвiтлення, очищення i причастя вселенською красою i любов'ю.
Та все минає. Пiзнє лiто вносить свої змiни в лiсовi пейзажi i в людське життя. Покошено i складено в стiжки буйнi трави, перша сивина впала на скронi дерев, а кохання Мавки й Лукаша торкнув перший холод. Природа разом з героями проходить їхнiми нелегкими, плутаними стежками, вiдтiняє їхнiй душевний стан. Вона не просто спiвiснує з людиною, а спiвпереживає з нею. Тяжко на серцi у Мавки: воно вiщує зраду, розлуку. У цей час "починає накрапати дрiбний дощик, густою сiткою заволiкає галявину, хату й гай". Кохання Лукаша не витримало випробування буденними клопотами, дрiб'язковими турботами. I душа його змiлiла, втратила свiй цвiт. Вiн зрадив не лише Мавку - зрадив себе, свою спiвучу душу, свою високу мрiю. I за це тяжко карається, втративши людську подобу. Та навiть доля непiдвладна великiй любовi. I Мавка чарiвним словом рятує свого коханого. Образ лiсової красунi - це вимрiяний поетесою iдеал гармонiйної людини, яка живе вiльним, духовним життям, у повнiй злагодi з природою. Саме тому їй не судилося нi забуття, нi смерть. Мавка - це втiлення краси, а краса невмируща.
Близький до природи i дядько Лев. Вiн добре знає всяку лiсову, польову та водяну силу, вмiє розумно з нею обiйтися. Своєю любов'ю до лiсу, добротою, мудрiстю вiн заслужив глибоку повагу Лiсовика.
У драмi-феєрiї дiйовими особами нарiвнi з людьми виступають i сили природи, що виросли на фольклорному грунтi: Русалка, Водяник, Лiсовик, Перелесник та iншi. Серед них теж є добрi й злi, та це не порушує рiвноваги у навколишньому свiтi. На кожному кроцi природа вступає у взаємини з людиною, допомагає чи шкодить їй, вiдгукується на кожен порух її душi. Вона завжди за все вiддячує взаємнiстю. Любов може народитися лише з любовi.
На жаль, люди часто забувають цю iстину. Хто дав їм право пiдкоряти собi природу, руйнувати її величний храм своєю безжалiсною рукою? Ми всi рiвнi перед Богом. Свiт не повинен жити за законами жорстокостi i насилля. Лише краса й любов врятують нас вiд фiзичної й духовної смертi. Тiльки тодi нашi душi будуть урiвноваженi, коли настане гармонiя в наших взаєминах з могутньою й величною Природою.
Ви схибили в життi, втомилися буденнiстю, втратили сенс свого буття? Залиште все, пiдiть до неї, до Природи. Послухайте її велику тишу, i вона вiдкриє вам свої таємницi, залiкує душевнi рани. Придивiться пильнiше: можливо, серед пишного гiлля перед вами з'явиться прекрасна зеленоока дiвчина з довгим розплетеним волоссям, заквiтча ним яскравим вiнком, i поманить вас за собою. Не бiйтеся, iдiть! То ваша Доля.
2. Краса і щирість любовного почуття в ліриці Василя Симоненка.
Краса і щирість почуттів в інтимній ліриці Василя Симоненка.
Василь Симоненко прожив 28 років. Та він назавжди увійшов у історію рідної культури своїм болем за долю України, тривогами за Всесвіт, ліричним звучанням своїх інтимних творів, у яких зворушує краса і щирість почуттів. І хоч інтимні мотиви В. Симоненка переважно тісно поєднані з пейзажними, соціальними, громадянськими, все ж вірші про кохання у його поетичній спадщині займають чільне місце. більшість з них ввійшли до циклу "Тиша і грім", частково - до циклу "Земне тяжіння".
Юнацькі мрії, сподівання разом з легким смутком охоплюють ліричного героя поезій "Люди різні між нас бувають ." та "Пригадую усе до слова .". Образ коханої порівнюється ним з весняним громом, який стає "совістю і душею" і "щасливим щастям". Самовіддане, глибоке кохання сповнює ліричного героя у вірші "Ображайся на мене,як хочеш". У цьому творі лунає заклик поета прожити життя, не розмінюючи кохання на дрібниці. Така думка часто повторюється у віршах В.Симоненка. У поезії "Ти знаєш, що ти - людина" вона виражена відомою поетичною формулою.
Несподівано прийшла любов до ліричного героя у вірші "Вона прийшла". Під впливом чару кохання міняється його внутрішній світ, і все довкола теж стає все привабливішим і кращим. Душа закоханого співає солов'ями, вона тягнеться за чудовим покликом.Людина глибокої душі, В. Симоненко у віршах про любов не міг бути поверховим чи нещирим. Він був прекрасним і чистим навіть тоді, коли не все складалося за бажанням, коли не вдавалося висловити коханій те, чим жила душа.Зворушлива відвертість інтимної лірики В.Симоненка викликає захоплення читача, бере у полон його душу, спонукає співпереживати ліричному героєві. Такими є вірші "Розвели нас дороги похмурі .", "Дотліває холод мій у ватрі", "Я тобі галантно не вклонюся". У них поезіях багато тривоги, муки, недовисло-влених почуттів. Ліричний герой з ніжністю згадує про свою дівчину. Вона "крихітна", "мила" і "прозора, мов ранкова тінь". До цього образу він звертається, коли на душі холодно, незатишно, коли у вогнищі життя (ватрі) "дотліває холод".Заслуговують на увагу ті вірші інтимної лірики В.Симоненка, в яких він по-філософськи розмірковує про взаємини закоханих на тлі буденщини. На думку автора, втрачає багато той, хто не вміє поступитися, не здатен відрізнити важливого від дрібничкового, мізерного. Життя, звичайно, "не можна заховати за рожевих ілюзій вуаль", але можна обійти незначні життєві незгоди. Вчасно сказане: "Пробач, моя вина" (вірш "Моя вина") рятує кохання, допомагає подолати кризу.
У вірші "Є в кохання і будні, і свята ." ліричний герой впевнений, що "дріб'язкові хмарки образи не закрили б сонце від нас". Метафоричні "хмарки", "сонце" та улюблений стилістичний засіб поета оксюморон ("ненаглядна, злюща, чудова"), використаний в останній строфі вірша, підкреслюють мудрість ліричного героя у сприйнятті тимчасових непорозумінь. Випробування коханням на життєвих перехрестях - тема вірша "Там, у степу схрестилися дороги", який став відомою піснею. Музику написав В.Литвин.
2. Мотиви й образи інтимної лірики Володимира Сосюри.
ВОЛОДИМИР МИКОЛАЙОВИЧ СОСЮРА 1898 (6.01) — 1965 (8.01) Володимир Миколайович Сосюра — видатний лірик нашої епохи, автор понад 80 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману “Третя Рота”. З творчістю Володимира Сосюри українська література поповнилась новими темами героїчної і трагічної боротьби нашого народу за свободу і незалежність, за краще життя, збагатилась зразками високої громадянської й інтимної лірики, образами і картинами індустріального Донбасу, його людей. Любов до рідного донецького краю стала провідним мотивом його поетичної творчості. З синівською відданістю він признавався в одному із своїх віршів: Усе на світі починається з любові… Володимир Сосюра — співець глибоких почуттів людини. Його інтимна лірика — це бездонне джерело красивих і ніжних почуттів, висловлених у прекрасній поетичній формі. Такі почуття збагачують людину, окрилюють, підносять на вищий щабель духовності. Щирість, задушевність, яскрава, емоційно наснажена образність, оспівування найяскравіших миттєвостей людського буття — такі основні риси ліричних поезій В. Сосюри. Уже давно стали класичними його вірші «Так ніхто не кохав…», «Коли потяг у даль загуркоче…», «Білі акації будуть цвісти…», «Пам’ятаю, вишні доспівали», «Сад шумить», «Васильки» та багато інших. У них Сосюра створив прекрасний світ юнацького захоплення — чистого, мов кришталь, і світлого, як промінь сонця, кохання. Вірш «Так ніхто не кохав…» (1922) присвячений першій дружині поета Вірі. Уже перші рядки вірша полонять нас і категоричним ствердженням, і гіперболічним виявом інтимних почуттів людини. Здається, що й земля напоєна щастям великої любові, від якої перехоплює подих. Краса душі ліричного героя розкривається в його зворушливому любовному освідченні, у звертанні до людей, до «зір ясних» і «тихого місяця». Для своєї судженої ліричний герой готовий вчинити незвичайне («Я для неї зірву Оріон золотий»), бо справжнє велике кохання робить людину сильною, здатною вершити дивовижні діла. Душа героя настільки захоплена цим почуттям, що йому здається — воно єдине за всю історію людства. Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання. У натхненних рядках цієї чарівної поезії автор славить вірну і неповторну любов, складає хвалу людині. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче» (1926) — спогад ліричного героя про незабутнє юнацьке почуття, несподівано навіяний йому через багато років гуркотом потяга. Поет лине спогадами до вікопомних літ юності. Бачить рідні місця дитинства, «ночі Донеччини сині», сумне прощання з коханою. Згадки ці чітко окреслені і здаються близькими. Поезія вражає красою звукового й зорового малюнка (шум акацій, цокотіння коліс поїзда, дзвін гітари, візерунки, вималювані тінями на дорозі й на шалі дівчини, «огні з-під опущених вій», «темні вежі на фоні зграв»). Щиро і просто у вірші говориться про радість зустрічі і біль розлуки з коханою, про гіркоту образи, якої завдала дорога людина своїм вчинком. Минуло чимало часу відтоді, як шляхи закоханих розійшлися, та почуття живе й пульсує в серці ліричного героя. Я забув і образу, і сльози… Тільки б знову іти через гать, Тільки б слухать твій голос і коси, Твої коси сумні цілувать. Поезія «Коли потяг у даль загуркоче…», покладена на музику, стала задушевним романсом і давно співається в народі. Вірш «Васильки» (1939) — поетична мініатюра. Всього три строфи, а скільки асоціацій, яка виразність образів і глибінь поетичного роздуму! Синій цвіт васильків автор порівнює з кольором очей коханої. Цю барву художники-живо-писці вважають холодною. А під пером художника-поета вона наповнюється радісним теплом: «І синіє щастя у душі моїй». Уся природа одухотворена, вона, мов жива, радіє і сумує разом з ліричним героєм, у душі якого панує оптимістичний настрій навіть тоді, коли він усвідомлює конечність людського життя, тяжку неминучість (колись «нас не буде»). На зміну одному поколінню приходить інше, а вічними й нетлінними зостаються краса кохання, теплота людських сердець, єднання людини з природою. Так же буде поле, як тепер, синіти, і хмарки летіти в невідомий час, і другий, далекий, сповнений привіту, з рідними очима порівняє нас. Оптимістична в своїй основі, поезія вічно молодого співця допомагає людям жити й любити. Поезія «Ластівки на сонці» конкретизує образ ліричного героя: з його освідчення коханій видно, що їхнє почуття, зародившись у воєнну пору, цвіте і в мирні дні. Образом ластівки на сонці герой підкреслює красу зіниць «в радісних очах» дівчини. Власне, погляд коханої розкриває її душу, в неї «щастя і тривога на щоках холодних од очей цвіте». Звичайно, немає жодного поета у світовій літературі, який би не оспівав це прекрасне, неземне почуття — кохання. І в кожного з них була своя Муза, улюблена героїня, яка надавала їм натхнення. У Петрарки — це Лаура, у Данте — Беатріче, у Шекспіра — смаглява леді. Про них вони написали чимало неповторних поезій. А для лірики Сосюри таким наскрізним є образ Марії. В однойменному вірші ім’я коханої проходить через усі п’ять .строф. Герой іде вулицями міста, сповнений почуттям до коханої. Йому хочеться в небо злетіти, мов птиця, його кличе зоря у «простори щасливі», її ім’я — за спогадом — шепочуть хвилі південного моря: І пісня в душі наростає і спіє, Мов вирватись хоче нестримно на волю. Весна вже прийшла, та дерева ще голі, Й гілля наді мною шепоче: «Маріє!» Володимир Сосюра — один із найтонших ліриків української поезії, твори якого захоплювали і захоплюватимуть ще не одне покоління вдячних читачів.
2. Образ України в поезії "Любіть Україну" Володимира Сосюри.
Прочитати вірш напам'ять. “ЛЮБІТЬ УКРАЇНУ” Літо 1951 року. В Москві завершилась перша повоєнна Декада українського мистецтва і літератури. У ній брав активну участь і Володимир Сосюра. Як і інші письменники, він виступав у театрах, на фабриках і заводах, у середніх і вищих навчальних закладах . І всюди — з великим успіхом. Його задушевні поезії припадали до серця москвичам — особливо вірш “Любіть Україну” (1944). .І раптом — наче виляск нагая — стаття в “Правде” “Проти ідеологічних перекручень у літературі”, опублікована 2 липня 1951 року. Анонімні автори (чи автор?) мов ножа загнали поетові в спину. У статті шельмувався один-єдиний вірш Володимира Сосюри — “Любіть Україну”. Яких тільки “гріхів” не звалено на поета: він і правду життя спотворив, і хто-зна яку Україну оспівує, і що “під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору”, і що вірш “Любіть Україну” — “ідейно-порочний твір”, бо “викликає почуття розчарування і протесту” . Центральні, республіканські, обласні, міські газети всього колишнього СРСР передрукували статтю з “Прав-дьі”. А далі — численні засідання, збори, пленуми, сотні ораторів, статті-“відгуки” в газетах, лемент по радіо — і всі одностайно громили “Любіть Україну”, доскіпувалися до кожного поетового твору, де хоча б згадувалося слово “Україна”, і не тільки в книжках Сосюри,— хвиля розгромна прокотилася й по інших письменниках. Що ж було головною причиною такого страшенного переполоху? Письменник Віталій Коваль розмірковує: “Командній лізі Сталіна — Берії — Кагановича потрібно було вбити в людях саме патріотичне почуття, дуже небезпечне для них почуття любові до рідної землі, до рідного краю. Те почуття, що особливо пробудилося в народі в роки війни, коли люди йшли на смерть за Батьківщину, коли сам Сталін закликав на допомогу дух великих предків, коли з воєнних плакатів кликав до помсти гнівний Шевченко . Тепер ці почуття треба було вбити. Вбити всюди і скрізь, щоб народ перестав любити Росію, Україну, Білорусію, Грузію, Литву, Казахстан . Тому й став жертвою вірш “Любіть Україну” ". Що ж являє собою твір В. Сосюри? “Любіть Україну” — це сердечне слово поета-патріота, мовлене в радісну годину визволення української землі, коли після окупації засяяло сонце волі: Написаний року 1944, вірш уперше був опублікований у “Київській правді” та “Літературній газета” (тепер “Літературна Україна”). Пізніше багато разів передруковувався, перекладався іншими мовами, 1949 року вміщений у збірці “Щоб сади шуміли”, яку було відзначено Державною премією першого ступеня. В. Сосюра створив ліричний образ “вишневої України”, причому для “ліплення” його поет користується не абстрактними загальниками, а точними поетичними деталями, художніми атрибутами, за допомогою яких Україна оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на полотні вправного живописця. Послухаймо, як сердечко, мовби в душу заглядаючи, звертається поет зокрема до кожного з нас і до всього народу: Любіть Україну, як сонце, любіть, як вітер, і трави, і води, в годину щасливу і в радості жить, любіть у годину негоди! Ми бачимо її “в світі єдину, одну”, в зірках, у квітці, в пташині, у хвилях Дніпра — тому вічному й нетлінному, що прийшло до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять верби над ставами, сяють вогні електростанцій. Через сторіччя вловлюємо і беремо до серця й розуму українську пісню, думу, красу її національних святинь, які нагадують золоті моря пшениці в степах під мирними голубими небесами. В.Сосюра синівською любов'ю любить рідний край, свою Україну. Вірш "Любіть Україну" — це поетична сповідь, сповнена "щирості, душевної відвертості". Головним чином через змалювання пейзажних малюнків рідного краю автор натхненно висловлює свою велику любов до Батьківщини: Між братніх народів, мов садом рясним, Сіяє вона над віками. Любіть Україну всім серцем своїм І всіми своїми ділами. "Любіть Україну": Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води… В годину щасливу і в радості мить, любіть у годину негоди. Любіть Україну у сні й наяву, вишневу свою Україну, красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну. Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами… Любіть Україну всім серцем своїм і всіми своїми ділами. Для нас вона в світі єдина, одна, як очі її ніжно-карі… Вона у зірках, і у вербах вона, і в кожному серця ударі, у квітці, в пташині, в кривеньких тинах, у пісні у кожній, у думі, в дитячій усмішці, в дівочих очах і в стягів багряному шумі… Як та купина, що горить — не згора, живе у стежках, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, у хмарах отих пурпурових, в огні канонад, що на захід женуть чужинців в зелених мундирах, в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь до весен і світлих, і щирих. Юначе! Хай буде для неї твій сміх, і сльози, і все до загину… Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну! Дівчино! Як небо її голубе, люби її кожну хвилину… Коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну. Любіть у труді, у коханні, в бою, як пісню, що лине зорею… Всім серцем любіть Україну свою, і вічні ми будемо з нею!
2. Тематика й поетика новел Григора Тютюнника
Григір Тютюнник — це письменник, якого можна назвати совістю цілого покоління та цілої української літератури. Ось як писала про Григора Тютюнника Галина Гриненко: "Мав Григір у душі щось таке, чого, можливо, іншим бракує . Тютюнник надто проникливий і глибокий, дуже зосереджений і воднораз уважний до людей. Особливо ніжно ставився до жінок, які не зловживали його толерантністю, прихильністю . Григір Тютюнник мав і гаряче серце, сповнене великої любові до людей, великого бажання допомогти різнить його бід інших людей, навіть від тих, що пишуть захоплююче і цікаво. Йому властиве почуття власної вини".
Герої Тютюнника повністю позбавлені егоїзму та індивідуалістичних поривань, вони живуть за принципом, сформульованим героєм новели "Зав'язь": "Буде в людей — буде і в нас". Так вчили їх з діда-прадіда, тому це звучить як заповідь наступним поколінням, як вираження ідеалу життя і стосунків між людьми.
Герої новел письменника утверджують в житті ті принципи, якими жив і їх автор. Вони несуть у собі величезний потенціал життєстверджуючої сили, одвічної народної мудрості. Найщиріші симпатії Григора Тютюнника віддані скромним будівничим життя, отим самим людям праці, чиї поривання письменник так досконало знав, бо теж був одним з них. Від ранніх років пізнав він ціну важкого карткового хліба і пекучість кривди, завданої кимось, але так само з ранніх років зрозумів ціну справжньої дружби, підтримки близьких людей, вартість людського тепла, яке нічим не заміниш. Такими речами слід дорожити в житті, і саме цю думку утверджують герої новел Тютюнника. Вони живуть справжніми цінностями, а не штучними, розуміють, що ціну має не зовнішність людини, не ефектність її поведінки, не красивість висловів, а її справа, ставлення її до матері та близьких людей, до друга, коханої, до свого обов'язку. І засуджуючи облудність різних покидьків, що руйнували людські душі, письменник був нещадним, навіть жорстоким.
Правдивістю зображуваних людських характерів, художньою майстерністю у відтворенні їхніх вчинків, емоцій — ось чим найбільше приваблюють читача твори Григора Тютюнника. Його герої правдиві кожним своїм жестом, кожною психологічною деталлю, реплікою, поглядом, виразом обличчя. Діалоги героїв оповідань вражають своєю природністю, влучністю, бездоганною достовірністю. Тютюнник справді є живописцем життєвої правди і справжнім майстром художньої деталі, у вмілому використанні якої і полягає величезний художній потенціал його творчості.
Найчастіше деталь у творах Тютюнника є наскрізною, вона бере участь у творенні характеру і часто переростає у символ, як, наприклад, в оповіданні "Зав'язь", Тут деталь спочатку створює настрій, таку собі елегійну тональність, схвилювання, а потім стає зримим образом, який своїм підтекстом асоціативно дає багатозначний символ у заголовку тексту, книги,
Можна згадати також "зозулю" у творах "В сутінках", "Три зозулі з поклоном". Зозуля — образ зневаженої людьми нещасної жінки, самотньої дівчини, символ тривоги й печалі людської. Цей символ стає невід'ємним компонентом поетики творів Григора Тютюнника. Символічний також образ "вогник далеко в степу".
Він символізує надію, яка веде людину в житті. Нехай вогник дуже далеко в степу, але він є, і тому завжди треба сподіватися на краще. Отже, "вогник далеко в степу" є символом сподівання, провідною зіркою кожної людини, яка виводить людину зі складних життєвих ситуацій
Новела - улюблений жанр письменника Григора Тютюнника. Григір Тютюнник вважав, що новела стоїть до поезії найближче. Тому більшість йокі творів - це невеликі оповідання. У короткій новелі він умів повно розкрити внутрішній стан героя. Сучасне село - найглибший біль письменника. Новели «Кленовий пагін», «Вуточка». Старенькі, наче забуті Богом і людьми, герої до останніх днів чекатимуть звільнення від своєї фатальної самотності. Хоча саме це чекання тримиг їх на цій землі. (Найболючіша проблема, порушена у творі, І це стан українського села. З Катрями, що від’їжджають на Донбаси, лишаючи вдома старіючих батьків, село руйнується, відмирають традиції народу, на які він міг би опертись у своєму відродженні. У творі розкрито суть міщанства, показано ті негативні зміни в народному характері, які відчутно далися взнаки за останні десятиріччя.
«У Кравчини обідають». Розповідь про життя й побут сімейства Юхима Кравчини. За звичайними побутовими подробицями прочитується стиль життя цілої родини, її традиції, стосунки між домочадцями, їхні звички, уподобання. «Поминали Маркіяна», «Три плачі над Степаном», «Дядько Никін». Новели, у яких письменник наштовхує читача на думку про минущість буття, неповторність кожної хвилини. Оповідання «Зав’язь» - вічна загадка любові. Це зворушлива лірична оповідь про перше кохання, незабутню ранню весну, коли у гіллі «зав’язуються дрібні, мов роса, прозеленкуваті крапельки - зав’язь. Зав’яззю є перше кохання юних Миколки і Соні, сором’язливих і чистих, прекрасних у своїй наївній щирості.
«Три зозулі з поклоном». Згадка про репресованого батька. Новела присвячена найвищому людському почуттю - любові, яка входить у серце без дозволу і залишається там назавжди. Герої новели Марфа, одружена жінка, яка кохала Михайла, Софія - дружина Михайла та сам Михайло сподівалися на щастя й кохання. Але марно. До всіх них линули «зозулі з поклоном». Григір Тютюнник - правдивий, безкомпромісний, сміливий митець. У новелах митця - правда життя. Він розкриває вічні людські проблеми: для чого людина живе на землі, що таке любов і щастя. Він умів кількома штрихами розкрити внутрішній стан героя, показати високі почуття чи ганебні явища. Говорив також про серйозні деформації не тільки в соціальному устрої, а й у національному українському характері. Говорив про це відверто й сміливо.
Обгрунтуйте актуальність п’єси « Хазяїн» Івана Тобілевича
Міркуючи про внесок Карпенко-Карого у скарбницю культури, Симон писав, що драматургічна творчість цього письменника «було реальним відображенням життя нашого народу, його інтересів, його психології й широкого комплексу смаків, – живим відображенням живого життя».
Карпенко-Карий першим в українській драматургії переступив за межі шаблона – «тієї етнографічної, з неодмінною любов’ю в центрі драми й дав початок серйозної комедії». Найбільшою глибиною узагальнень і художньою досконалістю із всіх добутків драматурга виділяється комедія «Хазяїн». Головний герой п’єси мільйонер Міхур так і не купив на свої мільйони щастя. Адже його життєві принципи перетерплюють крах: хижацькі методи господарювання служать причиною бунту робітників; дочка має намір вийти заміж, незважаючи на волю батька; за участь у злочині його притягають до відповідальності, а безперервна ненажерливість приводить до трагічного кінця. Міхур став жертвою своїх мільйонів і у двобої за щастя з долею й людьми зазнав поразки. Цей висновок – не програмне гасло, не декларація письменника, воно – наслідок багаторічних спостережень за життям, результат філігранної роботи художника-драматурга в створенні цілої галереї сатиричних образів, картин, ситуацій.
У центрі драматичної дії п’єси «Хазяїн» — грошові страсті капіталістичного миру. Основним об’єктом зображення служить хазяйське колесо мільйонера Міхура, що одних давить, а інші проскакують. У композиційному центрі добутку – ті ж лиховісні символи, які провіщають фатальне потрясіння – дві чорних труни й один світлий, хижа птах, що прилетіла із гнилих завулків душі, а головне – каліки, голодні каліки (їсти їм дайте, нехай звіра в собі не плекають) і брат, що аж ніяк не розділяє святкового настрою, що переповняє іншого брата. Хоча й звертається перший до другого рідною мовою, але у відповідь чує: «Відступися! Уб’ю!». Але всупереч цьому завершується поема оптимістично. Останні рядки перейняті відчуттям щастя й здійсненої мрії. В «Золотому гулі» тільки пророкування трагедії; теперішнього нещастя ще немає. Життя, на жаль, довела, що передчуття поета виправдалося. Після жовтневого перевороту в Петербурзі революційна бура принесла народу України страшні страждання. В «ніч» кривавої бойні пішли, як виявилося, керовані чабаном повстанці. («На площі»), а воскреслі предки від побаченого з жахом відвернулися…
1. Значення творчості Остапа Вишні у розвитку української сатири.
«Мабуть, з часів Котляревського не сміялась Україна таким життєрадісним, таким іскрометним сонячним сміхом, яким вона засміялась знову в прекрасній творчості Остапа Вишні», — писав Олесь Гончар. Справді» Остап Вишня — гуморист і сатирик для мільйонів читачів. Він зміг у мудрих і працьовитих, дотепних і кмітливих, щирих і безпосередніх героях своїх творів втілити риси характеру українського народу, передати його ментальність. Тому багатьох струн людської душі торкало і торкає вишнівське мудре, щире, дотепне слово.
Творча палітра Остапа Вишні досить різноманітна: це і лагідна, м'яка усмішка, сповнена любові і приязні до людини, й ущипливий дотеп, коли йдеться про безгосподарність, лінощі, безвідповідальність, неуцтво. Сам письменник розмірковував так: «Що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати, навіть насміятися з своєї, рідної людини? Треба — любити людину. Більше, ніж самого себе». В цих рядках — весь Остап Вишня, його громадське та письменницьке кредо, його стиль та творча манера.
Звідси — той своєрідний жанр м'якої, незлобивої, виховної усмішки. Усмішки, а не фейлетону, де необхідна категоричність та різкість, завдання якого — викликати огиду та осуд; не нищівного памфлета, де сила та пристрасть викриття поєднується із злою іронією та сарказмом .
Збагнувши народнопоетичну стихію, навчаючись в Котляревського та Гоголя, глибоко шануючи Чехова та Стефаника, благоговіючи перед генієм Пушкіна та Бєлінського, творчо використовуючи спадщину Шевченка і Салтикова-Щедріна, Остап Вишня став творцем нового гумористичного жанру—веселої, дотепної, саме вишневої усмішки.
В своїй багатогранній творчості Остап Вишня звертається до жанру фейлетону та памфлета, гуморески та нарису, усмішки-жарту, усмішки-оповідання, усмішки-статті та рецензії.
Його улюбленими прийомами є інтимна розповідь від першої особи, персоніфікація, композиційне використання сну, контрастне порівняння, викриття — від зворотного.
Письменник щедрий на гротеск і приховану іронію та їдкий саркастичний сміх. Гуморист влучно використовує народні дотепи, прислів'я, крилаті слова, вдається до діалектизмів, фонетичної зміни російських слів, професіональної термінології, архаїзмів, іншомовних слів, творить свої слова і особливо викривальні прозивні імена.
Всі його гуморески насичені розмовною лексикою, розповідними інтонаціями. Творчість Остапа Вишні позначена самобутністю та оригінальністю, непідкупною щирістю та людяністю.
В чому ж і як проявилась ця самобутність нашого гумориста?
Як письменник Остап Вишня виріс і сформувався на благодатному ґрунті народнопоетичної творчості. Він наче увібрав у себе народні думи та прагнення, соковиту розмовну мову з іскристим гумором та влучними дотепами, чарівними піснями та незлобивим сміхом.
Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному оковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність; у них — і безпосередня інформація про людину, обставини дії, комічну ситуацію, й авторська оцінка зображуваного. Власне, вони надають змістово-художньої поліфонічності усмішкам митця.
Високо цінуючи влучний дотеп, кмітливе слово, Остап Вишня надавав великої ваги й жанровим сценкам, «моментальним» епізодам, що вимальовувались у діалогах та полілогах його персонажів.
Відтворюючи ситуаційні й мовні багатства ярмаркових спілкувань, сформовані протягом століть звичаї торговельних перемовин, із неодмінним жартом, комічним словом, веселим ставленням до всіляких гризот-незлагод, автор разом із тим поетизував кмітливість, мудрість українського люду. Напевно ж, він відчував і щиру потребу показати невичерпні джерела гумору, його народні витоки.
Загалом в Остапа Вишні багатий і різноманітний арсенал лексико-стилістичних засобів, сюжетних, ситуаційних прийомів, що визначають мистецьку своєрідність його усмішок, фейлетонів, оповідань. Він майстерно застосовує, зокрема, прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів — побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольної-канцелярської мови, Стилю високого, ліричного й буденного. Джерело таких мовностилістичних прийомів і засобів — мовна практика народу, літературна класика, найперше — І. Котляревський, Т._Шевченко, М. Гоголь.
Для викриття негативних явищ автор знаходить ефективну зброю сатири. Він творить гротескно-фантастичні сцени, де «входящі» та «виходящі» папери стають персоніфікованими учасниками бюрократично-канцелярського дійства («Не викрутяться»); вдається до іронічного зіставлення знівельованого канцелярського стилю з живим народним мовленням («Отака мати .»). Усмішки О. Вишні засвідчують розмаїття художніх форм, неповторність гумористичного письма. І в жанровому розумінні слід говорити не тільки про усмішки, письменник так само активно виступає у жанрі фейлетону й малого фейлетону, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»).
Славу народного письменника Остапові Вишні принесли твори, в яких іскриться весняними барвами викривальний і життєствердний сміх. І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань — не тільки викривач, його таланту притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.
Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова
 Тематика поетичної творчості Павла Грабовського. Аналіз поезій "До Русі-України", "До українців". 
Із 38 років життя П. Грабовський 20 років провів у неволі - тюрмах, таборах, па засланнях. Відірваний від рідиого краго, фізично недужий, часто доведений до відчаю, поет все ж зумів зберегти віру у праве діло борця за кращу прийдешність України. Він ні на хвилину не полишав своєї письменницької праці, яку розумів як обов'язок перед українським народом. У снігах далекого Сибіру П. Грабовсь-кий вимріював національну незалежність України, суспільний її поступ. Жагуче бажання бачити Вітчизну оновленою, щасливою, вільною пронизує всю його творчість.     До збірок оригінальної поезії П. Грабовського "Пролісок", "З Півночі", "Кобза" увійшли вірші широкого діапазону звучання. Серед них посвяти друзям, в яких щире захоплення "справжніми героями", вірші, адресовані школярам (із рівнем освіти він пов'язував майбутнє України), прекрасні зразки пейзажної лірики, зокрема "Веснянки".     Справжніми перлинами творчості поета можна, вважати його вірші "Швач-ка", "Трудівниця", "Робітникові". Вони засвідчують надзвичайно тонку душу, чутливе серце поета, вболівання за долю братів-українців, готовність стати на їх захист.     Характерною прикметою творів П. Грабовського різних тематичних груп є громадянський пафос. Він звучить і в пейзажній, і в інтимній ліриці поета. Своє мистецьке кредо поета-громадянина виголошує П. Грабовський у вірші "Я не співець чудовної природи".     Глибоким ліризмом перейнятий вірш "До матері", страждання якої у зв'язку з арештом сина уявляються йому стократ тяжчими, ніж власні. Адже, крім природного материнського болю за сином, їй доводиться захищати його іще "від людського неправого суду".     Ряд віршів у творчій спадщині П. Грабовського присвячені Надії Сигиді - жінці, яка стала для політичних в'язнів полум'яним символом нескореності. Це вірші "До Н. К. С.", "Тяжкий завіт", "До мучениці". Через усе своє життя І творчість проніс П. Грабовський любов і повагу до Надії Сигиди. У віршах-присвятах автор називає її "ангелом", "сестронькою", "святою та невинною". Мужність та рішучість - це ті риси, якими повинен володіти борець. Саме такою була Надія Сигида. Серед творів П. Грабовського вирізняється вірш "Уперед", у якому він закликає до рішучих дій "за край рідний та волю".     Домінуючим мотивом поетичної спадщини П. Грабовського є мотив неволі України. Звертаючись до України, П. Грабовський найчастіше використовує поетичну форму послання. Це вірш "До України" ("Під небом дальньої чужини..."), "До українців" ("Українці, браття милі"), "До галичан", "Народові українському", "Поетам-українцям", "До українки", "До України ("Сиджу в неволі та марю тихенько"), "До Русі-України".     У поезії до "Русі-України" поет виказує своє найзаповітніше бажання бачити рідний край вільним. І йдеться тут не тільки про класову залежність, але й національну. П. Грабовський висловлює своє переконання в тому, що волю український народ повинен здобувати сам: "Бажав би я, мій рідний краю, Щоб ти на волю здобувавсь, Давно сподіваного раю Від себе власне сподівавсь"     Мир, злагода, "велич простого народу" повинні запанувати в Україні, коли вона визволиться "з-під віковічного ярма" - таку думку проводить П. Грабовсь-кий у вірші "До Русі-України".     У названих віршах-посланнях поет утверджує ідеї правди, освіти, згоди, любові до України. Запорукою національної свідомості П. Грабовський вважає освіченість народу. До проблеми освіченості він звертався неодноразово у своїх віршах, адресованих землякам. Освоїти "лан освіти" поет закликає у вірші "До українців". Тільки разом, тільки шляхом освіти, яка відкриє очі, допоможе національному прозрінню, можна творити майбутню долю України. Спільна невтомна праця допоможе розв'язати руки, дасть наснагу до боротьби "за високість духа", допоможе знайти відповідь на запитання: "Хто ми?"     Болючою проблемою поета було те, що ло нього мало доходило інформації про події в Україні. Лише з листів Б. Грінченка, М. Павлика і І. Франка він дізнавався про деякі новини в культурному й суспільному житті українців. ТОМУ є зрозумілим звернення до земляків: "Українці, браття милі. Відгукніться, де ви е, Чи жнві ще. чи в могилі Давня слава зогниє".     Турбується поет і тим, "чи покраща наша доля"" чи позбудемося ми рабсь-кого ярма. І тут знову звучить висновок поета про те, шо лише разом, шляхом освіти, з палкою любов'ю у серці до України можна прийти до кращих часів. Таким чином, і в інтимній, і в пейзажній ліриці П, Грабовського, у його посвятах друзям, знайомим звучить громадянська стурбованість про долю рідної землі. Тема України, її неволі і сподівання на кращу долю об'єднує найбільшу кількість поетичних творів П. Грабовського. 
Багатогранність творчості Михайла Старицького, її значення для розвитку української культри
У класичну скарбницю української драматургії та театру ввійшла драма Старицького “Не судилось”, названу їм спочатку”Панське болото”. У п”єсі показано загострення соціальних і національних суперечностей на селі після реформи 1861 року. Обережно, наскільки це було можливо в умовах жорстокої цензури, критикується сама реформа, після якої селяни залишились малоземельними та зовсім безземельними.      Цінність зображеного посилюється, зокрема, й тим, що Старицький використав дійсний випадок. В одному з листів 1901 р., знаходимо важливе уточнення: “Факт, що послугував темою в моїй драмі, - факт правдивий, з щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком… У драмі навіть всі фамілії справжні з малими одмінами, - Так замість Ілляшенків – Ляшенки, а решта – ті ж самі…”  Реалістично зображено в драмі українське панство. Це багатий пан Іван Ляшенко, “зовсім простий”, він навіть “іначе говорить не може, як по-українському”, тобто зовні ніби близький до народу, але насправді жорстокий експлуататор. Ляшенко “жили тягне з селян”, примушує їх жати у нього за десятий сніп. Разом з шинкарем Шльомою та писарем Ляшенко намагається примусити селян обміняти їхні родючі землі на його піщані кучугури або купити їх у нього. Його дружина Анна Петрівна, літня вже жінка, - деспотична кріпосниця, до того ж морально розбещена. Вона з нудьги залицяється  до молодого лікаря Павла Чубаня, ровесника й товариша її сина. До цього “панського болота” належать кузен Анни Петрівни – Бєлохвостов, дочка-підліток Зізі, а також морально зіпсовані панським оточенням старий лакей Харлампій і покоївка Аннушка.      У центрі драми – трагічне кохання бідної селянської дівчини-сироти Катрі Дзвонарівни. Панич Михайло Ляшенко, студент університету, під впливом поширюваних тоді ліберальних ідей “єднання” панів з народом, “злиття” панів і мужиків, ходить на вулицю до сільської молоді, але тримається ближче до дівчат, щоб “одволожити поезією душу “. Він зводить Катрю і на догоду своїй матері покидає. Зганьблена і зацькована панами, дівчина накладає на себе руки, а її мати божеволіє. Так Старицький викриває не тільки  “панське болото”, але й фальшивий панський лібералізм, який не має нічого спільного із справжнім демократизмом. Панам Ляшенкам, Бєлохвостову й Михайлові протиставлено образи лікаря Павла Чубаня і простих бідних селян: Катрі Дзвонарівни, її матері, парубка Дмитра Ковбаня. Демократизм Чубаня, його народолюбство має не декларативний, а дійовий характер: він учить грамоти селянських дітей, радить селянам страйкувати, а не жати панський хліб за десятий сніп, організовує їх на боротьбу проти поміщиків. Чубань висловлює надію, що “може не ми, а діти наші чи внуки, а таки землю всю по правді поділять”.       В образі Дмитра показано наростання стихійного протесту селянства. Дмитро, помщаючись за скривджену Катрю і власне горе, підпалює панський маєток, хоче вбити панича Михайла. Особиста помста переростає в народну, бо пани “увесь світ би зажерли”, вони “споконвіку неправдою живуть”. Образ Катрі Дзвонарівни споріднений з постатями дівчат, створеними класиками красного письменства – від Котляревського  і до Шевченка, Панаса Мирного, Франка. Працьовита й весела, морально чиста і щира у почуттях, ніжна й горда, вона навіть своєю смертю підноситься до протесту проти наруги й неправди. Завершується драма суворим вироком панству.       Діяльність М.П.Старицького надзвичайно різноманітна і багатогранна. Він був видатним діячем передової, демократичної української культури, справі розвитку якої віддав сорок років життя і невсипущої праці.
3. Ліризм, гумор і сатира Остапа Вишні.
Остап вишня – письменник-новатор, найяскравіша постать національного відродження 20-х рр. він не тільки розширив тематику, а й збагатив жанрові різновиди памфлету, фейлетону, гуморески, нарису. оригінальним твором письменника є його «Моя автобіографія». «Моя автобіографія» – твір, який має кілька мистецьких пластів: інформа-ційний (наче відповідь на запитання анкети: дата народження, навчання, входження у літературу); образ ліричного героя (Ю. Лавріненко писав, що «вишня залюбки маскувався під «простачка», який здебільш з усім погоджується, але від нього повівало казковим «дурником», перед яким пасують мудреці і королі»); саркастичне ставлення до літературознавчих та критичних публікацій, у яких йшлося про впливи, нахили, формування письменника 51 («Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа – картопля, коноплі, бур’яни»); такі складники, як традиці українського народного гумору, іскристий сміх «енеїди»; сатирично-гумористичні повісті Квітки-основ’яненка, інтонації Шевченка («вчив мене хороший учитель іван
Максимович, добро� душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед
зеленими святами хати... Любив я не тільки його, а й його лінійку, що ходила
іноді по руках наших школярських, замурзаних. Ходила, бо така тоді «систе-
ма» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і інколи люто. Де тепер вона,
та лінійка, що виробляла мені стиль літературний?»).
У дусі згадувано� «маски» щиросердне «зізнання» остапа вишні про те,
як він став письменником: «У 1921 році почав працювати в газеті «вісті»
перекладачем. Перекладав, перекладав, а потім думаю собі: «Чого я перекла-
даю, коли ж можу фейлетони писати! А потім – письменником можна бути.
он скільки письменників різних є, а я ще не письменник. Кваліфікаці�, – ду-
маю собі, – в мене особливо� нема, бухгалтері� не знаю, що я, – думаю собі, –
робитиму». і зробився я остапом вишнею та й почав писати. і пишу собі...».
Уже протягом двадцятих років остап вишня видрукував близько 25 збі-
рок «вишневих усмішок»: «вишневі усмішки (сільські)», «вишневі усмішки
кримські», «вишневі усмішки літературні» та інші. він був найпопулярні-
шим письменником 20-х рр. Теми його усмішок найрізноманітніші: політич-
не, господарське, культурне життя. найсильнішим виступає письменник як
гумористичний описувач побуту післяреволюційного села.
визволений з бері�вських таборів у 1944 р., остап вишня знову стає улю-
бленим і популярним письменником в Укра�ні. У цьому ж 1944 р. видрукува-
на його «Зенітка».
Письменник писав про свою гумореску «Зенітка»: «Я хотів у тяжкі, грізні
часи писати щось дуже веселе... щоб і моя робота спричинилась до того, щоб
люди і на фронті, і в тилу таки по-справжньому засміялися, та не засміяли-
ся, а просто таки зареготалися. одночасно, щоб моя гумореска відігравала й
певну, сказати б, мобілізаційну підбадьорювальну роль». в основі компози-
ці� гуморески діалог оповідача з �� героєм дідом свиридом, котрий про свій
вік говорить: «Та хто зна! Чи сімдесят дев’ять, чи вісімдесят дев’ять? Хіба
�х полічиш?» Цією деталлю підкреслено всенародність війни з окупантами.
складається гумореска з двох частин: «соприкосновеніє» діда свирида з фа-
шистами і побутові «страженія» з бабою Лукеркою – покійною дружиною, в
яких дід «так напрахтикувався, що ніяка війна мені ані під шапку». У першій
частині остап вишня застосовує засоби сатири – бурлескну лексику, лайли-
ві, принизливі слова, вживання форми середнього роду замість чоловічого,
саркастичні інтонаці�. вила-трійчата, якими свирид «як щурят подавив» гіт-
лерівців, виростають у гіперболізований образ народно� «зенітки». У другій 52
частині, де йдеться про війну з бабою Лукеркою, панує гумор – запальний,
вогнистий, що викликав регіт великих аудиторій. Засоби комічного тут – вій-
ськова термінологія у розповіді про бабу Лукерку, русизми тощо.
Природа була для остапа вишні джерелом життя і натхнення. ніжно, усі-
єю душею відчував він �� красу, любив �� чудові створіння. Протягом багатьох
післявоєнних літ письменник створював невеличкі за розміром, поетичні за
“звучанням, наснажені ласканою лірикою твори. вони нагадують більше ві-
рші у прозі, ніж жарти гумориста, хоча блискітки сміху раз у раз поблискують
на �х поверхні. «Лисиця», «відкриття охоти», «Заєць», «Про мудрого зайця»,
«Бекас». «вовк» та інші склали «Мисливські усмішки», які посідають значне
місце у творчості письменника. У цих маленьких шедеврах особливо яскраво
виявилося органічне злиття двох граней незвичайного таланту остапа вишні –
гумору і лірики. У «Мисливських усмішках» немає закликів любити природу.
Як справедливо сказав М. рильський, в остапа вишні «в душі поезія цвіла», а
справжня поезія не буває прямолінійною, декларативною. Природа в «Мислив-
ських усмішках» одухотворена. Письменник наділяє �� почуттями і мудрістю,
глибоким розумінням таємниці всесвіту. Пейзажі остапа вишні – це ліричні
малюнки, сповнені змін, руху, оновлення, настро�в, то радісних, то журливих.
«осінь... ось палає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідно� йому галузки
і падає. він не падає сторч на землю – ні. Йому так не хочеться йти на вічний
спокій, лежати і мліти серед завмерлих собратів сво�х... він кружляє на галяви-
ні, то вгору підноситься, то хилиться до землі... навесні на його місці молодий
буде лист, зелений, він з вітром розмовлятиме, хапатиме жилками сво�ми со-
нячний промінь, під дощем купатиметься й росою умиватиметься... » («валь-
дшнеп»). Ліричний герой «Мисливських усмішок» – людина дотепна, оптиміс-
тична, завжди у життєрадісному настро�.
«Мисливські усмішки» – яскрава сторінка не тільки в багатогранній твор-
чості остапа вишні, а й в усій укра�нській сатирично-гумористичній літературі.
3. Творчість письменників рідного краю: чільні постаті й найвизначніші набутки.
Придністровська земля славна іменами письменників, творчість яких
стала окрасою всіє� укра�нсько� літератури. варто відзначити такі імена як
Галина васютинська, віталій сайнчин, надія Делимарська, Дмитро Шупта,
Петро вершигора.
Провідно� темою у творчості поетів Придністров’я є образ рідно� землі. З
особливою ніжністю пише про рідний край віталій сайнчин:
Де стоїть під горою моє рідне село,
Буйним цвітом весною все кругом зацвіло.
Оксамитові трави полягли від роси,
Не стрічав я на світі більш такої краси.
найщирішо� любові та поваги до Придністров’я сповнені й вірші наді�
Делимарсько�, яка наголошує на рівноправності всіх народів, які проживають
на нашій територі�:
Вітчизні вдячна за діброви,
Солодкі ночі, днів блакить,
Чарівність у співучих мовах,
Братерству вірність на роки.
Поетично і образно розкрито любов Галини васютинсько� до своє� Бать-
ківщини, до рідного народу в поезі� «Краю мій», якою підкреслює найсвятіше
почуття – почуття патріотизму, бо кожен з нас любить ту землю, де він на-
родився і виріс.
3. Актуальність п’єси «Хазяїн» івана Карпенка-Карого.
З часу написання і. Карпенко-Карим п’єси «Хазя�н» минуло більше ста
років. Але твір не втратив своє� актуальності, художньо� привабливості й до
цього часу.
Темою п’єси є сатира на «любов до стяжательства», тобто до збагачення
заради самого багатства.
Під час економічно� кризи, яку нині переживаємо і ми, суспільство стало
різко ділитися на багатих і бідних. останніх значно більше. нічого поганого в
тому, що людина багата, немає, якщо ці гроші вона заробила сво�м талантом,
розумом, невтомною працею і не завдала при цьому шкоди оточуючим. інша
справа, коли там страждають люди від нещадно� експлуатаці� та злигоднів,

Приложенные файлы

  • docx 14684085
    Размер файла: 208 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий