ЗНО. Українська література


-730653-861646Відділ освіти Красноармійської міської ради
Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 м.Красноармійська
ЗНО. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА
 
Посібник
1550035224790
Красноармійськ 2016
Періодизація української літератури
Давня українська література:
* «Велесова книга» - найдавніша публікація пам’ятки V-ІХ ст., скрижалі буття українського народу в прадавні часи.
* українська література періоду Київської Русі.
* Перекладна література.
* Література ХІІ-ХVІІІ ст.
 Нова українська література ХІХ - початок ХХ ст.
* українська література дошевченківського періоду.
* література 40-60 рр. ХІХ (шевченківський період)
* українська література 70-90 рр. ХІХ ст.
* література кінця ХІХ – початку ХХ ст.
 Новітня українська література (1917 – 1990 рр.) ХХ ст.
* література за часів УНР Центральної Ради
* літературний процес 20-х рр. (поступова ліквідація національного відродження України)
* «Розстріляне відродження» (розстріляне відродження та насаджування ідей соціалістичного реалізму). Література в умовах геноциду. Насадження комуністичної ідеології та вульгарної соціології в літературознавстві.
 
Фольклор
Жанри: пісні, байки, думи, казки, анекдоти, прислів’я, приказки, легенди, перекази і т.д.
Календарно-обрядові пісні – пісні, що виконуються під час календарних свят, обрядів.
 
Календарно-обрядові пісні
 
пісні літнього циклу пісні зимового циклу пісні
весняного циклу
- русальні - щедрівки - веснянки
- купальські - колядки - гаївки
- жниварські - гагілки
 Календарно-обрядові пісні виникли ще в первісному суспільстві, їх виконували (виконують) під час обрядів. Більшість обрядів і обрядових пісень пов’язана з календарем. У різні пори року виконували певні обряди й відповідні їм пісні, тому й розрізняють пісні літнього циклу (русальні, купальські, жниварські), зимового циклу (колядки, щедрівки) і весняного (веснянки).
Зимовий цикл
Колядки виконують під час обряду колядування на Різдвяні свята, а щедрівки — у щедрий вечір, під Новий рік. Гурти молоді обходили домівки,

іноді з *козою» (один із щедрувальників у вивернутому кожусі і з дерев’яною головою кози), величали піснями господарів, бажаючи їм усіляких щедрот і достатку, а за це, жартуючи, просили винагороду.
Весняний цикл
Веснянки виконували під час весняних обрядів. Це — закличні пісні, вони мали закликати весну і добрий врожай. До найвідоміших веснянок належать такі: *0й весна, весна — днем красна», «А ми просо сіяли, сіяли», «Подоляночка»,
Літній цикл
Русальні пісні дуже давні за походженням, їх виконували під час «русального тижня», у кінці травня — на початку червня, коли починало колоситися жито. Наші пращури хотіли забезпечити високий урожай і вплинути на міфічних русалок, аби вони не шкодили посівам, умилостивити їх, щоб не ловили і не залоскочували дівчат і хлопців.
Купальські пісні виконували в ніч перед святом Івана Купала (7 липня): хлопці й дівчата збиралися біля вогнищ, стрибали через них, співали, влаштовували ігри, дівчата пускали вінки на воду й дивилися, куди вони попливуть, — звідти й прийде суджений, топили в річці чи спалювали на вогнищі опудало Купали, щоб забезпечити добрий урожай на майбутній рік.
Жниварські пісні — обрядові величальні пісні, які виконували під час жнив. День їх закінчення перетворювався на свято завершення польових робіт зі збирання врожаю. Воно проходило радісно й урочисто, супроводжувалося цікавими дійствами й піснями. Женці висловлювали побажання доброго врожаю в наступному році, дякували ниві за врожай.

 Соціально-побутові пісні :
козацькі;
чумацькі;
кріпацькі;
рекрутські та солдатські;
бурлацькі;
наймитські та заробітчанські.
 
Історична пісня – це народні ліро-епічні твори про важливі історичні події та конкретних осіб. Термін «історична пісня» вперше ввів М.Гоголь.
 
Тематика історичних пісень:
- розповідь про історичні події, війни, повстання, виступи народу проти загарбників;
- змалювання звитяжної боротьби козаків із турецько-татарськими ордами, страхітливого спустошення та насильства;
- події Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. під проводом Б.Хмельницького.
- розповідь про Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Івана Сірка, Морозенка, Олексу Довбуша, Лук’яна Кобилицю, Устима Кармелюка.
Історична пісня «Чи не той то хміль»
 Чи не той то хміль, Іще й орду татарськую
Що коло тичин в’ється? За собою веду, -
Ой той то Хмельницький, А все того, вражі ляхи,
Що з ляхами б’ється. На вашу біду».
Чи не той то хміль, Ой втікали вражі ляхи –
Що по пиві грає?.. Погубили шуби…
Ой той то Хмельницький, Гей, не один лях лежить,
Що ляхів рубає. Вищіривши зуби!
Чи не той то хміль, Становили собі ляхи
Що у пиві кисне? Дубовії хати, -
Ой той то Хмельницький, Ой прийдеться вже ляшенькам
Що ляшеньків тисне. В Польщу утікати.
Гей, поїхав Хмельницький Утікали вражі ляхи;
К Золотому Броду, Де якії повки, -
Гей, не один лях лежить Їли ляхів собаки
Головою в воду. І сірії вовки.
«Не пий, Хмельницький, дуже Гей, там поле,
Золотої Води, А на полі цвіти –
Їде ляхів сорок тисяч Не по однім ляшку
Хорошої вроди». - Заплакали діти.
«А я ляхів не боюся Гей, там річка,
І гадки не маю - Через річку глиця –
За собою великую Не по однім ляшку
Потугу я знаю, Зосталась вдовиця…
 
Українські народні думи
 
Дума – це великий народний віршований епічний твір героїчного або соціально-побутового змісту, який виконується речитативом (протяжним мелодійним проказуванням) у супроводі кобзи, бандури чи ліри.
 
Особливості побудови дум:
у думах немає поділу на строфи;
думи діляться на періоди – рівноскладові рядки думи – й об’єднані найчастіше дієслівною римою;
обсяг дум більший від історичних пісень;
у змісті дум немає нічого фантастичного;
дума складається із заспіву (заплачка), основної розповіді, закінчення(славословіє);
вірш ділиться на інтонаційно-смислові тиради (мовний період обсягом від 2 до 8 рядків, об’єднаних римою);
урочистий, піднесений стиль дум посилюється прийомом ретардації (уповільнення розповіді, що забезпечується частими повторами цілих фраз).
 
Тематика думДуми про героїчну боротьбу українського народу проти турецько-татарських загарбниківДуми про героїчну боротьбу українського народу проти шляхетсько-польського поневоленняСоціально-побутові думиБалада – віршований ліро-епічний твір із гострим драматично напруженим сюжетом, у якому розповідається про події з особистого, родинного та громадського життя.
 
Тематика балад:
казково-фантастична;
любовна ( трагічні випадки з особистого та родинного життя)
легендарно-історична;
героїко-патріотична.
 
Особливості побудови балад:
невелика кількість персонажів;
підкреслена узагальненість ( повчальна настанова)
відсутня деталізація (психологічні характеристики персонажів досить стислі)

стислість у викладі матеріалу;
«магічна музичність»;
наявність фантастичних моментів;
балади поєднують у собі перекази й пісні, пов’язані з народними легендами.
Художні прийоми фольклору:
звертання;
діалог;
психологічний паралелізм; (вода каламутна – дівка смутна)
образи рослин, птахів, що набирають значення символів; (зозуля – материнська турбота, калина – дівоча краса)
порівняння з різною оціночною характеристикою; (оченьки, як тернок,
брівочки, як шнурок)
постійні епітети; (молода дівчина, тиха вода, бідні невольники)
слова із зменшувально-пестливими суфіксами; (зелененький, дубочок, спатоньки хочу)
гіперболізація; (громовий голос)
узагальнення; (вдома і солома їдома)
римований паралелізм (яка гребля, такий млин, який батько, такий син);
вислови-порівняння (як сніг на голову, як грім серед ясного неба).

Псевдоніми
 
Григорій Квітка-Основ’яненко –Квітка Григорій
Марко Вовчок – Вілінська Марія
Іван Нечуй-Левицький – Левицький Іван
Панас Мирний – Рудченко Панас
Іван Білик – Рудченко Іван
Іван Карпенко-Карий – Тобілевич Іван
Микола Садовський – Тобілевич Микола
Леся Українка – Косач Лариса
Олександр Олесь - Кандиба Олександр
Олег Ольжич – Кандиба Олег
Микола Хвильовий – Фітільов Микола
Остап Вишня – Губенко Павло
Іван Багряний – Лозов’ягін (Лозов’яга) Іван
Юрій Клен – Бурґгардт Освальд
 
 
Присвяти
М.Коцюбинський – «Intermezzo» (Кононівським полям) Т.Шевченко – «Кавказ» (іскрєннєму моєму Якову де Бальмену)«Гайдамаки» (Григоровичу на пам'ять 22.04.1838) «Катерина» (Жуковському) М.Хвильовий – «Я (Романтика)» («Цвітові яблуні») Г.Тютюнник – «Три зозулі з поклоном» (Любові всевишній) 
О.Кобилянська – «Земля» (Юліанові Я.Кобилянському, батькові)
 

Празька школа: Євген Маланюк 
Шістдесятники: Василь Симоненко, Іван Драч, Григір Тютюнник, Ліна Костенко Письменники-емігранти: І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка, Т. Осмачка, О. Олесь
Дисиденти: Василь Стус 
 
Стопи
двоскладові: хорей ( U —́ );
ямб ( —́ U );
спондей ( —́ —́ );
пірихій ( U U ) 
трискладові: дактиль ( —́ U U );
амфібрахій ( U —́ U );
анапест ( U U —́ ) 
 
Види лірики:
1) громадянська (політична) – опис подій суспільно-політичного життя; оспівування відомих історичних осіб, виявлення патріотичного почуття, любов до Батьківщини;
 2) філософська – відображення проблем буття людини та суспільства (життя і смерть, любов і ненависть, призначення людини у світі); 
3) пейзажна – роздуми і почуття поета, викликані картинами та явищами природи; 
4) інтимна – переживання героя, пов’язані з його особистим життям. 


Де розгортаються події:
1)у Тополівці – «Україна в огні» О.Довженко2)у Харкові – «Мина Мазайло» Пантелеймон Куліш3)у Семигорах – «Кайдашева сімя» І.Нечуй-Левицький4)у Пісках – «Хіба ревуть воли як ясла повні» Панас Мирний5)в Україні, Сибіру й Петербургу – «Сон» Т.Шевченко 6)біля Кононівки – «Інтермеццо» М.Коцюбинський7)на хуторі Хмарище, у Києві, Ніжині – «Чорна рада» Пантелеймон Куліш
8)в Умані – «Гайдамаки» Т.Шевченко 
9)у Полтаві – «Наталка Полтавка» І.Котляревський
10)на Гуцульщині, Криворівне – «Тіні забутих предків» М.Коцюбинський
11)Савур Могила – «Ой Морозе, Морозеньку»
12)Жовті Води – «Чи не той то хміль…»
13)Волинь – «Лісова пісня» Леся Українка
14)у степу під Компаніївкою - «Вершники» Ю.Яновський
15)у Конотопі – «Конотопська відьма» І.Котляревський
 

Тарас Шевченко
«Він був сином мужика і став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культурі» І. Франко 
«Любити Шевченка – любити Україну, любити Україну – любити Шевченка» Вересаєв
«Утни батьку, щоб нехотя на весь світ почули, щ діялось в Україні» - слова Т.Шевченка до Основ яненка.
«Кавказ – це огниста інвектива проти темного царства, становища загальнолюдського» І.Франко
«Не вмирає душа наша, не вмирає воля»-Т.Шевченко «Кавказ»
Пантелеймон Куліш 
«Один із довершеніших історичних творів в українській літературі»«Куліш – перворядна зірка в нашому письменстві, великий знавець української мові, а притім добрий знавець язиків і літератур європейських народів» І. Франко 
 
Марко Вовчок «Основоположниця дитячої української прози» 
 
Іван Нечуй-Левицький 
«Колосальне всеобіймаюче око всієї Правобережної України» І.Франко
«Арена людських пристрастей» Євген Гуцало про «Кайдашеву сім ю»
«жодна література світу не має такого правдивого, дотепного, людяного, сонячного, хоч дещо і захмареного тугою за кращим життям твору про селянство»  М.Рильський про першу соціально-побутову повість.
Панас Мирний 
Разом з Іваном Біликом писали перший соціально-психологічний роман
«Будинок с багатьма прибудовами і надбудовами зробленими неодночасно…»
Білецький про композицію «Хіба ревуть воли…»
«Корифей української прози» 
 
Іван Франко
«Написав другий заповіт українському народові» Ю.Шевельов про «Гімн»
Ольга Кобилянська 
«Гірська львиця» 
«Велика українська письменниця, бо час нічого не заподіяв її творам, а тільки утвердив їх в нашому народі» В. Земляк «Пишна троянда в саду української літератури» М. Старицький 
 
Михайло Коцюбинський «Сонцепоклонник» «Його проза - це синтез народності і гуманізму, воістину загальнолюдського масштабу інтереси, глибинність естетичного змісту, рівне мислення, вивершеність образів, найяскравіші грані майстерності, завдяки чому твори Коцюбинського – це і духовний образ, і суть буття народу, його жива історія, великі гуманістичні уроки, мрія про будучину» П. Кононенко
«Іван та Марічка – українські Ромео ї Джульєта» Василь Стефаник
«Бетховен українського села»
 
Павло Тичина 
«Шукання й шукання, праця і вимогливість, і, нарешті, вміння з безконечного плину образів відібрати найсвіжіший, наймісткіший, наймузикальніший» О. Гончар 
Володимир Сосюра  «Глибинно-бентежний березень та замріяно прозорий вересень» М. Стельмах 
Микола Хвильовий «Основоположник української прози ХХст.» 
Остап Вишня «Король українського тиражу» «Остап Вишня – справжній мисливець і при тому поет полювання» М. Рильський 
«Хай живуть зайці!» - життєве кредо
Андрій Малишко  «Солов’яне серце України» 
 
Іван Драч  «Сонячний поет» 
Василь Стус «Поезія Василя Стуса – наскрізь людська і людяна, вона повна піднесень і падінь, одчаїв і спалахів радості, прокльонів і прощень, криків болю й скреготів зціплених зубів, зіщулень у собі і розкривань безмежності світу» Ю. Тевельов «Цільність і всеохопність… патріотизму» М. Коцюбинська 
Є. Маланюк «Імператор залізних строф» 
 
Афоризми Григорія Сковороди
 
Що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа?
Любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
Хіба розумно чинить той, хто, починаючи довгий шлях, в ході не дотримує міри?
Не все те отрута, що неприємне на смак.
Добрий розум, робить легким будь-який спосіб життя.
Бери вершину і матимеш середину.
З усіх утрат втрата часу найтяжча.
Безумцеві властиво жалкувати за втраченим і не радіти з того, що лишилось.
Ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з ним і двох-трьох ворогів.
Більше думай і тоді вирішуй.
Скільки зла таїться всередині за гарною подобою: гадюка ховається в траві.
У тих, хто душею низький, найкраще з написаного і сказаного стає найгіршим.
Визначай смак не по шкаралупі, а по ядру.
Одне мені тільки близьке, вигукну я: о школо, о книги!
З видимого пізнавай невидиме.
Щасливий, хто мав змогу знайти щасливе життя. Але щасливіший той, хто вміє ним користуватись..
Не досить, щоб сяяло світло денного сонця, коли світло голови твоєї затьмарене.
Звірившись на море, ти перестаєш належати сам собі.
Мудрець мусить і з гною вибирати золото.
Хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує?
Сліпі очі, коли затулені зіниці.

Все минає, але любов після всього зостається.
Кому душа болить, тому весь світ плаче.
Тоді лише пізнається цінність часу, коли він втрачений.
Коли ти твердо йдеш шляхом, яким почав іти, то, на мою думку, ти щасливий.
Всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру.
Без ядра горіх ніщо, так само як і людина без серця.
Краще голий та правдивий, ніж багатий та беззаконний.
Солодке пізнає пізніше той, хто може проковтнути неприємне.
Не любить серце, не бачачи краси.
Що вподобав, на те й перетворився.
Не за обличчя судіть, а за серце.
Хіба може говорити про біле той, котрому невідоме, що таке чорне?
Світло відкриває нам те, про що ми у темряві лише здогадувалися.
Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
Чи не дивина, що один у багатстві бідний, а інший у бідності багатий?
Не називай солодким те, що породжує гіркоту.
Не все те недійсне, що недосяжне дитячому розумові.
Істина спалює і нищить усі стихії, показуючи, що вони лише тінь її.
Невже ти не чув, що сини віку мудріші від синів дня?
Не розум від книг, а книги від розуму створились.
 
Перший:
-твір нової української літератури: «Енеїда» І.Котляревського
-драматичний твір: «Наталка Полтавка» І.Котляревського
-прозовий твір: «Маруся» Г.Квітки-Основ'яненко
-історичний роман: «Чорна рада» П.Куліша
-соціально-побутова повість: «Кайдашева сім'я» І.Нечуй-Левицького
-соціально-психологічний роман: «Хіба ревуть воли…» П.Мирного
-урбаністичний роман: «Місто» В.Підмогильного
 
Романи:
-«Чорна рада» П.Куліш
-«Хіба ревуть воли…» П.Мирний
-«Маруся Чурай» Л.Костенко
-«Вершники» Ю.Яновський
-«Місто» В.Підмогильний
-«Тигролови» І.Багряний
 
Повісті:
-«Маруся» Г.Квітка-Основ'яненко
-«Кайдашева сім'я» І.Нечуй-Левицький
-«Земля» Ольга Кобилянська
-«Тіні забутих предків» М.Коцюбинський
 
Оповідання:
-«Максим Гримач» Марко Вовчок

Кіноповісті:
-«Зачарована Десна» О.Довженко
-«Ункаїна в огні» О.Довженко
 
Новели:
-«Камінний хрест» В.Стефаник
-«Інтермецо» М.Коцюбинський
-«За мить щастя» Олесь Горнар
-«Три зозулі с поклоном» Григір Тютюник
-«Момент» В.Виниченко
-«Вершники» Ю.Яновський
-«Я(Романтика)» М.Хвильовий
 
Драми:
-«Наталка Полтавка» І.Котляревський
-«Мина Мазайло» М.Куліш
-«Лісова пісня» Леся Ураїнка
-«Мартин Боруля» І.Карпенко-Карий
 
Поеми:
-«Мойсей» І.Франко
-«Катерина», «Гайамаки», «Кавказ», «Сон» Т.Шевченко
-«Енеїда» І.Котляревський
 

 Вірші:
-«Де лібертате», «Всякому місту…» Г.Сковорода
-«До Основ'яненка», «І мертвим, і живим…», «Заповіт», «Мені однаково…» Т.Шевченко
-«Гімн», «Чого являєшься мені у сні» І.Франко
-«Контра спем сперо» Леся Українка
-«Блакитна Панна» М.Вороний
-«Чари ночі», «О слово рідне! Орле скутий!...» О.Олесь
-«О панно Інно», «Арфами, арфами…», «Ви знаєте як, липа шелестить…» П.Тичина
-«Молюсь і вірю» М.Рильський
-«Любіть Україну» В.Сосюра
-«Різдво» Богдан-Ігор Антонич
-«Пісня про рушник» А.Малишко
-«Лебеді материнства» В.Симоненко
-«Як добре те, що смерті не боюсь я…», «О земле втрачена…» В.Стус
-«Балада про соняшник» І.Драч
-«Страшні слова…», «Українське альфреско» Л.Костенко
-«Стилет чи стилос?» Є.Маланюк
 
.Поеми:
-«Мойсей» І.Франко
-«Катерина», «Гайамаки», «Кавказ», «Сон» Т.Шевченко
-«Енеїда» І.Котляревський
 
 
 
Спеціальні слова-вирази у творі-роздумі
 
Теза:
На мою думку,….
Я вважаю,….
Мені здається, що….
На моє переконання,….
Мій погляд на цю проблему такий:…
 
Аргументи:
Я так вважаю, тому що….
Чому я так думаю? Тому що….
Аргументом на користь моєї думки може бути те, що….. ...
До того ж….
Довести своє твердження я можу такими аргументами: по-перше,…., а по-друге,…..
На користь моєї думки можу навести такі аргументи:….
 

Іван Котляревський « Енеїда»
Поема « Енеїда» І. Котляревського – перший твір нової української літератури, тому що написана була живою розмовною українською мовою. Над твором автор працював близько 30 років. Три перші частини вийшли з друку в 1798 році. Головні джерела « Енеїди» - реальна дійсність того часу та усна народна творчість.
Котляревський запозичив сюжет у Вергілія. Після того, як греки спалили Трою, внук троянського царя Еней, виконуючи волю богів, на чолі троянців мандрує в пошуках Італії, де він повинен заснувати нову державу. Після семи років блукань по різних морях та країнах, зазнавши чимало пригод, троянці прибувають до Італії. Зустрічають їх гостинно, але попереду – тривала війна троянців із рутульцями, бо цар рутульців Турн, як і Еней, хоче одружитися з дочкою царя Латина, Лавінією. На боці Турна – Амата, дружина Латина, і латинське військо царя Евандра. Втручаються й боги: одні стають на бік троянців, інші – проти них, отже, і боги ворогують між собою. Війна закінчується тільки тоді, коли Еней в бою долає Турна. Аж тепер внук троянського царя стає царем латинської землі.
Котляревський часто в полотно твору вплітає епізоди з життя українських козаків, старшини, селянства, міщан, священиків, учнів. Правдиві й мальовничі картини життя України відтіснили на другий план античний світ. Саме тому « Енеїда» вийшла оригінальним твором.
Жанр. « Енеїда» - травестійна бурлескна поема. Травестія – перевдягання. Всі герої поеми одягнені в національний одяг українців, вживають українські національні страви й напої, співають українські пісні, грають в народні ігри. Їхні звичаї, побут, життя різних соціальних станів – усе, як було в Україні у XVIII ст.

Суть травестії та бурлеску – в різкому контрасті між темою й характером її розкриття. Котляревський поставив перед собою мету: не принизити або висміяти оригінал, а у відомому для всіх сюжеті дати опис зовсім нового, маловідомого досі для світу життя українського народу. Отже, автор наснажив твір живописним національним колоритом, народним гумором, живою українською мовою.
Жанр бурлеску вимагав, щоб про буденне говорилося піднесено, а героїчний зміст викладався зумисне вульгарно.
Котляревський зображує не старовину, а сучасну йому дійсність і не возвеличує панівні класи, а глузує з них, показує їхній паразитизм, жорстокість, хабарництво, пияцтво, зажерливість, пихатість, тобто їхню соціальну й моральну нікчемність. Автор ставить ряд суспільно важливих для нашого народу проблем: соціальної нерівності, захисту рідної землі від ворогів, громадянського обов’язку, честі сім’ї, виховання дітей, дружби, кохання та інші. Рай та пекло населені ним відповідно до уявлень народу. В раю – убогі вдови, сироти, ті, хто допомагає убогим. У пеклі – пани та чиновники.
Твір насичений картинами з життя простого народу: описи вечорниць, похорону, поминок, ворожінь, танців та всіляких забав. Велика кількість побутових деталей: народні звичаї, повір’я, одяг, посуд, їжа.
4537710348615Засуджуючи соціальну несправедливість, Котляревський мріяв про таке суспільство, в якому пануватимуть високі благородні моральні заповіді, люди житимуть за законами добра і правди. Значення « Енеїди» полягає і тому, що І. Котляревський об’єднав українське художнє слово зі світовою культурою, в побуті України показав загальнолюдське.

Василь Стефаник ( 1871 – 1936)
 Побратим Стефаника Марко Черемшина у ліричному нарисі « Добрий вечір, пане-брате!» підкреслює значення його творчості, відданої повністю темі селянської долі. Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі « Народ» - « Жолудки робітних людей і читальні», підписана псевдонімом Василь Семенів. За це був виключений із гімназії. Дружив із І. Франком. Кохали один одного з Ольгою Кобилянською, але не побралися.
Новела «Камінний хрест»
Твір написано під враженням письменника від масової еміграції галицького селянства за океан. Навчаючись у Кракові, спостерігав, як «мандрують у світи» його земляки-емігранти. Біль, жаль, душевні страждання й визначають тональність твору. Явище еміграції трудівників автор вважав трагедією нації.
В новелі йдеться про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв’язку з його виїздом у Америку. В основу покладено справжні події, які сталися в рідному селі письменника, є також прототипи: Штефан Дідух та Іван Ахтемійчук.. Автор уважно досліджує ті суспільні процеси, які змусили хлібороба залишити рідну землю. Перший розділ знайомить із долею героя. Наступні шість розділів – це епізоди сповіді героя перед сусідами за своє життя. Кульмінація – епізод танцю, а розв’язка – виїзд із села.
Герой Стефаника уподібнюється міфічному Сізіфові, якому судилося вічно котити камінь на гору. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати. Твір сповнений експресіонізму.
 
Іван Нечуй-Левицький Повість «Кайдашева сім’я»
 
Контраст між покликанням людини та її щоденним життям постає з повісті «Кайдашева сім’я» (1879), де на прикладі однієї родини показане життя українського пореформеного селянства з усіма складностями та суперечностями. Будні життя, змальовані в повісті, засвідчили новаторство письменника.
«Кайдешева сім’я» - яскравий зразокреалістичної соціально-побутової повісті, в якій на матеріалі з повсякденного життя селянства розкриваються внутрішні спонукання та імпульси дрібних власників утвердити себе господарями землі. У центрі уваги письменника – сім’я селянина з села Семи гори поблизу містечка Богуслава.
Своєрідністьрозгортання сюжету: перед читачем проходять епізоди постійних сварок у сім’ї та короткочасних примирень, які знову ж таки швидко перериваються загостренням суперечностей, викликаних відстоюванням своїх «прав» на власність.
Жанрова специфіка повісті полягає у тому, що зображений повсякденний плин життя родини Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються в гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з рис характеру українців, органічним елементом національної психіки.
У центрі уваги автора – повсякденний плин життя селянської сім’ї, в якому на перший план висуваються побутові сварки, спричинені відсутністю прагнення зрозуміти один одного.
Духовна роз’єднаність – ось те лихо, яке отруює кожний день життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Омелько Кайдаш – типовий представник старшого покоління українського селянства перших пореформених років. Від родинних клопотів і турбот намагається знайти забуття в чарці. Весь вік селянин вірив, що дотримання посту врятує його від утоплення, а вийшло якраз так, що, повертаючись п’яним додому, він втопився у річці. Життєва повнокровність характеру Марії Кайдашихи виявляється в органічному поєднанні сварливості, брутальності з солодкою лицемірністю та показною улесливістю. Облесливість у розмовах, фальшива манірність, прагнення почванитися перед біднішими, роблять Кайдашиху смішною. Письменник переконливо показує, що зовнішня пиха в поєднанні з дрібновласницьким егоїзмом, внутрішньою непорядністю і дріб’язковістю стає однією з причин спалаху сімейних колотнеч. Мотря влучно назвала Кайдашиху «лютою змією», яка «полум’ям дише», а «з носа гонить дим кужелем». Невістка враз підмітила двоїсту натуру свекрухи: «На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне».
Старший син Карпо – людина мовчазна, замкнута, до певної міри черства. Не випадково громада, знаючи жорстокість Карпа, обирає його десяцьким, бо з нього «буде добрий сіпака».
Мотря – дружина Карпа. Працьовита, енергійна, крута вдачею, вона не стала коритися хитрій, деспотичній свекрусі, яка вже з перших слів стояла над її душею, «наче осавула на панщині, а сама не бралася і за холодну воду». Терпіння невістки луснуло, коли почула, як Кайдашиха стала її оббріхувати перед кумою. Її злість, що накочувалася щодня, не раз виплескувалася нищівним прокльонами, сварками, які переростали в бійку. Взагалі її ненависть до свекрухи така, що вона готова навіть поглядом спопелити Кайдашиху. Антиподами Карпа та Мотрі виведені в повісті Лаврін та Мелашка.
Молодший Кайдашів син Лаврін – поетична натура. Вдачі парубка відповідала й зовнішність: «Веселі сині, як небо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи – все подихало молодою парубочою красою». Він любив жартувати, тонко відчував красу. Не випадково його серце заполонила добра, лагідна, співуча Мелашка з великої бідняцької родини. Нелегко було дівчині призвичаюватися до порядків у хаті свекрухи, яка з першого дня обсипала молоду невістку «неласкавими словами». Молодиця відчула, що Кайдашиха «словами б’є гірше, ніж кулаками». І не тільки свекруха точила Мелашку, як вода камінь, а й Мотря ображала її щодня. Тільки й могла вона відкрити душу чоловікові. Рятуючись від хатньої колотнечі, вона залишається в Києві на тиждень. Після повернення колишня задушевна дівчина стає все частіше схожою на Кайдашиху та Мотрю. З вуст Мелашки також почали злітати прокльони, вона разом із Кайдашихою трощить рогачем Мотрин посуд. Проза життя, безперервні колотнечі в сім’ї змінили й Лавріна. Він перестає слухатися батька, а після його смерті, відчувши себе самостійним хазяїном, як і мати чи брат, не хоче нічим поступитися. У цьому яскраво переконує колотнеча навколо груші. У цій повісті у композиційній структурі надзвичайно важливу смислову роль відіграють численні діалоги. Саме вони рухають дію, сприяють реалістичному окресленню персонажів. Саме в них грає всіма барвами яскраве, дотепне, часто гостре слово.
 
Леся Українка « Лісова пісня»
Написала за 10-12 днів. Драма-феєрія – драма, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою. « Лісова пісня» з’явилася як результат спогадів про дитинство на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки.
Головна сюжетна лінія – метафоричні перипетії стосунків між Лукашем та Мавкою, що втілюють конфлікт високої мрії і грубої буденщини, увиразнюють провідну ідею – утвердження краси волелюбного незнищенного духу, кохання і мрії, змістовного людського життя, гармонійного, як природа.
Композиція – природа виступає повноправною дійовою особою. Основний композиційний принцип – паралелізм між взаєминами людей та станом природи. Уже у пролозі назріває конфлікт: сили природи, що символізують весняне пробудження, із силами застою і перемога останніх, спроектована на подальший розвиток стосунків між людьми, немов віддзеркалює його напружену інтригу та неминучу трагічну розв’язку.
Проблематика:
проблема людини і природи;
проблема сімейного щастя і любові.
Драма-феєрія (драма, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд із людьми діють постаті, створені їхньою уявою. Феєрія – похідне від фея, тобто чарівниця. Пряме розуміння – театральна чи циркова вистава на основі міфічного, казкового сюжету).
Була написана влітку 1911 р. за 12 днів на честь«волинським лісам».За жанром близька до п’єси німецького драматурга Гергарта Гауптмана «Потоплений дзвін», названої автором драмою-казкою. З’явилася «Лісова пісня» в результаті спогаду про дитинство, проведене на Волині, коли її навіки зачарував образ лісової русалки. Сприймається як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків. Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженні духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі. «Лісова пісня» - це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.
Найхарактернішою особливістю композиції «Лісової пісні» є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить, Русалки Польової, Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів. З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни – молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина зі своїм Хлопчиком. Композиційно драма складається з прологу та трьох дій, співвіднесених із різними порами року, із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів та переживань Мавки та Лукаша. У пролозі окреслюється місце драми – простора галявина в старезному лісі, яка переходить «в куп’я та очерети, а в одному місці в яро-зелену драговину – то береги лісового озера, що утворилося з лісового струмка».
Весною зустрічаються Мавка та Лукаш, зароджується їхнє кохання. Не звідане досі почуття й окрилює Мавку, і приносить болісні страждання. Щирою схвильованістю пройнятий її монолог наприкінці дії.
 
Марко Вовчок
( Марія Олександрівна Вілінська)
Потяг дівчини до книжок – заслуга матері. Через вітчима ( лютого кріпосника) Марію починало трясти від слова кріпосник. Потім жила в Орлі у тітки, де й познайомилась зі своїм чоловіком – студентом Київського університету, - якого за участь у Кирило – Мефодієвському товаристві було заслано в Орел.
« Народні оповідання» - письменницький дебют Марка Вовчка у 1857 році у Петербурзі.
Померла на Кавказі.
Т.Шевченко - І.Тургенєву: «Зверніться до творів Марко Вовчок, бо він один знає нашу мову», щоб останній міг вивчити українську мову.
 
Оповідання «Максим Гримач»
Твір із збірки «Народі оповідання».
Оповідання невелике за змістом, у ньому від першої особи ведеться розповідь про трагічне кохання Катрі, яка жила в родині заможного козака Максима Гримача. Автор наділяє своїх героїв лаконічними характеристиками, на яких позначився фольклорний вплив: Максим – «І хороший був: повновидий, чорнобровий, чорноусий; а веселий, а жартівливий», Катря – «хороша та пишна, як королівна». Основна ж характеристика передається через репліки: «А такий був: нехай тільки станеться кому з нашого села пригода – головою ляже, а вирятує; нехай зачепить хто чужий, то й не збудеться лиха: налетить, як той вихор нагальний, дощенту викорчує. Колись шляхтич да заняв козаче поле, то він і хату його спалив, і попіл розвіяв, і самого протурив за Дніпро».
Головний герой постає перед нами благородним, мужнім та хазяйновитим, люблячим батьком. Саме бажання добра своїй Катрі спричинило трагічний фінал взаємин дочки й Семена. Максим міг дозволити доньці одружитися лише з вільним козаком, тож Катря й дожидала Семена, поки він відслужить у пана. Однак не дочекалася: уже перед самим звільненням коханий загинув під час бурі на Дніпрі.
Ідея: обстоювання автором не спотворюваного майновим розрахунком родинного щастя.
Характерна риса стилю Марко Вовчка - поєднання реалістичного підходу до світу з романтичним.
Зображення трагізму внутрішнього світу героя, ліризмі драматичний сюжет, наявність в оповіданні діалогів, казкових елементів дають підстави назвати оповідання баладним.
 
« Маруся»
«Ваша Маруся так мені про Вас розказала, що я Вас навиліт знаю», - написав Тарас Шевченко Григорієві Квітці-Основ'яненку
Жанр – повість
ПЕРША СЕНТИМЕНТАЛЬНА ПОВІСТЬ В УКР.ЛІТЕР-РІ.
Цей твір – приклад сентиментального стилю літератури.
Сюжет
Маруся й Василь покохали один одного і хочуть одружитися. Та батько Марусі, сільський багач Наум Дрот, відмовляється віддати єдину дочку за бідного сироту, до того ж призначеного в рекрути. Щоб відкупитися від солдатчини, парубок йде на заробітки. У той час Маруся застуджується та помирає. Вернувшись із заробітків та не заставши милої живою, Василь йде в монастир і там з горя за коханою теж помирає.
Образи
Наум Дрот – працьовитий, мудрий, набожний, чесний, тверезий, дотримується всіх народних звичаїв та обрядів. Це ідеал селянина, в розумінні Квітки. Лише завдяки чесній праці, набожності і дотриманню норм християнської моралі цей кріпак став заможним і щасливим.
У такому ж чесному дусі Наум виховує і дочку Марусю, яка є центральним образом повісті. Вона викликає симпатію вже зовнішністю. За характером Маруся скромна, з усіма привітна, тиха, ввічлива, спокійна, працьовита. В її духовному світі найважливіше – почуття, настрій.
Ідеальній дівчині – ідеальна пара – Василь. Він чесний, скромний, щирий у почуттях, добрий, працьовитий, розумний, дотепний, надзвичайно чутливий.
 
ВАЛЕРЬЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901-1937)
Письменник, перекладач, представник «розстріляного відродження».
Найвідоміші твори: романи «Місто», «Невеличка драма», повість «Остап Шептала», оповідання «Історія пані ».
Роман «Місто» (1927)
Літературний рід: епос.
Жанр: урбаністичний роман.
Тема: підкорення людиною міста.
Головна ідея: розкриття характеру людини, яка підкорює місто.
Головні герої: Степан Радченко, Надійка, «мусінька» Тамара Василівна (її чоловік Гнідий і син Максим), Зоська, Рита, Левко, Михайло Світозаров, Вигорський.
Степан Радченко разом з односельцями Надійною і Левком дісталися Дніпром до Києва на навчання. Степан оселився на Подолі, у дядькового знайомого крамаря Гнідого. Спочатку він жив у столярній майстерні поряд з коровами, спав на дошках, їв черствий хліб із салом. Степан пішов до інституту, але треба було ще пройти приймальну комісію, намагався влаштуватися на роботу, проте його ніхто ніде не чекав, незважаючи на заслуги перед революцією. Він навідався до Левка, потім до Надійки, яка все більше йому подобалася. І ось нарешті Радченко склав іспити — і став студентом. Господар Гнідий запропонував Степанові перебратися жити в будинок, на кухню, але за це він має допомагати по господарству. У Надійки на квартирі збиралося товариство. Один з юнаків запропонував відвідати літературну вечірку. Степан із заздрістю слухав майстерне читання творів молодих і вже відомих письменників, а також оплески, якими обдаровувала митців вдячна аудиторія. Радченко вирішив написати оповідання про свою бритву, якою як полонений повстанець викупився у черкеса з денікінського полону, а потім повернув її собі, бо того солдата було вбито.
У романі світовий мотив підкорення людиною міста як об’єктивний шлях людської цивілізації на українському матеріалі моделювався модерністично — не в соціальній, а в психолого-філософській площині. Тому в центрі цієї моделі — переконливий, психологічно достовірно розкритий характер українського Растіньяка1 — Степана Радченка, який проходить типовий шлях сходження по соціальній, тобто кар’єрній драбині.
Цю художню модель вибудовано з використанням історичної ситуації 1920-х років, коли в споконвічно «селянській» Україні почали активно розвиватися міста й тисячі подібних Степанів, Левків, Надійок із занедбаного українського села потягнулися до міської культури, цивілізації, тобто добровільно й цілеспрямовано ступили на шлях поступу й пошуку.
 
Микола Куліш
Комедія «Мина Мазайло» (1929 р.)
Сатирична комедія, присвячена актуальним питанням національного відродження України. В основу творупокладено анекдотичну історію про те, як харківський службовець «Донвугілля» з Н-ської вулиці Холодної Гори Мина Мазайло вирішив поміняти своє прізвище ( в якому вбачав причину своїх життєвих і службових поразок) на престижніше – російське Мазєнін.
Письменник засобами гротеску й разючої сатири викриваєсуспільні антиукраїнські явища, висміює носіїв великодержавного шовінізму. Це – провідна думка твору.
Питання мови, ставлення до неї персонажів лягло в основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина – Мокій, Уля – Мокій, тьотя Мотя – дядько Тарас).
П’єса побудована за зразком класичної єдності місці й дії, як і в класицистичній комедії, в ній переважають однолінійність створення образів, максимальна оголеність і гротесковість характерів. Мина цурається свого українського прізвища, мови, культури; готовий убити рідного сина, щоб той не завадив здійснити задумане: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні – то через труп переступлю. Через труп!..»
На його думку, українізація принижує, робить з нього другосортну людину: «Сердцем передчуваю, щр українізація – це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». Досить влучну характеристику Мині дав син Мокій, назвавши його «валуєвським асистентом».
Окрім Розторгуєвої, яскравою представницею російського шовіністичного табору є гімназійна вчителька Баронова-Козино, в якої Мина навчається правильної російської вимови. Подібна постать у творі – це гостра сатира на вчителя-русифікатора нашого краю. Цей образ засвідчував живучість російських шовіністичних ідей. Полярний до шовіністок образ дядька Тараса з Києва. Це національно свідомий українець, який гаряче вболіває за рідну мову, ревниво обстоює її самобутність, бореться за збереження національного кореня, козацького духу. Головним опонентом войовничого міщанства змальовано в комедії Мокія. Він активно дискутує з тими, хто чинить опір українізації, рішуче розвінчує ідеї російського шовінізму, які намагається утвердити в своїй родині Мина Мазайло. Мокій не лише не хоче міняти прізвища, а й вважає, що до нього слід додати колись втрачену частину «Квач». Хлопець гаряче пропагує красу рідної мови, демонструє глибокі знання не тільки з філології, а й з етнографії, антропології, історії.
Досконалість діалогів, гострота реплік, широке використання прислів’їв, приказок, порівнянь – характерні ознаки мистецького стилю Куліша.
 
Іван Карпенко-Карий “Мартин Боруля”
«Мартин Боруля» — трагікомедіяІвана Карпенка-Карого, написана у 1886.
Сюжет комедiï «Мартин Боруля» письменник будує на фактах з життя родини Тобілевичів: батько драматурга, який довгий час служив управителем помiщицьких маєткiв, вирiшив домогтися визнання свого роду дворянським. На це пiшло чимало часу i марно: дворянство не було доведено, оскiльки прiзвище в старих документах було Тобелевич, а в нових Тобiлевич. Карпенко-Карий використав цей факт, аби висмiяти намагання простоï людини вибитися в дворяни, хибно думаючи, що цим можна в чомусь вивищитися над iншими.
 Розв'язка - гостро драматична: Мартин скрiзь зазнає поразки, i, нарештi, одна лiтера в прiзвищi (Боруля — Беруля) кладе край його змаганням за дворянське звання: рiд Мартина не визнали дворянським.
 Персонажі
Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновик.
Палажка — його жiнка.
Марися — їх дочка.
Степан — їх син, канцелярист земського суду.
Гервасiй Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.
Микола — його син, парубок.
Нацiєвський — регiстратор з ратушi.
Красовський - шляхтич з яким судиться Боруля.
Трандалєв — повiрений.
Протасiй Пеньонжка, Матвiй Дульський — чиновники.
Омелько, Трохим — наймити Борулi.
 Мартин Боруля — головний персонаж комедiï. Це людина iз заможноï верхiвки села, не заслiплений жадобою збагачення, не позбавлений рис гуманностi. Однак, це натура, скалiчена духовно нездоланним прагненням вийти «на дворянську лiнiю». Коли б його спитали, навiщо йому те дворянство, вiн, певно, не змiг би пояснити як слiд своє дивне бажання. Читаючи комедiю, ми бачимо, що Мартин гарний сiм'янин, у домi порядок i достаток; i авторитет, i гроші все це у нашого героя є. Виявляється, герою треба дворянського титула, який, на думку Мартина, зробить його паном.
У своєму домi цей «мiщанин-шляхтич» (так назвав свого героя Журдена французький драматург Мольєр) заводить дворянськi порядки, сам мучиться через своï химери, але терпить, бо вважає таку «домашню перебудову» шляхом до полiтично-правового мiсця в помiщицько-капiталiстичнiй державi, яке мало дворянство.
Мартин велить своïм дiтям називати себе не татом, а «папiнькою», а маму «мамiнькою». Вiн довго вранцi вилежується в лiжку, як пан, хоча в нього, трудящоï людини, вiд довгого лежання з незвички болять боки. Дочку Марисю хоче вiддати замiж за «образованого чоловiка», сина Степана мрiє бачити знатним чиновником. Смiшно дивитися, як «правила» дворянського побуту суперечать традицiйним порядкам сiм'ï Мартина, викликають нерозумiння i подив членiв родини.
 
Мораль
Висмiявши таку поведiнку свого героя, Карпенко-Карий утвердив здорову народну мораль щодо родинних традицiй, ставлення людини до своєï рiдноï землi, свого родоводу, прадiдiвських коренiв, працi, народних звичаïв. Головне не титул, а вмiння залишатися порядною, високоморальною людиною у всiх життєвих ситуацiях.
 
Іван Котляревський « Наталка Полтавка»
Основне джерело написання – життя українського суспільства.
Сюжет:
- експозиція: дія відбувається в одному із українських сіл;
зав’язка: зустріч Наталки з Возним, який пропонує їй вийти заміж;
розвиток дії: вмовляння Наталки;
кульмінація: відмова Возному;
розв’язка: одруження Наталки з Петром.
Характеристика персонажів
Образ Наталки. Перший правдивий образ дівчини-селянки в українській літературі. Не багата, проста, але чесного роду, працьовита, добра дочка, дотепна, вірна у коханні, здатна на самопожертву заради матері, рішуча й смілива, наполеглива у боротьбі за своє щастя.
Образи Петра і Миколи. Обидва сироти-бурлаки, постійно мандрують у пошуках роботи. Працьовиті, сердечні, щирі, безкорисливі натури, з розвинутим почуттям власної гідності. Петро – чесний, великодушний, здатний на самопожертву заради іншої людини. На противагу м’якосердечному Петрові, Микола – твердішої вдачі, ніколи не впадає в розпач, завжди дотепний, бадьорий.
Образ Горпини. Наталчина мати, Терпелива. Неспроможна терпіти нестатки. Вмовляє дочку вийти заміж за багатого, але згодом змінює свою думку.
Образ Возного. Сатиричний образ судового чиновника, хабарник.
Образ Виборного. Хитрий, основна риса характеру – крутійство,

прихильний до бідних.
П’єса має народний характер, бо головні герої – вихідці з народу, співають українські пісні.
  коло» ( з роману в новелах « Вершники»)

«Подвійне коло» ( з роману в новелах « Вершники»)
Роман у новелах «Вершники» створено на новій ідеологічній основі, у ньому закладено інше бачення революційних подій. Роман складається з восьми новел. У своїй сукупності вони передають панораму подій громадянської війни. Головними серед них авторові бачаться події періоду, де задіяні не зовнішні сили – французи, греки, а сили, що представляють розшароване українське суспільство. Тому твір починається новелою « Подвійне коло», в якій протистояння досягає апогею: в степу над Компаніївкою воюють одне з одним не просто загони, а різні ідеології.
У кривавому двобої зійшлися четверо братів Половців: білогвардієць Андрій, петлюрівець Оверко, махновець Панас, а перемагає старший Іван – командир червоного полку: « рід розпадається, а клас стоїть, і весь світ за нас, і Карл Маркс». Автор досягає високої психологічної напруги, зображуючи не хід баталій, а словесну дуель між братами.
Природа у новелах відіграє важливу роль, адже вона змінюється до і після кожного злочину. Це спонукає читача замислитися над тим, що братовбивство і кровопролиття – страшний гріх, а сили природи умовно карають цих нелюдів за те, що відбирають одне в одного найдорожче – життя. Деякі деталі є символічними, наприклад, дощ ( символ очищення від усякої нечисті).
У романі зустрічається велика кількість « хвалебних од» на честь комуністичної партії, Леніна, Сталіна. Це – данина часові. В романі поєднано ознаки народної думи, героїчної поеми, новелістичного роману.
Новела «Шаланда в морі»
В новелі „Шаланда в морі” – образ старогоМусія Половця, який визволяє з тюрми підпільника Чубенка. Психологічна напруженість поділ передається

через сприйняття Половчини, стійкість і мужність якої асоціюється з незламною скелею. Через усю новелу проходить образ вітру – трамонтану, що є уособленням життєвих бур, які зустрічаються на шляху подружжя Половців. Мусій уособлює найкращі риси народу – мудрість, людяність, працьовитість, хоробрість. Двобій з крижаним морем – характер героя. Дбайливий голова рибальської артілі, безстрашний побратим Губенка (врятовує його з плавучої французької в’язниці)
Ідея твору: Утвердження високих загальнолюдських ідеалів вірності й кохання, відданості громадянському обов’язку.

« Слово про похід Ігорів»
Композиція
« Слово…» має вступ, основну частину та закінченні. У вступі безіменний автор роздумує, в якій манері описувати події. Основна частина – це кілька оповідань: про виступ Ігорової дружини, похід, битви з половцями та про події, пов’язані з поразкою русичів: « золотий сон» Святослава, « плач Ярославни», втеча Ігоря з полону. Кінцівка – величання Ігоря, князів та дружини.
Особливістю композиції « Слова…» є недотримання хронологічної послідовності в розповіді. Автор перериває опис походу Ігоря й згадує минуле чи переносить думкою в інші місця ( Київ, Путивль) або ж розмірковує над причинами та наслідками подій, веде суперечку, радить.
Образи
Образ природи. Центральний образ « Слова…» - Руська земля.
Образ Ігоря. Головний персонаж твору – руський князь, який любить свою Батьківщину і без вагань готовий віддати за неї своє життя. Ігор Святославович чесний та відкритий, гордий і відважний. Зневажає смерть, а полон – найбільша ганьба. Але він необачний, надміру запальний, тому неспроможний тверезо оцінити ситуацію.
Образ Святослава. Великий грізний київський князь, видатний полководець – розгромив орди половців. Видатний державний діяч, справжній патріот і благородна людина. Картаючи Ігоря та Всеволода за свавілля, що призвело до нового лиха, звертається із закликом до інших князів помститися за Руську землю. Цим він хоче об’єднати всіх князів, щоб зміцнити Київську державу, зробити її могутньою і незборимою.
Образ Ярославни. Єдиний жіночий образ « Слова…», глибокий ліризм та моральна краса якого роблять його неповторним. У невтішнім горі Ярославна благає сили природи послабити муки не лише свого мужа, вона клопочеться й про інших воїнів-русичів.
Образ автора. Він всебічно освічена і вельми обдарована людина, яка добре знала усну народну творчість, історію, географію, розумілася на політиці та військовій справі. Він не лише митець, а й пристрасний громадянин, палкий поборник єдності руських земель.
Жанр
У « Слові…» проза переплітається з поезією. Твір промовляли речитативом у супроводі гуслів. Сучасні дослідники

ІВАН БАГРЯНИЙ (1907-1963)
Справжнє ім'я — Іван Павлович Лозов'ягін.
Роман «Тигролови» (1946)
Літературний рід: епос.
Жанр: пригодницький роман.
Тема: зображення трагічної долі людини-особистості в радянському тоталітарному режимі.
Головна ідея: перемога добра над злом; за будь-яких обставин кожен передусім має бути Людиною.
Головні герої: Григорій Многогрішний (молодий український інженер-авіатор); родина Сірків: Наталка, Гриць та їхні батьки — Денис Сірко й Сірчиха; майор НКВС Медвин.
Сюжет: утеча Григорія Многогрішного з «ешелону смерті» (етапного потягу НКВС, що перевозив смертників ГУЛАГу до Сибіру) — перебування Григорія в родині Сірків — поїздка головного героя з названим братом Грицьком Сірком до Хабаровська — переслідування Григорія — зустріч Многогрішного з Медвиним у тайзі й розправа з майором — утеча закоханих Григорія й Наталки за кордон СРСР (події відбуваються в 30-х роках XX ст.).
Літературознавці про твір. Цим твором, на думку Юрія Шевельова, Іван Багряний утвердив саме «український пригодницький роман, український своїм духом, усім спрямуванням своїх ідей, почуттів, характерів». Основним композиційним принципом, за яким побудовано роман, є принцип дихотомії, тобто сюжетні лінії розгортаються паралельно, протиставляються і зіставляються. Григорію Многогрішному протистоїть майор НКВС Медвин, цей
новітній тигролов, який переслідує волелюбного українського юнака, не прирученого тоталітарним режимом «тигра». Григорій — правнук гетьмана Дем’яна Многогрішного (1668-1672), який боровся проти окупації України московськими царями, через що його заслали на каторгу до Сибіру. У такий спосіб романіст підкреслює спадкоємність волелюбних ідей українців і голо и мого героя, коріння якого сягають часів Запорозької Січі. Об рал Григорія Многогрішного набуває символічного значення: він уособлює нескорену й волелюбну Україну, кращі сини якої борються за її незалежність.
Уже в зав’язці «Тигроловів» змальовано два експреси, які мчаться сибірськими просторами. Ці поїзди автор порівнює з драконами. Один із них («шістдесят вагонів-коробок — шістдесят суглобів у дракона») — це «ешелон смерті», яким везуть на каторжні роботи в’язнів. Серед них і Многогрішний, який на ходу вистрибує з вагона і цим сміливим вчинком вселяє в серця численних в’язнів надію, що зі сталінським режимом можна й потрібно боротися. Другий ешелон — комфортабельний експрес — віз партійну еліту, ударників, інженерів, авіаторів, прокурорів, військових, працівників «революційної законності», які чинили беззаконня, одне слово, «відповідальних товаришів». Отже, існує два світи в одній державі — світ репресій, пекла, мук, пітьми і світ ілюзорною раю, примарного вільного життя. Так вимальовується антилюдяний образ радянської імперії (М Ткачук).
 М.Коцюбинський Повість «Тіні забутих предків»
Повість була написана в 1911 р. внаслідок глибокого захоплення Коцюбинського життям карпатських гуцулів, їхніми звичаями, й обрядами, оригінальністю мислення та світосприйняття.
Композиційно повісті складається з низки епізодів, що через долю Івана та Марічки передають дух гуцульського життя, органічний зв'язок горян із природою.
Сюжет твору розвивається в психологічному ключі через показ етапів у житті Івана Палійчука. Перед нами проходять картини його дитинства, отроцтва, юності, освітлені легендарними віруваннями батьків, сусідів.
Поступово у повісті окреслюється тема зародження приязні пастушка до дівчини-ровесниці з ворожого роду Гутенюків – Марічки, приязні, що з часом переростає у глибоке кохання.
Не судилося щастя молодим людям: коли літував Іван у полонині, Марічку при переході через Черемош накрили бурхливі хвилі несподіваної повені, велика вода забрала дівчину з собою. Іван довго не вірив у смерть коханої, розшукував Марічку. А потім щез не кілька років. Одруження з нелюбою Палаґною, ґаздування не принесли ні розради, ні заспокоєння.
Непереборений смуток за коханою призводить його до передчасної смерті.
У повісті незримо сплітаються дійсність і вигадка, реальне й фантастичне. Щоденний побут гуцула переломлюється у світлі його поетичної уяви, вірувань і легенд людей.
Фольклорна стихія стала не тільки матеріалом твору, а й підказала авторові поетичні засоби творення образів.
Повість позначена виразними прийомами імпресіоністичного компонування матеріалу, символічно-метафоричного окреслення образів головних персонажів, передачі міфічних уявлень гуцулів. Коцюбинський як митець новочасний по-новому інтерпретував фольклорно-етнографічний матеріал, дав його філософське узагальнення.
 
Панас Мирний.
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
 
Завдяки спільній праці братів (Панаса Мирного та Івана Білика) невелика повість («Чіпка») про одного героя переросла в багатоплановий соціально-психологічний роман. У ньому глибокий художній аналіз поєднується з всебічним розкриттям внутрішнього світу людини. Працю було закінчено в 1875р. В алегоричній назві твору звучала головна ідея: воли – символічний образ уярмленого селянства – не ревли б, якби було що їсти й пити. Автори винесли в заголовок злободенне соціальне питання, вже цим самим привертаючи до нього увагу читачів, насамперед інтелектуальної громадськості. Уперше роман надрукований 1880 р. у Женеві. Роман засвідчив новий етап у розвитку української прози. Це був перший «роман знародного життя», в якому, за визначенням І.Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито тогочасну дійсність в усіх її складностях і суперечностях. Роман складається з чотирьохчастин, кожна з яких поділяється на розділи. Тридцять розділів роману складають так звану зовнішню структуру. Кожна частина, кожний розділ мають завершений зміст, внутрішній лад, становлять певну художню цілісність. Так, перша частина твору показує дитинство та юність
Чіпки, друга присвячена столітній історії села Піски, третя знайомить із складною долею хлібороба, звивистою, нерівною стежкою його бунтарства, а четверта завершує його трагедію. У центрі роману образ Чіпки – селянина-бунтаря, невтомного шукача правди, котрий зрештою зійшов на криву стежку боротьби і став «пропащою силою». Син зневаженої селянки, Чіпка зростає в злиднях, в умовах недоброзичливості й ворожості. Тільки бабусині казки розширювали кругозір хлопчика, викликали в нього далеко не дитячі запитання. Розповіді діда Уласа про кріпацьку неволю, нещасливу долю батька важким каменем лягають на його душу. Емоційністю позначені роздуми парубка у зв’язку з несправедливим відбиранням землі. У цей момент Чіпка втратив не тільки ниву, а й віру у справедливість. У його серці знов закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів та їхніх прислужників, а до всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої людини. Горе та чорну безнадію Чіпка починає топити в чарці, а від пиятики вже прямий крок до грабунку. Злочинні дії парубка переконливо вмотивовуються: кричуща несправедливість штовхнула вчорашнього хлібороба, щасливого своєю працею, до грабіжництва. Такі вчинки він вважає відбиранням свого ж добра, привласненого хитрішими, спритнішими, багатшими. Прагнення помститися насильникам у Чіпки ще дужче посилюється після катування його москалями під час придушення селянської непокори: «За ті сльози, за ту кров, що сьогодні безневинно пролито…будуть вони довіку мучитися, до суду мордуватися!..» Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Для нього стає очевидним, що на трудівника «налягли» і поміщик, піп, шинкар, і «свій брат-багатир», що «всім бажається поїздити» на шиї безправного селянина. Під впливом лихого «товариства» Чіпка опустився на саме дно життя, чим гірко образив рідну матір. Проте добро в його натурі на якийсь час перемогло. Чіпка

перепросив матір, повернув її до себе. Одружившись із Галею, він став ревно працювати в господарстві, безкорисливо допомагати тим, хто звертався за підтримкою. Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Селяни обирають його членом повітової земської управи. Та дворяни все зробили, щоб «очистити» свої ряди від «мужика». Його виводять з управи «по неблагонадежности». Чіпка на собі відчув, що панська «правда» гірша за крадіжки, розбій. Не знайшовши справедливості і вище, Чіпка став мстити без розбору, бити направо й наліво, бити наосліп. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест, кров загублених жертв, смерть невинних людей страшним тавром заплямовують Чіпку. Власне з правдошукача він перетворився у звичайного кримінального злочинця.
 

Микола Хвильовий ( 1893 – 1933)
( Микола Григорович Фітільов)
Мотив дороги – один із ключових у творчості М. Хвильового. Людиною, яка шукає свій шлях під вічним небом, шукає невпинно, напруже но, бо відчуває скороминущість існування, постає сам митець.
Письменника завжди непокоїла магія чисел, передусім числа 13. Народився і помер 13-го числа( перша дата природна, а друга – насильницька: цього дня письменник застрелився), 13 числа закохався.
« Я ( Романтика)»
Жорстокість і насильство нічим, навіть найвищою, найблагороднішою метою, виправдати не можна. Це робить людину звіром, бездуховною істотою. У новелі , що, за словами О. Білецького, « силою своєю не маю собі аналогів у новітній прозі», М. Хвильовий немов роздумує: як могло так статися, « що свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних; чому мати змушена притулятися до згаслого серця свого блудного сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався морально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір - Україну, котра породила його, котра прощає йому цей смертний гріх?»
Новела надрукована у 1924 році з присвятою « Цвітові яблуні», тобто М. Коцюбинському. І не випадково. Адже шукання Хвильового почалися там, де закінчилися шукання Коцюбинського.
Головний герой твору – чекіст. У нього особлива функція. Історія людства – це « темна історія цивілізації», яку творить « обивательський хлам». Чекісти для жителів міста – втілення інквізиції, яка має силу, щоб диктувати закони життя. Необхідно очистити землю від « майже невинного обивательського хламу» - і відкриється шлях до « загірної комуни». Саме таке завдання стоїть перед героєм твору – « солдатом революції», впевненим, що не схибить у відповідальніший момент.
Новела складається із своєрідного « прологу», який має ввести читача у складний психолого - настроєвий світ, і трьох частин. В основі прологу – розмова матері з сином напередодні грози. Все мовби готується до зіткнення двох гроз: природної і соціальної. Наступні три розділи – це життя у фронті соціальної грози. Три частини – три різні ситуації на фронті і три різні душевні стани героя. Динаміка їх одна й та сама: все рухається до Апокаліпсису. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя. Але й інші персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова чорного трибуналу) – « все це різні « кінці душі» одного й того самого романтичного « Я». Кожен з персонажів – це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти і водночас здобутки цивілізації.
Найскладніша ділянка душі головного героя новели – та, де поєднується кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність ( « Я – чекіст, але я і людина»). Поставлений перед неминучим вибором між синівським та революційним обов’язком , герой твору робить фатальний вибір. У третьому розділі з’являється образ « мертвої дороги», яка пролягає серед « мертвого степу».
Сліпа віра в абстрактну ідею, беззастережне служіння їй призводять до знищення одвічних загальнолюдських ідеалів, зречення всього людського, руйнування особи.
 
 
Олександр Довженко Кіноповість «Україна в огні»
(Кіноповість – жанр художнього твору, що поєднує в собі ознаки кіно (фрагментарність і динамізм оповіді, багатство асоціативних моментів і зорових вражень, монументальність образів) та повісті (епічність і психологізм, метафоричність і потяг до гіперболи, широкі пейзажні картини та авторські відступи). Жанр – народно-героїчна епопея. Головна тема кіноповісті – передача гіркоти поразок і відступу, героїзм українського народу в боротьбі з фашизмом, розвінчання сталінської концепції талінської концепціїм.ду народуїзм українського народу народу в боротьбі з фашизмом. ава та хліб і каша"ив відчувати красу. класової боротьби, критика методів виховання нашої молоді, незнання нею рідної історії й відсутність національної гордості. Ідея твору – незламність сили і непохитність духу нашого народу, здатність до визвольної боротьби і впевненість у перемозі над ворогом. Центральний образ – матері України, зруйнованої, спаленої, кров’ю залитої. У кіноповісті використано численні вставні оповідання, епізоди, спогади, аналітичні роздуми, ліричні відступи. Багатопроблемність твору визначає його структуризацію: повість поділено на 50 окремих епізодів-картин. Наявні кілька сюжетних ліній, які нерідко обриваються після одного-двух епізодів: лінія захисту Батьківщини, лірична лінія Олесі й Василя, лінія Христі Хутірної, вчинки ворогів і поведінка Лиманчука. Обрамлення твору: повість починається заспівом, що свідчить про налаштованість автора на народно-поетичну стихію. Лаврін Запорожець – батько роду, символ народної моралі. В його характері втілено кращі національні риси – волелюбність, сміливість, чесність, кмітливість. Демонструє глибоку житейську мудрість, дивовижну моральну силу, нескореність духу. Лаврін стає народним месником. Син Роман командує партизанським загоном, наганяючи страх на фашистів. Письменник вдається до гіперболізації його вчинків. («Довго гуляв Роман по Вкраїні, багато висадив у повітря мостів, поїздів, військових складів. Тисячі
окупантів прокляли своє життя за одну-єдину зустріч з партизаном Запорожцем. Це був воїн, безстрашний месник, подібний до прадідів своїх, ім’я яких він носив»). Мина Товченик ненавидить окупантів, із гідністю виконує свій патріотичний обов’язок і стає зв’язковим партизанського загону. Він наділений почуттям гумору, йому властива філософська розсудливість. Василь Кравчина – «був він добрий кремезний юнак. Одежа вся в пилу і поті. На рукаві й спині пропалена сорочка на пожарах. Здорові темні руки, патьоки на шиї і скронях і зморшки на чолі також не по літах». Це воїн-патріот, вірний син своєї землі, боляче переживає гіркоту відступу. Кравчина переконаний, що кожен у цій війні «мусить одержати дві перемоги». Характери Олесі та ХристіХутірної, інші жіночі постаті символізують образ самої України – поруйнованої, знедоленої, вічної полонянки, але нескореної і поетичної. До представників ворожого табору у творі належать німецький полковник фон Крауз, його син Людвіг, капітан Штігліц, італійський капітан Пальма. Усі вони – завойовники й прийшли за обіцяними фюрером гектарами української родючої землі і для того, щоб перетворити наших людей на рабів. Ернст фон Крауз – жорстокий і цинічний офіцер, що не зупиняється ні перед чим, аби завоювати побільше чужої землі й помститися за смерть свого сина. Болючі роздуми Довженка про причина денаціоналізації українців «озвучують» німці: « … у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту…вони не вивчають історії…У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників…»
Ольга Кобилянська Соціально-психологічна повість «Земля»
У повісті авторка фабулу братовбивства за землю висвітлила через призму загальнолюдських проблем.
Ідея твору: «земля повинна бути для людини, а не людина для землі».
В основу сюжету лягли справжні події, що мала місце у селі Димка, де два роки жила О. Кобилянська. Вона особисто знала родину Костянтина Жижияна та його двох синів (прототипи) і чула про трагедію, що сталася в цій сім’ї коли брат вбив брата, щоб бути єдиним спадкоємцем. Але письменниця не копіювала їх життя, а вдалася до образних прийомів індивідуалізації та типізації.
Сюжет твору. У центрі твору – в минулому бідняк, а тепер заможний селянин Івоніка, його дружина Марія, сини Михайло й Сава. Батьки обожнюють землю, обробляють її, продають двох волів, щоб одкупити Михайла від рекрутчини. Федорчуків не цікавлять почуття сина: вони не дають згоду на його одруження із бідною наймичкою Анною, бо обрали для нього Прасину, бо ниви господарів «граничать між собою, становлять одну рівнину: їх сила однакова». Паралельно розвивається сюжетна лінія Сави та Рахіри, яка має великий вплив на юнака («вона відбирала йому весь розум і всю свідомість його єства, була для нього богинею й держала його при собі, мов магічною силою»). Дівчина також бідна і не має землі. Перебуваючи у місті (на службі в армії), Михайло розуміє, що життя можливе і без землі, аби було бажання працювати, говорить про це Анні. Сюжетні лінії пересікаються, коли Рахіра дізнається, що Анна вагітна. Сава обіцяє помститися. Однієї ночі брати йдуть в ліс, а наступного дня Михайла знайдено мертвим. Авторка використовує детективний прийом: самої трагедії, що відбулася в лісі, не показано. Авторка показує реакцію селян на страшну подію, батьки підозрюють Саву, але однозначної відповіді у тесті не надано.
У композиції твору смислову художню функцію виконує епіграф, який увиразнює фатальність долі «дітей землі»: «Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша». Таке ж змістове навантаження має епілог, в якому сказано, що сталося в майбутньому з героями.
Міфологічний образ землі змальований двопланово: як генератор життя, руху, змін і водночас як фатальний руйнівник, темна сила, що спричинює зло.
Образи твору. Івоніка Федорчук – ментальні риси українського хлібороба. За допомогою антитези авторка показує суперечливий характер героя, який поєднав у собі споконвічну любов до земля й покірність перед сильними світу цього, природну доброту й наполегливість, любов і почуття справедливості.
Марійка Федорчук – характерні риси селянки: працелюбність, розсудливість, покірність чоловікові.
Михайло– «а Михайло був мов образець! І не саме великий, але плечистий і сильний, а з лиця мов у якої дівчини, лише що над устами засіявся вус. Дівчата в селі знали добре, який він був, одначе він держався від усіх так далеко, був такий соромливий і замкнений». Відрізнявся життєрадісним сприйняттям і працелюбністю: «Молодий хлопець опирався всьому завзято. Сміючись виходив із дому і сміючись вертався назад. Мов олень, перескакував весною глибокі шанці в полях, якими гнала розбурхана вода, а восени, як птах із висоти, розрізняв і в найгустішій мряці всі предмети на пустих просторах».
Сава нагадує образ міфічного Каїна. «З лиця подобав також на неї і був би гарний, коли б не його безустанно заблуканий погляд, що мав у собі щось зимного й несупокійного. З його ніжного, майже дитинячого обличчя вражав його погляд прикро і відтручував від себе. Холодним, мов ніж, зимним блиском, що постепенно змагався, відпихав від себе, і треба було усміху його молодих ніжних уст, щоб привабити душу до себе». Замкнутий, хитрий, підступний, злий, цинічний, заздрісний.
Рахіра – дівчина-лиходійка, яка сіє зло в душі Сави, намовляє його на переступ. Лінива, зла, лицемірна.
Анна продовжує традицію жінки-страдниці, яка перенесла в своєму житті неймовірні випробування й муки: наймитування з дитинства, зневагу, смерть коханого й своїх дітей. «Середнього росту, з темним, як шовк, волоссям, мала на собі скромну ріклю, що, не стісняючи її в рухах, приставала пестливо до її молодої, гнучкої статі, що, на око ніжна, таїла в собі силу та вабила до себе, мов музика, гармонією жіночності».
 
Олександр Довженко Повість «Зачарована Десна»
Перший спогад про твір знаходимо у щоденниковому записі від 5 квітня 1942 року. Робота тривалапротягом 14-ти років. «Автобіографічне кінооповідання» - таке жанрове визначення творові дав автор.Спогадє основною формою змалювання життя, композиційним засобом для висловлення різноманітних вражень. Повість двопланова: перший план – основна сюжетна лінія – дитинство Сашка. Другий план – ліричні відступи зрілого майстра, в яких філософськи осмислення процес художньої творчості, красу людської праці, взаємозв’язок природи та людини. Стильовий почерк автора – романтично забарвлений, лірично-поетичний, закорінений у національний епос і водночас реалістичний у зображенні побутових деталей. Основний лейт-мотив повісті – це гімн людині праці, її духовному багатству й красі, безмежному терпінню. Через увесь твір проходить думка, що митець може сформуватися тільки пізнавши історію свого краю, старовинні традиції та звичаї, ввібравши в душу морально-етичні ідеали, життєві цінності, культуру рідного народу. Одна з головних тем творчості Довженка – змалювання роду, сім’ї, де засівалися перші зерна добра і людяності, оптимізму й гумору, любові до батьків і шанобливе ставлення до людей праці. Прадід Тарас часто брав малого Сашка на руки й розповідав про Десну, трави, таємничі озера. Його «руки були такі ніжні, що, напевно, нікому й ніколи не заподіяли зла на землі, не вкрали, не вбили, не одняли, не пролили крові. Знали труд і мир, щедроти й добро». Саме дід Тарас ввів малого онука у чарівний світ природи, розкрив перед допитливим хлопчиком її таємниці, навчив відчувати красу. Дід Семен часто читав і розповідав казки, любив гарну бесіду і добре слово, був «добрим духом лугу і риби», «розмовляв з усім живим, що росло і рухалось навколо». Він завжди з любов’ю і теплом відгукувався про людей. Прабаба Марусина була малесенька й прудка. «Їй можна було по три дні не давати їсти. Але без прокльонів вона не могла прожити й дня. Вони були її духовною їжею. Вони лились з її вуст потоком, як вірші з натхненного поета, з найменшого приводу. Це була творчість її палкої, темної, престарілої душі». Автор жаліє й співчуває до долі цієї багатостраждальної селянки. Батько письменника – Петро Семенович. Це внутрішньо інтелігентна людина, чия духовна краса була виявом етичної культури всього трудового народу. Він любив землю і був добрим хліборобом. («Скільки він землі виорав, скільки хліба накосив! Як вправно робив, який був дужий і чистий»). Він був взірцем людської досконалості, виразником і носієм народної моралі: «З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів – він годивсь на все». Батькові довелося поховати дванадцять дітей, що померли від пошести. Мати мала великий вплив на формування характеру сина, становлення його як митця-громадянина. Вона – невсипуща селянка-трудівниця. («Нічого в світі так я не люблю. Як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка росиночка, ото мені радість, - любили проказувати вона»). Дядько Самійло мав особливий талант: «Орудував він косою, як добрий маляр пензлем чи ложкою, - легко і вправно. Коли б його пустити з косою просто, він обкосив би всю земну кулю, аби тільки була добра трава та хліб і каша». Природа в повісті – одухотворена . все в ній живе, промовляє, виконує якусь функцію. Десна – ріка життя, символ рідної України для Довженка.

П. Куліш (1819 – 1897)
Роман «Чорна рада»
Історичною основою роману є події, що відбулися після Переяславської угоди 1654р. боротьба за гетьманування після смерті Б.Хмельницького стала гострою, як ніколи до того. Від різних соціальних груп висунутими на гетьманство були Павло Тетеря, Яким Сомко та Іван Брюховецький, який підступно завоював прихильність низів, хоч насправді зневажав їх.
На написання роману П.Куліша надихнула творчість В.Скотта. Центральним у романі є образ соціальних низів, черні, маси, що була старшою у правах і од гетьмана. Це узагальнений демократичний образ українського народу – запорозьких козаків, міщан, селян. Усі історичні персонажі роману, крім Сомка, - Брюховецький, Васюта, Гвинтовка, Вуяхевич – позначені владою і користолюбством, зажерливістю, підступністю. Автор ставиться до них із прихованою антипатією. Гетьман Брюховецький – це політичний авантюрист та безчесна людина, яка давно загубила елементарну гідність і ловить у свої сіті простаків. Матвій Гвинтовка – найближчий із оточення Брюховецького. Одружившись із польською княгинею, запроваджує в своєму пишному, на шляхетський лад, маєтку аристократичні порядки, стає жорстоким у ставленні не лише до посполитих, а й до найближчої рідні, знущається з дружини. Лицемірством він здобуває ласку гетьмана, зрадою – звання ніжинського полковника. Представники козацької старшини далі власних інтересів у своїх прагненнях не йдуть. Вони б поперегризали один одному горлянки, але ненависть до народу і страз перед ним згуртовує їх. Батько й син Шрами, Сомко щиро засмучені недолею рідного краю, все роблять, аби не допустити Брюховецьких та їм подібних до влади, проте, на жаль, їм це не вдається. Образ Шрама, козацького полковника і священика в одній особі, - це узагальнення характеру запорожців-старшин, їхніх звичаїв і патріотизму. Петро Шраменко – «орел, не козак». Мужній, хоробрий, справжній козак-лицар, щирий, чесний, сміливий. Сомко бореться за міцну державну владу. Він мріє про об’єднання України, в якій інтереси старшини будуть на чільному місці, а низи будуть приборкані. Образ сліпого старця-кобзаря – концентрація проблеми народ і співець. Це романтичний образ «Божого ясного чоловіка», людини національно свідомої, яка у моральному плані стоїть дуже високо: вище міщан, селян, козацької верхівки. Образ батька Пугача – образ завзятого січовика, який обстоює демократичну козацьку республіку. Він правдолюб. Образ запорожця КирилаТура – найяскравіший образ козака. Для Кирила Січ – мати, а Луг – батько. Головне для нього – козацька честь. Це хоробрий лицар бунтарської й дещо химерної вдачі. Він не має корисливих інтересів, прагне до незалежності, відчайдушних учинків і козацького побратимства. Кирило – натура життєдіяльна, його до того проймає жадоба пригод, що йому всюди тісно, він ніде довго не може всидіти. Михайло Черевань – власник хутора Хмарище – веселий і негнівливий пан із козаків. Дружинайого Меланія, дочка Леся – щирі, лагідні, ґречні. Твір «Чорна рада» - перший роман у вітчизняній літературі. Він засвідчив, що український народ має свою давню і гідну пошани історію, велику культуру.
 

Т.Г.Шевченко (09.03.1814 — 10.03.1861)
Поема «Катерина»
Жанр: ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя.
Тема: правдива, схвильована розповідь про трагічну долю матері-покритки та дітей-безбатченків в експлуататорському суспільстві та зображення розбещеності російського офіцерства.
Композиція: вступ-звернення до дівчат-селянок, любовний епізод і народження нешлюбного сина (зав’язка сюжету), вигнання зганьбленої з дому, поневіряння її на чужині й випадкова зустріч із Іваном (кульмінація поеми). Розв’язка сюжету – самогубство героїні. Особливістю сюжету поеми є підбір надзвичайно гострих, вкрай драматичних ситуацій (інколи умовних), завдяки чому стисло й водночас глибоко розкриваються характери героїв.
Поема «Гайдамаки»
Це найбільша за обсягом поема Т.Шевченка. Назвав він твір іменем учасників Коліївщини – народного анти шляхетського повстання 1768 р. на Правобережній Україні. Гайдамацький рух був продовженням селянсько-козацьких заворушень ХVІ – ХVІІ ст., найбільш відомими з них є повстання, очолені Самусем, Іскрою, Абазином. Цей рух був національно-визвольним, антикріпосницьким. Гайдамаки були переважно селяни, більша частина запорозького козацтва, наймити, міщани-ремісники. Діючи здебільшого невеликими загонами, гайдамаки руйнували костьоли, спалювали маєтки шляхтичів, корчмарів, знищували панські документи на пограбовані маєтки. Конфедерати – озброєні загони польських шляхтичів. Коліївщину очолив спочатку запорожець Максим Залізняк, за походженням – наймит. Другим отаманом був син селянина, сотник Іван Гонта.
Головне джерело поеми – народні перекази та пісні.
Центральний образ поеми – повсталий народ, власне образ повсталої України, образ волі й духовної могутності народу.
Провідні риси повсталих: відданість народній справі, сила й хоробрість, віра в світле майбутнє, люта ненависть до поневолювачів, людяність, мужність, гумор.
Дійові особи. Головні: Ярема, його кохана Оксана, керівники повстання Гонта та Залізняк.
Другорядні: корчмар, конфедерати, кобзар, черниця з Лебединського монастиря.
Епізодичні образи: титар, підліток-гайдамака, ксьондз, Гонтині діти. Принцип групування образів – національно-соціальний.
Шевченкові гайдамаки, звичайні селяни, навіть наймити, вперше в українській, та й в усій європейській літературі постали не фоном для вождів, а героями, що самі впливають на хід історії. Виразником народу в помиї є Ярема.
Ярема – реалістичний образ, поданий у романтичному дусі. Поет наділив його винятковими рисами (казкова сила, нечувана хоробрість). Колишній наймит постійно з народом, ділить з ним ярмо неволі й радість перемоги над гнобителями. Ярема свято дотримується присяги. Не гине в поемі.
Жанр: ліро-епічна поема героїчного характеру.
Композиція: два вступи, одинадцять розділів, епілог (післямова «Передмова») і гумористичне послання до передплатників.
Розвиваються дві сюжетні лінії: одна – розгортання селянського повстання, друга – особисте життя Яреми та пов’язаних з ним персонажів. Обидві сюжетні лінії взаємно переплітаються, бо Ярема – учасник гайдамаччини, але історія Яреми – головна в сюжеті.
Тема: відбиття лицарської звитяги українців, нестримного лету національно-визвольного руху в захисті поневолених селян проти свавілля шляхти й корчмарів. Автор показав силу й працьовитість нашого народу, його волелюбність і моральну красу. В поемі зображена вірність і зрада, сильні й слабкі сторони селянського руху.
Провідна ідея поеми – звеличення національно-визвольного руху України та його героїв – лицарів Коліївщини. Гнів народу, його прагнення до вільного життя Шевченко вважає священним, а шляхетське свавілля різко засуджує.
Від «Гайдамаків» бере початок також ідея народної революції: якраз тут вперше проголошено заклик до боротьби проти самодержавства. Треба вчитися в гайдамаків волелюбності й людської та національної гідності, громадянської мужності, нескореності перед царськими посіпаками – й українці здобудуть волю.
Поема «Сон» («У всякого своя доля»)
Написав поему, повернувшись із України, вражений муками земляків на розореній, розіп’ятій рідній землі. Епіграф поеми визначає завдання поета: розкрити людям істину, сказати правду про суспільство зла й насильства. У вступній частині Шевченко саркастично таврує кріпосницьке суспільство. Перше речення поеми – іронія.Поет засуджує загарбницьку політику імператора Миколи І та його попередників. Після вступу поет переходить до розповіді про видіння, які нібито йому приснились. У польоті за совою ліричний герой поеми в зажурі прощається з Україною. Опис літнього ранку – фон першої картини поеми. Він контрастує зі страхітливими картинами злигоднів покріпаченого народу України. Поетова думка – люта мука – кличе до помсти, до збройного повстання. Другій картині передує зимовий пейзаж. Він співзвучний долі каторжників. Сибір – тісна могила, каторжники в ній – як мерці, «в кайдани
забиті». Спочатку стає просто страшно, під впливом цього почутті виникає інше – обурення, й це почуття народжує думку: ось до якого свавілля, до якої наруги над людьми дійшов царизм. Світлий образ борця узагальнив риси багатьох поколінь самовідданих патріотів: волелюбність, героїзм, відданість народові, почуття власної гідності. Для Шевченка бунтар – це друг. У ліричних звертаннях до революціонера, поет у алегоричній формі просить поширювати передові суспільні ідеї. Автор закликає до пропаганди демократичних ідей своїм твором. Так він дав відповідь і на третє головне питання свого часу: що робити? Боротись проти гнобителів. Третя частина поеми починається міським пейзажем. Образ замуштрованих солдатів типовий для тодішньої Росії. Герой поеми потрапляє на феєрверк. Перед царським палацом зустрічає землячка, дрібного чиновника, хабарника, що відцурався рідної мови. Образ раю в поемі наскрізний: протягом усього твору оповідач шукає раю (прекрасного життя) для трудящої людини. Шукав в Україні – знайшов (природа), але він виявився пеклом; полинув у Сибір, «на край світа», щоб хоч там знайти рай, але побачив там «страшний суд»; і нарешті тут, у Петербурзі, таки знайшов рай, але не для трудівників, а для панів-«блюдолизів». Це сатиричний твір (різко висміяно реакційні, потворні явища в суспільному житті, негативні риси характеру людей). Вперше «Сон» надруковано у 1865 р. за кордоном.Форма сну підкреслювала, що кріпосництво таке страхітливе, як жахливий сон. У невеличкому творі Шевченко задумав охопити всю Російську імперію. Отже, сон виправдовував і уривчастість, і швидку зміну подій. Поет закликав прокинутися, позбутися цих жахів і жити повноцінним життям.
Тематика поеми – зображення неймовірних страждань трудящих і «райського життя» панів, показ свавілля та морального виродження панівних класів, хабарництва чиновників. Поема «Сон» - перший в українській літературі твір політичної сатири. Вона викривала аморальність паразитизму та вірно підданства, кликала до людської гідності, пробуджувала національну свідомість трудящих усіх народів Російської імперії.
 
Поема «Кавказ»
1840-1845 рр. – загарбницька війна царської Росії проти народів Кавказу. Поет радів, що серед народів Російської імперії знайшовся хоч один, який протягом багатьох років захищав свою волю, мужньо боровся проти регулярного війська. На цій війні загинув друг Шевченка, художник Яків де-Бальмен. У поемі авторпіднімає питання про право на щастя всіх поневолених народів. Поема починається похмурим пейзажем гір, оповитих хмарами, засіяних горем і политих кров’ю. У символічному образі Прометея Шевченко показав незламність, титанізм народів, а в образі неситого орла – царат, який «карає.., що день Божий довбе ребра й серце розбиває». Головна частина поеми – це монолог російського колонізатора, звернений до горця.
Тема – показ та викриття загарбницької політики російського самодержавства, реакційної самодержавства, реакційної ролі церкви й прогнилої дворянської моралі. Ідея твору – співчуття поневоленим, схвалення патріотичної, мужньої боротьби горців, утвердження безсмертя народу. Провідна ідея поеми – заклик до об’єднання зусиль народів для боротьби проти спільного ворога – російського царату. За жанром «Кавказ» - сатирична поема з елементами лірики та героїки.
Вірш «До Основ’яненка»
У поезії гостро відчувається туга за козацькою вольницею – за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину – «те диво, що було, минуло». Козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху могутніх орд зі сходу та півдня й врятувало Європу, не стало. Автор сумує й свою зажуру передає через систему персоніфікацій: очерети запитують у Дніпра, а могили – у вітру, тирса – в степу, а чайки – у синього моря, запитують, і водночас кличуть їх повернутися. Повернення можливе, але тільки як повернення ідеї. Ця поезія пройнята духом запорозької минувшини, але спроектована вона в сучасність: автор промовляє до національної свідомості нині сущих українців, до їхньої честі та гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби (а це жива історична пам'ять нації), не може загинути.
Послання «І мертвим, і живим…»
Поява «Послання» була викликана громадянським наміром поета змінити підневільне становище України, а головне – пробудити в українців почуття національної гідності й честі, посилити їхню національну свідомість. У «Посланні» Шевченко звертається до представників панівного класу. Основне інтонаційне спрямування твору – пересторога, прохання і гнів. Епіграфом до твору стали слова з Біблії: «коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лжа оце». Таким епіграфом автор натякає на панів, які експлуатують кріпаків і водночас говорять, що люблять народ. Ліричний герой важко переживає трагізм навколишнього життя: він чіткіше від інших бачить зло й неправду, те не може цьому лиху зарадити. До боротьби проти царату Шевченко закликав ще на початку «Послання». Цей мотив він продовжує розгортати в образі біблійного страшного суду – селянської революції. Тема розмови ліричного героя з паном – самобутність культури українського народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Поет вважає, що правду треба шукати на власній землі, силу слід черпати, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки в єднанні з ним. Слов’янофільські (слов’янофіли - прихильники об’єднання всіх слов’ян) прагнення українських панів Шевченко висміює, тому що, борючись за об’єднання слов’янських народів, слов’янофіли погоджувались підкорятися російському цареві, до того ж цуралися простолюдинов, нехтували своєю мовою. Той, хто не вивчає материнської мови, зневажає рідну культуру, не стане ніколи патріотом. Шевченко викриває тих, хто привласнив собі героїчну славу козацьких низів. Крилатий вислів «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь» свідчить, що Шевченко не був національно обмеженим, що він виступав проти іноземного – тільки реакційного, а прогресивне з культури інших народів радив переймати, не забуваючи рідної як першооснови. В «Посланні» епічного немає зовсім, є тільки лірика, пройнята актуальними громадянськими мотивами. Значення «Послання»: вплив на формування національної самосвідомості українського народу, осуд космополітизму (теорія, що проповідує байдуже ставлення до вітчизни і свого народу, обстоює необхідність заміни національного громадянства світовим), в утвердженні демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.
Вірш «Заповіт» (грудень, 1845р. через хворобу)
За формою – монолог. Він складається з шести строф, які об’єднані попарно й утворюють ніби три сходинки, кожна з них має свою провідну думку, певні ритми та інтонацію, а разом становить одну гармонійну цілісність. Поет стверджує, що порвати кайдани неволі можна тільки зі зброєю в руках, знищивши ворогів. «Заповіт» Т.Шевченка, один із найпоетичніших маніфестів гуманізму, є програмним твором автора, неповторним поетичним заповітом у світовій поезії, з яким Великий Кобзар звернувся до сучасників та наступних поколінь.
 
Вірш «Мені однаково…»
Це один із найвеличніших творів світової лірики про відданість митця вітчизні, прилюдна сповідь поета перед народом. Його основний мотив – поєднання громадянського й особистого в житті людини. Побудований твір за принципом протиставлення, велика роль сполучника ТА. Вірш – це невеличкий, але глибинний твір-маніфест про воістину прометеївську самопожертву в ім’я невмирущості української нації. Тут поставлена ключова проблема України – бути чи не бути їй як самостійній незалежній державі. Автор байдужий не лише до власної долі, а й до посмертної пам’яті про себе, турбується про те, щоб «наша земля» перестала бути «не своєю».
В житті ти мною згордувала…
З розпачу юнак готовий заборонити коханій приходити в сни, але раптом відчуває, що без солодкої омани світ для нього зробився би порожнім:
О, ні! Являйся, зіронько, мені хоч в сні!
 
Іван Франко
«Гімн»
Вірш зі збірки «З вершин і низин» (1887 р.)
Із поезією Франка в нашу літературу ввійшов новий ліричний герой – борець за соціальні й національні права знедоленого народу, людина творчого мислення й енергійної акції. Із цим образом пов’язана та нова «енергійна дикція», яка характеризує пафос творів збірки. З вірша «Гімн» постав образ «вічногореволюцьонера» як одвічного людського духу, що «тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю». Цього прагнення людини не зупинити ніяким реакційним силам, хоч, як свідчить історія людства, вони впродовж тисячоліть намагалися його умертвити, знищити. Поет підносить хвалу вічно живим думам людини, її пориву до свободи й щастя, вказує, що волелюбні ідеї особливо розкрилися в новітній час. Дух, що тільки «вчора розповився», рвучко простує туди, де розвидняється, гучним голосом кличе до себе мільйони пригноблених і скривджених. Голос «вічного революцьонера», одвічного бунтаря, що не мириться з неволею, тепер мчути в середовищі експлуатованих мас – «по курних хатах мужицьких, по верстатах ремісницьких». Він дає людям праці наснагу, породжує в них силу й завзяття «не ридать, а добувати хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі». Енергійний ритм, закличні інтонації, високий гуманістичний пафос твору відбивали визвольні настрої не тільки окремих соціальних верств, а й усього національно поневоленого народу. Вірш, покладенийна музику М. Лисенком, став, як і Шевченків «Заповіт», одним із неофіційних гімнів бездержавного народу.
 

Поема «Мойсей»
Філософська поема написана у 1905 р. для реалізації гостро актуальної суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі. У передмові до твору Франко зазначав: «Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповіданні». Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного «замученого, розбитого» народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі національні якості й натомість прищепили «укриту злість, облудливу покірність» до чужинців, які «зрадою й розбоєм» скували їх і заприсягли на вірність. Біль і сором поета виражає ціла злива риторичних запитань. Не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців. Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу вітчизни. «Сила і м’якість, дотеп і потуга і все, чим можу вгору дух підняться», продовжують жити в нашому слові. Не загине українська пісня, в якій «ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга». Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але нескореного великого європейського народу. Щаслива будучина асоціюється з колом «вольних народів», де засяють і українці, де наш люд буле «хазяїном домовитим» і в своїй господі, і на своїй ниві. Франко виявив у поемі найзаповітніші мрії та сподівання.
 

Вірш «Чого являєшся мені у сні…»
Збірка «Зів’яле листя». Лірична драма.
Цей вірш – епілог до втраченого кохання. Мила тільки сниться розтривоженому серцю, і ліричний герой уже готовий ненавидіти її за ілюзію:
Чого являєшся мені у сні?
 
МУР (Мистецький український рух) — об’єднання українських письменників в еміграції з метою консолідувати українських літераторів, які після Другої світової війни опинилися в таборах для переміщених осіб переважно в Німеччині та Австрії. МУР заснований 1945 р. в Німеччині. Головою об’єднання був Улас Самчук, який висунув ідею «великої літератури». Вона базувалася на тому, що література є одним із найголовніших чинників духовного самовияву нації і чи не єдиним в умовах її бездержавності. До МУРу входили: І. Багряний, Є. Маланюк, У. Самчук, Т. Осьмачка та ін.
 
Нью-йоркська група поетів — об’єднання українських поетів - емігрантів, заснована 1958 р. Ця група поетів усвідомлювала «необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми» (М. Ткачук). До нью-йоркської групи входили Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Емма Андієвська, Патриція Килина, Віра Вовк та ін. «Чинником єднання була спільна настанова, що кожен поет має йти окремо індивідуальною дорогою, виявляти власний літературний світ (що є стилем) і в тому сенсі бути інакшим, сучасним, модерним» (Б. Бойчук). Ньюйорківці захищали естетичну концепцію
самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на верлібр, що панував тоді в західноєвропейській літературі.
Сучасна українська література
У кінці 80-х — на початку 90-х pp. XX ст. процес оновлення української літератури набув значної сили. Зміни в суспільному житті країни, зокрема розпад СРСР, відбились і в розвитку літератури. Нове покоління письменників і поетів прагнуло подивитись на навколишню дійсність по-новому, а не під кутом методу «соцреалізму». У літературі почали з'являтись нові теми, зрештою змінився і підхід до творчості. Отже, говорячи про українську літературу кінця XX ст., традиційно наголошують на світоглядно-мистецькому напрямі, що в останні десятиліття прийшов на зміну модернізмові,— постмодернізму як основному художньому напряму літератури 90-х років XX ст. І хоча стосовно постмодернізму і досі не припиняються дискусії, зупинимось на тому, що більшість дослідників вважає, що український постмодернізм зародився у 1980-х pp. і пов'язаний з іменами Ю. Андруховича, О. Ірванця, В. Неборака (літературне угрупування «Бу-Ба-Бу»), а пізніше і з представниками таких груп, як «Пропала грамота»: Ю. Позаяк, В. Недоступ; «Лу-Го-Сад»: І. Лучук, Н. Гончар; «Нова дегенерація»: І. Андрусяк, І. Ципердюк та інші.
До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо.
Сучасні літературні угруповання:
Асоціація українських письменників
Утворена 6—8 березня 1997 р. Президентом АУП було обрано Ю. Покальчука, віце-президентами Володимира Моренця, Ю. Андруховича, І. Римарука і Тараса Федюка.
БУ-БА-БУ
«Бурлеск-Балаган-Буфонада». Літературне (насамперед) угрупування, що складається з Ю. Андруховича (Патріарх), В. Неборака (Прокуратор) та О. Ірванця (Підскарбій). Літугру-пування засноване 17 квітня 1985р. у Львові.
«Музейний провулок, 8»
Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990р. з ініціативи В. Бориспольця, О. Бригинця та В. Жовнорука. 1992р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога/Humanitare Ніlfe» (українською та німецькою мовами).
«Нова дегенерація»
Поетичне літугрупування, існувало у 1991 —1994 pp., складалось з трьох літераторів, вихідців з Івано-Франківської області — Івана Андрусяка, Степана Процюка та Івана Ципердюка.
Орден чину ідіотів (ОЧІ)
Входять зокрема: Назар Гончар, Роман Козицький, Володимир Костирко, Андрій Крамаренко, Іван Лучук, Ігор Драк. Декларація ОЧІ прийнята 31 липня 1995 року у Львові.
ЛуГоСад
Поетичний гурт, заснований у 1984 р. львівськими поетами Іваном Лучуком, Назаром Гончаром, Романом Садловським.
Пропала грамота
Літературне угрупування трьох київських поетів: Юрка Позаяка, Віктора Недоступа та Семена Либоня. Існувала в кінці 80-х — на початку 90-х pp. «Пропала грамота» була заявлена як авангардний проект.
Пси Святого Юра
Ідея такої спільноти виникла серед групи авторів (Ю. Покальчук, Ю. Андрухович, І. Римарук). До літмайстерні увійшли, крім згаданих, В. Герасим'юк, B. Медвідь, В. Неборак, О. Ірванець.
Творча асоціація «500»
Утворилась 1993р. в Києві. Активними учасниками ТА в 1993—1994 pp. були М. Розумний, C. Руденко, Р. Кухарук, В. Квітка, А. Кокотюха та інші.
Нова література
Лідери: Є.Пашковський, В. Цибулько.
Західний вітер
Тернопільське угрупування, яке складають молоді поети В. Махно, Б. Щавурський, В. Гайда, Г. Безкоровайний.
Червона фіра
Складають харківські поети С. Жадан, Р. Мельников, І. Пилипчук.
 
 
 

Приложенные файлы

  • docx 14684736
    Размер файла: 2 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий