Кримінальна політика


СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ І МЕНЕДЖМЕНТУ
Кафедра Правознавство
План – Конспект
Лекція з курсу кримінальна політика в умовах формування правової держави
На тему: Кримінальний кодекс України як основа розвитку держави
Для студентів спеціальність: «Правознавство»
Розробила:
Студентка групи ЮР-81м
Спеціальність 8.06.0101
«Правознавство»
Лісовенко О.І.
Перевірив:
Керівник викладацької пратики –
Гордуз М.О., зав. каф.
З оцінкою:
____________________________
«___»_______________2013р.
Черкаси, 2013 р.
План
Окремі аспекти практичного застосування КК України.
Законодавча техніка КК України 2001 р. та її вплив на тлумачення його норм.
Новий Кримінальний кодекс України як основа розвитку кримінального права.
Окремі аспекти практичного застосування КК України.
Прийняття Кримінального кодексу стало значною подією в політичному, економічному і суспільному житті України.
Необхідність його підготовки була зумовлена, насамперед, тим, що побудова і функціонування правової демократичної держави не може відбуватися без існування ефективної законодавчої бази, яка б належним чином регулювала і охороняла суспільні відносини.
А так, як КК 1960 р. явно перестав відповідати не тільки новим потребам суспільства та держави, а й сучасній теорії кримінального права, а саме:
1) мав велику кількість істотних прогалин;
2) за період своєї дії (особливо останніми роками) був підданий численним і не завжди обґрунтованим змінам і доповненням, що порушували його цілісність, системність і послідовність;
3) не враховував міжнародних зобов’язань України у зв’язку зі вступом її до Ради Європи і приєднанням до низки міжнародно-правових угод у сфері боротьби зі злочинністю;
4) перелік і зміст кримінально-правових заборон вимагав суттєвого перегляду;
5) мав потребу в удосконаленні відповідно до сучасних вимог і міжнародних стандартів системи покарань тощо.
Прийняттю першого Кримінального кодексу незалежної України передувала багаторічна напружена робота з розробки проекту КК України, що розпочалася ще в 1992 р., коли на підставі розпорядження Кабінету Міністрів України було створено робочу групу з провідних вчених та практиків України, які одразу ж почали інтенсивно працювати.
У результаті проведеної роботи були вироблені певні базові, концептуальні положення (ідеї), які не тільки втілилися у новому Кримінальному кодексі України, а й стали стрижнем кримінально-правової політики України та визначили подальший розвиток кримінального законодавства нашої держави на наступні роки. Серед концептуальних положень нового КК зазначимо такі.
•У статті 3 КК вказується, що законодавство України про кримінальну відповідальність становить виключно Кримінальний кодекс, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Чинний КК України виходить із необхідності відповідності кримінального законодавства Конституції України та її міжнародно- правовим зобов’язанням. Згідно із принципом конституційної відповідності КК не може як в цілому, так і в частині його окремих норм та інститутів суперечити Конституції. Таким чином, КК максимально узгоджений з положеннями Конституції України, які мають пріоритетне значення для розвитку кримінального законодавства. Це, передусім, положення Конституції України про втілення в нашій державі принципу верховенства права, про визнання людини, її життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності й безпеки найвищою соціальною цінністю. Тому КК України передбачає доволі широке коло злочинів проти цих благ, а також достатньо суворі заходи відповідальності за них.
Окремими статтями КК встановлено відповідальність за порушення проголошених Конституцією прав людини і громадянина, зокрема права людини на життя (ст. 27 Конституції), права на повагу до гідності, свободу від катувань, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (ст. 28 Конституції), права на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції) тощо. Підкреслимо, що КК України керується необхідністю пріоритетного кримінально-правового захисту прав і свобод людини і громадянина. З огляду на це розділи Кодексу, що містять норми про відповідальність за злочини проти життя і здоров’я, свободи, честі та гідності людини, розташовані в Особливій частині відразу після норм, що встановлюють відповідальність за злочини проти основ національної безпеки України. Крім того, ці розділи були значно розширені за рахунок включення до них нових видів посягань на зазначені блага людини. Це, зокрема, «Незаконне проведення дослідів над людиною» (ст. 142 КК), «Порушення встановленого законом порядку трансплантації органів або тканин людини» (ст. 143 КК), «Насильницьке донорство» (ст. 144 КК), «Експлуатація дітей» (ст. 150 КК) тощо. Таким чином, можна стверджувати, що КК 2001 р. не тільки проголошує, а й дотримується принципу конституційної відповідності. Його статті достатньо повно відображують конституційні положення щодо необхідності охорони особистих прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства і держави.
•Показовим для Кримінального кодексу 2001 р. стало забезпечення наступності положень, що витримали апробацію часом і відповідають цивілізованим нормам кримінального права. Тому в ньому збережені всі вихідні положення, десятиліттями напрацьовані наукою кримінального права і відомі раніше чинному кримінальному законодавству. Зокрема, це норми щодо підстави кримінальної відповідальності про межі чинності кримінального закону, форми вини,
•Принциповим стало вирішення в КК 2001 р. питання, щодо визначення ознак суб’єкта злочину. Відомо, що сучасна наука кримінального права та деякі законодавства припускають дуалізм щодо визначення суб’єкта злочину і визнають ним не тільки фізичну, а і юридичну особу. До речі, й альтернативний проект КК, внесений на розгляд Верховної Ради України народним депутатом України І. Пилипчу- ком, також передбачав можливість визнання юридичної особи суб’єктом низки злочинів. КК закріпив принципове положення, що «суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до цього Кодексу може наставати кримінальна відповідальність» (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, КК виходить із принципу монізму у визначенні суб’єкта злочину: ним може бути лише фізична особа, і це повністю відповідає принципу особистої і винної відповідальності особи за заподіяну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони. Далі КК 2001 р. вперше легально виділяє із поняття суб’єкта злочину одну категорію — спеціального суб’єкта такого злочину. Ним визнається лише певна фізична осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа (ч. 2 ст. 18 КК). Висновок про певну фізичну особу може бути зроблений як на підставі з’ясування ознак суб’єкта зло- чину, передбачених у диспозиції відповідної статті Особливої частини КК, так і на підставі відповідного тлумачення закону.
•Практика застосування та досвід реформування КК України 1960 р. змусили відмовитися в новому КК від низки попередніх положень. Чинний КК України керується необхідністю деідеологізації та деміфологізації кримінального законодавства, що означає усвідомлення необхідності й можливості вирішення за допомогою КК суто практичних утилітарних завдань. Наївно очікувати від застосування КК перевиховання злочинців, викорінення злочинності, виховання громадян у дусі поваги до закону тощо. Історія неодноразово довела, що не треба розраховувати на кримінально-правові засоби як на панацею у вирішенні складних економічних і соціальних проблем розвитку держави і суспільства. Слід керуватися тим, що кримінальне право є останнім, крайнім заходом боротьби з негативними явищами в економіці та суспільному житті.
Саме тому не можна захоплюватися надто популярною в буденній правосвідомості ідеєю посилення кримінальної репресії, а навпаки рухатися шляхом подальшої гуманізації кримінальної відповідальності.
Питання гуманізації кримінального законодавства наразі все більше перебувають у центрі уваги не тільки фахівців-учених, працівників правоза- стосовних органів, а й законодавця. Як з найменшими втратами для суспільства, без зайвої жорстокості і водночас за допомогою яких гуманних засобів досягти позитивних результатів у боротьбі зі злочинністю? Можна беззаперечно констатувати, що ціла низка положень КК України 2001 р. стала наочним втіленням ідеї гуманізації кримінальної відповідальності. Так, в Особливій частині КК 2001 р. було де- криміналізовано понад 30 діянь, які за КК 1960 р. визнавались злочинами, серед них, наприклад, такі як спекуляція, порушення правил торгівлі, злочинно-недбале використання або зберігання сільськогосподарської техніки та ін. Це зумовлене тим, що зазначені діяння в умовах нових суспільних відносин або втратили небезпечність, або вже не потребують заходів кримінально-правового впливу для боротьби з ними чи являють собою спеціальні діяння щодо більш загальних, відповідальність за які передбачена певними статтями КК 2001 р. За деякі злочини вік кримінальної відповідальності було підвищено із 14 до 16 років, наприклад, за умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони, вбивство з необережності тощо. Декриміналізовані такі діяння, як неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинюваний злочин, а також дії членів сім’ї і близьких родичів особи, яка вчинила злочин, щодо заздалегідь необіцяного приховування ними злочину, вчиненого членом сім’ї або близьким родичем.
Характерної рисою Особливої частини нового КК стало розширення у ній кількості норм, якими заохочується дійове каяття після вчинення злочину. Можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності після вчиненого нею злочину зараз передбачена в диспозиціях 17-ти норм Особливої частини. Безумовно, розвиток інституту заохочення в Особливій частині КК відповідає ідеї гуманізації кримінального законодавства та має перспективу щодо його поширення.
У санкціях норм Особливої частини знайшло своє відбиття концептуальне положення, закладене ще у перші роки розробки проекту КК щодо гуманізації системи покарань. По- перше, всі санкції Особливої частини чинного КК побудовані за схемою: від менш суворих покарань — до більш суворих. Сенс такої побудови в тому, що суд, відмовляючись від призначення менш суворого покарання, мусить навести мотиви щодо необхідності звернення до більш суворого покарання. Враховуючи, що санкції передбачають, як правило, в альтернативі не два, а три, а то і більше видів покарання, стає очевидним, що рух до найбільш суворого покарання потребує пошуку достатньо виважених та обґрунтованих для цього аргументів. По-друге, характерною рисою Особливої частини КК є зниження для більшості злочинів покарання у вигляді позбавлення волі та введення до санкцій покарань, альтернативних позбавленню волі. Так, суттєво були знижені розміри покарання за господарські, військові, необережні злочини. Покарання у вигляді позбавлення волі строком до 15 років, як правило, передбачено за злочини, пов’язані із посяганням на життя людини, а також за корисливо-насильницькі злочини.
Тенденція до гуманізації кримінального законодавства, започаткована КК 2001 р., знайшла своє подальше продовження у прийнятому 15 квітня 2008 р. Законі України № 270-VI «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», який набув чинності 7 травня 2008 р. і яким було внесено зміни і доповнення у понад 90 статей КК.
Завдання гуманізації у згаданому Законі вирішено у декількох напрямах, серед яких і питання чинності в часі закону про кримінальну відповідальність (ст. 5 КК), і розширення меж застосування інституту звільнення від кримінальної відповідальності (статті 45 і 46 КК), і пом’якшення кримінально-правових заходів впливу щодо неповнолітніх (статті 97, 102, 104 КК), і зміни цілої низки санкцій статей Особливої частини КК за рахунок доповнення їх видами покарань, не пов’язаними з позбавленням волі, через те, що у процесі застосування КК 2001 р. з’ясувалося, що в санкціях норм, які встановлюють відповідальність за злочини невеликої і середньої тяжкості недостатньо були передбачені нові види покарань — громадські роботи та арешт.
У Законі міститься багато новел, які стосуються застосування норм КК, безпосередньо пов’язаних із призначенням покарання (статті 53, 65, 66, 68 і 691 КК). Саме ці норми КК багато в чому формують реальну практику призначення покарання і тим самим певною мірою визначають, чи відповідає вона потребам сучасного суспільства і чи свідчить про гуманні підходи держави у сфері боротьби зі злочинністю кримінально-правовими заходами впливу. Так, наприклад, згідно із новелами, які сформульовані в частинах 2 і 3 ст. 68 та в ст. 691 КК, встановлені спеціальні правила призначення покарання, точніше визначені його граничні межі у разі вчинення особою незакінченого злочину (частини 2 та 3 ст. 68 КК), а також за наявності у справі певних обставин, що пом’якшують покарання (ст. 691 КК). Як бачимо, на законодавчому рівні обмежується караність діяння стосовно максимальної межі найбільш суворого виду покарання, передбаченого в санкції, з урахуванням того, що злочин був незакінченим: готуванням (ст. 14 КК) чи замахом (ст. 15 КК). Цілком природно, що незакінчений злочин є менш суспільно небезпечним порівняно із закінченим злочином, тому цілком зрозуміле прагнення законодавця відбити цю знижену ступінь тяжкості незакінченого злочину в його караності й завдяки цьому певною мірою обмежити суддівський розсуд під час призначення покарання за готування до злочину чи замах на нього.
Водночас із приписів частин 2 і 3 ст. 68 КК випливає, що застосування зазначених у них правил призначення покарання є не правом, а обов’язком суду, незалежно від того, яким за ступенем тяжкості був незакінчений злочин і через які, незалежні від волі винного, причини цей злочин не було доведено до кінця. На нашу думку, такий підхід надзвичайно спрощує і певним чином необґрунтовано формалізує вирішення цього питання. Ось чому було б доцільно не покладати на суд обов’язок, а наділити його правом пом’якшувати покарання в межах, передбачених частинами 2 і 3 ст. 68 КК з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого діяння, ступеня здійснення злочинного наміру та причин, внаслідок яких злочин не було доведено до кінця, тобто з огляду на ті обставини, на які, до речі, прямо вказано в ч. 1 ст. 68 КК.
Таким чином, аналіз норм, якими було доповнено КК України згідно із Законом України від 15 квітня 2008 р., свідчить, що положення, які в них передбачені, вносять суттєві корективи до вже усталених підходів, які до цих новел існували як у законодавстві, так і в практиці призначення покарання. Вони, безсумнівно, є конкретним свідченням прояву тенденції в право- творчій і правозастосовній діяльності, спрямованій на подальшу гуманізацію кримінальної відповідальності.
•З огляду на те, що КК України 2001 р. мав ґрунтуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права, була проведена значна робота з приведення його норм у відповідність до міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України. З огляду на це в Особливій частині КК з’явилися такі норми, як ст. 127 (катування), ст. 209 (легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом), ч. 4 ст. 382 (умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини) та багато інших. Визначені в КК 2001 р. тенденції щодо імплементації загальновизнаних міжнародних стандартів з прав людини і громадянина, а також сприйняття базових принципів забезпечення міжнародного правопорядку за десять років чинності КК стали одними із ключових напрямів розвитку вітчизняного кримінального законодавства.
•Десятирічна практика застосування Кримінального кодексу свідчить, що стрижневими проблемами на сьогодні залишається не тільки якість, а й стабільність закону про кримінальну відповідальність. Невипадково на це у своєму посланні до Українського народу звернув увагу Президент України В. Янукович, зазначивши, що стабільність закону є важливим чинником для забезпечення ефективної правозастосовної практики.
Стабільність закону, з одного боку, створює умови для працівників правоохоронних органів належним чином опанувати основні його положення і на цій підставі сформувати відповідну практику застосування законодавчих приписів, а з іншого — надає можливість кожному громадянину ознайомитися зі змістом законодавства, а отже, бути обізнаним щодо того, якими заходами кримінально-правового впливу забезпечується його безпека, захист прав, свобод та законних інтересів.
Для прикладу наведемо деякі цифри. Так, з 1 вересня 2001 р., тобто за 10 років з моменту набуття чинності КК України, різні його положення піддавалися змінам та доповненням більше 300 разів. За цей період із КК було вилучено 10 статей (статті 188, 230, 2351, 2352, 2353, 2 354, 2355, 331, 3681, 3691), причому 7 із цих спочатку були внесені в КК, а потім із нього вилучені. Доповнено КК було 47 новими статтями, 7 з яких, як зазначалось, потім були вилучені
Тому виникає цілком закономірне запитання: про яку стабільність кримінального законодавства може йти мова за такої стрімкості оновлення його приписів? Очевидно, що в умовах, коли не тільки так звані пересічні громадяни, а й фахівці-юристи далеко не завжди спроможні не лише опанувати нові положення КК, але навіть устежити за його змінами, навряд чи можна планувати якісь перспективні, довгострокові заходи, спрямовані на ефективну протидію злочинності і формувати на цій основі стійку і, головне, безпомилкову слідчо-судову практику.
Привертає увагу й те, що поява цілої низки законопроектів, на нашу думку, диктується не стільки нагальною потребою приведення законодавства про кримінальну відповідальність у відповідність до вимог швидко змінюваних умов життєдіяльності сучасного суспільства і держави, скільки бажанням відгукнутися, відреагувати на кожну більш-менш «голосну» подію чи справу шляхом створення нової норми КК.
Як приклад можна навести відому справу судді Зварича, що «народила» проект закону про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво, яким пропонувалось встановити абсолютно визначені санкції у вигляді довічного позбавлення волі з обов’язковою конфіскацією майна у випадках вчинення слідчим, прокурором або суддею за хабар злочинів, передбачених статтями 371, 372, 375 КК України.
Або, скажімо, ще один характерний приклад, коли відмови у виплаті грошей громадянам, кошти яких перебували на депозитних рахунках банківських установ, які хоча і мали місце, але були пов’язані насамперед з економічною кризою, одразу ж призвели до появи проекту закону щодо встановлення кримінальної відповідальності за такі діяння.
Складається враження, що переважну більшість складних життєвих ситуацій, причиною яких є нестабільна соціально-економічна обстановка в країні, законодавець намагається вирішити найпростішим шляхом — за допомогою заходів кримінально-правової репресії. Однак цей хибний шлях, як відомо, не один раз доводив повну свою неспроможність.
Висновок:
Підсумовуючи викладене, зазначимо, що дослідження досвіду застосування Кримінального кодексу України беззаперечно свідчить, що він пройшов випробування часом і став дієвим і достатньо ефективним правовим інструментом реалізації державної політики у сфері боротьби зі злочинністю в Україні. Чинний КК взяв до уваги досягнення сучасної науки кримінального права, він ґрунтується на Конституції України й загальновизнаних ідеях і нормах міжнародного права, стверджує принципи гуманізму і законності. Втім, практика застосування КК водночас висвітила і певні проблеми. Так, неузгодженість низки його положень із Кодексом про адміністративні правопорушення України призвела до збігу деяких диспозицій статей у цих нормативно-правових актах. Оскільки КК відмовився від адміністративної преюдиції, то основним правовим інструментом відмежування адміністративного правопорушення від відповідного злочину стали положення ч. 2 ст. 11 КК про малозначність діяння. У деяких випадках практика виявила невиправдану конкуренцію кримінально-правових норм. На практиці також виникають істотні труднощі під час застосування ст. 9 КК про врахування вироку суду іноземної держави, оскільки в Кримінально- процесуальному кодексі України не передбачено належного механізму реалізації цієї норми. Правотворчій діяльності останніх років багато в чому властивий безсистемний, а іноді навіть хаотичний характер, а законопроекти, що виносяться на розгляд парламенту, не завжди проходять належну наукову експертизу. Нарешті, досвід десяти років застосування КК України наочно свідчить, що не треба поспішати із внесенням змін і доповнень до кримінального законодавства, адже це нерідко негативно відбивається на якості останнього, породжує труднощі в його практичному застосуванні.
Визначені нами проблеми є лише частиною сутнісного розголосу, що набуває поширення у розвитку сучасного кримінального права України.
Законодавча техніка КК України 2001 р. та її вплив на тлумачення його норм.
31 вересня 2001 р. почалося практичне застосування КК 2001 р. і, свідчить опитування суддів, у останніх виникли серйозні труднощі розумінні змісту (тлумаченні) переважної більшості його норм, застосуванні окремих імперативних положень Прикінцевих та перехідних положень КК.
Однією з причин такого становища є та, що працівники правозастосовчих органів практично не були забезпечені до 1 вересня 2001 р. науковими та науково-практичними коментарями як до нового КК в ці-І лому, так і до окремих його норм. Такі самі проблеми виникли і у навчальних юридичних закладах при викладанні нормативного курс «Кримінальне право України» та спецкурсів кримінально-правового циклу.
І лише наприкінці вересня 2001 р. «крига скресла»: опубліковані науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 р.» за редакцією М. І. Мельника та М. І. Хавронюка (К.: Каннон, 2001), підручник «Кримінальне право України. Загальна частина» за редакцією професорів М. І. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тація (Київ-Харків: Юрінком Інтер - Право, 2001). Готуються науково- практичні коментарі та підручники з кримінального права України й іншими авторськими колективами, проводяться науково-практичні конференції, семінари для працівників правозастосовчих органів. З'явилися і перші публікації, в яких дається науково виважена оцінка КК 2001 р. як у цілому, так і окремих його положень, зокрема робота В. О. Навроцького «Наступність кримінального законодавства України (порівняльний аналіз КК України 1960 та 2001 p.) (K.: Атіка, 2001). Звичайно, перші науково-практичні коментарі як до КК 2001 р. в цілому, так і до окремих його положень, не позбавлені певних вад, інколи досить суттєвих, але це зумовлено саме тим, що вони є першими, а отже, стануть підгрунттям для подальших теоретичних досліджень з урахуванням тенденцій судової практики.
КК 2001 р. дістав переважно схвальну оцінку авторів його проекту, вчених та працівників правозастосовчих органів.
Погоджуючись в основному із загальною схвальною оцінкою нового КК, необхідно зазначити, що уважне, неупереджене ознайомлення з його текстом, особливо в аспекті його практичного застосування правозастосовчими органами, дає підстави для висновку, що новий КК має чимало вад, зумовлених, зокрема, недотриманням правил законодавчої техніки при підготовці його проекту, які не тільки створюють суттєві труднощі працівникам правозастосовчих органів при застосуванні окремих його положень, а й унеможливлюють застосування окремих норм Особливої частини без внесення до них змін.
Зумовлено таке становище також і тим, що остаточний варіант тексту проекту КК не пройшов ні термінологічної (філологічної), ні правової експертизи, які він об'єктивно і не міг пройти, оскільки був остаточно схвалений профільними Комітетами Верховної Ради України 3 квітня 2001 p., а вже 5 квітня був прийнятий Верховною Радою України як закон.
Серед інших, такі експертизи могли б дати відповідь на питання, чи відповідають положення проекту нормам Конституції України, а також законам з відповідної галузі права, а у разі наявності такої невідповідності - які положення проекту, його правові конструкції та терміни мають бути змінені, доповнені або виключені з нього і чому, яким є рівень редакційної підготовки проекту І які редакційні та лексичні зміни І доповнення мають бути внесені до тексту проекту і чому.
Завданням правової експертизи є концептуальна, системно-юридична, юридико-технічна оцінка проекту закону. Останній вид оцінки має на меті визначення ступеня відповідності проекту усталеним правилам побудови та редакційно-лексичного оформлення нормативно-правових актів. Особливе значення має експертна оцінка мови і термінології проекту закону, текст якого повинен бути викладено стисло, літературною мовою, зрозумілою і точною, фразами нескладної конструкції - без зайвого перевантаження підрядними реченнями і займенниками, прислівниковими і дієприслівниковими зворотами Особлива увага має бути звернута на точність вживаної термінології. Визначення термінів } законі мають відповідати тому змісту, який у них вкладають мовознавці, вчені та юристи.
Від дотримання правил законодавчої техніки при підготовці тексті проектів законів залежить досконалість прийнятого закону по формі структурі, максимально повна і точна відповідність форми норматив них приписів їх змісту, доступність, простота, зрозумілість змісту норм закону.
Найбільш складні проблеми застосування КК України 2001 р. п в'язані з правильністю тлумачення його нових норм і норм, які зазнали суттєвих змін, особливо передбачених статтями його Особливої частини, в якій з'явились нові, не відомі КК 1960 p., склади злочинів. При цьому більшість складів злочинів, які збереглись у КК 2001 р., зазнали змін, у тому числі і досить суттєвих.
Показником досконалості закону, який істотно впливає на його тлумачення і практичне застосування, є відповідність назв його структурних частин, зокрема розділів і статей його Особливої частини, змісту статей, поміщених у розділі, та змісту самих статей. Назви розділів статей мають бути, з одного боку, вичерпними, а з іншого - стислими лаконічними. Зокрема, назви статей не повинні дублювати їх зміст.
Аналізуючи КК 2001 р. з позиції його законодавчої техніки, на жал слід констатувати наявність у ньому суттєвих недоліків. Покажемо на окремих прикладах. Так, розділ III Особливої частини має назв; «Злочини проти волі, честі та гідності особи», тобто така назва зумовлює, що об'єктом посягання передбачених розділом злочинів, є воля, честь і гідність особи. У той же час аналіз змісту статей 146—151, я містяться у цьому розділі, дає підстави для висновку, що передбаченими злочини посягають лише на волю особи, тобто назва розділу ширше за його зміст.
Законодавча техніка конструювання правових норм вимагає, зокрема, щоб: 1) терміни, які використовуються для позначення одного й того самого явища в різних галузях права та в межах однієї галузі права були однаковими; 2) щоб термін відповідав змісту того явища, яке він позначає. Проте у КК 2001 р. досить часто зазначені правила не дотримуються.
Так, у декількох статтях КК передбачена відповідальність за підроблення та або збут різних документів і певних предметів. При цьому в одних статтях для позначення діяння вживається термін «підроблення» (статті 216, 318, 358), в інших - підробка (статті 200, 290). В окремих статтях КК для позначення дій, які в них іменуються «підробленням» чи «підробкою», вживається формулювання «виготовлення підроблених» (статті 199, 215, 224). При цьому у назві ст. 215 йдеться про «підроблення...», а у тексті її диспозиції дії іменуються «виготовлення ... підроблених».
Статтею 130 КК передбачена відповідальність за свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини (ч. 1), та за зараження іншої особи такою хворобою (частини 2, 3, 4), але ця норма не узгоджена із законодавством у сфері захисту населення від інфекційних хвороб, оскільки це законодавство не поділяє інфекційні хвороби на виліковні та невиліковні, а виокремлює особливо небезпечні та небезпечні інфекційні хвороби. Крім того, текст ч. 2 ст. 130 сформульований таким чином, що фактично відповідальність передбачена лише за зараження невиліковною інфекційною хворобою вірусної етіології, а, зокрема, за зараження найнебезпечнішими інфекційними хворобами, такими як чума, холера, бруцельоз, туляремія, сибірка, сап, орнітоз, лептоспіроз та ін., які відносяться бактеріальних, відповідальності за ст. 130 КК бути не може.
У КК багато норм з бланкетними диспозиціями, тобто зміст ознак передбачених ними складів злочинів визначається галузевим законодавством, що регулює відносини, які охороняються. Проте окремими нормами КК передбачена відповідальність за діяння, порядок та піде ви вчинення яких галузевим законодавством або взагалі не врегульовано, або врегульовано нечітко.
За ті самі дії у КК передбачається відповідальність у декількох статтях, тобто має місце конкуренція кримінально-правових норм, що створює труднощі при визначенні їх співвідношення і застосуванні. Звернення до правил кваліфікації злочинів при конкуренції кримінально правових норм не завжди дозволяє у подібних випадках дати одно значну відповідь. Наприклад, ст. 434 передбачено покарання у вигляд позбавлення волі на строк до трьох років за погане поводження військовополоненими, яке мало місце неодноразово або яке пов'язане особливою жорстокістю, а ст. 438 за жорстоке поводження з військово полоненими передбачено покарання у вигляді позбавлення волі строк від восьми до дванадцяти років. Яка з цих норм і за яких умов при вчиненні передбачених ними діянь військовослужбовцями має застосовуватись, враховуючи, що максимальний розмір можливого покарання за ст. 438 вчетверо більший, ніж за ст. 434. За насильство над населенням у районі воєнних дій, відповідальність за яке передбачся ст. 433, може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі І строк від трьох до восьми років, а за жорстоке поводження з цивільні населенням, відповідальність за яке передбачена ст. 438, покарання вигляді позбавлення волі може бути призначено на строк від восьми, дванадцяти років.
Кваліфікованими видами злочинів проти власності у ч. З ст. 185 (крадіжка), ч. З ст. 186 (грабіж), ч. З ст. 189 (вимагання) та ч. 2 ст. 190 (шахрайство) законодавцем визнається вчинення зазначених діянь, якщо вони завдали потерпілому значної шкоди, яка, згідно з приміткою 2 до ст. 185, визначається з урахуванням матеріального становища потерпілого та якщо йому спричинені збитки на суму від ста до двохсот п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Фактично ж матеріальне становище потерпілого жодним чином не може бути враховане при визнанні заподіяних йому збитків як значної шкоди, оскільки у законі прямо визначені у грошовому еквіваленті мінімальний та максимальний розмір шкоди, яка може визнаватись значною. Таке врахування було б можливим за умови, що нижча межа шкоди у законі не була б визначена.
Висновок: Наводити приклади недотримання правил законодавчої техніки при формулюванні норм Особливої частини у КК 2001 р. можна по більшості його статей, а це створює труднощі при тлумаченні і застосуванні) таких норм працівниками правозастосовчих органів.
Новий Кримінальний кодекс України як основа розвитку кримінального права.
Кримінальний закон є значним стимулом соціального прогресу, однним з необхідних засобів ефективного управління державою та суспільством - саме це визначає його роль як вагомого важеля правової політики держави Україна. Розробка і прийняття нового Кримінального Кодексу України та вдосконалення його змісту на принципових конституційних засадах певним чином змінили характер і більш чітко визначили масштаб суспільних цінностей, охоронюваних кримінальним законом водночас удосконаливши форми і методи боротьби зі злочинністю Можна стверджувати, що з теоретико-методологічної точки зору новий Кримінальний кодекс України є онтологічним втіленням оновленої кримінально-правової доктрини та праксиологічним впровадженням змісту правової політики сучасної України.
Серед різновидів правової політики держави фахівцями, як відоме виокремлюються - нормотворча, судова, кримінально-правова, кримінально-виконавча, слідча, наглядова, правоохоронна, цивілістична господарчо-правова, екологічно-правова та ін. Інтереси досліджуваної нами проблеми вимагають зупинитися на більш суттєвому розгляді такого її різновиду, як кримінально-правова політика. Один із засновників теорії кримінально-правової політики професор Г. М. Міньковський стверджував, що про політику боротьби зі злочинністю (кримінально-правову політику в широкому сенсі) треба судити на трьох рівнях: концептуальному, законодавчому і правозастосовчому; адже, по суті, тут йдеться про найважливішу складову частину внутрішньої політики, яка забезпечує ефективне функціонування економічної, ідеологічної та соціальної політики.
З урахуванням нових об'єктивних реалій, пов'язаних із розбудовою в Україні демократичної політичної системи і реформуванням власного кримінального законодавства, відповідно змінюється і зміст кримінально-правової політики. Сучасні правознавці вважають за доцільне у структурі кримінально-правової політики виокремити такі складові, як кримінально-нормотворча, кримінально-процесуальна і кримінально-виконавча політика.
Серед теоретиків кримінального права найбільш багатопланове тлумачення змісту кримінально-правової політики пропонує С. С. Босхолов, вбачаючи в ній: 1) державну політику боротьби зі злочинністю, що втілена у відповідних директивних актах (законах, указах Президента, постановах уряду); 2) наукову теорію (фактично доктрину), яку утворює синтез відповідних юридичних, політичних і соціологічних знань; 3) особливий вид соціальної діяльності, спрямованої на активну наступальну протидію злочинності та іншим правопорушенням. Отже, слід узагальнити, що в сутності та змісті кримінально-правової політики головним є необхідність, по-перше, підкреслити її державно-правову природу в стратегії і тактиці боротьби зі злочинністю; по-друге, поставити Право на чолі кримінально-правової політики, адже саме воно і є втіленням політики, що реалізує цінності правової держави: безпеку особистості, суспільства і держави, права і свободи людини й громадянина, законність, справедливість і гуманізм; врешті, по-третє, враховувати в змісті цього поняття комплексний, багатоаспектний характер кримінально-правової політики, отже, відображати її концептуальний, законодавчий і правозастосовчий рівні.
Розуміння та пояснення кримінально-правової політики неможливе без виявлення принципів, що формують та визначають її характер; їх виробляє і парадигмально закріплює кримінально-правова доктрина. Вбачається, що принципами сучасної кримінально-правової політики Української держави, які послідовно закладено і в новий Кримінальний кодекс України, слід вважати такі: законності, рівності громадян перед законом, демократизму, справедливості, гуманізму, невідворотності відповідальності, науковості кримінально-правової політики.
Аналізуючи у даному контексті роль нового Кримінального кодексу України, слід враховувати, що результативність кримінального законодавства значною мірою визначається тим, як сформульовані норми права, які засоби використані законодавцем для їх побудови, а також тим, як фактично можуть реалізовуватися дані юридичні норми в діяльності правозастосовчих органів, що являють собою агентів кримінально-правової політики держави. Закон про кримінальну відповідальність, з одного боку, відбиває провідні тенденції, що визначилися; змісті кримінально-правової політики нашої держави, а з іншого, своєю юридичною силою він сприяє їх поглибленню на даному етапі та пролонгації.
Однією з головних ознак нового КК, що має позитивний характер, стає поступова відмова від практики розв'язання соціально-правових конфліктів лише методами примусу. Отже, на відміну від кримінального законодавства епохи тоталітаризму та репресій, можна відзначити формування так званої тенденції декриміналізації при оцінці суті складу дій, що раніше підлягали кримінальній відповідальності. Про це свідчать не тільки більш конкретизовані й розширені «обставини, ще виключають злочинність дії» (розділ VIII КК) і розділ IX «Звільнена від кримінальної відповідальності», а й предметний перегляд усього змісту Особливої частини КК, в якій декриміналізовано понад 60 складів деліктів.
На цій самій основі отримала розвиток тенденція до гуманізації кримінально-правової політики держави. По-перше, гуманістична модель кримінальної політики відбивається у змісті головного завдання України: «правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, оточуючого середовища, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам» (ст. 1 КК). Крім того, гуманістичний підхід обумовив перегляд кримінально-правового розуміння особи, яка вчинила суспільне небезпечну дію, примусивши подолати однобічність такого бачені (зокрема це виявилось в остаточній відмові від застосування смертної кари як санкції).
Безперечно значущою є тенденція до переорієнтації кримінальної правової політики на перегляд законодавства щодо боротьби зі злочинністю згідно з принципами та цінностями, які встановлені Конституцією України 1996 року. В новому КК України відповідно до цього визначено не тільки головне завдання, а й з бездоганною логікою перебудовано Особливу частину: так, розділи II, III, IV та V безпосередньо присвячені визначенню складу злочинів проти прав і свободі особистості та міри кримінальної відповідальності за них; а розділ «Злочини проти власності» надає можливості засобами кримінально-правового примусу захистити право людини на власність, що є однією з ґрунтовних свобод демократичного ринкового суспільства.
Слід також відзначити досить очевидну тенденцію орієнтації на міжнародні стандарти і досвід боротьби зі злочинністю. Це, зокрема, виявляється у поступовому зрівнянні процесуально-правових статусів обвинуваченого й потерпілого; у захисті прав особистості в ході розслідування злочинів (тобто усіх осіб, що беруть участь в розслідуванні: від потерпілого, підозрюваного, свідка - і аж до слідчого, прокурора, захисника) тощо.
Висновок: Сукупна дія цих тенденцій впливає на формування певних пріоритетів у кримінально-правовій політиці України. По-перше, це - максимальне забезпечення безпеки особистості, прав і свобод людини від злочинних посягань. Відповідно до цього, в новому КК України принципово змінено ієрархію соціальних відносин, що охороняються, вона ґрунтується на загальнолюдських цінностях: особа-родина-суспільство-держава. По-друге, акцентовано необхідність захисту основ конституційного ладу і національної та економічної безпеки держави, що означає стан захищеності національних інтересів від внутрішніх і зовнішніх загроз та забезпечення прогресивного розвитку країни. По-третє, пріоритетом кримінально-правової політики є активна протидія організованій злочинності; зокрема, новий закон про кримінальну відповідальність дозволяє притягнути до неї не тільки рядових виконавців, а й усіх учасників злочинної організації, в тому числі - організатора, підбурювача й пособника (статті 28, 29, ЗО). Зрештою, пріоритетними напрямами залишаються - активна боротьба з корупцією, запобігання екологічним правопорушенням і злочинам проти правосуддя.
Список використаної літерарури
Конституція України від 28.06.1996 року
Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року
Баулин Ю. В., Борисов В. И. Уголовный кодекс Украины : особенности и новеллы // Новое уголовное законодательство стран СНГ и Балтии : сб. науч. статей под ред. Л. Л. Кругликова и Н. Ф. Кузнецовой. — М., 2002. — 464 с.
Сташис В. В., Тацій В. Я. Концептуальні положення і система чинного Кримінального кодексу України // Проблеми законності : Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. — Х., 2009. — Вип. 100. — 420 с.
Тютюгін В. І. Питання гуманізації кримінальної відповідальності та їх реалізація в деяких законодавчих новелах // Проблеми законності : Респ. міжвідом. наук. зб. / відп. ред. В. Я. Тацій. — Х., 2009. — Вип. 100. — 420 с.
Тацій В., Борисов В., Тютюгін В. Актуальні проблеми сучасного розвитку кримінального права України // Право України. — 2010. — № 9. — С. 4—15.
Василь Тацій, В’ячеслав Борисов, Володимир Тютюгін. Сучасні проблеми кримінального права України // Голос України. — 2010. — № 168. — С. 12-13.

Приложенные файлы

  • docx 14713452
    Размер файла: 50 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий