Країни Південної Америки на сучасному етапі розвитку


Країни Південної Америки на сучасному етапі розвитку. (2 год.)
Бразилія.
а) внутрішня політика;
1964—1985 рр. період правління “мідних касок”, тобто військових, але правління безкровне, “бразильське економічне диво”Після введення Конституцією прямих президентських виборів Бразилія сподівалась обрати того, хто зможе вивести її з кризи. Перемога прийшла до Фернандо Коллора де Мело (1990-1992 рр.) - несподіваної фігури маловідомого політичного діяча проте харизматичного лідера із сильним популістським нахилом Його прихід демонстрував домінуючі особливості політичного менталітету широких верств бразильського населення. Стрімке піднесення маловідомого політика - губернатора невеликого штату Алагоас до вершив влади значною мірою ґрунтувалося на апеляції до злиденного становища більшості бразильців, вмілому використанні таких рис масової свідомості, як сподівання на можливість швидких змін на краще завдяки “справжньому лідеру нації”, який “одним ударом” покладе край усім бідам. Імідж нового президента спочатку відповідав очікуванням. Це був молодий, впевнений у собі мільйонер-спортсмен, який позиціонував себе “чемпіоном”. Його уряд теж спочатку назвали “урядом чемпіонів”, бо той складався з високоосвічених людей, віком здебільшого близько сорока років, як і сам президент, налаштованих шляхом радикальних, тобто швидких заходів вивести країну з кризи і ств. передумови для її перетворення на сучасну розвинену державу. Програму дій під назвою “Нова Бразилія” охарактеризували як “економічну і культурну революцію”, наголосивши, що подібного чіткого і строгого плану, як висунутий, не міститься в жодному підручнику з економіки. До вищого керівництва запросили діячів різних політичних поглядів, навіть колишніх комуністів. Вже під час виборчої кампанії Ф. Коллор, не дивлячись на свій соціальний статус і приналежність до політиків правого спектра, виступив з різкою критикою традиційної бразильської еліти, “яка довела потенційно багату країну до розо* рення”. Пере мігши на виборах, він заявив, що на відміну від попередніх антикризових програм, у здійсненні його програми за стабілізацію фінансово-економ. системи свою ціну повинні сплатити всі основні соціальні групи, і в першу чергу привілейована частина суспільства. Особливо імпонувала президентська обіцянка покінчити з тигром інфляції одним пострілом”. З 4 запропонованих його радниками варіантів “шокової терапії” ф. Коллор обрав найрадикальніший.
Найважливішою складовою антиінфляційної програми стало заморожування всіх видів грошових вкладів у комбінації з одночасною заміною грошових знаків, покликане звільнити канали обігу від надлишкової маси платіжних засобів та обмежити фінаясові спекуляції. Обмін старих грошей на нові (“крузейро”) і проводився у співвідношенні 1:1, однак розмір конверсії сильно обмежили. Так, власники поточних рахунків могли відразу одержати в банках не більше 20 % суми, яку вони там розмістили, але не більше 50 тис. крузейро (1000-1500 доларів). Решта заморожувалась на 18 місяців, а далі мала виплачуватися впродовж ще одного року дванадцятьма рівними щомісячними частками. Заблоковані суми передбачалося коригувати з урахуванням індексу інфляції і сплачувати за ними 6 % річних. Люди, абсолютно не підготовлені до такого повороту подій, миттєво стали злидарями, адже їхні банківські рахунки — єдиний порятунок від галопуючої інфляції — в один момент перетворилися на недоступні.
У результаті цих і подібних заходів вдалося вилучити з обігу 80 % ліквідних ресурсів, що дорівнювало 100 млрд доларів. Готівкові гроші стали рідкісними й надзвичайно дорогими. Уряд збільшив податки, в І чергу, з власників великих статків, і встановив жорсткі покарання аж до тюремного ув’язнення до п’яти років за ухиляння від їх сплати. Були збільшені тарифи на електроенергію, водопостачання, скасовані всі види державних субсидій, різко скорочені всі соціальні програми, продане “надлишкове” державне майно. Почалося скорочення роздутих штатів федеральних установ. Пішла приватизація державних підприємств. Значна увага приділялася лібералізації ринкових від- иосин і вдосконаленню механізму конкуренції. Суттєво скорочувався досить широкий перелік товарів, ціни на які встановлювалися в Бразилії або безпосередньо урядом, або з погодженням із У цілому головним інструментом прискорення господарського розвитку довгострокової дії було обрано неоліберальний курс.
Уряд Ф. Коллора за головну мету визначив не зростання виробництва, а відірвану він нього фінансову стабілізацію, прагнув до розвитку вільного ринку не шляхом створення умов для ефективного функціонування виробничих структур, а за допомогою монетаристської політики, яка вела до спаду, проте розглядалася ним як засіб оздоровлення економіки. Президент та його прибічники в уряді нанесли удар не тільки по простому люду, З по підприємцям. Однак великі власники і фінансові спекулянти невдовзі відновили свої статики, тоді як широкі верстви населення свої заощадження втратили.
Молодий амбітний президент намагався проводити політику “великого стрибка”, який би дозволив відсталій країні швидко прийти до суспільства процвітання. Бразильський досвід часів Ф. Коллора показав важливість урахування специфіки країни при здійсненні економічної політики. Однією з причин провалу стало ігнорування тієї обставини, що модернізація країни не може відбутися по волі одного правителя або в результаті прийняття декрету. Запровадження моделі відкритої ринкової економіки наштовхнулося на інерцію, і навіть опір суспільства, яке характеризувалося сильною традиціоналістською основою. Воно на собі відчуло, що одна тільки “вільна гра ринкових сил” неспроможна привести до очікуваного процвітання всіх.
Замість створення широкої коаліції соціальних і політичних сил Бразилії, зацікавлених у пошуку загальнонаціонального консенсусу, Ф. Коллор дистанціонувався від політичних союзів, бажаючи розв’язати собі руки для свободи дій. У результаті почав розвиватися регіоналізм, що ускладнював внутрішньополітичну ситуацію в країні. Завдання боротьби з інфляцією і творення демократії не вирішувалися у взаємному зв’язку, а протиставляли* ся одне одному. Уряд і парламент перетворилися на два конфронтуючі табори. Президент керував за допомогою тимчасових заходів, а парламент при будь-якій нагоді накладав на них вето.
Після відсторонення Ф. Коллора від влади віце-президент Ітамар Франко виконував обов’язки президента у 1993— 1994 рр. При ньому відбулося деяке пом’якшення негативних насідків “шокової терапії”. Дещо зменшилися податки й ціни на головні споживчі товари; надано імпульс розвиткові промислові і здійсненню приватизації, але з переліку підприємств, які підлягали, буди вилучені “стратегічно важливі”; розгорталися програми соціальної допомоги. На цей період припали і реформа інституції з соціально-економічних питаннь, і референдум про форму й систему правління в Бразилії 21 квітня 1993 р., населення відмовилося від запровадження парламентського правління чи відновлення монархії, висловившись за збереження існуючої форми влади, тобто президентської республіки. Поширилась практика голосування за відсутніх депутатів. Набували розголосу численні скандали й викриття у зв’язку з корупцією, кримінальними злочинами, зокрема, продажем наркотиків у стінах парламенту. Свою роль зіграла й та обставина, що виборець не мав жодної можливості впливати на прийняття його депутатом того чи іншого рішення через відсутність системи відкликання депутата, що робить останнього практично безвідповідальним.
Наприкінці 1993 р. розроблено “План Реал”, який містив антиінфляційні заходи. У травні 1994 р. його схвалив парламент. Головним творцем “Плану ” виступив мін. фінансів Фернанду Енріке Кардозу, лівоцентрист, прихильник ідеї соціальної справедливості і водночас прагматик з чутливою реакцією на реалії життя, відданістю системному підходу до економічних перетворень. Успіху запропонованих заходів сприяли важливі передумови психологічного та економічного характеру. Важливе значення мала поява у владних структурах прошарку соціалістів. План реалізовував із професійною швидкістю за умов додержання визначених еті пів, наявності великих валютних резервів, що накопичилися до того часу і дали змогу підтримувати курс нової національної валюти - реала. Він прийшов на зміну крузейро і майже дорівнвав долару. Успіхи у здійсненні плану і підтримка з боку населення дозволили Ф.Е. Кардозу у березні 1994 р. залишити посаду міністра фінансів і включитися в кампанію з виборів у президент країни. На президентських виборах у жовтні 1994 р. Ф.Е. Кардозу виступав від блоку партій, у тому числі правих, що символізувало національну згоду. 45 % виборців віддали за нього свої голоси. Це були і бідняки, зацікавлені у стабільності та більшій підтримці з боку держави, і багатії, які мали інтерес у приватизації.
Вступ на посаду супроводжувався складними обставинами, зумовленими фінансовою кризою в Мексиці, яка позначилась на економіці Бразилії та інших навколишніх країн: погіршився стан торгового і фінансового балансів, почався відплив іноземного капіталу, скоротилися валютні резерви. Однак поступово ситуація почала виправлятися, головним чином завдяки тому, що уряду вдавалося стримувати інфляцію (25 % у 1995 р.). Це відновлювало довіру до бразильського господарства як місцевих, так і закордонних підприємців та інвесторів. їх також приваблювала програма приватизації. Наполовину паралізована при І. Франко, вона відновилася при Ф.Е. Кардозу. Підхід останнього в цьому питанні можна розділити на два етапи: до мексиканської фінансової кризи (кінець 1994 р.) і після неї. На першому йшлося про вибірковий процес, коли на продаж виставлялися здебільшого збиткові державні компанії. На другому почалася масова приватизація. Якщо при попередникові були визначені галузі стратегічного призначення, які не підлягали приватизації (нафтопереробна, телекомунікаційна), то на даному етапі рамки розширювалися. До приватних власників перейшли величезні металургійні, нафтохімічні, авіабудівельні та ін. підприємства. Взятий курс на відкриту економіку і активніше включення до світогосподаських зв’язків, при тому, що всі зусилля докладалися до підтримання [жорсткої фінансової дисципліни, що сприяло зниженню інфляції, зміцненню національної грошової одиниці та стабілізації економічної ситуації в цілому. Було прийнято програму «Солідарна співдружність”, націлену на більш раціональне вико ристання державних коштів в інтересах суспільства, посилюва- I дася боротьба зі злочинністю та зростанням насильства, особливо в молодіжному середовищі.
У процесі реформування країни відбулася перестановка акцентів: пріоритетність віддавалась економічним перетворенням перед політичними, що поступово повертало довіру бразильців до влади та її лідерів. Разом з тим Ф.Е. Кардозу багато разів наголошував, що найкращою гарантією успіху програми економічної стабілізації є демократія. З іншого боку, подальша демократизація державного ладу, залучення до політичного життя мас розгорталися одночасно з глибокою економічною трансформацією. Громадськості імпонував політичніний стиль президента, націлений на обережність, поступовість, компроміси й консенсус заради привернення на свій бік все нових прихильників. Отже, бразильський досвід ще раз довів важли- | вість тієї істини, що без широкої соціальної бази, без моральної
підтримки більшості суспільства радикальні реформи реалізува- \\ ти неможливо.
V1995 р. президент Ф.Е. Кардозу вперше на найвищому рівні
публічно заявив, що в Бразилії завжди існувала расова дискримі- ЗДя темношкірого населення. Проблематика раси, расової поетики була і є постійно актуальною для цієї країни, де, як і в більшості латиноамериканських держав, наряду з білим населенням мешкає значна кількість африканців, індіанців, вихідців з Азії та їх нащадків. На межі тисячоліть проблеми расизму, расо-Дискримінації й політики в цій сфері особливо загострились,
Хоч демократична Конституція 1988 р. вперше в бразильській конституційній історії проголосила расизм поза законом, декла* рувавши, що “практика расизму є злочином, який не припустимий і без строку давності заслуговує позбавлення свободи, згідно із законодавством** (стаття 5), проте в реальному житті мало що змінилося. У 1990-ті роки стала покращуватися расова ситуація* У 1996 р. була запущена Національна програма з прав людини, яка передбачала спеціальні заходи з підтримки темношкірих бра* зильців. На всіх рівнях державної влади розпочала здійснюва* тись афірмативна політика1. Наприклад, Міністерство сільського господарства встановило 20 %-ву квоту для прийому на роботу афро-бразильців у самій установі і пов’язаних з нею фірмах. По* чали впроваджуватися в життя соціальні плани для чорних общин, професійне навчання, підготовчі курси для вступу до уві' верситетів, заходи з підтримки афро-бразильського бізнесу. По І девні зрушення, ситуація в Бразилії ще потребує чимало зу- ир у подоланні расової дискримінації та встановленні гармоній- -я* расових відносин.
ІЛІолітичні реформи того періоду передбачали зміни в політи- ^•партійній та виборчій системах, адміністративну реформу, ре- Едо соціального забезпечення. Були внесені поправки до Кон- дйтуції» реформовано структури органів влади за рахунок скорочення ролі держави та підвищення її ефективності, ліквідовано Олька “витратних” міністерств, створено єдине міністерство оборони, децентралізовано владу завдяки наданню більшої автономії суб’єктам Федерації, посилено увагу до проблеми прав людини і зміцнення правової держави, ініційовано реформу в галузі освіти
ТОЩО.
Попри загальне схвалення обраного курсу з боку громадськості, кожен крок перебував у полі підвищеної уваги з боку парламенту і в центрі гострої полеміки. Особливу увагу викликали питання трансформації партійно-політичної системи. Вона успадкувала від попередніх часів такі традиційні риси, як клієнтелізм1 ікорпоративізм2, коли більшість партій, за винятком Партії бразильської соціал-демократії і Партії трудящих, часто виступали ве носіями загальнонаціональних програм, а виконавцями волі своїх лідерів і перетворювалися на суто лобістські угруповання.
На початку свого правління новий президент зробив декілька ефектних жестів, які мали продемонструвати його наміри приборкати якщо не апетити чиновництва взагалі, то хоча б найодіоз- ніші їх прояви. Однак бразильська бюрократія формувалася не одне десятиріччя. Тому з силою спротиву чиновництва, особливо того, що традиційно пов’язане із державним сектором, розподілом прибутків від нього, регулюванням економіки на державному рівні, не можна не рахуватися. Помалу і при новій владі почали вибухати корупційні скандали, і в населення зростало відчут- тя, що уряд схожий на всі попередні, і що, хоча все наче й змінюйся, але залишається як і раніше.
Ф.Е. Кордозу, відданий ідеї соціальної справедливості, намагався сумістити її з принципами не тільки демократії, а й еконо- нічного неолібералізму. З одного боку, щоб залучити іноземний капітал, потрібно було створити для нього всі умови, серед яких
і неоліберальна політика, що передбачала скорЯК соці** них служб, уповільнення соціальних реформ, “свободу авЬ нень”, припинення автоматичного перегляду зарплати заря і приборкування інфляції тощо. З іншого боку, в країні, яка нщ?! пичила такий запас соціальної нерівності, як Бразилія, здійс^Я вати політику, яка вела б до ще більшої соціальної нерівності 1 було дуже небезпечно. Тобто проблема — на стику економічного соціального і політичного розвитку. Ф.Е. Кардозу намагався пр^ І водити неоліберальний курс із “людським обличчям”, тобто не в “чистому вигляді”, як того вимагали МВФ, Всесвітній банк, Паризький клуб1 і транснаціональні корпорації, не допускаючи крайнощів, які мали місце в багатьох інших країнах регіону, Його погляди еволюціонували від лівих до помірковано ліберала ! них, його політична орієнтація може бути охарактеризована як соціал-демократична правоцентристського різновиду.
Попри те, що Ф.Е. Кардозу вдалося багато зробити, що засвідчила тривалість його перебування при владі — вісім років, ставлення до його діяльності характеризувалось неоднозначністю як серед простих громадян, так і серед політологів. Він спробував застосувати соціал-демократичні рецепти в поєднанні з неоліберальною моделлю, що виявилося досить складно. Економічний лібералізм став помітно превалювати над соціальним реформуванням, яке врешті-решт, попри безумовні досягнення на цьому шляху, було принесене в жертву макроекономіці. Низький рівень прибутків більшості сімей, відсутність доступу до якісних освіти й медицини для переважної частини населення, серйозні проблеми зі злочинністю, особливо стосовно наркотиків, залишалися проблемами, у розв’язанні яких мало що змінилось. Наприкінці правління Ф.Е. Кардозу в суспільстві посилилася критика результатів перетворень, що ініціювались насамперед найбільшою опозиційною силою — Партією трудящих на чолі з Луїсом Інасю да Силвою2.
На час президентської виборчої кампанії 2002 р. в Бразилії склалась непроста економічна ситуація, особливо у сфері фінансів. Економіка і фінанси зазнали шоку як від зовнішніх викликів
за в Аргентині, складна міжнародна обстановка, економічні ^щраздн У США), так і внутрішніх (величезний зовнішній борг і Еежність від іноземних інвестицій). Почалось уповільнення Гномічного зростання, погіршувалося життя пересічних грома- е Соціальні диспропорції зростали. У суспільстві міцнішало Едрийняття неолібералізму, прагнення змінити курс, знайти ви- Уд у посиленні ролі держави. Праві на виборах представлені не були: всі чотири кандидати висувались від лівих партій. Один з г 0Х Ц Л. да Силва був обраний (за нього проголосувало 52 млн [„сіб, тобто 61,3 % всіх, хто брав участь у виборах — рекордний [ доісазник в історії Бразилії). Тобто 2002 р. став визначальним з точки зору “лівого повороту” Бразилії.
аби вирвати країну з “культури бідності”, частиною якої був Щ
іперейти до культури змін , запропонувавши проект справедл!’ вішого і демократичнішого суспільства. Нового президента пі тримала більшість протестного електорату, в перших лавах як йшла інтелектуальна еліта, бо побачила в новому лідері та йо партії альтернативу існуючому порядку речей і можливість змін Перш за все порушена традиція верховенства політичних еліт та олігархічних кланів, що також ознаменувало початок нового ета» пу в політичному розвиткові Бразилії. Крім того у своїй діяльності новий президент виявив уміння домовлятися з різними Пр0. шарками суспільства, враховувати різноманітні інтереси, лавіру. вати, “ходити по лезу бритви”. Показовим став той факт, що впродовж його президентства, яке тривало до 2010 р. (вдруге обрано у 2006 р.1)» його підтримував не тільки простий люд, але й підпри- ємницькі еліти. Л. да Силва пройшов шлях від безробітного, ро- бітника-металіста, радикально налаштованого лідера бойових профспілок і керівника Партії трудящих до політика загальнонаціонального масштабу, який пережив еволюцію в бік поміркованості, толерантності, усвідомлення неможливості екстремальних заходів і вирішення проблем “одним ударом”. Його успіх не поширився на очолювану партію ані на парламентських, ані на місцевих виборах (губернаторів штатів), тому було обрано курс на політичні коаліції.
Коли Л. да Силва став президентом, йому дісталася складна спадщина: третина населення у злиднях, 64 % національного прибутку концентрувалася в руках 20 % найбагатших, відповідно частка у найбідніших становила лише 2,2%, Політика попередників зазнала нищівної критики за те, що “обрана модель розвитку не сприяла економічному зростанню, а лише породжувала стагнацію, безробіття й голод”. Тому проголошувався курс на зміни. Відразу після обрання новий глава держави сказав: “Я буду щасливий, якщо через чотири роки мого президентського термі* ну всі бразильці без винятку зможуть харчуватися тричі на день
Перемога нового президента може вважатися закономірним явищем не тільки тому, що він висувався вчетверте. Вона стала результатом важливого зрушення в соціально-психологічному кліматі Бразилії — усвідомлення бідними верствами того факту, що вперше в історії на посаду президента претендував “один з них” — виходець із низів, уродженець найбіднішого регіону. Це стало безпрецедентним явищем в політичній історії країни. Сама біографія Л. да Силви є яскравою ілюстрацією тих глибоких зрушень, які впродовж півстоліття докорінним чином змінили соціальний і політичний вигляд бразильського суспільства. У своїй інавгураційній промові новий президент говорив: “Коли я згадую своє життя — життя переселенця з Північного Сходу, хлопчика, який торгував земляними горіхами і помаранчами біля пристаней Сантосу, котрий став токарем і профспілковим лідером, а згодом заснував Партію трудящих і повірив у те, що робить, а нині зайняв найвищу посаду в державі, — коли я пригадую все це, я бачу й усвідомлюю з усією ясністю і переконаністю, що ми можемо зробити набагато більше... Сьогодні ми відкриваємо нову главу в історії Бразилії — не несправедливої, такої, що пасивно споглядає страждання найбідніших, а величної, благородної, яка утверджує себе у світі як країна для всіх, країна безкласових, етнічних, статевих і релігійних відмінностей... За своїм аграрним, промисловим, урбаністичним потенціалом, за природною різнома- Итністю, культурним багатством — це країна нового тисячоліття...”
Л. да Силва народився і жив у середовищі тих, чия доля — без- иросвітне жевріння, сповнене “працею і стражданням”. Так жили Мільйони людей, які не мали сил вирватися за межі злиденного Снування. Лула ж спромігся кардинально змінити не тільки ^сне буття, але й життя цих мільйонів. Він націлився на ривок,
ЗвіДси випливало триєдине головне завдання — викорінення го- ДУ> боротьба з бідністю і зменшення кричущої соціальної нерівності. На це націлювався курс на поновлення економічного зростання» створення нових робочих місць, а також основні реформи, ^дріоритетністю пенсійної й податкової.
За роки президентства Л. да Силви Бразилія досягла високих темпів економічного зростання, контрольованої інфляції, бурхливого розвитку споживчого ринку, значних успіхів у соціальному реформуванні, покращенні стану в галузях освіти, медицини, соціального забезпечення. 32 млн осіб (за деякими підрахунками, 50 млн) вийшли зі становища злиденності й перетнули нижню межу середнього класу1. Найважливішим елементом економічної політики стало посилення ролі держави в економічному розвиткові та вирішенні соціальних завдань. Завдяки підвищенню ефективності державного управління, вчасно прийнятим заходам зі стимулювання внутрішнього попиту, відновлення інвестиційного процесу країна змогла з мінімальними втратами пройти кризові 2008—2009 рр. і досягти високих темпів у 2010 р. Помірковано лівому уряду Л. да Силви2, до якого залучено не тільки партійні соратники, а й авторитетні фігури загальнонаціонального масштабу, вдалося переломити багато негативних тенденцій, які діяли в країні раніше. На думку фахівців, до початку другого десятиріччя XXI ст. Бразилії вдалося знайти адекватну своїй специфіці модель соціально-економічного розвитку, яка, якщо слідувати її основним параметрам, здатна привести країну до кола світових лідерів. В її основі — поєднання політичної демократії, ринкової економіки і соціального захисту населення.
б) зовнішня політика.
Аргентина.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.
Чилі.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.
Венесуела.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.
Куба.
а) внутрішня політика;
б) зовнішня політика.

Приложенные файлы

  • docx 14715041
    Размер файла: 38 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий