Лекції (ЕНК)


Лекція 1. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО ТА ЙОГО МІСЦЕ
У ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
1.1 Публічна адміністрація і публічний інтерес 
Приблизно п’ять з половиною тисячоліть тому людство вступило в державно-правову дійсність. На сьогодні майже не залишилося людей, які живуть поза межами цих феноменів. Тим самим держава і право характеризуються соціальним прогресом, в іншому разі вони б не утвердилися майже на всій території Землі та не охопили б своїм впливом усіх людей. До основних ознак держави належать такі: 1) територія, яка визнана світовою спільнотою; 2) люди, які пов’язані з державою громадянством або підданством; 3) суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі; 4) норми права; 5) податки; 6) державний примус, який можуть застосувати суб’єкти публічної адміністрація за порушення норм права чи несплату податків; 7) зовнішні атрибути (прапор, гімн, герб). Ці ознаки є універсальними, притаманними будь-якій державі, будь то демократична чи тоталітарна. Відмінності в них полягають у двох основних концептуальних засадах: По-перше, чий інтерес має перевагу? Якщо в державі має перевагу державний інтерес перед правами, свободами та законними інтересами людини і громадянина, то це тоталітарна держава. Якщо в державі законний приватний інтерес має перевагу над публічним (державним), то в своїй основі ця держава є демократичною, правовою. По-друге, яке право власності домінує? Якщо більшість засобів виробництва належить державі, то це тоталітарна держава. Якщо в державі домінує приватна власність на засоби виробництва, то така держава потенційно може бути лише демократичною – за умови, що більшість громадян займаються малим або середнім бізнесом. Невід’ємною ознакою держави є суб’єкти владних повноважень, які відділені від народу і виконують свої функції на професійній основі. З погляду теорії суспільного договору громадяни обирають собі суб’єктів владних повноважень, які мають їм служити. На практиці ситуація є більш складною: громадяни обирають представницькі органи влади, а ті призначають виконавчі. При цьому всі вони є схильними забувати про свою основну місію служити народу і на практиці часто задовольняють забаганки один одного та близького оточення (родичів). Це вічна проблема – публічна влада схильна до корупції та інших зловживань. У демократичних правових країнах із зловживаннями влади борються шляхом проведення чергових і позачергових виборів, заборони більш ніж два строки займати важливі публічні посади, постійного тиску громадськості та засобів масової інформації та чиновників. Універсальним винаходом у запобіганні зловживанням з боку чиновників є цивільне право. Коли парламент установлює закони, їх виконання покладається на громадян, які без участі суб’єктів публічної адміністрації вирішують свої питання. Практично цивільне право було б ідеальним винаходом суспільства, якби всі громадянами мали високий рівень правової культури і правосвідомості та вирішували свої юридичні конфлікти на основі компромісу, добровільно йшли на утиск своїх прав, свобод чи законних інтересів заради інших осіб. Цивільно-правові відносини є демократичними і простими, менш витратними і, найголовніше, не вимагають участі публічного посередника у вирішенні юридичного конфлікту. Проте через недостатню правову культуру або коли такі відносини несуть суспільну небезпеку, між суб’єктами права з’являється публічний посередник – суб’єкт публічної адміністрації. Саме наявність публічного посередника між суб’єктами права є першою провідною ознакою адміністративного права, без якої говорити про адміністративне право не можна. В умовах сьогодення до суб’єктів публічної адміністрації належать: 1) органи виконавчої влади; 2) органи місцевого самоврядування; 3) об’єднання громадян та інші суб’єкти під час здійснення делегованих через закон адміністративних функцій; 4) посадові й службові особи всіх вищезазначених суб’єктів. Другою провідною ознакою адміністративного права є публічний інтерес, оскільки суб’єкти публічної адміністрації зобов’язані забезпечувати саме його. У найбільш загальному вигляді публічний інтерес означає інтерес людської спільноти – населення, народу тощо . Що саме державна влада визначає як публічний інтерес, залежить від рівня правової культури та правосвідомості суб’єктів правотворчості. І те, у чому влада бачить загальне благо, може насправді розійтися з інтересами значної частини населення. Але у всякому разі вимоги, які висуваються до об’єктів державного управління, мають забезпечувати загальне благо народу України та не можуть виражати приватний інтерес суб’єктів державного управління. Саме в останній тезі й полягає сутнісна відмінність між приватним і публічним інтересами. Публічний інтерес є не чим іншим, як певною сукупністю приватних інтересів . Відповідно немає значення, яку кількість осіб захищає суб’єкт публічного управління, – головне, щоб він діяв відповідно до принципу законності та не відстоював приватних особистих (третіх пов’язаних з ним осіб) і корпоративних інтересів. На думку Р. Мельника, публічний інтерес становить категорію, яка виходить за межі особистості, перебуваючи на рівні суспільного інтересу. Основою публічного інтересу є об’єктивний інтерес усього суспільства2 . Отже, публічний інтерес – це важливі для значної кількості фізичних і юридичних осіб потреби, які відповідно до законодавчо встановленої компетенції забезпечуються суб’єктами публічної адміністрації
2 1.2 Предмет і завдання адміністративного права 
Предмет правового регулювання – це та сфера, на яку поширюється право, матеріальний критерій розподілу права на структурні елементи –інститути, галузі, підгалузі. Предмет правового регулювання відповідає на питання: що регулюється правом? На зорі становлення адміністративного права професор А. Єлістратов визначав: «Адміністративне право ставить за мету впорядкувати відносини між правлячою владою й особою у справах державного управління»; «Предметом адміністративного права є відносини між правлячою владою й особами». Учення про публічноправові відносини і способи захисту публічного права складають предмет загальної частини науки адміністративного права2 . Незважаючи на значні зміни в соціальному, політичному, економічному та правовому житті суспільства, за останні сто років зазначене вище розуміння предмета адміністративного права не втратило своєї актуальності, хоча розширилося за змістом, наповнюючись багатогранними відтінками. Межі предмета сучасного адміністративного права окреслюються: по-перше, адміністративною діяльністю суб’єктів публічної адміністрації щодо надання адміністративних послуг; по-друге, адміністративною діяльністю суб’єктів публічної адміністрації щодо здійснення управлінської (виконавчо- розпорядчої) діяльності: - у процесі виконавчої діяльності суб’єкти публічної адміністрації забезпечують публічне виконання законів на території всієї держави; - розпорядча діяльність полягає у прийнятті суб’єктами публічної адміністрації підзаконних нормативно-правових та індивідуальних адміністративних актів на основі та з виконання законів. Отже, предметом адміністративного права України є суспільні відносин, які виникають між суб’єктами публічної адміністрації та об’єктами публічного управління1 . За змістом предмет адміністративного права складається з надання адміністративних послуг і здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності публічною адміністрацією.
1.3 Метод адміністративного права 
Під методом правового регулювання розуміють сукупність способів, прийомів і засобів правового впливу на суспільні відносини (метод правового регулювання відповідає на запитання «як»?). Він несе основне навантаження в динаміці, «роботі» права, показує, як регулюються суспільні відносини, якими прийомами та способами1 . Як відомо з теорії права, первинними (загальними) в юриспруденції є два методи правового регулювання: по-перше – імперативний (централізований, наказовий), побудований на засадах типу «влади-підпорядкування», на відносинах субординації суб’єктів та об’єктів управління (у його здійсненні широко застосовуються засоби заборони, розпорядження, примусу та юридичної відповідальності); по-друге – диспозитивний (децентралізований, автономний), який ґрунтується на юридичній рівності суб’єктів правовідносин, свободі їх волевиявлення у здійсненні юридичних дій. Він припускає надання учаснику правових відносин суб’єктивних прав – уповноваження чи дозволу. Найбільш рельєфно первинні методи віддзеркалено саме в адміністративному праві (імперативний) та цивільному (диспозитивний). Унаслідок цієї обставини зазначені галузі набули значення провідних або профільних з юридичного погляду, а за основними методами закріпилися назви адміністративно-правовий і цивільно-правовий2 . Таким чином, провідним методом адміністративного права є однойменний за назвою адміністративно-правовий метод регулювання суспільних відносин. Адміністративно-правовий метод – це сукупність способів, прийомів, засобів впливу суб’єктів публічної адміністрації на об’єкти публічного управління, за допомогою яких установлюється юридично владне та юридично підвладне становище сторін у правовідносинах. Відносини, які виникають під впливом адміністративно- правого методу регулювання, характеризуються нерівністю сторін і мають назву відносин «влади-підпорядкування». У юридичному аспекті зміст відносин влади- підпорядкування означає таке: 1) суб’єкт публічної адміністрації на основі наділення правом установлює обов’язкові для виконання об’єктами управління вимоги; 2) об’єкт публічного управління зобов’язаний виконувати законні вимоги суб’єкта публічної адміністрації; 3) ці відносини не вимагають і не виключають організаційної підпорядкованості, однак рішення суб’єкта публічного управління є в будь-якому передбаченому законом разі обов’язковим для виконання об’єктом. Тим самим у широкому розумінні під час застосування адміністративно-правого методу регулювання рівність прав суб’єктів і об’єктів публічного управління не порушується. Адміністративно-правому методу правового регулювання притаманні такі риси: 1) адміністративно-правове регулювання передбачає однобічність владного виявлення суб’єкта публічного управління щодо об’єкта управління; 2) провідними засобами його реалізації є заборони, зобов’язання, примус та юридична відповідальність; 3) між суб’єктом та об’єктом публічного управління, як правило, відсутня організаційна підпорядкованість (крім випадків адміністративного впливу вищих органів на нижчі); 4) в умовах правової демократичної держави авторитарний (імперативний) спосіб впливу суб’єктів публічного управління на об’єкти урівноважується суворим дотриманням першими принципу законності та можливості багатоступеневого оскарження дій суб’єктів публічного управління; 5) відносини «влади-підпорядкування» не виключають на певних етапах адміністративно-правових відносин використання диспозитивного методу регулювання суспільних відносин (наприклад, під час укладання адміністративних договорів, надання адміністративних послуг). Отже, основним методом адміністративного права є адміністративно-правовий метод правового регулювання суспільних відносин, зміст якого полягає в тому, що суб’єкт публічного управління наділений владною компетенцією, а об’єкт управління зобов’язаний виконувати його законні вимоги.
1.4 Адміністративне право як галузь, наука   та навчальна
 дисципліна
Як однорідна, відособлена в системі юриспруденції правова матерія, адміністративне право характеризується як: 1) галузь права; 2) наука; 3) навчальна дисципліна. У теорії права під галуззю права розуміють відносно самостійну сукупність юридичних норм, яка регулює якісно однорідну сферу суспільних відносин специфічним методом правового регулювання. Щодо визначення поняття конкретної галузі права, то в юридичній літературі виробився підхід, згідно з яким визначаються такі її ознаки: основа відокремлення певної галузі права – якісно однорідні суспільні відносини; об’єктивність відокремлення груп суспільних відносин; певна структура1 . Іншими словами, основним критерієм виділення галузі права є предмет, а додатковим – метод правового регулювання2 . Отже, поєднуючи предмет і метод правового регулювання, можна дійти висновку, що адміністративне право як галузь права – це сукупність юридичних норм, що врегульовують однорідні суспільні відносини щодо наданням адміністративних послуг і здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності публічною адміністрацією за допомогою комплексного методу правового регулювання Поняття науки адміністративного права ширше за поняття адміністративного права як галузі права. Основним призначенням науки адміністративного права є онтологічне опанування, гносеологічне пізнання та діалектичний розвиток й удосконалення різноманітних норм та інститутів загального й особливого адміністративного права. Більше того, часто в межах науки адміністративного права здійснюється дослідження юридичних інститутів інших галузей права на основі адміністративно-правового методу правового регулювання1 . Отже, наука адміністративного права – це теоретичні положення й методологічні основи, які забезпечують процес, дослідження засад й ефективності інститутів адміністративного права. Адміністративне право викладається в юридичних та інших навчальних закладах з метою оволодіння майбутніми юристами, працівниками державних органів системою теоретичних і науково- прикладних знань щодо принципів і норм, які регулюють суспільні відносини у сферах виконавчої влади та державного управління, а також уміннями й навичками практичного застосування зазначених знань. Традиційно вважають, що навчальний курс адміністративного права України складається із загальної та особливої частин. Проте об’єктивне ускладнення суспільних відносин у сфері внутрішнього публічного управління, активний розвиток юридичної науки дає підстави вважати, що навчальний курс сучасного адміністративного права має складатись із загального адміністративного права та особливого адміністративного права. Отже, адміністративне право як навчальна дисципліна – це систематизований відповідно до навчальної програми.
1.5 Історія адміністративного права України 
Сучасне адміністративне право базується на багатовіковому історично-правовому досвіді українського народу від періоду Київської Русі до сьогодення. Проте безпосередньо адміністративне право виникає не так давно порівняно з цивільним правом – на початку ХХ століття, коли воно замінило поліцейське право. Основним недоліком поліцейського права була концепція поліцейської опіки державної влади над «незрілими» підданими – теорія евдемонізму (від гр. Έυδαιμονα – «загальне благо, щастя»), за якою влада менш за все піклувалася про підвищення правового рівня населення. Проблема усвідомлення суспільної самосвідомості та самодіяльності народу не тільки не складала завдання поліції, а навпаки – суперечила одній з основних вимог благочинства: «не розраховувати на покору підданих, а формувати її на неможливість опору»1 . На початку XX століття за основу нової галузі права – адміністративного права – було взято виділення та подальший розвиток зі сфери державного (конституційного) права положень щодо внутрішнього публічного управління, куди вписалися норми поліцейського права, що відповідали вимогам правової держави – верховенству права й підпорядкуванню державного управління закону. Трагічний період національно-визвольних змагань 1917- 1920 рр. характеризується прогресивними намаганнями різних урядів (Центральна Рада УНР, Гетьманат Української держави, Директорія УНР) втілити в життя кращі вітчизняні та європейські напрацювання теорії адміністративного права. Одним із найбільших здобутків у галузі адміністративно- правової практики була поява в Україні адміністративної юстиції. Так, утворений в УНР Генеральний Суд мав у своєму складі Адміністративний відділ (за правління П. Скоропадського перетворений на Генеральний Адміністративний Суд). А в часи Директорії було відновлено діяльність цього суду у складі Генерального Суду. Як навчальна дисципліна, адміністративне право посіло важливе місце й у навчальному процесі1 . У листопаді 1920 р. армія Директорії залишила територію України. Влада в державі повністю перейшла до рук більшовиків. За таких обставин головним акцентом радянського права, на відміну від адміністративного права цивілізованих країн, стає не ідея захисту прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, а охорона колективних (неперсоніфікованих) інтересів, оскільки псевдосоціалістичний устрій має своїм стрижнем не індивіда з його уявлюваними правами, а колектив. 2 У перші десятиліття входження України до складу Радянської імперії, адміністративне право на «легальному положенні» існувало лише до 1928 року, потім до 1937 року воно було під забороною. Радянський режим замінив суспільні відносини, які мали регулюватися адміністративно-правовими нормами, кримінальним правом, засудивши за адміністративною процедурою згідно з кримінальним законом мільйони українців, апогеєм чого став голодомор 1932-1933 рр. Після заснування ООН (1946 р) режим в УРСР почав деякою мірою дотримуватися Конституції, що дозволило розвиватися й адміністративному праву. Завдяки праці вчених, а також деякому пом’якшенню тоталітарного режиму адміністративне право стає провідною галуззю юриспруденції. Навчальна дисципліна «Радянське адміністративне право» викладається у всіх юридичних навчальних закладах України1 . Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта про незалежність України та проведення всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. наша країна стала на самостійний державницький шлях. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., ознаменувала нову епоху, відповідно до якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. З розвитку конституційних положень розвиватися наука адміністративного права. Отже, адміністративне право України виникло в процесі виділення та подальшого розвитку з конституційного права сфери внутрішнього публічного управління, куди вписалися норми поліцейського права, що відповідали вимогам правової держави (верховенству права й підпорядкуванню публічної адміністрації закону), та наповнилося в умовах сьогодення людиноцентристськими положеннями, заснованими на стандартах адміністративного забезпечення прав і свобод людини та громадянина.
1.6 Система адміністративного права України 
Галузь адміністративного права утворює певну систему норм, оскільки об’єднує відносно самостійні складові інститути та підгалузі права. Система адміністративного права – це внутрішня єдність галузі адміністративного права України, що відображає послідовне розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів (частин) – адміністративно-правових інститутів і підгалузей адміністративного права, що складаються з певних сукупностей однорідних адміністративно-правових норм. Головним критерієм об’єднання адміністративно-правових норм та їх розподілу за структурними частинами є предмет правового регулювання. У минуло епоху система адміністративного права складалась із загальної та спеціальної частин. Сучасна система українського адміністративного права у зв’язку з розвитком суспільних відносин зазнає істотних змін, наповнюється новим змістом. При цьому головним напрямком реформування вітчизняного адміністративного права є приведення його до загальноприйнятої в Європейському Союзі структури. В ЄС найбільш авторитетними є розробки вчених- адміністративістів ФРН, які поділяють систему адміністративного права на «Загальне адміністративне право» та «Особливе адміністративне право». У новітньому наповненні система адміністративного права України має таку структуру: Загальне адміністративне право, в якому розкриваються основоположні та спільні для всіх сфер суспільного життя положення адміністративного права: - предмет і метод адміністративного права; - система адміністративного права; - адміністративно-правова норма, джерела адміністративного права; - адміністративно-правові відносини; - адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративного права; - принципи адміністративного права; Отже, складовими особливого адміністративного є адміністративна відповідальність; адміністративні процедури; адміністративні послуги; екологічне право; енергетичне право; інфраструктурне право; культурне право; медичне право; митне право, муніципальне право; освітнє право; поліцейське право; податкове право, право захисту від надзвичайних ситуацій; соціальне право; спортивне право.
1.7 Роль адміністративного права у правовій системі  України
Адміністративне право, зберігаючи своєрідність, виражену в його предметі й методі, тісно взаємодіє практично зі всіма галузями права. Характеризуючи цю взаємодію, треба мати на увазі, що право охоплює своїм регулятивним впливом найрізноманітніші галузі та сфери суспільного життя. За місцем в ієрархічній системі юриспруденції адміністративне право пов’язане з численними вертикальними та горизонтальними відносинами з іншими галузями (підгалузями) права та деякими галузями науки: – адміністративне право України є похідним від конституційного, має розвивати й уточнювати його положення в галузях, сферах і секторах внутрішньодержавного суспільного життя; – норми та інститути загального адміністративного права є вихідними (основоположними) для митного, податкового, муніципального права, а в деяких аспектах – і для господарського, фінансового, екологічного, земельного права та інших галузей публічного права; – адміністративне право України є матеріальною основою самостійної процесуально-правової галузі, яка регулює судочинство в адміністративних судах (адміністративного процесу України); – особливе адміністративне право пов’язане горизонтальними зв’язками з цивільним, фінансовим, господарським, аграрним, земельним і кримінальним правом; – галузь адміністративного права має тісний горизонтальний та вертикальний взаємозв’язок із державним управлінням. Найбільш тісна взаємодія спостерігається між адміністративним і конституційним правом, яке складає основу всіх галузей права, включаючи й адміністративне. Предметом конституційного права України передусім є суспільні відносини, які виникають під час здійснення влади народом України та забезпечення вибраними ним органами державної влади й місцевого самоврядування прав і свобод людини і громадянина1 . Конституційні положення закріплюють місце органів публічної влади в системі державного механізму, найважливіші принципи їх формування й діяльності. Але цим не вичерпується зв’язок конституційного та адміністративного права. У нормах першого закріплено загальні принципи адміністративно- правового регулювання. Так, щодо принципу законності у частині другій ст. 19 Конституції України зазначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти тільки на підставі, у межах повноважень та у спосіб, які передбачено Конституцією і законами України. Цей принцип отримує втілення в нормативно- правових актах, які регламентують процедури діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у різних сферах2 . Тим самим розпорядження норм конституційного права є основоположними засадами для норм адміністративного права, які регулюють різноманітну і повсякденну виконавчо-розпорядчу діяльність суб’єктів адміністративно-правового регулювання. У нормах адміністративного права розвиваються і деталізуються положення Конституції України й інших джерел конституційного права щодо функціонування різноманітних сфер суспільного життя.

Лекція 2. ОСНОВНІ ІНСТИТУТИ
АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
1 Адміністративно‐правова норма 
Первиною складовою будь-якого права, зокрема й адміністративного, є його норма. У теорії права під його нормою розуміють загальнообов’язкове правило поведінки, яке встановлено або санкціоновано державою і за порушення якого держава застосовує державний примус1 . В юридичній літературі з адміністративного права на зазначену категорію існують сталі погляди. Найбільш же вдало її розкрито в академічному курсі з «Адміністративного права України» (голова редколегії В. Авер’янов) 2 . З урахуванням положень, викладених у ньому, визначимо основні особливості адміністративно-правової норми: 1) вона встановлюється Конституцією та іншими законами України, Загальною декларацією з прав людини ООН, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод Ради Європи, іншими ратифікованими Верховною Радою України міжнародними правовими актами, підзаконними нормативними правовими актами публічної адміністрації; 2) її зміст зумовлюється своєрідністю положення суб’єктів і об’єктів управління в публічному праві: суб’єкти публічного управління наділяються юридично-владними повноваженнями, а об’єкти управління зобов’язані виконувати їх законні вимоги; 3) вона визначає міру встановленої свободи для об’єктів публічного управління, які не є владними, та суворо регламентовані дії для суб’єктів публічної адміністрації; 4) через її опосередкування забезпечуються публічні права й свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави; 5) за її порушення застосовується державний примус1 . Норми адміністративного права забезпечують людині не лише міру особистої свободи, але й визначену підтримку з боку правлячої влади. Цю підтримку публічна адміністрація зобов’язана надати в разі, коли: 1) для задоволення природних невід’ємних потреб людині недостатньо її власних зусиль чи добровільної допомоги громадськості (наприклад, забезпечення в холодну пору року безхатченків обігрівом і харчуванням); 2) засоби для задоволення потреб людини можуть бути забезпечені не інакше як у примусовому порядку (наприклад, держава засобами державного примусу змушує злісних неплатників сплатити податки чи інші обов’язкові соціальні платежі та спрямовує їх на виплату соціальної допомоги). В юридичній літературі існують різні класифікації адміністративно-правових норм. Найбільш часто здійснюються вони за критеріями функціонального призначання, ступеня загальності, спрямованості змісту, форми припису, за межами дії та повнотою викладення змісту. Структура (внутрішня форма) адміністративно- правової норми –це об’єктивно зумовлена потребами адміністративно-правового регулювання внутрішня організація, що передбачає поділ на окремі елементи, пов’язані між собою. Як правило, вона складається з гіпотези, диспозиції та санкції. Г і п о т е з а – частина адміністративно-правової норми, в якій зазначаються обставини, вказуються умови, за настання яких можна чи необхідно виконувати правило, що міститься в диспозиції. Призначення гіпотези – визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції адміністративно-правової норми. Установлюючи обставини і сферу дії норми, гіпотеза одночасно окреслює коло суб’єктів відносин, яких диспозиція «пов’язує» взаємними правами та обов’язками. Іншими словами, за допомогою гіпотези передбачений диспозицією абстрактний варіант поведінки пристосовується до конкретних осіб, до того чи іншого життєвого випадку, події, дії, місця, часу, віку й інших конкретних життєвих обставин. За будовою гіпотези поділяються на прості та складні. Проста гіпотеза припускає якусь одну умову, через яку реалізується юридична норма. Якщо гіпотеза пов’язує дію адміністративно-правової норми з наявністю двох чи більше умов, вона називається складною. Різновидом складної гіпотези є альтернативна гіпотеза. Її складність полягає в тому, що вона також передбачає дві чи більше умови здійснення правової норми, але для вступу норми права в дію досить однієї з наведених у ній фактичних обставин. За формою вираження гіпотези поділяються на абстрактні й казуальні. Абстрактна гіпотеза, вказуючи на умови дії адміністративно-правової норми, акцентує увагу на їх загальних, родових ознаках. Казуальна гіпотеза пов’язує реалізацію юридичної норми з окремими чітко визначеними певними випадками, які важко чи неможливо відобразити за допомогою абстрактної гіпотези. Д и с п о з и ц і я – частина адміністративно-правової норми, в якій записано саме правило поведінки, виражене в юридичних правах і обов’язках суб’єктів та об’єктів публічного управління. Це центральна, основна частина адміністративно- правової норми, яка вказує на дозволену (необхідну) чи неприпустиму поведінку. Вона є головним елементом, серцевиною адміністративно- правової норми. За формою вираження диспозиції поділяються на уповноважувальні, зобов’язувальні та заборонні. Уповноважувальні надають об’єктам публічного управління право на здійснення передбачених для них позитивних дій, визначають той чи інший варіант їхнього можливого, дозволеного поводження. Ці диспозиції містять слова вправі, має право, може. Зобов’язувальні покладають на суб’єктів обов’язок здійснення визначених в нормі позитивних дій, наказують здійснити той чи інший варіант належного поводження. Ці диспозиції містять слова зобов’язаний, повинен, підлягає. Заборонні містять заборону здійснення визначених у нормі протиправних дій (чи бездіяльності). Такі диспозиції містять вимогу утримуватися від певного варіанта негативного поводження, що законом визнається правопорушенням. Як правило, ці диспозиції містять слова забороняється, не вправі, не може, не дозволяється. За способом викладення диспозиція може бути прямою (прямо вказує на права й обов’язки), альтернативною та бланкетною. Альтернативна дає можливість учасникам правових відносин варіювати свою поведінку в межах, установлених адміністративно-правовою нормою. Бланкетна містить правила поведінки в найзагальнішій формі, відсилаючи суб’єкт реалізації до інших правових норм. У разі порушення диспозиції правової норми вступає в дію передбачена цією нормою санкція. С а н к ц і я – частина адміністративно-правової норми, в якій закріплено заходи державного примусу в разі невиконання обов’язків, якщо вимоги диспозиції не дотримуються. Санкція реалізується у разі протиправної, винної, суспільно небезпечної малої важкості (шкідливої) діяльності чи бездіяльності. Призначення санкції – забезпечувати реалізацію диспозиції. За ступенем визначеності адміністративно-правові санкції, як правило, є відносно визначеними та альтернативними. Відносно визначені санкції встановлюють нижчу та вищу чи лише вищу межі заходу державного впливу на правопорушника. Альтернативні санкції дозволяють вибрати з двох чи кількох можливих варіантів заходу державного впливу якийсь один – найбільш відповідний конкретним обставинам скоєного правопорушення.
2 Адміністративно‐правові відносини 
У будь-якому суспільстві існують різноманітні відносини між окремими особами та різними об’єднаннями людей. Усі вони до певної міри упорядковані, організовані, значна частина з них регулюється нормами права. Головне призначення норм права – бути регулятором суспільних відносин. Регулюючи ті чи інші відносини, воно надає їм правового характеру, правової, юридичної форми. У результаті цього вони й стають правовими. Таким чином, у загальному розумінні правові відносини – це суспільні відносини, урегульовані правом. Вони є наслідком дії права. Але правові відносини з’являються не лише тому, що діють правові норми, а й тому, що певні суспільні відносини об’єктивно потребують правової регламентації, не можуть нормально розвиватися без неї. Адміністративно-правові відносини відображають вплив адміністративно-правових норм на поведінку суб’єктів та об’єктів публічного управління, через що між ними виникають сталі правові зв’язки публічновладного характеру. Іншими словами, адміністративно-правова норма містить абстрактну конструкцію адміністративно-правового відношення. Сутність такої конструкції полягає в тому, що адміністративно-правова норма від імені держави визначає належну поведінку кожного зі своїх адресатів. Вона встановлює обов’язкові правила, за якими відбувається «спілкування». Ці правила формулюються у вигляді взаємних прав і обов’язків. Отже, адміністративно-правові відносини у вузькому розумінні – це суспільні відносини, урегульовані нормами адміністративного права. Що стосується широкого розуміння, то передусім звернемося до класичного розкриття цієї категорії А. Єлістратовим, який вважав, що норми адміністративного права регулюють публічноправові відносини у сфері внутрішнього державного управління1 . Адміністративно-праві норми врегульовують відносини між: 1) публічною адміністрацією та фізичними особами (громадянами, іноземцями, особами без громадянства); 2) публічною адміністрацією та юридичними особами, які не мають владного статусу, та фізичними особами зі спеціальним невладним статусом (наприклад, фізичних осіб- підприємців); 3) між вищими та нижчими органами й посадовими особами публічної адміністрації. Тим самим загальним для всіх видів адміністративно- правових відносин є те, що як мінімум однією зі сторін є суб’єкт публічної адміністрації, наділений народом України владною компетенцією. Наступною провідною рисою адміністративно-правових відносин є їх правова природа. Так, з домаганнями агентів влади, які спираються не на закон, а на особистий розсуд, ми не можемо рахуватися в адміністративному праві. Іншими словами, суспільні відносини, які спираються не на право, а на розсуд суб’єктів публічної адміністрації, не можуть вважатись адміністративно-правовими – вони, якщо не є протиправними, належать до предмета державного управління. Наука адміністративного права вивчає публічні правовідносини. Нам уже відомо, що змістом відносин між представником публічної влади та об’єктами публічного управління завжди є публічний інтерес. Публічний характер досліджуваних правовідносин відрізняє адміністративне право від приватних галузей права, що досліджують приватні відносини окремих осіб між собою. Адміністративно-правові відносини характеризуються такими особливостями: 1) вони нерозривно пов’язані з адміністративно-правовими нормами, виникають і здійснюються на їх основі; 2) основною їх метою є забезпечення прав та свобод людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави; 3) вони врегульовують широке коло суспільних відносин між публічною адміністрацією та об’єктами публічного управління; 4) провідною рисою адміністративно-правових відносин є їх публічна природа, вони виникають з ініціативи будь-якої сторони, при цьому згода іншої сторони, як правило, не є обов’язковою; 5) адміністративно-правові відносини є переважно виконавчо-розпорядчими: у вузькому розумінні суб’єкти публічного управління наділені владною компетенцією, а об’єкти зобов’язані виконувати їх законні вимоги; поряд із цим за широкого підходу сторони адміністративно-правових відносин завжди мають суб’єктивні права та юридичні обов’язки, які взаємопов’язані між собою: кожному суб’єктивному праву однієї сторони відповідає юридичний обов’язок іншої, і навпаки; 6) вони мають свідомо-вольовий характер, адже держава через видання відповідних адміністративно-правових норм виражає свою волю народу України, учасники цих відносин здійснюють своє волевиявлення, усвідомлюють значення своїх дій та можуть нести за них відповідальність; 7) адміністративно-правові відносини охороняються державою, яка сприяє здійсненню суб’єктивних публічних прав та юридичних обов’язків, а в разі правопорушення притягує винну особу до адміністративної чи іншої юридичної відповідальності;
Принципи є провідною категорією в адміністративному праві всіх континентальних європейських країн1 . У принципах зміст права розкривається поглиблено, у них безпосередньо виявляється сутність права, його основи, закономірності суспільного життя, тенденції та потреби. Принципи адміністративного права: 1) формуються з метою забезпечення прав і свобод людини та громадянина і нормального функціонування громадянського суспільства та держави; 2) установлюють керівні засади-настанови, що визначають найважливіші правила, за якими здійснюється та організується діяльність суб’єктів адміністративного права; 3) характеризуються прогресивністю, засвідчують ідеальні для умов сучасності основоположні засади поведінки суб’єктів адміністративного права, які є реально досяжними. Отже, під принципами адміністративного права слід розуміти основні вихідні, об’єктивно зумовлені засади, на яких базується діяльність суб’єктів адміністративного права, забезпечуються права та свободи людини і громадянина, нормальне функціонування громадянського суспільства та держави. Серед принципів сучасного адміністративного права можна виділити загальні та спеціальні галузеві. Загальні принципи мають фундаментальне значення для всієї галузі адміністративного права. Вони виявляються і деталізуються в галузевих принципах адміністративного права, які в свою чергу поділяються на основні принципи та принципи формування й функціонування його окремих інститутів (наприклад, принципи державної служби, принципи адміністративної відповідальності, принципи адміністративної процедури тощо). Загальні принципи українського адміністративного права закріплені в Конституції України, конкретизуються і розвиваються в законодавчих та інших нормативно-правових актах. До них належать: 1) принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина; 2) принцип верховенства права та правового закону; 3) принцип рівності однорідних суб’єктів адміністраивного права перед законом; 4) принцип демократизму; 5) принцип взаємної відповідальності суб’єктів публічної адміністрації і об’єктів публічного управління; 6) принцип гуманізму і справедливості у взаємовідносинах між суб’єктами публічної адміністрації та об’єктами публічного управління. Першим принципом адміністративного права є принцип пріоритету прав і свобод людини та громадянина1 . Це обґрунтовуються такими чинниками: 1) з погляду теорії природного права право – справедливе та гуманне. Основним його завданням однозначно визнається забезпечення природних прав і свобод людини та громадянина – життя і здоров’я, честі, гідності, безпеки, права на опір насиллю тощо; 2) виходячи з цього, будь-який адміністративно-правовий акт лише тоді може буде вважатися правовим, якщо він відповідає природному праву та узгоджується з ним; 3) основними глобальними напрямками діяльності суб’єктів публічної адміністрації, з погляду філософії природного праворозуміння, є пріоритет забезпечення охорони прав і свобод людини. Позитивістське праворозуміння недоцільно використовувати для формування принципів адміністративного права, адже ця теорія за адміністративно- правовою нормою не бачить Людину як вищу цінність. Отже, на основі філософії природного права доречно формувати принципи адміністративного права, а позитивістське праворозуміння є незамінним для вироблення методів та форм забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Принцип верховенства права є конституційним за ст. 8, але в ній не розкрито його розуміння. На слушну думку вчених, у силу домінування в країнах континентального права позитивізму принцип верховенства права мав здебільшого вираз верховенства закону2 . Це було довгий час притаманно вітчизняному адміністративному праву. Проте прийняття Конституції України та КАС України змінило такий стан речей. В останньому проголошується, що суд у вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави; суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини1 . Таким чином, принцип верховенства права характеризується такими рисами: 1) найвищою цінністю визнається Людина, її права і свободи, усі інші цінності, зокрема держава і закон, є вторинними; 2) законодавство і право не тотожні, нормативно-правовий акт, який порушує права і свободи людини, є неправовим і не підлягає виконанню, його виконання є карним; 3) законодавство, яке відповідає теорії природного права, підлягає беззаперечному виконанню, його невиконання є карним; 4) принцип верховенства права визначає зміст і спрямованість діяльності держави, зокрема суддів та суб’єктів публічної адміністрації. Отже, принцип верховенства права означає, що органи публічної виконавчої влади визначають право як найвищу цінність, що забезпечує права і свободи людини та громадянина. Принцип законності в сучасному праві є похідним від принципу верховенства права і не має йому суперечити. Ідея верховенства закону – фундаментальна складова принципу законності, підґрунтя існування правової держави, діяльності її органів. Це означає таке: 1) суб’єкти публічної адміністрації зобов’язані при здійсненні будь-яких дій суворо дотримуватися законодавства України, діяти виключно відповідно до другої формули правового регулювання «заборонено все, крім того, що прямо дозволено законом», що знайшло своє відбиття у ст. 6 Конституції України: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» та ст. 19: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»; 2) забезпечення дотримання законодавства всіма невладними фізичними та юридичними особами, при цьому фізичні особи, які не мають спеціального публічного статусу, мають право діяти відповідно до першої формули правового регулювання «дозволене все, крім того, що прямо заборонено в законі», що є закріпленим зокрема у ст. 23 Конституції України: «Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості»; 3) суворе дотримання суб’єктами публічної адміністрації адміністративних процедур і правил юридичної техніки; 4) прийняття органами виконавчої влади та місцевого самоврядування всіх дозволених законодавством засобів щодо забезпечення попередження та припинення протиправних посягань на права, свободи та законні публічні інтереси фізичних і юридичних осіб, невідворотності притягнення винних у скоєнні правопорушення до юридичної відповідальності та відновлення порушених прав і свобод.

Лекція 3. ДЖЕРЕЛА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
1 Поняття та класифікація джерел адміністративного права
Адміністративне право як галузь права складається зі значної кількості правових норм, різноманітних за своїм змістом, цільовим призначенням і способом правового впливу на регульовані суспільні відносини. Починаючи вивчення адміністративного права, потрібно передусім звернути увагу на його зовнішню форму – джерела. Джерела адміністративного права – це засіб зовнішнього оформлення адміністративно-правових норм, який засвідчує їхню державну загальнообов’язковість (засоби, форми вираження й закріплення публічної волі). На сьогодні до джерел адміністративного права відносять: 1) формалізовані вітчизняні джерела адміністративного права – Конституцію та інші закони України; підзаконні нормативно-правові акти; 2) формалізовані джерела міжнародного права – міжнародні договори; акти органів міжнародних організацій; 3) неформалізовані джерела адміністративного права – загальні принципи права; звичаї та традиції; норми моралі. 4) судові рішення – рішення Конституційного суду України; Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів; Європейського Суду з прав людини; інших міжнародних судових установ. Для більш точного визначення змісту, функціонального призначення і ролі кожного з джерел адміністративного права, а також з метою показати цілісну систему джерел адміністративного права поділимо їх на певні групи та види, тобто скласифікуємо. У межах правової системи джерела адміністративного права, розташовані за принципом їх ієрархічної підпорядкованості, утворюють цілісну систему. Її вертикальна структура будується таким чином, що розпорядження одних джерел права видаються на основі вищих джерел. Чітка підпорядкованість джерел адміністративного права законодавчо закріплена, забезпечена за допомогою юридичних механізмів і має важливе соціально-політичне значення. Єдність системи цих джерел означає єдність вираженої в законі верховної волі Українського народу. У континентальних країнах Європи, зокрема в Україні, основним видом джерел адміністративного права є нормативно- правові акти – закони, укази, постанови, накази та ін. Нормативно-правовий акт – це письмовий документ компетентного суб’єкта владних повноважень, який містить формально обов’язкове правило поведінки загального характеру. Нормативно-правові акти видаються суб’єктами владних повноважень лише в певній формі й суворо в межах своєї компетенції. Юридична цінність нормативно-правового акта визначається місцем у системі органів держави того органу, який його видав. Вищими за юридичною силою є Конституція України та інші закони України. Нормативно-правовий акт слід відрізняти від індивідуального, що є завершальним етапом правозастосування. Індивідуальний акт – це акт, що вміщує конкретний державно- владний припис, прийнятий компетентним публічним органом у результаті вирішення індивідуальної юридичної справи. За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні акти. Закон – це нормативно-правовий акт, що прийнятий в результаті Всеукраїнського референдуму або Верховною Радою України та регулює найважливіші суспільні відносини, виражає волю й інтереси Українського народу, має найвищу юридичну силу щодо інших актів, загальнообов’язковий для населення і держави та охороняється державною владою. Закони мають вищу юридичну силу щодо інших нормативно-правових актів, що передбачає такі положення: – ніхто, крім громадян України (Всеукраїнський референдум) і Верховної Ради України, не може їх приймати, змінювати чи скасовувати; – вони регулюють найважливіші суспільні відносини, що багаторазово повторюються; – усі інші нормативно-правові акти мають видаватися на основі законів, і щодо їх виконання підзаконний нормативно- правий акт може бути оскаржений в адміністративному суді; – у разі виникнення колізій між нормами Закону й підзаконного нормативно-правового акта діють норми Закону; - тільки Верховна Рада України може підтвердити або змінити Закон у разі повернення його Президентом України при відкладному вето. Закони як джерела адміністративного права відповідно класифікуються. 1. За ієрархічним статусом: – Конституція України (Основний Закон); – конституційні закони, які становлять основу розвитку правової системи; – органічні закони, що конкретизують найважливіші положення Конституції України або випливають з її змісту (наприклад Закон України «Про Кабінет Міністрів України»); – звичайні закони – з інших важливих питань суспільного життя (наприклад, Закон України від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV «Про місцеві державні адміністрації»); – надзвичайні закони, що приймаються в необхідних випадках, передбачених Конституцією та законами України1 , у надзвичайних ситуаціях. Наприклад, Закон України від 16 грудня 2005 р. № 3182-ІV «Про затвердження Указу Президента України «Про введення надзвичайного стану в населених пунктах Автономної Республіки Крим». 2. За спрямованістю норм адміністративного права закони поділяються на: матеріальні (наприклад, Закон України від 21 травня 1997 р. № 280 «Про місцеве самоврядування в Україні») та процесуальні (КАСУ). Хоча особливістю нормативно-правових актів у галузі адміністративного права є те, що в багатьох законах України поєднуються як матеріальні, так і процесуальні адміністративно-правові норми (найбільш слушним прикладом зазначеного є КУпАП). Підзаконні нормативно-правові акти видаються на підставі Закону, відповідно до Закону і для його виконання. У теорії адміністративного права існують два підходи до місця і ролі підзаконних нормативно-правових актів у системі адміністративного законодавства. За першим підходом учені вважають, що публічна адміністрація не має приймати підзаконні нормативно-правові акти, а має зосередити свої зусилля виключно на виконавчій діяльності щодо виконання законів і видання індивідуальних адміністративних актів персоніфікованого характеру. Незважаючи на теоретичну правильність зазначеного, досягти такого ідеального стану речей ще не вдавалось у жодній країні світу. Потреба забезпечення ефективного і своєчасного виконання виконавчих функцій, усунення прогалин у законах об’єктивно спонукає публічну владу до розпорядчої діяльності. Тим самим відповідно до другого підходу вчені вважають, що публічна адміністрація може приймати підзаконні нормативно-правові акти. Але й вони погоджуються з тим, що обсяг такого регулювання в стабільній демократичній правовій державі має постійно зменшуватись. А поки вітчизняне суспільство не досягло такого стану, адміністративно-правове регулювання в Україні здійснюється на основі як законів, так і численних підзаконних нормативно-правових актів. Класифікація підзаконних нормативно-правових актів здійснюється за відповідними критеріями. За суб’єктами видання: - постанови Кабінету Міністрів України; - укази Президента України; - розпорядження голів обласних, районних державних адміністрацій нормативного характеру; - рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів; - рішення виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів; - інструкції, накази (нормативно-правові) керівників міністерств, державних комітетів і відомств загального характеру; - накази (нормативно-правові) керівників відділів і управлінь місцевих державних адміністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів нормативного характеру; - накази (нормативно-правові), інструкції адміністрацій підприємств, установ, організацій. 2. За юридичною силою: – загальні (наприклад, Постанова Кабінету Міністрів України від 14 листопада 2000 р. № 1698 «Про затвердження переліку органів ліцензування»); – відомчі (наприклад, Наказ ДПС від 7 лютого 2006 р. №59 «Про затвердження «Кодексу професійної етики працівника державної податкової служби України»); – місцеві (наприклад Рішення Київської міської ради від 15 березня 2002 р. № 313/1747 «Про затвердження Порядку набуття права на землю юридичними особами та громадянами в м. Києві»); – локальні. Отже, підзаконні нормативно-правові акти – це вторинні акти, які видаються суб’єктами публічної адміністрації (у ході розпорядчої діяльності) на підставі певного Закону, відповідно до Закону і для його виконання, з метою забезпечення ефективного та своєчасного виконання виконавчих функцій.

2 Конституція України як першоджерело  адміністративного права 
У системі джерел адміністративного права вихідну роль відіграє Конституція України, яка є Основним Законом Української держави. У ній визначаються права, свободи, які має забезпечити громадянам публічна адміністрація, її система, найважливіші положення щодо організації її діяльності. Конституційно-правові акти встановлюють правовий статус громадян, закріплюють їх участь у громадських об’єднаннях, в управлінні державними та громадськими справами, обов’язки і відповідальність посадових осіб, найважливіші способи зміцнення законності та дисципліни в публічному управлінні. Проте роль Конституції України як першоджерела права не зводиться до прямого регулювання адміністративно-правових відносин. Конституційні норми передбачають видання окремих законів – джерел адміністративного права. Крім того багато положень конкретизується в різних підзаконних нормативно-правих актах1 . Розглянемо основні положення Конституції України, які встановлюють адміністративно-правові відносини та є вихідними положеннями для інших адміністративно-правових актів. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р., містить преамбулу, основну частину, заключні та перехідні положення. Преамбула є носієм дескриптивної інформації, що дає відповідь на питання про цілі та завдання Конституції України, проголошення конституційних ідеалів. Вступна частина визначає, що Український народ, виражаючи суверенну волю, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, всім Українським народом права на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди та землі України, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім і прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., схваленим 1 грудня 1991 р. усенародним голосуванням, приймає Конституцію – Основний Закон України. Основна частина включає інститути та норми, які розкривають її зміст. Вона складається з 15 розділів, які об’єднують 161 статтю. Крім того до складу Конституції входить дві статті Прикінцевих положень та 16 пунктів Перехідних положень. Р. І «Загальні засади» включає 20 статей (ст. 1-20); Р. ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» складається із 48 статей (ст. 21-68); Р. ІІІ «Вибори. Референдум» включає 6 статей (ст. 69-74); Р. ІV «Верховна Рада України» (ст. 75-101); Р. V «Президент України» (ст. 102-112); Р. VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст. 113-120); Р. VІІ «Прокуратура» (ст. 121-123); Р. VІІІ «Правосуддя» (ст. 124-131); Р. ІX «Територіальний устрій України» (ст. 132, 133); Р. Х «Автономна Республіка Крим» (ст. 134-139); Р. XІ. «Місцеве самоврядування» (ст. 140-146); Р. XІІ «Конституційний Суд України» (ст. 147-153); Р. ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» (ст. 154-159); Р. ХІV «Прикінцеві положення» (ст. 160, 161); Р. ХV «Перехідні положення» (пп. 1- 16). Розділ І «Загальні засади» визначає основи конституційного ладу України. У ньому Україна характеризується як демократична, соціальна та правова держава. Демократичність держави визначається конституційно встановленими формами народовладдя, участю народу в управлінні державою, населення – у місцевому самоврядуванні, кожного громадянина – в організації та здійсненні державної влади, можливостями громадянського суспільства впливати на державну владу. Соціальна держава – це держава, політика якої має пріоритетну соціальну спрямованість, що виражається в обслуговуванні державою громадянського суспільства – вільних і рівноправних людей та їхніх асоційованих формувань, забезпеченні державою прав і свобод людини, їхніх гарантій, у 68 Адміністративне право України соціогуманітарному змісті й спрямованості діяльності держави, визнанні державою суб’єктивних публічних прав людини і громадянина, у зумовленій цим відповідальності держави перед людиною за свою діяльність. Правова держава будується на принципах верховенства права та правового закону, ієрархічності законодавства (ст. 8), конституційної організації публічної влади (ст.ст. 6, 7, 19), визнання державою невідчужуваних конституційних прав і свобод людини та громадянина. Поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є конституційним принципом (кожна з гілок влади діє незалежно, самостійно від іншої, без права делегування функцій і повноважень на засадах взаємних стримувань і противаг). Це закріплено в ст. 6 Конституції України, яка встановила, що державна влада здійснюється за принципом її поділу (на законодавчу, виконавчу та судову) і на основі повноважень, визначених Конституцією та законами. При цьому єдиним органом законодавчої влади є Парламент – Верховна Рада України. Визнання державою природних, непорушних прав і свобод людини та громадянина, забезпечення їх державним захистом із наданням можливості громадянину ініціювати «запуск» державного механізму захисту його прав і свобод є одним із провідних принципів. Розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» поряд із положеннями загальних засад першого розділу, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека – найвища соціальна цінність (ст. 3) та що право кожного користуватися природними об’єктами права власності Українського народу (ст. 13), визначив такі права людини і громадянина: на вільний розвиток особистості (ст. 23); на невідчужуваність і непорушність прав і свобод людини (ст. 21); на необмеженість правового статусу людини і громадянина їхнім конституційним статусом (ст. 22); на недопущення Адміністративне право України 69 звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод під час прийняття нових законів чи внесення змін у діючі закони (ст. 22); на свободу і рівноправність людей (ст. 21); на рівність конституційних прав і свобод громадян і рівність громадян перед законом (ст. 24); на рівність прав чоловіків і жінок (ст. 24); на єдність прав і обов’язків (ст. 24); на позбавлення громадянства і права змінити громадянство (ст. 25); на неможливість виселення громадянина України за межі України або видачі його іншій державі (ст. 25); на рівність правового статусу іноземців і осіб без громадянства з правовим статусом громадян України за винятками, встановленими Конституцією, законами і міжнародними договорами України (ст. 26); на право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); на рівноправність жінки і чоловіка у шлюбі (ст. 51); на рівноправність дітей незалежно від їх походження (ст. 52) та ін. Єдність прав і обов’язків особи – один із головних принципів Конституції України, яка закріплює в ст. 24, що «кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, і має обов’язок перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості». Під конституційним обов’язком розуміється закріплена в Конституції України міра належного поводження (належної поведінки) суб’єкта. Конституція України до обов’язків громадян України віднесла: захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів (ст. 65); незаподіяння шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовування завданих битків (ст. 66); сплачування податків і зборів у порядку і розмірах, установлених законом (ст. 67); неухильне додержання Конституції України та законів України; непосягання на права і свободи, честь і гідність інших людей.
3.Загальна характеристика Кодексу України   про адміністративні 
правопорушення 
Одним з основних джерел адміністративного права є Кодекс України про адміністративні правопорушення (КУпАП), який було прийнято 7 грудня 1984 р. і введено в дію 1 червня 1985 р. У ньому зосереджено матеріальні та процедурні норми, що охороняють важливі суспільні відносини у галузях, сферах і секторах суспільного життя через інститути адміністративного правопорушення та адміністративної відповідальності. Незважаючи на те, що КУпАП було прийнято в попередню епоху, у цілому він відповідає вимогам сьогодення, оскільки до нього законами України було внесено понад 250 змін і доповнень, крім того деякі його застарілі положення були скасовані рішенням Конституційного суду України як такі, що не відповідають Конституції України1 . За структурою КУпАП складається з 5 розділів і 35 глав. Розділ І «Загальні положення» складається з однієї однойменної глави та 6 чинних статей. Вони містять завдання та положення щодо системи законодавства про адміністративні правопорушення, компетенції та повноважень державних органів і органів місцевого самоврядування. Зокрема, відповідно до ст. 1 завданням КУпАП є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, установленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного й неухильного дотримання Конституції та законів України, поваги до прав, честі та гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов’язків, відповідальності перед суспільством. Розділ ІІ «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність» складається із Загальної та Особливої частин. Загальна частина включає в себе три глави (глава 2 «Адміністративне правопорушення і адміністративна відповідальність»; глава 3 «Адміністративні стягнення»; глава 4 «Накладення адміністративного стягнення»). Тут закріплюється поняття адміністративного правопорушення, елементи об’єктивних і суб’єктивних ознак складу адміністративного проступку, поняття й види адміністративних стягнень, загальні правила їх накладання. В Особливій частині закріплюються види адміністративних проступків у різних галузях і сферах суспільних відносин, визначено стягнення за їх здійснення. Особлива частина складається з тринадцяти глав: глави 5 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони праці і здоров’я населення»; 6 «Адміністративні правопорушення, що посягають на власність»; 7 «Адміністративні правопорушення в галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури»; 8 «Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів»; 9 «Адміністративні правопорушення у сільському господарстві, ветеринарно-санітарних правил»; 
4.  Характеристика розділів XVIII, ХIХ Митного  кодексу України
 від 13 березня 2012 р. № 4495‐VI   як вагомого джерела адміністративного права 
Окремим рядком серед різноманіття джерел адміністративного права потрібно виділити розділ XVІІІ «Порушення митних правил та відповідальність за них» і розділ ХIХ «Провадження у справах про порушення митних правил» Митного кодексу України від 13 березня 2012 р. № 4495-VI (далі – МКУ), оскільки в них розкрито матеріальні та процедурні питання провадження у справах про адміністративні правопорушення за порушення митних правил. У розділі XVІІІ «Порушення митних правил та відповідальність за них» визначено, що порушення митних правил є адміністративним правопорушенням, яке становить собою протиправні, винні (умисні або з необережності) дії чи бездіяльність, що посягають на встановлений МКУ та іншими актами законодавства України порядок переміщення товарів, транспортних засобів комерційного призначення через митний кордон України, пред’явлення їх митним органам для проведення митного контролю та митного оформлення, а також здійснення операцій з товарами, що перебувають під митним контролем або контроль за якими покладено на митні органи МКУ чи іншими законами України і за які МКУ передбачена адміністративна відповідальність. Розділ ХIХ «Провадження у справах про порушення митних правил» МКУ присвячено розкриттю процедурних питань провадження у справах про порушення митних правил. У ньому визначено, що завданнями провадження у справах про порушення митних правил є своєчасне, всебічне, повне та об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її з дотриманням вимог закону, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню порушень митних правил, та запобігання таким правопорушенням. Провадження у справі про порушення митних правил включає в себе: по-перше, проведення процесуальних дій, зазначених у ст. 508 МКУ: 1) складання протоколу про порушення митних правил – порушення справи про порушення митних правил; 2) опитування осіб, які притягаються до адміністративної відповідальності за порушення митних правил, свідків, інших осіб; 3) витребування документів, необхідних для провадження у справі про порушення митних правил, або належним чином завірених їх копій чи витягів з них; 4) тимчасового вилучення товарів, транспортних засобів; 5) митного обстеження; 78 Адміністративне право України 6) пред’явлення товарів, транспортних засобів і документів для впізнання; 7) експертизи; 8) взяття проб і зразків для проведення дослідження (аналізу, експертизи). При цьому під час проведення процесуальних дій, зазначених у пунктах 2, 4-6, 8, складаються протоколи, форми яких встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері фінансів); по-друге, розгляд справи; по-третє, винесення постанови; по-четверте, перегляд постанови у зв’язку з оскарженням (опротестуванням). Глава 70 «Адміністративне затримання» МКУ визнає, що з метою припинення порушення митних правил, установлення особи, яка вчинила порушення митних правил, а також для складення протоколу про порушення митних правил, якщо його неможливо скласти на місці вчинення правопорушення, дозволяється адміністративне затримання особи, яка вчинила таке порушення, на строк до трьох годин. У справі про порушення митних правил митний орган або суд (суддя), що розглядає справу, виносить одну з таких постанов: 1) про проведення додаткової перевірки; 2) про накладення адміністративного стягнення; 3) про закриття провадження у справі (ст. 527 МКУ). Главу 72 МКУ присвячено оскарженню постанов у справах про порушення митних правил. Постанова митниці у справі про порушення митних правил може бути оскаржена до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної митної справи, або до місцевого загального суду як адміністративного суду в порядку, передбаченому КАСУ. У главі 73 МКУ розкриваються питання виконання постанов митних органів про накладення адміністративних стягнень за порушення митних правил. При цьому зазначається, що постанова митного органу про накладення адміністративного стягнення за порушення митних правил підлягає виконанню після закінчення строку оскарження. Отже, у розділі XVІІІ «Порушення митних правил та відповідальність за них» розкрито матеріальні положення адміністративної відповідальності, а у розділі ХIХ «Провадження у справах про порушення митних правил» сформульовано провадження у справах про адміністративні правопорушення за порушення митних правил.
5.  Перехідний стан основних джерел адміністративного права 
в Україні
У країнах-учасницях Європейського Союзу до основних джерел адміністративного права відносять три кодекси: 1) адміністративно-процедурний, що врегульовує суспільні відносини між публічною адміністрацією та об’єктами публічного управління; 2) кодекс про адміністративні про- ступки; 3) кодекс адміністративного судочинства. Ця тріада забезпечує комплексне публічне забезпечення прав і свобод людини та громадянина на всіх етапах взаємодії з публічною адміністрацією: під час звернення фізичних і юридичних осіб до публічної адміністрації за наданням сервісних адміністративних послуг; притягнення винних у порушенні прав, свобод людини і громадянина, нормального функціонування громадянського суспільства і держави до адміністративної відповідальності; захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі адміністративного судочинства. Зазначений підхід до формування основних джерел адміністративного права знаходив своє формальне визнання в «Концепції адміністративної реформи в Україні», де зазначалося, що потреба кодифікації норм адміністративного права має завершуватися підготовкою окремих частин майбутнього узагальнювального Адміністративного кодексу України у вигляді відповідних томів (або «книг»), що повинні мати кодифікований характер і можуть називатися відповідними «кодексами». Орієнтовна структура Адміністративного кодексу має включати: 1) Кодекс про адміністративні проступки; 2) Адміністративно-процесуальний кодекс; 3) Адміністративно- процедурний кодекс; 4) Кодекс загальних правил поведінки державних службовців, а також деякі інші кодифіковані акти. Поряд із цим наразі в нашому суспільстві основні джерела адміністративного права перебувають у перехідному стані: до сьогодні проект Закону України «Адміністративно-процедурний кодекс України» Верховною Радою не прийнято; чинний КУпАП, прийнятий ще 7 грудня 1984 р., вимагає вже не доповнень, а заміни на концептуально новий, він має бути системно розбудований на новій конституційно-правовій базі; КАСУ майже повністю відповідає вимогам правової демократичної держави, але побудована на його основі система адміністративного судочинства продовжує переживати період динамічного (і небезболісного) становлення щодо практичного забезпечення адміністративно-процесуальної охорони прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб від порушень з боку суб’єктів владних повноважень1 . Первинним у цьому переліку мав би стати Адміністративно-процедурний кодекс, адже існує потреба суттєво покращити законодавче врегулювання механізму позасудового забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб засобами адміністративного права. Особливого розв’язання потребує ця проблема в разі порушення публічних прав і свобод фізичних та юридичних осіб суб’єктами публічної адміністрації. У цьому разі право на адміністративно- правовий захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого в порядку підлеглості органу (посадової особи) публічної адміністрації. Процедура такого розгляду має бути упорядкована в окремому Адміністративно-процедурному кодексі. Оскільки найбільше скарг громадян стосується сфер охорони здоров’я, соціального захисту, охорони навколишнього середовища, податкової та митної служби тощо, доцільно в порядку державно-правового експерименту створити в системах органів виконавчої влади цих сфер спеціальні підрозділи з розгляду скарг громадян, які мають розглядати та вирішувати справи щодо скарг у порядку, наближеному до судового провадження (так званої адміністративної «квазіюстиції»)1 . В Європейському Союзі найбільш вдалим вважається Адміністративно-процедурний кодекс республіки Польщі, який врегульовує адміністративні провадження органів публічної адміністрації щодо прийняття індивідуальних адміністративних актів відповідно до визначеної компетенції, правові конфлікти між місцевими органами влади та державними установами, процедурні питання щодо видання сертифікатів. Адміністра- тивно-процедурний кодекс республіки Польщі також регулює порядок розгляду скарг і звернень до державних органів, органів місцевого самоврядування та громадських організацій2 . На жаль, на сьогодні в Україні такий спеціалізований адміністративно-процедурний кодекс не прийнято. Аналізовані проблеми врегульовуються низкою розрізнених адміністративно-правових актів – законами України: від 6 вересня 2012 р. № 5203-VI «Про адміністративні послуги», від 2 жовтня 1996 р. № 393 «Про звернення громадян», від 1 червня 2000 р. № 1775-ІІІ «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», від 5 квітня 2007 р. № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», від 24 лютого 1994 р. № 4004-XІІ та ін., а також підзаконними нормативно-правовими актами, зокрема Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 103 «Про заходи щодо посилення захисту права власності», Постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 2010 р. № 63 «Про внесення змін до переліків органів ліцензування та документів, які додаються до заяви про видання ліцензії для окремого виду господарської діяльності», та ін. Зазначені нормативно-правові акти деякою мірою усувають законодавчі прогалини щодо адміністративно-процедурного забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі квазісудової діяльності. Поряд із цим безсистемність і вузький предмет їх регулювання залишає за межами правового впорядкування певну частину важливих суспільних відносин щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина публічною адміністрацією. Більше того, така поліструктурність адміністра- тивно-процедурних норм робить відносини між суб’єктами публічної адміністрації та невладними фізичними і юридичними особами специфічними для кожного виду суспільної діяльності, що є благодатним ґрунтом для корупції.
    Отже, суспільні відносини первинної взаємодії суб’єктів публічної адміністрації та невладних фізичних і юридичних осіб в Україні регулюються чисельними (не кодифікованими) нормативно-правовими актами1 , що вносить складність і непрозорість у ці відносини, разом із тим посилює роль професійних юристів фахівців у галузі адміністративного права.

Лекція 4. СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА
1 Поняття та особливості суб’єктів адміністративного права
  З погляду структури до суб’єктів адміністративного права належать як суб’єкти публічної адміністрації, так і об’єкти публічного управління. Суб’єктами адміністративного права можуть бути:1) індивідуальні суб’єкти – фізичні особи, які поділяються на такі групи: громадяни (володіють повним набором прав і  обов’язків в державі), іноземці та особи без громадянства (мають обмеження щодо політичних прав, не виконують військового обов’язку), фізичні особи з іншим спеціальним статусом (скажімо, фізичні особи-підприємці чи фізична особа –водійтранспортного засобу);2) колективні суб’єкти (юридичні особи): держава, державні органи та установи, громадські об’єднання, адміністративно-територіальні одиниці та їх населення, виборчі округи, релігійні організації, промислові підприємства, іноземні підприємства тощо. При цьому треба пам’ятати, що публічним суб’єктом –  учасником адміністративно-правових відносин – може бути не держава взагалі, а посадові особи й органи публічної влади, що виконують виконавчі функції всередині держави. Однак різноманітні юридичні відносини встановлюються між людьми і  лише між людьми, і в адміністративно-правових відносинах суб’єктами можуть бути лише люди. Тим самим публічна влада не може стати суб’єктом адміністративного права в  певній безособовій. Для того щоб бути суб’єктом адміністративного права, фізична та юридична особа мають володіти правосуб’єктністю. Лише за наявності правосуб’єктності суб’єкт може бути учасником правовідносин. Адміністративна правосуб’єктність – це передбачена нормами адміністративного права юридична властивість фізичних і юридичних осіб бути учасниками адміністративно- правових відносин; вона складається з трьох елементів –  правоздатності, адміністративної адміністративної деліктоздатності. Правоздатність – це визнана державою загальна (абстрактна) можливість мати передбачені правовими нормами права й обов’язки, здатність бути їх носієм. Це не фактична здатність їх реалізовувати на практиці, а принципова потенційна здатність суб’єкта мати їх (у цей момент або в майбутньому). Усі фізичні особи незалежно від віку та стану здоров’я наділені правоздатністю, вона однакова для всіх, виникає з моменту народження та припиняється зі смертю фізичної особи. Вона гарантована державою та має універсальний характер.Важливо бути здатним свідомо здійснювати ці права, виконувати обов’язки, виконувати необхідні для їх набуття дії з  прийняттям на себе відповідальності за їх наслідки. Така здатність називається адміністративною дієздатністю, тобто юридичною здатністю особи своїми власними діями набувати права й обов’язки, самостійно реалізовувати їх, нести відповідальність за свої дії та керувати своїми вчинками. Адміністративна дієздатність передбачає здатність розпоряджатись адміністративними правами та виконувати публічні обов’язки. Наявність дієздатності свідчить про те, що особа здатна вчиняти дії, які породжують юридичні наслідки. Повністю адміністративно дієздатна особа – це повнолітня особа, яка є психічно здоровою та розумово повноцінною, тобто такою, що усвідомлює значення своїх дій та несе за них відповідальність. Повною мірою дієздатність виявляється з  моменту досягнення повноліття, а до того часу доповнюється дієздатністю батьків. Адміністративна дієздатність за спеціальної правосуб’єктності виникає з появою певних чинників, які й  зумовлюють як момент виникнення дієздатності, так і її  особливості. Так, повне пасивне виборче право у громадянина України виникає з моменту досягнення ним 21 років, але реалізовувати це право він здатен лише за наявності певних чинників – наявності громадянства, відсутності судимості тощо.
2. Адміністративно‐правовий статус фізичних осібОсновним індивідуальним суб’єктом адміністративного права є фізична особа (громадянин України, іноземець, особа без громадянства), оскільки відповідно до Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і  безпека визнаються в Україні найбільшою соціальною цінністю. Цьому особливу вагомість для комплексного розкриттямісця і ролі фізичної особи в адміністративному праві становить категорія адміністративно-правового статусу. Під статусом (від лат. status – «положення, становище») розуміється правове положення (сукупність прав і обов’язків) фізичної чи юридичної особи.Фізична особа в адміністративному праві має потрійний статус:1) негативний статус фізичної особи – це право особистої свободи як правоможність індивіда та те, щоб влада не втручалась до сфери особистої свободи, відмежованої законом(наприклад, недоторканність житла, свобода пересування, таємниця приватного життя, листування, телефонних розмов та2) позитивний статус особи – це обов’язок публічної адміністрації надавати фізичним і юридичним особам адміністративні послуги (наприклад, соціальні зобов’язані виплачувати пенсіонерам, безробітним, інвалідам, особам , які тимчасово втратили працездатність на виробництві, пенсії та інші соціальні допомоги);3) активний статус громадянина – це право громадян брати участь у публічній владі. До змісту адміністративно-правового статусу особи включаються такі юридичні елементи:1) публічні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;2) обсяг і характер правосуб’єктності;3) адміністративна відповідальність;4) у деяких випадках – дисциплінарна посадових осіб публічної адміністрації.  Отже, адміністративно-правовий статус фізичної особи – це сукупність встановлених законодавством України суб’єктивних публічних прав і юридичних обов’язків індивіда в сукупності з обсягом та характером його адміністративної правосуб’єктності та адміністративної відповідальності. В юридичній літературі часто термінологічний вираз «стандарти прав людини».Права та свободи людини і громадянина в Україні – це природні потреби та інтереси індивіда, які визнані та закріплені державою в Конституції та інших законах України, установлюють певні можливості, що дозволяють кожній людині обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними, політичними свободами та соціальними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Вони є невичерпними, якщо при цьому не порушуються права і свободи іншої особи.Права людини – це природні, невід’ємні потреби та інтереси індивіда, що зумовлюються самим фактом його існування в конкретних історичних умовах, однакові для всіх громадян, об’єктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства та встановлені на рівні міжнародних стандартів.Обов’язок держави – закріпити їх у законодавстві та створити умови для їх практичного забезпечення.Адміністративно-правове гарантування прав та свобод людини і громадянина – це зовнішній механізм забезпечення визначених Конституцією та законами України природних інтересів і потреб індивіда, яке здійснюється публічною адміністрацією, адміністративними судами та судами загальної юрисдикції під час розгляду справ про адміністративні правопорушення.Форми гарантування прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб: 1) гарантування додержання прав і свобод людини тагромадянина Президентом України;2) забезпечення прав, свобод та законних інтересівфізичних і юридичних осіб у процесі адміністративнихпроваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян;3) дисциплінарне провадження в адміністративному праві;4) захист від порушень з боку суб’єктів владнихповноважень у системі адміністративного судочинства;5) публічний захист прав і свобод фізичних та юридичнихосіб засобами громадянського суспільства;6) запобігання та протидія корупції;7) прокурорський нагляд за додержанням законів України у сфері внутрішнього публічного управління;8) захист прав і свобод громадян України в Європейськомусуді з прав людини.         
3. Президент України
Президент України згідно зі ст. 102 Конституції України є главою держави й виступає від її імені. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції, прав і свобод людини та громадянина. Виконуючи конституційні повноваження, Президент України здійснює активну й різнобічну адміністративну діяльність у сфері гарантування прав і свобод людини тагромадянина, національної оборони і безпеки, внутрішньої та зовнішньої політики, кадрових призначень, прийняття у  громадянство України та припинення громадянства України, нагородження, присвоєння звань, здійснення помилування тощо. Президент України, зважаючи на юридичну природу, територіальний масштаб  діяльності, повноважень, є первинним, вищим, виборним одноосібнимдержавним органом. Водночас він постає і суб’єктом публічної адміністрації, оскільки забезпечує додержання законів іншими державними органами та їх посадовими особами, а також має право видаватинормативно-правові обов’язковий для виконання характер.Адміністрація Президента України є постійно діючим допоміжним органом, основними завданнями якого є  організаційне, правове, консультативне,експертно-аналітичне та інше здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.Координаційним органом з питань національної безпеки і  оборони при Президентові України є Рада національної безпеки і оборони України. Рада координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й  оборони. Вона заснована Указом Президента від 30 серпня 1996 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України». ГоловоюРНБО є Президент України. Він же формує персональний склад РНБО.Крім того до сфери адміністративно-правового регулювання належить діяльність інших допоміжних органів і  служб при Президентові України. Президент має право створювати консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і  служби відповідно до вимог часу, умов суспільного, політичного, економічного розвитку країни, завдань, що постають перед главою держави. Для опрацювання проблем зовнішньополітичного та внутрішньополітичного міжгалузевого характеру й забезпечення їх комплексного вирішення приПрезидентові України можуть створюватися міжвідомчі комісії, наукові ради, науково-дослідні інститути та інші органи на чолі з особами, уповноваженими Президентом.
4. Адміністративно‐правовий статус органів виконавчої влади
Провідним суб’єктом публічного адміністрації є органи виконавчої влади та їх посадові особи. Саме на них лягає основне навантаження щодо практичного забезпечення прав і  свобод людини та громадянина в процесі публічного виконання законів на території всієї країни.Виконавча влада відповідно до теорії її поділу є однією з  самостійних і незалежних державних влад – це гілка державної влади, що має універсальний характер, спрямована на виконання законів і підзаконних нормативно-правових актів, здійснення виконавчо розпорядчих повноважень,  адміністративних послуг, здійснення інших адміністративних процедур, із правом застосування щодо адміністративно-правових норм заходів адміністративного примусу та адміністративної відповідальності. Орган виконавчої влади – це самостійний вид органів державної влади, який згідно з конституційним принципом поділу державної влади на основі та з виконання законів здійснює на відповідній території або за відповідним напрямком адміністративно-правове відносин.Виконавча діяльність – це діяльність органів і посадових осіб виконавчої влади з виконання законів України у всій державі. Розпорядча діяльність полягає у виданні органами або посадовими особами виконавчої влади на основі законів підзаконних нормативно-правових актів, що мають обов’язкове значення.Кожен ОВВ, діючи від свого імені та за дорученням держави, має певний адміністративно-правовий статус, є носієм відповідних повноважень юридично-владного реалізація яких забезпечує його досягнення у виконавчо- розпорядчій та іншого виду публічній діяльності. ОВВ наділені необхідною оперативною самостійністю, що виражається в їх компетенції – предметах відання, правах, обов’язках, територіальних межах діяльності кожного окремого органу. Компетенція органу виконавчої влади – це певний обсяг державної діяльності, покладений на конкретний орган, або коло питань, передбачених законодавством, які цей орган має вирішувати в процесі практичної діяльності.Будучи частиною державного апарату, ОВВ мають власну внутрішню структуру і штат посадових осіб. Організаційна структура державного апарату – це поділ цілого на організаційно відокремлені одиниці та мережа управлінських зв’язків у ньому, особлива форма поділу та кооперації управлінської діяльності, стійка схема розподілу його завдань і функцій. ОВВ становить собою організацію державних службовців –  колектив людей, сформований шляхом їх призначення, як правило, на основі конкурсного  відбору на посаду для здійснення конкретної адміністративної діяльності в юридично- владній формі. У межах колективу такого органу між структурними підрозділами та посадовими особами розподілено   повноваження і  відповідальність за установлено та розвиваються різні організаційно-правові зв’язки. Усе це спрямовано на безпосереднє забезпечення прав і  свобод людини та громадянина.Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Систему центральних ОВВ складаютьміністерства та інші центральні органи виконавчої влади України (державні служби, державні інспекції, державні агентства).Місцеві державні адміністрації виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі. Вони наділені правом представляти інтереси держави та ухвалювати від її імені розпорядження, що діють на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.За характером компетенції ОВВ поділяються на органи загальної, галузевої, спеціальної та предметної компетенції. Органи загальної компетенції – це органи, які в межах підвідомчої їм території здійснюють адміністративно-правове регулювання (управління та координацію) підконтрольних їм органів галузевої чи функціональної компетенції. Вони несуть відповідальність за стан справ на відповідній території (України, області, району, міста). Прикладами органів загальної компетенції є Кабінет Міністрів України та місцеві державні адміністрації.Органи галузевої компетенції реалізують державну політику у відповідній галузі. Таким органами є міністерства, на які покладається визначення пріоритетних напрямків розвитку відповідної сфери, забезпечення нормативно-правового регулювання у визначеній сфері тощо.Органи спеціальної (функціональної) забезпечують реалізацію державної політики в одній чи декількох сферах шляхом надання адміністративних послуг, державного нагляду (контролю), узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо вдосконалення законодавчих актів. Органами предметної компетенції є адміністраціїдержавних підприємств, установ, які керують діяльністю відповідних підприємств та установ.

Лекція 5. ПУБЛІЧНА СЛУЖБА ТА ЇЇ АДМІНІСТРАТИВНО‐ ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
1 Класифікація публічної служби в Україні та її законодавче забезпечення
Залежно від основного методу (адміністративний чи диспозитивний) діяльності в сучасних умовах є підстави виділити два базових типи органів та організацій – публічні та цивільні. До цивільної служби належать особи в недержавних організаціях і установах, громадських і політичних об’єднаннях, також у державних організаціях, службовці, які не мають статусу публічної служби. Широке поняття публічної служби для потреб  адміністративного судочинства наведено в п. 15 ст. 3 КАСУ: «публічна служба – діяльність на державних політичнихпосадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної  Республіки  Крим,  самоврядування».Поряд із цією класифікацією в юридичній літературі зазначається, що служба в суспільстві також розподіляється відповідно до існування державних і недержавних організацій (громадських, корпоративних, самоврядування) на державну та недержавну. Виходячи зі ст. 13 Конституції України вважаємо, що такий поділ суспільної служби не може бути основним для галузі адміністративного права. Отже, виходячи з предмета адміністративного права можна стверджувати, що найбільш вагомими складовими публічної служби в Україні є державна служба та служба в  органах місцевого самоврядування.Служба в органах державної влади та місцевого самоврядування будується на нормах Конституції України та численних інших законах і підзаконних нормативно-правих актах, зокрема таких законах: від 17 листопада 2011 р. № 4050- VI «Про державну службу», що визначає загальні засади державної служби, а також статус державних службовців, які працюють у публічних органах; від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ «Про службу в органах місцевого самоврядування», що регулює порядок проходження публічної  самоврядування, тощо. Отже, у широкому розумінні публічна служба – це діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність  суддів, прокурорів, поліцейських і військова служба, дипломатична служба, інша державна служба та служба в органах місцевого самоврядування. Проте в  адміністративному праві передусім нас цікавить публічна служба в органах державної виконавчої влади та служба в  органах місцевого самоврядування.
2. Поняття, принципи та класифікація державної служби в Україні
Державна служба є організаційно-правовим явищем з  характерним змістом та особливостями. В усіх випадках службова діяльність пов’язана з трьома елементами:1) запровадженням служби (установлення посад, їх кількості), правовим урегулюванням порядку проходження тощо;2) організацією виконання повноважень, здійсненням управління відповідними об’єктами;3) вирішенням внутрішніх організаційних службової діяльності в певному органі чи організації (взаємовідносини між структурними службовцями).Норми адміністративного права в комплексному правовому інституті державної служби становлять основну частину. Ними регулюються найважливіші організаційні елементи державноїслужби – правовий статус посади в державних органах, статус державного службовця та посадової особи, категорії посад і ранги посадових осіб, вимоги до державних службовців, порядокпроходження державної служби, організація управління  державною службою, проведення службовців, адміністративна і дисциплінарна відповідальність державних службовців та ін.В умовах сьогодення відбувається вдосконалення законодавства у сфері державної служби. Уведення в дію прийнятого 17 листопада 2011 р. Закону України № 4050-VI «Про державну службу» чотири роки підряд переноситься на новий період, за останніми набрати чинності з 1 січня 2016 р.З метою всебічного розгляду нами здійснено порівняльний аналіз законів України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р № 3723-XII та 17 листопада 2011 р. № 4050-VI.
3 Адміністративно‐правовий статус державного службовця
Відповідно до Закону України від 17 листопада 2011 р. № 4050-VI «Про державну службу» право на державну службу з  урахуванням вимог щодо рівня професійної компетентності, напряму підготовки (спеціальності) та обмежень мають громадяни України, яким виповнилося 18 р., незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, які вільно володіють державною мовою. На державну службу не може вступити особа, яка: 1) за рішенням суду визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена; 2) має судимість за вчинення умисного злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; 3) відповідно до вироку суду позбавлена права займатися діяльністю, пов’язаною з виконанням функцій держави, або обіймати відповідні посади; 4) піддаваласяадміністративному стягненню за корупційне правопорушення –  протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 5) має громадянство іншої держави. Не дозволяється призначення осіб на посади державної служби, на яких вони будуть безпосередньо підпорядковані близьким особам.Особа, яка вступає на державну службу, зобов’язана до призначення на посаду вийти зі складу виконавчого органу чи наглядової ради підприємства чи організації, що має на меті одержання прибутку (крім випадків, коли особа здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі або територіальній громаді, та представляє інтересидержави або територіальної громади в раді товариства (спосте- режній раді), у ревізійній комісії господарського товариства), припинити іншу оплачувану або підприємницьку діяльність, крім викладацької, наукової та творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики зі спорту.Особа, яка претендує на зайняття посади державної служби, має відповідати мінімальним загальним вимогам до освітньо-кваліфікаційного рівня та досвіду роботи. Наприклад, для посад підгрупи І-2 – це повна вища освіта, стаж роботи не менше семи років, досвід роботи на керівних посадах або на посадах державної служби підгрупи I-3 чи II-2, або на відповідних посадах в органах місцевого самоврядування не менше п’яти років; для посад підгрупи V-2 – базова вища освіта; для посад підгруп V-3, V-4 – неповна вища освіта.Вступ особи на державну службу здійснюється шляхом призначення: 1) на посаду державної служби групи I – у порядку, визначеному  Конституцією  та законами України, без обов’язкового проведення конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби; 2) на посаду державної служби груп II, III, IV і V – за результатами конкурсу на зайняття вакантних посад державної служби.Особа, призначена на посаду державної служби вперше, мусить скласти присягу такого змісту: «Усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити Українському народу, додержуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права, свободи і законні інтереси людини і громадянина, честьдержави, з гідністю нести високе звання державного службовця та сумлінно виконувати свої службові обов’язки».Службові відносини особи, яка вступає на державну службу вперше, розпочинаються з дня складення присяги, а в разі наступного призначення на посаду державної служби – з  дня такого призначення.Конкурс на зайняття вакантних посад державної служби проводить конкурсна комісія. Конкурс передбачає складення іспиту (тестування) особою, яка претендує на зайняття посади державної служби, та проведення співбесіди з нею. Керівник державної служби в державному органі затверджує програму  іспиту (тести) один раз на два роки.Рішення про призначення приймається: на посаду державної служби керівником державної служби результатами конкурсу не пізніше 30 календарних днів після оприлюднення інформації про його переможця на підставі протоколу засідання конкурсної комісії.Дисциплінарна відповідальність державних службовців –  це сукупність адміністративно-правових відносин, виникають у зв’язку з накладенням на державних службовців передбачених законодавством спеціальних дисциплінарних стягнень за порушення ними службової дисципліни.
4 Служба в органах місцевого самоврядування
 Відповідно до Закону України від 7 червня 2001 р. № 2493- «Про службу в органах місцевого самоврядування» служба в  органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі  діяльність  громадян України, які займають посади в  органах місцевого самоврядування,  що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом.Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно- розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій та отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.Різновидами посад в органах місцевого самоврядування є:– виборні посади, на які особи обираються територіальноюгромадою;– виборні посади, на які особи обираються абозатверджуються відповідною радою;– посади, на які особи призначаються відповідним головою(сільським, селищним, міським головою, головою районної,районної у місті, обласної ради.Відповідно прийняття на службу в органи місцевого самоврядування здійснюється шляхом обрання на посади  територіальною  громадою,  обрання  або затвердження відповідною радою, призначення на посади сільським,  селищним,  міським головою, головою районної ради на конкурсній основі чи за іншою процедурою, передбаченою законодавством України.Посадові особи місцевого самоврядування, які вперше обираються чи призначаються на , приносять присягу.Обмеження, пов’язані з прийняттям на службу в органи місцевого самоврядування та проходженням служби, є такими: на зазначену службу не можуть бути прийняті особи, які визнані судом недієздатними; мають судимість за вчинення умисного злочину; відповідно до закону позбавлені права займати посади в органах державної влади або в органах місцевого  самоврядування; які у разі прийняття на службу в органи місцевого самоврядування будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, що є близькими родичами чи свояками.В органах місцевого самоврядування встановлюються категорії посад від першої до сьомої категорії та відповідні ранги (від 15 до 1). Ранги, які відповідають посадам першої та другої категорій, а також ранги сільським, селищним, міським головам, головам районних, районних у містах рад присвоюються рішенням відповідної ради в межах відповідної категорії посад; третьої-сьомої категорії – відповідно сільським, селищним, міським головою, головою обласної, районної, районної у місті рад. Ранги присвоюються відповідно до займаної посади, рівня професійної кваліфікації та результатів роботи.Законодавством установлюються підстави припинення служби в органах місцевого самоврядування. Крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, підстав, визначених  Законом  України   «Про  місцеве самоврядування в Україні», служба в органах місцевого самоврядування припиняється в разі: відмови посадової особи місцевого самоврядування від складання присяги; порушення умов реалізації права на службу в органах місцевого самоврядування; неподання у встановлений термін відомостей або подання посадовою особою місцевого самоврядування неправдивих відомостей щодо її доходів; виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню на службі, чи недотримання вимог, пов’язаних із проходженням служби  в органах місцевого самоврядування; досягнення посадовою особою місцевого самоврядування граничного перебування на службі в органах місцевого самоврядування.Отже, служба в органах місцевого самоврядування – це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого  самоврядування,  що  спрямована  на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве  самоврядування та  окремих  повноважень  органів  виконавчої влади, наданих законом.

Лекція 6. ФОРМИ ТА МЕТОДИ ДІЯЛЬНОСТІ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ
1 Поняття, класифікація та зміст форм діяльності публічної адміністрації
  У загальнонауковому розумінні під формою (від. лат. forma) розуміють «контури, зовнішній вираз сутності». Форми діяльності публічної адміністрації  – це зовнішнє вираження однорідних за своїм  характером  і правовою природою груп адміністративних дій  суб’єктів  публічної  адміністрації,  здійснене в рамках режиму законності та компетенції для досягнення адміністративно-правової мети – публічного забезпечення  прав і свобод людини і громадянина, нормального функціонування  громадянського суспільства та держави.За характером і правовою природою форми діяльності  об`єктів публічної адміністрації поділяються на:1) видання адміністративних актів:- видання підзаконних нормативно-правових актів;- видання індивідуальних адміністративних актів;2) укладення адміністративних договорів;3) учинення інших юридично значущих адміністративних4) здійснення матеріально-технічних операцій.Видання підзаконних нормативно-правових актів – це правотворчий напрямок діяльності публічної адміністрації, що передбачає розпорядчу діяльність, спрямовану на виконання законів шляхом розроблення  та встановлення підзаконних правил загального характеру. Установлення норм права підзаконного характеру в процесі діяльності публічної адміністрації – це адміністративна правотворчість , яка здійснюється у формі видання органами тапосадовими особами публічної адміністрації  актів неперсоніфікованого характеру. Зазначене викликано тим, що загальні норми і правила поведінки, сформульовані в законах, не в змозі охопити всіх аспектів, які потребують додаткового врегулювання нормами адміністративного права. Тому й виникає потреба в  конкретизації та деталізації законодавчих норм щодо стадії їх застосування.За сферою застосування нормативні акти органів публічного управління поділяються на внутрішньо організаційні та зовнішні. Провідне місце в діяльності публічної адміністрації відіграють зовнішні акти, що в будь-яких аспектах виходять за відомчі межі публічного апарату, адресовані фізичним і  юридичним особам, які не перебувають у  їхньому підпорядкуванні. З  їх допомогою  суб’єкти публічної адміністрації безпосередньо забезпечують захист прав і свобод людини та громадянина, нормальне функціонування держави і  суспільства.Органи виконавчої влади видають численні нормативно- правові акти, що стосуються широкого кола не підпорядкованих їм осіб. Підзаконні нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси фізичних і юридичних осіб або мають міжвідомчий характер, проходять реєстрацію в  Міністерстві юстиції України. В іншому разі вони є нечинними. Зовнішні акти органів виконавчої влади й місцевого  самоврядування публікуються в офіційних або місцевих періодичних виданнях.Що стосується внутрішньоорганізаційних актів, то вони спрямовані до підпорядкованих по службі апаратів і працівників. У них встановлюються правила службової діяльності, розраховані на неодноразове виконання.За суб’єктами видання на підставі чинного законодавства можна виділити такі основні форми актів публічногоуправління: укази, постанови, накази, рішення, положення, інструкції. Укази Президента України – це нормативно-правові акти глави держави, видані на основі та на виконання Конституції й  законів України. Постанови Кабінету Міністрів України – це нормативно-правові акти вищого органу виконавчої влади, які ухвалюються в колегіальному  порядку з важливих питань державного управління, видані на основі та на виконання Конституції й  законів України, указів Президента України.Постанови центральних органів виконавчої влади – це нормативно-правові акти, видані з метою забезпечення реалізації державної політики у визначеній сфері на основі та на виконання Конституції й законів України, указів Президента України, наказів відповідного міністра Кабінету Міністрів України.Накази керівників центральних органів виконавчої влади, установ організацій та підприємств загального характеру – це нормативно-правові  акти,  що підписані посадовою особою та на основі й на виконання Конституції і  законів України, указів Президента України та постанов Кабінету Міністрів України деталізують правові норми. Наказами можуть затверджуватися положення, інструкції, правила та ін.Видання індивідуальних адміністративних актів є  найбільш поширеним способом реалізації адміністративних повноважень органів публічної адміністрації; без їх видання не може бути вирішено жодної більш-менш важливої справи в цій сфері.Видання індивідуальних адміністративних актів є близьким до нормативного, але не тотожне йому. Відмінність між ними полягає в тому, що індивідуальні адміністративні акти встановлюють, змінюють або  припиняють  конкретні а дміністративні правовідносини. Вони відрізняються від нормативних тим, що звернені до конкретних суб’єктів управлінських відносин і їх дія  після здійснення встановлених у  них прав і обов’язків, тобто після одноразового їх застосування.Серед індивідуальних адміністративних актів виділяють: Індивідуальні акти –  адміністративні приписи персоніфікованого характеру, ухвалені у процесі владноїдіяльності публічної адміністрації з метою забезпечення завдань  адміністративно-правового регулювання. До них належать:– розпорядження та укази Президента України;– розпорядження Кабінету Міністрів України;– розпорядження місцевих державних адміністрацій;– рішення органів місцевого самоврядування;– накази установ, організацій та підприємств, які мають індивідуальний характер.Оперативно-службові плани –  індивідуальні акти управління, що передбачають систему заходів з організації та практичного здійснення завдань адміністративного регулювання публічною адміністрацією на будь-який період і визначають порядок, строки їх проведення та конкретних виконавців цих заходів. Такі плани затверджуються керівниками органів публічної адміністрації і з цього моменту набувають юридичної сили акта управління, органу або особи, яка їх затвердила, і є  обов’язковими для виконання.Постанови – індивідуальні акти, що ухвалюються правоохоронними органами під час вирішення питань про застосування заходів адміністративного примусу. Для постанов характерні такі ознаки: за своєю природою вони є індивідуальними актами і спричиняють виникнення, зміну або припинення правовідносин; містять юридичну оцінку поведінки учасників правовідносин і є засобами застосування заходів адміністративного примусу; адресуються громадянам і посадовим особам, які неперебувають у службовому підпорядкуванні публічної адміністрації.Укладення адміністративних договорів. Відповідно до п. 14 ст. 3 КАСУ  «адміністративний  договір багатостороння угода, зміст якої складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій  суб’єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди». Прикладами адміністративного договору є угоди регіонального розвитку між обласними радами та Кабінетом Міністрів України, які встановлюють взаємні права та обов’язки між вищим органом виконавчої влади й органом місцевого  самоврядування,  мають всі ознаки адміністративного договору.Ознаками адміністративного договору є:1) суб’єктивна – у ньому обов’язково бере участь суб’єкт публічної адміністрації;2) предметна – його змістом є права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта публічної адміністрації.
2 Методи адміністративної діяльності публічної адміністрації
Основними методами адміністративного права заохочення, переконання і примус. Сутність заохочення полягає в тому, що воно стимулює учасників адміністративно-правових відносин на належну поведінку: заохочення призначено для стимулювання активної діяльності суб’єктів адміністративного права, формування правомірної поведінки, зміцнення засад справедливості тадисципліни в адміністративно-правовому регулюванні. Підставами для заохочення є зазначені в нормах права дії, поведінка, які стимулюються державою з метою досягнення конкретних успіхів в економічній, соціально-культурній,оборонній та інших сферах життєдіяльності. Заохочення сприяє розвитку успішності не тільки в тих, щодо кого його застосовано, а й має значення стимулу для інших осіб, спонукає їх добросовісно ставитися до публічних обов’язків, сприяє розвитку правосвідомості громадян.Зміст заохочення складають заходи морального (подяка, почесна грамота, медаль, орден тощо), матеріального (премія, цінний подарунок тощо) і морально-матеріального юрист України, лауреат, премія тощо) характеру.За допомогою заходів переконання стимулюється належна  поведінка  учасників  адміністративно-правових Переконання виявляється у  використанні  роз’яснювальних, виховних, організаційних заходів для формування волі суб’єктів адміністративного права або її  корекції. Тим самим особи добровільно  підпорядковуються юридичним приписам і свідомо беруть участь в їх виконанні. Для переконання характерним використовується постійно і стосовно всіх осіб, що перебувають у зоні впливу суб’єктів публічної адміністрації; забезпечують добровільне  виконання правових норм, законних вказівок, приписів публічної адміністрації; зрештою виховує правові  переконання об’єктів публічного управління та свідомо дотримуватись правових норм.Переконання – це процес послідовно здійснюваних дій, який включає такі елементи: оволодіння увагою; навіювання; вплив на свідомість; управління емоціями; формування інтересу. До первинних його засобів належать навчання,  агітація, роз’яснення, обмін досвідом.Найпоширеніші форми його використання публічною адміністрацією:1) здійснення систематичної роз’яснювальної роботи щодо норм  адміністративно-правових  пропагандистська робота);2) критика антигромадських вчинків;3) інформування населення про стан забезпечення правопорядку;4) заохочення громадян, які беруть участь в охороні правопорядку.Як один з основних методів адміністративної діяльності, переконання не завжди є достатньо ефективним заходом. Тому держава, охороняючи права, свободи та законні інтереси фізичних і  юридичних осіб,  уповноважує  адміністрацію застосовувати примус до тих із них, які не піддаються впливу переконання.Адміністративно-запобіжні заходи публічної адміністраціїмають чітку спрямованість, орієнтовані на захист інтересів громадської  безпеки, на недопущення вчинення правопорушень. Вони передбачають у встановлених законом випадках застосування обмежень до  громадян   та організацій, і в цьому виявляється їх примусовий характер, хоча правопорушення при цьому відсутні. У низці випадків метою застосування адміністративно- запобіжних заходів є не попередження вчинення протиправних діянь з боку певних осіб, а недопущення тих чи інших видів правопорушень, тобто попередження правопорушень як основнамета адміністративно-запобіжних заходів має два прояви: попередження правопорушень з боку конкретних недопущення певних видів правопорушень. Заходи адміністративного припинення мають за мету своєчасне реагування на ті чи інші антигромадські діяння, припинення, переривання протиправної поведінки і тим самим – недопущення настання її шкідливих наслідків. Вони спрямовані на примусове переривання (припинення) діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках – і  кримінально-правовий  характер, недопущення наслідків протиправної поведінки, забезпечення провадження в  справі про адміністративне правопорушення і притягнення винних до адміністративної, а у виняткових випадках – до кримінальної відповідальності. Залежно від різних критеріїв заходи адміністративного припинення в діяльності публічної адміністрації поділяються: залежно від мети застосування – на самостійні (оперативні) та допоміжні (забезпечувальні); за характером правоохоронного впливу – на особистісні, організаційні та майнові; за формою процесуального вираження – на усні, письмові та виражені в  певних матеріально-технічних діях; за характером  застосування – на заходи загального і спеціального призначення.Фактичними підставами застосування правоохоронними органами заходів адміністративного припинення є конкретна протиправна ситуація, яку в майбутньому може бути визнано адміністративним проступком, злочином або об’єктивно протиправним діянням душевнохворого чи малолітнього. В усіх випадках застосування заходів адміністративного припиненнямова  може йти лише про підозру у вчиненні правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення пов’язане зі спеціальною процедурою розгляду справи і  прийняттям відповідного рішення.Адміністративні стягнення становлять третю складову  адміністративного  примусу. КУпАП надає органам публічної адміністрації численні повноваження щодо здійснення такоїадміністративно-юрисдикційної діяльності: по-перше, складати протоколи про адміністративні правопорушення (ст. 255); по- друге, розглядати справи в квазісудовому порядку за деякими з  них (глава 17); по-третє, здійснювати адміністративне провад- ження щодо виконання адміністративних стягнень (розділ V). У процесі розгляду справ про адміністративніправопорушення посадові особи публічної адміністрації накладають на винних адміністративні стягнення, що є  особливим видом адміністративного примусу. Адміністративні стягнення відрізняються від двох інших видів заходів примусу способом забезпечення правопорядку, відмінностями нормативної регламентації, метою, фактичними підставами, правовими наслідкамита процесуальними особливостями застосування. Вони характеризуються стабільністю змісту і призначення, застосовуються лише до винних у вчиненні адміністративних проступків. Тому загальною їх особливістю є репресивний, каральний характер. За вчинення адміністративних правопорушень КУпАП передбачає такі адміністративні стягнення: 1) попередження;2) штраф; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація: предмета, який став знаряддямвчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних унаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого цьому громадянинові (прав на керування транспортними засобами, на полювання); 6) громадські роботи; 7) виправні роботи; 8) адміністративний арешт. Законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень, наприклад – адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок (ст. 24 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»).3 Дія адміністративно‐правових актів у часі, просторі, за колом осіб і вимоги, які пред’являються до них
Підзаконні нормативно-правові акти аналогічно до законних діють у трьох вимірах – часу, простору та за колом. За часом адміністративні акти публічної влади вступають в  силу – з моменту прийняття чи опублікування; з моменту,  вказаного в самому акті чи іншому, що його затверджує. Адміністративно-правові акти втрачають дію – після закінчення строку, на який були ухвалені; у разі змін обставин, на які вони були розраховані; у разі прямого скасування (призупинення) цього акта іншим актом: наприклад, постанова Кабінету Міністрів, дія якої зупинена Указом Президента,  може бути Конституційним судом визначена такою, що не відповідає Конституції (є неконституційною), та втрачає чинність з дня ухвалення такого рішення; у разі фактичного скасування, коли ухвалено адміністративний акт з того самого питання, а старий формально не скасовано. У просторі акти публічної влади діють на всій території України (Постанова Кабінету Міністрів України) або лише на частині її території (локальні акти) – наприклад, розпорядження голови місцевого державної адміністрації діє на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці. За колом осіб акти розповсюджуються на всіх фізичних і  юридичних осіб або тільки на їх частину, зокрема лише на громадян України; іноземців та осіб без громадянства; посадових осіб; суб’єктів корупційних діянь, суб’єктів  господарювання; органів виконавчої влади; органів місцевого  самоврядування.При цьому слід пам’ятати два основні моменти:1) існують засадничі вимоги ст. 19 Конституції України про те, що «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»;2) вступ нормативного акта в дію відбувається за трьома принципами:– «негайної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки лише «вперед»;– «зворотної дії», коли дія акта поширюється на всі випадки і «вперед», і «назад». Прийнято, що нормативно- правовий акт зворотної сили не має, за винятком якщо він скасовує або пом’якшує відповідальність;– «переживання акта», коли акт, що втратив юридичну чинність, за спеціальною вказівкою нового акта продовжуєдіяти. Наприклад, після проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. ВРУ ухвалила Постанову про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР, якщо відповідні питання не врегульовані  законодавством України, за умови, що ці загальносоюзні акти не суперечать Конституції та законам України. Акти КМУ включаються до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів України, публікуються в Офіційному віснику України та газеті «Урядовий кур’єр» і вступають дію з  моменту опублікування, якщо інший термін вступу не вказаний в ньому. Нормативно-правові акти  місцевих  державних адміністрацій підлягають державній реєстрації у відповідних органах юстиції в установленому органом порядку і набирають чинності з моменту їх реєстрації, якщо самими актами не встановлено пізніший термін їх уведення.  Нормативно-правові акти місцевих державних адміністрацій, які стосуються прав та обов’язків громадян або мають загальний характер, підлягають оприлюдненню і  набирають чинності з моменту їх оприлюднення, якщо самими актами не встановлено пізніший термін введення їх у дію. Що стосується адміністративних актів органів і  посадових осіб місцевого самоврядування, то: – рада в межах своїх повноважень ухвалює нормативні та інші акти у формі рішень, рішення ухвалюється на її пленарному засіданні  після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради, рішення ради ухвалюється відкритим (зокрема поіменним) або таємним голосуванням;– рішення сільської, селищної, міської ради в п’ятиденний строк з моменту його ухвалення може бути зупинено сільським,селищним, міським головою і внесено на повторний розгляд відповідної ради з обґрунтуванням зауважень;– рада зобов’язана у двотижневий строк повторно розглянути рішення; а якщо вона відхилила зауваження сільського, селищного, міського голови і підтвердила попереднє рішення двома третинами депутатів від загального складу ради, воно набирає чинності;– рішення ради нормативно-правового набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо радою не встановлено більш пізній строк введення цих рішень у  дію;– виконавчий комітет сільської, селищної, міської, районної рад у межах своїх повноважень ухвалює рішення; рішення виконавчого комітету ухвалюються на його засіданні більшістю голосів від загального складу виконавчого комітету і  підписуються сільським, селищним, міським головою, головою районної в місті ради;– у разі незгоди сільського, селищного, міського голови (голови районної в місті Ради) з рішенням виконавчого комітету Ради він може зупинити дію цього рішення своїм розпорядженням і внести це питання на розгляд відповідної Ради;– сільський, селищний, міський голова, голова районної в  місті , районної, обласної рад у межах своїх повноважень видає розпорядження ; рішення виконавчого комітету Ради з питань, віднесених до власної компетенції її виконавчих органів, які можуть бути скасовані відповідною Радою;– акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з  мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку;– акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування доводяться до відома населення. На вимогу громадян їм може бути видана копія відповідних актів органів та посадових осібмісцевого самоврядування.Акти ради, сільського, селищного, міського голови, голови районної в місті ради, виконавчого комітету сільської, селищної,  міської, районної рад, прийняті в межах наданих їм повноважень, є  обов’язковими для виконання всіма розташованими на цій території органами виконавчої влади, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами, а також громадянами, постійно або тимчасово проживають на відповідній території.
4 Контроль і нагляд
Одним із вагомих, відносно самостійних методів адміністративного права є контроль. Контроль – це вид діяльності, який полягає в тому, що суб’єкт контролю здійснює перевірку й облік того, як контрольований об’єкт виконує покладені на нього завдання та реалізує свої функції. Основне призначення державного контролю полягає у  виявленні невідповідності його об’єкта тим чи іншим правомірним оціночним критеріям для подальшого застосування адекватних заходів реагування. Відповідно до ст. 1 Закону України від 5 квітня 2007 р. № 877-V «Про основні засади державного нагляду (контролю) у  сфері господарської діяльності» під державним контролем  розуміється  діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, органів місцевого самоврядування,  інших органів у межах повноважень, передбачених законом, щодо запобігання та виявлення порушень вимог законодавства суб’єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема якості продукції,робіт і послуг, прийнятного рівня небезпеки для населення,  навколишнього природного середовища.Метою контролю є встановлення результатів діяльності певних суб’єктів, допущених відхилень від прийнятих вимог, принципів організації, виявлення причин цих відхилень від прийнятих вимог, а також визначення шляхів подолання перешкод для ефективного функціонування всієї системи. У сучасному розумінні контроль розглядається не тільки як засіб покарання , а й як інформаційно-аналітичний засіб. Сутність державного контролю полягає: у спостереженні функціонуванням відповідного підконтрольного об’єкта; в  одержанні об’єктивної та достовірної інформації; у вживанні заходів із запобігання й усунення порушень; у виявленні  причин і  умов, що сприяють правопорушенню; у вживанні заходів щодо залучення до відповідальності осіб, винних у порушенні. Наведене дозволяє сформувати ознаки контролю як методу адміністративної діяльності публічної адміністрації: – метою контролю є здійснення перевірки виконання  об’єктами управління визначеного законодавством адміністративно-правового режиму;– органи державного контролю здійснюють заходи на основі та у випадках, передбачених законами України;– у ході здійснення перевірки публічна адміністрація виявляє недоліки в адміністративно-правовому регулюванні суспільних відносин, вимагає від об’єктів публічного управління усунення виявлених порушень, надає їм відповідні приписи;– виявлення осіб та усунення обставин, які можуть негативно вплинути на забезпечення прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.Зважаючи на ці ознаки визначаємо, що публічний контроль як метод адміністративного права – це діяльність публічної адміністрації з метою перевірки виконання об’єктамиадміністративно-правових режимів. Найбільш наочно сутність адміністративно-правового контролю розкривається в діяльності спеціалізованих державних інспекцій і служб та представницьких органів місцевого самоврядування, основними завданнями яких є здійснення  державного контролю і нагляду в тій чи іншій досить вузькій, але важливій сфері діяльності. Найбільш вагомими з них є  інспекції – автомобільна, пожежна,  охорони праці, податкова, контролю за цінами, захисту рослин. Серед служб – санітарна, митна, контрольно-ревізійна та інші. Усі вони – органи адміністративно-правового регулювання або їх самостійні структурні підрозділи, що мають юрисдикційні повноваження. Будучи контрольними органами іншої відомчої належності відносно підконтрольних їм структур, вони здійснюють міжвідомчий контроль. Адміністративний нагляд порівняно з контролем є більш вузьким видом діяльності публічної адміністрації. Особливість нагляду полягає в тому, що він має за мету не тільки попередити правопорушення, а й застосувати заходи адміністративного  примусу, зокрема адміністративної відповідальності, у разі виявлення  порушень адміністративно-правових правил у  визначеній сфері відповідними інспекціями чи службами. Адміністративний нагляд – це особливий вид публічної діяльності, здійснюваної спеціальними органами виконавчої влади щодо організаційно не підпорядкованих підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян у зв’язку з  виконанням ними спеціальних міжгалузевих норм, правил,вимог, з використанням комплексу адміністративних засобів впливу для попередження, виявлення і  правопорушень, відновлення встановлених правовідносин і  притягнення винних до відповідальності. Наприклад, відповідно до Закону України від 1 грудня 1994 р. № 264 адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі» – це система тимчасових примусових профілактичних заходів спостереження та контролю за поведінкою окремих осіб, звільнених з місць позбавлення волі, що здійснюються органами внутрішніх справ.Такий нагляд установлюється з метою запобігання вчиненню  злочинів  окремими особами, звільненими з місць позбавлення волі, і  здійснення  виховного впливу на них. Процедуру адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі, складають відносин щодо: підготовки матеріалів в  установах кримінально-виконавчої системи та в міськрайвідділах  внутрішніх справ щодо встановлення судами адміністративного нагляду ; продовження судами адміністративного нагляду; здійснення  адміністративного  нагляду; адміністративного нагляду; оскарження адміністративного нагляду особою , щодо якої його встановлено; відповідальність за порушення правил адміністративного нагляду; контроль за його здійсненням.

Лекція 7. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1 Поняття та види адміністративної відповідальності, склад правопорушення
Адміністративна відповідальність має подвійну природу –  вона є різновидом адміністративного примусу та юридичної відповідальності. Юридична відповідальність  – це передбачені нормами права і реалізовані щодо особи, яка здійснила правопорушення, заходи державного примусу, що накладаються уповноваженими на те публічними органами, пов’язані із засудженнямправопорушника та здійсненого ним діяння з боку держави й  суспільства, що призводить до настання для правопорушника негативних наслідків особистого, майнового чи організаційного характеру.  Адміністративній відповідальності притаманні специфічні ознаки:По-перше, хоча законодавець прямо не дає визначення адміністративної відповідальності, але розглядає її через поняття  адміністративного  правопорушення (проступку), –  це протиправна, винна (умисна або необережна)  дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і  за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність настає, якщо порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності (ст. 9 КУпАП).По-друге, адміністративна відповідальність має власну нормативну базу. Відповідно до ст. 92 Конституції передбачено, що відповідальність за діяння, які є адміністративними  правопорушеннями, визначається виключно законами України.По-третє, суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Відповідно до чинного  КУпАП  суб’єктами такої відповідальності є фізичні особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. КУпАП встановлює особливості адміністративної відповідальності щодо осіб віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років; щодо відповідальності  посадових осіб,  які підлягають відповідальності за адміністративні правопорушення, пов’язані з  недодержанням установлених правил у сфері охорони порядку управління, державного і громадського порядку, природи, здоров’я населення та інших правил, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов’язків; щодо відповідальності власників  (співвласників)  транспортних відповідальності військовослужбовців та інших осіб, на яких поширюється дія дисциплінарних статутів.По-четверте, відповідно до ст. 255 КУпАП право складати протоколи про адміністративні правопорушення має широке коло уповноважених на те посадових осіб – ОВС, органів державного пожежного нагляду, органів охорони здоров’я, органів охорони пам’яток історії та культури, органів державного енергонагляду, органів спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі транспорту, органів зв’язку, органів у справах захисту прав споживачів,  фінансових органів, підприємств і організацій, у віданні яких є  електричні мережі; органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби та ін.По-п’яте, адміністративна відповідальність полягає в  застосуванні до порушників особливих засобів державної дії –  адміністративних стягнень, які накладаються як у судовому, так і в квазісудовому порядку.  Відповідно до розділу ІІІ КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються:1) адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад; 2) виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад; 3) районними, районними в місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями); 4) ОВС, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими КУпАП. При цьому відповідальність реалізується органом (посадовою особою), якому правопорушник безпосередньо по службі не підпоряд- кований.По-шосте, адміністративна відповідальність менш сувора, ніж кримінальна, – не призводить до накладення на фізичну особу судимості.По-сьоме, порядок притягнення до адміністративної відповідальності істотно відрізняється від кримінального і  цивільних процесів. У цілому він є простим й оперативним, що забезпечує високу ефективність забезпечення захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб. Основною складовою адміністративної відповідальності є  адміністративне правопорушення, законодавче визначення якого наведено в  ст. 9  КупАП, де основними правопорушення визначено протиправність, винність адміністративну карність.Протиправна дія чи бездіяльність полягає в порушенні вимог адміністративно-правових норм. Це невиконання обов’язків, установлених адміністративно-правовими нормами  (протиправна  бездіяльність), або порушення адміністративно-правових норм (протиправні дії).Винність означає, що адміністративним проступком може бути тільки дія, вчинена фізичною особою умисно або з  необережності, у межах порушеної норми.Адміністративна карність проступку як його ознака полягає в тому, що за його вчинення особа має нести лише  адміністративну  відповідальність.  Наслідком вчинення проступку має бути негативна реакція з боку державних органів вигляді застосування до винної особи стягнення, передбаченого адміністративним законодавством. Суттєвою ознакою адміністративного правопорушення є  його  суспільна  небезпека. Поведінка особи може бути оцінена як адміністративне правопорушення, тільки коли становить загрозу громадським відносинам, що охороняються. Термін суспільна небезпека прямо не включений у визначення адміністративного правопорушення, яке надається в ст. 9 КУАП, але в цій нормі говориться про дії, що посягають на державний та громадський порядок. Саме слово посягає свідчить про наявність  загрози порушення громадських відносин, які охороняються законом. У цьому виявляється сутність адміністративного делікту як негативного правового явища, що перебуває в деліктній єдності із суттю, яка притаманна лише цьому явищу. Слід визнати, що суспільна небезпека окремих деліктів не настільки явна, як небезпека злочинів. Узяті в масі, навіть такі, на перший погляд, невразливі делікти дезорганізують суспільні відносини, в охороні яких зацікавлені суспільство та держава.Для того щоб виникли правовідносини адміністративної відповідальності, поряд із вищезазначеними фактичними підставами необхідні ще й правові підстави, якими є конкретні юридичні факти, тобто наявність у діях фізичних осіб складу адміністративного проступку.Юридичний склад адміністративного проступку фізичної особи – це сукупність ознак єдності його об’єктивних і  суб’єктивних характеристик, які є необхідними для визначення цього діяння правопорушенням (об’єкт проступку; об’єктивна сторона; суб’єкт проступку; суб’єктивна сторона). Категорія складу правопорушення фізичних осіб ґрунтовно  розроблена в науці кримінального права. В умовах сьогодення вона має загальноюридичне значення і використовується в теорії та практиці адміністративного права.Об’єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, охоронювані нормами адміністративного права. Наскільки різноманітні адміністративно-правові відносини в  суспільстві, настільки різноманітні об’єкти правопорушення.  Ними можуть бути майнові, трудові, політичні й інші права та інтереси суб’єктів адміністративного права, державний і  суспільний лад, стан навколишнього середовища, життя, честь, гідність, здоров’я людини.Об’єктивна сторона – це сукупність зовнішніх ознак, які  характеризують  проступок. Зміст об’єктивної сторони складають: протиправне діяння (бездіяння), його суспільно небезпечні наслідки і причинний зв’язок між діянням і  наслідками, що настали. Суб’єктом адміністративного проступку визнаються фізичні особи, що як суб’єкти адміністративного проступку мають володіти деліктоздатністю, тобто здатністю нести юридичну відповідальність. Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.Суб’єктивна сторона проступку – це сукупність ознак, характеризують суб’єктивне (психічне) ставлення особи до вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків, а саме вина, мотив і мета правопорушення. Обов’язковою серед них є вина – безпосередній вплив психічного ставлення до вчиненої суспільно небезпечної дії(бездіяльності) та її негативних наслідків.Розрізняють дві основні форми вини– навмисність (умисел) і необережність. Навмисність буває прямою і  непрямою. Прямий умисел виявляється в усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру свого діяння, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і  бажанні їхнього настання. Непрямий умисел полягає в  усвідомленні правопорушником суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності, у передбаченні суспільно небезпечних наслідків і свідомому допущенні їх. Необережність також буває двох видів – самовпевненість і  недбалість. Самовпевненість виявляється в передбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння і легковажному розрахунку щодо їх запобігання. Недбалість виявляється в  непередбаченні правопорушником можливості настання суспільно небезпечних наслідків правопорушення, хоча він міг і мав був їх передбачити.

Лекція 7. АДМІНІСТРАТИВНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
1. Поняття, види, принципи та стадії провадження у справах про адміністративні правопорушення
Одним із видів адміністративних процедур, який найбільш часто використовується  суб’єктами владних повноважень, є  провадження у справах про адміністративні правопорушення.Орієнтиром для вирішення питання про визначення меж змісту провадження у справах про адміністративні проступки є  ст. 245 КУпАП, яка визначає, що завданнями провадження у  справах про адміністративні правопорушення є своєчасне, всебічне, повне й об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності із законом, забезпечення  виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню таких правопорушень, запобігання їм, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.  Процесуальні норми, що утворюють адміністративно- деліктний процесуальний інститут, регулюють порядок реалізації відповідних деліктних матеріальних норм, процедури їх застосування, здійснення примусового впливу на винних з  допомогою адміністративних стягнень. Іншими словами, вони регулюють комплекс адміністративно-деліктних відносин.Внутрішня структура провадження у справах про адміністративні правопорушення характеризується принципами, положенням сторін у провадженні, їх правами й обов’язками та внутрішньою розумовою діяльністю судді щодо тлумачення адміністративно -правових норм та оцінювання доказів. Провадження у  справах про адміністративні правопорушення здійснюється на підставі таких принципів: верховенства права та правового законну; публічності; гласності; об’єктивності; здійснення провадження національною мовою; безпосередності провадження; змагальності сторін;Провадженням у  справах про правопорушення притаманні такі особливості:1) вони виникають у  зв’язку адміністративного проступку та необхідністю проведення адміністративного розслідування;2) вони реалізуються тільки визначеним колом суб’єктів публічної адміністрації;3) процесуальні акти цього провадження мають певну специфіку;4) за допомогою цього провадження реалізуються норми адміністративної відповідальності.Основні положення зазначеного провадження зосереджені в КУпАП: р. ІV «Провадження в справах про адміністративні правопорушення» та р. V «Виконання постанов про накладення адміністративних стягнень».  Крім адміністративно-правові норми наявні у розділі ХIХ «Про- вадження у справах про порушення Митних правил» Митного кодексу України від 13 березня 2012 р. № 4495-VI і численних підзаконних нормативно-правових актах1.Звичайне провадження здійснюється в більшості справ і  детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи та порядок їх застосування, права та обов’язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти, обставини, що є  доказами.Прискорене (спрощене) провадження застосовується щодо незначної  кількості правопорушень. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій оперативністю. Протокол правопорушення не складається,  посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження) на місці вчинення правопорушення. Нетипове (презумпційно-винне) провадження передбачає ситуацію, коли особі, яка притягується до адміністративної  відповідальності, належить джерело підвищеної небезпеки, що стало предметом правопорушення незалежно від наявності безпосередньої вини власника. Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне  провадження, розрізняють два його види – судове та квазісудове  (адміністративне). В адміністративному порядку здійснюється:1) органами виконавчої влади (адміністративними комісіями при місцевих органах державної виконавчої влади);2) одноособово посадовими особами – представниками органів державної виконавчої влади – річкового, повітряного, автомобільного та електротранспорту, внутрішніх справ, пожежного нагляду, рибоохорони, митного нагляду, нагляду за охороною праці, військовими  комісаріатами  інспекторами,  контролерами, начальниками цих органів) тощо;3) громадськими органами та їх уповноваженими особами – наприклад, громадськими органами з охорони громадського порядку; громадськими інспекторами Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, лісовим інспектором, мисливським інспектором, органів рибоохорони,  навколишнього природного середовища та ін. Провідним елементом, який характеризує зміст провадження у справах про адміністративні правопорушення, є  його стадії. Стадія провадження у справах про адміністративні проступки – це відносно відокремлена сукупність процесуальних  дій повноважених суб’єктів, що об’єднані в просторі та часі, характеризуються особливими засобами та формами їх здійснення і забезпечують логічну послідовність розгляду справи про адміністративне правопорушення.Стадії відрізняються одна від одної колом учасників провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю. Розв’язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним документом, який ніби підсумовує  діяльність. Після прийняття такого акта розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою: наступна, як правило, починається лише після того, як закінчено попередню, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено  раніше.
3 Стадія порушення адміністративного провадження й адміністративного розслідування
Ця стадія – початкова. Підставою її порушення є дані, які з  достатньою імовірністю свідчать про наявність ознак проступку, тобто підставою є  факт вчинення адміністративного правопорушення. Стадія складається з таких етапів: порушення справи; з’ясування причин і обставин вчинення правопорушення, виявлення винних, завданої шкоди тощо; процесуальнеоформлення результатів розслідування; направлення матеріалів для розгляду справи за підвідомчістю. Процесуальним документом, в  якому оформлюється  ця стадія, є  протокол правопорушення.  До складання протоколу уповноважений обставини правопорушення та наявність у діянні особи складу адміністративного проступку. Складений протокол має містити такі дані: дату і місце його складання; посаду, прізвище, ім’я та по-батькові особи, яка його склала; відомості про особу порушника; місце, час і сутність вчиненого правопорушення; нормативний  акт,  який  передбачає  відповідальність за це правопорушення; прізвища та адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення порушника та інші відомості, необхідні для вирішення справи.Протокол підписується особою, що його склала, і  правопорушником. За наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і цими особами. У разі відмови особи, що вчинила правопорушення, від підписання протоколу, у ньому про це робиться відповідний запис.Особа, яка вчинила правопорушення, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до нього, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.Під час складання протоколу порушникові роз’яснюються його права і обов’язки (ст. 268 КУпАП та ст. 498 МКУ), про що робиться відмітка у протоколі.Протокол про адміністративне правопорушення є головним документом на всіх стадіях провадження, який не тільки закріплює факт правопорушення та є підставою для його розгляду, але й містить проступок.Отже, порушення адміністративного провадження та адміністративне розслідування є початковою стадією провадження, що становить собою комплекс процесуальних спрямованих правопорушення, обставин проступку, їх фіксацію та кваліфікацію.
4 Адміністративно‐правовий статус осіб, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення
Відповідно до КУпАП до осіб, які беруть участь у  провадженні,  належать:  особа, адміністративної відповідальності; представники; захисник; свідок; експерт; перекладач.У свою чергу МКУ визначив, що участь у провадженні у  справах про порушення митних правил беруть особи, які притягуються до відповідальності за порушення митних правил;представники осіб, які притягуються до відповідальності за порушення митних правил (законні представники, представники, що діють на підставі довіреності, доручення); захисники; свідки; експерти; перекладачі; поняті.Особа, яка притягується відповідальності, має право:1) знайомитися з матеріалами справи;2) давати пояснення;3) надавати докази;4) заявляти клопотання;5) під час розгляду справи користуватися юридичноюдопомогою захисника;6) виступати рідною мовою;7) користуватися послугами перекладача, якщо не володіємовою, якою ведеться провадження;8) оскаржити постанову у справі.Справа про розглядається виключно у присутності особи, яка притягується до адміністративної відповідальності. За відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи та якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.Потерпілим є  правопорушенням завдано моральної, фізичної чи майнової шкоди. Участь потерпілого у провадженні має «звинувачувальну  спрямованість» (бере участь з метою захисту своїх прав, інтересів, намагається  довести, що правопорушення дійсно мало місце і порушено його інтереси та завдано шкоди).Потерпілому надається право:1) знайомитися з матеріалами справи;2) заявляти клопотання;3) оскаржувати постанову у справі;4) його може бути опитано як свідка відповідно до ст. 272 КУпАП.Законні представники – батьки, усиновителі, опікуни, піклувальники, що представляють інтереси особи, яку притягують до  адміністративної  потерпілого, який є неповнолітнім або через свої фізичні чи психічні вади не може сам здійснювати свої права.Законні представники мають право:1) знайомитися з матеріалами справи;2) заявляти клопотання від імені особи, інтереси якоїпредставляють;3) приносити скарги на рішення у справі.Захисником може бути особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.Захисник має право:1) знайомитися з матеріалами справи;2) заявляти клопотання;3) за дорученням особи, яка його запросила, від її імені подавати скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.Як свідка у справі про адміністративне правопорушення може бути викликано будь-яку особу, про яку є дані, що їй відомі обставини, які підлягають встановленню у справі. Свідок зобов’язаний з’явитися в зазначений час на виклик органу чи посадової особи, які розглядають справу, дати правдиві  пояснення, повідомити все відоме йому у справі та відповісти на поставлені запитання.Експерт призначається органом (посадовою особою), у  провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, коли виникає потреба в спеціальних знаннях.Експерт зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і дати об’єктивний висновок у поставлених перед ним питаннях.Експерт має право:1) знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета експертизи;2) заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для надання висновку;3) з дозволу органу (посадової особи), у провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягується до відповідальності, потерпілому,свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи;4) бути присутнім під час розгляду справи1.Перекладач призначається органом (посадовою особою), у  провадженні якого перебуває справа. Він зобов’язаний з’явитися на виклик органу і зробити повно й точно доручений йому переклад. Як перекладача може бути запрошено  й особу, що розуміє знаки німих і глухонімих. Основне завдання прокурора у провадженні у справах про адміністративні правопорушення здійснюється в межах, наданих Конституцією України (Р. 7) та Законом України від 5 листопада 1991 р. № 1789-XІІ «Про прокуратуру», тобто реагувати на будь- яке порушення, а якщо воно не усунено, своєчасно реагувати на порушення провадження в порядку нагляду.  Новелою  вітчизняного провадження стало віднесення до осіб, які беруть участь у  провадженні у справах про порушення митних правил, суб’єкта  публічної  адміністрації, який адміністративне правопорушення, – представника митного органу. Представник митного органу, посадові особи якого  здійснювали  провадження у справі про порушення митних правил, підтримує позицію цього органу щодо притягнення до адміністративної  відповідальності  правопорушення, під час розгляду зазначеної справи судом.Отже, адміністративно-деліктний статус осіб, які беруть участь у провадженні про адміністративні правопорушення  (особи, яка  притягується  відповідальності;  потерпілого; законного представника; захисника; свідка; експерта; перекладача), прописані в  КУпАП і Митному Кодексі України.
5 Розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення за нею постанови
Розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення за нею постанови – основна стадія провадження в справах про  адміністративні  правопорушення, в  якій вирішуються найважливіші завдання провадження.  Вона включає такі етапи, як підготовка справи до розгляду та слухання справи; аналіз зібраних матеріалів про обставини справи; прийняття постанови за суттю справи; доведення змісту цієї постанови до відома правопорушника.На етапі підготовки справи до розгляду вирішуються такі питання:1) чи належить до компетенції органу, посадової особи розгляд цієї справи;2) чи правильно складено протокол та інші матеріали справи;3) чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;4) чи витребувано необхідні додаткові матеріали;5) чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката.Справи про адміністративні правопорушення розглядаються, як правило, за місцем їх вчинення (ст. 276 КУпАП) або за місцезнаходженням митного органу, в зоні якого вчинено правопорушення (ст. 388 МК України). Справи за порушення водіями правил дорожнього руху можуть розглядатися за місцем обліку транспортних засобів. Строки розгляду справи відповідно до правопорушень визначено такі (ст. 277 КУпАП):  протягом 15 днів, 7 днів, 5 днів, 3 днів з дня одержання уповноваженим органом чи посадовою особою протоколу та інших матеріалів справи.За дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв у  громадських місцях, злісну непокору, виявлення неповаги досуду та деякі інші правопорушення як термін розгляду встановлено одну добу.Строки накладення адміністративних стягнень у справах про порушення митних правил мають такі особливості: якщо такі справи відповідно до ст. 522 МКУ розглядаються митними органами, адміністративне стягнення за порушення митних правил може бути накладено не пізніше, ніж через два місяці з  дня вчинення правопорушення, а у разі розгляду митними органами справ про триваючі порушення митних правил, зокрема передбачені ст.ст. 469, 477-481, 485 МКУ, – не пізніше ніж через два місяці з дня виявлення цих правопорушень. Якщо справи про порушення митних правил розглядаються судами (суддями), адміністративне стягнення за порушення митних правил може бути накладено не пізніше ніж через три місяці з дня вчинення  правопорушення, а справ про триваючі порушення митних правил – не пізніше ніж через три місяці з дня виявлення цих правопорушень.Слухання справи починається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, що його розглядає. Голова оголошує, яка справа підлягає розгляду та хто притягається до  адміністративної  відповідальності. учасникам провадження роз’яснюються їх права та обов’язки. Далі оголошується протокол про адміністративне правопорушення,заслуховуються особи, які беруть участь у справі, досліджуються докази і вирішуються клопотання. У разі участі прокурора заслуховується його висновок.Установивши причини та умови, що сприяли вчиненню  адміністративного правопорушення, орган або посадова особа, який / яка розглядає справу, вносить до відповідного державного органу, громадської організації або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Гарантією дієвості таких пропозицій є закріплення обов’язку повідомлення про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження органу (посадовій особі), який вніс пропозицію. Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган або компетентна посадова особа виносить постанову у  справі, що повинна мати реквізити, визначені у ст. 283 КУпАП. Постанова підписується посадовою особою, що розглядала справу, а постанова колегіального органу – головою на засіданні і секретарем цього органу.У справі уповноваженим органом або посадовою особою може бути винесено одну з таких постанов:1) про накладення адміністративного стягнення;2) про застосування заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх (ст. 24-1 КУпАП);3) про закриття справи.Постанова про закриття справи виноситься під час:1) оголошення усного зауваження;2) передання матеріалів на розгляд товариського суду або передання їх прокурору, органу дізнання чи попереднього слідства;3) за наявності обставин, що виключають провадження у  справі.Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в тойже строк вручається або надсилається потерпілому на його прохання. Вона вручається під розписку, а про надсилання робиться відповідна позначка у справі.У справах про деякі адміністративні проступки, пов’язані з  порушенням правил застосування, зберігання, носіння або перевезення вогнепальної зброї (ст.ст. 174, 191 КУпАП), орган, уповноважений вирішувати справу, надсилає копії постанови підприємству, установі, організації для відома й органу  внутрішніх справ для розгляду питання про заборону цій особі користуватися вогнепальною зброєю.
6 Перегляд справ про адміністративні правопорушення у зв’язку з оскарженням та опротестуванням
Стадія перегляду справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням  постанови є  факультативною, тобто необов’язковою, і настає лише в разі оскарження чи опротестування прийнятої постанови по суті справи. Вона може закінчитися прийняттям одного з таких рішень: про скасування, зміну або залишення в силі прийнятої постанови.Перегляд – це перевірка законності та обґрунтованості справи суб’єктом, наділеним правом скасовувати, змінювати або залишати раніше прийняту постанову без змін. Перегляд постанови як самостійна стадія побудована на поєднанні можливості оскарження й опротестування постанови з  обов’язком компетентної особи або органів розглядати і, за наявності підстав, переглядати її, дозволяє на підставі єдиноготлумачення і застосування закону виправляти й усувати зроблені помилки.Перегляд слід відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться в тих випадках, коли прийняту раніше постанову скасовано та направлено на новий розгляд. У першому випадку діє постанова у справі, законність та обґрунтованість якої перевіряється. У другому – стара постанова  скасовується  й приймається нова. Сам факт існування можливості перегляду постанови має велике превентивне значення, примушує посадову особу, якій  доручено застосовувати адміністративне стягнення, більш відповідально ставитися до винності особи, кваліфікації її дій, вибору заходу стягнення.Постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено:1) постанову адміністративної комісії – у виконавчий комітет відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд – у порядку, визначеному КАСУ, з особливостями, установленими КУпАП.2) рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради – у відповідну раду або в районний, районний у  місті, міський чи міськрайонний суд – у порядку, визначеному КАСУ, з особливостями, установленими КУпАП;3) постанову іншого органу накладення адміністративного стягнення – у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у  місті, міський чи міськрайонний суд – у порядку, визначеному КАСУ, з  особливостями, (ст. 288 КУпАП).Ст. 186 КАСУ визначає, що апеляційна скарга подається до суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги  одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Ст. 187 КАСУ встановлює такі вимоги до апеляційної скарги:1. Апеляційна скарга подається в письмовій формі.2. В апеляційній скарзі зазначаються: 1) найменування адміністративного суду апеляційної інстанції, до якого подається скарга; 2) ім’я (найменування), поштова адреса особи, яка подає апеляційну скаргу, а також номер засобу зв’язку, адреса електронної пошти, якщо такі є; 3) вимоги особи, яка подає апеляційну скаргу, до суду апеляційної інстанції;4) обґрунтування вимог особи, яка подала апеляційну скаргу, із зазначенням того, у чому полягає неправильність чи неповнота дослідження доказів і встановлення обставин у справі та (або) застосування норм права; 5) у разі потреби – клопотання особи, яка подає апеляційну скаргу, про витребування нових доказів, про виклик свідків тощо; 6) перелік матеріалів, які додаються.3. В апеляційній скарзі зазначається про те, чи бажає особа взяти участь у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, чи просить суд розглянути справу за її відсутності.4. Якщо у скарзі наводяться нові докази, які не були надані суду першої інстанції, то в ній зазначається причина, з якої ці докази не були надані.5. Апеляційна скарга підписується особою, яка її подає, або її представником, який додає оформлений належним чином документ про свої повноваження, якщо цей документ неподавався раніше. В апеляційній скарзі зазначається дата її  подання.6. До апеляційної скарги додаються її копії відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. До скарги додається документ про сплату судового збору, а також копії доданих до неї письмових матеріалів відповідно до кількості осіб, які беруть участь у справі. КУпАП  установив такі  особливості постанови у справах про адміністративні правопорушення:- постанову про одночасне накладення основного і  додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, установленому для оскарження основного або додаткового стягнення;- скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову у справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом зі справою органу (посадовій особі), правоможному відповідно до цієї статті її розглядати;- апеляційна скарга, протест прокурора подаються до відповідного апеляційного суду через місцевий суд, який виніс постанову. Місцевий суд протягом трьох днів надсилає апеляційну скаргу, протест прокурора разом зі справою у  відповідний апеляційний суд;- постанову уповноваженого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення може бути скасовано або змінено за протестом прокурора керівником відповідного органу, а також незалежно від наявності протесту прокурора – керівником вищестоящого органу;- особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення,  звільняється державного мита.Скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови. У разі пропуску зазначеного строку з  поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правоможним розглядати скаргу (ст. 289 КУпАП). Крім того постанову у справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором протягом десяти днів з  дня винесення постанови.Скарга і протест на постанову у справі про адміністративне  правопорушення  розглядаються (посадовими особами) в десятиденний строк з дня їх  надходження, якщо інше не встановлено законами України (ст. 292 КУпАП).  Суд під час розгляду скарги або протесту на постанову у  справі про  адміністративне законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймаєодне з таких рішень:Протест, винесений прокурором за скаргою, вноситься до вищого органу (посадовій особі) щодо органу, який прийняв рішення за скаргою.  Строк розгляду скарги або протесту на постанову складає десять днів з дня їх надходження (ст. 292 КУпАП).При цьому правозахисна діяльність прокуратури не має протиставлятися  аналогічній діяльності суду, а  лише доповнювати її. Акцентується увага на тому, що прокурор є  активним захисником прав громадян, тоді як суд здійснює свою діяльність лише за умови відповідного позову громадянина. Ця обставина значною мірою зумовлює оперативність втручання прокурора в разі виявлення порушень законодавства.
7. Стадія виконання постанови про накладення адміністративного стягнення
Стадія виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є  завершальною стадією провадження у справах про адміністративні правопорушення.  Її  сутність полягає в практичній реалізації такого стягнення.  Необхідною умовою виконання постанови про накладення  адміністративного стягнення вважається набуття нею законної сили. Це означає, що постанова набула значення закону, є  обов’язковою та підлягає реалізації. У разі оскарження або опротестування постанови її виконання зупиняється, а потімвідновлюється, якщо скарга або протест залишилися без задоволення.Постанова про винесення попередження виконується в  письмовій формі (ст. 306 КУпАП) і приймається до виконання органом (посадовою особою), який прийняв постанову, шляхом її оголошення правопорушнику. Якщо ж попередження як захід адміністративногостягнення виноситься на місці вчинення правопорушення, то воно оформляється способом, установленим органом виконавчої влади, посадові особи якого уповноважені виносити попередження (ОВС, органи Міністерства транспорту тощо).Законодавством не врегульовано процедуру виконання постанов про винесення попередження на місці скоєння правопорушень, за винятком тих обставин, які передбачені ст. 258 КУпАП (складання протоколу  про адміністративне правопорушення є  обов’язковим, якщо порушник оспорює накладене на нього стягнення). Сутність провадження щодо виконання постанови про накладення штрафу (гл. 27 КУпАП) полягає в практичній  реалізації цього стягнення. Від того, наскільки своєчасно і повно виконується постанова, значною мірою залежить ефективність зазначеного провадження і всього інституту адміністративної відповідальності.
Виконання постанови про застосування адміністративного штрафу є однією з основних і важливих стадій провадження. Лише за умови реального стягнення накладеного штрафу спрацьовує механізм впливу адміністративного стягнення на свідомість правопорушника, практично забезпечується дотримання одного з найважливіших принципів адміністративної відповідальності – невідворотності покарання за вчинене протиправне діяння, досягається мета запобігання вчиненню нових правопорушень. Чинне законодавство не встановлює єдиного порядку виконання цього адміністративного стягнення, процедура і терміни його виконання залежать від низки чинників – добровільності сплачення правопорушником.Постанова про конфіскацію предмета, який став знаряддям вчинення  або  безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, підлягає обов’язковомувиконанню протягом загального терміну, установленого для  реалізації постанов про адміністративні стягнення. Конфіскаціяздійснюється через вилучення предмета і примусового безоплатного його передання в розпорядження відповідного державного органу, підприємства, організації, тобто у власність держави. Залежно від особливостей і цільового призначення цей предмет реалізується через спеціалізовану торгівельну мережу.  Провадження з виконання постанови про конфіскацію закінчується поверненням постанови з позначкою про виконання органу (посадовій особі), яка винесла постанову (ст. 316 КУпАП). Тільки після виконання цих вимог стадія виконання закінчується. З погляду виконавчого провадження оплатне вилучення та конфіскація достатньо схожі. Характерною рисою цих видів  адміністративних стягнень є те, що вони не можуть бути звернені на державне та громадське майно. Особливістю таких стягнень є те, що особа, стосовно якої застосовано конфіскацію й оплатне вилучення, втрачає всі права на вилучене майно. Тому конфіскації й оплатному вилученню підлягає лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законодавством України (ч. 1 ст. 29 КУпАП).Рішення про позбавлення права власності на певну річ (предмет) має приймати кваліфікований орган, яким у цьому разі може бути тільки суд. Згідно зі ст. 311 КУпАП постанова про оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, виконується державним виконавцем.Постанови про позбавлення спеціального права виконуються:1) про позбавлення права керування транспортними засобами – посадовими особами ОВС, зазначеними в п. 2 ст. 222 КУпАП; 2) про позбавлення права керування річковими та маломірними судами – начальником Головної державної інспекції України з безпеки судноплавства та його заступниками, капітаном річкового порту; 3) про позбавлення права полювання – зазначеними в ч. 2 ст. 242КУпАП посадовими особами органів мисливського господарства.Існування такого права передбачає наявність низки обов’язкових умов, пов’язаних зі складанням іспитів і певним станом здоров’я. При цьому право керувати транспортними засобами надається на заздалегідь визначений строк, по закінченні якого проводиться додатковий огляд стану здоров’я. У зв’язку з цим не є адміністративним стягненням позбавлення водія права керування (вилучення посвідчення та усунення водія від керування транспортним засобом) за виявлення в нього фізичних, психічних та інших медичних вад, на які встановлено медичні заборони, що перешкоджають допущенню особи до здійснення функцій водія. Вона може бути позбавлена права керування будь-якими видами технічних транспортних засобів, що підтверджується відповідним посвідченням.Постанова про застосування виправних робіт реалізується в такому порядку:1) районний (міський) суд (суддя) постанову про застосування виправних робіт надсилає до Державного департаменту України з питань виконання покарань для виконання не пізніше наступного дня після її винесення;2) державний департамент України з питань виконання покарань, одержавши постанову, направляє її до інспекції з  виправних робіт за місцем проживання порушника;3) інспектор з виправних робіт направляє отриману постанову адміністрації підприємства (установи, організації) за місцем постійної роботи порушника – туди, де буде відбувати стягнення правопорушник.Бухгалтерія підприємства, установи, організації, де постійно працює порушник, відповідно з резолюцією керівника здійснює утримання з його заробітку в дохід держави визначених сум протягом терміну відбування адміністративного стягнення. Їх розмір має обов’язково відповідати тому, який визначено постановою про адміністративне стягнення (до 20 % заробітку) . Утримання проводиться з усієї суми заробітку без виключення сум податків та інших платежів, а також незалежно від наявності претензій до порушника за виконавчими документами.

Лекція 8. МЕХАНІЗМ АДМІНІСТРАТИВНО‐ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ
1. Адміністративно‐правове регулювання
У найбільш загальному регулюванням (від лат. впорядкування») розуміють один з основних засобів владного впливу на суспільні відносини з метою впорядкування їх в  інтересах людини, суспільства і держави.Ознаками правового регулювання є:1) воно є різновидом соціального регулювання;2) за допомогою правового регулювання відносини між суб’єктами набувають певної правової форми, яка має з давніх- давен державно-владний характер, тобто в юридичних нормах держава вказує міру можливої та належної поведінки;3) має конкретний характер, адже завжди пов’язане з  реальними відносинами;4) має цілеспрямований характер задоволення законних інтересів суб'єктів права;5) здійснюється за допомогою правових засобів, які забезпечують його ефективність;6) гарантує доведення норм права до їх виконання.Правове регулювання – це здійснюваний всією системою юридичних засобів державно-владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування,  розвитку.Адміністративно-правовому регулюванню відповідають такі види суспільних відносин: – відносини між фізичними або юридичними особами, які звернулися до суб’єкта публічної адміністрації з вимогою забезпечити їх публічні, свободи та законні інтереси (у цьому разі суб’єкт публічної адміністрації діяти владно щодо об’єкта управління не може, оскільки є зобов’язальним перед ним); – відносини між суб’єктом публічної адміністрації та фізичними й юридичними особами, які порушують права свободи третіх осіб, публічний інтерес суспільства та держави (тут виникають класичні адміністративно-правові відносини: суб’єкт публічного управління є імперативно владним, а об’єкти зобов’язані виконувати його законні вимоги); – імперативно-владні відносини між вищими та нижчими суб’єктами публічної адміністрації, що засновані на праві. За допомогою адміністративно-правового регулювання відносини між суб’єктами адміністративного права набувають визначеної правової форми.Система правового регулювання складається з таких стадій:1) підзаконної адміністративної правотворчості видання суб’єктами публічної адміністрації підзаконних адміністративно-правових норм щодо їх загального впливу на суспільні відносини, уточнення адміністративно-правового статусу суб’єктів адміністративного права, деталізації змісту адміністративно-правових  відносин, форм, методів, процедур тощо;2) реалізації адміністративно-правових норм, коли вони втілюються в життя, забезпечуються суб’єктивні публічні права та юридичні обов’язки суб’єктів адміністративного права;3) правоохоронно діяльності суб’єктів адміністрації , що включає засоби адміністративного впливу до порушників прав, свобод та законних інтересів фізичних і  юридичних осіб.Структура адміністративно-правового регулювання передусім характеризується регулювання.Виокремлюють три основні засоби адміністративно- правового регулювання. Надання учаснику адміністративно-правових відносин суб’єктивних прав уповноваження чи дозволу – це надання права на активні дії суб’єкту адміністративного права; воно виявляється в делегуванні певних дозволів уповноваженій особі на здійснення нею певних дій (наприклад, власнику дозволено володіти, користуватися й розпоряджатися належною йому власністю на свій розсуд).2. Зобов’язання (розпорядження) – припис суб’єкту адміністративного права виконувати певні активні дії (наприклад, власник підприємства зобов’язується сплачувати податки).3. Заборона – покладання на суб’єкта адміністративного права зобов’язання утримуватися від заборонених дій, зобов’язання пасивно поводитись у передбачених законом випадках (наприклад, заборона керувати транспортним засобом у стані сп’яніння). Усі способи правового регулювання зумовлені функціями права: регулятивно-динамічна – дозвіл і  зобов’язання; регулятивно-статична – заборона.Крім того слід окремо виділити в адміністративному праві спеціальні заходи адміністративно-правового регулювання застосування заходів адміністративного  примусу.Отже, адміністративно-правове регулювання  здійснюваний усією системою адміністративно-правових засобів вплив суб’єктів публічної адміністрації на суспільні відносини з метою їх упорядкування,  закріплення, охорони та розвитку.
2 Поняття та елементи механізму адміністративно‐ правового регулювання
Правове регулювання в суспільстві здійснюється за допомогою певних механізмів – різних елементів правової системи, що здійснюють регулятивний вплив на суспільство, невід’ємною та важливою складовою адміністративно-правового регулювання є механізм адміністративно-правового регулювання.Цей механізм відіграє в житті людини досить значну роль. Він застосовується практично в усіх сферах життєдіяльності суспільства, але особливо – у сфері суспільних відносин, де, як правило, пов’язується зі здійсненням певного явища, процесу, реалізацією відносин.Оскільки зміст механізму адміністративно-правового регулювання законодавчо не прописано, провідним чинником його розуміння є доктринальні положення вчених. Змістовна ознака механізму адміністративно-правового регулювання передбачає визначення цілей такого регулювання.До таких цілей належить обов’язок публічної адміністрації засобами адміністративного права:1) попередити протиправне посягання на права свободи та публічні законні інтереси фізичних і юридичних осіб;2) не допустити порушення фізичними та юридичними особами прав свобод і публічних законних інтересів третіх осіб; 3) припинити порушення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та юридичних осіб; 4) застосувати всі передбачені компетенцією заходи щодо поновлення прав, свобод і публічних законних інтересів  фізичних і юридичних осіб; 5) забезпечити притягнення  адміністративної чи іншого виду юридичної відповідальності.У свою чергу різноманітні засоби адміністративного права, що є інструментами правового впливу на поведінку об’єктів управління, використовуються з метою реалізації зазначених цілей, визначають зміст формальної ознаки механізму адміністративно-правового регулювання.  Сучасна юридична наука характеризується наявністю двох підходів до визначення формальних елементів механізму правового регулювання. Перший – широкий, що визначається множинністю елементів, зокрема норм права, юридичних фактів, правовідносин, тлумачення норм права, реалізацією норм права, законністю; правовою культурою правомірною та протиправною поведінкою, юридичною відповідальністю. Другий – вузький, що включає лише деякі з  вищезазначених  елементів – наприклад, норми права,  індивідуальні акти, правовідносини, правореалізацію та законність.Потреба забезпечення ефективного та демократичного адміністративно-правового регулювання специфічних особливостей об’єктів адміністративно-правових відносин вимагає доречного використання  різні із зазначених елементів.Система елементів механізму адміністративно- правового регулювання (стадій правозастосування правоохоронної діяльності):– норми адміністративного права, їх зовнішнє вираження– джерела адміністративного права;– принципи адміністративного права;– тлумачення норм адміністративного права;– адміністративно-правові відносини;– адміністративно-правовий статус суб’єктів адміністративного права;– індивідуальні акти суб’єктів публічної адміністрації;– форми діяльності суб’єктів адміністративного права;– методи адміністративного права;– адміністративно-правові режими;– адміністративні процедури;– ефективність адміністративно-правового регулювання.З метою досягнення найбільшої ефективності щодо спеціальних об’єктів адміністративно-правового регулювання запропонована система механізму може наповнюватися висвітленими вище та додатково розробленими елементами.Механізм адміністративно-правового регулювання (охорони) – це засоби функціонування єдиної системи такого регулювання з метою забезпечення прав, свобод і публічних законних інтересів фізичних та  юридичних  функціонування громадянського суспільства і держави.
3 Тлумачення норм адміністративного права
Професійне тлумачення правових норм займає провідне місце в діяльності юристів у галузі адміністративного права. Відповідно виявлення та висвітлення  вченими сучасної правової природи професійно-правового тлумачення норм права, розкриття способів тлумачення та рекомендацій щодо алгоритму застосування безпосередньо впливають на діяльність юристів - практиків(суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів, працівниківорганів державної влади та місцевого самоврядування, юридичних консультантів та ін.). Правильне тлумачення норм адміністративного права сприяє  ефективному  та  демократичному забезпеченню прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.Тлумачення норм адміністративного права – це внутрішній розумовий процес, спрямований та те, щоб усунути неясності й  можливі помилки під час застосування правових норм шляхом з’ясування та роз’яснення дійсного змісту норм права. Тлумачення права спрямовано на те, щоб правову норму правильно і всебічно дослідити, з’ясувати той зміст, який законодавець вклав у словесне формулювання норми права. Тим самим тлумачення норм адміністративного права є  невід’ємною складовою професійної свідомо-вольової діяльності всіх юристів у процесі правореалізації з метою досягнення максимальної відповідності між приписами правових норм і  реальним їх втіленням у поведінку суб’єктів права.У процесі професійної роботи юрист здійснює тлумачення норм адміністративного права ніби двічі:– уперше, коли в результаті своєї свідомо-вольової діяльності з’ясовує-розкриває розуміння правової норми для себе;– удруге, коли забезпечує роз’яснення-розкриття змісту (інтерпретацію) правових норм для інших (клієнтів, підлеглих, громадян, іноземців та осіб без громадянства, юридичних осіб та фізичних осіб зі спеціальним статусом та інших).Професійно-правове тлумачення права: це тлумачення юридичних норм, яке ґрунтується на професійних знаннях у  галузі права, воно буває двох видів:1) доктринальне –  тлумачення учених-юристів (розроблення правових концепцій, доктрин у результаті аналізунорм права та їх викладення у статтях, монографіях, науково- практичних коментарях, усних і письмових обговореннях нормативних актів);2) компетентно-юридичне –  тлумачення практиків, посадових осіб державного апарату, прокурорів, суддів, адвокатів, працівників юридичних служб, редакцій юридичних журналів і газет, радіо і телебачення у  спеціальноюридичних консультаціях і оглядах. Професійно-правове  тлумачення здійснюватись як послідовний розумовий процес діяльності юриста:– тлумачення нормативно-правового акта як зовнішнього виразу права;– виявлення глибинних сутнісних ознак адміністративно- правової норми.Виходячи з таких позицій, професійний алгоритм тлумачення  адміністративно-правових забезпечити прийняття юристом «ідеального» юридичного рішення – законного (побудованого на теорії позитивізму),  гуманного і справедливого (яке відповідає вимогам природного права), соціально та психологічно обґрунтованого.По-перше, тлумачення нормативно-правових актів (джерел адміністративного права):– текстове (юридично-лінгвістичне);– системне;– логічне та ін.По-друге , тлумачення адміністративно-правових норм:– з погляду позитивізму, коли виявляється гіпотеза, диспозиція та санкція;– відповідно до теорії природного права з’ясовуються чи є  рішення юриста гуманним і справедливим;– через соціологічний підхід, що має дати відповідь на питання: чи буде вона практично відповідати існуючим суспільним відносинам (бути «живою»), та чи підтримується вона більшістю громадян?– і для того щоб юрист досяг успіху в юридичній суперечці, він обов’язково має здійснити й тлумачення адміністративно-правових норм з погляду психологічної теоріїправа щодо тих суспільних відносин, що виникають у зв’язку із реалізацією адміністративно правових норм, – імперативно-  атрибутивних емоцій, які адміністративно-правових відносин партнерів  тощо), переживання ними юридичних обов’язків один щодо одного, бажання та спроможності виконання цих обов’язків.Отже, професійно-правове адміністративного права – це послідовний інтелектуально- вольовий процес діяльності юристів, спрямований на усунення незрозумілих адміністративно-правових норм шляхом з’ясування та роз’яснення дійсного змісту та сутності адміністративно- правових норм, яке складається з аналізу змісту джерел права (нормативно-правових ознак норм права.
4 Адміністративно‐правові режими
Слово режим (фр. від лат. керівництво») означає встановлений законодавством і нормами міжнародного права порядок у  суспільних відносинах (національний  режим, правовий режим, прикордонний режим тощо). Режим розглядається як свого роду розширений блок у  загальному арсеналі правового інструментарію, що з’єднує в  одну конструкцію визначений комплекс правових засобів.. Визначення правового режиму можна звести до деяких одних і тих же компонентів:1) установлення норми права – визначеного правила у  визначеній сфері публічного управління чи з приводу визначених об’єктів; 2) урегулювання суспільних відносин, ними встановлених; 3) застосування санкції за порушення встановлених правил. Закони України визначають правові режими – АТО, надзвичайного стану; воєнного стану; іноземного інвестування; таємності; цінних паперів; ліцензування та патентування; вільних економічних зон та ін.Адміністративно-правовий характеризується тим, що: по-перше, установлюється  в законодавчому порядку; по-друге, поєднує в собі адміністративно -правові засоби регулювання, що проявляється в центральному порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб’єктів правовідносин. Змістом застосування адміністративно-правових режимів є система таких заходів:1) установлення виду, часу та території, на яку розповсюджується адміністративно -правовий режим;2) визначення (створення) суб’єктів публічної адміністрації, які будуть забезпечувати режимні заходи;3) конкретизація та доведення до суб’єктів, які перебувають у зоні дії режиму, їх обов’язків і заборон;4) забезпечення публічною адміністрацією реалізації режимних правил з метою захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, національної безпеки країни;5) застосування до порушників адміністративно-правового режиму заходів адміністративного примусу, притягнення їх до адміністративної відповідальності чи створення умов для такого притягнення. Адміністративно-правові режими поділяються спеціальні режими територій, режими видів діяльності та ін. За часовим аспектом дії адміністративно-правові  режими поділяються на постійні (наприклад, паспортний) і тимчасові  (карантин, надзвичайний стан). За територіальним критерієм режими поділяються на вседержавні та регіональні. За порушення режимних норм передбачається застосування засобів державного примусу, а також інших адміністративних засобів впливу для попередження та присікання порушень права за суворого дотримання гарантій законних прав і інтересів осіб, що перебувають у сфері впливу того чи іншого режиму. Отже, правовий режим – це цілісна розширена система регулювання суспільних  відносин,  установлена  законодавством України з метою захисту прав і свобод людини та громадянина,  національної безпеки країни, яка визначає права й обов’язки учасників цих правовідносин та механізми їх реалізації, характеризується особливим порядком виникнення та припинення, оптимально поєднує  інтереси всіх зазначених суб’єктів, забезпечуються державним примусом і громадським осудом порушників.
5 Адміністративні процедури
Забезпечення прав, свобод та законних інтересів фізичних і  юридичних осіб засобами адміністративного права неможливе без законодавчого врегулювання процедурного аспекту відносин публічної адміністрації з об’єктами публічного управління. Процедури адміністративно-правового регулювання займають центральне місце в тих випадках, коли відбувається спільна  публічна діяльність людей для досягнення певних цілей.Головне завдання адміністративних процедур – сприяння реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних і  юридичних осіб. Процедурні норми складають основу позитивної діяльності публічної адміністрації.  Чіткевстановлення адміністративних процедур сприяє створенню комфортних умов взаємодії громадян і публічних органів, забезпеченню  ефективного  функціонування виконавчих структур, їхньої відкритості, прозорості процесу підготовки й  ухвалення управлінських рішень, обмеженню адміністративного  свавілля і посадових зловживань.Юридичну природу адміністративних процедур розглядають у трьох аспектах:– по-перше, як доктринальні положення, відповідно до яких здійснюється адаптація вітчизняного законодавства до вимог системи права Європейського Союзу;– по-друге, як систему розрізнених процедур, що формально виражені в численних чинних нормативно-правових актах;– по-третє, як систематизовані положення, сформовані в  проекті Адміністративно-процедурного кодексу України.У зазначеній тріаді в силу динамічного розвитку законодавства провідне місце займають доктринальні положення адміністративної  процедури,  що  характеризуються такими ознаками:1) категорії адміністративної процедури адміністративного процесу існують паралельно, доповнюючи одна одну: адміністративна процедура застосовується  публічною адміністрацією в процесі розгляду і розв’язання індивідуальних адміністративних справ у квазісудовому порядку, адміністративний процес застосовується в адміністративному судочинстві;2) провідною ознакою адміністративної процедури є її  зовнішній та індивідуальний характер, при цьому в багатьох випадках суб’єкт публічної адміністрації діяти щодо об’єктів публічного управління  владно не вправі, він є зобов’язальним;3) нормативно закріплені адміністративні процедури   забезпечують приведення в життя вимог закону, стають критерієм правомірності поводження суб’єктів публічної адміністрації; 4) вони охоплюють адміністративно-правове регулювання, спрямоване на створення умов для ефективної реалізації прав і  законних інтересів фізичних і юридичних осіб; 5) адміністративні процедури поділяються: за критерієм виду діяльності публічної адміністрації – на зовнішні та внутрішні (зовнішня в свою чергу може бути «заявною» та «втручальною»); за рівнем формалізації – на звичайні та спрощені; на адміністративні послуги; на процедури  оскарження та ін.; 6) ключовим результатом адміністративної процедури є  ухвалення індивідуального адміністративного акта; 7) ухвалення індивідуального адміністративного акта здійснюється через опосередкування розсуду суб’єкта публічноїадміністрації. Адміністративний розсуд – це правозастосовна діяльність публічної адміністрації з використанням можливого варіанту поведінки, передбаченого законом, на власний розсуд під час вирішення поставлених завдань, спираючись при цьому на принципи, що регулюють їх діяльність; 8) сутність адміністративно-процедурного регулювання полягає у правильному використанні принципів, які є  фундаментом правозастосовчої діяльності адміністративних органів, у цьому сенсі ми звертаємо особливу увагу на актуальність правильного формулювання принципів, адже їх чіткість і  послідовність визначення відбиваються на ефективності практичної діяльності адміністративних органів; 9) для визначення меж  адміністративного  розсудувагомими є вихідні положення Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи від 11 березня 1980 р. № R (80) 2, зокрема такі: кожен випадок застосування адміністративного розсуду має належне законодавче  обґрунтування, тобто відповідати меті, з якою він був наданий, у цьому аспекті особливу увагу слід звернути на принцип мети дискреційного повноваження; особливої ваги в реалізації адміністративного розсуду набуває принцип об’єктивності, адже посадова особа адміністративного органу зобов’язана розглянути та перевірити всі чинники, які впливають  на ухвалення рішення;  упровадження адміністративного розсуду до практики управлінської діяльності дозволяє покращити ефективність її  функціонування; застосування дискреційних повноважень в адміністративно- процедурній діяльності може обмежуватися не лише чітко встановленими строками ухвалення рішення або вирішення справи , а й використанням інституту «розумного часу».Отже , адміністративна процедура – це встановлений законодавством порядок розгляду і розв’язання органами публічної адміністрації індивідуальних адміністративних справ з метою забезпечення прав, свобод та законних  інтересів фізичних і юридичних осіб, нормального функціонування  громадянського суспільства та держави. Що стосується системи розрізнених процедур, які формально виражені в численних чинних нормативно-правових актах , то, на слушну думку І. Коліушко, практично предмет  регулювання чинного вітчизняного законодавчого зводиться до проваджень  у справах:1) за заявами фізичних та юридичних осіб, зокрема з  надання  адміністративних послуг;2) за ініціативою публічної адміністрації, зокрема в  порядку здійснення контрольних повноважень щодо фізичних та юридичних осіб;3) за скаргами фізичних та юридичних осіб на рішення, дії та бездіяльність суб’єктів публічної адміністрації.При цьому регулювання адміністративно-процедурних відносин , пов’язаних із накладенням адміністративних стягнень, ураховуючи вітчизняні адміністративно правові традиції,практично  залишається в межах інституту адміністративноївідповідальності, відповідно до КУпАП, який містить також процедурну частину.Отже, усі адміністративно-процедурні вимагають належного правового регулювання, і звичайно, оптимальною формою такого акта був би Адміністративний процедурний кодекс, який би охопив усі зазначені вище види проваджень.
6 Ефективність адміністративно‐правового регулювання
Адміністративно-правове регулювання, як і кожний конкретний вид суспільної діяльності, за своєю суттю і  результатами має бути ефективним – у цьому полягає його призначення. Критерієм оцінювання ефективності адміністративно- правового регулювання є співвідношення його мети та реальних результатів. Проблема ефективності є  основною функціонування будь-якого суспільного інституту, зокрема й  адміністративного права. У своїй загальній формі ефективність як соціальне явище відображає співвідношення між людською діяльністю та її наслідками. Із таким об’єктивним змістом  ефективність є оціночною категорією. Провідним чинником виявлення адміністративно-правових норм і практичної діяльності суб’єктів публічної адміністрації є громадська думка. Вона постає як вияв суспільної свідомості у формі надіндивідуальних суджень і установок, пов’язаних з оцінками певних суспільно значущих подій та явищ дійсності, пропозиціями вирішення або й вирішенням найрізноманітніших соціальних проблем.Оцінювання ефективності діяльності публічної адміністрації відбувається шляхом анкетування чи інших видів опитування. В умовах сьогодення це стає інститутом здійснення постійного моніторингу громадської думки.Ефективність адміністративно-правового регулювання характеризується такими рисами:1) ефективність норм адміністративного права співвідношення між завданнями та фактичним результатом дії адміністративно-правових норм щодо забезпечення публічних прав та свобод людини і громадянина;2) до чинників, які забезпечують адміністративно-правового  регулювання,  належать відповідність норм адміністративного права рівню соціально- економічного розвитку суспільства, економічним умовам,  реальним потребам суспільства; рівень законодавства; рівень правової культури громадян; рівень правосвідомості суб’єктів правозастосовної діяльності;3) відповідно до теорії природного права можна виділити чотири рівні ефективності норм адміністративного права –  достатній, коли закладені в нормативно-правових актах завдання виконуються; недостатній; кризовий, неефективний, коли права, свободи та законні інтереси фізичних і юридичних осіб постійно нехтуються, а корупція наповнює все суспільство, при цьому  норми адміністративного права змінюють свою гуманну і  справедливу сутність, не впливають на стан забезпечення правта свобод людини і громадянина або, навпаки, є чинником його порушення ; 4) провідним чинником ефективності адміністративно- правових норм і практичної діяльності суб’єктів публічної адміністрації є виявлення громадської  думки громадян з цих питань; 5) ефективність адміністративного законодавства полягає у  з’ясуванні  співвідношення законодавства й тих соціальних цілей, для досягнення яких це законодавство було прийнято.Отже,  ефективність регулювання полягає у вмінні публічної адміністрації якісно та своєчасно забезпечувати права, свободи й законні інтереси  невладних фізичних і юридичних осіб.Критерієм оцінювання ефективності адміністративно- правового регулювання є ступінь досягнутої відповідності стандартів природних прав і свобод людини та громадянина реальному стану їх забезпечення; думка з цього приводу самих громадян.

Лекція 9. АДМІНІСТРАТИВНО‐ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ, СВОБОД І ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ФІЗИЧНИХ ТА ЮРИДИЧНИХ ОСІБ
1 Поняття та форми адміністративно‐правового захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб
Установлення норм права, які регулюють адміністративно- правові відносини, ще не виключає випадків їх порушення з  боку публічної адміністрації та інших осіб, які такого статусу не мають. Щоб не допустити таких порушень, необхідне вжиття певних адміністративно-правових заходів щодо захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб.  Адміністративно-правовий захист прав особи є надійною гарантією швидкого, ефективного та об’єктивного перетворення загального поняття «захист прав людини» з риторичного в  реальне. За визначенням В.Авер’янова, «адміністративне право має визначатися як «право забезпечення і захисту прав людини».Фізичні та юридичні невладні особи потребують захисту від двох основних джерел небезпеки – суб’єктів владних повноважень та інших осіб, які владних повноважень не мають. У першому випадку до предмета адміністративного права належить владно-розпорядча діяльність щодо забезпечення захисту від свавілля органів виконавчої влади та інших суб’єктів публічної адміністрації. Публічна адміністрація в умовах правової держави має подвійний статус: по-перше, вона робить вагомий внесок у захист прав і свобод людини і громадянина; по-друге, окремі її представники самі є суб’єктами їх порушення.Адміністративному праву належить важлива роль у захисті фізичних та юридичних осіб від неправомірних і недоцільних дій суб’єктів публічної адміністрації – адже у взаємовідносинах з  цими суб’єктами  найбільш  конкретно адміністративно-правовий статус як громадян, так і юридичних  осіб.Обов’язковою передумовою забезпечення прав і свобод людини та громадянина є законність і принцип зв’язаності публічної адміністрації правом. Під законністю розуміють неухильне виконання законів і відповідних їм інших нормативних актів суб’єктами владних громадськими організаціями, підприємствами та фізичними особами.Категорію законності в адміністративному праві слід розуміти як:– принцип діяльності публічної адміністрації;– метод публічного управління;– режим відносин об’єктів публічного управління з  суб’єктами публічної адміністрації.Принцип законності при охороні суб’єктів права власності є похідним від принципу верховенства права. Ідея верховенства закону є фундаментальною складовою принципу законності, наріжним каменем  існування правової органів.Провідним способом забезпечення законності в публічному управлінні є методи контролю (відомчий, міжвідомчий,  позавідомчий) та адміністративний нагляд. Роль контролю як функції та форми захисту свободи правозахисної діяльності громадян різна: по-перше, це контроль як такий, коли він перевіряє законність, доцільність, ефективність управлінської діяльності і виконуваності робітників системи управління; по- друге, існує нагляд, коли оцінюється тільки стан режиму законності  правозахисних дій і  адміністративного примусу.Нагляд є різновидом контролю і полягає тільки в перевірці законності здійснюваних дій. Тобто нагляд – це контроль у  вузькому значенні за законністю застосування заходів адміністративного примусу.До форм захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб засобами адміністративного права належать:1) забезпечення прав свобод людини і громадянина Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини;2) провадження за заявами, скаргами та пропозиціями громадян;3) дисциплінарні провадження в адміністративному праві;4) запобігання та протидія корупції;5) захист від порушень з боку суб’єктів владних повноважень у системі адміністративного судочинства;6) публічний захист прав і свобод фізичних і юридичних осіб засобами громадянського суспільства;7) захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав людини.Отже, адміністративно-правовий захист прав, свобод і  законних інтересів фізичних та юридичних осіб правозастосовна та правоохоронна владна діяльність публічної адміністрації щодо вирішення індивідуальних  справ із метою запобігання правопорушенням і відновлення порушених прав, свобод і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, відшкодування збитків потерпілим і  притягнення винних до адміністративної відповідальності або/та створення умов для притягнення їх до іншого виду юридичної відповідальності.
2 Забезпечення прав свобод людини і громадянина Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини
Нагляд за дотриманням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі від імені Верховної Ради України здійснює Уповноважений Верховної  Ради з прав людини (далі – Уповноважений), який відповідно до Закону України від 23.12.1997 № 776/97-ВР захищає права та свободи фізичних осіб у відносинах, що виникають при реалізації їхніх конституційних прав і свобод незалежно від місця перебування.Уповноважений приймає та розглядає звернення громадян України, іноземців, осіб без громадянства або осіб, які діють в  їхніх інтересах, відповідно до Закону України «Про звернення громадян».Звернення подаються Уповноваженому в письмовій формі протягом року після виявлення порушення прав і свобод людиниі громадянина. За наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років.При розгляді звернення Уповноважений:1) відкриває провадження у справі про порушення прав і  свобод людини і громадянина;2) роз’яснює заходи, що їх має вжити особа, яка подала йому звернення;3) направляє звернення за належністю в орган, до компетенції якого належить розгляд справи, та контролює розгляд цього звернення;4) відмовляє в розгляді звернення. Уповноважений не розглядає тих розглядаються судами, зупиняє вже розпочатий розгляд, якщо заінтересована особа подала позов, заяву або скаргу до суду.Повідомлення про прийняття звернення до розгляду або відмову в його прийнятті надсилається в письмовій формі особі, яка його подала. Відмова у прийнятті звернення має бути вмотивованою.Метою парламентського контролю, який здійснюється Уповноваженим, є:1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;2) додержання та повага до прав і свобод людини і  громадянина суб’єктами публічної адміністрації3) запобігання порушенням прав і свобод людини і  громадянина або сприяння їх поновленню;4) сприяння приведенню законодавства України про права і  свободи людини і громадянина відповідно до Конституції України, міжнародних стандартів у цій галузі;5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини та громадянина;6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та його подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування,  об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.Слід зазначити, що із запровадженням цього правового інституту (омбудсману)  Українська держава в особі Верховної Ради визнала  його  необхідність як незалежного, деполітизованого органу та додаткового механізму правозахисту.
3 Забезпечення прав, свобод людини і громадянина та законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі проваджень за заявами скаргами та пропозиціями громадян
Однією з найбільш ефективних форм адміністративно- правового захисту прав, свобод та законних інтересів фізичних і  юридичних осіб є здійснення публічною адміністрацією проваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян. Сутність цього полягає в тому, що громадяни в разі протизаконної (несправедливої, неефективної, негуманної та ін.) діяльності органів і посадових осіб публічної адміністрації або бездіяльності їх у разі порушення прав, свобод і законних інтересів третіми особами подають заяви, скарги та пропозиції вищого в ієрархічній будові органу (посадової особи).Цей орган має здійснити неупереджено всі передбачені  законодавством  адміністративні процедури, й  у  разіпідтвердження інформації своїм рішенням відновити законність, відшкодувати заявнику збитки, притягнути нижчу за ієрархією винну посадову особу до дисциплінарної відповідальності та надати заявнику письмову відповідь. У тих випадках, коли інформація в заяві, скарзі не підтвердилась, а пропозиція не може бути реалізована з об’єктивних причин, ініціатору подання документа надається лише мотивована відповідь.Адміністративно-правове забезпечення прав, свобод і  законних інтересів фізичних і юридичних осіб у процесі проваджень за заявами, скаргами та пропозиціями громадян має такі особливості:– адміністративно-правові відносини виникають у цій сфері після подання фізичною особою заяви скарги чи пропозиції;– вони розглядаються у встановлені законодавством короткі терміни суб’єктами публічної адміністрації в  позасудовому порядку в процесі їх владної діяльності;– прийняті публічною адміністрацією рішення, як правило, призводять до ефективного відновлення порушених прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб;– посадові особи, які припустилися порушень, притягуються до дисциплінарної відповідальності, а в разі виявлення в їх діяннях ознак злочину матеріали щодо них передаються в правоохоронні органи;– незалежно від рішення заявнику обов’язково надається мотивована відповідь.Конституція України встановлює вихідні положення в  аналізованій сфері, зокрема стаття 40 визначає: «Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк».Зазначені положення Основного Закону знайшли свою деталізацію в Законі України від 2 жовтня 1996 р. № 396 «Прозвернення громадян», відповідно до статті 1 якого громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств,  установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, із заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.Особи, які не є громадянами України але перебувають на її  території, мають таке ж право на подання звернення, як і  громадяни України. При цьому під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги.Пропозиція (зауваження) – це звернення громадян, де висловлюються порада, рекомендація щодо діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин та умов життя громадян,удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави і  суспільства.Заява (клопотання) – це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових  осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності.Клопотання – це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо.Скарга – це звернення з вимогою поновлення прав і  захисту законних інтересів громадян, порушених діями(бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб.До рішень, дій (бездіяльності), які можуть бути оскаржені, належать такі у сфері управлінської діяльності, внаслідок яких порушено права і законні інтереси чи свободи громадянина (групи громадян); створено перешкоди для здійснення громадянином його прав і законних інтересів чи свобод; незаконно покладено на громадянина які-небудь обов’язки або його незаконно притягнуто до відповідальності.Звернення адресуються органам державної влади і  місцевого  самоврядування,  підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань. У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Звернення може бути усним (викладеним громадянином і записаним посадовою особою на особистому прийомі) чи письмовим, надісланим поштою або переданим громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, якщо ці повноваження оформлені відповідно до чинного законодавства. Звернення може бути подано як окремою особою (індивідуальне), так і групою осіб (колективне). Письмове звернення має бути підписано заявником  (заявниками) із зазначенням дати.Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз’ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження. Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійнуналежність,  стать,  вік,  віросповідання,  національність громадянина, незнання мови звернення. Якщо питання, порушені в одержаному органомдержавної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об’єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п’яти днів  пересилається  ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. Забороняється надсилати скарги громадян для розгляду тим органам оскаржуються.
4 Дисциплінарні провадження в адміністративному праві
Дисциплінарні провадження в адміністративному праві застосовуються щодо посадових осіб публічної адміністрації –  працівників ОВС, прокуратури, суб’єктів корупційних діянь;державних службовців, органів місцевого самоврядування; спортивних функціонерів. Вони є вагомим чинником  забезпечення прав і свобод громадян від свавілля публічної адміністрації. Саме дисциплінарним стягненням посадової особи – суб’єкта публічної адміністрації, як правило, супроводжується провадження за обґрунтованою скаргою.Дисциплінарна відповідальність – це винне порушення трудової  дисципліни  та службових обов’язків. характеризується як загальними, так і спеціальними ознаками.Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 147 КЗпП України. Вона є універсальною за характером та може застосовуватися до всіх працівників, які працюють за трудовим договором, незалежно від виду здійснюваної ними діяльності. КЗпП визначено два види дисциплінарних стягнень –  догану та звільнення. Перелік дисциплінарних стягнень загального характеру є вичерпним. У законодавстві про працю немає обмежень щодо підстав і періодичності застосування догани як дисциплінарного стягнення. Звільнення працівника як вид дисциплінарного стягнення та підстава розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця може застосовуватись у  випадках, передбачених КЗпП.До загальних ознак дисциплінарної відповідальності належать такі: її підставою є дисциплінарний проступок; за такий проступок передбачено накладення дисциплінарного стягнення; стягнення накладається уповноваженим на те органом (посадовою особою) у порядку підлеглості; межі дисциплінарної влади цього органу або посадової особи чітко  встановлені правовими нормами; особа, щодо якої застосовано дисциплінарне стягнення, може оскаржити його в судовому порядку або вищій посадовій особі; за один дисциплінарний проступок накладається лише одне дисциплінарне стягнення.Загальне регулювання дисциплінарного здійснюється на підставі КЗпП.Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві є різновидом спеціальної та полягає в обов’язку посадової особи – суб’єкта публічної адміністрації – відповісти дисциплінарні стягнення) за вчинене ним діяння (бездіяння),що призвело внаслідок неналежного виконання посадових обов’язків до порушення прав, свобод та законних інтересів фізичних і юридичних осіб.Дисциплінарна відповідальність в адміністративному праві передбачена спеціальним законодавством: законами, що визначають адміністративно-правовий статус окремих груп публічної адміністрації (наприклад, «Про поліцію», прокуратуру», «Про державну службу» тощо), та підзаконними  актами (статутами, положеннями, текстами присяги). Вона відрізняється від загальної більш широким змістом трудового правопорушення та більш суворими заходами дисциплінарного стягнення чи впливу. Так, відповідно до Закону України від 14 жовтня 2014 р. № 1697-VII «Про прокуратуру» до працівників прокуратури можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення:1) догана;2) заборона на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду в органі прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду (крім Генерального прокурора України);3) звільнення з посади в органах прокуратури.
5 Запобігання та протидія корупції
У науці адміністративного права під корупцією розуміється діяльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави, спрямована на протиправне використання наданих їмповноважень для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.Відповідно до Закону України від 14 жовтня № 1700-VII «Про запобігання корупції» під корупцією розуміється використання особою наданих їй службових повноважень чи пов’язаних з ними можливостей з метою одержання неправомірної вигоди або прийняття такої вигоди чи прийняття  обіцянки/пропозиції такої вигоди для себе чи інших осіб або відповідно обіцянка/пропозиція чи надання неправомірної вигоди особі, або на її вимогу іншим фізичним чи юридичним особам з метою схилити цю особу до протиправного використання наданих їй службових повноважень чи пов’язаних  з ними можливостей. Корупція у сфері адміністративного захисту фізичних та юридичних осіб є актуальною проблемою сучасності. Запорукою успіху її подолання має стати застосування як морально-ідеологічних заходів у процесі боротьби з цим негативним явищем, так і поточний та підсумковий двосторонній – державний та громадський –  контроль. Він має здійснюватися на засадах верховенства права, яким визначається підпорядкування всіх контрольних дій, які реалізовуватимуться чи з боку держави, чи з боку громадськості, нормам права та закону.В Україні створено Національне агентство з питань запобігання корупції (далі – Національне агентство), що є  центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечуєформування та реалізує державну антикорупційну політику. До основних напрямків удосконалення способів боротьби з корупцією належать:1) усвідомлення кожним громадянином своїх законних прав та інтересів, готовність відстоювати їх у встановленому законом порядку;2) своєчасне звернення до правоохоронних органів у разі зловживання службовим становищем з боку посадових осіб;3) розроблення комплексної програми на декілька років для вирішення  проблеми корупції на рівні держави та областей;4) партнерство влади, правоохоронних громадськості та ЗМІ;5) потреба намагання не створювати сприятливі умови для розвитку корупції шляхом зниження ролі держави в економіці;6) посилення фінансового контролю та нагляду за діяльністю державної служби, підвищення заробітної плати та спонукальних мотивів для державних службовців;7) підвищення свідомості громадськості.Отже, громадськість може активно сприяти подальшій демократизації суспільства, брати участь у розв’язанні суперечностей між гілками влади, посилювати її консолідацію та активно протидіяти корупційним проявам. Тому важливого значення в подоланні корупції набувають політична воля та громадянська активність.
6 Публічний захист прав і свобод фізичних та юридичних осіб засобами громадянського суспільства
Одним із дієвих правових інструментів забезпечення захисту прав і свобод фізичних і юридичних осіб засобами громадянського суспільства є гарантована Конституцією України свобода зібрань. Стаття 39 Основного Закону визначає, що «Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї й  проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і  свобод інших людей».Громадський «тиск» на публічну владу в разі порушення нею прав і свобод фізичних і юридичних осіб здійснюється в  таких основних формах:– збори – мирні зібрання, що проводяться у визначеному місці з метою обговорення й вирішення професійних, організаційних, соціально-побутових або будь-яких інших питань;– мітинг – мирне зібрання, що проводиться у визначеному місці для підтримки вимог, резолюцій і звернень;– похід – мирне зібрання, що проводиться у формі масового організованого руху (піший похід, проїзд тощо) вулицями, дорогами або поза ними за заздалегідь визначним маршрутом з  метою привернення уваги до будь-яких проблем;– демонстрація – мирне зібрання, що проводиться у формі організованого пересування учасників за заздалегідь визначеним маршрутом і передбачає використання засобів агітації (плакатів, транспарантів тощо).Крім того часто використовується така форма громадського протесту, як пікетування – мирне зібрання, що проводиться у  формі протесту поблизу будинку, споруди чи іншого об’єкта, в  яких розміщено заклади, підприємства, установи, організації, органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, що мають сприяти вирішенню висловлених ними вимог, або проводяться в іншому публічному місці.Революція як засіб заміни нелегітимної влади. У разі грубих порушень державною владою прав і свобод громадян, коли публічна адміністрації системно діє не в правовий спосіб, і  в тих випадках, коли інші види громадського тиску на владу не дають позитивних результатів, грубо продовжують порушення прав і свобод, громадяни як крайній захід мають право на здійснення мирної революції. Метою революції не може бути узурпація державної влади.Основними завданнями легітимної революції є заміна чинної влади шляхом проведення дострокових демократичних прямих виборів або вирішення інших найважливіших для суспільства проблем шляхом легалізації через всеукраїнський референдум. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 р. № 4-рп/2001 організатори мирних зібрань мають сповістити зазначені органи виконавчої влади чи місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій заздалегідь, тобто у прийняті строки, щопередують даті їх проведення.Організаторами заходів можуть бути об’єднання громадян, громадяни віком не молодше 18 років, за винятком осіб, визнаних у встановленому законом порядку повністю або частково недієздатними, а також осіб, які перебувають під арештом, тримаються під вартою або в місцях позбавлення волі.Організаторами заходів мають бути не менше трьох осіб. Якщо ініціатором заходів є об’єднання громадян (політична або громадська організація), від його імені виступають уповноважені (згідно зі статутом об’єднання) особи, які постають як організатори. Особи визначаються організаторами заходу з  моменту здійснення дій, спрямованих на організацію і  проведення.Посадова особа, уповноважена виконавчим органом місцевого самоврядування, приймає від організаторів повідомлення про проведення заходу, зазначає на копії повідомлення час і дату його прийняття, посаду, прізвище, ім’я, номер службового телефону, що засвідчує підписом і печаткою відповідного органу. Посадові особи у дводенний термін розглядають повідомлення і доводять до відома про прийняте рішення зацікавлених осіб. У разі наявності умов виконавчий орган ради у встановленому порядку звертається до адміністративного суду з метою отримання його рішення щодо обмеження проведення заходів, про що повідомляє їх організаторів. Організатори заходів зобов’язані: дотримуватися місця, часу, мети і форми проведення заходу, зазначених у повідомленні, а також оголосити про них як завчасно, так і на початку проведення заходу; забезпечити безпеку учасників заходу у зв’язку з використанням під час його проведення засобів підвищеної небезпеки (автомобілів, піротехнічних засобів, великогабаритних і висотних конструкцій тощо);забезпечити додержання учасниками заходів, запрошених організаторами, громадського порядку; призупиняти заходи в  разі вчинення їх учасниками протиправних дій; виконувати всі законні вимоги працівників міліції та інших посадових осіб, які здійснюютьфункції щодо дотримання правопорядку; повідомляти учасників про закінчення заходу; розпізнавальний знак організатора заходу.Учасники заходів під час їх проведення зобов’язані дотримуватися громадського порядку, виконувати всі законні вимоги організаторів, уповноважених ними осіб, працівників міліції та інших посадових осіб, які здійснюють функції щодо дотримання порядку.Учасникам заходів забороняється мати при собі зброю та інші засоби, спеціально призначені для фізичного ушкодження, а  також вибухові, займисті, радіоактивні, отруйні й інші небезпечні речовини, засоби наглядної агітації, які принижують честь і гідність інших громадян, спеціально маскувати своє обличчя, крім випадків, якщо це зумовлено особливостями сценарію їх проведення; учасникам заходів забороняється приводити, привозити чи приносити з собою тварин, які можуть завдати фізичних ушкоджень. Учасники заходів мусять покинути територію, на якій ті проводяться, і розійтися після їх закінчення, а також мають покинути місце проведення в тому разі, коли організатори заходів або службова особа, яка уповноважена здійснювати функції щодо дотримання правопорядку, оголошують про відмову у проведенні заходів на підставі рішень суду. Виконавчий орган органу місцевого самоврядування зобов’язаний: забезпечити необхідні умови для проведення заходів, дотримання санітарно-гігієнічних вимог, і в разі потреби – надання громадянам медичної допомоги; за наявності підстав запропонувати інше місце і час для проведення заходів.Під час проведення заходів працівники правоохоронних органів виконують свої повноваження щодо забезпеченнягромадського порядку відповідно до законів, які регламентують їх діяльність.Посадові особи, організатори, учасники та громадяни, що порушують порядок проведення заходів, несуть відповідальність за чинними законами України. Зокрема за порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій передбачена адміністративна відповідальність.
7 Захист прав і свобод громадян України в Європейському суді з прав людини
Права і свободи людини, гарантії щодо них визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Стаття 55 Конституції України проголошує: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є  Україна».Україна як член Ради Європи ратифікувала Європейську конвенцію «Про захист прав людини та основних свобод» 1997 року. З того часу вона стала частиною загальнонаціонального законодавства. Проте перший практичний досвід застосування Європейської конвенції в нашій державі виявив певні труднощі, адже реформування законодавства та системи судової влади об’єктивно потребує багато часу. До того ж актуальноюпроблемою залишається відсутність традицій і практичних навичок звернення у вітчизняних суддів, адвокатів і прокурорів щодо чинних для України міжнародних договорів при розгляді конкретних судових справ. Та все ж сьогодні вже можна навести непоодинокі приклади посилання в судових рішеннях на норми Конвенції та рішення Європейського суду з прав людини. Це свідчить про певну зміну правосвідомості суддівського корпусу України щодо сприйняття міжнародних норм і судових прецедентів Європейського суду з прав людини та застосування їх у судовій практиці.Європейська спільнота, заклавши фундаментальні основи прав людини, постійно вдосконалює і розширює теоретичні засади та механізми практичної реалізації, які стають обов’язковими і для України.

Приложенные файлы

  • docx 14723859
    Размер файла: 175 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий