Христук О. Психологія девіантної поведінки.

Львівський державний університет внутрішніх справ
Факультет психології




Оксана Христук

Психологія девіантної поведінки

Навчально-методичний посібник

Львів – 2014




ББК -
УДК -
З-
Рецензенти:

Жигайло Н.І. – професор кафедри менеджменту Львівського національного університету імені І. Франка, доктор психологічних наук, професор.
Карпенко Н.А. – кандидат психологічних наук, доцент кафедри психології управління Навчально-наукового інституту права психології і економіки Львівського державного університету внутрішніх справ

Христук О.Л. Психологія девіантної поведінки: Навчально-методичний посібник. – Львів: Видавничий центр ЛьвДУВС, 2014. – 140 с.

Кафедра практичної психології
У навчально-методичному посібнику систематизовано сучасні теоретичні концепції і науково-практичні дані з проблеми девіантної поведінки особистості. Охарактеризовано основні види девіантної поведінки особистості, окреслено детермінанти девіантної поведінки та особливості її профілактики, діагностики та корекції.
До кожної теми посібника подано питання для самоконтролю, тестові та практичні завдання. У навчально-методичному посібнику наводиться комплекс методик, що дають змогу здійснювати діагностику схильності до девіантної поведінки особистості.
Навчальний-методичний посібник призначений для ґрунтовного оволодіння навчальним курсом «Профілактика і корекція девіантної поведінки» для студентів факультетів психології, а також педагогічних, юридичних, медичних спеціальностей. Посібник також буде корисним всім тим, хто у своїй професійній діяльності чи особистому житті зустрічається з різними проявами девіантної поведінки.

© Христук О.Л., 2014
© ЛьвДУВС, 2014
Зміст

13 TOC \o "1-3" \h \z \u 1413 LINK \l "_Toc354063637" 14Вступне слово 15
Розділ 1. Вступ до психології девіантної поведінки
13 LINK \l "_Toc354063638" 14Тема 1. Предмет вивчення девіантної поведінки 15
13 LINK \l "_Toc354063642" 14Тема 2. Класифікація видів девіантної поведінки 15
13 LINK \l "_Toc354063651" 14Тема 3. Гендерно-вікові аспекти девіантної поведінки особистості 15
Тема 4. Детермінанти девіантної поведінки особистості

13 LINK \l "_Toc354063656" 14Розділ 2. Психологічна характеристика основних видів девіантної поведінки особистості 15
Тема 5. Адиктивна поведінка особистості. Алкогольна адикція
Тема 6. Суїцидальна поведінка особистості
Тема 7. Агресивна поведінка особистості
Тема 8. Девіантна поведінка у соматично хворих
Розділ 3. Психологічна допомога при схильності особистості до девіантної поведінки
Тема 9. Психодіагностика девіантної поведінки особистості
Тема 10. Профілактика девіантної поведінки особистості
Тема 11. Психологічна корекція девіантної поведінки особистості
Орієнтовні питання до екзамену з психології девіантної поведінки.
Тестові завдання для контролю та самоконтролю....
Рекомендована література до курсу
ДОДАТКИ
15 Вступне слово
Актуальність вивчення проблеми девіантної особистості багато в чому зумовлена багаторічною суспільною кризою в Україні. Голод, репресії, цілеспрямована політика зомбування засобами масової інформації призвели до подвійної моралі, її зниження або ж до її повної відсутності у пострадянському суспільстві. Формування девіантної поведінки особистості відбувається під впливом соціально-економічних, морально-психологічних, соціально-психологічних та індивідуально-психологічних чинників. Серед цих чинників у наш час слід особливо відзначити посилення соціального розшарування суспільства, непідготовленість соціальних інститутів до забезпечення успішної соціалізації особистості в умовах трансформації суспільства, дефіцит засобів і технологій розвитку соціальних служб, орієнтованих на створення умов для самореалізації кожної людини, низький рівень психологічної культури більшості населення, зокрема, недостатній рівень професійної компетентності тих фахівців, які покликані надавати допомогу особистостям з поведінковими девіаціями а також забезпечувати методи профілактики девіацій у поведінці особистості.
У зв’язку з цим навчальний посібник “Психологія девіантної поведінки” є важливими кроком на шляху формування готовності майбутніх психологів до роботи з особистостями з девіантною поведінкою. Автор посібника має за мету дати майбутньому фахівцю базові знання з психології девіантної поведінки.
В навчальному посібнику подаються загальні закономірності механізмів щодо профілактики і корекції девіацій (відхилень) у поведінці особистості, психічні факти та явища в житті людини, що сприяють формуванню девіантної поведінки особистості.
У процесі засвоєння навчального матеріалу майбутні психологи мають не тільки отримати первинну систему психологічних знань щодо відхилень у поведінці, усвідомити закономірності функціонування девіантної поведінки особистості, але і навчитися активно впливати на психіку такої особистості, враховуючи її потенційні, вікові, гендерні, професійні та індивідуально- психологічні особливості, а також засоби впливу.
Мета даного посібника – cформувати знання у психологів щодо змісту, видів, психологічних чинників і психологічних особливостей девіантної поведінки особистості, а також розвитку відповідних умінь і навичок її профілактики та корекції.
РОЗДІЛ1. ВСТУП ДО ПСИХОЛОГІЇ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ
Тема1: Предмет вивчення девіантної поведінки
Психологія девіантної поведінки – це міждисциплінарна галузь наукового знання, що вивчає механізми виникнення, формування динаміки і відхилень від норм поведінки, а також способи і методи їх корекції і терапії. Дана дисципліна знаходиться на стику клінічної психології і психіатрії. Саме тому вона потребує знань і навиків у цих галузях. Проте, поняття «девіантність» та «девіація» пов’язують з ім’ям французького соціолога Еміля Дюркгейма (1998). Девіантологічне знання зародилося як спеціальна теорія в межах соціології на початку XX століття. Першочергово у дослідженні девіантності займали питання злочинності.
Визначення поняття «девіантна поведінка» неможливе без розгляду сутності й ролі соціальних норм поведінки людини. Психологічна енциклопедія (2006) визначає поведінку як активність живих організмів, спрямовану на пристосування до навколишнього середовища і задоволення наявних потреб. У зовнішньому плані поведінка виявляється в системі послідовних дій, спрямованих на безпосередній практичний контакт організму з предметами оточення. Основою певної поведінки живих організмів є їх актуальні потреби.
Поведінка девіантна (лат. deviatio – відхилення) – дії людини (девіанта), які порушують офіційно встановлені в суспільстві чи неофіційні в певній соціальній групі моральні і правові норми, що призводять до її покарання, ізоляції, виправлення або лікування (Психологічна енциклопедія, 2006).
Діагностика девіантної поведінки часто утруднена причинами скоріше суб’єктивними ніж об’єктивними, що бажання визнати відхилення будь-якої поведінки приводить до ігнорування основного принципу діагностики девіантної поведінки, яка реально націлена на врахування реальності, навколишньої дійсності. Девіантна поведінка – це не просто поведінка, яка відрізняється від норм чи прийнятих в суспільстві стандартів, але і така, що не задовольняє соціальні очікування. Соціальні очікування – обумовлені поняттям соціального положення людини, етнічної і культурної приналежності, вікового діапазону, статі, професії т.д.
Предметом вивчення психології девіантної поведінки є відхилення від різноманітних норм ситуаційних реакцій, психічних станів, а також форм розвитку особистості, що призводять до дезадаптації людини в суспільстві, або порушення самоактуалізації і прийняття себе в силу вироблених неадекватних патернів поведінки.
У науковій літературі існують різні способи визначення норми.
Норма – це явище групової свідомості у вигляді розділених групою уявлень з вимогами членів групи до загальної поведінки із врахуванням їх соціальних ролей, які створюють оптимальні умови побуту, з якими ці норми взаємодіють, і відтворюючи формують його(К.К.Платонов, 1986).
Згідно цього визначення виокремлюють наступні норми:
правові;
моральні;
естетичні
Правові норми регламентовані законом, порушення яких передбачає покарання. Моральні та естетичні – не регламентовані законом, саме тому про їх порушення можна говорити тільки, як про суспільний осуд. В першому випадку говорять, що людина поступає не по закону, в другому – поступає не «по-людськи».
Крім того виділяють і норми психологічного комфортного самопочуття (переживання), рефлексії, задоволеності собою, порушення яких може приводити людину до емоційного дискомфорту і появи психологічних комплексів. Кожен індивід, свідомо приймає на себе відповідальність за дотримання «писаних» законів, які передбачають збереження прав і свобод людей, що його оточують, а також «неписаних» норм – традицій і стереотипів поведінки, прийнятих в тому чи іншому мікросоціальному середовищі. Девіантною поведінкою вважається така, при якій спостерігається відхилення хоч би від однієї із суспільних норм.
Поширеним є застосування статистичного критерію, який дає змогу визначити норму для будь-якого явища за допомогою становлення його частотності. Згідно такого визначення нормою вважається те, що трапляється не менш як у 50% випадків.
Провідним показником нормальності поведінки згідно із соціально-нормативним критерієм є рівень соціальної адаптації особистості. Нормальна, успішна адаптація характеризується оптимального рівновагою між цінностями, особливостями індивіда й правилами, вимогами його найближчого соціального середовища. Соціалізація, тобто процес входження в соціальне середовище, охоплює засвоєння мови, норм поведінки, моральних цінностей – загалом усього того, що становить культуру суспільства. Цей процес йде паралельно з онтогенезом, тобто доросла людина вже є соціалізованою. Повторна соціалізація дорослої людини відбувається лише в тому разі, якщо вона потрапляє в нове соціальне середовище (наприклад міграція в країну, де мова і культура зовсім інші). Процес входження дитини в соціальне середовище під керівництвом дорослої людини називається вихованням. Виховання є комплексом впливів, що забезпечують соціалізацію індивіда. Дорослий має передати дитині ті моральні цінності й норми поведінки, які відповідають вимогам суспільства. Якщо ж дитина не засвоює позитивного соціального досвіду, не може адаптуватись до зразків поведінки та вимог вихователя (який у даній ситуації уособлює для дитини соціум загалом), то процес соціалізації порушується, а поведінка дитини стає соціально дезадаптованою.
Формами порушення соціалізації особистості (О.В. Змановська, 2010) є: дезадаптація (соціальна), деіндивідуалізація (конформізм), дезінтеграція (дисоціація), десоціалізація. В контексті вивчення девіантної поведінки варто розглянути явище соціальної дезадаптації.
Дезадаптація – це небажання визнавати або невміння виконувати вимоги соціального середовища, а також реалізувати свою індивідуальність у конкретних соціальних умовах.
Загальні прояви соціальної дезадаптації у дітей та дорослих (Максимова Н.Ю., 2011):
постійна неуспішність у навчанні або нездатність заробляти власною працею;
виражена неуспішність у життєво важливих сферах спілкування (у сім'ї, навчальній або виробничій групі, міжособистісних стосунках);
порушення моральних і правових норм;
ізоляція від оточення у поєднанні з ворожим ставленням до нього.
Форма соціальної дезадаптації та ступінь її вираженості є визначальними характеристиками девантної поведінки.
Норми (соціальні) є інструментом цілепокладання, проектування управлінських і виховних рішень. Так само природньо вони стають інструментом прогнозування, стимулювання творчої та соціальної активності людини, а також соціального контролю і корекції поведінки, що відхиляється від норми. Девіантна поведінка певної особи несе загрозу іншим людям, порушуючи баланс стосунків у суспільстві. Вона буває руйнівною – деструктивною або аутодеструктивною, залежно від спрямованості. Водночас треба зважати на те, що самі соціальні норми старіють, а отже, не відповідають новим реаліям життя. У цьому разі порушення соціальних норм буде поштовхом до позитивних зрушень. Тому відхилення від соціальних норм можуть бути не тільки негативними, а й позитивними, якщо стимулюють її позитивний розвиток.
Для психології девіантної поведінки важливим є питання про механізми впливу соціальних норм на особистість. Згідно із загальними психологічними уявленнями, норми відображені в індивідуальній свідомості у формі соціально-психологічних установок. Установка як готовність, схильність суб’єкта сприймати чи діяти певним чином має різні форми (Узнадзе Д.Н., 1997).
Соціальна установка (атитюд) (У.Томас, Ф.Знанецькі) має три компоненти:
когнітивний (уявлення, знання про об’єкт чи явище);
афективний (емоційно-оцінкове відношення до об’єкта);
поведінковий (готовність особистості реалізувати певну поведінку по відношенню до об’єкта).
Соціальні установки переживаються людиною як особистісне відношення до чого-небудь, як значення обєкта чи явища для певної особистості, її особистісний сенс. Вони формують готовність людини до певного виду соціальної поведінки.
Психологія девіантної (відхилення) поведінки в даному контексті свого вивчення буде представляти собою типовий приклад наукової галузі, в якій знання, отримані вченими різних спеціальностей, до нашого часу ще не призвели до становлення окремої наукової дисципліни. Причиною цього є зіткнення ортодоксально психологічних і ортодоксально психіатричних поглядів на відхилення від норм поведінки. Саме тому не риторичним постає питання, чи варто відносити девіації поведінки до патологій (тобто до ознак психічних розладів і захворювань, що позначають як симптоми, синдроми), або їх потрібно визначити як крайніми варіантами норми. Які причини (психогенез) відхилень від форм поведінки: порушення мозкової діяльності, навиків адаптивної поведінки або соціальних очікувань, психофармакологічна терапія або психологічна корекція.
Можна стверджувати, що психологія девіантної поведінки входить в спектр дисциплін, на одному з полюсів якого розміщена психіатрія (психопатологія і патопсихологія), на іншому – загальна психологія. Принципова відмінність між дисциплінами, полягає в підходах до діагностики і терапії девіацій поведінки. Слід визнати той факт, що ймовірність виявлення психопатологічної симптоматики тобто поведінкові відхилення вищі від представників психіатричної, а не психологічної спільноти. Це пов’язано не тільки з глибинними знаннями психіатра в області психопатології, скільки з його гіпердіагностичною парадигмою. Таким чином, один і той самий поведінковий феномен може трактуватися спеціалістами і як психопатологічний симптом, так і психологічний феномен.

Психологія
психіатрія ( девіантної ( клінічна психологія (психологія
поведінки
Проміжне положення в наведеній схемі займають клінічна психологія і психологія девіантної поведінки.
Поняття про патологію і девіацію поведінки особистості
Для того, щоб уточнити термін «девіація поведінки» важливо його співвіднести із поняттям патології поведінки особистості. Термін «поведінкова патологія» (П.Б.Ганнушкін, 1964) розкриває наявність в поведінці людини таких ознак, як:
схильність до дезадаптації;
тотальність;
стабільність.
Cхильність до дезадаптації передбачає існування патернів поведінки людини, що не спонукають до повноцінної адаптації її в суспільстві, і проявляються у вигляді конфліктності, незадоволення у взаємодії з навколишніми людьми, в протистоянні реальності, соціально-психологічній ізоляції. Крім адаптації спрямованої назовні (міжособистісна дезадаптація), існує внутрішньо особистісна дезадаптація, при якій поведінка людини відображає незадоволеність собою. Ознака тотальності вказує на те, що патологічно поведінкові стереотипи сприяють дезадаптації в більшості ситуацій, в які потрапляє людина. Стабільність відображає тривалість прояву дезадаптивних якостей поведінки, а не їх ситуативність. Поведінкова (психічна) патологія може бути зумовлена психопатологічними проявами (сиптомами і синдромами), а також базуватися на патології характеру, сформованого в процесі соціалізації.
Широка галузь наукового знання охоплює аномальну, відхиляючу, ненормативну, девіантну поведінку людини. Існує уявлення про те, що девіантні форми поведінки – це перехідні, нерозгорнуті варіанти поведінкової психічної патології. Основним принципом її діагностики є з одного боку відсутність якостей поведінкової норми, з другої – відсутність психопатологічних симптомів.
Норма ( Девіантна поведінка ( Патологія
Однак більш адекватним, на нашу думку, є визначення як девіантного будь-якого відхилення від норми поведінкового стереотипу (без ознак психічної патології так і психічних розладів і захворювань).

Норма (девіантна поведінка (1.Без ознак психопатології
(2. На базі психопатології
В контексті поведінки індивіда як адаптивної істоти незалежно від національності, віросповідання і місця проживання лежать поняття «психологічна культура», «психічне здоров’я», «психологічне здоров’я» (Ю.Е. Альошина, 2000).
Для того, щоб підтримувати своє психічне здоров’я на нормальному рівні, необхідно володіти психологічною культурою. Поняття психологічна культура включає в себе: “турботу про своє психічне здоров’я, вміння виходити із психологічних криз самостійно і допомагати близьким людям. Основу психологічної культури складають: самопізнання, самооцінка, прагнення до пізнання інших людей, вміння управляти своєю поведінкою, емоціями в процесі спілкування. Всі ці компоненти присутні в структурі здорової особистості, тобто особистості, що володіє психічним та психологічним здоров'ям.
Умовою психічного здоров’я є психологічне здоров’я, що проявляється в благополуччі, яке відчувається людиною на всіх рівнях (фізичному, психічному, духовному, соціальному).
Психологічне здоров’я – це «динамічна сукупність психічних властивостей індивіда, що забезпечують гармонію між потребами індивіда і суспільства, що є передумовою орієнтації особистості на виконання свого життєвого завдання». (Психологічна енциклопедія, 2006)
Психічне здоров’я – це стан душевного благополуччя, що характеризується відсутністю хворобливих психічних проявів і забезпечує адекватну умовам дійсності регуляцію поведінки і діяльності. (Словник психологічних термінів, Головін, 1998).
Можна виділити такі рівні психічного здоров’я: креативний, адаптивний, дезадаптивний. Креативний рівень психічного здоров’я: стійкість до впливів середовища, активне творче відношення до дійсності, усвідомленість і цілеспрямованість зусиль, які застосовуються. Адаптивний рівень психічного здоров’я: адаптованість до соціуму супроводжується підвищеним рівнем тривожності. Дезадаптивний рівень психічного здоров’я: внутрішні проблеми не вирішуються. Порушений баланс між внутрішнім світом і зовнішнім намагаються відновити за допомогою асимілятивного стилю поведінки (пристосування на шкоду своїм інтересам) чи акомодативного (агресивно-наступального, пристосування на шкоду інтересів інших).
Підходи до оцінки поведінкової норми, патології, девіацій
Менделевич В.Д.(2005) виділяє декілька підходів до оцінки поведінкової норми, патології і девіацій: соціальний, психологічний, психіатричний, етнокультурний, віковий, гендерний, професійний, феноменологічний.
Соціальний підхід базується на уявленні про суспільну небезпеку або безпеку поведінки людини. Відповідно до нього до девіантного слід відносити будь-яку поведінку, яка явно або потенційно є небезпечною для суспільства, оточуючих людину людей. Наголос робиться на соціально схвалюваних стандартах поведінки, безконфліктності, конформізмі, підкоренні особистих інтересів суспільним. При аналізі поведінки, що відхиляється, соціальний підхід орієнтований на зовнішні форми адаптації і ігнорує індивідуально-особову гармонійність, пристосованість до самого себе, ухвалення себе і відсутність психологічних комплексів і внутрішньособистісних конфліктів.
Психологічний підхід, на відміну від соціального, розглядає девіантну поведінку у зв'язку з внутрішньоособистісним конфліктом, деструкцією і саморуйнуванням особистості. Мається на увазі той факт, що суттю девіантної поведінки слід вважати блокування особистісного зростання і навіть деградацію особистості, що і є наслідком, а іноді і метою поведінки, що відхиляється. Девіант, відповідно до даного підходу, усвідомлено або неусвідомлено прагне руйнувати власну самоцінність, позбавити себе унікальності, не дозволити собі реалізувати наявні завдатки.
В межах психіатричного підходу девіантні форми поведінки розглядаються як преморбідні (до хвороби) властивості особистості, сприяючі формуванню тих або інших психічних розладів і захворювань. Під девіаціями часто розуміються властивості особистості, що не досягли патологічної вираженості через різні причини відхилення поведінки, тобто ті «як би психічні розлади» (донозологічні), які не повною мірою відповідають загальноприйнятим критеріям діагностики симптомів або синдромів. Не дивлячись на те що ці відхилення і не досягли психопатологічних якостей, вони все ж таки позначаються терміном «розладу».
Етнокультурний підхід має на увазі той факт, що девіації слід розглядати крізь призму традицій того або іншого співтовариства. Вважається, що норми поведінки, прийняті в одній етнокультурній групі або соціокультурному середовищі, можуть істотно відрізнятися від норм (традицій) інших груп. Внаслідок цього істотним визнається облік етнічних, національних, расових, конфесійних особливостей людини. Передбачається, що діагностика поведінки людини як такої, що відхиляється можлива лише у випадках, якщо така поведінка не узгоджується з нормами, прийнятими в мікросоціумі, або людина демонструє поведінкову ригідність (негнучкість) і нездатність до адаптації в нових етнокультурних умовах (наприклад, у випадках міграції).
Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей і норм. Поведінка, не відповідна віковим шаблонам і традиціям, може бути визнаний тим, що відхиляється. Це можуть бути як кількісні (гротескові) відхилення, відставання (ретардація) або випередження (прискорення) вікових поведінкових норм, так і їх якісні інверсії.
Гендерний підхід виходить з уявлення про традиційні статеві стереотипи поведінки, що відповідають чоловічому і жіночому стилю поведінки. Девіантною поведінкою в рамках даного підходу може вважатися гіперрольова поведінка і інверсія шаблонів гендерного стилю. До гендерних девіацій можуть відноситися і психосексуальні девіації у вигляді зміни сексуальних переваг і орієнтації.
Професійний підхід в оцінці поведінкової норми і девіацій базується на уявленні про існування професійних і корпоративних стилів поведінки і традицій. Мається на увазі, що професійне співтовариство диктує своїм членам вироблення строго визначених паттернів поведінки і реагування в тих або інших ситуаціях. Невідповідність цим вимогам дозволяє відносити таку людину до девіантів.
Перераховані підходи до оцінки поведінкової норми, патології і девіацій поза сумнівом доповнюють і збагачують діагностичний процес, дозволяючи здійснювати його з феноменологічних позицій і враховувати всі аспекти проблеми.
Феноменологічний підхід до оцінки поведінкової норми, патології і девіацій, на відміну від соціального, психологічного або психіатричного, дозволяє враховувати всі відхилення від норми (не тільки соціально небезпечні або сприяючі саморуйнуванню особи). Використовуючи його, можна діагностувати і нейтральні з погляду суспільної моралі і права поведінкові відхилення (наприклад, аутистична поведінка), і навіть позитивно забарвлені девіації (наприклад, трудоголізм). Крім того, феноменологічна парадигма дозволяє убачати за кожним з цих відхилень в поведінці механізми психогенезу, що дозволяє надалі вибрати адекватну і ефективну тактику корекції поведінки. Так, трудоголізм як поведінкова девіація може бути розглянутий і тлумачитись як аддикція, сформована на базі прагнення до відходу від реальності шляхом фіксації уваги на строго певному виді діяльності, і як прояв психопатологічних властивостей, наприклад, в рамках маніакального синдрому. Лише феноменологічний підхід здатний неупереджено і об'єктивно підійти до аналізу поведінки, що відхиляється, і сприяти розумінню сутнісних мотивів поведінки людини.
Таким чином, девіантну поведінку людини можна визначити як систему вчинків чи окремі вчинки, які протирічать прийнятим в суспільстві нормам, які проявляються в незбалансованості психічних процесів, неадаптивності, порушенні процесу самоактуалізації і ухиленні від морального і естетичного контролю над власною поведінкою. Предметом вивчення психології девіантної поведінки є відхилення від різноманітних норм ситуаційних реакцій, психічних станів, а також форм розвитку особистості, що призводять до дезадаптації людини в суспільстві, або порушення самоактуалізації і прийняття себе в силу вироблених неадекватних патернів поведінки.
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Загальні уявлення про психологію девіантної поведінки
Сучасний стан поширення в Україні девіантної поведінки.
Поняття соціальної норми та її відносність.
Порівняльний аналіз норми, патології та девіацій.
Підходи до оцінки поведінкової норми, патології та девіацій за В.Д. Менделевичем.
Характеристика понять «психічне здоров’я», «психологічне здоров’я», «психологічна культура».
Рівні психічного здоров’я та їх діагностичні ознаки.
Форми порушення соціалізації.
Поняття дезадаптації та його характеристика.


СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. – М., 2000.
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. – 160с.
Дюргейм Э. Самоубийство. Социологический этюд. М., 1998.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Що виступає предметом психології девіантної поведінки?
Дайте повне визначення поняття «девіантна поведінка».
Які завдання вивчає девіантна поведінка особистості?
Розкрийте зміст проблем девіантної поведінки.
Які перспективи розвитку психології девіантної поведінки?
Які галузі психологічної науки були базою для утворення девіантної поведінки особистості?
Які основні характеристики девіантності особистості ви знаєте?
Які сучасні проблеми постають перед психологією девіантної поведінки в Україні та світі?
Вкажіть проблеми та переваги психології девіантної поведінки особистості.
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння поведінкової норми та відхилення від цієї норми»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Вкажіть основні дослідження девіантної поведінки на сучасному етапі.
Проаналізуйте причини та закономірності розвитку психології девіантної поведінки як науки.
Продумайте як і які існуючі проблеми психології девіантної поведінки можна вирішити.

Тема 2. Класифікація видів девіантної поведінки
Однією із форм наукового аналізу психічної реальності є класифікація її проявів. Численні спроби дослідників систематизувати поведінкові відхилення ще не призвели до виникнення єдиної класифікації видів девіантної поведінки. Проте, у науковій літературі існує кілька підходів до класифікації видів девіантної поведінки: соціологічний, медичний та психологічний. Соціологічний підхід розглядає поведінкові девіації як соціальні явища, які можна класифікувати за певними критеріями (Гілінський Я.І., 1993):
1) індивідуальні та масові (залежно від «соціального масштабу» порушень)
2) за значимістю наслідків – негативні (ті, що викликають шкідливі наслідки і створюють потенційну небезпеку) та позитивні
3) за суб’єктом – відхилення конкретних лиць, неформальних груп (діяльність бандитських угрупувань), офіційних структур, умовних соціальних груп (жіночий алкоголізм)
4) за об’єктом – економічні, побутові,майнові порушення
5) за тривалістю – одноразові та тривалі
6) за типом порушеної норми – злочинність, пияцтво, наркотизм, самогубства, аморальна поведінка, бродяжництво, проституція, хуліганство, корупція, бюрократизм, тероризм, расизм, геноцид, деструктивні культи.
В основі медичного підходу лежить медична класифікація поведінкових розладів, яка в свою чергу базується на психопатологічному та віковому критеріях. Згідно такої класифікації виділяються поведінкові порушення, що відповідають медичним діагностичним критеріям, тобто тим, які досягають рівня хвороби. Міжнародна класифікація хворіб10-го перегляду (МКХ-10, 1994) виділяє наступні поведінкові розлади, що властиві, як для дорослого так і для дитячого та підліткового віку.
Поведінкові розлади дорослого віку

F10–19
Психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання психоактивних речовин (алкоголю, опіоїдів, каннабіоїдів, седативних і снотворних речовин, кокаїну, стимуляторів, включаючи кофеїн), галюциногенів, тютюну, летючих розчинників; вживання або використання інших психоактивних речовин




F50–59
Поведінкові розлади внаслідок фізіологічних порушень: розлади приймання їжі; розлади сну неорганічної природи, статева дисфункція, не зумовлена органічним розладом або захворюванням; психічні та поведінкові розлади, пов’язані з післяпологовим періодом; зловживання речовинами, які не викликають узалежнення (стероїди, вітаміни тощо)




F63
Розлади звичок і потягів: патологічна схильність до азартних ігор; патологічні підпалювання – піроманія; патологічні крадіжки – клептоманія; висмикування волосся – трихотиломанія та ін.




F65
Розлади сексуальних потягів: фетишизм, фетишистський трансвестизм; ексгібіціонізм; вуайєризм; педофілія; садомазохізм; різноманітні розлади сексуальних стосунків






Поведінкові розлади дитячого та підліткового віку

F90
Гіперкінетичні розлади




F91
Розлади поведінки, що проявляються лише у сімейному оточенні; несоціалізовані розлади поведінки; опозиційно-виклична поведінка, а також розлади під рубрикою «неуточнені» та «інші»




F92
Змішані розлади поведінки та емоцій




F94
Розлади соціального функціонування




F98.0
Неорганічний енурез




F98.1
Неорганічний енкопрез




F98.2
Розлади харчування




F98.4
Стереотипні рухові розлади




F98.5
Заїкання




F98.6
Мова за типом «заклинання словами»





Наведені поведінкові розлади діагностують при наявності декількох характерних симптомів, які при цьому повинні зберігатися не менше шести місяців.
Психологічний підхід базується на виокремлення соціально-психологічних відмінностей окремих видів девіантної поведінки особистості.
О.В. Змановська (2010) виділяє таку класифікацію груп видів девіантної поведінки, критерієм якої є вид норми, яка порушується а також специфіка негативних наслідків відхильної поведінки:
1) антисоціальна
2) асоціальна
3) аутодеструктивна
Антисоціальна – це група видів девіантної поведінки, що протирічить правовим нормам, загрожує соціальному порядку та благополуччю оточуючих людей. До цієї групи входить деліквентний та кримінальний види девіантної поведінки. Деліквентна поведінка – це поведінка, яка полягає у здійсненні особистістю дрібних правопорушень, за які її не притягують до відповідальності. Може виявлятися у формі бешкетування, хуліганства, коли, наприклад, особистість бажає розважитися, але обирає для цього неприйнятні форми, насамперед, внаслідок недоліків у своєму вихованні. До делінквентної поведінки можна віднести в певних випадках і прояви вандалізму як форми руйнівної поведінки, спрямованої на безглузде знищення культурних і матеріальних цінностей. Спираючись на класифікацію мотивів вандалізму Д. Кантера, виокремлюють такі типи вандалізму:
вандалізм як спосіб придбання, коли мотивом руйнування є матеріальна вигода;
вандалізм як помста, відповідь на образу;
лють через переживання нездатності досягти певної мети і спроба справитися зі стресором;
нудьга і, відповідно, бажання розважитися, пошук нових вражень, гострих відчуттів;
вандалізм як спосіб самоствердження, привертання уваги до себе;
вандалізм як дослідження (у дитячому віці), бажання зрозуміти принципи і механізми функціонування певних речей;
графіті (від італ. graffito надряпані, проведені лінії) як різновид комунікації, яке через анонімність звільняє особистість від соціального контролю та зображено у невідповідних для цього місцях. Кримінальна поведінка – це злочинна поведінка особистості виявляється у вчинках, що суперечать нормам права і, водночас, нормам карного законодавства.
Асоціальна – це група видів девіантної поведінки, що відхиляються від моральних та етичних норм та загрожують благополуччю міжособистісних відносин. Група асоціальної (інша назва аморальної) девіантної поведінки налічує такі види, як: сексуальні девіації, проституція, бродяжництво (соціальний паразитизм), агресивна поведінка та регулюється релігійними та професійно-етичними нормами спільнот у суспільстві.
Аутодеструктивна – це група видів девіантної поведінки, що відхиляються від психологічної норми, часто медичних норм, загрожуючи цілісності і розвитку особистості. У даному випадку йдеться про суїцидальну поведінку, поведінку з вираженою загрозою для життя, коли особистість віддає перевагу екстремальним видам діяльності, віктимну поведінку (поведінку жертви), адиктивну поведінку, фанатичну поведінку (сліпе слідування певним ідеям, наприклад, релігійному культу деструктивної спрямованості) тощо. Терміном адиктивна поведінка (від англ. addiction – схильність, згубна звичка) насамперед позначають поведінку особистості, обтяжену хімічною залежністю через вживання певних речовин (алкоголь, паління, наркотики тощо). При цьому виокремлюють різні чинники виникнення психічної залежності від психоактивних речовин, проте головна роль належить особливостям переживання особистістю своєї життєвої ситуації. "Слабка ланка" такої особи – недостатні самоконтроль й самодисципліна, несформованість функції прогнозу поведінки, низька стійкість до можливих впливів, схильність неадекватно реагувати на фруструючу ситуацію, невміння знаходити продуктивний вихід із конфлікту, відмова від активності при найменших труднощах, часто поряд із завищеним рівнем домагань тощо. У результаті особистість прагне пережити стан задоволення, радості, але не бачить природних шляхів до цього, бо від повсякденної діяльності очікує лише на негативні емоції. Тому в неї виникає прагнення до зміни психічного стану штучним, хімічним шляхом. Слід зазначити, що крім психоактивних речовин об'єктами залежності можуть бути й їжа, ігри, секс, релігія і релігійні культи тощо. Відповідно адиктивна поведінка може виявитися у:
порушеннях харчової поведінки (переїданні, голодуванні, відмові від їжі тощо);
гемблінгу (ігровій залежності) залежності від азартних, а останнім часом – і від комп'ютерних ігор;
релігійному фанатизмі – сліпому наслідуванні ідеї релігійного культу деструктивної спрямованості та ін.
У випадку релігійного фанатизму особистість має фрустровані потреби, часто – гіпертрофоване почуття провини, переживає безглуздість існування і прагне віднайти сенс життя. Саме перебування в релігійних спільнотах може сприяти такій особистості в пошуку сенсу життя, позбавленні від помилок попереднього життя (через "відпущення гріхів"), уникненні внутрішньої відповідальності за свої вчинки. У результаті можуть відбутися такі негативні зміни в психіці, як схильність до відчуження стосовно інших людей, які не є членами даної релігійної спільноти, занурення у справи релігійної общини на шкоду іншим, певні обмеження в життєдіяльності, фанатична переконаність у власній правоті, психологічна залежність від служителів культу тощо.
Суїцидальна поведінка (від лат. sui – само, caedare – вбивати), тобто самогубство або його спроба, спрямована на виведення особистості із кризової ситуації, усвідомлення перебування в якій є для неї нестерпним і з якої вона не бачить іншого виходу (хоча об'єктивно такий вихід можна знайти). Людина переживає безнадійність, безпомічність через фрустрацію надзвичайно важливих для неї потреб вищого порядку і через звуження свідомості мислення працює за логікою: або негайне вирішення проблеми, або смерть. Слід зауважити, що через амбівалентне ставлення до смерті (бажання смерті, яке поєднується з бажанням допомоги з боку інших людей) самовбивця часто подає відповідні сигнали про допомогу, залишаючи повідомлення – листи, наводячи лад у справах тощо. При цьому розрізняють істинний суїцид, викликаний бажанням померти через втрату сенсу життя, демонстративний суїцид як засіб привернути до себе увагу, закликати на допомогу в несприятливих життєвих ситуаціях і прихований суїцид – дії, що супроводжуються високою ймовірністю летального наслідку через їх невиправдану ризикованість, екстремальність тощо. В останньому випадку часто йдеться про так звану парасуїцидальну поведінку, коли особистість прагне завдати собі каліцтва, щоб вийти із негативного стану шляхом афективно-шокових переживань. Для цього використовуються певні ризиковані і небезпечні для життя дії, зокрема, удушення до напівпритомного стану, ходіння в небезпечних місцях – над прірвою, по поручнях моста та ін.
Певною мірою наближеною до цього виду аутодеструктивної поведінки є так звана віктимна поведінка (від англ. victim – жертва), що являє собою активність особистості, за якої вона певним чином сприяє скоєнню злочину проти неї, свідомо чи підсвідомо нехтуючи запобіжними заходами, обираючи спосіб життя, який привертає до цієї особистості увагу агресивних осіб, злочинців тощо.
Ще одна відома класифікація видів девіантної поведінки – це класифікація В.Д. Менделевича. Основою для оцінки девіантної поведінки особистості є аналіз її взаємодії з реальністю, оскільки головний принцип норми – адаптивність – виокремлюється із пристосування (адаптивності) по відношенню до чогось і когось, тобто реального оточення індивіда. Залежно від способів взаємодії з реальністю та порушенням та порушенням тих чи інших норм суспільства девіантна поведінка поділяється на п’ять типів: деліквентна, адиктивна, патохарактерологічна, психопатологічна, девіантна поведінка, що базується на гіперздібностях. Взаємодію індивіда з реальністю можна представити такими способами, як протидія реальності, хворобливе протистояння реальності, втеча від реальності, ігнорування реальності та пристосування до реальності.
1) протидія реальності – індивід прагне активно руйнувати негативну для нього дійсність, змінювати її відповідно до своїх установок і цінностей. Він переконаний, що всі проблеми, з якими він зіштовхується, зумовлені факторами дійсності і єдиним способом досягнення цілей є боротьба з дійсністю, тобто спроба змінити цю реальність. Таким чином формується кримінальна і деліквентна поведінка.
2) хворобливе протистояння реальності зумовлено ознаками психічної патології і психопатологічними розладами, при яких оточуючий світ сприймається ворожим у зв’язку із суб’єктивним викривленням його сприйняття і розуміння. Таким чином формуються психопатологічний та патохарактерологічний види девіантної поведінки.
3) втечу від реальності свідомо чи несвідомо вибирають люди, які оцінюють реальність негативно і опозиційно, вважаючи себе нездатними адаптуватися до неї. Таким чином формується адитивний вид девіантної поведінки.
4) ігнорування реальності проявляється в тому, що людина не приймає вимоги і норми реальності, існуючи у власному вузькопрофесійному світі (особливо у обдарованих, талановитих людей). Таким способом формується вид девіантної поведінки, що базується на гіперздібностях.
Пристосування до реальності вибирає гармонійна людина. Проте не можна однозначно виключити із ряду гармонійних людей осіб, які, наприклад використовують спосіб втечі від реальності у певних життєвих ситуаціях.
Таким чином, в науковій літературі є три підходи до класифікацій видів девіантної поведінки – соціологічний, медичний та психологічний, кожний з яких має свої критерії
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Поняття про антисоціальну групу видів девіантної поведінки.
Поняття про асоціальну групу видів девіантної поведінки.
Поняття про аутодеструктивну групу видів девіантної поведінки.
Розуміння гемблінгу у психології девіантної поведінки.
Поняття соціального паразитизму та його характеристика.
Віктимна поведінка як характеристика девіантності.
Характеристика понять «антисоціальна поведінка», «адиктивна поведінка», «асоціальна поведінка».
Вандалізм як явище у психології девіантності.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
(DSM) Diagnostik and statistical manual of mental disorders, 4th ed / Washington D.C., American Psychiatric Association, 1994.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Назвіть причини, що перешкоджають створенню єдиної класифікації видів девіантної поведінки.
Перечисліть критерії, на яких базується визначення норми та відхилення від неї.
Охарактеризуйте основні класифікації видів девіантної поведінки.
Назвіть основні види поведінкових розладів у дитячо-підлітковому віці згідно МКХ-10.
Назвіть основні види поведінкових розладів у дорослих людей згідно МКХ-10.
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Складіть свою класифікацію видів девіантної поведінки.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь:
Схематично подайте класифікацію видів девіантної поведінки за О.В. Змановською.
Схематично подайте класифікацію видів девіантної поведінки за В.Д. Менделевичем.
Схематично подайте медичну класифікацію розладів поведінки у дітей та підлітків.
Схематично подайте медичну класифікацію розладів поведінки у дорослих.
Схематично подайте соціологічну класифікацію видів девіантної поведінки.

Тема 3. Детермінанти девіантної поведінки особистості
Аналіз причин у відхиленнях в поведінці особистості а також розладів поведінки протягом багатьох десятиліть залишаються актуальними для вітчизняних та зарубіжних дослідників в різних сферах наукового знання: загальній, соціальній та віковій психології, психіатрії, педагогіці, соціології, юриспруденції.
Можна виокремити декілька основних теоретичних підходів до пояснення причин девіантної поведінки у психології. Так, відповідно до психоаналітичного підходу, девіантна поведінка особистості виявляється тоді, коли психологічний захист, спрямований на зменшення напруги внаслідок неефективної взаємодії трьох підструктур особистості Ід, Его і Супер-Его, є недостатнім для повноцінного функціонування особистості (3.Фрейд). Причинами девіантної поведінки, на думку А.Адлера, є недостатня або викривлена компенсація почуття неповноцінності, а за К. Хорні – почуття тривоги, що веде до неврозів тощо. Е.Фром пояснює девіантну поведінку особистості через певні психологічні механізми (конформізм, руйнівна поведінка та ін.), за допомогою яких людина вирішує суперечності між прагненням ствердити себе як індивідуальність і прагненням бути включеною до людської спільноти. В.Франкл, представник екзистенційно-гуманістичного напрямку вбачає причину девіантної поведінки у «екзистенційному вакуумі», тобто стані духовної пустки, відсутності чи втрати сенсу життя. Когнітивно-поведінковий підхід (А. Бек) пояснює причини девіантної поведінки через когнітивні викривлення, когнітивні стереотипи, що впливають на виникнення негативних емоцій, які в свою чергу мають вплив на зміну поведінки, яка може стати девіантною.
Поняття детермінації – це сукупність факторів, що викликають, провокують, посилюють чи підтримують відхильну поведінку (О.В. Змановська, 2001).
Загалом, спираючись на ці підходи, можна виокремити такі групи, що детермінують девіантну поведінку особистості:
соціальні – визначаються несприятливими соціальними, економічними, політичними й т. п. умовами існування суспільства;
соціально-психологічні – пов’язані з несприятливими особливостями взаємодії особистості зі своїм найближчим оточенням, з негативним впливом останнього на розвиток особистості;
педагогічні – виявляються в недоліках сімейного та шкільного виховання;
індивідуально-психологічні – пов’язані з наявністю певних характеристик індивіда, що ускладнюють процес його соціалізації.
Соціальні та соціально-психологічні детермінанти девіантної поведінки
До соціальних детермінант девіацій у поведінці особистості слід віднести культ насильства, що ствердився в сучасному мистецтві, лібералізацію статевої моралі. Особливу роль у цьому контексті відіграють засоби масової комунікації, що демонструють широкий потік фільмів, пісень тощо зі сценами насильства та аморальної поведінки, негативно впливаючи на духовний світ особистості. Згідно з теорією соціального научіння А. Бандури, через це створюються моделі девіантної поведінки, які є своєрідним зразком для копіювання такої поведінки широкими верствами населення.
Необхідно також зважити на несприятливу екологічну ситуацію. Адже, як показують результати досліджень, екологічні чинники здатні провокувати агресивну поведінку, вони позначаються на генетичному коді, спричинюючи, зокрема, спадкову (генетичну обтяженість) щодо адиктивної поведінки, погіршення стану фізичного і психічного здоров’я, збільшення кількості осіб, схильних до депресії, нав’язливих страхів тощо.
Серед соціально-психологічних детермінант девіантної поведінки особистості слід, насамперед, вказати на особливості взаємодії такої особистості із сім’єю і, зокрема, на досвід спілкування з батьками в дитинстві.
Загалом сім'я порівняно з іншими соціальними інститутами має такі особливості, що позначаються на успішності соціалізації дитини: наявність усіх форм життєдіяльності людини, що реалізуються через функції сім’ї, сім’я фактично являє собою суспільство в мініатюрі, з якого вибудовується вся соціальна взаємодія; включеність дитини в сім’ю від дня її народження, формування саме в сім’ї перших уявлень про гарне і погане, про добро і зло, коли дитина є найсприйнятливішою до виховних впливів; фактично сім’я є першою сполучною ланкою між людиною і суспільством, що здійснює передачу від покоління до покоління генетичного коду, певних соціальних цінностей, що на суб’єктивному рівні виступають як ціннісні орієнтації членів сім’ї; безперервність і тривалість, постійний контакт людей різної статі, віку, життєвого досвіду призводять до інтеріоризації дітьми норм і зразків поведінки, насамперед – батьків, і тільки потім інших людей поза сім’єю;
Переважно емоційний характер зв’язків між членами сім’ї на основі любові і симпатії створює сприятливу основу для опрацьовування таких неусвідомлюваних дитиною соціально-психологічних механізмів впливу, як наслідування, навіювання, психічне зараження тощо; при цьому забарвленість емоційних контактів впливає на формування почуття задоволення (незадоволення) собою і навколишнім світом.
При цьому Я-образ і самооцінка, що навіюються дитині, можуть бути як позитивними, коли дитині навіюється, що вона є гарною, доброю, розумною, так і негативними, коли дитині навіюється, що вона погана, зла, дурна тощо.
У результаті дитина або погоджується з точкою зору батьків, або, найчастіше, агресивно виступає проти неї.
Батьки можуть впливати на формування Я-образу дитини також шляхом стимулювання такої поведінки дитини, що може підвищити чи понизити її самооцінку, змінити її власний образ. Це відбувається, наприклад, у результаті орієнтації дитини на реалізацію певних цілей і планів, досягнення тих чи інших стандартів.
Якщо ці цілі і плани відповідають реальним психофізіологічним і психологічним можливостям дитини, її схильностям та інтересам, то створена ситуація успіху сприяє формуванню позитивного Я-образу, підвищенню самоповаги. А якщо ні, то невдача призводить до втрати самоповаги, непевності, тривожності тощо.
Отже, до соціальних чинників девіацій у поведінці особистості слід віднести культ насильства, що ствердився в сучасному мистецтві, лібералізацію статевої моралі. Особливу роль у цьому контексті відіграють засоби масової комунікації, що демонструють широкий потік фільмів, пісень й т.п. зі сценами насильства та аморальної поведінки, негативно впливаючи на духовний світ особистості. До соціально-психологічних чинників девіантної поведінки особистості слід, насамперед, віднести особливості взаємодії особистості із сім’єю і, зокрема, на досвід спілкування з батьками в дитинстві.
Педагогічні детермінанти девіантної поведінки
Р.Р. Овчарова (1998) для оцінки педагогічних чинників розвитку особистості дитини пропонує такі параметри:
характер виховання (орієнтоване на дитину, стабільне, таке, що позитивно впливає; нестійке, нестабільне, суперечливе; байдуже до дитини, нестабільне, таке, що дезорганізує; вороже, таке, що негативно впливає на дитину тощо);
характер освітньої роботи з дітьми (особистісно-орієнтована, розвивальна; репродуктивно-адаптивна, малоефективна; інформаційно-репродуктивна, неефективна тощо).
Зрозуміло, що ці чинники позначаються на розвитку дитини не безпосередньо, а заломлюючись через її внутрішню позицію (взаємодію, відносну незалежність, опірність; протидію, гіпернезалежність, негативізм, впертість; бездіяльність, гіперзалежність, нестійкість, конформізм тощо).
Також великого значення набуває ставлення педагога до дитини з девіантною поведінкою, досліджуючи яке, І. Козубовська та Г. Товканець (1999) встановили, що:
ставлення стійко-позитивного типу (рівне, тепле ставлення, турбота, прагнення допомогти) є характерним лише для 10 % досліджуваних педагогів;
ставлення нестійкого типу (ситуативність поведінки педагога залежно від настрою, вчинків учня, загальної емоційно-позитивної спрямованості) виявляють близько 20 % вчителів;
ставлення стійко-негативного типу (відкрито вороже ставлення, необ’єктивність оцінки, упередженість, зосередження уваги лише на негативних вчинках, ігнорування позитивних якостей дитини) є властивим для 53 % досліджуваних педагогів.
байдуже ставлення (незацікавленість причинами неуспішності дитини, його особистістю, орієнтація на спілкування лише на офіційному, рольовому рівні) можна констатувати у 17 % досліджуваних учителів.
Отже, особливо несприятливим для розвитку особистості є поєднання ворожого ставлення вихователів до дитини, авторитарного характеру навчання і виховання а також пасивної або такої, що протидіє позиції дитини.
Індивідуально-психологічні детермінанти девіантної поведінки
У становленні і розвитку девіантної поведінки особливо велику роль відіграють особливості локусу контролю і рівень самоповаги особистості, що актуалізуються в підлітковому віці. Відповідно до теорії девіантної поведінки, поведінку, що відхиляється від загальноприйнятих норм, можна розглядати як засіб підвищення самоповаги і психологічного самозахисту. Адже кожна людина прагне до позитивного Я-образу, відповідно низька самоповага переживається як психотравмуючий стан, якого особистість хоче позбутися. Це спонукає її до вчинків, у яких вона прагне підвищити рівень самоповаги, долаючи виявлені недоліки.
Однак, це властиве не для всіх людей. Частина з них має негативне самосприйняття, що виявляється, по-перше, у стійкому переконанні особистості відсутності в неї особистісноцінних якостей або можливості здійснювати особистісно і суспільно значимі вчинки; по-друге, в оцінюванні ставлення з боку значущих для людини осіб як недоброзичливого або, взагалі, негативного; по-третє, відсутністю механізмів психологічного захисту, що дозволяють пом’якшити сприймання ситуації як негативної, або невмінням їх ефективного використання.
У результаті така особистість опиняється перед вибором: або продовжувати переживати негативні емоції через невідповідність вимогам і нормам, або діяти в напрямку підвищення самоповаги в поведінці, що спрямована проти цих норм. В останньому випадку бажання відповідати очікуванням суспільства зменшується, а прагнення ухилитися від них зростає. Нова, негативна соціальна ідентичність формує і нові критерії самооцінки: те, що було погано в системі загальноприйнятих норм, стає хорошим у системі антинорм. Таким чином, утворюється порочне коло: здійснюючи антинормативні вчинки, особистість тим самим привертає до себе увагу, інтерес, отже, у власних очах, підвищує самоповагу. При цьому формується негативне ставлення до санкцій з боку “нормальних” людей, що поступово веде до зменшення частоти спілкування девіантної особистості з ними. Разом з тим відбувається активізація спілкування з девіантним середовищем, в якому девіантні вчинки особистості схвалюються, закріплюючи відповідну мотивацію поведінки та суб’єктивний особистісний сенс такої поведінки для людини загалом.
Таким чином, опираючись на теоретичні підходи основних напрямків психології, можна виокремити такі групи чинників, що детермінують девіантну поведінку особистості: соціальні, соціально-психологічні, педагогічні, індивідуально-психологічні.
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Загальні уявлення про детермінанти девіантної поведінки особистості.
Теоретичні підходи у психології, що пояснюють причини девіантної поведінки
Соціальні детермінанти девіантної поведінки особистості.
Соціально-психологічні детермінанти девіантної поведінки особистості.
Педагогічні детермінанти девіантної поведінки особистості.
Індивідуально-психологічні детермінанти девіантної поведінки особистості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Козубовська І.В., Товканець Г.В. Особливості професійно-педагогічного спілкування з важковиховуваними дітьми молодшого шкільного віку. – Ужгород: УжДУ, 1999. – 92с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Овчарова Р.Р. Практическая психология в начальной школе. – М.: ТЦ «Сфера», 1998. – 240с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Що таке детермінація девіантної поведінки?
Які детермінанти девіантної поведінки можна виокремити в науковій літературі?
Проаналізуйте несприятливі стилі сімейного виховання як чинник девіантної поведінки особистості.
Порівняльний аналіз детермінант девіантної поведінки.
Психодинамічна теорія поведінкових девіацій.
Гуманістичний підхід до пояснення причин девіантної поведінки.
Когнітивно-поведінкова модель девіантної поведінки.
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння детермінант девіантної поведінки»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Поясніть на прикладах, у чому проявляється девіантна поведінка.
Проаналізуйте спільні та відмінні особливості у різних теоретичних підходах до пояснення причин девіантної поведінки.
Поясніть, чому негативне ставлення до себе може спричинити девіантну поведінку.
Охарактеризуйте неадекватні виховні впливи батьків і педагогів, що зумовлюють відхилення у поведінці дитини.

Тема 4. Вікові та гендерні аспекти девіантної поведінки особистості
Віковий підхід розглядає девіації поведінки з позиції вікових особливостей і норм. Поведінка, не відповідна віковим шаблонам і традиціям, може бути визнана такою, що відхиляється. Це можуть бути як кількісні (гротескові) відхилення, відставання (ретардація) або випередження (прискорення) вікових поведінкових норм, так і їх якісні інверсії.
Ранній емоційний досвід дитини є важливим фактором формування особистості. Фундамент розвитку здорової психіки закладається, коли дитина оточена любов’ю батьків, відчуває повне прийняття та захист. Несприятливий вплив родинних стосунків на формування особистості виявляється у незадоволенні її життєво важливих соціально-психологічних потреб у ранньому віці.
Характеризуючи вікові особливості девіантної поведінки особистості, слід зазначити, що у дошкільному віці говорити про девіантну поведінку як таку не доводиться через відсутність стійких моральних переконань у дітей. Разом з тим саме у цей період закладаються перші уявлення про добро і зло, моральні норми, загалом, перший досвід спілкування із соціумом, особливості якого закладають специфіку самосприйняття, ставлення дитини до себе, до інших, до моральних норм.
Уже 3-4-річна дитина здатна певним чином організовувати власну поведінку. У цьому віці можуть виявитися розв’язність, зухвальство, ледарство, пожадливість, брехливість, безцеремонність тощо як сигнали майбутніх відхилень у процесі соціалізації дитини. При цьому за ступенем негативних наслідків розрізняють неслухняність як найпоширенішу в дитячому віці форму опору вимогам і проханням батьків, моральним нормам суспільної поведінки, що проявляється у витівках, бешкетництві тощо, облудність (спочатку як прояв фантазування особливого складу психіки дошкільника, що не переслідує мети скривдити когось, пізніше – свідоме ухиляння від істини з непорядною метою, через страх перед покаранням тощо), дитячий негативізм (впертість, примхливість, недисциплінованість), проступок – навмисне порушення вимог дорослого, якщо і без злого умислу, але з усвідомленням, що це погано, яке поступово може стати повторюваним.
Як відзначають багато дослідників, значення ролі раннього емоційного досвіду дитини має важливе значення для формування особистості. Адже, найважливішою соціальною потребою цього періоду є емпатійне спілкування з дорослим. Саме відчуття дитиною себе як такої, яку люблять, почуття захищеності і повного прийняття з боку дорослих є фундаментом розвитку здорової психіки.
Мала дитина сприймає ставлення до неї дорослого як оцінку своєї поведінки загалом, вона ще не може розуміти, що погане або байдуже ставлення до неї в певний момент може бути викликане іншими, не пов’язаними з дитиною причинами. За відсутності педагогічної допомоги зняття негативних переживань в дитини може відбутися за рахунок викривлення уявлень про свою поведінку. Дитина, яка переживає в ранньому дитинстві образу, несправедливість, поступово стає хворобливо сприйнятливою до найменших проявів несправедливості, байдужості, може почати бачити зло і там, де його немає, протиставляючи дійсному і уявному злу те, що вона може протиставити: неслухняність, норовистість, різкість, брутальність, свавілля, бажання діяти не так, як вимагають дорослі тощо.
Для молодшого школяра психотравмуючі ситуації пов’язані в першу чергу з потребою в позитивній оцінці з боку дорослих, насамперед, учителів і батьків, особливо щодо оцінки успіхів у навчальній діяльності, а також з бажанням зайняти сприятливе становище у системі міжособистісних стосунків колективу класу. Незадоволення цих потреб викликає емоційну напругу, негативні переживання учня. Як зазначає Е. Еріксон, небезпека для молодшого школяра криється у формуванні почуття неповноцінності або некомпетентності, яке має безпосередній вплив на шкільну успішність.
Через те, що внутрішній світ дитини ще недостатньо розвинутий, не збагачений досвідом переживання критичних ситуацій, перешкоди, що стоять на шляху задоволення її важливих соціальних потреб, не завжди стимулюють до активності щодо їх подолання. Для молодшого школяра першочергова мета – успішно навчатися, добре себе поводити – втрачається і перед ним виникає інша мета – позбавитися негативних емоційних переживань, що викликані негативними оцінками з боку дорослих, які мають на дитину значний вплив, насамперед, батьків і вчителів. Дитина може відмовитися від діяльності, в якій вона не здобула успіху, залишити намагання дотримуватися нормативної поведінки і звернутися до компенсаторної поведінки. Ця поведінка може виявитися, зокрема, у послужливості, активності щодо виконання громадських доручень, а якщо це не вдається – у зухвалій, зарозумілій, жорстокій поведінці, пошуку підтримки в неформальному середовищі тощо.
Виникає феномен “смислового бар’єру”: дитина немовби не чує або не розуміє, що говорить їй дорослий, до якого (або до певних його вимог) через попередній досвід спілкування дитина ставиться негативно. На думку І.Козубовської (1999) таке явище може бути зумовлене незнанням дорослими вікових особливостей молодшого школяра (зокрема, у нього значною мірою виражена емоційність і недосконалість сприймання, є недостатнім розвиток довільності, стійкості уваги, волі, загалом, імпульсивність дитини), через що деякі види поведінки молодшого школяра трактуються як девіантні.
Негативне ставлення до вчителя іноді може виникнути ще до школи під впливом інших, наприклад, неспроможних у виховному контексті батьків. Але частіше воно є наслідком негативного ставлення вчителя до учня. Саме ставлення вчителя до учня переважно зумовлює положення молодшого школяра в колективі, його статус в ньому і, отже, визначає самопочуття учня, його адаптацію або дезадаптацію у соціальному середовищі загалом.
Ускладнення психічного розвитку в підлітковому віці урізноманітнює прояви середовищної дезадаптації і, відповідно, форми компенсаторної поведінки дитини.
Загалом, як зауважує І.С. Кон (1989), підлітковий вік являє собою групу ризику в контексті девіантної поведінки через: труднощі перехідного періоду, починаючи з психогормональних процесів і завершуючи перебудовою Я-концепції, що зумовлюють переживання підлітками тривоги, емоційної напруженості, нестійкості, неврівноваженості тощо; граничність і невизначеність становища підлітка (уже не дитина, ще не дорослий); розходження між об’єктивним положенням учня і його прагненням вважати себе дорослим на тлі недостатніх навичок спілкування, засобів взаємодії зі світом дорослих на партнерських засадах; почуття “дорослості” як протиріччя між орієнтацією на самостійність і відсутністю відповідного життєвого досвіду.
Суперечності, зумовлені перебудовою механізмів соціального контролю: дитячі форми контролю, що ґрунтуються на дотриманні зовнішніх норм і слухняності, вже не діють, а дорослі засоби контролю, що передбачають свідому дисципліну і самоконтроль, ще не склалися; ці чинники проявляються на тлі посилення орієнтації на однолітків і зростання залежності поведінки від групових норм.
Наведені чинники фатально не зумовлюють девіантну поведінку особистості. Разом з тим за несприятливих умов попереднього етапу розвитку вони можуть стати підґрунтям для виникнення різноманітних поведінкових девіацій. При цьому слід урахувати, що для підлітка значущими стають, насамперед, стосунки з однолітками, в очах яких він бажає ствердити себе. Якщо це не вдається, підліток може шукати інші кола спілкування, часто з асоціальною спрямованістю, точніше стати «важким підлітком».
Вчені Л.Міщик та 3.Білоусова називають типові риси «важкого підлітка»:
відставання в інтелектуальній сфері;
нерозвиненість чи особлива вибірковість сприйняття й оцінки соціального середовища;
недосконалі розумові процеси, нерозвинуте мовлення;
безвідповідальність, лінь, шкідливі звички, часто байдужість, жорстокість до інших людей, тварин, природи тощо;
підвищена конфліктність у стосунках з однокласниками, батьками, вчителями;
підвищений інтерес до заборонених, не відповідних віку, розваг на тлі відсутності інтересу до соціально корисних видів діяльності;
афективність, відсутність бажання і вмінь стримувати себе в момент сильного збудження;
активізація механізмів психологічного захисту, що впливають на трактування підлітком поведінки як нормальної;
формування нечесності, агресивності;
вибір негативних способів самоствердження через девіантну поведінку тощо.
При цьому форми девіантної поведінки підлітка мають властиві для його віку особливості. Так, зокрема, алкоголізація підлітка відбувається через прагнення зменшити характерний для нього стан тривоги і водночас – позбавитися надмірного самоконтролю і сором’язливості. Важливу роль відіграють також прагнення до експериментування і особливо – норми підліткової субкультури, за якими алкоголь традиційно вважається однією з ознак мужності і дорослості, а також негативний приклад батьків. Наркотизація підлітка, як і пияцтво, пов’язана з психічним експериментуванням, пошуком нових, незвичайних відчуттів і переживань, цікавістю, наслідуванням старшим, впливом групи однолітків, а іноді й обманом з боку поширювачів наркотичних речовин, коли першу дозу нав’язують під виглядом певного напою чи сигарети, що зрештою невідворотно веде до звикання та кримінальної поведінки.
Суїцидальна поведінка підлітка часто є криком про допомогу в разі негараздів у взаємодії підлітків з оточенням, неможливістю самостійно розв’язати проблеми (недарма суїцидальні спроби підлітки найчастіше здійснюють вдома, ввечері чи вдень, коли хтось може втрутитися).
Така поведінка також може бути пов’язана з властивими підлітковому віку особистісними розладами, насамперед, із синдромом відчуження, який виникає в разі неможливості встановити емоційно значущі конструктивні стосунки із середовищем. У цьому випадку, щоби пом’якшити психотравмуючу ситуацію, особистість утворює між цим середовищем психологічну дистанцію, сприймаючи його як стороннє, емоційно незначуще (хоч насправді це не так).
Відчуження як засіб зменшення емоційної значущості травмуючих зв’язків із середовищем може бути спрямоване як на оточуючих, так і на власне «Я». У першому випадку виникає дереалізація, коли зовнішній світ сприймається як чужий, несправжній. У другому випадку відбувається деперсоналізація, коли зникає відчуття реальності власного Я, втрачає сенс будь-яка діяльність, з’являється апатія тощо.
До особистісних розладів відносять також дисморфофобію – страх зміни власного тіла – від простої стурбованості зовнішністю до одержимості дійсними чи уявними дефектами, а також дисморфоманію – маячіння через фізичний недолік. При цьому, як зауважує І. Кон (1989), існують труднощі у розпізнанні підліткової психопатології, адже девіантна поведінка в більшості випадків лише підкреслює риси, що характерні для цього віку, особливо акцентуйовані, які виявляються в так званому “слабкому місці” або місці “найменшого опору” підлітка.
У вітчизняній та зарубіжній психології багато дослідників незалежно один від одного показують зв'язок розладів поведінки з акцентуаціями характеру і особливостями ситуаційних реакцій в пубертатному (підлітковому) віці (Личко, 1983).
Підліткам з нестійкою акцентуацією притаманна навіюваність, посилена схильність до наслідування, тому вони потребують постійного контролю, вимогливості, перебування у сприятливому середовищі, де прикладом для наслідування є позитивні лідери. Підліткам з гіпертимною акцентуацією постійний контроль витримати дуже важко, їх бурхливу енергію слід спрямовувати в конструктивне русло, намагатися зацікавити новими творчими завданнями, які вони вирішуватимуть самостійно. Для істероїдних підлітків “слабким місцем” є сильна потреба перебувати у центрі уваги оточуючих.
Бродяжництво (бомжування) підлітків часто є наслідком несприятливих умов виховання в сім’ї, часто гіперопіки і авторитарного тиску, іноді діти втікають з дому через прагнення дистанціюватися від власної соціально неблагополучної сім’ї, особливо за наявності відповідних “вуличних” традицій у спільноті однолітків. Протиправна і злочинна поведінка підлітків часто пов’язана з їх недостатньо розвинутими правовою свідомістю, мотивоутворюючими структурами особистості, емотивністю поведінки, імпульсивністю і конформізмом тощо.
За сприятливих умов, а також спеціальної роботи можна запобігти виникненню девіантної поведінки підлітків або відкоригувати її небажані прояви. В іншому випадку негативні прояви поведінкових девіацій закріплюються, набуваючи особливо небезпечних форм у дорослому віці.
Гендерні аспекти девіантної поведінки особистості
У сучасній психології гендер розглядається як соціальна стать, що представляє собою комплекс соматичних, репродуктивних, соціокультурних і поведінкових характеристик, що забезпечує індивіду особистісний, соціальний і правовий статус мужчини і жінки.
Гендер – це соціальна особливість статі людини на відміну від біологічної статі, соціально-рольовий статус, який визначає соціальні можливості людини – чоловіка і жінки – в усіх сферах життєдіяльності.
У науковій літературі існує декілька концепцій гендеру. Це обумовлено як відносно молодістю гендерного підходу так і складністю самого феномена. Для всіх них базовим положенням є розрізнення понять стать і гендер.
Гендер – це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності між чоловіками і жінками в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках.
У межах цього підходу гендер розуміється як організована модель соціальних відносин між чоловіками і жінками, яка не тільки характеризує їх спілкування і взаємодію у сім’ї, а й визначає їхні соціальні відносини в основних інституціях суспільства.
У зарубіжній психології як аналог поняття “особистісне самовизначення” виступає категорія “психосоціальна ідентичність”, розроблена і введена в науковий простір Е.Еріксоном (1996). Суспільство створило систему поведінкових приписів, взірців, моделей поведінки, прийнятих для хлопчиків і дівчаток, чоловіків і жінок. Наслідком її є освоєння гендерної культури як системи стандартів, нормативів поведінки.
Важливим у контексті вивчення девіантної поведінки особистості постає поняття гендерної ідентичності. Термін «ідентичність» пов’язується з ім’ям Е.Еріксона, що означає внутрішню безперервність і тотожність особистості. Володіти ідентичністю означає :
1). Відчувати себе, своє буття як особистості незмінним, незалежно від ситуації, ролі, само сприйняття.
2). Відчувати минуле, сьогодення та майбутнє як єдине ціле.
3). Відчувати зв'язок між власною безперервністю та визнанням безперервності іншими людьми. Е. Еріксон розумів розвиток ідентичності як взаємодію трьох процесів: біологічних, соціальних і его-процесів, причому Его відповідає за інтеграцію перших і других процесів. Результат інтегративної роботи Его чи его-синтезу – конфігурація елементів ідентичності (рис.1).

Его-синтез







Ідентичність
Рис.1. Конфігурація елементів ідентичності в концепції Е. Еріксона.

Вчені підкреслюють своєрідність прояву агресії залежно від статі: чоловіки частіше демонструють вищі рівні прямої та фізичної агресії, тоді як жінки – непрямої і вербальної. Такі прояви адиктивної поведінки, як харчова залежність більш властиві жінкам, гемблінг та вживання наркотиків – чоловікам. Завершені суїциди частіше зустрічаються у чоловіків після 40 років. Існують злочини, характерніші для жінок, зокрема, проституція, вбивство власних дітей, крадіжки в магазинах. Чоловіки частіше відбувають покарання за тілесні ушкодження, вбивства, розбій, викрадення автомобілів тощо.
На думку Т. Говорун та О. Кікінеджі (2004), однією з причин розбіжності у формах прояву девіантної поведінки особистості може бути гендер як жорстка регламентація поведінки особистості відповідно до її статі. Гендерна соціалізація хлопчиків сприяє розвитку агресивності, напористості, активності, змагальності, а дівчаток – підлеглості, пасивності, слухняності. Так, зокрема, меншу кількість дівчат з девіантною поведінкою (у порівнянні з хлопцями) можна пояснити через більший вплив найближчого соціального оточення, що менш поблажливо ставиться до асоціальної поведінки дівчат, ніж хлопців. Випадки асоціальної поведінки дівчат, як правило, стають об’єктом посиленої педагогічної уваги, внаслідок чого агресія таких дівчат набуває непрямої форми і вербального характеру.
У зв’язку з цим хлопці з девіантною поведінкою частіше демонструють недостатній контроль поведінки, низьку тривожність, а дівчата – надмірний контроль і високу тривожність. Через це симптоми депресії частіше діагностують серед дівчат, ніж хлопців, особливо у підлітковому віці.
Переважання харчової залежності у жінок (90-95 %) пояснюється, насамперед, через гендерні стереотипи щодо зовнішності жінок, а гемблінг чоловіків можна пов’язати з тендерними стереотипами щодо “справжнього чоловіка”, що зумовлюють змагальний характер його дій задля досягнення першості в усьому, як того вимагають соціальні приписи. Саме тендерні стереотипи часто провокують і навіть схвалюють чоловічу агресивність, насамперед, фізичну.
Неадекватне статеве виховання в сім’ї також може спричинити неадекватне ставлення особистості до особи протилежної статі і, відповідно, девіантну поведінку.
Поширеними помилками статевого виховання (Вроно О.М., 2002) є:
затискування природних реакцій (не тільки статевих, але й безпосередньо емоційних), що веде до виникнення холодності, яка заважає нормальній сексуальності;
занадто суворе виховання, ізоляція від осіб протилежної статі, що призводить до відсутності необхідного досвіду спілкування;
формування зневаги до протилежної статі, придушення будь-яких проявів статевої суті і цікавості до іншої статі;
згладжування статевих відмінностей, своєрідна статева уніфікація;
уникнення питань щодо статевих особливостей і стосунків, викривлене висвітлення статевих проблем.
У психологічній науці є дані про встановлений зв’язок між негативним ставленням авторитарної матері до сина й сина до матері та сексуально делінквентною поведінкою чоловіка. Однією з психологічних передумов проституції є фізичне і психічне насильство, пережите в батьківській сім’ї (до 70 % дівчат є жертвами зловживань, до 50 % переживали наругу над собою неодноразово). Саме такі дівчата, насамперед, схильні втікати з дому, хоча загалом хлопців-бродяг значно більше.
Аналіз наслідків цих фактів вимагає особливої уваги батьків до їхньої готовності щодо реалізації важливих аспектів статевого виховання дитини. Така готовність мала б включати індивідуальні та групові психологічні консультації батьків, виступи-повідомлення психологів на батьківських зборах дошкільних, шкільних та інших дитячих колективів. Особливої уваги у цій проблематиці заслуговує питання ознайомлення батьків з колом науково-популярної літератури, в якій висвітлені аспекти статевого виховання дитини (Мейснер К., 2010).
Отже, існують гендерно-вікові особливості девіантної поведінки, які слід враховувати при наданні психологічної допомоги особистості з девіаціями поведінки.
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Поняття вікової норми та її відхилення в психології девіантної поведінки.
Поняття гендеру в психології.
Поняття гендерної норми та її відхилення в психології девіантної поведінки.
Порівняльний аналіз гендерних аспектів девіантної поведінки.
Вікові особливості девіантної поведінки.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. – М., 2000.
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. – 160с.
Вроно Е.М. Поймите свого ребенка: о детских страхах, конфликтах и других проблемах. – М. : Дрофа, 2002. – 223с.
Говорун Т.В., Кікінеджі О.М. Гендерна психологія: Навч. посіб. – К. : Академія, 2004. – 250с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Эриксон Э. Идентичность: Юность и кризис. – Москва, 1996.
Козубовська І.В., Товканець Г.В. особливості професійно-педагогічного спілкування з важковиховуваними дітьми молодшого шкільного віку. – Ужгород: УжДУ,1999. – 92с.
Кон И.С. Психология ранней юности: Кн. для учителя. – М.: Просвещение, 1989. – 255с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Мейснер К. Звідки беруться діти? Як розмовляти з дітьми про передавання життя / Пер. з польськ. З.Городенчук. – Львів: Видавництво «Свічадо», 2010. – 40с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Яким чином виявляються вікові особливості прояву девіантної поведінки особистості?
Охарактеризуйте особливості відхилень у поведінці дошкільників.
Якими є прояви девіантної поведінки у молодших школярів?

Шкільна дезадаптація як чинник відхилень у поведінці молодшого школяра.
Проаналізуйте особливості девіантної поведінки підлітків.
Вкажіть акцентуації характеру підлітків та їх вплив на відхилення поведінці.
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння вікових та гендерних норм та їх відхилення»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Подайте аналіз тендерних особливостей прояву девіантної поведінки особистості.
Подумайте, чому гендерні стереотипи впливають на прояви девіантної поведінки особистості.
Поясніть, чому у дошкільному віці не можна говорити про девіантну поведінку.
4. Проаналізуйте важливість статевого виховання дитини.

РОЗДІЛ2. ПСИХОЛОГІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ВИДІВ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ
Тема 5. Адиктивна поведінка особистості. Алкогольна адикція.
Особливе місце у девіантній поведінці займає адиктивний вид. Адиктивна поведінка (залежна) – це одна із форм деструктивної поведінки, яка виражається у прагненні до втечі від реальності шляхом зміни свого психічного стану засобом прийому деяких речовин (алкоголь, наркотики і т.д.) чи постійної фіксації уваги на певних предметах чи активних видах діяльності (іжа, праця, гра і т.д.), що супроводжуються розвитком інтенсивних емоцій (Ц.П. Короленко, 1991, 2000). Загалом адиктивну поведінку можна поділити на дві великі групи: хімічні види адикцій та нехімічні види адикцій. До хімічних видів адиктивної поведінки відносять: алкогольні адикції та наркотичні адикції. До нехімічних видів – ігрові адикції, інтернет-адикції, ТВ- адикції, харчові адикції, шопоголізм, трудоголізм і т.д.
Фактори, що детермінують залежну поведінку можна поділити на 3 великі групи: біологічні, соціальні, особистісні.
Біологічні детермінанти залежної поведінки:
ступінь початкової толерантності (наприклад, до речовини, якою зловживають);
родові травми;
часті інфекційні захворювання і черепно-мозкові пошкодження в дитячому віці;
мозкові дисфункції і органічні ураження мозку;
спадкова обтяженість до алкоголізму і наркоманії, особливо першого ступеня спорідненості;
затримки в психічному і фізичному розвитку.
Соціальні детермінанти залежної поведінки:
макросоціальні чинники: соціально-економічна нестабільність суспільства; невизначеність соціальних норм, цінностей в суспільстві традиції, звичаї, закони, терпимість до аморальних і антигромадських форм поведінки; доступність алкоголю і наркотиків висока оплачуваність некваліфікованої праці, що не стимулює підлітків до здобуття якісної вищої освіти. та ін.
мікросоціальні чинники: вплив сім'ї, групи однолітків і всього близького соціального оточення людини; схильність референтної групи до того або іншого виду залежної поведінки; недостатній рівень виховної роботи в школі; незадовільний клімат в класі;
В сучасному суспільстві існують чинники, стимулюючі розвиток аддиктивної поведінки: традиції, звичаї, закони, споживання алкоголю і інших наркотичних речовин, що стосуються; нестабільність суспільного розвитку;невизначеність соціальних норм, терпимість до аморальних і антигромадських форм поведінки; позитивне про алкоголь і наркотики, відсутність об'єктивної інформації; доступність алкоголю і наркотиків; висока оплачуваність некваліфікованої праці, що не стимулює підлітків до здобуття якісної вищої освіти. Крім того, певні стереотипи мислення, система популярних соціальних іміджів (мода), ідеологічні установки «працюють» на зростання кількості аддиктів в суспільстві. Порушена система цінностей і негативні моделі поведінки в окремих молодіжних групах робить значний вплив і тиск на здорову популяцію однолітків.
Сім'я вважається одним з найзначущіших чинників ризику і запобігання залежності. При цьому головна роль належить не рівню матеріального добробуту, соціального статусу сім'ї, а психологічним аспектам – внутрішньосімейним відносинам. Основні сімейні чинники, що детермінують виникнення залежної поведінки, такі:
порушення взаємостосунків в сім'ї (батьківсько-дитячі, подружні);
непослідовний стиль виховання;
конфліктні відносини;
емоційно-холодні відносини (байдужість, відгороджена);
негативна дія на дітей з боку батьків (фізична агресія, психологічний тиск, образи, сексуальні домагання);
відсутність духовного (культурного) спілкування;
порушена система сімейних цінностей;
позитивне відношення в сім'ї до алкоголю, тютюну;
традиції і норми сім'ї, що допускають вживання легальних наркотиків батьками і іншими членами сім'ї;
соціальне неблагополуччя батьків (безробіття, надмірна зайнятість, матеріальні утруднення, соціальна ізольованість);
часті переїзди і ін.
І.П. Короленко і Г.А. Донських описали чотири типи виховання в сім'ї, які створюють високий ризик виникнення залежної поведінки: гіперопіка, гіпоопіка, пред'явлення непомірних вимог, непрогнозовані емоційні реакції батьків. Кожний з цих типів виховання по-своєму порушує процес розвитку і становлення особи. Так, в сім'ях з непомірними вимогами до дитини виникнення залежної поведінки обумовлено, з одного боку, відсутністю достатніх навиків спілкування, заснованого на взаєморозумінні, з другого боку – постійним страхом невдач, поразки, страхом виявитися не на висоті. Відсутність навиків емоційного спілкування штовхає людину на заміну природних форм спілкування спілкуванням з предметами або явищами; постійна напруга, страх виявитися неспроможним викликає прагнення позбулися ці суб'єктивно неприємних станів за допомогою різних видів аддиктивного поведінки.
М.С. Курек (2001) виділяє два типи сімей, що сприяють виникненню аддиктивної поведінки: сім'ї з грубими порушеннями спілкування (особливо емоційного) батьків і дітей; сім'ї, де один з батьків – алкоголік або наркоман.
Психоаналітичні концепції у формуванні залежної поведінки відводять величезну роль матері. Так, згідно В. Буріану, вирішальним чинником формування залежності в підлітковому віці є алекситимия – труднощі вербалізації почуттів. Автор вважає, що цей дефект виникає в ранньому дитинстві через порушену інтеракцію матері і дитини.
В групу соціальних чинників, що визначають залежну поведінку, також входять: схильність референтної групи до того або іншого виду залежної поведінки; недостатній рівень виховної роботи в школі; незадовільний клімат в класі; безпосередньо передуючі зловживанню трагічні події в сім'ї; вимушена розлука з особою, до якої була сильна емоційна прихильність; «сімейний крах», соціальний психологічний статус підлітка, що різко змінився.
Особистісні детермінанти залежної поведінки:
Виникнення аддикції залежить від ступеня досконалості особи, її можливостей адаптації до вимог суспільства. Добре інтегрована особа справляється із Погано організована – потребує штучному полегшенні і, якщо суспільство не засуджує прийом якої-небудь речовини, починає вживати його. Залежний тип особистості – особа невротична, що вимагає постійної сторонньої допомоги.
Основний мотив особистостей, схильних до адиктивних форм поведінки, – активна зміна психічного стану, що не задовольняє їх і розглядається ними як "сірий", "нудний", "монотонний", "апатичний".
Такій людині не вдається виявити в реальній дійсності якісь сфери діяльності, здатні привабити надовго її увагу, захопити, викликати якусь істотну і виражену емоційну реакцію. Життя їй бачиться нецікавим через його буденність і одноманітність. Людина не сприймає того, що вважається в суспільстві нормальним: необхідності щось робити, чимось займатись, дотримуватися прийнятих у сім'ї чи суспільстві традицій і норм.
Адиктивна активність має вибірковий характер у тих сферах життя, які хоч на якийсь час, але приносять людині задоволення і виривають її із світу емоційної нечутливості (стагнації), вона може проявити велику активність для досягнення мети. В.Д. Менделевич (виділяє декілька найхарактерніших рис залежної особистості. Перш за все, це інфантильність, яка є стрижнем залежної особи. Залежній особі надзвичайно властива навіюваність: багато що з того, що відбувається приймається на віру, глибоко не аналізується і не піддається глибокому осмисленню.
Особистість, схильна до формування залежної поведінки, виявляється некритичною, часто до легковірної, податливої груповій дії, авторитарного управління. Крім цього характерними для такої людини стають підпорядкованість, націленість на зняття з себе і передачу іншому відповідальності за поведінку, рішення життєвих питань і планування майбутнього. Як правило, залежність, інфантильність і навіюваність як якості залежної особистості чудово співіснують і гармоніюють.
Також однією з важливих характеристик залежної особистості вважається нездатність повною мірою і адекватно планувати і прогнозувати майбутнє, зокрема націленість лише на один-єдиний суб'єктивний значущий прогноз розвитку подій при ігноруванні всіх інших (.
Особистісні властивості людей з адиктивними формами поведінки (В. Segal):
знижена витривалість до труднощів повсякденного життя поряд з хорошою витривалістю у кризових ситуаціях;
прихований комплекс неповноцінності, який поєднується із перевагою, яка зовнішньо виявляється;
зовнішня соціабельність, яка поєднується зі страхом перед стійкими емоційними контактами;
прагнення говорити неправду;
прагнення звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні;
прагнення до втечі від відповідальності у прийнятті рішень;
стереотипність, повторюваність поведінки;
залежність;
тривожність.
Передбачуваність, заданість власної долі - дратуючий момент адиктивної особистості. Кризові ситуації з їх непередбачуваністю, ризиком і вираженими афектами є для них тим ґрунтом, на якому вони набувають впевненості у собі, самоповаги, відчуття переваги над іншими. Відзначається феномен "спраги гострих відчуттів" (В. А. Петровський).
Е. Берн виділив шість типів голоду, які є в людини:
- за сенсорною стимуляцією;
- за визнанням;
- за контактом і фізичним прогладжуванням;
- сексуальний;
- структурний, або за структуруванням часу;
- за інцидентами.
У межах адиктивного типу виділені типи загострюються – людина не знаходить задоволення відчуття голоду в реальному житті і прагне зняти дискомфорт і незадоволення реальністю, стимуляцією тих чи інших видів діяльності. Вона намагається досягти підвищеного рівня сенсорної стимуляції (віддає перевагу інтенсивним впливам, голосному звуку, різким запахам, яскравим зображенням), визнання неординарністю вчинків (в тому числі сексуальних), наповненістю часу подіями.
Погана витривалість до труднощів повсякденного життя і догоряння у непристосованості і відсутності життєлюбства зі сторони близьких формують в адиктивних особистостей прихований "комплекс неповноцінності" - вони страждають, що відрізняються від інших, що нездатні "жити як люди". Цей комплекс повертається гіперкомпенсаторною реакцією – від заниженої самооцінки людина переходить відразу до завищеної (обминаючи адекватну); з'являється відчуття переваги над іншими, це захисна психологічна функція, що сприяє підтриманню самоповаги у несприятливих мікросоціальних умовах (наприклад, за конфронтації з сім'єю чи колективом).
На адиктивну людину має великий вплив соціум, їй доводиться підлаштовуватись під норми суспільства, вона навчається формально виконувати ті соціальні ролі, які їй нав'язуються суспільством (зразкового сина, уважного співрозмовника, порядного колеги). Зовнішня соціабельність, легкість налагодження емоційних контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверхневістю емоційних зв'язків.Така людина боїться стійких і тривалих емоційних контактів через швидку втрату інтересу до однієї й тієї самої людини чи виду діяльності, через страх відповідальності за якусь справу (наприклад, мотивом поведінки "закоренілого холостяка", коли переважають адиктивні форми поведінки, може бути страх відповідальності за можливу дружину і дітей та залежності від них).
Намагаючись приховати власний "комплекс неповноцінності", людина проявляє прагнення говорити неправду, обманювати оточуючих, звинувачувати інших у власних помилках і промахах.
Однією з основних рис у поведінці адиктивної особистості є прагнення до втечі від реальності (Менделевич В.Д.). "Втеча" полягає в тому, що взамін гармонійної взаємодії з усіма аспектами дійсності відбувається активація в якомусь одному напрямі; при цьому людина зосереджується на вузько спрямованій сфері діяльності (часто негармонійній і такій, що руйнує особистість), ігноруючи решту.
Н. Пезешкіан виділяє чотири види "втечі" від реальності:
"втеча в тіло" – переорієнтація на діяльність, спрямовану лише на власне фізичне чи психічне удосконалення; гіперкомпенсаторним стає захоплення оздоровчими заходами ("параноя здоров'я"), сексуальними взаємодіями, власною зовнішністю, якістю відпочинку і способами розслаблення;
"втеча в роботу" – дисгармонійна фіксація на службових справах;
"втеча в контакти чи самотність" – спілкування стає або єдино бажаним способом задоволення потреб, заміщуючи інші, або кількість контактів зводиться до мінімуму;
"втеча в фантазії" – схильність до роздумів і відсутність бажання щось втілювати в життя.
Алкогольна адикція
За даними Всесвітньої Організації Охорони здоров’я близько 23% усіх причини інвалідності зумовлені розладами спричиненими зловживанням психоактивних речовин та психічними захворюваннями. До найбільш поширених у цілому світі психоактивних речовин можна віднести алкоголь. Серед усіх видів адиктивної поведінки найбільш поширеною є алкогольна адикція (алкоголольне узалежнення). Саме тому це вид адиктивної поведінки треба розглянути особливо розгорнуто.
Алкоголь (етиловий спирт або етанол) завжди присутній в організмі людини. Звичайна його концентрація в крові, необхідна для задоволення енергетичних витрат організму становить 0,01–0,07. Якщо кількість етанолу в крові збільшується до 0,08–0,15 %, фіксується невеликий ступінь сп'яніння, який викликає зміни в емоційному стані, сприйманні, мисленні. При цьому в людини, як правило, виникає легкий стан ейфорії. Проте, стан ейфорії може й не виникнути, якщо в людини немає установки на сп'яніння або цьому перешкоджають більш сильні мотиви: не втратити контроль над своєю поведінкою в даній ситуації, бажання залишитися тверезим, щоб проаналізувати поведінку оточуючих, тощо. Не відчувають ейфорії також хворі алкоголізмом або наркоманією I I-111 стадії.
Дослідження біологів, фізіологів, медиків досить чітко і детально демонструють вплив алкоголю на мозок, судини, серце, печінку та інші органи і системи організму.
Вважається, що основною ознакою алкогольної спадковості є соматичні порушення та недоумство дитини. Проте, найважчий патологічний вплив алкоголізму на спадковість виявляється одразу після народження – це алкогольний синдром плода.
Причиною такої патології є як генетична обтяженість, так і вплив етанолу, присутнього у крові батьків. Зауважимо, що присутність алкоголю в організмі батьків, які не є алкоголіками,, також спричиняє цю аномалію.
Алкогольний синдром плоду – це комплекс порушень розвитку, який проявляється в затримці розвитку плоду (а потім і дитини), у специфічних змінах зовнішності (особливості форми очей, перенісся, вух, носо-губної складки тощо), неврологічних та соматичних відхиленнях, які фіксуються вже в новонароджених (Максимова Н.Ю., 2006).
Більшість таких дітей гине в ранньому дитинстві; до підліткового віку доживає не більше 40 %.
Народження дитини з алкогольним синдромом можливе не тільки в сім'ї алкоголіків, айв помірно питущій сім'ї, якщо в крові матері був присутній алкоголь під час вагітності, а також у період, близький до зачаття (протягом місяця до зачаття). Визначити критичну дозу етанолу, яка викликає алкогольний синдром плода, практично неможливо, бо це залежить від стану здоров'я, ваги тіла, генотипу жінки, статі майбутньої дитини та багатьох інших факторів. Тому, за даними різних авторів, ця цифра коливається від 14 до 210 г чистого алкоголю.
Неповноцінні діти народжуються також від батька, що вживає алкоголь, навіть якщо дружина ніколи не вживала спиртного. Наприклад, якщо в помірно питущій сім'ї протягом місяця до зачаття дружина взагалі не вживала алкогольних напоїв, а майбутній батько вживав (у середній дозі 30 мл чистого алкоголю), то ризик народження дитини з порушеннями розвитку дуже значний.
Діти, що народилися з алкогольним синдромом, на все життя залишаються хворими. Вони страждають на розумову відсталість, невротичні відхилення (в тому числі істеричні реакції, заїкання, енурез тощо), підвищену агресивність, хронічні соматичні захворювання.
Можна підкреслити, що негативні наслідки впливу алкоголю на ембріон і в період внутрішньоутробного розвитку дитини не обмежуються тяжкими та наявними вже в ранньому віці наслідками. Найчастіше наслідки зловживання батьків алкоголем проявляються пізніше, особливо коли дитина досягає шкільного віку. Найпоширенішим тут є так званий когнітивний дефіцит, який зумовлює труднощі в навчанні. Дітям з такою вадою важко зосередитися, вони постійно відволікаються і тому погано розуміють, про що йдеться на уроці. У них фіксуються послаблення пам'яті, зниження асоціативного мислення, неврівноваженість, імпульсивність поведінки, емоційна нестійкість. Природно, все це викликає нарікання, конфлікти з однолітками, погану успішність, що призводить до негативних емоційних переживань у дитини зрештою до деформації її особистості.
Можливий і інший варіант, коли наслідки алкогольної інтоксикації плоду проявляються ще пізніше, в підлітковому віці. Такі діти засвоюють навчальний матеріал без особливих труднощів, але в міру дорослішання у них починають проявлятись патологічні риси характеру. Психопатоподібні та психопатичні прояви, декомпенсація акцентуацій, делінквентна поведінка – все це ускладнює соціальну адаптацію підлітків.
Дослідження показують, що діти, які народилися навіть із легкими проявами алкогольного синдрому плода, стаючи дорослими, значно частіше виявляються соціально дезадаптованими, ніж діти, які не підпадали під вплив алкоголю в період внутрішньоутробного розвитку та не мали алкогольної генетичної обтяженості. Соціальна дезадаптація, в свою чергу, призводить до правопорушень (злочинів), алкоголізму та наркоманії, ранньої загибелі.
Таким чином, порушення в розвитку дитини, які детермінуються впливом алкоголю, можуть виникнути з двох причин:
1) безпосереднього впливу алкоголю на плід або ще раніше – на яйцеклітину та сперматозоїд;
2) генетичної алкогольної обтяженості (алкогольна спадковість).
Однак алкогольний синдром плоду демонструє лише найбільш наочні прояви впливу етанолу на організм майбутньої дитини. Насправді діапазон шкідливих наслідків зловживання батьками алкоголем значно ширший. Це не тільки зниження інтелекту, соматичні порушення, а й такі малопомітні спочатку відхилення, як м'яко виражена психопатологія, когнітивний дефіцит, синдром дитячої гіперактивності, патологічні форми реакцій на ситуації ускладнення задоволення потреб.
Однією із найбільш прихованих, а тому й підступних форм алкогольної спадковості є біологічна схильність до алкоголізму (Максимова Н.Ю., 2011). Вона проявляється у високому рівні толерантності (тобто відсутності опору) до алкоголю, аж до відсутності захисної реакції на передозування. Саме тому люди із біологічною схильністю до алкоголізму не відчувають негативних наслідків сп’яніння навіть при вживанні великої кількості алкоголю. Вони п'яніють значно менше, ніж діти здорових батьків, при однаковій концентрації алкоголю в крові.
Схильні до алкоголізму можуть випивати набагато більше, тому що в них часто від народження відсутнє почуття насичення алкоголем. Усе це призводить до того, що ймовірність стати алкоголіком у людей з алкогольною спадковістю в 4 рази вища, ніж у дітей здорових батьків. При алкогольній спадковості схильність передається переважно по чоловічій лінії: більша частота захворювання алкоголізмом спостерігалася у синів батьків-алкоголіків, менша – у дочок матерів-алкоголічок.
На сьогоднішньому етапі вченими-медиками відкрито цілу низку закономірностей, що доводять наявність біологічної схильності до алкоголізму. Наприклад, результати досліджень демонструють, що потреба в алкогольних напоях пов'язана з ускладненням утилізації глюкози – головного джерела енергії для центральної нервової системи. Етиловий спирт відшкодовує нестачу енергії, і в людини виникає потяг до алкоголю.
Велику роль у механізмі біологічної схильності до алкоголізму відіграє порушення синтезу активного ацетилу через обмін оцтової кислоти. Активний ацетил необхідний організму для синтезу таких життєво важливих сполук, як холестерин, амінокислоти, ацетилхолін, кільцеві структури гемоглобіну тощо. Етанол під дією ферментів також перетворюється на активний ацетил. Тому при порушенні процесу природного синтезу активного ацетилу виникає потреба в алкоголі як джерелі штучної «сировини» для його вироблення.
Дисбаланс між гормоном надниркових залоз (адреналіном) та продуктами його розпаду (адренохромом та адренолютином) також пов'язаний з потягом до алкоголю. Якщо концентрація адреналіну перевищує концентрацію продуктів його розпаду, то в людини виникає стан немотивованої тривоги та напруженості. Відомо, що першою реакцією організму в стресовій ситуації є «викид» у кров адреналіну. Полегшення цього психічного стану досягається за рахунок вживання алкоголю, так як він знижує рівень адреналіну в крові, завдяки чому порушений баланс нормалізується.
Науково доведено також, що потяг до алкоголю може бути викликаний порушенням функціонування різноманітних систем організму – передусім ферментативних та гормональних. Ці порушення мають спадковий характер. Проте, передається не сама залежність від алкоголю, а механізми, що відповідають за нормальне функціонування обмінних процесів. Аналогічні порушення можуть бути результатом не тільки пияцтва батьків, а й інших шкідливих впливів на генетичний код людини, зокрема, радіаційних, хімічних, токсичних.
Важливим є поняття дози вживання алкоголю.
Доза вживання алкоголю – це така мінімальна кількість етанолу, яка в здорової дорослої людини викликає стан легкого сп'яніння, навіть непомітного для оточуючих. За міжнародними нормами, такою дозою вважається 15–20 г чистого алкоголю (етанолу). (Максимова Н.Ю., 2006). В перерахунку на горілку (тобто спирт, наполовину розбавлений водою) це становите 30–40 грамів (невелика чарочка), в перерахунку на натуральне вино (міцність якого не перевищує 10–13 градусів) 150–200 г вина. У здорової дорослої людини така кількість чистого алкоголю легко метаболізується (тобто розкладається та виводиться з організму) протягом години.
Якщо людина випиває протягом години дві дози, то стан ейфорії посилюється, з'являється радісне збудження, людина відчуває себе піднесено, вільно, розкуто, хоча координація рухів уже частково порушується. Після третьої Дози виникають помітніші зрушення в поведінці: людина стає розв'язною, поводить себе недоречно; в неї порушується відчуття такту та соціальної дистанції. Той, хто випив, переоцінює свої можливості, стає хвалькуватим, Здійснює необачні вчинки. Наприклад, він згадує, що йому потрібно терміново з'ясувати з кимось стосунки або вернути забутий борг, та розвиває таку бурхливу Діяльність, яку й сам не може пояснити, коли протверезіє.
Зловживання алкоголем – це таке вживання спиртних напоїв, коли дія етанолу завдає значної, а інколи і непоправної шкоди організму людини, яка п'є, або її потомству (Максимова Н.Ю. 2006).
Зловживання алкоголем має такі ознаки:
1). Вживання алкоголю, навіть у мінімальних дозах, особами, яким не виповнилося 21–22 роки. Відомо, що тільки в 21–22 роки організм людини досягає повної фізіологічної зрілості. Звісно, статева зрілість настає значно раніше; за зовнішнім виглядом молодий парубок, а надто дівчина схожі на зовсім дорослих. Однак тканини і системи організму (зокрема нервова і гормональна, на які передусім впливає алкоголь) ще не сформовані. Якщо в цей період завершення росту організму (а тим більш – раніше) алкоголь надходить до крові, то етанол ніби вплітається в біохімію тканин. Таким чином здійснюється ніби штучна трансплантація біологічної схильності до алкоголізму. Це зумовлює злоякісну течію хвороби, коли алкогольний гомеостаз утворюється в кілька разів швидше, ніж у фізіологічно зрілої людини.
2). Другою причиною заборони на вживання алкоголю до 21 року є ризик наявності в парубка або дівчини біологічної (природженої) схильності до алкоголізму. Як зазначалося вище, у цьому випадку навіть одноразове вживання спиртного може стати стартовою дозою для руху до алкоголізму.
3). Вживання алкоголю особами, які мають біологічну схильність до алкоголізму.
4). Вживання алкоголю чоловіком та жінкою в період, близький до зачаття майбутньої дитини. За місяць до планованого зачаття майбутньому батькові та майбутній матері слід цілком відмовитися від спиртного.
5). Вживання алкоголю жінкою в період вагітності та вигодовування дитини груддю.
6). Вживання алкоголю особами, які перебувають у стадії ремісії після лікування від алкоголізму. Навіть одноразове вживання спиртного в мінімальній дозі (цукерки з лікером, квас або компот, що забродив, інші напої, де є хоча б 1 % спирту) може викликати рецидив захворювання.
7). Вживання алкоголю особами, яким протипоказано пити спиртне в зв'язку із соматичними захворюваннями.
8). Вживання алкоголю в кількості та з частотою, що відповідає третьому та четвертому рівням – рівень небезпечного вживання та продром алкоголізму.
9). Вживання алкоголю в ситуаціях підвищеного ризику для життя – свого або інших людей: водій за кермом, диспетчер атомної електростанції тощо.
Форми прояву та стадії розвитку алкоголізму
Як уже було сказано, алкоголізмом хворіють не тільки ті, хто до цього біологічно схильний. Певною мірою їм навіть легше: вони роблять вибір один раз і на все життя. Той, хто біологічно не схильний до алкоголізму, мусить робити вибір при кожному випадку вживання спиртного, порівнюючи кількість випитого зі стандартними дозами та рівнями вживання.
Зважаючи на слабку поінформованість населення в питаннях визначення алкоголізму, довести оточуючим те, що людина перебуває вже у продромі або на першій стадії захворювання, досить важко. Під час застілля веселий тамада, який п'є, не п'яніючи, вигадує все нові тости, звичайно викликає захоплення та повагу. Справді, оскільки більшість людей у нас має хибне уявлення про алкоголізм, дуже часто за «уміння пити» вони сприймають симптом підвищення толерантності до етанолу. Оточуючі не розуміють, що компанійський хлопець, завжди готовий взяти участь у пиятиці який запросто, без будь-яких умовлянь п'є, скільки б не пригощали, насправді вже за крок від хвороби.
Продром алкоголізму – це перехідна стадія між зловживанням алкоголем та захворюванням на алкоголізм, тобто це перед хвороба (Максимова Н.Ю., 2006). Цю стадію називають ще побутовим пияцтвом. Фізіологічний механізм виникнення продрому алкоголізму наступний.
Постійна алкоголізація підвищує активність опіатних рецепторів (вони ніби вимагають все більш і більш призначених ним нейропептидів). У відповідь на це організм синтезує дедалі більше енкефалінів та ендорфінів. Така надлишкова стимуляція призводить до виснаження відповідних систем, і тоді кількість ендорфінів та енкефалінів у мозку катастрофічно знижується. Суб'єктивно це сприймається людиною як стан нудьги, незадоволеності, тривоги, дратівливості. Тепер уже відсутність в організмі чергової дози алкоголю викликає в опіатних рецепторів своєрідний голод, що відображається у свідомості людини як бажання випити. Потяг до спиртних напоїв, нехай ще слабкий та легко переборюваний свідомістю, свідчить про початок захворювання: організм вимагає інтоксикації (тобто отруєння алкоголем) для підтримання нового, хворобливо зміненого балансу нейромедіаторів та нейропептидів.
Продром алкоголізму супроводжується поліпшенням настрою, високою активністю, гарною опірністю організму шкідливим впливам. Людина стає витривалішою. Вона може безладно харчуватися, вживати неякісну їжу, не висипатися, перевтомлюватися без будь-яких наслідків для здоров'я.
Емоційний фон поведінки радісний, піднесений (адже людина здебільшого «напідпитку»). Спрощується процес становлення контактів з людьми, з'являються відкритість, привітність, приязність. Природно, що такий стан подобається людині, вона впевнена, що алкоголь їй не шкодить, а тільки йде на користь. Розуміючи, що «пити багато», що «пити треба в міру», оскільки інакше будуть неприємності, алкоголік–початківець неусвідомлено переглядає свої уявлення про те, що таке «пити багато». В період передхвороби (продрому алкоголізму) вже формується висока (порівняно зі звичайною) толерантність до алкоголю. Людина може випити у 2–3 рази більше своєї початкової дози без явищ алкогольного отруєння.
Основною ознакою алкоголізму, що починається, є заперечення людиною фактів свого зловживання алкоголем. Небажання визнати, що вживання спиртного стало занадто частим, що неприємності, хуліганські дії під час сп'яніння, свари та бійки, конфлікти з міліцією є результатами випивки (а не зумовлені обставинами, що невдало склалися), це вже прояв анозогнозії, тобто симптому відмови хворого визнати себе хворим.
Слід сказати, що в період передхвороби людина ще може критично ставитися до тих, з ким вона п'є; людина ще спроможна відмовитися від випивки. Її, як і раніше, радує те, що звичайно надавало задоволення. Це означає, що стан сп'яніння ще не набув для неї першорядного значення. Людина впевнена, що може обходитися без алкоголю, каже, що просто любить спиртне, але з будь-якої нагоди із задоволенням занурюється в стан сп'яніння. Дедалі частіше в неї трапляються випадки тяжкого сп’яніння, оскільки виникає бажання «добавити». Це прагнення посилити сп'яніння свідчить про те, що формується потяг до алкоголю, властивий першій стадії. Однак поки що бажання «добавити» контролюється: людина може стриматися, тобто потяг до алкоголю з'являється поки що тільки в стані сп'яніння. На етапі продрому алкоголізму ще зберігаються почуття насичення алкоголем та блювотний рефлекс на передозування.
Тривалість продрому алкоголізму може бути різною: вона значною мірою залежить від віку та особливостей особистості людини. Молодий вік – основна передумова швидкого переходу продрому в першу стадію алкоголізму. Тому в тих, хто почав зловживати спиртним до настання повної фізіологічної зрілості (21–22 роки), продром алкоголізму триває від півроку до 2 років. Для тих, хто почав зловживати алкоголем уже вповні дорослою людиною, цей період може розтягнутися і до 5 років. Інколи продром алкоголізму триває 10 і навіть 20 та більше років. Це буває у тому випадку, коли під тиском обставин (вимоги рідних, умови роботи тощо) людина вимушена періодично знижувати рівень вживання, а потім повертатися, у міру можливості, до продрому алкоголізму. Якщо в людини достатньо розвинутий самоконтроль, вона сама (тобто без зовнішньої стимуляції у вигляді вимог оточення) може регулювати рівні вживання алкоголю від продрому до помірного і навпаки. За таких умов алкоголізм не розвивається, однак унаслідок зловживання спиртним виникають соматичні захворювання: алкогольна кардіо-міопатія («пивне», або «бичаче», серце); емфізема легенів; виразка шлунку, дванадцятипалої кишки, гастрит; панкреатит, гіпертонія, цироз печінки тощо.
Серйозно захворівши, людина звичайно припиняє вживати спиртні напої або знижує їх вживання до рівня незначного ступеня ризику. Якщо ж цього не відбувається, вона вмирає від соматичних захворювань, першопричиною яких є алкоголь.
Фізіологічним показником переходу продрому алкоголізму до першої стадії алкоголізму є підвищення переносимості дози алкоголю в 3–4 рази порівняно з початковою, яка колись викликала сп'яніння. Відповідно пізніше спрацьовує і ефект насичення алкоголем у стані сп'яніння. Потім він поступово зникає, як і блювотний рефлекс на передозування.
Життєрадісність та активність, що властиві перехідному етапові передхвороби, поки що зберігаються, але тепер людина частіше буває дратівливою, брутальною, може поводитися зухвало і нахабно. Незважаючи на доброзичливий їй настрій (яким супроводжується стан ейфорії) в стані сп'яніння, вона інколи безцеремонно втручається чужих розмов, нав'язливо привертає до себе увагу оточення а інколи поводиться взагалі недоречно і нетактовно Це свідчить про зниження самоконтролю, надлишкову емоційність, розгальмованість потягів. На цьому етапі вже починають виникати конфлікти з оточенням, виявляються ознаки соціальної дезадаптації: сварки в сім'ї; інколи антигромадська поведінка в стані сп'яніння; прогули на роботі або за місцем навчання, зниження успішності, а потім і взагалі припинення навчання тощо.
Однак, при переході від продрому до першої стадії алкоголізму швидкість зниження соціальної адаптованості багато в чому залежить від норм і вимог соціального середовища. Якщо пияцтво є звичним для того мікросередовища, де живе алкоголік-початківець, то хвороба формуватиметься швидше. Якщо ж громадська думка засуджує зловживання спиртними напоями, то це звичайно примушує людину обмежувати себе. Вона ще намагається контролювати частоту пиятик та кількість спиртного, пробує приховати запах алкоголю, зберігає задовільну працездатність. Але тверезий стан стає все більш болісним, а потяг до алкоголю зростає.
Важливою відмінністю першої стадії алкоголізму від передхвороби є потяг до алкоголю навіть у тверезому стані. Тепер уже людина ніколи не відмовляється від пропозицій випити і, більш того, сама починає шукати приводи до пиятики: організує вечірки, поїздки за місто, запрошує родичів або друзів на недільний обід; охоче йде в гості туди, де буде спиртне. Очікування застілля з пиятикою викликає в неї радісне збудження. Якщо ж ці наміри не здійснюються або виникає якась перешкода, то людина стає дратівливою, гнівається, висловлює незадоволення. При цьому вона здебільшого навіть не усвідомлює, що причина незадоволення – відсутність алкоголю, висуваючи звичайно інші претензії та звинувачення оточенню.
Межею між побутовим пияцтвом і алкоголізмом є момент трансформації групи основних симптомів:
Симптом узалежнення. Якщо для продрому алкоголізму характерний симптом бажаності алкоголізації, коли різні обставини (зустріч із приятелем, день народження співробітника, вдала купівля, просто наявність вільного часу та грошей) наштовхують на думку про пиятику, то при алкоголізмі цей симптом перетворюється на патологічний. Патологічний симптом узалежнення від алкоголю проявляється в тому, що думки про випивку стають нав'язливими, людина не може усунути їх зі свідомості, придушити обсесивний потяг до спиртного.
Втрата кількісного контролю. Підвищення толерантності до алкоголю, яке виникає вже в продромі, супроводжується запізненням «включення» феномена насичення. Нагадаймо, що це проявляється в тому, що людина випиває спиртного в 3–4 рази більше порівняно зі своєю первісною дозою, яка раніше викликала сп'яніння. Захворівши на алкоголізм, людина практично втрачає контроль над кількістю випитого, виходячи за межу біологічної переносимості, що призводить до глибокого ступеня сп'яніння, інколи близького до коми.
Втрата ситуаційного контролю. В продромі алкоголізму людині важко відмовитися від випивки. Особливо неприємно, коли доводиться згорнути застілля, що вже розпочалося. Однак якщо цього вимагають обставини (наприклад, тільки-но розпочали відмічати день народження співробітника, як від начальства надійшло термінове завдання), людина ще здатна відмовитися від уживання спиртного. Межею захворювання слід уважати той момент, коли негативні емоції (почуття досади, розчарування, злості) при відмові від випивки перетворюються в неможливість відмовитися. Почавши пити, людина не може зупинитися, не звертаючи уваги на несхвальні погляди оточуючих (наприклад, на офіційній зустрічі, ділових переговорах), на зауваження дружини (наприклад, у гостях у родичів). В цьому проявляється симптом втрати ситуаційного контролю.
Таким чином, критеріями алкоголізму є симптом узалежнення та симптоми втрати контролю. Очевидно, що наведені критерії є психологічними. Як правило, алкоголіки в першій стадії не потрапляють у поле зору лікарів. Вони не вважають себе хворими і до лікаря не звертаються. У відповідь на тривожні розпитування, а тим більш докори рідних (дружини, матері) алкоголік-початківець намагається виправдовуватися, придумуючи ніби об'єктивні й поважні причини зловживання алкоголем. Розповідати про свої відчуття він не збирається, тому близькі люди можуть тільки здогадуватися про наявність захворювання, ретельно й об'єктивно аналізуючи свої спостереження та зіставляючи факти. Орієнтиром у цій копіткій роботі можуть бути такі об'єктивні критерії: заперечення людиною того, що вона стала пити більше, ніж півроку рік тому; відмова визнавати, що її пиятики мають негативні наслідки (сварки з дружиною, неприємності на роботі, конфлікти з друзями, невиконання обіцянок, надмірна витрата грошей на випивку та організацію застілля тощо); прагнення пояснити ці негативні факти будь-якими іншими причинами, не пов'язаними зі зловживанням спиртним; кількість уживаного алкоголю стає в 3–4 рази більшою, ніж первісна доза, яка раніше викликала сп'яніння; наявність хоча б двох-трьох випадків сп'яніння з наступною амнезією, тобто коли людина, протверезівши, не пам'ятає, що вона робила в стані сп'яніння.
У кінці першої стадії алкоголізму вже стають помітними зміни в зовнішності людини. Вона не завжди чепурна,«підтягнута», з'являється неохайність в одязі. Обличчя набуває рожевого відтінку; трохи набрякле, пастозне, воно ніби «повніє». Очі втрачають яскравість. Волосся тьмяніє, скуйовджується.
Голос стає гучнішим, грубішим, втрачає м'які інтонації, виразність. При розмові в людини виникають ускладнення у виборі слів, вона часто повторює стереотипні, шаблонні звороти мови, їй важко зосередитися й інтелектуально мобілізуватися.
Тривалість першої стадії алкоголізму в середньому коливається від одного до чотирьох років.
У другій стадії алкоголізму поведінка хворого як у стані сп'яніння, так і в тверезому стані значно змінюється. Якщо раніше після вживання спиртного людина була веселою, рухливою, щедрою на вигадки, доброзичливою, привітною, то тепер картина інша. Емоції нестійкі; спалахи гніву і злобності виникають із найнезначнішого приводу; хворий стає прискіпливим, дратівливим, упертим. Притаманні раніше активність і рухливість замінюються метушливістю, безладністю дій, дезорганізацією поведінки.
У тверезому стані думки хворого зайняті алкогольною темою, оскільки бажання випити присутнє постійно і для випивки вже не потребується будь-якого приводу.
Загальне самопочуття погіршується, людина стає млявою, апатичною й виявляє активність тільки в тому випадку, якщо це необхідно для отримання алкоголю. Апетит відсутній, сон стає тяжким, неспокійним, ніби пунктирним, з частими пробудженнями, і не приносить відпочинку. Хворий прокидається вранці в злобному, похмурому настрої. Щоб поліпшити свій стан, людині вже необхідно прийняти алкоголь. Тепер вживання алкоголю практично не дає ефекту ейфорії (настільки цей ефект слабкий і короткочасний), і людина п'є тому, що її нормальне фізичне і психічне самопочуття неможливе без чергової дози. Тільки в стані сп'яніння алкоголік у другій стадії хвороби може відчувати апетит, добре спати, здійснювати сексуальні функції.
Психобіологічний механізм описаних змін полягає в тому, що встановлюється алкогольний гомеостаз. Це означає, шо як тільки звичний для алкоголіка рівень етанолу крові знижується, у людини виникає компульсивний (тобто фізичний, який іде від тіла і тому в більшості випадків непідвладний свідомості) потяг до алкоголю. Слід підкреслити, що компульсивний потяг настільки сильний, ШО ДІЄ. ніби проминаючи рівень свідомої регуляції поведінки, і реакція в даному випадку фактично інстинктивна, так само як ми інстинктивно робимо вдих при зниженні рівня кисню в крові.
Формування компульсивного потягу до алкоголю, або, іншими словами, – виникнення вже фізичного узалежнення, свідчить про наявність абстинентного синдрому – основного критерію визначення другої стадії алкоголізму. Абстинентний синдром проявляється у стані гострого психічного та соматичного дискомфорту: тремтіння рук, «спрага, відраза до їжі, головний біль, пітливість, болісні відчуття, що виходять зі всього тіла, пригнічений настрій, відчуття тривоги, остраху, нудьги. У хворого можна спостерігати буквально «вегетативну бурю» в період абстиненції, яка одразу ж припиняється після вживання алкоголю, Якщо алкоголь відсутній, то стан хворого загострюється і може виникнути алкогольний делірій («біла гарячка»).
Це стан гострого психозу, коли людина поводиться як божевільна, бачить галюцинації й не доступна контакту.
Другій стадії алкоголізму відповідає ще більш висока переносимість алкоголю: в 4–5 разів більше порівняно з первісною кількістю, що викликала сп'яніння. Захисний блювотний рефлекс на передозування цілком утрачений. Випадки сп'яніння з амнезією стають систематичними. Глибоке сп'яніння стає нормою поведінки. Людина може виконувати тільки некваліфіковану роботу, і ту неякісно. Алкоголік у другій стадії дедалі більше втрачає зв'язок з реальністю. Йому нікого і нічого не потрібно, окрім алкоголю. Навіть компанія пияків його не приваблює. Зауважимо, що алкоголіки на другій стадії вже не являють собою колишній веселий гурт, що крокує вулицями у пошуках пригод або залюбки гомонить у дворі, як це було в першій стадії алкоголізму. Тепер алкоголіки якщо й збираються, то тільки з метою здобути спиртне, разом випити, а потім компанія швидко розпадається і вони розбрідаються, занурені самі в себе.
На другій стадії алкоголізму відбуваються подальші зміни зовнішності хворого. Рожевуватий відтінок шкіри обличчя переходить у застійну червоність або блідість, на тлі якої проступають червоні прожилки дрібних кровоносних судин. Обличчя ще більш пастозне, часто одутле невиразне. Міміка примітивна, лінія рота ніби розпущена внаслідок розслабленості кругового м'яза рота; нижня губа відвисає. Людина деградує не тільки особистісно, а й психічно.
У молодому віці ця стадія звичайно триває півтора – два роки, оскільки хворий або починає лікуватися, або гине внаслідок травми (бійка, автомобільна катастрофа) чи самогубства.
У разі продовження вживання спиртних напоїв настає третя стадія алкоголізму, яка характеризується повним розпадом особистості людини та виснаженням всіх психофізіологічних функцій.
Синдром психічного узалежнення від алкоголю змінюється за рахунок поглиблення та посилення фізичного узалежнення. Алкоголік приймає етанол, щоб зменшити фізичний дискомфорт. Толерантність до спиртного знижується, і тепер уже людина швидко п'яніє, доходячи до тяжких станів інтоксикації навіть від малих доз. Хворі в третій стадії часто вживають сурогати, бо вони за меншої кількості випитого дають більший ефект сп'яніння. Амнезії майже постійні, глибокі та стійкі. В цій стадії алкоголік п'є запоєм: 3–4 дні безперервного вживання алкоголю чергуються з 10–15 днями так званого світлого проміжку. Може бути й навпаки.
Особистість хворих нівелюється, алкоголіки в третій стадії навіть зовнішньо схожі один на одного: спустошені, байдужі до оточення, з явними ознаками недоумкуватості. Фіксуються такі органічні симптоми недоумкуватості, як погіршення пам'яті, зниження критичності, загальні порушення складу особистості. Неврологічна симптоматика загострюється, можуть з'явитися системні порушення, мозкові синдроми, порушення координації рухів тощо.
Алкоголіки в третій стадії обов'язково мають соматичні захворювання: цироз печінки, виразка шлунка, серцево-судинні захворювання тощо. У них спостерігаються часті судинні з наступними паралічами та парезами. Крім того, у цих хворих украй знижена опірність організму, в результаті чого вони вмирають не стільки від інфаркту, інсульту та інших небезпечних для життя хвороб, скільки від звичайних, як правило, виліковних захворювань: грип, запалення легенів тощо. Третя стадія алкоголізму в середньому формується через 8-10 років після початку зловживання.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Загальна характеристика адиктивного виду девіантної поведінки
Детермінанти адиктивного виду девіантної поведінки
Поняття адикції.
Характеристика видів адиктивної поведінки.
Чому вікові особливості підлітків можуть стати передумовою виникнення адиктивної поведінки?

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. – 160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Поясніть стадії виникнення алкогольного узалежнення
Що таке продром алкоголізму?
Як визначається доза вживання алкоголю?
Розкрийте зміст поняття «психоактивна речовина».
Які ситуації вживання алкоголю можна віднести до зловживання алкоголем?
Які головні симптоми на першій та другій стадії алкоголізму?
В чому полягає біологічна схильність до алкоголізму?
Розкрийте зміст алкогольного синдрому плоду.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Опишіть особистість, схильну до адиктивної поведінки.
Завдання 2. Опишіть особливості продрому алкоголізму та його небезпеку.

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Вкажіть основні ознаки адиктивної поведінки.
Поясніть причини та закономірності розвитку алкогольного узалежнення.
Обгрунтуйте небезпеку біологічної схильності до алкоголізму.

Тема 6. Суїцидальна поведінка
Випадки самогубства відомі людству з глибокої давнини. На сьогоднішній час Україна ввійшла до групи країн з досить високим рівнем суїцидальної активності. Але понад усе непокоять навіть не абсолютне значення кількості самогубств, а тенденція їх зростання в усьому світі. Більше 800 000 людей щорічно гинуть в результаті самогубства. Самогубство є другою провідною причиною смертності серед людей віком від 15 до 29 років. Відомо, що на кожного дорослого, який загинув від самогубства, можливо, існує більше ніж 20 інших осіб, які мали спробу самогубства. 75% самогубств є вчинені в країнах з низьким та середнім рівнем доходів. Психічні розлади та шкідливе вживання алкоголю сприяють збільшенню кількості самогубств у цілому світі. Раннє виявлення та ефективне управління цього небезпечного явища є ключем до отримання людьми необхідної та завчасної допомоги.
Суїцид, як вважає А.Г. Абрумова (2002),  – це форма насилля, спрямованого на себе, це смерть, що наступає  внаслідок довільного самоушкодження або самоотруєння. Суїцид розглядається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціальних конфліктів. В правовому аспекті для реєстрації причини смерті суїцид визначають як самодеструктивну дію, що здійснюється особою, яка усвідомлює свої вчинки і їх можливі наслідки.
Теорії суїциду в психології
Основні концепції, що пояснюють суїцидальну поведінку, можна умовно розділити на три групи: [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], психопатологічну та соціально-психологічну. Соціологічний підхід декларує зв'язок між суїцидальною поведінкою і соціальними умовами. В основі подібних поглядів лежить вчення Е. Дюркгейма про «аномії» – порушення в ціннісно-нормативній системі спільнот. Дюркгейм відзначав, що кількість самогубств в суспільстві визначається «колективними уявленнями» як особливими фактами соціального життя, які визначають індивідуальні бачення світу (цінності, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] норми). Наприклад, групова згуртованість суспільства в цьому сенсі затримують самогубства. Коли згуртованість суспільства слабшає, індивід відходить від соціального життя і ставить свої особисті цілі вище прагнення до загального блага, що може стати причиною рішення піти з життя. На самогубства, зокрема, впливає політична ситуація, у тому числі війни Наприклад, під час війни між Австрією та Італією (1866), число самогубств в обох країнах знизилося на 14%. Та ж тенденція спостерігалася і під час Другої світової. Навпаки, в мирний час армія є благодатним соціальним середовищем для самогубств, ймовірно, в силу атмосфери самозречення і знеособлення. Для всіх європейських країн встановлено, що схильність до самогубства у військових значно інтенсивніше, ніж у цивільних осіб того ж віку. Відомо, що економічні кризи мають здатність посилювати схильність до самогубства. Співвідношення між економічним станом країни і відсотком самогубств є загальним законом. Наприклад, за раптовим збільшенням числа банкрутств звичайно треба зростання числа самогубств. Сучасні дослідники самогубства як соціального явища виділяють як важливого фактор розвитку релігійної свідомості суспільства. Віра, особливо [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], істотно знижує ймовірність суїцидальної поведінки. У релігійній етиці самогубство розцінюється як тяжкий гріх, що накладає моральний заборону на суїцидальну поведінку віруючої людини.
У [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] сьогодні спостерігається  суспільного ставлення до самогубств. Все більш серйозно обговорюється можливість евтаназії – добровільного відходу з життя за допомогою лікаря. У 2002 р. в Голландії (вперше в історії людства) прийнятий закон, що регулює евтаназію.
Істотним є сімейний вплив. Так, наявність самогубств в історії сім'ї підвищує ризик виникнення суїциду. Крім того, особистісні особливості батьків, наприклад депресивність, можуть виступати фактором суїцидальної динаміки.
Психопатологічний підхід розглядає суїцид як прояв гострих або хронічних психічних розладів.Траплялися, але виявилися безуспішними спроби виділення самогубств в окрему [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] одиницю – суїцидоманію. Кілька схожу позицію висловлює погляд на суїцидальну поведінку як пограничний стан. А. Є. Личко вважає, що суїцидальна поведінка у підлітків – це в основному проблема пограничної психіатрії, тобто галузі вивчення психопатій і непсихотичних реактивних станів на тлі [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. За спостереженням автора, лише 5% суїцидів та спроб падає на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], в той час як на [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] – 20–30%, а всі інші на так звані підліткові кризи. У цілому [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] достовірний зв'язок між суїцидальною поведінкою і конкретними психічними розладами не виявлено. Тим не менше, для деяких [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] станів і розладів суїцидальний ризик вище, наприклад для гострого психотичного стану і для депресії. Депресія найбільш часто згадується в зв'язку з суїцидами, що визначає необхідність її більш пильного розгляду. В діагностичному сенсі термін «депресія» позначає афективні порушення, присутні в широкому спектрі[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] одиниць з різною етіологією та клінічними проявами. Депресія переживається суб'єктивно як пригнічений настрій, як стан пригніченості, безнадії, безпорадності, провини. У міжнародній класифікації хворіб МКХ-10 в якості провідного для діагностики депресії називається соматичний синдром. У конкретної людини не менше двох тижнів повинні виявлятися три і більше його ознаки:
- Зниження інтересів або задоволення від діяльності, зазвичай приємною;
- Відсутність реакції на діяльність (події), які в нормі її викликають;
- Пробудження вранці за два (або більше) години до звичайного часу;
- Зовні виражена психомоторна загальмованість або ажитація;
- Помітне зниження (підвищення) апетиту;
- Зниження ваги;
- Помітне зниження лібідо;
- Зниження енергії;
- Підвищена стомлюваність.
Додатково до соматичних називаються [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ознаки: зниження самооцінки; безпричинне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] самоосуду; надмірне й неадекватне [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] провини; повторювані думки про смерть, суїцидальна поведінка; нерішучість. Іншим часто зустрічається симптомом, заподіює серйозне занепокоєння людині, є порушення ясності або ефективності [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], іноді настільки виражене, що може бути прийнято навіть за органічну деменцію. Депресивний стан, таким чином, крім суб'єктивно поганого настрою має виражені соматичні прояви, знижену самооцінку, порушення мислення.
Незважаючи на що має місце, хоча й неоднозначну, зв'язок суїцидальної поведінки з психічними розладами (переважно – афективними порушеннями), більшість авторів в даний час вважають, що суїцидальні дії можуть здійснювати як особи з психічними захворюваннями, так і здорові люди. У першому випадку [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] повинна йти про прояви патології, що вимагає переважно медичного втручання. У другому випадку можна говорити про відхиляється практично здорової людини у відповідь на психотравматичну ситуацію, що передбачає надання термінової соціально-психологічної допомоги.
Соціально-психологічні концепції по 'яснюють суїцидальну поведінку соціально-психологічними чи індивідуальними факторами. Перш за все, самогубства зв'язуються з втратою сенсу життя.  В.Франкл вказував, що пов'язана з цим екзистенціальна тривога переживається як жах перед безнадією,[ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] порожнечі і безглуздості, [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] провини й осуду.
А.Г. Амбрумова (2002) і ряд інших дослідників розцінюють суїцидальну поведінку як наслідок соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціального [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]. Соціально-психологічна дезадаптація, як невідповідність організму і середовища, може виявлятися в різному ступені і в різних формах. Автор розрізняє лімітуючим (непатологічну) і трансформує ([ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]) дезадаптацію.  В умовах екстремальної ситуації особистості неоднаково [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] свою пристосувальну тактику. Найбільш стійкі з індивідів за рахунок пластичності і резервів зберігають колишній загальний рівень адаптації. Інша група людей характеризується тимчасовим зниженням рівня, але без зламу основних напрямків адаптації. У цьому випадку дезадаптація носить лише кількісний характер, вона лімітована і не виходить за [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] якісної визначеності адаптаційного [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ], тобто дезадаптація не призводить до хвороби, не породжує патологічних форм адаптації. У тих же випадках коли екстремальні навантаження поєднуються з індивідуальними проблемами (наприклад, неврозами), ймовірність порушень значно зростає. У таких випадках соціально-психологічна дезадаптація тягне за собою якісну трансформацію пристосувального процесу, поява патологічних форм адаптації. Цей варіант, на думку А.Г.Амбрумової (2002), [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] для межових розладів, при яких найбільш схильні до зриву ціннісно-орієнтаційна та комунікативна діяльність при загальному зниженні інтенсивності та пластичності процесу пристосування. Психотичні розлади являють собою глобальну дезадаптацію з переходом на якісно новий рівень патологічного реагування. Об'єктивні причини і суб'єктивні переживання можуть не [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] одні одним. Дезадаптація це – лише одна з умов можливого суїциду.  Конфлікт, що перевищує поріг дезадаптації особистості, є кризовим. Таким чином, в умовах дезадаптації і неможливості реальним способом змінити [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] ситуацію єдиною реакцією, що підмінює собою всі інші дії, виявляється суїцид як спосіб самоусунення від будь-якої діяльності.
Особливості прояву суїцидальної поведінки
Суїцидальна поведінка – різні форми активності людей, зумовлені прагненням позбавити себе життя і службовці засобом дозволу [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] кризи, що виникла при зіткненні особистості з перешкодою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] задоволення її найважливіших потреб. На тлі гострого емоційного [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] досягає такої інтенсивності, що [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] не може знайти правильного виходу зі сформованої ситуації. Зазвичай самогубство розглядається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціальних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
Суїцидальна поведінка має внутрішні і зовнішні форми свого прояву. Внутрішні форми:
 антівітальние подання (тобто роздуми про відсутність цінності життя);
 пасивні суїцидальні думки (представлення на тему своєї смерті при відсутності чіткого задуму на самовільне позбавлення себе життя: «добре б померти» і т. д.);
 суїцидальні задуми;
 суїцидальні наміри.
Зовнішні форми:
 суїцидальні висловлювання;
 суїцидальні спроби;
 завершений суїцид.
Суїцидальні задуми – це більш активна форма прояву суїцидальності. Тенденція до самогубства наростає у формі розробки плану: продумуються способи, час і місце самогубства. Суїцидальні наміри з'являються тоді, коли до задуму приєднується вольовий компонент - рішення, готовність до безпосереднього переходу у зовнішню поведінку. Суїцидальна спроба – це цілеспрямоване оперування засобами позбавлення себе життя, не закінчилося смертю. Спроба може бути оборотною і незворотною, спрямованої на позбавлення себе життя або на інші цілі. Завершений суїцид – дії, завершені летальним результатом.
Період від виникнення суїцидальних думок до спроб їх реалізації називається пресуїцид. Тривалість його може обчислюватися хвилинами (гострий пресуїцид) або місяцями (хронічний пресуїцид). У випадках тривалого пресуїцида [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] розвитку внутрішніх форм суїцидальної поведінки чітко проходить описані вище етапи. При гострих пресуїцидах послідовність не виявляється і можна спостерігати появу суїцидальних задумів і намірів відразу.
До суїцидальної поведінки відносять будь-які внутрішні чи зовнішні форми психічних актів, що мотивуються уявленнями про позбавлення себе життя.
Внутрішні форми суїцидальної поведінки включають суїцидальні думки, уявлення, переживання, а також суїцидальні тенденції, які поділяються на задуми та наміри. Серед антивітальних переживань є типові думки про відсутність змісту та цінності життя («Жити не варто», «Не живеш, а жеврієш» і таке інше). Тут ще немає чіткого уявлення про власну смерть, а присутнє лише заперечення життя.
Самогубство в загально–психологічному аспекті трактують як поведінку людини, спрямовану на її знищення. Проте не всі дії людини, які призводять до її смерті, можна вважати  суїцидальними. Самогубством вважають лише той вчинок, який людина зробила усвідомлено (галюцинації, стан психозу можуть спровокувати такий вчинок, Бек О.С виділяє складові суїцидальної поведінки :
пасивні суїцидальні думки  –  уявлення,  фантазії на тему своєї смерті,  але не на тему позбавлення себе життя як довільної активності («Добре було б померти», «От якби зі мною щось сталось»);
антивітальні тенденції – ідеї, що спрямовані на негативне ставлення до життя;
 суїцидальні  задуми це   вже   активна   форма   прояву  суїцидальності, тобто тенденції до самогубства, глибина якої збільшується паралельно  мірі розробки  засобів  її  реалізації.
суїцидальні  наміри передбачають поєднання задуму, рішення і вольового компоненту, що спонукає до безпосереднього переходу у зовнішню поведінку.
Весь період – від виникнення думок про смерть до здійснення суїцидального наміру називається пресуїцидом.  Його тривалість може коливатися від декількох хвилин (гострий) до декількох місяців(хронічний).
Як засвідчують дані А.Г. Амбрумової (2002), найбільший відсоток суїцидентів складають підлітки. Вона визначила певні групи підлітків, які можуть скоїти самогубство :
 підлітки, які вже намагалися покінчити з собою (підлітки, які один раз спробували, повторюють спробу декілька разів).
 підлітки із залежністю (алкоголь, наркотики, токсини), що призводить до запаморочення свідомості, порушенням психіки та дипресивним станам.
 підлітки, в родині яких є самогубці.
 фізично неповноцінні підлітки, діти, які хворіють невиліковними хворобами.
 психічно хворі підлітки, які страждають афективними  розладами та тяжкими дипресіями.
 підлітки, які пережили важку втрату(смерть батьків)
 Так як депресія передує більшості суїцидів, раннє розпізнавання симптомів депресії і її лікування за допомогою медикаментів та психотерапії - важливий фактор попередження суїциду.
Ознаки депресії:
 втрата інтересу або почуття задоволення в ситуаціях, зазвичай викликають позитивні емоції;
 нездатність до адекватної реакції на похвали;
 почуття гіркої печалі, що переходить у плач;
 почуття неповноцінності, непотрібності, втрата самоповаги;
 песимістичне ставлення до майбутнього, негативне сприйняття минулого; повторювані думки про смерть або про самогубство;
 зниження уваги або здатності до ясного мислення;
 млявість, хронічна втома, уповільнені рухи і мова;
 зниження ефективності чи продуктивності у навчанні, роботі, побуті;
 зміна звичного режиму сну, безсоння або підвищена сонливість;
 зміна апетиту з подальшим збільшенням або втратою ваги.
Помітивши ознаки депресії у людини, близькі люди або фахівці-психологи повинні посилити індивідуальну роботу з нею.
Ознаки високої вірогідності реалізації спроби самогубства:
 відкриті висловлювання про бажання покінчити життя самогубством знайомим, у листах родичам, коханим;
 непрямі «натяки» на можливість суїцидальних дій;
 активна попередня підготовка, цілеспрямований пошук засобів (збирання таблеток, зберігання отруйних речовин, рідин і т. п.);
 фіксація на прикладах самогубств (часті розмови про самогубства взагалі);
 символічне прощання з найближчим оточенням (роздача особистих речей, фотоальбомів, годин і т. п.);
 змінився [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ]: невластива замкненість і зниження рухової активності у рухливих, товариських; порушену поведінку і підвищена товариськість у малорухомих і мовчазних;
 звуження кола контактів, прагнення до усамітнення та інші.
Суїцидальна активність людини залежить від цілого ряду чинників. Їх врахування у організації повсякденної життєдіяльності допоможе опинитися поряд з цією людиною в критичний момент його життя і надати йому необхідну допомогу.
Отже, суїцидальна поведінка – це різні форми активності людей, зумовлені прагненням позбавити себе життя і службовці засобом дозволу [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] кризи, що виникла при зіткненні особистості з перешкодою [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ] задоволення її найважливіших потреб. Зазвичай самогубство розглядається як феномен соціально-психологічної дезадаптації особистості в умовах мікросоціальних [ Cкачайте файл, чтобы посмотреть ссылку ].
ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Поняття суїциду в психології.
Терії суїциду в психології.
Особливості прояву суїцидальної поведінки.
Внутрішні форми суїцидальної поведінки особистості.
Внутрішні форми суїцидальної поведінки особистості.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. – М., 2000.
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Які існують причини суїцидальної поведінки?
Дайте повне визначення поняття «суїцидальна поведінка особистості».
Подайте профіль сїцидальної особистості.
Розкрийте вікові особливості суїцидальної поведінки.
Які особливості суїцидальної поведінки у підлітків?
Які основні діагностичні озаки депресії.
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння причин суїцидальної поведінки особистості»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Вкажіть основні дослідження суїцидальної поведінки особистості на сучасному етапі.
Проаналізуйте причини та закономірності вивчення суїцидальної поведінки особистості.
Продумайте як і які існуючі проблеми суїцидальної поведінки особистості можна вирішити.
Тема7. Агресивна поведінка
Агресивна поведінка – це форма девіантної поведінки, що проявляється в агресивності з певною постійністю в різних ситуаціях і деструктивними діями, ціль яких – нанесення шкоди чи образи оточуючим (Ю.О. Клейберг, 2001).
У ХХ ст. людство пережило надзвичайні катаклізми пов’язані з різними проявами аґресії. Це війни, геноцид окремих народів, зокрема штучно створений голод, тероризм, радикалізм окремих суспільних рухів та угруповань, зростання злочинності та злочинів проти людини.
Аґресія – це фізична або вербальна поведінка, метою якої є спричинення шкоди (фізичної, психологічної) іншим людям. Існують різновиди аґресії: фізична (нанесення тілесних ушкоджень) та вербальна (словесні образи, імперативні та іронічні висловлювання у чиюсь адресу). Агресивність – це властивість особистості, що виражається в готовності до агресивної поведінки.
Слід диференціювати «ворожу» та «інструментальну» аґресію. Джерелом ворожої аґресії є гнів, її остаточна мета – заподіяти шкоду. Якщо спричинення шкоди не є самоціль, а лише засіб досягнення якої-небудь іншої мети, то така аґресія називається інструментальною.
Більшість вбивств є результатом ворожості. Приблизно половина – наслідки сварок, інші – наслідки любовних трикутників або бійок, затіяних людьми, очманілими алкоголем або наркотиками. Подібні вбивства імпульсивні, вони відбуваються в результаті емоційних вибухів – тому навіть покарання аґресора смертною карою (за даними 110 країн) не зменшує загальної кількості таких злочинів.
Розрізняють також аґресію контактну (рукоприкладство, насильство, використання холодної зброї тощо) та дистантну (переважно за допомогою вогнепальної зброї). Крім цього аґресія поділяється на зовнішню (автоаґресію), скеровану на середовище та внутрішню (аутаґресію), скеровану людиною на саму себе.
Існують такі види агресивних дій (Басс-Дарка):
1). Фізична агресія (напад, фізична дія)
2). Непряма агресія (плітки, жарти, крик, тупотіння ногами)
3). Схильність до роздратування (готовність до прояву негативних емоцій при найменшому емоційному збудженні)
4). Негативізм (опозиційна манера поведінки від пасивного опору до активної боротьби)
5). Образа (завтисть і ненависть до оточуючих за їх реальні чи уявні вчинки)
6). Підозрілість (від недовіри і обережності до переконання, що всі інші люди приносять шкоду чи планують це зробити)
7). Вербальна агресія (сварка, крик, погрози, прокляття)
Різні види агресивних дій можуть бути зумовлені різними факторами і входити в структуру різних типів девіантної поведінки (кримінальна, деліквентна, асоціальна, адитивна).
Теорії агресії в психології.
Біологічні теорії агресії. Біологи дослідили, що аґресія пов’язана з діяльністю кори півкуль головного мозку. Вченим вдалося встановити, які саме ділянки нервової системи посилюють агресивну поведінку людини і тварин. Активація певних зон мозку приводить до посилення ворожості, а дезактивація – до її послаблення. Це наштовхнуло на низку експериментів для перевірки гіпотези про те, що соціально аґресивні люди (вбивці) мають дефекти певних ділянок мозку.
Генетичні чинники агресії. Успадкований людиною темперамент пов’язаний також із особливостями функціонування кори півкуль головного мозку, з властивостями вищої нервової діяльності.Типи темпераментів особистості відрізняють за силою, врівноваженістю, рухливістю процесів гальмування та збудження у корі мозку (І.Павлов). Виокремлюють чотири типи темпераментів: збудливий, врівноважений, гальмівний, інертний. Темперамент індивіда виявляється вже в дитинстві і, як правило, не змінюється впродовж всього життя. Трапляється так, що відважна, імпульсивна та запальна дитина може перетворитися на підлітка, схильного до насильницьких дій.
До генетичних чинників аґресії слід віднести аномалію хромосом XYY. Відомо, що чоловіки мають пару хромосом – XY, а жінки – ХХ. Дослідження показали, що аґресивність має генетичне підґрунтя – це надлишок Y- матеріалу, який обумовлює розумову відсталість та аґресію.
Біохімічні чинники агресії. Чутливість до збудників аґресії залежить також і від хімічного складу крові. Алкогольне та наркотичне сп’яніння, інтоксикація в результаті захворювання впливає на аґресивність. Остання також пов’язана з вмістом у крові чоловіків та жінок статевого гормону тестостерону. Підлітки і дорослі чоловіки, рівень вмісту тестостерону в крові яких високий, більш схильні до правопорушень, наркоманії і аґресивних реакцій на провокації. Спортсмени часто вживають різні гормональні препарати, які підвищують їх рівень алертності (войовничості), тобто спортивної „злості”. Лікарські препарати, що знижують рівень тестостерону в крові здатні понизити рівень агресивності.
Також причетним до аґресивної поведінки є низький рівень вмісту в крові нейротрансмітера серотоніну – хімічної речовини, дефіцит якої характерний для людей, що перебувають у стані депресії. Важливо пам'ятати, що зв'язок між поведінкою людини і вмістом тестостерону і серотоніну в її крові має взаємообернену дію. Так, тестостерон сприяє домінуванню і аґресивності, але домінування або успіх в якій-небудь справі приводять до підвищення його концентрації в крові. Після перемоги улюбленої футбольної команди вміст тестостерону в крові уболівальників зростає, а після програшу вміст цього гормону знижується. У людей, які втратили свій соціально-економічний статус рівень серотоніну в крові невеликий. Еволюційні психологи припускають, що природа, можливо, таким чином «готує» їх до того, щоб вони не боялися йти на ризик, який може принести їм успіх.
Психологічні теорії аґресії
1.Теорія інстинктивної аґресії та еволюційна психологія. З.Фройд вважав, що джерелом людської аґресії є само руйнівні, деструктивні імпульси. Це перенесення на інших людей вродженої енергії примітивного прагнення до смерті («інстинкту смерті»). К.Лоренц, який вивчав інстинктивну поведінку в природі (тварин та людей), вважав, що аґресія є адаптивною, а не саморуйнівною. Він вважав також, що люди мають вроджені механізми блокування агресії, однак його турбували тенденції посилення «агресивних інстинктів» людини без одночасного розвитку механізмів їх блокування. Проте, і З.Фрейд, і К.Лоренц погоджувалися з тим, що аґресія за своєю природою є інстинктивною (універсальною і незалежною від научіння). Якщо людина не має можливості вивільнити неґативну енергію шляхом помірної аґресивної реакції (леґітимної), то вона накопичується в організмі до тих пір, поки не відбудеться сильний, руйнівний для оточення емоційний вибух.
Теорія інстинктивної аґресії була дуже популярною в соціології, вчені складали довжелезні переліки інстинктів соціальної поведінки, вміщуючи туди аґресію. Окремі автори навіть висунули припущення, що „суспільство контролю”, яке було характерним на початку-середини ХХ ст. для країн Європі спровокувало сильний вибух аґресії. Вивільнення аґресивної енергії великих мас людей, зокрема, пояснює, чому у війнах XX ст. було вбито більше людей, ніж за всю попередню історію людства. Теорія інстинктивної аґресії не може пояснити, чому різним людям і різним культурам аґресія властива різною мірою. Хоча біологічні чинники і впливають на аґресію, проте, схильність людей до аґресивних дій не можна остаточно називати інстинктивною поведінкою.
2. Класична теорія „фрустрація–аґресія” (Дж. Доллард та Н.Міллер) дійшли висновку, що фрустрація часто призводить до вияву аґресії. Фрустрація – це біль-менш тривалий неґативний стан, породжений мотиваційним конфліктом, відчуттям людини неможливості досягнути бажаної мети. Як показано на рис.1, фрустрація а може спричинити пряму або заміщену аґресивну реакцію, а може завершитися відмовою від мети. Тобто, фрустрація не обов’язково призводить до аґресії. Людина може відмовитися від мети, впасти в апатію, пережити реґрес (примітивізація поведінки), або ж фіксацію (нав’язливе повторювання певних дій, їх безрезультативність для мети).
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис.4. Теорія фрустрації – аґресії
Рис.1. Теорія фрустрації – агресії (Д.Майєрс,1999)
Та все ж часто фрустрація створює поштовх до аґресії. Страх індивіда перед осудом або покаранням за його аґресивні дії у стосунку до джерела фрустрації (наприклад, певного суб’єкта) може переорієнтувати аґресивність на яку-небудь іншу мішень або навіть на самого себе (аутаґресія). Пригадайте старий анекдот про те, як повівся працівник, на якого накричав шеф. Він дома влаштував скандал дружині, та в свою чергу вилаяла сина, син штовхнув ногою пса, а пес укусив листоношу. Цей анекдот – прекрасна ілюстрація заміщення агресії.
3. Концепція заміщеної аґресії (Л.Берковіц). На думку Берковіца, фрустрація породжує гнів – емоційну готовність до аґресивних дій. Однак суб’єкт, який викликав фрустрацію є недосяжним. Тоді гнів (аґресія) вихлюпується на суб’єкта (або об’єкт), який є поруч. Якщо в полі зору особи, яку охопив гнів опиниться зброя, є чималий ризик, що вона її використає. В країнах, де заборонено носити вогнепальну зброю, спостерігається менша кількість злочинів з її використанням.
Причиною фрустрації (різниця між бажаним, метою та даністю, що переживається) може бути депривація (стан переживання неможливості задовольнити якусь потребу). Хоча фрустрація може і не залежати від депривації. Однак часто фрустрація посилюється, коли люди порівнюють себе з іншими. Наступає відносна депривація – сприйняття свого становища як гіршого у порівнянні зі становищем інших. Сказане в першу чергу відноситься до людей з низькою самооцінкою: саме у них подібне «невтішне порівняння» здатне викликати відчуття відносної депривації. Одне із можливих джерел подібної фрустрації – пропаганда розкоші телепрограмами і телевізійними рекламами. У тих культурах, де телебачення стало неодмінним елементом життя, воно здатне перетворити абсолютну фрустрацію (у мене немає того, що є у інших) у відносну депривацію (я позбавлений того, що є у інших).
4. Теорія соціального научіння аґресії (А.Бандура). Згідно цієї теорії люди засвоюють навички аґресивної поведінки шляхом спостереження та імітації за поведінкою інших, зокрема під впливом нагород та покарань. Цю теорію Бандура сформулював як результат низки експериментів, що показали наступне. Діти, що не бачили аґресивної поведінки експериментатора, рідко бавились або розмовляли аґресивно. Вони поводились спокійно, хоч і переживали фрустрацію. Ті з них, кому довелося бути свідками аґресивних проявів експериментатора, частіше брали в руки молоток, щоб ударити ним ляльку, діти нерідко повторювали дії експериментатора, її слова. Спостереження за аґресивною поведінкою дорослої людини навчило їх вияву аґресії. Це показує, що найбільше аґресивних реакцій виявляли діти, які попередньо спостерігали агресивну поведінку дорослих, а також фільм, де дорослі проявляли таку поведінку. Найменше аґресивних реакцій діти виявляли після того, як спостерігали доброзичливу, зовсім неаґресивну розмову дорослих. На думку А. Бандури, сім'я, субкультура і засоби масової інформації щодня дають дітям різні уроки аґресивності.
Вплив сім'ї та середовища на аґресивність дітей. Психологічні дослідження показали, що у сім'ях, де практикується рукоприкладство як спосіб покарання, зростають діти, схильні до агресивних дій стосовно тих, що їх оточують. Хоча більшість людей, з якими жорстко поводились у дитинстві є хорошими батьками, все ж третина з них все-таки переносять відомі їм із власного досвіду «методи виховання» на своїх дітей і карають їх частіше. У сім'ях насильство батьків нерідко породжує подальше насильство їх дорослих дітей, що стали батьками.
Соціальне середовище теж є джерелом прикладів для наслідування. Там, де ідеалом чоловіка є мачо (з іспанської «macho» – справжній чоловік), аґресивний стиль поведінки переходить від батьків до синів. Так, заснована на насильстві субкультура підліткових банд дає їх молодшим членам чимало прикладів аґресивної поведінки. На таких спортивних заходах, як футбольні матчі, найбільш серйозні інциденти за участю агресивно настроєних фанатів виникають як у відповідь на жорстку гру футболістів. Немало аґресивних дій є на совісті різних груп. Групову аґресію провокують ті ж чинники, які породжують індивідуальну аґресію. Однак групи реґаують аґресивніше, ніж індивіди. Це пояснюється феноменом групової поляризації – крайніх суджень та дій, обумовлених відсутністю персональної відповідальності.
Засоби масової інформації також можуть формувати аґресію. Фільми та телевізійні передачі містять чималий арсенал жорстокості та насильства. Відтак це підвищує поріг чутливості глядачів (дітей, підлітків) до насильства, формує їх реакції на світ.
А.Бандура вважає, що аґресивні дії можуть бути спровокованими. Аверсивний досвід (гнів, образа, фрустрація) викликає в людини емоційне збудження. Проте, чи буде виявлятися аґресія, залежить від того, яких можливих наслідків людина очікує. Отож, аґресивні дії найбільш вірогідні тоді, коли людина збуджена, або ж їй здається, що вона безкарна і може одержати від аґресії певну вигоду. Аґресія мотивується винагородою (психологічною, матеріальною). Коли людина не боїться наслідків, покарання за аґресію, вона може легко вдаватися до неї (рис.2)
13 SHAPE \* MERGEFORMAT 1415
Рис.2. Аґресія як результат аверсивного досвіду та винагороди(Д.Майєрс,1999)
Отже, згідно психологічної теорії Дж.Долларда та Н.Міллера, гнів і ворожість є наслідками фрустрації. За наявності збудників (підбурювачів) подібний гнів здатний спровокувати аґресивні дії. Л.Берковіц зробив уточнення цієї теорії та висунув концепцію заміщеної аґресії. Крім цього, фрустрація не є наслідком депривації, а результатом конфлікту між очікуваннями і реальними досягненнями. Згідно теорії соціального научіння А.Бандури, аґресивна поведінка – це результат соціальної взаємодії та наслідування. Інколи аґресія є вигідною поведінкою для деструктивних груп та окремих особистостей. Аґресія може допомагати їм досягати певні цілі. Соціальне научіння аґресії відбувається під впливом сім'ї, субкультури і засобів масової інформації.
2.Особливості прояву агресивної поведінки
Ситуативні чинники, що провокують на аґресивні дії. Для контролю аґресії слід знати чинники, які провокують аверсивні інциденти: больові відчуття, спека, образи, тіснява.
Біль. Аґресивність людей посилюється під впливом болю. Психолог Л. Берковіц і його колеги довели це, провівши експеримент за участю студентів. Досліджувані тримали одну руку або в теплій воді, або в настільки холодній, що її починало «ломити». Серед тих, хто тримав руку в холодній воді виявили роздратованих, напружених, які зізналися, що ладні були з лайкою накинутися на інших. Відтак Берковіц висновує, що найважливішим «спусковим гачком» ворожої аґресії є не стільки фрустрація, скільки аверсивна стимуляція.
Спека. У свій час дослідники пов’язували темперамент певного народу з кліматичними умовами їх життя. Спочатку цю ідею подав давньогрецький лікар Гіппократ. Впродовж різних сторіч про це писали англійські, французькі та навіть українські дослідники.
Як сам клімат, так і його зміни можуть вплинути на поведінку людини. Психологи встановили, що підвищення температури в кімнаті (понад +32°C) викликає втому та агресивність до сторонньої людини. У спеку зростає кількість злочинів, що здійснюються із застосуванням насильства. Про це свідчать статистичні дані про рівень злочинності в багатьох містах.
Атакуюча поведінка та аґресія. Особливо сильним збудником аґресії є атакуюча поведінка іншої людини. Навмисні напади (фізичні, вербальні) викликають у відповідь аґресію – бажання помститися нападникові.
Тіснява. Джерелом стресу є відчуття людиною дефіциту простору. Людині, що опинилася в переповненому автобусі, в перипетіях автомобільних „корків” на дорогах, або мешкає з родичами у маленькій квартирці, може здаватися, що вона втрачає контроль над ситуацією. Сільським мешканцям, що приїздять у місто, де щільність потоку перехожих на вулицях є високою міське життя видається нестерпним.
Продукція ЗМІ. Телебачення, фільми демонструють немало прикладів аґресивної поведінки. Психологічні експерименти стосовно візуального сприйняття сцен насильства, засвідчують, що воно: 1) суттєво підсилює аґресивну поведінку, особливо у збуджених індивідів; 2) робить глядачів менш чутливими до насильства, спотворює їх сприйняття реальності. Обидва ці висновки були зроблені на підставі вивчення впливу «жорсткого порно», який здатний підсилити чоловічу аґресію стосовно жінок.
Якщо візуальна продукція має такий вплив, то демонстрація на екрані зразків просоціальної поведінки може бути корисною для суспільства. У суспільстві слід налаштовувати за допомогою різних освітніх програм неконфліктну комунікацію, залучати осіб, які пов’язані з професіями типу „людина-людина” до тренінгу спілкування.
Послаблення агресії. Катарсис. Концепцію катарсису („очищення”) зазвичай пов'язують з ім'ям Аристотеля. Філософ вважав, що оглядаючи виставу-трегедію, людина переживає її та звільнюється від власних негативних емоцій. Як терапевтичний метод катарсис використовувався більше 100 років та був основою психоаналітичного лікування. Катарсис – це вивільнення неґативних емоцій, очищення шляхом залученості індивіда до перетворювального переживання травматичних подій, які трапились у минулому.
Підхід, заснований на соціальному научінні. Якщо аґресивна поведінка – результат соціального научіння, то її чинники можна нейтралізувати.
Відомо, що фрустрація пов’язана з наявністю у людини очікувань, які не сповнилися. Ворожу аґресію, що виникла під її впливом можна нейтралізувати, якщо не спонукати людей до очікувань, які ніколи не зможуть зреалізуватися.
На інструментальну аґресію впливають очікування певних винагород і вигод. Це означає, що слід винагороджувати неаґресивну поведінку і співпрацю. Покарання аґресорів, у більшості випадків, є менш ефективне.
Страх покарання запобігає аґресії тільки в ідеальних умовах, коли покарання є невідкладним та достатньо адекватним провині, коли воно поєднується з винагородою за бажану поведінку.
Отже, аґресія – це фізична або вербальна поведінка, метою якої є спричинення шкоди (фізичної, психологічної) іншим людям. Існують різновиди аґресії: фізична (нанесення тілесних ушкоджень) та вербальна (словесні образи, імперативні та іронічні висловлювання у чиюсь адресу). Необхідно навчати людей неагресивним способам вирішення конфліктних ситуацій. Покарання дітей у сім’ях можуть мати негативні побічні ефекти. Покарання – це аверсивна стимуляція, воно моделює ту ж поведінку, якій намагається запобігти. Саме тому агресивні батьки, схильні до жорсткого поводження з власними дітьми, часто походять з сімей, де дисципліна підтримувалась за допомогою фізичних покарань. Щоб людський світ був добрішим, з ранніх років слід демонструвати людям зразки гуманної поведінки і співпраці, винагороджувати їх за ці вияви. Педагогів, батьків, усіх, хто працює з дітьми доречно в межах різних освітніх програм навчати навичкам міжособистісного спілкування – методам контролю за гнівом і способам морального впливу, що і буде профілактикою девіантної поведінки особистості.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Теорії агресії в психології.
Поняття агресії в психології девіантної поведінки.
Детермінанти агресивної поведінки.
Причини агресії у дітей дошкільного віку.
Причини агресії у дітей підліткового віку.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. – 160с.
Гапон Н.П.Соціальна психологія. – навч.посібник Львів, 2008. – 366с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Майерс Д. Социальная психология. – Санкт-Петербург: «Питер», 1999. – 750 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2007. –336с.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Назвіть причини агресивної поведінки особистості.
Дайте повне визначення поняття «агресивна поведінка».
Які вікові особливості агресивної поведінки особистості?
Охарактеризуйте особливості агресивної поведінки у підлітків.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Складіть профіль агресивної особистості.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Вкажіть основні дослідження агресивної поведінки на сучасному етапі.
Проаналізуйте причини та закономірності розвитку агресивної поведінки особистості.
Продумайте як і які існуючі проблеми агресивної поведінки особистості можна вирішити.
Тема 8. Девіантна поведінка у соматично хворих
Виникнення і формування різних типів і клінічних форм відхильної (девіантної) поведінки, як правило, не залежать від стану людини. Вони з’являються у психічно і фізично здорових людей з багатьох причин, які пояснює психологія особистості і психологія відносин індивіда. На базі психічного нездоров’я (розлади чи патологічні стани) можливе формування психопатологічного чи патохарактерологічного типів девіантної поведінки. У цих випадках головну роль відіграє фактор патології психічної діяльності, розладів пізнавальних процесів.
У випадках хронічної соматичної патології і соматичних захворювань девіантні форми поведінки людини треба розглядати як форми психічного реагування, які із тривалістю часу і при збереженні симптомів хвороби змінюють особистість чи блокують особистісний розвиток, призводячи до своєрідної деформації. Клінічна багатоманітність проявів девіацій поведінки у хронічно хворих пов’язана із впливом самої хвороби, а також із супутніми будь-якому захворюванню факторами. Будь-яка хвороба характеризується набором специфічних властивостей, що порушують значимі для людини сфери життєдіяльності.
Характеристика типів девіантної поведінки у соматично хворих
Виділяють такі параметри, на базі яких оцінюється будь-яка хвороба і формується психологічне відношення до неї:
Ймовірність летального кінця
Ймовірність інвалідизації і хроніфікації
Больова характеристика хвороби
Психотравмуюча характеристика параметру радикального лікування
Вплив хвороби на можливість підтримування попереднього рівня спілкування
Соціальна значимість хвороби і традиційне відношення до хворих в мікросоціумі.
Вплив хвороби на сімейне і сексуальне життя
Вплив хвороби на сферу розваг та інтересів
1.Ймовірність летального кінця. Одна із найбільшпсхотравмуючих характеристик хвороби. Вона здатна суттєво змінювати особистісне відношення до екзистенційних проблем людини. Проблема смерті – одна із базових екзистенційних проблем людини. Із виникненням хронічного захворювання з високою ймовірністю летального кінця приходить усвідомлення того факту, що ніхто більше не може померти замість нас і з’являється страх особистісного зникнення. В подоланні його глибинного і базисного страху спостерігаються дві поведінкові тактики, кожна з яких спрямована на нейтралізацію і неусвідомлене відкинення можливої смерті.
Тактика виключності – полягає в ірраціональній переконаності, що цього (смерті) не може бути зі мною, оскільки я (наприклад, «дотримуюся дієти і т. д.)
Тактика віри в кінцевого спасителя – полягає у вірі в те, «що знайдеться той, хто не дозволить померти – (лікар, Божественна сила і т. д.)
Девіантною формою поведінки при першій тактиці може бути – трудоголізм (ергопатична поведінка), спрямований на те, щоб максимально заповнити свій час якоюсь діяльністю і уникнути ймовірних думок про можливу смерть. Девіантною формою поведінки при другій тактиці – нарцистична та агресивна поведінка.
2. Ймовірність інвалідизації і хроніфікації. Діє психотравмуюче через силу впливу значимості для людини збереження чи втрати працездатності по причині тривалої хвороби, з іншої сторони – ймовірності приналежності до негативного соціально-психологічного статусу інваліда.
3.Больова характеристика хвороби. Вплив хвороби на поведінку людини базується на психофізіологічному параметрі – рівні тактильної та больової чутливості. Погана переносимість болі здатна викликати агресивну та аутоагресивну поведінку.
4.Психотравмуюча характеристика параметру радикального лікування. Базується на страху смерті під час операційного втручання, так і на непереносимості болі, яка асоціюється у пацієнта із наслідками операції.
5.Такі параметри, як вплив хвороби на можливість підтримування попереднього рівня спілкування, соціальна значимість хвороби і традиційне відношення до хворих в мікросоціумі, вплив хвороби на сімейне і сексуальне життя, вплив хвороби на сферу розваг та інтересів демонструють відношення людини до можливої тривалої ізоляції, обмеження традиційного кола спілкування і поведінки. Така вимушена аутистична поведінка може викликати агресію і аутоагресію.
В науковій літературі виділяють такі типи девіантної поведінки, які виникають в умовах її хронічного соматичного захворювання і базуються на типах психологічного реагування на захворювання (Д.Е. Личко, Н.Я. Іванов). Ці типи об’єднані в певні блоки. Перший блок включає типи відношення до хвороби і поведінки при яких соціальна адаптація суттєво не порушується:
Гармонійна
Ергопатична
Анозогнозична
Другий і третій блоки – типи реагування, які характеризуються наявністю психічної дезадаптації, у зв’язку із захворюванням – інтрапсихічна спрямованість.
Тривожна
Іпохондрична
Неврастенічна
Меланхолічна
Апатична
Емоційно-афективна сфера хворих з такими типами поведінки проявляється в дезадаптивній поведінці: реакції за типом дратівливої слабкості, тривожний, пригнічений стан, «втеча» в хворобу, відмова від боротьби з хворобою.
Третій блок – поведінкові типи з інтерпсихічною спрямованістю. Це типи поведінки з таким сенсибілізованим відношенням до хвороби, яке в найбільшій мірі залежить від преморбідних особливостей особистості хворого.
Сензитивна
Егоцентрична
Паранояльна
Дисфорична
Хворі з таким відношенням до хвороби хароактиеризуються дезадаптивною поведінкою, що призводить до порушення їх соціального функціонування.
Відношення до хвороби, маючи всі психологічні характеристики включає 3 компоненти : когнітивний, емоційний, поведінковий (Л. Вассерман ).
- Когнітивний – знання про хворобу, її усвідомлення її ролі і впливу на життєве функціонування хворого, передбачуваний прогноз.
- Емоційний – відчуття переживання хвороби і ситуації, що з нею пов'язана. - Поведінковий – пов'язаний з хворобою , що сприяє адаптації і дезадаптації до неї і виробленні певної стратегії поведінки в життєвих ситуаціях пов’язаних з хворобою ( прийняття ролі хворого, активна боротьба з хворобою, ігнорування, песимістичні установки).
1.Нормативна поведінка пацієнта (що страждає від будь-якого хронічного захворювання) – це гармонійна поведінка: реальна оцінка свого стану без схильності перебільшувати його важкість і бачити все в темному світлі, проте і без недооцінки важкості хвороби, прагнення у всьому активно сприяти успіху лікування, а також небажання обтяжувати інших турботами догляду за собою (людина розуміє, що не має права вимагати турботи про себе, може лише очікувати її і приймати в тій мірі, в якій їй можуть дати).
У випадку інвалідизації нормативним є переключення інтересів на ті сфери життя, які залишаються доступними хворому, а також при несприятливому прогнозі хвороби – зосередження уваги, турбот, інтересів на долі близьких, на своїй справі.
Головні принципи гармонійної поведінки соматично хворих – реалізм і активність. Реалізм проявляється у сприйнятті симптомів і розумінні хвороби. Активність людини протиставляється пасивності при девіантних формах поведінки. Пасивність уособлює той стан, коли хвора людина ніби «вручає себе медичному працівнику», не докладаючи зусиль для оздоровлення, а також, коли хвора людина розглядає свій організм як апарат, машину, технічний механізм, який він здає в ремонт і пасивно очікує повернення речі «як нової».
2.Тривожна девіантна поведінка має такі ознаки: безперервний неспокій, надумливість по відношенню до несприятливого протікання захворювання, можливих ускладнень; схильність наполегливо шукати нові способи лікування, шукати додаткову інформацію про хворобу; безперервний пошук авторитетів-лікарів, недовіра до медицини; пригнічений, тривожний настрій, який проектується в майбутнє.
3. Іпохондрична девіантна поведінка: – зосередження уваги на суб’єктивних хворобливих відчуттях, прагнення постійно про них висловлюватися оточуючим; перебільшення реальних і висловлювання неіснуючих хворіб та страждань; поєднання бажання лікуватися і невіри в успіх;вимога детального медичного обстеження та страху шкоди і болю;
- схильність до егоцентризму; схильність до деталізації опису свого самопочуття при зверненні до лікаря чи інших слухачів;
- головний мотив поведінки – страх втратити щось важливе для точної діагностики.
4. Меланхолічна девіантна поведінка: – невіра у виздоровлення та можливе покращення; активні депресивні висловлювання; песимістичний погляд на світ; невіра в успіх навіть при сприятливих прогнозах.
5. Апатична девіантна поведінка : – повна байдужість до своєї долі, до результату лікування; пасивне підкорення процедурам і лікуванню при наполегливому спонуканню зі сторони оточуючих; втрата інтересу до всього, що раніше хвилювало.
6. Неврастенічна (дисфорична ) девіантна поведінка – поведінка за типом «дратівливої слабкості», що характеризується спалахами гніву і роздратування, які часто поширюються на першого зустрічного і завершуються розкаянням і слізьми; непереносимість больових відчуттів, нетерпеливість, нездатність очікувати полегшення, капризність, вимогливість.
7. Обсесивно-фобічна девіантна поведінка: - переживання про нереальні, малоймовірні ускладнення хворого, а також можливі, але необґрунтовані невдачі у житті та на роботі.
8. Ейфорична поведінка: - необґрунтовано підвищений настрій, штучне легковажне відношення до хвороби та лікування.
9. Анозогнозична поведінка: - відкидання та заперечення хвороби (часто при алкоголізмі).
10. Ергопатична поведінка: - синдром втечі в хворобу – трудоголізм.
11. Паранояльна поведінка : - переконання, що хвороба є результатом чийогось злого наміру; крайня форма підозрілості.
12. Сенситивна поведінка: - надмірна стурбованість можливим несприятливим враженням , яке можуть мати на оточуючих факти хвороби.
Психологічні особливості онкологічного процесу
Онкологічний процес має з однієї сторони психогенний вплив – діагноз, що традиційно вважається невиліковним є психічно травмуючим, з іншої сторони – соматогенний вплив – це комплекс психічної та фізичної астенії, що суттєво впливає на психічну діяльність і формує соматогенні психічні розлади. Якщо ж онкологічний процес активізується у в гормонозалежних та гормонопродукуючих органах виникає ризик психоендокринного симптомокомплексу зі спеціальними клінічними проявами.
Фази реагування на злоякісні новоутворення
Фаза1. Анозогнозична – заперечення наявності онкологічної патології, применшення важкості свого стану – діагноз помилковий.
Фаза 2. Дисфорична. – після підтвердження лдіагнозу виникає дисфорія, протест, схильність до агресивних дій ( до себе та оточуючих).
Фаза 3. Аутосугестивна. – прийняття факту та «введення торгу» (головне, щоб не було болі).
Фаза 4. Депресивна – після тривалої терапії – поступова втрата надії на вилікування, песимізм, пасивність.
Фаза 5. Апатична. – на остаточниї етапах захворювання – примирення з хворобою, прийняття будь-якого факту, байдужість до оточуючих, до всіх зовнішніх та внутрішніх процесів.
Зокрема, Василюк Ф.Е. визначає фази реакції батьків на хворобу своїх дітей:
Заперечення.
Протест, гнів (чому саме моя дитина?) – агресія, збудження, потреба емоційної підтримки.
Етап «торгу переговорів» – звуження життєвого горизонту ( все нове може лякати), тому рівновага підтримується за допомогою старих, звичних речей, що створюють ілюзію ніби нічого не сталося.
Депресивний стан (як у батьків, так і дітей) – різкі перепади настрою, стани страху, провини, відчаю, можливий регрес у поведінці, надмірна збудженість змінюється метушнею).
Прийняття постійного діагнозу – часте звертання до релігії.
Отже, у випадках хронічної соматичної патології і захворювань девіантні форми поведінки людини треба розглядати як форми психічного реагування, які із тривалістю часу і при збереженні симптомів хвороби змінюють особистість чи блокують особистісний розвиток, призводячи до своєрідної деформації.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Параметри оцінки будь-якої хвороби і формування психологічного відношення до неї.
Види девіантної девіантної поведінки у соматично хворих
Психологічні особливості онкологічного процесу
Фази реагування на злоякісні новоутворення
Поняття соціальної норми та її відносність поведінки у соматично хворих.
Поняття гармонійної поведінки у соматично хворих.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Поясніть особливості протікання тривожного виду девіантної поведінки у соматично хворих.
Поясніть особливості протікання ергопатичної девіантної поведінки у соматично хворих.
Поясніть особливості протікання паранояльної девіантної поведінки у соматично хворих.
Поясніть особливості протікання меланхолійної девіантної поведінки у соматично хворих.
Поясніть особливості протікання сенситивної девіантної поведінки у соматично хворих.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння причин гармонійної та девіантної поведінки у соматично хворих»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Вкажіть основні дослідження девіантної поведінки у соматично хворих на сучасному етапі.
Проаналізуйте фази розвитку онкогологічного процесу та їх вплив на виникнення девіантної поведінки.
РОЗДІЛ3. ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА ОСОБИСТОСТІ З ДЕВІАНТНОЮ ПОВЕДІНКОЮ
Тема 9: Психологічна діагностика особистості з девіаціями поведінки
Власне психологічна допомога особистості здійснюється за такими напрямами, як психологічна превенція (попередження, профілактика) і психологічна інтервенція (подолання, корекція, реабілітація). Психодіагностика при цьому є допоміжним засобом, що вирішує проміжні практичні завдання.
Психологічна допомога особистості з девіантною поведінкою передбачає, насамперед, її психологічну діагностику, що має на меті встановити як різновид девіантної поведінки особистості, так і чинники, що її зумовили. Слід зауважити, що традиційно причини девіантної поведінки шукають, виявляючи особливості сімейного оточення, роботи школи чи трудового колективу, впливу неформального оточення. Не заперечуючи важливості аналізу цих чинників, у психологічній діагностиці слід, насамперед, зосередитися на власне психологічних проявах девіантної поведінки.
Важливо не просто лише зафіксувати щось (наприклад, участь особистості в певному неформальному угрупованні), а й виявити, які саме потреби вона задовольняє при цьому (прагнення самоствердитися або відчути захищеність в групі), виявити шлях, що призвів до цієї групи, суб’єктивне ставлення до себе, до своєї поведінки, довкілля, чіткість і реалістичність усвідомлення себе і свого оточення тощо. Якщо ж є факти зловживання алкоголем, то обов’язково слід визначити, наскільки вживання спиртного пов’язане з особливостями виховання, проблемами соціальної адаптації і мотивами поведінки; встановити, з якого віку людина почала вживати спиртні напої і за яких обставин, чи виявляє вона власну ініціативу у вживанні напоїв, який з психологічних компонентів сп’яніння приваблює людину, які потреби вона при цьому задовольняє, чи існує фізична і психічна залежність від алкоголю тощо.
Психологічна діагностика передбачає всебічний і поглиблений аналіз особистості, виявлення недоліків у її поведінці та їх причин, позитивних аспектів і спрямована на розв’язання практичних завдань – гармонізацію розвитку особистості, сприяння її особисному зростанню.
При цьому обстеження особистості з девіаціями поведінки має проводитися на основі прийняття досліджуваного, гуманного ставлення до нього, співпраці з ним і характеризуватися:
1). цілеспрямованістю, чітким визначенням предмету і мети спостереження;
2). системним підходом, що дозволить відрізнити випадкове від типового, закономірного, врахувати всі ознаки девіантної поведінки, розглядати всі чинники девіантної поведінки в їхньому взаємозв’язку;
3). планомірністю і аполітичністю, що передбачає наявність чітко визначеної мети, засобів, послідовності дій, не тільки з констатацією фактів, а й їхнім поясненням, виявленням психологічної природи;
4). реєстрацією результатів, що дозволяє виключити помилки пам’яті, зменшити тим самим суб’єктивізм висновків і узагальнень;
5). оперуванням системою однозначних понять, спеціальних термінів, що сприяють чіткому, недвозначному позначенню матеріалу, який спостерігається, а також забезпеченню єдиного підходу до інтерпретації результатів;
6). прогностичним характером, що дозволить визначити умови і засоби надання психологічної допомоги особистості тощо.
Виокремлюють такі стадії психологічної діагностики:
попередня стадія (виявлення зовнішніх особливостей девіантної поведінки, попереднє формулювання гіпотези щодо можливих причин відхилень у поведінці особистості);
стадія уточнення (аналіз соціально-психологічних, педагогічних та індивідуально-психологічних чинників девіантної поведінки, уточнення гіпотези);
заключна стадія (вивчення індивідуально-психологічних якостей особистості, її фізичного і психічного здоров’я для уточнення причин відхилень у поведінці й прогнозування тенденцій особистісного розвитку).
Методи дослідження девіантної поведінки
Для діагностики особливостей девіантної поведінки використовується низка методів, серед яких слід відзначити, насамперед, спостереження. Як відомо, спостереження в психології полягає у фіксації проявів психічних явищ у поведінці на основі їхнього безпосереднього сприйняття.
Предметом спостереження є вербальні і невербальні акти поведінки у певних ситуаціях. Це, насамперед, мовна діяльність (зміст, послідовність, тривалість, частота, спрямованість, інтенсивність), експресивні реакції (виразні рухи обличчя, тіла), положення тіла у просторі (переміщення, нерухомість, відстань, швидкість, напрямок руху), фізичні контакти (торкання, поштовхи, удари, передачі, спільні зусилля). Саме ці акти поведінки, будучи виокремлені і зареєстровані належним чином, стають характеристиками інтелектуального й особистісого розвитку, динаміки досягнень, виразності психічних станів тощо.
Так, Н.Ю. Максимова(2011) пропонує під час спостереження фіксувати такі особливості поведінки і зовнішнього вигляду досліджуваного з девіантною поведінкою:
загальний зовнішній вигляд (загальний соматотип, фізичні особливості, наявність фізичних недоліків або диспропорцій, постава, міміка і жестикуляція, тримається скуто чи вільно, адекватно чи ні, охайність в одязі, зачісці, чистота тіла, ступінь загальної рухливості тощо);
особливості мовлення (інтенсивність і тембр голосу, темп мовлення, чіткість вимови, словниковий запас, наявність жаргону, брутальних виразів, специфіка вираження думок – ступінь послідовності, логічності, чіткості, швидкості словесної реакції);
соціальна поведінка (особливості встановлення контактів, ступінь невимушеності при цьому, товариськість, наявність соціальних навичок, вихованість, специфіка поведінки за ступенем домінування, агресивності, підлеглості та довірливості тощо);
настрій (ейфорія, безтурботність, врівноваженість, серйозність, відсутність гумору, поганий настрій, тривога тощо);
ставлення до обстеження (ступінь зацікавленості: від активного небажання або недовіри, байдужості до надмірної зацікавленості).
Особливості діяльності під час обстеження (ступінь уважності, швидкість вирішення поставлених завдань, особливості орієнтувальної основи дій – намагання знайти загальний спосіб вирішення завдання або дії методом спроб і помилок, темп роботи – ступінь рівномірності, швидкості, сумлінність і охайність при виконанні завдань, реакція на невдачі – агресивна, звинувачення себе, відмова від діяльності, байдужість та ін.).
Слід зауважити, що спостереження здійснюється за певною схемою, в якій традиційно виділяють такі етапи:
Визначення мети спостереження (для чого, навіщо воно здійснюється?).
Вибір об’єкта дослідження (який індивід чи якого роду група підлягають вивченню?).
Уточнення предмету дослідження (які саме прояви поведінки розкривають зміст досліджуваних психічних феноменів?).
Планування ситуацій спостереження (у яких випадках чи за яких умов предмет дослідження виявляє себе найчіткіше?).
Підбір способу спостереження, що найменше впливає на об’єкт і забезпечує збирання необхідної інформації (як спостерігати?).
Встановлення тривалості загального часу: досліджень і числа спостережень (скільки спостерігати?).
Вибір способів реєстрації досліджуваного матеріалу (як вести записи?).
Прогнозування можливих помилок спостереження і пошук можливостей їхнього запобігання.
Здійснення попереднього, пілотажного спостереження, необхідного для уточнення дій попередніх етапів і виявлення організаційних недоробок.
Уточнення програми спостереження.
Проведення спостереження.
Обробка й інтерпретація отриманої інформації.
Прийнято доцільним проведення спостереження декількома спостерігачами протягом досить тривалого часу в різноманітних умовах життєдіяльності досліджуваних. При цьому важливо, щоб попередньо виділені категорії поведінки, що фіксуються у спостереженні, оцінювалися за частотою їх прояву. Наприклад: (5 балів, якщо даний вид поведінки виявляється практично завжди; 4 бали, коли часто; 3 бали, якщо важко сказати, чи частіше виявляється чи ні; 2 бали, якщо іноді; 1 бал, коли практично не виявляється).
Це дає можливість отримати результати спостереження за шкалою рейтингу і тим самим полегшити їх обробку та інтерпретацію.
Однією із відомих методик спостереження є карта спостережень Д. Стотта (Додаток Ж), яка дозволяє не тільки фіксувати характер поведінки “важких дітей” у школі, але й виявити характер дезадаптації поведінки дитини.
Карта спостереження містить 198 фрагментів фіксованих форм поведінки, що згруповані в 16 синдромів. Наявність чи відсутність цих форм фіксується у спеціальному реєстраційному бланку, в якому закреслюються цифри, якими позначені відповідні форми поведінки. При підрахунку балів симптом, що знаходиться в колонці: “Порушення”, оцінюється в один бал, а в колонці “Непристосованість” – 2 бали. Далі підраховуються сума балів по кожному синдрому окремо і загальний “коефіцієнт дезадаптованості” – за сумою балів по всіх симптомах.
Цю карту може заповнювати як психолог, так і педагоги або, за окремими симптомами, батьки, що дасть можливість знайти їм порозуміння при постановці “діагнозу”, а також при складанні корекційно-розвиваючих програм, хоча змістова інтерпретація результатів дається тільки психологом, оскільки передбачає ґрунтовне знання психологічних властивостей особистості і закономірностей її розвитку.
Важливим методом дослідження девіантної поведінки особистості є такий різновид опитування, як вільне інтерв'ю або бесіда, який має на меті визначити ставлення респондента до певних проблем, його ціннісні орієнтації, з’ясувати факти з його біографії, плани на майбутнє тощо під час усного безпосереднього спілкування. Передбачає реєстрацію й аналіз відповідей на запитання, а також вивчення особливостей невербальної поведінки досліджуваних.
Як правило, у бесіді виявляються можливі чинники, що спричинили девіантну поведінку особистості, насамперед, у її мікросоціальному оточенні (характер стосунків з батьками, з однолітками, з іншими людьми, ставлення до людей, до навчання, праці, успішність у навчанні, праці, самопочуття досліджуваного, його ставлення до себе, задоволеність життям).
Вимоги до бесіди як методу психології:
Невимушеність. Не можна перетворювати бесіду на допит. Найбільший результат приносить бесіда, коли встановлений особистісний контакт дослідника з досліджуваною людиною, довірливі стосунки.
Ретельне продумування бесіди (у формі конкретного плану, завдань, проблем, що підлягають з’ясуванню).
Припускання постановки запитань досліджуваними. Така двостороння бесіда дає більше інформації з проблеми, що вивчається, ніж тільки відповіді досліджуваних на поставлені запитання.
Застосовування таких формулювань запитань:
“Деякі люди думають, що...., а що думаєте ви?” (даємо зрозуміти, що є й інші особи, подібні до даної).
“Якщо хтось порушуватиме порядок у громадських місцях, ви самі закличете його до порядку або викличете представників закону?” (припускаємо можливість двох альтернативних рішень).
“Чи зможете ви це зробити?” (замість категоричного “Зробіть це!”, щоби воно виглядало прийнятними для людини).
“Через що ви посварилися з ...?” (замість “Чи сварилися ви з...?”, щоби не ставити людину в ситуацію, коли через феномен “соціальної бажаності” чи острах вона заперечуватиме неправильну поведінку).
“Що вам подобається..., а що ні?” (даємо можливість знайти позитив, а не тільки негатив).
Фіксування поведінки досліджуваного (особливості мови, жестів, міміки, емоційне ставлення до конкретних явищ.
Уточнення фактів під час безпосередньої бесіди, не вдаючися до її протоколювання. Запис найчастіше позбавляє бесіду невимушеності, насторожує людину, робить її відповіді штучними, надуманими, тому вони зазвичай фіксуються по проведенні бесіди.
У дослідженні особистості з девіантною поведінкою використовуються й тести. Слід зазначити, що тестування як психологічний метод передбачає визначення наявності, особливостей і рівня розвитку певних психічних властивостей досліджуваного, його статусу в міжособистісних стосунках на основі виконання ним певних завдань. Як відомо, тестування провадиться за допомогою власне тестів (передбачають використання стандартизованих запитань і завдань, що мають певну шкалу значень), опитувальників, проективних методик, соціометричної методики тощо.
Так, наприклад, для визначення рівня домагань досліджуваного застосовується методика Хоппе, що наближена до експериментальної. За цією методикою досліджуваному пропонується вирішувати завдання різного ступеня складності, при цьому завдання вибирає сам досліджуваний. Після вирішування завдання дослідник повідомляє про успішність його розв’язання і пропонує вибрати нове завдання. Особистість із завищеним рівнем домагань прагне навіть у ситуації неуспіху вибрати завдання складніше за попереднє. Людина із заниженим рівнем домагань у ситуації успіху, зазвичай, вибирає завдання простіше (хоча мала б вибрати складніше).
Велике значення при цьому має аналіз поведінки досліджуваного під час тестових завдань, зокрема, його емоцій, наполегливості в подоланні труднощів.
Опитувальники – це стандартизовані самозвіти, що мають на меті визначення рис розвитку особистості, мотивів, інтересів, ціннісних орієнтацій, настановлень тощо.
У контексті дослідження девіантної поведінки часто використовують опитувальник Басса-Дарки (Додаток Г), призначений для діагностики агресивних та ворожих реакцій людини. Опитувальник містить такі шкали:
1). фізична агресія (застосування фізичної сили проти інших осіб);
2). непряма агресія (агресія, спрямована через обхідні шляхи на іншу особу (плітки), або взагалі не спрямована ні на кого конкретно, скажімо, вибух люті – крик, тупотіння ногами та ін.);
3). роздратування (готовність до гарячкування, прояву брутальності при найменшому збудженні);
4). негативізм (опір авторитету, встановленим звичаям і законам із пасивним опором аж до активної боротьби проти них);
5). образа (заздрість та ненависть до інших людей, зумовлені справжніми або, зазвичай, вигаданими стражданнями);
6). підозрілість (недовіра і обережність у ставленні до людей, що ґрунтується на переконанні в їх готовності заподіяти шкоду певній особі);
7). вербальна агресія (вираження негативного ставлення до людини через форму (крик) і зміст (прокльони, погрози) словесних відповідей);
8). почуття провини (переживання докорів сумління через прояви поведінки, які зазвичай забороняються нормами суспільства, і через це – переконання людини в тому, що вона погана, бо вчиняє зле).
За результатами відповідей вираховуються індекси ворожості і агресивності. При цьому слід урахувати, що даний опитувальник через ефект “соціальної бажаності” відповідей слід використовувати спільно з іншими методиками, зокрема, проективними. Часто використовуються опитувальник для визначення рівня тривожності (Д. Тейлор) (Додаток В), що дає можливість вчасно виявити підвищений рівень тривожності та запропонувати методи її корекції з метою запобігання розвитку девіантної поведінки. Характерологічний опитувальник К.Леонгарда діагностує наявні акцентуації характеру, що, зокрема, у підлітковому віці може сприяти виникненню девіантної поведінки. Для комплексної діагностики схильності до адиктивної поведінки особистості використовують) тест «Схильність до залежної поведінки» (В. Д. Менделевич) (Додаток А), опитувальник для виявлення ранніх ознак алкоголізму (К.К, Яхін, В.Д. Менделевич) (Додаток Б), скринінгову діагностику комп’ютерної залежності (Л.Н. Юрьева, Т.Ю. Больбот) (Додаток З).
Стандартизовані самозвіти, які, власне, являють собою опитувальники, зазвичай використовуються для прямої самооцінки досліджуваним власних психічних станів, наприклад самооцінка депресії (Додаток Е).
Проективні методики передбачають створення для досліджуваного досить невизначеної ситуації, коли в її тлумаченні головним виявляється не об’єктивний, а суб’єктивний зміст – це те ставлення, яке дана ситуація викликає в досліджуваного. Так, зокрема, можна використовувати набір малюнків, за якими досліджуваний має скласти певну розповідь. При її аналізі враховується як логічність у викладенні подій, так і те, який особистісний смисл вкладає досліджуваний в пояснення сюжету.
Широко також використовуються проективні методики, в яких слід намалювати певні зображення, вони називаються “Неіснуюча тварина”, “Дім, дерево, будинок”, “Намалюй людину”, “Малюнок сім’ї” тощо, що дозволяють судити не тільки про ставлення людини до себе загалом, але й про окремі прояви її особистості. Особливості емоційного реагування під час взаємодії з іншими людьми в ситуації перешкод на шляху досягнення мети, задоволення потреб можна дослідити за методикою вивчення фрустрації, розробленої С. Розенцвейгом. На основі цієї методики, що має дитячий і дорослий варіанти, можна виявити такі типи реакцій досліджуваного: з фіксацією “на перешкоді” і з фіксацією “на самозахисті”, а також спрямованість реакції – інтропунітивну (коли реакція спрямована на самого себе, через що суб’єкт або бере на себе відповідальність за виправлення даної ситуації, або звинувачує себе), екстрапунітивну (коли реакція спрямована на живе чи неживе оточення, а розв’язання ситуації перекладається на іншу особу чи зовнішні обставини взагалі), імпунітивну (коли ситуація фрустрації розглядається досліджуваним як малозначуща, як дещо таке, що може бути виправлено само собою, варто лише зачекати).
Аналіз типу і спрямованості реакцій дає можливість визначити ступінь адаптованості досліджуваного до власного соціального оточення.
Перевагою проективних методик є можливість дослідити неусвідомлювану сферу особистості. Разом з тим тлумачення результатів є досить суб’єктивним, до того ж існує ймовірність, що дослідник може зосередитися насамперед на даних, що мають особливу значущість не для досліджуваного, а для нього особисто (через існування власних неусвідомлюваних проблем).
За допомогою соціометричної методики можна визначити статус особистості в малих групах.
До методів дослідження девіантної поведінки особистості можна також віднести метод незалежних характеристик, що дозволяє виявити особливості поведінки та психічні якості досліджуваних в різних ситуаціях через сприймання різних осіб. Так, наприклад, на основі цього методу Р. Овчарова розробила комплексну експресдіагностику соціально-педагогічної занедбаності дітей, що передбачає надання незалежних характеристик психологом і педагогом. У розробці методики дослідниця спиралася на те, що ознаками педагогічної занедбаності дітей є:
порушення Я-образу, виражене в неадекватній самооцінці та рівні домагань;
низький соціальний статус, що проявляється через неприйняття однолітків, “відкидання” батьками і обструкцію педагогів;
труднощі і неуспішність у навчанні, пов’язані з дисгармонією розвитку в соціально-педагогічному середовищі, зокрема, через гіперсоціалізованість і авторитарність педагогів і батьків;
неадекватна поведінка у соціальних ситуаціях тощо.
У результаті були виокремлені відповідні шкали – властивості самосвідомості, особливості спілкування, навчальної діяльності та інші, які дозволяють охарактеризувати дитину в контексті ймовірного ступеня її педагогічної занедбаності. У цій методиці використані матеріали спостереження, аналізу продуктів діяльності дитини, бесіди з батьками, застосовано також медичну карту тощо. Таким чином, психодіагностика виконує важливу роль у визначенні напрямку допомоги особистості, що є схильною до девіантної поведінки.


ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Цілі психодіагностики девіантної поведінки.
Етапи психодіагностики девіантної поведінки
Стадії психодіагностики девіантної поведінки
Принципи психодіагностики девіантної поведінки
Особливості проведення методів психодіагностики девіантної поведінки.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Поняття психодіагностики девіантної поведінки.
Методи психодіагностики девіантної поведінки.
Метод спостереження у психології девіантної поведінки особистості.
Метод бесіди у психології девіантної поведінки особистості
Метод тестування у психології девіантної поведінки особистості
Особистісні опитувальники у психодіагностиці девіантної поведінки особистості
Проективні методики у психодіагностиці девіантної поведінки

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння значення психодіагностики як етапу психологічної допомого особистості, схильної до девіантної поведінки»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Виконайте завдання:
Складіть план спостереження за проявами агресивності у студентів вашого курсу та проведіть його.
Продіагностуйте студентів вашої групи щодо схильності до залежної поведінки.
Тема 10.Профілактика девіантної поведінки особистості
Психолого-педагогічну допомогу особистості, схильної до девіантної поведінки, можна розглядати як комплекс соціально-психологічних і педагогічних заходів, що спрямовані на виявлення і виправлення умов, які сприяють проявам девіантної поведінки; створення передумов попередження відхилень у поведінці, зокрема, через пропаганду здорового способу життя; створення сприятливого соціально-психологічного клімату в мікросоціальному оточенні дитини; створення можливостей для самореалізації особистості у суспільстві тощо. Виділяють первинну та вторинну профілактику девіантної поведінки особистості. Первинна профілактика – це комплекс засобів та заходів, які спрямовані на власне попередження девіантних форм поведінки саме тоді, коли вони ще не виникають. Вторинна профілактика – це спеціально організована робота фахівців (психологів, педагогів, соціальних працівників) щодо зменшення проявів та наслідків девіантної поведінки, власне профілактично-корекційна робота.
Вторинна профілактика девіантної поведінки особистості спрямована на:
розхитування і руйнування девіантних настановлень, уявлень, мотивів, стереотипів поведінки та формування нових, позитивних;
розвиток соціальної активності, інтересу до себе і оточуючих, сприяння у здобутті певного статусу в позитивно спрямованих угрупованнях;
навчання навичкам саморегуляції, співпраці, адекватному прояву активності, вмінню здійснювати правильний вибір форм поведінки;
розвиток інтересу і здатності до творчості;
оптимізацію позитивного досвіду, створення і закріплення зразків позитивної поведінки.
Профілактично-корекційна робота психолога з особистостями, схильними до девіаціцй спрямована на реалізацію таких функцій:
виховну (поновлення позитивних якостей, що переважали до появи девіантної поведінки);
компенсаторну (формування прагнення компенсувати певні соціальні недоліки, активізація діяльності у тій сфері, де особистість може досягти успіху, реалізувати потребу в самоствердженні);
стимулюючу (активізація позитивної суспільно корисної діяльності через зацікавлене емоційне ставлення до особистості);
коригувальну (виправлення негативних якостей особистості, коригування мотивації, ціннісних орієнтацій, атитюдів, поведінки);
регулятивну (забезпечення впливу учасників міжособистісної взаємодії для зміни ступеня участі особистості у груповій діяльності з поступовим переходом до саморегуляції і самоконтролю).
В українській психолого-педагогічній науці відомі давні традиції профілактики і корекції девіантної поведінки через створення спеціального розвиваючо-виховуючого середовища. Профілактика девіантної поведінки нерозривно пов'язана з процесом соціалізації особистості і залежить від таких умов, як комплексність (проведення спільних заходів не тільки на соціально-психологічному, але й економічному, правовому, медико-санітарному, педагогічному рівнях), послідовність, диференційованість (залежно від індивідуально-психологічних особливостей людини і особливостей її оточення), своєчасність (надання допомоги на ранніх етапах виникнення схильності до девіантної поведінки), пріоритет превентивності соціальних проблем, прогностичність (спрямованість у майбутнє, насичене позитивними цінностями і цілями, планування життєвих планів без девіантної поведінки).
Форми первинної психопрофілактичної роботи (Змановська О.В., 2010):
організація соціального середовища, в межах якої передбачається соціальна реклама щодо формування настанов на здоровий спосіб життя;
створення негативної громадської думки щодо проявів девіантної поведінки, насамперед, через засоби масової інформації;
формування соціальних "зон підтримки", зокрема, через організацію і підтримку громадських організацій, молодіжних рухів та ін.;
інформування, що передбачає вплив на когнітивні процеси особистості для підвищення її здатності приймати конструктивні рішення щодо власної поведінки; здійснюється через організацію лекцій, бесід, групових дискусій, поширення відео- і телефільмів тощо;
активне соціальне навчання соціально-корисним навичкам, активізація особистісних ресурсів, що реалізується через групові тренінги, зокрема, тренінги асертивності або тренінги резистентності до негативних соціальних впливів, участь у групах спілкування і особи- стісного зростання тощо;
організація діяльності, альтернативної девіантній поведінці, зокрема, через залучення особистості до пізнавальної діяльності, спорту, мистецтва, випробування себе у "позитивній" діяльності (подорожі, похід у гори, екстремальні види спорту тощо);
організація здорового способу життя, що передбачає, зокрема, розвиток екологічної культури особистості, дотримання режиму праці й відпочинку та виключає прояви надмірності;
мінімізація негативних наслідків девіантної поведінки, яка застосовується у разі сформованої схильності до девіантної поведінки і спрямована на профілактику рецидивів або їх негативних наслідків.
Зокрема профілактика відхилень у поведінці молодшого школяра як суб'єкта спілкування, ефективна у груповій роботі з дітьми, яка здійснюється в 3 етапи: орієнтувальний (дає можливість, з одного боку, виявити стереотипні поведінкові реакції учасників, а з іншого – згуртувати групу, створити почуття безпеки і захищеності); реконструктивний (створення нових форм поведінки і накопичення нового досвіду спілкування на основі задоволення потреб у безпеці і прийнятті-визнанні, що відбулося на першому етапі); закріпляючий (сприяння розвитку навичок довільного управління діяльністю і поведінкою, а також – закріпленню набутих конструктивних навичок взаємодії з іншими). Особлива увага при цьому має бути приділена психологічній просвіті та психологічному консультуванню батьків і педагогів для попередження шкільної дезадаптації учнів, виникнення "шкільних" неврозів тощо.
Отже, профілактика девіантної поведінки особистості – це комплекс соціально-психологічних і педагогічних заходів, що спрямовані на виявлення і виправлення умов, які сприяють проявам негативних форм поведінки.

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Психологічна профілактика емоційного вигорання і професійної деформації особистості педагога як передумова запобіганню несприятливим тенденціям розвитку особистості дитини.
Особливості взаємодії психолога з батьками щодо профілактики і корекції девіантної поведінки дитини.
Психологічні особливості самовиховання як фактор попередження і подолання поведінкових девіацій.
Основні напрями соціально-психологічної реабілітації особистості з девіантною поведінкою.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Які завдання має профілактика девіантної поведінки особистості?
Розкрийте зміст первинної та вторинної профілактики девіантної поведінки.
Які форми профілактики девіантної поведінки особистості?
Які наукові галузі мають бути задіяні для профілактики девіантної поведінки особистості?
Які сучасні проблеми профілактики девіантної поведінки в Україні?

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння сучасних методів профілактики девіантної поведінки»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Виконайте завдання.
Намалюйте соціальну рекламу профілактики девіантної поведінки.
Проаналізуйте, які методи і форми роботи ЗМІ можна використати для профілактики девіантної поведінки.

Тема11. Психологічна корекція девіантної поведінки.
Психологічна корекція – це тактовне втручання у процеси психічного і особистісного розвитку людини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.
Психологічна корекція девіантної поведінки передбачає психологічне втручання в особистісний простір для стимулювання позитивних змін, послаблення або усунення тих форм поведінки особистості, що перешкоджають її соціальній адаптації. тактовне втручання у процеси психічного і особистісного розвитку людини з метою виправлення відхилень у цих процесах і часто справляє вплив не лише на особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.
Зрозуміло, що надання психологічної допомоги у цьому випадку буде ефективним за умови бажання таких змін з боку девіанта. Тому основними завданнями психологічної інтервенції за девіантної поведінки особистості є такі: створення сприятливих соціально-психологічних умов для особистісних змін або одужання, розвиток мотивації на соціальну адаптацію або одужання; стимулювання особистісних змін; корекція поведінки з урахуванням специфіки її проявів у процесі психологічного консультування або психотерапії.
Так, наприклад, у разі делінквентної поведінки особистості важливими завданнями психокорекційної роботи є створення саногенного середовища або "психотерапевтичних оаз", тобто груп або стосунків, вільних від деструктивних впливів, у яких підкріплюються позитивні способи поведінки, відбувається зниження чутливості до кримінальних, стресових впливів, соціальне навчання і підвищення здатності особистості конструктивно вирішувати проблеми в деліквентному оточенні і успішно виходити з нього.
Етапи профілактично-корекційної
роботи психолога з особами, схильними до девіацій:
формулювання проблеми, висування гіпотези про причини девіації;
діагностичний етап для перевірки і уточнення гіпотези;
вибір адекватних методів і технологій надання психологічної допомоги особистості;
складання програми психологічної допомоги та її реалізація;
контроль за ходом реалізації програми і, за необхідності, внесення до неї корективів.
Виокремлюють декілька підходів з надання психологічної допомоги особистості в профілактиці і корекції девіантної поведінки відповідно до напряму психологічної науки. Так, зокрема, гештальтпсихологія і тілесно-орієнтована терапія спрямовані, насамперед, на подолання "внутрішнього розколу" між тілесним і духовним, формування почуття довіри поняттям "тут" і "тепер". Екзистенціальний підхід передбачає сприяння особистості у переосмисленні екзистенціальної ізоляції, підкресленні цінності й розмаїття світу, створенні привабливої життєвої перспективи, осмисленні сенсу життя. Поведінкова психологія розглядає способи встановлення адекватних контактів з іншими людьми через навчання відповідним засобам соціальної поведінки, зокрема, через тренування входу до певної ролі і виходу з неї тощо, детальне відпрацювання поведінкових реакцій. Інтеракціоністський підхід фокусується на прагненні людини поділити своє життя з іншими у пошуках вирішення соціальних ситуацій через обігравання певних ролей, забезпечення гнучкості їх меж за допомогою інших людей.
Завдання індивідуальної та групової психокорекції фокусуються на трьох складових самосвідомості:
1. Саморозуміння (когнітивний аспект)
2. Ставлення до себе (емоційний аспект)
3. Саморегуляція (поведінковий аспект)
Індивідуальні форми психокорекції девіантної поведінки
Індивідуальна психокорекція – це цілеспрямований безпосередній вплив на конкретну людину з боку психолога, який використовує для цього різні методи роботи.
Покази для індивідуальної (а не групової) роботи з психокорекції:
дошкільний вік дитини; 
наявність істотних дефектів зовнішності або важких соматичних захворювань; 
ситуації "швидкої допомоги" ( якщо в ході обстеження виявляються інтенсивні агресивні й аутоагресивні тенденції); 
Одним із методів надання соціально-психологічної підтримки є так званий "телефон довіри", що дозволяє провести анонімне консультування особистості, схильної до девіантної поведінки ( Львів – 1558 http://youtu.be/9MdxM2fqi2U).
При цьому виокремлюють такі етапи психологічної допомоги при роботі телефону довіри.
Етапи роботи телефону довіри:
початковий етап - людині надається впевненість у тому, що вона звернулася туди, де її зрозуміють і підтримають;
    уточнюючий етап - уточнення запиту на основі безумовного прийняття особистості людини, котрій надається допомога.
діагностичний етап - допомога клієнту оволодіти проблемою, сформувати об'єктивну і ясну картину подій;
власне психотерапевтична робота - мобілізація всіх ресурсів клієнта, встановлення і підтримку всіх здорових, позитивних прийняття рішення - спільне відпрацювання варіантів розв'язання проблеми; усвідомлення і прийняття клієнтом оптимального варіанту її вирішення; спільне складання плану дій, спрямованого на подолання критичної ситуації;
   заключний етап - підтримка і максимальне схвалення рішення клієнтаякостей особистості, сприяння у підвищенні самооцінки, впевненості у собі; пошук ресурсів.
Програма роботи з дітьми молодшого шкільного віку у разі порушень розвитку особистості (Р. Овчарова)
зняття стану емоційного дискомфорту;  
створення ситуації успіху;
       гармонізація внутрішньої суперечливості особистості;
     корекція залежності від оточуючих;
     зняття ворожості, формування адекватних форм соціальної поведінки;
     корекція тривожності, виховання впевненості у собі.

Прийоми корекційно-виховного впливу на підлітків-девіантів (Ю. Клейберг ):
зниження вимог до підлітка до досягнення ним соціальної та психологічної адаптації;
залучення до колективних видів діяльності, стимулювання розвитку творчого потенціалу, самовираження;
організація ситуацій успіху, розробка відповідних заходів для заохочення;
демонстрація і роз'яснення позитивних зразків поведінки (через особистий приклад, образи з художньої літератури, періодики, біографій видатних людей) тощо.
Такий підхід сприятиме поступовій орієнтації підлітка на самовиховання як важливий чинник попередження девіантної поведінки в майбутньому.
Групові форми психокорекції девіантної поведінки
Групова психокорекція – це цілеспрямоване використання групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємовідносин і взаємодій, що виникають між учасниками групи, включаючи і психолога, в корекційних цілях.
До групових форм психокорекції (Н.Рудестам, Д.Карвасарський, К.Левін, Т. Яценко, Н. Максимова) відносять :
Тренінгові групи - Т-групи (тренінг комунікативності, тренінг особистісного зростання і т.д.)
Соціально-психологічний тренінг
Групи взаємопідтримки (АА, АН, АІ, співузалежнених)
Психокорекційна група:
це штучно створена мала група, об'єднана цілями міжособистісного дослідження, особистісного навчання, саморозкриття (8-12 учасників). 
це взаємодія «тут» і «тепер», при якій учасники вивчають, що відбувається з ними в процесі міжособистісної взаємодії в даний момент і в даному місці.
Фактори що впливають на ефективність психокорекційної роботи:
1. Універсальність
2. Прийняття
3. Альтруїзм
4.Катарсис
5. Саморозкриття
6. Зворотній зв'язок
7. Інсайт (усвідомлення)
8. Корекційний емоційний досвід
9. Перевірка нової поведінки.
10. Надання інформації, навчання спостереженню.
Завдання групи тренінгу:
 Дослідження психологічної проблеми кожного члена групи і надання йому допомоги в її вирішенні.
 Зміна неадаптивних стереотипів поведінки та досягнення адекватної соціальної адаптації.
 Придбання знань про закономірності міжособистісних і групових процесів як основи для більш ефективного та гармонійного спілкування з людьми.
Сприяння процесу особистісного зростання, реалізації людського потенціалу, досягненню оптимальної працездатності, відчуття щастя.
5. Усунення хворобливих симптомів, що відповідають різним емоційним проблемам.
6. Корекція тривожності
7. Корекція агресивності
8. Корекція психотравми
9. Корекція самооцінки
10. Корекція конформності
11. Формування асертивної поведінки
Ефективною та науково доказовою є програма групової психокорекції дітей, які пережили психотравмуючі події, що служить засобом профілактики девіантної поведінки дітей та підлітків від 8 до 18 років і має такі складові:
теоретична база – Когнітивно-поведінкова психотерапія (КПТ)
попередня психодіагностика (опитувальник психотравмуючих подій – СВІТS)
час проведення – 10 зустрічей
робота з батьками та вчителями
Важливе місце у груповій психокорекції девіантної поведінки займає робота груп анонімних алкоголіків (а також анонімних наркоманів тощо).
Анонімні Алкоголіки:
це співтовариство чоловіків та жінок, які діляться один з одним своїм досвідом, силою та надією з метою вирішити їхню спільну проблему та допомогти іншим одужати від алкоголізму.
громадська організація, яка об'єднує людей, що бажають позбутись алкогольної залежності, а також створює умови для обміну досвідом цілковитого утримання від алкоголю і взаємної підтримки на шляху одужання.
Перша подібна спільнота виникла 1935 року у США, але з часом нові групи почали з'являтись і в інших країнах.
На території України діють близько 100 груп анонімних алкоголіків: 24 – у Києві, 14 – у Луцьку, 15 – у Львові. Зокрема, у Полтаві сформована єдина в Україні Група анонімних алкоголіків, яка діє у Полтавській виправній колонії (№64) протягом чотирьох років.
12 кроків – це програма духовного переорієнтування для залежних від алкоголю чи наркотиків
Метою є визнання своєї залежності, апелювання до "вищої силі" для лікування, відшкодування шкоди, завданої іншим в результаті залежності і донесення цілющого знання до інших залежних.
Значною мірою покладається на прийняття "вищої сили" або Бога, який може розумітися по-різному, але є обов'язковою діючою силою в одужанні.
Ми визнали своє безсилля перед алкоголем, визнали, що ми втратили контроль над собою.
Прийшли до переконання, що тільки Сила більш могутня, ніж ми, може повернути нам розсудливість.
Прийняли рішення доручити нашу волю і наше життя Богу, як ми Його розуміли.
Глибоко і безстрашно оцінили себе і своє життя з моральної точки зору.
Визнали перед Богом, собою і будь-якою іншою людиною справжню природу наших оман.
Повністю підготували себе до того, щоб Бог позбавив нас від усіх наших недоліків.
Смиренно просили Його виправити наші вади.
Склали список всіх тих людей, кому ми заподіяли зло, і сповнилися бажанням загладити свою провину перед ними.
Особисто відшкодовували заподіяний цим людям збиток, де тільки можливо, крім тих випадків, коли це могло зашкодити їм або кому-небудь іншому.
Продовжували самоаналіз і, коли допускали помилки, відразу визнавали це.
Прагнули шляхом молитви і міркування поглибити зіткнення з Богом, як ми розуміли Його, молячись лише про знання Його волі, яку нам слід виконати, і про дарування сили для цього.
Досягнувши духовного пробудження, до якого привели ці кроки, ми намагалися донести зміст наших ідей до інших алкоголіків і застосовувати ці принципи у всіх наших справах.
Отже, психокорекція девіантної поведінки особистості – це тактовне втручання у процеси її психічного та особистісного розвитку з метою виправлення відхилень у її поведінці, що часто має вплив не лише на саму особистість, а й на її оточення, організацію життєдіяльності.




ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:
Поняття психокорекції.
Розуміння індивідуальної психокорекції.
Розуміння групової психокорекції.
Психокорекційна група та її значення.
Види психокорекційних груп.
Методи і форми індивідуальної психологічної допомоги
Фактори ефективності психокорекційної роботи.
Етапи роботи «телефону довіри».
Методи і форми групової психологічної допомоги

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ:
Алешина Ю.Е. Индивидуальное и семейное психологическое консультирование. – М., 2000.
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К.: МАУП, 2006. – 88с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб.пособие для студ. высш.учеб.заведений. – М.: Издательский центр «Академия», 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – Спб.: Питер, 2010. – 352с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Клейберг Ю.А. Психология девиантного поведения: Учебное пособие для вузов. – М.: ТЦ Сфера, при участии «Юрайт-М», 2001. – 160 с.
Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие. – СПб.: Речь, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое руководство. – М.: «МЕДпресс», 1998. – 592с.
Мехтиханова Н.Н. Психология зависимого поведения: уч.пос. М.: МПСИ,2008. – 160с.
Осипова А.А. Общая психокорекция: Учебное пособие для студентов вузов. – М.: ТЦ “Сфера”, 2001 – 512 с.
Психологічна енциклопедія / Автор-упорядник О.М. Степанов. – К.: «Академвидав», 2006. – 424с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ ПІД ЧАС САМОПІДГОТОВКИ:
Які є методи психокорекції важковиховуваних дітей?
Поясніть методи психокорекції агресивності у дітей.
Обгрунтуйте методи психокорекції тривожності у дітей.
Розкрийте зміст методів психокорекції самооцінки особистості.
Які є особливості функціонування телефону довіри?
Які основні характеристики девіантності особистості ви знаєте?
Поясніть особливості роботи груп Анонімних Алкоголіків та Анонімних наркоманів. (АА та АН).
ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ:
Завдання 1. Написати психологічне есе на тему «Моє розуміння сучасних методів психокорекції девіантної поведінки»
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ:
Завдання. Подумайте над цими питаннями і дайте на них письмову відповідь.
Подайте характеристику програми груп Анонімних Алкоголіків та Анонімних наркоманів. (АА та АН).
Проаналізуйте причини та закономірності корекції девіантної поведінки в груповій роботі.
Подумайте, які є переваги та недоліки у індивідуальній та груповій роботі.



Тестові завдання для контролю та самоконтролю

1.Поняття поведінкової норми включає:
а) правовий і моральний аспекти;
б) правовий, моральний і естетичний аспекти;
2. Суїцидальна поведінка розглядається у психологічній літературі як:
а) феномен ;
б) деліквентна поведінка.
3. Поведінкова патологія включає: схильність до дезадаптації, тотальність, стабільність.
а) так;
б) ні.
4. Масова анозогнозія - це відмова людини визнавати себе хворою на першій або навіть на другій стадії алкоголізму :
а) так;
б) ні.
5. Бродяжництво можна віднести до асоціальної поведінки:
а) так;
б) ні;
6. Психологія девіантної поведінки відноситься до:
а) загальної психології;
б) міждисциплінарної науки;
7. Гемблінг – це харчова залежність.
а) так;
б) ні
8. Оцінка поведінкової норми, патології, девіації включає такі підходи:
а) кримінальний, професійний.
б) професійний, соціальний, психологічний, феноменологічний, психіатричний, етнокультурний, віковий, гендерний.
9. Віктимна поведінка – це кримінальна поведінка :
а) так;
б) ні;
10. Позитивні девіації :
а) є специфічними ознаками девіантної особистості;
б) характеризують нестандартну особистість, відіграють позитивну роль у прогресивному розвитку суспільства;
11.До соціальних чинників девіантної поведінки відносять соціальні проблеми, політичні проблеми, суспільну мораль:
а) так;
б) ні;
12. Гендер – це жорстка регламентація поведінки особистості відповідно до її статі.
а) так.
б) ні
13. Лічко А. і Ейдеміллер Е. виокремлюють особливо несприятливі для розвитку особистості стилі виховання:
а) гіпопротекція, домінуюча гіперпротекція, підвищена моральна відповідальність, демократичний стиль;
б) гіпопротекція, потуральна гіперпротекція, домінуюча гіперпротекція, неприйняття, підвищена моральна відповідальність, непослідовний стиль;
14. Дисморфофобія - це:
а) мінливий стан;
б) страх зміни власного тіла.
15. Бродяжництво – це:
а) соціальний паразитизм;
б) гемблінг
16. Передумовою успішної профілактичної роботи девіантної поведінки школярів є:
а) суспільна мораль.
б) психологічне консультування батьків і педагогів.
17. За поведінкою людини не можна визначити успішність її соціалізації:
а) так ;
б) ні.
18. До психологічних проявів девіантної поведінки можна віднести емоційні проблеми:
а) так ;
б) ні.
19. Графіті – це тип вандалізму.
а) так ;
б) ні.
20. Стан «аномії» - це падіння моральності:
а) так;
б) ні;
21. Психоактивна речовина - це хімічна речовина, що здатна викликати при одноразовому вживанні стан ейфорії, а при систематичному
а) психічне узалежнення ;
б) психічне і фізичне узалежнення;
22. До соціально-психологічних чинників девіантної поведінки відносять:
а) суспільна мораль, спадкова обтяженість;
б) стиль виховання дитини в сім’ї, тип контролю і дисципліни дитини в сім’ї, емоційне прийняття-неприйняття дитини в сім’ї.
23. Стан «аномії» - це:
а) кризовий період;
б) падіння моральності;
24. Стиль виховання «гіпопротекція» включає:
а) недостатність або відсутність уваги, турботи про духовний і фізичний розвиток дитини.
б) центрація батьків на дитині, потурання її капризам і слабостям.
25. Адикція – це:
а) спадкова обтяженість;
б) залежність
26. Проступок - це:
а) специфічна ознака девіантної поведінки особистості;
б) характеризує нестандартну особистість,
в) навмисне порушення вимог дорослого.
27. До педагогічних чинників девіантної поведінки відносять:
а) шкільна дезадаптація, спадкова обтяженість;
б) соціально-педагогічна занедбаність, самооцінка, рівень локусу контролю;
в) соціально-педагогічна занедбаність, шкільна дезадаптація, ставлення педагога до дитини;
28. Серед індивідуально-психологічних чинників у становленні розвитку девіантної поведінки особистості особливо велику роль відіграють:
а) рівень самоповаги, соціальні проблеми;
б) особливості локусу контролю, стиль сімейного виховання;
в) тривожність, особливості локусу контролю, рівень самоповаги;
29. Стиль виховання дитини «потуральна гіперпротекція» включає:
а) недостатність або відсутність уваги про розвиток дитини.
б) центрація батьків на дитині, потурання її капризам і слабкостям.
в) непослідовність, агресивність.
30. Ознаки абстинентного синдрому:
а) ейфорія;
б) спокій, емоційна стійкість
в) фізичний і психічний дискомфорт
31. До структури девіантної поведінки за В.Д. Менделевичем відносять:
а) деліквентна, адиктивна, патохарактерологічна;
б) адиктивна, патохарактерологічна, психопатологічна, поведінка на базі гіперздібностей;
в) деліквентна, адиктивна, патохарактерологічна;
32. Агресія це :
а) прояв девіантної поведінки згідно статі;
б) напад на кого-небудь;
в) фізична чи вербальна поведінка, спрямована на спричинення шкоди кому-небудь.
33. Людина з гіперздібностями вибирає такий тип взаємодії з реальністю:
а) ігнорування реальністю.
б) протидія реальності.
в) пристосування до реальності.
34. Психоактивна речовина - це :
а) хімічна речовина, що здатна викликати при одноразовому вживанні стан зникнення відчуття реальності власного «я»;
б) хімічна речовина, що здатна викликати при одноразовому вживанні стан ейфорії, а при систематичному – психічне і фізичне узалежнення;
в) хімічна речовина, що здатна викликати при одноразовому вживанні страх зміни власного тіла;
35. Бродяжництво можна віднести до:
а) деліквентної поведінки;
б) асоціальної поведінки;
в) адиктивної поведінки.
36. Ознака «залежності» є типовою для кримінальної поведінки:
а) так;
б) ні;
37. До соціальних чинників девіантної поведінки відносять:
а) соціальні проблеми, політичні проблеми, економічні проблеми, суспільна мораль;
б) комерціалізація освіти, стиль сімейного виховання, шкільна дезадаптація;
в) політичні проблеми.
38. Гемблінг – це:
а) харчова залежність;
б) ігрова залежність;
39. Програма роботи з дітьми молодшого шкільного віку у разі порушень розвитку включає:
а) посилену навчальну діяльність;
б) зняття стану емоційного дискомфорту, створення ситуації успіху.
40. Стан «аномії» - це:
а) несприятливе соціально-економічне становище в сім’ї;
б) падіння моральності;
41. Стиль виховання «гіпопротекція» включає:
а) недостатність або відсутність уваги, турботи про духовний і фізичний розвиток дитини.
б) центрація батьків на дитині.
42. Вандалізм можна віднести до :
а) адиктивної поведінки;
б) деліквентної поведінки;
43. Перший етап спостереження передбачає:
а) фіксація даних
б) визначення мети спостереження.
44. Психологічна превенція це:
а) психологічна діагностика;
б) попередження, профілактика;;
45. Однією із головних форм профілактики девіантної поведінки дітей і підлітків є :
а) метод залякування;
б) організація соціального середовища і організація діяльності.
46. Особливістю психологічного методу бесіди є :
а) деталізація опису свого самопочуття;
б) невимушеність;
47. Предметом спостереження є:
а) вербальні і невербальні акти поведінки;
б) зовнішній вигляд досліджуваного;
48. Методика С. Розенцвейга вивчає :
а) тривожність, схильність до алкоголізму;
б) фрустрації .
49. Гендер це:
а) прояв девіантної поведінки згідно статі;
б) жорстка регламентація поведінки особистості відповідно до її статі.
50. Віктимна поведінка - це:
а) поведінка жертви;
б) кримінальна поведінка;
51. Ознака «залежності» є типовою для:
а) адиктивної поведінки;;
б) деліквентної поведінки.
52. Фізична залежність від алкоголю виникає на :
а) 2 стадії алкоголізму.
б) на стадії пияцтва.
53. Продром алкоголізму – це:
а) ситуації будь-якого вживання алкоголю.
б). перехідна стадія між зловживанням алкоголем та захворюванням на алкоголізм.

Орієнтовні питання до екзамену з психології девіантної поведінки
Психологічний зміст поняття «девіантна поведінка».
Характеристика поняття «норма» і її види.
Поняття соціальної дезадаптації.
Порівняльний аналіз кримінальної і деліквентної поведінки.
Психологічні прояви девіантної поведінки.
Чинники виникнення відхилень у поведінці особистості.
Соціально-психологічні чинники девіантної поведінки особистості.
Педагогічні чинники виникнення відхилень у поведінці.
Особливості ставлення особистості з девіантною поведінкою до себе.
Роль сім’ї у становленні особистості важковиховуваної дитини.
Неадекватні виховні впливи батьків і педагогів як передумови відхилень у поведінці.
Агресивність і девіантна поведінка особистості.
Індивідуально-психологічні особливості підлітків, які становлять групу ризику щодо девіантної поведінки.
Несприятливі стилі сімейного виховання як чинник девіантної поведінки.
Особистісні проблеми батьків як передумови несприятливих тенденцій у поведінці дитини.
Вікові особливості прояву девіантної поведінки особистості.
Особливості відхилень у поведінці дошкільників.
Шкільна дезадаптація як чинник відхилень у поведінці молодшого школяра.
Прояви девіатної поведінки у молодших школярів.
Особливості девіантної поведінки підлітків.
Характеристика видів девіантної поведінки.
Гендерні особливості прояву девіантної поведінки особистості.
Психологічна діагностика особистості з девіаціями в поведінці.
Методи психологічної діагностики особистості з поведінковими девіаціями.
Спостереження як метод психодіагностики особливостей девіантної поведінки особистості.
Методи психопрофілактики девіантної поведінки особистості.
Особливості діяльності психолога з профілактики девіантної поведінки.
Особливості діяльності психолога з корекції девіантної поведінки.
Методи психокорекції девіантної поведінки особистості.
Психологічна профілактика емоційного вигорання і професійної деформації особистості педагога як передумова запобігання несприятливим тенденціям розвитку особистості дитини.
Особливості взаємодії психолога з батьками щодо профілактики і корекції девіантної поведінки дитини.
Психологічні особливості самовиховання як фактор попередження і подолання поведінкових девіацій.
Основні напрями соціально-психологічної реабілітації особистості з девіантною поведінкою.
Особливості функціонування телефону довіри як засобу профілактики девіантної поведінки.
Психологічні умови попередження девіантної поведінки особистості.
Поняття адиктивної поведінки.
Психологічний аспект подолання алкоголізації та наркотизації підлітків.
Роль ЗМІ у подоланні і профілактиці девіантної поведінки особистості.
Роль психолога у профілактиці девіантної поведінки особистості.
Психологічний аналіз понять «норма», «патологія», «девіація».
Поняття «психічне здоров
·я».
Поняття «психологічне здоров
·я».
Поняття «психологічна культура».
Поняття віктимної поведінки особистості.
Вандалізм як вид девіантної поведінки.
Специфічні ознаки девіантної поведінки.
Роль сім’ї у становленні і закріпленні девіантної поведінки.
Адиктивна поведінка як вид девіантної поведінки особистості.
Алкогольне узалежнення як вид адикції.
Наркотичне узалежнення як вид адикції.
Агресивна поведінка особистості.
Аутоагресивна поведінка особистості.
Психологічні особливості порушення харчової поведінки особистості.
Поняття анорексії.
Поняття булімії.
Поняття гемблінгу.
Поняття соціального паразитизму.
Позитивні девіації.
Поняття аномії.
Психоактивна речовина.
Поняття алкогольного синдрому плоду.
Психологічна характеристика деліквентності.
Психологічні особливості віктимної поведінки.
Психологічні особливості суїцидальної поведінки.
Педагогічна занедбаність як аспект девіантної поведінки.
Гендерні стереотипи та їх вплив на прояви девіантної поведінки.
Особливості спостереження як методу вивчення девіантної поведінки особистості.
Особливості діяльності шкільного психолога щодо профілактики девіантної поведінки особистості.
Особливості девіантної поведінки у соматично хворих.
Акцентуації характеру і психопатії .
Порушення поведінки, зумовлені дисгармонійним розвитком.

Рекомендована література
Базова
Бондарчук О.І. Психологія девіантної поведінки: Курс лекцій. – К. : МАУП, 2006. – 88с.
Змановская Е.В. Девиантология: Учеб. Пособие. – М. : Академия, 2003. – 288с.
Змановская Е.В., Рыбников В.Ю. Девиантное поведение личности и группы: Учебное пособие. – СПб.: Питер, 2010. – 532с.
Егоров А.Ю., Игумнов С.А. Клиника и психология девиантного поведения. Научное издание. – СПб.: Речь, 2010. – 398с.
Колесникова Г. И. Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/Д: Феникс, 2007. – 120с.
Максимова Н.Ю. Безпека життєдіяльності: Соціально-психологічні аспекти алкоголізму та наркоманії: Навч.посібник. – К.: Либідь, 2006. – 328с.
Максимова Н.Ю. Психологія адиктивної поведінки: Навч. посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
Максимова Н.Ю. Психологія девіантної поведінки: навч.посібник / Н.Ю. Максимова. – К.: Либідь, 2011. – 520с.
Менделевич В.Д Психология девиантного поведения. Учебное пособие для вузов. – Санк-Петербург, 2005. – 445с.
Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология. М., 1998. – 358с.
Мехтиханова Н.Н. психология зависимого поведения: учеб. пособие. – 2-е узд. – М.: Флинта, 2008. – 160с.
Шнейдер Л. Девиантное поведение детей и подростков. М., 2005.
Допоміжна
Апетик Н.М. та ін. Психокорекційні техніки як засіб формування адекватного образу Я і саморегуляції неповнолітніх з поведінковими девіаціямии. Чернівці: Рута, 2000. – 41с..
Асмолов А.Г. Психология личности. – М.: Просвещение, 1990. – 120с.
Братусь Б.С. Аномалии личности. – М.: Мысль, 1988. -160с
Бурлачук Л.Ф., Морозов С.М. Словарь- справочник по психодиагностике. – СПб.: Питер, 2000. – 538 с.
Бєрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. СПб.: Питер, 1999. – 352 с.
Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание. – М., 1986. – 90с.
Бех І.Д. Від волі до особистості. – К.: Україна-Віта, 1995. – 76с.
Вроно Е.М. Поймите своего ребенка: о детских страхах, конфліктах и других проблемах. – М.:Дрофа,2002. – 223с.
Вилюнас В.К. Психология эмоциональных явлений. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976.- 193с.
Говорун Т.В., Кікінеджі О.М. Гендерна психологія: Навч.посіб. – К.: Академія, 2004. – С. 198-250.
23. Горелова Г.Г. Кризисы личности и педагогическая профессия. – М.: Московский психолого-социальный институт, 2004.- 328с.
24. Гольдштейн А. Тренінг умінь спілкування: як допомогти проблемним підліткам. – К.: Либідь, 2002.520с.
25.Девиантное поведение для студентов вузов / Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/ Д : Фенікс, 2007.- 120с.
26. .Диагностика педагогической запущености учащихся / Под ред.. А.С. Белкина. – Свердловськ, 1979. – 108 с. Дробинская А.О. Школьник трудностям «нестандартних» детей. – М.: Школа-Пресс, 2001. – 144 с.
27. Зейгарник Б.В., Братусь Б.С. Очерки по психологии аномального развития личности. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980.- 187с.
28. Козубовська І.В. Товканець Г.В. Соціальна профілактика девіантної поведінки: корекція відхилень у поведінці важковиховуваних дітей у процесі професійного педагогічного спілкування. – Ужгород: Патент, 1998.195 с.
29. Колесникова Г.И. Девиантное поведение для студентов вузов/ Г.И. Колесникова, А.Б. Котова, И.А. Петрулевич. – Ростов н/ Д: Феникс, 2007. – 120с.
30. Кон И.С. Психология ранней юности: Кн. Для учителя. – М.: ПРОсвещение, 1989. – 255 с.
31. Кочетков А.С. Нарушения психической активности и злоупотребление психоактивными веществами в подростковом возрасте. – СПб.: Алетеця, 2001.–220с.
32. Психология состояний. Хрестоматия / Составители Т.Н. Васильева, Г.Ш. Габдреева, А.О. Прохоров / Под ред. проф. А.О. Прохорова. – М.: ПЕР СЭ; СПб.: Речь, 2004. – 489с.
33. Кон И.С. Психология ранней юности: Кн. Для учителя. – М.: Просвещение, 1989. – 255 с.
34. Курек Н.С. Нарушения психологической активності и злоупотребление психоактивними веществами в подростковом возрасте. – Спб.: Алетеяй, 2001. – 220 с.
35. Личко А.Е.Психопотия и акцентуация характера у подростков. – 2-е узд. – Л.: Медицина, 1983. – 167с.
36. Максимова Н.Ю Психологія адиктивної поведінки: Навч. Посіб. – К.: ВПУ «Київський ун-т», 2002. – 308 с.
37. Миньковский Г., Тузов А. Профилактика правонарушений среди несовершеннолетних. – К.: Политиздат Украини, 1987. – 215 с.
38. Підласий І. П., Шарапова О.В. Корекція девіантної поведінки молодших школярів: Експериментальні матеріали. – Черкаси: ЧДГУ, 20002. – 44 с.
39. Протасова Н.И. Психолическая диагностика девиантного поведения несовершеннолетних: Метод. Реком. – Астрахань: Узд-во АГПУ, 2000. – 26
40. Протасова Н.И. Психологическая помощь детям с девиантним поведениянм: Метод. Реком. – астрахань: В.А.Татенко. – К.: Вища шк.., 1989. – 254 с.
41. Райс Ф Психология подросткового и юношеского возраста. – СПб.: Питер, 2000. – 656 с.
42. Реан А.А., Коломинский Я.Л. Сциальная педагогическая психология. – СПб.: Птер, 1999. – 416 с.
43. Степанов В.Г. Психология трудних школьников: Учебное пособие для учителей и родителей. – М.: Издат. Центр «Академія», 1998. – 320 с.
44. Учителям и родителям о психологи подростках / Под ред.. Г.Г. Аракелова. – М.: Висш. Шк.., 1990. – С. 35-90.
45. Столин В.В. Самосознание личности. – М.: Изд-во МГУ, 1983. – 198с.
Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990. – 168с.
46. Ейдемиллер Е.Г., Юстицкис В. Психология и психотерапия семьи. – 2-е изд., расш. и доп. – СПб.: Питер, 2000. –272 с.
47. Шнейдер Л.Б. Девиантное поведение детей и подростков. – 2-е изд. М.: Академичнский Проект; Гаудеамус, 2007. – 336с.
48. Юнг К.Г. Проблемы души нашего времени. – М., 1993. – 678с.
49. Ярошевский М.Г. Психологи в XX столетии. Теоретические проблемы развития психологической науки / 2-е изд. ( Москва, 1974. - 526с.


ДОДАТКИ
Додаток А
Тест «Схильність до залежної поведінки»
(В. Д. Менделевич)
Застосовується з метою виявлення схильності до залежної поведінки.
Інструкція. Досліджуваний повинен, користуючись даною шкалою, вказати, в якій мірі |мірі| він згідний або не згідний з|із| кожним з наступних|таких| тверджень|затверджень|, ставлячи X у відповідному місці. Можна давати тільки|лише| одну відповідь на кожне твердження|затвердження|:
1 абсолютно|цілком| не згідний (зовсім не так);
2 швидше|скоріше,скоріш| не згідний (швидше|скоріше,скоріш| не так);
3 ні те ні інше (і так, і не так);
4 швидше|скоріше,скоріш| згідний (швидше|скоріше,скоріш| так);
5 абсолютно|цілком| згідний (саме так).


Твердження|затвердження|
1
2
3
4
5

1
Я схильний розчаровуватися в людях






2
Вірити в прикмети безглуздо






3
Часто буває, що я ображаюся на батьків або друзів






4
Нерідко|незрідка| я спізнююся на навчання (роботу) або на зустріч через непередбачені обставини в дорозі






5
Оточуючі часто дивують мене своєю поведінкою






6
Мої батьки часто намагаються|пробують| поводитися зі мною як з|із| маленькою дитиною|дитям|






7
Я люблю|кохаю| планувати|планерувати| свій час до дрібниць і з точністю до|із точністю до| хвилин






8
Мені здається|видається|, що я відчуваю те, що відбувається|походить| навколо|навкруги,довкола| гостріше, ніж інші люди






9
Батьки самі винні в тому, що їх діти починають|розпочинають,зачинають| приймати наркотики («колотися»)






10
Для мене не існує абсолютних авторитетів






11
У дитинстві був період, коли я дуже любив|кохав| що-небудь підраховувати|підсумовувати| (кількість вікон, сходинок|рівнів|, номери машин)






12
Якби батьки або інші дорослі більше б говорили з|із| дітьми про шкідливість наркотиків, то мало хто ставав би наркоманом






13
Мені легше перенести конфлікт, ніж одноманітне розмірене життя






14
Я вірю в наведення порчі






15
Перш, ніж що-небудь зробити, я прагну передбачити всі небезпеки, які можуть підстерігати мене






16
Якщо я чимось захоплено зайнятий|позичений,посісти|, то часто навіть не помічаю, що відбувається|походить| навколо|навкруги,довкола|






17
Я живу і дію|надходжу| відповідно до приказки: «Сподівайся|надійся| на краще, але|та| готуйся до гіршого»






18
Мене нелегко переконати в чому б то не було






19
Мене нерідко|незрідка| обдурювали|обманювали| (обдурюють|обманюють|)






20
Невідомість для мене дуже болісна і обтяжлива






21
Мене дратує|роздратовує,подразнює|, коли на вулиці, в магазині або в транспорті на мене пильно дивляться






22
Життя малоцікаве, коли в ньому немає небезпек






23
Я не поважаю|шаную| тих, хто відколюється від колективу






24
Деякі люди одним дотиком можуть зцілити хвору людину







Твердження|затвердження|
1
2
3
4
5

25
Життя повинно бути радісним, інакше немає чого жити






26
Я добре орієнтуюся в часі і, не дивлячись на години, можу точно сказати, яка зараз година






27
Якщо я хочу що-небудь зробити, але|та| оточуючі вважають|лічать|, що цього робити|чинити| не варто, я готовий відмовитися від своїх намірів






28
У дитинстві я часто відмовлявся залишатися один






29
Мені нерідко|незрідка| буває нудно, коли нічим себе зайняти|позичити,посісти|






30
У житті треба спробувати все






31
Я легко можу заснути в будь-який зручний час (і вночі і вдень)






32
Після того, як я ходив в ліс за грибами, у|в,біля| мене довго перед очима можуть зберігатися спогади про гриби






33
Я люблю|кохаю| помріяти про те, на що я витрачу можливий майбутній виграш в лотереї, як поступлю|вчиню| з|із| обіцяним подарунком|дарунком|






34
Часто думаю|вважаю|: «Добре б стати дитиною|дитям|»






35
Мені часто важко|скрутно| знаходити|находити| правильні слова для моїх почуттів|почуттів|






36
Для мене неважко позичити знайомому гроші на алкоголь|купівлю






37
Я схильний жити, прагнучи не обтяжувати себе роздумами про те, що може відбутися зі|із| мною в майбутньому






38
Я люблю|кохаю|, коли мені ворожать на картах або по руці






39
Мені добре вдається копіювати міміку і жести інших людей






40
Коли мене будять вночі або рано вранці|уранці|, то я довго не можу зрозуміти, що відбувається|походить| навколо|навкруги,довкола|






41
Музику я люблю|кохаю| гучну, а не тиху






42
У|в,біля| мене бувають почуття|почуття|, яким я не можу дати цілком|сповна| точну оцінку






43
Людина повинна старатися розуміти свої сни, керуватися ними в житті і переймати з|із| них застереження






44
Мене важко|скрутно| застати зненацька






45
Всі відомі мені «чудеса» пояснюються дуже просто: обман і фокуси






46
Мене вважають|лічать| наївною людиною, оскільки я часто опиняюся в негативних для себе ситуаціях








Твердження|затвердження|
1
2
3
4
5

47
Наркотики бувають «легкими», і вони не викликають|спричиняють| наркоманії






48
Я іноді|інколи| відчував, що хтось за допомогою гіпнозу примушував|заставляв| мене здійснювати|скоювати,чинити| які-небудь вчинки






49
Мої знайомі вважають|лічать| мене романтиком






50
Я вірю в чудеса






51
Навіть психічно здорова людина іноді|інколи| не може відповідати за свої вчинки






52
Мене часто спантеличує поведінка і вчинки людей, яких я давно знаю






53
Нікому не можна довіряти це правильна позиція






54
Найщасливіший час життя це молодість






55
У дитинстві я боявся, що мама може кинути мене, піти з|із| дому|дому,хати| і не повернутися






56
Я схильний краще пам'ятати неприємні події, що відбулися зі|із| мною насправді, чим власні прогнози з приводу можливості|спроможності| таких подій






57
Я люблю|кохаю| радитися з|із| друзями (або дорослими), як поступити|вчинити| в складній ситуації






58
Я б погодився пожити хай|нехай| мало, але|та| бурхливо






59
Я б міг на суперечку|спір| ввести|запровадити| собі у вену наркотик (героїн)






60
Часто мене не оцінювали заслужено






61
Я завжди точно можу сказати, скільки грошей я витратив і скільки у|в,біля| мене залишилося






62
У дитинстві я довго не міг звикнути до дитячого садку і не хотів туди через це ходити






63
Своїм друзям або подругам я довіряю повністю і переконаний, що вони мене ніколи не обдурять і не зрадять






64
Небезпека вживання|вжитку,використання| наркотиків явно перебільшена






65
У житті все-таки мало яскравих подій






66
Я не люблю|кохаю| тривалі поїздки в поїзді|поїзді| або на автобусі






67
Мене дратує|роздратовує,подразнює| брудне скло, тому що|бо| весь світ тоді здається|видається| брудним і сірим






68
Коли мені нудно, я звичайно лягаю поспати






69
Часто батьки (або дорослі) дорікають мені в тому, що я слухаю надмірно|надміру| гучну музику







Твердження|затвердження|
1
2
3
4
5

70
Дуже болісно чого-небудь чекати






71
Я міг би після|потім| деяких попередніх пояснень керувати маленьким (спортивним) літаком






72
Я нерідко|незрідка| прокидаюся|пробуджуюся| вранці|уранці| за декілька секунд або хвилин до дзвінка будильника






73
Якби трапилася пожежа і мені треба було б з|із| вікна п'ятого поверху стрибнути на тент, розгорнений пожежниками, я б не замислюючись зробив це






74
Мені шкода|жаль| наївних людей






75
Мене бентежить|збентежує|, коли люди довго і пильно дивляться мені в очі






76
Ризикувати всім, наприклад в казино, можуть тільки|лише| сильні люди






77
У тому, що підліток стає наркоманом, винні ті, хто продає наркотики






78
Я люблю|кохаю| дуже швидку, а не повільну їзду






79
Я довіряю прогнозам|передбаченням| гороскопів і слідую|прямую| рекомендаціям, що містяться|утримуються| в них






80
Мене дуже цікавлять лотереї






81
Прогнозувати майбутнє даремна|некорисна| справа|річ|, оскільки багато що від тебе не залежить






82
Я здатний|здібний| з|із| легкістю описувати свої почуття|почуття|






83
У|в,біля| мене в житті бували випадки, коли я щось робив|чинив|, а потім не пам'ятав, що саме






84
Вважаю|лічу|, що цікавість не негативна риса|вада|






85
Буває, що мене лякають люди з|із| гучним голосом






86
У|в,біля| мене було (є) багато захоплень (інтересів, хобі)






87
Коли я залишаюся вдома|вдома,дома|, то мені часто буває ніяково від самотності|самітності,самотності|






88
Я не вірю в забобони|забобонний|






89
Мені говорили, що у|в,біля| мене непогані здібності імітувати голоси або звички людей






90
Є люди, яким я вірю беззастережно






91
Трапляється, що під час розмови з|із| тим, хто заїкається я сам починаю|розпочинаю,зачинаю| говорити плутано, із|із| запинками






92
Найобтяжливіше в житті це самотність|самітність,самотність|






93
Якщо я починаю|розпочинаю,зачинаю| грати в яку-небудь|будь-яку| гру, то мене |незрідка| нелегко відірвати від неї






94
Буває, що я можу зробити на зло навіть те, що мені самому виявиться невигідним








Твердження|затвердження|
1
2
3
4
5 *

95
Мене завжди притягала|притягувала| і притягає|притягує| таємничість, загадковість, містика






96
Бувало, що я на вулиці погоджувався на гру з|із| «наперсточниками»






97
Я знаю багато хлопців|хлопців|, хто вживає|використовує| або вживав|використовував| наркотики






98
Я, як правило, ставлю будильник так, щоб не тільки|не лише| все встигнути|устигнути| зробити до відходу|догляду| з|із| дому|дому,хати|, але і мати декілька хвилин у запасі






99
У своєму житті я часто стикаюся (стикався) з|із| неймовірним збігом несприятливих обставин






100
Я готовий повністю підкорятися і навіть довірити свою долю, але|та| тільки|лише| тому, кого дійсно поважаю|шаную|






101
Я люблю|кохаю| ризикувати






102
Серед моїх знайомих є люди, які володіють талантом|задарма| переконувати






103
Мене часто неможливо відірвати від цікавої справи|речі|, гри, заняття






104
Я міг би стрибнути з|із| парашутом






105
Мені все одно, що про мене думають|вважають| оточуючі






106
Мене багато що в житті дивує






107
Я можу виграти спір у кого завгодно






108
Я увійшов би ви разом з приборкувачем в клітку|клітину| з|із| левами, якби він мені сказав, що це безпечно






109
Якщо мене про щось| просять|прохають|, мені важко|скрутно| відмовити






110|
Мені легше придумати|вигадати| свої власні приклади|зразки|, ніж вивчити напам'ять приклади|зразки| з|із| підручника|посібника|






111
Мені ніколи не буває нудно






112
Часто я сам від себе не чекаю якого-небудь вчинку






113
У дитинстві у|в,біля| мене якийсь час були різноманітні тики|токи| або |всілякі| рухи, що повторювалися






114
Я люблю|кохаю| помріяти






115
Мене вабить|спричиняє| все нове і незвичайне|незвичне|






116
Зі|із| мною нерідко|незрідка| бувають «нещасливі випадки» і усілякі|всілякі| пригоди|випадки|







Для оцінки схильності до залежної поведінки бали відповідей на прямі і зворотні питання підсумовуються за кожною шкалою окремо.
Для оцінки схильності до залежності підсумовуються бали, отримані|отримані| за відповіді на наступні|такі| питання (перший і другий стовпці). Вони ж використовуються для оцінки схильності до наркозалежності. Схильність до алкогольної залежності оцінюється з використанням відповідей на прямі і зворотні питання, приведені відповідно в третьому і четвертому стовпцях.

№ прямих питань
№ зворотних питань
№ прямих питань
№ зворотних питань

1
2
3
21

3
12
5
29

4
29
14
38

16
30
15
41

19
41
16
44

24
45
17
64

26
53
19
65

48
61
20
67

50
65
24
75

52
67
26
77

54
69
30
81

59
72
43


76
77
48


79
78
76


80
81
79


89
86
84


91
112
91


96
114
95


97

97


100

100


107

107


108|

112


116

113




116




Інтерпретація

Залежності
Ознаки тенденції
Ознаки підвищеної схильності
Ознаки високої вірогідності|ймовірності|

Залежність (наркозалежність)
> 98 балів
> 107 балів
> 116 балів

Алкогольна залежність
> 99 балів
> 105 балів
> 1 1 1 балів


Максимальні бали: по наркозалежності 205, по алкогольній залежності 175.









































Додаток Б
13 EMBED Word.Document.8 \s 1415

Обробка. Вибрані відповіді аналізують на підставі діагностичних таблиць, підсумовуючи отримані|отримані| бали (коефіцієнти) з усіх питань.
Таблиця діагностичних коефіцієнтів

Питання
Так|та|
Ні
Питання
Так|та|
Ні

1
2,6
-1,1
18
-3
2,6

2
-2,6
0,4
19
-8,1
1,5

3
-1,3
1,3
20
-5,3
8,8

4
-2
1,5
21
-3,4
4,8

5
-9,5
35
22
-3
5,1

6
-3
0,8
23
-3,4
3,8

7
2,6
-4,5
24
-9
1,8

8
3,8
-1,1
25
-16
2,3

9
-5,5
1,5
26
-3,8
3

10
-1,8
5,1
27
-17
3,8

11
-12,6
0,8
28
-5,3
2,8

12
-4,2
1,5
29
-2
3,4

13
1,5
-2
30
-2,3
3,8

14
-4,5
1,8
31
-4,5
1,8

15
-12,6
0,8
32
-5,3
2,6

16
-12
1,5
33
-11
4,5

17
-6
3,8
34
-7
2,3




35
-6
1,8



Інтерпретація. Рівень алкоголізму нижче 12,8 балів; рівень побутового пияцтва від + 12,8 до 12,8; рівень здоров'я вище + 12,8 балів.


Додаток В
Методика вимірювання рівня тривожності
(Дж. Тейлор)
Методика адаптована Т.А. Немчиним у 1966 році. Подано за: Блейзер В.М., Круг И.В. «Патопсихологическая діагностика». -К, 1986.
Інструкція
Вам буде дано кілька тверджень. Якщо ви вважаєте, що дане твердження повністю вас стосується, то біля відповідного твердження поставте знак +, якщо ви не згідні, то - (мінус), якщо ж вагаєтесь, то знак запитання (?).
Переважно я спокійний і рідко втрачаю витримку.
Мої нерви розладнані не більше, ніж в інших людей.
У мене рідко бувають закрепи.
Мене рідко турбують головні болі.
Я не часто втомлююся.
Я майже завжди почуваюся цілком щасливим.
Я впевнений у собі.
Практично я ніколи не червонію.
Порівняно з моїми друзями я вважаю себе цілком сміливою людиною.

Я червонію не частіше, ніж інші.
Мене рідко турбують посилене серцебиття і задишка.
Звичайно мої руки і ноги досить теплі.
Я сором'язливий не більше, ніж інші.
Мені не вистачає упевненості в собі.
Інколи мені здається, що я ні до чого не здатний.
У мене бувають періоди такого неспокою, що я не можу всидіти на місці.
Мій шлунок мене дуже турбує.
У мене не вистачає сил, щоб витримати усі труднощі в майбутньому.
Я хотів би бути таким же щасливим, як інші.
Мені інколи здається, що переді мною нагромаджено величезні труднощі.
Мені часто сняться сни жахів.
Я помічаю, що мої руки починають тремтіти, коли я намагаюсь що-небудь зробити.
У мене дуже неспокійний сон з частими пробудженнями.
Мене дуже хвилюють можливі невдачі.
Мені доводилося відчувати страх у тих випадках, коли я точно знав, що мені нічого не загрожує.
Мені важко зосередитися на роботі або при виконанні певного завдання.
Я працюю з великим напруженням.
Я легко розгублююсь, бентежусь.
Майже весь час я відчуваю тривогу через щось або через когось.
Я схильний сприймати все серйозно.
Я часто плачу, у мене «очі на мокрому місці».
Мене часто мучать приступи нудоти і блювання.
Раз на місяць у мене бувають розлади шлунку (або частіше).
Я часто боюся, що ось-ось почервонію.
Мені дуже важко на чомусь зосередитися.
Моє матеріальне становище мене дуже хвилює.
Часто я думаю про те, про що мені не хотілось би говорити ні з ким.
У мене бували періоди, коли хвилювання і неспокій позбавляли мене сну.
Інколи, коли я збентежений, у мене з»являється сильна пітливість і це дуже непокоїть.
Навіть у холодні дні я сильно пітнію.
Часом я такий збуджений, що мені важко заснути.
Я людина, яка легко збуджується.
Часом я відчуваю себе цілковито непотрібним.
Інколи мені здається, що моя нервова система розхитана і я ось-ось втрачу витримку.
Часто ловлю себе на думці, що мене щось тривожить.
Я значно вразливіший від інших людей.
Мене постійно мучить відчуття голоду.
Інколи я засмучуюсь через дрібниці.
Життя для мене пов'язане завжди з незвичним напруженням.
Чекання завжди дратує мене.
Аналіз результатів дослідження
Опрацювання: за співпадіння з «ключем» нараховується один бал, за «не знаю» - півбала.
«Ключ»: з 1 по 13 відповідь «ні», решта - «так».
Від 0 до 6 - низька тривожність.
Від 7 до 20 - середня тривожність.
Більше двадцяти - висока тривожність.
Додаток Г

Опитувальник діагностики агресивних та ворожих
людини Басса-Дарки
Інструкція. Уважно прочитайте кожне висловлювання. Якщо воно підходить вам, поставте поруч знак “+”, якщо не підходить, то “-”.
Часом я не здатен перебороти бажання заподіяти іншим шкоду.
Іноді пліткую про людей, яких не люблю.
Я легко дратуюсь, але швидко заспокоююсь.
Якщо мене ласкаво не попросять, я не виконаю прохання.
Я не завжди отримую те, що мені призначено.
Я знаю, що люди говорять про мене за моєю спиною.
Якщо я не схвалюю поведінку друзів, я даю їм це відчути.
Коли мені доводилося обдурювати кого-небудь, я відчував нестерпні докори сумління.
Мені здається, що я не здатен вдарити людину.
Я ніколи не дратуюся настільки, щоби розкидатися речами.
Я завжди поблажливий до чужих недоліків.
Якщо мені не подобається встановлене правило, у мене виникає бажання порушити його.
Інші вміють майже завжди користуватися сприятливими обставинами.
Я тримаюся насторожі з людьми, які ставляться до мене дещо ліпше, ніж я очікував.
Я часто не погоджуюся з людьми.
Іноді мене обтяжують думки, яких я соромлюсь.
Якщо хтось першим ударить мене, я не відповім йому.
Коли я дратуюся, грюкаю дверима.
Я куди дратівливіший, ніж здається оточуючим.
Якщо хтось вдає із себе начальника, я завжди роблю йому наперекір.
Мене трохи засмучує моя доля.
Я гадаю, що багато людей мене не люблять.
Я не зможу втриматися від суперечки, якщо люди не згодні зі мною.
Люди, що ухиляються від роботи, мусять почувати провину.
Той, хто ображає мене і мою сім’ю, напрошується на бійку.
Я не здатний на брутальні жарти.
Розлютовуюся, коли з мене насміхаються.
Коли люди вдають із себе начальників, я роблю все, щоби вони не зазнавалися.
Майже кожен тиждень я бачу когось, хто мені не до вподоби.
Досить багато людей заздрять мені.
Я вимагаю, щоб люди поважали мене.
Мене пригнічує те, що мало роблю для своїх батьків.
Люди, які постійно знущаються з нас, варті того, щоб їх поставили на місце.
Я ніколи не буваю похмурим від злості.
Якщо до мене ставляться гірше, ніж я на те заслуговую, я не засмучуюсь.
Якщо хтось дратує мене, я не звертаю уваги.
Хоч я ніколи не показую цього, але мене іноді гризе заздрість.
Іноді мені здається, що з мене насміхаються.
Навіть якщо я гніваюся, то не вдаюся до лайки.
Мені хочеться, щоб мої гріхи пробачили.
Я рідко даю здачі, навіть якщо хтось і вдарить мене.
Коли виходить не по-моєму, я іноді ображаюсь.
Іноді люди дратують мене однією своєю присутністю.
Немає людей, яких би я по-справжньому ненавидів.
Мій принцип: “Ніколи не довіряти чужакам”.
Якщо хтось дратує мене, я готовий висловити все, що про нього думаю.
Я роблю багато такого, про що потім шкодую.
Якщо я роздратуюсь, я можу вдарити когось.
Із дитинства я ніколи не виявляв спалахів гніву.
Часто почуваю себе, мов діжка з порохом, що ось-ось вибухне.
Якби всі знали, що я відчуваю, мене б вважали людиною, з якою нелегко ладнати.
Я завжди розмірковую про те, які потаємні причини змушують людей робити приємне мені.
Коли на мене кричать, відповідаю тим самим.
Невдачі засмучують мене.
Я відчуваю страх не рідше й не частіше за інших.
Я можу пригадати випадки, коли я був настільки злий, що хапав першу-ліпшу річ.
Іноді я відчуваю, що готовий першим кинутись у бійку.
Іноді я відчуваю, що життя поводиться зі мною несправедливо.
Раніше я думав, що більшість людей говорить правду, але зараз я не вірю в це.
Я лаюся тільки через злість.
Коли я роблю щось неправильно, то відчуваю докори сумління.
Якщо для захисту своїх прав мені слід використати фізичну силу, я вдаюся до неї.
Іноді я виражаю свій гнів тим, що грюкаю кулаком по столу.
Я буваю грубий з людьми, які мені не подобаються.
У мене немає ворогів, що хотіли б мені нашкодити.
Я не вмію поставити людину на місце, навіть якщо вона на це заслуговує.
Я часто думаю, що жив неправильно.
Я знаю людей, які здатні довести мене до бійки.
Я не засмучуюсь через дрібниці.
Мені рідко спадає на думку, що люди намагаються розлютити чи скривдити мене.
Я часто тільки вдаюся до погроз, а не збираюся їх реалізовувати.
Останнім часом я став занудою.
Під час суперечки я часто підвищую голос.
Здебільшого я намагаюся приховувати своє негативне ставлення до людей.
Я краще поступлюся своїми принципами, ніж сперечатимусь.
Ключ до опитувальника
Фізична агресія: “Так”: 1, 25, 33, 48, 55, 62, 68. “Ні”: 9, 17, 41.
Непряма агресія: “Так”: 2, 18, 34, 42, 56, 63. “Ні”: 10, 26, 49. Роздратування: “Так”: 3, 19, 27, 43, 50, 57, 64, 72. “Ні”: 11, 35, 69.
Негативізм: “Так”: 4, 12, 20, 23. “Ні”: 36.
Образа: “Так”: 5, 13, 21, 29, 37, 51, 58. “Ні”: 44.
Підозрілість: “Так”: 6, 14, 22, 30, 38, 45, 52, 59. “Ні”: 65, 70.
Вербальна агресія: “Так”: 7, 15, 23, 31, 46, 53, 60, 71, 73. “Ні”: 39, 66, 74, 75.
Почуття провини.: “Так”: 8, 16, 24, 32, 40, 47, 54, 61, 67. Індекс ворожості: сума балів за шкалами “образа” і “підозрілість”. Індекс агресивності: сума балів за шкалами “фізична агресія”, “роздратування” і “вербальна агресія”.
Додаток Д

Методика діагностики «перешкод» у встановленні емоційних контактів за В.В. Бойком

Інструкція для організаторів опитування. Ця методика дозволяє встановити емоційні перешкоди па шляху встановлення емоційних контактів. Інструкція для учасників опитування
Читайте твердження і відповідайте па них «Так» чи «Ні»:
Текст опитувальника:
1. Зазвичай наприкінці робочого дня па моєму обличчі помітна втома.
2. Трапляється так, що при першому знайомстві емоції заважають мені справити більш сприятливе враження на партнерів (розгублююся, хвилююся, усамітнююсь, або, навпаки, багато розмовляю, перезбуджуюся, поводжуся неприродно).
3. У спілкуванні мені часто бракує емоційності, виразності.
4. Мабуть, для оточуючих я занадто строгий.
5. В принципі, я проти того, щоб зображувати чемність, якщо тобі цього не хочеться.
6. Я зазвичай вмію приховувати від партнерів спалахи емоцій.
7. Часто у спілкуванні з колегами я міркую про щось своє.
8. Бувають випадки, коли я хочу виразити партнеру емоційну підтримку (увагу, співчуття, співпереживання), але він цього не відчуває, не сприймає.
9. Найчастіше мої очі або вираз обличчя видають заклопотаність.
10. У діловому спілкуванні намагаюся не виявляти своїх симпатій до партнерів.
11. Всі мої неприємні переживання зазвичай видно па моєму обличчі.
12. Якщо я захоплююся розмовою, то міміка обличчя стає занадто виразною, експресивною.
13. Мабуть, я дещо емоційно скутий, стиснутий.
14. Зазвичай я перебуваю у стані нервового напруження.
15. Зазвичай я відчуваю дискомфорт, коли доводиться обмінюватися рукостисканням в діловій обстановці.
16. Іноді близькі люди зупиняють мене: «Розслаб м'язи обличчя, не скривлюй губи, не зморщуй лоба».
17. Розмовляючи, я занадто жестикулюю.
18. Зазвичай у повій ситуації мені складно бути розкутим, природним.
19. Мабуть, моє обличчя має сумний чи занепокоєний вигляд, хоча на душі спокійно.
20. Мені дещо важко дивитися в очі, спілкуючись з незнайомою людиною.
21. Якщо я захочу, то мені завжди вдається приховати свою ворожість до неприязної людини.
22. Мені часто буває чомусь весело без будь-якої причини.
23. Мені дуже просто зробити за своїм бажанням або на замовлення різні міміки обличчя: зобразити радість, сум, радощі, переляк, відчай та ін.
24. Мені казали, що мій погляд важко витримати.
25. Мені щось заважає виражати теплоту, симпатію до людини, навіть якщо відчуваю це до неї.

Обробка та інтерпретація результатів
Підбийте підсумки самооцінювання:
«Перешкоди» у встановленні емоційних контактів:
Номери питань і відповіді за «ключем»

1. Невміння управляти емоціями, дозувати їх
+1, -6, +11, +16, -21

2. Неадекватний прояв емоцій
-2, +7, +12, +17, +22

3. Негнучкість, нерозвиненість, невиразність емоцій
+3, +8, +13, +18, -23

4. Домінування негативних емоцій
+4, +9, +14, +19, +24

5. Небажання зблизитися з людьми на емоційній основі
+5, +10, +15, +20, +25

Яка сума набраних Вами балів? Вона може коливатися в межах від 0 до 25. Чим більше балів, тим виразнішою є Ваша емоційна проблема у повсякденному спілкуванні. Однак не варто заспокоюватись, якщо Ви набрали замало балів (0-2). Це означає, що Ви могли бути не до кінця щирими або не цілком усвідомили свою поведінку збоку.
Якщо Ви набрали:
не більше 5 балів емоції зазвичай не заважають Вам спілкуватися з партнером;
6-8 балів у Вас є деякі емоційні проблеми в повсякденному спілкуванні;
912 балів свідчення того, що Ваші емоції «на кожний день» дещо ускладнюють взаємодію з партнером;
13 балів і більше емоції заважають Вам встановлювати контакти з людьми, можливо, Ви піддаєтесь деяким дезорганізуючим реакціям чи станам.
Також зважте на те, чи немає конкретних «перешкод», які постійно виникають у Вас це пункти, за якими Ви набрали З і більше балів.

Додаток Е

Самооцінка депресії
Інструкція. Відповідаючи на запитання, закресліть цифру праворуч залежно від відповідності суджень вашому звичайному стану. 1 “майже ніколи”, 2 “інколи”, 3 “часто”, 4 “майже завжди”.
Я схильний вірити у своє краще майбутнє 1 2 3 4
Останнім часом мене багато що дратує 1 2 34
Навіть незначні зусилля викликають у мене втому 1 2 3 4
Я впевнений у своїй необхідності для моїх близьких 1 2 3 4
Через неспокій, який не можна пояснити, мені іноді
важко всидіти на місці 1 2 3 4
Якщо мені доведеться померти, це принесе тільки полегшення оточуючим мене людям 1 2 3 4
Я легко знаходжу розв’язання чергових проблем 1 2 34
Моя кмітливість мене не зраджує 1 2 3 4
Минулі радощі так само приваблюють мене 1 2 3 4
Іноді мені так легко плачеться 1 2 34
Мене хвилюють болі в шлунку 1 2 34
Моя доля мене цілком задовольняє 1 2 3 4
На відсутність апетиту не скаржуся 1 2 3 4
Мені часто буває досить тужливо 1 2 34
Тільки вранці (ввечері) почуваюся краще 1 2 3 4
Я часто відчуваю безсоння 1 2 34
Останнім часом я худну 1 2 3 4
У мене виходить легко все, що я роблю 1 2 34
Мені подобається розглядати фотокартки
симпатичних незнайомок (незнайомців) 1 2 34
Іноді моє серце починає битися швидше
без особливих на те причин 1 2 3 4
Обробка результатів
Підраховується коефіцієнт депресії Д як сума балів, указаних досліджуваним для відповідних тверджень, за формулою: = (2,3,5,6,10,11,14,16,17,20) - (1,4,7,8,9,12,13,15,18,19) + 50.
Результати оцінюються за такими показниками:
до 30 балів відсутність депресії, низька тривожність;
31-45 балів середня тривожність;
46-60 висока тривожність;
61-70 балів депресивна акцентуація характеру;
71 і більше балів власне депресія.
Додаток Ж

Схема спостереження за проявами девіантної поведінки особистості (карта Д. Стотта)
Наявність чи відсутність форм поведінки фіксується у спеціальному реєстраційному бланку, в якому закреслюються цифри, якими позначені відповідні форми поведінки. При підрахунку балів симптом, що знаходиться в колонці «Порушення», оцінюється в один бал, а в колонці «Непристосованість» - в 2 бали. Далі підраховуються сума балів по кожному синдрому окремо і загальний «коефіцієнт дезадаптованості» - за сумою балів по всіх симптомах.

I. НД недовіра до нових людей, речей, ситуацій. Це призводить до того, що будь-який успіх коштує дитині величезних зусиль.
Від 1 до 11 менш явні симптоми, від 12 до 17 симптоми явного порушення.
Розмовляє з вчителем лише тоді, коли перебуває з ним наодинці.
Плаче, коли їй роблять зауваження.
Ніколи не пропонує нікому жодної допомоги, але охоче надає її, коли її прохають про це.
Дитина “підлегла” (погоджується на “невиграшні ролі”, наприклад, під час гри бігає за м’ячем, коли останні спокійно на це дивляться).
Надто тривожна, щоби бути неслухняною.
Говорить неправду через боязнь.
Любить, коли до неї виявляють симпатію, але не просить про це.
Ніколи не приносить учителю квітів або інших подарунків, хоч її товариші часто це роблять.
Ніколи не приносить і не показує вчителю знайдених нею речей або яких-небудь дрібниць, хоч її товариші часто це роблять.
Має тільки одного хорошого товариша і, як правило, ігнорує інших хлопчиків і дівчаток у класі.
Вітається з учителем лише тоді, коли той зверне на неї увагу. Ба-жає бути поміченою.
Не підходить до вчителя за власною ініціативою.
Надто сором’язлива, щоб просити про що-небудь (наприклад, про допомогу).
Легко стає “нервовою”, плаче, червоніє, якщо їй задають запитання.
Легко усувається від активної участі у грі.
Говорить невиразно, бурмоче, особливо, коли з нею вітаються.
Д Депресія.
У легшій формі (симптоми 1-6) час від часу спостерігаються різного роду перепади активності, зміна настрою.
Наявність симптомів 7 і 8 свідчить про схильність до роздратування і фізіологічне виснаження.
Симптоми 9 20 відображають гостріші форми депресії.
Пунктам синдрому Д зазвичай супутні виражені синдроми ВВ і ТВ, особливо у крайніх формах депресії, що може свідчити про депресивне виснаження:
Під час відповіді на уроці дитина іноді старанна, іноді ні про що не турбується.
Залежно від самопочуття або просить про допомогу у виконанні завдань, або ні.
Поводиться по-різному. Ступінь старанності у навчальній роботі змінюється майже щодня.
В іграх іноді активна, іноді апатична.
У вільний час іноді виявляє повну відсутність інтересу до будь-чого.
Виконуючи ручну роботу, іноді старанна, іноді ні.
Нетерпляча, втрачає інтерес до роботи по мірі її виконання.
Розлючена, іноді до нестями.
Може працювати сам-на-сам, але швидко втомлюється.
Для ручної роботи не вистачає фізичних сил.
Млява, не виявляє ініціативи (у класі).
Апатична, пасивна, неуважна.
Часто спостерігаються раптові и різкі спади настрою.
Рухи уповільнені.
Занадто апатична, щоби через що-небудь переживати (і, відповідно, ні до кого не звертається з проханням допомогти).
Погляд “тупий” і байдужий.
Завжди лінива і апатична в іграх.
Часто мріє наяву.
Говорить невиразно, бурмоче.
Викликає жалість (пригнічена, нещасна), рідко сміється.
Занурення “в себе”. Уникання контактів з людьми, самоусунення. Захисне настановлення щодо будь-яких контактів з людьми, неприйняття проявів любові до дитини.
Абсолютно ніколи ні з ким не вітається.
Не реагує на привітання.
Не виявляє доброзичливості до інших людей.
Уникає розмов, замкнена.
Мріє і займається чимось замість шкільних занять (живе в іншому світі).
Зовсім не виявляє інтересу до ручної роботи.
Не виявляє інтересу до колективних ігор.
Уникає інших людей.
Тримається осторонь від дорослих.
Зовсім ізолюється від інших дітей, до неї неможливо наблизитися.
Здається, немовби зовсім не помічає інших людей.
У розмові неспокійна, збивається з теми розмови.
Поводить себе подібно до “настороженої тварини”.

IV.ТВ тривожність по відношенню до дорослих.
Неспокій невпевненість у тому, чи цікавляться дитиною дорослі,чи люблять її. Симптоми 1 – 6 -- дитина намагається впевнитися, чи “приймають”, чи люблять її дорослі.
Симптоми 7–10 --- привертає до себе увагу і перебільшено домагається любові дорослих.
Симптоми 11-16 виявляє великий неспокій щодо того, чи “приймають” її дорослі:
1.Дуже охоче виконує свої обов’язки.
2. Виявляє надмірне бажання вітатися з учителем.
3. Занадто балакуча (докучає своєю балаканиною).
4. Дуже охоче приносить квіти та інші подарунки вчителю.
5. Дуже часто приносить і показує вчителю знайдені нею предмети, квіти, малюнки тощо.
6. Занадто доброзичлива по відношенню до вчителя.
7. Перебільшено багато розповідає вчителю про свої заняття у сім’ї.
8. “Підлизується”, прагне сподобатися вчителю.
9. Завжди знаходить привід зайняти вчителя своєю особою.
10. Постійно потребує допомоги і контролю з боку вчителя.
11. Домагається симпатії вчителя. Приходить до нього з різними дрібними справами, скаргами на товаришів.
12. Намагається “монополізувати” вчителя (“займати” його виключно власною персоною).
13. Розповідає фантастичні, вигадані історії.
14. Намагається зацікавити дорослих собою і здобути їх симпатію.
15. Надмірно стурбована тим, щоби зацікавити собою дорослих і здобути їх симпатію.
16. Повністю “усувається”, якщо її зусилля не досягають успіху.
V. ВВ ворожість по відношенню до дорослих.
Симптоми 1-4 - дитина виявляє різні форми неприйняття дорослих, що можуть бути початком ворожості або депресії.
Симптоми 5-9 ставиться до дорослих то вороже, то прагне домогтися їх хорошого ставлення.
Симптоми 10-17 відкрита ворожість, що виявляється в асоціальній поведінці. Симптоми 18-24 повна некерованість, звична ворожість.
1. Мінлива у настрої.
2. Виключно нетерпляча, окрім тих випадків, коли перебуває в гарному настрої.
3. Виявляє наполегливість у ручній роботі.
4. Часто перебуває в поганому настрої.
5. За відповідного настрою виявляє свою допомогу або послуги.
6. Коли про щось просить учителя, то буває іноді дуже щирою, іноді байдужою.
7. Іноді прагне, а іноді уникає вітатися з учителем.
8. У відповідь на привітання може виражати злість або підозрілість.
9. Часом доброзичлива, часом у поганому настрої.
10. Дуже мінлива в поведінці. Іноді здається, що вона навмисно погано виконує роботу.
11. Псує суспільну і свою власність.
12. Вульгарна мова, розповіді, вірші, малюнки.
13. Неприємна, особливо коли захищається від звинувачень по відношенню до неї.
14. “Бурмоче під ніс”, якщо чимось незадоволена.
15. Негативно ставиться до зауважень.
16. Часом і без утруднень говорить неправду без будь-якого приводу.
17. Раз чи два була помічена в крадіжці грошей, солодощів, цінних предметів.
18. Завжди на щось претендує і вважає, що несправедливо покарана.
19. “Дикий” погляд. Дивиться “спідлоба”.
20. Дуже неслухняна, не дотримується дисципліни.
21. Агресивна (кричить, погрожує, застосовує силу).
22. Охоче товаришує з так званими “підозрілими типами”.
23. Часто краде гроші, солодощі, цінні предмети.
24. Поводиться непристойно.
VI. ТД тривога по відношенню до дітей.
Тривога дитини щодо сприйняття себе іншими дітьми. Часом вона набуває форми відкритої ворожості. Всі симптоми однаково важливі.
“Грає героя”, особливо коли їй роблять зауваження.
Не може втриматися, щоби не “грати” перед оточуючими.
Схильна “удавати із себе дурника”.
Занадто смілива (ризикує без потреби).
Турбується про те, щоби завжди перебувати у злагоді з більшістю. Нав’язується іншим, нею легко керувати.
Любить перебувати у центрі уваги.
Грається виключно (або майже виключно) з дітьми, старшими за себе.
Домагається зайняти відповідальний пост, але побоюється, що не впорається з ним.
Вихваляється перед іншими дітьми.
Блазнює (корчить із себе блазня).
Шумно поводиться, коли вчителя немає в класі.
Одягається з викликом.
Із захватом псує суспільну власність.
Дурні вибрики в групі однолітків.
Наслідує хуліганським витівкам інших.
VII. А нестача соціальної нормативності (асоціальність). Невпевненість у схваленні дорослих, що виявляється в різних формах негативізму.
Симптоми 1-5 відсутність намагань сподобатися дорослим. Байдужість і відсутність зацікавленості у гарних стосунках з ними.
Симптоми 5-9 у старших дітей можуть вказувати на певний ступінь незалежності.
Симптоми 10-16 відсутність моральної акуратності в дрібницях. Симптом 16 дитина вважає, що дорослі недоброзичливі, втручаються у її життя, не маючи на це права.
Не зацікавлена в навчанні.
Працює в школі лише тоді, коли над нею “стоять” або коли її примушують працювати.
Працює поза школою лише тоді, коли її контролюють або примушують працювати.
Не сором’язлива, але виявляє байдужість при відповіді на запитання вчителя.
Не сором’язлива. Але ніколи не просить про допомогу.
Ніколи добровільно не береться за жодну роботу.
Не зацікавлена у схваленні чи несхваленні дорослих.
Зводить до мінімуму контакти з учителем, але нормально спілкується з іншими людьми.
Уникає вчителя, але розмовляє з іншими людьми.
Списує домашні завдання.
Бере чужі книги без дозволу.
Егоїстична, любить інтриги, навмисно заважає гратися іншим дітям.
В іграх з іншими дітьми виявляє хитрість і непорядність.
“Нечесний гравець” (грає тільки для власної користі, обманює в іграх).
Не може дивитися прямо в очі іншому.
Потайлива і недовірлива.
VIII. ВД ворожість до дітей. (Від ревнивого суперництва до від критої ворожості).
Заважає іншим дітям в іграх, підсміюється над ними, із задоволенням їх лякає.
Часом дуже недоброзичлива по відношенню до тих дітей, які не належать до тісного кола її спілкування.
Набридає іншим дітям, чіпляється до них.
Свариться, ображає інших дітей.
Намагається своїми зауваженнями створити певні труднощі в інших дітей.
Ховає або знищує предмети, що належать іншим дітям.
Здебільшого перебуває у поганих стосунках з іншими дітьми.
Чіпляється до слабкіших дітей.
Інші діти не люблять її або навіть не терплять. 10. Б’ється з дітьми (кусається, дряпається і т.п.).
Н невгамовність.
Невгамовність,нетерплячість,
Нездатність до роботи, що потребує непосидючості, концентрації уваги, міркувань. Схильність до короткочасних і легких зусиль. Уникнення довготривалих зусиль.
1. Дуже неохайна.
2. Відмовляється від контактів з іншими дітьми таким чином, що для них це дуже неприємно.
3. Легко мириться з невдачами у ручній праці.
4. В іграх зовсім не володіє собою.
5. Непунктуальна, нестаранна. Часто забуває чи губить олівці, книги, інші предмети.
6. Непослідовна, безвідповідальна у ручній праці.
7. Нестаранна у шкільних заняттях.
8. Занадто неспокійна, щоби працювати самостійно.
9. У класі не може бути уважною або тривало на чомусь зосередитися.
10. Не знає, що із собою робити. Ні на чому не може зупинитися хоча б на відносно нетривалий термін.
11. Занадто неспокійна, щоби запам’ятовувати зауваження або вказівки дорослих.
X. ЕН емоційна напруга.
Симптоми 1-5 свідчать про емоційну незрілість дитини,
6-7 про серйозні страхи,
8–10 про прогули і непунктуальність.
1. Грає іграшками, занадто дитячими для її віку.
2. Любить ігри, але швидко втрачає інтерес до них.
3. Занадто інфантильна у мові.
4. Занадто незріла, щоби прислуховуватися і слідувати вказівкам.
5. Грає виключно (переважно) з молодшими дітьми.
6. Занадто тривожна, щоби зважитися на що-небудь.
7. Інші діти чіпляються до неї (вона є “козлом відпущення”).
8. Часто підозрюється у тому, що прогулює уроки, хоч насправді намагалася це зробити лише раз чи два.
9. Часто запізнюється.
10. Залишає окремі уроки.
11. Неорганізована, незібрана.
12. Поводиться у групі (класі) як стороння, знедолена.
Х. НС Невротичні симптоми.
Гострота їх може залежати від віку дитини, вони також можуть бути наслідком порушення, що вже існувало до того.
1. Заїкається, запинається. “Важко витягнути з неї слово”.
2. Говорить безладно.
3. Часто моргає.
4. Безцільно рухає руками. Різноманітні “тики”.
5. Гризе нігті.
6. Ходить, підстрибуючи.
7. Смокче палець (старше 10 років).
XII. С несприятливі умови довкілля.
1. Часто відсутня у школі.
2. Не буває у школі по декілька днів поспіль.
3. Батьки свідомо обманюють, виправдовуючи відсутність дитини у школі.
4. Вимушена залишатися вдома, щоби допомагати батькам.
5. Неохайна, “замазура”.
6. Виглядає так, немовби дуже погано харчується.
7. Значно поступається привабливістю іншим дітям.


XIII. СР сексуальний розвиток.
1. Дуже ранній розвиток, чутливість до протилежної статі.
2. Затримки статевого розвитку.
3. Виявляє збочені схильності.

XIV. РВ розумова відсталість.
Сильно відстає в навчанні.
Занадто “тупа” для свого віку.
Зовсім не вміє читати.
Величезні недоліки у знанні елементарної математики.
Зовсім не розуміє математики.
Інші діти ставляться до неї, як до дурника.
Просто нерозумна.
Б хвороби і органічні порушення.
1.Неправильне дихання.
Часті застуди.
Часті кровотечі з носу.
Дихає через рот.
Схильність до захворювань вух.
Схильність до шкірних захворювань.
Скаржиться на часті болі у шлунку і нудоту.
Часті головні болі.
Схильність до надмірного збліднення або почервоніння.
Хворобливі, почервонілі віки.
Дуже холодні руки.
Косоокість.
Погана координація рухів.
Неприродні пози тіла.
XVI. Ф фізичні дефекти.
Поганий зір.
Слабкий слух.
Занадто маленькій зріст.
Надмірна повнота.
Інші ненормальні особливості будови тіла.
Карта спостереження
Зразок заповнення

Ім'я Прізвище Вік Дата Клас

Порушення
Непристосованість

нд
1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11
12,13,14,15,16

Д
1,2,3,4,5,6,7,9,10
8,11,12,13,14,15,16,17,18,19,20

У
1,2,3,4,5,6,7
8,9,10,11,12,13

тв
1,2,3,4,5,6,7,9,11,13,15
8,10,12,14,16

вв
1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11
12,13,14,15,16,17,18,19,20

тд
2,3,4,5,6,7,8,9,10
11,12,13,14,15,16,17,18,19,20,21,22,23,24

А
1,2,3,4,5,6,8,9,10,11
7,12,13,14,15,16

вд
1,2,3,4,5
6,7,8,9,10

н
1,3,4,5,6,7,8,9,10,11
2

ЕН
1,2,3,4,5,9,10
6,7,8,11,12

не
2,3,4
1,5,6,7

С
1,2,3,4,5,6,7


СР
1,2
3

РВ
1,2,3,4,5
6,7

X
1,2,3,4,5,6,7,8,9,10,11,
12
13,14

ф
1,2,4,5
3














13PAGE 14415


13PAGE 14315


13PAGE 15


13PAGE 144815





Біологічне

Соціальне

Я

Фрустрація
(мета)

Відмова
від мети

Аутаґресія
(наприклад,
Самогубство)

Фактори, що провокують аґресію

Заміщена
аґресія

Аґресія скерована назовні

Прямий вияв аґресії


Аверсивний досвід


Винагорода
за
аґресію


Емоційне збудження


Наслідки, які очікуються


Аґресія


13 PAGE 1416415



4 z € Њ Ћ ж о
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
· В Р Ц Ш V ^ l x ¬
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
·
· Заголовок 1 Заголовок 2 Заголовок 3 Заголовок 4 Заголовок 5 Заголовок 6 Заголовок 7 Заголовок 8 Заголовок 915

Приложенные файлы

  • doc 14725513
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 0

Добавить комментарий