ГЕТЬМАН В ЕМІГРАЦІЇ ПИЛИП ОРЛИК

ГЕТЬМАН В ЕМІГРАЦІЇ ПИЛИП ОРЛИК:
ІСТОРИКО-ІСТОРІОГРАФІЧНИй ПОРТРЕТ ПОЛІТИКА

Швидко просуваючись службовими щаблями, Пилип Орлик у 1706 р. обійняв одну з найвищих в урядовій ієрархії гетьманщини посад – генерального писаря генеральної військової канцелярії. На цей час він уже був наближеною до гетьмана особою – І.Мазепа беззастережно довіряв йому свої найпотаємніші задуми, зокрема щодо повернення незалежності козацької держави шляхом прийняття протекції шведського короля. Між тим наближалася катастрофа під Полтавою. Підсумовуючи події 1707-1709 рр., В.Шевчук зазначав: «Повстання Івана Мазепи було вибухом більш відчайним, як організованим чи підготовленим, а його поразка фатальна для України; одне те, що після нього Україна потрапила під тиранський гніт значно більший, як був передоцім, а друге, що й кращі найвірніші соратники повсталого гетьмана, тобто справжні патріоти своєї землі, змушені були покинути рідну землю і поневірятися в еміграції... У політичну еміграцію пішло все Низове Запорозьке Військо, частина городового з частиною патріотично настроєної старшини, отже, сила потрапила за кордон немала».
Так для П.Орлика почалося нелегке життя вигнанця. Позаду залишилася Україна, звичне коло обов’язків, отримані за бездоганну службу маєтки під Ніжином, на Стародубщині, Чернігівщині, Полтавщині, рангові маєтності в галичині. Попереду були і десятиліття злиднів та поневірянь на чужині (у 1709-1714 рр. він перебував у Бендерах; пізніше (1715-1722 рр.) – у Швеції, Братиславі і Кракові, із 1729 по 1742 рр. – у межах турецьких володінь).У вересні 1709 р. у Бендерах унаслідок тяжкої хвороби обірвалося життя І.Мазепи. Через деякий час російський цар Петро І затвердив гетьманом України І.Скоропадського. Однак ця кандидатура не задовольняла не лише українських політичних емігрантів, а й значну частину їх прибічників в Україні. 5 квітня 1710 р. під Бендерами відбулася загальна козацька рада, на якій гетьманом було обрано Пилипа Орлика. Безперечно, у цьому рішенні старшини і запорожців переплелися і розуміння тієї складної ситуації, в якій опинилася українська політична еміграція на чужині після втрати володаря гетьманської булави, і та популярність, якою користувався в її колах генеральний писар як досвідчений урядовець, а також прибічник і довірена особа померлого гетьмана, що, як ніхто інший, найкраще міг наслідувати традиції державотворчої політики свого попередника.
Водночас існує чимало документально підтверджених свідчень, що П.Орлик довго вагався, перш ніж прийняти відповідальне рішення. Адже він прекрасно усвідомлював всю складність і трагізм для долі української державності тих незворотних процесів, що започаткувалися після Полтави в курсі російського двору. Водночас перейняти «в тяжких бендерських умовах» гетьманську булаву – означало не лише перебрати певні репрезентативні функції української сторони в європейських дипломатичних та військових акціях, а й насамперед звалити на свої плечі весь тягар повсяк-денних турбот, пов’язаних із матеріальним і технічним утриманням своїх сподвижників та війська. П.Орлик розумів, що досягти будь-яких позитивних результатів у тогочасних реаліях було неможливо без вироблення власної політичної доктрини, чітко накресленої програми дій як на найближчу, так і більш віддалену перспективу. Уперше основні постулати його майбутньої політичної програми були озвучені уже в жовтні 1709 р. у «Покірному меморіалі запорозького війська до святого королівського маєстату Швеції», підписи під яким, окрім П.Орлика, поставили генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.горленко, генеральний бунчужний Ф.Мирович та кошовий отаман Війська Запорозького К.гордієнко. У цьому документі обґрунтовувалася необхідність обрання нового гетьмана; висувалися умови, за яких таке обрання ставало можливим; а також вимоги до шведського короля підтвердити готовність вступити у війну проти Росії до того часу, поки «руський народ не вернеться до колишньої своєї свободи», а в разі укладення миру зберегти територіальну цілісність козацької держави; наголошувалося на бажаності союзу Швеції з Туреччиною.
Відразу ж після рішення Бендерської ради новообраний гетьман оприлюднив текст досягнутих між ним і генеральною старшиною домовленостей під назвою «Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького. Між ясновельможним Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах», більш відомий широкому загалу як «Конституція Пилипа Орлика» або «Бендерська конституція».
10 квітня 1710 р. на вимогу П.Орлика Карл ХІІ підписав «Diploma assecuratorium pro duce et exercitu zaporoviensi», чим підтверджував, що Швеція буде вести війну з Росією в інтересах України та виступить гарантом її територіальної цілісності після визволення гетьманщини з-під влади російського царя
. На важливість для української сторони такого кроку з боку шведського уряду особливу увагу звернув Б.Крупницький, зауваживши при цьому, що, за задумом П.Орлика, шведський протекторат мав забезпечити чинність досягнутих під Бендерами угод на території всієї возз’єднаної під його булавою держави.
. Також «цей політико-правовий акт враховував інтереси не лише козацтва, як провідної верстви, а й регламентував життєдіяльність інших українських станів».
У 1711 р. гетьман був як ніколи близьким до здійснення головної мрії свого життя – об’єднання в єдину незалежну державу Правобережної, лівобережної та Слобідської України. Повстання, підняте ним на Правобережжі у січні 1711 р., набуло значного розмаху. Одне за одним здавалися міста-фортеці. На кінець лютого до гетьмана приєдналися всі (окрім Білоцерківського та Чигиринського) правобережні полки. Здавалося,
до остаточної перемоги залишався лише один крок. Але саме тоді фортуна відвернулася від нього. Далися взнаки суперечності в таборі союзників, відсутність єдиного командування з’єднаними військовими силами (разом із гетьманом виступило кількатисячне польське військо прибічників Ст.лещинського, 50-тисячна татарська орда разом із кількома сотнями запорозького та донського козацтва). Укотре в історії національно-визвольних змагань українського народу свою негативну роль відіграв татарський фактор, коли всупереч укладеній із ханом угоді його загони вдалися до грабежів і насильств. Свій негативний внесок зробила і московська дипломатія, яка поступово звела нанівець усі заходи українського гетьмана, коли, за умовами розгромного для Росії Прутського миру 1711 р., визволення України здавалося близькою реальністю. Однак уже влітку 1713 р. ситуація різко змінилася. Відповідними статтями Адріанопольського договору вносилися істотні зміни в турецько-шведські відносини, а також з’явилися нові акценти в питаннях підпорядкованості Правобережної гетьманщини. Остаточно доля регіону була вирішена у квітні 1714 р., коли за дозволом турецького султана війська Речі Посполитої зайняли її територію. Відтоді український гетьман в еміграції, слідом за депортованим шведським королем Карлом ХІІ, змушений був покинути Бендери й рушити до Швеції. Почалися роки його поневірянь по Європі, далеко від Батьківщини.
Уже з перших кроків у ролі керманича Війська Запорозького гетьман для досягнення своїх цілей почав упевнено застосовувати метод, яким особливо широко користуватиметься в майбутньому, – він намагався переконати сторону, у допомозі якої на даний момент був зацікавлений, у тому, що позитивне розв’язання українського питання насамперед перебуває у сфері її політичних інтересів. Подібним чином він діяв 1710 р., готуючи велике національно-визвольне повстання в Україні, для успіху якого намагався втягнути у шведсько-московське протистояння Туреччину, залучити на свій бік кримського хана, вів переговори з молдавським господарем, розгорнув дипломатичну діяльність на Сході. Подібну методу український гетьман-емігрант застосовував у відносинах із Карлом ХІІ та Ст.лещинським.
До неї повертався він, коли намагався використати в інтересах України військовий і дипломатичний потенціал Австрії, Великобританії, голландії, Данії, Пруссії, Ватикану. Так, у 1725-1728 рр. П.Орлик уміло скористався суперечностями між ганноверською і віденською коаліціями, у боротьбі за Правобережжя одночасно роблячи ставку на Ст.лещинського й Авґуста ІІ; намагаючись визволити правобережний і лівобережний регіони, грав на польсько-російському протистоянні.
Заслуговує на увагу лист, який П.Орлик 23 квітня 1734 р. відіслав на Січ. Наголошуючи на сприятливості політичного моменту, коли в боротьбі за польський престол Європа виявилася практично розділеною на два ворогуючі табори, гетьман звернувся до запорожців із закликом приєднатися до антиросійської коаліції й силою зброї домогтися визволення України. 1739 р., коли спалахнув черговий воєнний конфлікт між Туреччиною і Росією. Знову П.Орлик доклав чимало зусиль, аби привернути увагу Порти до українського питання, спонукати кримського хана підтримати виступ запорозького козацтва. У черговий раз звернувся він до запорожців із листом, намагаючись підняти їх на антимосковський виступ в ім’я унезалежнення своєї держави. Однак знову його старання виявилися марними. Довга відірваність від України не дозволила П.Орликові врахувати однієї важливої тенденції – у наявних суспільно-політичних реаліях Запорожжя фактично втратило свої державотворчі потенції.
Найвищим досягненням активних дипломатичних акцій гетьмана, без сумніву, слід вважати те, що йому, єдиному зі спадкоємців Б.Хмельницького, майже на тридцять років вдалося вивести українське питання в епіцентр європейської політики (у подальшому такої тактики не без успіху намагався дотримуватися у своїй політичній діяльності його син Григор).
П.Орлику не поталанило дочекатися того часу, коли козацька Україна знову постане самостійною європейською державою. Серце бунтівного гетьмана перестало битися 26 травня 1742 р. Він помер далеко від рідної землі, в Яссах, у злиднях, розлучений не лише з Батьківщиною, але й зі своїми сподвижниками, друзями, рідними. як гетьман, П.Орлик не мав в Україні реальної влади. Саме тому мусив обрати для себе інше, аніж будь-хто з його попередників або наступників на цій посаді, поле практичної діяльності.
Його програма об’єднання і проголошення незалежності Української козацької держави залишилася як великий теоретичний проект, здійснити який він неодноразово намагався, опираючись на зовнішні політичні сили.

Приложенные файлы

  • doc 14779231
    Размер файла: 56 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий