ИДПУ ответы в шпорах


1.Предмет і завдання курсу “Історія держави та права України”. Історичні джерела вивчення історії держави та права України. Періодизація курсу.
ІДПУ- історико-правова наука, яка пов’язана з усіма (історично правовими) дисциплінами. Вона досліджує державно-правові явища в історичному розрізі: 1) орг. і діяльність орг. державної влади, а також центр. і місцевого управління. 2) Джерела національного права, кодифікація і еволюція системи права. 3)взаємозв’язок держ. орг. і правових інститутів.
Функції: 1. Пізнавальна функція зводиться до пізнання та пояснення історії виникнення та розвитку держави і права України. Незнання минулого не тільки шкодить пізнанню сучасного, але і ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти в умовах сьогодення.
2. Прогностична функція виражається в визначенні стійких тенденцій розвитку історико-правових явищ.
3. Виховна функція полягає в формуванні національної свідомості, поваги до українського та інших народів, патріотизму та відданості Батьківщині.
Предметом ІДПУ є пізнання процесу зародження і розвитку держави та права України, формування української державної традиції, вивчення державно-правових категорій та інститутів, правового становища населення, джерел права та правової системи в їхній історичній конкретності та хронологічній послідовності.
Періодизація: 1)Найдавн. держави і пр. на терит. Сучасної Укр.
2) Державність та право Київської Русі (V— початок XIII ст.).
3) Українські землі у скл. Литовського князівства
4) Українські землі піл владою Речі Посполитої
5)Деражава і право в часи Богдана Хмельницького
6) укр.. землі під зверхністю іноземних держав.
7)Відродження Укр. Земель з 1917-1921р.
8) Радянська державність
9) Відродження Укр. незал. держави
 Історичні джерела
– писемні, літературні джерела – літописи, хроніки, грамоти, настінні і  наскальні написи
– археологічні джерела:  будівлі,  речі,  предмети,  знаряддя, – усні джерела: билини, перекази, пісні, інша народна творчість, – лінгвістичні: аналіз мови, її діалектів у тій чи іншій місцевості;– етнографічні: дані про характерні особливості культури, побуту, звичаїв;– фото-, кінодокументи, електронні носії інформації тощо.
2.Державний устрій та законодавство Ольвії. Особливості держави і права Боспорського царства.
Ольвія була рабовласницькою республікою. .Вищий законодавчий орган-Народні збори – Еклесія. Узвалювали декрети, Закони, постанови, щодо внутрішньої і зовнішньої політики. Еклесія вибирала посадових осіб архонтів і стратегів. Виконавча влада- Рада міста-Булу з терміном 1 р. склад: суд присяжних, головний жрець. Готували проекти рішень на народні збори, приймала пожертви для скарбниці. Судова гілка влади-Гілеї, судові особи-деміурги. Джерела права-правовий звичай, закони, розпорядження колегії, ради міста.
Боспорська держава виникла у V ст. да н.е. на основі об’єднання ряду грецьких держав- полісів та приєднання територій місцевих племен.Суспільний лад у Б. Царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільників. Пануюча верхівка – царі з оточенням,жерці,суловласники,власники земельних ділянок,ремісничих майсиерень.Вільні люди,общинники за користування землею,яка була власністю царя,значну частину віддавали державі.Раби – основна продуктивна сила, використовувалися у прмислах, будівництві,ремісництві,домашньому господарстві.Державний устрій Б. царство сформувалося яз союз грецьких полісів.На чолі – цар-монарх гаданих пемен.До IIIст. до н.е.тут зберіглася антична форма правлінняЛіквідація залишків автономії й самоврядування сприяла передженню Б.держави у монархію.Залежність від Риму передбачала сплату імперії данини(форос).Цар був одноосібним правителем, у ньогозосереджувалая законодавча,виконавча і судова владаі жрецькі ф-ї.Центральне управління здійснювало найближче оточення царя:міністр палацу,особистий секреиар,начальник фінансів,охоронці,спальник.Право.Його джерела були:законодавча діяльність царів Боспору,право грецьких міст,звичаї місцевих племен. Регулювало майнові відносини,забов’язальне право, кримінальне право – найтяжчі злочини- повстання,змова,замах на життя царя. Покарання – смертна кара,конфіскація майна,штрафи.
3.Скіфська держава і державні утворення кочових народів.
Скіфи ( 7 ст. до н. е. – 3 ст. до н. е)-велика Скіфія, з 3 ст до н.е, по 3 ст н.е- Мала Скіфія.
Царі:Атей, Іданфірс. Суспільний лад: рабовласницька держава весь час проводила в пошуках пасовищ, родові зв’язки визначали як основу суспільного устрою родову общину, із декількох і патріархальних сімей. Соц структура: 1. Пануюча верхівка: аристократія-царська родина, військова знать,родоплемінна знать і жреці.2. Вільне населення: скіфи-общинники. 3. Невільні: раби. Суспільний лад ґрунтувався на приватній власності і рабоволодінні, рабство носило патріархальний характер. Головне джерело рабства: військовий полон, народження від рабині, боргове рабство. Скіфське держ утворення перше політико правове формування на територія укр.. а формою правління-рабовласницька монархія. За політ режимом-типова східна деспотія. Форма держ устрою: федерація союзів племен. Вища законодавча виконавча і судова і релігійна влада належала царю. Дорадчий орган – рада вельмож і союзна рада. Військова демократія- це перехід від первіснообщинного суспільства до класового. Коли має місце влада царя, але ще не можна викинути роль общини. На території України виникали ще античні міста-держави поліси: Ольвія, Херсонес, Пантікапей. В основному це вихідці із Мілету. Поліси були станово-класовим суспільством. Спочатку була демократична а потім аристократична форма правління. Вищим законодачим органом була Еклесія-народні збори, виконавчим-Рада міста. Боспорське ц-во-монархія, територія: керчинський півострів, основне населення – скіфи, спочатку це був союз полісів,а потім необмежена монархія. Суспільний лад становили: вільні і невільні люди.
4.Антська держава. (IV—VII ст.).   Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чітка общинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.   Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.   Зазначимо, що ще в період родоплемінних відносин політичні, економічні та військові функції виконували вожді племен, які обиралися на загальноплемінних зборах з числа найавторитетніших старійшин родів. З появою майнового розшарування серед родичів, появою інституту власності виникає потреба у передачі цієї власності у спадок. З’являється також спадкоємність влади вождів племен.   Так на зміну родовим вождям приходять військові князі, які концентрують всю повноту влади у своїх руках, створюють апарат управління. Так влада стає незалежнішою і самостійнішою, хоча в часи раннього феодалізму були ще сильні родові інститути і звичаєві норми общинного ладу.   Слід наголосити, що правовою основою суспільства антів, , були звичаї, які одночасно були і релігійними, і моральними, і правовими нормами  . У звичаєвому праві закріплювалася панівна роль чоловіка в сімейних і суспільних відносинах.   З появою поняття власності правові звичаї закріплювали окремо зміст поняття власності племені та власності роду.    Власність передавалася в спадок лише по чоловічій лінії. В звичаях існували поняття злочину і покарання за злочин.    Антська держава була зразком такого державного утворення, в якому відбувався перехід від первіснообщинного ладу до феодалізму з ознаками рабовласництва.   В VII ст. антський племінний союз розпався — до цього спричинилися внутрішні та зовнішні обставини. 5.Передумови і причини формування державності у східних слов’ян.
Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. є. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. є.
У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним уV ст. н. є. Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими й довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами». Анти мали сильну військову організацію. Війна й об'єднання населення для війни стають регулярними функціями в діяльності племен. Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин. Поява у слов'ян союзів племен свідчила про становлення в них у період між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управління суспільством. Тут використовувалися деякі старі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах панівного класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. Військова демократія поєднувала в собі риси, притаманні громадському самоврядуванню, а також елементи державного ладу. У міру поглиблення соціальної диференціації у воєнно-демократичних союзах посилювалася державно-правова основа, що неминуче зумовлювало класовий поділ суспільства й утворення держави. Це, звичайно, вимагало тривалого часу. Позначився і зовнішньополітичний чинник: на розвиток слов'ян несприятливо вплинуло нашестя гуннів.У другій половині І тис. н. є. східнослов'янські племена заселяли велику територію, на якій сформувалася давньоруська народність
6.Основні теорії походження східнослов’янської держави.
1. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. В якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен –Рюрик, Олег, Ігор. Най давніший літопис включає Русь до числа інших варязьких народів.
2. Автохтонна (слов’янська) теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Руса, Роставиця. Рос – іранського походження – «рудий, русявий». А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників (Ібн-Хордадберг) називають русів слов'янськими племенами. Також як аргумент: все слов’янські племена прийняли назву, бо рідна, а не чужа.Прихильники: Грушевський, Толочко, Рибаков.
3. теорія торгівельного союзу. На думку Пріцака держава являла собою поліетнічний і багатомовний торгівельний союз, що в процесі встановлення свого контролю над торгівельними шляхами обєдналися в політ обєднання Русь.
7.Державна діяльність перших київських князів (від Кия до Святослава).
Початкову форму державності собою східнослов'янські союзи племен. Одним з таких об'єднань був союз племен на чолі з князем Києм (VI століття). У 859 році північні слов'янські племена, які платили данину варягам, вигнали їх за море. Однак незабаром після цих подій у Новгороді почалася міжусобна боротьба. Щоб припинити сутички, новгородці вирішили запросити варязьких князів, «який би володів нами і судив до вподоби». У 862 році князь Рюрик і його два брати були призвані на Русь новгородцями, поклавши початок російської князівської династії - династії Рюриковичів. Але надавши значний вплив на оформлення князівської влади і розвиток культури, він не приніс на Русь державності, складається і розвивається в давньоруському суспільстві. Після смерті Рюрика в 879 році влада перейшла до його родичу Олегу. Датою утворення Давньоруської держави умовно вважається 882 рік, коли князь Олег, який захопив після смерті Рюрика влада в Новгороді, зробив похід на Київ. Убивши княжили там Аскольда і Діра, він вперше об'єднав північні і південні землі у складі єдиної держави.Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь. Перша спроба введення християнства у Київській Русі. Стало причиною заколоту. Олег 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Вдалі походи на Візантію: змусив її підписати торговельну угоду, яка відкривала широкі можливості для руських купців. Ігор Рюрикович виступав проти печенізьких орд, які нападали на Русь. Здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, відновив владу над деревлянами й уличами, дав відсіч печенігам.. Влада перейшла до вдови Ігоря - княгині Ольгі. Намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини і встановила більш суворий порядок управління,спробувала встановити дипломатичні контакти з Німечч. Зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. Ольга охрестилася. Святослав провів адміністративну реформу, посадивши синів намісниками у адміністративних центрах, зміцнив кордони., розгромив Волзьку Болгарію й Хазарський каганат, підпорядкував Пн.Кавказ.
8.Державна діяльність княгині Ольги.
Ольга впорядкувала полюддя. Було чітко окреслено землі, із яких через певні проміжки часу стягувалася визначена данина. За княжою казною було закріплено «ловища» — землі, багаті на хутрового звіра, що забезпечувало її постійним прибутком. Установлювалися «уроки» й «оброки», які повинні були виконувати підлеглі в розмірах, що не позбавляли їх засобів існування. Запровадженням «уставів» було, імовірно, упорядковано адміністративні й судові дії на місцях княжих дружинників. Улаштовувалися також «становища» й княжі «погости» — місця зберігання зібраної данини та осередки центральної влади. Княгиня Ольга проводила активну зовнішню політику. Проте, на відміну від своїх попередників, вона надавала перевагу дипломатії перед війною. У 946 р. вона відвідала Константинополь. Це були перші в історії відвідини головою Київської держави на чолі мирного посольства столиці Візантії. Княгиня, імовірно, прагнула відновити давні привілеї для руських купців і сплату візантійцями данини Києву.
у Константинополі Ольга прийняла християнство. Була досягнута домовленість, що руські дружини служитимуть імператорові, і Візантія за це сплачуватиме данину Русі. На її виконання Ольга надсилала руських воїнів, допомагала Візантії у війні з арабами 961 р., у боротьбі з норманами і болгарами. Княгиня Ольга здійснила першу спробу встановити дипломатичні зв’язки із Західною Європою. У 949 р. вона надіслала своїх послів до імператора Священної Римської імперії
9.Договори київських князів з греками як пам`ятки давньоруського права.
Важливими першоджерелами давньоруського права були русько- візвнтійські договори907,911,945 та 971рр.Перший усний договір укладений князем Олегом у 907р.,вважають ніби вступом до наступного договору 911р. Договір 911р. укладений також князем Олегом, доповнював договір 907р. і містив норми міжнародного публічного і приватного права. Наступний договір укладений князем Ігорем 944р з візвнтійським імператорами Романом,Константином і Стефаном.Договір 971р. укладений князем Святославом з імператором Цимісхієм, але це був договір про перемир’я, і грунтується він лише на візантійському праві.Зміст договорів свідчить про те , що вони регулювали торговельні відносини,визначали права,якими користувалися руські купці у Візантії.
У них можна знайти норми цивільного, кримінального, міжнародного, процесуального права.
Наприклад, договір 911р. містить статті,які регулюють порядок успадкуваннямайна русів, що були на службіу Візантії , саме руськими нащадками. Договір 944р. дозволяє й інший варіант дій – убивця може бути затриманий та позбавлений життя близькими родичами вбитого.Договори містять також чимало норм , що втановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні ушкодження, розбій,пограбування тощо. Деякі з них пізніше відтворено в Руській правді.В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право.Договір 911р. установлював взаємні обов’язки русів та візантійців, пов’язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з’явиться законний володар.
10.Державна діяльність князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
У 978 р. Володимир розбиває Ярополка і стає великим київським князем. Володимир повертає Русі землі хорватів і дулібів, радимичів і в'ятичів, завершуючи формування державної території. Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська - службу за право володіти землею. Це зміцнило і власну владу князя. Створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо. Запроваджує думу. Всі землі поділив між своїми синами-намісниками, тим самим закріпивши за своєю династією територію Русі. Доповнив «Звичаєве право». Друкує та карбує монету – златники й срібники (на монеті сам князь), але успіху не мала. Запроваджує освітню реформу: книжне вчення; початкова освіта + елементи вищої освіти. 300 дітей київської знаті відправив до школи. Вивчала рахунок, мови. Побудував Десятинну церкву, розбудував Дитинець, дерев’яні укріплення. Культурні стосунки з Римом, Німеччиною, Вірменією. Для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був єдиний бог. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду.
У 1026 р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав - у Чернігові до своєї смерті у 1036 р.
Ярослав Мудрий починає боротьбу з печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., після якої печеніги вже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було закладено Софійський собор. У період правління Ярослава Мудрого розширюються кордони Київської Русі: Були закладені Золоті Ворота, церква Святої Софії, і т.к. Прозвали тестем Європи за міждинастичні шлюби (Сам був одружений з донькою шведського короля Інгігердою, сестра – дружина польського короля Казимира, дочка Анастасія – з угорським королем, Єлизавета – з норвезьким королем, Ганна – з французьким королем Генріхом I. Син Всеволод – з дочкою імператора Візантіх, син Ізяслав – з сестрою польського короля, син Святослав – з онучкою германського цісаря Генріха II). За його правління постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська правда», яка захищала приватну власність і власника, а кревна помста змінювалась грошовою компенсацією. Ярослав призначає на вищу церковну посаду - митрополита - слов'янина - Іларіона. Поділив між синами міста й землі. Запроваджувався новий принцип спадковості - сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі всі сини Ярослава, потім онуки старшого сина.
11.Введення християнства на Русі та його політичне значення.
Першим князем який прийняв християнство був Аскольд, саме він в Константинополі захопив ікону богородиці, не взявши саме місто повернувся додому, а потім уклавши мир, попросив прислати християнського місіонера. Той для того щоб переконати людей у вірі кинув Євангелію у вогонь і вона не згоріла, тоді багато хто прийняв християнство. Другою особою був Володимир Великий 988р.
Причини прийняття:
- Необхідність увійти до кола Європейських держав
- Зміцнити єдинобожжя в країні
- Створити сприятливі умови для розвитку культури
Причини вибору Візантійської гілки християнства:
- Історична та географічна близькість
- Наявна традиція
- Можливість використовування в богослужінні зрозумілою мовою
- християнство практично освячувала княжу владу і відстоювала її авторитет
Василій II, після поразки від Болгарії виряджає до Києва послів з проханням про військову допомогу в обмін на одруження з сестрою імператора Анною. Але Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес — опору візантійського панування в Криму — і захопив його. Імператор змушений був погодитися. У 988 – хрещення Русі.
Наслідки запровадження християнства.
- Християнство схвалювало феодалізм
- Відбулась зміна світогляду
- Християнство зміцнило феодальні порядки, отже, економіку.
- Відбулась централізація суспільства (держави)
- Русь ставала суб’єктом міжнародного права
- Сприяло розвитку культури, почалося літописання
- Посилила авторитет і владу князя
12.Соціальна структура давньоруського суспільства.
Вільні люди.
А) Князі (місцеві і великий).
В руках великого князя зосереджувалися великі землеволодіння. Феодальна власність на землю була ієрархічною. Великий князь роздавав за службу незаймані землі дружинникам, які були його васалами. Місцеві князі надавали землю своїм дружинникам в умовне володіння і в будь-який момент могли її забрати.
Б) Бояри були земські (старовинного місцевого походження) і княжі мужі (верхівка княжої дружини). Найбільш привілейовані – земські бояри, члени Боярської ради, які виконували роль радників і урядовців. Верства бояр не була замкнена. Боярином міг стати і представник небоярського походження.
В) Вище духовенство (біле і чорне). Церква була великим землевласником. Церковне землеволодіння зростало за рахунок приєднання общинних (незайманих) земель, купівлі–продажу, подарованих боярами і князями. Значні кошти надходили і від церковного суду. мали привілеї: не платили данини, не виконували повинності, користувалися пільгами щодо передачі майна у спадок, за вбивство княжих людей штраф був більше, ніж за вбивство простолюдина.
Г) Міське населення. Це – заможні мешканці (великі купці, власники ремісничих майстерень), міські низи (“молодші люди”) – дрібні торговці, ремісники, об’єднані в цехи, рядове духовенство, які сплачували податки або відпрацьовували на будівництві міських споруд, чернь – ті, хто нічого не мав і наймався на чорну роботу.
Д) Вільні общинники– смерди. Вони жили на князівських або общинних землях, сплачували данину (з диму – дому), виконували натуральні повинності, будували мости, постачали князю коней, брали участь в ополченні зі своєю зброєю. У період феодальної роздробленості посилився тиск на них з боку феодалів. Їхні майнові права були обмежені. Якщо смерд не мав синів, то після його смерті майно переходило у власність феодала.
Напіввільні люди.
А) Рядовичі – колишні смерди, пов’язані з князівським або боярським господарством договірними зобов’язаннями – рядом.
Б) Закупи – колишні смерди, які відпрацьовували у господарстві кредитора заборговані гроші – купу.
В) Ізгої – люди, які через різні обставини вибули з однієї категорії і не пристали до іншої. Це могли бути нещодавно звільнені раби, збанкрутілі купці, син священника, який не отримав сан духовної особи, князі, які втратили вотчину, проте залишалися вільними людьми.
Г) Задушні люди – колишні холопи, відпущені на волю з церковним заповітом і передані до монастиря як розрахунок за молитву “братії” за спасіння душі померлого.
Д) Прощеники – церковні люди, яким були прощені гріхи.
Є) Пущеники – церковні люди, яким були відпущені гріхи.
Невільні люди.
А) Челядь – раби-невільники.
Б) Холопи – раби, які набули такого статусу внаслідок скоєння тяжкого злочину, безнадійної заборгованості, одруження на рабині без ряду (договору). Холоп міг стати вільним (напіввільним) за вірну службу феодалу або за викуп.
13.Державний устрій Київської Русі. Десяткова та двірцево-вотчинна система.
За формою правління Київська Русь склалася як ранньофеодальна монархія. На чолі держави стояв Великий князь. Великі князі зосереджували законодавчу й виконавчу владу, мали судові функції. Порядок успадкування престолу в Київській Русі не регулювався нормами права.
Функції Великого князя: організація військової дружини і військових походів; організація охорони кордонів держави; зовнішні стосунки з іншими державами; укладання міжнародних угод; законодавчі функції; керування адміністрацією і князівським судом. Князь збирав також податки з населення, судові збори та кримінальні штрафи, мав вплив на справи церкви.
В період феодальної роздробленості особливе значення в системі князівської влади мали князівські з’їзди, де з тих або тих питань князі складали поміж собою відповідні їхнім інтересам договори.
Органом влади в Київській Русі була Боярська рада. Це рада князів з боярами. Завданням Боярської Думи було приймати рішення з питань, що торкалися державного управління.
Верховним народним органом, який вирішував з давніх-давен долю народу і зберігся з часів родоплемінного ладу, було віче. В основу взаємовідносин між народом та князем покладався договір - ряд, який укладало з князем віче. Основною вимогою віча князеві було - «не ображати народу».
Найближчими помічниками князя були призначені ним урядовці - тиуни. Тиуни виконували різні доручення князя, а також керували господарством, мали судові функції.
Для бояр обов’язкової, примусової служби в Київській Русі не було. Кожен боярин, дружинник, кожна службова людина мали право по своїй волі покинути службу.
На місцях центральне управління представляли посадники. Делегуючи посадникам широкі права, київські князі одночасно встановлювали й певні обмеження. Так, посадники не мали права власності на землю, яка надавалася їм великими князями за службу в користування.
Найнижчою ланкою управління була верв – сільська територіальна община, наділена правом місцевого самоврядування.
У Давньоруській державі склалися дві системи управління. Спочатку застосовувалася десяткова система, що випливала з військової організації (тисяцькі, соцькі, десятники). На приєднаних територіях князь залишав військові гарнізони, очолювані тисяцькими, які спочатку виконували функції нагляду за діяльністю місцевої верхівки, а потім тисяцький стає керівником військової сили округу, здійснює поліцейську, судову і фінансову владу. Тисячі поділялися на сотні на чолі з соцьким, що також виконували адміністративні і судові функції.
Другою системою, що прийшла на зміну десятковій, була двірцево-вотчинна, або двірсько-вотчинна. Усі управлінські важелі зосереджувалися у дворі князя (або боярина). Функції урядовців виконували його слуги: конюший, стольник, чашник, дворецький. На місця посилалися представники центральної влади – посадники, волостителі та їх помічники. Вони виконували адміністративні і судові функції.
14.Судочинство в Київський Русі.
Особливих державних структур судових органів у Давньоруській державі не існувало. Судові функції виконували владці - як у центрі, так і на місцях. Суддями були князі, посадники, волостелі, тисяцькі, соцькі, десятські. Суд, фактично, не був відділений від адміністрації. Він базувався на класовій основі та захищав, передовсім, інтереси панівних верств давньоруського суспільства.
Суди поділялися на публічні (державні), вотчинні (приватні) та церковні.
До компетенції виключно князівського суду належали справи, в яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Найважливіші справи князь вирішував разом з боярами чи виносив на віче. Для вирішення незначних цивільних справ (розподіл спадщини, суперечки за межу тощо) князь посилав дітських і отроків, які діяли від його імені. Час від часу князь вибирався з тіунами у провінцію, об'їжджав громади та здійснював суд на місці. Це був, так званий, "поїзший суд".
З виникненням великого приватного землеволодіння виникають приватні суди - суди землевласників над залежним населенням. Це право жалувалося феодалам державою разом із землею. Із запровадженням християнства та зростанням впливу церкви на віруючих виникають церковні суди, під юрисдикцію яких підпадали духовні та церковні люди щодо будь-яких справ, а миряни - стосовно справ про мораль, віру, подружніх проблем. Суддями на таких судах, залежно від типу злочину та статусу порушника, були єпископи, архієпископи чи митрополити.
Існував і общинний суд, до юрисдикції якого належали: захист власності в разі порушення межі; проведення попереднього слідства, якщо вбивство було скоєно на території верві тощо. В умовах феодальної держави цей суд відігравав доволі незначну роль.
Судовими урядовцями були: княжі урядовці, метальники, слідчі (істці), ябедники (офіційні обвинувачі). Для доказів залучалися свідки - послухи та видоки.
15.Формування правової системи Київської Русі.
Основні джерела права- звичаєве право, договори, княже законодавство, церковне законодавство, Руська правда. Звичаєве право- домінуюче джерело права, норми що виникли на основі звичаїв, встановленні звичаї використовуються в інтересах пануючого класу.
Русько-візантійські договори 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, Значна увага в них приділялася регулюванню торговельних відносин, визначенню прав, якими користувалися руські купці у Візантії. Містять норми міжнародного права.
Княже законодавство – договори князів між собою, з народом, а також княжі устави, грамоти, уроки. Договори князів між собою містять зобов’язання, що повязанні із обороною. Договори з народом – на перших порах контролювали діяльність князя. Устави- розпорядження князя, на доповнення або заміну норм звичаєвого права. Уроки- конкретні постанови про митто, та інші податки. Грамоти, устави, уроки- ругаляція земельної власності.
Церковне законодавство- містить норми церковного права, регулює відносини між ц-вою і д-вою, в середині церкви.
Руська Правда перше зведення законів. Попри упривілейоване становище вищих прошарків суспільства, всі вільні перебували під опікою Руської Правди, головним завданням якої було давати можливість сторонам боронити свої права на життя, здоров'я і майно, а судові — підставу до справедливого вироку. Характеристичною прикметою Руської Правди була еволюція в бік гуманності (наприклад, заміна кари смерти грошовою карою).
16.Особливості права земельної власності в давньоруській державі.
Право Давньоруської держави захищало, насамперед, приватну власність, в основі якої була феодальна власність на землю.
У додержавний період у слов’ян першим володільцем землі була спочатку родова, а потім територіальна (сусідська) община (верв). Руйнування родової общини, закріплення моногамної сім’ї призвели до боротьби індивідуального начала зі старим колективістським. Спочатку земля піддавалась періодичним переділам, а з часом поділялася назавжди, що означало виникнення права довічного володіння. Лише вигони, лісові угіддя і водойми залишалися у спільній власності. З виникненням держави така система зберігається, оскільки тривалий час князі не вважалися власниками землі, а тільки “кормилися з неї”.
Потужним поштовхом до розвитку права власності на землю стало прийняття християнства та поширення візантійського права, які швидко сформували нову систему суспільних цінностей. Розвиток цього права відбувався шляхом, по-перше, “відвоювання” приватними користувачами общинних земель, по-друге, освоєння нових земель. З посиленням держави починається процес окняжіння земель і перетворення данини на феодальну ренту.
На Русі існували такі форми земельної власності:
князівський домен;
боярська вотчина;
монастирська вотчина;
особиста вотчина церковних ієрархів;
земля громади;
індивідуально-сімейна земельна ділянка;
незаселені вільні (державні) землі.
Чіткого визначення права власності у “Руській Правді” немає. Але із ст.13 і 14 Короткої редакції випливає, що право власності і право володіння розрізнялися. Вони передбачали повернення своєї власності, що перебувала у володінні іншої особи. Пізніше ця норма була доповнена ст.44 Розширеної редакції. Передбачалося не тільки повернення майна власнику, але і сплата компенсації за користування нею.
Якщо у “Правді Ярослава” об’єктом права власності було рухоме майно (кінь, зброя, одяг), то у “Правді Ярославичів” – нерухоме майно (земля).
17.Основні редакції “Руської Правди”.
“Руської Правди” За змістом поділяється на 3 редакції:
Коротка – найдавніша (ХІ ст.). Складається з “Правди Ярослава”, “Правди Ярославичів”, “Покону вірників” і “Уроку мостникам”. Відбиває розвиток суспільства ранньофеодального періоду. З обмеженням зберігається інститут кровної помсти. Предмет захисту – життя, тілесна недоторканість, честь дружинника, порядок оплати урядовців – вірників і мостників.
Розширена. Складається з “Суду Ярослава”, “Устава Володимира Мономаха”. Відображає період розвинутого феодалізму. Містить нові норми – про правове становище закупів, порядок нарахування пені за борги, закріплення безправ’я холопів, обмеження майнових й особистих прав різних верств населення.
Просторова. Її поява датується ХIV-XV ст., за М.Максимейком – XVI-XVII ст. Створена на основі розширеної редакції.
Усі три редакції виходили від князівської влади, мали офіційний характер і не зачіпали церковної юрисдикції. Містили норми різних галузей права, але насамперед – цивільного, кримінального, процесуального.
18.Врегулювання цивільно-правових відносин за “Руською Правдою”.
У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю.
Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді. Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоєми­цями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду.
З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя. До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів.
Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди,
Договір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок установлення добросовісного придбання речі. Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень.
Пам'ятки права розрізняли три види банкрутства купців: банкрутство без вини внаслідок стихійного лиха, аварії судна, пожежі або розбійницького нападу. Другий вид - коли купець проп'є або програє чужий товар. Третій вид - злісне банкрутство, коли неплатоспроможний боржник, залишений без кредиту своїх городян, брав позику у гостя з іншого міста або чужоземця і не повертав її.
19.Злочин та покарання за “Руською Правдою”.
Злочин на Русі називався “обідою” – тобто діяння, наслідком якого є заподіяна шкода (вчинене “зло”). Спочатку обіда означала будь-яке нанесення матеріальних чи моральних збитків, пізніше – будь-яке порушення закону.
Об’єкт злочину – влада князя, особа, майно, а з ХІ ст. – ще й церква, суспільний мир.
Суб’єкт злочину – всі вільні люди, незалежно від соціального походження. За дії холопа (раба) відповідав його власник.
Суб’єктивна сторона складу злочину. Розрізнялися вбивство навмисне чи з необережності, банкрутство з вини чи без вини позичальника.
Встановлювалося поняття неосудності за віком і станом здоров’я (діти, психічно хворі, каліки), поняття обставин, які включали протиправність діяння. У Х ст. такими обставинами були неспроможність у майновому стані особи, стан необхідної оборони, ХІ-ХІІІ ст. додавалися стан афекту, визначення межі застосування необхідної оборони. Розвивалися поняття стадії вчинення злочину (замах на злочин і закінчений злочин), співучасників злочину (зі складу учасників злочину виділяють пособників і підмовників).
“Руська Правда” визнавала такі види злочинів:
Злочини проти життя. Найтяжчим серед них було вбивство.
Злочини проти здоров’я. Це – нанесення ран, ушкоджень, побоїв.
Злочини проти честі. Йдеться про образу фізичною дією – удар невийнятим з піхов мечем, батогом, долонею, посягання на бороду чи вуса чоловіка.
Майнові злочини. Це – крадіжка, пограбування, розбійний напад з метою оволодінням майном, підпал рухомого і нерухомого майна.
Злочини проти шлюбу, сім’ї і моралі. До них відносили шлюб між родичами, двоєжонство тощо.
Злочини, що підлягали суду князя чи спільному суду князя і церкви. Це – викрадення нареченої, зґвалтування, підпал церковних будівель тощо.
Злочини проти держави. Йдеться про заколот, повстання проти князя.
Метою покарань були відшкодування збитків потерпілому або його сім’ї, відплата злочинцю та попередження злочинної діяльності, в ХІ-ХІІ ст. додаються спокутування гріхів, поповнення державної скарбниці, захист прав суспільства, держави, церкви, особи і сім’ї. Проте зникає така мета покарання, як відплата злочинцю (помста).
Види покарань:
Кровна помста. Коротка редакція “Руської Правди” визнавала можливість кровної помсти. Але у разі відсутності месників або небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Такий вид покарань застосовувався лише за вбивство і нанесення тяжких ран та сильних побоїв. За Ярославичів кровну помсту скасували.
Потік і пограбування. Це вища міра покарання, що передбачала вигнання злочинця з общини, перетворення членів його родини на рабів і конфіскацію належного йому майна. Застосовувалася за вбивство в розбої, підпал будинку, повторне конокрадство.
Віра – грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 гривень. Розрізняли подвійну віру (80 гривень), напіввіру (20 гривень за вбивство чи нанесення каліцтва жінці), дику віру (сплачувалася членами общини у разі відмови або неможливості общини видати злочинця).
Продаж – штраф, що йшов до скарбниці князя.
Урок – грошова компенсація потерпілому від злочинців.
Головщина – грошове стягнення на користь сім’ї чи родичів убитого.
20.Порядок успадкування майна за нормами давньоруського законодавства.
РП розрізняє два види спадкування: за заповітом і за законом. Якщо померлий не лишив по собі заповіту, набувало сили спадкування за законом. До повноліття синів спадковим майном розпоряджалася дружина померлого. Якщо вона виходила заміж. То призначався опікун із числа близьких родичів. Винагородою для опікуна було те, що він користувався доходами з маєтку опікуваних. Батьківський двір не ділився і переходив до молодшого сина. (ст.99-100)
Дружина померлого отримувала частину майна «на прожиток»(ст.93). а сестру брати повинні були видати заміж, виділивши їй придане (ст. 95)
Община була зацікавлена в тому, щоб її багатство не йшло на сторону, коли дівчина виходила заміж за хлопця з іншого села, тому майно передавалося лише по чоловічій лінії. Виняток був тільки для бояр та дружинників, які мали право предавати майно дочкам (ст.91), щоб маєтки залишалися в родовитих семей.
21.Шлюбно-сімейне право та право власності у Київській Русі.
Сімейно-шлюбні відносини регулювалися спочатку правовими звичаями, потім виключно церквою.
Правовими звичаями на Русі регулювалися порядок укладання шлюбу, правовий статус подружжя (після шлюбу дружина віддавалася під владу чоловіка як глави сім’ї), припинення шлюбу, покарання за згвалтування жінки.
З прийняттям християнства передбачалося суворе покарання за позашлюбні зв’язки, заборона мати кількох дружин, каралися розпуста, зґвалтування, співжиття з сестрами, братами, чорницями, куми з кумом тощо. Проте за такі порушення застосовувалися штрафи. Шлюбний вік для нареченого наступав з 15 років, а для нареченої – з 13-літнього віку. Більше двох разів одружуватися не дозволялося.
Приводом для розлучення були “порча”, неможливість мати дітей, якщо чоловік бив і калічив дружину, ставився до неї нешанобливо, нездатен був забезпечити сім’ю. Розірвати шлюб і створити нову сім’ю могла лише заможна людина, оскільки чоловік повинен був сплатити велику матеріальну компенсацію і штраф церкві.
У праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що належало до об'єктів права власності. Охорона приватної власності - одне із призначень Руської Правди. Основу феодального ладу становила феодальна приватна власність на землю. Тому Руська Правда досить багато уваги приділяла саме закріпленню й захисту феодальної власності на землю.
Спадкове право формувалося і розвивалося внаслідок установлення приватної власності. Вже договір Русі з Візантією 911 р. розрізняв спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплено в Руській Правді. Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поділу переходив до молодшого сина. Дочки спадкоєми­цями не вважалися, бо інакше, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду.
З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя. До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їхня мати. Мати-вдова одержувала частину майна «на прожиття», якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо мати-вдова удруге виходила заміж, то призначався опікун з найближчих родичів.
Розвинутість зобов'язального права в Київській Русі є переконливим свідченням панування тут права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані передусім зобов'язання з приводу заподіяння шкоди,
Дого­вір купівлі-продажу регламентувався в Руській Правді. Тут передусім визначено порядок купівлі-продажу челядина, а також порядок установлення добросовісного придбання речі. Договір позики охоплював кредитні операції з грішми, продуктами і речами. Він укладався публічно, в присутності послухів. Винятки припускалися лише для позик на суму не більше трьох гривень.
22.Устави про церковні суди як пам`ятки давньоруського права.
Уста́в кня́зя Яросла́ва про церко́вні суди́ — давньоукраїнська пам'ятка, церковно-правовий кодекс Русі — Україні. вважають що він був укладений Ярославом Мудрим з митрополитом Іларіоном, про що й зазначається в ньому самому. Церковний устав Ярослава І визначав коло осіб і об'єкт церковної підсудности, головно у справах подружжя і моралі, та приписував грошові кари за посягання на права Церкви.Статут великого князя Ярослава Мудрого став наступною сходинкою у письмовому оформленні прав давньоруської церкви. У ньому йдеться про укладення і реєстрацію шлюбу, взаємні стосунки в сім'ї, відносини церковного кліру із зовнішнім світом. Цей Статут слугував також кодексом відомчого внутрішньоцерковного права. Він містить статті про провини членів церковного причту і монахів як у справах, характерних для церковної юрисдикції взагалі, так і про порушення, пов'язані з особливим моральним та правовим статусом указаних станових груп. Норми статуту Ярослава є відповідними нормам Руської Правди.
23.Утворення Галицько-Волинської держави. Державний устрій.
Із зовнішніх факторів, що спричинилися до занепаду Києва, слід назвати зруйнування в 1240 р. Києва татаро-монголами. Осередком політичного і державного життя України з того часу до середини XIV ст. стає земля Галицько-Волинська.
Волинська державність була старша, ніж київська, з неї почалося об’єднання українських племен. Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії. Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153-1187 рр.),
В 1199 р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. - Львів.
Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238 р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).
Держ.устрій.
Галицько-Волинська держава мала розвинену державну організацію. Тут раніше, ніж в інших руських землях, виникло двірсько-вотчинне управління. В системі цього управління провідне місце посідав дворецький, який заступав князя в управлінні, війську, суді. В його обов’язок входило також супроводжувати князя під час його поїздок за межі князівства.
В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Місцеве управління будувалося за системою «кормління». В общинах обиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами.
Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.
Боярська рада збиралася з ініціативи самого боярства, часом і за вимогою князя. Але князь не мав права скликати Боярську раду проти волі бояр. В Галицько-Волинському князівстві, як і в інших землях Русі, існувало віче. Але воно не отримало тут великого впливу на політичне життя, не мало чітко визначеної компетенції та регламенту роботи.
24.Судочинство та право в Галицько-Волинській державі.
Судові функції виконували тіуни і вірники. Судові виконавці – вірники і мечники. Суди були княжі і вотчині.
Діяли норми руської правди, звичаєве право, церковні статути, Магдебурзьке право, накази, грамоти князів. Норми кримінального права передбачали широке коло покарань: смертна кара, конфіскація майна, штрафи, вигнання.
Норми Магдебурзького права. Судові органи міста – лави, судді – лавники. На чолі стоїть війт, бургомістр. Судові функції, зокрема по карних справах, виконувала лава, яка під головуванням війта, становила колегію з одинадцяти лавників, для вироку могло бути менше суддів-шість, чотири, навіть три. Процес в містах з магдебурзьким правом був усним, гласним та змагальним. Судочинство велось на польській та латинській мові.(У суді виконували такі функції: комісар виконував рішення суду по переподілу землі, встановлення межових знаків; возний розносив повістки, приводив правопорушників, городничий слідкував за громадським порядком у місті).Бурмістри і радці теж входили до складу магістратського суду. Суд за магдебурзьким правом фактично відмінний від адміністрації, рада зосереджувала в своїх руках і суддівські і адміністративні функці.
25.Зовнішньополітична діяльність Данила Галицького.
У 1240р Данило галицький укріпився в Києві але того ж року києв захопила Орда. Незважаючи на певну залежність він не підкорився Орді.Восени Данило 1245 р їздив в Орду і отримав там ярлик на князювання і повинен був періодично надавати свої дружини татарам для їх походів на Польщу, Угорщину, сплачувати данину. Натомість князівство фактично зберігло незалежність у зовнішньополітичній діяльності. Основним напрямком став пошук серед західноєвропейських країн союзників для боротьби з Ордою. Данило звернувся до Папи римського Інокентія IV з пропозицією організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Князь обіцяв об’єднати православну і католицьку церкви. Таку пропозицію привітали в Римі, папа надіслав йому королівску корону і в 1253 Данила коронували. Проте після цього Рим не допоміг у боротьбі Данилові тому той розірвав контакт з папою. У 1254р. розпочав власний похід і зазнав поразки. З усіх зовнішніх дій Данила найуспішнішим був його похід на Ятвягів, яких вдалося нарешті змусити платити данину. Приєднав литовські племена ятвягів. Відвоював Люблінську землю у Польщі.
26.Державний устрій і місцеве самоврядування в українських землях в литовську добу.
На чолі Литовсько-Руської держави стояв Великий князь. В його руках була вища законодавча, виконавча та судова влада, він очолював збройні сили, проголошував війну та мир, призначав і звільняв державних урядовців, підтримував дипломатичні зносини з іншими державами. Важливим органом при князі була Пани рада. Спочатку до неї входили тільки васали князя потім литовські і укр. Князі, магнати, бояри. Канцлер, маршалок-за відсутнісю князя очолював пани-раду, піскарбій-міністр фінансів, гетьман-очолює військо. Склад 80 осіб. Князь не міг без паниради призначати послів у іноземні держави, вищих урядовців на українські землі, приймати і скасовувати закони. Великий вальний сейм-зібрання представників усіх земель д-ви, основна причина скликання-зовнішня небезпека. До його складу входили всі представники пани ради.Подіялвся на 2 палати: лавиця і коло. Розглядали питання: військової повинності, податків, воєних союзів, законодавча діяльність. Землі подіялися на воєводства на чолі з воєводами і повіти.На чолі повітів-староста, помічники-тіуни і возні.. возні організовували судові процеси, виконували суд. Рішення. Воєводу призначав князь на необмежений термін. Найменша адмін. Одиниця-волость, очолює волосний староста. Община називалася КОПА. Міста з магдеб правом очолює адміністрація і судові органи самоврядування. Складається з міської лави і ради. На чолі війт
27.Судочинство в Литовську добу.
Суд та його компетенція. II Литовським статутом було фактично завершено загальну судову реформу, розпочату в 1564 році Белзьким привілеєм.
За II редакцією Литовського статуту князівство Литовське було поділене на староства, а ті в свою чергу — на повіти. Судовою реформою передбачалося створення в кожному повіті 3-х судів: земського, гродського, підкоморського.
Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Складався із судді, підсудка та писаря (3 члени суду), які обиралися шляхтою і затверджувалися королем. Членами земського суду могли бути лише шляхтичі повіту. Земський суд засідав тричі на рік. Кожна судова сесія називалася "роком" або "каденцією". Як правило, тривалість сесії становила три тижні. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій"..
Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Глава адміністративної влади повіту— староста був головою гродського повітового суду. Членами гродського суду були також гродський суддя та писар. Увесь склад суду призначався. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара.
Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей. Із числа осіб, рекомендованих шляхтою, князь призначав підкоморія, який і здійснював судочинство. Підкоморій призначався довічно або до "милості" Господаря. Суд провадився однією особою — підкоморієм або коморником. Рішення ухвалювалися з виїздом на місце спору.
Свідками на підкоморському суді могли бути лише християни різноманітних станів. На суді заслуховувалися не менше 9 свідків, які попереджалися підкоморієм про відповідальність перед Богом за неправдиві свідчення.
Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був Великий князь Литовський.
28. Литовські статути.
Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. Норми статутів біли спрямованні на захист приватної власності, закріплювали привілейоване становище землевласників, визначали правові підстави феодальної експлуатації селянства. Литовські статути 1529 і 1566 зберегли непорушними етнічні відмінності підвладних народів, руська мова вважалась у Литві державною, православна церква посідала панівне становище, закріплювалося право литовських князів та польських королів розпоряджатися землями в інтересах шляхти, жалувати грамоти їм на володіння землями.. узаконювали привілейоване становище шляхтичів і магнатів, пани отримували право на отримування шляхетських звань, державних посад, звільнялися від повинностей і сплати податків. Ці закони поклали початок до закріпачення селян. Після підписання третього статуту у 1588 селянство стало остаточно залежним від феодала. За панськими маєтками закріплювалися селяни, селянам заборонялося переодити на інше місце без дозволу пана, власники мали право карати всіх непокірних селян, кріпаки мусили відробляти необмежену панщину, вотчиний суд пана над селянами. Створений єдиний стан селян-кріпаків, договор укладалися переважно в письмовій формі, право спадщини належало синам, дочкам не більше четвертини, пр. необережному вбивстві винний мав сплатити лише родичам головщину., значне місце посідали злочини проти майнових прав, основним покаранням-штраф, суворе покарання було за крадіжку, і якщо приовування або недонесення щодо деяких злочинів, наприклад син бачив підготовку батька до вбивства.
29.Магдебурзьке право в Україні.
Поступово відбудовувалися міста які були спустошенні під час монголо-татарської навали, з часом вони ставали осередками ремесл, промислів і торгівлі, а також політичного і культурного життя. Усі міста Речі посполитої поділялися на державні і приватновласницькі. Міщани намагалися захиститися від від сваволі магнатів і шляхти, виборюючи для міста самоврядування. Польські королі та литовські князі вбачали в містах джерело прибутку, а також шукали підтримки для боротьби зі сваволею дворянства, тому надавали деяким містам грамоти на магдебурзьке право – від назви нім. Міста Магдебург, що першим дстало назву на самоврядування. За такою грамотою: можновладці не мали право управляти містом і судити його мешканців; міщани могли самостійно обирати суд та міські органи самоврядування, після обрання магістрату місто формально виходилоз під влади старости й магнатів; населення міст мало право регулювати діяльність цехів і купецьких корпорацій, а також розв’язувати питання опіки, успадкування майна; узаконювалась соціальна нерівність серед міщан, вони поділялися на багатії і міську бідноту. Перше місто з магдебурзьким правом санок.
30. Кревська, Городельська унія та їх наслідки.
Наприкінці 14 ст міжнародні умови для польського королівства та ВКЛ стали несприятливими, посилювалися інтеграційні процеси зумовленні: наступом Московського князівства, правителі якого заявили про збирання руських земель; наступом Тевтонського ордену, необхідністю протистояти нападам татар. Це спонукало дві країни зміцнити свою зовнішню політику й у 1385 р підписати Кревську унію. Умови передбачали династичний шлюб литовського князя Ягайла з польською королівною Ядвігою. Ягайло який після шлюбу отримав титул короля об’єднаної держави повинен був охрестити за католицьким обрядом населення своє держави, повернути Польщі відторгнуі від неї території, а головне назавжди приєднати до неї землі Литви та Литовської Русі. Реалізація унії наштовхнулася на опір частини литовської української, білоруської шляхти. Опозиція бачила негативні риси унії: втрату державного суверенітету Литви, позбавлення привілеїв місцевої знатті на користь поляків, польську експансію на землі ВКЛ. На чолі опозиції був князь Вітовт. Авторитет Вітовта був настільки великим що Ягайло змушений був поступитися і у 1392р укладено угоду, за якою Вітовта визначено довічним правителем Литовського князівства.
31 Люблінська та Берестейська унії та їх наслідки для українських земель.
1 липня 1569 року був підписаний акт Люблінської унії між Литвою та Польщею, згідно з яким Корона (тобто Польща) й Велике князівство Литовське об'єднались в єдину державу — Річ Посполиту. За умовами унії, обирався спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Сейми мали бути тільки об'єднаними, тобто польсько-литовськими. Спільною була грошова система. Польська та литовська шляхта мала право володіти землями в обох частинах держави. Окремими залишалися герби, фінанси, адміністрація та військо. У Великому князівстві Литовському державними залишилися давньоруська мова та II Статут як чинне законодавство.
Наслідки Люблінської унії мали негативне значення для України. Вона була розчленована
На початку жовтня 1596 року в Бересті було скликано церковний собор для офіційного проголошення унії. Собор відразу ж розколовся на два окремі собори — православний і уніатський.
Уніатський собор під проводом київського митрополита М. Рогози підписав унію, присягнув на вірність Папі Римському, хоча ніяких повноважень на цей акт від константинопольського патріарха він не мав.
Православний собор відкинув унію й оголосив про позбавлення духовної влади відступників. Учасники собору, яких було значно більше, ніж учасників уніатського собору, підписали протест проти унії і надіслали його з делегацією до короля. Проте Сигізмунд II затвердив рішення уніатів.
Згідно з цим рішенням уніатське духовенство, як і католицьке, звільнялося від податків: шляхта, яка прийняла унію, одержувала право займати державні посади нарівні з католицькою шляхтою. Уряд вважав унію обов'язковою для всіх православних на території Речі Посполитої. Отже, православна Церква стала по суті протизаконною.
Те, що розпочалося як намір здійснити об'єднання християнської пастви, закінчилося ще більшим розколом, бо тепер замість двох існувало три церкви: католицька, православна і уніатська, або греко-католицька.
32 Державний устрій та місцеве самоуправління в українських землях в польську добу.
Великий вплив на формування державної системи Речі Посполитої мали "Артикули" Генріха Валуа 1573 року, які проголошували тут дворянську республіку на чолі з королем. Відповідно до Люблінської унії вищим законодавчим органом республіки був Вальний сейм, до складу якого входили король, сенат і посольська ізба.
Король головував на засіданнях сейму. До сенату входили вищі посадові особи Речі Посполитої. Визначальну роль у прийнятті сеймових рішень відігравала посольська ізба. До неї входило І70 депутатів-послів від земської шляхти Депутати в посольську ізбу вибиралися на шляхетських повітових сеймиках, перед якими вони і звітували після закінчення роботи сейму. Свої рішення Вальний сейм оформляв постановами, які називалися конституціями.
Центральне управління в Речі Посполитій здійснювали король і ряд посадових осіб. Так, королівським двором відав коронний або великий маршалок, королівською канцелярією — канцлер, скарбницею Корони — коронний підскарбій, військом Корони — коронний гетьман.
Місцеве управління
Система місцевих органів управління будувалася відповідно до адміністративно-територіального поділу Речі Посполитої. Землі подіялися на повіти на чолі зі старостами і воєводства на чалі із воєводами. У містах адміністрацію формує королівська влада, у приватно-власницьких – магнати.Міста з магдеб правом- щорічно обирають магістрат. При ньому діють городниці і возні виконують поліційн і судові функції.
33. Зміни в соціальній структурі українського суспільства в польську добу.
Панівний стан
До нього перш за все належали польські та українські магнати і шляхта.
Статут 1588 року розширив судові повноваження магнатів: вони могли судити не тільки своїх селян., а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.
Духовенство
Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.
Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського середовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього.
Селянство
За правовим становищем селяни поділялися на приватновласницьких (тих, хто проживав на землях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (мешкали на королівських землях).
Приватновласницькі селяни всередині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи:
1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого;
2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями;
3) залежні, які втратили таке право.
Міщанство
За правовим становищем міське населення складалося з трьох груп: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.
Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.
В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміснича верхівка, до якого входили багаті купці та ремісники, цехові майстри.
34. Судочинство та правова система на українських землях у складі Речі Посполитої.
Королівський та сеймовий суд – найвища судова інстанція. Основна судова ланка:
Земський суд єдиний із тогочасних судів не залежав від адміністрації. Суд розглядав справи, що підлягали "праву посполитому і службі земській військовій"..Апеляційна інстанція.
Гродський або замковий суд не був відокремлений від адміністрації. Гродському судові були підсудні усі справи про тяжкі кримінальні злочини, за які передбачалася смертна кара. Вищий суд ІІ інстанції до його складу входили головні судді. Нижчий суд діяв у складі намісника головного судді, шляхтича і писаря. Гродські суди відбувалися щомісячно, діяли на протязі 2 перших тижнів
Підкоморський суд — це спеціальний повітовий суд, що розглядав земельні спори, пов'язані із визначенням кордонів маєтностей.
Магнати і шляхта мали свої домені альні суди, де вони власноруч судили селян. У містах з магдеурщьким правом суд називався Лава.
Досить вагомою була судова компетенція Церкви. В українських землях існували два види церковних судів: духовні, які розглядали справи про порушення догматів православної віри і церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи, і церковні домініальні суди, які виступали як суди власника над залежними від Церкви людьми.
35. Передумови і причини виникнення українського козацтва. Основні категорії українського козацтва та їх правове становище.
Термін "козак" вперше згадується у джерелі XIII ст. (у початковій монгольській хроніці 1240 року) і походить з тюркських мов. Він означав "одинокий", "схильний до розбою, завоювання".
Період кінця XII — першої половини XIII ст. характеризується як перший етап формування та розвитку українського козацтва.
З Другої половини XV ст. починається відродження українського козацтва на пустопорожніх землях. Першопричиною відродження тут козацтва були "ухідництво" та "добичництво". Вже в другій половині XV — на початку XVI ст. на Наддніпрянщині утворилися громади вільних озброєних людей, чисельність яких зростала за рахунок невдоволених існуючим ладом у польсько-литовській державі. Починаючи з другої половини XVI ст., у безкраї простори Дикого Поля ринув потік селян-втікачів з Галичини, Волині, Полісся, Поділля. Втечі стали основною формою соціального протесту селян проти сваволі панів. Унаслідок втеч селян і міської бідноти в степах південної Київщини та Брацлавшини зростала чисельність вільного населення — козаків, було засновано ряд козацьких слобід і хуторів. Розпочався другий етап історії козацтва.
Козаки розорювали "пустопорожні" землі, займалися мисливством, рибальством, бджільництвом. їх життя було небезпечним: доводилося не тільки обробляти землю, а й оборонятись від нападів татар. Згодом козаки самі почали здійснювати походи на кримських татар. З одного боку, поява такої небезпечної сили, як козацтво, на рубежах Польсько-Литовської федерації непокоїла її уряд. Кожної миті ця руйнівна сила могла завдати удар по державі. Внаслідок втеч селян пани втрачали робочу силу. З іншого боку, новоосвоєні козаками землі на Наддніпрянщині приваблювали панів та шляхту. Держава в особі козаків придбала безкоштовну силу, яка захищала кордони як Литви, так і Польщі.
На нових землях склався своєрідний козацький лад. Козаки об'єднувалися у громади і всі важливі питання обговорювали та розв'язували на радах.На землях, освоєних козаками, вже ніколи, як їм здавалося, не з'являться державні урядовці, не виникне кріпосна неволя.
Але на початку XVI ст. король своїми указами, а господарі — грамотами починають роздавати простори, зайняті козаками, литовським та польським панам — магнатам.
Проте через короткий час козаки знову опинилися в залежності від панів та шляхти. Чимало з них не бажало коритися і знову тікало далі, на південь—до дніпрових порогів і за пороги.
36. Державний устрій Запорізької Січі.
За формою правління Запорізьку Січ відносять до типу демократичної республіки. Органом прямої демократії виступала козацька рада. В ухваленні законів і управлінні справами безпосередню участь брали лише представники одного суспільного стану — козаків. Раді належала уся повнота законодавчої та адміністративної влади. Вона ухвалювала закони, приймала рішення з найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики, контролювала діяльність урядовців.
Виконавча влада на Запоріжжі належала кошу, тобто обраним на козацькій раді посадовцям. Найвище становище в апараті управління займали військові начальники, а серед них виділявся кошовий отаман Кошові отамани, як і решта управлінців, щорічно вибиралися на козацькій раді, знімалися з посад або продовжували на наступний термін їх обіймати.
До складу військових начальників також входили:
Військовий суддя — друга посадова особа на Запоріжжі. Він здійснював суд над козаками, призначав начальника артилерії, інколи заміщав кошового отамана. Військовий писар керував канцелярією, проводив листування від імені усього запорізького війська.
Військовий осавул наглядав за дотриманням козаками порядку на Січі, стежив за поповненням продовольчих запасів війська, організовував виконання судових рішень, провадив дізнання за скоєними злочинами як на Січі, так і на територіях паланок.
Окрім перелічених посадовців статус військової старшини мали й курінні отамани — обрані керівники військових підрозділів, що називалися куренями.
Середню ланку виконавчої адміністрації становили військові чиновники, які допомагали військовій старшині управляти козацьким військом. Серед них виділявся довбуш. Він збирав козаків на раду, мав бути присутнім під час виконання судових вироків, організовував стягнення податків та торговельного мита. Військовий пушкар відав козацькою артилерією, був комендантом військової в'язниці. Військовий тлумач виконував обов'язки перекладача. Кантаржей наглядав за дотриманням еталону мір та вагів на всій території Запоріжжя.
Остання ланка козацької адміністрації складалася із похідної та паланкової старшини. Похідний полковник командував військовим підрозділом, що називалося полком. Крім нього, до складу полкової старшини входили полкові осавул та писар.
37. Козацьке звичаєве право. Загальна характеристика.
Серед джерел права, які використовувалися, на першому місці було звичаєве козацьке право. Воно регулювало широке коло стосунків, і перш за все, організацію державної влади та управління, систему судочинства, називало злочини та покарання за них. Це право виникло й оформилось у процесі еволюції" господарсько-побутових відносин людей та спиралося на діючі "давні" норми поведінки. Цими нормами поведінки були "права та звичаї" Війська Запорізького, які офіційно не були санкціоновані державною владою, проте регулювали всі суспільні відносини, що виникали в Запоріжжі. Сукупність цих "прав та звичаїв", обов'язкових до виконання, становила звичаєве право. Його норми відображалися в окремих вчинках людей, їх уявленні про честь, справедливість, обов'язок у тому розумінні, яке панувало серед населення на цьому етапі суспільного розвитку. Звідси випливало, що творцем звичаїв, які переростали в норми звичаєвого права, був безпосередньо народ. Серед таких звичаїв можна назвати: привселюдне водіння населеним пунктом злодія з підвішеною на шиї вкраденою річчю; сплата "перейму" (винагороди) хазяїном скотини, яка відстала віл череди, особі, яка її знайшла і повернула хазяїну; спалення жінки, звинуваченої в лихому чаклунстві; виставляння позивачем могоричу свідкам, так зване свідочне, та ін.
38. Визвольна війна українського народу середини XVII століття. Зборівський мирний договір. Умови та наслідки.
Головним наслідком Визвольної війни під проводом Б.Хмельницького 1648-1657 років стало створення Української гетьманської держави (Війська Запорізького), її політичний статус здебільшого визначався успіхами чи невдачами селянсько-козацького війська. У разі успіхів на театрі воєнних дій з поляками, Україна виборювала статус близький до незалежності. Однак більшість часу Військо Запорізьке перебувало на правах автономії у складі Речі Посполитої. 7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були:
1) збереження всіх давніх козацьких вольностей, зокрема, "де б не знаходилися наші козаки і хоч би їх було лише три, два повинні судити одного";
2) реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис. осіб;
3) євреям-державцям і орендарям заборонялось жити на козацькій території;
4) визнати козацьку територію, на якій би ніхто з іноземців не мав права і не наважувався брати податків;
5) Берестейська унія повинна бути скасована;
6) усі посади на козацькій території повинні бути надані особам не римської, а грецької віри;
39. Основні етапи формування (юридичного закріплення) української національної державності в ході визвольної війни середини ХVII ст.
Вперше в ході Визвольної війни територія незалежної України була оформлена Зборівським договором 1649 р. У відповідності з ним територія вільної України обіймала три воєводства: Київське, Брацлавське та Чернігівське, які після визволення були поділені на 16 полків та 272 сотні. У 1650 р. кількість полків виросла до 20. Отже, визволена територія мала свій адміністративно-територіальний поділ. Полково-сотенний устрій був істотним елементом української державності. І хоча полки як військові одиниці існували в багатьох державах, але тільки в Україні полково-сотенна організація війська була взята за основу державного територіального устрою. Вже починаючи з літа 1648 р., полки та сотні як територіальні одиниці включають до себе все населення, що проживало в їхніх межах, і на нього розповсюджується влада полкових та сотенних урядів. До 1654 р. звільнена територія охоплювала Лівобережжя, Правобережжя (крім Волині та Галичини) і значну частину земель на Півдні (приблизно 200 тис. кв. км).
Отже, на час укладення українсько-російського договору 1654р. Україна була незалежною державою, що мала свою державно організовану територію.
Березневі статті 1654 р. юридично затвердили цей факт.
40. Державний устрій та суспільний лад держави Б. Хмельницького.
Державний устрій. Впродовж свого існування Українська гетьманська держава витворила тільки їй притаманні органи центральної та місцевої влади. Серед них виділялися:
-гетьман. Обирався на довічний термін. Йому належала вища законодавча, виконавча та судова влада. Затверджував закони після їх ухвалення Генеральною радою. Очолював збройні сили країни. Влада гетьмана не поширювалася на Слобідську Україну та на Запорізьку Січ.
У нього зосереджувалися функції виконавчого характеру. Він організовував діяльність центральних органів управління, здійснював контроль і нагляд за органами місцевої влади. Мав право надавати земельні ділянки із державного фонду.
В Українській гетьманській державі не було чіткого розмежування функцій між органами державної влади. Зокрема, повноваження гетьмана часто перекликалися з компетенцією Генеральної ради;
-Генеральна рада — це колективний військово-демократичний козацький орган Гетьманщини, який виконував адміністративні, законодавчі, управлінські, судові функції. Лише їй належало виняткове право обирати гетьмана, генеральну старшину, інколи — полковників.
Ініціатива скликання Генеральної ради належала гетьману. Як правило, він відкривав засідання і головував на ньому. Рішення ухвалювалися шляхом голосування — підкиданням шапок або криком.
Поступово компетенція Генеральної ради звужувалася, а до кінця XVII ст. її значення як центрального органу влади зовсім занепало;
-Старшинська рада — своєрідний постійно діючий станово-представницький орган, який спочатку функціонував паралельно з Генеральною радою, а з кінця XVII — поч. XVIII ст. перебрав на себе її повноваження.
Старшинські ради виконували дорадчі функції. Складалися з двох палат. Верхня постійно діюча палата — колегія генеральної старшини. Нижня — старшинські з'їзди, скликалася двічі на рік — на Різдво Христове та Покрову. Засідання проводилося у гетьманській резиденції, на них головував сам гетьман. Рішення зборів ухвалювалися гетьманом спільно зі старшинською радою за традиційною письмовою формулою: "прирадили гетьман та старшина". Повноваження старшинських рад були досить широкі, але не розмежовані з компетенцією гетьмана та Генеральної ради.
41.Переяславська рада 8 січня 1654 року. “Березневі статті” 1654 р. Оцінка українськими та російськими істориками.
У січні 1654 р. у Переяславі було укладено попередній договір про умови переходу Війська Запорозького під владу Московського царя, а також про гарантії для Війська Запорозького. Після цього уряд Б. Хмельницького розробив конкретні умови договору з Росією, що були передані російському цареві. Цей документ відомий в історії як Статті Б. Хмельницького, або Прохальні статті. Він складався з 23 пунктів (статей). 14 березня 1654 р. цей документ було передано цареві. Після попереднього вивчення його було повернуто на доопрацювання та редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні його зміст майже не змінився. Цар і бояри розглянули статті та'супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді документ став відомий як Березневі, чи Московські статті. 27 березня 1654 р. українські посли отримали цей документ і три царських жалувані грамоти - Війську Запорозькому, козацькій старшині та про передання Чигиринського староства "на гетьманську булаву".
Сукупність цих чотирьох документів і становила власне текст договору, що фактично був конституцією козацької держави.
За ним підтверджувалися недоторканність суспільного ладу України, попередній порядок управління та судова система, права і привілеї козацтва. Оригінал цього договору не зберігся.
Березневі статті 1654 р. були сформульовані не зовсім ясно, а тому обидві сторони вкладали в них різний зміст і кожна підходила до нього, зважаючи лише на свої інтереси. Україна бачила в ньому лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана в наступні роки, а Москва від перших днів намагалася перетворити протекторат на інкорпорацію.
Об'єктивно цей договір відповідав інтересам обох сторін. Він засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна здобула сильного союзника. На її території було збережено власну військову, адміністративну й судову владу, ліквідовано переслідування православної церкви та її віруючих. Росії ж, зі свого боку, було дуже вигідно прийняти в підданство край із багатими землями, майже з тримільйонним населенням. Росія також звернула увагу на вигідне геополітичне положення України. Немале значення мало й те, що Україна в той час мала визнання багатьох країн Європи та Близького Сходу. До того ж Україна захищала Росію з півдня від нападів турецьких і татарських орд.
42.Руїна: причини, зміст, наслідки.
Руїна (1658 – 1686) Причини Руїни: -відсутність загальнонаціонального лідера який би міг продовжити справу Хмельницького після його смерті; глибокий розкол серед української політичної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики; егоїстичність козацької старшини.
Суть Руїни: - Поділ України на Лівобережну й Правобережну; Скорочення населення.
Гетьманом стає Виговський (1657 – 1659): укладає союзи з Польщею, Кримом, Швецією, Москвою. На Запоріжжі піднявся бунт Барабаша і Пушкаря, в 1658 р. – придушено. Виговський вирішує піти на союз з Річчю Посполитою і у вересні 1658 р. – Гадяцький трактат: Козацька держава повертається до складу Речі Посполити (але тепер потрійне Велике князівство Руське; всі країни – республіки з вільно обраним парламентом і королем); зовнішня політика мала бути спільною; поміщики польські отримали право повернутись до України; власне військо, власні фінанси і грошова одиниця; православна церква урівнюється в правах з католицькою. Москва оголошує Виговського зрадником. Зустріч війська Московської держави з військом козаків відбулась у липні 1659 р. Москва була розбита. Наступна битва – Битва під Конотопом 9 липня 1659, закінчилась поразкою Росії. Одразу після битви вибухнуло нове антиурядове повстання.У 1659 Виговський зрікається булави. Юрій підписує Переяславські статті 1659 р: було змінено полковниківі; треба було видати родину Виговського; гетьман втрачав право призначати і звільняти генеральну старшину та полковників. Москва оголошує Польщі війну, Юрій переорієнтовується на Польщу й заключає Слободищинську угоду 1660 р, який був схожий на Гадяцький (немає Великого князівства руського). Україна розколюється. Юрій зрікається булави. На Правобережжі – Павло Тетеря (1663 – 1665 рр): орієнтується на Польщу. Вів війну з Москвою, здійснював каральні заходи, що не додавало популярності. У 1665 зрікається булави. Петро Дорошенко (1665 – 1675): запровадив сердюків, негативно сприйняв Андрусівський мирний договір 1667 р., переорієнтовується на Крим, Туреччину: з-за допомогою татар майже вигнав поляків, але втрутився Сірко. 1668 – 1669 – Дорошенко об’єднав Україну, Залишає Многогрішного заступником. Приймає протекторат Туреччини. Польска армія була розбита за допомогою турків. З поляками – Бучацький мирний договір 1672 р. Всі території практично стають турецькими. Брацславщина й Київ отримують автономію. На Правобережжя починають нападати турки, невдоволення. Зрікається булави. У 1681 р. – Бахчисарайський мир між Туреччиною, Кримом і Москвою: між Києвом і Чигирином територія має бути не заселена. На Лівобережжі – Брюховецький (1663 – 1668), стає гетьманом завдяки Чорній Раді. Взяв курс на зміцнення гетьманської влади. Перший гетьман, хто поїхав до Москви (з Москвоськими статтями): московські війська тепер у кожному місті, вибори гетьмана – з дозволу царя. Дем’ян Многогрішний (1669 – 1672): ставленик Дорошенка. У 1668 р. Глухівські статті: заборонялось гетьманові вступати у відносини з ін. державами, козацький реєстр 30 тис. і т.к. Заарештований через донос. Іван Самойлович (1672 – 1687) з Конотопськими статтями: обмежвали права гетьмана і гетьманщини. Допустив в 1686 р. підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. У 1686 р. між Москвою і Польщею – «Вічний мир». Самойловича заслано в Сибір.
Наслідки Руїни:
- Поділ України на Лівобережну та Правобережну; Знищення сотень тисяч українців, спустошення цілих регіонів; Підпорядкування української церкви московському патріархату; Нівеляція державницької ідеї; На території Лівобережжя автономія Гетьманщини прожила 100 років
43.Гетьманство Ю. Виговського та Ю. Хмельницького. “Переяславські статті” 1659 року
Смертельно хворий Богдан змусив старшинську раду обрати своїм наступником молодшого сина – Юрія Хмельницького. Після смерті Богдана в 1657 р. це рішення затвердила і козацька рада. Проте під тиском генерального писаря Івана Виговського, Юрій відмовляється від булави і відправляється довчатися до Київського колегіуму. Новим гетьманом України стає Виговський. Його було обрано на військовій раді у Корсуні 25 жовтня 1657 р. Новий гетьман активізує зовнішньополітичні зв’язки, зокрема, відновлює союзні стосунки з Кримським ханством, зі Швецією укладає союз оборонного значення та займає відверту пропольську орієнтацію. Останнє призводить до початку громадянської війни.
Проти Виговського виступили полтавський полковник Мартин Пушкар і кошовий отаман Запорізької Січі Яків Барабаш. Заручившись підтримкою татар, Виговський розправився з повстанцями. В червні 1658 р. війська Пушкаря були розбиті під Полтавою, самого полковника було страчено, а територія полтавського полку піддалася руйнуванням. Щоб довершити розгром опозиції, Виговський стратив частину повстанців, декількох полковників і 12 сотників, а частину полонених віддав татарам. Всього знищено було 50 тис. осіб. Союз з Кримським ханством і репресії негативно відобразилися на гетьманові, від нього відійшло багато однодумців. Але Виговський не відмовляється від союзу з Польщею і підписує з нею 16 вересня 1658 р. Гадяцький договір (трактат). Україна, зберігаючи повну автономію, входить до складу Речі Посполитої. Проте реально поляки не збиралися виконувати договір. Для них він був тільки приводом, щоб повернути України під свій контроль.
Угода в Гадячі призвела до інтервенції Московії. 150-тисячна російська армія рушила до України, але під Конотопом 29 червня 1659 р. була повністю розбита козацькою армією Виговського і найманими полками, що складалися з татар, сербів, німців, поляків, волохів. Конотопська катастрофа викликала справжній шок у Москві. Цар Олексій Михайлович Романов наказав готуватися до оборони Москви, а сам розробляв план евакуації. Але перемога під Конотопом зовсім не змінила ситуацію в Україні – громадянська війна не припиняється. Лівобережні полковники заявили про підтримку Москви, правобережні – перейшли у відкриту опозицію до гетьмана, підтримуючи Юрія Хмельницького, запорожці на чолі з Іваном Сірком почали похід на Крим. І. Виговський вирішує скликати раду. Але козаки не схотіли вислухати гетьмана, звинуватили його в ігноруванні інтересів козацької України. В результаті Виговський поспішно покинув Україну, а новим гетьманом повторно став Юрій Хмельницький.
Вирішивши укласти новий союз з Москвою, Юрій 27 жовтня 1659 р. підписує Переяславські статті. Їх було видано за батьківські Березневі, але зміст повністю перероблено. Згідно з новими статтями, автономія України обмежувалася – царські воєводи разом з гарнізонами розміщувалися в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Умані, Брацлаві; Київська митрополія підкорялася московському патріархату, гетьман не мав права призначати та зміщувати полковників, карати старшину, а також виступати в похід без царського дозволу, заборонялися відносини з іншими країнами, без дозволу царя українці навіть не могли переобрати гетьмана. Такі умови не могли не викликати глибокого розчарування і обурення, як серед старшини, особливо правобережної, так і серед рядового козацтва.
44.Державна діяльність І.Мазепи.
У 26 липня 1687 р. гетьманом було обрано Мазепу. Тут же підписується нова угода з Москвою —Коломацькі статті: - Гетьман не мав права без царського указу позбавляти старшину керівних посад, а старшина – скидати гетьмана; гетьманському урядові заборонялось підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами; в Батурині передбачалось розміщення полку московських стрільців; схвалювались змішані шлюби. У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І. Мазепа вводить Нову категорію козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього.
У зовнішній політиці Мазепа проводив Промосковську політику. У кінці 17 ст. Мазепа зі своїм військом бере участь у походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. (У 1700 р. Петро І укладає мир з Туреччиною). У 1699 р. після рішення польського сейму про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання під керівництвом С. Самуся, С. Палія і А. Абазина. В 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Арешт Палія. Мазепа затвердився на Правобережжі. Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — Санкт-Петербурга. У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Коли поповзли чутки про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмана замінити російським ставлеником, то захвилювались і старшина, і Мазепа. Мазепа починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. В кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає з Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною і Швецією було укладено угоду, згідно з якою остання виступала гарантом козацьких вольностей і недоторканності українських кордонів. Петро І здійснює рішучі заходи. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин. Бік Мазепи взяли запорожці під орудою кошового отамана К. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Січ. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. Під Полтавою. Війська Карла XII і Мазепи були розбиті, і вони відступили у Молдавію. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер.
45.Конституція П.Орлика. Принципи державного устрою української держави за конституцією П. Орлика.
Після смерті І. Мазепи на загальній раді старшина та Військо Запорізьке під головуванням кошового отамана К. Гордієнка 5 квітня 1710 р, обрали гетьманом України (в еміграції) Пилипа Орлика. Рада прийняла своєрідні статті - «Пакти і Конституцію прав і вольностей Війська Запорізького», згодом названі «Конституцією Орлика», які були договором між гетьманом і Військом Запорізьким про державний устрій України після її визволення від московського панування. Цей документ ніколи, не був втілений у життя, але увійшов в історію як одна з перших в Європі конституцій демократичного суспільства:
- Проголошувалось, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування
- Обумовлювалась цілковита незалежність від Московії
- По закінченні війни мають бути повернені з Москви всі невільники-українці.
- Україна визнавалася республікою, де гетьманська влада обмежувалась постійною участю в Генеральній Раді
- Передбачались регулярні збори Генеральної ради (тричі на рік)
- Гетьманові заборонялось підтримувати секретні зносини з іншими державами та здійснювати таємне листування
- Запроваджувався Генеральний суд для розгляду справ про кривди гетьманові та провини старшини
- Державна скарбниця і майно підпорядковувались генеральному підскарбію. Фінансові справи мали розв’язуватись тільки Генеральною Радою
- Протекторат Швеції
- Державною релігією оголошувалось православ’я, а Київська митрополія могла вийти з підпорядкування московського патріарха.
- Спеціальній комісії належало здійснювати ревізію повинностей населення.
-поділ влади на три гілки,-гетьман не розпоряджався державними коштами
46.Політика Петра І та його послідовників по відношенню до України.
Цар зрозумів, що ідея української державності, боротьба за неї може повернутися проти Російської імперії. Послідовно й систематично Петро І громив усі ознаки української державності, ослаблював Україну, фізично винищуючи її населення, руйнуючи його матеріальний добробут, виснажуючи його сили, підриваючи тим самим генофонд нації.За царювання Петра І Українська держава ще більше обмежується в автономії. У 1706 році за указом царя козацьке військо переходить під командування Москви. Петро І примушував козаків брати участь у всіх війнах, які він проводив. Військові походи, примусові роботи забирали життя багатьох українців.
Петро І завдав нищівний удар по економіці України, фактично скасувавши вільну торгівлю. Він почав проводити колоніальну політику і стосовно культури України. Окремим указом 1709 року були заборонені українська мова, національне книгодрукування. У 1720 р. Петро І видав указ київському губернатору князю Голіцину, щоб "...в усіх монастирях, які залишаються в Російській державі, оглянути і забрати давні жалувані грамоти та інші куртіозні листи оригінальні, а також книги історичні, рукописні й друковані".
За царювання Петра І Україна зробила останню спробу відновити державну самостійність. Ця спроба пов'язана з іменем Івана Мазепи, який за двадцятирічне гетьманування доклав багато зусиль, щоб вивести Україну з "руїни", припинити тут політичне безладдя.
Як палкий патріот України, Мазепа, удаючи лояльне ставлення до царя, плекав надію на визволення України і створення самостійної Української держави. Петро І в той час мав намір замінити козацтво рекрутчиною, а Україну перетворити у невід'ємну частину Росії.
47.Державна діяльність К. Розумовського.
1750 році гетьманом було обрано нікому не відомого 22-річного сільського хлопця Кирила Розумово кого. Настала пора останнього піднесення старої козацько-гетьманської держави. За Розумовського в Україні було проведено ряд реформ: соціальну, військову, судова тощо. За гетьманування К.Розумовського Гетьманщину було поділено на повіти, запроваджено систему шляхетських судів — земських, ґродських і підкоморських, війтівські посади у великих містах передано до козацької старшини. Він намагався — але без успіху — дістати право дипломатичних зносин, дбав про розвиток української торгівлі й промисловості, розпочав широку програму «національних строєній» реформував козацьке військо («воїнська екзерциція»), , планував відкриття університету в Батурині, сприяв розвиткові української науки (зокрема історії), літератури й мистецтва.У 1762 році на російський престол вступила Катерина II. Вона послідовно проводила принцип централізації управління і поспішила скасувати автономію окремих народів, що входили до складу Російської імперії. Першим мало бути, на її думку" скасоване гетьманство. Наприкінці 1763 року Катерина II викликала Розумовського до Петербурга і поставила вимогу "добровільно" зректися гетьманства, що він і зробив. Йшов 1764 рік — час, коли Російська імперія остаточно перетворила Україну в декілька адміністративно-територіальних одиниць Російської імперії.
48.Кодифікація українського права у XVIIІ ст.
У XVIII ст. здійснювалися неодноразові спроби систематизувати російське і, в тому числі українське, законодавство. На початку XIX ст. ця робота стає особливо інтенсивною, бо відсутність систематизації норм було однією з причин безладдя та зловживань у судах. «Собрание малороссийских прав» - це був по суті кодекс реально діючих норм цивільного пра-ва. Наприкінці 1807 р. відредагований рукописний примірник цього кодексу був переданий у другу експедицію кодифікаційної комісії. Там він і залишився на довгі роки у зв'язку з призупиненням загальноправової політики, спрямованої на формування єдиного правового поля Росії і УкраїниЗбірник складався з трьох частин, викла-дених у п'яти книжках. Частини поділені на розділи (всього 42), а розділи - на параграфи (всього 1377). Перша частина викладена в одній книжці під назвою «Cобрание Малороссийских прав касательно лиц по данным от присудствия коммисии оглавлениям». У цій час-тині викладені правові норми, що визначали право-здатність і дієздат-ність особи, порядок взяття шлюбу, майнові та особисті взаємовідносини подружжя, батьків і дітей. Наприклад, неповнолітніми вва-жались: жінки - до досягнення ними 13 річного віку, чоловіки - до 18 років. Жінка, яка досягла 13 років може вступити в шлюб.Друга частина збірника мала назву " Выписка из прав в Малороссии употребляемых, учиненная по руководству на II-е отде-ление о деяниях". Право-ві норми систематизовані в таких розділах: "Про дії взагалі", Про дії особистості", "Про договори", "Про дії недозволені". До цієї частини додано список цін на майно. Зміст другої частини свідчить про те, що тут викладені норми зобов'язального права, в тому числі з питань, що стосуються осуднос-ті, виявлення волі, договорів та зобов'язань, що з них випливають. Наприк-лад, в розділі 11. «Про договори» йдеться про те, що «предмет договоров заключается в свободной каждаго воле распоряжаться вечно по своему изво-лению собственным имением.» Хрестоматія з історії держави і прав України: У 2т. - Київ - Ін Юре, 1997.. стор.222.Третя частина "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. складала-ся з трьох книг, що мають аналогічну назву - "Выписка из прав Малороссии употребляемых, учиненная по руководству на III-е отде-ление о вещах или имении". У цій частині вміщені правові норми, що регулювали майнові від-носини: про володіння і власність, способи набуття права власності, про спадщину, земельне і оброчне право, про давність.Джерелами "Зібрання Малоросійських прав" 1807 р. були : третій Ли-товський статут, "Саксонське Зерцало", право Хелмінське, право Магдебур-зьке, "Порядок прав цивільних". У двадцяти випадках посилання відсутні. Але у вступі зазначено, що ці параграфи розроблені на підставі звичаїв.У цілому в зібранні, його додатках і поясненнях систематизовані правові норми, що визначали основні риси цивільного і сімейно-шлюбного права та права спадщини.
49.Політика Катерини ІІ по відношенню до українських земель.
Під час правління Катерини II землі колишнього Кримського ханства увійшли до складу Російської імперії. Таким чином зникла ця безпосередня військова загроза. Зникла потреба в козацьких військах, Запорозькій Січі і Гетьманщині. 1764 року було скасовано гетьманство, 1765-го розформовано козацькі полки на Слобожанщині, 1775-го ліквідовано Запорозьку Січ, 1782-го у Гетьманщині ліквідовано полкову та сотенну адміністрацію, запроваджено поділ на 3 намісництва. 1783 року розформовані козацькі полки на Лівобережжі і юридично запроваджено кріпацтво. Українські землі були повністю інтегровані до складу Російської імперії.
Після зникнення загрози з боку Запорозької Січі та Кримського ханства створилися умови і почався стрімкий розвиток господарства на півдні України. Були засновані нові або перейменовані такі міста як Одеса, Катеринослав, Сімферополь, Севастополь. Почали розвиватись заводи (мануфактури) і торгівля — за одночасного погіршення життя селян північніших українських і російських земель. Південь України швидко заселяли люди з різних куточків світу. Серед них — українці та росіяни (переселенці з закріпаченої частини Російської імперії), болгари, серби, греки (переселенці з Османської імперії), німці (переселенці з різних німецьких князівств, які перебували у стані занепаду), євреї (переселенці з земель Речі Посполитої).
1785 року, видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права та привілеї російського дворянства, прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. Вона особисто віддавала накази про придушення антикріпосницьких виступів в Україні — Коліївщини (1768) та Турбаївського повстання (1789—93).
Правління Катерини II позначилося дальшою русифікацією України. 1783 року в Києво-Могилянській Академії запровадили російську мову викладання.
1786 — проведено секуляризацію церковних земель, що підірвало економічну незалежність православної церкви від держави, зокрема, в Україні. Церква перетворилася на частину імперського державного апарату.
Після включення до складу Російської імперії Правобережної України уряд Катерини II проводив тут політику, спрямовану на ліквідацію греко-католицької церкви, підпорядкованої Риму.
50. Ліквідація Гетьманщини.
Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. після звернення К. Розумовського з проханням запровадження спадкового гетьманства в Україні та розширення його прав викликала його в Петербург і примусила подати рапорт про відставку. 10 листопада 1764 р. імператриця видала указ про ліквідацію інституту гетьманства в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764–1786 рр.) генерал-губернатора П. Румянцева. Колегія складалася з чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина і українця). Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. метою діяльності якої була поступова, але неухильна ліквідація автономії України. У 1775р. російськими військами була зруйнована Запорозька Січ. У1781 р. було знищено полковий (десять полків) адміністративний устрій України, а Гетьманщину реорганізовано у три намісництва (губернії): Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, частина українських земель ввійшла до утвореної в 1763 р. Новоросійської губернії. У 1780 р. більшість Слобідської України увійшла до Харківського намісництва, яке з 1796 р. перетворено на губернію. В усіх губерніях замість українських заведено російські адміністративні, судові та податкові установи. У 1783 р. козацькі війська реорганізовано у десять кавалерійських полків російської армії. Того ж року в Україні було запроваджено кріпацтво, селян прикріплено до землі. Українська шляхта підтримала зміни, бо вони гарантували їй привілеї та права російського дворянства. Ці права були зафіксовані в "Жалованій грамоті" 1785 р. Українська церква теж зазнала важкого удару: її землі та селяни були секуляризовані, а 1786 р. закрито багато монастирів. Одночасно завдано рішучого удару тим культурним установам, якими описувалася церква.
Так Росія остаточно знищила автономію Гетьманщини, її права, вольності та привілеї, неодноразово гарантовані царським урядом й урочистими договорами. Україну було включено до складу Російської імперії і вона перестала існувати як окремий державний організм.
51Ліквідація Запорізької Січі російським самодержавством.
Ліквіда́ція Запорі́зької Січі́ 1775 ро́ку — насильницьке знищення московськими військами українського козацького утворення — Запорізької Січі. Передумови ліквідації: Вже в другій чверті XVIII століття було зрозуміло, що царизм не має жодних намірів щодо збереження української автономії, передбаченої ще Березневими статтями 1654 року. Після двірцевого перевороту 1762 року на московський імператорський престол зійшла Катерина II, дружина імператора Петра III, яка одразу спрямувала всі зусилля на посилення влади самодержавства у величезній імперії. Важливим аспектом у політиці імператриці стало так зване «зросійщення ополячених окраїн» (під «окраїнами» царизм вбачав українські та білоруські землі). Такі плани Катерини II не передбачали ні існування козацької держави Гетьманщини, ні козацьких вольностей, ні Запорізької Січі. Коли 1764 року було ліквідовано гетьманщину, а ще через рік — полково-сотенний устрій на Слобожанщині, останнім оплотом української свободи залишалася Запорізька Січ, яку в панівних колах Росії бачили як «кубло бунтівників та бандитів». Царизм лише чекав слушної нагоди для ліквідації козацької вольниці. Така нагода припала на 1775 рік, коли закінчилася Російсько-турецька війни, яку Москві допомогли виграти запорожці, і козаки стали непотрібні. На початку червня 1775 року російські війська під командуванням Текелій Петро Абрамович, які поверталися з турецького походу, раптово оточили Січ. Козаки не чекали на такий розвиток подій, а тому на Запоріжжі тоді перебувало зовсім мало вояків. Більшість запорожців ще не встигла повернутися з турецьких походів, або перебувала на промислах. На Січі зібралася рада на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським, яка вирішила не проливати християнської крові та добровільно склала зброю перед московитами. 16 червня 1775 року російським військами було повністю зруйновано Січ, а все майно та козацькі архіви було вивезено до Петербурга. Козацьку старшину та кошового отамана Петра Калнишевського звинуватили у зраді та засудили до каторги.
Лише 3 серпня 1775 року імператриця Катерина II видала спеціальний маніфест, який офіційно сповіщав про причини ліквідації Січі. У цьому документі Січ зображувалася як «кубло пияк та розбишак», які жили в неуцтві та заважали царизму вести торгові та культурні зв'язки з сусідами. Про пролиту козацьку кров за царську Росію в ньому не було ні слова.
52. Три поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.
У другій половині XVIII ст. Річ Посполита переживала період занепаду. Фільваркова система господарювання і шляхетська анархія гальмували господарський розвиток країни, послаблювали її перед зовнішньою агресією.
Ослабленням Польщі скористалися сусідні Росія, Прусія та Австрія. Вони планували розчленувати Польщу, прагнули розширити за рахунок її території свої володіння. їх лякало також поширення ідей просвітництва, а згодом ідей Французької революції. Перший поділ Польщі відбувся у 1772 p., в результаті якого до Росії відійшли в основному білоруські землі. Наступні два поділи відбулись наприкінці XVIII ст.
Під впливом Великої французької революції у Польщі розгорнувся масовий визвольний рух, який очолив Т. Костюшко. Щоб знищити революційний осередок у себе на кордонах, Катерина І і направила до Польщі війська, які згодом очолив О. Суворов.
Військові дії російської армії проти шляхетських військ на Правобережжі розпочалися на початку травня 1792 р. Королівська армія опору майже не чинила. Одні за одним здавалися польські гарнізони. Незначні сутички відбулися лише під Любаром, Шепетівкою та Острогом. На середину 1792 р. військові операції практично припинилися. Але минув майже рік, перш ніж були реалізовані плани царського уряду. 27 березня 1793 р. з'явився маніфест Катерини II, за яким Правобережна Україна включалась до складу Росії.
Незабаром розпочалося складання присяги населенням краю на відданість Росії (крім селян, за яких її складали поміщики). Воно відбувалося досить швидко і без особливих ускладнень.
Внаслідок поділу Польщі в 1793 р. до Росії увійшла територія Правобережної України (Подільське, Волинське, Брацлавське і Київське воєводства). Через два роки (1795) відбувся новий поділ Речі Посполитої, і до Росії відійшли західні землі Волині й Білорусі.
Разом з тим ліквідація державних кордонів між землями Лівобережжя та Правобережжя всупереч політиці російського царизму створила сприятливіші умови розвитку українського народу як у господарській, так і духовній сферах.
Протягом 90-х років XVIII ст. на Правобережжі були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. У краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Вони, як і раніше, відробляли панщину у маєтках феодалів та сплачували чисельні державні податки. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.
53.Російсько-турецькі війни ІІ половини XVIII ст. та їх наслідки для українських земель.
Участь українських козаків у російсько-турецьких війнах другої половини XVIII ст. Напередодні російсько-турецької війни 1768—1774 рр., коли питання про ліквідацію Січі було вирішено, Катерина II, закликаючи запорожців до війни, запевняла: «Ми вважаємо (запорожців) найзичливішими нашими підданими і при першій нагоді Височайшу нашу милість усьому нашому вірному Війську Запорозькому низовому вчинемо». У війні 1768— 1774 рр. запорожці взяли найактивнішу участь.У 1774 р. був підписаний Кучук-Кайнарджийський договір, за яким до Росії відходили землі між Дніпром і Південним Бугом, місто Керч, а Кримське ханство проголошувалося незалежним.Знову про запорожців згадали під час війни з Туреччиною 1787—1791 рр. У бойових діях брало участь Чорноморське козацьке військо. Особливо вдало козацькі полки діяли в обороні Кінбурна, облозі та взятті Очакова в 1788 р. Під час цього бою козаки-задунайці, що були в складі турецької армії, допомогли своїм товаришам у розгромі турків.Згідно з договором, підписаним у Яссах, кордоном між Туреччиною і Росією ставала річка Дністер.Сподіваючись на подяку, козаки-чорноморці прагнули відро¬дити колишні козацькі вольності в межиріччі Дністра й Південного Бугу. Але це занепокоїло царський уряд, і козаків було вирішено відправити подалі з України.У 1792 р. їм дозволили оселитися на Таманському півострові в межиріччі Кубані та Дону. У серпні.Ліквідація Кримського ханства. Уряд Російської імперії вважав, що в 1783 р. склалися всі умови для поширення його влади на півострові. Останній хан Шагін-Ґірей був змушений зректися влади та виїхати до Туреччини. Оволодівши Кримом, Катерина II стала відбирати кращі землі й дарувати їх дворянам і чиновникам. Кримських татар стали витісняти на безплідні землі. Це призвело до катастрофічних наслідків у демографічному стані населення півострова. За наступні сто років населення Криму скоротилося з 500 тис. до 200 тис. осіб, причому основна маса населення складалася з нових переселенців.
Отже, кримських татар, як і українців, на багато років спіткала доля поневірянь і страждань під владою Російської імперії.
54.Заселення та освоєння південноукраїнських земель в кінці XVIII ст.
На середину XVIII ст. значна частина південних українських степів була заселена українцями. Поступово тут складається відповідна система адміністративно-територіального управління. Причорноморська смуга степів все ще перебувала у складі Кримського ханства під владою Туреччини.
У другій половині XVIII ст. царський уряд вживає заходів для залучення іноземців, зокрема сербів, болгар, німців, для освоєння південних українських земель. Цей процес було започатковано указом від 24 грудня 1751 року "О принятии в подданство сербов, желающих поселиться в России и служить особыми полками". Через деякий час тут появляються нові територіальні утворення: Нова Сербія (1752 р.), Слов'яносербія (1753 р.), Новослобідський козацький полк (1754 р.). В адміністративному відношенні ці одиниці поділялися на полки.
Реорганізація політичного устрою південних земель почалася у 1764 році. Указом царя від 22 березня Нова Сербія і Новослобідський козацький полк були перетворені у Новоросійську губернію. Управління губернією складалося із двох департаментів — військового і цивільного.
Адміністративно-територіальний устрій Новоросійської губернії внормувався за загальноросійським зразком, хоча враховувалися і попередні традиції військово-територіального козацького устрою. Спочатку Новоросійська губернія складалась із двох провінцій — Єлизаветградської та Катеринославської і одного повіту — Бахмутського. З 1765 року губернським містом став Кременчук.
З 1775 року все Північне Причорномор'я поділялося на дві губернії - Новоросійську і Азовську.
Приєднання Криму в 1783 році при вело до змін політичного ладу цього краю. На землях колишнього Кримського ханства було створено Таврійську область з центром у Сімферополі.
Отже, політичний лад Півдня України складався відповідно до загальноросійської політики з уніфікації місцевого управління. Провідну роль в освоєнні Півдня України відіграв український народ.
55.“Жалувана грамота дворянству”.
Статус дворянських зборів в системі центральних та місцевих та адміністративних установ, регламентована документальна кореспонденція із ними, порядок документального сполучення були визначені Жалуваною грамотою дворянству 21 квітня 1785 року та подальшими іменними та сенатськими указами, направленими на роз’яснення, конкретизацію та доповнення окремих положень грамоти. Згідно статей Жалуваної грамоти дворянські збори мали скликатися за дозволом та позивом губернатора кожні три роки у зимовий час. Найголовнішою функцією зборів проголошувалися вибори губернських та повітових урядовців на посади, визначені Установленням про губернії 1775 року. Право голосувати на зборах надавалося повнолітнім (не молодше 25 років) дворянам, які володіли в губернії населеними маєтками й дослужилися до обер-офіцерського чину. Губернські дворянські збори повинні були мати окремий будинок, де відбувалися засідання, власного секретаря, який теж обирався дворянством, власну скарбницю, печатку та архів. Крім того, дворянським зборам надавалося право захищатися на суді власним стряпчим, представляти інтереси дворянства губернії перед генерал-губернатором та звертатися зі скаргами й клопотаннями через власних депутатів до Сенату або монарха. Для вирішення питань станового життя російського дворянства Жалувана грамота запроваджувала зібрання губернського предводителя та повітових дворянських депутатів, яке згодом отримало назву дворянських депутатських зборів. Дворянські депутати обиралися повітовим дворянством на три роки під час виборних з’їздів. Депутатські збори створювалися з метою визначення приналежності того чи іншого роду або окремої особи до російського дворянства. У разі визнання представлених доказів дворянства незаперечними збори вносили прохачів до дворянської родовідної книги намісництва, факт внесення дворянина до родовідної книги засвідчувався грамотою з печаткою дворянських зборів та підписами губернського предводителя та депутатів. Родовідні книги та протокол засідання депутатських зборів оголошувалися на дворянських зборах.
56.Адміністративно-територіальний устрій українських земель після ліквідації Гетьманщини.
Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.
Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією. Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.
57.Державний лад, суд та право на західноукраїнських землях у другій половині XVII – XVIIІ ст.
Державний устрій. Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова монархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівство Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До буржуазно-демократичної революції 1848 року губернатори призначалися виключно із числа австрійців. Королівство поділялося на округи (циркули) на чолі з окружними старостами.
З метою створення видимості політики освіченого абсолютизму у Галичині 1775 року створюється становий сейм, який на ділі жодним чином не обмежував абсолютну владу монарха.
Після створення Австро-Угорської імперії кожна з двох держав продовжувала мати свій двопалатний парламент — в Австрії він називався Рейхсрат (Державна Рада), а в Угорщині — Сейм. Спільного законодавчого органу затверджено не було. Увесь апарат управління частини держави діяв незалежно від іншої.
Централізувала державу особа австрійського імператора, що одночасно носила титул угорського короля. Ухвалені австрійським рейхсратом чи угорським сеймом рішення потребували обов'язкового підпису імператора.
Ради міністрів, окремо в Австрії і Угорщині, були вищими органами виконавчої влади. Прем'єр-міністри і члени уряду формально відповідали перед парламентом, а фактично тільки перед імператором. Раді міністрів підпорядковувалася крайова влада. У Галичині і в інших чотирнадцяти провінціях Австрії призначався намісник, а на Буковині — крайовий президент.
Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських представництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.
Судова система проголошувалася незалежною від органів державної адміністрації. Судді призначалися імператором на довічний термін. Без особистої згоди суддю не можна було перевести на іншу посаду. Найвищою судовою інстанцією в Австрії став Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні.
З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала панівною.
Характерною особливістю нагромадження нормативно-правового матеріалу в Австрійській імперії була його найперша апробація на галицьких землях. Лише після вдалого завершення експерименту той чи інший закон або кодифікований збірник мав шанси бути запровадженим в інших регіонах „клаптикової" монархії.
У Галичині пройшов перевірку цивільний кодекс, що набрав чинності у 1797 році. Удосконалений, він у 1812 році був поширений на всю територію держави і діяв з деякими змінами у Галичині до 1933 року.
Паралельно проводилася робота над підготовкою цивільно-процесуального кодексу. В Галичині він набув чинності з 1782 року.
Кримінальне право і процес також пройшли тривалий період своєї систематизації. Збірником, що діяв частково на Галичині, став запроваджений у грудні 1768 року кримінальний кодекс під назвою Терезіана. Кодекс відзначався надзвичайно жорстокою системою покарань.
Впроваджений у 1787 році новий кримінальний кодекс під назвою Йосифіна вперше поділив злочинні дії на карні злочини, що розглядалися судами, і поліцейські проступки (незначні правопорушення), що передавалися на розгляд адміністративних органів. Характерна особливість збірника полягала в тому, що в ньому як вид покарання не застосовувалася смертна кара.
58.Організація органів самоврядування на західноукраїнських землях часу австрійського панування.
Адміністративно-територіальні перетворення 1860-х років не обійшли також і місцеве управління. Уся територія Галичини була поділена на 74 повіти, які очолювали начальники повітів. На Буковині також запроваджувалася повітова система місцевого управління.
Закарпаття, перебуваючи у складі Угорщини, не виділялося в окремий коронний край. Основними територіальними одиницями Угорщини були жупи (області) і комітати. Із 71 жупи Угорщини 4 перебували на території Закарпаття. В свою чергу кожна жупа поділялася на комітати управління, до яких входило близько 30 осіб чиновницького складу. Органами крайового самоуправління були крайові сейми в Галичині та Буковині.
Сільське управління здійснювалося автономно, але з мінімальними повноваженнями. Місцеві органи влади зосереджувалися у так званих сільських представництвах, які мали в своєму складі сільські управління на чолі зі старостами.
59. Система управління на українських землях у складі Російської імперії у 1 половині XIX ст.
Україна входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці XVIII ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Уся українська територія, яка входила до складу Росії, була поділена на три генерал-губернаторства і дев'ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську. У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях. Щодо найбільшої маси населення — кріпосних селян, то На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна вся влада над ними належала поміщикам.
Казнокрадство і хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації. Знищення російським царизмом наприкінці XVIII ст. української державності на Лівобережжі та Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Царські адміністратори витісняли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства мала статус російських дворян.
60. Українські землі у складі російської імперії в першій половині xix ст судочинство законодавство.
Цивільне право
Засадничим у регулюванні цивільних правовідносин була нерівна правоздатність і дієздатність за ознакою станової, національної, релігійної, статевої приналежності, за місцем проживання, законно- чи незаконнонародженістю тощо, внаслідок чого закріплювалось безправ`я кріпосних селян і міських низів. Дворяни мали право володіти нерухомим майном і кріпосними людьми, натомість, селянам, навіть які отримали свободу, було заборонено виділятись з общин і закріплювати за собою у приватну власність наділ, який перебував у їх користуванні.
Шлюбно-сімейні відносини. У шлюб могли вільно вступати православні, у т.ч. іноземець з російською підданою, будь-якого стану, крім ченців і священослужителів на час їхнього перебування у цьому сані.Шлюб укладався у формі усного чи письмового договору між 2 сторонами.
У спадковому праві заборонялось заповідати родове майно; лише якщо власник родового маєтку був бездітним, то міг заповісти майно одному з близьких чи далеких родичів.
Кримінальне право
Основними джерелами кримінального права в Україні стали 15-ий том “Зводу законів Російської імперії” 1832 р. і “Уложення про покарання кримінальні і виправні” 1845 р.,
Судочинство
Царським указом 1842 р. у лівобережних губерніях було уведено російське законодавство з судочинства, відтоді на усю територію України було поширено єдині загальноросійські джерела процесуального права – 10-ий і 15-ий томи “Зводу законів Російської імперії” і “Сільський судовий статут” 1839 р.
Судочинство у цивільних справах поділялось на: 1. вотчинне – спори про право власності на землі, 2. позовне – усі спори за невиконаними договорами і зобов`язаннями, спори зі стягнень за порушення прав образами, збитками, втратами і самочинним заволодінням.
У провадженні кримінальних справ особливу роль відігравала поліція, яка здійснювала слідство і виконувала вироки.
Злочини проти держави і віри розглядались у спеціальних судах, утворених за указом царя.
61 Особливості соціально-економічного розвитку українських земель у складі російської імперії у другій половині 19 ст
До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві.
В результаті проведення реформи 1861 р. з скасування кріпацтва:- селяни отримували особисту свободу і цивільні права, можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати операції від свого імені, а не від імені поміщика, як це було раніше;- селяни звільнялися із землею (за викуп).- поміщики залишалися власниками більшості землі в державі;- в особисте користування селянин отримував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими спорудами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити у поміщика;- протягом 20 років селянин уважався «тимчасово зобов’язаним» і повинен був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.;- зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком, оскільки з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому;- для розв’язання суперечок було створено інститут посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «неупередженими примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків.Незважаючи на обмеженість, реформи мали буржуазний характер і сприяли подальшому розвитку капіталістичного виробництва. У 1860–1880-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від ручної праці – до застосування парових двигунів та машин.
62. адміністративно-територіальний устрій у складі російської імперії
Щоб скористатися багатствами України і насамперед її людськими ресурсами, назавжди приєднати українські території до складу Російської імперії, необхідно було замкнути українців у міцні лещата російського адміністративно-територіального устрою. Із цією метою на зламі XVIII-XIX ст. підросійську Україну було поділено на 9 губерній.
Управління губерніями здійснювали генерал-губернатори, призначені царем. Вони зосереджували у своїх руках усю повноту адміністративної влади й вирішували питання громадського життя. Водночас пильно наглядали за загальним станом справ і політичними настроями в українських губерніях, уважно стежили за зовнішньополітичною ситуацією. Губернії складалися з повітів, управління в яких здійснювали царські справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами. У містах замість магістратів, що керувалися магдебурзьким правом самоврядування, було запроваджено міські думи, які працювали за російськими законами. У 1835 р. позбавлене магдебурзького права останнє самоврядне місто України — Київ.
63. Кодифікація законодавства в російській імперії у першій половині XIX ст..
На більшості укр. Земель що перебували у складі Рос імперії до 40р. 19 ст діяло місцеве право, 3-ій литовський статут і збірки магдебурзького права. Кодифікація права здійснена Сперанським у І пол. 19 ст. Комісію для складання законів очолив міністр народної освіти і одночасно міністр юстиції Завадовський. Імператорським указов від 1804 на неї покладалось завдання систематизувати всі нормативні акти що були чинні в Рос імперії в тому числі на укр. Землях. Правову систему Правобережжя досліджував повстанський. Видають проект Звід місцевих законів губерній і областей приєднаних від Польщі. Всі інші території вивчають і визнають Зібрання малоросійських прав. У 1830 р виходять 46 томів Повне зібрання законів Рос. Імперії. У 1833 звід законів Рос імперії із 15 томів. 10-й том-цивільний, а 15-й том – кримінальний. Цивільне право врегульовувало право власності, зобов’язання, спадкове і сімейне право. Подальшого розвитку набувають такі категорії як правоздатність і дієздатність, остаточно формується поняття фізичної особи. Повна майнова дієздатність діє з 21 р. Успадкування:за законом і заповітом. Кримінальне право- уложення про покарання кримінальні і виправні.. Дається изначення злочину. Кримінальні дії поділяються на злочини і провини. Встановлюється 35 видів покарань.
64. Формування поліцейської системи в росії 19 ст
Значну роль у місцевому державному апараті відігравали ор¬гани поліції — загальної та політичної. Система органів загальної (загально-цивільної) поліції, яка функціонувала у другій половині XIX ст. і була підпорядкована місцевій адміністрації, склалася в ос¬новному після поліцейської реформи 60-х років.
До реформи в губерніях роздільно існували повітова і міська поліції. Ці органи були створені на основі Положення про земську поліцію від 3 червня 1837 р. та Наказу чинам та служителям земсь¬кої поліції. Вони фактично будувалися на засадах, притаманних ка-теринівському законодавству. На поліцію у дореформений період покладалося стільки обов'язків (крім суто поліцейських, тут були господарські, слідчі й судові функції), що виконати їх було немож¬ливо. Діяльності поліцейських установ в умовах зростання анти¬феодального руху перешкоджала відсутність формального розме¬жування територіальних меж відання міської та повітової поліції. Порядок комплектування особового складу поліції також не відпо¬відав вимогам часу і тим завданням, які покладалися на неї уря¬дом— насамперед активно придушувати невдоволення народних мас і забезпечувати «порядок і спокій». Реформа проводилась у 1862р. відповідно до правил про устрій поліції у містах та повітах губернії. У повітах створенні поліц. Управляння на чолі із справниками, які призначались губернаторами. Поліцейські підрозділи очолювали станові представники, яким допомагали поліційні урядники. У губернських мітсах-міські поліційні управліннятна чолі. Найменші поліційні одиниці у мітсах очолювалися приставами. Головним призначенням поліції стає стеження за виконанням законів і справ громад благоустрою. У ІІ пол. 19 ст розширюється роль жандармерії і поіт-поліції. Їх функції: політ розшук, негласний нагляд за організаціями і особами, ведення контррозвідки.
65. Питання української державності в програмі Кирило-Мефодіївського товариства.
Кирило-Мефодіївське братство було першою українською політичною організацією, заснованою у Києві 1846 р.Найважливіші положення програми «братчики» виклали у творі під назвою «Книга буття українського народу». Вони закликали до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи, братства, мріяли, що прийде час, коли вся слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича..., ні князя, ні графа, ні герцога..., ні пана, ні боярина, ні холопа...». Братство ставило завдання перебудувати суспільство на засадах християнства, ліквідувати кріпацтво, стани, поширювати освіту й об'єднати всі слов'янські народі в одну федерацію, в якій кожний народ зберігав би свою внутрішню свободу. Але братство не включало в програму питання повної незалежності України. Загалом на поглядах Кирило-Мефодіївського братства позначилася програма Товариства об'єднаних слов'ян, проте було й нове: Ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров у «Книзі буття українського народу» писав, що голос України «звав усю Слов'янщину на свободу і братство, розійшовся по світі слов'янському... і встане Україна з своєї могили й знову озоветься до своїх братів... І встане Слов'янщина... І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в Союзі Слов'янськім...». Серед членів товариства не було єдності думок. Переважна більшість із них, за винятком Т. Шевченка та ще кількох «братчиків», мала сумнів у здатності своїх «м'яких» і «поетичних» співвітчизників існувати незалежно.
66.Селянська реформа 1861 р.: зміст та наслідки для соціально-економічного розвитку українських земель.
19 лютого 1861 р. цар Олександр 2 підписв «Маніфест про скасування кріпацтва»- документ епохального значення. Селяни отримали волю, але без землі!Пощтовхом до реформи булла ніщівна поразка Росії в Кримській війні. Цар Олександр 2 заявив, що краще скасувати кріпацтво «згори», ніж чекати, доки кріпаки скасують його «знизу».Грошей у селян було мало, або взагалі не було. Передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80% вартості землі у формі облігацій, а селяни виплатять цю сумму разом з відсотками уряду протягом 49 років. Решту вартості землі, тобто 20 % селяни мали виплатити безпосередньо поміщікові грішми або відробити. Для тих, кому зовсім не під силу був фінансовий тягар, пропонувався крихітний «дарчий» наділ 2,5 акра.
Особливості і правові наслідки реформи в Україні:1.Аграрна реорма в У. відбувалася за «місцевими положеннями»2.Українські селяни втратили більше 15 % земельних ділянок.3.Українські поміщіки привласнили собі ліси, луки, водоймища, які раніше були загальою власністю. Собі поміщики залишили родючі землі, а гірші продавали селянам.4.В Росії 95% селян жили общинами, тому викуп поміщикам за землю сплачували всі члени общини разомю В У. 80 % селян правобережжя і 70% селян лівобережжя вели особисте господарство, тому года про викуп землі мала особистий характер.5.На Лівоб. У. і Півд. У. земельна ділянка в 1,6 разів меньша ніж в інших місцевостях Росії.
Значення реформи:1.Для вільних селян відкрилися нові можливості. Вони могли купувати рухоме і нерухоме майно, займатися не тільки с-госп., а і торгівлею, промислами, відкривати ремвсничі підприємства,вступати в цехи і купецькі гільдії .2.Робочі сили перетворилися на товар.3. На зміну феодалізму прийшов більш прогресивний тип виробництва- капіталістичний.
67. Земська та міська реформи ІІ половини ХІХ ст.
Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання .
На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін.Дореформена система місц.управління виражала переважно інтереси дворянсько поміщицького класу.Проведення селянської реформи вимагало невідкладної перебудови системи місцевого управління. Під час цієї реформи уряд намагався створити необхідні умови для збереження влади в руках дворян - поміщиків. В березні 1863р. спеціально створена комісія підготувала остаточні проекти положення про земські установи і тимчасові правила для них.Компетенція земських органів обмежувалась виключно межами місцевого інтересу і місцевого господарства. З самого початку земські установи проектувалися як місцеві і громадські , які не мали своїх виконав. органів і проводили свої рішення через поліцейський і бюрократичний апарат держави.1січня 1864р. було затверджено “Положення про губернські і повітові земські установи “. На них покладалось : завідування капіталами ,майном і грошима земства ; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості ;санітарні заходи. 16 липня 1870р. було затверджено “Міське положення” ,яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою – виконавчим органом. Думу і управу очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.В компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил про завідування міським майном, про набуття нерухомого майна в місті, про позики .Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ.
68. Судова реформа 1864 р. та її наслідки.
Російські чиновники вважали, що суди повинні захищати інтереси Д., а права особи- справа другорядна. Вироки виносилися із врахуванням класових відмінностей: дворянам- легші вироки, нижчим верствам наслення- суворіші покарання.
Судова реформа перетворила феодальне право на буржуазне.
• Суд перетворився на гласний ( у присутності публіки и преси)
• Обвинувачееня підтримував прокурор, захист адвокат.
• В суді брали участь присяжні засідателі від всіх станів.
• Окружні суди (По одному на губернію)- Суди першої інстанції.Якщо вироки виносилися з участю присяжних засідателів, то вони важжалися остаточними. Якщо вироки були винесені без участі присяжних, то їх можна було оскаржити в судовій палаті. (В У. їх було 3 : Київська, Харківська, Одеська).
• Сенат –вища касаційна інстанція, який міг скасувати або переглянути судове рішення.
• Мирові судді вирішували дрібні справи, обиралися терміном на 3 роки на земських зборах.
В судочинстві збереглися пережитки кріпасництва: окремі суди для духовенства і для військових, збереження волосного суду для селян, який мав право засуджувати селян до принизливого покарання різками.
69. Політика російського царизму по відношенню до українського національного руху.
Національні вимоги українців та поступки царизму українству.
Революцію 1905 - 1907 pp. розпочали росіяни, а пригноблені народи підтримували її не в останню чергу тому, що сподівалися змінити на краще і своє національне життя.
Вимоги українців формулювалися, по-перше, в програмних і агітаційно-пропагандистських документах українських партій. Партії обґрунтували головну, фундаментальну вимогу: віднов¬лення української держави у формі автономії. Лише одна з партій - Українська народна - прагнула до повної незалежності. Але і вона не відкидала автономію як крок на шляху до повної незалежності. Вирішення усіх інших питань як соціально-економічних, так і мовно-культурних, вони ставили в залежність від розв'язання головного - відродження власної державності.
По-друге, національні вимоги українців формулювалися в інституціях, наказах, листах, виступах, газетних публікаціях та ін. документах різних організацій, зборів і окремих осіб. Ці вимоги передбачали ліквідацію поміщицького землеволодіння, демокритичні свободи, негайне скасування усіх попередніх заборон і мовно-культурних обмежень, усунення перепон на шляху розвитку національної культури.
Проти обмеження і утисків національної культури особливо активно боролась українська інтелігенція. За введення рідної мови в навчання твердо висловлювалося вчительство України. З полтавської групи Всеросійського союзу вчителів одностайно ухвалив: «Для українського населення на території України школа повинна бути українською, тобто викладання провадитися українською мовою». Ще наприкінці 1904 р. українці одержали підтримку з боку авторитетних російських академіків-мовознавців - Федора Корша і Олексія Шахматова. На запит Ради міністрів щодо доцільності збереження обмежень проти української мови, вони дали негативну відповідь, заявивши, що ця мова є цілком самостійною, а не місцевою говіркою російської мови.
Під тиском національно-визвольного руху пригноблених на¬родів імперії, в умовах ослаблення самодержавного ладу царизм вимушений був йти на поступки. Наприкінці листопада 1905 р. був прийнятий закон, який дозволяв видання літератури націо¬нальними мовами, створення культурно-освітніх національних товариств і відкриття національних театрів.
Після зняття урядових заборон почався швидкий, - історики навіть називають його вибухоподібним, - розвиток українського життя
70. Формування робітничого класу в Україні у II половині XIX ст. Фабричне законодавство.
На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами. Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх со¬ціальні ознаки: 1) відсутність власного дому; 2) відсутність постійного місця проживання; 3) джерело існування - праця по найму.
У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.
Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за раху¬нок міського населення. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на по¬міщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.
Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних се¬лян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. На¬прикінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно вида¬вали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу по¬глинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників. Фабричне законодавство — закони, постанови і розпорядження щодо режиму праці на фабриках, зав. й ін. підприємствах; під цією назвою діяло в дорев. Росії, а в СССР фабричне законодавство було частиною трудового права. Першим більшменш повним актом Ф. з. було «положення» про взаємини між робітниками і власниками підприємств. Встановлювався 8 год робочий день для малолітніх, постанов про наймання фабричних і с.-г. робітників та про їх взаємини з працедавцями ,робочий день для звич. робітників (11,5 год
71. Конституційні проекти Андрузького, Драгоманова, Грушевськ.
Головним же засобом проведення послідовних демократичних реформ, вважає Г. Андрузький, є подолання суспільних суперечностей та "злиття народу", "знищення" станів та родів, шляхом ліквідації станових та родових привілеїв, що передаються в спадок без будь-яких заслуг спадкоємців перед суспільством. "Для ослаблення станів та злиття народу [в] ціле необхідно: 1) знищити роди; 2)особиста свобода кожного; 3)рівні права державні для всіх. Знищення родів приведе до пониження недостойних і вивищення корисних, згладить в народі рабське становище, облагородить образ думок так, що благородними не по одному званню будуть, допускаючи на важливі місця людей різного походження".
На кінець XIX ст. формула конституційно-правової держави (зразки якої М.Драгоманов бачив у Західній Європі) полягала в участі народу в управлінні державою та самообмеженні державної влади. Західноєвропейський конституціоналізм в теорії М.Драгоманова одержав розвиток і набрав нового напрямку та форм вирішення конституційних ідей. На противагу західноєвропейському парламентаризму, М.Драгоманов наголошує на важливості інституту місцевого самоврядування.
Конституціоналізм М.Драгоманова має яскраво виражене ліберальне спрямування. Політична свобода, за парадигмою М.Драгоманова, є найпершою вимогою перетворення тогочасного суспільства Російської імперії. Запровадження політичної свободи має відбуватися шляхом «органічною компромісу» між різними соціальними групами на основі усвідомлення спільних інтересів та необхідності спільної боротьби проти абсолютизму.
Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-мефодіївців та М.Драгоманова став історик та політичний діяч Михайло Грушевський. Конституційний проект Михайла Грушевського 1905 року ґрунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд; національно-територіальна децентралізація.
72. Події революції 1848 року в західноукраїнських землях та їх наслідки.
у 1848р в Європі була революція, складова частина –визвільні рухи поневолених народів. Через цю національно-визвольну боротьбу революція називалась Весна народів. Під ходом революції в Австрії відбулися зміни у всіх сферах життя. Наляканий ревоюцією імператор прийняв конституцію і проголосив демократичні засали, це посилоло національно визвольні рухи.полки відреагували і зразу ж надіслали петицію про розширення прав і повноважень поляків в політичному праві, а за українців не було сказано ні слова. 13 квітня 1848 керівництво польського руху утворило у Львові Центральну раду народову, головна мета відродити польщу у кордонах до першого поділу. Українські патріотичні сили утворили Головну руську раду – перша укр. Політ організація. Виступала з декларацією національної єдності укр.. народу, почала видавати газету Зоря Галицька. У містах виникло близько 50 місцевих рад за прикладом головної руської ради. У жовтні зібрався перший зіїд укр. Діячів науки і культури, перше питання про використання укр.. мови. Висував вимоги про провадження укр. Мови в укр. Школах. Австрійський уряд наляканий революцією пішов на поступки. Тому у Львівському університеті була відкрита кафедра укр.. мови. У 1848 р почав роботу перший австрійський парламент і там були представлені акож українці. Коли революція пішла на спад почався активний наступ реакції, унаслідок якого консервативні сили австрії відновили раніше втрачені позиції. Розпущено австрійський парламент, скасовано демократичну конституцію, прийнялася нова яка істотно обмежувала права громадян і парламенту на користь влади. Незважаючи на порязку революція мала велике значення для західноукр населення. Головним її здобутком стала активізація національно визвольної боротьби українців, підвищення рівня їх національної свідомості, створення першої власної політ організації.
73. Українське питання в державній думі
Праламент –Державна Дума. І державна дума квітень-липень 1906. Укр. Делегати утворили укр. фракцію, на чолі з Грушевським, стояла на позиції автономії України. ІІ державна дума – лютий-червень 1907 ще більш революційна, фракція на чолі з Грушевським – позиція автономії, розширення прав укр.. мови, широкі повноваження укр.. самоврядування, свобода слова, думки, друку, українізація шкіл і судочинства У ІІІ державній думі укр. Питання не підіймалося. Вона була слухняна, проводилася столипінська аграрна реформа, укр.фракція без поітичних вимог. У 4 Думі 1912-1917 також політичні вимоги не висувалися, в основному обговорювалися військові дії.
74. Перша російська революція та Україна
Країну охопили заворушення, які вилились у демонстрації, страйки, що носили здебільшого політичний характер.
Причини революції:
невирішеність аграрного питання;
самодержавство, відсутність демократичних свобод;
колоніальна політика по відношенню до неросійських народів.
9 січня 1905 р. за наказом царя було розстріляно робітничу демонстрацію у Санкт-Петербурзі. Загинуло близько тисячі чоловік. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, невдоволення поширилось на армію і село.
У червні виступи населення перекинулись і на армію, останню опору режиму. 14 червня повстали матроси броненосця "Потьомкін". На кораблі було піднято червоний прапор.
На початку жовтня 1905 р. розпочався всеросійський політичний страйк. Прагнучи придушити його, уряд запровадив військовий стан у багатьох містах, в тому числі Києві і Харкові.
Голова уряду наполіг на кардинальній реформі. 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, який "дарував" народу громадянські свободи - недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів. Декларувалось скликання законодавчої Державної думи (парламенту).
Під час жовтневого політичного страйку постали політичні організації робітників - ради. Революція 1905-1907 рр. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя.
У грудні 1905 р. у Донбасі відбулось збройне повстання, яке було швидко придушено. У 1906 р. відбувся новий виступ на Чорноморському флоті під керівництвом лейтенанта П. Шмідта і повстання саперів у Києві під керівництвом Б. Жаданівського. Але зрештою всі ці розрізнені виступи робітників, солдатів, інтелігенції, селян були придушені. У країні запанувала реакція.
75. Столипінська аграрна реформа в україні
Придушивши революцію 1905-1907 pp., царський уряд розумів, що одними репресіями зняти соціальну напругу в суспільстві неможливо. Однією з головних причин революції було аграрне питання.Столипінська аграрна реформа передбачала:— руйнування общини, яка відіграла активну роль у виступах селян під час революції, і закріплення у приватну власність за кожним домогосподарем земельної ділянки, яка йому належить;— надання кредитної допомоги селянам через Селянський земельний банк;— переселення селян у малоземельні райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.Одержуючи надільну землю у власність, селянин мав можливість об'єднати свої ділянки в один так званий відруб або залишатися на старому помешканні, або виселитися на хутір, побудований на власній землі.Столипін у проведенні реформ зустрів сильний опір як з боку правих, які не були зацікавлені у руйнуванні традиційного сільського укладу, так і з боку лівих (особливо есерів, більшовиків), які в розрахунку на майбутню революцію не бажали зменшувати соціальної напруги на селі. Селяни, побоюючись розорення, теж опирались реформі.Чисто економічні наслідки реформи були вражаючими: збільшилось виробництво товарного хліба, місто, за рахунок розорення частини селян, поповнилось дешевою робочою силою, були освоєні нові території на Сході.Завершити свої реформи П. Столипіну не вдалось. 1 вересня 1911 р. він був застрелений у Києві в оперному театрі. Поховано Столипіна на території Києво-Печерської лаври.
76. Формування політичних партій в Україні на початку XX ст.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна українська партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим та ін. Політичною програмою РУП у 1900-1903 pp. була брошура М. Міхновського "Самостійна Україна". 1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію-Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ "10 заповідей" проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло "Україна для українців". 1903 р. з РУП вийшло іде одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.Наприкінці 1904 — на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація — Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. 1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву — Українська соціал-демократ.робітнича партія (УСДРП). її провідники - Д. Антонович, B.Винниченко, С. Петлюра, М. Порш.УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.
77. Лютнева революція, утворення Центральної Ради.
27 лютого 1917 р. в Росії перемогла демократична революція, наслідком якої стало знищення самодержавства. Влада перейшла до Тимчасового уряду. Цей уряд очолив князь Львов і його майже негайно визнала місцева влада в Україні. Тимчасовий уряд проголосив всі демократичні права і свободи та ліквідував обмеження на діяльність політичних партій, дозволив видання газет різних напрямів, проголосив свободу мітингів і демонстрацій.Національні політичні сили були роздроблені, тому виникла необхідність створити український керівний центр, що мав очолити масовий народний рух — Українську Центральну Раду (УЦР). З ініціативою про її створення виступили прибічники незалежності України (самостійники) на чолі з Миколою Міхновським. Вони бачили її органом тимчасового управління всіма сферами життя незалежної України. 4 березня 1917 р. вони погодились утворити спільний орган — Українську Центральну Раду. Вона стала представним органом усіх українських національно-демократичних сил і очолила національно-демократичну революцію в Україні.Крім політичних партій, до складу УЦР увійшли представники громадських організацій.Основні напрями політичної програми Центральної Ради:• боротьба за національно-територіальну автономію у складі дев'яти губерній та етнічних земель;• підготовка до виборів в Установчі збори з метою вирішення питання про автономію України у складі демократичної Російської республіки;• співробітництво з Тимчасовим урядом;• надання національним меншинам рівних політичних прав.Однак соціальні перетворення діячі Центральної Ради відкладали на майбутнє.
78. Перший та другий Універсали Центральної Ради.I Універсал
Умови І Універсалу
Проголошення автономії України в складі Росії;
Джерелом влади в Україні є український народ;
Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);
Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;
Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, які проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.
Умови ІІ Універсалу
Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть в Україні;
Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;
Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;
Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.
79. Жовтневий (1917 р.) більшовицький переворот. ІІІ Універсал Центральної Ради.
25 жовтня (7 листопада) 1917 р. більшовики шляхом перевороту захопили владу в Петрограді. Тимчасовий уряд був повалений.
Враховуючи величезне значення України, більшовики прагнули встановити контроль над її територією якомога швидше. Але це було дуже складно.У Києві в цей час ситуація була вкрай заплутаною. Тут на момент перевороту існували три сили — Центральна Рада і Генеральний секретаріат, Ради робітничих і селянських депутатів, а також штаб Київського військового округу, що залишався вірним Тимчасовому урядові. Першими наважилися на виступ більшовики. 30 жовтня під їх керівництвом робітники Київського заводу «Арсенал» та інших підприємств підняли повстання проти органів Тимчасового уряду. Центральна Рада спочатку стала на очікувальну позицію. Але у вирішальний момент, незважаючи на свої антибільшовицькі настрої і вбачаючи головного суперника в Тимчасовому уряді, який ставив їй перепони у відбудові Української державності, підтримала повстанців, підкріпивши їх вісьмома тисячами бійців. Військові сутички, у яких перші дві сторони серйозно підірвали свої сили, дозволили УЦР, що опиралася на власні військові формування, прийти до влади.Але співробітництво українських сил з більшовиками виявилося нетривалим.7 листопада 1917 р. був ухвалений III Універсал Центральної Ради, що мав такий зміст:• проголошення Української Народної Республіки (УНР) у складі 9 губерній;• збереження федеративного зв'язку УНР з небільшовицькою Росією;• збереження влади УЦР і Генерального секретаріату до скликання Українських
80. Владні установи УНР у центрі та на місцях.
Законодачий орган- ЦР,це парламент, видає ухвали, установи, резолюції.. Виконавчий орган- Генеральний секретаріат.За 4 універсалом виконавча влада змінює назву на Раду народних міністрів, видає постанови, декларації. Рада народних міністрів складалась з галузевих відомств, секретарств-міністерств – освіти, фінансів, внутрішніх справ тощо. Розпорядження та інструкції виконавчої влади були обов’язковими на місцях. На містах керували комісари повітові і губернські комісари
81. Загальна характеристика законодавства Центральної Ради.
За короткий час існування та діяльності УЦР встигла створити власну оригінальну правову систему. Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли старі, ще імперські акти та норми, до них вносилися суттєві доповнення та зміни. Найсуттєвіших успіхів досягнуто у конституц. праві. Це - чотири Універсали, які містили положення про держав.устрій, держав.лад та держ. право, "Статут Генерального секретаріату" (16 липня 1917 p.), що визначив структуру, функції та повноваження виконавчої влади. Інші закони врегульовували відповідні аспекти державного будівництва:
- Закон "Про вибори до Установчих зборів УНР" (11-16 листопада 1917 p.);
- Закон "Про порядок видання законів" (8 грудня1917 р.)
- Закон "Про національно-персональну автономію" (9 січня 1918 р.)
- Закон "Про громадянство УНР" (2 березня 1918 р.)
- Циркуляр МВС "Про основи політики УНР" (4 березня 1918 p.);
- Закон "Про державну символіку УНР" (12 березня 1918 р.)
- Закон "Про державну мову" (24 березня 1918 р.)
- Конституція УНР (29 квітня 1918 р.) - увібрала попередні конституц. акти зі змін.та допов.
Цивільне право базувалося на X томі Зводу законів Російської імперії. Але у нормат.актах ЦР не використовувалося поняття "право володіння", а лише "порядкування" та "користування". Тобто приватна власність, особливо на землю, заперечувалася. ЦР Третім універсалом скасувала приватну власність на землю, а Четвертим запропонувала передати землю тим, хто на ній працює без викупу, але й без права власності, а лише користування та розпоряджання. 18 січня 1918 р. вона ухвалила "Земельний закон", який підтвердив ці положення. У галузі фінансового права прийнято Закон "Про випуск державних кредитових білетів" (6 січня 1918 p.) у карбованцях, гривнях і шагах, Закон "Провипуск зобов'язань Державної скарбниці УНР" (13 квітня 1918 р.) та Закон "Про тимчасові розписки видатків УНР (11 квітня 1918 p.). Закон "Про 8-годинний робочий день" (25 січня 1918 р.) став предтечою українського кодексу законів про працю.
Менш всього встигла зробити ЦР у кримінальному законодавстві, де в повному обсязі діяли норми царського Зводу законів (том 15), Кримінального уложення 1903 р. та Тюремного статуту. Третім універсалом в УНР скасовано смертну кару, спеціальними законами впроваджено амністію політичним в'язням та встановлено покарання учасникам війн і повстань проти УНР.
В цілому, законотворчий і законодав.процес, очолений ЦР, можна вважати плідним і позитивним.
82.Судова та правоохоронна системи часів першої УНР.
До проголошення Третього універсалу в Україні зберігалася судова система, яка устійнилася в Російській імперії після реформи 1864 p., тобто окружна юстиція: окружні суди (один на кілька повітів) як суди першої інстанції та судові палати як апеляційна інстанція, підпорядковані Сенату. Паралельно діяли відновлені на початку століття діяльничі мирові суди (перша інстанція) та з'їзди мирових суддів (апеляційна інстанція). У листопаді 1917 р. Генеральне секретарство судових справ, очолюване М. Ткаченком, розпочало реформу судової системи. 16 грудня 1917 р. ЦР затвердила законопроект про утворення Генерального суду у складі 3-х департаментів: карного, адміністративного та цивільного. Генеральних суддів було 15 осіб - по 5 в кожному департаменті. Генеральний суд мав бути вищою судовою, наглядовою та касаційною інстанцією, незалежною від виконавчої та законодавчої влади. Тим самим законопроектом створювалися замість судових палат три апеляційні суди у Києві, Одесі та Харкові. Апеляц.суд комплектувався головою, заступником та 3-5 суддями. При них створювалися посади старших прокурорів та прокурорів, яких призначав Ген. секретар судових справ. Він же призначав й Старшого прокурора, який водночас підпорядковувався і Генер.суду. Окрім того, в умовах революції діяло так зване надзвичайне правосуддя: революційні військові суди, які створювали у разі потреби головні губернські військові коменданти та військові суди (штабні, військові та вищі).
Для боротьби зі злочинністю і для охорони громадського порядку в умовах соціальних рухів ЦР створила Комітет охорони революції при Ген.секретаріаті та Ген.секретарство внутрішніх справ. Поліцію реорганізовано у сільську та міську міліцію. Окремо формувалися підрозділи самооборони та самозахисту - вільне козацтво, яке мало підрозділи: курінь (волость), полк (повіт) та кіш (губернія) на чолі з отаманами та старшиною. Проте внутрішні та зовнішні перешкоди завадили ЦР впровадити вповні в життя ці судові та правоохоронні структури.
83. IV Універсал. Брестський мир і Україна.
22 січня 1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з Центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.
Умови IV Універсалу:
-УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;
-З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;
-Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;
-Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;
-УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;
-УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;
-УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;
-Держава має встановити контроль над торгівлею та банками
Брест-Лито́вський ми́рний договір — мирна угода між Українською Народною Республікою з одного боку та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією з другого, підписаний 9 лютого 1918 у Бересті (Бресті, Брест-Литовську); перший мирний договір у Першій світовій війні 1914-18. Став наслідком одного з етапів переговорів у Брест-Литовську, загальним підсумком яких був вихід Росії з Першої світової війни. Договір від 9 лютого 1918 р. врятував Україну від поглинення більшовицькою Росією. Неспроможність УЦР виконувати в повному обсязі господарські статті договору призвели до наростання суперечностей між УЦР і австро-німецьким командуванням в Україні, відтак до падіння демократичної УНР і появи гетьманського уряду П.Скоропадського.
84. Конституція УНР, її структура та основні положення.
Конститу́ція Украї́нської Наро́дної Респу́бліки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР) — основний закон УНР прийнятий Центральною Радою 29 квітня 1918 року, в останній день існування Центральної Ради. Конституція УНР складається з 83 статей, які об'єднані у 8 розділів. УНР проголошувалася "державою суверенною, самостійною і ні від кого незалежною", суверенне право в якій належить народові (всім разом громадянам республіки). Територія її неподільна і без згоди 2/3 парламенту не може змінюватися кордон. Громадянином вважалася особа, яка набула це право законним шляхом, подвійне громадянство не передбачалося. Актова, громадянська і політична дієздатність наставала з 20 років. Всі громадяни, незалежно від віку, віри, раси, статі проголошувалися рівними у своїх правах. їм гарантувалися всі права і свободи. Національним меншинам надавалося право об'єднуватися у національні союзи, які формували органи самоуправління, видавали корпоративні закони, що не суперечили б Конституції держави, встановлювали бюджет тощо.
85. Утворення ЗУНР. Формування державного апарату. Внутрішня та зовнішня політика ЗУНР.
У ніч на 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. 1 листопада український Національна Рада взяла владу в свої руки. У той же день австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшого підвищення її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, запровадження 8-годинного робочого дня. 11 листопада 1918 у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, згідно з яким за створеним Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевич, головою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., Її населення (6 млн) на 71% було українським.  Основні заходи внутрішньої політики були такими:- Була створена централізована система управління- В умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- Вживалися заходи для виведення економіки з кризи- За законом від 14 квітня 1919 ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;- Була затверджена державність української мови, але національним меншинам гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи оголошувалися державними. Зовнішньополітична діяльність ЗУНР була спрямована на міжнародне визнання молодої держави, насамперед країнами Антанти, і припинення війни з Польщею. Однак Польща не збиралася відмовлятися від Східної Галичини. 86.“Акт злуки УНР та ЗУНР”: зміст, наслідки та історичне значення.
Оскільки після утворення ЗУНР поляки, оговтавшись, намагалися повернути собі владу, а світове товариство не поспішало визнавати ЗУНР незалежною держ., то ЗУНР та Директорія, намагаючись взаємно зміцнити свої позиції та реалізувати на практиці одвічну мету укр. нар., 1 грудня 1918р. у Фастові уклали попередню угоду про об’єднання ЗУНР та УНР.
Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об'єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України.
22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об'єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).
Текст універсалу
Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю.
Акт Злуки став могутнім виявом волі українців до етнічної й територіальної консолідації, свідченням їх динамічної самоідентифікації, становлення політичної нації.
Ідея соборності українських земель набула державного статусу.
Акт Соборності надав завершеної форми самостійній українській державі
Об'єднання мало і практично-політичний аспект, адже обидві держави потребували концентрації збройних сил та взаємної допомоги для захисту своїх територій від іноземного військового втручання, яке на той час набуло форми агресії.
Об'єднання УНР і ЗУНР стало моделлю цивілізованого демократичного збирання територій в єдиній суверенній державі та базувалася на таких принципах, як історичне самоусвідомлення спільності, ідеали свободи і незалежності, добровільне волевиявлення, опора на власні політичні і матеріальні ресурси. Разом з ухваленням Універсалу про злуку УНР і ЗУНР Трудовий конгрес задекларував, що об'єднана УНР «не має й думки забрати під свою власть чужі землі».
87. Гетьманський переворот. Внутрішня та зовнішня політика Гетьманату.
Німецьке командування не приховувало свого невдоволення діяльності укр. уряду. 29 квітня 1918 р підготовлений німцями з’їзд хліборобів здійснив переворот, унаслідок якого розпущено Цр, а гетьманом України проголошений Павло Скоропадський. Гетьманський переворот відбувся безболісно, жодного опору влада не зазнала. Проводилася повним ходом політика українізації, засновано академію нау, відкривалися укр. освітні організації, науков та культурні заклади, розгорнулося книгодрукування укр. мовою. Проте реальна влада була у руках німців, а гетьман слухняно виконува її. Україна проголошувалася УКРАЇНСЬКОЮ ДЕРЖАВОЮ, а назва УНР скасвувалась, поверненн землі поміщикам, насамперед ліквідовано робочий контроль, заборонялися страйки, встановлювався 12 год робочий день. Зовнішньо політика: урядові скоропадського вдалося встановити зв’язки не тільки з Німеччиною, а і з Щвейцарією, Фінляндією, Польщею, росією. Серед українців підтримки було мало, проти нього виступали робітники, селяни, більшовики, прибічники ЦР. 14 листопада 1918 р своїм універсалом Скоропадський сповістив про створення федерації з Росією. Це викликало обурення серед широких укр. верств суспільства і прискорило темп падіння гетьманського режиму.
88. “Українська держава” гетьмана П. Скоропадського: організація державної влади та законодавства.
Форма правління- диктатура заможних верств населення, у 1918 перехід до презиентськрої республіки. Гетьман – вищий орган влади, йому належить вся повнота законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Закон набирає чинність тільки після затвердження його гетьманом. Рада міністрів здійснювала організацію діяльності Центральних органів влади. Місцеве управління: адміністративно територіальний поділ повертається, тсних зв’язків гетьмана з місцевим управлінням не бло. Все місцеве управління підпорядковувалося МВС. Судова система:генеральний суд, судді призначались гетьманом. Складався з 3 департаментів: цивільного, адміністративного, кримінального. У липні почав працювати Сенат, перебирає всі функції на себе. В сенат обирали з вищоююр. Освітою, 16 років стажу роботи. Вводилася державна варта, 1 вартовий на 499 ос. Населення.
89. Прихід до влади Директорії. Внутрішня та зовнішня політика.
Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. 26 грудня 1918 року Директорія видала Декларацію, з прийняттям якої почалася аграрна реформа та в якій Директорія УНР заявила про намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу, але щоб їх заспокоїти, було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; за землевласниками залишались будинки, де вони до цього жили, породиста худоба, виноградники; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих. Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.
90. Українська державність в часи Директорії УНР. Організація державної влади.
Директорія була вищим органом влади, який уособлював виконавчу законодавчу, а іноді і судову владу, це колегіальне утворення з диктаторськими повноваженнями.Директорія проголосила себе Верховною радою яка встановлена силою і волею трудящихся класів. 28.01.1919 на останьому засіданні приймається закон про форму влади в україні. Директорія отримує право приймати закони, які підлягали затвердженю на найближчій сесії конгресу в міжсесійний період повина працювати Президія конгресу у 1920 р утворюється Державна народна рада, до скликання цього органу директорія здійснює свою владу через Раду народних міністрів. Державна народна рада планується як орган законодавчої влади і контролюючою за роботою Ради Міністрів, складає держ бюджет і здійснює контроль за його виконанням. Місцеве самоврядування: на місцях волосні, повітові і губернські комісари, отамани, була децентралізація.
91. Загальна характеристика законодавства Директорії УНР.
Джерелами права для другої УНР були закони російських урядів, ЦР, гетьмана і навіть радянської влади. Одні закони діяли у повному обсязі, інші - з доповненнями, змінами, частковим або повним скасуванням окремих статей та положень. Законодавчий процес регламентувався Законом "Про порядок внесення і затвердження законів в УНР" від 14 лютого 1919 р. У галузі конституційного права Директорія відновила чинність більшості конституційних законів ЦР: про національно-персональну автономію, громадянство, мову тощо. Але Конституцію 29 квітня 1918 р. не впровадила в дію і намагалася виробити власну. Проект її підготували лише на кінець жовтня 1920 р. Держава за формою правління ставала президентсько-парламентською республікою з Головою Держави і Державною Народною Радою на чолі. Окрім того, ухвалено закони про гарантії прав і свобод громадян в УНР, про реєстрацію населення, про форму влади та тимчасовий державний устрій УНР. У цивільному та кримінальному праві використовувалися переважно закони царського уряду ("Звід законів" (томи 10-15); "Кримінальне уложення 1903 p.", Військовий карний статут). Доповненнями до них слугували закони Директорії про боротьбу зі спекуляцією, про ліси, про землю. В УНР скасовувалася приватна власність на землю. Серед кримінальних покарань переважали страта, в'язниця, каторга, конфіскації, штрафи. До цього варто додати, що закони другої УНР майже не діяли або діяли тимчасово, з огляду на загальну анархію та нестабільність, які панували в Україні у 1919-1920 pp.
92. Варшавський договір 1920 р.
Варша́вський договір — міждержавна угода Польщі і Української Народної Республіки, за якою в квітні 1920 р. польський уряд відмовився від намірів розширити територію Польщі до кордонів Речі Посполитої 1772 р. та визнав УНР. Ця угода мала символічне значення для України. Не зважаючи на це, уряд був вимушений піти на великі поступки, оскільки були визнані вже де-факто встановлені кордони по межі розташування польських військ в Україні — по річці Збруч. Це означало зречення від великих етнічних українських територій Галичини, Західної Волині, частини Полісся, Лемківщини, Підляшшя, Посяння і Холмщини. Такий крок уряду був оцінений вкрай негативно декотрими українськими політиками того часу і більшістю населення окупованих Польщею територій. За цим договором Польща зобов'язувалась не укладати міжнародних угод, спрямованих проти України. Гарантувались національно-культурні права українського населення в Польщі і польського в Україні. Складовою частиною договору була військова конвенція, підписана 24 квітня 1920 року українським, яка передбачала початок спільних польсько-українських військових дій проти більшовицьких військ на території України .Варшавський договір був засуджений найближчими прибічниками Петлюри – Винниченком, Грушевським та ін. Симонові Петлюрі не вдалось реалізувати її цілком. Пізніше, у жовтні 1920 року, по закінченні польсько-радянської війни, польський уряд визнав УРСР і уклав з нею Ризький мирний договір 1921 року, що фактично анулював Варшавський договір.
93. Ризький договір 1921 р.
Ризький мир — договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі — з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 — 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920. Польсько-радянським переговорам безуспішно намагалися протидіяти посол. Наслідком переговорів 12 жовтня 1920 був підписаний прелімінар мирового договору та досягнено порозуміння в справі перемир'я, яке вступило в силу 18 жовтня 1920. Договір складався з 26 статей і включав ряд додаткових протоколів і умов, які регулювали різні економічно-правові питання. Він уточнював державний кордон між Росією, Білоруссю і Україною з одного боку, і Польщею — з другого. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусі, «згідно з принципом самовизначення народів», та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони. РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності. Окремі статті Ризького миру регулювали питання громадянства та репатріації. Обидві сторони зрікалися воєнних відшкодувань, а РРФСР і УРСР зобов'язувалися повернути Польщі різні воєнні трофеї і культурні та мистецькі скарби, бібліотеки й архіви, загарбані чи вивезені царським урядом, та виплатити їй 30 млн. золотих карбованців як винагороду за «активну участь» польських земель у господарському житті колишньої Російської Імперії. Ризький мир формально набрав чинности після обміну ратифікаційними документами в Мінську 30 квітня 1921 і був дійсний до 17 вересня 1939, коли його односторонньо анулював радянський уряд у зв'язку з окупацією Західної України і Західної Білорусі Червоною армією.
94. Поширення на Україну радянської державності.
1 спроба з грудня 1917 до березня 1918. У грудні1917 відбувся у Києві Всеукраїнський з’їзд рад, на якому була спроба більшовиків захопити владу, їм це не вдалося і вони перебрадися до Харкова, проголосили на зїзді радянську владу в Україні., оралися органи влади Центральний виконавчий комітет. Перша спроба радянізації україни: знищення старого державного апарату і утворення органів радянської влади, створення робітничо селянської армії, націоналізація великих промислових підприємств, встановлення робітничого контролю за виробництвом. Ліквідація укр. грошової системи. 27 січня був підписаний мирний Брестський договір між україною та державами Четвертного союзу. Тоді визнали україну на міжнародній арені, відновлення ЦР. Тому у березні радянські війська залишають Київ. 2 спроба: стала можлива коли у листопаді ліквідували брестський мирний договір 1918р. період рад влади: листопад 1918-літо1919. В листопаді сформувався робітничо селянський уряд україни. У січні значана частина України знаходиться під контролем червоної армії. 6 січня назва з УНР змінюється на УСРР. У кінці літа під тиском армії УНР і Денікіна більшовики змушені були залишити територію України. 3 спроба сама вдала. Завдяки успішному наступу Росії проти Денікіна. До кінця 1929 р більшовицька влада остаточно закріпилася в Україні. Початок міжнародно-правового визначення рад влади в укр. покладенно Ризьким мирним договором 1920 між РСФРР І УСРР, було підтверджено в Ризі у 21. Ща варшавським договором 1920 р Польща визнає більшовицьку владу на території України.
95. І Всеукраїнський з’їзд Рад. Утворення та діяльність першого українського радянського уряду.
11 —12(24—25) грудня 1917 року в Харкові відбувся І Всеукраїнський з'їзд рад. Було проголошено Українську республіку, яка мала стати «федеративною частиною Російської республіки», тобто Радянської Росії з відповідними державними атрибутами. Одночасно з'їзд зробив заяву про те, що буржуазна Центральна рада не може бути визнана як уряд робітників і найбідніших селян України.
Делегати харківського з'їзду обрали Центральний Виконавчий Комітет . Вирішено також дообрати згодом 20 членів ЦВК від селянських рад. ЦВК створив уряд України — Народний секретаріат. У січні 1918 р. головнокомандувачем радянських збройних сил України став Юрій Коцюбинський, син видатного українського письменника Михайла Коцюбинського. РНК Росії визнала Українську Радянську Республіку»
Таким чином, в Україні створилися два осередки влади: ЦВК і Народний секретаріат у Харкові і Центральна рада з Генеральним секретаріатом у Києві, дві українські держави — УНР, яку творили українські соціалісти, і більшовицька Радянська Україна. Парадокс історії полягає в тому, що ці дві ворогуючі влади стали складовими єдиного процесу державотворення в Україні і не були антиподами ні за соціальною базою, ні за головним спрямуванням своєї політики.
96. Конституція УСРР 1919 р. Державний устрій УСРР.
10 березня проект Конституції УСРР був поданий на розгляд і затвердження з’їзду Рад. Якщо зважати на думку деяких істориків, то проголошення Конституцією диктатури пролетаріату було чистою фікцією. Насправді владу на той час прибрала більшовицька партія, лідери якої здебільшого переслідували честолюбні цілі, понад усе прагнули влади і слави .
По-перше, Українська Соціалістична Радянська Республіка визначалась, як організація диктатури працюючих та експлуатуємих мас пролетаріату і біднішого селянства для перемоги над їх віковими гнобителями і експлуататорами-капіталістами та.
По-друге, у першому розділі Загальні положення Конституції визначалися основні завдання диктатури пролетаріату аналогічні Конституції РСФРР, а саме: здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму шляхом проведення революційних перетворень і придушення контрреволюційних намірів з боку заможних класів.
проведення в життя заходів, що безпосередньо направлені на знищення існуючого економічного устрою і виявляються в скасуванні приватної власності на землю і на всі інші засоби виробництва;
закріплення в області будівництва державного життя влади за робітничим класом, встановлюючи здійснення державної влади виключно працюючими масами і цілком усуваючи пануючі класи від таких повноважень;
утворення для працюючих мас можливості користуватися правами (свободою живого і друкованого слова, зборів і спілок), позбавляючи цих прав пануючі класи і спільні з ними по своїй політичній позиції громадські групи;
організація озброєння для оборони здобутків соціалістичної революції, притягнення до цієї оборони всіх трудових елементів країни.
Завдання і принципи Конституції 1919 року та її основні положення були обумовлені історичними процесами, що відбувалися в той період
Найвищими органами влади були: Всеукраїнський з’їзд рад робітничих селянських червоноармійських. Всеукраїнський центральний комітет рад. Президія ВуЦВК. Рада народних комісарів. Уразі потреби скликався Надзвичайни з’їзд ВуЦВК – затвердження змін і доповнень до конституції. Рнк вищий оран виконавчої влади., характерною ознакою було поділ наркоматів рад союзу на дві групи: Загальносоюзні – єдинні для всього союзу. Директивні – органами яких були одноіменні наркомати.
97. Утворення СРСР.
Перший Всесоюзний зїзд Рад відкрився 30 грудня 1922 У ньому взяли участь 2215 делегатів. Чисельний склад делегацій від республік визначався пропорційно кількості населення в них. Найбільш численною була російської делегації - 1727 чоловік. З доповіддю про утворення СРСР виступив 1.В. Сталін. Зїзд в основному затвердив Декларацію й Договір про утворення СРСР у складі чотирьох республік - РРФСР, Української РСР, Білоруської РСР і ЗРФСР (в якій ще раніше були обєднані Азербайджан, Вірменія і Грузія).
Декларація законодавчо закріплювала пристрої союзної держави принципи: добровільність, рівноправність і співробітництво на основі пролетарського інтернаціоналізму. Доступ до союзу залишалося відкритим усім радянським республікам, які могли виникнути під час світової революції. Договір визначав порядок входження окремих республік до складу СРСР, компетенцію вищих органів державної влада. Право вільного виходу декларувалося, проте механізм здійснення цього права не було визначено.
В січні 1924 р. було прийнято першу Конституцію СРСР, відповідно до якої вищим органом влади оголошувався Зїзд Рад СРСР. У перервах між ними верховну владу здійснювала ЦВК СРСР, який складався з двох законодавчих палат - Ради Союзу і Ради Національностей. ЦВК СРСР утворювала уряд - РНК. Складалося три види комісаріатів
- Союзні (закордонних справ, армії і флоту, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучень, звязку, ОГПУ);
- Уніфіковані (на союзному та республіканському рівні), незабаром переведені в розряд союзних;
- Республіканські (внутрішня політика, юриспруденція, народна освіта).
Союзним органам передавалися також повноваження з міжнародної обороні кордонів, внутрішньої безпеки, планування і бюджету. Незважаючи на проголошений федеративний принцип державного устрою, Конституція СРСР, закріпивши право втручання центру і його контролю над республіканськими органами влади, які відкривала можливість для прояву в майбутньому унітарних тенденцій в радянській національній політиці.
98. Конституція УСРР 1929 р.
У зв'язку з утворенням СРСР (1922 р.) та прийняттям першої Конституції СРСР (1924 р.) виникла необхідність узгодити з нею Конституцію УСРР 1919 р. Спочатку до неї внесено відповідні зміни, а потім створено конституційну комісію, яка розробила проект і винесла його на обговорення.
XI Всеукраїнський з'їзд рад у Харкові 15 травня 1929 р. затвердив нову, другу Конституцію УСРР. Складалася вона з 82 статей, 5 основних поділів (розділів) та 8 підрозділів, була самостійною, не схожою на Конституцію Союзу, укладена українською мовою.
Перший поділ містив загальні засади: УСРР є соціалістична держава, заснована на диктатурі пролетаріату та владі рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
Другий поділ "Організація радянської влади" містив дві частини з підрозділами:
1. Органи центральної влади: а) Всеукраїнський з'їзд Рад - вищий законодавчий орган влади в державі, мав скликатися 1 раз на 2 роки (раніше - щорічно); б) Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) - обирався з'їздом як постійно діючий посесійно законодавчий орган влади; в) Президія ВУЦВК діяла між сесіями ВУЦВК і мала теж законодавчі функції як орган верховного правління; г) Рада Народних Комісарів - уряд держави складався з галузевих наркоматів на чолі з наркомами, очолювався головою РНК; д) Народні комісаріати УСРР - на них покладалося галузеве управління і законодавча ініціатива;
2. Органи місцевої влади - ними проголошувалися: а) з'їзди рад; б) виконавчі комітети, утворені з'їздами; в) ради депутатів на місцях - міські, селищні та сільські. Визначалася їхня компетенція.
Новими були поділ III - "Про виборчі права", поділ IV "Про бюджет УСРР", а також статті про наявність у складі УСРР Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки та про столицю держави м. Харків.
В цілому ж Конституцією 1929 р. було підведено підсумок правотворчості і кодифікацій 20-х pp. Вона логічно завершила процес становлення українського радянського права.
99. Судові та правоохоронні органи УСРР в 20-х рр
СУД. Метою «революційного правосуддя» в Україні стало придушенням класових супротивників.
Революційні трибунали, у складі не менше 15 осіб, утворювались по одному на губернію, хоча справи могли розглядати й 3 члени трибуналу. Функції обвинувачення та захисту виконували громадські обвинувачі та правозаступники. Компетенція трибуналу була практично необмеженою від державних і контрреволюційних злочинів до злочинів, що «передавалась на розгляд трибуналу постановами губвиконкому». Скарги на вироки трибуналів розглядав Верховний касаційний суд, а справи особливої важливості з травня 1919 р. – Верховний революційний трибунал України як суд першої інстанції.
ПРОКУРАТУРА. В умовах переходу до нової економічної політики важливим заходом стало створення державної прокуратури – органу нагляду за дотриманням законності в УСРР, що почала свою роботу відповідно до затвердженого ВУЦВК Положення про прокурорський нагляд. Очолив прокуратуру республіки народний комісар юстиції УСРР. Органи прокуратури призначались прокурором УСРР в складі прокурора губернії та помічників у повітах.
Сформувалась така система прокурорського нагляду: міські, обласні прокуратури і Прокуратура республіки. Органи прокуратури належали до системи Наркомюсту, а Генеральним прокурором був нарком юстиції УССР.
СИЛОВІ ПРАВООХОРОННІ СТРУКТУРИ. Під час другої спроби поширити радянську владу в Україну Тимчасовий робітничо-селянський уряд України 3 грудня 1918 р. декретом «Про організацію Всеукраїнської Надзвичайної Комісії» створив, за прикладом РСФРР, жорсткий репресивний орган по боротьбі з політичними противниками. З 30 травня 1919 р. діяльність Всеукраїнської Надзвичайної Комісії регламентувалась Положенням про Всеукраїньку та місцеві надзвичайні комісії і підпорядковувалась Народному Комісаріатові внутрішніх справ УРСР на правах відділу.
100. Кодифікація українського радянського права в 20-х рр.
Кодефікація права у 2 напрямках: 1-рецепсія законодавства рос федерації. 2-розробка власних законних актів. Законодавство Укр стало точною копією російського. Після згортання НеПу приходить жорствке планування, відходить критерій як революційна правосвідомість. Загальна кодифікація права за 2-3 р. Цивільний кодек – виділяє державну і кооперативну форми власності. Затвердує виняткове право держави на землю, надра, води, залізниці. Всі ці обекти вилучались із цивільного обороту. Трудовий кодекс- встановлював тривалість робочого дня 8 год, визачалися категорії населення які мають право на 6 год робочий день. Спадкове право: за законом і за заповітом, обмеженя спадку, не більше 10 тис золотих карбованців. Закон про ліси-конкретизувалися првила користування лісом. Земельний кодекс-земля вилучалась із цивільного обороту, земля була у користування а не у володіння. Кодекс законів про народну освіту: професійна освіта, спеціальна наукова освіта, політичні школи для дорослих. Кримінальний кодекс-спрямовувався на боротьбу з бандитизмом, посадовими злочинами, з хабарництвом. Давалося визначення злочину. Мета покарання попередження нових правопорушень. Злочини поділялися на державні, проти порядку управління, поадові і господарські, проти життя, здоровя, честі і гідності, майнові, військові злочини. Уперше в історії людства злочинця перевиховували за допомогою праці – виправно трудовий кодекс.
101. Формування адміністративно-територіального устрою УРСР (20 – 30 рр.).
Територію УСРР визначено Ризьким миром 1921 р. між Росією та Польщею. 1922 р. республіка ввійшла до складу СРСР, a 1924 p. на її території утворено Молдавську АСРР. У 1917-1918 pp. радянська Україна називалася УНР, а з 1919 до 1937 pp. - Українська Соціалістична Радянська Республіка. У період 1917-1922 pp. зберігався старий дорадянський адміністративний поділ, щоправда у складі не 9, a 12 губерній - додалися новоутворені Кременчуцька, Одеська та Запорізька. У Криму створено автономію у складі РСФРР. У 1922 р. розпочалася адмінреформа. Запорізьку і Кременчуцьку губернії розформували і знову їх стало 9. Наступного року ліквідували повіти і волості, замість них утворено 53 округи та 706 районів, які об'єднували сільські, міські та селищні ради. У 1925 р. уряд ліквідував губернії як адміністративну одиницю і ввів триступеневий адміністративний поділ на: округ (41) - район (680) - сільраду (10 314). 3 них 12 національних районів і 549 національних сільрад (єврейські, польські, німецькі, грецькі, татарські). У 1930 р. ліквідовано і округи і введено двоступеневу структуру: район (484) сільський і місто (18) - сільрада. Метою реформи було наближення провінції до центру. Але двоступенева структура не виправдала сподівань влади. Тому у 1932 р. уряд провів чергову адміністративну реформу, створивши поділ, який існує і нині. Найбільшою адміністративною одиницею стала область. Першими утворено 5 великих областей - Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську і Харківську. До кінця 1932 р. сформовано Донецьку та Чернігівську. Області поділялися на райони (у 1939 р. - 583), а ті, у свою чергу, на місцеві ради - міські, сільські та селищні. До 1940 р. зберігалася і молдавська автономія.
102. Конституція УРСР 1937 р. Державний устрій УРСР.
Після ухвалення 5 грудня 1936 р. другої Конституції СРСР виникла необхідність узгодити з нею основні положення Конституції УСРР. Тому вже 1 січня 1937 р. текст нової української конституції опубліковано для обговорення. A 25 січня 1937 р. її затвердив XIV З'їзд рад УСРР. Вона була цілковитою рецепцією сталінської Конституції 1936 р. Порівняно з текстом 1929 p., третя Конституція УРСР містила багато нових положень, статей, розділів та підрозділів і була демократичною за змістом і демагогічною та декларативною по суті. У ній розписано детально всі права і свободи, які надавалися громадянам, встановлено демократичну виборчу систему, проголошено побудованим соціалізм, надано право вільного виходу УРСР зі складу СРСР без жодних гарантій і механізму реалізації цього права. Вперше з'явилася стаття про керівну і визначальну роль компартії у суспільстві і державі. Зміна назви з УСРР на УРСР, найвищим органом влади стала Верховна Рада, обирали на 4 р, єдиний законодавчий орган в країні. Їй наледить прийняття конституцій, встановлен адміністративно-територіальнгго поділу, видання законів, затвердження бюджету. Обирає президію – колегіальний орган. Повноваження: скасування рішень нарокомату, рішень обласних рад трудящих, звільнення з посад, надання прав громадянства. Рада народних комісарів-найвищий розпорядчо-виконавчий орган. Структура місцевих органів державної влади визначалась триступеневою системою: центр, район, область. На містах ради трудящих в період між з’їздами влада належить виконкомам.
103. Формування території УРСР (30 – 50-ті роки).
Після падіння УНР українську територію було поділено між чотирма країнами: УРСР (центральна і східна частини), Польщею (західна частина), Румунією (Буковина), Чехо-Словаччиною (Закарпаття). З 1922 по 1991 р. УРСР входила до складу СРСР і мала лише формальні ознаки державності. У процесі формування її кордонів з республіками Радянського Союзу до них відійшли українські території — північ Чернігівщини, схід, Слобожанщини і Кубанщина — до Росії, Берестейщина і Пінщина — до Білорусі. У 1934 р. столицю УРСР було перенесено з Харкова до Києва. У 1939р. до складу УРСР увійшла частина західноукраїнських земель — Волинь і Галичина, у 1940 р. — Північна Буковина і частина Бессарабії. Та повністю сформувалася державна територія України після Другої світової війни. У 1945 р. остаточно було встановлено кордон з Польщею (частина земель при цьому опинилася за межами України) і приєднано Закарпаття. У 1954 р. Україні зі складу Росії було передано Крим. Після цього державна територія України не змінювалася. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України. Відтоді наша країна є суверенною і незалежною.
104. Судові, правоохорон. та позасудові карально-репресивні органи в Україні у 30-х рр. ХХ ст.
Ліквідація округів і перехід до двоступеневої системи управління призвели до скасування у жовтні 1930 р. окружних судів і створення міжрайонних судів. Реорганізована судова система мала такий вигляд: народний суд - міжрайонний суд - Верховний Суд УСРР. У травні 1932 р. міжрайонні суди ліквідовуються у зв’язку з утворенням районів і переходом на триступеневу систему управління. Запро­ваджується нова судова система: народний суд - обласний суд - Верховний Суд УСРР.
Обласні суди (Головний Суд МАСРР) переглядали в касаційному порядку і порядку нагляду вироки, ухвали й постанови у кримінальних та цивільних справах народних судів, як суди другої інстанції. Вони були водночас і судами першої інстанції у певного ряду кримінальних і цивільних справах. Обласні суди здійснювали функції судового нагляду, контролю за нотаріальними органами. Постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 20 червня 1934 р. їм безпосередньо підпорядковувалися народні суди, колегії захисників, нотаріат і допоміжні судові підрозділи. Виконкоми щорічно обирали склад обласних судів.
Функціями прокуратури УСРР були: а) нагляд за законністю дій усіх (крім ВУЦВК і РНК УСРР) органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій, приватних осіб шляхом кримінального переслідування винних, а також опротестування постанов, прийнятих з порушенням закону; б) безпосередній нагляд за розкриттям злочинів органами слідства й дізнання, за діяльністю органів ДПУ; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільно­му процесі; д) нагляд за правильністю утримування заарештованих під вартою. Відповідно до Положення про судоустрій 1929 р. органам прокуратури передавався слідчий апарат (до цього він перебував у подвійному підпорядкуванні - суду й прокуратури).
Органи ДПУ - НКВС сфабрикували десятки гучних політичних процесів (“ухил Шумського - Хвильового”, “Шахтинська справа”, справи “Спілки визволення України”, “Українського національного центру” тощо), інспірували репресії, жертвами яких стали сотні тисяч невинних людей. “Чистки” були спрямовані насамперед проти інтелектуальної та політичної еліти України. На початку 30-х років із 240 українських письменників зникло 200, із 85 вчених-мовознавців - 62. Після того як у серпні 1937 р. до України прибули сталінські емісари В. Молотов, М. Єжов, М. Хрущов, до червня 1938 р. було страчено 17 українських наркомів і майже усіх членів політбюро ЦК КП(б)У (10 з 11) та кандидатів у члени політбюро ЦК КП(б)У (4 з 5). Репресій зазнали близько 37 % членів КП(б)У, тобто близько 170 тис. чо­ловік. У другій половині 30-х років органи НКВС фактично вийшли з-під контролю уряду й вищих партійних органів, підпорядковуючись особисто Сталіну.
105. Приєднання західноукраїнських земель та Буковини до УРСР.
За підтримки політорганів владу тимчасово взяли новостворені робітничі та селянські комітети, а потім — новообрані місцеві Ради. 2 серпня 1940 р. Верховна Рада СРСР, задовольнивши прохання "делегації трудящих" Бессарабії та Північної Буковини, прийняла Закон "Про включення північної частини Буковини і Хотинського, Акерманського та Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР". 7 серпня 1940 р. були створені Чернівецька та Ізмаїльська області, а замість повітів і волостей - райони. Водночас із складу України було вилучено Молдав.АРСР й приєднано до новоствореної Молдав. РСР.
Були націоналізовані промислові й торговельні підприємства, що раніше контролювалися переважно неукраїнцями. Популярності радянській владі додала експропріація польських та румунських землевласників, обіцянка перерозподілити між селянами їхні землі.
Багато було зроблено для українізації та зміцнення освітніх закладів.
Водночас що більше утверджувалась радянська система, то відчутнішою ставала демонтація створеної західними українцями політичної, соціально-економічної та культурної інфраструктури. На керівні посади в місцевих органах влади, судових і правоохоронних органах призначалися кадри, відряджені зі східних областей.
Націоналізація великих підприємств зачіпала й дрібні підприємства, ремісничі майстерні, кустарів. У 1940 р. за зразком Східної України розпочалася форсована колективізація, яка остаточно відвернула селян від нового режиму. Широка антирелігійна пропаганда супроводжувалася конфіскацією церковних земель, забороною викладання релігії в школі, встановленням високих податків за використання церков. Навесні 1940 р. репресії набули небувалого масштабу.
106. Утворення Карпатської України у 1938 – 1939 рр.
Після Мюнхенської угоди 1938 почалося криза чехословацької державності. У жовтні 1938 р Прага погодилася надати автономію Закарпаттю. Уряд очолив волошин який виступав за утворення карпатської України у федеративному зв’язку з чехами с ловаками.для того щоб заручитися підтримкою Угорщини Німеччина і Італія розділили закарпаття. Волошин переїхав до Хуста. Йому вдалося провести кілька реформ, серед яких була українізація адміністративної влади та освіти. Був створений зародок збройних сил Карпатська Січ. Це викликало неабияке піднесення на інших укр.. землях. Багато молодих українців вливалися до карпатської січі. У брезні 1939 р німецька армія вступила на територію чехословаччини. За угодою Угорча почала окупацію всього закарпаття. 15 березня 1939 р Сейм карпатської україни проголосив незалежність країни і ухвалив Основний закон, який мав такі положення: карпатська Україна є незалежною державою, республіка на чолі з президентом. Президент Волошин.
107. Україна в планах фашистської Німеччини. Фашистський окупаційний режим в Україні.
Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування відводило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової війни: «Все, що я роблю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»
Програма-максимум забезпечувала домінування німецької нації на окупованих територіях. Для цього планувалося: фізичне знищення слов´янських народів; часткове онімечення «нордичних груп населення», що є у складі СРСР; підрив біологічної сили слов´янських народів. ося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо в довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави «Великої України», то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою (після знищення значної частини населення) онімечення та колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі — козир у дипломатичній грі; у воєнний — матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний — одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.
Фашистський окупаційний режим в Україні.
З усіх східних територій, захоплених третім рейхом, найважливішою була Україна з її багатими корисними копалинами, родючими землями, робочою силою. Спочатку в нацистського керівництва було два варіанти стосовно того, як розпорядитися ними. Перший — здобути підтримку українців проти Кремля, надавши їм власну державу, яка, проте, мала перебувати під опікою Німеччини, і другий — знехтувати інтересами українців, а українську територію повністю використати для німецької нації.
Окупувавши Україну, гітлерівці встановили на її території режим кривавого терору. Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці.
Рейхскомісаром України було призначено Е. Коха, відомого своєю жорстокістю й нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян. Він став справжнім катом українського народу.
Отже, за Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як «німецький простір». Видаючи себе за представників «нордичної раси», гітлерівці називали окуповані райони України «німецькою Індією», а український народ — білими рабами. Українська нація була оголошена «неповноцінною». Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак.
Уцілілі промислові підприємства на території України окупанти оголосили власністю Німеччини, приєднали до імперських фірм, використовували для ремонту військової техніки, виготовлення боєприпасів.
Тяжке політичне й економічне гноблення посилювалося духовним. Окупанти закривали навчальні заклади й наукові установи, клуби, всіляко принижуючи гідність українського народу.
Фашисти організували масове винищення військовополонених .
Уже на початку війни фашистські окупанти знищили сотні населених пунктів, стратили десятки тисяч їхніх жителів.
фашистами території республіки.
Неймовірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильницьке вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. Отже, політика нацистів в Україні була надзвичайно жорстокою. Вона ставила за мету підкорення та колонізацію України, винищення її населення. Запроваджуючи на окупованих українських землях свій «новий порядок», гітлерівці сподівалися підірвати єдність, волю й силу народу до організованого опору, але реалії окупаційного режиму змусили багатьох громадян переосмислити як політику фашистської Німеччини, так і власну поведінку.
108. ОУН і проголошення Української республіки 30.06.1941 р.
30 червня 1941 року у Львові ОУН (Б) проголосила Акт відновлення Української держави. Сформований Я. Стецьком уряд почав втілювати у життя сценарій державотворення, розроблений напередодні війни у Кракові.
Вже 3 липня С. Бандеру викликали в Краків і пояснили йому, що українських союзників Німеччини не існує, а здійснена у Львові акція є з правової точки зору державним злочином. Цей факт дає можливість зробити ряд важливих висновків.
Метою націоналістів було створення на окупованій Німеччиною території України націонал. держави. Цю мету вони почали реалізовувати явочним порядком, щоб поставити керівників Третього рейху, котрі не бажали з ними спілкуватися, перед доконаним фак­том.Укр.націоналісти могли розглядати створювану ними державу як цілком підлеглу Третьому рейху або незалежну і союзну йому. Неясно, як С. Бандера планував зберегти незалежність в умовах німецької окупації.
В Акті 30 червня 1941 р. був такий пункт: "Новоповстаюча Українська Держава буде тісно співдіяти з націонал-соціалістичною Вели­кою Німеччиною, що під проводом вождя Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі і світі та допомагає Українському Народові визво­литися з московської окупації".
С. Бандера і Я. Стецько сподівалися, що відновлювана Українська держава зможе "тісно співдіяти" з Німеччиною.
У кожного може бути своє ставлення до зазначеної події але необхідно зрозуміти, що це була одна з багатьох спроб українського народу створити Українську державу
109. Перебудова держапарату та зміни в окремих галузях права СРСР – УРСР у період Другої світової війни.
Зрозуміло щотв умовах війни конституційн органи влади іяти не можуть, вся повнота влади зосереджувалася у створеному 30 червня 1941 р Державному комітеті оборони. Склад: не чисельна керівна партійна верхівка на чолі зі Сталіним який поєднує посади Ген сеа, Цк КПб, голова ради народних комісарів на місцях діють уповноважені державним комітетом оборни штаби, операторські групи, комітети оборони. Ставка верховного головнокомандувача, Сталіна призначено народним комісаром оборони. Всі центральні органи влади перенесені до Уфи, Москви. Судові і правоохороні орани: всі справи прго злочини проти державу, оборону, громадського порядку передавались до Військових трибуналів. Після визволення районів починають дяти народні і обл. суди. Нові напрямки органі міліції: охорона важливих суб’єктів, боротьба з дезертирством, сприяння владі у питаннях трудової повинності. Зміни в праві. Цивільне право: відвинулись на перший план захист права власності, упростився порядок передачі майна, успадковування. Сімейне право: так як багато дітей залишилося без батьків то сімейне право було направлено на те щоб надати опікунство цим дітям, посилювалася допомога матерям одиночкам. Трудове право: потреба в обороні превела до того зо встановлювалась трудова повинність. Трудовій мобілізації підлягали усі трудоспособні люди. Кримінальне право: багато заходів спрямовувалось на боротьбу з крадіжкою, розповсюдження неправдивих слухів, або розповсюдження паніки серед населення.
110. Хрущовська “відлига”. Реформи М.С. Хрущова.
5 березня 1953 р. помер Й.Сталін. Після його смерті розпочався новий період радянської історії. Гостро постало питання про сталінську спадщину.
Наступники Сталіна розуміли, що продовження політики «закручування гайок», терору і репресій безперспективне і таїть у собі небезпеку могутніх соціальних вибухів. Попереджувальним дзвінком ста­ли повстання в'язнів Воркути (1953) та інших концтаборів ГУЛАГу. Нове керівництво пішло на деяку лібералізацію суспільно-політично­го життя. Почався період так званої «відлиги».
Після смерті Сталіна нові радянські лідери оголосили амністію ув'яз­неним на термін до п'яти років.
Кульмінаційним моментом «відлиги» став XX з'їзд КПРС (лютий 1956 р.). У доповіді на закритому засіданні М. Хрущов вперше розкрив страхітливі злочини, скоєні Сталіним та його оточенням. Однак нове партійно-державне керівництво, розвінчуючи «культ особи», прагнуло переконати, що сталінські злочини були лише «деформацією» соціалізму. М. Хрущов закликав відкинути сталінізм і повернутися до ідей Леніна.
Переважна більшість радянського суспільства вітала критику сталінізму, незважаючи на її обмеженість і непослідовність. Перемога на пленумі зміцнила позиції М. Хрущова. У березні 1958 р. він обійняв ще й посаду голови Ради Міністрів.
Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації та демократизації суспільно-політичного життя:
- люди отримали можливість вільно висловлювати свої думки;
- відновилися демократичні норми діяльності КПРС
- зросла роль Рад як в центрі, так і на місцях, але зберігалося верховенство партійних органів над державними ;
Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:
- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці. В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця О.Кириченка;
- розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;
- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;
Колгоспам нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм (передбачалось перейти до вирощування нов. культур, зокрема великої кількості кукурудзи на загал. площі близько 28 млн. га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і перегнати США за кіл-стю виробництва м’яса, молока і масла на душу населення; обмежувалося присадибне госпо-во). Кожна із розглянутих надпрограм зазнала краху.
В 1958 p. було ліквідовано МТС
Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:
- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази. Виплачувались пенсії колгоспникам;
- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася плата за навчання;
111. Питання української державності та прав людини в програмах українського дисидентського руху 70 – 80-х років.
Причини активізації опозиції: порушення людських прав, поверхова й непослідовна хрущовська відлига принесла укр. інтелігенції великі сподівання й гіркі розчарування. Передова молодь яка відчула смак свободи не хотіла зупинятись, а прагнула справжньої демократизації суспільства. Із середини 60-80 р з відходом від політики лібералізації почалося нехтування і ігнорування політичною верхівкою людських прав. Закономірним наслідком стала поява руху захисту людських прав.. ще одним новим різновидом стала боротьба за свободу совісті, віросповідання. Радикальною формою протесту проти політичного режиму стала відмова від громадянства, подання прохань про виїзд за кордон. У цей час в Україні були зафіксовані акти публічного само спалювання як найвищий вияв жертовності людини в боротьбі проти свавілля влади.
112. Конституція УРСР 1978 р. Розвиток українського радянського права у 70 – 80-х роках.
Четверту Конституцію УРСР прийнято 20 квітня 1978 року позачерговою сесією Верховної Ради республіки. Її текст розробила комісія на чолі з В. В. Щербицьким відповідно до Конституції СРСР 1977 року, «яка відобразила новий стан розвитку Радянської держави — побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства і стала політико-правовою основою конституцій усіх соціалістичних республік». Основні положення містили що: носієм влади є народ, здійснює владу через ради народних депутатів. Всі інші деравні органи підзвітні радам народних депутатів.. закріплюється статус народних депутатів як представників народу. Декларувала суверенітет україни.Вперше було внесено статті, за якими Компартія СРСР визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром її політичної системи», яка визначає генеральну перспективу розвитку суспільства, лінію внутрішньої і зовнішньої політики, «надає планового, науково обґрунтованого характеру його боротьбі за перемогу комунізму».
Право: посилення централізації, цивільно правові відносини регулювалися існуючим цивільним кодексом. Сімейне законодавство спрямоване на зміцнення сімї, захист інтересів матері і дитини. Умови вступу вшлюб:взаємна згода, досягнення шлюбного віку 18р, не пербувати в іншому шлюбі, не має бути спорідненості. У 1983 Житловий кодекс врегульовували порядок надання житлової площі. 1971 кодекс законів про працю. 1960 кримінальний кодекс: положення про особливо небезпечного рецидивіста, про умовнодострокове звільнення від покарання, про погашення судимості. Завдання забезпечення покарання встановлювалась на випроавно-трудове законодавство.
113. Політика перебудови в СРСР: ідеї і реальність.
У першій половині 80-х років правляча в СРСР партійнономенклатурная бюрократія виявилася перед вьібором: негайно присту-пити до реформ з метою модернізації системи або ж продовжувати курс наукрепленіе неототалітарного режиму.Квітневий (1985 р.) пленум ЦК КПРС проголосив курс на перебудову. З позицій партійної верхівки перебудова означала перетворення в зкономіке, докорінну реорганізацію державного механізму, зміна форм і методів діяльності органів управлення. Зти заходи должньї бьші реанімувати коммуніс-тичні ідею і бьші направленьї на порятунок соціалістичної дер-жавного. Офіційна концепція перебудови предусматри-вала рішення двох взаімосвязанньїх завдань: 1) радикальної зкономических реформи; 2) демократизації суспільного життя, розширенням-ніє гласності.Перебудова почала здійснюватися прівьічньїмі командньїмі методами. Главньїм напрямом реформування бьша зкономіка. Попьітка прискорити розвиток зкономікі за рахунок випереджального роз-ку машинобудування не дала желательньгх результатів.Довгий час Украйну вважали "заповідником застою", зкономические реформьі тут проводилися надто мляво. Справа в тому, що зкономіку Украіньї було дуже важко реформувати через те, що більше 60% її становила важка промьішленность, 95% продукції виготовлялося на підприємствах союзного підпорядкування. Фактично перебудова в Україні почалася тільки до конц.1987г.У квітні 1988 р. Верховньїй Рада УРСР схвалила основньїе положення переходу від командно-адміністративної системи до економічних методів управління.Не кращим бьшо становище і в сільському господарстві. Виснажена і забруднена земля, застаріла техніка, низький рівень заробітної платьі робили сільськогосподарське виробництво нерентабельним і убьггочньш. Колгоспно-радгоспна система виявилася повністю беспере-перспективних.У цілому необхідно відзначити, що зкономические реформа первьіх років перебудови провалилася. Припинилося зростання національного доходу, розбалансували зкономические відносини, безконтрольний-но зросли ценьї, загострилася продовольча проблема. Розвивався "черньїй ринок", значна частина продукції вивіз за предельї республіки.Перебудова, яка бьша спрямована на порятунок соціалістічес-кою системи, не змінила суті влади, політичної системи.
114. Розпад СРСР. Біловезька угода.
Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилю­вали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.
Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет Украї­ни». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку.
Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню су­веренності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будів­ництва в безпосереднє відання республік.
Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Со­юзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації.
19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С.Горбачовим за станом здоров'я виконувати обо­в'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г.Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи.Проти заколотників рішуче й безкомпромісно виступив Б.Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот
Тільки тоді, коли московський заколот фактично було придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дііі московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». ЗО серпня того ж року була прийнята постанова «Про заборону діяльності КПУ».
7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (С.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин) та України (Л.Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов'язків Президента СРСР) і наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНД), Верховна Рада України ратифікувала цю угоду, зробивши певні застереження.
115. “Декларація про державний суверенітет України”.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла документ великої історичної ваги — Декларацію про державний суверенітет України. Суверенітет передбачає верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади в межах території України. Відтепер Україна проголошувалася незалежною державою в зовнішніх відносинах.
Декларацією визнавалося право української нації на самовизначення, держава повинна була захищати й охороняти національну державність українців. Єдиним джерелом державної влади визнавався народ, а Верховна Рада УРСР могла виступати від його імені. У документі йшлося про принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Генеральний прокурор мав здійснювати контроль над виконанням законів.
Територія України проголошувалася недоторканною. Декларація повинна була забезпечувати національно-культурне відродження українського народу і задовольняти національно-культурні, духовні й мовні потреби українців, що проживають за межами України.
Майбутня зовнішня політика України, визначена Декларацією, вбачалася як нейтральна, першочерговим її завданням визначалося забезпечення національних інтересів України.
Декларація про державний суверенітет не мала статусу конституційного акту й тому залишилася планом на майбутнє, побажаннями для майбутньої зовнішньої і внутрішньої політики.
“Акт проголошення незалежності України” та його наслідки.
Акт проголошення незалежності України — документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 року, яким проголошено незалежність України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню Української Радянської Соціалістичної Республіки.
Разом з цим Актом, 24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України» та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні». Після здобуття незалежності в Україні й навколо неї відбулися по­мітні зміни. За короткий час країна відновила основні структури держави, її визнав світ. Протягом вересня 1991 р. -лютого 1992 р. Україна набула усі основні атрибути державності, включаючи символіку. Після утворення СНД міжнародне співтовариство з розумінням поставилося до появи нової незалежної держави. Неодмінним атрибутом демократичної політичної системи є формування трьох основних гілок влади - законодавчої, виконавчої та судової. Необхідно було забезпечити створення управлінських структур на обласному, районному та місцевому рівнях. Однією з важливих складових державотворчого процесу було створення власних Збройних сил. Першими кроками в цьому напрямку було створення Міністерства оборони Створювалися також структури підрозділів військ внутрішньої служби, підрозділів Національної гвардії, Служби національної безпеки України. Здобуття Україною незалежності в умовах гострої економічної кризи та погіршення соціально-економічного становища населення сприяло створенню нових політичних партій. У демократичному суспільстві партії є сполучною ланкою, через яку уряд звертається до нас за підтримкою і забезпечує собі соціальну базу для здійснення власного курсу, а народ, у свою чергу, може на найвищому рівні виражати свою думку і в такий спосіб впливати на офіційну лінію. Проголошення незалежності сприяло активізації правих сил суспільства. Політична незалежність України стала передумовою здобуття республікою економічного суверенітету. Першочерговим завданням було визначено перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, який дав би змогу вивільнити творчу енергію народу та повніше реалізувати можливості вітчизняного економічного потенціалу.
116. Формування зовнішньополітичного курсу незалежної України на сучасному етапі.
Зовнішня політика, як відомо, значною мірою є продовженням і розвитком політики внутрішньої. її спрямування є невід’ємною складовою формування в цілому незалежної Української держави, створення її відповідних інститутів. Основні засади зовнішньої політики Української держави були закладені ще Декларацією про державний суверенітет України (липень 1990 p.).
На першому етапі її формування (1991-1994 pp.) в його основу хоча й було покладено принцип “балансу інтересів”, але перевага надавалася швидкій інтеграції до європейських структур.
Після проголошення незалежності набагато збільшилась кількість країн, з якими Україна встановила дипломатичні відносини. Нині дипломатичні відносини встановлено зі 152 країнами світу.
У березні 1994 р. Україні було надано статус асоційованого члена Центрально-європейської ініціативи (ЦЄІ), утвореної в 1989 р. Італією, Австрією, Угорщиною і Югославією з метою забезпечення необхідної підготовки останніх трьох країн до членства в Європейсько­му Союзі (ЄС). Протягом наступних шести років до цього міжнародного об’єднання приєдналися ще 12 країн.
Підписана 1994 р. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС
Як відомо, після проголошення незалежності Україна виявила ін­терес і бажання до рівноправного включення до загальноєвропейського інтеграційного процесу. Україна становить також реальний інтерес для країн Західної Європи.
Ще в липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до Ради Європи. Важливим кроком на шляху утвердження нового образу України на міжнародній арені стало рішення Верховної Ради України від 16 листопада 1994 р. про приєднання до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Що ж до вступу України до НАТО, то представники її політично­го істеблішменту однозначно заявляють: цього не буде. Принаймні найближчим часом.
Одним із важливих аспектів зовнішньополітичної діяльності України є розвиток її зв’язків з країнами “великої сімки”. Про це свідчать державні візити Президента України до США, Канади, Японії, Німеччини, Італії, Франції та Великобританії
Зовнішня політика України спрямована також на розбудову відносин з державами Азіатсько-Тихоокеанського регіону (АТР), який нині перетворюється на один із провідних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку.
Важливий пріоритет зовнішньої політики України - розширення відносин з основним стратегічним партнером - Росією. Чимало спільних економічних та політичних інтересів пов’язує Україну також із Казахстаном, Киргизією, Таджикистаном, Вірменією, Білоруссю та Молдовою.
Здійснення зовнішньополітичного курсу покликане зробити все для того, щоб Україну сприймали на міжнародній арені як бажаного партнера, як демократичну, цивілізовану державу.
117. Військово-політична доктрина України на сучасному етапі.
військової доктрини містить сукупність установок з організації і забезпечення безпеки держави від зовнішніх військових посягань комплексом політичних, військових і економічних заходів. При цьому військове будівництво в Україні ведеться в інтересах власного захисту за умов виконання міжнародних договірних зобов'язань.
Установки, які відбивають завдання держави в запобіганні війни, викладено в першому розділі проекту Військової доктрини України, і містять в собі елементи військової політики й військової стратегії.
Завдання запобігання війні не нове - воно завжди стояло перед миролюбними державами і означало завчасне усунення небезпеки розв'язання війни. Спроби вирішити це завдання лише військовими засобами - у спосіб залякування потенційного агресора своєю військовою могутністю - успіху не мали. У зв'язку з цим проект військової доктрини, щоби не спровокувати проти України агресивні дії, дає установку на заборону пропаганди війни.
Оголошуючи мету військового будівництва і можливості власних Збройних Сил, проект Військової доктрини чітко визначає джерела зовнішньої військової небезпеки. Вони полягають в існуванні значної кількості держав з різними інтересами, що породжує економічні, політичні, соціальні й національно-етнічні суперечності, про існування яких свідчить постійна наявність зон підвищеної військової напруги, а також будівництво рядом держав власних збройних сил, які володіють значним наступальним потенціалом.
Враховуючи наявність джерел зовнішньої військової небезпеки, проектом військової доктрини не передбачається суперництва з іншими державами за військову перевагу, а дається установка на створення військового потенціалу на рівні оборонної достатності.
Бойовий і кількісний склад армії і флоту, а також об'єм їх мобілізаційних ресурсів установлюється в інтересах виконання головного оборонного завдання. В проекті доктрини не дається і не може бути даний їх кількісний склад, бо кількісні параметри збройних сил змінюються в залежності від військово-політичної обстановки, якості озброєння і можливості економіки.
У проекті не йдеться про одноактне створення власних Збройних Сил. Доктринні установки передбачають їх тривале функціонування.
Військово-економічні питання запобігання війні і будівництва власних Збройних Сил викладено в третьому розділі проекту Військової доктрини.
118. Кодифікаційний процес в Україні в період формування незалежної держави.
Конституційне право. Проголошення незалежності Украіньї потребувало у внесенні відповідних змін і доповнень до Конституції Украіньї.Цивільне право. Реформування зкономических системи в першу чергу забезпечується нормами цивільного законодавець-ства. У розглянутий період били приняти законьї Украіньї "Про хозяйственніхобществах" від 19 вересня 1991 р., "Про банкрутство" від 14 жовтня 1992 р., "Про аудиторську діяльність" від 22 квітня 1993 р., "Про авторське право і суміжні права" від 11 липня 2001 і інВідповідно до новим цивільним законодавством били поза-сіни зміни до Цивільного кодексу України.Сімейне право. Основним нормативно-правовим актом в дан-ної галузі права є Сімейний кодекс України. Новелою Сімейного кодексу є запровадження інституту патр-нати. Патронат - зто виховання дитини, позбавленої батьківського піклування, в сім'ї іншої особи (патронатного вихователя) за плату.Трудове право. Перехід до рьіночньїм відносинам змусив законодавця звернути увагу на захист трудовьіх прав працівників. 14 жовтня 1992 бьш прийнятий Закон "Про охорону праці". Законом від19 грудня 1993 в Кодекс законів про працю Украіньї бьші внесеньї зміни і доповнення, що стосуються охраньї праці. На соціальний захист населення спрямований Закон Украіньї "Про основньїх принци-пах соціальної защітьі ветеранів праці та інших громадян похилого-ного возроста"Аграрне право. У прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР вже тоді закладівалісь основні положення аграрної реформи. Щоб наповнити зти положень реальним змістом, потрібно бьшо створити законодавчу та нормативну базу.Кримінальне право. Протягом тривалого часу розвиток уголов-ного права відбувалося главньїм чином за рахунок внесення зраді ¬ ний і доповнень до Уголовньїй кодекс Украіньї.У березні 1992 р. з Кримінального кодексу Украіньї били изьятие такі мері покарання як ссьілка і висілка.Процесуальне законодавство. Досить радікальньїе изме-нения били внесеньї в кримінально-процесуальне законодавство. На посилення процесуальних гарантій громадян били спрямованість норми Закону Украіньї "Про оперативно-розіскной діяльності" від 18 лютого 1992
119. Розвиток конституційного процесу в незалежній українській державі. Конституція України 1996 р.
Відразу після здобуття Україною незалежності постало питання про прийняття Основного Закону, який закріпив би якісно нові зміни у державі та суспільстві. Конституційний процес проходив з великими труднощами і тривав п'ять років. Україна останньою з республік колишнього Радянського Союзу прийняла свою Конституцію. Це сталося 28 червня 1996 р.Початок конституційному процесу поклало ухвалення Верховною Радою 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України. Закріплені в ній принципи суверенності, народовладдя, недоторканності території республіки, розподілу властей, рівності громадян, гарантування їх прав і свобод мали конституційний характер.Спираючись на Декларацію, парламент утворив у жовтні 1990 р. конституційну комісію, яка повинна була розробити проект концепції Основного Закону. У червні 1991 р. концепція нової Конституції була затверджена. Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробкою проекту Основного Закону. Вивчалися і використовувалися конституції багатьох держав, міжнародні конвенції, історичний досвід самої України. У проекті було закріплено положення, що містилися у Всесвітній Декларації прав людини, пактах ООН про економічні, соціальні та культурні права, Європейській конвенції з прав людини тощо. Ці норми не викликали заперечень на всіх етапах конституційного процесу і увійшли до остаточного тексту Конституції.
Конститу́ція Украї́ни — Основний Закон держави України. Ухвалений 28 червня1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання. Конституція України набула чинності з дня її прийняття. На пам'ять про прийняття Конституції в Україні щорічно святкується державне свято — День Конституції України. З прийняттям Конституції було покінчено з бездержавністю. Конституцією гарантовано незалежність України, визначено базові координати й орієнтири, сукупність суспільних цінностей — усе те, що формує політико-економіч-ну систему; створено передумови для функціонування і розвитку держави та суспільства незалежно від політичних орієнтацій партій та окремих діячів. Вичерпно окреслено відносини держави і громадянина, їх права та взаємні обов'язки, встановлено межі втручання держави у життя суспільства та окремої особи.
120. Державна символіка України.
Державними символами України є прапор, герб і гімн. Перелік державних символів визначає стаття 20 Конституції України. Після проголошення у 1991 р. незалежності, фактичного і юридичного оформлення української державності, постала нагальна потреба мати власні державні атрибути і символи. Збереження заідеологізованих радянських символів підривало авторитет незалежної держави. Державні заходи — візити, прийоми, укладання міждержавних угод — треба було проводити, маючи власні прапор, гімн, герб, печатку тощо. Якийсь час із їхньою відсутністю доводилось миритись. До прийняття нових державних символів в органах влади, установах і організаціях користувались старими.Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Ці кольори здавна використовувалися в українських землях.Великий державний герб, як записано в Конституції України, встановлюється з урахуванням малого державного герба та герба Війська Запорізького. Головним елементом Великого державного герба України є Знак княжої держави Володимира Великого.Державний гімн України — національний гімн на музику Миколи Вербицького. Автором слів є відомий український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський.

Приложенные файлы

  • docx 14806863
    Размер файла: 205 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий