Всесвітня історія — Історія середніх віків (V-X..


Вступ
Загибель Західної Римської імперії стала трагічним фіналом історії стародавнього світу і водночас початком нового етапу всесвітньої історії — середньовіччя, епохи, що її початок традиційно визначають од 476 р., коли знетронили останнього імператора Ромула Августула. Щоправда, цей факт сам собою не мав вирішального значення і сучасники його навіть не відмітили. Подією, яка є фіналом середньовіччя, вважають відкриття Америки Христофором Колумбом у 1492 р.
Тож, середні віки охоплюють приблизно тисячу років. Більшість істориків поділяє їх на три періоди:
1. Раннє середньовіччя (кінець V – Х ст.) — зародження і становлення європейської цивілізації.
2. Розвинене середньовіччя (початок ХІ – перша половина ХІV ст.) — розквіт європейської цивілізації.
3. Пізнє середньовіччя (середина ХІV – кінець ХV ст.) — як вдало висловився голландський історик ХХ ст. Йоган Ґейзінґа — “осінь середньовіччя”, епоха пишного і прекрасного відцвітання середньовічної культури.
Така періодизація відображує західний погляд на історію. Адже в Європі в середні віки сформувалась християнська цивілізація (Київська Русь, — один з етапів становлення української державності — теж була її складовою). Інші середньовічні цивілізації (мусульманська, далекосхідна, південноазійська та ін.), що існували в Азії та Африці, об’єднали спільною назвою “Схід”.
Термін “середні віки” першими ввели італійські вчені в ХV ст., намагаючись визначити місце сучасного їм світу в історії й дати ім’я періоду, що відокремлював їхні часи від епохи античності. Добу V – ХV ст. вони вважали часом дикунства і варварства, коли було втрачено і забуто досягнення античної культури. Справді, тоді відбувалося багато подій, що можуть наштовхнути на думку про “темні віки” в розвиткові Європи. Але в історії не буває марно втраченого часу. Саме за доби середньовіччя виникали нові держави, змагалися мужні воїни, вирощували хліб працелюбні селяни. Мовчазними свідками тієї епохи є величні пам’ятки архітектури, що прикрашають міста Європи. Серед них — Реймський собор, собор св. Софії Константинопольської, Кельнський собор, Софійський собор у Києві та сотні інших пам’яток. Хіба можна ці свідчення краси і величі людського духу вважати проявом занепаду? Звісно, ні. Людство не тільки зберегло деякі секрети давньої майстерності, а й значно перевершило їх. У той час з’явилися такі відомі літературні твори, як “Пісня про Роланда”, “Поема про Беовульфа”, “Слово о полку Ігоревім”. У центрах середньовічної культури — монастирях — накопичувалися знання про навколишній світ, монахи переписували і розповсюджували рукописні книги, існували безцінні книгозбірні. Кожна книга була справжнім витвором мистецтва, в якому втілювався потяг середньовічної людини до знань та її уявлення про красу.
Яким же був насправді той період — втрачений час чи велична епоха в розвитку людства, “темні віки” чи романтичне середньовіччя? Однозначної відповіді немає. Істина є як у першому, так і в другому твердженні. Тисяча років не можуть бути “добрими” або “поганими”. Як і в житті людини, в історії переплелися різні події — радісні й сумні, величні та трагічні.
Початок Великого переселення народів. Загибель Західної Римської імперії
IV століття пов’язують, як правило, з початком одного з найбільш масштабних і дивовижних явищ не лише європейської, а й усієї світової історії – Великого переселення народів. Це була епоха масового пересування племен, котрі спричинили загибель Західної Римської імперії. Велике переселення народів розпочалося зі вторгнення в Північне Причорномор’я азійського племені гунів. Гуни примусили рушити на захід ґотів, потім потурбували інші германські племена. Частина з них приєдналася до гунів, інші шукали порятунку на нових землях. Пересування племен нагадувало «ефект доміно», коли одна кістка, падаючи, зачіпала сусідню, та – наступну і так далі. «Гуни накинулися на аланів, – писав сучасник цих подій Амвросій Медіоланський, – алани – на ґотів, ґоти, яких вигнали з їхньої батьківщини, захопили у нас Іллірію. І на цьому не кінець...»
Римська імперія в цей час переживала кризу. Скорочувалася торгівля. Зростали податки. Втрачали колишній блиск міста. Порушувалися зв’язки між провінціями. Незадоволених ставало все більше. Народи, завойовані Римом раніше, відмовлялися підкорятися владі намісників. У римській армії, покликаній захищати державу, майже половину складали найманці-германці. 378 р. повсталі вестґоти розгромили імператорське військо під Адріанополем. Ця поразка стала поштовхом для розколу імперії.
Виникнення варварських королівств
До Великого переселення народів племена германців не мали власних держав. Їх виникнення стало результатом як внутрішнього розвитку германського суспільства, так і пристосування до абсолютно інших умов життя на захоплених землях Західної Римської імперії. Держави, створені германцями, називають варварськими королівствами.
Першу варварську державу – Тулузьке королівство – утворили у 418 р. вестґоти за згодою імператора Гонорія. Королівство було фактично самостійним, а його столицею стало місто Тулуза. Пізніше вестґоти захопили весь Піренейський півострів.
Приблизно в той самий час витіснені з Галлії вандали переправилися до Північної Африки і заснували там своє королівство зі столицею у Карфагені. Енергійний вождь вандалів Гейзеріх збудував великий флот і з його допомогою підкорив усе північноафриканське узбережжя й острови.
У басейні річки Рони в середині V ст. виникло Бурґундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії, оскільки порушило її зв’язок із Північною Галлією. У 476 р., усунувши від влади останнього римського імператора Ромула Августула, в Італії заснував своє королівство германський вождь Одоакр. Проте його держава була слабкою. У 493 р. вождь остґотів Теодоріх проголосив себе “королем ґотів та італіків”, убив Одоакра й заснував Остґотське королівство. Теодоріх Великий (493–526 рр.) вважається найвизначнішим з-поміж германських вождів того часу. За його правління у втомленій від війн Італії на 30 років установився спокій. Теодоріх намагався примирити римлян і германців, оскільки розумів, що вельми нечисленні остґоти зможуть утримати владу над усією Італією лише якщо досягнуть згоди із підкореним римським населенням. Проте незважаючи на зусилля Теодоріха, панування остґотів в Італії було нетривалим: незабаром після його смерті Апеннінський півострів завоювали спочатку візантійці, а пізніше – германське плем’я ланґобардів.
Виникнення ісламу та Арабський халіфат
Аравійський півострів, який за площею дорівнює чверті Європи, але за природними умовами є суцільною пустелею, з давніх часів заселяли племена кочовиків-арабів. Раніше мало кому відомі, у VII ст. вони примусили заговорити про себе в Азії та Європі.
Об’єднання арабів і створення ними власної держави було пов’язано з виникненням нової релігії, відомої під назвою “іслам” (у перекладі з арабської – “покірність”). Засновником ісламу став мешканець аравійського міста Мекки Мухаммад (бл. 570–632). У Європі його називали Магометом. У своєму житті Мухаммад багато часу приділяв релігійним роздумам і пошукам. У 610 р. він розпочав пророкувати, стверджуючи, що отримав положення нової віри від єдиного Бога – Аллаха. Учні і послідовники пророка записували його слова. Після смерті Мухаммада всі ці записи було зібрано в одну книгу – Коран (у перекладі з арабської – “читання”). Боротьба за поширення нової віри тривала до 630 р., коли більшість арабських племен визнала владу Мухаммада і прийняла іслам.
Після смерті пророка владу у створеній ним державі успадкували халіфи – заступники пророка. Виник Арабський халіфат. Халіфи закликали арабів рушати в похід за поширення ісламу серед “невірних”. Світ ісламу перейшов у наступ: розпочалася доба арабських завоювань. Спочатку араби завдали удару по багатих східних провінціях Візантії. Вони захопили Сирію, Палестину і Єгипет, а пізніше – усе середземноморське узбережжя Африки. Одночасно було підкорено Іран. У 711–714 рр. араби завоювали майже всю Іспанію, подолали Піренейські гори і лише в 732 р. їхнє подальше просування в Європу було зупинено франками в битві під Пуатьє. На сході вони досягли Інду, захопили Середню Азію і в 751 р. на Таласі завдали поразки великій китайській армії. Далі вони не пішли.
У середині VIII ст. арабські завоювання в основному завершилися. Колишні кочовики стали володарями найбільшої держави світу.
Європа у другій половині VI ст. Візантія за Юстиніана
Візантія – умовна назва середньовічної держави, відомої за пізньоримських часів як Східна Римська імперія. Її ядро складали землі Балканського півострова і Малої Азії, а столицею було місто Константинополь. Самі візантійці називали свою державу “Ромейським царством”, тобто Римською імперією, і вважали візантійського імператора єдиним законним наступником римських цезарів.
На відміну від Західної, Східна Римська імперія встояла в епоху Великого переселення народів, зберегла єдність, розвинуте господарство і міцну імператорську владу. Своєї найбільшої могутності Візантія досягла в VI ст. за правління Юстиніана (527–565 рр.). Цей імператор намагався відновити Римську імперію в її давніх кордонах. Досягти цього Юстиніанові не судилося, втім він збільшив територію Візантії майже вдвічі, відвоювавши у вандалів Північну Африку, у вестґотів – частину Іспанії, в остґотів – Італію.
Важкого удару імперія зазнала в VII ст., коли її східні кордони порушили араби. За короткий час Візантія втратила свої найбагатші провінції: Єгипет, Сирію, Палестину. Декілька разів араби брали в облогу Константинополь, але захопити його не змогли. Успішна оборона столиці зупинила просування арабів в Європу зі сходу. Наприкінці того ж VII ст. у північно-східній частині Балканського півострова, на землях, зайнятих слов’янами, виникла держава Болгарія. Не менш небезпечними були напади русичів, норманів, угорців, печенігів.
§ 1-2 Народження середньовічної Європи
Ви дізнаєтеся
        Чим різнилися варварський і римські світи?
        На якій спадщині виросла середньовічна Європа?
        Як зявилася Франкська імперія і чому вона розпалася?
        Яка роль Карла Великого у становленні середньовічної Європи?
 
1. Римський і варварський світи в середині І тисячолітя.
Народженню середньовічною Європи передували занепад Римської імперії (з ІІІ ст.), Велике переселення народів (ІV-VІІ ст.), розселення варварів на території Західної Римської імперії та утворення ними варварських королівств. Біля колиски середньовічної Європи стояли два протилежні й несхожі світи: античний (греко-римський), що з початку нашої ери активно християнізувався, і варварський.
Варварами греки, а згодом римляни, зневажливо і зверхньо називали всіх іноземців, які не мали грецького і римського виховання, були не причетними до їх культури, не знали їхньої мови.
Складний і важкий шлях поєднання цих світів тривав декілька століть (з V до ІХ ст.).
 
Схема: Народження середньовічної Європи
Загибель Західної Римської імперії у вирі подій Великого переселення народів
Розселення варварів на території Західної Риської імперії і заснування ними своїх державних утворень
V – ІХ ст. Формування середньовічної Європи як нової культурно-історичної спільності внаслідок складного і тривалого процесу поєднання трьох складових
Традиції античної (греко-римської) цивілізації
Християнство, християнська церква
Уклад варварських народів
        Латинська мова
        Римські закони
        Культурні традиції
        Збереження залишків рабства
    Християнська мораль
    Церковна організація
    Підтримка влади варварських королівств
    Втрачання у політичне життя і прагнення організувати суспільство
традиції народоправства
      культурні традиції
      судочинство на основі давніх традицій
      техніка обробки землі, ремесла
На середину І тисячоліття Римська імперія являла собою лише слабку тінь колишньої могутності. Криза і занепад імперії, що розпочалися у ІІІ ст. зробили її нездатною витримати нашестя варварів, що хвилями накочувалися на неї. Припинення завойовницьких війн спричинило скорочення кількості рабів, що негативно позначилося на сільському господарстві та ремислі. Щоб якось компенсувати нестачу робочих рук раби та вільні селяни стали перетворюватися на колонів – залежних від землевласників орендаторів, які сплачували третину вирощеного врожаю.  Щоб компенсувати скорочення надходжень запроваджувалися нові податки. З кожним роком тягар податків ставав нестерпнішим. Щоб зібрати їх влада вдавалася до жорстоких методів.
 
Проповідник Сальвіан про втечу римлян до варварів (V ст.)
Бідні обездолені, вдови стинають, сироти без покровительства, і настільки, що багато з них навіть високого походження і гарно освічені, втікають до варварів. Щоб не загинути під тяжістю державного тягаря, вони йдуть шукати у варварів риської людяності, бо вже не можуть більше терпіти варварської нелюдяності римлян.
 
1. Про що цей документ?
2. Чим була зумовлена втеча римського населення до варварів?
 
Попри занепад Римська імперія ще зберігала свою привабливість для завойовників: великі та красиві міста, багаті маєтки, доглянуті поля, виноградники, сади, „вічні” римські дороги тощо.
Так сталося, що варварами у римському сприйнятті стали у першу чергу народи, що жили на просторах Європи: кельти, германці, слов`яни. Найбільше на подальшу долю Західної Римської імперії справили германці.
 
Германці. Римський рельєф
 
Рим дізнався про германців рано. Ті заявили про себе голосно і рішуче. Ще наприкінці ІІ ст. до н.е. римлянам довелося відбити набіги племен кімрів та тевтонів. Але тоді Рим був у зениті могутності і не відчув майбутньої загрози.
Переважна частина германців у І-ІV ст. розселилися у прикордонних з імперією областях. Германці не будували міст, селючись невеликими поселеннями на прихованих серед лісів і болот рівнинах, полях і луках. Займалися германці землеробством, вирощували жито, ячмінь, пшеницю, овес. Любили, щоб було багато худоби. Полювали і збирали по лісам і болотам ягоди, гриби тощо. З болотних руд добували залізо, з якого виготовляли знаряддя праці та зброю. Також серед германців було чимало вправних ювелірних майстрів.
Сім`ї германців були великими. Під одним дахом жило декілька десятків найблищих родичів. Декілька сімей утворювало рід. З родів складалися племена, які в ІІІ-ІV ст. стали об`єднуватися у могутні племенні союзи.
Германці були вільними. Рабів було небагато, і з ними поводилися досить м`яко. Кожен вільний чоловік мав зброю і за потреби залишав мирну працю і йшов воювати.
Найважливіші питання життя племені вирішувалися на народних зборах, на які сходилися вільні чоловіки здатні носити зброю. Жінок до зборів не допускали. На зборах як правило слово тримали старійшини і вождь. Саме вони обговорювали і приймали найважливіші рішення, які потім схвалювалися на зборах. Деякі з питань вони вирішували навіть не радячись з усім племенем. Вождя і старійшин прийнято називати знаттю, бо вони користувалися владою, авторитетом і повагою. Як правило плем`я обирало вождем сміливого, мудрого і досвідченого. Але починаючи з ІV-VІ ст. влада вождів у деяких племен стає спадковою. Головною опорою вождя була дружина – загін відважних і особисто відданих воїнів, головним заняттям для яких була війна. Війна приносила їм не тільки славу, а й здобич. Перемоги вдалого вождя піднімали його авторитет і примножували багатства. Сусіди не скупилися на подарунки, соплимінники добровільно дарували продукти землеробства і худобу. Таки чином, хоча германці були вільними, але рівності серед них не існувало.
Лад, що існував у германців у першій половині І тис. н.е. прийнято називати воєнною демократією.
 
Схема: Система влади у варварських племен

1. Чи вірне, на вашу думку,  розсташування зазначених структурних елементів схеми?
2. Як би ви зобразили схему? Свою думку обгрунтуйте.
Від світу варварів Рим, після декількох  невдалих спроб підкорити його, відгородився лімесом – укріпленою лінією на кордонах, що складалася з ровів, башт, воєнних таборі.  Але кордон не роз`єднав два світи, а скоріше поєднав. У прикордонних містах процвітала торгівля, все більше германців йшло служити до риського війська, германська знать переймала деякі манери і звичаї римлян, відправляла своїх дітей вчитися античної мудрості.
Вже у ІІІ ст. лімес перестав бути серйозною перешкодою. Його без зусиль долали деякі племена, проникаючи у глиб імперії. Рим цьому не перешкоджав, а іноді і сприяв, розселяючи ці племена як союзників, для війни проти таких, як вони самі. Вони посилювали занепадаючу риську армію. Те, що відбувалося, мало скидалося на завоювання. Відбувалися поступові процеси варваризації Риму і романізації варварів.
Варвари. Римський барельєф
Але в ІV ст. розпочалися події, про які сучасник писав так: „Гуни накинулися на аланів, алани – на готів, готи, що були вигнані зі своєї батьківщини, захопили у нас Іллірію. І це ще не кінець...”. Світ варварів прийшов у рух, який отримав назву „Велике переселення народів” (ІV-VІІ ст.). У межі Західної Римської імперії рушила така маса варварів, яку вона ані зупинити, а ні „переварити” не змогла. Наслідком Великого переселення народів стало падіння Риму (410 р.), розорення його вандалами (455 р.), загибель Західної Римської імперії (476 р.) і створення варварських королівств.
Велике переселення народів, загибель Римської імперії
Вестґоти вриваються у Рим, 410 р.
2. Варварські королівства
Першу варварську державу на території Західної Римської імперії — Тулузьке королівство — утворили 418 р. за згодою імператора Гонорія вестготи. Королівство фактично було самостійним, а його столицею стало місто Тулуза.
Оселившись у Галлії, вестготи забрали землі, що належали римлянам, і розділили їх між собою. Найкращі землі захопили король і вестготська знать. Прості воїни отримали невеликі ділянки жеребкуванням.
 
Вестґотські королі. Мініатюра X ст.
Приблизно в той самий час у Північній Африці виникло Вандальське королівство зі столицею на місці давнього Карфагена. Як і вестготи, вандали привласнили землі і рабів, що належали римській знаті. Дуже швидко вандальська знать, як і ненависні їй римляни, перетворилася на великих землевласників.
У басейні Рони в середині V ст. виникло Бургундське королівство зі столицею в Ліоні. Невелике за розмірами, воно мало значний вплив на життя Західної Римської імперії. Бургундське королівство порушило зв’язок імперії з Північною Галлією. Тому територія Західної Римської імперії фактично обмежилася лише Італією. Бургунди, подібно до інших варварів, відібрали землі у римської знаті й розподілили їх між собою. Одначе знать отримала меншу частку землі, ніж в інших королівствах. Більшість землі перейшла у власність простих воїнів, які перетворилися на дрібних землевласників.
Королівство Одоакра зі столицею у Равенні виникло після того, як він усунув від влади останнього римського імператора Ромула Августула. Але проти Одоакра плів змову імператор Східної Римської імперії Зенон, який підмовив молодого вождя остготів Теодоріха. Той у 493 р. вторгся до Італії, убив Одоакра і проголосив себе „королем готів та італіків”. Теодоріх (493-526 рр.) з усіх варварських правителів того часу був найвидатнішим, за що отримав прізвисько Великий. Держава Теодоріха була найбільшим із королівств, заснованих германцями на території Римської імперії. Теодоріх налагоджував зв’язки з іншими германськими вождями (конунгами) і підпорядковував їх своїй владі. Хоча Теодоріх намагався примирити римлян і готів, обидві сторони були невдоволені. Готи вважали, що він зрадив старі звичаї, а для римлян він усе-таки залишався варваром. Після смерті Теодоріха, його держава припинила існування.
Палац Теодоріха в Равенні
Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію колишньої римської провінції Британія північнозахідних германських племен саксів, англів і ютів. В результаті англосаксонського завоювання на Британії утворилися сім королівств. Згодом завойована ними країна стала називатися Англія.
У цей же час у Північній Галії виникає Франкське королівство.
Всі варварські королівства виявилися нетривкими утворенями. Одні розпадалися. Інші були завойовані наступними завойовниками. Лише Франському королівство, що виявилося найміцнішим, довелося відіграти важливу роль у подальшому розвитку Європи.
 
Таб.: Найбільші варварські королівства*
Назва Період існування
Тулузьке (Вестготське) королівство 418-511 рр.
Вандальське королівство 429-545 рр.
Бургундське королівство 457-534 рр.
Королівство Одоакра 476-493 рр.
Франське королівство 486-843 рр.
Остготське королівство 493-554 рр.
*загалом історики нараховують 15 варварських королівств
 
Європа у першій половині VI ст.
 
3. Франська держава Меровінгів.
Назву “франки” (її перекладають як “вільні”, “відважні”) стали використовувати із середини ІІІ ст. стосовно германських племен, які жили у нижній та середній течіях Рейну. Це об’єднання германських племен поділялося на дві великі групи: приморських франків (салічних, від лат. salum — море), які жили вздовж нижньої течії Рейну, і прибережних франків (рипуарські, від лат. ripa — берег), які займали територію Середнього Рейну. Сильнішими були салічні франки. У V ст. франки захопили Північно-Східну Галлію. Одним із найвідоміших вождів франків у той час був Меровей. Саме він започаткував першу королівську династію франків — Меровінгів. Найславетнішим представником цієї династії став онук Меровея — король Хлодвіг (481 – 511 рр.).
Хрещення короля Хлодвіґа. Різьблення по кості. ІХ ст.
 
У 486 р. Хлодвіг уклав союз з іншими вождями племен і повів їх на завоювання Північної Галлії. Поблизу м. Суасона відбулася вирішальна битва, у якій франки розбили римські війська. Внаслідок завоювання франками Північної Галлії утворилося Франкське королівство.
Завоювавши величезну територію, Хлодвіг удосталь наділив усіх франків землею. Більшість римських і галльських землевласників визнала владу Хлодвіга, зберегла свої володіння і разом із франкськими вождями, які теж стали великими землевласниками, перетворилася на правлячу верхівку Франкського королівства. Прості франки стали дрібними землевласниками, отримавши ділянки, що їх могла обробити своїми силами сім’я.
Після завоювання Галлії Хлодвіг знищив більшість тих вождів, з якими разом воював проти римлян, і почав правити одноосібно. Хто намагався поставити під сумнів його право на владу, він нещадно знищував. Хлодвіг став королем — єдиним правителем держави. Його влада була набагато більшою, ніж у військового вождя (конунгва). Він вже управляв не племенем чи союзом племен, а певною територією. А для цього йому була потрібна інша система здійснення своєї влади.
 
Франкський історик Григорій Турський розповідає про те, як Хлодвіг став єдиним королем франків
Коли Хлодвіг перебував у Парижі, він надіслав таємного посланця до сина одного з франкських вождів Сигиберта, щоб той сказав йому: «Ось твій батько вже старий і кульгає на хвору ногу. Якщо він помре, ти законно отримаєш разом із його королівством нашу приязнь». Син вождя, підштовхуваний Хлодвігом, убив батька. Однак, коли він повідомив про це Хлодвіга, то надіслані ним люди вбили сина Сигиберта.
Наближені іншого вождя, за намовляннями Хлодвіга, захопили свого правителя і віддали Хлодвігу. Останній звинуватив полоненого вождя, що, дозволивши себе зв’язати, він знеславив увесь свій рід. Тому він убив вождя, а також двох його братів за те, що вони не допомогли йому.
Третього вождя разом із сином Хлодвіг хитрощами полонив і примусив батька стати священиком, а сина — дияконом у церкві. Проте через деякий час остерігаючись змови, він наказав їх стратити і приєднав їхні землі до своїх володінь.
Так він винищив більшість вождів, а також своїх родичів, остерігаючись, що вони захоплять його владу. Проте через деякий час він зібрав своїх друзів і почав казати про родичів, яких сам винищив: «Лихо мені, оскільки залишився я одинаком серед чужинців і не маю родичів, котрі могли б допомогти мені в нещасті». Але він казав це не тому, що сумував за ними, а розраховуючи випадково відшукати ще когось із родичів і позбавити його життя.
 1.       Якими засобами діяв Хлодвіг у боротьбі за владу?
    2.       Які риси характеру знайшли відображення в його діяльності?
3.      Дайте оцінку діяльності Хлодвіга з точки зору самого короля та епохи, у яку він жив. Як можна оцінити його діяльність з позиції сучасності?
 
Загальні народні збори, на яких раніше франки вирішували найважливіші справи, припинили скликати. Хлодвіг усе вирішував сам або радився з довіреними особами. У розпорядженні короля була постійна військова дружина, на утримання якої, за римським звичаєм, почали збиратися податки. Для збору податків і підтримання порядку в областях своєї держави Хлодвіг призначав правителів — графів — із близьких йому людей. Найвищим суддею у Франкському королівстві був сам король. Хлодвіг регулярно їздив з однієї області до іншої та в присутності графів судив за злочини.
 
Схема. Система управління франками за Хлодвіга

Жителі завойованої франками Галлії були християнами. Для того, щоби посилити владу й авторитет серед них, Хлодвіг разом зі своєю дружиною 496 р. прийняв християнство за західноримським зразком. Як наслідок, по-перше, Хлодвіг і його наступники заручилися міцною підтримкою своїх дій з боку християнського духівництва. Це полегшило подальше підкорення Південної Галлії, а також сприяло зміцненню авторитету королівської влади серед франків. Хлодвіга влаштовувало те, що, як учило християнство, “будь-яка влада від Бога” і виступати проти неї гріх. По-друге, після прийняття християнства франки стали прилучатися до римської культури — романізуватися і перетворюватися в один народ, об’єднаний спільною вірою.
До завоювання Галлії у франків не було писаних законів, а лише існували звичаї, які передавалися з покоління в покоління в усній формі. Такі правила поведінки називають звичаєвим правом. Запис законів франків, зроблений за Хлодвіга, є однією з найвизначніших пам’яток звичаєвого права у Європі. Він дістав назву “Салічна правда”.
Наказавши записати давні закони, Хлодвіг хотів підкреслити, що король судив за давніми звичаями свого народу. Одначе Хлодвіг відібрав з-поміж давніх звичаїв лише ті, що його влаштовували. “Салічна правда” містила багато відомостей про господарство, життя і вірування франків. За більшість провин установлювалися грошові штрафи: за крадіжку худоби чи рабів, за підпал господарських будівель чи за вбивство людини. Закон забороняв кровну помсту між родичами загиблого і вбивцею, замінюючи її штрафом — вергельдом.
Найбільший вергельд призначався за вбивство королівського дружинника — 600 солідів. За простого вільного франка вергельд дорівнював 200 солідів. Вергельд за вбивство римлянина був значно нижчим, ніж за вбивство франка. За вбивство раба його володар сплачував 30 солідів — стільки ж, як і за крадіжку бойового коня.
Для встановлення вини підозрюваного використовували свідчення очевидців чи “Божий суд”. Звинувачуваний мав, наприклад, дістати рукою із казана з окропом якусь річ, а потім судді з того, як загоювалися опіки, визначали, винен він чи ні. Франки вірили, що невинну людину Бог оберігає від опіків.
Значення “Салічної правди” — першого збірника писаних законів у франків — полягає в тому, що її поява була свідченням початку поступового переходу від варварства до цивілізації.
Після смерті Хлодвіга Франкське королівство було переділено між чотирма його синами. Вони продовжили завоювання батька. Водночас брати намагалися знищити один одного і загарбати чужі землі.
У другій половині VІ ст. боротьба за владу у Франкському королівстві перетворилася на сорокалітню війну двох гілок династії Меровінгів. Особливо “уславились” дві дружини королів — королеви Брунгільда і Фредегонда. Брунгільда знищила десять принців королівського дому, пережила свою суперницю, королеву Фредегонду, свого чоловіка і почала правити королівством сама. Вона нікому не хотіла віддавати королівської влади: спершу правила від імені сина, потім — онуків. Крапку в її правлінні поставила змова франкської знаті, яка вбила ненависну Брунгільду.
Важливі зміни відбулися наприкінці VІ ст. в системі землеволодіння франків. Земельні ділянки, отримані франками після завоювання Галлії, стали їхньою приватною власністю — алодом, який можна було вільно продати або заповісти. Поява приватної власності на землю свідчила про розпад давніх родових традицій і формування підвалин нового суспільства. Багато франків втрачали свої ділянки — основу незалежного існування, а інші, скуповуючи землі, перетворювались на великих землевласників.
У другій половині VII ст. Франкське королівство остаточно занепало. Сучасники назвали цю добу “часом лінивих королів”. Королі з династії Меровінгів залишалися при владі, але реально всі справи вирішували королівські управителі — майордоми.
Європа у другій половині VI ст. Візантія за Юстиніана
4. Каролінги. Франкська імперія
Наприкінці VII ст. єдиної Франкської держави фактично не існувало, до того ж їй загрожували нові завойовники – араби, які на той час вже захопили Піренейський півострів і просувалися далі на захід, у землі франків. Боротьбу проти завойовників очолив майордом Карл Мартелл (“Молот” 715 – 741 рр.). Він розумів, що без власної кінноти не зможе зупинити арабів, основу війська яких складала легка кіннота. Лише добре озброєний кіннотник, здатний до далеких походів і швидкого пересування, міг стати перепоною загарбникам. Але спорядження вершника було дуже дорогим (дорівнювало вартості 18 – 20 корів), і простий франкський воїн не міг його придбати.
Для придбання зброї і коней Карл розпочав забирати землі у церкви і надавати їх у довічне володіння воїна за умови несення ним військової служби. Селяни, які жили на цих землях, повинні були утримувати своєю працею нових володарів. Така форма володіння землею дістала назву бенефіція (від лат. beneficium — благодіяння). З утворенням важкої кінноти було започатковане середньовічне рицарство (від нім. слова Ritter — вершник, кінний воїн).
Спираючись на кінне військо, Карл Мартелл розбив арабів 732 р. в битві під Пуатьє. Ця битва, разом із перемогою, здобутою за 14 років перед тим візантійським імператором Левом ІІІ Ісавром під Константинополем, мали вирішальне значення для долі європейської християнської цивілізації середньовіччя. Було зупинено наступ арабо-мусульманського світу на Європу.
Наступник Карла Мартелла, його син Піпін ІІІ Короткий (741 – 768 рр.), спочатку також мав титул майордома. У 751 р. він звернувся з листом до римського папи, в якому запитував: “Що краще: коли один має королівський сан, а інший несе тягар влади, чи коли той, хто несе тягар влади, має ще й королівський сан?” Римський папа Захарій І, розуміючи, чого від нього очікують, відповів: “Краще, щоб королем називали того, в кого є влада, ніж того, в кого королівської влади зовсім не залишилося”.
Отримавши таку відповідь, Піпін Короткий змістив останнього короля з династії Меровінгів і у 751 р. став королем. Щоб підкреслити священний характер своєї влади, здійснив обряд помазання на царство.
Про обряд помазання на царство згадувалось у книгах Старого Заповіту. Під час цього обряду вищі священнослужителі змазували миром (особливим священним маслом) чоло, руки і спину короля. При цьому на монарха переходила дарована Богом вища благодать, і він перебував під божим захистом. Згодом обряд помазання на царство запозичили у франків інші європейські володарі.
На знак віддяки римському папі Піпін Короткий розгромив лангобардів, які загрожували Риму. Це королівство варвари утворили ще в VI ст. на території Італії. Перемігши лангобардів, франкський король “подарував” папі землі навколо Рима й Равенни. Так у середині VIII ст. виникла Папська держава, що відігравала значну роль у житті Європи. Вона проіснувала до 1870 р. Сучасна держава Ватикан, що охоплює кілька кварталів у Римі, — згадка про щедрий “подарунок” вдячного Піпіна Короткого римському папі.
Нова династія дістала назву Піпінідів, або Каролінгів, завдяки діяльності Карла Великого — сина Піпіна Короткого.
Карла Великого (742 – 814) вважають не тільки найвидатнішим представником династії Каролінгів, а й найзнаменитішим монархом усього середньовіччя. Це й не дивно. Король франків та “імператор Заходу” швидко та блискуче об’єднав у межах створеної ним імперії більшу частину Західної Європи. Він поклав край добі “темних віків”, що панувала по загибелі Західної Римської імперії. Все життя він провів у воєнних походах, збільшуючи територію своєї держави (здійснив 53 походи, 27 із них очолював сам). Та Карл Великий не був простим завойовником. Попри війни, король удосконалював систему управління державою, піклувався про розвиток культури. Недарма цей час називали “Каролінгським відродженням”. То був період розвитку освіти, відродження зацікавленості працями давніх римських і грецьких мислителів, майже повністю забутих за попередніх століть. За часів Карла Великого відбулося становлення нової Європи і західноєвропейської середньовічної цивілізації.
Карл Великий
 
Успіхам Карла сприяла важка кіннота, створена Карлом Мартеллом.
Коли Карл Великий став королем, із півночі й північного сходу франків оточували землі германських племен, передовсім саксів; на півдні була Іспанія, захоплена арабами-мусульманами; на сході жили авари та слов’яни.
Насамперед Карл Великий у 773 – 774 рр. остаточно знищив Лангобардське королівство і приєднав його землі до своєї держави. Але у запеклій війні з арабами успіхи були мінімальними. Лише у 801 р. Карл остаточно приєднав до своєї держави землі на південь від Піренеїв до річки Ебро.
Імперія Карла Великого та її поділ
 
Найтривалішими і найважчими були війни проти саксів, що велися протягом 30 років (772 – 804 рр.). Спочатку Карл захопив майже всю Саксонію і розпочав її хрещення. У відповідь волелюбні, вірні богам пращурів сакси повстали. Жорстокість викликала жорстокість. Сакси вбивали всіх франків і християнських священиків. Карл наказав страчувати тисячі саксів. За переказом, захопивши одне із сакських селищ, Карл устромив свій меч посеред майдану і наказав стратити всіх чоловіків, які були вище меча. Майже 20 років сакси не корилися франкському королю.
На південному сході 788 р. Карл захопив Баварське герцогство. Воював проти слов’янських народів, а згодом уклав із ними союз проти аварів і розпочав війну (788 – 803 рр.) з Аварським каганатом — державою, утвореною кочовиками-аварами у Паннонії. Вояки Карла Великого розгромили аварів, і Аварський каганат зник із карти Європи.
Внаслідок завоювань Карла Великого під його владою опинилася територія, що розмірами нагадувала колишню Західну Римську імперію.
Серед оточення Карла народилась ідея проголосити його імператором на кшталт давніх римлян. У пам’яті багатьох людей ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об’єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення.
По тому, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев ІІІ запросив монарха до Рима. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800 р. він, несподівано для присутніх, увінчав уклінного короля імперською короною і оголосив його римським імператором. У 812 р Карла визнала імператором Заходу Візантія, що спершу була обурена таким зухвальством.
§ 3. Людина в середньовіччі
 
Ви дізнаєтеся
Як у Середні віки складалися взаємини між людиною і природою?
Яким було населення середньовічної Європи?
Що люди їли, пили, як одягалися, де мешкали?
Які лиха чекали людину середньовіччя?
Що таке внутрішня колонізація?
 
1. Взаємодія людини і природи у ранньому середньовіччі
У середні віки життя людини як і за античної доби продовжувало залишатися залежним від природно-кліматичних умов. Саме вони визначали спосіб життя, заняття і навіть характер людини.
У ранньому середньовіччі (V-Х ст.), коли клімат порівняно з античними часами став більш вологим і теплим, більша частина Європи була вкрита лісами. Навіть в Італії та Іспанії, де за античних часів було розорено багато земель, лісів було більше ніж полів. Серед цього лісового моря були розкидані невеликі поселення, до яких прилягали клаптики землі, що оброблялися для вирощування городини, бобових та зернових культур.
 
У період раннього середньовіччя були в основному втрачені традиції землеробства античних часів, тому господарства селянина як правило орієнтувалося на освоєння лісових ресурсів. Ліс у ті часи був основним джерелом життя і доходів. Туди виганялися пастися череди худоби. Там, особливо в дубових лісах, восени набирали жиру свині, відгодовуючись на жолудях. Завдяки цьому селянин отримував на зиму гарантований запас м`ясної їжі. У лісі заготовлювалися дрова для опалення і виготовлялося деревне вугілля, важливий компонент для виробництва залізних знарядь праці і зброї. Ліс давав і будівельні матеріали, бо камінь у ті часи для будівництва був рідкістю. Крім того ліс був місцем для збирання всіляких плодів і ягід, які вносили розмаїття у убогу їжу людини середньовіччя. Особливо важливим для тих часів був мед диких бджіл, враховуючи ту обставину, що цукру тривалий час не знали. У лісі збиралися всілякі смолисті речовини для виготовлення факелів і світильників. Також заготовлювалися кора дуба, без якої не можливо було б вичиняти шкури тварин. Попіл спалених кущів підліску використовували для відбілювання або фарбування тканин. Крім того у лісі і на галявинах збирали лікарські рослини – єдині лікарські засоби тих часів.
Важливим був ліс для полювання. Всі варвари були вправними мисливцями. Щоб полювання у лісі було більш вдалим вони приручили для цього, крім собак, соколів, тхір і навіть оленів, які виманювали своїх диких родичів. Загалом ліс давав можливість простій людині, навіть у голодні роки, вижити. А голодні роки за тих часів траплялися досить часто.
Ліс був важливим компонентом і для заможних верств суспільства. Більша частина володінь великих землевласників складали саме лісові масиви. За підрахунками істориків ліс приносив їм третину доходу. Крім того тут вони віддавалися втіхам полювання.
 
Капітулярій Віліса (початок ІХ ст.)
Хай гарно слідкують за нашими лісами і гаями; і там, де є місце для розчистки, хай наші економи це зроблять, і хай вони дивляться за тим, щоб поля не захоплювали ліса; і повинні бути такі ліси, де не можна багато рубати дерев або завдавати їм іншої шкоди, і хай вони слідкують за дичиною у лісі; і хай також займуться яструбами і шуліками для нашого полювання; і хай збирають оплату, яка нам належить за це. І хай економи, якщо вони пасуть свиней у лісі, хай управителі чи їх люди, хай вони перші заплатять десятину так, щоб дати приклад іншим, щоб потім і інші також заплатили.
 
1. Які настанови дає сеньйор своїм управителям?
2. Яким було ставлення сеньйора до лісу?
3. Чим можна пояснити таке його ставлення?
 
У той же час з лісу виходила вигадана чи справжня небезпека. Ліс був горизонтом для середньовічної людини, кордоном між володіннями сеньйорів. З лісу з`являлися голодні вовки, розбійники, грабіжники і завойовники. Не дивно, що у казках і легендах, що народилися у ті часи, ліс і його мешканці є обов`язковими персонажами.
Розмаїття у такий одноманітний пейзаж вносив лише ландшафт, який дещо коригував основні заняття і життя людей. У гірських районах переважало скотарство, у рівнинних – землеробство.
 
2. Населення. Лиха середньовічної людини
Європу за середніх віків населяли романізовані народи колишньої Римської імперії, греки, кельти, германці, слов’яни, фракійці, балти, угро-фіни. Чисельність населення можна встановити лише приблизно. Вчені вважають, що після розпаду Римської імперії кількість населення у Європі значно скоротилася.
Що ж спричинило такий спад? Однією з причин історики вважають епідемії чуми. Ця найстрашніша хвороба середньовіччя вперше буквально спустошила Європу в VІ ст. Епідемія тривала півстоліття і подекуди зменшила населення наполовину. Люди сприймали “чорну смерть” як катастрофу, наближення Страшного суду. Порятунку від чуми не було, хіба що втікати з місця епідемії швидко, якнайдалі, а повертатися якомога пізніше.
 
Скільки ж жило людей у Європі у середні віки? Це питання є досить складним, бо ніхто  тоді не проводив перепису населення у сучасному розумінні. Проте правителі та окремі феодали ще у ті часи намагалися знати скільки у них підданих і що у них є у володіннях, щоб з`ясувати скільки вони зберуть податків і з чого матимуть доход. З цією метою проводився опис володінь з усіма мешканцями. Найгрунтовніший такий перепис був здійснений норманськими завойовниками в Англії в 1086 р. Всі списки відомостей в народі називали „Книги Страшного суду”. Для сучасних вченим ці та інші документи стали важливим джерелом для з`ясування кількості мешканців тогочасної Європи. У результаті досліджень з`ясували, що за період середньовіччя чисельність населення Європи зростала. Найактивніше це відбувалося у ХІ-ХІІІ ст. Також вчені з`ясували, що у V – VІ ст. мало місце досить значне скорочення населення в результаті епідемій різних хвороб, у порушенні налагодженого життя часів Римської імперії. У  ХІV – ХV ст. знову відбувається скорочення населення у результаті небаченої пандемії чуми.
 
Найбільшими лихами середніх віків були голод, хвороби, епідемії та війни. Постійна загроза голоду — характерна риса середньовічного суспільства. Недостатній рівень розвитку техніки призводив до низьких врожаїв. Становище залежних селян — більшості виробників сільськогосподарської продукції — не спонукало їх до збільшення врожаїв. Середньовічна Європа постійно перебувала на межі голоду. Достатньо було посухи, тривалих дощів чи нашестя сарани, і рівень населення різко падав у багатьох регіонах.
 
Розповідь бургундського ченця Рауля Глабера про голод 1027 – 1030 рр. у Нормандії
“… голод почав посилюватися по всій землі, й загроза загибелі постала майже перед усім родом людським… Не було й кількох днів, у які можна було б зібрати хліб… Безперервні дощі настільки залили землю, що протягом трьох років не знаходилося борозни, придатної для засіву. А у жнива бур’ян… вкрив поверхню всіх полів…
Коли поїли всю худобу і птицю, голод став більше дошкуляти людям, вони почали пожирати стерво й робити інші нечувані речі. Щоб уникнути смерті, деякі викопували лісове коріння і збирали водорості…, люди пожирали м’ясо людей…, на ринках стала з’являтися варена чоловічина… Деякі голодні нападали на мандрівників, убивали і пожирали їх…, показували дітям яблуко або яйце, відводили їх у відлюдне місце, вбивали і з’їдали. Цей жахливий голод лютував три роки. Померлих було так багато, що їх не встигали ховати…”
Чому середньовічна людина вважала голод Божою карою та була безпорадною перед ним?
 
Ті, хто не гинув від голоду, страждали від хвороб. Кепське харчування, неякісні продукти, відсутність уявлень про гігієну, брак елементарної медичної допомоги робили середньовічну людину вкрай вразливою до різних захворювань. Найвищою була смертність від туберкульозу, малярії, прокази, холери, дизентерії, тифу.
Безпорадні та зневірені люди вбачали в них божу кару і зверталися по допомогу до святих. А їх у середньовічній Європі було понад 20. Вважалося, що паломництво і дотик до їхніх мощей виліковує хвороби.
Коли захворювання переходили в епідемії, вони спустошували чималі території. Найжахливішою була чума. Панічний страх, що вона викликала в середньовічної людини, відобразився в тогочасній найпоширенішій молитві до Бога: “Від чуми, голоду і війни врятуй нас, Господи!”
Не менш катастрофічні наслідки мали війни. Протягом середніх віків Європа безперервно страждала від грабіжницьких набігів, загарбницьких і міжусобних війн, іноземних навал. Війни зменшували або повністю знищували мізерні запаси продовольства, доводили до жебрацтва людей, послаблюючи їхню здатність протистояти хворобам і епідеміям.
Усі лиха середньовічної людини призводили до того, що середня тривалість життя становила 22 – 32 роки. Надзвичайно високою була дитяча смертність. До віку 70 років доживали одиниці. Рідкісними винятками вважалися випадки, коли люди за життя знали своїх дідусів і бабусь, чи, тим більше, тривалий час жили з ними разом.
 
3. Міграції
Обмежене лісом середовище, в якому жила людина середньовіччя, зумовлювало її обмежений кругозір. Але це не є свідченням того, що люди у середні віки були безвилазними домосідами, прив`язаними до своєї ділянки землі оточеної лісом. Навпаки, люди у цей період були досить мобільними і можна твердити, що суспільство весь час знаходилося у русі. Попервах це ще були відголоски Великого переселення народів. Згодом у дорогу людей штовхали вже інші причини. По шляхам Європи рухалися селяни, по одинці і групами, які шукали кращої долі; рицарі – у пошуках подвигів і прекрасних дам; монахи – переходячи від монастиря до монастиря; студенти, які йшли до знаменитих шкіл та університетів; прочани і всілякі жебраки і бродяги. Що штовхало цих людей на довгий і небезпечний шлях? Причин було багато, серед них можна виділити наступні:
-         середньовічне суспільство було досить бідним, як правило все майно звичайної людини можна було вмістити у невелику торбинку, і тому у пошуках кращої долі людина готова була йти світ-заочі; до того ж вся земля належала сеньйорам, а селянин лише володів нею, що не прив`язувало його до неї;
-         рицарі, щоб отримати свій феод, готові були йти у будь-який похід і оселятися там, де його отримував;
-         також саме християнство штовхало людей у далеку дорогу – до місць паломництва, щоб спокутувати свої гріхи:
-         крім того люди тікали від епідемій хвороб, голоду, війн і всіляких інших негаразді.
 Лише з початком ХІV ст. тяга до своєї малої батьківщини бере гору. Селяни обзаводяться чималим майном, феодали могутніми замками, зростають міста. По дорогам Європи переважно зустрічаються лише жебраки та хворі, а також купці. Європейці стають домосідами.
 
4. Житло
Вигляд житла залежав від природних умов місцевості, виду занять і рівня добробуту його власника. Селянські хати майже не змінилися від давніх часів до ХХ ст. А от міські будинки, палаци і замки за середніх віків зазнали змін. Споруджували будинки, залежно від матеріального становища і доступних матеріалів, із дерева, каменю або робили глинобитними. Камінь дорого коштував, тому використовувався переважно для будівництва церков, палаців і замків.
Спільним для житла представників різних суспільних верств у ранньому середньовіччі було внутрішнє планування. У більшості будівель не було окремих кімнат. Люди спали, їли й готували їжу в одній кімнаті. Лише з ХІ – ХІІІ ст. заможні городяни і селяни розпочали відокремлювати спальні від кухонь та їдалень. Багато кімнат з’явилось у палацах та замках представників знаті. Однак усі кімнати розташовувалися одна за одною, і для того, щоб потрапити з однієї частини палацу до іншої, потрібно було пройти усі приміщення.
 
У більшій частині Європи селянські будинки споруджували з дерева; на півдні, де цього матеріалу не вистачало, перевагу надавали каменю. Дах покривали соломою чи очеретом. В одному приміщенні спали, готували їжу, їли. Опалення приміщення і приготування їжі здійснювалося за допомогою відкритого вогнища, яке поступово заступила піч. Коли розводили вогонь, дим виходив крізь отвір у стелі. Димарі з’явилися перегодом. Маленькі віконця не мали шибок, затуляли їх дерев’яними ставнями, шкірою або пузирем. Холодної пори селянська родина часто жила в одному приміщенні з худобою.
Уся обстановка оселі складалася з грубо збитого столу, кількох лав уздовж стін, скрині для зберігання святкового одягу, що його наживали роками і передавали у спадок. Спали на широкому ліжку або на лавах. Постіллю був сінник або матрац, напханий соломою
 
Людина середньовіччя у своєму житті майже не мала можливості залишитись на самоті. Підтвердженням цього були тогочасні меблі. Ліжко робилося дуже великим і на ньому, зазвичай, окрім господарів, відпочивали також гості. Це вважалось ознакою гостинності. Балдахін — своєрідний “дах” над ліжком — захищав відпочиваючих від комах, яких було вдосталь у будинках.
Прості люди спали переважно на лавах чи скринях. Більшість меблів була грубої та простої роботи. Однак заможні замовляли ремісникам меблі різьблені, інкрустовані коштовними металами і камінням. Звичних для нас шаф не існувало — речі зберігались у скринях. Шафи з висувними шухлядами поширилися з Італії, де їх почали виготовляти з ХІІ ст.
Опалювали будинки вогнищами або камінами. Печі з’явилися лише на початку ХІV ст., коли їх запозичили в північних народів і слов’ян. Освітлювали житло сальними свічками і масляними лампами. Дорогі воскові свічки могли придбати лише заможні люди.
Вигляд більшості середньовічних європейських осель відповідав вислову: “Мій дім — моя фортеця”. І для цього було багато серйозних підстав.
 
5. Їжа і напої
Переважна більшість європейців харчувалася досить скромно. Їли, зазвичай, двічі на день: вранці й увечері. Повсякденною їжею були житній хліб, каші, боби, ріпа, капуста, зернова юшка з часником або цибулею. М’яса споживали мало. Тим більше, що протягом року було 166 днів посту, коли м’ясні страви заборонялося їсти. Значно більше в раціоні було риби. Із солодощів знали лише мед. Цукор потрапив до Європи зі Сходу в ХІІІ ст. і був дуже дорогим. Фруктів та овочів споживали дуже мало.
Характер харчового раціону знаті й бідноти відрізнявся, головним чином, не якістю споживаного, а його кількістю. У замках їли більше м’яса, причому багато було дичини, оскільки полювання вважалося привілеєм знаті. Полюбляли заможні готувати й дивовижні страви на кшталт смажених пав чи лебедів або паштету з солов’їних язичків. До їжі додавалися східні прянощі — перець, імбир, гвоздика, мускат, кориця. Однак їхня вартість (продавали прянощі на вагу золота) не кожному була по кишені.
У середньовічній Європі багато пили: на півдні — вино, на півночі — пиво. Замість чаю заварювали трави.
Посуд більшості європейців — миски, кухлі — був дуже простим, виготовленим із глини чи олова. Виробами зі срібла чи золота користувалася лише знать. Виделок не було, за столом їли ложками. Шматки м’яса відрізали ножем і їли руками. Селяни споживали їжу з однієї миски всією сім’єю. На бенкетах знаті ставили на двох одну миску та кубок для вина. Кістки кидали під стіл, а руки витирали скатертиною.
 
6. Одяг і прикраси
Кліматичні умови більшості європейських країн вимагали одягатися тепліше, ніж убиралися римляни. На відміну від античного уславлення краси людського тіла, церква вважала тіло гріховним і наполягала на тому, що його треба прикривати одягом.
Тривалий час жіночий і чоловічий одяг був схожим: довга, до колін, сорочка, короткі штани, верхня сорочка, плащ. У ХІІ ст. він почав дедалі більше розрізнятися, з’явилися перші ознаки моди. Зміни стилів одягу відбивали тогочасні суспільні уподобання. Чоловіки почали носити товсті панчохи, що в ХІV ст. перетворилися на штани, жінки вбирали виключно спідниці. Одначе можливість наслідувати моду мали переважно представники заможних верств. Церква не схвалювала захоплення знаті модою.
 
З одягу селянин звичайно носив лляну сорочку-камизу і штани до колін чи навіть до кісточок. Поверх камизи вдягали ще одну довгу сорочку з широкими і довгими рукавами (блузу). Верхнім одягом був плащ, стягнутий на плечах застібкою (фібулою). Взимку носили або грубо вичесаний овечий кожух, або теплу накидку з цупкої тканини чи хутра.
 
Одяг відображав місце людини в суспільстві. У вбранні заможних переважали яскраві кольори, бавовняні й шовкові тканини. Біднота вдовольнялася темним одягом із грубого домотканого полотна. Взуттям чоловіків і жінок були шкіряні гостроносі черевики без твердої підошви. Більшість незаможних людей крокувала сільськими дорогами чи багнюкою міських вулиць у дерев’яних черевиках або й босоніж. Головні убори виникли у ХІІІ ст. й від того часу безперервно змінювалися. Звичні рукавички набули за середніх віків важливого значення. Потиснути руку в них вважалось образою, а кинути комусь рукавичку було виявом презирства і викликом на двобій.
Знать полюбляла додавати до свого одягу різноманітні прикраси. Чоловіки і жінки носили каблучки, браслети, пояси, ланцюжки. Дуже часто ці речі були унікальними ювелірними виробами. Для бідноти все це було недосяжним. І не лише через вартість, а й тому, що було заборонено законом. Значні кошти витрачали заможні жінки на косметику і парфуми, що привозили зі східних країн купці. Їм заздрили представниці прекрасної половини людства, які не могли дозволити собі таку розкіш, але намагалися не відставати від модниць.
 
7. Внутрішня колонізація
Наприкінці XI ст. населення середньовічної Європи вперше почало відчувати, що йому тісно на своєму континенті. Шляхами блукали рицарі, розмірковуючи, де знайти собі володіння, у якій війні взяти участь і завоювати землі. Селянам також почало бракувати землі, щоби прогодуватися і віддати належну частину своєму феодалові. Все це примушувало європейців розпочати колонізацію — освоєння нових земель. Часом активної європейської колонізації став весь період XI – XIII ст.
У середні віки розрізняють військову (зовнішня) і внутрішню колонізації. Військова колонізація була спрямована на захоплення нових земель силою зброї за межами поширення західно-християнської цивілізації. Військова колонізація європейців була спрямована на Піренейський півострів, де велась боротьба з арабами, і мала назву реконкіста (відвоювання звільнення), у Палестину, куда здійснювалися хрестові походи під приводом звільнення Гроба Господнього, у Прибалтику, де під прапором боротьби з язичниками, фактично нищилося місцеве населення тощо.

Внутрішня колонізація - це освоєння селянами масиву вільних земель в Європі. На той час вільних територій в Європі не бракувало. Потрібно було лише докласти багато праці для того, щоб вони дали врожаї та годували людей. Нові землі селяни освоювали з великими труднощами, але загроза неврожаїв і голоду підштовхувала їх до цього. Вони вирубували ліси, осушували болота і перетворювали їх на родючі поля. Той процес був дуже важким, виснажливим і тривалим. Лише впродовж кількох поколінь селянська родина могла змінити непридатну для сільського господарства місцевість на плодючу ниву. Як правило освоєні землі були продовженням вже існуючих полів.
Сеньйори підтримували зусилля селян, вони розуміли: освоєння нових земель зумовить приріст населення, адже тоді більше людей зможе прогодуватися; можливо навіть, виникнуть нові села, мешканці яких сплачуватимуть їм податки, і вони ще більше збагатіють. Тому феодали заохочували селян до обробітку цілинних земель, звільняючи їх на певний термін від сплати податків.
Потреба в землі навіть підштовхувала селян до наступу на море. Так, мешканці Нідерландів будували дамби і поступово виборювали в моря клаптики суходолу, перетворюючи їх на пасовиська. Змагання людини і водної стихії тривала століттями. Інколи під час штормів море затоплювало осушені землі, але люди відновлювали дамби, і знову замість морських хвиль зеленіли отави.
Для здійснення такого грандіозного наступу на природу потрібні були нові знаряддя праці і всілякі технічні винаходи. Більшість нових знарядь праці чи способів землеробства були винайдено не за часів, коли європейці розширювали свій життєвий простір (ХІ-ХІІІ ст.), а значно раніше. Проте саме у цей час вони стали використовуватися масово і відіграли вирішальну роль. Для вирубки лісів поряд з сікачами стали використовувати важкі сокири. Для оранки нових земель став використовуватись важкий колісний плуг, в який завдяки хомуту і упряжі стали впрягати коня. Хомут переніс тяжіть роботи для коня з шиї на груди, що не сприяло швидкому стомленню. А залізні підкови для коня стали оберігати від травм. Для розпушування землі стали використовувати важкі залізні борони. Завдяки плугу і боронам вдалося освоювати більш важкі, але родючі ґрунти. Важливим елементом сільського пейзажу стали вітряні млини, запозичені зі Сходу.
Поряд з технічними новинками утвердилися і нові технології обробки землі. У більшості районах Європи утвердилося трьохпілля. Земля, яку мав у своєму розпорядженні селянин, він ділив на три частини. Перша частина з осені засівалася озимими культурами. Друга весною яровими. Третя – відпочивала, тобто знаходилася під паром. Наступного року перше поле залишали під пар, друге засівали озимими, а третя – яровими культурами. Крім того здійснювали сівозміну. На одному і тому ж полі не сіяли декілька років поспіль одну і туж ж культуру. Стали використовувати органічні добрива. Ці зміни у техніці і технології дали можливість дещо збільшити врожайність.
Внутрішня колонізація мала значні позитивні наслідки. Так, населення Європи подвоїлося. Вдалося позбутися постійної примари голоду. Змінився раціон харчування: зернові та огородні культури поступово витіснили дари лісів. За кілька століть наполегливої людської праці замість Європи лісів поступово виникла Європа полів.
 
8. Криза ХІV-ХV ст.
На початок XIV ст. процес розвитку Європи вповільнився, а з 1316 р., коли стався великий голод, взагалі припинився. Економіка Європи вступила в смугу глибокої кризи, яку вона змогла подолати лише через сто років. Чим же була спричинена ця криза?
Коли зростало населення Західної Європи, відповідно, зростав попит на зерно та інші продукти харчування. Щоб задовольнити його, почали використовувати землі, малопридатні для рільництва, бо суттєво збільшувати врожайність на вже використовуваних землях ще не вміли. Та навіть найбільших урожаїв ледь вистачало, щоб усіх нагодувати. Отож, малий врожай і холодна зима могли призвести до катастрофи. А неврожаї чимраз частішали: від початку ХІV ст. в Європі змінилися природні умови — зими стали холоднішими, випадало більше дощів.
Щоб урятуватися від голоду, частина селян почала переселятися до міст, сподіваючись, що, знайшовши роботу, вони зможуть купити собі більше їжі. Але великий наплив робочої сили породив проблему безробіття і падіння заробітків. У 1316 р. Європу охопив голод, який у наступні роки став повторюватися. Голод призвів до тяжких наслідків: знизилася народжуваність, зменшилася кількість шлюбів, поширювалися епідемії та повстання бідних прошарків суспільства. До цих негараздів додалася чума, яка за декілька років охопила всю Європу.
У жовтні 1347 р. до порту Мессіна на Сицилії прибув корабель. На веслах сиділи люди, тіла яких були вкриті темними пухирями, що кровоточили і гноїлися. Моряків мучили болі, вони помирали через декілька днів після появи ознак хвороби. Корабель приплив із Кафи, мешканці якої тікали з міста, оточеного монголами. Останні з відчаю, що не можуть захопити місто, закинули за мури декілька трупів померлих від чуми. У місті почалась епідемія, і мешканці втікали. Вони прибули до Сицилії. Разом з ними сюди дісталися корабельні щури, які разом із блохами були рознощиками зарази. Так поширилась епідемія, названа “чорною смертю”. Чума проявлялась у двох формах: бубонної та легеневої. Перша передавалася через укуси заражених бліх, друга — через кашель або дихання вражала легені. Друга форма була страшнішою, бо від неї вмирали всі хворі, тоді як від першої — 80 %. Оскільки тоді Європу вразили одночасно дві чуми, хвороба швидко косила людей та блискавично поширювалась. Усього за три роки чума вбила чверть населення Європи — приблизно 25 млн людей.
Причин цього лиха ніхто до ладу тоді не знав, але нажахані люди готові були повірити будь-чому, аби знайти винного. І таких “винних” знайшли: євреї отруїли колодязі, щоби знищити християн. Європу охопили єврейські погроми. Так, у містечку Сен-Вельтене було спалено живцем 2000 євреїв. Таке ставлення до євреїв пояснювалося тим, що вони більшою частиною населення сприймалися як чужі: вони моляться не тому Богу, вбили Христа, ведуть інший спосіб життя тощо. Рятуючись від переслідувань, вони тікали до Польщі та Литви, де ставлення до них було більш толерантне.
З листа до папи Климента VI
У році 1348 від Р.Х. майже на всій поверхні землі спостерігається така смертність, якої раніше не було. Живих ледь вистачало, щоб поховати мертвих, або живі відверталися від них з огидою. Страшний жах охопив усіх, і коли в кого-небудь з’являлася виразка або пухлина…, то цій людині не надавали ніякої допомоги, і родичі відверталися від неї… Багато помирало від того, що їм відмовляли в лікуванні… Багатьох, яких уважали приреченими… на смерть… відвозили до ям, де їх заривали; і багатьох було поховано живцем… Чума ця тривала два роки поспіль…
Не було чути дзвонів, і ніхто не плакав, хоч би скільки загинуло в нього рідних та близьких, — майже кожен чекав смерті… Люди говорили і вірили: це кінець світу.
Чим можна пояснити таку поведінку людей?
 
Але кінець світу не наставав, життя тривало. Біди ХІV ст. крім різкого зменшення населення і масового вигнання євреїв дали поштовх великим зрушенням у господарському розвитку Європи. Ті, що вижили, особливо мешканці міст, стали власниками майна померлих. Після страшних років з’явилися нечувано багаті люди — засновники майбутніх купецьких і банківських династій. Тому торговельне життя в Європі не тільки не завмерло, а навпаки, розквітло. Особливо зріс попит на престижні товари (дорогі тканини, коштовності тощо), всілякі делікатеси, що їх скуповували нові багатії та можновладці.
Європа захлинулася пошуком грошей. Землевласники, які за часів чуми втратили значну кількість підвладних селян і прибутків, прагнули за всяку ціну їх збільшити: одні вимагали від своїх селян грошей, інші примушували більше працювати. Своєю чергою, селяни намагалися вирощувати на полях те, що можна вигідно продати: овочі, виноград, рослини, з яких робилися барвники. Виручених коштів стало вистачати, щоб заплатити землевласникам і купити вдосталь хліба, привезеного зі Східної Європи. Поглиблювалося розшарування населення не за родом занять і місцем у суспільстві, а на бідних і багатих, що загострювало відносини в суспільстві та спричиняло потужні виступи бідних прошарків суспільства. Жакерія у Франції, повстання Уота Тайлера в Англії, повстання чесальників вовни (чомпі) у Флоренції тощо. На кінець середньовіччя життя людей вже докорінно різнилося від того, яке воно було на початку середніх віків.
 
Перевірте, як запам’ятали
Чи справедливо називати тодішню Європу „країною лісів”?
Що давав ліс людині?
Що таке міграція? Чому у ранньому середньовіччі європейці не бажали залишатися на одному місці?
Змалюйте вигляд оселі пересічної людини середньовіччя.
Що їли у Середні віки? Складіть перелік основних продуктів.
Який одяг носили люди середньовіччя?
Які лиха загрожували середньовічній людині?
Що таке внутрішня колонізація? Поясніть, чим вона була викликана.
Яка хвороба у Середні віки вважалася найстрашнішою?
 
Подумайте і дайте відповідь
Яку роль відігравав ліс у житті людей раннього Середньовіччя?
Якою була динаміка росту населення Європи у Середні віки? Чим вона була зумовлена?
Чим їжа і напої людей тих часів відрізнялася від теперішньої? У чому особливості харчування середньовічної людини?
Чому представники незаможних верств населення одягалися досить скромно і не яскраво?
Чому в ХІV—ХV ст. Європу охопила криза? Якими були її прояви?
Якими були масштаби, причини і наслідки епідемії чуми 1348—1351 рр.?
§ 4. Середньовічне європейське суспільство
 
Ви дізнаєтеся
        Як народилося феодальне суспільство?
        Які стани існували в середні віки?
        Що таке заком і хто його мешканці?
        Як жили феодали і селянин у середні віки?
        Чому селяни виконували повинності і які?
        Що таке селянська громада?
 
1. Феодалізм
На кінець VІІ – на початок VІІІ ст. завершилося об`єднаня багатих і знатних людей варварського і римського суспільств. Вони перетворилися у могутній прошарок землевласників. Серед цих землевласників було немало представників верхівки церкви, а також багатих членів германських родів. Саме ці великі землевласники і стали основою для формування панівного прошарка суспільства, на який спиралася королівська влада.
По Верденському поділі найзгуртованішою і міцною частиною колишньої імперії Карла Великого було Західне Франкське королівство — майбутня Франція, як її почали називати з Х – ХІ ст.
Столицею нової держави став Париж, розташований на р. Сені. Влада останніх Каролінгів утрималася тут найдовше, до кінця Х ст. Вона, одначе, слабшала, і вони втрачали контроль над своїми володіннями. Прискорили руїну зовнішня небезпека. З кінця VІІІ ст. Країни Європи стали зазнавати напади норманів, які кораблями перетинали море і грабували узбережні країни, наганяючи жах на населення. До цього додалися спустошливі набіги арабів і угорців, що в ІХ ст. осилилися в Паннонії.
Представники місцевої влади зобов’язували великих землевласників у разі небезпеки з’являтися зі своїми загонами для відбиття нападу. Водночас дрібні землевласники самі стали шукати порятунку від набігів і переходити під захист сильних покровителів. Таких людей називали васалами. За надання захисту вони складали клятву вірності своєму покровителю — сеньйору (від лат. senior — старший) і зобов’язувалися служити йому, прибуваючи озброєними на його вимогу.
Щоб мати у своєму роспорядженні загін важкоозброєних вершників (рицарів), великий землевласник міг частину своєї землі роздати воїнам за службу, які, у свою чергу, якщо дозволяв розмір володіння, могли передати його за службу своїм васалам. Таким чином вистроювалися відносини між сенйорами і васалами, які нагадували драбину або піраміду. На вершині цієї драбини (піраміди) був король, який вважався васалом Бога. Деякі королі були васалами Папи Римського. Історики такий порядок називають „феодальною драбиною” або „феодальною іерархією”.
Коли напади норманів почастішали, Карл ІІ Лисий 847 р. зобов’язав “кожну вільну людину обрати собі сеньйора”. Права сеньйора над своїми васалами прирівнювалася до влади короля над своїми підданими. А ще через 30 років було визнано спадковість бенефіціїв і графських титулів. Тепер бенефіції перетворилися на спадкові володіння — феоди. Слово “феод”, від якого походять “феодал”, “феодалізм”, означає “земельне володіння”, надане (подароване) господарем — сеньйором своєму васалові (підвладній людині), який за це повинен був служити господареві. Володіння феодом, подібно до бенефіція, вимагало служби, переважно військової. Володарів феодів стали називати феодалами. Кожен феодал мав велику владу, а останні Каролінги були безсилими: вони не мали ані авторитету серед феодалів, ані війська для боротьби проти зовнішніх ворогів. Почали утворюватися графства, що нагадували маленькі королівства. Настав час феодальної роздробленості. Король вже був лише „першим серед рівних”. Поступово такий лад поширився на всі країни Західної, Центральної і почасти Східної Європи.
У середні віки слова „феодал” і „феодальне суспільство” не використовувалися. Їх придумали пізніше, в ХVІІ-ХVІІІ ст.. Попервах вони мали лайливе значення, для позначення відсталого суспільного ладу і тих людей що його захищали. В історичній науці ці слова стали використовуватися ще пізніше, але набили широкого вживання.
2. Три стани середньовічного суспільства
За Х – ХІІІ ст. у Західній Європі остаточно сформувалися основні стани середньовічного суспільства. Кожна з цих соціальних груп мала свої погляди, спосіб життя, посідала певне становище. Суспільна структура відрізнялася як від тих, що існували в германців, слов’ян та інших європейських народів, так і від тієї, що була в Стародавньому Римі, на руїнах якого виникли держави середньовічної Європи.
Освічені люди середньовіччя ще тоді підмітили, що суспільство поділяється на різні соціальні групи зі своїми правами та обов’язками. Середньовічне суспільство не знало рівності в правах та обов`язках. Найбільшого поширення набула теорія про поділ суспільства на три стани: “тих, що моляться” (священики і монахи), “тих, що воюють” (рицарі), “тих, що працюють” (селяни, ремісники та ін.). Соціальний статус успадковувався від батька до сина.
На думку середньовічних мудреців, кожен стан мав свої важливі обов’язки і був необхідним для інших. Вони не могли існувати один без одного. Так, духівництво піклувалося про душі, рицарі захищали країну, а селяни всіх годували.
Єпископ Адальберон Ланський про три стани (ХІ ст.)
Перший стан — воїни, захисники церкви і народу, всіх без винятку, як сильних, так і слабких… Другий стан — селяни; ці нещасні люди мають щось лише ціною важкої праці. Всім — грошима, одягом, харчами — забезпечують вони весь світ. Жодна вільна людина не змогла б прожити без селян… Селянин годує господаря, який стверджує, що це він годує селянина… Так дім Божий (суспільство) поділяється на три частини: одні моляться, інші воюють, ще якісь працюють. Три … частини не потерпають від своєї відокремленості: послуги, надані однією з них, створюють умови для праці двох інших; відповідно кожна частина піклується про ціле. Так цей троїстий союз залишається єдиним, завдяки чому панує закон, а люди насолоджуються миром.
 
1.      Чим єпископ Адальберт пояснював такий поділ суспільства?
2.      Що було покладено в основу такого поділу суспільства?
3.      Що, на думку єпископа, забезпечувало єдність суспільства?
4.      Які відмінності така структура суспільства мала від римського чи германського?
 
Запропонована середньовічними мудрецями система поділу суспільства і їх взаємин не витримала випробування часом. Реалії життя з`ясували, що суспільство ділиться не на три верстви, що кожна верства поділяється на більш дрібні групи, які мали свої права, привілеї та обов`язки. З появою міст та збільшенням їх ролі у житті середньовічної Європи система відносин між соціальними групами ще більш ускладнилася. Великий вплив на поділ суспільства на соціальні верстви стали справляти земельні володіння і гроші. Всі ті, хто мав багатства і статус у суспільстві стали відноситися до аристократії. Так з`являється сільська, міська аристократія. Кожен, хто вважав себе аристократом прагнув ще і довести давність свого роду, його могутність.
3. Духівництво
У згаданій схемі поділу суспільства на три стани на першому місці стояли монахи і священики. Їхнім головним завданням було піклуватися про спасіння християнських душ. Це заняття в уяві людей того часу було важливішим за будь-які земні справи.
Середньовічне суспільство протягом століть залишалося бідним. Голод був частим гостем. І все ж, не рахуючись із витратами ресурсів, сил і часу, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівництву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало церкві найбільш здібних і освічених синів, які присвячували життя служінню Богові. Перший стан був єдиним, який поповнювався віхідцями з різних станів суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників і поетів, художників, музикантів, належали до духівництва.
Для боротьби проти своїх ворогів церква використовувала відлучення та інтердикт. Для середньовічної людини відлучення від церкви було страшною карою. Фактично це означало втрату всіх прав члена суспільства. Людина не мала можливості брати участь у християнських обрядах, обіймати будь-які посади, ніхто не мав права їй допомагати, її могли навіть убити. Якщо церква вважала, що в непослухові винні не тільки окремі люди, вона могла відлучити цілі села, міста або навіть країни. Таке відлучення називалось інтердиктом.
У містах і країнах, відлучених від церкви, закривалися храми, заборонялося здійснювати християнські обряди — хрещення, вінчання, похорони і под. До таких країн церква згодом почала організовувати збройні експедиції — хрестові походи.
Церква була величезною політичною, економічною і духовною силою. Спираючись на це, римські папи в Х – ХІІІ ст. повели боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. Поступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви ні чим не відрізнялась від світських феодалів. Духівництво стало вже не обмежуватися у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Вони здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, навчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи тощо. Для багатьох молитва стала лише другорядним заняттям.
 
4. Феодали. Замки
Усіх великих землевласників, які жили завдяки праці залежних селян, прийнято називати феодалами. Вони становили 2 – 5 % населення, посідаючи панівне становище в суспільстві. Між феодалами, як вже згадувалося, склалася своєрідна система відносин, що отримала назву васалітет. Між сеньйором і васалом існувала своєрідна усна угода: васал зобов’язувався віддано служити господарю, а той, навзаєм, обіцяв васалові підтримку і захист. Цей договір укладався при свідках і вважався непорушним.
Якщо васал порушував договір, він повинен був зламати над своєю головою гілку і розкидати її навколо. Васали потребували як феодів, так і сильних, знатних захисників, а могутність сеньйора залежала від кількості відданих і боєздатних васалів. Багатство — землі та гроші — самі собою ще нічого не вирішували. У феодальному суспільстві вони потрібні були для роздачі васалам.
Тут слід нагадати, що система васалітету (залежності) скидалася на драбину чи піраміду, вершиною якої був король. Прямими васалами короля найчастіше були герцоги, васалами герцогів — маркізи, васалами маркізів — графи, далі барони і рицарі. Рицарів зазвичай у походах супроводжували зброєносці-юнаки з рицарських сімей, які ще не дістали цього звання. Хоча вважалося, що король є сеньйором для всіх, проте у Франції існувало правило: “Васал мого васала — не мій васал”. Тобто король не повинен був утручатись у стосунки між герцогами і маркізами і т. д.
Але така чітка система ускладнювалась, якщо, наприклад, якийсь граф отримував додатковий феод від самого короля чи від іншого графа. Справа так заплутувалась, що взагалі було важко зрозуміти, хто чий васал. Такі плутанини призводили до численних сутичок між васалами, сеньйорами і васалами. Перемога була на боці сильнішого. Такі міжусобиці найбільш негативно відбивалися на селянах, які ставали об’єктами пограбувань і насилля.
У ІХ – ХІ ст. стрімкі напади арабів, угорців, норманів привели до появи в Європі нового виду оборонних споруд — замків. Замок був одночасно і фортецею, і помешканням феодала.
На теперішній день у Франції збереглося 4969 замків, більшість з них у зруйнованому вигляді. За відомими на теперішній час письмовими джерелами і знахідками археологів відомо про існування ще 4788 середньовічних замків, що вже назавжди зникнули.
Замки будувалися переважно на пагорбі, який височів над місцевістю. Оточений ровом із водою, з високими стінами і вежами в декілька рядів, замок був досить надійною фортифікаційною спорудою. Навіть декілька сотень його захисників досить успішно стримували облогу кількатисячного війська.
Над усіма будівлями замку височіла головна вежа — донжон. Вона була призначена як для життя феодала, так і для оборони. Її підвали пристосовували для зберігання припасів. Також там часто викопували криницю або влаштовувалися в`язниці. Верхні поверхи були залами, де мешкав феодал зі своєю родиною та слугами. Важливим елементом вежі був потаємний хід, що дозволяв господареві в разі необхідності втекти в безпечне місце. Сама вежа могла оборонятися самостійно навіть тоді, коли інші укріплення замку захопив ворог.
Разом із замками в Європі з’явились і важко озброєні професійні воїни — рицарі. Вони були головними дійовими особами всіх війн епохи середньовіччя. Рицар був не просто вершником, а самостійною бойовою одиницею. Був одягнений у кольчугу — сорочку зі скріплених між собою металевих кілець. Згодом її замінили ковані лати, що захищали рицаря з ніг до голови. Крім того, воїн прикривався в бою щитом, на якому було зображено герб — розпізнавальний знак його роду і девіз — стислий вислів, що пояснював зміст герба. Озброєння рицаря складалося з довгого важкого списа і меча (рідше бойової сокири або палиці). Бойовий кінь вершника теж споряджався обладунками. Отже, рицар на коні ставав своєрідною рухомою фортецею. Все це озброєння коштувало дорого, дорівнювало вартості від 20 до 45 корів.
Основною метою рицарів у бою було не вбити противника, а, вибивши його з сідла, роззброїти і взяти в полон. За знатного бранця можна було отримати значний викуп. Переможець покривав себе славою, а це було найважливішим. Через те у війнах Х – ХІІІ ст. армії були нечисленними, а втрати серед рицарів — незначними.
Славу непереможного воїна можна було здобути на війні або під час рицарських турнірів — військових змагань у силі та вправності. Їх влаштовували королі або знатні феодали. На турніри з’їжджалися як ті, хто бажав взяти участь, так і ті, хто хотів побачити видовище. Ці змагання тривали по кілька днів.
Першого дня учасники демонстрували спритність і силу. Наступного дня влаштовувалися поєдинки зі спеціальною турнірною зброєю між пішими рицарями чи вершниками. Іноді, коли суперники вирішували з’ясувати якусь невирішену між них суперечку, зброя була справжньою. У таких поєдинках траплялись і жертви. На третій день вели бій уже групами, найчастіше — 50 на 50. Учасники оголошували, що змагаються за прихильність прекрасних дам, на яку після бою вони могли розраховувати. Переможець здобував славу і визнання, почесні призи, а також коней і зброю переможених. Оскільки залишитись без зброї та коня вважалося ганьбою, переможець повертав їх переможеним за викуп.
Поступово турніри втратили тренувальну мету і перетворилися на аристократичні свята.
Щоби стати рицарем, слід було пройти спеціальну процедуру посвячення. Старший син, який успадковував батьківський феод, що не підлягав поділу, в юні роки був зброєносцем, навчаючись верхової їзди і техніки володіння зброєю. Досягнувши 18 років, він один або разом з іншими майбутніми рицарями проводив ніч у молитвах. Наступного дня сеньйор при багатьох свідках вручав меч і шпори. Посвячений у рицарі давав клятву вірності, зобов’язувався захищати вдів, сиріт і тих, хто служить Богові. У різних країнах обряд мав свої особливості; спершу він був простим, згодом ускладнювався. Наприкінці ХІ ст. до цього обряду долучилась і церква.
Релігійний обряд посвячення в рицарі (ХІ ст.)
Спершу єпископ благословляє прапор (рицаря). Молитва: Боже вічний і всемогутній… Освяти небесним благословенням цей прапор, готовий до бою, щоби він був сильним у боротьбі проти невірних та бунтівних народів, і щоби за твого заступництва він навіював жах на ворогів люду християнського...
З’єднані рицарем спис і прапор єпископ освячує святою водою. Далі він благословляє меч: “Дозволь благословити цей меч на поясі раба твого, щоби він міг охороняти і захищати церкву, вдів, сиріт і всіх тих, хто служить Богові, проти жорстокості ворога, і щоби він навіював жах на всіх тих, хто виступив проти нього...
1. Хто оголошувався головними ворогами рицаря і церкви?
2. З якою метою церква проводила обряд посвячення рицарів?
5. Селяни і сеньйорія. Господарство селянина
Селянство було найчисельнішою верствою середньовічного суспільства. Воно найнижчий стан у соціальній структурі феодального суспільства, але важливий і необхідний. Селяни перебували поза феодальною ієрархією, вони були не васалами, а підданими. Якщо у стародавньому світі працю зневажали як негідну вільного громадянина, то за середньовіччя трудівників поважали. Навіть церква освячувала фізичну працю — “добування хліба насущного у поті лиця свого”. Але це торкалося лише селян, яких тим самим стримували від соціальних виступів. Панівні прошарки суспільства до фізичної праці ставилися зневажливо. Хоч воно годувало всі верстви, життя його було нелегким.
Життя в середньовічній Європі було сповнене небезпеки, і селянинові доводилося шукати захисту в могутнього сеньйора. В обмін сеньйор присвоював право на землю селянина і примушував його відбувати повинності: сплачувати оброк чи відробляти панщину. Панщиною називались усі дармові роботи селян у господарстві сеньйора. Вони обробляли панські поля, будували і лагодили його будинок, комори і мости, чистили ставки, ловили рибу. Оброк — частина продуктів селянського господарства (зерно, худоба, птиця тощо), яку зобов’язаний був селянин сплачувати своєму сеньйору. Оброк міг бути і в грошовій формі.
 
 
Повинності
 
Панщина Оброк Інші
Праця на полі сенйора, у господарстві сенйора, на перевезенні вантажів, на ремонті доріг, мостів і замка сейора тощо. Натуральний: частина врожаю зернових, фруктів, овочів, птиці, яєць, ремісничих виробів, сіна, дров тощо.
Грошовий: визначена сума грошей.
  Молоти борошно в мельниці сенйора, пекти хліб у печі сенйора, давити виноград на пресі у сенйора, підлягати суду сенйора тощо.
Крім того, сеньйор судив селянина своїм судом. Селянин не мав права переселятися в іншу місцевість без дозволу тощо. Але він на середньовічному Заході все ж таки не був безправним і виключеним із системи права. Якщо селянин справно виконував повинності, сеньйор не міг відмовити йому в користуванні земельною ділянкою, на якій працювали його пращури.
Усі ці обмеження свободи протягом тривалого часу не сприймалися селянами як надто обтяжливі. Розміри повинностей, оброку, що не змінювалися століттями і були записаними, сприймалися людьми як звичай — могутня регуляційна сила середньовіччя, з якою рахувалися всі. Будь-які відхилення від традицій призводили до прояву невдоволення або до виступів селян.
 
Не всі селяни були однаковими за своїми правами. Селяни поділялися на особисто залежних селян (кріпаків) і особисто вільних. Особисто залежних селян (кріпаків) у середні віки називали сервами. У стародавньому світі слово серв означало раб. Головною повинністю сервів була панщина, як складала 3-4 дні на тиждень. Крім того він мав сплачувати і оброк. Власністю сенйора вважалася не тільки земля, а й майно серва. Якщо серв хотів щось продати, він мав отримати дозвіл від сенйора, заплативши певний податок. Якщо помирав серв-батько, то син мав сплатити сенйору кращу корову або коня. Інакше сенйор мав право забрати землю у серва. Одружуватися серв теж міг лише з дозволу сенйора. Кожен рік серв у замок сенйора мав відносити півня. Як символ того, що він повністю кориться владі сенйора.
Дещо більше прав мали особисто вільні селяни. Вони як правило сплачували лише оброк. Такий селянин навіть міг продати свій земельний наділ, але вже новий господар мав сплачувати сенйору оброк.
Починаючи з ХІІ ст. Західноєвропейські селяни розгорнули боротьбу проти обтяжливої залежностіі на кінець ХІV ст. Сервів майже не залишилось. Як правило селяни здобували свою особисту свободу за викуп або процесі запеклої боротьби (селянські повстання).
Всі права стосовно селян, що мав сенйор стосовно селян складають загальне поняття сеньйорія. Сеньйорія – це земля, яку селяни отримували у володіння від сенйора, це самі залежні селяни, це влада сенйора над ними, це повинності селянина на користь сенйора. Сеньйорія є важливою ознакою середньовічного європейського суспільства.
З „Поєми про версонських вілланів*” Естуле Гоза (ХІІ ст.)
Перша праця у році – до Іванова дня (24 липня). Віллани повинні косити луки, сгрібати і збирати сіно копички і складати їх у стіг..., а потім везти на барський двір. Коли скажуть...
Але настає серпень і з ним нова робота... Вони зобов`язані панщиною і про неї не слід забувати. Віллани повинні жати хліб, збирати і з`язувати його у снопи, складувати скиртами по серед поля і відвозити негайно до амбру. Цю службу вони несуть з дитинства, як несли її предки. Так працюють вони на сенйора...
Потім вони знову повинні відробити панщину. Коли вони розпахали землю, то йдуть за зерном в амбар, сіють і боронують...
До Різдва потрібно здати курей...
На Пасху знову панщина...
Після цього потрібно їхати у кузню підкувати коней...
Потім на них лежить пічний бан, і це найгірше. Коли дружина віллана туди відправляється і справно платить свій оброк, приносить своє тісто, то пекарша, надмінна і зверхня, ворчить, а пекар невдоволений і свариться, він клянеться господніми зубами, що піч буде протоплена пагано і що їм не доведеться їсти доброго хліба – він буде не пропеченим.
 
 
* віллан – (від лат. Villa – вілла, маєток) – особисто вільнв але земельно залежні від землевласника селяни.
 
1.      Про що розповідається у цьому уривку поеми?
2.      Які повинності селян згадує цей документ?
3.      Що таке „пічний бан”?
 
Господарство селянина за своїм характером було натуральним, тобто все необхідне для життя вироблялося на місці: від продуктів харчування до ремісничих виробів. Тільки по деякі товари, зокрема по сіль чи залізо, доводилося вирушати до місць, де вони вироблялись, і там вимінювати їх на продукти своєї праці. Гроші у селян були рідкістю. Проте з часом все змінювалося. У ХV ст. відбувалося руйнування натурального і становлення товарного господарства, коли те, що вироблено або вирощено, переважно, йде на продаж.
 
6. Селянська громада. Шлюб і сім`я селянина
Жити поодинці в ті часи було складно, тому селяни в середньовічній Європі жили громадами. Так легше було вести господарство, обстоювати свої інтереси перед сеньйором, зберігати побутові й культурні традиції.
Громада вирішувала спільні господарські справи. Щоб усі члени громади мали однакові умови для ведення господарства, ниву розбивали на ділянки з різною якістю ґрунту, і кожному виділялися смужки землі на різних ділянках. Із цих смужок і складався наділ селянина. Періодично відбувався перерозподіл ділянок. Ліси, пасовища, сіножаті, річки, озера були у спільному користуванні всіх членів громади.
Громада допомагала бідним, вдовам, сиротам, захищала тих, кого образили чужинці. Громада часто обирала свого старосту, будувала церкви, утримувала священиків, доглядала за дорогами, мостами, взагалі за порядком на своїх землях. Сільські свята також влаштовувалися у більшості випадків за рахунок громади. У весіллях, похоронах брали участь усі. Найстрашнішим покаранням було вигнання з громади. Таку людину позбавляли всіх прав і підтримки. Взагалі селянин не уявляв свого життя поза громадою. У громаду об’єднувалися мешканці одного або декількох сіл. Попервах села були зовсім невеличкими — десяток-півтора дворів. Кожне село мало своїх ремісників, насамперед ковалів і мірошників. Були свої спеціалісти з гончарства, ткацтва тощо.
Селянська громада

Регулює порядок використання землі Розподіляє повинності між селянами Вирішує всі питання життя села і громади. Розв`язання дрібних конфліктів Допомагає вдівам і сиротам
У середні віки селян, що жили поодинці було дуже мало. Якщо втрачали чоловіка чи жінку, то намагалися вступити у новий шлюб. Як правило обирати наречену або нареченого за розрахунком. Цінувалася не врода, а працездатність, здоров`є і придане. Шлюб як правило влаштовували батьки. Домовляючись про кандидатуру нареченої завчасно. Наречений дарував батькам нареченої подарунок. У свою чергу за нареченою давали придане. З римських часів були поширеними ранні шлюби: дівчата з 12-13 років, юнаки з 14-15 років. Подружньої рівності не існувало. Чоловік вважався главою сім`ї. Дітей народжувалося багато, проте виживала до десяти років лише кожна друга дитина. Виховання дітей, яких було багато, полягало у ранньому приучуванні до посильної праці. У наповненому кожнодневною працею житті батькі рідко проявляли до дітей теплі почуття. Освіту своїм дітям селяни як правило дати не могли, бо шкіл не було. Лише деяким вдавалося навчитися у місцевого священника.
 
7. Світ селянина
Селянин рідко виїжджав за межі свого села. Тому його уявлення про світ часто простягалося лише на відстань кількох днів переходу від рідної околиці. Час у селі спливав поволі. За літом приходила зима, за зимою — літо. За оранкою — жнива, за жнивами — оранка. Здавалося, що життя тече звикло. А коли щось і змінювалося, то дуже непомітно.
Новини в селі обмежувалися місцевими подіями. Подекуди проїжджі купці, паломники, бродяги розповідали про чудеса, які начебто бачили в інших краях. З усього села грамотою володіли, крім священика, декілька людей. Особливої потреби в ній не відчувалося, до того ж Біблія була написана латиною, яку не розуміли.
Усе життя селянина залежало від урожаю, приплоду худоби, а тому все оберталося навколо цього, навіть християнські свята. Нерозуміння багатьох природних явищ посилювало віру селянина у всіляких духів, добрих і злих. Для нормалізації звичного життя селяни вдавалися до магії — особливого порядку дій з метою домогтися бажаного. Сподівалися, що магія допоможе вберегти від посухи, неврожаю, хвороби тощо. Намагалися впливати не лише на погоду. Заздрість могла викликати бажання всіляко нашкодити щасливчикові, любов — приворожити неприступне серце. У кожному селі були свої “спеціалісти” з магії та чаклунства (відьми і чаклуни). Таких людей боялись і в той же час поважали, зверталися за допомогою.
Не менше за злих відьом у Західній Європі боялися вовкулаків (у германських народів їх називали “вервольфами” — людинововками). Для захисту від усілякої нечисті селяни теж користувалися чаклунствами й усілякими оберегами. Одним із найпоширеніших оберегів у Європі ще й досі залишається підкова, прикріплена над входом у дім. У середньовічній Європі не було такої людини, яка не мріяла б мати оберіг, що захищав би її від різних негараздів.
Усілякі нечисті часто згадуються в казках — одному з найбільш поширених видів народної творчості (фольклорі). Крім казок, серед селян були поширені пісні (святкові, обрядові, трудові, героїчні), перекази, розповіді, приказки тощо. У розповідях про звірів простежується людська поведінка.
Важка праця народжувала мрії селян про країну, де можна не працювати і водночас насолоджуватись усім, чого забажаєш. Цю країну, де течуть молочні річки в кисільних берегах, в Італії називали Кукканья, в Англії — Кокейн, Франції — Кокань, Німеччині — Шлараффія. Улюбленими героями селянських розповідей, казок були бідняки — справедливі та добрі; веселі дурні — Жак Простак, Телепень Ганс, Великий Дурень; благородні розбійники — Робін Гуд тощо.
§ 5. Держава у середньовічній Європі
 
Ви дізнаєтеся
1. Хто такі королі, як вони з`явилися в Європі?
2. Чому виникають парламенти?
3. Як здійснювалося правосуддя у Середні віки?
 
1. Ранньосередньовічне королівство
Початок середніх віків відзначився тим, що в Європі постали принципово нові форми держави, що відрізнялися від попередніх. Свій початок вони беруть з союзів германських племен, що рушили у межі Західної Римської імперії. Зруйнувавши імперію і підкоривши її територію і населення (за останніми підрахунками вчених завойовники складали близько 5% від підкореного населення), вожді племен опинилися перед проблемою управління цими теренами. Існуюча система влади виявилася малопридатною, а римська фактично була знищена і відродитися вже не могла. До того ж вожді зустрічали опір соплемінників, які не могли зрозуміти, чому рушаться і старі традиції племінної влади.
 
Франкський історик Григорій Турський про випадок із коштовною чашею в Суасоні
Під час завоювання Галлії військом Хлодвіга франки захопили в одній церкві разом з іншими коштовностями велику чашу дивовижної краси. Єпископ тієї церкви звернувся до Хлодвіга з проханням повернути хоч би цю чашу. Король вислухав прохання і відповів: “Ідіть з нами до Суасона, де буде розподіл захопленої здобичі. Якщо я отримаю під час жеребкування посудину, про яку просить єпископ, то я виконаю його прохання”.
Король прибув до Суасона і, коли посередині поля було складено всю здобич, сказав: “Хоробрі воїни, я прошу вас не відмовити і дати поза моєю часткою ще й цей збан”. У відповідь найрозумніші з присутніх відповіли: “Все, що ми бачимо тут, славний королю, належить тобі, як і ми самі підкоряємося твоїй владі. Чини так, як ти вважаєш за потрібне, бо ніхто не може чинити опір твоїй владі”. Коли вони так відповіли, один нерозумний, заздрісний і запальний воїн, кричачи, підняв сокиру, розрубав чашу і промовив: “Нічого з цього ти не отримаєш, окрім того, що належить тобі за жеребкуванням”. Усі були вражені, але король сприйняв образу терпляче і покірливо.
За рік Хлодвіг наказав зібратися своєму війську зі зброєю на Марсовому полі, щоб перевірити, у якому стані утримується зброя. Коли він обходив ряди, то підійшов до того вояка, який розрубав чашу, і сказав: “Ніхто не утримує зброї в гіршому стані, ніж ти. Твій спис, меч і сокира — все нікуди не годиться”. І, вирвавши у нього сокиру, кинув її на землю. Коли той нахилився за своєю сокирою, король розрубав йому голову своєю сокирою і сказав: “Так ти вчинив із чашею у Суасоні”. Коли воїн помер, Хлодвіг наказав усім повертатися додому, тим вчинком вселивши в них великий страх.
 
1. Чому Хлодвіг просто не забрав потрібну йому чашу?
2. Чи можна пояснити вчинок воїна лише його нерозважливістю і запальним характером?
 
Зрештою окремим вождям вдавалося приборкувати опір змінам, що настали, а свою владу зміцнити настільки, що її вже нікто не міг заперечувати. Попервах, як і раніше, така могутня влада трималася на силі (воєнній дружині) та авторитеті. Особливо яскраво це видно на прикладі вождя франків Хлодвіга. Але, як ви вже знаєте, він знайшов для своєї влади і інші опори: закони, гроші (казна). Апарат управління і церкву, яка стверджувала, що „влада від Бога”. Фактично Хлодвіг створив державу. У цій державі він був не просто вождем племені, а монархом, королем, який править одноосібно і передає свою владу у спадок. Слід зазначити, що саме слово король з`явилося пізніше і походить від імені Карла Великого. За батька Карла Великого Пипіна Короткого була започаткована традиція, яка перетворила особу короля у священну. – помазання на царство.
 
Розвиток монархії в Європі

Дещо подібне відбувалося і в інших варварських королівствах. Хоча створена система влади виявилася недосконалою, хиткою, слабкою, залежної від особистості монарха, вона все ж заклала перші підмурки середньовічних королівств.
 
У королівстві вестготів, що існувало на території Іспанії король не передавав свою владу у спадок, а обирався. Попервах з членів одного роду шляхом крику і грюкання. Потім декілька родин розгорнули справді збройну боротьбу за корону. В результаті жодна з готських династій не нараховує більше трьох поколінь. Зрештою у 633 р. Толедський собор приймає рішення про впорядкування виборів, а в 672 р. запроваджує вперше коронацію, як підтвердження справедливості вибору. Систему виборів монарха франки називали „хворобою готів” і вважали, що монарх має передавати свою владу у спадок.
 
Створивши державу її творці мало задумувалися про її подальшу долю. В їх очах вона була таким же майном, як і все інше. А з майном на їх думку, треба поступити справедливо – розділити між синами (нащадками). Що і було зроблено. Проте така справедливість оберталася ворожнечею, боротьбою за владу між нащадками. Як наслідок – загинуло більшість варварських королівств. Взагалі, така згубна традиція, ще довго буде руйнувати середньовічні держави поки не прийде усвідомлення цільності і неподільності держави.
На раннє середньовіччя припадає поява ще однієї форми держави, яка претендувала на всеосяжність і універсальність. Так під владою Карла Великого, який був проголошений імператором, було об’єднано більшість земель західно християнського світу. Було заявлено про відродження „Римської імперії”. Але то вже була зовсім не та імперія. На відміну від своєї попередниці вона не мала жорсткої влади і розгалуженої системи управління, єдиної системи податків. Як і варварські королівства, вона скріплювалася принципом особистої відданості. Могутній правитель – віддані піддані, слабкий правитель – все менш відданих слуг. У Середні віки „Римська імперія” скоріше була мрією, примарою, а ніж реальністю, до якої прагнув не один правитель Європи.
Таким чином, а ні варварські королівства, а ні імперія Карла Великого, так і не створили стійкої системи влади.
 
2. Феодальна роздробленість
Після розпаду імперії Карла Великого королівська влада занепадає. Це було пов`язано з багатьма чинниками. То наступники виявилися бездарами, то Західна Європа зазнала нового нашестя: нормани, угри (мадяри), сарацини. Проте головною причиною стало те, що у попередні століття сформувалося велике землеволодіння. Їх володарі крім головного багатства середньовіччя – землі, мали владу над нею і її мешканцями. „Не має землі без господаря!” – говорилося тоді. Це давало їм змогу вільно себе почувати у відносинах з королем, з яким вони були пов`язані лише васальною клятвою. Володіння цих великих феодалів іноді перевищували володіння самого короля. Фактично король більш-менш вільно міг себе почувати лише у власному домені – спадковому земельному володінні. Найбільш показовим прикладом такої ситуації є Франція. Де королівський домен протягнувся тоненькою полоскою від Парижу до Орлеану, з усіх боків зажатий володіннями інших феодалів. Фактично єдиної влади в країні не існувало, а відноси між феодалами будувалися на системі васалітету. Ніякого державного апарату управління, єдиних податків, єдиної армії тощо не існувало. Кордони держав були умовними і часто змінювалися. Такий порядок прийнято називати феодальною роздробленістю. Кожен феодал у своїх володіннях почував себе королем. Королі були лише „першими серед рівних”.
 
З листа французького короля Генріха (середина ХІ ст.)
Кожен день нові неприємності. Ніхто не хоче подумати про бідну Францію, будь-хто вважає, що впершу чергу йому треба збільшити свої володіння. Так знову граф Рауль викрав у Верденського єпископа 18 корів і не бажає їх повертати. Я король був змушений виконати прохання єпископа і відправив сказати Раулю, що неприпустимо ображати церковних пастирів, навіть вимагав, щоб той повернув худобу. Граф відповів посланцю, що не боїться ні короля, ні грому церкви. Цей нахаба знає, що у мене не вистачить сил покорити всіх порушників божих і людських законів, але ж від цього королівське ім`я зазнає приниження.
1.      Чим можна пояснити таку нахабну поведінку графа Рауля?
2.      Які засоби впливу мав король на своїх підданих за часів роздробленості?
Дещо іншою була ситуація в Німецькому (Східно франкському) королівстві. Німецьке королівство в цей час складалося з чотирьох родових герцогств — Швабії, Баварії, Франконії та Саксонії. Тут існувала виборна монархія: король обирався вищою знаттю. Поряд із цим певну силу мало так зване «право походження». Новий король мав бути родичем попереднього, хоча в історії Німеччини цей принцип багато разів порушувався. Столиці в короля не було. Він правив державою, роз’їжджаючи своїми маєтностями. Не існувало ніяких загальнодержавних податків, король жив насамперед на прибутки зі своїх маєтків. Авторитет приходив до короля не відразу. Тільки тоді, коли справа доходила до застосування військової сили, або завдяки вмілій політиці союзів король міг заслужити собі шану герцогів. Це вдалося не часто.
У період феодальної роздробленості з`явилась важлива особливість влади в країнах Європи. Влади чітка розділилась на центральну (здійснювана монархом) і місцеву (здійснювана земельними власниками). Крім того на рівні місцевою влади окремішності у її здійсненні домоглися міста і окремі соціальні групи.
3. Станова монархія
Такий стан речей не міг існувати вічно, суспільство потребувало стабільності, а стабільність базується на сильній владі. У тих умовах під сильною владою розумілась одноосібна влада монарха. Європейські королі розпочали боротьбу за зміцнення своєї влади і об`єднання своїх володінь. Ця боротьба з перемінним успіхом тривала декілька століть і не завжди завершувалася на користь королівської влади.
На початку цієї боротьби у короля були лише декілька переваг над всіма іншими феодалами. Він був на вершині феодальної ієрархії і фактично верховний суддя. Законність його влади забезпечувалася постійністю її передачі за династичним принципом, яка супроводжувалася церемонією коронації і помазання на царство, врученням королівських символів, бурхливим привітанням з боку свити і клятви захищати Церкву, забезпечувати мир і справедливо здійснювати правосуддя. Важливим для королівської влади стало те, що деякі королі були канонізовані церквою як святі.
У боротьбі за зміцнення своєї влади королі знайшли союзників. Це були міста, які були зацікавлені у розвитку ремесла і торгівлі, дрібні феодали, що страждали від утисків великих, селяни і церква.
Спираючись на таку могутню підтримку у ХІІІ-ХІV ст. королі значно зміцнили свою влади. Особливо це видно на прикладі Франції. Королі стали видавати загальнодержавні закони, податки, король став реальною загальнодержавної вищою судовою владою. З`явився розгалужений державний апарат, до якого як правило набирали не за знатністю походження, а за діловими якостями.
Хроніка... про кошмар Генріха І Англійського
Спершу він побачив натовп озброєних селян, що оточили його ложе. Вони скреготали зубами і, погрожуючи королю, викрикували свої скарги. Потім багато рицарів у латах і шлемах. Озброєних списами, дротиками і стрілами. Погрожували його вбити. І на кінець. Натовп архієпископів, єпископів, абатів, деканів і приорів обступили його постіль, піднявши на нього свої посохи.
 
1. Які кошмари ввижалися королю?
2. Про що вони свідчили?
3. Хто зазіхався на владу королів?
 
Але для здійснення повноти влади монархам потрібні були значні ресурси. Там де не вдавалося монархам відразу опанувати всю країну, не давши консолідуватися суперникам (Візантійська імперія, Сицилійське королівство тощо), монархи могли не рахуватися з інтересами інших. Але як правило монархам доводилося вступати у діалог містами, провідними соціальними станами. Це призвело до появи нових органів влади – станово представницьких органів (у різних країнах вони мали різні назви) парламентів, а також органів місцевого самоврядування. В окремих країнах ці органи влади збиралися регулярно і відігравали важливу роль, розв`язуючи складні державні питання, до того ж і не на користь короля. Але частіше ці органи ставали слухняним знаряддям у руках королівської влади.
 
Мешканці Ісландії досі пишаються тим, що утворили “найдавніший парламент у Європі”. Це сталося після заселення острова данцями і норвежцями. Переселенці поділили острів на чотири частини. У кожній із частин були свої збори для вирішення всіх справ — тинг. Для вирішення спільних справ 930 р. було утворено альтинг — спільні збори представників усіх чотирьох частин острова. На альтингу прийняли перші в країні закони, за якими переселенці утворили посаду оповісника законів. Він був оберегом правових звичаїв, ніде не записаних. Під час щорічного зібрання альтингу він піднімався на Скелю закону і розповідав зборам про закони і звичаї, за якими повинні судитися ісландці. Альтинг 1000 р. оголосив про прийняття ісландцями християнства.
Звісно, це не був справжній парламент, виборний орган управління державою, що приймає закони, бо в ісландців на той час не було навіть держави, але його поява — цікава подія в історії народів Європи.
 
Станово-представницькі органи у європейських країнах
Країна Час утворення Назва
Іспанія (Кастилія) 1188 р. Кортеси
Англія 1265 р. Парламент
Франція 1302 р. Генеральні штати
Швеція 1435 р. Ріксдаг
Німеччина ХV ст. Рейхстаг
Нідерланди 1463 р. Генральні штати
Польща Кінець ХІV-ХV ст. Сейм
 
4. Право і суд
Не залежно від того, які часи між людьми завжди виникають суперечки, які потребують розв`язання. За додержавних часів цим переймалися племінна знать, вождь, які виносили свої рішення, дотримуючись давніх неписаних законів. З постанням держав здійснення правосуддя стає важливою функцією її влади.
По завоюванню варварами Західної Римської імперії вони продовжували дотримуватися свого звичаєвого права, а римське населення римських законів. Але такий стан речей не сприяв об`єднанню суспільства. Вже перші королі намагаються створити писані закони, які б поєднали норми права різних верств суспільства, усунути ті звичаї, які є руйнівними для нього (особливо кровна помста), і зміцнити владу правителів. Найвідомішим таким документом є „Салічна правда”. Проте на цьому юристи середньовіччя не зупинилися. Ними було створено безліч законів. Особливо бурхливого розвитку набула юридична наука у ХІІ ст. коли європейці вдруге для себе відкрили римське право, яке стверджувало: ”Правосуддя – це постійне і неослабне бажання наділити кожного своїми правами”. Оскільки середньовічне суспільство ділилося на стани, то і правосуддя було становим.
Церква мала свій окремий суд. Лише селяни судилися власними сеньйорами.
Ще однією проблемою для середньовічних юристів було те, що не існувало чіткого поділу права на кримінальне (що переймалося злочинами), цивільне (розв`язувало непорозуміння між людьми) тощо, що додавало ще більшої плутанини.
Поступово верховна судова влада закріпилася за королями, бо королівська влада вважалася єдиною справедливою, а судити потрібно було справедливо і безпристрасно. Проте у реальному житті все було значно складніше. Реально король не міг опанувати всі судові справи. Для їх розгляду призначалися спеціальні судді. Суди нижчої інстанції, наприклад у Франції, розв`язували справи до 60 су, вищої – тяжкі злочини і щодо штрафів. Що перевищували 60 су. Але король міг винести рішення по будь-якій справі, також міг помилувати, якщо засуджений визнавав свою вину.
Часто між церквою і світською владою виникали конфлікти на ґрунті судочинства. Тривалий час церква не поступалася своїми судовими правами, особливо підсудності священиків і у царині сімейно-шлюбних відносин.
 
Якщо справа була занадто заплутаною, а її учасниками були особи аристократичного походження, то справедливість визначалася „Божим судом”, коли обидві сторони сходилися у бойовому поєдинку. Вважалося, що у поєдинку Бог не допустись поразки невинного. На поєдинок замість себе можна було виставити гарного бійця.
Таким чином судова система у Середні віки була не досконалою і заплутаною. Не зважаючи на це вона забезпечувала стабільність у суспільстві.
§ 6. Виникнення середньовічного міста. Ремесло і торгівля в середньовічному місті
1. Виникнення середньовічного міста
У Римській імперії було багато великих та квітучих міст. Вони виконували насамперед політичну, адміністративну і воєнну функції, тобто були осередками, де розміщувалися органи влади, війська та ін. Крім того, вони були центрами торгівлі та ремесла. Із занепадом Римської імперії згасло і міське життя. Майдани і вулиці перетворилися на поля, городи і пасовища. Кількість мешканців зменшилася до кількох тисяч або й сотень. Майже 500 років у Західній Європі домінував сільський пейзаж. Тільки деякі міста Італії та півдня Франції зберегли свій ритм і рівень життя завдяки міжнародній торгівлі та резиденціям єпископів.
 
Давньоримські руїни. Трир, Німеччина
 
У Х – ХІ ст. почалося відродження деяких старих і виникнення нових міст у Західній Європі, які, хоч і постали на основі старих римських, але суттєво відрізнялися від них. Насамперед вони були економічними центрами — осередками ремесла і торгівлі.
Що ж зумовило і спричинило відродження міського життя у Європі? Насамперед, процеси в економіці, розвиток сільського господарства. Так, у Х – ХІ ст. зросло виробництво зерна, розвивалося садівництво, виноградарство, городництво тощо. Виник надлишок сільськогосподарських продуктів, які можна було обміняти на ремісничі вироби. Відповідно зросла майстерність сільських ремісників. Вони вже не встигали клопотатися сільським господарством, це тільки відволікало їх від основної роботи. Зрештою, ремісництво відокремилося від сільського господарства. Для збуту продукції ремісники зосереджувались у тих містах, де були значні скупчення людей: на перехресті важливих шляхів, річних переправах, під стінами замків резиденцій єпископів і королів. Поступово в цих містах формувалися постійні поселення ремісників.
Отже, на основі розвитку ремесла і його відокремлення від сільського господарства і виникло європейське середньовічне місто.
Причини виникнення міст
З розповіді про виникнення міста Брюгге (ІХ ст.)
Після цього для потреб мешканців замку почали сходитися до воріт його моста торговці або продавці цінніших речей, перегодом крамарі, потім власники заїжджих дворів для харчування і притулку тих, хто вів торговельні справи у присутності володаря, який часто бував там же, почали зводити будинки й готелі, де розміщалися ті, хто не міг мешкати в середині замку. І стало їхнім звичаєм говорити: “Йдемо до мосту”. Тут поселення настільки розрослося, що скоро утворилося велике місто, яке дотепер у простій мові має ім’я “Міст”, бо їхньою говіркою “Брюгге” означало “міст”.
1. Як виникло місто Брюгге?
2. Які головні причини виникнення міста Брюгге?
Найбільша кількість міст була в Італії (половину населення складали мешканці міст) і Фландрії (2/3 жителів — городяни). Середньовічні міста зазвичай були невеликими — 1–3 тис. мешканців. Лише декілька міст у Європі мали населення понад 100 тисяч мешканців. Це Кордова, Севілья, Париж, Мілан, Лондон, Флоренція. Обов’язковими елементами, завдяки яким населений пункт міг вважатися містом, були стіни, цитаделі, кафедральний собор, ринкова площа. Також у містах могли розташовуватись укріплені палаци-фортеці феодалів, монастирі. Плану забудови середньовічного міста, на відміну від античних, як такого не було. Міста розбудовувалися концентричними колами від центру — фортеці або ринкової площі. Вулиці були вузькими (достатніми лише для проїзду вершника), не освітлювалися, тривалий час не мали бруківки й каналізації. Дренажі були відкритими, і нечистоти текли вздовж вулиць. Це призводило до спалахів різноманітних інфекційних захворювань.
Будинки стояли досить тісно і мали два – три поверхи. Нерідко верхній поверх нависав над нижнім, бо через дорожнечу землі фундаменти будували вузькими. Тривалий час міста зберігали сільський вигляд: біля будинків розташовувалися сади і городи, у дворі тримали худобу і птицю. За мурами міста мешканці мали земельні ділянки і виноградники.
 
2. Населення міст
Основну масу городян складали бюргери (від нім. Burg — фортеця). Вони були повноправними мешканцями міста, жили з торгівлі і ремесла. Одні виробляли і торгували дрібничками, необхідними городянам і селянам з околиць. Інші, багатші, вели торгівлю з областями або країнами, закуповуючи і продаючи великі партії товарів. Окрім названих груп, значну частину населення складали вантажники, водоноси, вугільники, м’ясники, пекарі, себто ті, що були зайняті у сфері обслуговування. Сеньйорам та їхньому оточенню, представникам світської та духовної влади, тобто знатним людям, належали найкращі будинки в місті, вони мали доступ до міської влади і разом із заможними бюргерами утворювали патриціат — правлячу верхівку міста. Найбідніші прошарки міського населення називалися плебеями. У різних містах плебеї складали від 20 до 70% населення.
 
Як правило населення міст поповнювалося за рахунок вихідців з сіл, які тікали від своїх сеньйорів. Якщо такий втікач прожив у місті рік і один день, то він ставав вільним. У деяких міських документах навіть писалося: „Міське повітря робить вільним”.
3. Цехи. Майстерня ремісника
Середньовічні міста розвивалися насамперед як центри зосередження ремісничого виробництва. На відміну від селян, ремісники працювали для задоволення потреб ринку, виготовляючи продукцію на продаж. Виробництво товарів розташовувалося в майстерні, на першому поверсі помешкання ремісника. Все виготовлялося вручну, за допомогою простих знарядь праці, одним майстром від початку і до кінця. Зазвичай майстерня правила за крамницю, де ремісник продавав вироблені ним речі, будучи, таким чином, і основним робітником, і власником.
Обмеженість ринку збуту товарів ремісничого виробництва примушувала майстрів до пошуку способу виживання. Одним із них став розподіл ринку й усунення конкуренції. Благополуччя ремісника залежало від багатьох обставин. Будучи дрібним виробником, ремісник міг виготовити лише стільки товару, скільки дозволяли його фізичні та інтелектуальні здібності. Але будь-які негаразди: хвороба, помилка, відсутність потрібної сировини та ін. могли призвести до втрати замовника, а відповідно і засобів до існування.
Для вирішення деяких основних проблем вони почали об’єднувати свої зусилля, організовуючи цехи — замкнуті організації (корпорації) ремісників однієї спеціальності у межах одного міста, створені з метою усунення конкуренції (захисту виробництва і прибутків) і взаємодопомоги.
Схема: Цехова ієрархія

Члени цеху допомагали один одному освоювати нові способи ремесла, але при цьому вони охороняли свої секрети від інших цехів. Виборна цехова верхівка пильно стежила за тим, щоб усі члени цеху перебували приблизно в однакових умовах, щоби ніхто не багатів за рахунок іншого, не переманював замовників. З цією метою вводилися суворі правила, де чітко вказувалося: скільки годин можна працювати, скільки верстатів і помічників використовувати. Порушників виключали з цеху, а це означало втрату засобів до існування. Також існував суворий контроль за якістю товару. Крім виробництва, цехи організовували і побут ремісників. Члени цеху будували власну церкву, школу, відзначали разом свята. На утриманні цеху були вдови, сироти, інваліди. У разі облоги міста члени цеху під власним прапором утворювали окремий бойовий підрозділ, що повинен був обороняти певну ділянку стіни чи вежі.
Причини і мета виникнення цехів

                     
Захист від нападів розбійників-рицарів.
Організація оборони міста на випадок війни Захист від конкуренції, розподіл ринку збуту в умовах вузькості ринку Організація побуту, дозвілля, взаємодопомога Створення для всіх майстрів однакових умов, вироблення єдиних правил у виробництві та для продажу виробів
Лише майстри були членами цеху. Вони обирали голову і раду цеху. Підмайстри — помічники майстрів — членами цеху не вважались, а отже, не користувалися привілеями і не мали права відкривати власної справи. Щоби стати майстром, підмайстер повинен був оволодіти тонкощами і секретами своєї спеціальності, потім пройти випробування і створити виріб, що засвідчував би його майстерність. У Франції цей виріб називався шедевром — “роботою рук”. Нижче від підмайстра за ієрархічною драбиною були учні, яких іще в дитинстві віддавали майстрам на вишкіл. Спершу вони виконували роль прислуги. Якщо навчання йшло успішно (майстри не поспішали розкривати свої секрети), учень міг стати підмайстром.
З часом підмайстрам ставало дедалі важче отримати статус майстра. Прагнучи ще більше обмежити конкуренцію, цехи максимально обмежували доступ нових членів. Членами цеху могли стати або сини або зяті майстрів. Деякі підмайстри залишалися такими довіку, перетворюючись фактично на найманих робітників. З плином часу цехи стали гальмувати розвиток ремесла. Бували випадки, коли майстри знищували винаходи і переслідували винахідників.
 
4. Торгівля. Лихварі та банкіри
Розвиток торгівлі, як і ремесла, став однією з передумов виникнення міст. Торгівля в басейні Середземного моря ніколи не припинялася навіть після загибелі Римської імперії. Престижні товари користувалися попитом, особливо серед верхівки варварських королівств. Дорогі тканини, посуд, зброя, прянощі — це те, на чому ґрунтувалась європейська торгівля перших століть середньовіччя. Основні торговельні шляхи пролягали Середземним морем і річками. Не дивно, що перші міста виникали на узбережжі або вздовж судноплавних річок.
Для ведення міжнародної торгівлі потрібні були не тільки великі капітали, а й сміливість. Далекі подорожі були небезпечними: пірати на морях чи розбійники на суходолі грабували купців. Також на товар і гроші готові були накласти лапи і деякі сеньйори, володіннями яких пролягали торговельні шляхи. Нерідко мито за провіз товару сягало половини його вартості.
Для захисту своїх інтересів купці, подібно до ремісників, об’єднувались у гільдії. Згодом вони утворили торговельні компанії — об’єднання купців із різних міст зі своїми представництвами.
У середні віки міжнародну торгівлю у Середземному морі контролювали купці з італійських міст Венеція та Генуя, де вони конкурували з візантійськими купцями. У Північній Європі в басейні Балтійського і Північного морів торгівлю контролював торговий союз багатих міст, який отримав назву Ганза.
Основні торгові операції здійснювалися на ринках міст або на сезонних ярмарках. Ярмарки — великі щорічні торги, у яких брали участь купці з різних країн. На ярмарки місцевого значення звозили з найближчих містечок і сіл зерно, вино, тканини та інші товари; сюди приїздили купці робити закупки товарів, щоб везти їх далі. У ХІІІ ст. найзнаменитішими були міжнародні ярмарки в чотирьох містах Шампанського графства на північному сході Франції.
У період свого розквіту (ХІІ — початок ХІV ст.) шампанські ярмарки набули загальноєвропейського значення. Тут, у Шампані, сходилися торговельні шляхи, що йшли з Англії, Голландії, Німеччини. Графи Шампані, які отримували від ярмарків величезні прибутки, забезпечували захист і безпеку купців та їхніх товарів. Ярмарки діяли майже протягом року. Вони збиралися шість разів на рік і тривали по 1—2 місяці по черзі в чотирьох містах. Послідовність проведення ярмарок була визначена раз і назавжди: Труа—Провен—Труа—Ланьї—Бар—Провен. Торгівля на ярмарках відбувалася з великим розмахом. Тут продавалися сукна, шовк, хутра, шкіра, прянощі, барвники, сіль, худоба. На ярмарках надавалися кредити і збиралися борги, переказувалися і обмінювалися величезні суми грошей. Але на початку ХІV ст. через розвиток морської торгівлі навколо Піренейського півострова, політичних негараздів у Франції, розвитку торгівлі в Нідерландах та Німеччині ярмарки в Шампані поступово занепадають. Центр ярмаркової торгівлі регіону переміщується у місто Брюгге.
Протягом усього середньовіччя головні торговельні шляхи пролягали Середземним морем. Найпопулярніші товари — східні прянощі та предмети престижного споживання — від портів півдня Франції й півночі Італії через альпійські перевали потрапляли в район верхньої течії Рейну, а далі Рейном і суходолом розвозилися по Європі для продажу на ярмарках і ринках.
Наприкінці XIII ст. у напрямках основних торговельних шляхів сталися зміни. Генуезці відкрили морський шлях на Північ Європи через Гібралтар. Шлях суходолом через альпійські перевали був занадто небезпечним і важким. Це дозволило здешевити перевезення товарів і залучити до активної торгівлі північноєвропейські міста.
Ефективність перевезення товарів із Любека до Данцига морським і суходільним транспортом
Вид транспорту Тривалість перевезення, дні Загальний обсяг, т Кількість осіб, що супроводжували
Корабель 4 120 25
Віз 14 2 1 кучер + охорона
 
Будь-які значні фінансові операції неможливі без системи позичок. Людей, які позичали гроші під проценти, називали лихварями. Лихварство було досить поширеним явищем з моменту появи грошей. Гроші потрібні всім, а є вони в небагатьох.
За середніх віків основна маса платежів здійснювалася готівкою. Враховуючи те, що тоді в грошовому обігу було чимало різних золотих і срібних монет, що чеканились у різних містах Європи та Азії, актуальною стала професія мінял. Крім обміну монет, вони також контролювали і їхню якість, бо фальшиві гроші (з домішками неблагородних металів) і зіпсуті (вага не відповідала номіналові) траплялися доволі часто. У XIV ст. лихварі та міняли стали засновниками банків. Перші банки надавали дві основні послуги: зберігали гроші й надавали кредити, тобто позичали гроші за винагороду (під проценти). Розвинулася нова система розрахунків: векселями.
Вексель — це документ, за яким одна особа доручає іншій виплатити певну суму і в певному місті третій особі, що вказана в документі.
Так, наприклад, якщо купець із Любека хотів придбати товар у Венеції, то йому не було потреби їхати з готівкою до того міста, а достатньо було внести необхідну суму в контору, що представляла інтереси його венеціанського торговельного партнера, отримати вексель, якого разом із замовленням відправити до Венеції, і отримати товар. Гроші, що залишилися в Любеку, могли використовувати венеціанці для закупівлі товарів у цьому місті. Банки і векселі дали могутній поштовх розвиткові торгівлі та промисловості. У купців зникла необхідність перевозити з собою значну кількість готівки.
Найбільш авторитетними банкірами Європи були Медічі та Строцці в Італії, Фугери і Вельзери — у Священній Римській імперії, Жак Кер — у Франції.
 
5. Міське самоврядування. Міста-комуни
З виникненням міст виникала і система управління ними. На чолі міста стояла особа чи група осіб, призначена сеньйором, на землі якого розташовувалося місто, або обрана самими мешканцями міста.
Виникаючи на землях феодала, міста залежали від нього та були зобов’язані платити або відробляти, подібно до селянської громади, податок. Ремісники віддавали частину своїх виробів, купці — сплачували товаром або грошима, інші — працювали на панщині або виконували іншу роботу. Міста обтяжувала така залежність, мешканці прагнули звільнитися від неї.
Боротьба міст за свободу і привілеї розгорнулась у XI – XIII ст. Для протистояння сеньйорам мешканці міста об’єднувались у союзи — комуни. Через повстання, подарунки королів, які боролися проти посилення влади сеньйорів, або завдяки викупові міста домагалися права самоврядування: мати власні виборні органи влади, суди, поліцію, ополчення, податки, скарбницю, закони тощо. Ті, що здобули самоврядування, було прийнято називати комунами.
Найважливіший здобуток комун — досягнення особистої незалежності мешканців.
Перші комуни постали в Північній Італії у XI ст. Мешканці міст, скориставшись боротьбою між папами та імператорами, проголошували своє самоврядування. Усі спроби Фрідріха I Барбаросси придушити цей рух успіху не мали. Врешті, він змушений був змиритися, а комунальний рух став поширюватися Європою. Проте не всі міста зуміли домогтися права самоврядування. Там, де була сильнішою влада сеньйора, успіхи комун були лише тимчасовими. Символом самоврядування була міська ратуша — приміщення, де розташовувались органи управління.
Досягнення свободи не завжди означало встановлення справедливості. Після отримання незалежності до влади в містах приходив переважно патриціат, який міг установити такі закони, що решта мешканців опинялись у гіршому становищі, ніж було за сеньйора. Скаржитися не було кому, бо суди теж контролювалися патриціями. У XIII–XIV ст. містами-комунами прокотилася хвиля повстань плебсу проти патриціїв, що завершилася збільшенням прав нижчих прошарків міського населення.
 
6. Городянин – людина нового типу
Поява і розвиток міст підривала устої середньовіччя. Так розвиток ремесла, торгівлі, банківської справи сприяли підриву натурального господарства і розвитку нового – товарного. Міста змінювали і образ життя людини середньовіччя. Так міські мешканці помітно відрізнялися від сільських не тільки заняттями. Вони інакше дивилися на світ, були більш енергійними, покладалися переважно на свої сили і гордилися своїми успіхами. Вони значно більше знали про оточуючий світ, були курсі головних новин. Темп їх життя був значно вище від сільського і не такий розмірений. Вони завжди поспішали, цінували час, не випадково, що перший годинник виник у місті. Мешканці міст прагнули до успіху, намагалися розбагатіти, примножите те, що їм доставалося у спадок. Чимало у містах зустрічалося пройдисвітів, авантюристів, шахраїв, тобто таких людей, які за будь-яку ціну були готові здобути жадане багатство. У їх розумінні багатство давало свободу, а свобода – найбільша цінність міста. З часом нащадки мешканців середньовічних міст змінили Європу і весь світ.
 
 
§ 7-8. Узагальнення за темою
Підведемо підсумки
 
ІV-VІІ ст. – період Великого переселення народів. Його підсумком стала загибель Західної Римської імперії (476 р.) і виникнення на її теренах варварських королівств. Проте ці королівства виявилися нетривкими утвореннями. Виключенням стало королівство франків, засноване у 486 р. Хлодвігом.
Франки зуміли зупинити просування арабів в Європу (битва при Пуатьє, 732 р.).
У 800 р. король франків Карл Великий став імператором. Була зроблена перша спроба відновити Римську імперію. Але імперія Карла нічим не нагадувала свою попередницю. Король розглядав державу як частину володінь, що йому належать. Основою держави була особиста відданість монарху. Розпад імперії був неминучим. Що і сталося в 843 р. за Верденським договором онуків Карла Великого. На теренах імперії постали три європейські держави: Франція, Італія, Німеччина.
Починаючи з ІХ ст. в Європі утверджується лад, який отримав назву феодальний. Свою назву він бере від назви спадкового володіння, за яке передбачалася військова служба, – феода. Власники феода стали називати феодалами. Вони і стали панівним станом суспільства. Середньовічні мислителі називали їх „тими, хто воюють”.
Символом влади феодала був замок, який одночасно був і помешканням і фортецею.
Між феодалами склалася особлива форма взаємин – васалітету. Сильніші ставали сеньйорами, ті що йшли до них на службу і складали клятву вірності, ставали васалами. Поступово вибудувалася своєрідна драбина (піраміда) з сеньйорів і васалів. На вершині цієї конструкції стояв король. Проте система відносин між васалами і сеньйорами була настільки заплутаною, що породжувала безліч конфліктів. Деякі сеньйори були багатшими і могутнішими за королів, що призвело до такого явища як феодальна роздробленість. Проте згодом королі, спираючись на різні прошарки суспільства повели боротьбу за об’єднання країни під своєю владою. Це призвело до утворення наприкінці Середніх віків централізованих держав і станових монархій.
Найчисельнішим станом середньовічного суспільства було селянство – „ті, що працюють”. Його становище було неповноправним і приниженим. Селяни потрапляли у залежність від феодалів і виконували на їх користь всілякі повинності (оброк і панщину).
Ще одним станом суспільство були „ті, що моляться” – духовенство. Вони виконували, на думку середньовічної людини, головне завдання – піклувалися про спасіння душі людини. Це зумовлювало величезний вплив церкви на життя середньовічної людини і її претензії на владу.
ри стани: духівництво, феодали і селяни. Середньовічний малюнок
 
У Х-ХІ ст. в Європі почалося відродження старих і виникнення нових міст. Міста у середні віки були центрами ремесла і торгівлі. Для організації виробництва, торгівлі, захисту від конкуренції ремісники і купці об’єднувалися в цехи і гільдії. Життя мешканців міст значно відрізнялося від інших прошарків середньовічного суспільства. Як наслідок городянин став людиною нового типу.
Міста виникали на землях, що належали сеньйорам. Впродовж декількох століть йшла боротьба міст за незалежність і самоуправління. Деяким містам це вдалося. Вони стали містами-комунами. Символом незалежності міста стала міська ратуша.
У ХІ-ХІІІ ст. Європа переживала господарське піднесення. В результаті внутрішньої колонізації активно освоювалися нові площі для землеробства. З „Європи лісів”, вона перетворилася на „Європу полів”. Зростала чисельність населення. Дещо відступила постійна примара голоду.
У ХІV-ХV ст. середньовічне суспільство охопила криза, на Європу нахлинули всілякі біди і катастрофи. Найстрашнішою стала пандемія чуми середини ХІV ст., яка за три роки знищила чверть населення континенту. Проте кінець світу не настав і життя продовжувалося. Європа вступила в новий етап свого розвитку.
Чума в Європі (1343 – 1353 рр.)
§ 9. Християнська церква у V-ХІ ст. Перший хрестовий похід
Ви дізнаєтеся
1.      Яким було уявлення людини про Бога у Середні віки?
2.      Що собою являла християнська церква у раннє середньовіччя?
3.      Як відбувалась християнізація Європи?
4.      Чому єдина християнська церква розкололася на західну (католицьку) і східну (православну)?
5.      Що змусило Європу рушити у хрестові походи?
 
1. Середньовічна людина і Бог
Релігія і церква у середні віки відігравала велику, навіть можна сказати, провідну роль. Людям навіть у голову не приходила думка, що Бога немає. Все життя людини, її свідомість була пронизана вірою. Уява людини середньовічної Європи про Бога, світ і людину у продовж багатьох віків формувалася на основі християнства. Згідно християнських уявлень людина створена Богом. Бог наділив людину особливими якостями: душею. Розумом, мовою, почуттями, красою, силою. Сама природа, живі істоти були створені Богом заради людини. Але перші люди – Адам і Єва – ослухалися Бога, здійснивши гріх – перший, або первородний. За це вони були вигнані з Раю. Людина стала смертною, слабкою, нещасною. Душа всякої людини страждає, бо ув`язнена ц гріховному тілі.
Хороші якості, почуття, поступки людей назиали – добродетелями, дурні – пороками або гріхами. Три «д» вважалися найбільш важливими: віра, надія, милосердя. Д     людина відзначали віра в Бога, надія на нього. Любов до Бога і людям. Він повинен з усім змиритися, каятися, брати приклад у всьому з Христа.
Ворогами людини були сім його „смертних гріхів”: гординя, завість, гнів, ліності, жадність, росточительство, чревоугодіє. Ці гріхи штовхали людину на брехню і всілякі злочини.
Усі віруючі повинні були приходити до священника на сповідь. Ідеалом середньовічної людини був аскет (той що виховує в себе д...). Так називали людей, які заради любові до Бога відмовлялися від всіх задоволень, багатств, рідних.
Люди вірили, що після смерті душа може потрапити або в ад, або в Рай. Всі дуже боялися Ада. На Заході також поступово склалося уявлення про чистилище – де душа може очиститися від дрібних гріхів і потрапити в Рай.
Середньовічна людина вважала, що час створений Богом і тому все життя проходило за дзвоном церкви. Сам відлік часу вівся від народження Христа.
 
2. Християнська церква у ІV – VІ ст.
Відтоді, як 313 р. імператор Константин І Великий дозволив християнам відкрито сповідувати свою віру, і до того моменту коли припинила своє існування Римська імперія, християнська церква перетворилася у могутню організацію, яку не змогла знищити варварська навала. Навіть навпаки, саме християнська церква „приручила” варварів. Авторитет римського єпископа поступово зростав. Це пояснювалося тим, що для тогочасних людей Рим був центром світу. Римського єпископа стали називати, як і верховного жерця Стародавнього Риму, великим понтифіком (Pontifex maximus) чи “батьком церкви” (папою).
Першим римським єпископом вважали одного з найближчих учнів Ісуса Христа — апостола Петра, тому всі римські папи вважали себе наступниками цього апостола. Перехрещені золотий і срібний ключі апостола Петра стали першим символом папської влади. Другим символом є тіара — головний убір, що його папа одягає під час урочистостей. Основою папської тіари є митра — особлива висока шапка. Її прикрашають три корони, значення яких пояснюють по-різному. Одним із пояснень є те, що вони символізують потрійну владу папи: єпископа Рима, пастиря християнської церкви і голови Папської держави. Офіційний титул римського папи тепер такий: єпископ Рима, намісник Ісуса Христа, наступник голови апостолів, первосвященик вселенської (католицької) церкви, патріарх Заходу, примас Італії, архієпископ і митрополит Римської провінції, монарх держави-міста Ватикан. Символами влади єпископів є митра, каблучка і особливий посох.
На першому церковному соборі 325 р. в м. Нікеї римського єпископа було визнано єдиним патріархом (головою) церкви на Заході. На Сході християнську церкву очолювали чотири патріархи: константинопольський, александрійський, антіохійський і єрусалимський. Саме на Нікейському соборі за наполяганням римського єпископа аріанство було визнано єрессю — “помилковими поглядами”, відступом від християнського вчення, а тих, хто підтримував єретичні погляди, називали єретиками.
Аріанство виникло як релігійний напрям у християнській церкві в ІV – V ст. Воно набуло великого поширення переважно у східних провінціях Римської імперії, а також серед варварів — остготів, вестготів, вандалів, бургундів та ін. Заснував аріанство александрійський священик Арій. Він твердив, що Христос, Син Божий, не існував од віку, а є лише першою зі створених Богом істот. Це заперечувало одну з найголовніших догм християнства. Також Арій захищав права священиків, виступав за рівність усіх церковнослужителів, проти влади єпископів над ними. У ІV ст. аріанство було заборонене імператором Феодосієм.
На Нікейському соборі розпочали, а на Константинопольському (381 р.) закінчили складати основні положення (догмати) християнства — Символ віри. Серед різних описів життя Ісуса Христа були визнані правильними (канонічними) лише чотири — Євангелія від Матвія, Марка, Луки та Івана. Ці Євангелія разом із Діяннями апостолів, Посланнями апостолів та Об’явленням апостола Івана Богослова склали Новий Заповіт. Він став продовженням Старого Заповіту — зібрання стародавніх священних текстів, спільних для християн та іудеїв. Разом Старий і Новий Заповіт склали християнську Біблію, або Святе Письмо.
Схема. Організація християнської церкви на Заході і Сході
Християнська церква
           
Захід
 
Схід
           
Папа римський
 
«Вселенський патріарх» константинопольський
 
 
 
 
Патріархи
 
александрійський
єрусалимський
антіохійський
 
Кардинали, архієпископи
 
Митрополити
           
Єпископи
 
Єпископи
           
Священики
 
Священики
           
Диякони
 
Диякони
           
Віруючі
 
Віруючі
Християнське духівництво поділялося на дві великі групи: біле і чорне. До білого духівництва, яке повинно було нести службу серед людей, у миру, належали диякони, священики, єпископи і патріархи. Диякони допомагали здійснювати церковні служби священикам. Священики несли християнську віру членам парафії, до якої входило кілька сіл або кварталів міста. Парафіяни сплачували особливий податок на утримання церкви — десятину (десяту частину від усіх своїх прибутків). Кілька церковних парафій об’єднувались у єпископство, очолюване єпископом. Єпископства об’єднувалися в архієпископства. На Сході архієпископства називали митрополіями, а їх голів — митрополитами. На Заході єпископи підпорядковувалися римському папі — єпископу Рима. На Сході митрополії об’єднувались у чотири патріархати з центрами в Антіохії, Єрусалимі, Константинополі та Александрії. З-поміж чотирьох патріархатів Сходу найбільш впливовим був константинопольський, який вимагав, щоб його називали “вселенським патріархатом”. Це викликало суперечки між ним і папою римським, який теж обстоював право зверхності над усіма християнами.
Значення і вплив християнської церкви на державні справи та суспільне життя Заходу і Сходу були різними. На Заході християнська церква намагалася заступити зруйновані варварами державні структури, а на Сході вона була частиною єдиного механізму державного управління. Різнилося й саме духівництво: західне значно поступалося освіченістю східному.
Окремою значною групою християнського духівництва було чернецтво, або чорне духівництво.
Чернецтво зародилося на Сході, в Єгипті. Його засновник, св. Антоній, провів 21 рік самітником у єгипетській пустелі. Під час однієї зі своїх мандрівок пустелею він побачив янгола божого, який працював, потім молився і знову працював. “Роби так, як я, — сказав він Антонію, — і ти врятуєшся”. Антоній став робити так, як наказав янгол. До нього приходили люди, які чули про його святість, і селилися поряд. Так виникла одна з перших чернецьких громад. Засновником західного чернецтва вважають св. Бенедикта, який жив у першій половині VІ ст. Він, за прикладом східних ченців, склав для західних ченців устав — правила життя, основою якого також були праця і молитва.
Ченці відмовлялися від мирського життя, яке заважало зосереджуватися на молитвах, і селились окремо від інших людей — у горах, пустелях або лісах. Якщо ченці селилися поряд із людськими оселями, наприклад, у містах, то вони відокремлювалися від інших людей високими мурами і утворювали свою громаду — монастир. На Заході великі монастирі стали називати абатствами (а їхніх керівників — абатами); на Сході — лаврами. За раннього середньовіччя монастирі стали центрами християнської культури і освіти. У ІV – VІ ст., коли руйнувався і зникав старий світ, християнська церква поступово перетворювалася на впливову силу, що стала однією з підвалин формування нової європейської цивілізації.
 
3. Християнізація Європи
На момент падіння Західної Римської імперії більшість її населення були християнами. Проповідь християнства мала успіх і серед варварських племен. Так християнство прийняли вестготи, остготи, вандали та інші. Але у формі аріанства.
Лише франки христилися за західно римським зразком. Завдяки підтримці франських королів саме римська церква зміцніла і остаточно утвердилася на Заході. Карл Великий узаконив збирання на користь церкви десятину.
Велику роль у християнізації Європи також відіграли мандрівні ірландські ченці. Ченці створювали дивовижні за красою рукописні книги релігійного і світського змісту. Своє призначення вони вбачали в тому, щоби не лише зберігати, а й поширювати знання. На невеликих човнах із дорогоцінними книжками пливли ченці до далеких берегів Європи, несли Слово Боже до варварів, засновували монастирі та майстерні для створення книг.
Після завоювання Британії ірландські ченці стали навертати у християнство англосаксів. Саме вони охрестили північну частину країни і прагнули поширити свою діяльність на інші території, але їм бракувало сил, щоб охопити всю Британію. Зрештою римський папа перебрав на себе всю місіонерську діяльність серед варварських племен.
З новою силою християнізація Європи почалася у VІІІ ст. і тривало наступні два століття. До християнізації долучився і Константинополь. Так, завдяки діяльності проповідників Кирила і Мефодія у ІХ ст. християнство поширилося серед болгар, сербів і Великоморавську державу, а згодом і на Русь. У сфою чергу Рим поширив свій вплив на поляків, чехів, угорців, скандинавські народи.
 
4. Клюнійський рух. Схизма 1054 р.
Від часів, коли Піпін Короткий подарував Папі Римському землі в Італії, багатства церкви значно зросли. Однак її вплив на європейські справи був досить незначним. Церква залежала від світських володарів. Оскільки церковні посади забезпечували чималі прибутки, герцоги і графи надавали їх своїм родичам і друзям. Духівництво, як свідчили сучасники, набагато більше уваги приділяло примноженню свого багатства, ніж порятункові душ віруючих. У середовищі церкви було чимало невдоволених таким станом речей. Найсвідомішими серед них були ченці абатства Клюні, що розташовувалося на сході Франції. Вони здобули повагу своїм аскетизмом і прагненням змінити церковне життя. Клюнійці, зокрема, вимагали: звільнити церкву від підпорядкування світській владі; встановити сувору дисципліну для всього духівництва — від ченців до папи римського.
Клюнійський рух, як його назвали, поступово поширився. Деякі з клюнійських монахів ставали єпископами, абатами і почали наводити лад у церковному житті. Нарешті один із них став папою Григорієм VІІ. Він розгорнув боротьбу за втілення в життя ідей клюнійців. Впродовж 1073-1085 рр. ним були проведені наступні реформи:
        Установив новий порядок обрання римських пап конклавом — зібранням кардиналів (вищих духовних осіб католицької церкви), що виключало можливість втручання у вибори світських осіб:
        Запровадив целібат — заборону одруження для духовних осіб. Цим він забезпечував недоторканність земельних володінь церкви, що їх раніше дехто з духовенства намагався залишити у спадок своїм дітям;
        Скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади;
        Заборона симонії — продажу і купівлі церковних посад.
У своєму прагненні зміцнити владу папства Григорій VII зустрів протидію світської влади. В історію увійшло протистояння Григорія VII та німецького імператора Генріха IV. Ця тривала і виснажлива боротьба, що мала перемінний успіх, хоча і завершилася смертю папи. Але реформи здійснені Григорієм VII заклали підвалени могутності папства у наступні століття.
Ще одна важлива подія в житті християнської церкви припала на ХІ ст. Суперечки між християнством Заходу і Сходу 1054 р. призвели до схизми (у перекладі з давньогрец. — тріщина, розкол). Римський папа і константинопольський патріарх прокляли один одного. Відтоді єдина християнська церква поділилася на римо-католицьку і православну. Слово “католицька” означає всесвітня, а “православна” — істинна, справжня.
Основні відмінності між католицькою і православною церквами
У догматах віри • вчення про головування папи і його непогрішимість не визнається православ’ям;
                                            • використання індульгенцій (звільнення від гріхів за плату) православ’я відкидає;
                                            • православ’я визнає існування лише пекла і раю, а католицизм проголошує існування також чистилища (перехідний стан між пеклом і раєм).
В обрядах            • католики хрещення здійснюють обливанням, а православні — зануренням у воду; миропомазання у католиків здійснює лише єпископ і тільки над дорослими;
                                 • у католиків у суботу піст;
                                 • у православних є ікони, у католиків немає, у них — живопис;
В управлінні   • заборона у католиків мирянам читати Біблію;
церквою               • існування посади кардинала у католиків;
                                 • целібат (заборона одружуватися) у католиків з IX ст. У православних чернецтво поділяється на біле (одружене) і чорне (неодружене);
 
У звичаях             • сидячі місця у католицькій церкві;
                                 • здійснення богослужіння лише латинською мовою у католиків і використання дзвінків для звертання уваги на найважливіші місця проповіді.
5. Причини хрестових походів. Перший хрестовий похід
Хрестові походи непересічне явище в історії середньовічної Європи. Хрестові походи — це військові експедиції, що їх організовував західний християнський світ проти мусульман. Їх метою було завоювання Єрусалима і Палестини. Всього з 1095 до 1291 р. було здійснено вісім хрестових походів до Святої Землі. Згодом назву „хрестові походи” стали застосовувати щодо релігійних війн, які вела католицька церква з метою захисту і поширення християнства.
          Для того, щоб зрозуміти, чому розпочалися хрестові походи, необхідно подивитись, яким був християнський світ наприкінці XI ст. Католицька церква завдяки реформам Папи Григорія VII значно зміцніла і мала великий вплив на європейські справи. Заклик, що лунав з Риму від Папи, вважався обов’язковим для всіх католиків.
Європейське рицарство перебувало в досить складній ситуації. Право майорату (першості в успадкуванні) спричиняло те, що маєток феодала успадковував лише його старший син, а молодші змушені були самі шукати засоби до існування. Безземельні рицарі, що грабували та влаштовували криваві війни зі слабшими сусідами, перетворилися на справжнє лихо. Вільних земель на цей час у Європі вже не було, а працювати чи торгувати вважалося для рицаря ганьбою.
Протягом семи років європейські країни потерпали від голоду, епідемій чуми та інших хвороб. До цього додалися незвично суворі зими і повені 1089—1094 рр. Стали поширюватися чутки про наближення кінця світу. Усі чекали Божої кари за свої гріхи та були готові спокутувати їх паломництвом до Святої Землі або отримати спасіння іншим подвигом за віру. Паломники, що поверталися з Єрусалима, де знаходився Гроб Господній, розповідали про переслідування християн турками-сельджуками. Із цих повідомлень народилася ідея особливого паломництва — війни за Христа і визволення Гробу Господнього з-під зверхності невірних.
Храм Гробу Господнього в Єрусалимі
 
Ситуація, що склалася на Сході наприкінці XI ст., була сприятливою для втручання можновладців Західної Європи. Візантійська імперія переживала скрутні часи. Унаслідок нападів турків-сельджуків вона втрачала свої володіння у Малій Азії. Постійні напади сельджуків зробили небезпечними шляхи, якими пересувалися християнські паломники до Святої Землі. Візантійський імператор Олексій I Комнін звернувся з проханням про допомогу до Папи Римського.
Заклик імператора було почуто. 27 листопада 1095 р. в південнофранцузькому місти Клермон відбувся великий церковний собор. По його завершенні Папа Урбан II звернувся з промовою до великого натовпу селян, міщан і рицарів, які зібралися на майдані.
Він закликав усіх до походу на Схід заради визволення Палестини з-під влади невірних і повернення християнам Господнього Гробу. Всім визволителям Святої Землі папа пообіцяв спокутування гріхів. “Нехай стануть віднині воїнами Христа, — промовив Урбан ІІ, — ті, які раніше були грабіжниками. Нехай справедливо б’ються з варварами ті, хто раніше воював проти братів і родичів”. До того ж папа згадав і про багату здобич, що чекає на Сході.
Основні причини та привід хрестових походів
Причини
 
          
Прагнення католицької церкви поширити свій вплив на Схід, звільнити Святу Землю від турків-сельджуків, збільшити прибутки церкви   Королі й вища знать сподівалися знайти нові володіння та підданих   Дрібні рицарі сподівалися здобути багатства і землеволодіння   Селяни прагнули отримати свободу і землю Купецтво сподівалося на збагачення через встановлення нових торговельних зв’язків зі Сходом
          
  Релігійне піднесення і сподівання отримати спокуту за всі свої провини через участь у звільненні Святої Землі
 
         
Привід
Виступ Папи Римського Урбана II у Клермоні із закликом до визволення Святої Землі з-під влади невірних
Так хоче Бог!” — повторював натовп папські слова. Їх рознесли усією Європою проповідники. Розпочалося підготування до походу. У Франції, Німеччині, Італії люди нашивали на свій одяг хрести, називаючи себе паломниками, а свій похід — паломництвом, або священним шляхом. Паломництво — мандрівка віруючих до місць, що відзначаються особливою святістю. Назва виникла від звичаю паломників привозити з Палестини пальмові гілки.
Лише набагато пізніше ці походи до Святої Землі дістали назву хрестових, а їхніх учасників почали називати хрестоносцями.
Хрестові походи 1096—1291 рр.
Дата
Подія
1096—1099 рр.
Перший хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Ахтіохії, Едесси та Єрусалима. Виникнення держав хрестоносців на Сході
1147—1149 рр.
Другий хрестовий похід. Очолювали французький король Людовік VII та німецький імператор Конрад III. Закінчився невдало після облоги Дамаска
1189—1191 рр.
Третій хрестовий похід. Похід «трьох монархів»: німецького імператора Фрідріха I, французького короля Філіппа II Августа та англійського короля Річарда I Левине Серце. Закінчився поразкою після смерті Фрідріха I
1202—1204 рр.
Четвертий хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Константинополя і заснування Латинської імперії
1217—1221 рр.
П’ятий хрестовий похід до Єгипту. Завершився поразкою хрестоносців у Дам’єті
1228—1229 рр.
Шостий хрестовий похід. Очолював німецький імператор Фрідріх II. Завершився домовленістю імператора з султаном про вільне відвідання християнами святих місць упродовж 10 років
1248—1254 рр.
Сьомий хрестовий похід до Єгипту. Очолював французький король Людовік IX Святий. Завершився поразкою хрестоносців і захопленням у полон короля
1270 р.
Восьмий хрестовий похід до Тунісу. Очолював французький король Людовік IX Святий. Після висадки в Тунісі серед хрестоносців спалахнула епідемія чуми, від якої помер і сам король
Першими виступили в похід тисячі простих людей. Це був великий натовп, озброєний косами, вилами і просто дрючками, більшість якого становили селяни з жінками і дітьми; були також міщани і дрібні рицарі. Шлях паломників, очолюваних монахом Петром Пустельником та безземельним рицарем Вальтером Голяком, пролягав через Угорщину і Болгарію, де, не маючи припасів і спорядження, “хрестоносці” грабували місцевих жителів і влаштовували єврейські погроми. Коли в серпні 1096 р. це “воїнство” прибуло до Константинополя, імператор Олексій І Комнін поспішив переправити його через Боспор у Малу Азію. Там більшість із них загинула під стрілами турків-сельджуків.
Основні сили хрестоносців, що складалися з чотирьох рицарських армій, рушили в похід перегодом. Армія герцога Нижньої Лотарингії Готфріда Бульйонського теж просувалася Угорщиною та Болгарією. З Південної Італії рухалися загони норманів на чолі з князем Боемундом Тарентським. Найбільшу групу хрестоносців вів із Південної Франції тулузький граф Раймунд І, нарешті, остання частина хрестоносців, очолювана герцогом Робертом нормандським, рушила з Північної Франції. Загалом загони хрестоносців налічували близько 4 тис. рицарів і 25 тис. піхотинців.
Хоч у хрестоносців не було єдиного керівництва, але рицарі були добре озброєні та вміли воювати. Для того, щоб підготуватися до походу, багато з них продали або позакладали своє майно. Турботу про родини на час їхньої відсутності перебрала церква.
Навесні 1097 р. війська хрестоносців зібралися біля стін Константинополя.
За наказом Олексія І Комніна хрестоносців почергово переправили до Малої Азії. У червні вони захопили Нікею і рушили далі. Вирішальна битва сталася поблизу долини Дорилеї 4 липня 1097 р., де сельджуки зазнали цілковитої поразки. Шлях на схід було відкрито.
Після тяжкого переходу через гірське плато під палючим сонцем хрестоносці підійшли до Антіохії, яку називали “столицею Сходу”. Сім місяців тривала облога неприступної фортеці. Хрестоносці страждали від голоду і хвороб та майже втратили надію захопити місто. Лише завдяки зраді вони взяли Антіохію. Оскаженілі від голоду хрестоносці грабували місто, аж раптом самі опинилися в облозі.
нтіохію оточила велика армія сельджуків. Надії на порятунок не було, і всі занепали духом. Лише диво могло врятувати хрестоносців, і воно сталося. Один із воїнів заявив про своє видіння під час сну, ніби апостол Андрій сказав йому, що хрестоносці врятуються, коли знайдуть наконечник списа, яким римський воїн простромив тіло розіп’ятого Ісуса, і вказав місце, де сховано цю реліквію. Наконечник було знайдено, і натхнені цим дивом хрестоносці розбили величезну армію сельджуків. Щоправда, дехто запідозрив ошуканство, бо наконечник виглядав занадто новим…
Пройшовши узбережжям моря і захопивши приморські міста, червневого ранку 1099 р. хрестоносці побачили Єрусалим. Після тривалого підготування і кількох невдалих штурмів 15 липня 1099 р. місто було взяте. Три дні потому грабували хрестоносці місто, вбивали десятки тисяч людей — християн, іудеїв, магометан. На Заході, у Європі, загарбання Єрусалима викликало небачену радість, а мусульмани та іудеї надовго запам’ятали єрусалимську різанину, влаштовану християнами.
Хрестові походи 1096-1192 рр.
Архієпископ Тіра Вільгельм про взяття хрестоносцями Єрусалима в 1199 р.
Коли надійшов день 14 червня, все військо, озброївшись, вирушило з табору, щоби розпочати штурм. В усьому війську не було старого, хворого або підлітка, який не палав би священною жагою битви; навіть жінки забували про свою стать і хапалися за зброю...
Коли вороги побачили, що наші оволоділи стіною, то залишили вежі та стіни і відступили у вузьку браму міста... Ця втеча не була, однак, для них рятунком, бо правитель Танкред негайно рушив туди зі значними силами. Він силою увірвався до Храму і вбив там величезну кількість людей. Кажуть, що він забрав із Храму величезну кількість золота, срібла і коштовностей. Згодом і інші князі, винищивши всіх, кого здибали у нижніх частинах міста, рушили до Храму, за огорожею якого, як вони чули, сховалося багато народу. Вони прибули туди з великою кількістю кіннотників і піших і, не жаліючи нікого, перерізали всіх, кого знайшли мечами, так що все було залите кров’ю. Страшно було дивитися, як валяються скрізь тіла забитих і розкидано рештки людських тіл. І як уся земля була просякнута кров’ю. І не тільки спотворені трупи і відрубані голови справляли жахливе видовище, але ще більше жахало те, що самі переможці були у крові забитих з голови до ніг. У межах Храму загинуло, як кажуть, близько 10 тис. людей, окрім тих, трупи яких валялися на вулицях і майданах...
Інші хрестоносці, розподілившись на загони, ходили по будинках, витягали звідти батьків сімейств із жінками та дітьми, простромлювали їх мечами або скидали їх з дахів, ламаючи їм таким чином шиї. При цьому кожен, хто увірвався до будинку, перетворював у свою власність все, що там траплялося, як було домовлено перед штурмом міста...
5. Держави хрестоносців. Духовно-рицарські ордени
Завойовані землі на Сході хрестоносці вважали своєю власністю і заснували на них свої держави: Єрусалимське королівство, князівство Антіохійське, графство Едесське і графство Триполі. Головним вважалося Єрусалимське королівство, а його монарх — захисником Гробу Господнього.
У своїх державах хрестоносці встановили західноєвропейські феодальні порядки. Кожен правитель поділив володіння на баронії (володіння баронів), що, своєю чергою, поділялися на рицарські феоди. Всі власники феодів зобов’язані були нести військову службу у своїх сеньйорів. Місцеві селяни потрапили в залежність від нових господарів і повинні були віддавати частину врожаю своїм феодалам, а також сплачувати податки державі. Для захисту державних кордонів від нападів мусульман хрестоносці побудували міцні фортеці. Ці фортеці і постійна готовність рицарів до боротьби дозволили хрестоносцям довго утримувати своє панування на Сході.
Для захисту християнських володінь від мусульман хрестоносці утворили духовно-рицарські ордени, члени яких мали за головну справу не молитву, а війну. Вступаючи до ордену, рицарі давали три обітниці (покори, бідності, безшлюбності) і зобов’язувалися, на відміну від звичних ченців, зі зброєю в руках захищати християнську віру.
 
Схема. Духовно-рицарські ордени
Хрестоносці організували на Сході три ордени. Найдавніший — орден госпітальєрів, або іоаннітів. В Єрусалимі ще до хрестових походів існував будинок для відпочинку паломників — госпіталь (притулок), який мав ім’я св. Іоанна, патріарха Александрійського (VII ст.). Монахи спершу доглядали поранених, а потім самі почали воювати проти невірних. У 1113 р. папа офіційно визнав існування госпітальєрів і затвердив устав ордену, згідно з яким вони були зобов’язані боротися проти ворогів християнства. Після відвоювання мусульманами 1309 р. Палестини госпітальєри заволоділи островом Родос, а коли турки-османи 1522 р. захопили і його, орден перебрався на Мальту.
Відтоді орден називається Мальтійським, існує дотепер, а зовнішнім проявом його діяльності є доброчинність.
На початку XII ст. виник орден тамплієрів, або храмовників (від франц. temple — храм). Його заснували в 1118 – 1119 рр. дев’ять французьких рицарів. Резиденція ордену містилася в Єрусалимі, на місці храму Соломона. Історія виникнення ордену тамплієрів оповита таємницями. Протягом десяти років засновники приховували його створення. Лише 1128 р. папа затвердив його устав. Метою ордену було проголошено захист шляхів до Святої Землі та самих паломників. Тамплієри, на відміну від інших орденів, мали велику популярність і вплив у Європі. Незважаючи на обітницю бідності, вони накопичили незліченні багатства, на які зазіхало багато заздрісників.
У XІV ст. французький король Філіпп IV розправився з тамплієрами, але їхніх скарбів так і не отримав.
У 1190 р. німецькі хрестоносці заснували в Палестині Тевтонський, або Німецький, орден Св. Діви Марії. На відміну від інших орденів, до нього вступили переважно німецькі рицарі. У Палестині орден залишався недовго. Попервах тевтони захищали угорські землі від половців, а потім на запрошення польських панів перемістилися до Східної Прибалтики. Спочатку метою тевтонів був захист польських земель від нападів племен прусів, але приблизно за півстоліття орден завоював усі прусські землі й утворив на них свою державу.
Ордени хрестоносців підпорядковувалися безпосередньо папі. Поверх доспіхів “брати-рицарі” носили дуже довгі плащі — мантії. Іоанніти мали чорний плащ із білим восьмиконечним хрестом, тамплієри — білий плащ із червоним восьмиконечним хрестом, тевтони — білий плащ із простим чорним хрестом.
§ 10. Християнська церква у XII – XV ст.
1. Другий, третій і четвертий хрестові походи
Незважаючи на постійне перебування у бойовій готовності, становище хрестоносців на Сході не було міцним. У середині XII ст. сельджуки перейшли в наступ. Вони проголосили джихад — священну війну ісламу проти християн, розгромили війська графа Триполітанського і захопили Едессу. Єрусалимський король, втративши більшу частину своїх володінь, звернувся по допомогу до Папи, який у відповідь оголосив другий хрестовий похід (1147 – 1149 рр.). Незважаючи на значні військові сили (50 тис. вояків), що вели з собою німецький імператор Конрад ІІІ і французький король Людовік II, похід закінчився повною поразкою. Місто Дамаск — мета походу — витримало облогу хрестоносців.
У другій половині XII ст. становище хрестоносців на Сході ще більше погіршилося через походи єгипетського султана Салах ад-Діна, або Саладіна, як його називали європейці. Саладін завоював значні території, створив велику державу, центром якої став Єгипет, і намагався знищити держави хрестоносців. Він захопив Єрусалим і взяв за життя мешканців величезний викуп.
 
Єгипетський султан Аладін
 
Захід організував третій хрестовий похід (1189 – 1192 рр.). Для підготовки армії все населення повинно було сплачувати особливий податок — “саладінову десятину”. Очолили похід три європейські королі: французький, англійський і німецький. Та від самого початку учасників походу переслідували неуспіхи. Під час переправи через гірську річку в Сирії втопився німецький імператор Фрідріх І Барбаросса, після чого більшість німецьких рицарів повернулася додому. Французький король Філіпп ІІ Август і англійський король Річард І Левине серце були давніми ворогами і замість того, щоб діяти разом, лише чинили перешкоди один одному.
Імператор Фрідріх Барбаросса
 
Висадившись 1191 р. в Сирії, англійські та французькі війська оточили фортецю Акра і після тривалої облоги захопили її. Однак після цього Філіпп ІІ Август і Річард І Левине серце посварилися остаточно, і французи, покинувши англійців напризволяще, повернулися додому.
Річард І Левове Серце тричі намагався взяти Єрусалим, але не зміг. Він лише уклав 1192 р. угоду з Саладіном, за якою християнським паломникам султан гарантував безперешкодне відвідування святих міст — Єрусалима, Назарета і Віфлеєма протягом трьох років.
Другий і третій хрестові походи показали, що західний християнський світ уже не мав того релігійного піднесення, як раніше. Суперечки між державами Європи посіли чільне місце, і католицька церква була неспроможна подолати їх величною ідеєю служіння християнству.
 
2. Четвертий хрестовий похід
На початку XIII ст. стало зрозумілим, що вирішальне значення для долі Святої Землі має Єгипет, султан якого постійно загрожував володінням хрестоносців. Папа Інокентій ІІІ почав готуватися до нового хрестового походу. Одначе до Єгипту хрестоносці так і не дійшли.
Щоби потрапити в Єгипет, керівники походу звернулися до Венеції, яка мала найкращий флот, із проханням переправити їхні війська. Дож Енріко Дандоло — голова Венеціанської республіки — погодився перевезти хрестоносців за велику суму грошей — 85 тис. марок сріблом. У червні 1202 р., коли кораблі були вже готові, на острові Лідо зібралася тільки третина хрестоносців. Керівники походу змогли зібрати лише частину необхідної суми. Тоді дож запропонував відкласти платіж за умови, що хрестоносці допоможуть йому знищити торгового суперника — місто Задар на східному узбережжі Адріатичного моря. Незважаючи на заборону папи воювати проти християн, керівники походу пристали на таку пропозицію. У листопаді 1202 р. вони захопили і пограбували Задар. Інокентій ІІІ відлучив Венецію і хрестоносців від церкви, але, бажаючи знищити єгиптян, пообіцяв зняти відлучення, якщо похід відбудеться.
Одначе дож Венеції намовив хрестоносців на похід проти ще одного свого суперника — християнського Константинополя. Приводом до війни стало бажання сина імператора Ісака ІІ Ангела відібрати у дядька Олексія престол, якого він захопив, осліпивши брата. Імператорський син пообіцяв за це щедру винагороду, вкрай необхідну хрестоносцям, — 200 тис. марок сріблом.
Що ж штовхнуло старого дожа Венеції на шлях боротьби проти Візантії? Це яскравий приклад, наскільки сильним може бути бажання помсти.
Венеція перебувала під владою Візантійської імперії, а потім відокремилася і перетворилася на її торговельного суперника. Конкуренція швидко переросла у ворожнечу. У 1171 р. за наказом візантійського імператора тисячі венеціанських купців було кинуто до в’язниць, а посла Венеції Енріко Дандоло осліпили. Впродовж 30 років дож плекав ненависть до імперії. Мрія про помсту зігрівала його і давала сили до життя. І ось, нарешті, 94-річний дож здійснив своє бажання і знищив Візантійську імперію руками хрестоносців. Людська ненависть — жахлива сила…
Влітку 1203 р. хрестоносці розпочали облогу Константинополя. Невдовзі вони захопили місто і повернули престол Ісаку ІІ. Далі належало розрахуватися з “визволителями”, але в імператорській скарбниці не знайшлося такої кількості грошей. Коли їх почали силою стягувати з населення, вибухнуло повстання, внаслідок якого новим імператором проголосили ворога хрестоносців Олексія Дуку. Він спробував захистити місто від “визволителів”. Хрестоносці розпочали новий штурм Константинополя і 13 квітня 1204 р. взяли місто, по-варварськи його пограбували, повбивали тисячі мешканців.
Вступ хрестоносців до Константинополя
Після перемоги хрестоносці поділили між собою землі імперії. Латиняни (так називали хрестоносців візантійці) утворили на руїнах імперії свої володіння, що їх на Заході називали Латинською Романією, а історики згодом назвали Латинською імперією. Про продовження походу, ясна річ, годі було й казати.
Четвертий хрестовий похід і, зокрема, знищення центру східного християнства — Візантійської імперії — засвідчили глибоку кризу руху хрестоносців. Всі наступні чотири хрестові походи вже не спрямовувалися в Палестину.
Кораблі хрестоносців
У XIII ст. на Заході намагалися повернутися до ідеї хрестових походів. Поширилася думка, що лише безгрішні діти можуть здійснити диво і звільнити Єрусалим. У 1212 р. тисячі підлітків із Західної Європи рушили в похід визволяти Святу Землю. Частину дітей, що прибули до порту Марсель, власники кораблів захопили і продали мусульманам, а решта просто зникли. Дитячий хрестовий похід закінчився повним провалом.
Після припинення хрестових походів держави хрестоносців були приречені. Одне за одним падали міста-фортеці хрестоносців — Триполі, Тір, Сідон. У 1291 р. єгиптяни завоювали Акру — останню столицю Єрусалимського королівства. Епоха хрестових походів завершилася.
Хрестові походи 1202-1291 рр.
3. Значення і наслідки хрестових походів
Хрестові походи як військові експедиції з метою визволення Святої Землі зазнали краху. Вони спричинили значні людські втрати як серед населення країн Сходу, так і серед їхніх учасників. Під час походів було знищено багато пам’яток культури, бібліотек, палаців. Унаслідок четвертого хрестового походу було зруйновано Константинополь — центр східної християнської культури. Хрестові походи спричинили погіршення відносин між Європою і країнами Сходу, християнським та ісламським світами.
Проте епоха хрестових походів не минула безслідно для Європи. Значно пожвавилася торгівля на Середземному морі. Особливо великі переваги отримали італійські міста-держави — Венеція, Генуя, Піза, до яких перейшла першість у торгівлі з країнами Сходу. Візантія як торговельний суперник італійських міст-держав після четвертого хрестового походу зникла. Торговельні зв’язки Сходу і Заходу за час хрестових походів набули регулярного характеру. Кількість товарів, що їх привозили європейські купці зі Сходу, збільшилась у десятки разів.
Хрестові походи сприяли ознайомленню європейців із новими рільницькими рослинами і започаткували їх вирощування в Європі. Саме тоді потрапили до Європи рис, гречка, лимони, абрикоси, кавуни. Хрестоносці познайомилися з виробництвом цукру, шовкових тканин і скляних дзеркал, запозичили зі Сходу голубину пошту і вітряки. Знайомство зі Сходом справило великий вплив і на побут європейців. Рицарі засвоїли східні манери, придворну ввічливість, почали стежити за своїм тілом і обличчям. Саме відтоді на Заході призвичаїлися мити руки перед їжею, приймати ванни і митись у гарячих лазнях. У рицарських замках з’явилася нова захоплююча гра — шахи.
У Західній Європі посилився потяг до вишуканих страв, солодких вин, прянощів. У моду ввійшли гарний одяг, предмети східного побуту, ковдри, рідкісні речі, коштовна зброя. Щоб купувати все це, потрібні були кошти, і феодали почали частіше вимагати від залежних селян платити їм податки грішми, а не давати продуктами, як раніше. Відтак у Європі пожвавилася торгівля, руйнувалося старе натуральне господарство.
 
Причини невдач та наслідки хрестових походів
Причини невдач
Наслідки
Значні людські втрати, непередбачені труднощі та опір мусульман завойовникам.
Падіння популярності ідеї походів у Святу Землю серед населення європейських країн.
Утрата рухом хрестоносців свого сенсу через те, що його учасники повернули свою зброю проти християн і стали звичайними грабіжниками
Зруйновано Константинополь — центр східної християнської культури.
Значні людські втрати і знищення пам’яток культури народів Сходу.
Погіршення відносин між християнським та мусульманським світами.
Зміцнення торговельних зв’язків між Заходом і Сходом через Середземне море.
Знайомство європейців з новими рільницькими рослинами, ремеслами, зміни у побуті.
Збільшення знань європейців і мусульман один про одного та про оточуючий світ
4. Єритики і боротьба з ними. Інквізіція
Церква у Середні віки переймалася не тільки зовнішніми проблемами, а і внутрішніми. Уже в перші століття існування християнської церкви були погляди на природу Христа і Божественної Трійці, що відрізнялися від поглядів, офіційно прийнятих на церковних соборах. Такі погляди називались єретичними, а діячів, що їх висловлювали, засуджували і проклинали як єретиків. Але навіть після усталення християнського вчення єресі неодноразово спалахували в середньовічній Європі.
Спалення єретиків в Італії
 
Чому ж виникали єресі? У повсякденному житті людей середньовіччя однією з головних була турбота про спасіння душі. Але люди бачили, що церква, проповідуючи покірність і відмову від земних благ, нагромадила великі багатства і прибрала величезну політичну владу. У середовищі ремісників, купців, рицарів, простих священиків і монахів, інколи навіть знаті, час від часу з’являлися люди, які замислювалися над протиріччями між євангельським вченням і тим, що вони спостерігали в житті. Вони приходили до думки, що церква вчить неправильно. Тільки повна відмова від багатств і влади може врятувати душу людини. Отже, єретиками ставали люди, які були охоплені сумнівом, що офіційне вчення церкви спроможне врятувати їхню душу. А також ті, що прагнули більш справедливого соціального устрою. Таким чином єресі були як релігійні, так і соціально-релігійні.
Основними центрами єретичних рухів ставали міста. Це пояснюється тим, що в містах концентрувалося населення, відбувалися контакти між людьми з різних міст і країн, обмін знаннями, ідеями, зосереджувалися грамотні люди, що могли читати і тлумачити Святе Письмо.
Однією з найбільш відомих і поширених єресей було вчення катарів (“чистих”), яких ще називали альбігойцями за назвою міста Альбі — центру розповсюдження єресі. Це вчення поширилося на півдні Франції у XII – XIII ст. Катари вчили, що земля і порядки на ній є не божим творінням, а породжені дияволом. Вони вчили, що людина повинна порвати з земним світом і лише тоді зможе врятувати свою душу. Катари створили велику церкву, яка була ворожою Римській. Вони вели суворий спосіб життя і готові були прийняти мученицьку смерть заради своєї віри.
Альбігойська єресь (З анонімного джерела початку XIII ст.)
Група єретиків, що живуть у наших краях, вірять і мають сміливість стверджувати, що існують два божества: перше — добрий Бог і друге — дивне божество… Вони заявляють, що світ і все, що в ньому відчутне на дотик, створено злим богом. Вони відкидають хрещення дітей, тому що в них немає віри, і, цитуючи Євангеліє, кажуть, що той, у кого немає віри, буде засуджений. Вони не вірять у воскресіння плоті й цитують св. Павла, який сказав: “Ні плоть, ні кров не потраплять до царства Божого”. Вони називають обряди католицької церкви пустими і дурними, тому що, говорять вони, ці вчення від людей і не мають опори...
1. Які основні положення вчення альбігойців?
2. Яким є ставлення автора документа до альбігойців?
Приблизно тоді ж виникла інша єресь — вальденсів. Легендарний засновник учення П’єр Вальдо — багатий монський купець, зворушений сторінками Біблії, де йшлося про “святу бідність”, — роздав своє майно бідним і зі своїми учнями став проповідувати Євангеліє. Вальденси поділялися на “досконалих”, які поривали всі зв’язки з зовнішнім світом і вчили своїх прихильників наслідувати Христа, і “братів”, яким дозволялося працювати. Катари і вальденси заперечували необхідність існування церковної ієрархії та закликали до створення релігійних громад, що існували за часів Христа і його учнів-апостолів. Заклик до створення “бідної церкви” був близьким для тих, хто прагнув “дешевої” церкви і незалежності від пап.
Переслідування вальденсів і катарів не могло зупинити поширення єресі Європою. Тоді папа Інокентій ІІІ закликав усіх християн до хрестового походу проти земель, “заражених єрессю”.
Боротьба проти єретиків була вигідна французькому королю, який прагнув, після об’єднання під своєю владою півночі Франції, приєднати до своїх володінь багатий південь. Хрестові походи проти єретиків на півдні Франції дістали назву Альбігойських війн (1209 – 1229 рр.).
Християнське воїнство вогнем і мечем пройшлося багатими провінціями півдня. Одного разу на запитання воїна про те, як відрізнити єретика від правовірного католика, папський легат (представник) відповів: “Бий їх усіх, Бог упізнає своїх!” Альбігойці чинили відчайдушний опір, але зрештою були винищені.
Ця перемога над єрессю сприяла об’єднанню Франції, але водночас призвела до розорення і знищення багатих міст і цілих районів, вбивства тисяч їх мешканців.
Папи розуміли, що переможені єресі можуть легко відновитися. Для боротьби з ними було вжито серйозних заходів.
Усім мирянам було заборонено мати, читати і навіть більше — тлумачити Біблію. Тільки люди, що здобули церковну освіту, могли це робити. Отож, чільна книга християнства стала ще більш недоступною для більшості християн.
У єпископствах створювалися спеціальні постійні комісії, які повинні були розслідувати будь-які прояви єресі, допитувати і засуджувати єретиків. За цими комісіями згодом закріпилася назва інквізиційних трибуналів (лат. inquisitio — розслідування). Інквізиторам дозволялося застосовувати тортури, щоб домогтися від єретиків визнання у найстрашніших гріхах, після чого їх привселюдно спалювали на вогнищі.
Але від багатьох єретиків неможливо було домогтися покаяння навіть під тортурами. Релігійні переконання як католиків, так і єретиків вирізнялися фанатизмом: люди були абсолютно переконані в тому, що тільки їх віра є правильною, тому єретики були готові йти у вогонь, а інквізитори були переконані у правоті вироку.
Попри всі зусилля церкви, викорінити єресі вона не спромоглася. Єретики стали обережнішими і ще більше переконаними у своїй правоті.
5. Жебрущі ордени ченців
Не всі люди, що задумувалися над спасінням душі, були єретиками. Духовні шукання освічених людей середньовіччя вели їх шляхом власного усвідомлення вчення Ісуса. Частина невдоволених порядками, що існували в церкві, стала на шлях єресі, інша намагалася діяти на межі між єрессю та офіційною церквою.
Найвідомішим у XIII ст. оновлювачем християнства був Франциск Ассизький (1182 – 1226 рр.). Завдяки його діяльності проповідь набула особливого значення. А він став одним із засновників нових, жебрущих орденів.
Франциск народився в сім’ї купця з італійського міста Ассизі. Молодість він провів у бенкетах і всіляких розвагах, але знайомство з Євангелієм вчинило в його душі переворот, що змінив життя Франциска. Вирішивши в усьому наслідувати Христа, він відмовився від майна, залишив дім і, живучи, як жебрак, усі сили віддавав молитвам, постові і проповідям Слова Божого. Не маючи церковної освіти, він звертався до слухачів зрозумілою їм простою мовою. У пристрасних молитвах Франциск доводив себе до такого стану, що у видіннях зустрічався з Ісусом, Богоматір’ю та святими, ба більше — інші люди бачили, як у Франциска відкривались і починали кровоточити рани на зап’ястях і ступнях — у тих місцях, де прибивали тіло Ісуса до хреста.
З часом у Франциска знайшлися послідовники, з яких згодом і утворився чернечий орден францисканців.
Орден францисканців суттєво відрізнявся від усіх чернечих орденів, що існували на той час. Так, вони дійсно жили в євангельській бідності, не усамітнювались у тиші за стінами монастирів, а йшли до народу, несли до нього Слово Боже. Францисканці не були самітниками і з любов’ю ставилися до навколишнього світу, як до прекрасного творіння Бога. В ордені всі були рівними.
Францисканці створили новий вид чернецтва. Монахи-жебраки швидко здобули авторитет серед простого народу. Поява нового ордену поставила проблему перед папою: визнати його чи оголосити монахів єретиками. Папа Інокентій ІІІ збагнув, що новий орден може стати опорою папства і підніме авторитет католицизму. З часом, як і інші ордени, францисканці обзавелися майном, побудували монастирі. В останні роки свого життя Франциск відмовився від керівництва орденом.
Одночасно з францисканцями виник орден святого Домініка. Домінік (1170 – 1221) народився в Іспанії, але тривалий час жив у Південній Франції, де своїми проповідями намагався боротися проти ідей єретиків-альбігойців. Тут, у Франції, у Домініка народилася думка створити братство ченців спеціально для боротьби проти єретичних учень. На відміну від францисканців, домініканці велику увагу приділяли вивченню Святого Письма. Монахи-домініканці славилися своєю вченістю, часто обіймали кафедри в кращих університетах. Найвидатніші богослови середньовіччя Альберт Великий і Фома Аквінський були домініканцями.
Найбільш підготовлені для диспутів з єретиками, домініканці відігравали головну роль у трибуналах, проводячи допит і здійснюючи суд над єретиками. Домініканці називали себе “псами господніми” (лат. Domini canes). Вони повинні були освічувати світ, проповідувати істину і, наче пси, охороняти церкву від єретичних вчень. На емблемі ордену було зображення пса, що несе у щелепах палаючий смолоскип.
Домініканці прагнули якнайдалі рознести католицьку віру. Їх проповідники вже наприкінці XIII ст. читали свої проповіді в Китаї та будували там храми.
6. Церковна криза. Занепад папства
З початком XІV ст. Європа вступила в період, що відзначався всілякими бідами і катастрофами. Вони засвідчили глибоку кризу середньовічного європейського суспільства. Не оминула ця криза і церкву.
Церковну кризу було започатковано ляпасом залізної рукавиці по щоці папи римського Боніфація VIII від канцлера і зберігача королівської печатки Французького королівства Гійома Ногаре. Не витримавши образи, папа через декілька тижнів помер. Його наступник, Климент V, як уже згадувалося, переніс папську резиденцію до міста Авіньйон, яке, хоч і належало Неаполітанському королівству, з усіх боків було оточене володіннями французького короля. Так папська влада потрапила під французький вплив. 70 років тривало авіньйонське полонення пап. Ці події засвідчили, що ідея об’єднання християнського світу під духовною і світською владою пап не відповідала реаліям часу, бо в житті Європи почали відігравати роль інші чинники, зокрема державні, національні інтереси. Ідею універсальної держави, що об’єднувала всіх, заступила ідея національної держави, що об’єднувала людей тільки за певною ознакою: на той час це було підданство якомусь королеві.
На цьому негаразди з папством не скінчилися. Повернення пап до Рима позначилося подією, що дістала назву великої схизми.
Після повернення до Рима папського престолу Григорієм XІ його наступником став Урбан VI. Проте останній настільки зловживав владою, що його скинули кардинали, які обрали новим папою Климента VII. Але Урбан VI відмовився підкоритися, через що на папському престолі опинилося аж два папи: один був у Римі, інший — в Авіньйоні.
Обидва папи відлучили від церкви один одного, а також прихильників протилежної сторони. Почалися непорозуміння і на інших рівнях: на одну церковну посаду претендувало по два священики. Ніхто не знав, який же папа справжній і, відповідно, хто мав претендувати на посади єпископа та ін. Християнська Європа розкололася.
Щоби вгамувати пристрасті, розроблялись і пропонувалися всілякі ідеї та пропозиції. Зрештою, більшість почала схилятися до думки, що проблему церкви треба вирішувати всім — священнослужителям і мирянам, тобто скликати собор. Перша спроба вирішити проблему на соборі в Пізі закінчилася новим розколом: обох пап оголосили єретиками та обрали нового. Папи, оголошені єретиками, не визнали рішення собору, і католики отримали вже трьох пап. І все ж ідея собору залишилася єдиним виходом із ситуації, що склалася. У 1414 р. в Констанці було скликано новий собор, що вирішив цю складну проблему. Загальновизнаним папою став Мартін V.
Розбрат у церкві примусив задуматися, чи правильним шляхом йшло суспільство до Бога. Знову спалахнули рухи єретиків. Найсильніший рух за оновлення церкви вибухнув у Чехії. Ідеологом його став Ян Гус, згодом спалений як єретик за рішенням собору в Констанці. Від його імені рух, що збурював Центральну Європу декілька десятиліть, дістав назву гуситського.
§ 11-12. Середньовічна культура Західної Європи
Ви дізнаєтеся
1.    Які риси мала культура середньовіччя?
2.    Де і як здобувалися знання у Середні віки?
3.    Що таке романський і готичний стиль?
4.    Чому європейці прийшли до гуманістичного світосприйняття? Що таке Відродження (Ренесанс)?
 
1.Культура на початку середньовіччя
Перші століття середньовіччя називали „темними віками” і навряд чи їх можна назвати сприятливими для поступу культури. Проте саме в цей період відбувалося народження нової європейської середньовічної культури, яка черпала свої початки з античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період «Каролінгського відродження». Так називали піднесення культури у Франкському королівстві за часів правління Карла Великого і його найближчих наступників. Це був перший в історії середньовічної Європи прояв глибокого і свідомого інтересу до античної культури і освіти. У той же час Кал Великий не забував і про своє германське походження, наказав збирати германські старожитності і цікавився стародавніми франкськими піснями.
Сам Карл мав добру, як на той час, освіту: знав грецьку і латинську мови, полюбляв читати книжки, а от писати так до кінця життя й не навчився. Він запрошував до себе і залучав до управління державою вчених з усієї Європи. Вони створили гурток при дворі імператора під назвою “Академія” — на кшталт філософської школи грецького філософа Платона, — де читали, за присутності Карла, твори античних філософів і церковних богословів, складали вірші, вільно обмінювалися думками з різних тем, сперечалися.
За допомогою членів “Академії” Карл заснував при центрах єпископств школи, де готували освічених людей для управління державою. Він видав указ про обов’язкове навчання всіх дітей вільних людей. Організацією цих шкіл і написанням для них перших підручників зайнявся вірний соратник Карла сакс Алкуін. Однак наказ не змогли виконати через брак достатньої кількості вчителів. Із шкіл, заснованих Карлом при єпископствах, згодом виникли середньовічні університети. Школа, де готували людей до управління державою, існувала і при дворі.
Карл Великий цікавився історією. За його наказом збирались і переписувалися давні римські та грецькі рукописи. Він доручив записувати щорічно всі події, що відбувались у державі. Ці записи отримали назву аннали (від лат. annus — рік). За його наказами будувалися кам’яні палаци й собори, прокладалися нові шляхи. Карл Великий започаткував грандіозний проект будівництва каналу між Рейном і Дунаєм, що мав з’єднати Північне море з Чорним (проект так і не було здійснено за тих часів).
Культурне піднесення мало свій вияв і у досить широкому будівництві. Було збудовано понад 300 палаців, соборів, церков і монастирів.
У своїй резиденції в Ахені Карл збудував величний двірцевий комплекс. У центрі знаходився великий зал для прийомів, імператорські покої. Бічне крило комплексу, де розміщувалася школа, бібліотека, архів, з`єднувало зал з капелою – двірцевою церквою. Церква, яка вціліла до теперішнього часу, прикрашена скульптурами, колонами і мозаїками. Проте все це було вивезено з Італії – відчувався дефіцит майстрів, які б все це могли зробити. Сучасники оцінювали капелу як „чудо дивної і високої краси”. Вона була взірцем для наслідування.
„Каролінське відродження” виявилося нетривалим. Воно не створило якихось відомих шедеврів. Але завдяки йому було збережено багато з античної спадщини і були закладені основи для розквіту у майбутньому середньовічної європейської культури.
У наступні два століття (ІХ-Х ст.) у культурі знову спостерігався занепад і вони „замкнулася” за стінами монастирів.
2. Схоластика. Фома Аквінський
У тиші монастирських стін були найсприятливіші умови задуматися над вічним. Мислячих людей середньовіччя, вихованих на християнській догматиці, цікавила перш за все проблема взаємозв’язку Бога, Всесвіту і людини. Жоден із них не заперечував існування Бога. Найбільше суперечок між середньовічними мислителями викликало питання, як співвідносяться віра і розум. Але без розроблення понять, без чіткого логічного мислення неможливо дійти до істини, до розуміння предмета вивчення.
Зростанню цікавості до знань у Західній Європі сприяло те, що за посередництвом арабів європейські інтелектуали ближче познайомилися з творами великих мислителів античності. Найбільший вплив на західноєвропейську науку справили праці Арістотеля. На основі його праць середньовічні вчені виробили метод логічного мислення і пізнання. Цей метод пізнання світу і Бога дістав назву схоластика, що походить від слова “школа”. Схоласт виходив із того, що віру і знання, об’явлення і розум можна не лише примирити, а й навчити допомагати одне одному.
Схоласти навчали, що пізнати істину потрібно, аби розум не відступав від букви Святого Письма, а до логічного ланцюжка доказів не вкралася жодна помилка, яка може привести до омани. Тому схоласти багато уваги приділяли техніці роздумів — логіці. В античних учених вони запозичили метод роздумів силогізм — особливий умовивід, за допомогою якого на основі декількох (частіше двох) різних суджень виводиться нове. Наприклад:
1. Жодна людина всього не знає.
2. Вчений — це людина.
Висновок: учений усього не знає.
Для пізнання схоласти рідко застосовували такі методи, як дослід і експеримент. Їм це не було потрібно, тому що основним джерелом знань для їхніх логічних побудов було Святе Письмо.
Згодом, коли людство охопило бажання глибше пізнати світ, коли дослід і експеримент стали основним джерелом нових знань, слово “схоластика” набуло негативних рис, що означало безплідні роздуми, знання, відірване від життя, безконечні сухі логічні побудови, які не дають жодного результату. Але на той час це був великий крок уперед у пізнанні людиною Всесвіту. Схоласти називали себе “карликами, що стоять на плечах гігантів” (тобто на плечах античних мислителів), а тому вони бачать далі, ніж їхні попередники.
У схоластиці вирізнялися три основні напрями, які вели між собою гострі суперечки. Основне питання, що викликало розбіжності між різними напрямками схоластів, була проблема універсалій — загальних понять (людина, машина тощо).
Одні з них, реалісти, стверджували, що універсалії існували довічно, знаходячись у божому розумі. Поєднуючись із матерією, вони втілюються у конкретні речі.
Інша група — номіналісти — стверджувала, що універсалії є продуктом розумової діяльності людини, яка пізнає окремі речі. Тобто, пізнавши окремі речі, людина вирізняє в них те спільне, що об’єднується в загальному понятті.
Третя група схоластів — концептуалісти — посідала, так би мовити, проміжне становище. Вони стверджували, що будь-яка річ криє в собі загальні поняття.
Вершиною середньовічної схоластики стала діяльність Фоми Аквінського (1225 – 1274 рр.). Він народився у знатній італійській родині. Виховувався у знаменитому монастирі св. Бенедикта Монте-Касіно, навчався в Неаполітанському університеті. Сім’я підтримувала його прагнення стати ченцем, але доти, доки не дізналася, що він хоче пов’язати свою долю з жебрущим орденом св. Домініка. Незважаючи на заборону, він утік із дому і вступив у домініканський орден. Будучи монахом, він навчався в Парижі та Кельні. Студенти недолюблювали високого, гладкого, розважного, тихого, доброго і смиренного Фому. Навіть дали йому прізвисько “тупий віл”. Але його вчитель Альберт Великий зумів розгледіти у Фомі великий талант.
Головна праця Фоми Аквінського “Сума богослов’я” об’єднала всі тодішні уявлення про Бога і людину. Кожен розділ твору містить обговорення якої-небудь філософської думки, її спростування і викладення того висновку, що автор вважає правильним. Розроблене Фомою Аквінським вчення стало згодом для католицької церкви офіційним, оскільки містило декілька “доказів” існування Бога.
 
Крім схоластики, в середні віки існував інший напрям, що вів із нею запеклу полеміку. Цей напрям у філософії називався містикою.
Містики відкидали необхідність логічного доведення основ віри. Вони вважали, що основи віри пізнаються молитвами та благочестивими роздумами, без допомоги, як вони говорили, ”язичницької науки”. Тобто вони стверджували перевагу чуття над розумом. Вони вважали, що тільки в думках, відірваних від дійсності, людина може спілкуватися з Богом. З цього робився висновок, що людині потрібно вести доброчинне життя і боротися проти гріха.
Особливого поширення містицизм набув у XIV – XV ст., коли європейську цивілізацію вразила криза, і всі люди звернулися до Бога.
Наприкінці XIV ст. у Нідерландах з’явився релігійний рух, який сповідував ідеї містицизму. Засновником його був Герард Гроот. Будучи заможною людиною, він відмовився від матеріальних благ і став проповідником. Незважаючи на загрозу бути звинуваченим у єресі, його учні засновували світські товариства, які вели життя, схоже на чернецьке. Вони проповідували індивідуальне почитання Бога і тісний зв’язок із ним. Принципи цього руху було викладено у творі Фоми Кемпійського “Про наслідування Христа” (1427 р.), де описано значення любові Бога до людини і божу благодать.
 
3. Школи та університети
Освічених людей у середні віки було відносно небагато. У ранньому середньовіччі, як ви вже знаєте, освічені люди жили здебільшого в монастирях. 
Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів.
У середньовічній Європі можна вирізнити три рівні шкіл. Нижчі школи існували при церквах, монастирях, даючи елементарні знання тим, хто бажав присвятити себе служінню Богові. Тут вивчали латинську мову, якою велося богослужіння, молитви і сам порядок богослужіння. Середні школи найчастіше утворювалися біля резиденцій єпископів. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.
Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами (від лат. universitas — сукупність). Така назва походила від того, що перші університети були громадами, які об’єднували учителів і учнів (учні ще називали університет “альма матер” — ласкава матір). Такі об’єднання мали свої чіткі правила поведінки, свою структуру і претендували на свою незалежність від влади міста, в якому вони розташовувалися.
Перші такі об’єднання виникли в італійських містах Салерно і Болоньї, де вивчали медицину і римське право. Впродовж XII – XIII ст. кількість університетів неухильно зростала. Найвідомішими були Паризький (Сорбонна), Оксфордський і Кембриджський (в Англії), Саламанкський (в Іспанії) тощо. У 1500 р. в Європі нараховувалося 65 університетів.
Взірцем для університетів Європи став Паризький університет. Він виник ще в першій половині XII ст. та існував як “вільна школа”. У 1200 р. король Франції Філіпп II Август надав “школі” спеціальні права. В університеті було чотири факультети: артистичний (підготовчий, на якому вивчалися “сім вільних наук”), медичний, юридичний, богословський (філософський).
Викладання в університетах велося латинською мовою. Це давало змогу студентам почати навчання в одному, а закінчувати в іншому. Чіткого терміну навчання в університетах не було, і тому деякі студенти вчилися досить довго. Студентів, які подорожували з одного університету до іншого, називали вагантами (бродягами). Основними формами навчання були лекції та диспути між професорами.
Культура і Освіта у Західній Європі в XI-XV ст.
 
4. Зародження дослідницьких знань, алхімія
Зосередженість у Середні віки на вивченні лише Святого Письма не задовольняла людей, які замислювалися над пізнанням навколишнього світу.
Одним із перших цікавість до природничих наук виявив професор Оксфордського університету монах францисканського ордену Роджер Бекон. Він доводив, що знання можна отримати не в богословських суперечках, а тільки вивчаючи природу за допомогою дослідів. Бекон зробив чимало відкриттів. Особливого значення він надавав математиці, фізиці, хімії, намагався створити мікроскоп і телескоп, пояснив походження райдуги. Сучасники вважали Бекона магом і чарівником: розповідали, що він нібито створив мідну голову, яка вміла говорити. Вчений був переконаний, що можна побудувати саморухомі судна й візки, зробити апарати, які літали б у повітрі та рухалися морським дном.
Слава про його досягнення ширилася усією Європою. Заздрісники звинуватили дослідника у зв’язках із дияволом. Монаха кинули до в’язниці, де він провів 14 років і вийшов на волю лише перед смертю.
Але жага пізнання охоплювала чимраз ширші верстви суспільства. У Сицилійському королівстві, де тісно сплелися західноєвропейська та арабська культури, було перекладено численні природничі твори грецьких та арабських авторів. У славнозвісній медичній школі в Салерно розроблялися описи лікувальних якостей рослин, практичні рекомендації з протидій отруті, корисні настанови щодо підтримання здоров’я тощо.
Важливі практичні знання накопичували алхіміки та астрологи. Перші переймалися пошуками “філософського каменя”, за допомогою якого звичайні метали можна було б перетворити на золото. Ці зусилля виявилися марними, але побіжно алхіміки вивчили властивості різних речовин, створили чимало дослідних приладів тощо. Астрологи, які віщували долі людей за розташуванням небесних тіл, зробили багато відкриттів у царині астрономії.
Збагатилися й географічні знання європейців. Венеціанський купець Марко Поло здійснив подорож до Китаю і Центральної Азії. Свої враження він описав у “Книзі”, яка впродовж усього середньовіччя залишалася найулюбленішим чтивом європейців.
У ХІV – ХV ст. побачили світ чимало описів різних земель. Поряд із достовірними повідомленнями вони містили різні фантастичні історії, наприклад, про напівлюдей-напівчудовиськ. Такими фантастичними описами були сповнені книги про тварин і рослини. Враження від подорожей розширювали знання про світ і сприяли вдосконаленню географічних карт. Цим закладався підмурівок для майбутніх великих географічних відкриттів.
 
5. Героїчний епос
Героїчний епос – розповіді про героїв – присвячений вождям і королям раннього середньовіччя, про відомі битви, казкових героїв. Раніше ці перекази поширювалися з вуст у вуста, а з Х ст. їх стали записувати. Найвідомішими героями були рицарі Зігфрід, Роланд, Сід, король Артур, безстрашний Беовульф.
Про благородного Зігфрида, прекрасну Кримхільду, про германців і їх боротьбу з гунами розповідає „Пісня про нібелунгів”. Зігфрид володів казковими багатствами – золотим скарбом нібелунгів – підземних карликів. Він покохав Кримхільду і одружився з нею. Але його скарби не давали спокою королю, який наказує вбити Зігфрида. Віддана дружина вирішує помститися. Вона запросила короля і його свиту на банкет і тут вбиває його мечем Зігфрида, але і сама гине вражена одним з васалів короля.
Одним з найбільш любимих героєм середньовіччя був король Артур – хоробрий борець проти англо-саксонських завойовників Британії. Його образ змальований у десятках романів. Рицарі „круглого столу”, чарівний меч Ескалібур, дружина Джинерва, чарівник Мерлін – стали невід’ємними частинами образу.
Скандинавський герой конунг Беовульф все життя боровся зі страшними чудовиськами. Він і загинув. Вбивши останнього дракона.
Найбільш відомими поемами стали французька „Пісня про Роланда” та іспанська „Пісня про мого Сіда”.
„Пісня про Роланда” розповідає про часи Карла Великого, про боротьбу з арабами. Відважний воїн Роланд, прикриваючи відступ, ціною свого життя врятував життя сеньйору. Благородний Роланд став взірцем вірності і честі для багатьох поколінь середньовічних рицарів.
„Пісня про мого Сіда” розповідає про події Реконкісти в Іспанії, де відважний рицар Сід громить двох мусульманських правителів і велику кількість їх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю, великодушністю, любов’ю до батьківщини і відданості королю.
6. Рицарська культура
Рицарство, подібно до інших верств феодального суспільства, створило власну культуру, яка остаточно сформувалась у ХІІІ ст. Це була складна система ритуалів, звичаїв, манер, дворянської ввічливості (куртуазність); різноманітних світських, придворних, збройних (турніри) розваг. Крім того, вона залишила по собі рицарську поезію про любов, романи, які у значній мірі доповнили героїчний епос.
У рицарських романах домінували дві основні теми: куртуазна любов і рицарська вірність. Ці теми є основними й у відомих віршованих романах Кретьєна де Труа, написаних у 1160 – 1190 рр. Перша тема ширше розкрита в “Ланселоті”, друга — в “Персевалі”. “Персеваль” започаткував цикл романів про пошуки “Святого Грааля” — чаші, якою користувався Христос на тайній вечері, і в яку Йосип із Аримафеї зібрав кров із Христової рани, завданої римським воїном. Але самий відомий рицарський роман – розповідь про високу любов і трагічну смерть Трістана та Ізольди.
 
Трістан був відданим васалом короля Марка, відважним воїном, мисливцем, поетом і знав багато мов, а також був музикантом і добрим, щедрим рицарем. Король Марк вирішив одружитися на заморській красуні Ізольді і відправив за нею свого вірного васала. На зворотному шляху, на кораблі, Трістан та Ізольда випадково випили напій кохання і покохали один одного.  Король вирішив їх стратити, але Трістан вирішив піти у вигнання. Там він був смертельно поранений. Останнім його бажанням було побачити Ізольду і він відправив за нею корабля. Якщо вона буде на кораблі то вітрила на ньому мали бути білими. Проте коли корабль з Ізольдою повертався, то на ньому забули змінити вітрила. Трістан побачивши такий колір помер з горя не дочекавшись зустрічі. Ізольда. Що збігла на берег, побачивши бездиханне тіло Трістана, теж замертво падає.
 
У рицарських романах відбилася споконвічна мрія людини про високу і віддану любов, для якої немає перепон і відстані.
Важливою складовою рицарської культури була куртуазна (рицарська) поезія, яка була притаманна лише періоду Середніх віків з ХІ по ХІІІ ст. Свого найбільшого розквіту куртуазна поезія досягла у творчості трубадурів. Трубадурами називали світських поетів, які походили з різних прошарків суспільства, головною темою її творів була куртуазна любов. Трубадури з’явилися на півдні Франції в Провансі, де вперше в Європі сформувалася літературна мова. Поезія трубадурів була обов`язково пісенною. Її виконували під акомпанемент музичних інструментів самі трубадури або найняті мандрівні співці-жонглери. Нам відомі майже всі автори поезії трубадурів. Серед них були навіть жінки, зокрема Елеонора Аквітанська. Наприкінці ХІІІ ст. з підкоренням Провансу французькими королями і за підтримки католицької церкви багата культура регіону була знищена.
Поряд з поезією трубадурів у німецьких землях розвивалась власна традиція любовної поезії – мінезанг, що у перекладі означає „любовна пісня”. Мінезингери, спираючись на народні пісні, поряд з оспівуванням високої любові велику увагу приділяють опису природи. Особливо весни. Найвидатнішим мінезингером вважається Вальтер фон дер Фогельвейде.
Основою рицарської культури був кодекс рицарської поведінки, заснований на честі. Згідно з тим неписаним зібранням моральних правил, рицар мав бути безмежно відданим Богові, вірно служив своєму сеньйору, як і прекрасній дамі, опікувався слабшими, жінками, священиками і знедоленими, незмінно дотримувався всіх обов’язків і клятв.
Проте реальне життя значно відрізнялося від ідеалу. На неблагородних і простолюдинів рицарі дивилися зневажливо, використовуючи будь-яку приключку для утисків, пограбувань чи образ. Щоправда, своїх селян вони менше ображали, бо ті їх годували. В інших країнах і за межами Європи, особливо стосовно нехристиян, рицарі чинили свавілля. Зустріч із рицарем на дорозі простій людині не віщувала нічого доброго.
Двояким було ставлення до жінки. З одного боку її ідеалізували як божественне єство, а з іншого, за „помилку” Єви, до неї часто ставилися як до речі, що не має ніякої ціни. Хоча в середні віки жінки часто ставали правителями або своєю поведінкою впливали на долю цілих королівств. Не спроста у Франції з`явився вислів, який вказує шлях пошуку невідомої причини якоїсь події: „Шукайте жінку”!
Розваги феодалів. Турнір
7. Міська культура
Міщани, які у своєму житті значно відрізнялися від інших прошарків середньовічного суспільства, теж витворили власну культуру. Міська культура мала світський характер і була тісно пов`язана з народною творчістю. Серед мешканців міст були популярними віршовані байки, жарти, в яких розповідається про кмітливих мешканців міст, що знаходили вихід з будь-яких скрутних ситуацій.
Яскравий вияв міська культура мала у розвитку літератури. Найбільш відомим і улюбленим твором мешканців міст був французький „Роман про Лиса”, у якому під видом тварин представлені всі прошарки середньовічного суспільства – феодали, королі, священики, міщани. Головний герой – Лис Ренар, кмітливий, життєрадісний, здатний знайти вихід з будь-якої ситуації. Ренар є уособленням заможного бюргера. Він постійно водить за ніс Вовка Ізегріна та його брата Прімо (уособлювали образи рицарів): то примусить Ізегріна ловити рибу хвостом і того поб’ють селяни, то переконає Прімо служити у церкві і той ледь втече від розгніваних селян. Лис обдурює Лева (короля), глузує з жадного Осла (священика). Як справжній Лис, він ганяється за зайцями, курми (звичайні люди), але з цього у нього нічого не виходить. Роман веселив усіх. Один абат скаржився, що його монахи з більшою охотою читають роман ніж Біблію.
Не менш популярним був і „Роман про Троянду”, у якому оспівується природа та людський розум, стверджується рівність людей.
Міська література виховувала почуття людяності. Вона відбивала самосвідомість городян, які цінували свою свободу і незалежність.
Невід’ємною частиною міської культури була творчість мандрівних акторів, музикантів, співаків, танцюристів і акробатів, фокусників, яких називали жонглерами. Вони були улюбленцями мешканців міст. Мандруючи від міста до міста, вони показували свої вистави на міських площах під відкритим небом.
 
8. Книгодрукування
У середні віки книги були рідкістю. Це пояснювалося тим, що кожна книга була оригінальним рукописним твором, а також тим, що грамотних людей було мало. Книги писалися на спеціально обробленій телячій чи овечій шкурі – пергаменті. Пергамент був витривалим, міцним і красивим, але дуже дорогим. Не менш дорогою була і обкладинка книги. Крім того книги прикрашалися малюнками – книжковими мініатюрами. Тому особливо цінні книги у монастирських бібліотеках тримали на цепу.
Зростання кількості грамотних людей, поширення паперу зумовило збільшення попиту на книги їх здешевлення. З’явилися майстерні з масового перепису книг. У XIV – XV ст. цікавість до писаного тексту значно зросла, особливо до Слова Божого. Щоб задовольнити зростаючий попит, потрібно було продумати новий спосіб виготовлення книг. На початку XV ст. в Європі з’явилися перші книги, виготовлені за допомогою відбитків вирізаних на дощечках текстів. Проте такий спосіб був трудомістким і не задовольняв потреб часу, до того ж переписувачі працювали швидше, ніж виготовлявся макет такої друкованої книги.
Близько 1445 р. німецький ремісник Йоган Гутенберг (1399 – 1468) винайшов спосіб книгодрукування, що його використовують і донині. З металевих кубиків із випуклими дзеркальним відбитками букв — літер — у спеціальних рамках набирається текст сторінки, яка потім за допомогою пресу друкується. Цей винахід докорінно змінив систему передання інформації: усну форму заступило друковане слово.
Демонстрація першої друкованої книжки з арифметики. Італія, 1478 р.
 
9. Архітектура та мистецтво
Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський і готичний. Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.
Романський замок, помешкання та оборонна споруда феодала, характеризувався масивністю форм, які надавали йому особливої монументальності, а навколишні фортечні мури посилювали це враження. Весь архітектурний вигляд замку давав уявлення про могутність його володаря. Романський собор, якому притаманні ті самі стилі, повинен був утілювати ідею величі й могутності церкви. В основу романського собору ліг план римської громадської (світської) будівлі — базиліки.
З перших років романської архітектури постало питання про кам’яне перекриття будівлі. Це технічно складне завдання було вирішено зведенням напівциркулярного склепіння, в будівництві якого майстри романського стилю досягли вражаючої майстерності.
Прикладом романської будівлі може служити Вормський собор (Німеччина) з масивним кам’яним склепінням, підпертим масивними стінами. Невеликі вікна, пробиті в товстих стінах і схожі на бійниці, горизонтальний поділ стін напівциркулярними арками лише підкреслюють грандіозність і сувору монументальність споруди. Похмуру велич архітектури посилює скульптура, яка лише умовно передає риси людини.
У XII  –  XV ст. в Західній Європі бурхливо зростали і розвивалися міста. Розквітав і новий архітектурний стиль, який згодом дістав назву готичного, а тоді він називався новою французькою манерою. У XII – XIII ст. у Франції провадилося таке бурхливе будівництво, що, за підрахунками вчених, на спорудження храмів було витрачено більше каменю, ніж у Стародавньому Єгипті. Серед будівель, споруджених у той час, вражають уяву і зараз собори в Реймсі та Ам’єні, Лані та Бове, Шартрі та Парижі. Фундаменти цих будівель закладалися на глибину до 10 метрів, а їхні вежі підносилися на висоту 40-поверхового будинку. Ці величні собори мали вмістити майже всіх мешканців міста того часу. Так, Ам’єнський собор вміщав до 10 000 віруючих.
Готичний стиль — один із небагатьох, чия дата виникнення визначена точно. Абат Сен-Дені, усипальниці французьких королів, Сугерій (1080 – 1141) захотів надати незвичної форми церкві свого абатства. Спираючись на твори грецького теолога Діонісія, який жив у V ст., Сугерій вважав, що божественну красу можна передавати через створення прекрасних речей. З цього випливало, що архітектура церкви має нести красу, легкість і велич. У 1137 р. цю ідею було втілено в життя.
Основними ознаками нового стилю були тонкі стіни, висока стрімка аркова стеля, великі вікна, прикрашені кольоровими вітражами.
Усього цього можна було досягти лише завдяки новій системі й техніці будівництва. Конструкція спиралася на несучий каркас, споруджений поза стінами собору. Це дозволило будівельникам споруджувати собори небаченої висоти з тонкими стінами і великими стрімчастими вікнами. Вертикалізація будівництва стала важливою особливістю готичного стилю.
Поява великих вікон дала поштовх до розквіту вітражів. У XIII ст. вони поширилися всією Європою. Вітражі — це мозаїка з кольорового скла, яка за допомогою зв’язок (у середні віки використовували свинець) з’єднувалася в якусь композицію. Вітражі в католицьких храмах відтворювали біблійні сюжети і заступили розписи. Справжнім дивом залишаються вітражі собору Шартра. 173 вітражі площею 2000 кв. м, виготовлені в XII – XIII ст., відтворюють біблійні сюжети.
Ще одним важливим елементом готичного стилю є скульптура, яка наче оспівує, наповнює споруду рухом. У готичному храмі скульптура відігравала роль, з одного боку, архітектурної прикраси, а з іншого, — енциклопедії знань і уявлень про світ середньовічної людини. Поряд зі скульптурами святих, ангелів, Ісуса Христа, Діви Марії, демонів з’явилися скульптури звичайних людей. До того ж усі скульптури набули людських рис, характеру. Так у надрах готичного стилю зародилися паростки цікавості до людини, світу, в якому вона живе. Цей нюанс розвивався вже за наступної епохи — Відродження.
Середньовічний замок у Шотландії
 
10. Ранній гуманізм і Відродження
Наприкінці Середніх віків у культурі Західної Європи відбуваються зміни. Вони були зумовлені багатьма факторами. Одним з головних став той, що людина стала більше покладатися на власні сили, а не смиренно підкорятися поведінці тієї групи, до якої вона належала. Особистий інтерес, прагнення до успіху, зосередженість на собі відкрили новий шлях у розвитку людини. Людина починає по новому дивитися на світ, на саму себе, на  місце людини у світі. Такі нові погляди співпали з періодом підвищеного інтересу до античності. Античність вважалася ідеальним періодом в історії, коли процвітали науки, мистецтва, держава і суспільне життя. Підтвердженням цього були ті речі, рукописи античних часів, які вражали своєю досконалістю.
Зазначене вище найбільш помітним було в Італії, де кипіло міське життя, а залишки античності лежали прямо під ногами. Прояв інтересу до античності супроводжувався і намаганням відродити наслідувати її. Саме тому нову епоху, що почалася назвали Відродженням, або по-французьки Ренесансом. Хоча насправді було не відродження, а створення нової культури, яка поєднала в собі елементи античної та середньовічної.
З ХІV ст. любителі античності спираючись на здобуті знання вважали, що потрібно в першу чергу займатися „studia humanitatis” тобто „вивченням людського”.  Тих, хто вивчав людське з кінця ХV ст. стали називати гуманістами. На теперішній час словом „гуманізм” ми називаємо любов до людей і таке розуміння світу, при якому людина є найвищою цінністю.
За тих часів гуманістом міг стати будь хто, хто палко любив античність, а також мав час і здібності, щоб її вивчати. Але у дійсності гуманістів було дуже мало. Вони гуртувалися у малочисельні гуртки. Проте знання цих людей давали їм змогу займати високі посади в управлінні італійських міст, у канцеляріях королів, кардиналів і пап.
На противагу християнським чеснотам гуманісти виробили власні, найважливіші з яких проголошувалися гідність і доблесть. Хоча всі гуманісти були щирими християнами. Кожен з гуманістів прагнув стати всебічно розвинутою людиною, здібною до творчості у різних сферах науки, літератури та мистецтва, тобто стати „універсальною людиною”.
На порозі великої культури Відродження стояв відомий поет і філософ Данте Аліг`єрі (1265-1321 рр.). Життя його було нелегким. Він народився у Флоренції і дуже любив своє місто, але більшу частину життя був змушений прожити у вигнанні. Беручи активну участь у політичній боротьбі, він виявився у таборі, який програв. Він рано почав писати вірші. Всі вони були присвячені одній дівчині – Беатріче. Ще хлопчиком Данте побачив її на дитячому святі і палко покохав її на все життя, хоча бачити її міг рідко лише здалеку – у церкві чи на вулиці. Сама Беатріче стала дружиною іншого і померла рано. Найбільш відомий твір Данте „Божественна комедія”. Комедіями у ті часи називали твори зі щасливим кінцем про незвичні події героїв. Божественною її назвали за видатне художнє виконання.
Для свого твору Данте обрав форму видіння: у темному лісі він раптово зустрічає видатного римського поета Віргілія, з яким відправляється у подорож у потойбічний світ. З ним він проходить дев’ять кругів Пекла, а потім з іншими героями Чистилище і Рай. Поема розповідає про  Італію, Флоренцію. Пап, імператорів, монахів і святих, античних полководців і мудреців. Її головний герой – сам Данте і його сучасники. Одних він суворо критикує, іншими захоплюється. Всіх, кого зустрічає Данте у потойбічному світі продовжують переживати страсті земного життя: гнів, гордість, презирство. Саме цей загострення пристрастей, якими насичений світ, стало новим для літературних творів.
Так, якщо Данте був попередником Відродження, то першою людиною Відродження можна впевнено назвати Франческо Петрарку (1304-1374 рр.) Він не займав ніяких офіційних посад, але був настільки відомим, що з його думкою рахувалися королі і папи. Петрарку уславила „Книга пісень” – 366 віршів (сонетів) присвячені його коханій Лаурі. Як і Данте, він закохався у Лауру в дитинстві. Але його любов до неї залишилася нерозділеною. Сама Лаура померла від епідемії чуми. За свої поетичні здібності він, як у Античні часи, був коронований лавровим вінцем на римському Капітолії.
Послідовником і другом Петрарки був Джованні Боккаччо (1313-1375 рр.). Він теж писав вірші про кохану Марію. Але славу йому приніс збірник зі ста розповідей „Декамерон”. Розповіді написані від імені веселої компанії з семи дівчат і трьох хлопців, що у продовж десяти днів знаходилися у заміському будинку, переховуючись від епідемії чуми. У продовж десяти днів вони забавляли один одного всілякими життєвими історіями про кохання, розставання, подорожі, пригоди.
Всі вище зазначені твори були написані живою народною італійською мовою. Цим вони довели, що народною мовою можна писати видатні твори, передавати весь спектр почуттів.
Серед творців нової культури були і художники. Важливим здобутком мистецтва цієї доби стала поява лінійної перспективи. Середньовічні художники завжди на картинах зображали більш значущі фігури, речі більшими, незважаючи на те, де вони зображені: на передньому чи задньому плані. Картини у лінійній перспективі зображуються так, як бачить світ людське око: предмети на передньому плані більші, на задньому – менші.  Також художник намагається передати індивідуальні риси людини, його характер. Швидкого поширення набувають картини світського характеру, з`являється такий новий жанр, як портрет.
Як Данте у літературі, у мистецтві нову культуру започаткував флорентієць Джотто де Бондоне (1266-1337 рр.). За переказами, коли він у дитинстві пас овець, він на каміннях малював картини природи, яку він бачив. Одного разу поруч проходив художник. Який сказав: „Господь дав тобі великий талант!”. З того часу дитяче захоплення переростає у професійну діяльність Джотто. Він малював портрети, ікони, фрески. Першою його великою роботою була  фреска присвячена життю Святого Франциска. Найбільш відомою роботою Джотто була розпис церкви у Падуї. На фресках він зобразив Ісуса, діву Марію, апостолів як земних людей – розумними, чесними, красивими, твердими духом. На їх обличчях людські почуття і переживання. Сцена „Поцілуй Іуди” показує і ставлення художника до євангельських подій. Джотто багато зробив для рідного міста, за що був похований як видатний громадянин у соборі міста.
Тілесність, об`ємність фігур, лінійна перспектива у повному обсязі вперше з`явилася у творчості флорентійця Мазаччо (1401-1428 рр.). Хоча він прожив коротке життя, він встиг здобути гучну славу. Найвідомішою стала сцена „Вигнання з Раю” з фрески однієї з флорентійських церков.
Всі наступні художники Відродження училися на картинах Джотто і Мазоччо. Вершиною Раннього Відродженя у мистецтві вважається живопис Сандро Боттічеллі (1445-1510 рр.). Його картини „Весна”, „Народження Венери” передають розуміння краси як внутрішньої, так і зовнішньої митцями Відродження.
Принципи Відродження знайшли своє відображення і в скульптурі. Так флорентієць Донателло (бл.1386-1466 рр.) відродив античні традиції, відступивши від середньовічних традицій, створив круглу скульптуру. Така статуя була самостійним витвором митця, а не частиною прикраси храму. Її можна було споглядати з усіх сторін. Найвидатнішим твором Донателло стала скульптура біблійного Давіда.
Початки культури Відродження в архітектури заклав архітектор і скульптор Філіппов Брунеллескі (1377-1446 рр.). Він розробив закони лінійної перспективи і розв`язав складні інженерні завдання зі створення величезних куполів над соборами. Головним у його творчості стало створення купола собору Санта-Марія-дель-Фьоре у Флоренції.
Культура Відродження змінила середньовічне уявлення про світ, земне життя, людину і її чесноти. Людина була поставлена у центрі світотворення.
 
§ 13 - 14. Узагальнення за темою „Релігійне та культурне життя середньовічної Європи”
 
Підведемо підсумки
Епоха Великого переселення народів зруйнувала античний світ. Одним з того, що вціліло була християнська церква. ІV-V ст. стали важливими для християнської церкви. Вона виробила Символ віри – важливіші догмати християнського вчення, відкинувши всі єретичні.
Духівництво вважалося першим станом середньовічного суспільства. Бо вони виконували роботу, яку була важніше за будь-які інші земні справи – піклувалися про спасіння людських душ.
Саме тому не рахуючись із витратами ресурсів, сил і часу, європейці будували величезні собори і численні церкви, віддавали духівництву десятину — десяту частину врожаю та інших прибутків. Бажаючи врятувати свої душі, багаті та бідні дарували церкві своє майно і земельні володіння. Навіть більше, суспільство віддавало церкві найбільш здібних і освічених синів, які присвячували життя служінню Богові. Перший стан був єдиним, який поповнювався вихідцями з різних станів суспільства. Майже всі відомі вчені й мислителі, як і значна частина письменників і поетів, художників, музикантів, належали до духівництва.
У 1054 р. у колись єдиній християнський церкві стався розкол, східне (візантійське) християнство відділилося від західного (римського). Утворилися православна і католицька церкви. Католицьку церкву очолив Папа Римський, а у православна церква не мала єдиного лідера і була залежною від світської влади.
Християнська церква на Заході швидко зрозуміла, що може відігравати самостійну роль, маючи величезні ресурси. Спираючись на це, Римські Папи в Х – ХІІІ ст. повели боротьбу за об’єднання всього християнського світу під своїм верховенством. Поступово церква стала найбільшим землевласником у Європі, а життя верхівки церкви ні чим не відрізнялась від світських феодалів. Духівництво стало вже не обмежуватися у своїй діяльності лише церковною службою та молитвами. Вони здійснювали правосуддя, брали участь в управлінні державою, виконували феодальні функції, навчали в школах та університетах, фінансували королівські заходи тощо. Для багатьох молитва стала лише другорядним заняттям.
 
Християнська церква в Європі VI-XIII ст.
 
Яскравою сторінкою Середніх віків були хрестові походи. 27 листопада 1095 р. Папа Римський Уран ІІ у Клермоні закликав християн звільнити Гроб Господній. У Святу Землю рушило християнське воїнство від простих людей до монархів. В результаті Першого хрестового походу в Палестині постали чотири держави хрестоносців. Загалом відбулося вісім походів. Проте вже четвертий показав, що ідея священної війни проти ворогів християнства втратила будь-яку привабливість, а хрестовий рух втратив сенс. У 1291 р. пала остання фортеця хрестоносців у Палестині.
Хрестові походи породили таке явище як духовно-рицарські ордена. Які стали вагомими чинниками середньовічної історії.
У ХІІІ ст. католицька церква досягла вершини своєї могутності. Але саме в цей час їй стала загрожувати давня небезпека – єресь. Різні єретичні вчення швидко ширилися Європою. Для боротьби проти них церква застосовувала будь-які засоби: переконання, проповіді, інквізицію, хрестові походи. Але приборкати єресь церква так остаточно і не змогла.
ХІV ст. стало кризовим для католицької церкви.  Папи Римські втрачають свою колишню могутність. Навіть на 70 років потрапляють у полон до французьких королів (Авіньйонське полонення). Остаточно могутність пап підірвала Велика схизма.
Розбрат у церкві примусив задуматися. Чи правильним шляхом йшло суспільство до Бога. Знову спалахнув рух єретиків. Найсильніший рух за оновлення церкви спалахнув у Чехії і був пов`язаний з вченням Яна Гуса. Хоча рух вдалося приборкати, негаразди Католицької церкви на цьому не скінчилися. Але то вже інша історія.
Культура середньовіччя була тісно пов’язана з релігією і церквою. Бо саме релігія визначала світогляд середньовічної людини.
Перші століття середньовіччя називали „темними віками” і навряд чи їх можна назвати сприятливими для поступу культури. Проте саме в цей період відбувалося народження нової європейської середньовічної культури, яка черпала свої початки з античної спадщини, культури варварів і християнства. Перші результати такої взаємодії стали відчутними в період «Каролінгського відродження» (Період правління Карла Великого).
У наступні два століття (ІХ-Х ст.) у культурі знову спостерігався занепад і вона „замкнулася” за мурами монастирів. Тут за мурами роздуми монахів породили схоластику – метод логічного мислення і пізнання. Схоласти прагнули пізнати, як взаємозв’язані Бог, Всесвіт і людина. Вершиною середньовічної схоластики стала діяльність Фоми Аквінського (1225 – 1274).
Освічених людей у середні віки було відносно небагато. Піднесення Європи, що почалось у X ст., викликало потяг до знань і потребу в освічених людях. Освіта почала виходити за межі монастирів. Починаючи з XI ст. в Європі зароджувалися вищі школи, що їх згодом назвали університетами. У них вивчали сім “вільних наук” — граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію. Остання містила географію, астрологію, музику. Перші три науки складали “тривіум”, наступні чотири — “квадривіум”.
Зосередженість у Середні віки на вивченні лише Святого Письма не задовольняла людей, які замислювалися над пізнанням навколишнього світу. Так у Середні віки зароджуються дослідні знання, які стали підґрунтям для виникнення науки.
У Середні віки була багатою літературна творчість. Вона брала свій початок з героїчного епосу раннього середньовіччя. Рицарські романи, поезія трубадурів і мінезингерів стали візитними картками епохи.
У середні віки книги були рідкістю. Вони були дорогими і переписувалися від руки. Але наприкінці Середніх віків сталася справжня революція. Завдяки поширенню паперу і винаходу книгодрукування (1445 р.) Йоганом Гутенбергом книга стала доступної для більш широкого круга людей.
Упродовж XI – XV ст. мистецтво знало два основні художні стилі, які заступали один одного — романський і готичний. Перший стиль — романський — панував у XI – XII ст., другий — готичний — у XII – XV ст. Ці стилі найбільш яскраво проявилися в архітектурі замків і церков.
Середньовічні храми прикрашалися фресками, іконами, скульптурами, згодом стали використовуватися і вітражі.
У ХІV-ХV ст. почалася епоха Відродження. Батьківщиною її в силу історичних обставин стала Італія. В основі культури відродження був гуманізм. На той час під гуманізмом розумілося все те, що допомагає зрозуміти і вивчити людину. Культура Відродження змінила середньовічне уявлення про світ, земне життя, людину і її чесноти. Людина була поставлена у центрі світотворення.
§ 15. Візантійська імперія
1. Народження Візантії
Значення історії Візантійської імперії для світової історії є величезним. “Золотим містком” між стародавньою історією та новим часом називають її історики. Візантійці зберегли у “темні століття” раннього середньовіччя досягнення античної культури та, поєднавши їх з ідеалами християнства, передали їх сусіднім народам.
На місці давньої грецької колонії Візантія римський імператор Константин І Великий заснував 330 р. Константинополь — нову столицю Римської імперії. За назвою Візантія і дали згодом історики назву Східній Римській імперії. Проте самі візантійці називали себе ромеями (римлянами), а свою державу ромейською — спадкоємицею традицій Римської імперії.
Часом появи Східної Римської імперії, або Візантії, вважають 395 р., коли імператор Феодосій Великий переділив імперію між своїми синами. Під час варварських завоювань хитрі константинопольські імператори зуміли врятувати свої володіння і спрямувати варварів на землі Західної Римської імперії. Тоді, коли Західна Європа лежала в руїнах, Візантійська імперія міцніла і розквітала.
Візантія була багатонаціональною державою. Її населення становили греки, сирійці, євреї, єгиптяни, вірмени, грузини та інші народи. Візантію називали “країною міст”, що їх у період розквіту імперії нараховувалися сотні. Найбільшими містами були Константинополь, Александрія, Антіохія, де мешкало по 200 – 300 тис. душ. Столиця імперії — Константинополь — була розташована на березі протоки Босфор, де перетиналися найважливіші торговельні шляхи: морський — з Чорного моря до Середземного та суходільний — з Європи до Азії. Візантія вела торгівлю з Китаєм, Іраном, Індією, країнами Західної та Східної Європи.
За своїм державним устроєм Візантія була монархією. Вся повнота влади належала василевсу (грецька назва імператора), який був “нижче Бога і наступним після Бога”. Християнська церква підтримувала владу імператора, вважала його захисником церкви і вимагала від підданих віддавати йому богорівні почесті. Для звертання до імператора належало стати на коліна, царським статуям слід було віддавати шану, як іконам. Але важливою особливістю було те, що священною вважалася лише посада імператора, а не його особа. Імператор не успадковував трону, а обирався армією, синклітом (грецька назва сенату) і народом.
За роки існування Візантії на її престолі були і солдати, і діти селян, і конюхи. Для того, щоб зробити свого сина наступником престолу, імператори вимушені були хитрувати і проголошувати його за свого життя співправителем. Однак і це не гарантувало того, що син успадкує престол. Будь-який заколотник, якому таланило захопити трон і якого підтримувала армія, вважався законним правителем. Відсутність усталеного порядку наступництва престолу призвела до того, що зі 109 осіб, які займали престол Візантійської імперії з 395 р. по 1453 р., лише 34 померли своєю смертю. Решта втрачала владу або через примусове зречення, або через насильницьку смерть.
Водночас влада імператора була абсолютною і необмеженою. Він був понад законом, розпоряджався життям і майном своїх підданих. Імператор правив країною за допомогою великої кількості чиновників, а також синкліту, що був дорадчим органом при імператорі. Він був і главою держави, і вищим законодавцем, і керівником уряду, і вищим суддею, і головнокомандувачем армії.
Періодизація історії Візантійської імперії
Період Характеристика
395 р. – середина VІІ ст. Виникнення Візантійської імперії на основі Східної Римської імперії і перетворення її на велику багатонаціональну державу, що не мала подібних до себе. Наймогутнішим імператором цього періоду був Юстиніан І. У наслідок його завоювань Середземне море знову перетворилось у “Римське озеро”.
Друга половина VІІ – перша половина ІХ ст. Погіршення становище імперії через арабські завоювання і початок вторгнення слов’ян. Територія імперії скоротилася майже вдвічі, занепали міста. Відбулася “варваризація” імперії — “варвари-слов’яни” оселялися на землях Візантії та ставали підданими імператора. Значну роль у той тяжкий для імперії час відіграли імператори нової Ісаврійської династії. Засновник династії Лев ІІІ Ісавр зумів зупинити загарбання арабами земель імперії та фактично врятував її від загибелі.
Друга половина ІХ –
середина ХІ ст. Час правління імператорів Македонської династії. “Золотий час” Візантії. Це була доба відродження імперії. Знову зростали міста, розвивалися торговельні зв’язки із Заходом і Сходом, а Константинополь став найбагатшим містом Європи. Піком розвитку Візантії тієї доби вважають правління імператора Василія ІІ. Майже безперервні війни, що вів імператор, перетворили Візантію в найсильнішу державу Європи, але водночас і виснажили її сили, що стало причиною її наступного занепаду. У 1071 р. турки-сельджуки завдали імперії нищівної поразки і захопили її територію в Малій Азії.
1081 – 1204 рр. Час нового піднесення Візантії. Його можна назвати “епохою Комнінів”: імператори цієї династії на наступні сто років знову відродили славу і силу імперії. Найвидатнішою особистістю того часу став Олексій І Комнін. Саме він зумів, у часи, коли загибель Візантії здавалася неминучою, уникнути її. Століття Комнінів закінчилося смутою, що 1204 р. призвела до захоплення Константинополя хрестоносцями і утворення на місці імперії цілої низки держав.
1261-1453 рр. Визволення Константинополя 1261 р. імператором Михаїлом Палеологом з-під влади хрестоносців. Імперія нагадувала стару і втомлену життям людину. Ослаблена від внутрішніх чвар і турецьких нападів Візантія дедалі більше занепадала. Проте її культура досягла вершини розвитку, і тому цей час називали “палеологівським відродженням”. У 1453 р. Константинополь був захоплений турками-османами.
 
Європа у другій половині VІ ст. Візантія за правління Юстиніана
 
За роки правління Юстиніана І (527 – 565 рр.) Візантійська імперія досягла вершини могутності. Цей імператор намагався відновити Римську імперію в колишніх межах.
Майбутній імператор народився 482 р. в родині бідного селянина. Його дядько Юстин вислужився із солдата до полководця, захопив престол і наблизив свого небожа до імператорського двору. Не маючи нащадків, імператор зробив Юстиніана співправителем.
Юстиніан був колоритною особистістю. Він поєднував у собі, неначе давній бог Янус, два обличчя. Здобув добру освіту, був працелюбним, рішучим, наполегливим і талановитим до керівництва. Дозволяв будь-якій людині висловити власну думку і ніколи не показував свого незадоволення зовні. Водночас Юстиніан, за свідченнями сучасників, був хитрим і підступним, уміло приховував свій гнів. Небезпечний і дволикий, він проливав сльози не зі справжніх своїх почуттів радості чи смутку, а награно у потрібний час. Він постійно обдурював: скріпивши угоду найстрашнішими клятвами, міг швидко забути про них. Його вважали невірним другом і найжорстокішим ворогом. Ніколи він не відчував зніяковілості перед тими, кого планував знищити. Своєю поведінкою, мовою, зовнішнім виглядом Юстиніан нагадував швидше варвара, ніж імператора. Ним володіла єдина жага — відновити під своєю владою давню велич Римської імперії.
Відповідала Юстиніану за розумом і підступністю його дружина Феодора — донька наглядача звірів у цирку і сама циркова акторка. Прекрасна і чарівна Феодора мала залізну волю і в разі скрути завжди підтримувала свого чоловіка. У 527 р., по смерті дядька, Юстиніан і Феодора були проголошені імператором та імператрицею Візантійської імперії.
 
Імператор Юстиніан з почтом. Мозаїка VI ст.
 
За наказом імператора Юстиніана І в 528 – 534 рр. було укладено зібрання законів “Звід громадського права”, де поєдналися давні римські правові норми і духовні цінності християнства. “Звід...” проголошував рівність усіх громадян перед законом. Хоча рабство не скасовувалось, але заборонялося вбивати рабів і вони отримували змогу звільнитися. Закони Юстиніана урівнювали у правах чоловіка і жінку, забороняли розлучення, засуджене християнською церквою. У “Зводі” проголошувалась ідея необмеженої та абсолютної влади імператора: “воля імператора — джерело законів”. Було закріплено право недоторканності приватної власності. “Звід...” став зразком для розроблення законів більшості країн Західної Європи у ХІІ – ХІV ст.
Перетворення, розпочаті Юстиніаном, вимагали значних коштів. Зростання податків, зловживання і хабарництво імператорських чиновників викликали повстання 532 р. у Константинополі. Повстання отримало назву “Ніка” через гасло повстанців (Ніка! — “Перемагай!”). Вісім днів панували повстанці у місті. Юстиніан навіть надумав утекти, але за порадою Феодори залишився, оголосивши, що краще загине, ніж утратить владу. Імператор підкупив вождів повстання, і за допомогою загонів варварів-найманців придушив повстання, перебивши близько 35 тис. людей.
Придушивши повстання, Юстиніан приступив до реалізації головної мети свого життя — відновлення Римської імперії у колишніх кордонах. Сприяло реалізації його задумів те, що варварські королівства на Заході переживали в той час глибоку кризу.
У 534 р. візантійська армія на чолі з видатним полководцем Велизарієм розгромила вандалів і захопила Північну Африку. Далі армія Велизарія, захопивши о. Сицилію, вдерлася до Італії. Значну роль відіграла підтримка візантійців християнською церквою і населенням Італії. У 536 р. армія Велизарія вступила без бою до Рима, а за три роки візантійці захопили столицю варварів — Равенну. Здавалося, що Юстиніан вже майже досяг заповітної мети, але тут на Візантію, скориставшись перебуванням її війська в Італії, почали нападати слов’яни і перси. Імператор відкликав Велизарія і послав його з армією на захист східних кордонів. Полководець впоравсь і з цим завданням. До завоювання земель на Заході Юстиніан повернувся лише 552 р. І хоча відновити межі Римської імперії часів імператора Константина не зумів, проте збільшив територію своєї держави майже вдвічі.
За часів Юстиніана І в Константинополі було побудовано храм св. Софії. Його зведення, розпочате 532 р., забезпечували 10 тис. людей протягом 5 років. Ззовні храм виглядав звичайно, але всередині вражав розмірами. Гігантське мозаїчне склепіння діаметром 31 метр неначе висіло в повітрі без будь-якої опори. Це досягалося тим, що велика баня трималася на двох півбанях, кожна з яких, своєю чергою, спиралася на три малі півбані. Чотири стовпи, що тримали склепіння, були приховані, а чітко виднілися лише вітрила-трикутники між арками. Хрест на склепінні символізував божу опіку і захист імперії. Коли 537 р. освячувався храм, імператор Юстиніан І, зачудований його величною красою, вигукнув: “Хвала Господу, який надихнув мене здійснити таку справу! Соломоне, я тебе перевершив!”
Мозаїчна ікона з храму св.Софії у Константинополі. ІХ ст.
 
За правління імператора Юстиніана І Візантійська імперія перетворилася в оазу християнської цивілізації серед варварського світу.
3. Візантія та араби. Правління Лева ІІІ Ісавра. Іконоборство
У першій половині VII ст. біля кордонів Візантії з’явився новий ворог - араби. Під прапором “священної війни в ім’я Аллаха” вони розпочали стрімке завоювання візантійських східних провінцій. У 636 – 642 рр. Візантія втратила Сирію, Палестину, Верхню Месопотамію, а ще через півстоліття — і Північну Африку. Порівняно з добою Юстиніана І територія імперії зменшилася втричі.
Незабаром араби поклали край і пануванню візантійського флоту на морях. Засновник династії Омейядів халіф Муавія створив могутній арабський флот, за допомогою якого відібрав у візантійців острови Крит, Сицилію, території на узбережжі Балканського півострова. Починаючи з 672 р. Муавія кілька разів намагався захопити Константинополь. Однак візантійці відбивали арабів від мурів міста, а їхній флот знищили “грецьким вогнем”.
“Грецький вогонь” — секретну зброю Візантійської імперії — винайшов сирійський архітектор і хімік Каллікон. Це була палаюча суміш, яку під тиском викидали зі спеціальних помп або наливали в раковини і кидали їх із катапульт на ворожі кораблі. Формула цієї суміші настільки ретельно приховувалася, що навіть дотепер усі її складники невідомі. Вірогідно, “грецький вогонь” містив смолу, сірку, селітру, нафту. Наслідки використання “грецького вогню” були жахливими. Палаюча масляна рідина перетворювала все на попіл, її неможливо було загасити і врятуватися від неї вплав: суміш горіла на воді. Вороги мріяли розгадати таємницю “грецького вогню”, але навіть захопивши обладнані ним кораблі візантійців, не могли його використовувати, бо не знали складників суміші. Впродовж століть володіння цією зброєю забезпечувало перемоги візантійцям, особливо на морі.
У 717 р. араби втретє розпочали штурм Константинополя величезною суходільною армією і флотом з 1800 кораблів. Та завдяки рішучим діям візантійського війська на чолі з імператором Львом ІІІ Ісавром (717 – 741 рр.) ворога пощастило зупинити і відкинути від міста. З 1800 кораблів у арабів залишилося лише п’ять; з 200 тис. вояків — врятувалося лише 30 тис.
Значення перемоги Льва ІІІ Ісавра над арабами величезне. Успішна оборона Константинополя зупинила просування арабів на землі Візантійської імперії та врятувала християнську Європу від мусульманської навали.
Боротьба проти арабів спонукала Лева ІІІ Ісавра реорганізувати візантійську армію. Імператор вирішив створити кінне військо. Однак озброєння кіннотника дорого коштувало. Візантійці вирішили запозичити досвід арабів: вони роздавали землі з селянами, що їх обробляли, воїнам, які за прибуток від цих земель могли купувати коней і озброєння. Здійснення цієї ідеї вимагало вільних земель для розподілу. Великими земельними ділянками володіла церква. Можливість отримати їх з’явилася в імператора завдяки рухові іконоборців, приводом до якого стали суперечки між прихильниками і супротивниками вшанування ікон, хрестів і святих мощей. Супротивники вшанування ікон твердили, що поклоніння іконам є ідолопоклонством, бо це поклоніння речам, а не Богові. Прихильники вшанування ікон відповідали на це, що в іконах та інших святих предметах присутня божа сила. Лев ІІІ вирішив скористатися з цих суперечок. У 726 р. він видав указ про заборону поклоніння іконам і розпочав відбирати землі в монастирів. Мирянам пояснювали, що вшановувати треба Бога, а не його зображення. Ділянки відібраних монастирських земель надавалися візантійським воїнам-кіннотникам. Населення Візантії розкололося: військова знать підтримувала імператора, а більшість простого народу і духівництва — засуджувала. Боротьба між прихильниками і супротивниками шанування ікон тривала понад століття. Нарешті 843 р. шанувальники ікон перемогли: культ ікон було відновлено, а іконоборців засуджено церквою. У цій боротьби загинула вилика кількість шедеврів візантійського мистецтва. Рух іконоборців дав можливість Льву ІІІ Ісавру створити візантійську кінноту, що перетворилася у суспільну верству на кшталт західноєвропейських рицарів.
4. Правління Македонської династії
Засновником Македонської династії став імператор Василій І (867 – 886 рр.). Він народився в селянській родині, під час одного з болгарських набігів потрапив до полону і тривалий час жив серед своїх поневолювачів. Після повернення до Візантії Василій влаштувався конюхом в імператорських стайнях. Завдяки своїй красі, розумові, силі та іншим здібностям він зробив карколомну кар’єру: з конюха виріс до співправителя імператора Михаїла ІІІ. Імператор швидко став відчувати небезпеку від свого співправителя і наказав його вбити. Проте Василій виявився спритнішим: вбив Михаїла ІІІ і сам став імператором. Щоби не втратити владу, він установив порядок, за яким престол могли успадкувати лише члени правлячої династії. Завдяки цьому представники Македонської династії правили Візантією до 1081 р.
Доба правління імператорів Македонської династії стала часом розквіту Візантії. Константинополь перетворився у найбільший на той час торговельний центр, а візантійські купці підпорядкували собі всю торгівлю між Заходом і Сходом. Саме завдяки розвиткові торгівлі до скарбниці імператора надходили такі прибутки, яких не мав жоден із королів Західної Європи.
Наприкінці ІХ ст. Візантія розгорнула активну діяльність із християнізації сусідніх варварських народів. Посланці константинопольського патріарха відправлялися нести світло християнської віри до сербів, болгар і у Великоморавську державу. Проповідники Кирило і Мефодій створили слов’янську абетку і переклали Біблію слов’янською мовою, що створило умови для поширення християнства серед слов’ян. Саме тоді прийняв християнство київський князь Аскольд.
З другої половини ІХ ст. Візантія перейшла в наступ і розпочала тривалі війни за повернення втрачених територій. Найбільших успіхів досяг імператор Василій ІІ Болгаробійця (976 – 1025 рр.).
Правління Василія ІІ розпочалося за тяжких часів. На землі імперії почалися набіги болгар. Цар Болгарії Самуїл, скориставшись із тривалих візантійських бунтів і заколотів знаті проти імператора, захопив Східну Болгарію і частину Сербії. Коли заколотники 987 р. почали наступ на Константинополь, імператор звернувся по допомогу до князя Київської Русі Володимира. Руська дружина допомогла імператору придушити заколот. Для закріплення союзу з могутнім князем візантійський імператор погодився видати за нього свою доньку Анну за умови, що Володимир прийме християнську віру. Придушивши повстання, Василій ІІ розпочав тривалу війну проти Болгарії. Лише 1014 р. він домігся вирішальної перемоги над болгарами й розгромив військо царя Самуїла. Одначе цього імператорові було замало. Василій ІІ здійснив акт небаченої жорстокості, за що дістав прізвисько Болгаробійці. Він наказав виколоти очі 15 тис. полонених, залишивши на кожну сотню поводиря з одним оком. Коли цар Самуїл побачив армію сліпих, що прийшла до Болгарії, він не витримав цього видовища і помер від жаху. Василій ІІ приєднав ослаблене Болгарське царство до імперії. Одночасно імператор вів успішні війни в Азії та Закавказзі, планував звільнити від арабів Сицилію, але під час підготовки до походу помер.
 
Облога Константинополя болгарами
 
Василій ІІ Болгаробійця зробив Візантійську імперію наймогутнішою державою Європи, але і спричинив її занепад, витрачаючи всі сили імперії на завоювання нових земель. Ослаблення Візантії стало однією з причин її поразки у боротьбі з новими ворогами турками-сельджуками.
 
5. Візантія і турки-сельджуки. Століття Комнінів
Безперервні війни, що вела Візантія на початку XI ст., виснажили її. Імперія ще залишалася сильною і могутньою, але, як втомлена людина, потребувала відпочинку.
Під час війн у Візантії з’явилася могутня знать, яку п’янили здобуті перемоги і яка була переконана, що може управляти державою краще за імператора. Візантійські полководці розгорнули боротьбу за трон. Протягом 30 – початку 80-х рр. XI ст. на візантійському престолі побували 10 імператорів, 6 із яких було зміщено силою. Поки воєначальники вели боротьбу за владу, армія слабшала, а імперія зненацька опинилася в оточенні ворогів. На Балкани з Причорноморських степів вторглися орди печенігів і болгари. Нормандці захопили останні володіння візантійців в Італії. Найнебезпечнішим був, одначе, ворог, який наступав на східні кордони імперії — турки-сельджуки.
Турки-сельджуки належали до тюркських народів, давня Батьківщина яких була в низовині річки Сирдар’ї, поблизу Аральського моря. Звідси одне з тюркських племен на чолі з вождем Сельджуком перекочувало на захід. Поступово турки-сельджуки підкорили інші тюркські й турецькі племена і розпочали завоювання сусідніх народів. Лише за півстоліття вони захопили більшу частину Передньої Азії, Ірак, Іран, Середню Азію. Навіть правитель Арабського халіфату, багдадський халіф, вимушений був підкоритися туркам і визнати їх вождя Торгул-бека султаном і “царем Сходу і Заходу”, залишивши за собою лише титул духовного голови мусульман. Від підкорених іранців турки прийняли іслам і утворили нову велику мусульманську державу Сельджуцький султанат.
Візантійський імператор Роман IV вимушений був розпочати в 1068 р. справжню війну проти турків, які спустошували землі імперії. Три роки тієї війни не дали ніяких наслідків: візантійці не зазнали поразок, але й не здобули жодної перемоги. У новому поході, навесні 1071 р., імператор вирішив будь-якою ціною домогтися перемоги. Але його зіткнення з турками біля вірменського міста Манцикерта призвело до загибелі візантійської армії. Імператор і всі воєначальники потрапили в полон. Султан Альп-Арслан (“Хоробрий Лев”) відпустив імператора лише після його згоди виплачувати сельджукам величезну данину.
Звістка про поразку під Манцикертом приголомшила візантійців — переможений імператор утратив престол, а договір із сельджуками було розірвано.
Турки, не отримавши обіцяного, рушили завойовувати візантійські володіння в Малій Азії. На захоплених землях вони утворили державу Румський султанат, або Рум (Рим) — так завойовники називали Візантію. Тепер зі своїх володінь вони могли дивилися на палаци Константинополя, що розкинувся з протилежного боку затоки.
Загроза неминучої загибелі Візантії викликала нову хвилю боротьби за імператорський престол. Нарешті, в 1081 р. до влади прийшов досвідчений воєначальник Олексій Комнін, який заснував нову династію Комнінів (1081 – 1204 рр.). Ця династія на ціле століття повернули Візантії колишню славу і могутність. Вирішальну роль у відродженні Візантії відіграла діяльність Олексія І Комніна (1081 – 1118 рр.).
Імператор Олексій Комнін. Мозаїка ХІІ ст.
 
Зі спогадів Анни Комнін про свого батька
“Олексій був не дуже високим, і ширина його плечей відповідала його зросту. Навстоячки він не справляв особливого враження на оточення, але коли, грізно блимаючи очима, сидів на імператорському троні, то був схожий на блискавку: таке велике сяйво йшло від його обличчя і від усього тіла. Дугою вигиналися його чорні брови, з-під яких очі дивилися грізно і, водночас, покірливо. Блиск його очей, сяйво обличчя, шляхетна лінія щік, на яких намічався рум’янець, одночасно і лякали, і підбадьорювали людей. Широкі плечі, міцні руки, випуклі груди — весь його героїчний вигляд вселяв у більшість людей захоплення і здивування. У цьому мужі поєднувалися краса, вишуканість, гідність і неперевершена велич. Якщо він брав участь у бесіді, то здавалося, що його устами мовить полум’яний оратор Демосфен. Потоком аргументів він захоплював слух і душу, був чудовим і неперевершеним у промовах так само, як і в бою, однаково вмів кидати списа і причаровувати слухачів”.
Яке враження справляв Олексій Комнін на оточення?
Коли Олексій І Комнін доступився до влади, то у столиці було лише 300 воїнів. Спираючись на своїх прибічників, він придушив бунтівну константинопольську знать, конфіскував її майно і набрав найману армію. Довелося імператорові навіть, вперше у візантійській історії, звернутися по допомогу до західноєвропейських королівств. (Ви вже знаєте про те, що прохання Візантії про допомогу спонукало римського папу до організації хрестових походів).
Спираючись на новостворену армію, Олексій розпочав війну проти ворогів імперії. Спершу він прогнав від східних кордонів турків, а потім рушив проти норманів. Після чотирирічної війни в 1085 р. Олексій переміг норманів і примусив їх залишити Балканський півострів. За допомогою дипломатії він справився з загрозою з боку печенігів. Завдяки щедрим дарам імператор зробив своїми союзниками інших кочовиків — половців, силами яких і розбив печенігів. Після цих перемог у Візантійській імперії настав спокій. Коли 1096 р. до Константинополя прибули перші загони хрестоносців, то їхньої допомоги Олексій І Комнін уже не потребував.
За сина Олексія Іоанна І Комніна (1118 – 1143 рр.) Візантія розпочала боротьбу зі своїм торгівельним конкурентом Венецією. За наказом імператора всіх венеціанських купців було кинуто до в’язниць і відібрано в них торгові привілеї. Мабуть, ніхто серед візантійців тоді не міг уявити, до яких наслідків призведе ця подія у майбутньому.
Поки імперія вела наполегливу боротьбу, поряд з її східними кордонами знову посилився Румський султанат. У 1076 р. імператор Мануїл І розпочав грандіозний похід проти турків, однак у битві біля міста Міріонкефала був ущент ними розгромлений. Візантія втратили свої володіння у Малій Азії. Останнє століття слави Візантії минуло: імперія на всіх своїх кордонах перейшла до оборони.
6. Катастрофа 1204 р.
По смерті Мануїла І Візантія остаточно занепала. Розпочалася жорстока і кривава боротьба за владу, в якій угруповання візантійської знаті намагалися вбивствами і підступом прокласти шлях до престолу своїм ставленикам. Останній імператор із династії Комнінів Андронік І (1183 – 1185 рр.) закривавив свої руки вбивством попередника, чотирнадцятирічного Олексія ІІ (1180 – 1183 рр.), встановив у країні справжній терор та був убитий розлюченим натовпом під час повстання в Константинополі. Новим імператором став Ісак Ангел (1185-1195 рр.). Але династія „земних ангелів” виявилась нікчемною.
Імперія розпадалася на очах. Угорці оволоділи Далмацією, нормани знову вторглися на Балкани. Звільнилися від влади візантійців болгари і відродили свою державність, здобули незалежність і серби. Але Ісак Ангел замість того, щоб піклуватися про державу, витрачав величезні кошти на будівництво величних споруд, на придбання східних пахощів і одягу: він ніколи не одягав двічі той самий одяг. Скориставшись невдоволенням народу, брат осліпив імператора і захопив трон, ставши Олексієм ІІІ (1195-1204 рр). Але син Ісака зумів утекти до Італії, де звернувся до рицарів, що готувалися до ІV хрестового походу, з проханням допомогти йому повернути трон батька, обіцяючи за це підкорити візантійську церкву папі й заплатити величезну суму грошей. Що сталося після того, ви вже знаєте. Вперше за весь час існування “місто Константина” було захоплене ворогом. 20 тис. хрестоносців оволоділи містом із півмільйонним населенням і пограбували його скарби.
Землі Візантії, захоплені хрестоносцями, назвали Латинською Романією (Романією називали в Західній Європі Візантію) і поділили на: Латинську імперію (або власне Романію) зі столицею в Константинополі та залежні від неї держави хрестоносців на Балканах, володіння Венеції, Генуї та ордену іоаннітів. 16 травня 1204 р. у соборі св. Софії коронувався перший імператор Романії, один із вождів хрестоносців, фландрський граф Болдуїн.
На завойованих землях латиняни встановили західноєвропейські порядки за французьким зразком. Імператор був лише першим серед інших сеньйорів. По всій Романії з’явилися рицарські замки, селяни втратили особисту свободу. Новим константинопольським патріархом став католик. Повної заміни всього духівництва та зміни церковних обрядів за римським зразком латиняни не проводили, розуміючи, що це викличе опір візантійців.
 
7. Відродження і загибели Візантії
Латиняни не змогли підкорити всі візантійські провінції— візантійці чинили відчайдушний опір. У непідкорених землях виникли три грецькі держави, що вважалися наступницями імперії — Нікейська імперія, Епірське царство і Трапезундська імперія. Ці держави розгорнули боротьбу за відновлення Візантії, але об’єднати свої сили не зуміли, сперечаючись, хто буде новим імператором. Поступово провідна роль у боротьбі проти латинян перейшла до Нікейської імперії. Новим імператором було обрано представника знатного роду Феодора Ласкаріса, який почав боротьбу за відродження Візантії. Феодор створив міцну армію, з якою розбив турків-сельджуків, і морський флот, за допомогою якого почав повертати втрачені морські володіння імперії.
Вирішальних успіхів у боротьбі за відновлення Візантії досяг нікейський імператор Іоанн ІІІ Ласкаріс (1222 – 1254 рр.). По двох роках після початку свого правління Іоанн ІІІ розбив війська хрестоносців. Потім Іоанн поступово об’єднував під своєю владою більшість колишніх візантійських земель.
За часів його правління імперія досягла розквіту, який нагадував її мешканцям давні часи. Розвивалися сільське господарство, ремесла. Для сприяння розвиткові ремесел Іоанн заборонив своїм підданим носити одяг з іноземних тканин і наказав користуватися лише тим, що зроблено візантійськими майстрами.
Візантійську імперію було відновлено за нікейського імператора Михайла VIII Палеолога (1259 – 1282 рр.), засновника останньої династії візантійських імператорів.
Латиняни на той час зазнали від візантійців багатьох відчутних ударів, але ще утримували Константинополь. Щоб оволодіти ним, імператор і зосередив свої зусилля. Впродовж тривалого часу він тримав Константинополь в облозі, але не зміг його взяти, і наказав тоді поставити у фортецях поряд із містом гарнізони, які постійно здійснювали вилазки проти латинян. Наступного року загін нікейського імператора, що рухався повз Константинополь, вирішив у черговий раз налякати латинян. Сталося так, що всі сили хрестоносців брали участь у морському поході проти нікейців, і в місті залишався лише імператор із невеликим загоном. Нікейці легко оволоділи стінами, відкрили ворота міста і впустили інших. Так несподівано візантійці захопили Константинополь. Коли хрестоносці повернулися, то спробували дістатися до міста, але зазнали поразки і змушені були на кораблях повертатися до Західної Європи. Латинська Романія припинила існування.
15 серпня 1261 р. Михайло VIII Палеолог став першим імператором відновленої Візантійської імперії. Проте влада візантійських імператорів поширювалася лише на частину Балканського півострова, невелику територію Малої Азії та кілька островів в Егейському морі.
Відроджена імперія відразу опинилася перед лицем нової загрози – турків-османів, з якою вона не змогла впоратися. 29 травня 1453 р. тисячолітня імперія впала. Цю дату деякі історики вважають кінцем середньовіччя.
8. Побут візантійців
Занепад культури, що відбувався на Заході після варварської навали, не зачепив Візантійської імперії. Життя візантійців за середньовіччя розвивалося на кшталт життя давніх римлян.
Візантія залишалася країною міст, де діяли театри, іподроми, лазні, водогони, збережені ще з античних часів. Згодом, коли
§ 16. Арабський халіфат
. Аравійський півострів і його населення
Більша частина величезного Аравійського півострова, площа якого дорівнює чверті Європи, — це пустелі й степи. Аравія поділяється на кілька різних за природними умовами областей. На південному заході півострова простягнувся Ємен з родючими землями, багатою тропічною рослинністю, високою щільністю населення, яке здавна жило з рільництва і садівництва. Середина півострова — Неджд (“Плоскогір’я”) — величезне, посушливе плоскогір’я, де можливе лише кочове скотарство. Річок тут немає, лише сухі русла, що інколи заповнюються дощовими потоками. Життєдайну воду людям дають виключно криниці. Довга смуга вздовж Червоного моря — Хіджаз (“Кордон”) — придатна хіба для рільництва в окремих оазах. Безмежні простори, особливо на околицях плоскогір’я, залишаються незаселеними.
Природні умови Аравійського півострова спричинили те, що більшість арабів були кочовиками — бедуїнами (“мешканцями пустелі”), які розводили кіз, овець і верблюдів. Життя бедуїна неможливо уявити без верблюда, ця тварина — нерозлучний супутник і засіб існування кочових арабів.
Верблюд ідеально пристосований до життя в пустелі, може декілька днів обходитися без води. Бедуїн харчується його молоком і м’ясом, носить одяг із верблюжої вовни. У пустелі немає дерева чи будь-якого іншого палива, замість нього бедуїни використовують верблюжі кізяки. Кочовики жили в наметах із верблюжої повсті; збрую, сідла, взуття виготовляли зі шкури верблюда. Під час мандрівок верблюди, яких бедуїни ще називали “кораблями пустелі”, перевозили вантажі та сімейний скарб. Верблюд правив за гроші, як одиниця розрахунків. Араби вірили і знали: якщо скінчилася вода чи караван заблукав у пустелі, треба пустити вперед верблюда, — він знайде воду і шлях.
Бедуїни жили племенами, які поділялися на роди і сім’ї. У них існувала знать — шейхи і саїди, які мали великі отари, рабів та отримували більшу частку здобичі під час війн. Всі члени одного племені вважали себе родичами. Більшість арабів поклонялася різним племінним богам: єдиної релігії в них не існувало. З-поміж найшанованіших були бог війни та родючості Астар, богиня місяця Сін, богиня-мати Лат. Уособленнями своїх богів араби вважали рукотворних кам’яних ідолів і природні кам’яні стовпи. Траплялися й нечисленні прихильники іудаїзму та християнства.
Через Хіджаз, уздовж Червоного моря, пролягав старовинний торговельний шлях із Середземномор’я до Африки та Індії, на якому виникли великі торговельні центри, що перетворились у міста — Мекка, Ятриб та ін. Особливо велике значення мала Мекка, що виникла у головному місці зупинки караванів. Її мешканці жили у великих мурованих будинках. Щороку в Аравії, навесні, на чотири місяці припинялися війни, розбійницькі напади і встановлювався загальний мир. У цей час усі араби могли відвідати головне святилище Мекки — Каабу (у перекладі з арабської “Куб”), у стіну якого було вмуровано чорний метеорит. Водночас у місті влаштовувалися різноманітні змагання і великий ярмарок.
Наприкінці VI ст. арабське суспільство охопила криза. Населення півострова збільшилося, бракувало землі. Торгівля занепала через напади іранців, які прагнули, щоб торговельні шляхи проходили узбережжям Перської затоки і збагачували їхню країну. Погіршення умов життя підштовхувало арабів до думки про необхідність об’єднання, щоб разом вести боротьбу за краще існування, але на заваді цьому стояли різні племінні вірування.
 
2. Виникнення ісламу та об`єднання арабів
Об’єднанню арабів сприяла поява нової релігії — ісламу. Засновником ісламу став Мухаммед (570 – 632 рр.). Це ім’я означає “натхненний”, “пророк”. У Європі його називали Магометом.
Мухаммед твердив, що основні положення нової віри йому передані Богом. Учні й послідовники записували його слова. Після смерті Мухаммеда всі ці записи було зібрано в одну книгу — Коран (у перекладі з арабської — “читання”).
Мешканець Мекки Мухаммед належав до бідної родини. У шість років він залишився сиротою і став пастухом. Згодом Мухаммед влаштувався вести торговельні справи багатої вдови Хадіджи і почав мандрувати з купецькими караванами. Незабаром він одружився зі своєю господинею і розбагатів. По деякім часі Мухаммед став казати, що чує голос Бога, який наказує йому залишити торгівлю і проповідувати нову релігію. Мухаммед твердив, що він — знаряддя боже, наступник пророків Аврама, Мойсея та Ісуса. Приблизно 630 р. він розпочав проповідувати іслам (у перекладі з арабської — “покірність”). Не всім мешканцям Мекки сподобалися заклики Мухаммеда віддавати своє майно бідним і звільняти рабів. Він був вимушений перебратися до Ятриба — суперника Мекки. Ятриб, мешканці якого 622 р. прийняли Мухаммеда, почали називати Мединою — містом пророка. Відтоді, з року Хіджри, як називають його мусульмани (ті, що сповідують іслам), ведеться відлік часу в мусульманських країнах. Вчення Мухаммеда швидко розповсюджувалося, і 630 р. він переможцем повернувся до Мекки. У 632 р. Мухаммед помер. Його могила в Медині, як і Кааба, є найбільшою святинею мусульман. За релігійною легендою, після смерті пророк зі своїм конем знісся на небо.
Основною релігійною вимогою Мухаммеда до арабів було відмовитися від поклоніння різним племінним богам і визнати існування єдиного бога — Аллаха. “Немає бога, окрім Аллаха, і Мухаммед — пророк його” — головна релігійна формула ісламу. Вплив на іслам іудейської та християнської релігій виявляється у визнанні Мойсея та Ісуса пророками і попередниками Мухаммеда. Священне місто іудеїв і християн — Єрусалим — визнавалося і мусульманами. Для того, щоби бути мусульманином, потрібно було визнати і виконувати п’ять основних положень:
1)    вірити в існування єдиного бога — Аллаха;
2)    п’ять разів на день виконувати обов’язкову молитву;
3)    раз на рік дотримуватися обов’язкового посту — рамазану — від світанку до заходу сонця;
4)    щоби звільнитися від гріхів, витрачати п’яту частину прибутку на милостиню;
5)    один раз за своє життя здійснити паломництво (відвідання святих місць) до Мекки і Медини.
 
Храм Кааба. Мекка, сучасний вигляд
 
Мухаммед виклав і “заповіт священної війни”. Він вирізнив іудеїв і християн як людей, котрі володіють писанням (Святим Письмом), з якими треба вести шляхетні суперечки, а от язичників закликав знищувати.
На початках свого проповідництва Мухаммед засуджував багатіїв, але згодом відмовився від цього. У Корані зазначено, що нерівність серед людей встановлено Богом, і мусульманин не повинен заздрити тому, хто багатший.
Хасиди (висловлювання і настанови) пророка Мухаммеда
1. Той, кого молитва не стримує від поганих справ, далеко відійшов від Бога.
2. Задоволення від невеликого — невичерпне багатство.
3. Рай — під стопами матерів.
4. Сором — од віри.
5. Сухість очей — ознака жорстокого серця.
6. Найкращі з вас ті, хто закликає вас до блага.
7. Велика це зрада, якщо ти нічого не сказав брату, і той (повіривши), підтвердив сказане тобою, а ти збрехав йому.
8. Аби стати брехуном, достатньо повторювати все те, що почув.
9. Аби стати невігласом, достатньо казати все, що знаєш.
10. Приязність до людей — половина розуму.
11. Добре спитати — половина знання.
12. Шукай знання навіть у Китаї, прагнення до знань — обов’язок кожного мусульманина і мусульманки.
13. Учитель і учень — друзі в добрій справі.
14. Кожен, хто загинув, захищаючи своє майно, — святий мученик.
15. Майно мусульманина — кров мусульманина.
16. Бідність — поріг зневіри, а заздрість може змінити призначення людини.
1. Яке ваше ставлення до настанов Мухаммеда його прихильникам?
2. Чи містять настанови пророка загальнолюдські ідеали, яким повинні слідувати люди незалежно від їхніх релігійних переконань? Доведіть свою позицію.
Після вигнання з Мекки Мухаммед почав виступати за об’єднання всіх арабів у єдину громаду мусульман. Між Мединою і Меккою розгорнулась війна. Більшість простих мешканців підтримували пророка, тому знать вимушена була підкоритися Мухаммеду і впустити його до міста. У 630 р., після повернення пророка до Мекки, більшість арабських племен визнала владу Мухаммеда і прийняла іслам.
Вступивши до Мекки, Мухаммед попрямував до головного святилища — Кааби. Об’їхавши її на коні сім разів, він доторкнувся посохом до чорного каменя і промовив: “Істина прийшла, хай зникне неправда!” Далі наказав знищити майже 300 різних племінних ідолів, що оточували Каабу. Мухаммед оголосив Каабу головним святилищем усіх мусульман. Заборонив відвідувати її невіруючим арабам, іудеям та християнам. Кожен мусульманин, як казав Мухаммед, повинен хоча б раз у житті побувати в Каабі. Головним святилищем її було визнано тому, що за арабськими переказами Каабу побудував “праотець євреїв” Аврам для свого сина Ізмаїла, якого араби вважали своїм родоначальником. Аврам, як і мусульмани, вірив у єдиного бога, якому й присвятив цей храм, а язичники, на думку Мухаммеда, згодом опоганили святиню.
Тепер Кааба міститься в центрі мечеті аль-Харам (“Священної”). Це — кубічна кам’яна будівля заввишки у п’ятиповерховий дім. У ній зберігається “чорний камінь”, подарований Богом Адамові — першій людині на землі.
Так під прапором ісламу Мухаммед об’єднав арабські племена. На час смерті Мухаммеда під його владою перебувала більша частина племен, що населяли Аравію.
3. Завоювання арабів за часів перших халіфів
Після смерті пророка між його старими прихильниками і мединською знаттю почалися суперечки про спадкоємність. Адже річ була не тільки в тому, хто буде релігійним вождем, а й у тому, хто очолить державу, створену ним. Врешті було вирішено, що державою керуватимуть халіфи — “заступники пророка”. Надалі кожен правитель арабів називав себе саме так. Перші чотири халіфи, які правили в 632 – 661 рр., були близькими друзями і родичами Мухаммеда.
Халіфи закликали народ рушати в похід за поширення ісламу, обіцяючи кожному винагороду як за життя, так і по смерті. Світ ісламу перейшов у наступ: розпочалася доба арабських завоювань. Найзначніші загарбання було здійснено за правління другого халіфа — Омара (634 – 644 рр.). Араби відвоювали у Візантії Сирію, Палестину, Єгипет і Лівію, а в Ірану — значну частину його західних земель аж до Закавказзя. Зберігся переказ, що після завоювання Єгипту халіф Омар наказав знищити славнозвісну Александрійську бібліотеку, сказавши: “Все, що відповідає Коранові у стародавніх книгах, є в ньому, а те, що не відповідає, не потрібне мусульманам”.
Воєнним успіхам арабів сприяли переваги у військовій тактиці. Вони створили першокласну легку кінноту, що стрімкими атаками наводила жах на піхоту противника і не менш успішно атакувала важких кіннотників ворога. Її поява стала можливою завдяки винайденню китайцями стремен. Саме спершись на них, арабські вершники розрубували шаблями ворогів майже навпіл. Значну роль відігравало й те, що завоювання арабів мали форму “священної війни в ім’я Аллаха”. Кожен загиблий на цій війні, як казали халіфи, опинявся в раю і отримував вічне блаженство. Воєнні успіхи надихали на нові походи. У завойованих країнах араби захоплювали насамперед майно багатіїв, тому більшість поневолених бачила в них визволителів. Араби давали релігійну свободу населенню завойованих країн, але водночас різними пільгами заохочували перехід місцевих жителів у мусульманську віру. Внаслідок завоювань виникла величезна держава — Арабський халіфат.
Вже за перших халіфів розгорнулася боротьба за владу в Арабському халіфаті. Особливо посилилася вона за старого і безвольного третього халіфа — Османа (644 – 656 рр.) і четвертого халіфа — Алі (656 – 661 рр.). Обох їх убили змовники. Після цього престол захопив намісник Сирії Муавія з роду Омейя. Він став засновником нової династії Омейядів. Так розпочався новий період в історії Арабського халіфату.
 
Арабські завоювання VII-IX ст. Утворення халіфату
 
4. Омейяди та Аббасиди
Муавія відмовився жити у Мецці чи Медині та залишився в Дамаску, що перетворився у столицю халіфату. Дамаський халіфат Омейядів проіснував близько 90 років (661 – 750 рр.). За цей час араби значно поширили свої володіння. До кінця VII ст. арабські завойовники підкорили частину Вірменії, Південний Азербайджан, частину Північної Африки. До 711 р. вони захопили всі африканські володіння Візантії на захід від Єгипту (сучасні Лівія, Алжир, Туніс, Марокко) і дали їм арабську назву Магриб — “Захід”.
У 711 р. араби розпочали завоювання Іспанії, де жили вестготи. Полководець Джебель аль-Тарік із 7 тис. кіннотників переправився через протоку Геркулесові стовпи, названу пізніше його ім’ям (Гібралтар). Він розгромив вестготів і дуже швидко підкорив майже всю Іспанію.
Араби спробували підкорити і Франкське королівство, проте зазнали поразки від франкського майордома Карла Мартелла. Просування ісламу до Західної Європи було зупинено. На сході арабські полководці просунулися в глиб Середньої Азії, оволоділи Хівою, Бухарою, Самаркандом, завоювали Афганістан і північно-західну частину Індії до р. Інд. Три рази здійснювали араби походи на Константинополь, у 717 – 718 рр. протримали його рік у облозі, однак підкорити так і не змогли. Візантійський імператор Лев ІІІ Ісавр ціною надзвичайного напруження сил імперії зумів зупинити загарбників. Унаслідок завоювань кордони халіфату Омейядів простяглися від Атлантичного океану на Заході до Китаю та Індії на Сході. За своїми розмірами Арабський халіфат перевищував такі держави давнини, як Римська імперія за часів її розквіту чи держава Александра Македонського.
У 750 р. Омейядів скинула іранська та іракська знать, невдоволена засиллям сирійсько-арабських можновладців. Халіфом став Абул-Аббас Кривавий, за наказом якого було знищено всіх Омейядів. Він заснував нову династію Аббасидів, що правила у 750 – 1055 рр. Столицю халіфату було перенесено до Багдада в Іраку. Багдадський період історії халіфату називали “золотим віком Аббасидів”, часом нечуваної розкоші халіфів.
Столиця Аббасидів вражала сучасників своїми розмірами, численними палацами, парками халіфа та його наближених. У сутінках парків дзюркотіли фонтани, співали дивовижні птахи.
На величезних ринках Багдада можна було зустріти купців із найвіддаленіших країн світу — візантійців, китайців, індійців, малайців. Тут продавали шовкові тканини з Китаю, екзотичні пахощі з Індії, хутра з далеких слов’янських країн. Купці й мореплавці розповідали про дивовижні далекі землі. Не дивно, що і ті часи, і сам багдадський халіф Гарун аль-Рашид стали прототипами героїв казок “Тисячі і однієї ночі”.
5. Суспільний лад халіфату
За перших чотирьох халіфів державою керувала вища релігійна особа, яку обирали з друзів і родичів Мухаммеда. Після приходу до влади Омейядів посада халіфа стала спадковою. Халіфат перетворився на теократичну монархію, що набула рис східної деспотії — форми державного устрою, за якої монарх має необмежену законодавчу і судову владу, не відповідає ні перед ким за свої вчинки, утверджується способом насильства і терору.
Арабський халіфат був державою, створеною внаслідок завоювань різних народів. Утримувати їх у покорі можна було лише силою. Халіфи створили для цього величезну постійну армію — до 160 000 вояків, а для власного захисту — палацову гвардію. За арабськими законами вся земля належала халіфам, які лише тимчасово поступалися її частинами своїм слугам. Після смерті вельможі все його майно переходило до скарбниці халіфа, і виключно від бажання і прихильності халіфа залежало, чи отримає нащадок померлого якийсь спадок.
Величезна кількість чиновників стежила за сплатою податків до скарбниці халіфа. Існували три основні види податків:
1)    харадж — земельний податок;
2)    джизія — подушне, що сплачували немусульмани;
3)    зякят — десятина, що надходила в розпорядження халіфа.
 
Судочинство здійснювалося на основі Корану і Сунни — книги доповнень до Корану. Не всі араби вважали Сунну священною книгою, рівною за значенням Коранові. За часів Омейядів мусульманський світ розколовся на сунітів, які визнавали Сунну і підтримували халіфа, та шиїтів, які не визнавали Сунни і не підтримували Омейядів.
Як і всі попередні імперії, створені внаслідок завоювань, Арабський халіфат занепав і розпався. Причин розпаду Арабського халіфату було декілька. По-перше, халіфат силою об’єднав народи, які мали різну історію та культуру. Відтоді, як вони опинилися під владою арабів, не припинялася їхня боротьба за незалежність. По-друге, влада халіфів, що поринали у нечувану розкіш, а управління державою передавали своїм наближеним, що далі, то більше слабшала. Еміри (намісники халіфів), які управляли на місцях, намагалися зробити свої володіння і владу спадковими, унезалежнитися від халіфа.
Все це призвело до того, що від кінця VІІІ ст. до початку ХІ ст. халіфи втратили більшість своїх володінь. У 1055 р. Багдад завоювали турки-сельджуки, халіфат припинив існування.
Розпад Арабського халіфату
 
6. Культура халіфату
Доба Арабського халіфату збагатила світ визначними культурними досягненнями. Хоча ми і називаємо цю культуру арабською, це не зовсім вірно, бо вона ввібрала культури народів, підкорених арабами. Араби проявили рідку здатність засвоїти знання і традиції підкорених народів. Більше того, вони зуміли поєднати культурні досягнення різних країн в одне ціле на основі ісламу та арабської мови. Арабська мова стала офіційною: на ній складалися документи, велись переговори і молилися. Крім того вона стала мовою науки і культури всього мусульманського Сходу.
Зразок арабської каліграфії
 
Найвагоміший внесок зробили араби у розвиток природничих, точних наук, філософії та медицині. Вони вивчали й перекладали арабською праці Арістотеля, Гіпократа, Евкліда, Птолемея. Європейці ознайомилися з працями Арістотеля за перекладами латинською мовою з арабської. У Багдаді, Кордові, Каїрі існували вищі школи, у яких поряд із Кораном вивчалися світські науки. Ці вищі школи стали зразками для майбутніх західноєвропейських університетів. Існували величезні бібліотеки (Каїр, Кордова та ін.), де було зібрано сотні тисяч книг. Швидкому поширенню книг сприяло те, що в VІІІ ст. араби запозичили з Китаю мистецтво виготовлення паперу. У Багдаді, Дамаску, Самарканді діяли великі обсерваторії. Арабські астрономи відкрили багато зірок і склали карти зоряного неба, визначили окружність Землі.
Сторінка арабської рукописної книги
 
Арабські математики створили алгебру; саме вони стали широко використовувати цифри, що були винайдені в Індії, але відомі нам як арабські.
Араби першими стали робити вівісекцію — розтини живих тварин з метою дослідження функцій частин організму і причин захворювань. У галузі медицини особливо уславився Ібн Сіна (980-1037 рр.). відомий у Європі під ім.`ям Авіценна. У головній своїй праці – „Канон медичної науки” – він звів воєдино досвід античних, індійських і середньоазійських лікарів. Ця праця на багато віків стала настільною книгою лікарів Сходу і Заходу.
Арабські мандрівники (Ібн Фадлан, Аль-Масуді, Ібн Русте та ін.) відвідали першими країни, що не були навіть відомі у Європі. Залишили вони й унікальні описи життя східних слов’ян у ІХ – Х ст. Арабським мандрівникам був відомий значно більший світ, ніж європейцям. Для морських мандрівок араби створили зручний і надійний корабель – дау, точні карти і навігаційні прибори.
Нарешті, для всіх часів і народів неперевершеною пам’яткою арабської літератури залишається “Тисяча і одна ніч”, що увібрала в себе казки різних народів арабо-мусульманського світу.
Швидко розвивалися різноманітні жанри поезії. Одним з найвідоміших поетів був Фірдоусі. Він створив величезний епос „Шахнаме” („Книга царів”), в якому описуються діяння персидських шахів.
Розквіт арабського Халіфату відзначився значним будівництвом. Будувалися величні мечеті, дворці халіфів, мавзолеї-гробниці, фортеці.
 
Мавзолей Саманідів. Бухара, Х ст.
 
Головною спорудою мусульманського сходу була мечеть. Зовні мечеті часто нагадували фортеці, обнесені глухими стінами з мінімумом прикрас. До стін мечетей приєднувалися високі мінарети, з яких віруючих п’ять раз на день закликали до молитви. Проте зовсім інша картина відкривалася, увійшовши до мечеті. Спочатку віруючі потрапляли у прямокутний двір, обнесений арочними галереями. У центрі двору часто був розміщений фонтан для обмивання. З двором поєднувався зал для молитов. Стеля залу тримається на рядах колон. У найвідомішій Кордовській мечеті (VІІІ-Х ст.) нараховується близько тисячі мармурових колон. Освічувалася вона 250 люстрами з 7000 лампами. Найкрасивішою вважається Каїрська мечеть (ХІV ст.). Святим місцем у мечеті є міх раб – ніша у стіні, повернута у бік Мекки і багато прикрашена різьбою або мозаїкою. Ті, що моляться завжди повернуті до міх раба. У мечетях немає ані ікон. Ані фресок. Іслам забороняє зображати Бога і поклонятися будь-яким зображенням. Проте інтер’єр мечеті багато прикрашений арабесками – переплетеними між собою лініями, геометричними фігурами і квітами. Арабески виконані мозаїкою, різьбою, інкрустацією. Поряд з орнаментом на стінах мечетей багато написів (вислови з Корану), які самі нагадують орнамент (в’язь). Це – мистецтво каліграфії, яким араби володіли віртуозно.
Араби вміли красиво організувати свій побут і дозвілля. Поєднавши традиції античності, Візантії, Персії араби створили витончену східну розкіш. Створені арабськими майстрами предмети розкоші (найтонші тканини, кераміка, скло, прикраси, зброя) були жаданими на просторах від Китаю до Європи. Великого успіху арабська культура здобула у прикрашенні палаців і розведені садів. Уміли араби і організувати і дозвілля: полювання і застілля, шахи і нарди, музика і танці. Арабам належить винахід такого популярного тепер музичного інструменту, як гітара. Великою популярністю у арабів користувалися бані, що були не тільки місцем де милися, а і своєрідними клубами, де зустрічалися друзі. За столом араби запровадили переміну блюд, миття рук, користування зубочистками.
Арабська культура мала великий вплив на Західну Європу. Захоплена арабами Іспанія стала джерелом, звідки поширювались у європейські країни наукові знання. Європейці-християни приїздили вчитися до Кордови, яку вони називали “світлою красою світу, юним дивним містом, сяючим у блиску своїх багатств”. Звідси вони привозили до Європи перекладені арабською мовою праці вчених давнини. У європейських монастирях існували центри перекладу з арабської мови латинською. Так, завдяки арабам, середньовічна Європа дізнавалася про наукові досягнення різних часів і народів. Крім того європейці багато запозичили у арабів у побуті та повсякденному житті.
Епоха норманів
§ 17. Північна Європа у VIII – ХІ ст.
1. Нормани, вікінги, варяги
Початок ІХ – першу половину ХІ ст. називають в історії Європи “епохою норманів”. У той час германські племена, які жили на півночі Європи, на Ютландському, Скандинавському півостровах і деяких островах Балтики, рушили на завоювання нових земель. У країнах Європи їх називали норманами — “північними людьми”. Звичною молитвою тоді було прохання Бога врятувати від люті норманів, коли зненацька біля берегів з’являлися їхні довгі безпалубні кораблі — дракари — під чотирикутними червоними або смугастими вітрилами зі страхітливими різьбленими головами драконів на носах.
Корабель вікінгів
 
У самій Скандинавії тих, хто не хотів працювати вдома, а надавав перевагу життю, сповненому небезпек і пригод, називали вікінгами (походження цього слова остаточно не з’ясовано). Вікінги плавали не лише на захід, а й на схід. Балтійським морем і далі Західною Двіною діставалися вони земель, де жили східні слов’яни, які називали чужинців варягами. Тут вони торгували з місцевим населенням, засновуючи свої факторії, або рухалися “шляхом із варягів у греки” далі, до Константинополя. Варязькі дружини наймалися до візантійських імператорів, які високо цінували хоробрість і військову майстерність норманів.
Як виглядали войовничі нормани? Знахідки археологів та ісландські саги — легенди про подвиги вікінгів — дозволяють нам відтворити зовнішній вигляд цих хоробрих воїнів. На знайдених каменях учені побачили зображення бородатих воїнів у гостроверхих шоломах і кольчугах, озброєних великими бойовими сокирами і мечами. Ісландські саги називають найхоробріших норманських вояків берсерками. Ці люди присвячували своє життя служінню богу війни Одінові, вірили, що після загибелі в бою потраплять до його палацу на небі — Валгалли. Перед битвою вони вживали особливо приготовлений сік грибів мухоморів, що справляв на людину наркотичну дію. Від його дії під час бою берсерки впадали у шаленство, зривали з себе кольчуги та билися з ворогом оголеними до пояса, не помічаючи поранень і болю. Вони гарчали, кусали свій щит, могли битися з ворогом обома руками, тримаючи у кожній меч. На берсерків дивилися з острахом і жахом не лише вороги, а й самі нормани. Проте їх і дуже цінували, прирівнюючи одного берсерка до 20 звичайних воїнів.
Що ж до звичайних вікінгів, то, як свідчать їхні поховання, вони не мали якоїсь надприродної фізичної сили: були низькими на зріст, нерідко страждали від ревматизму і хвороб зубів. Під час гучних бенкетів, про які розповідають ісландські саги, випивалося багато пива, але їжа була одноманітною, бідною на вітаміни. Тому вікінги, як і інші мешканці країн тогочасної Європи, рідко досягали похилого віку.
Варяги. З картини В.Васнєцова
 
Походи вікінгів були останньою хвилею великого переселення народів. Перша її хвиля у V – VI ст. зруйнувала давню Римську імперію і призвела до появи в Європі нових держав — варварських королівств. Друга хвиля у IX – XI ст. докотилася до нової Європи. Вікінги не змогли зруйнувати її, а пристосувалися до неї, запозичуючи традиції та порядки феодальної Європи.
 
Європа в IX – XI ст. Походи норманів
2. Походи вікінгів
Європейці нічого не знали про норманів, предків сучасних норвежців, шведів, датчан та ісландців, до кінця VIII ст. У 793 р. загін норманів уперше напав на монастир північно-східного узбережжя Англії, пограбував, захопив у полон ченців і спалив його. Відтоді поселення приморських районів Англії, Франції, Німеччини перетворилися на об’єкти постійних нападів морських розбійників. Хоробрі та безжалісні нормани сіяли смерть, грабували, палили будинки
Схема: Причини походів норманів
Причини походів норманів
Швидке зростання чисельності населення і як наслідок нестача землі та засобів до існування Соціальне розшарування, виділення воєнної знаті на чолі з конунгами, їх прагнення до слави і здобичі Традиції успадкування передбачали, що лише старший син успадковував батьківське майно, молодшим же залишалось сподіватися на удачу і силу Навики мореплавства. Наявність легких, швидкісних кораблів – друкарів, що вільно долали моря, океани і ріки.
              
Походи норманів (кінець VІІІ – ХІ ст.)

Ісландія,
Гренландія,
Північна Америка
Британські острови,
Західна і Південна Європа
Русь,
Візантія,
Володіння арабів
Попервах після походу нормани поверталися з награбованим на батьківщини але по деякім часі нормани почали захоплювати і підкоряти своїй владі величезні території у різних частинах Європи й оселятися на них.
Британські острови найбільш постраждали від норманських завойовників. Спричинило це те, що вони були дуже близько розташована від батьківщини норманів. За доброго вітру кораблі норманів із Данії та Норвегії досягали узбережжя Англії менше ніж за тиждень. У 842 р. нормани пограбували і спалили Лондон. Згодом вони перестали повертатися після нападів додому і розселилися на північно-східному узбережжі Англії. Землі, що опинилися під владою норманів, які були вихідцями з Данії, стали називати “Областю данського права”, або Денло. З цієї частини Англії вони почали просуватися далі. Становище англосакських королівств на острові стало загрозливим. Боротьбу проти загарбників очолило королівство Уессекс. Переломним моментом у боротьбі англосаксів проти данців стало правління уессекського короля Альфреда (871 – 900 рр.). Завдяки реформам йому вдалося мобілізувати на боротьбу проти ворога всі сили. Проте вигнати норманів з Англії йому не вдалося.
По смерті короля Альфреда Великого боротьба проти данців розгорнулася з новою силою. Наприкінці X ст. до єдиного Англійського королівства було приєднано землі Денло. Одначе довго святкувати перемогу англосаксам не довелося. У 1013 р. армія данського короля висадилася на узбережжі й по короткій війні захопила всю Англію. Так острів опинивсь у складі величезної Північної держави данського короля Канута Могутнього (1017 – 1035 рр.), до якої входили Данія, Норвегія, Швеція і Шотландія. По смерті Канута його держава швидко розпалася, і в Англії відновилася влада англосаксів але знову не на довго.
Епоха норманів
793 р. — перша згадка про напад вікінгів (норманів) на північно-східне узбережжя Англії.
870 р. — початок заселення норманами Ісландії
ІХ ст. — напади норманів на узбережжя Північної Німеччини, Франції, Англії. Прокладення “шляху з варягів у греки” від Південного узбережжя Балтійського моря до Візантії та Арабського халіфату.
911 р. – заснування герцогства Нормандія
980-ті рр. — відкриття Ейріком Рудим Гренландії.
Близько 1000 р. — плавання Лейва Ейріксона (“Щасливого”) до островів Північної Америки.
1030 – 1091 рр. — завоювання норманами Північної Італії та Сицилії.
1066 р. — норманське завоювання Англії.
При слабких нащадках Карла Великого нормани стали постійно вторгатися у французькі володіння. Вікінгі тричі – у 845, 857, 865 рр. спустошували Париж. У 885-886 рр. вони 10 місяців його тримали в облозі. Але на цей раз захопити місто їм не пощастило.
911 р. західнофранкський король Карл Простак вирішив домовитися з норманами і використати їх із власною метою. Він надав у користування ватажку данців Роллону Пішоходу (він був настільки здоровим, що жоден кінь його не витримував) місто Руан з його околицями (більша частина сучасної Нормандії). За це Роллон склав присягу на вірність королю і пообіцяв захищати землі свого герцогства від нападів норманів. За легендою, гордовитий норман Роллон, складаючи клятву вірності королю, повинен був схилитися й поцілувати його ногу, але він відмовився це зробити. Роллон, стоячи, різко підняв ногу короля до свого рота, а Карл впав на спину. Проте західнофранкський король змушений був стерпіти цю образу. Формально васальне володіння Франції нове герцогство Нормандія було фактично незалежним як від слабких західнофранкських королів, так і від данських конунгів.
Нормани (французи називали їх нормандцями) прийняли християнство, засвоїли французьку мову і перетворили свої володіння у найсильніше герцогство на півночі Франції. Норманці у 1030 – 1091 рр. — завоювання Північну Італію та Сицилію, а в 1066 р. — Англію.
Крім завойовницьких походів нормани здійснили і велику кількість географічних відкриттів. У 870-х рр. нормани з Норвегії відкрили й почали заселяти Ісландію — “Країну криг”, як назвали нові землі перші поселенці. Природа Ісландії була суворою, а водночас — надзвичайно гарною своєю північною красою: лісів було дуже мало, більшість території займали кам’янисті плоскогір’я з вулканами і джерелами гарячої води — гейзерами. На узбережжі простягалися величезні луки з соковитою травою, що стали прекрасними пасовиськами для худоби перших поселенців. Дуже швидко на узбережжі Ісландії виникли хутори норвезьких переселенців. Внутрішня частина острова, непридатна до життя, залишилася незаселеною. Аж до середини ХІІІ ст., коли країна потрапила під владу норвезьких королів, в Ісландії існувала система самоуправління вільних хуторів. Всі спільні питання вирішувалися на народних зборах – альтінгу. Саме він у 1000 р. оголосив про прийняття ісландцями християнства
У IX – X ст. нормани розпочали заселяти острови північної частини Атлантичного океану. Вікінг Ейрік Рудий, приречений на вигнання з Ісландії за скоєний злочин, відплив у незвідане на північний захід і неочікувано відкрив Гренландію — “Зелену землю”.
Сміливий мореплавець Лейв Щасливий та його супутники близько 1000 р. досягли островів, розташованих поблизу узбережжя Північної Америки. У сагах ці місця називають “Лісною країною”, “Країною плоских каменів” та “Країною дикого винограду”. На островах вони зустріли місцевих жителів, яких назвали скрелінгами. Ці схожі на казку розповіді підтвердила знахідка археологами поселення вікінгів на острові Ньюфаундленд. Поселення існувало нетривалий час, але воно свідчить про те, що Америку було відкрито за 500 років до Колумба! Відкриття вікінгів не мало великих наслідків для Америки і Європи, оскільки у вікінгів не було можливостей освоювати новий континент.
Якщо норвежці та Данці здійснювали свої походи переважно на захід, то швецькі вікінги – на схід. У VІІІ ст. вони стали проникати у землі фінно-угорських, балтських і слов`янських племен. Але походи в ці землі мали здебільшого торговий характер. Шведські вікінги намагались опанувати торгівельними шляхами по Волзі до Каспійського моря і по Дніпру до Чорного моря в землі Арабського халіфату та Візантії. Загони варягів стали вагомим чинником у формуванні державності у східних слов`ян.
 
3. Виникнення скандинавських держав
Походи норманів дали могутній поштовх утворенню держав Північної Європи. Завдяки походам посилилася влада племінних вождів – конунгів.
Найшвидше процес утворення держави відбувався в Данії (з VІІІ ст.). Тут завдяки більш сприятливим природним умовам швидше відбувалося зміцнення влади знаті і вождів. З`явилась велика земельна власність і залежні прошарки суспільства. У другій половині Х ст. Гаральд Синьозубий (біля 950- біля 986) остаточно об’єднує Данію під своєю владою. Наприкінці ІХ ст. конунгу Гарольду Прекрасному вдалося підкорити своїй владі більшість племен Норвегії. Остаточне об`єднання країни відбулося лише на початку ХІ ст. Проте королівська влада виявилася нетривкою і Норвегія тимчасово увійшла до складу могутнього датського короля Кнута Могутнього. Але після смерті сина останнього норвезька корону отримав Харальд Хардрад („Суворий правитель”, 1046-1066).
Харальда Хардрада називають останнім вікінгом на престолі. У молоді роки він ходив походами у східну та Південну Європу, служив у візантійського імператора, воював в Італії та Сицилії. Його дружиною була донька великого київського князя Ярослава Мудрого. У 1066 р. він спорядив великий флот і спробував завоювати Англію, але у битві під Стемфордбріджем потерпів поразку і загинув. За три тижні в Англії висадився інший норман герцог норманський Вільгельм Завойовник, до якого доля була більш прихильною.
У Швеції об’єднання країни сталося під час правління Олафа Скьотконунга (біля 995 – 1020 рр.), але влада короля тривалий час залишалася слабкою.
Всі скандинавські правителі, щоб зміцнити свою владу, прагнули опертися на християнську церкву. Проте утвердження християнства в Скандинавії розтягнулося на дуже тривалий час.
 
4. Країни Скандинавії в ХІІ-ХV ст.
Після бурхливих подій, пов’язаних із походами вікінгів кінця VIІІ – XI ст., країни Північної Європи дещо відокремились у своєму розвитку від інших країн, хоча там відбувалися схожі з іншою Європою процеси.
Події у Скандинавії (Данії, Швеції, Норвегії) в XII – XV ст. майже не впливали на життя інших європейських країн і навпаки. Але тоді відбувалися процеси, що в подальшому зумовили піднесення цих країн та їх участь і вагомий вплив на Європу XVI – XVIII ст. Скандинавських правителів найбільш турбувало (особливо Данії та Швеції) те, хто буде господарем Балтійського моря. Вся їх політика з ХІІ ст. і розвивалася у даному напрямку. Так датські і шведські королі намагалися підкорити Фінляндію і Прибалтику, що неодмінно призвело до зіткнення з Новгородом і німецькими хрестоносцями.
Найбільш розвиненою з-поміж Скандинавських країн була Данія. Тут протягом XII – XIII ст. сформувалися феодальні відносини і завершився процес християнізації населення. У середині XІV ст. розпочався процес швидкого піднесення Данії та перетворення її у вагомий чинник на півночі Європи. Визначну роль у цьому процесі відіграв Вальдемар IV Аттердаг (1340 – 1375 рр.). Проте його плани були перервані поразкою у війні проти Ганзи – могутнього торгового об’єднання північнонімецьких міст, що не бажало втрачати контроль над Балтійським морем.
Його донька і наступниця Маргарита (1387 – 1412 рр.) продовжила політику батька, спрямовану на об’єднання Скандинавії під його владою. Будучи дружиною норвезького короля Ганона VI, Маргарита в 1375 р. домоглася обрання на данський престол свого сина Олафа, який після смерті Ганона у 1380 р. успадкував і норвезький престол. Таким чином Данію і Норвегію було об’єднано в єдину державу. По смерті Олафа в 1387 р. Маргарита стала королевою Данії та Норвегії. У 1397 р., використовуючи міжусобну боротьбу в Швеції, вона спромоглася долучити до унії Данії з Норвегією ще й Швецію. Формально королем Данії, Норвегії та Швеції було проголошено онука Маргарити Еріка II, по суті управління зберігалося в її руках аж до 1412 р.
Так завдяки унії 1397 р., що дістала назву Кальмарської, за назвою шведського міста Кальмар, де її було укладено, на півночі Європи постало могутнє утворення, що почало висувати свої вимоги на панування в басейні Балтійського моря. Проте це об’єднання виявилося досить штучним. Швеція весь час намагалася позбутися данського панування. У 1453 р. вона домоглась автономії, а 1523 р. — незалежності. Національний рух у Швеції, започаткований боротьбою проти Данії, настільки мобілізував сили країни, що вона згодом сама стала претендувати на провідну роль у басейні Балтійського моря.
5. Духовний світ народів Північної Європи
Для тих, чиї землі розоряли нормани, вони були варварами-язичниками, руйнівниками високої християнської культури. Проте скандинави створили власну самобутню культуру. Так, вони створили власну писемність, багатою була народна епічна творчість. Острів Ісландія, заселений вікінгами в ІХ – Х ст., — місце унікальних пам’яток культури германських племен Північної Європи. З давніх часів ісландці зберегли саги про подвиги вікінгів та їхніх давніх богів. Співцями цих сан були скальди. Поети і воїни одночасно. У ХІІІ ст. ці легенди були записані у книгах, з яких ми можемо відтворити побут, духовний світ і образи героїв давніх германців.
 
До прийняття християнства і поширення латинських букв у Скандинавії використовувалося рунічне письмо. Руна у перекладі означає таємниця. Руни – особливі знаки, літери, яких у ІХ ст. нараховувалося 24, а згодом – 16. Абетка називалася фатарк: саме так вимовлялися перші шість рун. Руни були утлуватої форми і як правило вирізалися на зброї, предметах культу. Каменях. Вважалося. Що вони можуть захистити в бою, допомогти одужати тощо. Руни використовувалися і для гадання жрецями. Згідно з легендами руни з підземного царства приніс бог Один.
Рунічний камінь. Данія, Х ст.
 
Головним богом (асом) був Один (давні германці називали його Вотаном). Саме до його володінь, у Валгаллу, небесні діви — валькірії — приводять душі загиблих у бою воїнів. Тут, в очікуванні вирішальної битви проти сил зла, вони відпочивають і бенкетують. З інших богів найвідомішим був Тор (давньогерманський Донар). Він кидав свій важкий молот у хмари і викрешував блискавки. Дружиною Одина (Вотана) була Фрейя — богиня добрих врожаїв і родючості, покровителька родини і шлюбу. Сили зла уособлювали богиня смерті і потойбічного світу Хель, жахливий дракон Фафнір і вовк Фенрір. Кривдили людей також маленькі злі тролі, які стерегли багатства земних надр.
Германці й скандинави ставилися до своїх богів досить незвично. Вони приносили їм жертви (інколи навіть людські) на кам’яних вівтарях у священних гаях. Але вони не просили у богів захисту і допомоги, а вимагали його. Якщо боги не виконували того, що від них вимагалося, то їх могли полишити і звернутися до інших. Пісні про давніх богів, записані в Ісландії, увійшли до збірника “Едда”. Містяться в ньому й пісні про давніх героїв, про їхні звитяги та боротьбу проти сил зла.
Найвідоміший давній герой із оспіваних в “Едді” — Сігурд. Він убив величезного жахливого дракона Фафніра і викрав золото нібелунгів — підземних карликів-ковалів. За легендою, той, хто володів тим скарбом, мав величезну владу і талан у всіх справах. Але золото нібелунгів не принесло щастя Сігурду. Заздрісний король Гунтер вирішив заволодіти скарбом. Разом із братами Гунтер убив володаря золота і захопив скарб нібелунгів, схований Сігурдом на дні Рейну. Але цим боротьба за “рейнське золото” не завершилася. Король гунів Аттіла вбив Гунтера та його брата і заволодів чарівним скарбом. Помститися за Гунтера вирішила його сестра Гудрун, яка була дружиною Аттіли. Ця помста була приголомшливою за своєю жорстокістю. Гудрун повбивала власних синів, дітей Аттіли, нагодувала чоловіка стравою з їхнього м’яса, а вночі вбила Аттілу його власним мечем і спалила будинок.
На ґрунті цих легенд у ХІІІ ст. в Німеччині з’явилася “Пісня про Нібелунгів”. Головною відмінністю її від легенди з “Едди” є те, що герої — середньовічні німецькі рицарі.
Скандинавська міфологія сповнена похмурих образів. У них відбилася сурова драма реального життя. У „Передбаченнях вельви” передбачалася загибель світу. Спочатку загине добрий бог Бальдр. Це призведе до всесвітньої катастрофи. Люди знищать один одного у братовбивчій війні. Вовк Фенрір зірветься з цепу і зїсть Одіна. Фафнір підніметься з океану і ядовитим диханням вразить Тора. Зрештою загинуть всі і люди і боги. Але з попелу виникне нове життя, встановиться мир, добро і щастя.
Ісландські саги містять також описи реальних історичних подій. Саме з них історики дізналися про відкриття Північної Америки Лейвом Щасливим, про давніх правителів Норвегії, про завоювання норманами Англії.
§ 18. Франція
1. Причини і передумови посилення королівської влади і об`єднання країни
Наприкінці Х ст. у Франції відбулася зміна династії. Останніх Каролінгів спіткала таж доля, що їх попередників Меровінгів. Засновником нової династі став один з нащадків графа паризького Еда, що уславив своє ім`я під час захисту міста від норманів – Гуго Капет. Так у Франції розпочалося правління нової династії Капетингів (987-1328 рр.).
Правління нової династії почалося, коли Франціїя переживала скрутні часи феодальної роздробленості. Перші Капетинги не мали майже ніякої влади і визнавалися лише “першими серед рівних”. Король не був навіть найсильнішим серед інших феодалів. Господарем він був лише у своїх власних володіннях — королівському домені — герцогстві Іль-де-Франс. Це була вузька смужка земель, що простягалися вздовж річок Сени і Луари від Парижа до Орлеана і з усіх боків оточувалися володіннями інших феодалів. Інші герцоги та графи часто володіли більшими землями, ніж король, і не поступалися йому силою. Та навіть у власному домені королю доводилося вести наполегливу боротьбу проти свавільних баронів, які засіли у замках і не дуже боялися свого сеньйора.
Представники нової династії не бажали миритися з таким станом речей і у першій половині XII ст. королі почали поступово посилювати свою владу, спираючись на підтримку різних верств населення Франції.
Період правління Капетінгів співпав з часом коли Франція, як і вся Європа, переживала господарське піднесення. Успішно розвивалися сільське господарство, ремесла, зростали міста. Проте розвиток стримувався міжусобними війнами і свавіллям феодалів. Тому селяни, ремісники і купці були зацікавлені у сильній королівській владі, яка об’єднала б країну і поклала б край свавіллю феодалів. Королі вміло використовували такі ситуації та підтримували міста, захищали їх у боротьбі проти феодалів. Міста, своєю чергою, допомагали королю приборкувати непокірних васалів.
Із розвитком господарства відносини між феодалами і селянами швидко змінювалися. Одні феодали намагалися примусити селян платити більше, і невдоволені селяни втікали до міст, інші — звільняли селян від залежності і вимагали лише регулярної сплати грошей. Для того, щоб утримати в покорі вільних селян і відшукати втікачів, дрібним і середнім феодалам потрібна була сильна центральна влада. Вони почали підтримувати короля. Дехто з дрібних рицарів, невдоволених своїми сеньйорами, також шукав справедливості у короля.
Церква теж стала на бік короля. Вона засуджувала безглузді міжусобні війни в країні, під час яких гинули тисячі людей. Спираючись на підтримку міщан, дрібних і середніх феодалів та церкви, французькі королі розпочали боротьбу за об’єднання країни.
 
2. Початок боротьби за об`єднання Франції
Початок XII ст. став часом зміцнення королівської влади. Король Людовік VI Товстий (1108 – 1137 рр.) разом зі своїм помічником абатом Сугерієм навів порядок у королівському домені. Замки бунтівних баронів були зруйновані або в них розмістилися королівські гарнізони.
Людовік VI Товстий відрізнявся від своїх попередників більшою наполегливістю та енергійністю. Він розпочав справжню війну проти мешканців “осиних гнізд, що пожирали країну своїм розбоєм”, як називали сучасники баронів. Король особисто керував каральними загонами, бився проти баронів, організовував облоги замків. Двадцять років знадобилося королю, щоби підкорити бунтівних баронів. Особливо тяжкою була боротьба проти Гюго де Пюїзе. Його було відлучено від церкви, але це викликало у барона тільки сміх. Людовік IV тричі тримав у облозі його замок, тричі руйнував його і спалював, але так нічого і не досяг. Щоразу де Пюїзе давав обіцянку покори королю, відбудовував замок, і все починалося знову. Лише після третьої поразки він скорився.
Боротьба Людовіка VI за об’єднання країни поступово стала приносити результати. Свідченням цього стали наступні події. У 1124 р. король Англії Генріх І разом із німецьким імператором Генріхом V розпочали війну проти короля Франції. В цю тяжку для Франції добу, вперше в історії країни, всі васали Північної Франції об’єдналися навколо свого короля, що і забезпечило перемогу.
Наприкінці свого життя Людовік VI зумів досягти, як вважали всі, великого зміцнення королівської влади, оженивши 17-літнього сина Людовіка VII (1137 – 1180 рр.) з 15-річною Елеонорою Аквітанською. Після наглої смерті батька Елеонора стала єдиною спадкоємницею Аквітанії — величезного герцогства на півдні країни. Однак, по деякім часі Людовік VII мав необережність розлучитися з Елеонорою, і вона вийшла заміж за Генріха ІІ Плантагенета, який у 1154 р. став королем Англії, і принесла йому у спадок свої володіння. Таким чином, небезпечним суперником у боротьбі Капетингів за об’єднання Франції стали англійські Плантагенети. На середину XII ст. під їхньою владою перебувала майже половина Франції. Володіння Плантагенетів, які вважалися васалами французького короля, в декілька разів перевищували домен останнього. Французьким королям довелося розпочати тривалу і виснажливу боротьбу проти Плантагенетів за об’єднання Франції.
Значних успіхів у боротьбі за об’єднання французьких земель під королівською владою досяг син Людовіка VII король Філіпп ІІ Август (1180 – 1223 рр.). Філіпп ІІ став королем у 15-річному віці, але він розчарував тих, хто розраховував на його недосвідченість. Енергійний та обережний, недовірливий і віроломний, він зумів досягти блискучих успіхів у боротьбі проти Плантагенетів. Філіпп ІІ звинувачував короля Англії Генріха ІІ у порушенні васальних зобов’язань (адже Плантагенети були його васалами) і, водночас, прийняв васальну присягу від його синів, підтримуючи їхню боротьбу проти батька.
Боротьба проти Плантагенетів завершилася повною перемогою Філіппа ІІ. Протягом 1202 – 1214 рр. він захопив більшість французьких володінь Плантагенетів. Відтак територія королівського домену збільшилась у кілька разів. Крім того, син Філіпа ІІ Людовік VІІІ Лев (1223-1226 рр.) скористався Альбігойськими війнами (1209-1229 рр.) для приєднання багато півдня Франції. Він розорив і прилучив до своїх володінь Тулузьке герцогство.
 
3. Правління Людовіка IX Святого
У часи правління онука Філіппа ІІ — короля Людовіка IX Святого (1226 – 1270 рр.) великих війн не велося, але було проведено зміни в управлінні державою, посилено авторитет королівської влади.
Людовік IX став королем, коли йому виповнилося 11 років. Коли він став повнолітнім, то показав себе гідним продовжувачем справи свого діда Філіппа ІІ. У той час, коли сила була вирішальним моментом у справах, Людовік IX дивував усіх своєю прихильністю до закону. Коли його давній ворог, король Англії, посварився зі своїми баронами, то обидві сторони вирішили звернутися до Людовіка IX, щоб він з’ясував, хто правий. Можливо, барони розраховували при цьому на те, що французький король підтримає їх, але дарма: Людовік IX виголосив вирок на користь англійського короля.
У своїй країні Людовік IX намагався досягти панування закону. Казали, що нібито кожного дня король виходив зі свого палацу у визначений час, сідав під деревом, вислуховував і розбирав скарги будь-якої людини.
Незвичними для сучасників були величезна доброта і побожність короля. Він влаштовував притулки для калік та бідних людей. У королівському палаці в кімнаті для королівських трапез щоденно накривали стіл для жебраків і калік. Король особисто стежив, щоб вони отримували такі самі страви, як і він. Людовік IX брав участь у сьомому і восьмому хрестових походах. Коли його викупили з полону після невдалого сьомого хрестового походу, Людовік IX не повернувся додому, а залишився чекати нових хрестоносців у Палестині. За три роки, проведені там, французький король зажив слави святого. Він здійснив босоніж у простому одязі паломництво до Назарета, працював простим муляром і ховав залишені напризволяще трупи вбитих християн. Лише звістка про смерть матері примусила його повернутися до Франції, яка шість років залишалася без свого короля. Повага до Людовіка IX була настільки великою, що не минуло і 20 років, як церква проголосила його святим.
За Людовіка IX у Франції було створено малу королівську раду — постійну нараду короля з його найближчими прибічниками. На території королівського домену було заборонено поєдинки як засіб вирішення судових суперечок. Якщо людина не погоджувалася з рішенням сеньйоріального або міського суду, вона могла звернутися до королівського суду — Паризького парламенту судових справ. Він став вищим судом Франції. Найважливіші справи (підпал, карбування фальшивих грошей, викрадення жінок та ін.) розглядалися винятково в королівському суді. Могли звернутися до нього й ті, хто жив на територіях, не приєднаних до королівського домену.
Наведенню ладу в державі і зменшенню кількості війн між феодалами сприяли заборона Людовіка IX вести війни на території його домену і встановлення правила “40 днів короля”, що діяло на території всього королівства. За цим правилом, між проголошенням війни та її початком встановлювався строк у 40 днів, протягом якого слабша сторона могла звернутися в пошуках справедливості до короля.
Людовік IX започаткував у Франції створення єдиної грошової системи. Король не заборонив сеньйорам карбувати власні монети (право карбування монет тоді мали 40 сеньйорів), але примусив їх, як своїх васалів, допускати у свої володіння королівську монету поряд зі своєю. Поступово королівська монета, яка вирізнялася високою якістю, витіснила з обігу гірші за якістю місцеві гроші. Запровадження єдиної грошової системи сприяло посиленню економічної єдності країни.
Великих територіальних надбань за роки правління Людовіка IX здійснено не було, хоча збільшилися королівські володіння. Людовік IX підписав корисну для себе угоду з англійським королем, за якою той остаточно відмовлявся від претензій на втрачені раніше провінції. Король Англії затримав за собою тільки Аквітанію; заради цього йому довелося визнати себе васалом французького короля.
Людовік IX неодноразово казав, що метою його правління є мир і справедливість у країні та за її межами. Діяльність короля стала свідченням його прагнення реалізувати ці задуми: за часів правління Людовіка IX Франція зміцніла як єдина держава і досягла економічного розквіту. Недарма сучасники називали добу Людовіка IX золотим віком в історії країни.
Реформи короля Людовіка IX Святого (1226—1270 рр.)
Судова
Заборонив судові поєдинки в королівському домені. Вищою судовою інстанцією став Паризький парламент. Заборонив приватні війни у своєму домені й запровадив на інших територіях королівства правило «40 днів короля»
Військова
Розпочав заміну ополчення рицарів-васалів найманим військом
Монетна
Запровадив єдину грошову систему в королівському домені й зобов’язав приймати королівську монету на інших територіях країни
4. Перемоги і поразки Філіппа IV Красивого
Філіпп IV Красивий (1284 – 1314 рр.), онук Людовіка IX, став четвертим видатним представником династії Капетінгів, за якого завершилося об’єднання Франції. Філіпп IV був енергійною, рішучою людиною, однак, на відміну від свого діда, він не дуже переймався такими речами, як закон і мораль, коли хотів досягти своєї мети. Він, як і його попередники, вів наполегливу боротьбу за збільшення своїх володінь.
Відтак королівський домен на початку XІV ст. охопив 3/4 земель королівства. Під владою англійців залишалася лише вузька смуга території на узбережжі Біскайської затоки.
Філіпп IV розгорнув тривалу боротьбу за приєднання Фландрії, головного центру вовняного виробництва у Європі. Короля приваблювали багаті фландрські міста Гент, Брюгге, Іпр та ін. Але тут його спіткала невдача. У битві під Куртре 11 липня 1302 р. французькі рицарі зазнали нищівної поразки від ополчення ремісників і селян Фландрії. Зібрані на полі битви 4 тис. позолочених шпор, знятих з убитих французьких рицарів, було вивішено в місті Куртре, звідси ця битва дістала назву “битви золотих шпор”. Незважаючи на цю поразку, Філіпп IV все таки приєднав до своїх володінь частину Західної Фландрії.
Значні видатки на війну у Фландрії та величезне марнотратство королівського двору призвели до повної фінансової руїни. Для поповнення своєї скарбниці Філіпп IV не гребував нічим. Він позичав гроші у місті та не повертав їх; виганяв із країни євреїв, ломбардських банкірів, конфісковуючи при цьому їхні гроші, а потім знову брав із них гроші за повернення до країни; за його наказом псували монету (зменшували в ній кількість золота), що руйнувало торгівлю, але збагачувало короля; у королівських маєтках селян примушували викуповувати свою свободу. Філіпп IV у пошуках джерел поповнення скарбниці не міг оминути своєю “увагою” і католицьку церкву. Він став вимагати від духовенства сплати королю постійного податку. Проти короля виступив римський папа Боніфацій VIII, який категорично заборонив духівництву сплачувати податки. Однак часи змінилися. У відповідь на втручання папи Філіпп IV зібрав у 1302 р. представників трьох станів королівства — духовенства, дворян і міщан на Генеральні штати і запропонував їм розглянути його суперечку з папою. Таке зібрання було скликано вперше в історії країни.
Засідання Генеральних штатів 1468 р.
 
Духовенство і дворяни належали до привілейованих станів. Вони мали ряд переваг над іншими, були, зокрема, звільнені від сплати податків. Решта населення — селяни, ремісники, міщани — належали до непривілейованого третього стану. Вони працювали, сплачували податки і не мали ніяких переваг. До участі в Генеральних штатах від третього стану король запросив лише багатих міщан. Кожен стан мав один голос. Часто виникали суперечки, бо представники третього стану мали лише один голос, а феодали — духівництво і дворяни — два голоси.
Генеральні штати у Франції в ХІV ст.
Король
 
Генеральні штати
І палата ІІ палата ІІІ палата
Духовенство (архієпископи. Єпископи, абати великих монастирів) Представники середнього і дрібного дворянства Представники третього стану (по 2 депутата від кожного міста, переважно мери і члени муніципалітетів)
Основні завдання:
        Затвердження нових податків;
        Вирішення питань про одноразові грошові субсидії на державні потреби.
Зібрані вперше Філіппом IV Генеральні штати одностайно висловилися проти втручання папи у внутрішні справи королівства.
Спираючись на підтримку своєї політики більшості населення країни, Філіпп IV розпочав переможну боротьбу проти Боніфація VIII. Під тиском Філіппа IV новим папою було обрано французького архієпископа Климента V. За наполяганням Філіппа IV новий римський папа переніс свою резиденцію до міста Авіньйон у Франції. Ця подія розпочала 70-річний період (1309 – 1378 рр.) авіньйонського полону пап, які опинилися під контролем французьких королів.
Другий раз скористався підтримкою Генеральних штатів Філіпп IV у 1308 р., коли вирішив прибрати до своїх рук величезні багатства ордену тамплієрів.
Орден тамплієрів перебував під особливою опікою римських пап. У XIII ст. він перетворився у великого землевласника, володаря портів, верфей, мав могутній флот. Центр своєї діяльності після поразки хрестових походів тамплієри перенесли до Європи, де позичали гроші збіднілим королям і таким чином впливали на європейську політику. Саме тамплієри, до речі, першими започаткували ведення бухгалтерських документів і використання банківських чеків. Заборгував тамплієрам і Філіпп IV. Не маючи чим розрахуватися, він вирішив схитрувати і попросив прийняти його до ордену. Великий магістр ордену тамплієрів Жан де Моле відмовив, зрозумівши, що король хоче згодом очолити орден і привласнити його багатства. У 1307 р. за рішенням Філіппа IV в один день, таємно, було заарештовано всіх тамплієрів Франції разом із великим магістром. Їх звинуватили у чаклунстві та служінні дияволу.
Сім років тривало слідство. Під тортурами тамплієри визнали всі звинувачення, але під час суду відмовилися від них. Тамплієрів було визнано винними, орден розпущено, більшу частину їхнього майна отримав король. Однак Філіппа IV чекало велике розчарування: більшість скарбів ордену таємничо зникла. Не знайдені скарби тамплієрів ще й досі бентежать уяву багатьох шукачів пригод.
Великого магістра Жана де Моле 18 березня 1314 р. спалили на повільному багатті. Перед своєю смертю він прокляв папу, короля і його нащадків, проголосивши: “Папо Клименте! Королю Філіппе! Не мине й року, як я покличу вас на Суд Божий!”. Тисячі мешканців Парижа з жахом слухали останні слова Великого магістра. Через два тижні прокляття почало збуватися. Першим помер Климент VI. Восени — король Філіпп IV. Пізніше померли і всі чотири дорослі сини Філіппа, а королівський престол перейшов через 14 років до побічної гілки Капетингів — династії Валуа. Можливо, це і збіг обставин, а можливо, і робота братів-тамплієрів, що славилися великою майстерністю у виготовленні отрут…
 
Страта в присутності Філіппа IV. Малюнок XV ст.
 
Від часів Людовіка VI Товстого, що правив на початку XII ст., до часів Філіппа IV, до початку XIV ст., тривав процес об’єднання Франції. Внаслідок об’єднання держави у Франції на початку XІV ст. встановилася станова монархія — централізована держава, у якій король правив, спираючись на збори представників станів. Одночасно Франціястала однією з перших національних держав.
 
5. Столітня війна
У XIV ст. на політичній арені Європи постали національні держави, що суперечило інтересам окремих феодалів. Одночасно втратило сенс створення універсальної держави під зверхністю імператора або папи римського. Двома найзначнішими національними королівствами в Західній Європі були Франція та Англія. Суперництво між ними вилилось у тривалий конфлікт, який дістав назву Столітньої війни (1337 – 1453 рр.). — це був перший збройний конфлікт європейського масштабу, в якому битви чергувалися з тривалими перемир’ями. У війні брали участь не тільки Франція та Англія, а й Шотландія, Кастилія, Арагон, Португалія, Анжу, Бургундія.
Одна з причин конфлікту крилась у феодальній системі правління. Англійські королі, будучи васалами французького короля, але маючи значні володіння у Франції, стояли на заваді створенню єдиної французької держави. Другою вагомою причиною війни стало суперництво між Англією та Францією через Фландрію. Французькі королі прагнули підкорити собі васальне, але по суті незалежне графство. Англія, маючи тісні економічні зв`язки, у свою чергу підтримувала боротьби фландрських міст проти французького короля.
Приводом до війни стала суперека щодо спадковості французького престолу. По смерті всіх трьох синів Філіппа IV королем Франції було проголошено його небожа Філіппа VI Довгого (1328 – 1350 рр.) з династії Валуа. Але англійський король за порадою фландрських міст заявив свої претензії на французький трон. Як рідний онук Філіпа IV він вважав, що має більше прав на престол Франції, ніж будь-хто з родини Валуа.
Щоби відхилити домагання англійського короля, французькі юристи спиралися на закони часів Хлодвіга — “Салічну правду”, де зазначалося, що землю не може успадковувати жінка. З цього вони робили висновок, що оскільки королівство — це земля, а мати Едуарда ІII, як донька Філіппа IV, не має права успадковувати землю, то вона й не може передати синові право на престол.
У 1337 р. французький король заявив, що забирає в англійського короля його володіння на південному заході Франції. У відповідь Едуард III оголосив війну.
 
Думка історика
Столітня війна, узвичаєні дати якої – 1337-1453 рр., – не була офіційною або неперервною війною між Францією та Англією. Це ярлик. Який вигадали історики, вперше вживши його 1823 р. для назви тривалого періоду заворушень, що ними постійно користувалися англійці як нагодою для походів, наїздів і воєнних виправ. (Цю війну часом називають Другою столітньою війною – після давнішого англо-французького конфлікту 1152-1259 рр.) А передусім то була оргія явищ. Що їх наступні покоління згодом вважатимуть за найогидніше в „середньовіччі”: нескінченних убивст, безглуздих забобонів, зрадливого рицарства і незліченних партикулярних інтересів. Утверджуваних, незважаючи на загальне добро.
Англійськи1 історик Норман Дейвіс „Європа. Історія”.
Війна почалася з морських набігів французів та англійців на узбережжя одне одного. Нарешті, 1340 р. два флоти зійшлись у морській битві біля містечка Слейсе, розташованого в гирлі Шельди. Французький флот було повністю знищено. Після цієї битви англійці жартували: “Якби риби вміли говорити, вони розмовляли б французькою”.
 
Столітня війна (1337 – 1453 рр.)
 
З 1341 р. війна перемістилася на територію Франції. Воювали тоді довго, а великі битви були рідкістю. Лише в 1346 р. сталася перша серйозна баталія біля Кресі, в якій французьку армію було вщент розгромлено.
 Битва під Кресі 26 серпня 1346 р.
 
Англійці досягли перемоги завдяки своїй піхоті, озброєній луками, що стріляли на значні відстані швидко і дуже влучно. Ці піхотинці набиралися з англійських вільних селян-йоменів.
Французьке військо складалося переважно з рицарських загонів, які формувалися за принципом особистої відданості сузеренові. Кожен рицар, який йшов у бій, прагнув здобути славу і здійснити подвиг. Таке військо було некерованим, а сам бій перетворювався на серію герців. До того ж рицарське військо було нечисленним, позаяк спорядження одного рицаря, як уже зазначалося, коштувало дорого. Тому рицарське військо під час битви під Кресі розбилось об англійську піхоту, яка діяла в замкненому строю та була керованою.
Бій почали англійські лучники, які засипали стрілами атакуючих французьких арбалетників і кінноту. Не витримавши такого обстрілу, рицарі відступили. Контратака англійців довершила справу. У битві загинуло 1500 французьких рицарів і лише 3 англійські. Це був і ще один сигнал, який сповістив, що епоха рицарів добігала кінця.
По кількох роках війни англійський король перейшов до тактики загарбання важливих міст і здійснення рейдів у глиб території Франції з пограбуваннями і взяттям великої здобичі. Війна переросла у битви на виснаження.
Французький король Іоанн II Добрий вирішив покласти край рейдам Чорного принца (так називали сина Едуарда англійського короля за колір його обладунків). У 1356 р. 25-тисячне французьке військо наздогнало біля містечка Пуатьє 6-тисячний загін англійців. Маючи шанс перемогти, французи знову програли, а король потрапив у полон.
Принц Едуард ладен був віддати всю здобич і всі загарбані міста в обмін на те, щоби французи його пропустили. Але французький король зажадав, щоб той здався. Тоді англійці вишикувались у бойовий порядок, і приготувались до останнього бою.
Французи, пам’ятаючи про поразку під Кресі, спішили все військо і вишикувались у три лінії. Але рицарі не були пристосовані до битви в пішому строю, і коли перша лінія французів кинулась у бій, вона відразу була розбита англійцями. Друга лінія французів теж потрапила під зливу англійських стріл і почала відступати. Відступ переріс у паніку, що охопила й лінію, очолювану королем. Першими залишили поле бою найближчі до короля люди, в тому числі старший син короля дофін Карл — майбутній король Карл V Мудрий (1364 – 1380 рр.). Контратака англійців довершила справу. Поразка під Пуатьє поставила Францію на межу втрати державності.
За полоненого короля англійці зажадали величезний викуп — 3 млн золотих марок, майже три річні прибутки Франції. Дофін (наступник престолу) Карл, який правив країною, розумів, що без згоди підданих такі кошти не зібрати. Було скликано Генеральні штати. У відповідь на прохання грошей депутати, особливо представники третього стану, висунули вимогу засудити тих, хто винен у негараздах Франції, та встановити контроль з їхнього боку за збиранням і витрачанням податків. Спроба дофіна протидіяти реформам викликала повстання парижан у 1358 р. під керівництвом прево — голови міської адміністрації Парижа Етьєна Марселя. Повсталі захопили королівський палац і вбили кількох наближених Карла. Прево по суті став господарем Франції. Проте дофін зміг утекти, й у Франції стало два правителі. У політичну боротьбу втрутився родич французького короля король Наварри Карл Злий, який удавано підтримав Етьєна Марселя, маючи намір захопити французький трон. Ситуація в країні вкрай загострилася.
Весь тягар війни і негаразди лягли на плечі селян. Останньою краплею, що переповнила чашу їхнього терпіння, стала вимога до них здійснювати роботи з укріплення замків. У травні 1358 р. на північ від Парижа спалахнуло повстання, яке швидко поширилося на Північно-Східну Францію. Воно дістало назву жакерія (французькі сеньйори презирливо називали всіх селян жаками). Селяни нападали на замки, знищували записи повинностей, податкові документи, жорстоко розправлялися з сім’ями сеньйорів. Селяни звинувачували сеньйорів у зраді короля, який потрапив у полон. Повстанці не бачили різниці між англійськими і французькими феодалами. Сеньйори не відразу змогли впоратися з цим селянським рухом. Тільки після підступного вбивства керівників повстання було придушено. По деякім часі подібне повстання вибухнуло і в Англії (1381 р.).
Після всіх цих негараздів Франція з великими труднощами відновила свої сили. Дофін Карл хоч і був фізично слабким і боязливим, виявився неабияким державним діячем. Він спромігся 1360 р. укласти мир з Англією. За цим миром майже третина території Франції відходила під англійське управління, підтверджувалося зобов’язання виплати викупу за короля, зате — і це було головним — англійський король відмовився від претензій на французький престол. Після підписання миру Іоанна II під чесне слово відпустили до Франції. Та коли останній зрозумів, що викупу за нього не буде зібрано, він, дотримавши свого слова, повернувся до Англії, де незабаром помер. Дофін Карл, ставши королем, постарався виправдати дане йому прізвисько Мудрий. Хоча він і скасував рішення Генеральних штатів, та все ж таки впорядкував систему збирання податків, почав формування апарату управління, впорядкував і переозброїв армію, всіляко намагався навести в ній порядок. Наслідки розумних рішень не забарилися.
Після відновлення бойових дій у 1369 р. французька армія під командуванням талановитого полководця Дюдеклена майже повністю визволила територію Франції. У той час змінився характер війни: з війни між благородними рицарями, що воювали за славу, сеньйорів і дам, вона перетворилася на війну між державами і націями.
По смерті Карла V Мудрого ситуація у Франції знову загострилася. Його син Карл VI збожеволів і не міг управляти державою. Розгорілася боротьба за владу між двома угрупованнями, які намагалися посадити на французький престол свого представника. Одне — бургіньйони на чолі з герцогом Бургундським, інше — арманьяки (орлеанці) — на чолі з герцогом Орлеанським. Цією боротьбою вирішили скористатися англійці й відновили війну.
Франція в часи Столітньої війни (Хроніка Сен-Дені, 1415 р.)
Мешканці передмість і сіл вважали за краще ховатися в містах або втікати в ліси, наче дикі звірі, з дружинами, дітьми, зі всім скарбом, ніж зустрічатися з людьми короля (збирачами податків), яких вони боялися більше, ніж ворога. Невдовзі вони справді відчули на власній шкурі, що не було ніякої різниці між цими людьми й англійцями, або що ці люди грабували і чинили розбій лютіше. Силою вони забирали золото, гроші і все, що було найбільш цінним. Їхня жорстокість викликала такий жах, що священики забирали з церков і ховали в надійних місцях скарби, що належали Богові та святим, тому що грабіжники забирали все, що могли знайти за міськими мурами, і робили це без докорів сумління.
1. Який вплив мала війна на життя Франції?
2. Які страждання несла простому народові війна?
3. Чим можна пояснити поведінку королівських збирачів податків?
Восени 1415 р. англійська армія на чолі з королем Генріхом V висадилася в Нормандії та біля села Азенкур знову розгромила французів.  Англійці вступили до Парижа. За мирним договором 1420 р. Франція та Англія ставали єдиним королівством. Здавалося, що війна скінчилась.
 
Битва під Азенкуром 25 жовтня 1415 р.
 
Король Генріх V проголошувався регентом і наступником французького престолу і взяв шлюб із донькою Карла VI. Син Карла VI — Карл позбавлявся права успадковувати престол. Але дофін не визнав договору і втік на південь Франції, де ще були його прихильники. Якраз тоді померли Генріх V і Карл VI. Знову спалахнула війна. Перешкодою на шляху англійців для повного підкорення країни стала фортеця Орлеан, яку вони взяли в облогу 1428 р. Хоча захисників фортеці було значно більше, ніж англійців, вони мало вірили в перемогу.
§ 19. Англія
1. Англо-саксонські королівства
Від кінця І до кінця ІV ст. о. Британія був провінцією Римської імперії (крім північної частини сучасної Шотландії). Римляни побудували тут міста і фортеці, але переселенців із теплої Італії тут було обмаль. У 407 р. римські війська залишили острів, бо змушені були захищати кордони Італії від варварів, і римо-британські зв’язки фактично припинилися. Римська культура у Британії почала занепадати. Вожді місцевих кельтських племен вели міжусобну боротьбу. Від середини V ст. розпочалося масове вторгнення на територію Британії англосаксонських завойовників. Походили ці північно-західні германські племена із земель між Ельбою і Рейном (сучасна Німеччина) — сакси та з Ютландського півострова (сучасна Данія) — англи та юти.
Спершу завойовники захопили південно-східне узбережжя Британії, а потім почали просуватися вглиб острова. Вони знищували кельтів або перетворювали їх на залежних людей, яких обкладали даниною. Племена бриттів зберегли незалежність лише на заході (півострови Уельс та Корнуолл), на півночі (Шотландія) та на сусідньому острові Ірландія. Частина кельтів переселилася на континент, до Галлії, на півострів Арморика, що згодом дістав назву Бретань.
Кельти не лише тікали від завойовників, а й чинили їм одчайдушний опір. На початку VI ст. правитель бриттів і останніх римлян на острові Амвросій Авреліан очолив боротьбу проти германців. Його воєначальником або, можливо, вождем одного з племен був легендарний король Артур. Він зумів завдати саксам декількох відчутних поразок, зокрема 516 р. в битві біля гори Бадон. Невідомий хроніст написав, що битва тривала три дні і три ночі й закінчилася перемогою бриттів. Пам’ять про короля Артура збереглась у легендах, які з часом набули майже казкової форми і не мають нічого спільного зі справжніми подіями. Середньовічні європейські письменники залишили десятки романів про короля Артура, його рицарів “круглого столу” на чолі з Ланселотом і чарівника Мерліна, який допомагав королю.
Захопивши Британію, завойовники утворили сім королівств. Королівствами англів були Останглія, Мерсія і Нортумбрія; саксів — Ессекс, Уессекс, Сассекс; ютів — Кент. Усі германські племена розмовляли різними говірками, але поступово поширювався і почав переважати діалект англів з Мерсі. Мову, якою розмовляли завойовники, стали називати англійською, а саму країну — Англією. Залишки підкореного населення і завойовники поступово злилися в один народ, який дістав назву англосакси.
Перші два – три століття після завоювання населення англосаксонських королівств поділялося на простих людей (керлів) і знатних (ерлів). Керли були вільними селянами, володіли невеликими ділянками землі, а в разі війни йшли в ополчення. Ерли були представниками англосаксонської знаті й володіли великими ділянками землі, що оброблялася рабами і залежними людьми — поневоленими бриттами чи боржниками-керлами.
Англосакси принесли з собою традиції правління германських племен. У кожному поселенні всі вільні люди брали участь у народних зборах, що обирали свого старосту. Декілька поселень складали сотню, на чолі якої також був свій староста. Щомісяця керівники сотень збирались у священному місці, на пагорбі чи під дубом, і вирішували спільні справи, карали злочинців, розв’язували суперечки. Двічі на рік проводилися збори представників кількох сотень, куди кожен приходив зі своєю зброєю і, за давнім звичаєм германців, висловлював свою думку, вдаряючи мечем по щиті.
Після завоювання германські вожді стали королями, їх влада посилилася. Короля оточувала дружина, що захищала його, отримуючи у винагороду зброю, коней, коштовності і землю. Обов’язковою частиною винагороди були бенкети, розкіш яких сприяла збільшенню популярності короля. Водночас віддавна при королі існувала “рада мудрих”, або “тих, хто знає звичаї”, що обмежувала королівську владу. Ця рада складалася з представників знаті, затверджувала нові закони і, в разі необхідності, могла усунути старого та обрати нового короля.
Внаслідок англосаксонського завоювання Британія перетворилася на Англію: кельтів було знищено або поневолено; римська культура і звичаї зникли.
Як і у континентальних варварських королівствах  в англосаксонських теж почало поширюватися християнство. Християнізація Англії мала два джерела. Перше – це ірландські місіонери, друге – це римська церква. Папа Григорій І Великий (590 – 604 рр.) доклав чимало зусиль, щоб навернути населення Англії у християнську віру. Задля цього він послав 40 ченців на чолі з видатним богословом Августином, який став першим єпископом Англії. Його резиденцією стало містечко Кентербері в Кенті. Римські монахи розгорнули енергійну діяльність, навертаючи до християнства населення південної частини країни і витісняючи мандрівних ірландських проповідників, у яких вони вбачали суперників. В Англії було створено церковну організацію, що підпорядковувалася Риму, в селах створювалися парафії, до яких призначалися постійні священики. Замість маленьких ірландських каплиць запрошені з Галлії майстри будували великі кам’яні церкви.
Внаслідок діяльності ірландських і римських проповідників в Англії запанувало християнство.
 
2.Англія і вікінги
Англо-саксонське завоювання Британії стало для неї не останнім. Англія стала першою, що зазнала руйнівних нападів вікінгів і постраждала від них найбільше. Перший такий напад датується 793 р.
Англія була дуже близько розташована від батьківщини норманів. За доброго вітру кораблі вікінгів із Данії та Норвегії досягали узбережжя Англії менше ніж за тиждень. У 842 р. нормани пограбували і спалили Лондон. Згодом вони перестали повертатися після нападів додому і розселилися на північно-східному узбережжі Англії. Землі, що опинилися під владою норманів, які були вихідцями з Данії, стали називати “Областю данського права”, або Денло. З цієї частини Англії вони почали просуватися далі. Становище англосакських королівств стало загрозливим. Боротьбу проти загарбників очолило королівство Уессекс. Переломним моментом у боротьбі англосаксів проти данців стало правління уессекського короля Альфреда (871 – 900 рр.).
На початку його правління становище Англії було дуже тяжким. Данці захопили Лондон. Король був змушений втекти від них на південь, де розпочав збирати сили для боротьби. Він розділив своє військо на дві частини. Щороку одна йшла у бій, а інша — обробляла поля. Така тактика виявилась успішною, і 879 р. король Альфред, відкинувши данців за Темзу, підписав з ними мирну угоду.
У війні проти данців Альфред замість звичного англосакського народного ополчення створив армію з професійних воїнів-рицарів. За рішенням короля кожні п’ять англосаксів повинні були озброювати і забезпечувати всім необхідним одного воїна, який служив у армії. Це дало можливість Альфреду вести тривалу війну і не дати занепасти господарству.
Поява професійних воїнів-рицарів започаткувала далекосяжні зміни в англійському суспільстві, що почало набувати рис феодального.
Окрім створення рицарства, за наказом короля Альфреда стали будувати бурги — фортеці з вартовими загонами — і кораблі для захисту морського узбережжя від загарбників. Для того, щоб вести успішну боротьбу, королю потрібні були значні кошти. Альфред запровадив перший постійний податок із населення — “данські гроші”.
Багато уваги приділяв Альфред розвиткові освіти і науки. Він сумно промовляв, що раніше іноземці їхали вчитися до Англії, а тепер неможливо знайти людину, яка переклала б листа з латини англійською. Король Альфред утворив школу при своєму дворі, де інколи сам викладав, а також школи в центрах єпископств. За наказом короля робилися переклади латинських книг англосаксонською мовою.
Велике значення для посилення єдності країни мало створення збірника законів “Правди Альфреда”. Король наказав зібрати давні англосаксонські закони — правди — у єдину збірку, додав деякі нові та вимагав від усіх користуватися ними.
Витяги з “Законів короля Альфреда”
Я, король Альфред, зібрав ці закони й наказав записати більшість із тих, що дотримувалися наші попередники і які сподобалися мені, а багато злих, що мені не сподобалися, я відкинув за радою мудрих, а інші наказав виконувати; далі, не наважився я передати до запису більшість моїх власних постанов, бо не переконаний, що сподобаються вони нашим наступникам...
4. Якщо хтось замислює зло проти життя короля сам особисто, або надає притулок вигнанцеві чи його спільникові, то він відповідатиме своїм життям і всім, чим володіє...
4.2. Хто готує замах на свого пана, той відповість за це своїм життям і всім, чим він володіє, або здійснить очищення клятвою.
5. Також установлюємо ми для кожної церкви, освяченої єпископом, такий захист миру: якщо її досягне піша або кінна людина, яка рятується від помсти, то ніхто не може вивести її звідти протягом семи ночей. Коли хтось це все-таки зробить, то відповість за порушення королівського захисту церковного миру...
5.2. Старший у церкві повинен наглядати за тим, щоби ця людина не отримувала протягом цих семи днів їжі.
5.3. Якщо він сам захоче віддати зброю своїм переслідувачам, то вони повинні берегти його 30 ночей і сповістити про це його родичів.
5.4. Далі про церковний привілей: якщо той, хто вчинив злочин, про якого раніше не було відомо, сховається в церкві й там розкається перед Богом, то нехай простять половину його провини...
Якщо хтось вкраде щось у церкві, то нехай заплатить за це одноразове відшкодування і штраф, відповідний цьому відшкодуванню, і нехай у нього буде відрубано руку, якою він здійснив цю крадіжку...
Як король Альфред уклав збірник законів? Що було спільного у створенні його і “Салічної правди” Хлодвіга? Яке значення мала християнська церква в Англії часів короля Альфреда?
 
По смерті короля Альфреда Великого боротьба проти данців розгорнулася з новою силою. Наприкінці X ст. до єдиного Англійського королівства було приєднано землі Денло. Одначе довго святкувати перемогу англосаксам не довелося. У 1013 р. армія данського короля висадилася на узбережжі й по короткій війні захопила Англію. Так острів опинивсь у складі величезної Північної держави данського короля Канута Могутнього (1017 – 1035 рр.), до якої входили Данія, Норвегія, Швеція і Шотландія. В Англії, як і раніше, збирали “данські гроші”, але тепер вони перетворились у значно більшу за розмірами данину данському королю. Але по смерті Канута його держава швидко розпалася, і в Англії відновилася влада англосаксів.
 
3. Нормандське завоювання Англії
У боротьбі проти данців англосаксам допомагало герцогство Нормандія, що існувало на узбережжі Північної Франції. Воно було засноване 911 р. на землях, захоплених у Французькому королівстві норманським ватажком герцогом Ролланом. Нормани (французи називали їх нормандцями) прийняли християнство, засвоїли французьку мову і перетворили свої володіння у найсильніше герцогство на півночі Франції.
У 1066 р., скориставшися смертю короля Англії, герцог Нормандії Вільгельм вирішив захопити англійський престол. Приводом до завоювання став заповіт англосакського короля, якому нормандський герцог доводився родичем. У ньому йшлося про те, що Вільгельм — спадкоємець англійського престолу. Папа римський Александр ІІ, намагаючись підкорити своєму впливові англійську церкву, дав благословення Вільгельмові. Восени 1066 р. велика армія герцога вторглася до Англії.
14 жовтня 1066 р. Вільгельм розбив англійську армію на чолі з новим королем Гарольдом у битві під Гастінгсом. Король Гарольд загинув у бою. Армія нормандського герцога вступила до Лондона, де 25 грудня 1066 р. він став новим королем Англії під іменем Вільгельма І Завойовника (1066 – 1087 рр.).
Англосакська знать, що не визнала владу нового короля, утратила свої володіння. Їх отримали французько-нормандські загарбники. Сам король став найбільшим землевласником у країні та надавав землі своїм прибічникам — баронам. Замінив він на своїх прибічників і єпископат англійської церкви.
Король і барони вкрили всю Англію кам’яними замками. У самому Лондоні, на березі Темзи, було побудовано похмурий королівський замок Тауер, що став символом влади нових володарів країни.
Величезне значення для Англії мав проведений за наказом короля 1086 р. перепис населення. Із жахом дивилися люди на цю дивовижну і незвичну акцію, вбачаючи в ній звістку про наближення кінця світу. Складені під час перепису списки населення дістали назву “Книги Страшного суду”, оскільки деякі вважали, що коли прийде Христос, він судитиме людей за такою самою книгою. Насправді мета перепису полягала в тому, щоби з’ясувати, скільки платників податків існує в країні. Багатьох селян, які до нормандського завоювання були вільними, записали до “Книги Страшного суду” як залежних. “Нормандським рабством” стали називати епоху Вільгельма І Завойовника англійські селяни.
Спокій у завойованій Англії Вільгельм забезпечив жорстокими заходами. За вбивство нормандця король установив спільну відповідальність усіх мешканців села або цілої місцевості, де це сталося.
По деякім часі у країні запанував мир: припинилися данські набіги та усобиці знаті. Зміцненню королівської влади сприяло те, що Вільгельм установив порядок, за яким усі васали підкорялися не лише своїм сеньйорам, а й королю. На вимогу короля кожен рицар, незалежно від того, чиїм васалом він був, повинен був нести службу в королівському війську. Перетворення, що їх розпочав Вільгельм І, посилили королівську владу і перетворили Англію в централізовану державу.
Вільгельм І створив міцний апарат управління своєю державою. Країна поділялася на графства, на чолі яких стояли шерифи, призначені королем. Шерифи відповідали за збір податків до королівської скарбниці, провадили судочинство і управляли графствами від імені короля.
Зміцнення королівської влади і припинення усобиць у країні сприяло зростанню міст, розвиткові торгівлі. На великий торговельний центр Англії перетворився Лондон. Англійські купці стали розвивати торгівлю з Нормандією і Фландрією. Вони продавали вовну, яка поступово перетворювалась у головний предмет англійської зовнішньої торгівлі.
Етапи становлення станової монархії в Англії
1066 р. Нормандське завоювання Англії
 
Наслідки завоювання
Початок посилення центральної влади Перетворення вільних селян у особисто залежних
 
Встановлення Вільгельмом І правила, що всі васали підкоряються не лише своїм сеньйорам, а й королю
 
Утворення казначейства, Суду королівської лави, посилення ролі королівської ради за Генріха ІІ
 
Судова і військова реформи Генріха ІІ
 
Підписання Іоанном Безземельним Великої хартії свободи
 
Громадянська війна 1263-1265 рр. і поява парламенту – становопредставницького органу влади
 
Завершення у другій половині ХІІІ – на початку ХІV ст. становлення в Англії централізованої держави у формі станової монархії
Політику започатковану Вільгельмом І, продовжив його молодший син Генріх І (1100 – 1135 рр.). За його правління велику роль в управлінні країною стала відігравати постійна Королівська рада. До неї входили вищі посадові особи держави — королівський скарбник, керівник канцелярії, судді та вірні королю представники знаті. Вищою судовою інстанцією у країні став постійно діючий Суд королівської лави. За дорученням короля судді їздили графствами і розбирали там судові справи. Було створено й казначейство, що називалося Палатою шахової дошки і відповідало за надходження податків.
Таку чудернацьку назву англійське казначейство дістало завдяки системі підрахунку грошей. Великі столи в палаті було переділено лініями на смуги. На них в особливому порядку розкладалися і пересувалися стовпчики монет. Така система нагадувала гру в шахи, звідки і виникла назва палати.
Отже, внаслідок нормандського завоювання в Англії посилилася королівська влада і почалося становлення централізованої держави.
 
Коментар до ілюстрації
Вважається, що славнозвісний килим з Байє був виготовлений в Англії на прохання єпископа Байє, брата Вільгельма Завойовника. Він виготовлений з вишитої лляної тканини довжиною у 70 м і розповідає про битву під Гастінгсом та події, які передували цьому. Завдяки зображенню дрібних деталей ми можемо отримати уявлення про озброєння обох сторін. Нормандські рицарі були одягнені в кольчуги, виготовлені зі щільно підігнаних одна до одної металевих пластин, і конічні шоломи. Для захисту вони використовували щит висотою понад 1 метр, обтягнутий дубленою шкірою. Рицар бився списом і довгим мечем.
У війську англосаксів переважали піші воїни, які добре володіли бойовою сокирою вікінгів з довгим держаком.
 
4. Перші Плантагенети
По смерті Генріха І, який не залишив нащадка престолу, розпочалися 20-літня міжусобиця. За допомогою церкви період безвладдя в Англії було припинено. Престол отримав онук Генріха І молодий граф анжуйський Генріх, що започаткував династію Плантагенетів, яка правила країною до кінця XIV ст.
Генріх ІІ Плантагенет (1154 – 1189 рр.) відіграв велику роль в історії Англії. Його мати, донька Генріха І, була дружиною графа анжуйського Жофруа Плантагенета (це прізвище він отримав від назви рослини “планта генеста”, якою полюбляв прикрашати свій шолом). За свідченнями сучасників, Генріх ІІ був людиною міцної статури з бичачою шиєю і руками силача. У нього був неврівноважений і вибуховий характер. Генріх міг бути добрим, щедрим, відвертим, але коли щось дратувало його і не було до вподоби — перетворювався в розлюченого тирана. Його гнів, щоправда, швидко минав, і король знову ставав доброзичливою, доступною людиною. Генріх ІІ мав неабияку освіту (володів шістьма мовами) і винятково добру пам’ять. До вишуканої їжі чи розкішного вбрання король був абсолютно байдужим, натомість у справах був сповненим наполегливості й рішучості. Генріх ІІ був правителем величезних володінь. До їх складу, крім Англії та Нормандії, входили його спадкові володіння у Франції — Анжу, Пуату, Турень та ін. Після одруження з Елеонорою Аквітанською він отримав і її володіння. Державу Генріха ІІ історики називали “Анжуйською імперією”.
Усі свої сили невтомний Генріх ІІ поклав на те, щоб відновити у державі міцну королівську владу. Він наказав зруйнувати замки феодалів, які брали активну участь у міжусобній боротьбі. Одночасно Генріх ІІ розпочав у країні реформи.
Значні зміни у суспільстві започаткувала судова реформа. Кожна вільна людина в Англії дістала право за визначену плату звертатися до королівського суду, оминаючи суд баронів. Королівські судді, що їздили країною, для розгляду справ на місцях залучали особливих присяжних. Ними ставали 12 місцевих жителів, які складали присягу на Біблії, що чесно вестимуть справу. Завершивши розслідування, присяжні доповідали королівському судді, який призначав кару винному або звільняв невинного. Так було започатковано виникнення суду присяжних, що діє донині в демократичних країнах. Завдяки проведенню судової реформи Генріх ІІ здобув підтримку дрібних рицарів, селян, міщан, які вбачали в ньому свого захисника. До того ж діяльність королівських судів стала джерелом великих прибутків скарбниці короля.
Генріх ІІ здійснив також військову реформу. Служба рицарів у війську, як васалів короля, обмежувалася визначеною кількістю днів на рік. Генріх ІІ дозволяв деяким рицарям не служити у війську; за це вони повинні були сплачувати королю “щитові гроші”, на які утримувалося наймане рицарське військо, що значно зменшило залежність короля від місцевих феодалів. Водночас було зміцнено народне ополчення: кожна вільна людина була зобов’язана мати зброю і з’являтися з нею для участі в королівських походах.
Генріх ІІ намагався поставити під свій контроль англійську церкву, але зазнав поразки. Архієпископ кентерберійський Томас Бекет, що очолював церкву в Англії, рішуче виступив проти домагань короля. Коли Бекета за негласним наказом короля було вбито, у справу втрутився папа. Під загрозою відлучення від церкви Генріх ІІ вимушений був покаятись і відмовитися від своїх планів реформування церкви.
Генріха ІІ Плантагенета вважають одним із найвидатніших королів середньовічної Англії. Однак, його величезна англо-французька держава потребувала значних сил для управління нею і за наступників Генріха ІІ — його синів Річарда І Левине серце (1189 – 1199 рр.) та Іоанна Безземельного (1199 – 1216 рр.) швидко занепала.
 
Англійський король Іоанн Безземельний
. „Велика хартія вольностей”
Славнозвісний король Річард І Левине серце був блискучим полководцем, талановитим поетом і музикантом, але за все своє життя в Англії він провів лише кілька місяців. Бажання здобути славу штовхало його до участі у хрестових походах або війн проти Франції.
 
Печатка Річарда Левове серце
 
Присвятив усе своє життя боротьбі проти французького короля і його наступник Іоанн Безземельний. У війні проти Філіппа ІІ Августа він зазнавав поразки за поразкою і врешті-решт утратив більшість французьких володінь. Іоанн Безземельний розпочав боротьбу і проти папи, але також її програв. Він був змушений визнати себе васалом папи і сплачувати йому щорічну данину в 1 тис. фунтів стерлінгів.
Постійні збільшення податків, різноманітні побори чиновників на королівські невдалі авантюри викликали невдоволення в країні. Водночас англійські барони, відчувши послаблення королівської влади, розпочали боротьбу за свої права. Приводом до неї стало проголошення Іоанном Безземельним 1215 р. підготовки чергової війни проти Франції. Рицарі не хотіли брати участь у ній, вважаючи її безнадійною, і влітку 1215 р. розпочали повстання. Керували повстанням великі барони півночі Англії. Повстанці рушили на Лондон і захопили його за підтримки міщан. Іоанн Безземельний, взятий у полон, вимушений був прийняти вимоги повстанців і підписати 15 червня 1215 р. складену баронами Велику хартію вільностей.
Хартія (в перекладі з давньогрец. — аркуш папірусу) містила 63 статті, переважна більшість яких захищала інтереси баронів та обмежувала владу короля.
Витяг із Великої хартії вільностей
1. По-перше, ми дали перед Богом згоду і підтвердили цією хартією за нас і наших нащадків на віки, щоб англійська церква була вільна, у повній мірі й недоторканності володіла своїми правами і свободами.
12. Ані щитові гроші, ані будь-які інші платежі не повинні стягувати в нашому королівстві інакше, ніж за загальною радою королівства нашого…
13. Місто Лондон повинно мати всі стародавні свободи і вільні свої звичаї, як на суходолі, так і на воді. Крім того, ми бажаємо і дозволяємо, щоби всі інші міста, і бурги, і містечка, і порти мали всі свободи і вільні свої звичаї.
14. Щоби мати загальну раду королівства для призначення нових платежів чи обкладення щитовими грішми, ми накажемо скликати архієпископів, єпископів, абатів, графів, старших баронів нашими листами кожного окремо і, крім цього, накажемо скликати, через шерифів та бейліфів наших, усіх тих, хто має землі, отримані від короля безпосередньо.
16. Нікого не повинні примушувати нести більшу службу за свій рицарський лен або інше вільне володіння, ніж визначено.
20. Вільна людина буде штрафуватися за дрібний проступок відповідно до виду цього проступку, а за більший проступок буде штрафуватися відповідно до його тяжкості, причому повинно залишатися недоторканним основне майно відповідача…
39. Жодна вільна людина не буде заарештована, ув’язнена, або позбавлена майна, або оголошена поза законом, або відправлена у вигнання, або знедолена в будь-який інший спосіб, і ми не підемо на нього інакше, ніж за законним вироком рівних цій людині та за законом країни.
40. Нікому не будемо продавати права і справедливості, нікому не будемо відмовляти в них і уповільнювати їх.
41. Усі купці повинні мати право вільно та безпечно виїздити з Англії та в’їздити до неї, перебувати і їздити Англією, як суходолом, так і водою для того, щоби купувати і продавати без будь-яких незаконних мит, сплачуючи лише старовинні та справедливі, звичаєм установлені мита, за винятком воєнного часу.
1. Які права надавав король хартією різним верствам населення?
2. Які з цих прав ви вважаєте найважливішими і чому?
Іоанн Безземельний одразу після підписання відмовився її виконувати. Обурені барони оголосили про позбавлення влади короля. Розпочалася війна, у розпалі якої Іоанн Безземельний помер.
Прийняття Великої хартії вільностей мало важливе значення. У 39 статті вперше було проголошено принцип, який у майбутньому перетворився на вимогу населення багатьох країн Європи. Можливо саме тому хартію вважають першим у Європі документом, що підтвердив основні права людини.
 
6. Заснування англійського парламенту
Новим королем Англії барони визнали малолітнього сина Іоанна — Генріха ІІІ (1216 – 1272 рр.). Слабкий та безхарактерний Генріх ІІІ завжди перебував під чиїмось впливом: попервах неповнолітнім королем керували барони, а після одруження він потрапив під вплив родичів своєї дружини-француженки. Він роздавав іноземцям посади і землі, викликаючи цим обурення англійських баронів. Міщани, рицарі, вільні селяни також були невдоволені засиллям королівських чиновників і суддів. Навесні 1258 р. король зажадав від баронів, попри неврожай і голод у країні, третину їхніх доходів на авантюру із завоювання Сицилійського королівства. Тоді барони категорично відмовили королю у грошах і зібрали “скажену раду”, яка, по суті, перебрала владу. Але панування баронів не влаштовувало інші прошарки населення. Рицарі, міщани і селяни почали виступати проти баронів. Англію охопила громадянська війна — це війна між громадянами однієї держави, які дотримуються діаметрально протилежних поглядів, яких неможливо примирити. На бік невдоволених пануванням ради перейшла і частина баронів. Очолив рицарів, міщан і баронів, які продовжили боротьбу проти короля і ради, Сімон де Монфор, граф лестерський. Навесні 1264 р. він розбив королівську армію, захопив у полон Генріха ІІІ та його старшого сина Едуарда. На деякий час він став правителем країни — лордом-протектором. 20 січня 1265 р. у Вестмінстері Сімон де Монфор вперше зібрав раду, на яку, окрім представників вищої духовної та світської знаті, запросив по два рицарі від кожного графства і двох міщан від кожного великого міста. Рицарів обирали всі вільні платники податків графства, а міщан — органи самоуправління міст. Ця рада дістала назву “парламент” (від франц. parler — говорити). Так, уперше в середньовічній Західній Європі виник станово-представницький орган влади (Генеральні штати у Франції виникли 1302 р.).
Перемога над королем не припинила громадянської війни: вона, навпаки, спалахнула з новою силою. Селяни громили маєтки прибічників короля, відмовлялися працювати на баронів. Налякана розгортанням війни більшість баронів перейшла на бік принца Едуарда, який, після втечі з полону, став організатором сил короля. Військо Монфора було розбито, він загинув у бою. Владу короля Генріха ІІІ було відновлено. Однак за роки громадянської війни і король, і барони переконались у необхідності зважати на інтереси інших верств населення. Тому головним наслідком громадянської війни стало виникнення в Англії станово-представницького органу — парламенту.
Остаточно сформувався парламент у роки правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). За своєю структурою англійський парламент відрізнявся від французьких Генеральних штатів. У другій половині XIII – на початку XIV ст. в основному сформувалися основні права англійського парламенту. З 1295 р. парламент в Англії став збиратися систематично. Парламент мав право затверджувати податки і видавати закони. У 1343 р. англійський парламент розділився на дві палати. Верхня палата називалася палатою лордів і складалася з духовних лордів (архієпископів, єпископів та абатів) і світських лордів — баронів. До нижньої палати — палати громад — входили рицарі від графств і міщани. Вільні селяни та бідні міщани у парламенті представлені не були, а залежним селянам взагалі було заборонено брати участь у виборах. Англійський парламент мав більший вплив на державне життя, ніж Генеральні штати у Франції. Він став тим органом, де висловлювалися погляди представників різних верств населення, а також місцем мирного узгодження різних конфліктів, що виникали у країні.
Отже, у XIII – XIV ст. в Англії сформувалася централізована держава у вигляді станової монархії.
§ 20. Німеччина
1. Виникнення німецького королівства
За Верденською угодою 843 р. “землі східних франків” отримав Людвіг Німецький. Саме на цих землях згодом постало Німецьке королівство. Але на той час ті землі мало нагадували державу. На них існували п’ять герцогств, володарі яких майже не підкорялися королям із династії Каролінгів. Знатні роди постійно боролися за владу. Це протистояння феодалів, герцогів і королів часто мало збройний характер і тому дістало назву міжусобних війн.
Разом із міжусобними війнами землі Східного Франкського королівства потерпали від нападів чужоземців. Східнофранкські королі та місцеві герцоги зуміли захистити свої землі від вікінгів. Одначе наприкінці X т. з’явився новий небезпечний ворог, який прийшов зі сходу, — угорці, або мадяри. Після переселення з Приуралля в Європу ці племена кочових скотарів осіли на рівнині в середній течії Дунаю і почали нападати на сусідні землі. Першою від угорської навали загинула слов’янська держава Велика Моравія. Потім мадяри розпочали спустошувати німецькі землі, що спонукало герцогів до об’єднання в єдине королівство.
У 919 р. місцева знать проголосила королем Східного Франкського королівства саксонського герцога Генріха Птахолова. З тієї події бере початок історія нової європейської держави — Німецького королівства.
Генріх I посилив владу і поклав край постійним чварам і суперечкам німецької знаті. Для боротьби проти угорців і захисту населення він наказав будувати невеликі фортеці — бурги. Як і в інших країнах тогочасної Європи, у Німеччині було створено численну важку кінноту — рицарів. Саме з її допомогою 955 р. син Генріха I Оттон I (936 – 973 рр.) завдав такої нищівної поразки угорцям у вирішальній битві на річці Лех у Баварії, що вони назавжди припинили напади.
 
Оттон I
 
2. Поява нової імперії. Італійська політика німецьких імператорів
На відміну від свого батька Генріха I, який після обрання королем відмовився від коронації та помазання на царство, його син, урочисто коронований в Ахені, всіляко підкреслював перевагу короля над усією знаттю. Він уважав себе тією людиною, яка відновить Римську імперію Карла Великого, хотів подібно до Карла Великого коронуватися в Римі та одержати імператорський титул від Папи Римського.
У 961 р. Оттон I здійснив похід до Італії, підтримав 22-річного папу Іоанна ХІІ в боротьбі проти непокірних васалів і повернув йому втрачений престол. 2 лютого 962 р. в соборі св. Петра в Римі вдячний папа коронував Оттона І як римського імператора. Відтоді німецька королівська і римська імператорська корони стали неподільними. Так було вдруге відновлено Римську імперію на Заході. Одначе це вже була інша імперія, в інших кордонах та історичних умовах.
По коронації Оттон I подарував Іоанну XII документ про підтвердження права папи римського володіти Папською областю, підкресливши цим залежність папи і церкви від імператора. Проте Іоанн ХІІ вважав, що його влада вище імператорської, бо вона від Бога, а імператор, своєю чергою, отримує владу від папи. У майбутньому ці суперечки призвели до жорстокої боротьби між імперією та папством.
Протистояння церковної та імператорської верхівок досягло піку в другій половині XI ст., коли римським папою став Григорій VII (1073 – 1085), який провів низку реформ у католицькій церкві. Серед них було і скасування інвеститури — права імператора чи короля затверджувати духовних осіб на церковні посади.
Саме ця реформа викликала обурення у 26-річного німецького імператора Генріха IV (1056 – 1106), який не бажав втрачати свою владу над єпископами. Розпочалася довга і виснажлива боротьба. Спершу імператор зібрав у Вормсі німецьких єпископів і домігся від них ухвали рішення про позбавлення сану Григорія VII. Тоді папа зібрав у Римі єпископів Франції та Італії, відлучив від церкви Генріха IV і звільнив його підданих від присяги імператорові. Цим скористалися невдоволені Генріхом IV німецькі феодали і розпочали повстання проти імператора. За такої ситуації Генріхові IV не залишилося іншого виходу, як шукати примирення з папою. Холодної зими 1077 р. імператор з невеликим почтом прибув до резиденції папи в замку Каносса на півночі Італії. Протягом трьох діб Генріх IV змушений був стояти босоніж, в одязі спокутного грішника, перед ворітьми замку, допоки Григорій VII пробачив свого супротивника. Відтоді слово “Каносса” стало символом підкорення світської влади духовній, а вислів “ходіння у Каноссу” означає глибоке приниження переможцем переможеного.
Одначе Генріх IV не забув приниження і не змирився. У 1084 р. він, зібрав велику армію, рушив на Рим і захопив його. Григорій VII ледь урятувався від полону і змушений був утекти на південь Італії. Наступного року Григорій VII помер, заповідаючи своїм наступникам продовжувати боротьбу проти імператорів.
Боротьба проти папської влади призвела до ослаблення Німецької імперії. Німецька знать зміцніла, перетворившись на спадкових володарів земель, кількість герцогств та інших світських і духовних володінь значно збільшилась. Адже під час боротьби між імператорами і папством обидві сторони надавали землі й різноманітні привілеї своїм прихильникам. Імператор залишився верховним сеньйором, але характер його влади змінився. Німецька знать закріпила право обирати імператора. Він міг іще за життя примусити обрати своїм наступником сина, але все одно принцип виборності, а не успадкування, був важливим.
Німеччина та Італія в XI-XIII ст. Монгольська навала на Центральну Європу
 
Відновити втрачену могутність Німеччини поталанило трьом імператорам із династії Штауфенів: Фрідріху I (1155 – 1190 рр.), його синові Генріху VI (1191 – 1197 рр.) та онукові Фрідріху II (1212 – 1250 рр.).
Імператор Фрідріх I залишився в історії під ім’ям Барбаросса (Рудобородий), яке дали йому італійці. За його часів імперію стали називати Священною. Це, на думку імператора, повинно було підкреслити його незалежність від папи. Мовляв, його імперія освячена Богом, а не папою. Здійснюючи свій задум, Фрідріх I користувався тим, що папству було в той час не до нього. У Римі різні угруповання обрали одночасно кілька пап, кожен з яких уважав інших самозванцями. Проте, коли боротьба за папський престол завершилася, Рим знову висунув претензії на вищу владу у християнському світі. У 1157 р. представники папи за його ж дорученням оголосили, що Фрідріх отримав корону лише як “бенефіцій” від папи і повинен йому підкорятися.
Фрідріх Барбаросса - хрестоносець. Малюнок XІІ ст.
 
Зі звернення Фрідріха І Барбаросси до римлян
Рим більше не у Римі. Хочете знову побачити колишню римську славу, мистецький стрій таборів, доблесть і дисципліну? Все це перейшло до нас разом з імператорською владою. Я ваш законний господар.
 
Як аргументував імператор свою владу над Римом?
 
У відповідь Фрідріх I пішов війною на Італію. Він хотів не лише покарати папу, й під цим приводом підкорити заможні італійські міста. Фактично похід 1158 р. був завойовницьким. За допомогою величезної для тих часів 100-тисячної армії Італія була приєднана до володінь імператора. Одначе волелюбні мешканці міст не хотіли підкорятися Фрідріхові I. Для боротьби проти імператора вони об’єднались у союз 15 міст — Ломбардську лігу.
Назву союзові дала місцевість Ломбардія, мешканці якої найболісніше відчули на собі діяльність імператора. У 1162 р. вони повстали проти Фрідріха I. У відповідь імператор спустошив головне ломбардське місто Мілан так, як не спустошували італійських міст варвари. Він зруйнував його стіни та будинки, наказав мешканцям у восьмиденний строк залишити місто. Центральний майдан, за давнім звичаєм, переорали плугом і посипали сіллю на знак того, що місто стане пустелею. Ватажків повстання стратили.
Ломбардська ліга об’єднала сили італійських міст для боротьби проти імператора. 29 травня 1176 р. у битві під Леньяно війська Ломбардської ліги розбили армію Фрідріха I. Характерним було те, що з німецькими рицарями билась і перемогла їх армія, більшість якої становили ремісники міст Ломбардії. Після поразки імператор примирився з італійськими містами. Проте італійці змушені були визнати Фрідріха I своїм правителем.
Боротьбу за подальше підкорення Італії продовжив син Фрідріха I — Генріх VI. Він підкорив Сицилійське королівство і став володарем одразу чотирьох корон: німецької, італійської, сицилійської та імперської. Генріх VІ був імператором найвпливовішої європейської країни того часу. Залежність від нього визнавали король Арагону, що на Піренейському півострові, і навіть англійський король Річард I Левине серце.
Синові Генріха VI Фрідріху ІІ (1220-1250 рр.) було лише три роки, коли помер його батько. Попри те, що його вихователем був папа римський Інокентій ІІІ, він став завзятим противником папства.
 
Фрідріх ІІ
 
Фрідріх ІІ вважав себе світським главою всього християнського світу і що правителі повинні визнавати його зверхність. Більше того, він вважав. Що імперія освячена Богом і що сам імператор не тільки наступник давньоримських імператорів, а і намісник Бога на землі. Під час урочистих церемоній імператор дозволяв собі роздавати народу благословення, наче він служитель церкви чи посланник Бога.
Приводом до нового зіткнення між імператором і папою став Шостий хрестовий похід (1228-1229 рр.). Імператор тривалий час зволікав з відправкою у похід, за що папа римський відлучив його від церкви. Але Фрідріх ІІ навіть і не спробував зняти з себе відлучення, а відправився у Святу Землю і без жодної битви домовився з султаном Єгипту про передачу Єрусалима та інших святих місць на п’ять років під владу християн. Папа був настільки розлючений. Що навіть відлучив від церкви і Єрусалим.
Досить прохолодне ставлення Фрідріха II до християнської віри стало ще одним приводом до протистояння. Папа римський Григорій IX вдруге відлучив імператора від церкви. Одначе від “ходіння у Каноссу” вже сплинуло багато часу. Відлучення від церкви нікого не злякало. До самої своєї смерті у 1250 р. Фрідріх II був відлученим від церкви і вів боротьбу проти папи, який називав його антихристом і сином диявола. Хоча сам Фрідріх у своїх володіннях жорстоко переслідував усіх єретиків. Раптова смерть імператора дала можливість церкві зітхнути з полегшенням: кожен день життя цього “безбожника” зменшував її авторитет.
Фрідріх ІІ не люби Німеччину і майже все своє життя провів у Сицилійському королівстві, яке перетворив на могутню централізовану державу. Спираючись на його ресурси після повернення з хрестового походу, він розгорнув боротьбу за контроль над Центральною Італією, що була під владою пап. Він намагався таким чином підкорити пап своїй влади і одночасно об`єднати в одне ціле свої італійські і німецькі володіння. Але ця безперервна боротьба не дала бажаного результату. Німеччина по смерті Фрідріха ІІ стала занепадати, імперська влада вже ніколи до кінця середньовіччя не була такою, як за часів Штауфенів.
Італійська політика імператорів була згубною як для Італії, так і для Німеччини та імператорів. Італія Німеччина заплатили за це роздробленістю, а імператори фактичною втратою владою. А папи римські у свою чергу не змогли створити велику християнську державу під своєю зверхністю.
 
3. Німецький „наступ на Схід”
Поглинені боротьбою з папами і князями імператори приділяли відносно мало уваги східним кордонам імперії, прагнучи лише до того, щоб Польща, Чехія та Угорщина визнавали свою васальну залежність. На той час у межиріччі Ельби та Одера і на узбережжі Балтійського моря, ще зберігали свою незалежність західнослов’янські племена. Власної держави у них не склалося. Також вони чинили опір і проникненню християнства. У Х ст. землі полабських і поморських слов`ян намагалися завоювати Генрії І і Оттон І. Але повстання слов’ян перекреслило їх зусилля. Перший „наступ на Схід” потерпів поразку.
З середини ХІІ ст. церква і німецькі князі починають знову спрямовувати свої погляди на Схід. Під час Другого хрестового походу папа римський дозволив німецьким хрестоносцям під керівництвом герцога Саксонії і Баварії Генріха Лева здійснити свій похід не в Палестину, а в землі слов’ян (1147 р.). Хрестоносці мечем пройшлися по землях полабських слов’ян, які завзято захищалися. Але сили були не рівні. На завойованих землях постало маркграфство Бранденбург, центром якого у ХІІІ ст. стало місто Берлін.
У слід за рицарями і місіонерами на схід рушили німецькі селяни, ремісники, яких феодали заохочували всілякими пільгами. Місцеве слов’янське населення винищувалося або витіснялося у глухі місця.
У ХІІІ ст. починається німецька колонізація і Прибалтійських земель, що були заселені балтськими племенами. Першими у ці земля шлях проклали німецькі купці, за ними рушили місіонери, а згодом і рицарі. У 1201 р. у землях ливів була заснована Рига. Яка згодом стала центром нової німецької землі – Лівонії. Проте організувати переселення значної частини німецького населення сюди не вдалося. Крім того Лівонія не мала політичної єдності. Ризькі єпископи ворогували з заснованим у 1202 р. на цих землях орденом мечоносців, а згодом у міською громадою Риги. Не просто склалися і відносини з сусідніми руськими князівствами – Новгородом, Псковом та Полоцьком. Пік протистояння припадає на 30 – початок 40-х років ХІІІ ст. Після поразки у битві на Чудському озері („Льодове побоїще” 1242 р.) на тривалий час було укладено мир.
У 1231 р. почалось і підкорення слов’янського племені прусів. Головну роль у їх завоюванні відіграв Тевтонський орден, який був запрошений у Прибалтику польським герцогом Конрадом Мазовецьким, володіння якого найбільш страждали від набігів прусів. Тевтонці вміло скористалися наданою їм можливістю. На місці підкорених ними земель прусів вони створили сильну державу, яка незабаром стала загрозою як для Польщі, так і для руських князівств. У 1238 р. у битві під Дорогочином Данило Галицький завдав їм першої серйозної поразки. Після цього тевтонці зосередили свою головну увагу на боротьбі проти литовців. Проте „литовські походи” ордену так і не дали бажаного результату. Литовські племена об`єдналися у єдине князівство, яке не тільки дало відсіч німецькій агресії, а і стало вагомим чинником у подальшій історії Східної Європи. Крім того орден попостив відносини і з Польщею, захопивши у неї приморські землі. Згодом у 1410 р. об`єднань військо Польщі та Литви завдало поразки ордену у битві під Ґрюнвальдом, а землі ордену стали васальними польського короля.
Ґрюнвальдська битва 15 липня 1410 р.
 
Німецька колонізація відбувалася не лише за допомогою сили зброї. Багато правителів країн Східної Європи запрошували німецьких поселенців у свої володіння, сподіваючись використати їх досвід для освоєння значних територій, заснування міст і розвитку ремесла. Згодом це зумовило існування у містах на сході Європи значного прошарку німецького населення.
4. Занепад імператорської влади. Золота булла
У XIII ст. Священна Римська імперія вступила у смугу кризи, а згодом і занепаду. У 1254 р. помер останній король із династії Штауфенів. Імперія припинила свої намагання підкорити Італію і перестала бути суперницею римських пап. В імперії розпочався період міжцарів’я (1254 – 1273 рр.). Німеччина розпалася на багато світських і церковних володінь, міст і окремих рицарських володінь. Із цього найбільше скористалися князі, які округлювали свої володіння і зміцнювали владу. Після формального відновлення влада імператора була настільки ослабленою, що він реально управляв лише своїми родовими володіннями. Імперські князі ревно стежили за посиленням імператорської влади і прагнули обрати імператором слабшого. У період міжцарів’я встановився порядок, коли імператора обирали сім наймогутніших князів імперії, які називалися курфюрстами. На імператорську корону претендували представники з родин Габсбургів і Люксембургів.
 Німеччина та Італія в XIV-XV ст.
 
У середині XIV ст. політичний центр імперії перемістився в Чехію. Імператор Карл IV (1346 – 1378 рр.) з династії Люксембургів був одночасно і королем Чехії. У своїй політиці він основну увагу приділяв власним родовим володінням. Карл IV, розуміючи, що утримувати імперію під своєю владою він не зможе, вирішив закріпити існуючий стан речей, за якого імперія лише об’єднувала окремі самостійні князівства, міста та ін. Так, у 1356 р. він оголосив Золоту буллу, що закріплювала роздробленість Німеччини.
Булла підтверджувала порядок вибору німецького короля курфюрстами більшістю голосів. Король після коронації папою римським ставав одночасно імператором. Булла закріплювала привілеї князів на вищий суд, розроблення копалень, монети, збирання золота. Дозволялося вести “законно оголошені” війни. Проте війни васалів проти сюзерена було заборонено. Золота булла стала основною для законів імперії аж до її ліквідації 1806 р. Від кінця XV ст. імперія стала називатися Священною Римською імперією германської нації.
 
5. Утворення Швейцарського союзу
Ослаблення імперії поклало початок новому політичному утворенню – Швейцарському союзу. У 1291 р. общини трьох альпійських земель (кантонів) – Швіца, Урі і Унтервальдена – об`єдналися проти спроб їх підкорити імператором Рудольфом І Габсбургом (1273-1291 рр.). Імператор та його наступники намагався об`єднати всі свої володіння у єдине ціле, а вільні селяни стали йому на заваді. Крім того через ці землі проходив важливий перевал Готхард, який зв’язував Німеччину з Італією. За народними переказами на боротьбу проти Габсбургів співвітчизників підняв відомий стрілом з лука Вільгельм Телль. У 1315 р. селянська піхота вщент розгромила війська Габсбургів біля гори Моргантен. Після цього до союзу приєдналися ще п`ять міських кантонів. Але знадобилося ще кілька перемог, щоб Союз домоглася автономії від імперії (1499 р.). Остаточно міжнародне визнання незалежності Швейцарія здобула лише у 1648 р. Наприкінці ХV- на початку ХVІ ст. до союзу приєдналося ще 5 кантонів. Населення кантонів говорило на різних мовах – німецькій, французькій, італійській, але їх об’єднувало спільне прагнення жити у вільній державі.
Тривалий час Союз не мав постійних органів влади. Справи кожного Кантона вирішувалися на зібранні чоловіків, а Союзу в цілому на зібранні кантонів. Кожний кантом міг проводити власну внутрішню і зовнішню політику, але давав обіцянку, що не буде шкодити спільним інтересам.
Швейцарців, які проявили себе стійкими і вправними воїнами, стали запрошувати служити за гроші правителі різних європейських держав, а також папа римський. На відміну від інших найманців, швейцарці відзначалися стійкістю і відданістю. По теперішній день з них набирається гвардія, що охороняє папу римського.
Швейцарський союз
6. Ганза
Особливою складовою імперії були імперські міста, що підкорялися лише імператорові. Відсутність сильної центральної влади в імперії зумовлювала розвиток міського самоуправління, але не захищала міста від зазіхань сусідніх князівств. Таке становище імперських міст спонукало їх до об’єднання з метою захисту своєї незалежності. Найбільшим союзом міст стала Ганза — об’єднання купецьких міст, що вели посередницьку торгівлю. Союз було започатковано 1241 р., коли міста Гамбург і Любек уклали між собою союзницький договір. Остаточно союз сформувався у 1356 р. До нього входило майже 80 міст Північної Німеччини, Прибалтики і нижньорейнських земель. Метою союзу було утримання монопольного права на торгівлю з Англією, Нідерландами, Скандинавськими державами і Руссю. Ганзейські факторії (торговельні поселення) розміщалися від Лондона до Новгорода.
Хоча Ганза не була політичним об’єднанням, вона відіграла величезну роль у політичному житті сусідніх держав. Вона вела війни, укладала союзи. Так, у 1367 р. Ганза в союзі зі Швецією і герцогством Мекленбурзьким вела війну проти Данії. Перемога у війні дала їй повний контроль над протоками з Північного в Балтійське море і право брати участь у виборі датського короля.
Будучи могутньою економічною і політичною силою, Ганза не являла собою якогось стрункого утворення, схожого на державу. Кожне місто, що входило до союзу, було повністю незалежним у внутрішньому житті. Єдиним загальним органом був з’їзд представників міст. Рішення, що ухвалювалися на з’їзді, були обов’язковими для всіх, а їх невиконання загрожувало відокремленням від союзу. У разі ведення війни кожне місто споряджало флот і армію для спільних дій.
Від кінця XV ст. Ганза почала занепадати. Це було зумовлено переміщенням головних торговельних шляхів до Атлантичного океану і зростанням морської могутності Нідерландів і Англії. Остаточного удару Ганзі було завдано в роки Тридцятилітньої війни в першій половині XVII ст., коли торгівля в Балтійському морі майже припинилася.
 

Приложенные файлы

  • docx 14820827
    Размер файла: 365 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий