законодавство Кулицький

6.1. Історія розвитку правових основ регулювання
інформаційної діяльності
Ефективна організація інформаційної діяльності в суспільстві можлива тільки за умов її адекватного правового забезпечення. У цілому норми права, що регулюють інформаційну діяльність, можна
об’єднати в такі групи:
· законодавчі та нормативні акти власне про інформацію;
· законодавчі та нормативні акти з питань охорони прав інтелектуальної власності;
· окремі положення інших правових актів, що стосуються інформації та охорони прав інтелектуальної власності.
Доцільність аналізу та практичного застосування законодавства про охорону прав інтелектуальної власності як однієї з гілок законодавства про інформаційну діяльність обумовлена специфікою інте-
лектуального продукту та його місцем у процесі управління. Справа не лише в тому, що інтелектуального продукту у більшості випадків являє собою інформацію, зафіксовану на тих чи інших носіях. Створення інтелектуального продукту вимагає значних витрат розумової праці. До того ж йому належить важлива роль в організації інформаційної діяльності у сфері управління.
Водночас існує певна різниця в походженні зазначених вище напрямів нормотворчості. Так, генеза законодавства про інформацію пов’язана із гарантією політичних прав і свобод особи та формуван-
ням конкурентного середовища в економіці, починаючи з кінця ХІХ ст. Що ж стосується законодавства про охорону інтелектуальної власності, то воно своїм походженням завдячує розвитку товарно-гро-
шових відносин ще на світанку капіталізму. Адже основною формою охорони, наприклад, технічних новинок у докапіталістичний період був отриманий від монарха привілей на виключне право на використання винаходу на території цієї країни. Монарх міг надавати (переда-
вати) таку привілею будь-якій особі.
Поширення ж прототипу сучасних правових норм на сферу інтелектуальної діяльності пов’язане з перетворенням продуктів цієї
111
діяльності на товари, а отже, й об’єкти власності. Тому закономірно, що початок формування основ права інтелектуальної власності збігається з переходом суспільства до капіталізму. Наприклад, уперше
в світі охорону права на літературну власність (право копірайту) запроваджено в 1545 р. у Венеціанській республіці. Цим законом заборонялося публікувати твори без згоди їх автора(ів). У 1672 р. аналогічний закон було вперше запроваджено в англійській колонії (нині штат) Масачусетс в Америці. А в 1709 р. англійський парламент прийняв “Статут Анни”, названий так на честь тодішньої англійської королеви. Цей законодавчий акт надавав авторові будь-якої книги виключне право на її друк протягом 14 років від дати її першої публікації із можливістю продовження цього права ще на
14 років. Поява “Статуту Анни” обумовлювалася необхідністю захисту інтересів авторів творів і книговидавців, що несли витрати на друкування книжок, шляхом надання їм на певний період монополії на видання відповідних творів. Як бачимо, саме в країнах, що були піонерами в розвитку капіталізму, з’явились перші паростки сучасного права охорони інтелектуальної власності.
А 8 вересня 1886 р. у м. Берн (Швейцарія) була підписана міжнародна “Конвенція з охорони літературних і художніх творів”, відома ще як Бернська конвенція. Цей документ визначає сучасні механізми охорони прав різних суб’єктів на використання творів мистецтва. Він є базовим міжнародним юридичним документом у сфері охорони прав інтелектуальної власності в частині, що стосується творів мистецтва.
Поряд з охороню прав власності на твори мистецтва охорона аналогічних прав здійснюється і у сфері так званої промислової власності. Причому ця сфера юридичної практики теж має давню історію.
Адже ще у 1623 р. парламент Англії прийняв “Статут про монополії”, яким скасував більшість монополій у сфері торгівлі товарами.
Таке право монопольної торгівлі раніше надавалося підприємцям королівською владою. Разом із цим було збережено монополію технічної творчості. Патентна монополія надавалась першому дійсному
винахідникові та визначала його виключне право на виготовлення та використання нового виробу як результату винаходу на території королівства. Патент діяв упродовж 14 років. “Статут про монополії”
вважається класичною відправною точкою розвитку патентного законодавства. Патент-монополія виконував функції інструмента уз-
112
годження інтересів винахідника і суспільства. У подальшому патентне право поступово поширювалось у всій Європі. На території Російської імперії, а отже, і на більшій частині території України, воно
було запроваджено у 1812 р.
У результаті розвитку патентного права 20 березня 1883 р. у Парижі (Франція) було підписано міжнародну “Конвенцію з охорони промислової власності”, в яку з того часу кілька разів вносилися певні зміни. Означену конвенцію ще називають Паризькою. Основні положення цього документа поділяються на три категорії: національний режим, право пріоритету і загальні правила. Дотримання національного режиму означає, що громадяни країн членів Конвенції мають рівні права в усіх країнах-членах із громадянами відповідних держав у правовій охороні об’єктів промислової власності. Наприклад, громадяни США мають на території України такі ж права стосовно права промислової власності, як і громадяни України. Таке ж правило діє і стосовно громадян України в США. Право ж пріоритету означає, що країни члени Конвенції визнають пріоритет подачі відповідних заявок в інших країнах при подачі ними заявок на ці ж об’єкти промислової власності. Конвенція надає кожній державі-учасниці свободу дій стосовно національного законодавства з питань промислової власності, за винятком тих положень, яких повинні дотримуватись усі держави-учасниці згідно зі Стокгольмським актом 1967 р.
14 липня 1967 р. у Стокгольмі (Швеція) було засновано Всесвітню організацію інтелектуальної власності (ВОІВ), яка здійснює міжнародну координацію діяльності у сфері охорони прав інтелектуальної власності [40; 56; 77].
6.2. Об’єкти та суб’єкти права у сфері інтелектуальної власності та інформаційної діяльності

Згідно з міжнародними нормами інтелектуальна власність включає права пов’язані з:
1) літературними, художніми та науковими творами;
2) виконавчою діяльністю артистів, звукозаписом, радіо- і теле-візійними передачами;
3) науковими відкриттями;
4) винаходами в усіх сферах людської діяльності;
5) комп’ютерними програмами і алгоритмами;
113
6) промисловими зразками;
7) товарними знаками, знаками обслуговування, фірмовими найменуваннями та комерційними позначками;
8) захистом від конкуренції, а також з усіма іншими правами, що стосуються інтелектуальної власності у виробничій, науковій, літературній та художній галузях.
Реалізація прав інтелектуальної власності в цілому означає юридично оформлене встановлення та підтримання монопольних відносин власності у певній сфері людської діяльності протягом визначе-
ного терміну. Це пов’язано зі специфікою інноваційної і взагалі будь-якої творчої діяльності та необхідністю узгодження інтересів винахідника, творця, власника об’єктів інтелектуальної власності,
їхніх споживачів і суспільства в цілому. Пояснимо цю тезу на прикладі інноваційного процесу.
Інноваційний процес (інновація, нововведення) це створення принципово нового засобу практичного застосування для задоволення певної суспільної потреби. Поняття “інновація”, “нововведення”
вживаються також і для визначення результатів інноваційного процесу. Інновація потребує певних (як правило, досить великих) капіталовкладень і значного проміжку часу на свою реалізацію. Тому три-
валий термін монопольного права на інтелектуальну власність механізм заохочення капіталовкладень в інновації.
Об’єктами права інтелектуальної власності, згрупованими відповідно до сфер і механізмів їхнього функціонування, є:
1) об’єкти авторського права та суміжних прав;
2) об’єкти права промислової власності;
3) нетрадиційні об’єкти права інтелектуальної власності.
Основна ознака об’єкта інтелектуальної власності патентоздатність можливість відокремлення об’єкта від його творця/власника. При цьому цінною є інформація, що відображає суть об’єкта
інтелектуальної власності, а не той чи інший конкретний носій, на якому ця інформація може розміщуватися.
На практиці форми захисту прав інтелектуальної власності поділяють на:
· юрисдикційні, що передбачають діяльність уповноважених державою органів із захисту порушених або оспорюваних прав на об’єкти інтелектуальної власності;
· неюрисдикційні, які включають дії юридичних і фізичних осіб, що здійснюються ними самостійно, без допомоги державних органів.
114
Причому де-факто важливим засобом захисту прав інтелектуальної власності можуть бути переговори між власником цих прав та ймовірним їхнім порушником. Специфіка інтелектуальної власності
полягає в тому, що для її захисту, в тому числі й з метою збереження конфіденційності інформації, досить часто доцільні досудові механізми вирішення спорів у межах чинного законодавства.
Охорона прав інтелектуальної власності здійснюється з використанням спеціально оформлених юридичних документів, таких як патент і ліцензія.
Патент документ, свідоцтво, що від імені держави видається власнику та засвідчує його виключне право на використання винаходу.
Ліцензія документ, що надається власником патенту іншій юридичній чи фізичній особі та засвідчує її право на виготовлення чи (та) використання запатентованого виробу, технології протягом
обмеженого часу або на обмеженій території. Поняття “ліцензія” використовується і стосовно товарних знаків і копірайту.
Патент може розглядатись як засіб забезпечення його власникові монополії на певному ринку. Видача ліцензії означає часткову відмову власника патенту від такої монополії і є механізмом узгодження
інтересів винахідника та суспільства, засобом стимулювання інновацій. Ліцензіар власник патенту, продавець ліцензії. Ліцензіат покупець ліцензії.
Але іноді виробники (власники) інтелектуальних продуктів з тих чи інших міркувань не патентують свої винаходи (зокрема, через їхню непатентоспроможність). Тоді з’являється такий інформаційний продукт, як ноу-хау. На практиці під ноу-хау розуміють незапатентовані корисні знання, досвід і секрети виробництва. Різниця між ноу-хау і винаходом полягає у наявності чи відсутності правової охорони у формі охоронного документа (патенту), а не у характері технічного розв’язання проблеми. Цінність ноу-хау в тому, що ця інформація не є загальновідомою. Захист ноу-хау реалізується через механізми забезпечення конфіденційності, секретності відповідної інформації. Ноу-хау, як правило, приймає форму комерційної таємниці.
Комерційна таємниця підприємства, згідно з чинним українським законодавством, це відомості, пов’язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами та іншою діяльністю
підприємства, що не є державною таємницею, розголошення (передача, витік) яких може завдати шкоди інтересам підприємства. По суті, це будь-яка інформація, що має реальну або потенційну комерційну
115
цінність, тому що вона невідома чи недоступна третім особам. Комерційна таємниця не охороняється авторським правом та іншими правами, що захищають інтелектуальну власність. До комерційної
таємниці може належати інформація про ринок (цінова політика, збут, угоди); про виробництво (технології, витрати на виробництво); про організацію підприємства та фінанси тощо.
Суб’єктами права на захист інтелектуальної власності можуть бути:
1) автори (творці) об’єкта інтелектуальної власності;
2) власники права на об’єкти інтелектуальної власності (крім авторів);
3) спадкоємці та правонаступники.
Законодавство ж про інформаційну діяльність має менший “стаж”, ніж законодавство про охорону прав інтелектуальної власності. Його становлення пов’язане з дією наступних соціальних процесів, які з часом набули міжнародного характеру. По-перше, це формування конкурентного середовища у сфері економічної діяльності. Наприклад, у США першим федеральним нормативно-правовим документом був Антитрестовський закон Шермана, що з’явився 1890 р. і забороняв змови підприємців, спрямовані на встановлення монополії на конкретних ринках. (Не плутати, наприклад, з державними монополіями в Англії ХVІ–XVII ст., що надавались королем.)
По-друге, це законодавча гарантія прав людини, особи, включаючи її право на отримання інформації. Особливої інтенсивності цей процес набуває у другій половині ХХ ст. Реальне впровадження юри-дичних норм, що гарантують права людини взагалі і у сфері інформаційної діяльності зокрема, залежить від рівня розвитку кожної конкретної країни.
Із надбанням незалежності в Україні взято курс на впровадження норм міжнародного права у сфері захисту прав людини і, відповідно, у сфері інформаційної діяльності. Основи вітчизняного законодав-
ства про інформаційну діяльність і права інтелектуальної власності задекларовані в Конституції України. Так, згідно зі ст. 34, кожному громадянину гарантується право на свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадянського порядку. Стаття 31 гарантує таємницю листування, телефонних розмов, іншої кореспонденції.
А ст. 32 забороняє збирання, зберігання, використання та поширен-
116
ня конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і є конституційною гарантією невтручання в особисте та сімейне життя.
Правові норми завжди виражені у формі певних джерел права.
Джерела права це офіційно визнані форми, в яких здійснюється встановлення, зміна або відміна правових норм.
Джерелами права в Україні є:
· Конституція (Основний Закон) та інші закони (укази, декрети);
· підзаконні нормативні акти, що видаються органами виконавчої влади (Кабінетом Міністрів, Державним патентним відомством, Держкомстатом тощо);
· правові звичаї (традиції), судові прецеденти, міжнародні угоди.
Кожний наступний рівень конкретизує попередній за принципом “від загального до окремого” [4; 56; 123].
Водночас у кожному соціумі діє і так зване звичаєве право система не зафіксованих документально норм, традицій, що регулюють поведінку членів даного суспільства. На практиці можуть існувати
певні розбіжності між нормами офіційного та звичаєвого права. Надзвичайно великі розбіжності свідчать про недосконалість офіційної системи регулювання правових відносин у певній сфері життєдіяльності цього суспільства або в державі в цілому. Таким прикладом може слугувати масштабний розвиток тіньової економіки на теренах колишнього СРСР.
6.3. Закон України “Про інформацію” базовий правовий акт у системі регулювання інформаційних відносин в Україні Закон України “Про інформацію” набув чинності 2 жовтня 1992 р. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства та держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.
Закон установлює загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус учасників інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу і суспільство від неправдивої інформації.
117
Закон визначає інформацію як документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Відповідно об’єктами інфор-
маційних відносин є документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній
та інших сферах. Наведене в цьому Законі юридичне визначення інформації дещо відрізняється від того, яке було подано в розд. 1 цього посібника, і від того, як часто розуміють і вживають поняття
“інформація” на практиці.
Наприклад, у сферу дії юридично визначеного терміна “інформація” фактично не потрапляють чутки, хоча останні досить часто є дієвим інструментом впливу на економічне та соціально-політичне
життя суспільства. Причина такої ситуації полягає в тому, що інформаційна діяльність для цілей свого правового регулювання передбачає наявність відповідних суб’єктів. Щоб той чи інший суб’єкт ніс
правову відповідальність за поширення тих чи інших повідомлень, треба, щоб ці повідомлення можна було засвідчити в судовому порядку. Тобто необхідна наявність відповідних документів або при-
наймні свідків, як у випадку публічного оголошення будь-яких відомостей. Чутки ж, як правило, знеособлені, поширюються переважно в процесі довірливого спілкування. А це, в свою чергу, обумовлює відсутність не тільки відповідних документів, а й осіб, які можуть засвідчити факт публічного поширення повідомлень. Стан справ, коли певний тип повідомлення де-факто інформацією є, а де-юре такою не визнається, може призводити до ситуацій, що вимагають застосування широкого спектра правових інструментів і залучення висококваліфікованих фахівців.
Усі громадяни України, юридичні особи та державні органи мають право на інформацію. Але реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Згідно із Законом інформаційна діяльність розглядається як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави. Важливе місце в Законі належить описові механізму функціонування інформаційних потоків у суспільстві. Так, держава здійснює контроль за режимом доступу
118
до інформації. Завдання її при цьому полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма державними органами, підприємствами, установами та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом. Державний контроль за додержанням установленого режиму здійснюється спеціальними органами, які визначають Верховна Рада і Кабінет Міністрів України.
Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом. Закон визначає порядок доступу до інформації:
дає визначення інформаційного запиту, порядку його розгляду відповідними посадовими особами, визначає порядок відшкодування витрат, пов’язаних із задоволенням запиту, а також встановлює перелік документів та інформації, що не підлягає наданню для ознайомлення за запитами.
Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. Підставами виникнення права власності на інформацію є створення інформації своїми силами і за свій рахунок, договір на створення інформації, договір, який містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи.
Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об’єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивіль-
ним та іншим законодавством. Інформаційна продукція це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів,
підприємств, установ і організацій. Інформаційна послуга це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їхніх інформаційних потреб. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами за винятком випадків, передбачених Законом.
Закон встановлює права та обов’язки учасників інформаційних відносин, їхню відповідальність за порушення законодавства про інформацію, визначає порядок співробітництва української сторони
119
з іншими державами, зарубіжними і міжнародними організаціями в галузі інформації [49; 186].
Положення Закону України “Про інформацію” конкретизуються в інших законах про інформаційну діяльність та охорону прав інтелектуальної власності, які мають більш конкретний характер, а також у низці інших законодавчих і нормативних актів.
6.4. Основні положення законів України про інформаційну діяльність та охорону
прав інтелектуальної власності
Законодавство України про інформаційну діяльність в цілому викладено у ряді законів і підзаконних актів. Для ілюстрації наведемо основні положення найважливіших із них.
Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” поширюється на друковані засоби масової інформації, засновані в Україні, а також на друковані засоби масової інформації
інших держав, які розповсюджуються в Україні.
У цьому Законі під друкованими засобами масової інформації(пресою) в Україні розуміються періодичні й такі, що продовжуються, видання, які виходять під
· постійною назвою, з періодичністю
один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію. Додатки до друкованих засобів масової інформації у вигляді видань газетного та журнального типу є окремими періодичними і такими, що продовжуються, друкованими виданнями і підлягають реєстрації на загальних підставах.
Сфера розповсюдження друкованого засобу масової інформації (ЗМІ) не обмежується. Забороняється створення та фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової
інформації. Не допускається вимога попереднього погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими засобами масової інформації, а також заборона поширення повідомлень і матеріалів з боку посадових осіб державних органів, підприємств, установ, організацій або об’єднань громадян, крім випадків, коли посадова особа є автором поширюваної інформації чи дала інтерв’ю.
До суб’єктів діяльності друкованих засобів масової інформації належать засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації, його редактор (головний редактор), редакційна колегія,
редакція, трудовий колектив редакції, журналістський колектив,
120
журналіст, автор, видавець, розповсюджувач. Засновник (співзасновники) може об’єднувати в одній особі редакцію, видавця, розповсюджувача. Редакція має право виступати засновником (співзасновни-
ком), видавцем, розповсюджувачем.
У Законі подається порядок організації діяльності друкованих засобів масової інформації: визначаються суб’єкти, що мають право на заснування друкованого засобу масової інформації, та відносини між
співзасновниками; порядок державної реєстрації, підстави для відмови у реєстрації друкованого ЗМІ та порядок оскарження такої відмови. Законом регулюються відносини між редакціями друкованих ЗМІ
і громадянами та організаціями, міжнародна діяльність друкованих ЗМІ та відповідальність за порушення свободи діяльності друкованих ЗМІ.
Закон України “Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність телерадіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування.
Дія цього Закону поширюється на відносини між суб’єктами в галузі телебачення і радіомовлення незалежно від форм власності, мети створення і виду статутної діяльності телерадіоорганізацій, а також
від способу розповсюдження телерадіоінформації, якщо їх передачі розраховані на масове приймання споживачами. Дія цього Закону не поширюється на відносини, що регулюють створення і діяльність
спеціальних телевізійних і радіомовних систем закритого типу.
З метою реалізації та додержання законодавства в галузі телебачення і радіомовлення та інших нормативних актів створюється Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (далі Національна рада). Склад Національної ради затверджується Верховною Радою України строком на чотири роки в кількості 8 осіб: за поданням чотирьох кандидатур Головою Верховної Ради України та
чотирьох кандидатур Президентом України.
Право на заснування телерадіоорганізацій в Україні належить громадянам України, не обмеженим у цивільній дієздатності, Верховній Раді України, Президенту України, іншим юридичним особам Украї-
ни. В Україні забороняється створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними та фізичними особами та особами без громадянства.
Забороняється створення і діяльність телерадіоорганізацій з іноземними інвестиціями, у статутному фонді яких більш як 30 % іноземних інвестицій. Юридична або фізична особа не має права бути засновником (співзасновником) телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення
121
більш як на двох каналах мовлення по телебаченню і трьох каналах мовлення по радіо на території всієї країни, області, міста або іншого регіону.
Для отримання ліцензії на право користування каналами мовлення телерадіоорганізація, її засновник або уповноважений ним орган подає заяву до Національної ради України. Ліцензія на право корис-
тування каналом мовлення видається на строк, вказаний заявником, але не менш як на 7 років для цілей ефірного мовлення і 10 років для цілей кабельного (проводового) мовлення. Після закінчення цьо-
го строку ліцензія втрачає чинність. Власник ліцензії не має права передавати канал мовлення у суборенду. Порядок використання каналів мовлення визначається Національною радою України.
Телерадіоорганізації, їх працівники мають право на одержання від державних органів, підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, необхідної інформації для здійснення своєї ста-
тутної діяльності у порядку, передбаченому чинним законодавством України. Посадові особи, які надають інформацію, несуть відповідальність за її достовірність.
У Законі визначаються й інші питання організації телерадіомовлення; права телерадіоорганізацій, їх працівників, телеглядачів і радіослухачів; порядок фінансування телерадіоорганізацій; міжнарод-
не співробітництво та відповідальність за порушення законодавства про телебачення і радіомовлення.
Закон України “Про інформаційні агентства” закріплює правові основи діяльності в Україні інформаційних агентств та їх міжнародного співробітництва. Інформаційними агентствами, згідно з цим Законом, є зареєстровані як юридичні особи суб’єкти інформаційної діяльності, що діють з метою надання інформаційних послуг. Під представництвом інформаційного агентства в Україні розуміють за-
реєстровану в Україні відповідно до чинного законодавства як суб’єкт інформаційної діяльності будь-яку установу (бюро, представництво, корпункт тощо), що представляє в Україні державне або не-
державне інформаційне агентство, зареєстроване як юридична особа згідно з чинним законодавством відповідної країни, і яке здійснює свою діяльність у сфері інформації згідно із Законом України “Про
інформацію” та цим Законом.
Діяльність інформаційних агентств це збирання, обробка, творення, зберігання, підготовка інформації до поширення, випуск та розповсюдження інформаційної продукції. Випуск і розповсюдження
122
інформаційними агентствами власної продукції з метою отримання прибутку є підприємницькою діяльністю у цій сфері і здійснюється на основі цього Закону та чинного законодавства України.
У Законі подається перелік суб’єктів діяльності інформаційних агентств, якими є засновник (співзасновники) інформаційного агентства, його керівник (директор, генеральний директор, президент та ін.), трудовий колектив, творчий колектив, журналіст інформаційного агентства, спеціаліст у галузі засобів комунікацій, автор або власник інформації, видавець (виробник) продукції інформаційного агентства, розповсюджувач продукції інформаційного агентства, споживач продукції інформаційного агентства, а також визначається їхній статус і статус самого інформаційного агентства. Закон встановлює порядок заснування, державної реєстрації та припинення діяльності інформаційних агентств, розповсюдження їхньої продукції, міжнародної діяльності, а також відповідальність за порушення законодавства про інформаційні агентства.
Закон України “Про державну таємницю” регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охоро-
ною державної таємниці з метою національної безпеки України.
Державна таємниця вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення
яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Ступінь секретності (“особливої
важливості”, “цілком таємно”, “таємно”) категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень охорони державою. Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть порушуватися конституційні права людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю і безпеці населення.
Віднесення інформації до державної таємниці, відповідно до вимог цього Закону, здійснюється рішенням Державного експерта з питань таємниць. Виконання функцій державного експерта з питань
таємниць на конкретних посадових осіб покладається Головою Верховної Ради України та Президентом України. Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони дер-
жавної таємниці є Служба безпеки України.
123
Функціонування товарно-грошових відносин в Україні знайшло відображення і в цьому правовому акті. Так, власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності
з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України згідно з цим Законом. Якщо власник секретної інформації або її носіїв відмовляється від укладання договору про охорону державної таємниці або порушує його, за рішенням суду ця інформація або її носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього і повного відшкодування власникові її вартості. Крім того, цей Закон визначає порядок засекречування інформації, охорони державної таємниці, а також відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.
Закон України “Про захист інформації в автоматизованих системах” має на меті встановлення основ регулювання правових відносин щодо захисту інформації в автоматизованих системах за умови
дотримання права власності громадян України і юридичних осіб на інформацію та права доступу до неї, права власника інформації на її захист, а також встановленого чинним законодавством обмеження
на доступ до інформації. Дія Закону поширюється на будь-яку інформацію, що обробляється в автоматизованих системах.
Закон України “Про авторське право і суміжні права” охороняє особисті (немайнові) і майнові права авторів та їхніх правонаступників, пов’язані зі створенням і використанням творів науки, літератури і мистецтва (авторське право), і права виконавців, виробників фонограм та організацій мовлення (суміжні права). Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право та суміжні
права, то застосовуються правила міжнародного договору. Передбачена цим Законом правова охорона поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії, принципи, методи, процедури, процеси, системи, способи, концепції, відкриття. Навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі. Не є об’єктами авторського права повідомлення
про новини дня або про поточні події, що мають характер звичайної прес-інформації, твори народної творчості, а також офіційні документи (закони, укази, постанови, судові рішення тощо), державні
символи та знаки (прапори, герби, ордени, грошові знаки), затвер-
124
джені державними органами, звичайні дані, навіть якщо вони виражені, описані, пояснені, проілюстровані у творі тощо.
Авторське право діє протягом усього життя автора і 70 років після його смерті, крім випадків, передбачених ст. 28 цього Закону.
Для творів, обнародуваних анонімно або під псевдонімом, термін охорони закінчується через 70 років після того, як твір було обнародувано. Якщо взятий автором псевдонім не викликає сумніву щодо
особи автора або якщо авторство твору, обнародуваного анонімно або під псевдонімом, розкриється не пізніш ніж через 70 років після оприлюднення твору, застосовується термін охорони, передбачений
для творів, автор яких відомий. Термін охорони творів, створених у співавторстві, діє протягом усього життя і 70 років після смерті останнього співавтора. Авторське право на твір, уперше опублікова-
ний протягом 30 років після смерті автора, діє протягом 70 років від дати його правомірного опублікування. Майнові права авторів переходять у спадщину. Не переходять у спадщину особисті (немайнові) права автора. Виключне майнове право на службовий твір, тобто такий, що створений автором у порядку виконання службових обов’язків відповідно до договору між ним і роботодавцем, належить роботодавцю, якщо інше не передбачено відповідною угодою.
Охорона суміжних прав здійснюється без шкоди охороні творів авторським правом. Суміжні права охороняються протягом 50 років після першого публічного виконання твору, сповіщення передачі тощо. Захист особистих і майнових прав осіб, які мають авторське право і суміжні права, може здійснюватися в порядку, встановленому адміністративним, цивільним і кримінальним законодавством.
Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права власності на винаходи і корисні моделі в Україні. Якщо міжна-
родним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про винаходи (корисні моделі), то застосовуються правила міжнародного договору, згода на обов’яз-
ковість якого дана Верховною Радою.
Правова охорона надається винаходу (корисній моделі), що не суперечить суспільним інтересам, принципам гуманності й моралі та відповідає умовам патентоспроможності.
125
Об’єктом винаходу може бути:
· продукт (пристрій, речовина, штам мікроорганізму, культура клітин рослини і тварин);
· спосіб.
Об’єктом корисної моделі може бути конструктивне виконання пристрою.
Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:
· відкриття, наукові теорії та математичні методи;
· методи організації та управління господарством;
· плани, умовні позначення, розклади, правила;
· методи виконання розумових операцій тощо.
Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці винаходи (корисні моделі) визначаються спеціальним законодавством.
Право власності на винахід (корисну модель) засвідчується патентом. Строк дії патенту на винахід становить 20 років від дати подання заявки до центрального органу виконавчої влади з питань охоро-
ни інтелектуальної власності, а деклараційного патенту 6 років.
Строк дії деклараційного патенту на корисну модель становить 10
років від дати подання заявки. Винахід відповідає умовам патенто-
спроможності, якщо він є новим, має винахідницький рівень і про-
мислово придатний. Винахід визнається новим, якщо він не є части-
ною рівня техніки. Об’єкти, що є частиною рівня техніки, для визна-
чення новизни можуть враховуватися лише окремо.
Будь-яка особа має право запатентувати винахід (корисну мо-
дель) в іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням ви-
находу (корисної моделі) в іноземних державах, несе заявник або за
його згодою інша особа.
Закон України “Про охорону прав на промислові зразки” регулює
відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням права
власності на промислові зразки в Україні. Якщо міжнародним дого-
вором України встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені за-
конодавством України про промислові зв’язки, то застосовуються
правила міжнародного договору.
Об’єктом промислового зразка може бути форма, малюнок чи
розфарбування або їх поєднання, які визначають зовнішній вигляд
промислового виробу і призначені для задоволення естетичних та ер-
гономічних потреб.
Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охорону:
· об’єкти архітектури (крім малих архітектурних форм), промис-
лові, гідротехнічні та інші стаціонарні споруди;
126
· друкована продукція;
· об’єкти нестійкої форми з рідких, газоподібних, сипких або
подібних їм речовин тощо.
Особливості охорони прав на віднесені до державної таємниці
промислові зразки визначаються спеціальним законодавством. Пра-
во власності на промисловий зразок становить 10 років від дати по-
дання заявки до відповідного органу центральної влади і продов-
жується за клопотанням власника патенту, але не більше як на п’ять
років. Виходячи із суспільних інтересів та інтересів національної
безпеки Кабінет Міністрів має право дозволити використання запа-
тентованого промислового зразка без згоди власника патенту, але
з виплатою йому відповідної компенсації. Спори щодо умов видачі
дозволу і виплати компенсації та її розміру розв’язуються у судово-
му порядку.
Будь-яка особа має право запатентувати промисловий зразок в
іноземних державах. Витрати, пов’язані з патентуванням промисло-
вого зразка в іноземних державах, несе заявник або за його згодою
інша особа.
Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг”
регулює відносини, що виникають у зв’язку з набуттям і здійсненням
права власності на знаки для товарів і послуг (далі знак) в Україні.
Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила,
ніж ті, що передбачені законодавством України про знаки, то застосо-
вуються правила міжнародного договору. Згідно із Законом знак
позначення, за яким товари і послуги одних осіб відрізняються від од-
норідних товарів і послуг інших осіб. Об’єктом знака можуть бути сло-
весні, зображувальні, об’ємні та інші позначення або їхні комбінації,
виконані у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів. Право влас-
ності на знак засвідчується свідоцтвом. Строк дії свідоцтва становить
10 років від дати подання заявки до відомства і продовжується відом-
ством за клопотанням власника свідоцтва щоразу на 10 років.
Ніхто, крім колишнього власника свідоцтва, не має права на
повторну реєстрацію знака протягом трьох років після припинен-
ня дії свідоцтва згідно з цим Законом. Будь-яка особа має право
зареєструвати знак в іноземних державах. Витрати, пов’язані з
реєстрацією знака в іноземних державах, несе заявник чи за його
згодою інша особа.
Закон України “Про державну статистику” регулює правові відно-
сини в галузі статистики і ведення первинного обліку, визначає по-
127вноваження та функції органів державної статистики і створює осно-
ву для ведення державної інформаційної системи України з метою
одержання достовірної статистичної інформації про соціально-еко-
номічний розвиток України. Державна політика в галузі статистики
спрямована на створення єдиної системи первинного обліку та статис-
тики, на визначення змісту і характеру статистичної діяльності на
всій території України.
Сфера застосування Закону поширюється на всіх юридичних осіб
на території України, а також на юридичних осіб України, що знахо-
дяться за її межами; на всі розташовані на території України струк-
турні одиниці, що не є юридичними особами і головні організації
яких розташовані за її межами; на всіх фізичних осіб, які проживають
на території України незалежно від їхнього громадянства. Неправо-
мірне втручання будь-яких державних органів, юридичних осіб, гро-
мадських об’єднань, службових та інших осіб у діяльність органів
державної статистики з питань їхньої компетенції не допускається.
Усі юридичні особи та особи, які займаються підприємницькою
діяльністю, структурні одиниці подають дані, необхідні для прове-
дення державних статистичних спостережень, безплатно, якщо інше
не передбачається законодавством України. Статистичні дані по-
винні бути достовірними і подаватися у повному обсязі, в установ-
лені строки і за визначеними адресами. Порядок подання статистич-
них даних визначається у формах державної звітності, затверджених
органами державної статистики. Органи державної статистики пода-
ють статистичну інформацію до органів державної влади та управ-
ління у межах виділених із бюджету коштів на збирання та розробку
цих даних. Громадським об’єднанням, іншим юридичним особам і
громадянам статистична інформація подається на платній основі,
крім випадків, передбачених законодавством, при дотриманні дер-
жавної та комерційної таємниці. У разі залучення наукових установ,
громадських об’єднань, інших юридичних осіб, громадян до вико-
нання завдань органів державної влади та управління статистична
інформація подається їм безплатно.
Крім зазначених документів, інформаційна діяльність в Україні в
тій чи іншій мірі регулюється рядом інших законодавчих (Закони
“Про видавничу справу”, “Про рекламу”, “Про Національну раду
України з питань телебачення і радіомовлення”, “Про охорону прав
на зазначення походження товарів”, “Про стандартизацію і сертифі-
128
кацію”, “Про аудиторську діяльність”, “Про власність”, “Про
підприємства в Україні”, “Про банки і банківську діяльність”, укази
Президента “Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забез-
печення Президента України та органів державної влади”, “Про за-
ходи щодо розвитку національної складової глобальної мережі
Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”
тощо) та підзаконних актів [49; 50; 185; 186].
Питання для самоконтролю
1. Проаналізуйте еволюцію правових відносин у сфері охорони прав
інтелектуальної власності та складіть перелік найвидатніших
подій (з поясненнями).
2. Охарактеризуйте об’єкти та суб’єкти правових відносин у сфері
інтелектуальної власності та інформаційної діяльності.
3. Використовуючи наукову літературу, ділову та громадсько-по-
літичну пресу, дослідіть стан справ із дотриманням в Україні: пра-
ва інтелектуальної власності; комерційної таємниці.
4. Охарактеризуйте законодавство України про інформаційну
діяльність.
5. Проаналізуйте проблеми адаптації українського законодавства
про інформацію та охорону інтелектуальної власності до норм
міжнародного права

Приложенные файлы

  • doc 14832489
    Размер файла: 128 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий