Господарське законодавство. Посібник

найомдавець виділяє два основних видизобов’язану’–’–
- ’’–
- ’












Тема ’’
-
- –
-
-
- ’– –











-
-
-





т ’––
Отже,якіповиннівідображені Тема Правові основи захисту прав споживачів.




218

ВСТУП

Трансформація відносин власності в Україні, розвиток різноманітних організаційно-правових форм господарювання, перехід від планово-розподільчої доринкової економіки зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання господарської діяльності.
На сучасному етапі розвитку економічної системи України все більше відчувається необхідність в кадрах, здатних синтезувати економічні й правові знання по всьому циклу необхідних у практичній діяльності дисциплін, підвищується значущість правової підготовки фахівців економічного профілю.
Молодий фахівець після закінчення навчання стає причетним до господарської діяльності – або він буде займатися такою діяльністю безпосередньо сам, або буде стикатися з нею при виконанні своїх службових обов’язків.
Це означає, що знання правової основи господарської діяльності необхідні всім випускникам вищих навчальних закладів. Тому метою вивчення дисципліни «Господарське законодавство» є формування у майбутніх фахівців знань, умінь та навичок з питань: хто має право займатися підприємницькою діяльністю; які види підприємництва дозволені в Україні; яка передбачається відповідальність за незаконне зайняття підприємницькою діяльністю; про правові основи оподаткування; правові засади ведення зовнішньоекономічної діяльності; державне регулювання підприємництва.
З правовою основою господарської діяльності нерозривно пов’язане життя всіх громадян країни. Адже кожен із нас має право, при дотриманні певних прав, в будь - який час розпочати свою справу і тим самим стати повним господарем своєї долі.
Крім того, кожен громадянин, часто сам того не усвідомлюючи, постійно вступає в контакти з різними підприємцями при задоволенні своїх повсякденних потреб у зв’язку з цим правові знання допомагають нам краще охороняти свої права споживача, а у випадках їх порушення - більш упевнено і дієво їх захищати.
В навчальному посібнику, на основі чинного законодавства, у стислій та доступній для сприйняття формі розкрито зміст основних нормативних актів господарського законодавства та розкрита їх роль у регулюванні суспільних відносин. За тематикою він відповідає вимогам стандартів МОН України щодо ВНЗ не юридичного профілю.
Об’єктом вивчення дисципліни «Господарське законодавство» є правові основи організації і функціонування підприємницьких структур, некомерційної діяльності, державне регулювання цих процесів, особливості захисту прав суб’єктів господарювання та споживачів тощо.
Основною метою курсу «Господарське законодавство» є формування у студентів сучасного правового мислення, здатності орієнтуватися у складному правовому контексті господарської діяльності, усвідомлення важливості постійної уваги до правового забезпечення комерційної діяльності.
Завдання методичних вказівок щодо самостійного вивчення основних тем курсу «Господарське законодавство» полягають у тому, щоб: розглянути правовий статус учасників господарської діяльності; розглянути коло основних проблем, пов’язаних із нормативним регулюванням господарської діяльності; надати характеристику правовідносин у сфері підприємництва; технологій функціонування базових інститутів; надати загальні уявлення про основні сфери, масштаби та функції правового регулювання комерційної діяльності; сприяти формуванню у студентів сучасного рівня правового мислення, який характеризується вмінням системно підходити до аналізу феноменів права, враховувати відповідні нормативні вимоги під час практичної діяльності; продемонструвати взаємозв’язок та взаємозалежність економічного розвитку та правового його забезпечення; сформувати стійкі навички самостійної роботи із законодавчими та іншими нормативними актами, а також вміння формувати відповідну інформаційно-правову базу для успішного розгортання комерційної діяльності в тих чи інших конкретних галузях.
Методологія вивчення дисципліни базується на взаємозв’язку теоретичних знань і практичних навичок, які студенти отримують під час слухання лекцій, написання рефератів, самостійної підготовки документів з організації підприємств, питань трудових відносин і оподаткування, а також при підготовці до семінарських занять, заліку або іспиту.

























Тема 1. Господарське право як галузь права та його роль у системі права України.

1.1. Поняття, предмет та система господарського права України.
1.2. Господарське право та державне управління економікою.
1.3. Господарські правовідносини. Методи господарського права.
1.4. Господарське законодавство – інститут господарського права.

1.1. Поняття, предмет та система господарського права України.

На сучасному етапі розвитку системи права України господарське право є самостійною галуззю права яка регулює суспільні відносини у сфері економіки та господарювання.
Формування цієї галузі права проходило у складних умовах розвитку економіки України як самостійної держави. Після набуття Україною самостійності та перебудови різноманітних суспільних відносин, реформування та формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення різних негативних процесів в економіці і функціонування великої кількості роздрібнених законодавчих актів, що регулювали господарські відносини, обумовили необхідність систематизації цього законодавства і формування окремої галузі права, яка повинна була стабілізувати і регулювати ці процеси.
Господарське право є комплексною галуззю права, тому що воно містить в собі правові норми цивільно-правового, адміністративного та фінансово-правового характеру, які регулюють господарську діяльність та господарські правовідносини, що виникають між фізичними та юридичними особами. Господарське право у системі права України виступає важливим інструментом регулювання державою різноманітних економіко-господарських процесів у суспільстві, здійснення підприємницької та некомерційної діяльності суб’єктами господарювання. Воно відрізняється від інших галузей права специфікою предмету, методу регулювання, суб’єктом правовідносин тощо.
Як галузь права, господарське право набуло певної завершеності після прийняття Верховною Радою України 16 січня 2003 року Господарського кодексу України, який набрав чинності з 1 січня 2004 року і виступає одним із основних джерел цієї галузі права. Так, у фабулі цього документу зазначено, що «Господарський кодекс України встановлює у відповідності з Конституцією України правові основи господарської діяльності (господарювання), яка базується на різноманітності суб’єктів господарювання різних форм власності».
Предметом господарського права є правовідносини, які виникають в процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Зміст предмета господарського права складається з двох понять: «організація господарської діяльності» та «здійснення господарської діяльності». Це означає, що господарське право вивчає та регулює широкий комплекс суспільних відносин, які виникають під час організації та здійснення господарської діяльності суб’єктами підприємництва, державними, приватними, кооперативними, громадськими організаціями та установами, які наділені відповідно до чинного законодавства певними повноваженнями, правами і обов’язками та юридичною відповідальністю за свої дії.
Метою правового регулювання цих відносин є забезпечення зростання ділової активності суб’єктів господарювання, розвиток підприємництва і на цих засадах підвищення ефективності суспільного виробництва, затвердити відповідний суспільний господарський порядок в економічній системі України та сприяння її гармонізації з іншими економічними системами.
Таким чином, господарське право – це галузь права, яка являє собою сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державного управління економікою, а також організації та здійснення господарської діяльності суб’єктами господарювання.
Господарське право має власну систему. Система господарського права – це внутрішня побудова цієї галузі, яка характеризується послідовним розміщенням основних елементів – правових норм та інститутів, що її утворюють. Вона складається із двох частин – загальної та особливої.
Загальна частина господарського права об’єднує норми що визначають предмет правового регулювання, закріплюють основні принципи господарської діяльності та її державного регулювання, визначають правове становище суб’єктів господарських правовідносин та їх майнову основу господарювання, форми та види господарської діяльності, загальний порядок створення, функціонування та припинення діяльності суб’єктів господарювання, а також визначають їх види, регулюють договірні відносини у господарській діяльності та порядок юридичної відповідальності суб’єктів господарських правовідносин за правопорушення у сфері господарювання.
Особлива частина господарського права містить норми, що регулюють правові відносини в окремих галузях господарювання, визначають загальні положення зовнішньоекономічної господарської діяльності та порядок здійснення господарської діяльності у зонах зі спеціальними режимами господарювання.
Зміст загальної та особливої частин господарського права полягає у їх взаємозалежності і складає єдине ціле. Тобто, норми загальної частини застосовуються до всіх інститутів особливої частини і саме вони визначають загальний порядок функціонування суб’єктів господарських правовідносин в усіх галузях і напрямках господарської діяльності.
Система господарського права складається, також, з господарсько-правових інститутів. Господарсько-правовий інститут – це сукупність правових норм, що регулюють однорідні суспільні відносини, тісно пов’язані з господарськими правовідносинами (наприклад, біржова діяльність, художні промисли, інноваційна діяльність тощо).
Як комплексна галузь права, господарське право має тісний зв’язок з іншими, суміжними галузями права. Визначення цих зв’язків важливо для характеристики соціальної ролі і особливостей господарського права, шляхів його вдосконалення та підкреслює комплексність цієї галузі права.
Господарське право досить тісно пов’язане з конституційним правом, яке становить основу всіх галузей права, включаючи й господарське. Предметом конституційного права є передусім суспільні відносини, які складаються у зв’язку із здійсненням функцій держави, діяльністю органів державної влади, реалізацією конституційних прав громадян і т. ін. Конституційні положення закріплюють роль держави та її органів виконавчої влади в управлінні економікою, підстави взаємовідносин у господарській діяльності держави та суб’єктів господарювання, важливі принципи їх формування і діяльності. Таким чином, приписи норм конституційного права слугують вихідною основою для норм господарського права, які регулюють різноманітну і повсякденну господарську діяльність усіх суб’єктів господарських правовідносин. В нормах господарського права розвиваються і деталізуються положення Конституції України та інших джерел конституційного права щодо державного управління економікою, організації та здійснення господарської діяльності учасників господарських відносин.
Найбільш тісний зв’язок спостерігається між господарським правом і цивільним правом, передусім тому, що ці галузі регулюють відносини майнового характеру. Проте норми цивільного права стосуються майнових відносин, в яких сторони є рівноправними, а норми господарського права у майнових відносинах передбачають і положення, коли сторони не є рівними (наприклад, майнові відносини між орендодавцем та орендарем).
Господарське право межує з фінансовим правом, яке регулює відносини, що складаються у процесі фінансової, кредитно-фінансової, податкової діяльності держави та інших суб’єктів господарювання. Для регулювання цих відносин використовується метод владного припису (прямого наказу), який також використовується і господарським правом. Однак фінансове право визнане самостійною галуззю, оскільки регулювання мобілізації, розподілу та використання грошової маси в державних інтересах має велике значення і характеризується специфічними особливостями.
Господарське право пов’язане з низкою норм кримінального права та норм адміністративного права, які передбачають відповідальність за правопорушення у сфері господарської діяльності.
Відмежування господарського права від інших галузей, що так чи інакше з ним пов’язані, характеризує його самостійне значення і, водночас, співвідношення господарського права з іншими суміжними галузями права свідчить про їх взаємозв’язок в єдиній системі права.



1.2. Господарське право та державне управління економікою.

Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва і відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави.
Перехід до ринкового механізму регулювання економічних відносин передбачає постійне поглиблення правового впливу на економічні процеси, розширення сфери застосування загальнодержавних програм розвитку економіки, приватизації державної та комунальної власності, демонополізації, конкуренції тощо. Важливе значення надається пошуку оптимальних форм організації економіки, її галузей та комплексів, прискоренню підприємництва, стимулювання науково-технічного прогресу, введення нових технологій, підвищення ефективності та інтенсифікації інвестиційної і зовнішньоекономічної діяльності.
Хоча відповідно ч. 1 ст. 8 Господарського кодексу держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб’єктами господарювання, але господарське право, як галузь права, регулює відносини щодо державного управління економікою, яке здійснюється саме цими органами у певних правових формах і за допомогою певних методів.
Необхідність державного регулювання переважною більшістю економічних процесів та господарським життям в Україні обумовлена, перш за все, Конституцією України.
По-перше, згідно ч. 1 ст. 13 Конституції України, у державній власності знаходиться значна кількість майна і у зв’язку з цим держава за допомогою відповідних органів та установ, створених у відповідності з чинним законодавством, здійснює управління державним сектором економіки.
По-друге, функція управління економікою та господарським життям у державі, Конституцією України визнається як одна із важливих функцій держави, – «держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки»(ч. 5 ст. 13 Конституції).
Господарська компетенція органів державної влади та органів місцевого самоврядування реалізується від імені відповідної державної чи комунальної установи. Безпосередня участь держави, органів державної влади та органів місцевого самоврядування у господарській діяльності може здійснюватися лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України (ч. 3 ст. 8 ГК).
Державне керівництво у сфері економіки має за мету органічне поєднання заходів економічного зростання і фінансової стабілізації з активною соціальною політикою, стабілізацією та наступним підвищенням життєвого рівня населення, його платоспроможного попиту.
Держава реалізує економічну і соціальну політику у сфері господарювання у двох формах – у формі довгострокової (стратегічної) політики і у формі поточної (тактичної) політики, що спрямовані на реалізацію та оптимальне узгодження інтересів суб’єктів господарювання і споживачів, різних суспільних верств і населення в цілому (ч. 1 ст. 9 ГК).
Поняття «економічна стратегія» та «економічна тактика» визначені статтею 9 господарського кодексу України.
Так, економічна стратегія, згідно ч. 2 ст. 9 ГК, це обраний державою курс економічної політики, розрахований на тривалу перспективу і спрямований на вирішення широкомасштабних економічних та соціальних завдань, завдань культурного розвитку, забезпечення економічної безпеки держави, збереження і примноження її економічного потенціалу і національного багатства, підвищення народного добробуту. Економічна стратегія включає визначення пріоритетних цілей народного господарства, засобів та способів їх реалізації, виходячи зі змісту об’єктивних процесів і тенденцій, що мають місце в національному та світовому господарстві, та враховуючи законні інтереси суб’єктів господарювання.
Економічна тактика згідно з ч. 3 ст. 9 ГК – це сукупність найближчих цілей, завдань, засобів і способів їх досягнення для реалізації стратегічного курсу економічної політики в конкретних умовах, що складаються в поточному періоді розвитку народного господарства.
Правове закріплення економічної політики здійснюється шляхом визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, у прогнозах і програмах економічного і соціального розвитку України та окремих її регіонів, програмах діяльності Кабінету Міністрів України, цільових програмах економічного, науково-технічного і соціального розвитку, а також відповідних законодавчих актах (ч. 4 ст. 9 ГК).
Основними напрямками державного керівництва у сфері економіки, що визначаються державою, відповідно до ст. 10 ГК є:
- структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, удосконалення міжгалузевих та внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення. Складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;
- інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного і відповідального використання цих коштів та здійснення контролю за ним;
- амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих та рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі;
- політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур;
- цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових та роздрібних цін;
- антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки;
- бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері міжбюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу;
- податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обґрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання, стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їх доходів;
- грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки;
- валютна політика, спрямована на встановлення і підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання;
- зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку і вітчизняного товаровиробника.
Відповідно до ч. 2 ст. 10 ГК, держава здійснює також екологічну політику, що забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення.
У соціально-економічній сфері держава здійснює соціальну політику захисту прав споживачів, політику заробітної плати і доходів населення, політику зайнятості, політику соціального захисту та соціального забезпечення (ч. 3 ст. 10 ГК).
Для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку держава застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання визначено в ч. 2 ст. 12 ГК. До них належать:
державне замовлення, державне завдання;
ліцензування, патентування і квотування;
сертифікація та стандартизація;
застосування нормативів та лімітів;
регулювання цін і тарифів;
надання інвестиційних, податкових та інших пільг;
- надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб’єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.
Державне регулювання економіки здійснюється у наступних правових формах:
- прогнозування і планування економічного і соціального розвитку. Державне прогнозування економічного і соціального розвитку – це науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного і соціального розвитку.
Згідно статті 11 ГК, здійснення державою економічної стратегії і тактики у сфері господарювання спрямовано на створення економічних, організаційних і правових умов, завдяки яким суб’єкти господарювання враховують у своїй діяльності показники прогнозних та програмних документів економічного та соціального розвитку.
Принципи державного прогнозування і розробки програм економічного і соціального розвитку України, система прогнозних і програмних документів економічного і соціального розвитку, повноваження і відповідальність органів державної влади і органів місцевого самоврядування з цих питань, визначаються згідно Закону України від 23 березня 2000 р. «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України».
Основними формами державного планування господарської діяльності є Державна програма економічного і соціального розвитку України, Державний бюджет України, а також інші державні програми з питань економічного і соціального розвитку (ч.3 ст. 11 ГК). Порядок розробки, завдання і реалізація цих програм визначаються вище названим законом.
- державний контроль і нагляд за господарською діяльністю.
Контроль, як правова форма державного регулювання економіки – це система правових і організаційно-технічних заходів, що забезпечують систематичну перевірку компетентними органами держави виконання суб’єктами господарювання встановлених державою правил, норм і нормативів у сфері господарської діяльності з метою виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжитті заходів щодо їх усунення та застосування до порушників господарсько-правових санкцій.
Органи державної влади і посадові особи повинні здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, з дотриманням вимог чинного законодавства та повагою прав і законних інтересів суб’єктів господарювання (ч. 6 ст. 19 ГК). Отже, проведення інспектування і перевірок полягає у втручанні контролюючих органів в оперативно-господарську діяльність підконтрольних суб’єктів, даванні їм обов’язкових для виконання вказівок та вжитті примусових заходів до порушників.
Здійснення нагляду полягає у виявленні та попередженні правопорушень у господарській діяльності, усуненні наслідків таких порушень та притягнення винних до відповідальності, без права втручання наглядових органів в оперативну господарську діяльність суб’єктів господарювання.
Відповідно до ч. 3 ст. 19 ГК держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких сферах:
збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
земельних відносин – за використанням і охороною земель;
водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю;
за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою;
за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.
Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і державний нагляд за господарською діяльністю, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються законами.
Незаконне втручання та перешкоджання господарській діяльності суб’єктів господарювання з боку органів державної влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду забороняються.
Суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено законом. Дії та рішення державних органів контролю та нагляду, а також їх посадових осіб, які проводили інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.
Усі суб’єкти господарювання зобов’язані здійснювати первинний (оперативний) та бухгалтерський облік результатів своєї роботи, складати статистичну інформацію, а також надавати відповідно до вимог закону фінансову звітність та статистичну інформацію щодо своєї господарської діяльності, інші дані, визначені законом. Забороняється вимагати від суб’єктів господарювання надання статистичної інформації та інших даних, не передбачених законом або з порушенням порядку, встановленого законом.
- нормативно-правове регулювання – як правова форма державного регулювання економіки – полягає у розробці та виданні компетентними державними органами законодавчих та підзаконних нормативних актів, що встановлюють правила здійснення господарської діяльності. За допомогою цих актів здійснюється визначення правового режиму майна суб’єктів господарювання та їхнього статусу правового, встановлюються правові основи підприємництва, правила антимонопольного регулювання і добросовісної конкуренції, порядок укладання та виконання господарських договорів, заходів майнової відповідальності за порушення у здійсненні господарської діяльності, регулюється порядок здійснення зовнішньоекономічної та митної діяльності тощо.
Перелічені правові форми державного регулювання економіки здійснюються за допомогою різноманітних методів впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти передбачені чинним законодавством способи та прийоми безпосереднього і цілеспрямованого впливу держави, її виконавчих органів та посадових осіб, у межах встановленої законодавством компетенції, на поведінку суб’єктів господарювання, за допомогою яких досягаються необхідні суспільству результати в усіх сферах господарської діяльності.
Методи державного регулювання економіки проявляються через взаємодію між державними органами і органами місцевого самоврядування, які чинним законодавством наділені господарською компетенцією, та суб’єктами господарювання. Розрізняють дві групи методів, що застосовуються державному керівництві економікою – це адміністративні та економічні методи.
Адміністративні методи – це такі способи і прийоми впливу держави на економічні процеси та на суб’єктів господарювання, за допомогою яких необхідний суспільству результат досягається шляхом прямого наказу (владного припису) компетентного органу, що підлягає виконанню суб’єктом господарювання, незалежно від його власного бажання та від того, чи вигідно це виконання йому економічно, чи ні.
Економічні методи – це такі способи і прийоми впливу держави на економіку та на суб’єктів господарювання, за допомогою яких необхідний суспільству результат досягається через економічний інтерес виконавців шляхом стимулювання суспільного виробництва. Прикладом можуть слугувати методи матеріального заохочення та майнової відповідальності за результати господарської діяльності.
Адміністративні та економічні методи застосовуються державою в комплексі, в межах чинного законодавства і залежно від мети і завдань, що стоять перед державою і суспільством у конкретних економічних, політичних та інших умовах, що склалися в державі на певному історичному етапі її розвитку.
Таким чином, державне керівництво економікою спрямоване на створення такої системи заходів, які забезпечать сприятливі рівні умови розвитку господарської діяльності суб’єктів господарювання у державному, колективному та приватному секторах економіки України.

1.3. Господарські правовідносини. Методи господарського права.

Як вже було сказано, господарське право є комплексною галуззю права, тому й відносини, що виникають між суб’єктами господарських правовідносин досить різноманітні. Такі правовідносини виникають і у зв’язку з державним управлінням економікою, і у зв’язку з використанням суб’єктами господарювання найманої праці, природних ресурсів, також суб’єкти господарювання є платниками податків, вони формують власний прибуток, використовують фінансові ресурси, виступають власниками майна тощо. Якщо ці напрямки діяльності розглядати абстрактно, незалежно від господарських правовідносин, то кожен з них регулюється окремими галузями права – адміністративним, земельним, трудовим, фінансовим та банківським правом. Але коли виникає необхідність правового регулювання названих напрямів у зв’язку з організацією та здійсненням господарської діяльності, такі правовідносини одразу ж трансформуються у господарські правовідносини. Чім же характеризуються такі правовідносини?
У Господарському кодексі України у ч. 1 ст. 1 дається визначення господарських правовідносин виходячи лише з предмета правового регулювання цього кодексу. Згідно з Господарським кодексом, господарськими визнаються відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Для того, щоб зробити більш точне визначення поняття господарських правовідносин, необхідно визначити характерні ознаки цих відносин. Основними ознаками господарських правовідносин у більшості юридичних літературних джерел признаються наступні:
- господарські правовідносини формуються у сфері соціального виробництва, тобто у сфері економіки, де виникають i функціонують різноманітні відносини, пов’язані з господарською діяльністю та управління нею;
- вони, у порівнянні з іншими галузями права, виникають між обмеженим колом суб’єктів та іншими учасниками відносин у сфері господарювання, а саме між суб’єктами господарювання, до яких, згідно ч. 2 ст. 55 ГК, належать: а) господарюючі організації – юридичні особи, що створені у відповідності з Цивільним кодексом України, державні, комунальні й інші підприємства створені згідно з Господарським кодексом України, а також інші юридичні особи, що здійснюють господарську діяльність; б) громадяни України, іноземці та особи без громадянства – фізичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані як підприємці; іншими учасниками є споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності (ст. 2 ГК);
- в ході господарських правовідносин гармонічно поєднуються і одночасно функціонують два елементи – майновий та організаційний – і саме цим господарські правовідносини суттєво відрізняються від інших правовідносин;
- зміст господарських правовідносин носить матеріальний характер, а саме вони виникають у процесі виготовлення і реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг, тобто у процесі здійснення господарської діяльності;
- господарські та тісно пов’язані з ними правовідносини, які, до того ж регулюються іншими галузями права, регулюються великою кількістю окремих законодавчих актів – господарським законодавством, яке складає окремий інститут господарського права.
На підставі вказаних ознак можна визначити, що господарські правовідносини – це врегульовані нормами господарського права та господарського законодавства суспільні відносини, які виникають у сфері організації та здійснення господарської діяльності, управління такою діяльністю, що характеризуються особливим суб’єктним складом та поєднанням організаційних та майнових елементів.
Різноманітність господарських правовідносин викликає необхідність їх класифікації та розподілу їх на види. Класифікацію господарських правовідносин можна здійснювати за багатьма критеріями, але в літературі найбільш пріоритетними визнаються такі критерії класифікації – за характером правовідносин, за сферою виникнення і дії, за взаємним становищем сторін та за галузями економіки і сферами управління в яких виникають правовідносини. Господарські правовідносини поділяються на відповідні види, що є характерними для кожного з критеріїв класифікації.
Так, за характером правовідносин виділяють наступні види:
- господарсько-виробничі правовідносини – виникають між суб’єктами господарювання в процесі безпосереднього здійснення господарської діяльності з виробництва та реалізації продукції, виконання робіт та надання послуг;
- організаційно-виробничі правовідносини – виникають в процесі управління господарською діяльністю між суб’єктами господарювання та державними органами та органами місцевого самоврядування, наділеними господарськими повноваженнями, а також між суб’єктами господарювання та громадянами, громадськими та іншими організаціями, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
За сферою виникнення і дії господарські правовідносини поділяються на:
- внутрішньогосподарські правовідносини – це такі правовідносини, які виникають в середині господарської організації в ході організації і здійснення нею господарської діяльності щодо виробництва і реалізації продукції, виконання робіт та надання послуг;
- зовнішньо-господарські або міжгосподарські правовідносини, що виникають між самостійними суб’єктами господарювання.
За взаємним становищем сторін розрізняють:
- горизонтальні правовідносини – це правовідносини, учасники яких є рівноправними, тобто сторони цих правовідносин рівні між собою;
- вертикальні правовідносини, в яких одною із сторін виступає орган державного управління, орган місцевого самоврядування, наділені господарськими повноваженнями, у тому числі громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.
За галузями економіки і сферами управління виділяють господарські правовідносини які виникають і функціонують у галузях промисловості, торгівлі, транспорту, капітального будівництва, сільського господарства та у сферах державного управління фінансами, банківської діяльності, біржової діяльності та обороту цінних паперів, антимонопольного регулювання, зовнішньоекономічної діяльності держави та інших суб’єктів господарювання тощо.
Господарські правовідносини здійснюються за допомогою методів господарського права. Методи господарського права – це встановлені нормами господарського права прийоми і способи їх регулюючого впливу на поведінку суб’єктів господарських правовідносин.
У господарському праві як комплексній галузі права, де можуть бути застосовані способи правового впливу притаманні декільком галузям права, найбільш пріоритетними визнаються одразу три методи правового регулювання.
Так, в ході здійснення господарської діяльності суб’єкти господарювання за власної ініціативи, самостійно приймають господарські рішення, що не суперечать чинному законодавству, при цьому такі рішення вони приймають на власний ризик і держава не несе відповідальності за їх господарські прорахунки. Такий підхід характеризується повною автономністю суб’єктів господарювання у здійсненні своєї господарської діяльності. Такий метод правового регулювання можна визначити як метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин.
Другий метод – це метод владних приписів. Цей метод ґрунтується на необхідності обов’язкового виконання усіма суб’єктами господарювання вимог законів та вказівок органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією. Цей метод ще називається адміністративним методом, тому що держава здійснює функції загального управління економікою і з цією метою у центрі й на місцях діють органи державної виконавчої влади – міністерства, державні комітети, інші центральні органи, що здійснюють управління економікою, а також створюються органи місцевого самоврядування які на місцях здійснюють управлінські функції у сфері господарювання. Отже, у народному господарстві складаються управлінські відносини між цими органами та підприємствами й іншими суб’єктами господарювання, а такі правовідносини носять адміністративний характер.
У господарському праві діє також метод рекомендацій який полягає в тому, що держава розробляє та рекомендує суб’єктам господарювання до використання моделі відповідних правовідносин. Такий метод регулювання поведінки суб’єктів господарських відносин найчастіше використовується коли суб’єкти господарювання вступають у зобов’язальні правовідносини. Наприклад, держава пропонує зразкові форми договорів щодо окремих видів відносин, розробляє методичні рекомендації стосовно окремих видів підприємницької діяльності у сфері господарювання тощо.
Названі методи господарського права застосовуються залежно від конкретних господарських ситуацій, виходячи з інтересу держави та інтересів суб’єктів господарювання стосовно тих або інших господарських відносин та інших чинників. Кожен з цих методів, за допомогою яких здійснюється регулювання господарського життя, можуть використовуватися у будь-якому сполученні, виходячи з того, у якій з конфігурацій їх використання буде найефективнішим.

1.4. Господарське законодавство – інститут господарського права.

Господарськими є відносини між господарюючими суб’єктами та органами управління, що виникають і функціонують у процесі організації і безпосереднього здійснення господарської діяльності. Господарські відносини як предмет регулювання складаються лише з двох елементів – організаційного і майнового. Сукупність господарських відносин у такому вузькому розумінні є предметом господарського права. За предметом у такому розумінні господарське право вирізняється з інших галузей права, норми яких діють у народному господарстві. Тому поряд з Господарським кодексом, що регулює загальний порядок цих відносин, існує велика кількість окремих законів, які регулюють вузьке коло відносин у сфері господарювання і які у своїй сукупності складають окремий інститут господарського права – господарське законодавство.
Господарське законодавство існує у формі нормативних актів, які застосовуються і функціонують як загальнообов’язкові правила поведінки з окремих напрямів господарської діяльності учасників господарських відносин. Система господарського права визначається предметом регулювання конкретних відносин: між організаціями у виробництві та реалізації продукції; у капітальному будівництві; у закупівлі продукції у агропідприємств та фермерських господарств; у організації роботи усіх видів транспорту з клієнтами та між собою; у державному страхуванні, зовнішньоекономічній діяльності та господарсько-процесуальних відносинах. Господарське законодавство теж має свою систему. Воно становить нормативну основу господарського правопорядку – правил організації, безпосереднього здійснення та управління господарською діяльністю.
Господарське законодавство характеризується наступними ознаками:
- велика розгалуженість суспільних відносин у сфері господарювання;
- значна кількість законодавчих актів з одного напряму господарської діяльності;
- як і господарське право, господарське законодавство носить комплексний характер;
- до системи господарського законодавства входить значна кількість нормативних актів з обмеженням сфери їх дії – відомчі, регіональні та локальні;
Таким чином, господарське законодавство – це сукупність нормативно-правових актів та правових норм, які регулюють правовідносини у сфері організації та безпосереднього здійснення господарської діяльності та керівництва такою діяльністю на загальнодержавному, регіональному та локальному рівнях.
Головним проявом господарського законодавства є видання в установленому порядку законодавчих та підзаконних нормативних актів.
Законодавчий або інший нормативний акт – це письмовий документ, який містить юридичні норми і являє собою офіційне джерело правової інформації про чинні норми права у господарській діяльності.
До законодавчих актів у господарському законодавстві належать Закони України прийняті Верховною Радою України. Особливим законодавчим нормативно-правовим актом у господарському законодавстві є Конституція України. Як Основний закон держави, Конституція закріплює положення про власність, підприємництво, компетенцію вищих органів державної влади та Президента у нормативному регулюванні господарської діяльності. Її особливість полягає в тому, що всі законодавчі та підзаконні нормативні акти повинні прийматися у відповідності з вимогами Конституції, а коли в них виникає якесь протиріччя то такі положення визнаються не дійсними і до цих норм вносяться такі зміни, які б відповідали вимогам Закону законів держави.
До нормативних актів господарського законодавства належать:
- Постанови Верховної Ради України з господарських питань;
- Декрети та Постанови Кабінету Міністрів України;
- Укази Президента України з господарських питань;
- розпорядження Президента України з господарських питань, які видаються як оперативні господарські акти;
- розпорядження Кабінету Міністрів України з господарських питань;
- господарські нормативні акти міністерств, державних комітетів, відомств та інших центральних органів управління народ ним господарством, у вигляді положень, інструкцій, правил тощо, затверджуваних наказами відповідних міністрів.
- акти, прийняті господарськими об’єднаннями та локальні нормативні акти господарюючих суб’єктів;
- нормативні акти господарського законодавства місцевих рад народних депутатів та місцевих держадміністрацій;
- акти, які визначають права і обов’язки суб’єктів;
- нормативні документи, що регулюють технічні параметри виробництва, витрати, норми виробітку;
- нормативні акти, що визначають конкретні результати господарювання, які повинні досягти суб’єкти господарювання – плани, програми, а також накази про їх затвердження.
Система господарського законодавства визначається предметом регулювання, тобто інститутом господарського права, напрямами та видами господарської діяльності, а також галузями економіки та видами господарських відносин у сфері господарювання.
Отже, систематизацію господарського законодавства можна здійснювати як за юридичною силою актів, в яких фіксуються господарсько-правові норми – систематизація з верху до низу (вертикальна), так і за предметом правового регулювання, тобто за видами і характером господарської діяльності, галузями і сферами економіки тощо.
Звідси, система господарського законодавства – це порядок розташування господарсько-правових актів з урахуванням їх властивостей та економіко-правових зв’язків.

Тема 2. Підприємництво як спосіб здійснення господарської діяльності.

2.1. Господарська діяльність, як основа підприємництва.
2.2. Види господарської діяльності.
2.3. Поняття та ознаки підприємництва.
2.4. Суб’єкти підприємницької діяльності.

2.1. Господарська діяльність, як основа підприємництва.

Визначення поняття господарського права свідчить, що одним із його складових є поняття господарської діяльності. До того часу як Господарський кодекс України набрав чинності, визначення цього поняття давалося у багатьох законодавчих актах, які давали різні визначення такого поняття як господарська діяльність. Господарський кодекс України у ч.1 ст. 3, з урахуванням положень чинного законодавства, закріплює найбільш уніфіковане поняття господарської діяльності.
Таким чином, відповідно Господарському кодексу, під господарською діяльністю розуміється діяльність суб’єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
З цього визначення поняття господарської діяльності, можна виділити наступні її ознаки:
- господарською визнається діяльність, яка здійснюється у сфері суспільного виробництва;
- змістом господарської діяльності є виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг, які здійснюються не тільки для власних потреб виробника, а й для задоволення потреб інших осіб – споживачів;
- результати господарської діяльності мають цінову визначеність і передаються споживачам на платній основі, тобто функціонують як товар;
- господарська діяльність здійснюється спеціальними суб’єктами, що мають статус суб’єктів господарювання;
- господарська діяльність цими суб’єктами здійснюється на професійних засадах;
- господарська діяльність гармонічно поєднує приватні інтереси виробника та публічні інтереси споживача.
Правове регулювання відносин у сфері господарської діяльності забезпечується Конституцією України, Господарським кодексом України, законами України, Указами Президента України, Постановами Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також іншими нормативними актами.
Господарська діяльність здійснюється за певних принципів. Загальними принципами господарювання в Україні, згідно ст. 6 Господарського кодексу України, є:
- забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб’єктів господарювання;
- свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом;
- вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України;
- обмеження державного регулювання економічних процесів у зв’язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави;
- захист національного товаровиробника;
- заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.
Господарська діяльність, яка здійснюється для досягнення певних економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутків, є підприємництвом, а суб’єкти, які здійснюють таку господарську діяльність називаються підприємцями.

2.2. Види господарської діяльності

Різноманітність господарської діяльності та необхідність забезпечення оптимального правового регулювання цієї діяльності, викликає необхідність її класифікації за різними критеріями. Господарську діяльність можна класифікувати за метою здійснення, за способом організації, за сферою господарських відносин, за предметом господарської діяльності.
За критерієм мети здійснення розрізняють:
- комерційна господарська діяльність або підприємництво – здійснюється з метою одержання прибутку;
- некомерційна господарська діяльність – здійснюється для досягнення певних економічних та соціальних результатів, але мета отримання прибутку при цьому відсутня (ч. 2 ст. 3 ГК).
За способом організації господарська діяльність поділяється на:
- вільна господарська діяльність – коли суб’єкти господарювання можуть здійснювати будь-яку діяльність за принципом «Дозволено все, що не заборонено законом»;
- дозвільна (ліцензійна) господарська діяльність – господарська діяльність, яка може здійснюватись тільки за спеціальним дозволом (ліцензією), що видається відповідним уповноваженим органом державної влади.
Дозвільну господарську діяльність можна умовно поділити на чотири групи.
До першої групи дозвільної господарської діяльності належить діяльність з виготовлення та реалізації певної продукції та речовин, наприклад, – алкогольні напої, тютюнові вироби, виготовлення та реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів, медикаментів, хімічних та наркотичних речовин тощо.
Друга група дозвільної господарської діяльності стосується діяльності пов’язаної з транспортом і зв’язком. До цієї групи слід віднести діяльність пов’язану з перевезенням пасажирів та вантажів будь-якими видами транспорту, відкриття каналів телерадіоканалів та використання телерадіочастот, обробка поштової кореспонденції, видача і прийом поштових грошових переказів і т.ін.
Третя група дозвільної господарської діяльності стосується здійснення спеціальних робіт. До такої діяльності належать: пошук (розвідка), розробка та експлуатація родовищ корисних копалин; виготовлення, ремонт і реалізація спортивної, мисливської холодної зброї та вогнепальної зброї та боєприпасів до неї; видобування, виробництво та використання радіоактивних речовин та інших джерел іонізуючого випромінювання; переробка та поховання радіоактивних відходів; виготовлення цінних паперів та грошових знаків; видобування дорогоцінних металів та каменів, виготовлення і реалізація виробів із них, а також використання для переробки будь-яких відходів виробництва, що містять дорогоцінні метали та камені та їх брухт.
Четверта група охоплює господарську діяльність щодо надання населенню специфічних послуг, а саме: надання медичних, ветеринарних та юридичних послуг, посередницька діяльність з приватизаційними паперами; монтаж, ремонт та профілактичне обслуговування засобів охоронної сигналізації; аудиторська діяльність; страхова діяльність; діяльність охоронних агентств з охорони об’єктів, вантажів усіх форм власності та фізичних осіб.
За сферою господарських відносин розрізняють:
- господарсько-виробнича діяльність – безпосереднє виробництво і реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг;
- організаційно-господарська діяльність – полягає у організації та управлінні господарсько-виробничою діяльністю.
За предметом господарської діяльності розрізняють виробничу, торговельну, банківську, страхову, інноваційну, концесійну діяльність, інвестиційну діяльність тощо.
Така класифікація господарської діяльності сприяє науковому аналізу цього явища, а також враховується в процесі її правового регулювання.

2.3. Поняття та ознаки підприємництва.

Відповідно до ст. 42 Господарського кодексу України, підприємництво – це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
З цього визначення підприємництва можна виділити наступні характерні ознаки підприємницької діяльності, що відрізняють її від некомерційної та інших видів діяльності:
- підприємництво здійснюється у сфері суспільного виробництва з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку від здійснення такої діяльності;
- ініціативність, тобто підприємці свою підприємницьку діяльність здійснюють за власної ініціативи, що забезпечує вільне, з власного практичного досвіду, запровадження новітніх технологій, нових господарських зв’язків, оптимізацію власної діяльності;
- підприємницька діяльність її суб’єктами здійснюється самостійно, без стороннього втручання, що дозволяє їм вжити максимально можливі заходи для успішності своєї діяльності та оперативно реагувати на кон’юнктуру ринку, на поведінку контрагентів, на відгуки споживачів тощо;
- підприємницька діяльність носить систематичний характер, тобто підприємницька діяльність повинна здійснюватися постійно в продовж значного часу або багаторазово;
- підприємництво має ризиковий характер, оскільки сам підприємець несе основні ризики у разі негараздів у своїй діяльності, невдалого вибору, партньорів, поставщиків, контрагентів тощо;
- власна відповідальність підприємця у разі невиконання або не належного виконання зобов’язань перед кредиторами, державою, територіальною громадою та іншими особами усім майном, що належить йому на праві власності чи праві господарського відання, а також можливість визнання підприємця банкрутом у разі його стійкої та значної неплатоспроможності.
Принципи підприємницької діяльності закріплені в ст. 44 Господарського кодексу України, відповідно до якої підприємництво здійснюється на основі:
- вільного вибору підприємцем видів підприємницької діяльності;
- самостійного формування підприємцем програми діяльності, вибору постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;
- вільного найму підприємцем працівників;
- комерційного розрахунку та власного комерційного ризику;
- вільного розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;
- самостійного здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.
Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Особливості здійснення окремих видів підприємництва встановлюються чинним законодавством. Перелік видів господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, а також перелік видів діяльності, де підприємництво заборонено, встановлюються виключно законами України.

2.4. Суб’єкти підприємницької діяльності.

Відповідно ст. 2 Господарського кодексу України, учасниками відносин у сфері господарювання є суб’єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб’єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності. Звідси витікає, що поняття «учасники відносин у сфері господарювання» ширше за поняття «суб’єкти господарювання (підприємництва)» і співвідносяться між собою як ціле та його частина.
Визначення суб’єкту господарювання наведено в ч. 1 ст. 55 Господарського кодексу. Згідно цій статті, суб’єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, що здійснюють господарську діяльність шляхом реалізації своєї господарської компетенції, мають відособлене майно та несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна, окрім випадків, передбачених законодавством.
Цим суб’єктам у сфері господарювання притаманна сукупність необхідних ознак, що характеризують їх як підприємців, а саме:
- вони здійснюють безпосередню господарську діяльність – виробництво продукції, виконання робіт та надання послуг, – що є предметом діяльності індивідуальних підприємців, підприємств різних організаційно-правових форм, виробничих кооперативів, інших господарських організацій основної ланки економіки, або керівництво господарською діяльністю;
- створення суб’єкту господарської діяльності, тобто набуття статусу суб’єкта господарювання, здійснюється у встановленому законом порядку;
- суб’єкт господарювання повинен мати наявність виокремленого майна, необхідного для здійснення обраної цим суб’єктом або покладеної на нього господарської діяльності чи керівництва такою діяльністю;
- суб’єкт господарювання здійснює господарську діяльність шляхом реалізації своєї господарської компетенції – певного кола прав та обов’язків, тобто такий суб’єкт наділений господарською правосуб’єктністю, яка характеризується трьома елементами: а) господарською правоздатністю суб’єкта, тобто здатність певним суб’єктом набувати господарські права та обов’язки; б) господарською дієздатністю – своїми діями реалізовувати свої господарські права та обов’язки; в) господарська деліктоздатність, яка полягає у можливості певного суб’єкта захищати свої законні права на всіх рівнях управління, а також виступати в суді з цією ж метою у якості позивача чи відповідача. Обсяг господарської правосуб’єктності кожного з видів суб’єктів господарювання визначається чинним законодавством та їх установчими документами.
Таким чином, суб’єкти підприємництва – це учасники господарських відносин, що безпосередньо здійснюють господарську діяльність або управляють такою діяльністю, створені у встановленому законом порядку, мають необхідне для здійснення такої діяльності майно і володіють господарською правосуб’єктністю.
Підприємництво в Україні здійснюється на власний вибір підприємця і в будь-яких організаційних формах, передбачених законом.
Згідно ч. 2 ст. 55 ГК, суб’єктами господарювання є:
1) господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до Господарського Кодексу України, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці;
Суб’єкт господарювання може бути утворений за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб’єкта господарювання з додержанням вимог законодавства.
Суб’єкти господарювання можуть утворюватися шляхом примусового поділу (виділення) діючого суб’єкта господарювання за розпорядженням антимонопольних органів відповідно до антимонопольно-конкурентного законодавства України.
Створення суб’єктів господарювання здійснюється у будь-який спосіб та з додержанням вимог антимонопольно-конкурентного законодавства, але, згідно чинного законодавства, статус суб’єкта господарювання вони набувають лише за певних правових умов.
Правовою передумовою здійснення підприємницької діяльності фізичними та юридичними особами є їх державна реєстрація. Відповідно до ст. 58 Господарського кодексу України державна реєстрація, що є формою легалізації підприємницької діяльності, проводиться у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання суб'єкта підприємництва.
Відповідно до Закону України від 15.05.2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців», який вступив в дію з 1 липня 2004 р., державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені цим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
Отже, державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців полягає у внесенні запису до Державного реєстру суб’єктів господарської діяльності про реєстрацію юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, про їх перереєстрацію, про реєстрацію змін до реєстраційної картки, про реєстрацію змін, доповнень до установчих документів юридичної особи, про реєстрацію зміни місцезнаходження – для юридичної особи, – або місця проживання – для фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності, про взяття на облік (зняття з обліку) філії, представництва юридичної особи, про реєстрацію припинення юридичної особи або фізичної особи – суб’єкта підприємницької діяльності.
Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи-підприємця.
Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору нарочним або надіслати рекомендованим листом з описом вкладення такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;
- копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;
- два примірники установчих документів;
- документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи. Сума оплати реєстраційного збору для реєстрації юридичної складає 170 грн.
Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи.
Строк державної реєстрації юридичної особи не повинен перевищувати три робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації юридичної особи.
Для проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця, фізична особа, яка має намір стати підприємцем, повинна подати особисто або надіслати рекомендованим листом з описом вкладення державному реєстратору за місцем проживання такі документи:
- заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації фізичної особи - підприємця;
- копію довідки про включення заявника до Державного реєстру фізичних осіб - платників податків та інших обов’язкових платежів;
- документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації фізичної особи-підприємця. Сума оплати збору за реєстрацію складає два неоподатковуваних мінімуми доходів громадян, тобто 34 грн.
Перелік вище вказаних документів є вичерпним і вимагати подання будь-яких інших документів заборонено законом.
Строк державної реєстрації фізичної особи - підприємця не повинен перевищувати два робочих дні з дати надходження документів для проведення державної реєстрації фізичної особи -підприємця.



Тема 3. Правове становище підприємств.

3.1. Поняття і види підприємства як організаційної форми господарювання
3.2. Класифікація підприємств
3.3. Організаційна структура та управління підприємством
3.4. Припинення діяльності підприємства

3.1. Поняття і види підприємства як організаційної форми господарювання

Домінуюче місце серед суб’єктів господарювання належить підприємствам. Це зумовлено особливими економічними і соціальними функціями підприємства в економічній системі, а саме функціями товаровиробника, який задовольняє суспільні потреби у продукції, роботах, послугах. Тому законодавчий інститут підприємства як суб’єкта господарювання є центральною частиною системи господарського права України, його правовою основою.
Усі основні закони та інші нормативні акти господарського законодавства приймаються, виходячи з економічного та правового становища підприємства.
Підприємство як соціально-економічний і правовий інститут має певну сукупність економічних, організаційних і юридичних ознак, за якими кваліфікується як суб’єкт господарювання і суб’єкт господарського права.
Згідно з ч. 1 ст. 62 ГК підприємство - це самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, або органом місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому ГК та іншими законами.
Згідно даному визначенню, можна виділити головні ознаки, характерні для підприємства. А саме:
- підприємство є первинною ланкою економіки і виступає самостійним суб’єктом господарських правовідносин. Це проявляється в тому, що підприємство при здійсненні своєї господарської діяльності має право з власної ініціативи приймати будь-які рішення, що не суперечать законодавству України.
- згідно закону, підприємство – це суб’єкт господарювання і створюється у встановленому чинним законодавством порядку.
- змістом діяльності підприємства як суб’єкта господарювання є здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної та іншої господарської діяльності. Як правило, підприємства створюються з метою одержання прибутку, тобто як комерційна організація, хоча, згідно закону, можуть створюватися і для некомерційної діяльності (ч. 2 ст. 62 ГК).
- установчим документом підприємства, як правило, є статут. Статут підприємства – це локальний акт господарського законодавства, який нормативно визначає межі спеціальної правоздатності підприємства як юридичної особи, завдання, цілі і предмет діяльності окремого підприємства, відхилятися від яких без зміни статуту підприємству заборонено.
- як суб’єкт господарювання - підприємство має необхідне для господарювання майно яке юридично відмежоване від майна власника підприємства і закріплене за підприємством як суб’єктом права. Основні й оборотні кошти знаходяться на самостійному балансі, гроші - на поточному рахунку підприємства в банку.
- підприємство має печатку зі своїм найменуванням та ідентифiкaцiйним кодом.
- підприємству законом заборонено мати у своєму складі інші юридичні особи.
Таким чином, підприємство є самостійним суб’єктом господарських правовідносин. Воно має певне коло прав і обов’язків, є юридичною особою і не може мати у своєму складі інших юридичних осіб.

3.2. Класифікація підприємств

Законодавство України про підприємства оперує такими поняттями, як види, організаційні форми і категорії підприємств. Кожне з них вживається для класифікації підприємств за певними критеріями. Такими критеріями можна назвати форму власності, спосіб утворення підприємства та формування його статутного фонду, кількість працівників та обсяг доходу від реалізації продукції за рік, наявність інвестицій у статутному фонді тощо.
Залежно від форм власності, ч. 1 ст. 63 ГК виділяє такі види підприємств:
- приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи); - підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);
- комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;
- державне (в тому числі казенне) підприємство, що діє на основі державної власності;
- підприємство, засновані на змішаній формі власності (на базі об'єднання майна різних форм власності).
У разі наявності в статутному фонді підприємства іноземної інвестиції розрізняють:
- підприємства з іноземними інвестиціями – це підприємства, у статутному фонді яких іноземні інвестиції становлять не менш як десять відсотків;
- іноземне підприємство – це підприємство, в статутному фонді якого іноземна інвестиція становить сто відсотків.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду підприємства поділяються на:
- унітарні підприємства – це підприємства, що створюються одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання громадян, релігійної організації або на приватній власності засновника (ч. 4 ст. 63 ГК).
- корпоративні підприємства – це підприємства, що утворюються, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб (ч. 5 ст. 63 ГК).
Залежно від кількості працюючих та обсягу валового доходу від реалізації продукції за рік підприємства можуть бути віднесені до категорії малих підприємств, середніх або великих підприємств (ч. 7 ст. 63 ГК).
Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п'ятдесяти осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п'ятистам тисячам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінанcoвий) рік перевищує тисячу осіб, а обсяг валового доходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро за середньорічним курсом Національного банку України щодо гривні.
Усі інші підприємства визнаються середніми.
У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених ст. 126 ГК, підприємство визнається дочірнім (ч. 8 ст. 63 ГК).

3.3. Організаційна структура та управління підприємством

У господарському законодавстві вперше закріплено загальну організаційну структуру підприємства.
Підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів – виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо, – а також функціональних структурних підрозділів апарату управління – управлінь, відділів, бюро, служб тощо. (ст. 64 ГК)
Функції, права та обов’язки структурних підрозділів підприємства визначаються положеннями про них, які затверджуються в порядку, визначеному статутом підприємства або іншими установчими документами.
Підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розклад. Воно має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством. Вони можуть відкривати рахунки в установах банків відповідно до закону.
Діяльність розташованих на території України відокремлених підрозділів підприємств, що знаходяться за їх межами, регулюється ГК та іншими законами.
Згідно зі ст. 65 ГК управління підприємством здійснюється відповідно до його установчих документів на основі поєднання прав власника щодо господарського використання свого майна і участі в управлінні трудового колективу.
Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших Установчих документів.
Для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства, з яким укладається договір (контракт).
Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.
Керівника підприємства може бути звільнено з посади достроково на підставах, передбачених договором (контрактом) відповідно до закону.
Відповідно Закону України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди» на всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства. Вимоги до змісту і порядок укладення колективних договорів визначаються законодавством про колективні договори .
Трудовий колектив підприємства становлять усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди) або інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу щодо його участі в управлінні підприємством встановлюються статутом або іншими установчими документами відповідно до вимог ГК, законодавства про окремі види підприємств, закону про трудові колективи.
Рішення з соціально-економічних питань, що стосуються діяльності підприємства, виробляються і приймаються його органами управління за участі трудового колективу і уповноважених ним органів.
Особливості управління підприємствами окремих видів (організаційних форм підприємств) встановлюються ГК та законами про такі підприємства.

3.4. Припинення діяльності підприємства

Припинення діяльності підприємства, згідно чинному законодавству, може здійснюватися шляхом його реорганізації або ліквідації.
Припинення діяльності підприємства шляхом його ліквідації можу бути здійснено:
- за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів;
- за рішенням інших осіб – засновників суб’єкта господарювання чи їх правонаступників;
- у зв’язку із закінченням строку, на який воно створювалося, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;
- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків, передбачених законом;
- у разі скасування його державної реєстрації у випадках, передбачених законом за рішенням третіх осіб – суду або антимонопольного комітету України.
Припинення діяльності підприємства шляхом його реорганізації проявляється у вигляді злиття, приєднання, поділу, перетворення підприємства.
У разі злиття суб’єктів господарювання усі майнові права та обов’язки кожного з них переходять до суб'єкта господарювання, що утворений внаслідок злиття.
У разі приєднання одного або кількох суб’єктів господарювання до іншого суб’єкта господарювання до цього останнього переходять усі майнові права та обов’язки приєднаних суб’єктів господарювання.
У разі поділу підприємства усі його майнові права і обов’язки переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з нових суб’єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поділу. У разі виділення одного або кількох нових суб’єктів господарювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частках майнові права і обов’язки реорганізованого суб’єкта.
У разі перетворення одного суб’єкта господарювання в інший до новоутвореного суб’єкта господарювання переходять усі майнові права і обов’язки попереднього суб’єкта господарювання.
Скасування державної реєстрації позбавляє суб’єкта господарювання статусу юридичної особи і є підставою для вилучення його з державного реєстру. Суб’єкт господарювання вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Оголошення про реорганізацію чи ліквідацію підприємства підлягає опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур’єр» або в офіційному друкованому виданні органу державної влади або органу місцевого самоврядування за місцезнаходженням суб’єкта господарювання протягом десяти днів з дня припинення діяльності суб’єкта господарювання.
Ліквідація підприємства здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб’єкта господарювання чи його (їх) представниками (органами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений Господарським Кодексом України. Ліквідацію суб’єкта господарювання може бути також покладено на орган управління суб’єкта, що ліквідується.
Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію підприємства, встановлює порядок та визначає строки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій кредиторами, що не може бути меншим, ніж два місяці з дня оголошення про ліквідацію.
Одночасно ліквідаційна комісія вживає необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованості суб’єкта господарювання, який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб’єкта господарювання.
Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно підприємства, яке ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або органу, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність та повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку.
Претензії кредиторів до суб’єкта господарювання, що ліквідується, задовольняються з майна цього суб’єкта, якщо інше не передбачено Господарським Кодексом України та іншими законами.
Черговість та порядок задоволення вимог кредиторів визначаються відповідно до закону.
Претензії, що не задоволені через відсутність майна підприємства, претензії, які не визнані ліквідаційною комісією, якщо їх заявники у місячний строк після одержання повідомлення про повне або часткове відхилення претензії не звернуться до суду з відповідним позовом, а також претензії, у задоволенні яких за рішенням суду кредиторові відмовлено, вважаються погашеними. Майно, що залишилося після задоволення претензій кредиторів, використовується за вказівкою власника.


Тема 4. Правовий статус господарських товариств

4.1. Поняття господарського товариства
4.2. Види господарських товариств
4.3. Управління господарським товариством


4.1. Поняття господарського товариства

Одним із найпоширеніших видів суб’єктів господарювання є господарські товариства. Їх правовий статус визначається положеннями цивільного кодексу, господарського кодексу та іншими законодавчими актами України.
Узагальнене визначення поняття господарського товариства встановлене господарським кодексом України. Так, згідно з ч. 1 ст. 79 ГК господарськими товариствами визнаються підприємства або інші суб’єкти господарювання, створені юридичними особами та/або громадянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій діяльності товариства з метою одержання прибутку.
З наведеного визначення випливають наступні ознаки господарського товариства:
- господарське товариство є суб’єктом господарювання;
- засновниками господарського товариства є юридичні особи та/або громадяни;
- товариство утворюється шляхом об’єднання майна засновників;
- учасники товариства беруть участь у підприємницькій діяльності товариства;
- товариство створюється з метою одержання прибутку.
У випадках, передбачених законом, господарське товариство може діяти у складі одного учасника. Це положення не поширюється на повні та командитні товариства.
Засновниками і учасниками товариства можуть бути суб’єкти господарювання, інші учасники господарських відносин зазначені у ст. 2 ГК, а також громадяни, які не є суб’єктами господарювання. В той же час, учасниками повного товариства та повними учасниками командитного товариства можуть бути, згідно з ч. 7 ст. 80 ГК, лише особи зареєстровані як суб’єкти підприємництва.
Обмеження щодо заснування та участі в господарських товариствах суб’єктів господарювання або інших осіб встановлюються ГК та іншими законами.
Господарські товариства є юридичними особами. Суб’єкти господарювання – юридичні особи, які стали засновниками або учасниками господарського товариства, зберігають статус юридичної особи, тобто вони продовжують діяти як суб’єкти права.
Відповідно до ст. 82 ГК установчим документом повного товариства і командитного товариства є засновницький договір. Установчим документом акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю є статут.
Установчі документи господарського товариства відповідно до чинного законодавства, повинні містити відомості про вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад і компетенцію органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи питання, з яких необхідна одностайність або кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів та порядок ліквідації і реорганізації товариства.
У статуті акціонерного товариства, крім перелічених відомостей повинні бути вказані також відомості про види акцій, що випускаються, про їх номінальну вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов’язань щодо викупу акцій.
Статут товариства з обмеженою відповідальністю також крім основних відомостей, повинен містити відомості про розмір часток кожного з учасників, розмір, склад та порядок внесення ними вкладів. Статутом може бути встановлено порядок визначення розміру часток учасників залежно від зміни вартості майна, внесеного як вклад, та додаткових внесків учасників.
Засновницький договір повного товариства або командитного товариства, крім відомостей, зазначених у статуті, додатково має визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів. Стосовно вкладників командитного товариства в засновницькому договорі вказуються тільки сукупний розмір їх часток у майні товариства та розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Найменування господарського товариства повинно містити зазначення виду товариства. Для повних товариств і командитних товариств – прізвища (найменування) учасників товариства, які несуть додаткову відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, а також інші необхідні відомості. Найменування господарського товариства не може вказувати на належність товариства до органів державної влади чи органів місцевого самоврядування.
До установчих документів господарських товариств можуть бути включені також відомості щодо інших умов діяльності господарського товариства, які не суперечать закону. Якщо в установчих документах не вказано строк діяльності господарського товариства, воно вважається створеним на невизначений строк.
У передбачених законом випадках установчі документи господарського товариства погоджуються з Антимонопольним комітетом України.
Порушення встановлених ст. 82 ГК вимог щодо змісту установчих документів господарського товариства є підставою для відмови у його державній реєстрації.

4.2. Види господарських товариств

Класифікація господарських товариств на види здійснюється у відповідності з чинним законодавством.
Так, згідно з ч. 1 ст. 80 ГК та ч. 2 ст. 1 Закону «Про господарські товариства» розрізняють наступні види господарських товариств:
- акціонерні товариства;
- товариства з обмеженою відповідальністю;
- товариства з додатковою відповідальністю;
- повні товариства;
- командитні товариства.
Акціонерне товариство – це господарське товариство, що має статутний фонд поділений на визначену кількість акцій однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов’язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик збитків, пов’язаних із діяльністю товариства, в межах вартості належних їм акцій (ч. 2 ст. 80 ГК).
З цього визначення випливають особливості акціонерного товариства, які обумовлюють специфіку його юридичного статусу:
- статутний фонд акціонерного товариства має акціонерну природу, формується шляхом емісії та продажу акцій фізичним та/або юридичним особам. Мінімальний розмір статутного фонду акціонерного товариства встановлено у розмірі, не менше суми, еквівалентної 625 мінімальним заробітним платам виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства;
- акціонерне товариство має публічний статус емітента цінних паперів (акцій, облігацій). Інші товариства не мають статусу емітента акцій. Акціонерне товариство є юридичною особою, яка від свого імені випускає акції і зобов’язується своєчасно виконувати обов’язки, що випливають з умов їх викупу. Шляхом випуску і продажу акцій акціонерні товариства І формують свої статутні фонди, і збільшують їх, якщо це необхідно. Акції відкритих акціонерних товариств допускаються до вільного продажу на умовах, визначених Законом України від 18 червня 1991 р. «Про цінні папери і фондову біржу» , іншими нормативними актами про фондовий ринок;
- фізичні та юридичні особи, які придбали акції акціонерних товариств, фіксуються у реєстрі власників іменних цінних паперів і набувають статусу акціонерів. Права та обов’язки акціонерів визначені ст. 88 ГК, статтями 10, 11 Закону «Про господарські товариства», статтями 4, 5, 8, 9 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»;
- особливою ознакою акціонерного товариства є обмеження відповідальності акціонерів. Акціонери несуть ризик збитків за зобов’язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. За ознакою відповідальності акціонерів акціонерне товариство належить до товариств з обмеженою відповідальністю;
- акціонерне товариство має засновницькі права щодо створення господарських об’єднань або участі в існуючих об’єднаннях;
- акціонерне товариство має право створювати дочірні підприємства, наділяти їх майном, яке належить товариству, призначати керівника та реалізувати інші права власника дочірнього підприємства.
Законодавством передбачено, що акціонерне товариство має фірмову марку та товарний знак. Ці реквізити затверджуються правлінням товариства і реєструються в Торгово-промисловій палаті України.
За способом функціонування акцій ч. 1 ст. 81 ГК розрізняє відкриті (ВАТ) та закриті (ЗАТ) акціонерні товариства.
Акції відкритого акціонерного товариства можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах. Акціонери відкритого товариства можуть відчужувати належні їм акції без згоди інших акціонерів та товариства (ч. 2 ст. 81 ГК).
Акції закритого акціонерного товариства розподіляються між засновниками або серед заздалегідь визначеного кола осіб і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства (ч. 3 ст. 81 ГК).
Одним з найпоширеніших видів господарських товариств у сфері господарювання України є товариства з обмеженою відповідальністю.
Відповідно до ч. 3 ст. 80 ГК товариством з обмеженою відповідальністю є господарське товариство, що має статутний фонд, поділений на частки, розмір яких визначається установчими документами, і несе відповідальність за своїми зобов’язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства, які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків, пов’язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Отже, обмеження відповідальності у даному виді товариства характеризується обмеженням майнової відповідальності учасників товариства, які несуть ризик збитків у межах своїх вкладів до статутного фонду у разі фінансового краху товариства його учасники лише понесуть збитки у розмірі їх вкладів до статутного фонду товариства. Установчими документами товариства з обмеженою відповідальністю може бути передбачено, що учасники, які не повністю внесли вклади, відповідають за зобов’язаннями товариства також у межах невнесеної частини вкладу.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється статутний фонд, розмір якого повинен становити не менше суми, еквівалентної 100 мінімальним заробітним платам, виходячи зі ставки мінімальної заробітної плати, діючої на момент створення товариства.
До моменту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники зобов'язані сплатити не менше ніж 50% суми своїх вкладів, що підтверджується документами, виданими банківською установою. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.
Учасник товариства з обмеженою відповідальністю має право продати чи іншим чином відступити свою частку чи її частину у статутному фонді одному або кільком учасникам цього товариства.
Відчуження учасником товариства з обмеженою відповідальністю своєї частки чи її частини третім особам допускається, якщо інше не встановлено статутом товариства.
Учасники товариства користуються переважним правом купівлі частки учасника, який її відступив, пропорційно Їхнім часткам у статутному фонді товариства, якщо статутом товариства чи домовленістю між учасниками не встановлений інший порядок здійснення цього права. Якщо учасники товариства не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати свою частку чи її частину або протягом іншого строку встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, частка учасника чи її частина може бути відчужена третій особі.
У разі передачі частки чи її частини третій особі відбувається одночасний перехід до неї всіх прав та обов’язків, що належали учаснику, який відступив її повністю або частково.
Частка учасника товариства може бути придбана самим товариством, яке протягом одного року зобов’язане реалізувати її іншим учасникам або третім особам у порядку, встановленому статутом і законом, або зменшити свій статутний капітал відповідно до ст. 144 ЦК.
Будь-який з учасників товариства з обмеженою відповідальністю має право вийти з товариства із сплатою йому вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному фонді. За домовленістю між учасником та товариством виплата вартості частини майна товариства може бути замінена переданням майна в натурі (ч. 2 ст. 148 ЦК).
Правовий статус, аналогічний статусу товариства з обмеженою відповідальністю, має товариство з додатковою відповідальністю.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське товариство, статутний фонд якого поділений на частки визначених установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за своїми зобов’язаннями власним майном, а в разі його недостатності учасники цього товариства несуть додаткову солідарну відповідальність у визначеному установчими документами однаково кратному розмірі до вкладу кожного з учасників (ч. 4 ст. 80 ГК).
Граничний розмір відповідальності учасників передбачається в установчих документах.
До товариства з додатковою відповідальністю застосовуються положення господарського та цивільного кодексів України про товариства з обмеженою відповідальністю, якщо інше не встановлено статутом товариства і законом.
Повним товариством згідно з ч. 5 ст. 80 ГК визнається таке товариство, всі учасники якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном.
Повне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору (статуту цей вид товариства не має). Засновницький договір повного товариства, крім відомостей, загальних для всіх видів товариств, має визначати розмір частки кожного з учасників, форму їх участі у справах товариства, розмір, склад і порядок внесення ними вкладів.
Такі вимоги випливають з особливого характеру товариства, зокрема, з ведення його справ, яке здійснюється в порядку, встановленому ст. 122 ЦК, а саме: кожний учасник повного товариства має право діяти від імені товариства, якщо засновницьким договором не визначено, що всі учасники ведуть справи спільно або що ведення справ доручено окремим учасникам.
У разі спільного ведення учасниками справ товариства для вчинення кожного правочину є необхідною згода всіх учасників товариства. Якщо ведення справ доручено окремим учасникам повного товариства, інші учасники можуть вчиняти правочини від імені товариства за наявності у них довіреності, виданої учасниками, яким доручено ведення справ товариства.
У відносинах з третіми особами повне товариство не може посилатися на положення засновницького договору, які обмежують повноваження учасників повного товариства щодо права діяти від імені товариства, крім випадків, коли буде доведено, що третя особа у момент вчинення правочину знала чи могла знати про відсутність в учасника товариства права діяти від імені товариства.
Учасник повного товариства, що діяв у спільних інтересах, але не мав на це повноважень, має право у разі, якщо його дії не були схвалені іншими учасниками, вимагати від товариства відшкодування здійснених ним витрат, якщо він доведе, що у зв'язку з його діями товариство зберегло чи набуло майно, яке за вартістю перевищує ці витрати.
Статтею 125 ЦК встановлено, що зміни у складі учасників повного товариства можуть бути у зв’язку з:
- виходом учасника повного товариства з його складу з власної ініціативи;
- виключенням зі складу учасників;
- вибуттям зі складу учасників з причин, що не залежать від учасника.
Порядок і особливості виходу, виключення та вибуття учасників зі складу повного товариства визначаються відповідно статтями 126, 128 та 129 ЦК, іншим законом та засновницьким договором.
Як уже зазначалося, учасники повного товариства несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями товариства усім своїм майном, на яке може бути звернене стягнення. Механізм такої відповідальності конкретизовано у ст. 124 ЦК. Важливим є те, що учасник товариства відповідає за борги останнього незалежно від того, чи виникли вони після або до його вступу до товариства.
Якщо борги товариства повністю сплатить один з учасників, він має право звернутися з регресною вимогою у відповідній частині до інших учасників, які несуть перед ним відповідальність пропорційно своїм часткам у складеному капіталі товариства.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому один або декілька учасників здійснюють від імені товариства підприємницьку діяльність і несуть за його зобов’язаннями додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном на яке за законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші учасники присутні в діяльності товариства лише своїми вкладами (вкладники).
Якщо у командитному товаристві беруть участь два або більше повних учасників, вони несуть солідарну відповідальність щодо боргів товариства.
Згідно з ч. 1 ст. 134 ЦК командитне товариство створюється і діє на підставі засновницького договору. Засновницький договір підписується усіма повними учасниками.
Якщо внаслідок виходу, виключення чи вибуття у командитному товаристві залишився один повний учасник, засновницький договір переоформляється на одноособову заяву, підписану повним учасником. Якщо командитне товариство створюється одним повним учасником, то установчим документом є одноособова заява (меморандум), яка містить усі відомості, встановлені законом для командитного товариства (ч. 3 ст. 134 ЦК).
Правовий статус командитного товариства визначається нормами статей 133-139 ЦК, статей 67-74 Закону «Про господарські товариства» – ці статті закону стосуються правового статусу повних товариств з урахуванням особливостей, передбачених у спеціальних статтях 78-83 Закону «Про господарські товариства», безпосередньо присвячених командитним товариствам.
Оскільки правовий статус повних учасників було розглянуто раніше, тут доцільно зупинитися на особливостях участі вкладників у командитному товаристві.
Вкладник може вступати до командитного товариства шляхом внесення грошових або матеріальних вкладів.
Згідно зі ст. 137 ЦК вкладник командитного товариства має право:
- одержувати частину прибутку товариства відповідно до його частки у складеному капіталі товариства в порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
- діяти від імені товариства у разі видачі йому довіреності та відповідно до неї;
- переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (й частину) в складеному капіталі товариства відповідно до положень ст. 147 ЦК Якщо бажання викупити частку (й частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства;
- вимагати першочергового повернення вкладу у разі ліквідації товариства;
- ознайомлюватися з річними звітами та балансами товариства;
- після закінчення фінансового року вийти з товариства та одержати свій вклад у порядку, встановленому засновницьким договором (меморандумом);
- передати свою частку (й частину) у складеному капіталі іншому вкладнику або третій особі, повідомивши про це товариство.
Передання вкладником усієї своєї частки іншій особі припиняє його участь у командитному товаристві.
Вкладники командитного товариства повинні вносити вклади й додаткові внески у розмірі, способами й порядком, передбаченими засновницьким договором, проте сукупний розмір Їхніх часток не повинен перевищувати 50 відсотків майна товариства, зазначеного в засновницькому договорі. На момент реєстрації командитного товариства кожний з вкладників повинен внести не менше 25 відсотків свого внеску.
Таким чином, вкладники беруть участь у діяльності командитного товариства лише своїми вкладами, розмір яких визначає суму отримуваного ними прибутку. Будь-якої участі в управлінні товариством вони не беруть.
Управління справами командитного товариства здійснюється тільки повними учасниками. Якщо в товаристві є тільки один такий учасник, управління справами здійснюється ним самостійно.
Вкладники не мають права перешкоджати діям повних учасників з управління справами товариства.
Незважаючи на те, що за загальним правилом відповідальність вкладника обмежується вкладом у майні товариства, в окремих випадках, передбачених законом, він також несе повну відповідальність. Приміром, якщо вкладник вчиняє правочин від імені та в інтересах товариства без відповідних повноважень, і схвалення його дій командитним товариством не буде отримано, він відповідає перед третіми особами за вчиненим ним правочином усім своїм майном, на яке відповідно до законодавства може бути звернено стягнення (ч. 1 ст. 138 ЦК).
Крім загальних підстав припинення діяльності господарських товариств, командитне товариство припиняється також у разі вибуття усіх вкладників. Повні учасники мають право у разі вибуття всіх вкладників замість ліквідації командитного товариства перетворити його на повне товариство.

4.3. Управління господарським товариством

Загальні положення щодо управління господарським товариством містить ст. 89 ГК, згідно з якою управління діяльністю господарського товариства здійснюють його органи та посадові особи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається залежно від виду товариства, а у визначених законом випадках - учасники товариства.
Посадовими особами товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії (ревізор), а у разі створення ради товариства (наглядової ради) - голова і члени цієї ради. Обмеження щодо поєднання однією особою зазначених посад встановлюються законом.
Посадовими особами господарського товариства не можуть бути особи, службову або іншу діяльність яких визнано Конституцією України та законом несумісною з перебуванням на цих посадах, а також особи, яким перебування на відповідних посадах заборонено рішенням суду.
Посадові особи відповідають за шкоду, заподіяну ними господарському товариству, в межах і порядку, передбачених законом та установчими документами товариства.
Особливості управління діяльністю окремих видів господарських товариств, обумовлені порядком формування статутного (складеного) капіталу і характером взаємовідносин між учасниками товариства, встановлені в ЦК.
Так, управління діяльністю повного товариства здійснюється за спільною згодою всіх учасників. Засновницьким договором товариства можуть бути передбачені випадки, коли рішення приймається більшістю голосів учасників.
Кожний учасник повного товариства має один голос, якщо засновницьким договором не передбачений інший порядок визначення кількості голосів.
Кожний учасник повного товариства, незалежно від того, чи уповноважений він вести справи товариства, має право ознайомлюватися з усією документацією щодо ведення справ товариства. Відмова від цього права чи його обмеження, зокрема за домовленістю учасників товариства, є нікчемною (ст. 121 ЦК).
Управління діяльністю командитного товариства здійснюється повними учасниками у порядку, встановленому ЦК для повного товариства.
Вкладники не мають права брати участі в управлінні діяльністю командитного товариства та заперечувати проти дій повних учасників щодо управління діяльністю товариства. Вкладники командитного товариства можуть діяти від імені товариства тільки за довіреністю.
Особливості управління товариством з обмеженою відповідальністю встановлені ст. 145 ЦК
Вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.
У товаристві з обмеженою відповідальністю створюється виконавчий орган - колегіальний (дирекція, очолювана генеральним директором) або одноособовий (директор), який здійснює поточне керівництво його діяльністю і є підзвітним загальним зборам його учасників. Виконавчий орган товариства може бути обраний також і не зі складу учасників товариства.
Компетенція виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю, порядок ухвалення ним рішень і порядок вчинення дій від імені товариства встановлюються ЦК, іншим законом і статутом товариства.
До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства з обмеженою відповідальністю належить:
- визначення основних напрямів діяльності товариства, затвердження його планів і звітів про їх виконання;
- внесення змін до статуту товариства, зміна розміру його статутного капіталу;
- створення та відкликання виконавчого органу товариства;
- визначення форм контролю за діяльністю виконавчого органу, створення та визначення повноважень відповідних контрольних органів;
- затвердження річних звітів та бухгалтерських балансів, розподіл прибутку та збитків товариства;
- вирішення питання про придбання товариством частки учасника;
- виключення учасника із товариства;
- прийняття рішення про ліквідацію товариства, призначення ліквідаційної комісії, затвердження ліквідаційного балансу.
Статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, не можуть бути передані ними для вирішення виконавчому органу товариства.
Черговість та порядок скликання загальних зборів встановлюються статутом товариства і законом.
Так, згідно з Законом «Про господарські товариства» збори учасників товариства з обмеженою відповідальністю скликаються не рідше двох разів на рік, якщо інше не передбачено установчими документами. Такі збори вважаються повноважними, якщо на них присутні учасники (представники учасників), що володіють у сукупності більш як 60 відсотками голосів.
Контроль за діяльністю виконавчого органу товариства з обмеженою відповідальністю здійснює ревізійна комісія (ревізор), що створюється зборами учасників товариства.
Вищим органом акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. У загальних зборах мають право брати участь усі його акціонери незалежно від кількості і виду акцій, що їм належать.
Акціонери (їхні представники), які беруть участь у загальних зборах, реєструються із зазначенням кількості голосів, що їх має кожний акціонер, який бере участь у зборах.
До виключної компетенції загальних зборів акціонерів належить:
- внесення змін до статуту товариства, у тому числі зміна розміру його статутного капіталу;
- обрання членів наглядової ради, а також утворення і відкликання виконавчого та інших органів товариства;
- затвердження річної фінансової звітності, розподіл прибутку і збитків товариства;
- рішення про ліквідацію товариства.
До виключної компетенції загальних зборів статутом товариства і законом може бути також віднесене вирішення інших питань.
Питання, віднесені законом до виключної компетенції загальних зборів акціонерів, не можуть бути передані ними для вирішення іншим органам товариства.
Порядок голосування на загальних зборах акціонерів встановлюється законом. В чинному законодавстві закріплено принцип голосування на загальних зборах: одна акція - один голос.
Акціонер має право призначити свого представника для участі у зборах. Представник може бути постійним чи призначеним на певний строк. Акціонер має право у будь-який момент замінити свого представника у вищому органі товариства, повідомивши про це виконавчий орган акціонерного товариства.
Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:
- внесення змін до статуту товариства;
- ліквідації товариства.
З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.
Загальні збори акціонерів скликаються не рідше одного разу на рік.
Позачергові збори акціонерів скликаються у разі неплатоспроможності товариства, а також за наявності обставин, визначених у статуті товариства, та в будь-якому іншому випадку, якщо цього вимагають інтереси акціонерного товариства в цілому.
Порядок скликання і проведення загальних зборів, а також умови скликання і проведення позачергових зборів та повідомлення акціонерів встановлюються статутом товариства і законом.
В акціонерному товаристві може бути створена наглядова рада акціонерного товариства (в ч. 2 ст. 89 ГК вона іменується радою товариства або спостережною радою), яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав акціонерів товариства.
Випадки обов’язкового створення в акціонерному товаристві наглядової ради встановлюються законом. За чинним Законом «Про господарські товариства» створення спостережної ради є обов'язковим в акціонерному товаристві, яке налічує понад 50 акціонерів.
Статутом акціонерного товариства і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.
Члени наглядової ради акціонерного товариства не можуть бути членами його виконавчого органу.
Наглядова рада акціонерного товариства визначає форми контролю за діяльністю його виконавчого органу.
Виконавчим органом акціонерного товариства, який здійснює керівництво його поточною діяльністю, є правління або інший орган, визначений статутом.
Виконавчий орган вирішує всі питання діяльності акціонерного товариства, крім тих, що віднесені до компетенції загальних зборів і наглядової ради товариства.
Виконавчий орган є підзвітним загальним зборам акціонерів і наглядовій раді акціонерного товариства та організовує виконання їхніх рішень. Виконавчий орган діє від імені акціонерного товариства у межах, встановлених статутом акціонерного товариства і законом.
Виконавчий орган акціонерного товариства може бути колегіальним (правління, дирекція) чи одноособовим (директор, генеральний директор).


5. Правове становище некомерційних суб’єктів господарювання.

5.1. Поняття та головні ознаки некомерційної господарської діяльності
5.2. Організаційно-правові форми здійснення некомерційної господарської діяльності
5.3. Правове регулювання некомерційної господарської діяльності


5.1. Поняття та головні ознаки некомерційної господарської діяльності

Згідно ч. 1 ст. 52 ГК, некомерційне господарювання – це самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.
Головними ознаками некомерційної господарської діяльності є:
- некомерційна господарська діяльність поряд з підприємництвом є різновидом господарської діяльності;
- вона здійснюється у сфері суспільного виробництва;
- як і підприємництво, некомерційна господарська діяльність здійснюється обмеженим колом суб’єктів – суб’єктами господарювання;
- характеризується самостійністю та систематичністю;
- спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів;
- здійснюється без мети одержання прибутку, що суттєво відрізняє її від підприємництва;
Таким чином, формальним основним критерієм розмежування господарської комерційної діяльності (підприємництво) і некомерційної господарської діяльності є наявність мети одержання прибутку. Однак необхідно також враховувати і ту обставину, що відсутність мети одержання прибутку автоматично не означає її фактичного неотримання некомерційними суб’єктами господарювання. У такому випадку додатковим відмітним критерієм для цих суб’єктів господарювання є порядок розподілу отриманого прибутку та його витрата.
Наприклад, згідно зі ст. 1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.97 р. торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання. Торгово-промислова палата може займатися підприємницькою діяльністю лише в тому обсязі, в якому це необхідно для виконання її статутних завдань. Одержаний нею прибуток не розподіляється між членами торгово-промислової палати, а спрямовується на виконання її статутних завдань.
За загальним правилом, некомерційним суб’єктам господарювання забороняється розподіляти чистий прибуток від господарської діяльності між окремими особами (засновниками, членами, посадовими особами, директорами, а також іншими тісно пов’язаними з ними фізичними і юридичними особами), що в силу свого положення можуть скористатися ним з метою особистого збагачення. Однак тут можуть бути, згідно із законами, окремі виключення, наприклад, стосовно благодійних пожертвувань бідним, щодо справедливої винагороди за надані організацією послуги, діяльності кредитних союзів.
Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб’єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до статті 12 ГК забороняється підприємництво, на основі рішення відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб’єктами господарювання, яким здійснення господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом.
Отже, у сферах, де встановлена заборона на заняття підприємництвом, суб’єкти господарювання державного і комунального секторів економіки (див. ст.ст. 22 і 24 ГК) можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність. Галузі або види діяльності, в яких забороняється підприємництво, зазначені в ст. 12 ГК. Однак ч. 4 ст.12 ГК має відсильний характер, тому для практичного встановлення цих сфер необхідно звернутися до Конституції України, ст. 43 ГК (див. коментар до цієї статті), відповідним законам, наприклад, Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92р., Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.97 р., Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91 р., Закону України «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 01.12.98 р., Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.99 р., Закону України «Про гуманітарну допомогу» від 22.10.99 р., Закону України «Про політичні партії в Україні» від 05.04.2001 р., Закону України «Про кредитні спілки» від 20.12.2001 р., Закону України «Про об’єднання співвласників багатоквартирного будинку» від 29.11.2001 р. тощо.
Не можуть здійснювати некомерційну господарську діяльність органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи.
Відповідно до п.7.11. ст. 7 Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 р., а також наказу Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Порядку визначення структури ознаки неприбуткових установ (організацій)» від 03.07.2000 р. № 355 органи державної влади України, органи місцевого самоврядування включені до переліку неприбуткових установ (організацій). Вони в установлених законодавством випадках можуть надавати платні послуги. Один з переліків таких послуг затверджений, наприклад, Постановою Кабінету Міністрів України «Про перелік платних послуг, які можуть надаватися інформаційними підрозділами органів внутрішніх справ» від 11.12.99 р. № 2266.

5.2. Організаційно-правові форми здійснення некомерційної господарської діяльності

Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління в організаційних формах, які визначаються власником або відповідним органом управління чи органом місцевого самоврядування з урахуванням вимог, передбачених цим Кодексом та іншими законами.
Організаційно-правові форми здійснення господарської діяльності визначаються власником майна, виділеного для цієї мети, відповідним органом управління або органом місцевого самоврядування відповідно до Господарського кодексу і спеціальних законів. Законодавство передбачає різноманіття організаційних форм суб’єктів некомерційної господарської діяльності. Вони можуть утворюватися у формі об’єднання громадян, громадської організації, неприбуткової організації, членської благодійної організації, благодійного фонду, благодійної установи, інших благодійних організацій (фундації, місії, ліги тощо). Конкретна організаційно-правова форма некомерційного суб’єкта господарювання визначається Законом і залежить від виду некомерційного господарювання, цілей діяльності, правового режиму майна суб’єкта господарювання.
Частина 1 статті 53 ГК визначає також майнову основу заняття господарською діяльністю некомерційними суб’єктами господарювання. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися суб’єктами господарювання на основі права власності або права оперативного управління (див. главу 14 ГК). Причому, право оперативного управління визначено як речове право, на основі якого здійснюється суб’єктами господарювання виключно некомерційна господарська діяльність (ст. 137 ГК).
Порядок створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації та ліквідації суб’єктів господарювання окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності визначається цим Кодексом та іншими законами.
Загальні положення щодо порядку створення, державної реєстрації, діяльності, реорганізації і ліквідації суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, закріплені в главі 6 ГК. Особливості створення, реєстрації, реорганізації і ліквідації окремих організаційних форм некомерційної господарської діяльності встановлені також окремими статтями 21, 76, 78, 111, 112, 130, 131, 279 ГК і спеціальними Законами.
Так, згідно із ст. 1 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.97 р. торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання. Торгово-промислова палата набуває статусу юридичної особи з дня її державної реєстрації. Детально порядок реєстрації визначений у Положенні про порядок державної реєстрації торгово-промислових палат, затвердженому наказом Міністерства юстиції України від 08.06.98 р. № 35/5. Державна реєстрація Торгово-промислової палати України провадиться Міністерством юстиції України, Торгово-промислової палати Автономної Республіки Крим – Головним управлінням юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, інших регіональних торгово-промислових палат відповідно – обласними, Київським та Севастопольським міськими управліннями юстиції. Після державної реєстрації торгово-промислової палати засновникам видається свідоцтво про реєстрацію за встановленим зразком. Відомості про державну реєстрацію заносяться до державного реєстру торгово-промислових палат, що ведеться реєструючим органом, та оприлюднюються в офіційних виданнях.
Відповідно до ст. 8 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.97 р. благодійна організація набуває права юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Державна реєстрація всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій здійснюється Міністерством юстиції України, а місцевих благодійних організацій, а також відділень (філій, представництв) всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій – відповідними місцевими органами виконавчої влади (див. також інформаційний лист Вищого арбітражного суду України «Про Закон України «Про благодійництво та благодійні організації» від 14.01.98 р. № 01-8/9). Умови і порядок державної реєстрації всеукраїнських, місцевих та міжнародних благодійних організацій, а також відділень, філій, представництв всеукраїнських та міжнародних благодійних організацій детальніше визначені в Положенні про порядок державної реєстрації благодійних організацій, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.98 р. № 382. Після державної реєстрації благодійної організації, відділення всеукраїнської, міжнародної благодійної організації засновникам (засновнику) видається свідоцтво про державну реєстрацію за встановленим зразком, а про реєстрацію філій, представництв всеукраїнських, міжнародних благодійних організацій засновник повідомляється в письмовій формі. Зареєстрована благодійна організація (відділення всеукраїнської, міжнародної благодійної організації) вноситься до Єдиного державного реєстру об’єднань громадян і благодійних організацій, що ведеться органом, який здійснив державну реєстрацію. Положення про Єдиний державний реєстр об'єднань громадян та благодійних організацій затверджено наказом Міністерства юстиції України від 14.12.98р. № 66/5.
Об’єднання громадян в обов’язковому порядку повинні бути легалізовані відповідно до ст. 14 Закону України «Про об’єднання громадян» від 16.06.92 р. У разі реєстрації об’єднання громадян набуває статус юридичної особи. Положення про порядок легалізації об’єднань громадян затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.93 р. № 140.
У разі якщо господарська діяльність громадян або юридичної особи, зареєстрованої як суб’єкт некомерційного господарювання, набуває характеру підприємницької діяльності, до неї застосовуються положення господарського кодексу та інших законів, якими регулюється підприємництво.
Державна реєстрація як суб’єкта некомерційного господарювання тягне за собою поширення на діяльність такого суб’єкта правових приписів щодо некомерційного господарювання. Дія даного законодавства визначається змістом і специфікою діяльності, якою займається суб’єкт господарювання. Якщо господарська діяльність суб’єкта господарювання не підпадає під визначення, сформульоване в ч. 1 ст.52 ГК і має ознаки господарської комерційної діяльності (підприємництва), то відповідно до ч. 3 статті, що коментується, стосовно діяльності такого суб’єкта господарювання будуть поширюватися правові положення не глави 5 ГК, а правила про господарську комерційну діяльність (підприємництво).

5.3. Правове регулювання некомерційної господарської діяльності

На суб’єктів господарювання, які здійснюють некомерційну господарську діяльність, поширюються загальні вимоги щодо регулювання господарської діяльності з урахуванням особливостей її здійснення різними суб’єктами господарювання, які визначаються цим Кодексом та іншими законодавчими актами.
Враховуючи те, що некомерційне господарювання є різновидом господарської діяльності, ця діяльність суб’єктів господарювання має здійснюватися згідно із загальними правовими вимогами до заняття нею суб’єктами господарської діяльності. Різноманіття організаційно-правових форм некомерційної господарської діяльності спричиняє встановлення ряду особливостей для відповідних суб’єктів господарювання. Специфіка діяльності таких суб’єктів визначається як Господарським кодексом України, так і спеціальним законодавством про некомерційні (неприбуткові) організації – суб’єкти некомерційного господарювання, які здійснюють неприбуткову господарську діяльність.
Господарський кодекс встановлює спеціальні правила відносно діяльності торгово-промислових палат і організацій роботодавців (ст. 21 ГК), казенних підприємств (ст.ст.76,77 ГК), комунальних некомерційних підприємств (ст. 78 ГК), кооперативів (за винятком виробничих кооперативів) (глава 10 ГК, ст. 112 ГК), кредитних спілок (ст. 130 ГК), благодійних організацій (ст. 131 ГК), товарних бірж (ст. 279 ГК) і ряду інших суб’єктів господарювання.
Податкове законодавство, наприклад, визначає для неприбуткових установ і організацій в ряді випадків особливий механізм оподатковування. Він поширюється, зокрема, на сплату податку на прибуток такими установами й організаціями відповідно до п.7.11 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 28.12.94 р. (в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 р).
При укладенні трудового договору (контракту, угоди) суб’єкт господарювання, що здійснює некомерційну господарську діяльність, зобов’язаний забезпечити належні і безпечні умови праці, її оплату не нижчу від визначеного законом мінімального розміру, а також забезпечити інші соціальні гарантії, передбачені законом.
Спеціальне законодавство також містить аналогічні положення. У ст.17 Закону України «Про благодійництво та благодійні організації» від 16.09.97р. встановлені правила щодо оплати праці в органах благодійної організації: члени виконавчого органу, крім президента (директора), не одержують заробітну плату за свою роботу в цьому органі. Витрати, обумовлені виконанням статутних обов’язків у цих органах, можуть бути відшкодовані за рахунок коштів благодійної організації за рішенням правління (комітету). На працівників апарату благодійної організації поширюється законодавство України про працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування. У відповідності зі ст. 11 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» від 02.12.97 р. торгово-промислові палати мають право самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, встановлювати структуру, штатний розпис, чисельність працівників, форми і розміри оплати та матеріального стимулювання їх праці згідно із законодавством України. Детально відповідні положення передбачені в Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.91 р., розділ V якого містить положення щодо трудової діяльності в релігійних організаціях та на їх підприємствах. У ст.26 цього Закону встановлено, що на громадян, які працюють у релігійних організаціях та створених ними підприємствах, добродійних закладах на умовах трудового договору, поширюється дія законодавства про працю, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, оподатковування. Крім цього, громадяни, які працюють у релігійних організаціях, створених ними підприємствах, закладах на умовах трудового договору, а також церковнослужителі та особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню на умовах і в порядку, встановлених законодавством про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. Релігійні організації, їх підприємства та заклади, а у випадках, передбачених законом, також і працівники цих організацій, підприємств, закладів сплачують страхові внески до Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, а також збір на обов’язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, встановлених законодавством. Усім громадянам, які працюють у релігійних організаціях, їхніх підприємствах і закладах, державна пенсія призначається і виплачується на загальних підставах відповідно до законодавства (див. ст. 28 зазначеного Закону в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо загальнообов’язкового державного соціального страхування» від 16.01.2003р.).
Податкове законодавство також враховує дані положення. Так, відповідно до підпункту 7.11.8 ст. 7 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 22.05.97 р. доходи або майно неприбуткових організацій, за винятком неприбуткових організацій, визначених у абзацах «а» (органи державної влади України, органи місцевого самоврядування та створені ними установи або організації, що утримуються за рахунок коштів відповідних бюджетів) та «в» (пенсійні фонди, кредитні спілки, утворені у порядку, визначеному законом) підпункту 7.11.1, не підлягають розподілу між їх засновниками або учасниками та не можуть використовуватися для вигоди будь-якого окремого засновника або учасника такої неприбуткової організації, її посадових осіб, крім оплати їх праці та відрахувань на соціальні заходи.

Питання для самоконтролю:

1. Визначте поняття некомерційної господарської діяльності.
2. Перелічите основні ознаки некомерційної господарської діяльності.
3. Чим відрізняється підприємництво від некомерційної господарської діяльності?
4. Назвіть організаційно-правові форми некомерційної господарської діяльності.
5. Що є критерієм поділу організаційно-правових форм некомерційної господарської діяльності?
6. Хто є суб’єктами некомерційної господарської діяльності?
7. Правові основи здійснення некомерційної господарської діяльності.













Тема 6. Правове регулювання відносин власності в Україні.

6.1. Поняття права власності та його значення у господарській діяльності
6.2. Форми права власності
6.3. Види права власності
6.4. Способи набуття і припинення права власності
6.5. Момент виникнення права власності

6.1. Поняття права власності та його значення у господарській діяльності
Право власності має об’єктивний і суб’єктивний аспекти. Під правом власності в об’єктивному аспекті розуміють систему правових норм, які регулюють відносини власності. Суб’єктивне право власності - це забезпечена законом міра можливої поведінки фізичної чи юридичної особи щодо власності над речами (тобто надана особі можливість володіти певною - належною їй - річчю). Складовими суб’єктивного права власності є правомочність - володіння, користування і розпорядження речами. Названі правомочності становлять юридично забезпечені можливості власника, вони належать йому доти, доки він залишається власником.
Володіння – це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю. Володіння треба розуміти не тільки як постійний матеріальний зв’язок власника з річчю, а й як постійну можливість такого матеріального зв’язку. Воно тісно пов’язане з волевиявленням власника. Право володіння для власника забезпечує можливість у будь-який час вирішувати долю речі, використовувати її властивості. Тому, якщо особа володіє річчю, то це дає можливість лише припустити, що вона є її власником. Це враховується правом при встановленні презумпції законності фактичного володіння, тобто припускають, що той, у кого знаходиться річ, є її законним власником, якщо не буде доведено протилежне у встановленому законом порядку.
Володіння може бути фактичним і юридичним, законним і незаконним, добросовісним і недобросовісним, давнішнім.
Фактичне володіння може виникнути як на законній підставі (договір найму, зберігання, оренди тощо), так і внаслідок протиправного заволодіння (крадіжка, розбій). Через це наявності лише фактичного володіння недостатньо для того, щоб визнати його законним. Потрібні юридичні підстави такого володіння, його юридичний титул. Саме це дає підставу законне володіння називати титульним володінням.
Незаконне володіння не ґрунтується на правовій основі, тому його ще називають безтитульним. Незаконне володіння, у свою чергу, поділяється на добросовісне і недобросовісне.
Добросовісним є таке володіння, за якого власник не знає і не повинен знати про його незаконність, наприклад, громадянин придбав у комісійному магазині річ, яка перед тим була викрадена у законного власника.
Різновидом добросовісного володіння є володіння давнішнє. Володіння визнається давнішнім, коли особа – не власник майна, добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як власним упродовж строку, що перевищує строк, встановлений законом.
Якщо власник майна знає або повинен був знати про незаконність свого володіння, він називається незаконним недобросовісним власником (привласнення знахідки, вкраденого майна). Недобросовісне володіння, у залежності від способу заволодіння, може бути самовільним, насильницьким, підробленим, тобто фальшивим. Прикладом самовільного володіння є знахідка або крадіжка, насильницького – грабіж або розбій, підробленого – шахрайство.
Правомочність володіння – є початком права власності. Виникнення права власності у набувача закон пов’язує з моментом передачі і отримання речі, а одержання і є початком володіння.
Користування – це основана на законі можливість вилучення та використання корисних властивостей речі (майна) для задоволення потреб власника чи інших осіб. Користування майном може проявлятися по-різному. Наприклад, власник земельної ділянки, обробляючи землю, користується нею. Власник будинку, проживаючи в ньому, теж користується будинком.
Власник може використовувати своє майно для господарської та іншої не забороненої законом діяльності. Користуючись майном, власник зобов’язаний не завдавати шкоди довкіллю, не порушувати прав та інтересів інших осіб, що охороняються законом, дотримуватись моральних засад суспільства.
Власник може сам користуватися належним йому майном або надати таке право іншій особі шляхом укладання договору оренди, зберігання, застави тощо. Право користування проявляється через розпорядження майном.
Право користування, як і право володіння, може належати не лише власникові, а й іншим особам на підставі цивільно-правових або господарсько-правових договорів.
Розпоряджання – це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі. Якщо правомочність володіння є початком права власності, то з правом розпоряджання пов’язується початок припинення права власності назавжди або відокремлення власника від його майна на певний час. Правомочність розпоряджання проявляється в тому що, власник може своє майно знищити, продати або подарувати, передати в найм тощо. Якщо власник речі знищує або викидає її, то він, з точки зору права, розпоряджається нею, тобто виявляє свою волю односторонньо, укладаючи таким чином односторонню угоду, оскільки така воля власника спрямована на відмову від права власності.
Право власності може припинятися і внаслідок беззворотнього використання речі, – наприклад, власник спалює дрова в печі, фарбує речі, згодовує зерно тваринам, – то воля власника в такому випадку спрямована зовсім не на те, щоб припинити право власності, а на те, щоб вилучити із речі її корисні властивості, і, в такому разі, мова йдеться лише про право користування річчю, а не про право розпоряджання нею.
Право розпоряджання тісно пов’язане з особою власника. Це дає змогу зарахувати його до особистого права, яке майже неможливо виділити із правомочностей власника як самостійне, незалежне від права власності особливе право. Власник або безпосередньо приймає рішення про розпоряджання своїм майном, або опосередковано – через представників.
В законі про власність було зроблено спробу надати правомочності розпоряджання самостійного значення, запроваджуючи в юридичну практику поняття «право повного господарського відання», яким наділяються державні підприємства стосовно майна, що є державною власністю і закріплене за ними. Здійснюючи право повного господарського відання, підприємство розпоряджається зазначеним майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать законові та цілям діяльності підприємства. До права повного господарського відання застосовуються правила про право власності, якщо інше не встановлено законодавчими актами України (ст. 37 Закону України «Про власність»).
Як бачимо, формально залишаючись власником, держава, фактично, добровільно відмовилася від свого права власності, передавши його державним підприємствам. Таке явище треба вважати неприродним, спричиненим кон’юнктурними чи якимись іншими незрозумілими міркуваннями.
Розглядаючи правомочності власності, звернімо увагу на те, що в сукупності вони можуть належати лише власникові. Лише власник має право одночасно володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном, а також охороняти його від будь-якого протиправного втручання, аж до застосування засобів самозахисту.
Отже, зміст права власності складається із права володіння, користування і розпорядження майном, а також обов’язки, пов’язані з утриманням, ризиком розорення та випадковою загибеллю речей. Саме поєднання прав та обов’язків робить відносини власності правовідносинами, з усіма правовими наслідками, які випливають з цього.
Таким чином, суб’єктивне право власності – це юридично забезпечена можливість власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, здійснюючи щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать законодавству і не порушують права та охоронювані законом інтереси інших осіб, а також можливість захисту від усіляких протиправних втручань до своєї власності над належним йому майном.
З визначення випливає, що суб’єктивне право власності є абсолютним правом і власникові як уповноваженій особі усі інші особи, що йому протистоять, зобов’язані не порушувати його прав. Водночас кожна особа має право вимагати від власника припинення порушень її прав.
Суб’єктивне право власності є складовою частиною речового права, оскільки власник має можливість задовольняти свої інтереси, безпосередньо впливаючи на речі, що належать йому за правом власності.
З точки зору цивільно-правового інституту, право власності – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов’язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.
Суб’єктами права власності в Україні визнаються: народ України, громадяни, юридичні особи та держава (п. 1 ст. З Закону України «Про власність»). До суб’єктів права власності зараховано також органи місцевого самоврядування щодо комунальної власності (ст. 41 Конституції України).
Народ України як єдине джерело державної влади в країні здійснює правомочності власника через референдум, а також через Верховну Раду й місцеві ради народних депутатів. Кожен громадянин України, відповідно до законодавства, має право користуватися природними об’єктами для задоволення своїх потреб. Він зобов’язаний сумлінно охороняти землю, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, сприяти їх відновленню як першооснови свого життя і життя суспільства (ст. 10 Закону України «Про власність»).
До громадян як суб’єктів права власності законодавство зараховує громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства. Всі вони мають рівні майнові права і обов’язки, якщо інше не передбачено чинним законодавством України.
6.2. Форми права власності
Згідно з Конституцією України та закону України «Про власність» власність в Україні існує у формах приватної, колективної та державної власності. Отже, в Україні виділяють такі форми права власності: право приватної, право колективної та право державної власності. Основою поділу права власності на форми є принцип суб’єктності, тобто принцип належності права тому чи іншому суб’єктові. До права приватної власності належить власність громадян та створених ними юридичних осіб. Право державної власності поширюється на власність, яка належить Україні загалом (загальнодержавна власність) і адміністративно-територіальним одиницям (комунальна власність).
В Україні є власність, яку неможливо зарахувати ні до права приватної, ні до права державної власності – це право колективної власності. Це власність, що належить профспілкам, політичним партіям та іншим громадським об’єднанням, релігійним та іншим організаціям, які є юридичними особами. Право власності саме таких юридичних осіб доцільно було б називати правом колективної власності, але законодавець до права колективної власності зараховує право власності, що належить трудовим колективам державних підприємств, колективам орендарів, колективним підприємствам, кооперативам, акціонерним товариствам, господарським товариствам та об’єднанням, а право власності названих юридичних осіб визнається колективним як аналогія права власності товариств та господарських об’єднань. Тому ці громадські та релігійні організації або взагалі не можна визнати суб’єктами права власності, або вони належать до суб’єктів права приватної чи державної власності, а це означає, що повноцінним правом власності в Україні є право власності у формі приватної та державної (загальнодержавної та муніципальної) власності. Колективна власність в Україні лише визнана чинним законодавством, але остаточно не визначена і не врегульована.
6.3. Види права власності

Класифікація права власності залежить від практичних потреб такого поділу і може бути дуже різноманітною. Але слід зауважити, що поділ права власності на форми зафіксований на законодавчому рівні, а поділ права власності на види здійснюється як із урахуванням законодавчих положень, так і з науково-теоретичних та практичних міркувань.
Поділ права власності на види можна здійснити за іншими ознаками, крім тих за якими здійснювалася класифікація на визначені вище форми права власності. Критеріями такої класифікації можна назвати суб’єктність, порядок розподілу доходів та розпорядження майном, кількість власників, форма виникнення права власності та інші.
За критерієм суб’єктності можна визначити наступні види власності:
а) коли суб’єктами власності виступають фізичні особи-підприємці та створені ними юридичні особи – виникає право приватної власності;
б) якщо власником є держава – то це право державної власності, яке може відтворюватися у вигляді:
- права повного господарського відання (власність звичайних державних підприємств);
- права оперативного управління (власність державних установ та казенних підприємств);
Як видно, критерієм такого поділу на види є порядок розподілу доходів та розпорядження майном.
в) за кількістю власників, коли власниками майна чи підприємства є декілька суб’єктів, можна виділити право спільної власності, яке в свою чергу поділяється на:
- право спільної сумісної власності;
- право спільної часткової власності.
Спільна сумісна власність (критерієм поділу є форма виникнення права власності) поділяється на:
- власність подружжя;
- власність членів селянського (фермерського) господарства;
- власність членів сім’ї – власність, що виникає внаслідок спільної праці членів сім’ї.
Одним із різновидів права власності – є право інтелектуальної власності. Особливості її виникнення, форми правового регулювання, розподіл її на види здійснюється у відповідності з Законом України «Про інтелектуальну власність».

6.4. Способи набуття і припинення права власності
Суб’єктивне право власності може виникати за наявності певних юридичних фактів, зазначених у цивільному так і в господарському кодексах України.
Всі юридичні факти, які утворюють правовідносини власності, а відповідно і суб’єктивне право власності, можна поділити на первісні та похідні.
Первісні факти, за яких виникає право суб’єктивної власності на річ, є такі юридичні факти за яких таке право виникає вперше або незалежно від попередніх власників.
До первісних юридичних фактів можна віднести різноманітні способи набуття права власності. Такими способами набуття права власності є загальні та спеціальні способи.
До загальних способів належать:
- виробництво – створення нової речі внаслідок виробничої діяльності;
- специфікація – переробка речі;
- володіння плодами і доходами;
Виробництво – це один з найпоширеніших способів набуття права власності. Воно полягає у створенні нової речі і це може виготовлятися як у промислових масштабах, так і в одиничному екземплярі, незалежно від форми власності, а звідси виробнича діяльність є підставою (способом) набуття як колективної або державної власності (майно виробляють колективи громадян), так і індивідуальної власності (суб’єктом є окремий громадянин) і характеризує розширене відтворення права власності.
Специфікація - це спосіб набуття права власності шляхом переробки чужої речі, внаслідок чого створюється нова, або виготовлення нової речі з чужих матеріалів. Якщо переробка виконується із матеріалів власника, який сам і здійснює виробничий процес, то питання про власника нової речі не виникає, але коли річ виготовляється з чужих матеріалів або переробляється чужа річ, виникають певні труднощі у визначенні власника, тобто виникають труднощі в тому кого визнати власником - того, кому належали матеріали (або стара річ), чи того, хто вклав свою працю.
Особа, яка переробляє якусь річ або якісь матеріали називається спеціфікатором. Специфікатор може стати власником нової речі, виготовленої з чужої речі або з чужих матеріалів, за наявності двох умов: а) вартість виготовлення речі більша від вартості матеріалів (або вартості старої речі); б) специфікатор не знав і не повинен був знати, що виготовляє речі з чужих матеріалів, які належать іншій особі.
При наявності цих умов специфікатор визнається власником речі, але він повинен повернути інший особі вартість належних їй матеріалів або компенсувати вартість старої речі. Коли ж вартість речі чи матеріалів перевищує вартість виготовленої речі, – власником речі визнається власник матеріалів або речі, який може залишити виготовлену річ за собою, оплативши витрати на її виготовлення, або відмовитися від неї на користь специфікатора.
Плоди і доходи згідно ст. 133 ЦК України – це одержання плодів і доходів в результаті використання своєї або чужої власності. Одержання плодів та доходів є одним із способів набуття права власності на річ, яка була отримана як плоди, приплід тварини, та як доходи її власника, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою. Так, згідно ст. 22 Закону України "Про власність" – продукція, вироблена орендарем з використанням орендованого майна, та отримані від неї доходи є його власністю. Диспозитивний характер ст. 133 ЦК України дає змогу визначити долю плодів і доходів також угодою між власником речі та іншою особою.
До спеціальних способів відносяться способи, притаманні лише державній власності. До них належать:
- націоналізація;
- реквізиція;
- конфіскація;
- вилучення безгосподарно утримуваного будинку;
- вилучення безгосподарно утримуваних пам’яток історії і культури;
- оприходування безгосподарного майна;
- знахідка;
- скарб тощо.
Похідні юридичні факти, за яких виникає право суб’єктивної власності, це юридичні факти визначені угодою або законом. Такими юридичними фактами є укладання угоди або в результаті виникнення якоїсь події. До похідних способів набуття права власності визнаються різноманітні цивільні угоди, господарські договори, а також успадкування за законом і заповітом.
За похідних юридичних фактів – право власності виникає у суб’єкта внаслідок волевиявлення попереднього власника. Такі способи набуття права власності пов’язані з переходом права власності, як правило, з актом розпорядження майном з боку попереднього власника. Набуття права власності у такий спосіб полягає у припиненні права власності у відчужувача і виникнення права власності у набувача, що відбуваються, як правило, водночас на основі того самого юридичного факту, наприклад, договору купівлі-продажу, передачі речі за договором позики тощо. Отже, якщо право власності переходить від одного власника до другого, тобто за обставин, які залежать від волі попереднього власника, виникає правонаступництво.
Похідними способами набуття права власності визнаються договори:
- купівлі – продажу;
- поставки;
- дарування;
- міни;
- позики тощо. Уклавши відповідний договір, набувач речі стає її власником.
Крім договорів, похідним визнається і такий спосіб набуття права власності, як успадкування, незалежно від того, що є його підставою – заповіт чи закон.
Способи припинення права власності, як і підстави для його набуття, являють собою юридичні факти, визначені законом. Оскільки виникнення права власності на річ однієї особи здебільшого означає припинення права власності на ту саму річ у іншої особи, підстави виникнення права власності водночас розглядаються і як підстави для його припинення.
Разом з тим, не завжди припинення права власності пов’язано з правонаступництвом і новим правом власності. Це буває, наприклад, коли власник повністю споживає належне йому майно (продукти харчування). Така ж ситуація виникає і у разі виробничого використання матеріалів. Різниця лише в тому, що при особистому споживанні право власності на річ взагалі припиняється, а у разі виробничого споживання у зв’язку з припиненням права власності на матеріали виникає право власності на нову річ.
Право власності припиняється й тоді, коли власник відмовляється від належної йому речі у зв’язку з її непотрібністю (знищення, викидання) або коли відзначається загибель речі внаслідок випадкової події стихійного характеру чи протиправних дій інших осіб.
Практика знає випадки, коли право власності може припинятися внаслідок прийняття відповідного нормативно-правового акта органами державного управління, наприклад вилучення худоби під час епізоотій, знищення птиці у випадку пандемії птичого грипу тощо.
Таким чином, підставами припинення права власності є юридичні факти, які поділяються на дії, тобто такі, що залежать від волі власника, та події тобто юридичні факти, що не залежать від волі власника.
До юридичних фактів, що залежать від волі власника належать:
- угоди з відчуження чи оренди майна або витрат грошових коштів;
- користування майном, внаслідок якого це майно повністю споживається;
- знищення або викидання майна власником.
До юридичних фактів, що не залежать від волі власника належать:
- примусове вилучення або примусовий продаж майна у випадках, передбачених законом;
- загибель майна внаслідок стихійної події або протиправних дій інших осіб;
- набуття майна проти волі власника добросовісним набувачем.
6.5. Момент виникнення права власності
Важливе теоретичне і практичне значення має правильне встановлення конкретного моменту виникнення у особи права власності, адже з цього моменту власник набуває право на захист набутої власності передбаченими законом способами. Крім того, відповідно до ч. 1 ст. 130 ЦК України під час відчуження речі ризик випадкової загибелі або її випадкового псування переходить до набувача водночас з виникненням у нього права власності, якщо інше не передбачено законом або договором. З цього моменту набувач має право здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження набутим майном.
Чинне цивільне законодавство передбачає правила про визначення моменту виникнення права власності щодо переходу майна від однієї особи до іншої за договорами. Так, відповідно до ст. 128 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Наведеною нормою встановлено загальне правило про виникнення у набувача права власності на майно з моменту передачі речі. Передачею визнається вручення речей набувачеві, а також здавання транспортній організації для відправлення набувачеві і здавання на пошту для пересилання набувачеві речей, відчужених без зобов’язання доставки. До передачі прирівнюється передача коносаменту або іншого розпорядчого документа про речі (ч. 2 ст. 128 ЦК). Водночас сторони на свій розсуд мають право визначити угодою будь-який інший момент, який не збігатиметься з моментом передачі речі. Разом з тим, у ЦК України відсутні норми, які б безпосередньо визначали законодавчо той чи інший момент виникнення права власності. Лише останнім часом подібні норми було закріплено у деяких законодавчих актах, зокрема у законодавстві про приватизацію, про що буде сказано нижче.
У новому законодавстві дещо розширився перелік випадків обов’язкового нотаріального посвідчення угод з подальшою їх реєстрацією у державних органах та законодавчого визначення моменту виникнення права власності. Так, відповідно до ст. 27 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» (у первісній редакції) договір купівлі-продажу об’єкта приватизації підлягає нотаріальному посвідченню, а також реєстрації виконкомами рад народних депутатів упродовж одного місяця з дня його укладення, а порядок переходу права власності на приватизовані об'єкти визначається відповідно до законодавства (на жаль, не зазначено, якого).
По-іншому було вирішено це питання у початковій редакції Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)», у ст. 24 якого прямо зазначалося, що до покупця, який придбав на аукціоні, конкурсі об'єкт приватизації, переходить право володіння, користування та розпорядження цим об’єктом з моменту удару молотка ліцитатора або підписання протоколу засідання конкурсної комісії про визначення остаточного переможця, при викупі підприємства – з дати прийняття органом приватизації рішення про викуп.
Зміст ст. 24 також суперечить ст. 25 цього закону, відповідно до якої право власності на державне майно підтверджується договором купівлі-продажу, посвідченим в нотаріальному порядку з подальшою реєстрацією місцевою радою народних депутатів (пункти 1 і 2). Тобто тут уже начебто обставини, викладені у ст. 24, не підтверджують виникнення у набувача об’єкта приватизації (переможця аукціону, конкурсу) права власності. Однак надалі ще більше ускладнює ситуацію норма п. 4 ст. 25, за якою договір купівлі-продажу є підставою для внесення коштів у банківську установу, і покупець зобов’язаний здійснити зумовлені платежі упродовж 30 календарних днів з моменту переходу до нього права власності на об'єкт приватизації. Тим самим законодавець знову дає підставу для неоднозначного тлумачення статей 24 і 25 закону щодо моменту виникнення права власності на об'єкт приватизації.
На наш погляд, переможець аукціону чи конкурсу може набувати переважне перед усіма іншими особами право на укладення з ним договору купівлі-продажу об’єкта приватизації. Тому цілком обґрунтовано законодавець у новій редакції Закону України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» від 15 травня 1996 р. усунув цю недоречність, ввівши норми про те, що «право володіння, користування і розпорядження об’єктом приватизації переходить до покупця з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу» (ст. 22). І хоч у цій статті не йдеться про момент виникнення права власності, але це припускається, оскільки зазначені правомочності саме і становлять зміст права власності.
Дещо по-іншому вирішено це питання у Законі України «Про приватизацію майна державних підприємств» у редакції від 19 лютого 1997 р. У ст. 27 цього закону визначено, що «право власності на приватизований об'єкт переходить з моменту нотаріального посвідчення договору купівлі – продажу». Наведені норми за своїм змістом не суперечать одна одній. Проте наявність подібних розходжень у приватизаційному законодавстві щодо врегулювання однієї проблеми свідчить про неузгодженість дій законодавців у нормотворчому процесі. На наш погляд, краще вирішено питання права власності на об’єкт приватизації у ст. 27 вищезгаданого закону.
У певний спосіб врегульовано відносини щодо переходу права власності на земельні ділянки у Земельному кодексі України, яким, зокрема, передбачено, що право власності на землю виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, який посвідчує це право (ст. 22). Таким документом є державний акт на право власності, який видають і реєструють відповідні ради народних депутатів (державні адміністрації) і форму якого затверджує Верховна Рада України (ст. 23). Такий порядок переходу права власності встановлено незалежно від правової підстави набуття земельної ділянки у власність – у порядку безоплатного надання землі для ведення фермерського чи особистого підсобного господарства, для присадибної ділянки, для садівництва, для дачного і гаражного будівництва, а також на підставі успадкування, купівлі – продажу, дарування та обміну, отримання частки землі у спільному майні подружжя, що визначено ст. 6 Земельного кодексу. Це означає, що Земельним кодексом встановлено два різновиди підстав одержання громадянами земельних ділянок у власність – у порядку безоплатної передачі земельних ділянок у власність радами народних депутатів та на загальних цивільно-правових підставах (купівля - продаж, міна, дарування тощо).
Встановлення законодавцем для набуття земельних ділянок за цивільно-правовими угодами такого самого порядку переходу до набувача права власності, як і для безоплатної передачі громадянам земельних ділянок у власність, не можна вважати досконалим. За таких умов можливі ситуації, в яких правове становище продавця і покупця є невизначеним, зокрема в період від моменту укладення нотаріально посвідченого договору до моменту реєстрації державного акта на право власності. Крім того, в разі смерті покупця у цей період проблематичною стає можливість успадкування спадкоємцями придбаної померлим земельної ділянки. Ця невизначеність поглиблюється відсутністю законодавчо визначеного терміну такої реєстрації.
У Земельному кодексі України передбачено спеціальні правила щодо переходу права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд, розташованих на цих ділянках (ст. 30). Так, якщо переходить право власності на будівлю і споруду, разом з цими об'єктами переходить у відповідних розмірах і право власності або право користування (якщо таким правом володів продавець) земельною ділянкою без зміни її цільового призначення, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі та споруди. Право власності або право користування земельною ділянкою у випадках, перерахованих у ст. 30 Земельного кодексу, посвідчується радами народних депутатів. Отже, якщо громадянами відчужуються будівлі та споруди, земельна ділянка, яка перебувала у власності продавця, дарувальника тощо, може перейти у власність набувача або в момент нотаріального посвідчення договору, або в момент передачі йому будівель і споруд, або в момент реєстрації договору в державних органах, або в інший момент, зумовлений сторонами у договорі, оскільки, як уже зазначалося, чинний ЦК України поки що не приурочує момент виникнення у набувача права власності на нерухомість до моменту реєстрації договору, укладеного за участю громадянина, у державних органах (БТІ).
Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» передбачає відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв тощо) державного житлового фонду на користь громадян України (ст. 1). Така приватизація здійснюється через безоплатну передачу громадянам квартир (будинків) з розрахунку санітарної норми 21 кв. м загальної площі на наймача і кожного члена сім'ї та додатково 10 кв.м на сім’ю, а також продажу надлишків загальної площі квартир (будинків) цим громадянам, що мешкають у них або перебувають на обліку тих, хто потребує поліпшення житлових умов (ст. 3).
Отже, залежно від розміру житла можлива лише безоплатна передача або частково безоплатна та частково сплатна передача житла у власність громадян. В обох випадках закон не вимагає оформляти приватизацію відповідним договором. Причому передача квартир (будинків) у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення. У такому разі відчуження квартири (житлового будинку) від одного власника до іншого (від держави до громадянина) здійснюється у невідомій донедавна організаційно-правовій формі – без укладення договору про відчуження у вигляді оформленого належно єдиного договірного документа. Хоч законодавець для таких випадків прямо не визначає момент виникнення права власності, можна припустити, що ним повинен бути момент видання свідоцтва про право власності, а його реєстрація є лише адміністративним актом.
Спеціальній реєстрації підлягають транспортні засоби, зброя та деякі інші об’єкти. Так, відповідно до ст. 34 Закону України «Про дорожній рух» державній реєстрації та обліку підлягають призначені для експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування автомобілі, автобуси, самохідні машини, сконструйовані на шасі автомобілів, мотоцикли всіх типів, марок і моделей, причепи, напівпричепи та мотоколяски. Власники таких транспортних засобів зобов’язані зареєструвати їх упродовж десяти діб після придбання, одержання або виникнення підстав, що потребують внесення змін у реєстраційні документи, в органах Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. З такою реєстрацією законодавець не пов’язує виникнення у особи права власності. У разі набуття транспортних засобів за договором повинні застосовуватися відповідні загальні правила цивільного законодавства про перехід права власності.
Досить складними є відносини з переходу права власності на акції та інші цінні папери. Тут можливі різні варіанти встановлення моменту виникнення права власності залежно від виду цінних паперів (іменні чи на пред’явника, документарні чи бездокументарні), від підстави чи способу придбання їх набувачем. Треба враховувати правила спеціальних законодавчих актів, зокрема закони «Про цінні папери і фондову біржу» та «Про національну депозитарну систему і особливості електронного обігу цінних паперів».
У ст. 5 Закону України «Про національну депозитарну систему і особливості обігу» перехід права власності на цінні папери визначають так:
Іменні цінні папери, випущені у документарній формі (якщо умовах емісії спеціально не зазначено, що вони не підлягають передачі), передаються новому власнику через повний індосамент.
У разі відчуження знерухомлених цінних паперів право власності переходить до нового власника з моменту зарахування їх на рахунок нового власника у зберігача.
Права на участь в управлінні, одержання доходу тощо, які виникають з іменних цінних паперів, можуть бути реалізовані з моменту внесення змін до реєстру власників цінних паперів.
Право власності на цінні папери на пред’явника, випущені у документарній формі, переходять до нового власника з моменту передачі (поставки) цінних паперів.
У разі відчуження знерухомлених цінних паперів на пред'явника право власності на цінні папери переходить з моменту зарахування їх на рахунок власника у зберігача.
Право власності на цінні папери, випущені у бездокументарні й формі, переходить до нового власника з моменту зарахування цінних паперів на рахунок власника у зберігача.


Тама 7. Господарсько-договірні зобов’язання. Господарсько-правова відповідальність.

7.1. Поняття, зміст та класифікація господарських зобов’язань. Підстави виникнення та припинення господарського зобов’язання
7.2. Поняття і зміст договірних відносин у господарській діяльності. Види господарських договорів.
7.3. Поняття та підстави господарсько-правової відповідальності.
7.4. Функції відповідальності
7.5. Види господарсько-правової відповідальності.

7.1. Поняття, зміст та класифікація господарських зобов’язань. Підстави виникнення та припинення господарського зобов’язання

Згідно ст. 173 господарського кодексу України, господарським визнається зобов’язання, що виникає між суб’єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених господарським кодексом, в силу якого один суб’єкт (зобов’язана сторона, у тому числі боржник) зобов’язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб’єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб’єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
З наведеного визначення видно, що господарські зобов’язання можуть виникати між різноманітними суб’єктами, але вони будуть визнані як господарські лише за наявності певних ознак. Такими ознаками господарських зобов’язань є:
- господарські зобов’язання виникають з підстав, передбачених господарським кодексом України;
- господарські зобов’язання виникають між учасниками господарських відносин, де беруть участь дві або більше визначені особи, з яких хоча б одна є суб’єктом господарювання, а інші є учасниками відносин у сфері господарювання;
- господарські зобов’язальні правовідносини виникають та функціонують у сфері господарсько-виробничих та організаційно-господарських правовідносин;
- об’єктом господарських зобов’язань є певні позитивні дії господарського чи управлінсько-господарського характеру;
- змістом господарського зобов’язання є сукупність суб’єктивних прав і суб’єктивних обов’язків його учасників;
- належне виконання господарських зобов’язань забезпечується засобами державного примусу у формі господарсько-правових санкцій: окрім відшкодування збитків, стягується ще й пеня, штраф або неустойка.
Отже, як і будь-яке інше правовідношення, господарське зобов’язання містить такі елементи: суб’єкти, об’єкт, зміст.
Суб’єктами в зобов’язанні є його учасники, яких законодавець називає кредитором і боржником. Кредитор – це особа, яка має право вимагати виконати певну дію, або утриматися від певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається «кредитором». Боржник - протилежна сторона зобов’язання – повинен вчинити певні дії або утриматися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її називають «боржником». Кредитора звичайно називають активною стороною, боржника – пасивною.
В окремих правовідносинах одна сторона виступає виключно в ролі кредитора, а інша – виключно в ролі боржника. Так, у зобов’язанні, яке виникає з договору позики, право вимоги має одна сторона, друга ж є зобов’язаною. В більшості зобов’язань кожна із сторін є одночасно і кредитором, і боржником, оскільки, з одного боку, має права, а з іншого – зобов’язана виконати певні дії, наприклад, сторони купівлі-продажу, поставки, контрактації тощо.
У зобов’язальних правовідносинах може брати участь один кредитор і один боржник. Якщо ж на боці кредитора чи на боці боржника, або одночасно і на боці кредитора, і на боці боржника виступають декілька осіб, то в цих випадках говорять про множинність осіб у зобов’язанні. За множинності осіб законодавець розрізняє зобов’язання пайові (часткові) і солідарні.
Зобов’язання вважається пайовим, якщо кожний із боржників зобов’язаний виконати певну дію в певній частині. Частки у виконанні зобов’язань вважаються рівними, якщо інше не передбачене законом чи договором.
Солідарні зобов’язання відзначаються, коли кожен із боржників повинен виконати зобов’язання повністю. Солідарні зобов’язання виникають лише якщо це передбачено законом чи договором. Так, ст. 74 Закону України «Про господарські товариства» прямо зазначає, що якщо під час ліквідації повного товариства виявиться, що наявного майна товариства не вистачає для оплати всіх боргів, то за недостатню частину майна солідарно відповідають учасники товариства всім своїм майном. Солідарну відповідальність несуть також особи, які спільно заподіяли шкоду.
Особа, яка за певних обставин, визначених законом чи договором, виступила у ролі – боржника і надала кредиторові належне право, то вона набуває права регресу. Регресні зобов’язання – це зобов’язання, за якими одна особа, що з вини боржника сплатила певну грошову суму третій особі (кредиторові), має право вимагати від боржника відшкодування цієї суми, наприклад, страхова компанія набуває право регресу після сплати банку збитків від несплати боржником свого боргу.
Поруч з пайовими (частковими) і солідарними зобов’язаннями законодавець називає і субсидіарні або додаткові зобов’язання, їх суть полягає в тому, що за невиконання чи неналежного виконання боржником його зобов’язань відповідальність, за певних обставин, може бути покладена на додаткового боржника. Субсидіарні зобов’язання можуть виникати як на підставі закону, –наприклад, якщо заподіюється шкода неповнолітніми у віці від 15 до 18 років за відсутності у них майна чи заробітку, достатнього для відшкодування шкоди, її відшкодовують їх батьки чи особи, що їх замінюють, якщо вони не доведуть, що шкода сталася не з вини неповнолітніх, – так і внаслідок укладеного договору, наприклад, з договору поруки.
Об’єкти зобов’язань – це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто це певні дії щодо речей, грошей, послуг тощо. Ці дії можуть полягати в:
- діях спрямованих на передавання речі у власність чи в користування;
- діях спрямованих на виконання певної роботи;
- діях по сплаті грошей, відшкодуванні збитків тощо.
Таким чином, саме дії зобов’язаної особи є юридичним об’єктом зобов’язання, а речі, гроші, послуги і таке інше – це матеріальні об’єкти зобов’язання.
Об’єкт господарських зобов’язань складається з предметів зобов’язань. Під предметом зобов’язання розуміють ті блага, які кредитор набуває внаслідок виконання цього зобов’язання. Це може бути майно, яке боржник передає за договором купівлі-продажу, поставки, контрактації або річ в новій якості, якщо на боржника покладався обов’язок її відремонтувати, або надана послуга.
У грошових зобов’язаннях предметом виконання є грошова сума, яка повинна бути виражена і сплачена в національній валюті, окрім випадків, передбачених законодавством.
Змістом зобов’язання є сукупність прав та обов’язків суб’єктів зобов’язання. Зобов’язальне право нарівні із правом власності є однією з головних категорій майнового права. Більшість зобов’язань являють собою майнові відносини. Разом з тим, деякі зобов’язання можуть бути і немайновими, наприклад, деякі зобов’язання, що виникають у галузі авторського права, коли автор вимагає виправлення спотворень в своєму творі, коли автор виконує планову роботу, за яку не сплачується гонорар; коли виконується доручення немайнового характеру.
Згідно ч. 2 статті 173 ГК, законодавець виділяє два основних вида господарських зобов’язань. Такими видами господарських зобов’язань є майново-господарські зобов’язання та організаційно-господарські зобов’язання.
Організаційно-господарськими визнаються господарські зобов’язання, які виникають у процесі управління господарською діяльністю між суб’єктом господарювання і суб’єктом організаційно-господарських повноважень, в силу яких зобов’язана сторона повинна здійснити в інтересах іншої сторони певну управлінсько-господарську (організаційну) дію або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов’язку.
Організаційно-господарські зобов’язання, у свою чергу, підрозділяються на господарсько-оперативні, управлінські та внутрішньогосподарські .
Майново-господарськими зобов’язаннями визнаються цивільно-правові зобов’язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, у силу яких зобов’язана сторона повинна зробити певну господарську дію в інтересах іншої сторони або утриматися від цієї дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов’язаної сторони виконання її обов’язку.
Серед майново-господарських зобов’язань у господарських відносинах виділяють зобов’язання з передачі майна у власність, у господарське ведення або оперативне управління; зобов’язання щодо оплатної реалізації майна; зобов’язання з передачі майна в користування за плату; зобов’язання з провадження робіт; зобов’язання з надання послуг; зобов’язання з перевезень; зобов’язання, пов’язані із розрахунками та кредитуванням; зобов’язання зі страхування; зобов’язання зі спільної діяльності; охоронні зобов’язання.
Використовуючи різні властивості господарських договорів і зобов’язань, що виникають з них, пропонуються різні класифікації господарських зобов’язань.
Такими критеріями є підстави виникнення зобов’язань, співвідношення прав та обов’язків, визначеність предмета виконання, характер взаємозв’язку, сукупність прав та обов’язків, якими володіють суб’єкти тощо.

Залежно від особливостей змісту, специфіки об’єкта і підстав виникнення зобов’язання в господарському праві, як і в цивільному праві, розрізняють односторонні та взаємні види зобов’язань.
Якщо одній стороні зобов’язання належить право, а іншій – обов’язок, зобов’язання вважається одностороннім. До односторонніх зобов’язань належать договори позики, дарування.
Якщо кожна із сторін набуває, поряд з правами, ще й певні обов’язки, то зобов’язання вважається взаємним (купівля-продаж).
Залежно від ступеня визначеності предмета зобов’язання вони поділяються на однооб’єктні, альтернативні, факультативні. За однооб’єктним зобов’язанням кредитор має право вимагати від боржника виконання певної визначеної дії. Так, за договором купівлі-продажу нерухомості продавець повинен передати покупцеві саме ту нерухомість, що є предметом договору, а не якусь іншу річ, чи виконати будь-які інші дії.
Альтернативне зобов’язання – це зобов’язання, змістом якого є право вимоги і відповідний йому обов’язок виконати одну з кількох дій на вибір. Здійснення однієї із цих дій і становить виконання зобов’язання. Право вибору, якщо інше не випливає з закону чи тексту договору, або із суті договору, – належить боржнику. Він вирішує, які саме дії має вчинити. За спеціальними вказівками закону право вибору може бути надане і кредитору. Наприклад, Закон України «Про захист прав споживачів» надає покупцеві під час покупки неякісного товару право вимагати від продавця заміни речі чи її ремонту, чи зменшення її ціни, чи прийняти куплену річ та повернути покупцеві сплачені за річ гроші.
Факультативні зобов’язання – це такі зобов’язання, за якими боржник повинен виконати певну дію, але йому надається можливість замість неї виконати іншу. Наприклад, боржник повинен передати кредитору майно, але замість цього він може виконати певну роботу, якщо передача майна стає неможливою. Кредитор не має права вимагати вчинення іншої, ніж визначено, дії.
Зобов’язання, за яким боржник повинен виконати певну дію, а кредиторові належить право вимагати її вчинення, називають зобов’язанням з позитивним змістом. Якщо ж кредитор має право вимагати від боржника, щоб той утримувався від вчинення певної дії, і той зобов’язаний її не вчиняти (наприклад, автор не повинен передавати рукопис іншому видавництву), то такі зобов’язання називаються зобов’язаннями з негативним змістом.
Цивільне законодавство розрізняє також головні та додаткові (акцесорні) зобов’язання.
Додатковим є зобов’язання, мета якого – забезпечити виконання головного зобов’язання. Наприклад, угода про заставу забезпечує виконання основного договору – договору позики. Додаткові зобов’язання тісно пов’язані з головним і припинення головного зобов’язання відповідно припиняє і додаткове.
Залежно від сукупності прав і обов’язків, якими володіють суб’єкти господарських відносин, варто розрізняти прості і складні зобов’язання.
Підставами виникнення зобов’язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов’язує виникнення тих чи інших прав та обов’язків.
Різноманітність суспільних відносин, врегульованих господарським правом, пояснює і різноманіття юридичних фактів, що є підставами виникнення господарських зобов’язань. Вичерпного переліку таких підстав чинне законодавство не містить, але в ст. 174 господарського кодексу України законодавець наводить ряд підстав, що виникають з найбільш поширених юридичних фактів.
Згідно названої статті господарські зобов’язання можуть виникати:
- безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність;
- з акту управління господарською діяльністю;
- з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать;
- внаслідок заподіяння шкоди суб’єкту або суб’єктом господарювання, придбання або збереження майна суб’єкта або суб’єктом господарювання за рахунок іншої особи без достатніх на те підстав;
- у результаті створення об’єктів інтелектуальної власності та інших дій суб’єктів, а також внаслідок подій, з якими закон пов’язує настання правових наслідків у сфері господарювання.
Підставами припинення господарського зобов’язання також є юридичні факти за наявності яких сторони перестають бути учасниками зобов’язальних правовідносин. Припинення зобов’язання означає, що учасники зобов’язання втратили свої права та обов’язки за зобов’язанням, тобто кредитор вже не має права вимагати, а боржник не має обов’язку щось виконувати.
Такими підставами є:
- повне і належне виконання боржником свого зобов’язання;
- у зв’язку з відступанням кредитора від вимоги;
- у зв’язку з переведенням боргу;
- припинення зобов’язання шляхом взаємного зарахування виконаних дій;
- припинення зобов’язання за угодою сторін;
- у зв’язку з мировою угодою;
- у зв’язку з прощенням боргу;
- через неможливість виконання зобов’язання;
- у зв’язку зі смертю боржника чи кредитора за умови, що вони не можуть бути виконані без особистої участі боржника чи кредитора;
- у зв’язку з ліквідацією суб’єкта господарювання (ліквідація юридичної особи чи припинення господарської діяльності фізичною особою-підприємцем.
Основною підставою припинення зобов’язання є його виконання.
Виконання зобов’язання – це вчинення боржником саме тих дій, які він повинен виконати внаслідок договору чи закону, тобто - передати річ, виконати роботу, надати послуги, відшкодувати шкоду тощо, а кредитор повинен прийняти виконане.
Зобов’язання вважається виконаним належно, якщо зобов’язаною стороною (боржником) дотримані всі вимоги, що пред’являються стосовно суб’єкта, предмета, місця, часу і способу виконання зобов’язання. Якщо під час виконання зобов’язання порушується одна з наведених вище вимог, воно вважається виконаним неналежно і кредитор має право відмовитися від прийняття виконаного.
Строки виконання зобов’язання можуть бути встановлені законом (термін сплати за комунальні послуги), договором або моментом витребування. Якщо строк виконання зобов’язання визначений моментом витребування, то, як правило, боржнику надається пільговий семиденний строк для його виконання, щоб він не опинився в скрутному становищі внаслідок вимоги про негайне виконання. Пільговий строк не надається, якщо негайне виконання передбачене законом, договором чи випливає із змісту зобов’язання.
Для належного виконання істотне значення має місце виконання зобов’язання, яке звичайно визначається з договорів, випливає із змісту зобов’язання або передбачене в законі.
Якщо немає можливості встановити місце виконання, то застосовуються загальні правила, встановлені в законі. Виконання повинно відбутися:
- за зобов’язаннями з передачі будівлі – за місцем знаходження майна;
- за грошовими зобов’язаннями – за місцем знаходження кредитора у момент виникнення зобов’язання, а якщо кредитор змінив місце проживання і повідомив про це боржника, то в новому місці проживання з віднесенням на його рахунок усіх витрат, пов’язаних із зміною місця виконання;
- в інших випадках – за місцем проживання боржника, а якщо боржник юридична особа – за місцем її знаходження.
Спосіб виконання визначається предметом і змістом виконання. За загальним правилом зобов’язання не може виконуватися частинами, якщо інше не випливає із закону, договору чи суті зобов’язання. Наприклад, договором може бути передбачена поставка продукції певними партіями, поетапне здавання робіт за договором підряду. В інших випадках виконання частинами вважається належним, якщо на це є згода кредитора.
Спосіб виконання може бути передбачений і у договорі, – наприклад, поставка продукції саме автомобільним транспортом.
Відступання вимоги являє собою двосторонню угоду, в якій беруть участь кредитор, який відступає своє право вимоги, і особа, яка стає кредитором і набуває це право внаслідок укладеної між ними угоди. Така заміна кредитора називається цесією, кредитор, який відступає своє право, цедептом, а особа, яка право набуває - цесіонарієм.
Відступання вимоги іншій особі не повинно суперечити закону і допускається, якщо вона не суперечить договору або не пов’язана з особистістю кредитора. Так, не допускається від ступання вимоги про відшкодування майнової шкоди, спричиненої ушкодженням здоров’я або заподіянням смерті.
На відступання вимоги згода боржника не потрібна, але він повинен бути про це сповіщений. Якщо боржника не повідомили про відступання вимоги, то виконання ним зобов’язання первісному кредитору вважається й виконанням належному кредиторові.
Право вимоги, що належить кредиторові за зобов’язанням, може перейти до іншої особи не лише на підставі угоди, а і за законом, коли третя особа виконала перед кредитором обов’язки його боржника. Надбання третьою особою всіх прав, що належали раніше кредиторові, внаслідок виконання цією третьою особою обов'язків боржника щодо кредитора, називається субротацією. Так, якщо страхова компанія відшкодує страхувальнику вартість зіпсованого чи знищеного майна, у неї виникає право вимоги до особи, з вини якої настав страховий випадок.
Заміна боржника в зобов’язанні називається переведенням боргу. Внаслідок переведення боргу місце старого боржника займає нова особа, яка і стає боржником за зобов’язанням. Переведення боргу допускається лише за згодою кредитора, оскільки йому не байдуже, хто повинен виконувати зобов’язання.
Відступання вимоги і переведення боргу мають бути здійснені у тих самих формах, що й угоди, на яких вони ґрунтуються. Тобто якщо договір укладався у письмовій формі, то угода щодо заміни особи в зобов’язанні також потребує письмової форми.
Припинення зобов’язання шляхом взаємного зарахування виконаних дій. Зарахування припиняє зустрічні зобов’язання, якщо вони рівнозначні за сумою або вартістю. Практичне значення зарахування полягає в тому, що воно створює певні зручності для суб’єктів зобов’язання, звільняє їх від необхідності вимагати виконання їх вимог, зменшує кількість судових справ. Заява про зарахування є односторонньою угодою, вона створює правові наслідки незалежно від згоди контрагента на зарахування.
Зарахування можливе за таких умов:
- зараховуються однорідні (за змістом) вимоги;
- зобов’язання, які підлягають зарахуванню, повинні бути зустрічними, тобто кредитор за одним зобов’язанням є боржником за іншим, і навпаки;
- зобов’язання, які зараховуються, повинні бути безспірними, тобто не погашеними позовною давністю, не оспорюватися контрагентом;
- зарахування не відбувається автоматично, необхідно, щоб щонайменше одна із сторін виявила волю щодо цього, тобто звернулася із заявою;
- зарахування допускається законодавством. Скажімо, не підлягають зарахуванню вимоги щодо відшкодування заподіяної життю та здоров'ю шкоди, про довічне утримання, стягнення аліментів тощо.
Припинення зобов’язання за угодою сторін. За змістом угоди про припинення зобов’язання можуть бути здійснені шляхом укладання: мирової угоди, прощення боргу, припинення договору за взаємною згодою сторін.
Мировою угодою називається угода сторін про припинення судового спору між собою через взаємні поступки. Контроль за законністю мирової угоди покладається на господарські суди та суди загальної юрисдикції, які можуть її не затвердити, якщо вона суперечить законодавству чи порушує законні права й інтереси осіб (ст. 179 ЦПК України).
Прощення боргу – це відмова кредитора від своїх вимог. Прощення боргу не буде юридично значущим, якщо воно обмежує правоздатність особи. Відмова від права на отримання компенсацій, на відшкодування за втрату працездатності тощо не припиняє зобов’язання боржника на їх виконання.
За згодою сторін зобов’язання можна припинити, надаючи замість предмета виконання зобов’язання відступне (сплата грошей, передача майна). Розмір і порядок надання відступного встановлюють самі сторони.
За узгодженням сторони в будь-який час можуть припинити зобов’язання. Зобов’язання може бути розірвано й по волі однієї з сторін, але одностороннє розірвання угоди як спосіб припинення зобов’язання є винятком, наприклад, внаслідок особливого характеру договору-доручення, повіритель може скасувати доручення, а повірений - відмовитися від доручення в будь-який час, – в інших випадках припинення зобов’язання в односторонньому порядку допускається лише тоді, коли це прямо передбачено умовами договору або законом.
Зобов’язання припиняється і через неможливість його виконання, якщо вона зумовлена обставинами, за які боржник не відповідає, і які виключають відповідальність боржника, наприклад, загибель майна, що зумовлена стихійним лихом. Якщо ж неможливість виконання спричинена винними діями боржника, тобто обставинами, за які він відповідає, то зобов’язання не припиняється, а змінюється: замість обов’язку виконання настає відповідальність боржника за невиконання зобов’язання. У грошових зобов’язаннях неможливість виконання як підстава їх припинення виключається.
Зобов’язання припиняються також у зв’язку зі смертю боржника чи кредитора за умови, що вони не можуть бути виконані без особистої участі боржника чи кредитора. Наприклад, договір доручення припиняється із смертю повіреного, а смерть відчужувача припиняє договір довічного утримання.
Ліквідація суб’єкта господарювання, тобто ліквідація юридичної особи чи припинення господарської діяльності фізичною особою-підприємцем, також є підставою припинення зобов’язання.
7.2. Поняття і зміст договірних відносин у господарській діяльності. Види господарських договорів.
Господарським договором визнається угода двох і більше осіб, яка спрямована на встановлення, зміну чи припинення господарських правовідносин. У сучасних умовах господарювання особливо зросла роль господарського договору як основної форми, в якій реалізуються господарські товарно-грошові відносини в суспільстві.
Загальними умовами укладання господарських договорів, що породжують господарські зобов’язання є майново-господарські зобов’язання, які виникають між суб’єктами господарювання або між суб’єктами господарювання і негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, на підставі господарських договорів. Такі зобов’язання є господарсько-договірними зобов’язаннями.
Визначальним моментом договору є згода сторін. При укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі:
- вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству;
- примірного договору, рекомендованого органом управління суб’єктам господарювання для використання при укладенні ними договорів, коли сторони мають право за взаємною згодою змінювати окремі умови, передбачені примірним договором, або доповнювати його зміст;
- типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови;
- договору приєднання, запропонованого однією стороною для інших можливих суб’єктів, коли ці суб’єкти у разі вступу в договір не мають права наполягати на зміні його змісту.
Суб’єкти господарювання, які забезпечують споживачів електроенергією, зв’язком, послугами залізничного та інших видів транспорту, а у випадках, передбачених законом, також інші суб’єкти зобов’язані укладати договори з усіма споживачами їхньої продукції (послуг). Законодавством можуть бути передбачені обов’язкові умови таких договорів.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов’язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов’язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов’язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості. Вимоги щодо якості предмета договору визначаються відповідно до обов'язкових для сторін нормативних документів, зазначених у ст. 15 ГКУ, а у разі їх відсутності – в договірному порядку, з додержанням умов, що забезпечують захист інтересів кінцевих споживачів товарів і послуг.
Господарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів. Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір відповідно до вимог частини першої цієї статті і повертає один примірник договору другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання договору.
За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов’язана протягом двадцяти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов’язковим для сторін на підставі закону, або сторона – виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.
У разі якщо сторони не досягай згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України.
Договори за державним замовленням укладаються між визначеними законом суб’єктами господарювання – виконавцями державного замовлення та державними замовниками, що уповноважені від імені держави укладати договори (державні контракти), в яких визначаються господарські зобов’язання сторін та регулюються відносини замовника. Ухилення від укладення договору за державним замовленням є порушенням господарського законодавства і тягне за собою відповідальність, передбачену ГКУ та іншими законами. Спори, пов’язані з укладенням договору за державним замовленням, в тому числі при ухиленні від укладення договору однієї або обох сторін, вирішуються в судовому порядку. Виконавець державного замовлення звільняється від обов’язку укладення державного контракту на умовах, визначених державним замовленням, у разі визнання в судовому порядку державного замовлення недійсним.
При укладенні господарського договору на основі вільного волевиявлення сторін проект договору може бути розроблений за ініціативою будь-якої із сторін у строки, погоджені самими сторонами. Укладення договору на основі вільного волевиявлення сторін може відбуватися у спрощений спосіб або у формі єдиного документа з додержанням загального порядку укладення договорів, встановленого ст. 181 Господарського кодексу України.
Зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором. Сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.
Існування великої кількості видів господарських договорів обумовлена різноманіттям господарських відносин, що регулюються договірними правовідносинами. Чинне законодавство України виділяє наступні види господарських договорів:
- договір купівлі-продажу;
- договір поставки;
- договір контрактації;
- договір оренди майна;
- договір лізингу;
- договір міни (бартер);
- договір підряду;
- договір перевезення;
- договір чартеру (фрахтування).
За договором купівлі-продажу (ст.ст.655-692 ЦКУ) одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому, майнові права, право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.
Договір купівлі-продажу повинен укладатися у письмовій формі, а для договорів на продаж земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна законодавством передбачена письмова форма, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.
За звичай, продавцем будь-чого може бути тільки власник предмету договору, який зобов’язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Одночасно з товаром він повинен передати покупцеві приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів чинного законодавства.
За невиконання чи неналежне виконання сторонами умов договору купівлі-продажу вони несуть відповідальність відповідно Цивільному кодексу України та іншим законодавчими актам.
Щодо вимог у зв’язку з недоліками проданого товару застосовується позовна давність в один рік, яка обчислюється від дня виявлення недоліків у межах строків, встановлених ст. 680 ЦКУ, а якщо на товар встановлено гарантійний строк, – від дня виявлення недоліків у межах гарантійного строку.
За договором поставки (ст. ст. 265-270 ГКУ) одна сторона - постачальник зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму. Договір поставки укладається на розсуд сторін або відповідно до державного замовлення.
Умови договорів поставки повинні укладатися сторонами відповідно до вимог Міжнародних правил щодо тлумачення термінів «Інкотермс» та господарського кодексу України. До відносин поставки, не врегульованих Господарським кодексом України, застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України про договір купівлі-продажу.
Предметом поставки є визначені родовими ознаками продукція, вироби з найменуванням, зазначеним у стандартах, технічних умовах, документації до зразків (еталонів), прейскурантах чи товарознавчих довідниках. Предметом поставки можуть бути також продукція, вироби, визначені індивідуальними ознаками. Загальна кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами, розмірами визначаються специфікацією за згодою сторін, якщо інше не передбачено законом.
Договір поставки може бути укладений на один рік, на строк більше одного року (довгостроковий договір) або на інший строк, визначений угодою сторін. Якщо в договорі строк його дії не визначений, він вважається укладеним на один рік. Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством.
У договорі поставки за згодою сторін може бути передбачений порядок відвантаження товарів будь-яким видом транспорту, а також вибірка товарів покупцем. Договором може бути передбачено відвантаження товарів вантажовідправником (виготовлювачем), що не є постачальником, та одержання товарів вантажоодержувачем, що не є покупцем, а також оплата товарів платником, що не є покупцем.
Якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів. У разі відсутності в договорі умов щодо якості товарів остання визначається відповідно до мети договору або до звичайного рівня якості для предмета договору чи загальних критеріїв якості.
Державна закупка сільськогосподарської продукції здійснюється за договорами контрактації, які укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції.
За договором контрактації (ст. ст. 272-274 ГКУ) виробник сільськогосподарської продукції (далі - виробник) зобов’язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (далі - контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її.
У договорах контрактації повинні передбачатися:
- види продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин;
- кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника;
- ціна за одиницю, загальна сума договору, порядок і умови доставки, строки здавання-приймання продукції;
- обов’язки контрактанта щодо подання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства;
- взаємна майнова відповідальність сторін у разі невиконання ними умов договору;
- інші умови, передбачені Типовим договором контрактації сільськогосподарської продукції, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
У договорі контрактації можуть передбачатися обсяги сільськогосподарської продукції, приймання якої контрактант здійснює безпосередньо у виробника, та продукції, яка доставляється безпосередньо виробником торговельним підприємствам. Решта продукції приймається контрактантом на визначених договором приймальних пунктах, розташованих у межах адміністративного району за місцезнаходженням виробника.
Здача сільськогосподарської продукції з порушенням строків, що передбачені договором контрактації чи за відмову від здачі такої продукції, виробник сплачує контрактанту неустойку в розмірі, встановленому договором, якщо інший розмір не передбачений законом.
За невиконання зобов’язання щодо приймання сільськогосподарської продукції безпосередньо у виробника, а також у разі відмови від приймання продукції, пред’явленої виробником у строки і в порядку, що погоджені сторонами, контрактант сплачує виробнику штраф у розмірі п’яти відсотків вартості неприйнятої продукції, враховуючи надбавки і знижки, а також відшкодовує завдані виробникові збитки, а щодо продукції, яка швидко псується, – повну її вартість.
У договорі контрактації можуть бути передбачені також інші санкції за невиконання або неналежне виконання зобов’язань відповідно до вимог Господарського кодексу України.
За договором оренди (ст. ст. 283-291 ГКУ) одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (не споживна річ).
Об’єктом оренди можуть бути:
- державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об’єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об’єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання;
- нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення);
- інше окреме індивідуально визначене майно виробничо – технічного призначення, що належить суб’єктам господарювання.
Оренда структурних підрозділів державних та комунальних підприємств не повинна порушувати виробничо-господарську цілісність, технологічну єдність даного підприємства.
Законом може бути встановлено перелік державних та комунальних підприємств, цілісні майнові комплекси яких не можуть бути об’єктом оренди.
До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.
Істотними умовами договору оренди є:
- об’єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації);
- строк, на який укладається договір оренди;
- орендна плата з урахуванням її індексації;
- порядок використання амортизаційних відрахувань;
- відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Оцінка об’єкта оренди здійснюється за відновною вартістю. Умови договору оренди зберігають свою силу на весь строк дії договору, а також у разі, якщо після його укладення законодавством встановлено правила, що погіршують становище орендаря. Реорганізація орендодавця не є підставою для зміни умов або розірвання договору оренди.
Строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Орендар має переважне право перед іншими суб’єктами господарювання на продовження строку дії договору оренди.
Орендар може бути зобов’язаний використовувати об’єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду.
Орендар зобов’язаний берегти орендоване майно відповідно до умов договору, запобігаючи його псуванню або пошкодженню, та своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату.
Орендар відшкодовує орендодавцю вартість орендованого майна у разі відчуження цього майна або його знищення чи псування з вини орендаря.
Орендна плата – це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством. Орендар має право вимагати зменшення розміру орендної плати, якщо через обставини, за які він не відповідає, змінилися передбачені договором умови господарювання або істотно погіршився стан об'єкта оренди. Орендна плата встановлюється у грошовій формі. Залежно від специфіки виробничої діяльності орендаря орендна плата за згодою сторін може встановлюватися в натуральній або грошово-натуральній формі.
Орендодавцями щодо державного та комунального майна є:
- Фонд державного майна України, його регіональні відділення – щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, яке є державною власністю, а також іншого майна у випадках, передбачених законом;
- органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном, – відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності;
- державні (комунальні) підприємства – щодо окремого індивідуально визначеного майна, а з дозволу орендодавців – також щодо цілісних майнових комплексів, їх структурних підрозділів та нерухомого майна.
Орендар має право передати окремі об’єкти оренди в суборенду, якщо інше не передбачено законом або договором оренди. Передача в суборенду цілісних майнових комплексів не допускається.
Одностороння відмова від договору оренди не допускається.
Договір оренди припиняється у разі:
- закінчення строку, на який його було укладено;
- викупу (приватизації) об’єкта оренди;
- ліквідації суб’єкта господарювання-орендаря;
- загибелі (знищення) об’єкта оренди.
Договір оренди може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний з підстав, передбачених Цивільним кодексом України для розірвання договору найму.
Одним із різновидів орендних відносин є лізинг. Згідно з Господарським кодексом України (ст. 292 ГКУ) лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучених фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізингодавцем) у виключне користування другій стороні (лізингоодержувачу) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця) майна, за умови сплати лізингоодержувачем періодичних лізингових платежів.
Залежно від особливостей здійснення лізингових операцій лізинг може бути двох видів – фінансовий чи оперативний. За формою здійснення лізинг може бути зворотним, пайовим, міжнародним тощо.
Об’єктом лізингу може бути нерухоме і рухоме майно, призначене для використання як основні фонди, не заборонене законом до вільного обігу на ринку і щодо якого немає обмежень про передачу його в лізинг.
За договором міни (ст. 293 ГКУ) кожна із сторін зобов’язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар.
Сторона договору вважається продавцем того товару, який вона передає в обмін, і покупцем товару, який вона одержує взамін. За погодженням сторін можлива грошова доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості, якщо це не суперечить законодавству.
Об’єктом міни (бартеру) не може бути майно, віднесене законодавством до основних фондів, яке належить до державної або комунальної власності, у разі якщо друга сторона договору міни (бартеру) не є відповідно державним чи комунальним підприємством. Законодавством можуть бути встановлені також інші особливості здійснення бартерних (товарообмінних) операцій, пов’язаних з придбанням і використанням окремих видів майна, а також здійснення таких операцій в окремих галузях господарювання.
До договору міни (бартеру) застосовуються правила, що регулюють договори купівлі-продажу, поставки, контрактації, елементи яких містяться в договорі міни (бартеру), якщо це не суперечить законодавству і відповідає суті відносин сторін.
За договором підряду (ст.ст. 837-864 ЦКУ) одна сторона (підрядник) зобов’язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов’язується прийняти та оплатити виконану роботу.
Підрядник зобов’язаний виконати роботу, визначену договором підряду, із свого матеріалу і своїми засобами, якщо інше не встановлено договором. Підрядник відповідає за неналежну якість наданих ним матеріалу і устаткування, а також за надання матеріалу або устаткування, обтяженого правами третіх осіб.
Якщо робота виконується частково або в повному обсязі з матеріалу замовника, підрядник відповідає за неправильне використання цього матеріалу. Підрядник зобов’язаний надати замовникові звіт про використання матеріалу та повернути його залишок.
Якщо робота виконується з матеріалу замовника, у договорі підряду мають бути встановлені норми витрат матеріалу, строки повернення його залишку та основних відходів, а також відповідальність підрядника за невиконання або неналежне виконання своїх обов’язків.
Підрядник відповідає за невиконання або неналежне виконання роботи, спричинене недоліками матеріалу, наданого замовником, якщо не доведе, що ці недоліки не могли бути ним виявлені при належному прийманні матеріалу.
Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження (псування) матеріалу до настання строку здачі підрядником визначеної договором підряду роботи несе сторона, яка надала матеріал, а після настання цього строку – сторона, яка пропустила строк, якщо інше не встановлено договором або законом.
У договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення. Якщо у договорі підряду не встановлено ціну роботи або способи її визначення, ціна встановлюється за рішенням суду на основі цін, що зазвичай застосовуються за аналогічні роботи з урахуванням необхідних витрат, визначених сторонами. Ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу. Ціна у договорі підряду може бути визначена у кошторисі. Якщо робота виконується відповідно до кошторису, складеного підрядником, кошторис набирає чинності та стає частиною договору підряду з моменту підтвердження його замовником.
Підрядник зобов’язаний своєчасно попередити замовника:
- про недоброякісність або непридатність матеріалу, одержаного від замовника;
- про те, що додержання вказівок замовника загрожує якості або придатності результату роботи;
- про наявність інших обставин, що не залежать від підрядника, які загрожують якості або придатності результату роботи.
Замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника. Він зобов’язаний прийняти роботу, виконану підрядником відповідно до договору підряду, оглянути її і в разі виявлення допущених у роботі відступів від умов договору або інших недоліків негайно заявити про них підрядникові. Якщо замовник не зробить такої заяви, він втрачає право у подальшому посилатися на ці відступи від умов договору або недоліки у виконаній роботі.
Якщо робота виконана підрядником з відступами від умов договору підряду, які погіршили роботу, або з іншими недоліками, які роблять її непридатною для використання відповідно до договору або для звичайного використання роботи такого характеру, замовник має право, якщо інше не встановлено договором або законом, за своїм вибором вимагати від підрядника:
- безоплатного усунення недоліків у роботі в розумний строк;
- пропорційного зменшення ціни роботи;
- відшкодування своїх витрат на усунення недоліків, якщо право замовника усувати їх встановлено договором.
До вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду, застосовується позовна давність в один рік, а щодо будівель і споруд – три роки від дня прийняття роботи замовником.
За договором перевезення здійснюється перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти. Умови перевезення вантажу, пасажирів і багажу окремими видами транспорту, а також відповідальність сторін щодо цих перевезень встановлюються договором, якщо інше не встановлено ЦКУ, іншими законами, транспортними кодексами (статутами) та ін.
За договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням транспортної накладної, коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами (статутами).
За договором чартеру (фрахтування) одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам.
Порядок укладення договору чартеру (фрахтування), а також форма цього договору встановлюються транспортними кодексами (статутами).
Перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти може здійснюватися кількома видами транспорту за єдиним транспортним документом (пряме змішане сполучення).
Перевізник і власник (володілець) вантажу в разі необхідності здійснення систематичних перевезень можуть укласти довгостроковий договір. За довгостроковим договором перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу – передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. У довгостроковому договорі перевезення вантажу встановлюються обсяг, строки та інші умови надання транспортних засобів і передання вантажу для перевезення, порядок розрахунків, а також інші умови перевезення.
За перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти стягується провізна плата у розмірі, що визначається за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом або іншими нормативно-правовими актами. Якщо розмір провізної плати не визначений, стягується розумна плата.
Перевізник зобов’язаний доставити вантаж, пасажира, багаж, пошту до пункту призначення у строк, встановлений договором, якщо інший строк не встановлений транспортними кодексами (статутами), іншими нормативно-правовими актами та правилами, що видаються відповідно до них, а в разі відсутності таких строків – у розумний строк.
У разі порушення зобов’язань, що випливають із договору перевезення, сторони несуть відповідальність, встановлену за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено Цивільним кодексом України, іншими законами, транспортними кодексами (статутами).
Позовна давність, порядок пред’явлення позовів у спорах, пов’язаних з перевезеннями у закордонному сполученні, встановлюються міжнародними договорами України, транспортними кодексами (статутами).

7.3. Поняття та підстави господарсько-правової відповідальності.

Суб’єкти господарювання несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором.
Застосування господарських санкцій повинно гарантувати захист прав і законних інтересів громадян, організацій та держави, в тому числі відшкодування збитків учасникам господарських відносин, завданих внаслідок правопорушення, та забезпечувати правопорядок у сфері господарювання.
Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:
- потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
- передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;
- сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов’язань у натурі;
- у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.
Господарськими санкціями визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, в результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та/або правові наслідки. У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:
- відшкодування збитків;
- штрафні санкції;
- оперативно-господарські санкції.
До суб’єктів господарювання за порушення ними правил здійснення господарської діяльності можуть також застосовуватися адміністративно-господарські санкції.
Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин, а адміністративно-господарські санкції – уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов’язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб’єкт господарювання за порушення господарського зобов’язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов’язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов’язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов’язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.
Стаття 219 ГКУ визначає межі господарсько-правової відповідальності. Так, за невиконання або неналежне виконання господарських зобов’язань чи порушення правил здійснення господарської діяльності правопорушник відповідає належним йому на праві власності або закріпленим за ним на праві господарського відання чи оперативного управління майном, якщо інше не передбачено Господарським кодексом України та іншими законами.
Сторони зобов’язання можуть передбачити певні обставини, які через надзвичайний характер цих обставин є підставою для звільнення їх від господарської відповідальності у випадку порушення зобов’язання через дані обставини, а також порядок засвідчення факту виникнення таких обставин.
Боржник, який прострочив виконання господарського зобов’язання, відповідає перед кредитором (кредиторами) за збитки, завдані простроченням, і за неможливість виконання, що випадково виникла після прострочення. Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він має право відмовитися від прийняття виконання і вимагати відшкодування збитків.
Кредитор вважається таким, що прострочив виконання господарського зобов’язання, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не виконав дій, що передбачені законом, іншими правовими актами, або випливають із змісту зобов’язання, до вчинення яких боржник не міг виконати свого зобов’язання перед кредитором. Прострочення кредитора дає боржникові право на відшкодування завданих простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не спричинено умисно або через необережність його самого або тих осіб, на яких за законом чи дорученням кредитора було покладено прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає за виконання на загальних підставах.
Учасники господарських відносин, що порушили майнові права або законні інтереси інших суб’єктів, зобов’язані поновити їх, не чекаючи пред’явлення їм претензії чи звернення до суду. У разі необхідності відшкодування збитків або застосування інших санкцій суб’єкт господарювання чи інша юридична особа – учасник господарських відносин, чиї права або законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав або інтересів має право звернутися до нього з письмовою претензією, якщо інше не встановлено законом.
7.4. Функції відповідальності
Функції господарсько-правової відповідальності визначаються як сукупність дій щодо застосування до правопорушника в сфері господарювання передбачених законом чи договором санкцій, а також їх правових наслідків. Види і зміст функції господарсько-правової відповідальності в теорії Господарського права характеризуються по-різному. Загалом є підстави виділити п’ять основних функцій.
Стимулююча функція. Господарсько-правова відповідальність, яка полягає у застосуванні до правопорушника економічних (майнових) санкцій, передбачає спонукання (негативне стимулювання) його і до припинення правопорушення, і до реального виконання зобов’язання. Стимулювання не є негативним у тому розумінні, що особа, яка вчинила Господарське правопорушення, несе певні майнові витрати внаслідок використання щодо неї економічних санкцій. Стимулююча функція притаманна практично усім видам санкцій, передбаченим або санкціонованим нормами Господарського права. Вона має на меті, насамперед, задовольнити економічний інтерес потерпілого суб’єкта, стимулюючи економічно правопорушника до правомірних дій. Є у цьому і суспільний інтерес. Реальне виконання господарських зобов’язань підприємствами і організаціями означає нормальне задоволення суспільних потреб у продукції, роботах, послугах.
Штрафна функція. Відповідальність суб’єкта господарських правовідносин є однією з форм юридичної відповідальності. Як така вона викликається протиправною поведінкою (господарським правопорушенням, невиконанням або неналежним виконанням зобов’язань) правопорушника. У цьому розумінні господарсько-правова відповідальність є ретроспективною, тобто реакцією на вже скоєні протиправні дії (бездіяльність) у вигляді саме відповідальності як покарання правопорушника економічними санкціями. Загалом штрафна функція покладена на такі види господарсько-правових санкцій, як неустойка, штраф, пеня (так звані штрафні санкції).
Функція попередження правопорушень. Суть цієї функції полягає в тому, що завдяки застосуванню відповідальності не тільки запобігають господарському правопорушенню, а й застосовують (арбітражним судом, судом) правові заходи, спрямовані на усунення його причин та умов. Як попереджувальний засіб господарсько-правова відповідальність найефективніша, якщо існує матеріально-правовий зв’язок відповідальності господарюючого суб’єкта з матеріальною відповідальністю його працівників, передбаченою трудовим правом. Відшкодування господарюючим суб’єктом збитків, сплата неустойки (штрафу, пені) – це так звані невиробничі витрати, які зараховуються на прибуток підприємств і організацій. Отже, від недобросовісних (неправомірних) дій окремих осіб матеріально страждають трудові колективи. Звідси цілком справедливою є необхідність персоніфікації матеріальної відповідальності господарюючих суб’єктів, вживання майнових заходів згідно з нормами трудового права до працівників, винних у вживанні санкцій до господарюючого суб’єкта.
Компенсаційна функція. Сутність компенсаційної (відновної) функції господарсько-правової відповідальності полягає у відновленні погіршеного правопорушенням майнового стану потерпілого застосуванням на його користь компенсаційних майнових санкцій до порушника.
Сторона-кредитор у договірних та інших зобов’язаннях завжди ризикує своїм майновим становищем внаслідок порушення зобов’язання боржником. Тому правові системи цивілізованих країн відпрацювали і мають у своєму розпорядженні засоби правового захисту, які знаходяться у потерпілої сторони зобов’язання. Ці засоби ґрунтуються на так званому праві справедливості і застосовуються або безпосередньо потерпілою стороною, або правозастосовним органом. Юридично універсальним і найдієвішим засобом правового захисту потерпілої сторони зобов’язання, яке застосовується традиційно «за правом справедливості», є відшкодування збитків. Сутність його полягає в тому, що кожне порушення договору чи іншого зобов’язання дає потерпілій стороні право на відшкодування її збитків. Так, стаття 203 Цивільного кодексу називається «Обов’язок боржника відшкодувати збитки». Термін «відшкодувати» вказує на те, що ця форма відповідальності виконує компенсаційну (відшкодувальну) функцію.
Таку саму функцію законодавець покладає і на так звану залікову неустойку. Відповідно до ч. І ст. 204 Цивільного кодексу, якщо за невиконання або неналежне виконання зобов’язання встановлена неустойка (штраф, пеня), то збитки відшкодовуються в частині, не покритій неустойкою (штрафом, пенею).
Інформаційна (сигналізаційна) функція. Факт пред’явлення претензій, позову, стягнення збитків чи неустойки - це юридична інформація про неблагополучний стан, наявні недоліки у господарській діяльності суб’єкта. Разом з тим, це й інформація про необхідність вжиття відповідних заходів щодо поліпшення справ, наведення порядку на підприємстві, в організації.

7.5. Види господарсько-правової відповідальності.

Відповідно чинному законодавству існують різні види господарсько-правової відповідальності. До них належать:
відшкодування збитків;
штрафні санкції;
оперативно-господарські санкції;
адміністративно-господарські санкції;
адміністративно-господарський штраф.
Відшкодування збитків полягає в тому, що учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управлена сторона одержала б у разі належного виконання зобов’язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:
- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;
- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб’єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов’язання другою стороною;
- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов’язання другою стороною;
- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Щодо окремих видів господарських зобов’язань законом може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язань.
При визначенні розміру збитків, якщо інше не передбачено законом або договором, враховуються ціни, що існували за місцем виконання зобов’язання на день задоволення боржником у добровільному порядку вимоги сторони, яка зазнала збитків, а у разі якщо вимогу не задоволено у добровільному порядку, – на день подання до суду відповідного позову про стягнення збитків. Сторони господарського зобов’язання мають право за взаємною згодою заздалегідь визначити погоджений розмір збитків, що підлягають відшкодуванню, у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Не допускається погодження між сторонами зобов’язання щодо обмеження їх відповідальності, якщо розмір відповідальності для певного виду зобов’язань визначений законом.
Склад збитків, що підлягають відшкодуванню у внутрішньогосподарських відносинах, визначається відповідними суб’єктами господарювання – господарськими організаціями з урахуванням специфіки їх діяльності.
Учасник господарських відносин, який вчинив господарське правопорушення, зобов’язаний вжити необхідних заходів щодо запобігання збиткам у господарській сфері інших учасників господарських відносин або щодо зменшення їх розміру, а у разі якщо збитків завдано іншим суб’єктам, – зобов’язаний відшкодувати на вимогу цих суб’єктів збитки у добровільному порядку в повному обсязі, якщо законом або договором сторін не передбачено відшкодування збитків в іншому обсязі. Сторона, яка порушила своє зобов’язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. Сторона господарського зобов’язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше. Не підлягають відшкодуванню збитки, завдані правомірною відмовою зобов’язаної сторони від подальшого виконання зобов’язання. У разі невиконання зобов'язання про передачу їй індивідуально визначеної речі (речей, визначених родовими ознаками) управнена сторона має право вимагати відібрання цієї речі (речей) у зобов'язаної сторони або вимагати відшкодування останньою збитків. У разі невиконання зобов’язання виконати певну роботу (надати послугу) управнена сторона має право виконати цю роботу самостійно або доручити її виконання (надання послуги) третім особам, якщо інше не передбачено законом або зобов’язанням, та вимагати відшкодування збитків, завданих невиконанням зобов’язання. Відшкодування збитків, завданих неналежним виконанням зобов’язання, не звільняє зобов'язану сторону від виконання зобов’язання в натурі, крім випадків, зазначених у частині третій ст.. 193 ГКУ.
Учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов’язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов’язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов’язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених ГКУ та іншими законами. Обчислення розміру збитків здійснюється у валюті, в якій провадилися або повинні бути проведені розрахунки між сторонами, якщо інше не встановлено законом.
Штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов’язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов’язання.
У разі, якщо порушено господарське зобов’язання, в якому хоча б одна сторона є суб’єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов’язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов’язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:
- за порушення умов зобов’язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);
- за порушення строків виконання зобов’язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.
У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов’язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов’язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг). При недосягненні згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов’язання спір може бути вирішений в судовому порядку.
Штрафні санкції за порушення грошових зобов’язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Якщо за невиконання або неналежне виконання зобов'язання встановлено штрафні санкції, то збитки відшкодовуються в частині, не покритій цими санкціями.
Законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:
- допускається стягнення тільки штрафних санкцій;
- збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;
- за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.
У разі, якщо належні до сплати штрафні санкції надмірно великі порівняно із збитками кредитора, суд має право зменшити розмір санкцій. При цьому повинно бути взято до уваги:
- ступінь виконання зобов’язання боржником;
- майновий стан сторін, які беруть участь у зобов’язанні;
- не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
Оперативно-господарські санкції полягають в тому, що за порушення господарських зобов’язань до суб’єктів господарювання та інших учасників господарських відносин можуть застосовуватися оперативно-господарські санкції – це заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов’язання, що використовуються самими сторонами зобов’язання в односторонньому порядку.
До суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання, можуть бути застосовані лише ті оперативно-господарські санкції, застосування яких передбачено договором. Оперативно-господарські санкції застосовуються незалежно від вини суб’єкта, який порушив господарське зобов’язання.
У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:
- одностороння відмова від виконання свого зобов’язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це – у разі порушення зобов’язання другою стороною;
- відмова від оплати за зобов’язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони; відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;
- відмова управленої сторони зобов’язання від прийняття подальшого виконання зобов’язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов’язанням (списання з рахунку боржника в безакцептному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);
- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов’язань стороною, яка порушила зобов’язання;
- зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;
- відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов’язання.
Даний перелік оперативно-господарських санкцій не є вичерпним. Сторони можуть передбачити у договорі також інші оперативно-господарські санкції.
Підставою для застосування оперативно-господарських санкцій є факт порушення господарського зобов’язання другою стороною. Оперативно-господарські санкції застосовуються стороною, яка потерпіла від правопорушення, у позасудовому порядку та без попереднього пред’явлення претензії порушнику зобов’язання. Порядок застосування сторонами конкретних оперативно-господарських санкцій визначається договором. У разі незгоди з застосуванням оперативно-господарської санкції заінтересована сторона може звернутися до суду з заявою про скасування такої санкції та відшкодування збитків, завданих її застосуванням. Оперативно-господарські санкції можуть застосовуватися одночасно з відшкодуванням збитків та стягненням штрафних санкцій.
Адміністративно-господарські санкції накладаються за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб’єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб’єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб’єктів господарювання такі адміністративно-господарські санкції:
- вилучення прибутку (доходу);
- адміністративно-господарський штраф;
- стягнення зборів (обов’язкових платежів);
- зупинення операцій за рахунками суб’єктів господарювання;
- застосування антидемпінгових заходів;
- припинення експортно-імпортних операцій;
- застосування індивідуального режиму ліцензування;
- зупинення дії ліцензії(патенту) на здійснення суб’єктом господарювання певних видів господарської діяльності;
- анулювання ліцензії(патенту) на здійснення суб’єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;
- обмеження або зупинення діяльності суб’єкта господарювання;
- скасування державної реєстрації та ліквідація суб’єкта господарювання;
- інші адміністративно-господарські санкції, встановлені законом.
Адміністративно-господарський штраф – це грошова сума, що сплачується суб’єктом господарювання до відповідного бюджету у разі порушення ним встановлених правил здійснення господарської діяльності.
У разі порушення суб’єктом господарювання встановлених правил обліку або звітності щодо сплати зборів (обов’язкових платежів) або їх несплати чи неповної сплати сума, яку належить сплатити, стягується до відповідного бюджету. Крім того, з суб’єкта господарювання у визначених законом випадках може бути стягнуто штраф у розмірі до п’ятдесяти відсотків належної до сплати суми збору (обов’язкового платежу).
У разі відмови органів управління або посадових осіб суб’єкта господарювання у проведенні документальної перевірки чи у допуску працівників податкових органів для обстеження приміщень, що використовуються для здійснення господарської діяльності, ненадання податковим та іншим органам чи їх посадовим особам встановленої законом звітності, розрахунків, декларацій чи інших документів, пов’язаних з обчисленням та сплатою податків, зборів (обов’язкових платежів), операції цього суб’єкта за його рахунками в установах банку зупиняються.
У разі здійснення окремими учасниками господарських відносин зовнішньоекономічної діяльності, пов’язаної з одержанням незаконної переваги на ринку України (здійснення демпінгового імпорту, субсидованого імпорту, а також інших дій, які визначаються законом як недобросовісна конкуренція, що завдало шкоди економіці України або спричинило загрозу виникнення такої шкоди, до цих учасників відносин можуть бути застосовані антидемпінгові, компенсаційні або спеціальні заходи відповідно до закону. Порядок визначення розміру шкоди (загрози шкоди) економіці України та застосування заходів, зазначених у цій статті, встановлюється Кабінетом Міністрів України відповідно до закону.
У випадках недобросовісної конкуренції, розміщення валютних цінностей з порушенням встановленого законодавством порядку на рахунках та вкладах за межами України, а також в інших випадках, якщо дії учасників зовнішньоекономічної діяльності завдають шкоди економіці України, експортно-імпортні операції таких суб’єктів господарювання припиняються на умовах і в порядку, передбачених законом. За порушення суб’єктами господарювання правил здійснення зовнішньоекономічної діяльності щодо антимонопольних заходів, заборони недобросовісної конкуренції та інших правил, зазначених у частині першій цієї статті, якими встановлюються певні обмеження чи заборони у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, до таких суб’єктів може застосовуватися індивідуальний режим ліцензування. Порядок і строки застосування індивідуального режиму ліцензування встановлюються законом. Здійснення будь-якої господарської діяльності, що загрожує життю і здоров’ю людей або становить підвищену небезпеку для довкілля, забороняється. У разі здійснення господарської діяльності з порушенням екологічних вимог діяльність суб’єкта господарювання може бути обмежена або зупинена Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, а також іншими уповноваженими органами в порядку, встановленому законом. До підприємств торгівлі, громадського харчування і сфери послуг, що неодноразово допустили реалізацію недоброякісних товарів або систематично порушують встановлені законодавством правила торгівлі та надання послуг або умови зберігання і транспортування товарів, крім господарських та адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, можуть застосовуватися також спеціально передбачені законом про захист прав споживачів адміністративно-господарські санкції, включаючи вилучення недоброякісних товарів та зупинення діяльності зазначених суб’єктів у встановленому законом порядку. Адміністративно-господарські санкції можуть бути застосовані до суб’єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб’єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.

Питання для самоконтролю:

Що таке господарське зобов’язання?
Розкрийте порядок укладення господарських договорів.
Назвіть основні принципи виконання господарських договорів.
Розкрийте порядок внесення змін у договори, їх розірвання.
Розкрийте поняття договору купівлі-продажу.
Хто може бути суб’єктом договору купівлі-продажу?
В якій формі може укладатися договір купівлі-продажу?
Охарактеризуйте способи укладення договору поставки.
Зміна та розірвання договору поставки.
Яка передбачена відповідальність за невиконання, за неналежне виконання договору поставки?
Розкрийте зміст договору перевезення вантажів.
Розкрийте поняття договору підряду.
Яка особливість характерна для виконання договору підряду?
Розкрийте поняття і зміст договору підряду на капітальне будівництво.
Яка майнова відповідальність передбачена за порушення умов договору підряду на капітальне будівництво?
Перерахуйте істотні умови договору оренди.
Назвіть права та обов’язки орендодавця та орендаря.
Порядок укладення договору оренди.
В яких випадках наймодавець може порушити питання про розірвання договору оренди?
Назвіть основні види лізингових операцій.
Розкрийте питання «Види господарсько-правової відповідальності».
Назвіть основні функції господарської відповідальності.


Тема 8. Правове регулювання банкрутства.

8.1. Поняття та ознаки банкрутства.
8.2. Суб’єкти у відносинах банкрутства.
8.3. Провадження у справах про банкрутство.
8.4. Мирова угода у справах про банкрутство.

8.1. Поняття та ознаки банкрутства.

Інститут банкрутства в Україні запроваджено у зв’язку з ринковою орієнтацією вітчизняної економіки, основним принципом якої є принцип підприємництва: здійснення підприємницької діяльності самостійно, на власний ризик і під власну відповідальність підприємця. Інститут банкрутства забезпечує звільнення ринкової економіки від неефективних господарюючих суб’єктів, які функціонують на засадах самофінансування, тобто з метою отримання прибутку, і несуть самостійну відповідальність за власними зобов’язаннями.
За Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» банкрутство – це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Дане визначення банкрутства досить узагальнене і не розкриває всіх характерних його ознак. Але аналіз нормативно-правових актів, що регулюють відносини банкрутства у господарській діяльності можна виділити наступні його ознаки:
- застосування інституту банкрутства за загальним правилом здійснюється у сфері підприємницької діяльності, тобто застосовується до суб’єктів підприємницької діяльності, які функціонують з метою отримання прибутку;
- факт банкрутства встановлюється господарським судом як юридичний факт, що породжує певні наслідки і відрізняється від неплатоспроможності боржника як фактичного стану наявністю матеріальних і процесуальних чинників;
- змістом встановленого господарським судом факту банкрутства – є неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності повною мірою розрахуватися по своїм зобов’язанням у зв’язку з перевищенням пасивів – суми боргових зобов’язань боржника, – над його активами. Цей критерій неплатоспроможності визначений ч. 4 ст. 205 ГК;
- неплатоспроможність боржника має бути стійкою і не піддаватися усуненню, попри здійсненим судовим заходам щодо відновлення платоспроможності суб’єкта.
Провадження у справі про банкрутство порушується за наявності матеріально-правових і процесуально-правових умов.
Матеріально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є:
- наявність стійкої неплатоспроможності суб’єкта господарювання – коли боржник не виконує свої грошові зобов’язання понад три місяці;
- наявність значної суми заборгованості, яка повинна бути на суму не менш як триста мінімальних розмірів заробітної плати.
Процесуально-правовими умовами порушення провадження у справі про банкрутство є подання боржником або кредитором (кредиторами) до господарського суду за місцезнаходженням боржника заяви про порушення справи про банкрутство з наданням комплекту передбачених законом документів.

8.2. Суб’єкти у відносинах банкрутства.

Участь у справі про банкрутство беруть:
- сторони в справі про банкрутство;
- інші учасники провадження у справі про банкрутство.
Сторонами у справі про банкрутство є боржник (банкрут) і кредитори
До інших учасників у справі про банкрутство належать:
- арбітражний керуючий, що виконує функції розпорядника майна, керуючого санацією або ліквідатора;
- орган, уповноважений управляти майном – власник майна боржника;
- інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство у випадках, передбачених Законом – Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника, представники робітників боржника тощо.
Боржник – це суб’єкт підприємницької діяльності, неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати, які сукупно складають не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати.
Боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом, іменується банкрутом або суб’єктом банкрутства.
Суб’єктами банкрутства не можуть бути визнані:
- відокремлені структурні підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення тощо);
- казенні підприємства;
- комунальні підприємства, майно за якими закріплене на праві оперативного управління згідно з прийнятим на пленарному засіданні органу місцевого самоврядування відповідним рішенням;
- в частині санації та ліквідації - державні підприємства, майно яких не підлягає приватизації.
Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» передбачені деякі особливості застосування процедури банкрутства щодо окремих категорій підприємств.
Так, згідно вимогам ч. 6 ст. 5 названого закону, справи про банкрутство гірничих підприємств (шахти, рудники, копальні, кар'єри, розрізи, збагачувальні фабрики, шахтовуглебудівні підприємства), які були створені у процесі приватизації та корпоратизації, яким надається державна підтримка, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків і продаж акцій яких розпочався, можуть бути порушені не раніше, ніж через один рік від початку виконання плану приватизації або розміщення акцій.
Законом також передбачені особливості банкрутства:
містоутворюючих підприємств (ст. 42);
особливо небезпечних підприємств (ст. 43);
сільськогосподарських підприємств (ст. 44);
страховиків (ст. 45);
професійних учасників ринку цінних паперів (ст. 46);
індивідуальних підприємців (статті 47-49);
селянського (фермерського) господарства (ст. 50);
боржника, що ліквідується власником (ст. 51);
відсутнього боржника (ст. 52).
Кредитор – це юридична або фізична особа, яка має у встановленому чинним законодавством порядку підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, щодо виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника, а також органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів).
Згідно чинному законодавству не можуть бути стороною у справі про банкрутство:
- кредитори, вимоги яких повністю забезпечені заставою;
- кредитори, вимоги яких задоволені; вимоги, щодо яких досягнуто згоди про їх припинення, у тому числі заміну або припинення зобов’язання, відповідно до Закону, що вважаються погашеними.
Кредиторів, що мають право брати участь у справі про банкрутство, поділяються на види за різними ознаками.
За ознакою часу виникнення вимог до боржника і відповідно за особливостями правового становища розрізняють конкурсних кредиторів і поточних кредиторів.
Конкурсні кредитори – це кредитори, що мають вимоги до боржника, які виникли до порушення провадження у справі про банкрутство або визнані конкурсними відповідно до вимог Закону та зобов’язання яких не забезпечені заставою.
Поточні кредитори – це кредитори, що мають вимоги до боржника, які виникли після порушення провадження у справі про банкрутство.
Вимоги, що подаються до господарському суду першою категорією кредиторів – конкурсними кредиторами, – повинні, як правило, бути безспірними, тобто визнані боржником, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
Поточні кредитори вступають у процес після публікації оголошення про порушення справи про банкрутство і їхні вимоги подаються як господарському суду, так і боржникові, мають бути обґрунтованими, але не обов’язково безспірними.
Стороною справи про банкрутство можуть бути органи кредиторів, до яких належать збори кредиторів та комітет кредиторів.
Крім сторін, учасниками провадження у справі про банкрутство є:
- арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор) – фізична особа, яка має ліцензію, видану в установленому законодавством порядку, та діє на підставі ухвали господарського суду, власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника;
- Фонд державного майна України і державний орган з питань банкрутства – у разі порушення провадження щодо державних підприємств-боржників, або підприємств, частка державного майна в статутному фонді яких перевищує 50 відсотків;
- представник органу місцевого самоврядування – щодо комунальних підприємств-боржників;
- представник працівників боржника.
Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, здійснює державний орган з питань банкрутства – Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України (п. 3.4 Положення про Міністерство економіки, затверджене Указом Президента України від 23.10.2000 р.). Для реалізації цих повноважень Мінекономіки заснувало Агентство з питань банкрутства, яке діє на підставі Типового положення про регіональне (обласне) управління з питань банкрутства Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, затвердженого Наказом Мінекономіки від 05.12.2000 р. в установленому порядку.
Державний орган з питань банкрутства, відповідно до ст. 214 ГК України та ст. 2 Закону, здійснює такі повноваження:
сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;
організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);
здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб’єктів підприємницької діяльності, які проводять діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);
забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час ЇЇ розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 відсотків;
готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;
здійснює інші передбачені законодавством повноваження.
Для забезпечення координації дій центральних та місцевих органів виконавчої влади, пов’язаних із запобіганням банкрутству та виробленням єдиної державної політики у цій сфері, створена Комісія з питань неплатоспроможності, яка діє на підставі Положення про Комісію з питань неплатоспроможності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.09.2001 р. № 1181.

8.3. Провадження у справах про банкрутство.

Провадження у справах про банкрутство регулюється законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Господарським процесуальним кодексом України та іншими законодавчими актами України.
Справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходженням боржника.
Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають як боржник, так і кредитор.
Провадження у справі про банкрутство складається із кількох стадій. Стадії провадження у справі про банкрутство – це встановлена чинним законодавством послідовність процесуальних дій з питання визнання боржника банкрутом.
Провадження у справі про банкрутство складається з таких стадій:
- порушення провадження у справі про банкрутство;
- підготовче засідання арбітражного суду у справі про банкрутство;
- виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника;
- попереднє засідання;
- визнання боржника банкрутом;
- проведення ліквідаційної процедури.
Порушення провадження у справі про банкрутство відбувається протягом п’яти днів з дня надходження відповідної заяви і комплекту передбачених законом документів, про що суддя господарського суду виносить ухвалу про порушення провадження у справі про банкрутство, яка направляється заінтересованим особам (сторонам, державному органу з питань банкрутства). Наслідками порушення провадження у справі про банкрутство є:
- вводиться процедура розпорядження майном боржника;
- призначається розпорядник майна боржника, якщо це можливо на даній стадії процесу;
- вживаються заходи щодо забезпечення грошових вимог кредиторів, у тому числі вводиться мораторій на задоволення вимог кредиторів;
- призначається дата проведення підготовчого засідання суду (але не пізніше тридцятого дня від дня прийняття заяви про порушення справи про банкрутство);
- боржник зобов’язується подати відзив на заяву про порушення справи про банкрутство.
Підготовче засідання господарського суду у справі про банкрутство провадиться за участю сторін і має на меті визначення обґрунтованості вимог кредиторів і заперечень боржника (якщо такі будуть) на підставі оцінки поданих документів та пояснень сторін. За результатами цього засідання виноситься ухвала, якою:
- на заявника покладається обов’язок подати до офіційних друкованих органів (газет “Голос України” або “Урядовий кур’єр”) оголошення про порушення справи про банкрутство;
- зупиняється процес приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство (якщо боржник – державне підприємство, щодо якого прийнято рішення про приватизацію).
Крім того, цією ухвалою також визначаються:
розмір вимог кредиторів, які подали заяву про порушення справи про банкрутство;
дата складення розпорядником майна реєстру вимог кредиторів (не пізніше двох місяців та десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);
дата попереднього засідання суду (не пізніше трьох місяців після дати проведення підготовчого засідання суду);
дата скликання перших загальних зборів кредиторів (не пізніше трьох місяців і десяти днів після дати проведення підготовчого засідання суду);
дата засідання суду, на якому буде винесено ухвалу про санацію боржника чи про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, чи про припинення провадження у справі про банкрутство (не пізніше шести місяців після дати проведення підготовчого засідання суду).
У тих випадках, коли при порушенні провадження у справі про банкрутство не було введено процедуру розпорядження майном боржника, це робиться у підготовчому засіданні і зазначається у відповідній ухвалі.
Виявлення кредиторів та осіб, що мають намір взяти участь у санації боржника, відбувається протягом одного місяця після опублікування в офіційних друкованих виданнях оголошення про порушення справи про банкрутство.
На цій стадії господарський суд може прийняти ухвалу про санацію боржника при наявності таких умов:
- якщо надійшли пропозиції від тих, хто бажає задовольнити вимоги кредиторів і бюджету;
- за наявності згоди зборів (комітету) кредиторів зі строками переведення санації та з порядком санації, запропонованого санаторами.
Санатори – це особи, які мають намір своїми коштами чи майном взяти участь у санації боржника або взяти на себе всі борги чи частину їх, що дало б змогу припинити провадження у справі про банкрутство.
Санаторами можуть бути фізичні та юридичні особи, які упродовж місяця з моменту опублікування оголошення про порушення справи про банкрутство повинні подати до господарського суду заяву з письмовим зобов’язанням про переведення на них боргу і умови санатора до боржника.
Якщо юридична особа сама звернулася до арбітражного суду із заявою, вона має право вибору умов санації. У такому разі санація може бути здійснена або шляхом реорганізації, або шляхом приватизації. У разі згоди кредиторів на переведення боргу та зміну боржника суд виносить ухвалу про припинення впровадження у справі.
Якщо відкривається справа про банкрутство державного підприємства, то це порушує права трудового колективу. Колектив має право вимагати або передачі йому в оренду підприємства, або перетворення його в інше підприємство, основане на колективній власності. Умовою реалізації цього права є прийняття новим підприємством боргів підприємства-боржника. Згоди кредиторів на таку «санацію» не вимагається.
Попереднє засідання проводиться у строк, визначений ухвалою підготовчого засідання, на якому;
- розглядається реєстр вимог кредиторів, складений розпорядником майна;
- вимоги кредиторів, які не були включені до цього реєстру.
За результатами попереднього засідання виноситься ухвала, в якій зазначається розмір визнаних судом вимог кредиторів.
Визнання боржника банкрутом. Якщо внаслідок проведення спеціальних судових процедур банкрутства не була відновлена платоспроможність боржника і не проведені розрахунки по його боргах, господарський суд визнає боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
До наслідків, які наступають після прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, закон відносить:
завершується підприємницька діяльність банкрута;
вважається таким, що настав, строк виконання усіх грошових зобов’язань банкрута;
припиняється нарахування неустойки, пені, штрафу, процентів по всіх видах заборгованості банкрута;
укладення угод, пов’язаних з відчуженням майна банкрута чи передачею його майна третім особам, допускається лише в порядку ліквідаційної процедури;
припиняються повноваження органів управління та власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше;
- відомості про фінансове становище банкрута перестають бути конфіденційними чи становити комерційну таємницю;
в офіційних друкованих виданнях публікуються відомості про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;
скасування арешту, накладеного на майно боржника, визнаного банкрутом, чи інші обмеження щодо розпорядження майном такого боржника. Накладення нових арештів або інших обмежень щодо розпорядження майном банкрута не допускається;
вимоги за зобов’язаннями боржника, визнаного банкрутом, що виникли під час проведення процедур банкрутства, можуть пред’являтися тільки в межах ліквідаційної процедури;
призначається ліквідатор і формується ліквідаційна комісія, на яку покладається безпосереднє здійснення ліквідаційної процедури;
виконання зобов’язань боржника, визнаного банкрутом, здійснюється у випадках і порядку, передбаченому Законом.
Проведення ліквідаційної процедури здійснюється у порядку, передбаченому Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Початок цієї стадії починається з того, що господарський суд приймає постанову про визнання боржника банкрутом і відкриває ліквідаційну процедуру.
Строк ліквідаційної процедури не може перевищувати дванадцяти місяців. Господарський суд може продовжити цей строк на шість місяців, якщо інше не передбачено законодавством.
З дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше, керівник банкрута звільняється з роботи у зв’язку з банкрутством підприємства, про що робиться запис у його трудовій книжці, а також припиняються повноваження власника (власників) майна банкрута, якщо цього не було зроблено раніше.
Опублікування відомостей про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури здійснюються ліквідатором у офіційних друкованих органах за рахунок банкрута у п’ятиденний строк з дня прийняття постанови про визнання боржника банкрутом.
Ліквідатор (ліквідаційна комісія), призначені господарським судом, виконують свої повноваження до завершення ліквідаційної процедури в порядку, встановленому законодавством.
У ліквідаційній процедурі господарський суд:
- розглядає скарги на дії учасників ліквідаційної процедури;
- здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Ліквідатор з дня свого призначення здійснює такі повноваження:
- приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження;
- виконує функції з управління та розпорядження майном банкрута;
- здійснює інвентаризацію та оцінку майна банкрута згідно з законодавством;
- аналізує фінансове становище банкрута; виконує повноваження керівника (органів управління) банкрута;
- очолює ліквідаційну комісію та формує ліквідаційну масу; пред'являє до третіх осіб вимоги щодо повернення дебіторської заборгованості банкруту;
- має право отримувати кредит для виплати вихідної допомоги працівникам, що звільняються внаслідок ліквідації банкрута;
- з дня визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури повідомляє працівників банкрута про звільнення та здійснює його відповідно до законодавства України про працю. Виплата вихідної допомоги звільненим працівникам банкрута провадиться ліквідатором у першу чергу за рахунок коштів, одержаних від продажу майна банкрута або отриманого для цієї мети кредиту;
- заявляє в установленому порядку заперечення по заявлених до боржника вимогах поточних кредиторів за зобов'язаннями, які виникли під час провадження у справі про банкрутство, і є неоплаченими;
- з підстав, передбачених частиною десятою ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника;
- вживає заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута, що знаходиться у третіх осіб;
- передає у встановленому порядку на зберігання документи банкрута, які відповідно до нормативно-правових документів підлягають обов’язковому зберіганню;
- реалізує майно банкрута для задоволення вимог, включених до реєстру вимог кредиторів, у порядку, передбаченому Законом;
- повідомляє про своє призначення державний орган з питань банкрутства в десятиденний строк з дня прийняття рішення господарським судом та надає державному органу з питань банкрутства інформацію для ведення єдиної бази даних щодо підприємств-банкрутів;
- здійснює інші повноваження, передбачені законодавством.
Протягом п’ятнадцяти днів з дня призначення ліквідатора відповідні посадові особи банкрута зобов’язані передати бухгалтерську та іншу документацію банкрута, печатки і штампи, матеріальні та інші цінності банкрута ліквідатору. У разі ухилення від виконання зазначених обов’язків відповідні посадові особи банкрута несуть відповідальність відповідно до законів України. З дня призначення ліквідатора до нього переходять права керівника (органів управління) юридичної особи - банкрута.
До складу ліквідаційної комісії включаються представники кредиторів, фінансових органів, а в разі необхідності – також представники державного органу у справах нагляду за страховою діяльністю, Антимонопольного комітету України, державного органу з питань банкрутства, якщо банкрутом визнано державне підприємство, та представник органів місцевого самоврядування.
Дії ліквідатора (ліквідаційної комісії) можуть бути оскаржені до господарського суду власником майна (органом, уповноваженим управляти майном) банкрута; особою, яка відповідає за зобов’язаннями банкрута; кожним кредитором окремо або комітетом кредиторів; особою, яка, посилаючись на свої права власника або іншу підставу, передбачену законом чи договором, оспорює правомірність віднесення майнових активів або коштів до ліквідаційної маси.
При здійсненні своїх повноважень ліквідатор має право заявити вимоги до третіх осіб, які відповідно до законодавства несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями боржника у зв’язку з доведенням його до банкрутства. Розмір зазначених вимог визначається, виходячи з різниці між сумою вимог кредиторів і ліквідаційною масою.
Стягнені суми включаються в ліквідаційну масу і можуть бути використані тільки для задоволення вимог кредиторів у порядку черговості, встановленої ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Майно, на яке звертається стягнення у ліквідаційній процедурі, оцінюється арбітражним керуючим у порядку, встановленому законодавством України. Для майна, яке продається на аукціоні, оціночна вартість є початковою.
Для здійснення оцінки майна арбітражний керуючий має право залучати на підставі договору спеціалістів з оплатою їх послуг за рахунок коштів, одержаних від виробничої діяльності боржника, визнаного банкрутом, або реалізації його майна, якщо інше не встановлено комітетом кредиторів.
Після проведення інвентаризації та оцінки майна банкрута ліквідатор розпочинає продаж майна банкрута на відкритих торгах, якщо комітетом кредиторів не встановлено інший порядок продажу майна банкрута.
Ліквідатор забезпечує через засоби масової інформації оповіщення про порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна. Порядок продажу майна банкрута, склад, умови та строки придбання майна погоджуються з комітетом кредиторів. При цьому продаж майна підприємств-банкрутів, заснованих на державній власності, здійснюється з урахуванням вимог Закону України «Про приватизацію державного майна» та інших нормативно-правових актів з питань приватизації.
У разі надходження двох і більше пропозицій щодо придбання майна банкрута ліквідатор проводить конкурс (аукціон). Порядок проведення конкурсу (аукціону) визначається згідно із Законом України «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)».
Майно банкрута, щодо обігу якого встановлено обмеження, продається на закритих торгах. У закритих торгах беруть участь особи, які відповідно до законодавства можуть мати зазначене майно у власності чи на підставі іншого речового права.
Продаж цінних паперів, що належать банкруту на праві власності, здійснюється відповідно до законодавства.
Продаж майна банкрута оформляється договорами купівлі-продажу, які укладаються між ліквідатором і покупцем відповідно до законів України.
Ліквідатор не рідше одного разу на місяць надає комітету кредиторів звіт про свою діяльність, інформацію про фінансове становище і майно боржника на день відкриття ліквідаційної процедури та при проведенні ліквідаційної процедури, використання коштів боржника, а також іншу інформацію на вимогу комітету кредиторів.
Ліквідатор зобов’язаний на вимогу господарського суду або державного органу з питань банкрутства надавати необхідні відомості щодо проведення ліквідаційної процедури.
Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду звіт та ліквідаційний баланс, до якого додаються:
- показники виявленої ліквідаційної маси (дані її інвентаризації);
- відомості про реалізацію об’єктів ліквідаційної маси з посиланням на укладені договори купівлі-продажу;
- копії договорів купівлі-продажу та акти приймання-передачі майна;
- реєстр вимог кредиторів з даними про розміри погашених вимог кредиторів;
- документи, які підтверджують погашення вимог кредиторів.
Господарський суд після заслуховування звіту ліквідатора та думки членів комітету кредиторів або окремих кредиторів виносить ухвалу про затвердження звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу.
Ліквідатор повідомляє державний орган з питань банкрутства про завершення ліквідаційної процедури.
Якщо за результатами ліквідаційного балансу після задоволення вимог кредиторів не залишилося майна, господарський суд виносить ухвалу про ліквідацію юридичної особи – банкрута. Копія цієї ухвали направляється органу, який здійснив державну реєстрацію юридичної особи – банкрута, та органам державної статистики для виключення юридичної особи з Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, а також власнику (органу, уповноваженому управляти майном), органам державної податкової служби за місцезнаходженням банкрута.
Якщо майна банкрута вистачило, щоб задовольнити всі вимоги кредиторів, він вважається таким, що не має боргів, і може продовжувати свою підприємницьку діяльність. Господарський суд може винести ухвалу про ліквідацію юридичної особи, що звільнилася від боргів, лише у разі, якщо в неї залишилося майнових активів менше, ніж вимагається для її функціонування згідно із законодавством.

8.4. Мирова угода у справах про банкрутство.

Мирова угода як судова процедура у справі про банкрутство, відповідно до ст.35 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», – це домовленість між боржником і кредиторами щодо відстрочки та (або) розстрочки, а також прощення (списання) кредиторами боргів боржника, що оформляється як письмова угода сторін, яка набирає чинності у разі затвердження її господарським судом, про що виноситься відповідна ухвала і може бути укладена на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство.
Рішення про укладення мирової угоди приймається: від імені кредиторів – комітетом кредиторів більшістю голосів за умови наявності письмової згоди на це всіх кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою; від імені боржника – керівником боржника або арбітражним керуючим, які виконують повноваження органів управління боржника.
Мирова угода може бути укладена щодо вимог другої та наступних черг, визначених ст. 31 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (далі – Закону).
Дуже важливим для процедури мирової угоди є положення ч. 2 ст. 36 Закону, згідно з яким органи податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за справлянням податків і зборів, зобов’язані при укладенні мирової угоди погодитись на:
списання податкового торгу (всієї заборгованості по сплаті податків і зборів), який виник у строк, що передував трьом повним календарним рокам до дня подання заяви про порушення справи про банкрутство;
прощення (списання) частини заборгованості, що виникла протягом трьох останніх років перед поданням заяви про порушення справи про банкрутство, або на розстрочку (відстрочку) цієї заборгованості.
Зміст мирової угоди:
- обов’язкові положення: про розміри, порядок і строки виконання зобов’язань боржника; про відстрочку чи розстрочку або прощення (списання) боргів чи їх частини;
- факультативні положення: про виконання зобов’язань боржника третіми особами; про обмін вимог кредиторів на активи боржника бо його корпоративні права боржника; про задоволення вимог кредиторів іншими способами, що не суперечать закону.
Мирова угода набирає чинності з дня її затвердження господарським судом і є обов’язковою для боржника (банкрута), кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою, кредиторів другої та наступних черг. З дня затвердження мирової угоди боржник приступає до погашення вимог кредиторів відповідно до умов мирової угоди. Винесення господарським судом ухвали про затвердження мирової угоди є підставою для припинення провадження у справі про банкрутство і відповідно – припинення повноважень арбітражного керуючого (розпорядника майна, керуючого санацією, ліквідатора).
У разі незатвердження господарським судом мирової угоди (якщо було порушено порядок укладення мирової угоди або мирова угода містить умови, що суперечать закону) така угода вважається неукладеною.
За заявою будь-кого із конкурсних кредиторів мирова угода може бути визнана господарським судом недійсною, якщо існують підстави для визнання угоди недійсною, передбачені цивільним законодавством України.
Мирова угода може бути розірвана за рішенням господарського суду у разі невиконання боржником умов мирової угоди щодо не менш як третини вимог кредиторів.
У разі невиконання мирової угоди кредитори можуть пред'явити свої вимоги до боржника в обсязі, передбаченому мировою угодою.

Питання для самоконтролю:
Ознайомтесь зі змістом глави 23 Господарського кодексу України та законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Дайте визначення банкрутства.
Розкрийте поняття «боржник».
За яких підстав порушуються справи про банкрутство?
В яких випадках господарський суд відмовляє у прийнятті заяви про порушення справи про банкрутство?
Який строк ліквідаційної процедури?
Що таке «мирова угода»?

9. Правовий захист прав і законних інтересів суб’єктів господарювання.

9.1. Правові гарантії захисту прав суб'єктів господарювання та органи їх забезпечення.
9.2. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ.
9.3. Захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.
9.4. Досудове врегулювання господарських спорів.
9.5. Порядок розгляду господарських спорів господарськими судами.
9.6. Розгляд господарських спорів третейськими судами.


9.1. Правові гарантії захисту прав суб'єктів господарювання та органи їх забезпечення.

Відповідно до Конституції України (ст. 13) держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.
Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
Суб’єкти господарювання вправі звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених Законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Однією з необхідних умов успішного функціонування всіх елементів створюваного в Україні ринкового механізму є законність і дисципліна в діяльності суб’єктів господарювання.
У процесі господарювання між підприємствами, державними та іншими органами виникають, функціонують та припиняються численні господарські відносини. Ринковий механізм, як і будь-яке інше складне явище, не може розвиватися без зіткнень і конфліктів, що призводять до суперечностей між суб’єктами господарської діяльності. Такі суперечності між підприємствами, організаціями, державними та іншими органами стосовно їхніх прав та обов’язків у господарських відносинах називаються господарськими спорами. Саме ці господарські спори і є предметом розгляду та вирішення господарських судів.
Господарські суди є однією з гілок судової влади. Це спеціалізовані суди, на які законом покладено здійснення правосуддя у господарських відносинах. Господарський суд є незалежним органом у вирішенні всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами, а також у розгляді справ про банкрутство.
Організація і діяльність господарських судів визначаються Конституцією України, Законом України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», Господарським процесуальним кодексом України, прийнятим Верховною Радою України 6 листопада 1991 р., іншими нормативно-правовими актами України, а також міждержавними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Господарські суди в Україні – правонаступники органів державного арбітражу (існували з 1931 по 1991 р.) та арбітражних судів (існували з 1991 по 2001 р.) – хоч і зберегли ряд притаманних своїм попередникам ознак, проте зазнали великих змін як у правовому статусі, так і в регламентації їх діяльності. З органів, наділених повноваженнями управлінського характеру, що обумовлювалося місцем державного арбітражу в адміністративно-командній системі керівництва економікою, їх перетворено в органи, що здійснюють правосуддя в господарських відносинах і є незалежними при виконанні цієї функції.
Правова природа Господарського суду як органу правосуддя визначається завданнями та повноваженнями, якими його наділено для виконання цих завдань. Відповідно до ст. 2 Закону України «Про судоустрій України» завданням Господарського суду є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав громадян, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави.
Господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції.
Господарські суди становлять єдину триланкову систему спеціалізованих судів, яку складають:
- місцеві господарські суди;
- апеляційні господарські суди;
- Вищий господарський суд України.
Місцеві господарські суди – господарські суди Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, – є основною ланкою спеціалізованих господарських судів, оскільки, вони виконують значний обсяг роботи щодо вирішення господарських спорів, розгляду справ про банкрутство як суди першої інстанції і стоять найближче до Господарського життя та до конфліктів, які в ньому виникають.
Для виконання покладених на них завдань місцеві господарські суди виконують такі повноваження:
- вирішують господарські спори, віднесені до їхньої компетенції, розглядають справи про банкрутство;
- переглядають за нововиявленими обставинами прийняті ними рішення;
- вивчають і узагальнюють практику застосування законодавства, аналізують статистику вирішення господарських спорів, вносять пропозиції Вищому господарському суду України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності та практики вирішення господарських спорів;
- ведуть роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
- здійснюють інші повноваження, надані їм законодавством.
До складу місцевого Господарського суду входять: голова, перший заступник голови, заступники голови та судді. Кількість суддів щодо кожного конкретного Господарського суду затверджена Указом Президента України від 11 липня 2001 р. «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України».
У місцевих господарських судах може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду справ окремих категорій. З метою підвищення ефективності судової процедури розгляду справ про банкрутство, прискорення реструктуризації економіки в місцевих господарських судах утворені і діють спеціальні колегії з розгляду справ про банкрутство.
Апеляційні господарські суди є судами апеляційної інстанції, що вперше запроваджена в системі органів Господарського судочинства відповідно до статті 125 Конституції України. Вони утворені Указом Президента України від 11 липня 2001 р. «Про утворення апеляційних господарських судів та затвердження мережі господарських судів України» в кількості семи судів (Дніпропетровський, Донецький, Київський, Львівський, Одеський, Севастопольський та Харківський апеляційні господарські суди) з визначенням території, на яку поширюються повноваження апеляційних господарських судів. Указом Президента України від 30 травня 2002 р. «Про утворення Житомирського та Запорізького апеляційних господарських судів та внесення змін до мережі та кількісного складу суддів господарських судів України» кількість апеляційних господарських судів було збільшено до дев’яти.
До складу апеляційного Господарського суду входять: голова, перший заступник голови, заступники голови. Апеляційний господарський суд здійснює правосуддя колегією суддів.
В апеляційному господарському суді також може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду окремих категорій справ.
Відповідно до встановлених законом повноважень апеляційний господарський суд:
- переглядає в апеляційному порядку рішення місцевих господарських судів, які включені до території, на яку поширюються його повноваження;
- переглядає за нововиявленими обставинами прийняті ним рішення;
- вивчає і узагальнює практику застосування законодавства, аналізує статистику вирішення господарських спорів, подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;
- проводить роботу, спрямовану на попередження правопорушень у сфері господарських відносин;
- здійснює інші повноваження, передбачені законом.
Вищий господарський суд України є вищим судовим органом господарських судів України у здійсненні правосуддя в господарських відносинах. Як вищий спеціалізований суд, він складається з обраних до нього Верховною Радою України суддів, зі складу яких загальними зборами суду обираються голова суду та його заступники.
Загалом до Вищого Господарського суду України входять: Голова, перший заступник Голови, заступники Голови та суддів. Вищий господарський суд України діє у складі колегій суддів.
У Вищому господарському суді України утворюється президія як консультативно-дорадчий орган при Голові Вищого Господарського суду України.
Відповідно до ст. 39 Закону України «Про судоустрій України» Вищий господарський суд України:
- розглядає в касаційному порядку справи відповідної судової юрисдикції, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;
- веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;
- надає методичну допомогу судам нижчого рівня з метою однакового застосування норм Конституції України та законів у судовій практиці на основі її узагальнення та аналізу судової статистики; дає спеціалізованим судам нижчого рівня рекомендаційні роз’яснення з питань застосування законодавства щодо вирішення справ відповідної судової юрисдикції;
- здійснює інші повноваження, передбачені Законом.
Розгляд справ у Вищому господарському суді здійснюється колегіально. Для цього утворюються колегії суддів з числа суддів Вищого Господарського суду України. Колегія суддів складається з трьох або п’яти суддів залежно від категорії і складності справи. Колегії суддів формуються Головою Вищого Господарського суду України.
Вищим судовим органом господарських судів є Верховний суд України.

9.2. Підвідомчість справ господарським судам. Підсудність справ.
Під підвідомчістю господарських судів розуміється їх компетенція щодо розгляду певного кола справ, віднесених до неї.
Інститут підвідомчості використовується для визначення кола справ, віднесених до відання Господарського суду. Для розмежування справ, що належать до відання того чи іншого Господарського суду, застосовується термін «підсудність справ».
Підвідомчість господарських справ розмежовується за двома ознаками:
а) суб’єктною – залежно від суб’єктів спору;
б) предметною – залежно від предмета спору.
Загальне правило суб’єктної підвідомчості господарських справ полягає в тому, що господарські справи у спорах між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами підвідомчі господарському суду. Отже, господарські справи у спорах, де хоча б однією стороною є громадянин як фізична особа (не підприємець), розглядаються судами загальної юрисдикції.
Стосовно предметної підвідомчості, яка охоплює такі поняття, як предмет та характер спору, діє таке саме правило: господарські справи у спорах, що виникають між юридичними особами, громадянами-підприємцями, державними та іншими органами, підвідомчі господарському суду. Але з цього правила є два винятки:
- спори між організаціями, які випливають з договорів на перевезення вантажу в прямому міжнародному залізничному і повітряному вантажному сполученні, розглядаються загальними судами;
- деякі категорії спорів віднесено до відання інших органів, тобто вони розглядаються в адміністративному порядку.
Це, зокрема:
- спори, що виникають при погодженні стандартів і технічних умов;
- спори про встановлення цін на продукцію, а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за згодою сторін;
- інші спори, вирішення яких віднесено законодавством України та міждержавними договорами й угодами до відання інших органів.
Підвідомчість господарських справ господарському суду визначається, насамперед, Господарським процесуальним кодексом України (ст.ст. 12-17, 123-125).
Відповідно до ст. 12 Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК) господарським судам підвідомчі:
а) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві, крім:
- спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов;
- спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;
- інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, міждержавних договорів та угод віднесено до відання інших органів;
б) справи про банкрутство;
в) справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.
Підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб.
Місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам.
Справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо. Справи у спорах, що виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача. Справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.
Справи про банкрутство розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.
Віднесені до підсудності господарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.
Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна.
Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.
Справи у спорах, у яких відповідачем є вищий чи центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.
Справи в спорах, у яких відповідачем є нерезидент України, що не має представництва на території України, розглядаються за місцезнаходженням позивача.
Основними завданнями господарського суду є:
- захист прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських правовідносин;
- сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;
- внесення пропозицій, спрямованих на вдосконалення правового регулювання господарської діяльності.

9.3. Захист прав та законних інтересів суб'єктів господарювання.

Право на захист – це один з основних елементів будь-якого суб’єктивного цивільного права. Це нормативне врегульована можливість управненого суб’єкта застосувати засоби правоохоронного характеру для відновлення порушеного права та застосування передбачених законом методів для припинення дій, завдяки яким право було порушене.
Новим ЦК України розширено інструментарій засобів захисту цивільних прав. Так, особа може звернутися до суду з позовами про:
- визнання права;
- визнання правочину недійсним;
- припинення дій, які порушують право;
- відновлення становища, яке існувало до порушення;
- примусове виконання обов’язку в натурі;
- зміни правовідношення;
- припинення правовідношення;
- відшкодування збитків, у тому числі завданих у стані крайньої необхідності;
- відшкодування моральної шкоди;
- визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (ст. 16 ЦК України).
Реалізація права на захист. Захист суб’єктивних цивільних прав та охоронюваних законом інтересів здійснюється у передбаченому законом порядку із застосуванням певних форм, засобів та способів захисту. Розрізняють дві основні форми захисту – юрисдикційну та неюрисдикційну. До юрисдикційної форми захисту відносять діяльність уповноважених державою органів щодо захисту порушених або оспорюваних прав. До таких органів ЦК України відносить суд, органи державної влади України, Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування та нотаріусів. Неюрисдикційна форма захисту охоплює дії громадян та організацій у захисті прав, які здійснюються ними самостійно без звернення до компетентних державних органів. У ЦК України вказані дії, об’єднані в поняття самозахисту цивільних прав, який розглядається як один із способів захисту цивільних прав. До них слід віднести:
- визнання права. Необхідність цього способу захисту виникає у тих випадках, коли існування у певної особи права викликає сумнів, не підтверджується даними (документами) встановленої форми, а також суб’єктивне право оспорюється. Цей спосіб захисту може бути реалізований лише в юрисдикційному порядку, причому вимога позивача звернена не до відповідача, а до суду, який на підставі наданих позивачем доказів офіційно встановлює наявність або відсутність у нього спірного права.
- визнання правочину недійсним. Цей спосіб можна визнати одним з різновидів такого способу, як відновлення положення, що існувало до порушення права. В обох випадках сторони, що виконали недійсну угоду, мають повернутися до первинного стану за правовими наслідками.
- припинення дій, що порушують право. Цей спосіб захисту прав може застосовуватися разом з іншими способами – такими як стягнення збитків, або існувати як самостійний. Так, наприклад, особа може вимагати припинення поширення про неї певної інформації без компенсації збитків, нанесених таким поширенням.
- відновлення становища, яке існувало до порушення права. Цей спосіб має місце тоді, коли порушене право не припинило своєї дії і може бути відновлене шляхом як припинення самого правопорушення, так і усунення його наслідків.
- примусове виконання обов’язку особи в натурі. Такий спосіб захисту прав інколи називають реальним виконанням. Він полягає в тому, що кредитор зобов
·язує боржника реально виконати обов’язки, взяті ним на себе у силу договору.
- зміна або припинення правовідношення – реалізується, як правило, в юрисдикційному порядку, хоча можливий і неюрисдикційний спосіб. Так, особа може припинити дію договору (розірвати його достроково) у випадку, коли зрозуміло, що договір не буде виконаний належним чином і в передбачені терміни. Так, при придбанні за договором купівлі-продажу неякісної речі покупець має право за законом (ст. 678 ЦК України) вимагати безоплатного усунення недоліків товару, або відшкодування витрат на його виправлення, або заміни недоброякісного товару на аналогічний товар належної якості, або пропорційного зменшення купівельної ціни, або відмовитися від виконання договору і вимагати повернення сплаченої за товар суми (припинення правовідносин).
- визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим чи органу місцевого самоврядування. Кожна особа, як фізична, так і юридична, може звернутися до суду з позовом про визнання недійсним акта органу державної влади (або органу влади Автономної Республіки Крим, або органу місцевого самоврядування), яким порушено його права або законні інтереси. Це може бути акт, що суперечить чинному законодавству, прийнятий неправомочним органом тощо, і при цьому він має порушувати права і законні інтереси громадян чи юридичних осіб.
Неюрисдикційна форма захисту цивільних прав полягає в особливих діях громадян і організацій, що здійснюються ними самостійно, без звернення до державних та інших компетентних органів. У новому ЦК України введено поняття самозахисту цивільних прав. Під самозахистом розуміють застосування особою, право якої порушено, засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам громадянського суспільства (ст. 19 ЦК України). До них, наприклад, належать дії власника або іншого законного володільця, що спрямовані на захист майна, а також дії, здійснені у стані крайньої необхідності або необхідної оборони.
Захист цивільних прав та інтересів Президентом України, органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим або органами місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Президент України здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах повноважень, визначених Конституцією України. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який здійснює захист цивільних прав та інтересів у межах, на підставах та у спосіб, що встановлені Конституцією України та законом.
Захист прав нотаріусами – це нова форма способу захисту, введена до ЦК України, значення якої важко переоцінити в сучасних умовах. Згідно зі ст. 18 ЦК України нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі.
Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Відмова (нездійснення) особи від здійснення права на захист не є підставою для припинення порушеного права, крім випадків, передбачених законом (ст. 12 ЦК України).
Відшкодування збитків – найбільш поширений спосіб захисту цивільних прав та охоронюваних законом інтересів. Він застосовується як у договірних, так і в позадоговірних відносинах. Цей спосіб полягає в тому, що боржник відшкодовує кредиторові понесені ним майнові збитки. На відміну від компенсації в натурі, у даному випадку йдеться про грошову компенсацію на користь потерпілої особи.
Під збитками законодавець визначає:
- втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
- доходи, які особа могла б реально одержати, якби її право не було порушене (упущена вигода) (ст. 22 ЦК України).
За загальним правилом збитки відшкодовуються у повному обсязі, але якщо законом або договором передбачено інший розмір, то відшкодування може здійснюватися у більшому або меншому розмірі.
Відшкодування моральної шкоди. Цей спосіб захисту полягає у покладенні на порушника обов’язку сплатити потерпілому грошову компенсацію за фізичні або моральні страждання, які той переніс внаслідок скоєного правопорушення.
Моральна шкода полягає у приниженні ділової репутації фізичної або юридичної особи (ст. 23 ЦК України). Моральна шкода компенсується як грошовими коштами, так і іншим майном. Моральна шкода, завдана юридичній особі неправомірними діями, відшкодовується завдавачем моральної шкоди на загальних підставах, тобто за наявності вини. Розмір компенсації моральної шкоди визначається судом з урахуванням вимог розумності та справедливості.

9.4. Досудове врегулювання господарських спорів.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий Дім «Кампус Коттон клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. (Справа №1-2/2002) своїм рішенням визнав, що положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи – громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи, – на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Право на судовий захист не позбавляє суб’єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб’єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов’язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов’язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
Суб’єкти господарювання, чиї права і законні інтереси порушено, з метою безпосереднього врегулювання спору з порушником цих прав та інтересів вправі звернутися я до нього з письмовою претензією.
У претензії зазначаються:
- повне найменування і поштові реквізити заявника претензії та підприємства, організації, яким претензія пред’являється; дата пред’явлення і номер претензії;
- обставини, на підставі яких пред’явлено претензію; докази, що підтверджують ці обставини; посилання на відповідні нормативні акти;
- вимоги заявника;
- сума претензії та її розрахунок, якщо претензія підлягає грошовій оцінці; платіжні реквізити заявника претензії;
- перелік документів, що додаються до претензії, а також інших доказів.
Документи, що підтверджують вимоги заявника, додаються в оригіналах чи належним чином засвідчених копіях. Документи, які є у другої сторони, можуть не додаватись до претензії із зазначенням про це у претензії.
Претензія підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається адресатові рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Претензія підлягає розгляду в місячний строк, який обчислюється з дня одержання претензії. У випадках, коли обов’язковими для обох сторін правилами або договором передбачено право переперевірки забракованої продукції (товарів) підприємством-виготовлювачем, претензії, пов’язані з якістю та комплектністю продукції (товарів), розглядаються протягом двох місяців.
Підприємства та організації, що одержали претензію, зобов’язані задовольнити обґрунтовані вимоги заявника. Про результати розгляду претензії заявник повідомляється у письмовій формі. У відповіді на претензію зазначаються:
- повне найменування і поштові реквізити підприємства, організації, що дають відповідь, та підприємства чи організації, яким надсилається відповідь; дата і номер відповіді; дата і номер претензії, на яку дається відповідь;
- коли претензію визнано повністю або частково, – визнана сума, номер і дата платіжного доручення на перерахування цієї суми чи строк та засіб задоволення претензії, якщо вона не підлягає грошовій оцінці;
- коли претензію відхилено повністю або частково, – мотиви відхилення з посиланням на відповідні нормативні акти і документи, що обґрунтовують відхилення претензії;
- перелік доданих до відповіді документів та інших доказів.
Коли претензію відхилено повністю або частково, заявникові повинно бути повернуто оригінали документів, одержаних з претензією, а також надіслано документи, що обґрунтовують відхилення претензії, якщо їх немає у заявника претензії. Відповідь на претензію підписується повноважною особою підприємства, організації або їх представником та надсилається рекомендованим або цінним листом чи вручається під розписку. Якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження». До заяви про порушення виконавчого провадження додається відповідь боржника, а якщо в ній не зазначено розмір визнаної суми, то додається також копія претензії.

9.5. Порядок розгляду господарських спорів господарськими судами.

Господарський суд порушує справи за позовними заявами:
- підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів;
- державних та інших органів, які звертаються до господарського суду у випадках, передбачених законодавчими актами України;
- прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави;
- рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.
Прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Господарський суд порушує справи про банкрутство за письмовою заявою будь-кого з кредиторів, боржника. Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому Господарським процесуальним Кодексом України.
Господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому цим Кодексом, з урахуванням особливостей, встановлених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Позовна заява подається до господарського суду в письмовій формі і підписується повноважною посадовою особою позивача або його представником, прокурором чи його заступником, громадянином – суб’єктом підприємницької діяльності або його представником.
Позовна заява повинна містити:
- найменування господарського суду, до якого подається заява;
- найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові за його наявності для фізичних осіб) сторін, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання (для фізичних осіб), ідентифікаційні коди суб’єкта господарської діяльності за їх наявності (для юридичних осіб) або індивідуальні ідентифікаційні номери за їх наявності (для фізичних осіб – платників податків); документи, що підтверджують за громадянином статус суб’єкта підприємницької діяльності;
- зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; суми договору (у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів);
- зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповідачів, - зміст позовних вимог щодо кожного з них;
- виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються; законодавство, на підставі якого подається позов;
- відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору у випадках, передбачених законодавством;
- )перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви.
У позовній заяві можуть бути вказані й інші відомості, якщо вони необхідні для правильного вирішення спору.
Позивач, прокурор чи його заступник зобов’язані при поданні позову надіслати сторонам копії позовної заяви та доданих до неї документів, якщо цих документів у сторін немає.
Такий самий обов’язок покладається на позивача у разі залучення господарським судом до участі у справі іншого відповідача, заміни господарським судом неналежного відповідача.
Суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні.
Ухвала надсилається також іншим підприємствам, установам, організаціям, державним та іншим органам у випадках, коли від них витребуються документи, відомості та висновки або їх посадові особи викликаються до господарського суду.
З метою забезпечення правильного і своєчасного вирішення господарського спору суддя вчиняє в необхідних випадках такі дії по підготовці справи до розгляду:
- вирішує питання про залучення до участі у справі іншого відповідача та про виключення чи заміну неналежного відповідача;
- виключає з числа відповідачів підприємства та організації, яким не було надіслано пропозицію про досудове врегулювання спору у випадках, передбачених ГПК України;
- викликає представників сторін (якщо сторони знаходяться у тому ж населеному пункті, що й господарський суд) для уточнення обставин справи і з’ясовує, які матеріали може бути подано додатково;
- зобов’язує сторони, інші підприємства, установи, організації, державні та інші органи, їх посадових осіб виконати певні дії (звірити розрахунки, провести огляд доказів у місці їх знаходження тощо); витребує від них документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, чи знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження;
- вирішує питання про призначення судової експертизи;
- провадить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження;
- вирішує питання про визнання явки представників сторін у засідання господарського суду обов'язковою;
- вирішує питання про виклик посадових та інших осіб для дачі пояснень по суті справи;
- вирішує питання про розгляд справи безпосередньо на підприємстві, в організації;
- вирішує питання про вжиття заходів до забезпечення позову;
- вчиняє інші дії, спрямовані на забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи.
Спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Спір про стягнення заборгованості за опротестованим векселем має бути вирішено господарським судом у строк не більше одного місяця від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках голова господарського суду чи заступник голови господарського суду має право продовжити строк вирішення спору, але не більш як на один місяць.
Про продовження строку вирішення спору виноситься ухвала.
Порядок ведення засідання визначається суддею, а в разі розгляду справи трьома суддями - суддею, головуючим у засіданні.
Суддя оголошує склад господарського суду, роз’яснює учасникам судового процесу їх права та обов’язки і сприяє у здійсненні належних їм прав.
У засіданні заслуховуються представники позивача і відповідача та інші особи, які беруть участь у засіданні.
Якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
У судовому засіданні, а також про огляд і дослідження письмових або речових доказів у місці їх знаходження складається протокол.
У протоколі судового засідання зазначаються:
- рік, місяць, число і місце судового засідання;
- найменування суду, що розглядає справу, та склад суду;
- номер справи і найменування сторін;
- відомості про явку в судове засідання представників сторін, інших учасників судового процесу або про причини їх неявки;
- відомості про роз’яснення господарським судом сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, їх процесуальних прав і обов’язків, зокрема права заявляти відводи, та попередження перекладача про відповідальність за завідомо не правильний переклад, судового експерта – за дачу за відомо неправильного висновку або відмову від дачі висновку;
- усні заяви і клопотання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;
- усні роз’яснення судовими експертами своїх висновків і відповіді на поставлені їм додаткові запитання.
Протокол веде секретар судового засідання.
Протокол у триденний строк підписують суддя (суддя - головуючий у колегії суддів) і секретар судового засідання.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом п’яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Господарський суд розглядає зауваження на протокол протягом п’яти днів з дня подання зауваження і за результатами розгляду виносить ухвалу, якою приймає зауваження або мотивовано відхиляє їх.
Господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання.
При вирішенні господарського спору по суті (задоволення позову, відмова в позові повністю або частково) господарський суд приймає рішення.
Рішення викладається у письмовій формі та підписується всіма суддями, які брали участь у засіданні. У разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов’язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що приєднується до справи.
Господарський суд, приймаючи рішення, має право:
- визнати недійсним повністю чи у певній частині пов’язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству;
- виходити за межі позовних вимог, якщо це необхідно для захисту прав і законних інтересів позивачів або третіх осіб з самостійними вимогами на предмет спору і про це є клопотання заінтересованої сторони;
- зменшувати у виняткових випадках розмір неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов’язання;
- стягувати у доход Державного бюджету України із сторони, що порушила строки розгляду претензії, штраф у розмірі, встановленому законодавством або у відповідності до законів, що регулюють порядок досудового врегулювання спорів у конкретних правовідносинах;
- стягувати в доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону;
- відстрочити або розстрочити виконання рішення.
Рішення господарського суду ухвалюється іменем України і складається із вступної, описової, мотивувальної і резолютивної частин.
Прийняте рішення оголошується суддею у судовому засіданні після закінчення розгляду справи.
За згодою сторін суддя може оголосити тільки вступну та резолютивну частини рішення, про що зазначається у протоколі судового засідання.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі, якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення, воно набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.
У разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційною інстанцією.

9.6. Розгляд господарських спорів третейськими судами.

Відповідно до Закону України «Про третейські суди» від 11 травня 2004 р., до третейського суду за угодою сторін може бути переданий будь-який спір, що виникає з цивільних та господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом.
Дія цього Закону не поширюється на міжнародний комерційний арбітраж.
Третейський суд – це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та/або юридичних осіб у порядку, встановленому цим Законом, для вирішення спорів, що виникають із цивільних та господарських правовідносин.
Юридичні та/або фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам цього Закону.
Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.
Третейські суди в порядку, передбаченому зазначеним Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:
- справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;
- справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов’язаних із задоволенням державних потреб;
- справ, пов’язаних з державною таємницею;
- справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);
- справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;
- справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи організація, казенне підприємство;
- інших справ, які відповідно до закону підлягають вирішенню виключно судами загальної юрисдикції або Конституційним Судом України;
- справ, коли хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.
Рішення третейського суду приймається після дослідження усіх обставин справи третейським суддею, що одноособово розглядав справу, або більшістю голосів третейських суддів, які входять до складу третейського суду. Рішення оголошується у засіданні третейського суду.
Третейський суд вправі оголосити лише резолютивну частину рішення. У цьому випадку, якщо сторони не погодили строк направлення їм рішення, мотивоване рішення має бути направлене сторонам у строк, який не перевищує п'яти днів з дня оголошення резолютивної частини рішення.
Сторони, які передали спір на вирішення третейського суду, зобов’язані добровільно виконати рішення третейського суду без будь-яких зволікань чи застережень.
В Україні діє Міжнародний комерційний арбітражний суд, який є самостійною постійно діючою арбітражною установою (третейським судом), що здійснює свою діяльність згідно з Законом України «Про міжнародний комерційний арбітраж» від 24 лютого 1994 р.
До Міжнародного комерційного арбітражного суду можуть за угодою сторін передаватись на вирішення:
- спори з договірних та інших цивільно-правових відносин, які виникають при здійсненні зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї із сторін спору знаходиться за кордоном, а також:
- спори підприємств з іноземними інвестиціями і міжнародних об’єднань та організацій, створених на території України, між собою, спори між їх учасниками, а так само їх спори з іншими суб’єктами права України.
Зовнішньоекономічні відносини, спори з яких можуть бути передані на вирішення Міжнародного комерційного арбітражного суду, стосуються, зокрема, відносин купівлі-продажу (поставки) товарів, виконання робіт, надання послуг, обміну товарами та/чи послугами, перевезення вантажів і пасажирів, торгового представництва і посередництва, оренди (лізингу), науково-технічного обміну, обміну іншими наслідками творчої діяльності, спорудження промислових та інших об’єктів, ліцензійних операцій, інвестицій, кредитно-розрахункових операцій, страхування, спільного підприємництва та інших форм промислової і підприємницької кооперації.
Міжнародний комерційний арбітражний суд приймає до свого розгляду також спори, віднесені до його юрисдикції в силу міжнародних договорів України.
Третейський суд вирішує спір згідно з такими нормами права, які сторони обрали як такі, що застосовуються до суті спору. Якщо в ньому не висловлено іншого наміру, будь-яке положення права або системи права будь-якої держави повинно тлумачитись як таке, що безпосередньо відсилає до матеріального права цієї держави, а не до її колізійних норм.
Рішення Міжнародного комерційного арбітражного суду виконуються сторонами добровільно у встановлені ним строки. Якщо строк виконання в рішенні не зазначено, воно підлягає негайному виконанню. Не виконані в строк рішення виконуються відповідно до Закону і міжнародних договорів.

Питання для самоконтролю:
Поняття та способи захисту прав та законних інтересів суб’єктів господарювання.
Строки у господарських відносинах.
Визнання господарських угод недійсними та правові наслідки цього.
Досудове врегулювання господарського спору.
Порядок розгляду спорів господарськими судами.
Позовна заява: зміст, порядок пред’явлення.
Вирішення спорів господарським судом.
Розкрийте поняття господарського спору.
Який порядок визнання господарських договорів недійсними?
Які справи підсудні господарському суду?
Які основні завдання господарського суду?
Порядок розгляду господарських спорів МКАС.


Тема 10. Правові засади обмеження монополізму в економіці України.

10.1. Законодавство про захист економічної конкуренції. Види порушень законодавства про економічну конкуренцію
10.2. Правове становище Антимонопольного комітету
10.3. Контроль за концентрацією суб’єктів господарювання
10.4. Відповідальність за порушення законодавства про захист
економічної конкуренції.
10.5. Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.


10.1. Законодавство про захист економічної конкуренції. Види порушень законодавства про економічну конкуренцію

Функціонування ринкових відносин, в основі яких лежить багатоукладна економіка, передбачає створення рівних можливостей для суб’єктів господарської діяльності, а також їхню конкуренцію, під якою розуміється змагальність суб’єктів господарювання, коли їхні самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, які потребує споживач.
З конкуренції, що існує в умовах розвинених товарно-грошових відносин, виростає класична монополія. На відміну від неї «соціалістичний» монополізм народився в умовах досить специфічних форм економіко-організаційного розвитку нашої держави в складі СРСР. Він є наслідком свідомої економічної політики соціалістичної держави (як носія політичної влади і власника основних засобів виробництва) щодо планового ведення народного господарства на основі застосування переважно адміністративно-командних методів керівництва економікою, що призвело, зрештою, до перетворення її в єдиний народногосподарський комплекс. Монополізм у нашій державі є також породженням політики концентрації та спеціалізації виробництва та інших сфер життєдіяльності. Саме тому, визначивши в Законі України від 3 серпня 1990 р. «Про економічну самостійність України» зміст, мету і основні принципи економічної самостійності України як суверенної держави, механізм господарювання, регулювання економіки і соціальної сфери, організації фінансово-бюджетної, кредитної та грошової системи України, Верховна Рада в постанові про реалізацію зазначеного Закону включила в перелік законодавчих актів, які забезпечували б дію Закону України «Про економічну самостійність України», антимонопольне законодавство.
За час, що минув, зроблено вагомі кроки на шляху формування антимонопольного законодавства. Так, 18 лютого 1992 р. було прийнято Закон України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності», який визначав правові основи обмеження і попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства. З набуттям чинності Закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції» Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності» втратив чинність. Верховна Рада України 26 листопада 1993 р. прийняла Закон України «Про Антимонопольний комітет України», яким визначено правове становище Комітету, його органів та посадових осіб. Правові засади захисту господарюючих суб'єктів і споживачів від недобросовісної конкуренції визначає Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Порядок розгляду Антимонопольним комітетом України і його територіальними відділеннями справ про порушення антимонопольного законодавства визначається нормами розділів VII та XI Закону України «Про захист економічної конкуренції» та приведеними у відповідність до них Правилами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, затвердженими розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19 квітня 1994 р. (в редакції розпорядження від 29 червня 1998 р. зі змінами і доповненнями від 12 лютого 2002 р,).
Таким чином, на сьогодні законодавство про захист економічної конкуренції, яке ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України і складається із законів України «Про захист економічної конкуренції», «Про Антимонопольний комітет України», «Про захист від недобросовісної конкуренції», інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до цих законів, можна вважати сформованим.
Також необхідно зазначити, що одним з основних нормативно-правових актів законодавства про захист економічної конкуренції є Закон України «Про захист економічної конкуренції», яким регулюються відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб’єктами господарювання; суб’єктів господарювання з іншими суб’єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв’язку з економічною конкуренцією.
Під економічною конкуренцією (конкуренцією) відповідно до Закону розуміється змагання між суб’єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
Закон визначає групи порушень законодавства про захист економічної конкуренції, однією з яких є антиконкурентні узгоджені дії суб’єктів господарювання.
Узгодженими діями відповідно до ст. 5 Закону є укладення суб’єктами господарювання угод у будь-якій формі, прийняття об’єднаннями рішень у будь-якій формі, а також будь-яка інша погоджена конкурентна поведінка (діяльність, бездіяльність) суб’єктів господарювання.
Узгодженими діями є також створення суб’єкта господарювання, метою чи наслідком створення якого є координація конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили зазначений суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання.
Особи, які чинять або мають намір чинити узгоджені дії, є учасниками узгоджених дій.
Стаття 6 Закону визначає антиконкурентні узгоджені дії як узгоджені дії, що призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.
Антиконкурентними узгодженими діями, зокрема, визнаються узгоджені дії, які стосуються:
- встановлення цін чи інших умов придбання або реалізації товарів;
- обмеження виробництва, ринків товарів, техніко-технологічного розвитку, інвестицій або встановлення контролю над ними;
- розподілу ринків чи джерел постачання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи придбання, за колом продавців, покупців або споживачів чи за іншими ознаками;
- спотворення результатів торгів, аукціонів, конкурсів, тендерів;
- усунення з ринку або обмеження доступу на ринок (вихід з ринку) інших суб’єктів господарювання, покупців, продавців;
- застосування різних умов до рівнозначних угод з іншими суб’єктами господарювання, що ставить останніх у невигідне становище в конкуренції;
- укладення угод за умови прийняття іншими суб’єктами господарювання додаткових зобов’язань, які за своїм змістом або згідно з торговими та іншими чесними звичаями в підприємницькій діяльності не стосуються предмета цих угод;
- суттєвого обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин.
Вчинення антиконкурентних узгоджених дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із Законом.
Водночас зазначені узгоджені дії можуть бути дозволені відповідними органами Антимонопольного комітету України, якщо їх учасники доведуть, що ці дії сприяють:
- вдосконаленню виробництва, придбанню або реалізації товару;
- техніко-технологічному, економічному розвитку;
- розвитку малих або середніх підприємців;
- оптимізації експорту чи імпорту товарів;
- розробленню та застосуванню уніфікованих технічних умов або стандартів на товари;
- раціоналізації виробництва.
Проте, зазначені узгоджені дії не можуть бути дозволені органами Антимонопольного комітету України, якщо конкуренція суттєво обмежується на всьому ринку чи в значній його частині.
Вчинення узгоджених дій забороняється до отримання в установленому порядку дозволу органів Антимонопольного комітету.
Особа, котра вчинила антиконкурентні узгоджені дії, але раніше за інших учасників цих дій добровільно повідомила про це Антимонопольний комітет України чи його територіальне відділення та надала інформацію, яка має суттєве значення для прийняття рішення у справі, звільняється від відповідальності за вчинення антиконкурентних узгоджених дій, передбаченої
ст. 52 Закону.
Разом з тим, така особа не може бути звільнена від відповідальності, якщо вона:
- не вжила ефективних заходів стосовно припинення нею антиконкурентних узгоджених дій після повідомлення про них Антимонопольному комітету України;
- була ініціатором чи забезпечувала керівництво антиконку-рентними узгодженими діями;
- не надала всіх доказів або інформації стосовно вчинення нею порушення, про які їй було відомо та які вона могла безперешкодно отримати.
Відповідно до ст. 12 Закону України «Про захист економічної конкуренції» суб'єкт господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо:
- на цьому ринку у нього немає жодного конкурента;
- не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб’єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар’єрів для доступу на ринок інших суб’єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин.
Монопольним (домінуючим) вважається становище суб’єкта господарювання, частка якого на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) також може бути визнане становище суб’єкта господарювання, якщо його частка на ринку товару становить 35 або менше відсотків, але він не зазнає значної конкуренції, зокрема внаслідок порівняно невеликого розміру часток ринку, які належать конкурентам.
Вважається, що кожен із двох чи більше суб’єктів господарювання займає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо стосовно певного виду товару між ними немає конкуренції або є незначна конкуренція і щодо них, разом узятих, виконується одна з умов, передбачених частиною першою ст. 12 Закону, тобто на цьому ринку у них немає жодного конкурента або вони не зазнають значної конкуренції.
Монопольним (домінуючим) вважається також становище кожного з кількох суб’єктів господарювання, якщо стосовно них виконуються такі умови:
- сукупна частка не більше трьох суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 50 відсотків;
- сукупна частка не більше п’яти суб’єктів господарювання, яким на одному ринку належать найбільші частки на ринку, перевищує 70 відсотків і при цьому вони не доведуть, що стосовно них не виконуються умови частини четвертої ст. 12 Закону.
Саме по собі монопольне становище того або іншого суб’єкта господарювання не визнається порушенням антимонопольного законодавства. Таким порушенням Закон України «Про захист економічної конкуренції» визнає зловживання монопольним становищем на ринку. Відповідно до ст. 13 зазначеного Закону зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб’єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб’єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.
Зловживанням монопольним (домінуючим) становищем на ринку, зокрема, визнається:
- встановлення таких цін чи інших умов придбання або реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку;
- застосування різних цін чи різних інших умов до рівнозначних угод з суб’єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об’єктивно виправданих на те причин;
- обумовлення укладання угод прийняттям суб’єктом господарювання додаткових зобов’язань, які за своєю природою або згідно з торговими та іншими чесними звичаями у підприємницькій діяльності не стосуються предмета договору;
- обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб’єктам господарювання, покупцям, продавцям;
- часткова або повна відмова від придбання або реалізації товару за відсутності альтернативних джерел реалізації чи придбання;
- суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб’єктів господарювання на ринку без об’єктивно виправданих на те причин;
- створення перешкод доступу на ринок (виходу з ринку) чи усунення з ринку продавців, покупців, інших суб’єктів господарювання.
Зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із Законом.
Зловживання монопольним становищем на ринку становлять другу групу порушень антимонопольного законодавства.
До третьої групи порушень входять антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю. Такими діями ст. 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції» визнає прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зокрема, визнаються:
- заборона або перешкоджання створенню нових підприємств чи здійснення підприємництва в інших організаційних формах у будь-якій сфері діяльності, а також встановлення обмежень на здійснення окремих видів діяльності, на виробництво, придбання чи реалізацію певних видів товарів;
- пряме або опосередковане примушення суб’єктів господарювання до вступу в асоціації, концерни, міжгалузеві, регіональні чи інші форми об’єднань або здійснення концентрації суб’єктів господарювання в інших формах;
- пряме або опосередковане примушення суб’єктів господарювання до пріоритетного укладення договорів, першочергової поставки товарів певному колу споживачів чи першочергового їх придбання у певних продавців;
- будь-яка дія, спрямована на централізований розподіл товарів, а також розподіл ринків між суб'єктами господарювання за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи продавців;
- встановлення заборони на реалізацію певних товарів з одного регіону країни в іншому або надання дозволу на реалізацію товарів з одного регіону в іншому в певному обсязі чи за виконання певних умов;
- надання окремим суб’єктам господарювання або групам суб’єктів господарювання пільг чи інших переваг, які ставлять їх у привілейоване становище стосовно конкурентів, що призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції;
- дія, внаслідок якої окремим суб’єктам господарювання або групам суб'єктів господарювання створюються несприятливі чи дискримінаційні умови діяльності порівняно з конкурентами;
- дія, якою встановлюються не передбачені законами України заборони та обмеження самостійності підприємств, у тому числі щодо придбання чи реалізації товарів, ціноутворення, формування програм діяльності та розвитку, розпорядження прибутком.
Вчинення антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із Законом.
Органам влади та органам місцевого самоврядування забороняється делегування окремих владних повноважень об'єднанням, підприємствам та іншим суб’єктам господарювання, якщо це призводить або може призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.
Статтею 17 Закону України «Про захист економічної конкуренції» забороняються дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), що полягають у схиленні суб'єктів господарювання, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю до порушень законодавства про захист економічної конкуренції, створенні умов для вчинення таких порушень чи їх легітимації.
Четверту групу порушень законодавства про захист економічної конкуренції становить обмежувальна та дискримінаційна діяльність суб’єктів господарювання, об’єднань, яка полягає в тому, що суб’єктам господарювання, об'єднанням забороняється схиляти інших суб’єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяти вчиненню таких порушень, а також примушувати інших суб’єктів господарювання:
- до антиконкурентних узгоджених дій, визначених ст. 6 Закону;
- до узгоджених дій, визначених статтями 7, 8, 9 та 10 Закону;
- до участі у концентрації суб’єктів господарювання, визначеної ст. 22 Закону (ст. 18 Закону України «Про захист економічної конкуренції»).
Суб’єктам господарювання, які отримали дозвіл відповідних органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії, забороняється встановлювати щодо господарської діяльності суб'єктів господарювання обмеження, які, як правило, не застосовуються до інших суб’єктів господарювання, або застосовувати без об’єктивно виправданих причин різний підхід до різних суб’єктів господарювання. Статтею 19 Закону встановлено й інші заборони неправомірного використання суб’єктами господарювання ринкового становища.
Суб’єктам господарювання, що мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами, забороняється створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям (дискримінація конкурентів суб’єктами господарювання), зокрема вчинення дій, заборонених згідно з частинами першою та третьою ст. 19 Закону.
Статтею 21 Закону України «Про захист економічної конкуренції» не допускається обмежувальна діяльність об’єднань (об’єднань юридичних та (або) фізичних осіб, у тому числі об’єднань підприємств, а також громадських організацій) шляхом відмови суб’єктові господарювання у прийнятті до такого об’єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.
Значної шкоди розвитку конкуренції в економіці України завдає недобросовісна конкуренція – будь-які дії у конкуренції, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у підприємницькій діяльності (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»).
Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» визнає недобросовісною конкуренцією, зокрема, такі дії:
- неправомірне використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки;
- неправомірне використання товару іншого виробника;
- копіювання зовнішнього вигляду виробу;
- порівняльна реклама;
- дискредитація господарюючого суб’єкта (підприємця);
- купівля-продаж товарів, виконання робіт, надання послуг із примусовим асортиментом;
- схилення до бойкоту господарюючого суб’єкта (підприємця);
- схилення постачальника до дискримінації покупця (замовника);
- схилення господарюючого суб’єкта (підприємця) до розірвання договору з конкурентом; підкуп працівника постачальника;
- підкуп працівника покупця (замовника);
- досягнення неправомірних переваг у конкуренції;
- неправомірне збирання комерційної таємниці;
- розголошення комерційної таємниці;
- схилення до розголошення комерційної таємниці;
- неправомірне використання комерційної таємниці (статті 4-9 Закону).

10.2. Правове становище Антимонопольного комітету

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної та іншої підтримки суб’єктів господарювання, які сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування та органами адміністративно-господарського управління та контролю. З метою забезпечення державного контролю за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, захисту інтересів суб’єктів господарювання та споживачів від його порушень утворено спеціальний державних орган – Антимонопольний комітет України. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є:
- здійснення державного контролю за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції;
- захист законних інтересів суб’єктів господарювання та споживачів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції, накладання стягнень за порушення цього законодавства в межах своїх повноважень;
- сприяння розвитку добросовісної конкуренції у всіх сферах економіки.
Правове становище Антимонопольного комітету України визначене Законом України «Про Антимонопольний комітет України», а його діяльність щодо контролю за концентрацією суб’єктів господарювання, розгляду заяв та справ про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та про недобросовісну конкуренцію регламентується законами України «Про захист економічної конкуренції» та «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Антимонопольний комітет та утворені ним територіальні відділення (в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі) становлять систему органів Антимонопольного комітету України, яку очолює Голова Комітету.
Антимонопольний комітет відповідно до покладених на нього завдань:
- контролює дотримання антимонопольного законодавства при створенні, реорганізації, ліквідації господарюючих суб’єктів; при перетворенні органів управління в об’єднання підприємців, придбанні часток (акцій, паїв), активів господарських товариств та підприємств; при здійсненні господарської діяльності підприємцями та при реалізації повноважень центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, місцевого та регіонального самоврядування щодо підприємців;
- розглядає справи про порушення антимонопольного законодавства та приймає рішення за результатами розгляду в межах своїх повноважень;
- звертається до суду чи господарського суду з позовами (заявами) у зв’язку з порушеннями антимонопольного законодавства, в тому числі:
- про визнання недійсними актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого і регіонального самоврядування та припинення ними дій, що обмежують конкуренцію, у разі невиконання ними у встановлені строки розпорядження Антимонопольного комітету про скасування неправомірних актів, припинення правопорушень тощо;
- про відшкодування збитків, заподіяних порушенням антимонопольного законодавства;
- про вилучення прибутку, незаконно одержаного суб’єктами підприємницької діяльності в результаті порушення антимонопольного законодавства;
- з інших підстав, передбачених чинним законодавством, а також надсилає до суду протоколи про адміністративні порушення для накладання штрафів на посадових осіб відповідно до чинного законодавства;
- дає рекомендації державним органам щодо проваджений заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;
- бере участь у розробці та вносить у встановленому порядку проекти актів законодавства, що регулюють питання розвитку конкуренції, антимонопольної політики та демонополізації економіки;
- бере участь в укладенні міждержавних угод, розробці й реалізації міжнародних проектів та програм, а також здійснює співробітництво з державними органами і неурядовими організаціями іноземних держав та міжнародними організаціями з питань, що належать до компетенції Антимонопольного комітету;
- узагальнює практику застосування антимонопольного законодавства, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення;
- розробляє та організовує провадження заходів, спрямованих на запобігання порушень антимонопольного законодавства;
- систематично інформує населення України про свою діяльність;
- здійснює інші дії з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.
Державні уповноважені є незалежними у здійсненні покладених на них повноважень щодо контролю за дотриманням антимонопольного законодавства та під час розгляду справ про його порушення. Для виконання покладених на них функцій державні уповноважені наділені широкими правами, серед яких, наприклад, право безперешкодно входити на підприємства і в організації, мати доступ до документів та інших матеріалів, необхідних для проведення перевірки; право вимагати усні або письмові пояснення посадових осіб та громадян; право розглядати справи про порушення антимонопольного законодавства та ін.
Вимоги державних уповноважених та голів територіальних відділень Антимонопольного комітету України в межах їхніх повноважень є обов’язковими для виконання у визначені ними строки, якщо інше не передбачене чинним законодавством. Невиконання зазначених вимог тягне за собою передбачену Законом відповідальність.
Територіальне відділення Антимонопольного комітету України є органом Антимонопольного комітету України, утвореним для реалізації завдань, покладених на Комітет Законом України «Про Антимонопольний комітет України», іншими актами законодавства про Антимонопольний комітет України.
Положення про територіальне відділення Антимонопольного комітету України затверджене розпорядженням Антимонопольного комітету України 23 лютого 2001 р.
Відділення утворюється Комітетом в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, інших адміністративно-територіальних одиницях, йому підпорядковане і підзвітне.
Відділення є юридичною особою, має самостійний баланс, реєстраційні рахунки в Державному казначействі України, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням.
Основні завдання відділення:
- здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства;
- запобігання, виявлення і припинення порушень антимонопольного законодавства;
- контроль за економічною концентрацією;
- сприяння розвитку добросовісної конкуренції.
Свої завдання відділення здійснює у відповідному регіоні, а у випадках, передбачених законодавством, та за дорученням Голови Комітету – за межами регіону.

10.3. Контроль за концентрацією суб’єктів господарювання

Метою запобігання монополізації товарних ринків, зловживання монопольним (домінуючим) становищем, обмеження конкуренції органи Антимонопольного комітету України здійснюють державний контроль за концентрацією суб’єктів господарювання. Монополізацією визнається досягнення суб’єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товарів, підтримання або посилення цього становища.
Відповідно до частини 2 ст. 22 Закону України «Про захист економічної конкуренції» концентрацією визнається:
- злиття суб’єктів господарювання або приєднання одного суб’єкта господарювання до іншого;
- набуття безпосередньо або через інших осіб контролю одним або кількома суб’єктами господарювання над одним або кількома суб’єктами господарювання чи частинами суб’єктів господарювання, зокрема, шляхом:
а) безпосереднього або опосередкованого придбання, набуття у власність іншим способом активів у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб’єкта господарювання, одержання в управління, оренду, лізинг, концесію чи набуття в інший спосіб права користування активами у вигляді цілісного майнового комплексу або структурного підрозділу суб’єкта господарювання, у тому числі придбання активів суб'єкта господарювання, що ліквідується;
б) призначення або обрання на посаду керівника, заступника керівника спостережної ради, правління, іншого наглядового чи виконавчого органу суб’єкта господарювання особи, яка вже обіймає одну чи кілька з перелічених посад в інших суб’єктах господарювання, або створення ситуації, при якій більше половини посад членів спостережної ради, правління, інших наглядових чи виконавчих органів двох чи більше суб’єктів господарювання обіймають одні й ті самі особи;
в) створення суб’єкта господарювання двома і більше суб’єктами господарювання, який тривалий період буде самостійно здійснювати господарську діяльність, і при цьому зазначене створення не приводить до координації конкурентної поведінки між суб’єктами господарювання, що створили цей суб’єкт господарювання, або між ними та новоствореним суб’єктом господарювання;
3) безпосереднє або опосередковане придбання, набуття у власність іншим способом чи одержання в управління часток (акцій, паїв), що забезпечує досягнення чи перевищення 25 або 50 відсотків голосів у вищому органі управління відповідного суб’єкта господарювання.
Така концентрація може бути здійснена лише за умови попереднього отримання дозволу Антимонопольного комітету України чи його адміністративної колегії, який необхідний, коли сукупна вартість активів або сукупний обсяг реалізації товарів учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, за останній фінансовий рік, у тому числі за кордоном, перевищує суму, еквівалентну 12 мільйонам євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року, і при цьому:
- вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів, у тому числі за кордоном, не менш ніж у двох учасників концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року у кожного, та
- вартість (сукупна вартість) активів або обсяг (сукупний обсяг) реалізації товарів в Україні хоча б одного учасника концентрації, з урахуванням відносин контролю, перевищує суму, еквівалентну 1 мільйону євро, визначену за курсом Національного банку України, що діяв в останній день фінансового року.
Концентрація, яка потребує дозволу, забороняється до надання дозволу на її здійснення. До надання такого дозволу учасники концентрації зобов’язані утримуватися від дій, які можуть призвести до обмеження конкуренції та неможливості відновлення початкового стану.
Відповідно до ст. 26 Закону України «Про захист економічної конкуренції» учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України, звертаються: із заявою про надання дозволу на узгоджені дії – до Антимонопольного комітету України чи його територіальних відділень; із заявою про надання дозволу на концентрацію – до Антимонопольного комітету України.
За подання заяв про надання дозволу на узгоджені дії або концентрацію справляється плата в розмірах, передбачених частиною 2 ст. 34 Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Заява вважається прийнятою до розгляду після 15 днів з дня її надходження, якщо протягом цього часу державний уповноважений Антимонопольного комітету України, голова його територіального відділення не повернули заявнику заяву із повідомленням, що вона та інші документи не відповідають встановленим Антимонопольним комітетом України вимогам і це перешкоджає її розгляду.
Якщо дозвіл на узгоджені дії було надано органами Антимонопольного комітету України на конкретно визначений строк, суб’єкти господарювання мають право звернутися до органів Антимонопольного комітету України із заявою про продовження дії дозволу. Така заява подається за три місяці до закінчення строку дії дозволу.
Органи Антимонопольного комітету України розглядають заяву про надання дозволу на узгоджені дії протягом трьох місяців, а заяву про надання дозволу на концентрацію – протягом тридцяти днів з дня прийняття її до розгляду відповідним органом Антимонопольного комітету України.
Якщо протягом строку розгляду заяви органи Антимонопольного комітету України не розпочали розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію, рішення про надання дозволу на узгоджені дії чи концентрацію вважається прийнятим.
У разі виявлення підстав для заборони узгоджених дій, концентрації, а також у разі необхідності проведення складного поглибленого дослідження чи експертизи відповідні органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про узгоджені дії чи концентрацію, про що приймається розпорядження та письмово повідомляється особа, яка подала заяву. Разом із повідомленням про початок розгляду справи надсилається перелік інформації, яку заявник повинен надати для прийняття органами Антимонопольного комітету України рішення у справі.
Строк розгляду справи про узгоджені дії чи концентрацію не повинен перевищувати трьох місяців. Якщо протягом строку розгляду справи рішення не прийнято, вважається, що на узгоджені дії чи концентрацію надано дозвіл.
Рішення органів Антимонопольного комітету України про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію може бути обумовлено виконанням учасниками узгоджених дій, концентрації певних вимог і зобов’язань, які усувають або пом'якшують негативний вплив узгоджених дій, концентрації на конкуренцію. Такі умови і зобов’язання можуть стосуватися, зокрема, обмеження стосовно управління, користування чи розпорядження майном, а також зобов’язання суб’єкта господарювання здійснити відчуження майна.
Рішення про надання дозволу на узгоджені дії може бути надано на невизначений або конкретно визначений строк, який, як правило, не повинен перевищувати п’яти років.
Інформація про прийняті рішення за результатами розгляду заяв, справ про узгоджені дії, концентрацію може бути опублікована в «Офіційному віснику України», інших друкованих чи електронних засобах масової інформації або оприлюднена в інший спосіб.
У тридцятиденний строк від дня прийняття рішення Антимонопольним комітетом України про заборону узгоджених дій чи концентрації учасники узгоджених дій, учасники концентрації, органи влади, органи місцевого самоврядування, органи адміністративно-господарського управління та контролю можуть звернутися до Кабінету Міністрів України із заявою про надання дозволу на відповідні узгоджені дії чи концентрацію. Кабінет Міністрів України приймає мотивоване рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію або про відмову у наданні такого дозволу.
Процедура надання Кабінетом Міністрів України такого дозволу визначається Порядком надання Кабінетом Міністрів України дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб’єктів господарювання, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2002 р.

10.4. Відповідальність за порушення законодавства про захист
економічної конкуренції.

Питанням відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції присвячений розділ VIII Закону України «Про захист економічної конкуренції».
Згідно зі ст. 50 Закону порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції є:
- антиконкурентні узгоджені дії;
- зловживання монопольним (домінуючим) становищем;
- антиконкурентні дії органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
- невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету України або їх виконання не в повному обсязі;
- здійснення учасниками узгоджених дій – суб’єктами господарювання дій, заборонених згідно з частиною 5 ст. 10 Закону;
- делегування повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування у випадках, заборонених згідно із ст. 16 Закону;
- вчинення дій, заборонених згідно із ст. 17 Закону;
- обмежувальна та дискримінаційна діяльність, заборонена згідно із частиною 2 ст. 18, статтями 19 і 20 Закону;
- обмежувальна діяльність, заборонена згідно із частиною 1 ст. 18 Закону;
- недотримання умов, передбачених пунктом 2 частини З ст. 22 Закону;
- порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції;
- концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна;
- неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
- подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки;
- подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню;
- створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації;
17) надання рекомендацій суб’єктами господарювання, об’єднаннями, органами влади, органами місцевого самоврядування, органами адміністративно-господарського управління та контролю, що схиляють до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяють вчиненню таких порушень;
- обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
- невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими було обумовлено рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію;
- обмежувальна діяльність об’єднань, заборонена згідно зі ст. 21 Закону.
За порушення законодавства про захист економічної конкуренції до суб’єктів господарювання застосовуються такі види санкцій:
Штрафи відповідно до ст. 52 Закону України «Про захист економічної конкуренції» накладаються органами Антимонопольного комітету на об’єднання, суб'єкти господарювання за такі порушення:
а) антиконкурентні узгоджені дії; зловживання монопольним (домінуючим) становищем; невиконання рішення, попереднього рішення органів Антимонопольного комітету або їх виконання не в повному обсязі – у розмірі до десяти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф. У разі наявності незаконно одержаного прибутку, який перевищує 10 відсотків зазначеного доходу (виручки), штраф накладається у розмірі, що не перевищує потрійного розміру незаконно одержаного прибутку. Якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
б) здійснення учасниками узгоджених дій – суб’єктами господарювання дій, заборонених згідно з частиною 5 ст. 10 Закону; обмежувальну та дискримінаційну діяльність, заборонену згідно із частиною 2 ст. 18, статтями 19 і 20 Закону; недотримання умов, передбачених пунктом 2 частини 3 ст. 22 Закону; порушення положень погоджених з органами Антимонопольного комітету України установчих документів суб’єкта господарювання, створеного в результаті концентрації, якщо це призводить до обмеження конкуренції; концентрація без отримання відповідного дозволу органів Антимонопольного комітету України, у разі якщо наявність такого дозволу необхідна; невиконання учасниками узгоджених дій, концентрації вимог і зобов’язань, якими було обумовлене рішення про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію – у розмірі до п’яти відсотків доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;
в) обмежувальну діяльність, заборонену згідно із частиною 1 ст. 18 Закону; неподання інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання інформації в неповному обсязі Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню у встановлені органами Антимонопольного комітету України, головою його територіального відділення чи нормативно-правовими актами строки; подання недостовірної інформації Антимонопольному комітету України, його територіальному відділенню; створення перешкод працівникам Антимонопольного комітету України, його територіального відділення у проведенні перевірок, огляду, вилученні чи накладенні арешту на майно, документи, предмети чи інші носії інформації; обмеження в господарській діяльності суб’єкта господарювання у відповідь на те, що він звернувся до Антимонопольного комітету України, його територіального відділення із заявою про порушення законодавства про захист економічної конкуренції – у розмірі до одного відсотка доходу (виручки) суб’єкта господарювання від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за останній звітний рік, що передував року, за який накладається штраф, а якщо доходу (виручки) немає або відповідач на вимогу органів Антимонопольного комітету України, голови його територіального відділення не надав розмір доходу (виручки), штраф накладається у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Рішення про накладення штрафів у розмірах понад одну тисячу неоподатковуваних мінімумів доходів громадян приймаються виключно Антимонопольним комітетом України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України на їх засіданнях.
Відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» вчинення господарюючими суб’єктами – юридичними особами та їх об’єднаннями дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до трьох відсотків виручки від реалізації товарів, виконання робіт, надання послуг господарюючого суб’єкта за останній звітний рік, що передував року, в якому накладається штраф. У разі, якщо обчислення виручки господарюючого суб’єкта неможливе або виручка відсутня, зазначені штрафи накладаються у розмірі до п’яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Вчинення дій, визначених цим Законом як недобросовісна конкуренція, юридичними особами, їх об’єднаннями та об’єднаннями громадян, що не є господарюючими суб’єктами, тягне за собою накладання на них Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями штрафів у розмірі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Примусовий поділ, як вид господарсько-організаційних санкцій за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, застосовується Антимонопольним комітетом у випадках, коли суб’єкт господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, зловживає ним.
Примусовий поділ не застосовується у таких випадках:
- за неможливості організаційного або територіального відокремлення підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць;
- за наявності тісного технологічного зв’язку підприємств, структурних підрозділів чи структурних одиниць (якщо обсяг продукції, яка вживається суб’єктом господарювання, перевищує тридцять відсотків валового обсягу продукції підприємства, структурного підрозділу чи структурної одиниці).
Рішення органів Антимонопольного комітету України про примусовий поділ суб’єкта господарювання підлягає виконанню у встановлений строк, який не може бути меншим шести місяців.
Відшкодування шкоди. Особи, яким заподіяно шкоду внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції, можуть звернутися до суду, господарського суду із заявою про її відшкодування.
Шкода, заподіяна порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції, передбаченими пунктами 1, 2, 5, 10, 12, 18, 19 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», відшкодовується особою, котра вчинила порушення, у подвійному розмірі завданої шкоди.
Збитки, заподіяні внаслідок вчинення дій, визначених Законом «Про захист від недобросовісної конкуренції» як недобросовісна конкуренція, підлягають відшкодуванню за позовами заінтересованих осіб у порядку, визначеному цивільним законодавством України.
Вилучення товарів – у разі встановлення факту неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки або факту копіювання виробів заінтересовані особи можуть звернутися до Антимонопольного комітету України, його територіальних відділень із заявою про вилучення товарів з неправомірно використаним позначенням або копій виробів іншого суб’єкта господарювання як у виробника, так і в продавця.
Порядок використання вилучених товарів визначається Кабінетом Міністрів України.
Вилучення товарів із неправомірно використаним позначенням та копій виробів іншого суб’єкта господарювання застосовується у разі, коли можливість змішування з діяльністю іншого суб’єкта господарювання не може бути усунена іншим шляхом.
Слід мати на увазі, що суб’єкт господарювання не може бути притягнений до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, якщо минув строк давності притягнення до відповідальності.
Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції становить п’ять років з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення – з дня закінчення вчинення порушення.
Строк давності притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачені пунктами 13-16 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», становить три роки з дня вчинення порушення, а в разі триваючого порушення – з дня закінчення вчинення порушення.
Перебіг строку давності зупиняється на час розгляду органами Антимонопольного комітету України справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

10.5. Розгляд справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

Згідно Закону України «Про захист економічної конкуренції» однією з основних функцій органів, що здійснюють державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, є розгляд справ про його порушення. Ця діяльність Антимонопольного комітету здійснюється відповідно до Закону України «Про захист економічної конкуренції» та Правил розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, норми яких визначають порядок розгляду Антимонопольним комітетом України, його територіальними відділеннями справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, виконання, перевірки, перегляду прийнятих ними рішень, а також порядок оскарження рішень органів Антимонопольного комітету.
Справи у межах компетенції розглядають органи Комітету:
- Комітет;
- Постійно діюча адміністративна колегія Комітету;
- тимчасова адміністративна колегія Комітету;
- державний уповноважений Комітету;
Органи Антимонопольного комітету України розпочинають розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції за:
- заявами суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань, установ, організацій про порушення їх прав внаслідок дій чи бездіяльності, визначених законом як порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
- поданнями органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
- власною ініціативою органів Антимонопольного комітету України.
У випадках, коли порушення законодавства про захист економічної конкуренції не має відчутного впливу на умови конкуренції на ринку, заявнику може бути відмовлено у розгляді справи.
У разі виявлення ознак порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають розпорядження про початок розгляду справи, яке надсилається відповідачу протягом трьох робочих днів з дня його прийняття. Заявнику та третім особам надсилається повідомлення про початок розгляду справи.
Особами, які беруть участь у справі, визнаються: сторони, треті особи, їх представники.
Сторонами у справі є відповідач і заявник (у разі якщо справу розпочато за відповідною заявою).
Відповідачем є особа, щодо якої здійснюється розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
Третьою особою є особа, залучена до участі у справі у зв’язку з тим, що рішення може суттєво зачепити її права та інтереси, які охороняються законом. Про визнання третьою особою органами Антимонопольного комітету України приймається розпорядження, про що повідомляються особи, які беруть участь у справі.
Особи, які беруть (брали) участь у справі, мають право:
- ознайомлюватися з матеріалами справи (крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які беруть (брали) участь у справі, або перешкодити подальшому розгляду справи);
- наводити докази, подавати клопотання, усні й письмові пояснення (заперечення);
- одержувати копії рішень у справі (витяги з них, крім інформації з обмеженим доступом, а також інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі);
- оскаржувати рішення в порядку, визначеному законом. Особи, які беруть участь у справі, зобов’язані добросовісно користуватися належними їм правами.
У процесі розгляду справи органи Антимонопольного комітету України за поданою суб’єктом господарювання заявою про вжиття заходів для відвернення негативних та непоправних наслідків для суб’єктів господарювання внаслідок порушення законодавства про захист економічної конкуренції можуть прийняти попереднє рішення про:
- заборону особі (відповідачу), в діях якої вбачаються ознаки порушення, вчиняти певні дії, в тому числі про блокування цінних паперів;
- обов'язкове вчинення певних дій, якщо невідкладне вчинення цих дій є необхідним, виходячи із законних прав та інтересів інших осіб.
Попереднє рішення може бути оскаржене в порядку, визначеному ст. 60 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання.
Попереднє рішення, якщо в ньому не зазначено коротший строк, втрачає чинність з дня отримання відповідачем рішення, прийнятого за результатами розгляду справи.
За результатами розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції органи Антимонопольного комітету України приймають рішення, в тому числі про:
- визнання вчинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
- припинення порушення законодавства про захист економічної конкуренції;
- зобов’язання органу влади, органу місцевого самоврядування, органу адміністративно-господарського управління та контролю скасувати або змінити прийняте ним рішення чи розірвати угоди, визнані антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;
- визнання суб’єкта господарювання таким, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
- примусовий поділ суб’єкта господарювання, що займає монопольне (домінуюче) становище на ринку;
- накладення штрафу;
- блокування цінних паперів;
- усунення наслідків порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
- скасування дозволу на узгоджені дії у разі вчинення дій, заборонених згідно зі ст. 19 Закону;
- оприлюднення відповідачем за власні кошти офіційної інформації Антимонопольного комітету України чи його територіального відділення стосовно рішення, прийнятого у справі про порушення, в тому числі опублікування рішень у повному обсязі (за вилученням інформації з обмеженим доступом, а також визначеної відповідним державним уповноваженим, головою територіального відділення інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам інших осіб, які брали участь у справі), у строк і спосіб, визначені цим рішенням або законодавством;
- закриття провадження у справі.
Розгляд справи про порушення законодавства про захист економічної конкуренції підлягає закриттю без прийняття рішення по суті, якщо:
- справа не підлягає розгляду в Антимонопольному комітеті України, його територіальному відділенні;
- не встановлено відповідача або його місцезнаходження;
- відповідача – юридичну особу ліквідовано;
- вже розглянуто чи розглядається органами Антимонопольного комітету України справа з тих же підстав щодо того самого відповідача;
- не доведено вчинення порушення;
- є інші підстави, передбачені Законом.
Рішення (витяг з нього), розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень надається для виконання шляхом надсилання або вручення під розписку чи доведення до відома в інший спосіб.
У разі, якщо вручити рішення немає можливості внаслідок відсутності посадових осіб чи уповноважених представників суб’єкта господарювання, органу адміністративно-господарського управління та контролю за відповідною юридичною адресою, – рішення органів Антимонопольного комітету України вважається таким, що вручене відповідачу, через десять днів з дня оприлюднення інформації про прийняте рішення в офіційному друкованому органі (газета Верховної Ради України «Голос України», газета Кабінету Міністрів України «Урядовий кур’єр», «Офіційний вісник України», друковані видання відповідної обласної ради за останнім відомим місцем проживання чи місцем прописки, юридичної адреси відповідача).
Рішення та розпорядження органів Антимонопольного комітету України, голів його територіальних відділень є обов’язковими до виконання.
Рішення, прийняті адміністративною колегією територіального відділення Антимонопольного комітету України, державним уповноваженим Антимонопольного комітету України, адміністративною колегією Антимонопольного комітету України у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у заявах, справах про узгоджені дії, можуть бути перевірені за заявою осіб, які брали участь у справі, або за власною ініціативою у порядку, встановленому Антимонопольним комітетом України.
Заява про перевірку рішення може бути подана до Антимонопольного комітету України у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.
Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України перевіряються адміністративною колегією Антимонопольного комітету України чи Антимонопольним комітетом України, рішення державного уповноваженого Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України – Антимонопольним комітетом України.
Органи Антимонопольного комітету України, які здійснюють перевірку рішення, можуть зупинити виконання рішення до закінчення його перевірки, про що письмово повідомляються особи, які беруть участь у справі.
За результатами перевірки рішення органи Антимонопольного комітету України мають право:
- залишити рішення без змін;
- змінити рішення;
- скасувати рішення частково і направити справу на новий розгляд у цій частині;
- скасувати рішення і прийняти нове рішення або передати справу на новий розгляд чи припинити провадження у справі.
Підставами для зміни, скасування чи визнання недійсними рішень органів Антимонопольного комітету України є:
- неповне з’ясування обставин, які мають значення для справи;
- недоведення обставин, які мають значення для справи і які визнано встановленими;
- невідповідність висновків, викладених у рішенні, обставинам справи;
- порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права,
Порушення або неправильне застосування норм процесуального права може бути підставою для зміни, скасування чи визнання недійсним рішення тільки за умови, якщо це порушення призвело до прийняття неправильного рішення.
Заявник, відповідач, третя особа мають право оскаржити рішення органів Антимонопольного комітету України повністю або частково до суду у двомісячний строк з дня одержання рішення. Цей строк не може бути відновлено.
Рішення Антимонопольного комітету України, адміністративної колегії Антимонопольного комітету України та державного уповноваженого Антимонопольного комітету України оскаржуються до Господарського суду м. Києва. Рішення адміністративної колегії територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржуються до господарського суду Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських господарських судів.
Прийняття судом, господарським судом до розгляду заяви про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України не зупиняє його виконання, крім випадків порушення судом, господарським судом провадження у справі про визнання недійсним рішення органу Антимонопольного комітету України, прийнятого:
- згідно з частиною 1 ст. 48, частиною 1 ст. 30 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»;
- за результатами перевірки відповідно до частини 5 ст. 57 Закону;
- за результатами перегляду відповідно до частини 3 ст. 58 Закону.
За загальним правилом перевірка в апеляційному порядку чи перегляд за нововиявленими обставинами за заявою сторони відповідного рішення (постанови) суду, господарського суду зупиняє виконання рішення органу Антимонопольного комітету, якщо судом, господарським судом не визначено інше.












Тема 11. Правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності.

11.1. Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність
11.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
11.3. Види зовнішньоекономічної діяльності
11.4. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності
11.5. Компетенція органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
11.6. Правове становище торгово-промислових палат
11.7. Міжнародні правила ІНКОТЕРМС, що використовуються в сфері зовнішньоекономічної діяльності

11.1. Поняття та принципи зовнішньоекономічної діяльності. Законодавство про зовнішньоекономічну діяльність

Зовнішньоекономічна діяльність – одна з сфер господарської діяльності, пов’язана з міжнародною виробничою і науково-технічною кооперацією, експортом та імпортом товарів і послуг, виходом підприємств і організацій на зовнішній ринок.
Основним законодавчим актом, що регулює зовнішньоекономічну діяльність, є Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», який визначає принципи зовнішньоекономічної діяльності, окреслює коло її суб’єктів, називає види зовнішньоекономічної діяльності, закріплює основи її регулювання, передбачає встановлення спеціальних правових режимів зовнішньоекономічної діяльності, містить норми щодо відповідальності учасників зовнішньоекономічної діяльності та захисту їх прав і інтересів.
Згідно закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1), зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.
Організація та правове регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється у відповідності з названим Законом України з метою:
забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку Україні;
стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України;
- створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» закріплює принципи, якими керуються українські та іноземні суб’єкти господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності:
Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності. Цей принцип полягає у:
- виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;
- обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин.
Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:
- праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;
- праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинним законодавством України;
- обов’язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;
- виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.
Принцип юридичної рівності і недискримінації. Він полягає у:
- рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;
- забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;
- неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів, крім випадків, передбачених цим Законом.
Принцип верховенства закону, що полягає у:
- регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;
- забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;
Принцип захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:
- забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території згідно із законами України;
- здійснює рівний захист усіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;
- здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.
Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.
Зовнішньоекономічна діяльність підприємства, як зазначається в п. 9 ст. 92 Конституції України, регулюється відповідними законами України. Чільне місце серед цих законів посідає, звичайно, Конституція України, де зокрема, зазначено, що виключно законами визначаються засади зовнішньоекономічної діяльності, а в п. 8 ст. 116 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Крім Конституції України та вище названого закону, важливе значення для регулювання окремих видів зовнішньоекономічної діяльності також мають:
- Цивільний кодекс України;
- Господарський Кодекс України;
Закони України:
- «Про інвестиційну діяльність»;
- «Про захист іноземних інвестицій на Україні»;
- «Про міжнародний комерційний арбітражний суд»;
- «Про режим іноземного інвестування»;
- «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»;
- «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»;
- «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності»;
- «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»;
Укази Президента України:
- «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»;
- «Про облік окремих видів зовнішньоекономічних договорів (контрактів) в Україні»;
- Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»;
Постанови Кабінету Міністрів (спільно з Національним банком України):
- «Про типові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) та типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті»;
- «Про порядок ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності»;
- Наказ Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України від 06.09.01 №201 «Про затвердження Положення про форму зовнішньоекономічних контрактів»
- нормативно-правові акти Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі і Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України.
11.2. Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності
Коло суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності в Україні досить широке. До нього входять:
- фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно із законами України і постійно проживають на території України;
- юридичні особи, зареєстровані в Україні як такі і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об’єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об’єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб’єктів господарської діяльності;
- об’єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно із законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;
- структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності республік Союзу РСР, іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно із законами України (філії, відділення тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;
- спільні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;
- інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.
При цьому всі зазначені суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які прямо не заборонені законами України її види незалежно від форми власності та інших ознак.
Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно із законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно із Законом України «Про підприємництво», а фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є.
Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їхніх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи.
Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності України мають право відкривати свої представництва на території інших держав згідно із законами цих держав.
Іноземні суб’єкти господарської діяльності, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність на території України, мають право на відкриття своїх представництв на території України. Реєстрацію зазначених представництв здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики протягом шістдесяти робочих днів з дня подання іноземним суб’єктом господарської діяльності документів на реєстрацію. Для реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності на території України необхідно подати:
- заяву з проханням про реєстрацію представництва, яка складається у довільній формі;
виписку з торговельного (банківського) реєстру країни, де іноземний суб’єкт господарської діяльності має офіційно зареєстровану контору;
довідку від банківської установи, в якій офіційно відкрито рахунок подавця;
довіреність на здійснення представницьких функцій, оформлену згідно з законом країни, де офіційно зареєстровано контору іноземного суб’єкта господарської діяльності.
Документи, зазначені вище, мають бути нотаріально засвідчені за місцем їх видачі і легалізовані належним чином в консульських установах, які представляють Україну, якщо міжнародними договорами України не передбачено інше. За реєстрацію представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності з них стягується плата у розмірі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України і який не повинен перевищувати фактичних витрат держави, пов’язаних з цією реєстрацією.
За результатами розгляду заяви приймається рішення про реєстрацію представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності або про відмову в його реєстрації.
Свідоцтво про реєстрацію представництва видається після подання документів, що відповідають вимогам цієї Інструкції, до Мінекономіки України, але не пізніше, ніж через шістдесят робочих днів з моменту сплати державного збору.
Неприйняття рішення у встановлений строк, або рішення про відмову у реєстрації може бути оскаржено у суді або господарському суді України.
У разі реєстрації представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності заявнику видається Свідоцтво про реєстрацію встановленого зразка з відповідним номером.
Дані про реєстрацію вносяться до Реєстру представництв, що ведеться Мінекономіки України.
У Реєстрі зазначається: реєстраційний номер представництва, дата реєстрації, назва та адреса іноземного суб’єкта господарської діяльності, який реєструє представництво, адреса представництва, сфера діяльності фірми та інші дані.
Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні вважається відкритим з дати реєстрації.
У Свідоцтві про реєстрацію представництва повинні бути вказані:
- офіційна назва іноземного суб’єкта господарської діяльності;
- кількість іноземних громадян – службовців іноземного суб’єкта господарської діяльності, які є співробітниками представництва;
- реєстраційний номер представництва;
- місцезнаходження представництва та його філій.
Свідоцтво є підставою для:
- звернення;
- в органи УВІР МВС України для реєстрації паспортів та отримання віз іноземними співробітниками представництв;
- в Міністерство праці України за дозволом на працевлаштування в Україні іноземних співробітників представництва на період його функціонування;
- відкриття поточних рахунків у банках України;
- безмитного провозу майна та устаткування, які тимчасово ввозяться на територію України і необхідні для обладнання офісу та функціонування представництва;
- реєстрації та отримання в органах ДАІ МВС України відповідних номерних знаків для автомобільного транспорту, що є власністю представництва;
Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності зобов’язане протягом місяця з моменту отримання Свідоцтва стати на облік у податковій інспекції за місцезнаходженням представництва та у Мінстаті України.
При зміні назви, юридичного статусу, юридичної адреси, або проголошення іноземного суб’єкта господарської діяльності неплатоспроможним або банкрутом, його представництво, що діє на території України, зобов’язане повідомити про це Мінекономіки України у семиденний строк.
Представництво суб’єкта господарської діяльності не є юридичною особою і не займається самостійно комерційною діяльністю, у всіх випадках воно діє від імені і за дорученням іноземного суб’єкта господарської діяльності, зазначеного у Свідоцтві про реєстрацію, і виконує свої функції згідно з чинним законодавством України. Представництво іноземного суб’єкта господарської діяльності в Україні може здійснювати функції, пов’язані з виконанням представницьких послуг тільки в інтересах іноземного суб’єкта господарської діяльності, зазначеного у Свідоцтві.
Представництво зобов’язане повідомляти Мінекономіки України у місячний термін про зміни у керівництві представництва, місцезнаходженні представництва, складі іноземних співробітників.
Діяльність представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності припиняється:
- у разі ліквідації іноземного суб’єкта господарської діяльності, який має своє представництво в Україні;
- у разі припинення дії угоди з іноземною державою, якщо представництво відкрите на підставі такої угоди, і це прямо передбачено положеннями угоди;
- за рішенням іноземного суб’єкта господарської діяльності, який відкрив представництво;
- у разі невиконання іноземним суб’єктом господарської діяльності або представництвом положень цієї Інструкції та/або вимог чинного законодавства України діяльність представництва припиняється в судовому порядку.
У разі припинення діяльності представництва іноземного суб’єкта господарської діяльності Мінекономіки України приймає рішення про скасування запису у Реєстрі представництв та вилучення Свідоцтва про реєстрацію, про що повідомляється через засоби масової інформації.
Іноземним співробітникам представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності Мінекономіки України видаються спеціальні службові картки, які діють на всій території України.
Господарська, в тому числі зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб’єктів господарської діяльності на території України, регулюється законами України щодо порядку здійснення іноземними особами господарської діяльності на території України. У разі, якщо зазначена діяльність пов’язана з іноземними інвестиціями, вона регулюється відповідними законами України.
11.3. Види зовнішньоекономічної діяльності
Суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності можуть здійснювати будь-які її види, не заборонені прямо і у виключній формі законами України. До видів зовнішньоекономічної діяльності, зокрема, належать:
- експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;
- надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;
- наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
- міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;
- кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
- створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;
- спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
- підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;
- організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
- організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;
- товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
- орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;
- операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
- роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;
- інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.
Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.
11.4. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Безпосереднє здійснення підприємствами зовнішньоекономічної діяльності регулюється державою в особі її органів, недержавних органів управління економікою (товарних, фондових, валютних бірж, торговельних палат, асоціацій, спілок та інших організацій координаційного типу), самих суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється з метою забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України, стимулювання прогресивних структурних змін в економіці та створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки нашої держави в систему світового поділу праці та наближення її до ринкових структур розвинених країн світу.
Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою таких засобів (інструментів):
- законів України;
- передбачених в законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;
- економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;
- рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України;
- угод, що укладаються між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і які не суперечать законам України.
Названі акти і дії регулювання зовнішньоекономічної діяльності є вичерпними. Забороняється регулювання зовнішньоекономічної діяльності прямо не передбаченими законом актами і діями державних і недержавних органів.
Зовнішньоекономічна діяльність іноземних суб’єктів господарювання залежить від правового режиму, що встановлюється державою для її здійснення.
Згідно із Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» на території України запроваджуються такі правові режими для іноземних суб’єктів господарської діяльності:
- національний режим, який означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб’єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб’єктів цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб’єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;
- режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб’єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференції та пільг щодо мит, податків і зборів, котрими користується та/або буде користуватися іноземний суб’єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб’єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;
- спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон згідно із ст. 24 Закону, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України відповідно до ст. 25 Закону.
Світовій практиці зовнішньоекономічної діяльності відомий ще преференційний режим, тобто такий режим, при якому розвинені держави в односторонньому порядку згідно з міжнародним правом надають юридичним і фізичним особам держав, що розвиваються, особливі права, пільги, і переваги без взаємності.
Встановлення того або іншого режиму безпосередньо позначається на умовах здійснення зовнішньоекономічної діяльності іноземними суб’єктами господарювання. Правовий режим встановлюється залежно від домовленостей, досягнутих між державами і зафіксованих в нормах міжнародного права. Суб’єкти господарювання користуватимуться тими правами, перевагами і пільгами при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, які будуть передбачені в міжнародних договорах, а згодом запроваджені в національне законодавство.
11.5. Компетенція органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Україна самостійно формує систему і структуру державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на її території.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності має забезпечувати:
- захист економічних інтересів України та законних інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності;
- створення рівних можливостей для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види господарської діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;
- заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму у сфері зовнішньоекономічної діяльності.
Держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб’єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з цим та іншими законами України.
Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Національний банк України, Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, Державна митна служба України та інші органи відповідно до їхньої компетенції, визначеної ст. 9 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а також органи місцевого самоврядування, компетенція яких в галузі зовнішньоекономічної діяльності визначена ст. 10 зазначеного Закону та ст. 35 Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування».
Найвищим органом, що здійснює державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності, є Верховна Рада України. До компетенції Верховної Ради України належать:
- прийняття, зміна та скасування законів, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;
- затвердження головних напрямів зовнішньоекономічної політики України;
- розгляд, затвердження та зміна структури органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності;
- укладання міжнародних договорів України відповідно до законів України про міжнародні договори України та приведення чинного законодавства України у відповідність з правилами, встановленими цими договорами;
- встановлення спеціальних режимів зовнішньоекономічної діяльності на території України відповідно до статей 24, 25 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»;
- затвердження списків товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється згідно із статтями 16, 17 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність».
Кабінет Міністрів України:
- вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України відповідно до законів України;
- здійснює координацію діяльності міністерств, державних комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності;
- координує роботу торговельних представництв України в іноземних державах;
- приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України;
- проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності у випадках, передбачених законами України про міжнародні договори України, забезпечує виконання міжнародних договорів України з питань зовнішньоекономічної діяльності всіма державними органами управління, підпорядкованими Кабінету Міністрів України, та залучає до їх виконання інші суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;
- відповідно до своєї компетенції, визначеної законами України, вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств – органів оперативного державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, повноваження яких не можуть бути вищими за повноваження Кабінету Міністрів України, які вона має згідно із законами України;
- забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;
- здійснює заходи щодо забезпечення раціонального використання коштів Державного валютного фонду України.
Національний банк України:
- здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних коштовностей, які забезпечують платоспроможність України;
- представляє інтереси України у відносинах з центральними банками інших держав, міжнародними банками та іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;
- регулює курс національної валюти України до грошових одиниць інших держав;
- здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділяються з Державного валютного фонду України у розпорядження Національного банку України;
- здійснює інші функції відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» та інших законів України. Національний банк України може делегувати виконання покладених на нього функцій банку для зовнішньоекономічної діяльності України.
Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України:
- забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності виходу на зовнішній ринок, координацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;
- здійснює контроль за додержанням всіма суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів України та умов міжнародних договорів України;
- здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів згідно з цим Законом;
- проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування у порядку, визначеному законами України;
- виконує інші функції відповідно до законів України і Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Президента України від 23 жовтня 2000 р.
Державна митна служба України здійснює митний контроль в Україні згідно з чинними законами України.
Антимонопольний комітет України здійснює контроль за додержанням суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності антимонопольного законодавства.
Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідно до законодавства України; приймає рішення про порушення і проведення антидемпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів.
Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» відносить до органів місцевого управління зовнішньоекономічною діяльністю:
- місцеві Ради та їх виконавчі і розпорядчі органи;
- територіальні підрозділи (відділення) органів державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України.
Компетенція місцевих рад та їх виконавчих і розпорядчих органів визначається зазначеним Законом та Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, згідно зі ст. 35 останнього до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у сфері зовнішньоекономічної діяльності належать:
- власні (самоврядні) повноваження;
- укладення і забезпечення виконання у встановленому законодавством порядку договорів з іноземними партнерами на придбання та реалізацію продукції, виконання робіт і надання послуг;
- сприяння зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, незалежно від форм власності;
- сприяння у створенні на основі законодавства спільних з іноземними партнерами підприємств виробничої і соціальної інфраструктури та інших об’єктів;
- залучення іноземних інвестицій для створення робочих місць.
Делеговані повноваження:
- організація та контроль прикордонної і прибережної торгівлі;
- створення умов для належного функціонування митних органів, сприяння їх діяльності;
- забезпечення на відповідній території в межах наданих повноважень реалізації міжнародних зобов’язань України.
Нормативні акти місцевих рад та підпорядкованих їм виконавчих органів стосовно регулювання зовнішньоекономічної діяльності приймаються тільки у випадках, прямо передбачених законами України. Місцеві ради та їх виконавчі органи діють як суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через створені ними зовнішньоекономічні комерційні організації, які мають статус юридичної особи України.
Місцеві державні адміністрації відповідно до ст. 26 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» наділені такими повноваженнями в галузі міжнародних та зовнішньоекономічних відносин:
Місцева державна адміністрація:
- забезпечує виконання зобов’язань за міжнародними договорами України на відповідній території;
- сприяє розвитку міжнародного співробітництва в галузі економіки, захисту прав людини, боротьби з тероризмом, екологічної безпеки, охорони здоров’я, науки, освіти, культури, туризму, фізкультури і спорту;
- укладає договори з іноземними партнерами про співробітництво в межах компетенції, визначеної законодавством;
- сприяє зовнішньоекономічним зв’язкам підприємств, установ та організацій, розташованих на її території, незалежно від форм власності;
- сприяє розвитку експортної бази і збільшенню виробництва продукції на експорт;
- організовує прикордонну і прибережну торгівлю;
- сприяє діяльності митних органів та прикордонних служб, створенню умов для їх належного функціонування;
- вносить у встановленому порядку до відповідних органів пропозиції щодо залучення іноземних інвестицій для розвитку економічного потенціалу відповідної території.
Органи державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності України можуть створювати свої територіальні підрозділи (відділення), якщо це випливає з їх компетенції, яка визначається законами України та положеннями про ці органи.
Зазначені органи територіального регулювання зовнішньоекономічної діяльності створюються за погодженням з відповідними місцевими радами та в межах загального ліміту бюджетних коштів, що виділяються на утримання відповідних органів державного регулювання України. Дії зазначених підрозділів (відділень) не повинні суперечити нормативним актам місцевих Рад, за винятком випадків, коли такі дії передбачені або випливають із законів України.
11.6. Правове становище торгово-промислових палат
Правове становище торгово-промислових палат визначається Законом України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні». Цей Закон встановлює загальні правові, економічні та соціальні засади створення торгово-промислових палат в Україні, встановлює організаційно-правові форми і напрями їх діяльності, а також принципи їх взаємовідносин з державою.
Відповідно до частини 1 ст. 1 цього Закону торгово-промислова палата є недержавною неприбутковою самоврядною організацією, яка об’єднує юридичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об’єднання.
Завданнями торгово-промислових палат є:
- сприяння розвиткові зовнішньоекономічних зв’язків, експорту українських товарів і послуг, подання практичної допомоги підприємцям у проведенні торговельно-економічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;
- представлення інтересів членів палати з питань господарської діяльності як в Україні, так і за її межами;
- організація взаємодії між суб’єктами господарської діяльності, координація їх взаємовідносин з державою в особі її органів;
- участь в організації в Україні та за кордоном професійного навчання і стажування фахівців – громадян України з питань підприємництва, розвитку конкуренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;
- надання довідково-інформаційних послуг, основних відомостей, що не є комерційною таємницею, про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн згідно з національним законодавством, сприяння поширенню, зокрема через засоби масової інформації, знань про економіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;
- сприяння в організації інфраструктури інформаційного обслуговування підприємництва;
- надання послуг для здійснення Господарської діяльності іноземним фірмам та організаціям;
- встановлення і розвиток зв’язків з іноземними підприємцями, а також організаціями, що об’єднують або представляють їх, участь у роботі міжнародних неурядових організацій та інших спільних організацій;
- сприяння розвитку торгових та інших чесних звичаїв у господарській діяльності, участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань підприємців;
- виконання інших завдань, передбачених її статутом.
Торгово-промислові палати створюються за принципом добровільного об'єднання їх засновників. Принцип добровільного об’єднання підприємців у торгово-промислову палату полягає у праві вибору входити або не входити до її складу.
Торгово-промислові палати створюються на території Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (регіональні торгово-промислові палати). У межах кожної з цих адміністративно-територіальних одиниць може бути створена лише одна торгово-промислова палата.
На території України діє Торгово-промислова палата України.
Торгово-промислові палати мають право:
- проводити за дорученням державних органів незалежну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань економіки, зовнішньоекономічних зв’язків, а також з інших питань, що стосуються прав та інтересів підприємців;
- представляти і захищати законні інтереси торгово-промислової палати або за дорученням її членів їх інтереси;
- надавати за дорученням українських та іноземних юридичних і фізичних осіб послуги, пов’язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України;
- звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами про порушення законодавства про захист від недобросовісної конкуренції;
- проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість;
- засвідчувати і видавати сертифікати про походження товарів, сертифікати визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов’язані із здійсненням зовнішньоекономічної діяльності;
- здійснювати декларування зовнішньоторговельних вантажів у випадках, передбачених законом;
- організовувати міжнародні виставки, національні виставки іноземних держав та окремих іноземних фірм, забезпечувати підготовку і проведення виставок українських товарів в Україні та за її межами;
- організовувати семінари, конференції, ділові переговори з економічних питань за участю українських підприємців та іноземних фірм як в Україні, так і за її межами;
- укладати необхідні для виконання функцій палат зовнішньоекономічні та інші угоди з українськими та іноземними суб’єктами господарської діяльності, а також з окремими громадянами;
- видавати інформаційні, довідкові, рекламні та методичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газети, журнали та інші друковані матеріали для забезпечення господарської діяльності;
- створювати, реорганізовувати і ліквідовувати підприємства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, встановленому законом;
- самостійно визначати методи здійснення своєї діяльності, встановлювати структуру, штатний розклад, чисельність працівників, форми і розміри оплати та матеріального стимулювання їхньої праці згідно із законодавством України;
- створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців-консультантів;
- виконувати інші повноваження, що не суперечать законодавству України.
Методичні та експертні документи, видані торгово-промисловими палатами в межах їх повноважень, є обов’язковими для застосування на всій території України.

11.7. Міжнародні правила ІНКОТЕРМС, що використовуються в сфері зовнішньоекономічної діяльності

Правила ІНКОТЕРМС відомі в усьому світі і дуже широко застосовуються в практиці міжнародної торгівлі. ІНКОТЕРМС – скорочене від англійського «International commercial Terms» (Міжнародні торгові терміни), – повна їх назва – Міжнародні правила тлумачення торгових термінів (часто їх називають ще – базисні умови постачання). Видаються вони Міжнародною торговельною палатою і вперше були опубліковані в 1936 р. Надалі в них вносилися зміни і доповнення в 1953, 1967, 1976, 1980, 1990, 2000 р. За своєю суттю Правила ІНКОТЕРМС є систематизованим зводом ряду міжнародних торговельних порядків.
Застосування термінів ІНКОТЕРМС дозволяє суб’єктам господарювання (продавцю і покупцю) із різних країн, що можуть мати різне внутрішнє законодавство, різну практику здійснення торгових операцій і т.д., досягти однакового розуміння своїх зобов’язань по постачанню товару, уникнути непотрібної витрати часу на узгодження і детальний опис у договорі купівлі-продажу умов постачання товару, звести до мінімуму можливі суперечки в зв’язку з неправильним розумінням, тлумаченням умов постачання товару і запобігти в зв’язку з цим збоям у постачанні.
Застосування термінів ІНКОТЕРМС українськими господарюючими суб'єктами у взаємовідносинах із їх іноземними контрагентами спрощує укладання й узгодження торгових договорів, сприяє однаковому розумінню і тлумаченню умов постачання товарів, незважаючи на можливі різниці між законодавством України і законодавством країни контрагента українського суб'єкта господарювання.
В Україні застосування ІНКОТЕРМС є обов’язковим згідно з Указом Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» від 4 жовтня 1994 р. із змінами, внесеними згідно з Указом Президента від 1 липня 1995 р.
На сучасному етапі міжнародних відносин частіше використовується ІНКОТЕРМС – 2000.
Як вказує у своїх офіційних коментарях до ІНКОТЕРМС-2000 Міжнародна торговельна палата, вони пропонують більш просте і ясне уявлення 13 термінів (визначень), кожний із яких був переглянутий, а також враховують широке поширення зон вільної (безмитної) торгівлі, збільшення використання електронних засобів зв’язку при вчиненні торгових угод і зміни в практиці транспортування товарів.
Правила ІНКОТЕРМС за своєю суттю є систематизованим зводом торговельних порядків, які носять рекомендаційний характер. Прийняття нової редакції Правил 2000 р. не означає, що сторони договору купівлі-продажу не можуть с цього моменту робити посилання в договорі на попередню редакцію Правил 1990 р.

Питання для самоконтролю:
Ознайомтесь з законами України «Про зовнішньоекономічну діяльність», «Про режим іноземного інвестування».
Розкрийте поняття «зовнішньоекономічна діяльність».
Назвіть основні принципи зовнішньоекономічної діяльності.
Назвіть суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності.
Назвіть види зовнішньоекономічної діяльності.
В яких формах здійснюється державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності?
Що таке інвестиційна діяльність?
В якому вигляді можуть здійснюватись іноземні інвестиції в Україні?
Які державні гарантії захисту іноземних інвестицій встановлені в законодавстві України?
Назвіть основні типи БЕЗ залежно від господарської спрямованості та економіко - правових умов діяльності.
Яким чином здійснюється управління БЕЗ?
Розкрийте зміст зовнішньоекономічного контракту.
Для чого використовуються міжнародні Правила ІНКОТЕРМС ?

Тема 12. Правові основи банківської діяльності та кредитно-розрахункових відносин.

12.1. Правове регулювання банківської діяльності в Україні:
12.2. Порядок створення банків.
12.3. Порядок відкриття рахунків у банках
12.4. Правове регулювання розрахункових відносин.
12.5. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу.
12.6. Поняття та види кредиту. Кредитний договір


12.1. Правове регулювання банківської діяльності в Україні:

Відповідно до ч. 2 ст. 334 ГК банки – це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Виконання банками цих функцій (здійснення відповідних банківських операцій) в сукупності є банківською діяльністю.
Банківська система України складається з Національного банку України та інших банків (державних і недержавних), що створені і діють на території України відповідно до закону (ч. 1 ст. 335 ГК).
Центральним банком України, особливим центральним органом державного управління є Національний банк України.
Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам ГК, Закону «Про банки та банківську діяльність», інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.
Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.
Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку.
Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.
Особливий порядок створення встановлено законом для кооперативного банку (ст. 338 ГК, ст. 8 Закону «Про банки і банківську діяльність) та банку з іноземним капіталом, тобто банку, у якому частка капіталу, що належить хоча б одному нерезиденту, перевищує 10% (ст. 21 Закону «Про банки і банківську діяльність»).
Мінімальний розмір статутного капіталу на час реєстрації банку має бути повністю сплачений та не може бути менше:
для місцевих кооперативних банків, що діють у межах однієї області, – 1 млн. євро;
для банків, що здійснюють свою діяльність на території однієї області (далі – регіональні), у тому числі спеціалізованих ощадних та іпотечних банків, – 3 млн. євро;
для банків, що здійснюють свою діяльність на території всієї України (далі – міжрегіональні), у тому числі спеціалізованих інвестиційних, розрахункових (клірингових), ощадних та іпотечних, центрального кооперативного, – 5 млн. євро.
Національний банк встановлює вимоги щодо мінімального розміру статутного капіталу банку тільки на час створення і реєстрації банків для забезпечення стабільної діяльності банку та виконання ним банківських операцій.
Формування та збільшення статутного капіталу банку може здійснюватися виключно шляхом грошових внесків учасників.
Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог Закону «Про банки і банківську діяльність» та Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 31 серпня 2001 р. № 375.
Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні або як спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути:
ощадними;
інвестиційними;
іпотечними;
розрахунковими (кліринговими).
Банк самостійно визначає напрями своєї діяльності і спеціалізацію за видами операцій. Національний банк України здійснює регулювання діяльності спеціалізованих банків через економічні нормативи та нормативно-правове забезпечення здійснюваних цими банками операцій.
Банк набуває статусу спеціалізованого банку у разі, якщо більше 50 відсотків його активів є активами одного типу. Банк набуває статусу спеціалізованого ощадного банку у разі, якщо більше 50 відсотків його пасивів є вкладами фізичних осіб.
Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.
Держава не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.
Національний банк України не відповідає за зобов’язаннями банків, а банки не відповідають за зобов’язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.
Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов’язків або втручатись у діяльність банку за винятком випадків, передбачених законом.
Шкода, заподіяна банку внаслідок такого втручання, підлягає відшкодуванню у порядку, визначеному законом.
Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.
Законодавство про господарські товариства поширюється на банки у частині, що не суперечить закону «Про банки і банківську діяльність».
Державний банк – це банк, створений за рішенням Кабінету Міністрів України на основі державної власності відсотків статутного капіталу якого належать державі.
Державний банк засновується за рішенням Кабінету Міністрів України. При цьому в законі про Державний бюджет України на відповідний рік передбачаються витрати на формування статутного капіталу державного банку. Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру заснування державного банку. Отримання висновку Національного банку України є обов’язковим також у разі ліквідації (реорганізації) державного банку, за винятком його ліквідації внаслідок неплатоспроможності.
Статут та діяльність державного банку мають відповідати вимогам Закону «Про банки і банківську діяльність», інших законів України та нормативно-правових актів Національного банку України.
Статут державного банку затверджується постановою Кабінету Міністрів України.
Національний банк України здійснює державну реєстрацію державних банків відповідно до вимог вищеназваного закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Держава здійснює та реалізує повноваження власника щодо акцій (паїв), які їй належать у статутному капіталі державного банку, через органи управління державного банку.
Органами управління державного банку є наглядова рада та правління банку.
Органом контролю державного банку є ревізійна комісія, персональний та кількісний склад якої визначаються наглядовою радою державного банку.
Наглядова рада є вищим органом управління державного банку, що здійснює контроль за діяльністю правління банку з метою збереження залучених у вклади грошових коштів, забезпечення їх повернення вкладникам та захисту інтересів держави як акціонера державного банку та інші функції, визначені законом.
До складу наглядової ради державного банку входять члени наглядової ради банку, призначені Верховною Радою України та Президентом України. З метою представництва інтересів держави до складу наглядової ради державного банку можуть входити народні депутати України, представники органів виконавчої влади та інші особи, що відповідають вимогам, зазначеним у законі. Строк повноважень членів наглядової ради державного банку – п’ять років.
Президент України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідного Указу.
Верховна Рада України призначає сім членів наглядової ради державного банку шляхом прийняття відповідної Постанови.
Рішення про зміну розміру статутного капіталу державного банку та припинення його діяльності приймається Кабінетом Міністрів України. При цьому Кабінет Міністрів України зобов’язаний отримати позитивний висновок Національного банку України з приводу наміру зміни розміру статутного фонду державного банку.
Повноваження виконавчого органу державного банку визначаються його статутом. Кандидатури голови та членів виконавчого органу узгоджуються з Національним банком України відповідно до вимог закону.
Кооперативний банк створюється в порядку, передбаченому Законом України «Про банки і банківську діяльність». Законодавство про кооперацію поширюється на кооперативні банки в частині, що не суперечить названому Закону.
Кооперативні банки створюються за принципом територіальності і поділяються на місцеві та центральний кооперативні банки.
Мінімальна кількість учасників місцевого (у межах області) кооперативного банку має бути не менше 50 осіб. У разі зменшення кількості учасників і неспроможності кооперативного банку протягом одного року збільшити їх кількість до мінімально необхідної кількості діяльність такого банку припиняється шляхом зміни організаційно-правової форми або ліквідації.
Учасниками центрального кооперативного банку є місцеві кооперативні банки.
До функцій центрального кооперативного банку, крім передбачених Законом, належать централізація та перерозподіл ресурсів, акумульованих місцевими кооперативними банками, а також здійснення контролю за діяльністю кооперативних банків регіонального рівня.
Органами управління кооперативних банків є загальні збори учасників (пайовиків), спостережна рада банку та правління банку. Органом контролю є ревізійна комісія банку.
Статутний капітал кооперативного банку поділяється на паї. Рівень мінімального розміру статутного капіталу кооперативного банку встановлюється Національним банком України.
Кожний учасник кооперативного банку незалежно від розміру своєї участі у капіталі банку (паю) має право одного голосу.
Прибутки або збитки кооперативного банку за результатами фінансового року розподіляються між учасниками пропорційно розміру їх паю.
Банки мають право створювати банківські об’єднання таких типів:
банківська корпорація;
банківська холдингова група;
фінансова холдингова група.
Банки можуть бути учасниками промислово-фінансових груп з дотриманням вимог антимонопольного законодавства України.
Банківське об’єднання створюється за попередньою згодою Національного банку України та підлягає державній реєстрації шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків.

12.2. Порядок створення банків.

Учасниками банку можуть бути юридичні і фізичні особи, резиденти та нерезиденти, а також держава в особі Кабінету Міністрів України або уповноважених ним органів.
Власники істотної участі у банку повинні мати бездоганну ділову репутацію та задовільний фінансовий стан.
Вимоги щодо ділової репутації та задовільності фінансового стану засновників та акціонерів (пайовиків), які набувають істотної участі у банку, встановлюються Законом «Про банки і банківську діяльність» та нормативно-правовими актами Національного банку України.
Учасниками банку не можуть бути юридичні особи, в яких банк має істотну участь, об’єднання громадян, релігійні та благодійні організації.
Банк має повне і скорочене офіційні найменування українською та іноземними мовами. Найменування банку має містити слово «банк», а також вказівку на організаційно-правову форму банку.
Банк має печатку зі своїм повним офіційним найменуванням.
Слово «банк» та похідні від нього дозволяється використовувати у назві лише тим юридичним особам, які зареєстровані Національним банком України як банк і мають банківську ліцензію. Виняток становлять міжнародні організації, що діють на території України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та законодавства України.
Не дозволяється використовувати для найменування банку назву, яка повторює вже існуючу назву іншого банку або вводить в оману щодо видів діяльності, які здійснює банк. Вживання у найменуванні банку слів «Україна», «державний», «центральний», «національний» та похідних від них можливе лише за згодою Національного банку України.
Статут банку складається з урахуванням положень Законів України «Про банки і банківську діяльність», «Про господарські товариства» та інших законів України.
Статут банку обов’язково має містити інформацію про:
- найменування банку;
- його місцезнаходження;
- організаційно-правову форму;
- види діяльності, які має намір здійснювати банк;
- розмір та порядок формування статутного капіталу банку, види акцій банку, їх номінальну вартість, форми випуску акцій (документарна або бездокументарна), кількість акцій, що купуються акціонерами;
- структуру управління банком, органи управління, їх компетенцію та порядок прийняття рішень;
- порядок реорганізації та ліквідації банку відповідно до глав 5 та 16 Закону «Про банки і банківську діяльність»;
- порядок внесення змін та доповнень до статуту банку;
- розмір та порядок утворення резервів та інших загальних фондів банку;
- порядок розподілу прибутків та покриття збитків;
- положення про аудиторську перевірку банку;
- положення про органи внутрішнього аудиту банку.
Державна реєстрація банків здійснюється Національним банком України відповідно до вимог Закону та нормативно-правових актів Національного банку України.
Уповноважені засновниками банку особи подають Національному банку України для державної реєстрації такі документи:
- заяву про реєстрацію банку;
- установчий договір (крім державного банку);
- статут банку;
- рішення про створення банку (протокол установчих зборів) або Постанову Кабінету Міністрів України про створення державного банку;
- бізнес-план, що визначає види діяльності, які банк планує здійснювати на найближчий рік, та стратегію діяльності банку на найближчі три роки згідно із встановленими Національним банком України вимогами;
- інформацію про фінансовий стан учасників, які матимуть істотну участь у банку. У разі коли засновником банку є юридична особа, надається інформація про членів ради директорів і осіб, які мають істотну участь у цій юридичній особі;
- бухгалтерську і фінансову звітність за останні чотири звітних періоди (квартали) – для учасників – юридичних осіб, які матимуть істотну участь у банку, довідку Державної податкової адміністрації України про доходи за останній звітний період (рік) – для учасників – фізичних осіб, які матимуть істотну участь у банку;
- відомості про кількісний склад спостережної ради, правління (ради директорів), ревізійної комісії;
- копію платіжного документа про внесення плати за реєстрацію банку, що встановлюється Національним банком України;
- нотаріально завірені копії установчих документів учасників, які є юридичними особами та матимуть істотну участь у банку;
- копії звіту про проведення відкритої підписки на акції – для банку, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства;
- відомості про професійну придатність та ділову репутацію голови та членів правління (ради директорів) і головного бухгалтера банку.
Національний банк України у тижневий термін з дати подання документів для державної реєстрації банку відкриває тимчасовий рахунок для накопичення підписних внесків засновників та інших учасників банку.
Рішення про державну реєстрацію банку або про відмову в державній реєстрації банку приймається Національним банком України не пізніше тримісячного строку з моменту подання повного пакета документів, зазначених у цій статті.
Національний банк України може вимагати від заявника виправлення недоліків у поданих документах.
Реєстрація банків здійснюється шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру банків, після чого банк набуває статусу юридичної особи.
Національний банк України видає банку свідоцтво про його державну реєстрацію за встановленою ним формою.
Банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії.
Без отримання банківської ліцензії не дозволяється здійснювати одночасно діяльність по залученню вкладів та інших коштів, що підлягають поверненню, і наданню кредитів, а також вести рахунки. Особи, винні у здійсненні банківської діяльності без банківської ліцензії, несуть кримінальну, цивільну чи адміністративну відповідальність згідно із законами України.
Банківська ліцензія надається Національним банком України на підставі клопотання банку за наявності документів, що підтверджують:
- наявність сплаченого та зареєстрованого підписного капіталу банку у розмірі, що встановлюється даним Законом;
- забезпеченість банку належним банківським обладнанням, комп'ютерною технікою, програмним забезпеченням, приміщеннями відповідно до вимог Національного банку України;
- наявність як мінімум трьох осіб, призначених членами правління (ради директорів) банку, які мають відповідну освіту та досвід, необхідний для управління банком.
Правове регулювання банківської діяльності і визначення специфіки правового статусу суб’єктів цієї діяльності здійснюється за допомогою системи нормативно-правових актів, що включає:
Кодекси:
- Господарський кодекс України, в якому цьому виду фінансової діяльності присвячено 15 статей (ст. 334 – правовий статус банків; ст. 335 – Національний банк України; ст. 336 – організаційно-правові форми банків; ст. 337 – державні банки; ст. 338 – кооперативні банки; ст. 339 – банківські операції; ст. 340 – депозитні операції банків; ст. 341 – розрахункові операції банків; ст. 342 – банківські рахунки; ст. 343 – відповідальність за порушення строків розрахунків; ст. 344 – міжнародні розрахункові операції; ст. 345 – кредитні операції банків; ст. 346 – кредитування суб’єктів господарювання; ст. 347 – форми та види банківського кредиту; ст. 348 – контроль банку за використанням кредиту; ст. 349 – кредитні ресурси; ст. 350 – факторингові послуги банків; ст. 351 – лізингові операції банків;
- Цивільний кодекс України, кілька глав якого регулюють відносини щодо позики, кредиту, банківського вкладу (глава 71), банківського рахунка (глава 72), факторингу (глава 73), розрахунків (глава 74);
Закони України:
- «Про Національний банк України»; визначає правовий статус Нацбанку, в т. ч. розмір та джерела формування статутного капіталу, функції, керівні органи, операції, організаційні основи та структуру, повноваження НБУ (щодо здійснення грошово-кредитної політики, управління готівковим грошовим обігом, організації розрахунків та грошового обігу, банківського контролю і банківського нагляду, організації банківської статистики), основи взаємовідносини НБУ з вищими органами держави;
- «Про банки і банківську діяльність» (містить 99 статей): визначає правовий статус комерційних банків (поняття, види та організаційно-правові форми банків, порядок їх створення та ліцензування діяльності, вимоги до активів банку, банківських операцій, порядок управління банками, вимоги до їх посадових осіб, засади державного регулювання банківської діяльності, порядок призначення тимчасової адміністрації та ліквідації банків);
Підзаконні нормативі-правові акти:
Національного банку України:
Положення про порядок формування обов’язкових резервів для банків України: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 27.06.2001 р. № 244;
Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: Затверджено постановою Правління Національного банку України від № 275 від 17.07.2001 р.;
Положення про порядок створення і державної реєстрації банків, відкриття їх філій, представництв, відділень: Затверджено по становою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 375;
Положення про порядок створення і державної реєстрації банківських об’єднань: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 31.08.2001 р. № 377;
Положення про порядок формування та використання банками резервного фонду: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 08.08.2001 р. № 334;
Положення про порядок подання до Національного банку України аудиторського звіту та висновку за результатами річної фінансової звітності банку: Затверджено постановою Правління Національного банку України від 28.01.2002 р. № 38;
Положення про порядок визначення та формування обов’язкових резервів для банків України: Затверджено постановою Правління НБУ № 172 від 21.04.2004 р. та інші акти НБУ;
Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР):
рішення ДКЦПФР № 104 від 18.05.1999 р. «Про затвердження Положення щодо організації діяльності комерційних банків на ринку цінних паперів»;
рішення ДКЦПФР № 178 від 10.09.1999 «Про затвердження Тимчасового положення про вимоги до розрахункового банку та Типового договору про грошові розрахунки за операціями щодо цінних паперів»;
рішення ДКЦПФР № 283 від 30.12.1999 р. «Про затвердження Порядку взяття на облік у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку банку як розрахункового» та ін.




12.3. Порядок відкриття рахунків у банках

Рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін.
Так, згідно зі ст. 6 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» банки мають право відкривати рахунки резидентам України (юридичним особам, їх відокремленим підрозділам, фізичним особам), нерезидентам України (юридичним особам – інвесторам, представництвам юридичних осіб в Україні та фізичним особам).
Банки мають право відкривати своїм клієнтам (крім інших банків) вкладні (депозитні) та поточні рахунки.
Вкладний (депозитний) рахунок – рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом банку в управління на встановлений строк та під визначений процент відповідно до умов договору.
Поточний рахунок – рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей та для здійснення усіх видів операцій за цим рахунком відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
Платник може розпоряджатися грошима, що зберігаються на його поточному рахунку, за допомогою платіжних інструментів, зокрема платіжної картки.
Особливості режимів функціонування вкладних (депозитних) та поточних рахунків визначаються нормативно-правовими актами Національного банку України та договорами, що укладаються клієнтами та обслуговуючими їх банками.
Зарахування грошей на рахунок клієнта здійснюється як шляхом внесення їх у готівковій формі, так і шляхом переказу грошей у безготівковій формі з інших рахунків.
Банки мають право відкривати своїм клієнтам – іншим банкам кореспондентські рахунки.
Кореспондентський рахунок – це рахунок, що відкривається банку для здійснення розрахунків, які виконує за дорученням та за рахунок цього банку той банк, в якому відкривається цей рахунок.
Відкриття кореспондентських рахунків банками іншим банкам здійснюється шляхом встановлення між ними кореспондентських відносин у порядку, що визначається Національним банком України, та на підставі відповідного договору.
Відкриття поточних і вкладних (депозитних) рахунків здійснюється відповідно до положень ГК та ЦК України, ст. 7 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», ст. 51 Закону України «Про банки і банківську діяльність» на умовах, викладених в Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків в національній та іноземних валютах, затвердженій постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492.
Відповідно до зазначеної Інструкції поточні рахунки відкриваються банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей і здійснення розрахунково-касових операцій за допомогою платіжних інструментів відповідно до умов договору та вимог законодавства України.
До поточних рахунків також належать:
рахунки за спеціальними режимами їх використання, що відкриваються у випадках, передбачених законами України або актами Кабінету Міністрів України;
поточні рахунки типу «Н», що відкриваються в національній валюті офіційним представництвам і представництвам юридичних осіб – нерезидентів, які не займаються підприємницькою діяльністю на території України;
поточні рахунки типу «П», що відкриваються в національній валюті постійним представництвам;
карткові рахунки, що відкриваються для обліку операцій за платіжними картками відповідно до вимог цієї Інструкції. Операції за цими рахунками здійснюються з урахуванням особливостей, визначених цією Інструкцією та відповідними нормативно-правовими актами Національного банку, що регулюють здійснення операцій із застосуванням платіжних карток;
поточні (накопичувальні) рахунки виборчих фондів.
Вкладний (депозитний) рахунок – це рахунок, що відкривається банком клієнту на договірній основі для зберігання грошей, що передаються клієнтом в управління на встановлений строк або без зазначення такого строку під визначений процент і підлягають поверненню клієнту відповідно до законодавства України та умов договору.
Якщо суб’єкт господарювання не має в цьому банку рахунків, то відкриття йому поточного рахунку здійснюється в такому порядку.
Особи (особа), які (яка) від імені юридичної особи або відокремленого підрозділу відкривають поточний рахунок, мають:
пред’явити паспорт або документ, що його замінює, і документи, що підтверджують їх повноваження. Фізичні особи – резиденти додатково пред’являють документ, виданий відповідним органом державної податкової служби, що засвідчує присвоєння їм ідентифікаційного номера платника податків;
подати документи (копії документів, засвідчені в установленому порядку), визначені цією главою Інструкції.
На підставі зазначених вище документів уповноважений працівник банку здійснює ідентифікацію клієнта та осіб, уповноважених розпоряджатися поточним рахунком.
Між банком і клієнтом укладається в письмовій формі договір банківського рахунку.
Якщо юридична особа не має рахунку в цьому банку, то для відкриття їй поточного рахунку потрібно подати такі документи:
заяву про відкриття поточного рахунку. Заяву підписують керівник і головний бухгалтер юридичної особи. Якщо в штатному розписі немає посади головного бухгалтера або іншої особи, на яку покладено функцію ведення бухгалтерського обліку та звітності, то заяву підписує лише керівник;
копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. У разі відкриття поточних рахунків юридичним особам, які утримуються за рахунок бюджетів, цей документ не вимагається;
копію належним чином зареєстрованого установчого документа (статуту, засновницького договору, установчого акта, положення), засвідчену органом, який здійснив реєстрацію, або нотаріально. Положення юридичних осіб публічного права, які затверджуються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, засвідчення не потребують. Юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів, установчий документ не подають;
копію довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену органом, що видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
- картку із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2), засвідчену нотаріально або організацією, якій клієнт адміністративно підпорядкований, в установленому порядку. До картки включаються зразки підписів осіб, яким відповідно до законодавства України або установчих документів юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписання розрахункових документів.
Юридичні особи, які використовують найману працю і відповідно до законодавства України є платниками страхових внесків, додатково до вищезазначеного переліку документів мають подати такі документи:
копію документа, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію страхового свідоцтва, що підтверджує реєстрацію юридичної особи у Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України як платника страхових внесків, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.
Якщо відокремлений підрозділ не має в цьому банку рахунків, то для відкриття поточного рахунку цей суб’єкт господарювання подає до банку такі документи:
заяву про відкриття поточного рахунку. Заяву підписують керівник і головний бухгалтер відокремленого підрозділу. Якщо в штатному розписі немає посади головного бухгалтера або іншої особи, на яку покладено обов’язок з ведення бухгалтерського обліку та звітності, то заяву підписує лише керівник;
клопотання юридичної особи або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які відокремлюються в процесі приватизації) до банку, у якому відкривається поточний рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку, із зазначенням місцезнаходження юридичної особи, її ідентифікаційного коду, номера поточного рахунку та назви банку, у якому він відкритий, органу державної податкової служби, у якому юридична особа перебуває на обліку, а також інформації про те, чи є відокремлений підрозділ платником страхових внесків. У разі одночасного відкриття в банку поточних рахунків кільком відокремленим підрозділам однієї юридичної особи подається одне клопотання юридичної особи з вищезазначеною інформацією і переліком відокремлених підрозділів, яким відкриваються рахунки, та копії цього клопотання в кількості, потрібній для формування справ з юридичного оформлення рахунків за кожним з відокремлених підрозділів;
копію свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідчену нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію. У разі відкриття поточних рахунків відокремленим підрозділам юридичних осіб, які утримуються за рахунок бюджетів, цей документ не вимагається;
копію належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідчену нотаріально або юридичною особою, що створила відокремлений підрозділ;
копію довідки про внесення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідчену органом, що видав відповідну довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію документа, що підтверджує взяття юридичної особи, яка створила відокремлений підрозділ, на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію документа, що підтверджує взяття відокремленого підрозділу на облік в органі державної податкової служби за місцезнаходженням цього підрозділу, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
картку із зразками підписів і відбитка печатки (додаток 2), засвідчену нотаріально або підписом керівника юридичної особи, до складу якої входить відокремлений підрозділ. До картки включаються зразки підписів уповноважених осіб підрозділу, яким відповідно до законодавства України і відповідними документами юридичної особи надано право розпорядження рахунком та підписування розрахункових документів.
Якщо фізична особа – підприємець не має рахунків у цьому банку, то для відкриття поточного рахунку їй потрібно подати до банку такі документи:
заяву про відкриття поточного рахунку, що підписана фізичною особою-підприємцем;
копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця уповноваженим органом державної влади України, засвідчену нотаріально або органом, що його видав;
копію документа, що підтверджує взяття фізичної особи-підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідчену органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копію документа, що підтверджує реєстрацію фізичної особи-підприємця у відповідному органі Пенсійного фонду України, засвідчену органом, що його видав, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
картку із зразками підписів. Зразки підписів засвідчуються підписом уповноваженого працівника банку або нотаріально;
інші документи, передбачені Інструкцією.
Орендне підприємство, яке не має в цьому банку рахунків, для відкриття поточного рахунку подає до банку документи, зазначені в пункті 3.2 цієї Інструкції, а також копію договору оренди, засвідчену нотаріально.
Довірче товариство, яке не має в цьому банку рахунків, для відкриття поточного рахунку подає до банку документи, передбачені пунктом 3.2 Інструкції, та укладає з банком договір на відкриття та обслуговування банківського рахунку відповідно до Типового договору на обслуговування комерційним банком довірчого товариства, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 24 грудня 1993 р. № 583 і постановою Правління Національного банку України від 18 лютого 1994 р. № 30.
Якщо суб’єкт господарювання вже має в цьому банку поточний рахунок, цей клієнт ідентифікований банком і сформована справа з юридичного оформлення рахунку, то відкриття нового поточного рахунку (зокрема, поточного рахунку за спеціальним режимом використання, поточного рахунку в іноземній валюті) здійснюється за умови подання цим клієнтом заяви про відкриття поточного рахунку та засвідченої в установленому порядку картки із зразками підписів і відбитка печатки (картки із зразками підписів). Відокремлений підрозділ разом з цими документами також має подати клопотання юридичної особи про відкриття поточного рахунку його відокремленому підрозділу.
Якщо суб’єкт господарювання вже має в цьому банку вкладний (депозитний) рахунок, цей клієнт ідентифікований банком і сформована справа з юридичного оформлення рахунку, то для відкриття поточного рахунку такому клієнту потрібно додатково подати заяву про відкриття поточного рахунку та картку із зразками підписів і відбитка печатки (картку із зразками підписів), засвідчену в установленому порядку.
Відокремлений підрозділ разом з цими документами має подати клопотання юридичної особи про відкриття поточного рахунку його відокремленому підрозділу.
Інструкція встановлює також порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків. Так, якщо суб’єкт господарювання не має рахунків у цьому банку, то відкриття йому вкладного (депозитного) рахунку здійснюється в такому порядку.
Особа, яка від імені суб’єкта господарювання відкриває вкладний (депозитний) рахунок, має:
пред’явити паспорт або документ, що його замінює, і документ, що підтверджує її повноваження.
подати документи (копії документів, засвідчені в установленому порядку) за переліком, визначеним Інструкцією.
На підставі цих документів уповноважений працівник банку здійснює ідентифікацію суб’єкта господарювання та осіб, уповноважених розпоряджатися вкладним (депозитним) рахунком. Між банком і суб’єктом господарювання укладається в письмовій формі договір банківського вкладу.
Якщо юридична особа не має рахунків у цьому банку, то банк відкриває вкладний (депозитний) рахунок за умови подання нею таких документів:
копії свідоцтва про державну реєстрацію в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідченої нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію (крім бюджетних установ та організацій);
копії належним чином зареєстрованого установчого документа (статуту, засновницького договору, установчого акта, положення), засвідченої органом, який здійснив реєстрацію, або нотаріально. Положення юридичних осіб публічного права, які затверджуються розпорядчими актами Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, засвідчення не потребують. Юридичні особи публічного права, які діють на підставі законів, установчий документ не подають;
копії довідки про внесення юридичної особи до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідченої нотаріально або органом, який видав довідку, чи підписом уповноваженого працівника банку;
копії документа, що підтверджує взяття юридичної особи на облік відповідним органом державної податкової служби, засвідченої органом, який видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
інші документи, передбачені Інструкцією.
Якщо в договорі банківського вкладу передбачено перерахування коштів з вкладного (депозитного) рахунку після закінчення строку зберігання з використанням платіжного доручення клієнта, то під час відкриття вкладного (депозитного) рахунку юридична особа додатково має подати картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену в установленому порядку.
Відокремленому підрозділу, який не має рахунків у цьому банку, вкладний (депозитний) рахунок відкривається за умови подання ним таких документів:
клопотання юридичної особи або відповідного органу приватизації (щодо структурних підрозділів, які відокремлюються в процесі приватизації) до банку, у якому відкривається вкладний (депозитний) рахунок відокремленому підрозділу, про відкриття рахунку, із зазначенням місцезнаходження юридичної особи, її ідентифікаційного коду, номера поточного рахунку та назви банку, у якому він відкритий, а також назви органу державної податкової служби, де юридична особа перебуває на обліку;
копії належним чином оформленого положення про відокремлений підрозділ, засвідченої нотаріально або органом, що створив відокремлений підрозділ;
копії свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи в органі виконавчої влади, іншому органі, уповноваженому здійснювати державну реєстрацію, засвідченої нотаріально або органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію (крім підрозділів бюджетних установ і організацій);
копії документа, що підтверджує взяття відокремленого підрозділу на облік відповідним органом державної податкової служби, засвідченої тим органом, який видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
копії довідки про внесення відокремленого підрозділу до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, засвідченої органом, який видав довідку, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку.
Якщо в договорі банківського вкладу передбачено перерахування коштів з рахунку після закінчення строку зберігання з використанням платіжного доручення клієнта, то під час відкриття вкладного (депозитного) рахунку відокремлений підрозділ додатково має подати картку із зразками підписів і відбитка печатки, засвідчену в установленому порядку.
Фізичній особі-підприємцю, яка не має рахунків у цьому банку, вкладний (депозитний) рахунок відкривається за умови подання нею таких документів:
копії свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця уповноваженим органом державної влади України, засвідченої нотаріально або органом, що його видав;
копії документа, що підтверджує взяття фізичної особи-підприємця на облік в органі державної податкової служби, засвідченої органом, що видав документ, або нотаріально чи підписом уповноваженого працівника банку;
інших документів, передбачених Інструкцією.
Якщо вкладний (депозитний) рахунок відкривається суб’єкту господарювання, який уже має в цьому банку поточний рахунок (тобто коли банком здійснено ідентифікацію клієнта і сформовано справу з юридичного оформлення рахунку), то вкладний (депозитний) рахунок відкривається на підставі договору банківського вкладу.
Кошти на вкладний (депозитний) рахунок суб’єкта господарювання перераховуються з його поточного рахунку і після настання обставин їх повернення, визначених договором банківського вкладу, повертаються на поточний рахунок суб’єкта господарювання. Проведення розрахункових операцій і видача коштів готівкою з вкладного (депозитного) рахунку суб’єкта господарювання забороняється.
Нараховані проценти за депозитами суб’єктів господарювання відповідно до умов договору банківського вкладу можуть перераховуватися на поточний рахунок або зараховуватися на поповнення депозиту.
За договором банківського вкладу банк зобов'язаний видати вклад на першу вимогу вкладника – суб’єкта господарювання, крім вкладів, внесених юридичною особою на інших умовах повернення, що встановлені договором банківського вкладу.
Законодавством України (зазначеною Інструкцією) встановлено також спеціальний порядок відкриття рахунків в іноземних валютах.
Для відкриття клієнтові або визначеній ним особі рахунка в банку, як зазначалося вище, укладається договір банківського рахунка. Банк не має права відмовити у відкритті рахунка, вчинення відповідних операцій за яким передбачено законом, установчими документами банку та наданою йому ліцензією, крім випадків, коли банк не має можливості прийняти на банківське обслуговування або якщо така відмова допускається законом або банківськими правилами (абз. 2 ч. 2 ст. 1067 ЦК).
За договором банківського рахунка банк зобов'язується приймати і зараховувати на рахунок, відкритий клієнтові (володільцеві рахунка), грошові кошти, що йому надходять, виконувати розпорядження клієнта про перерахування і видачу відповідних сум з рахунка та проведення інших операцій за рахунком.

12.4. Правове регулювання розрахункових відносин.

За загальним правилом для здійснення розрахунків суб’єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках (ч. 1 ст. 341 ГК).
Як встановлено ч. 2 ст. 1087 ЦК, розрахунки між юридичними особами, а також розрахунки за участю фізичних осіб, пов’язані із здійсненням ними підприємницької діяльності, провадяться в безготівковій формі. Розрахунки між цими особами можуть провадитися також готівкою, якщо інше не встановлено законом.
Слід, однак, мати на увазі, що сфера застосування готівкового обігу досить обмежена і визначається спеціальними нормами.
Переважна ж більшість розрахунків між суб’єктами господарювання проводиться у безготівковій формі на підставі розрахункових документів на паперових носіях чи в електронному вигляді.
Безготівкові розрахунки між суб’єктами господарювання здійснюються відповідно до Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 21 січня 2004 р. № 22 (далі – Інструкція) та інших нормативних актів.
Згідно з ч. З ст. 341 ГК безготівкові розрахунки можуть здійснюватися у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці.
Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:
меморіального ордера;
платіжного доручення;
платіжної вимоги-доручення;
платіжної вимоги;
розрахункового чека;
акредитива.
Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється чинним законодавством, зокрема, Законами України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні», «Про обіг векселів в Україні» та іншими, а також окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Факт списання коштів з рахунка платника документально оформляється меморіальним ордером за встановленою формою для:
часткової оплати розрахункових документів;
документального підтвердження операцій з перерахування з банківських рахунків на користь клієнтів-одержувачів (фізичних та юридичних осіб) унесених у касу банку коштів;
перерахування коштів, зарахованих на рахунок «Кредитові суми до зясування»;
перерахування банком коштів для вжиття заходів щодо виконання рішення (ухвали) суду, санкціонованої прокурором постанови слідчого, постанови державного виконавця про арешт коштів на рахунку;
виконання банком платіжних доручень платника в довільній формі;
- перерахування банком коштів при закритті акредитива. Дата складання меморіального ордера має відповідати даті
списання коштів з рахунка платника.
Використання в розрахунках меморіальних ордерів здійснюється з урахуванням вищенаведених вимог.
Платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом десяти календарних днів з дати його виписки. День оформлення платіжного доручення не враховується.
Банк приймає до виконання платіжне доручення від платника за умови, якщо сума цього платіжного доручення не перевищує суму, що є на його рахунку. Платіжні доручення платника у разі відсутності/недостатності коштів на його рахунку банк приймає лише тоді, якщо порядок приймання та виконання таких платіжних доручень передбачено договором між банком та платником.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);
у порядку попередньої оплати – якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством та/або обумовлено в договорі;
для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, установленого чинним законодавством;
для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;
для сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів;
в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або чинного законодавства.
Платіжні вимоги-доручення (вимога-доручення) можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється одержувачем коштів за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів, викладеними в Додатку 8 до Інструкції, і передається безпосередньо платнику не менше ніж у двох примірниках.
Доставку вимог-доручень до платника може здійснювати банк одержувача через банк платника на договірних умовах.
У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину згідно з вимогами Інструкції (від руки чи з застосуванням технічних засобів – незалежно від того, як заповнено верхню частину цього розрахункового документа) і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити одержувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати одержувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Банк платника приймає вимогу-доручення від платника протягом 20 календарних днів з дати оформлення її одержувачем.
Платіжна вимога-доручення повертається без виконання, якщо сума, що зазначена платником, перевищує суму, що є на рахунку платника.
Причини неоплати платником вимоги-доручення з’ясовуються безпосередньо між платником та одержувачем коштів.
Порядок виконання платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з платників, рахунки яким відкриті в органах державного казначейства, визначається і регулюється нормативно-правовими актами Державного казначейства України.
У разі надходження до банку платіжних вимог на примусове списання (стягнення) коштів з цих рахунків вони передаються для виконання відповідному органу державного казначейства, якщо це передбачено договором між банком та цим органом державного казначейства, в іншому випадку повертаються без виконання в порядку, передбаченому Інструкцією.
Примусове списання (стягнення) коштів з рахунків платників дозволяється лише у випадках, установлених законами України, а саме: на підставі виконавчих документів, установлених законами України, рішень податкових органів та визнаних претензій.
Розпорядження про примусове списання (стягнення) коштів стягувач оформляє на бланку платіжної вимоги за встановленою формою згідно з вимогами до заповнення реквізитів розрахункових документів не менше ніж у трьох примірниках.
Банки виконують платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з усіх рахунків підприємств (у тому числі поточних, депозитних, відкритих за рахунок цього підприємства для здійснення розрахунків за акредитивами) та платіжні вимоги на примусове списання (стягнення) коштів з вкладних (поточних і депозитних) рахунків фізичних осіб.
Стягувач несе відповідальність за обґрунтованість примусового списання (стягнення) коштів і правильність даних, що внесені в платіжну вимогу на примусове списання (стягнення) коштів.
Розрахункові чеки використовуються у безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).
Розрахункові чеки використовуються тільки для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок одержувача коштів і не підлягають сплаті готівкою.
Розрахункові чеки виготовляються на замовлення комерційного банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов’язкових вимог, передбачених цією Інструкцією, за зразком, затвердженим Національним банком. Розрахункові чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів.
Розрахункові чеки та чекові книжки є бланками суворого обліку.
Для гарантованої оплати розрахункових чеків чекодавець бронює кошти на окремому аналітичному рахунку «Розрахунки чеками» відповідних балансових рахунків у банку-емітенті.
Строк дії чекової книжки – один рік з дати її видачі. День оформлення чекової книжки або розрахункового чека не враховується. Розрахункові чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.
Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива (далі – договір) і не повинні суперечити чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Якщо це передбачено в тексті договору, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 року (публікація Міжнародної торгової палати № 500) у частині, що не суперечить чинному законодавству, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Акредитив за своєю суттю є договором, що відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого контракту, на якому він може базуватися, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.
За операціями з акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу тільки з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов’язань, з якими можуть бути пов’язані ці документи.
Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:
Покритий – акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку «Розрахунки за акредитивами» відповідних балансових рахунків;
Непокритий – акредитив, оплата за яким, у разі тимчасової відсутності коштів на рахунку платника, гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. У разі відсутності такої позначки акредитив вважається безвідкличним.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом).
Усі розпорядження про зміни умов відкличного акредитива або його анулювання заявник може надати бенефіціару тільки через банк-емітент, який повідомляє виконуючий банк, а останній – бенефіціара.
Виконуючий банк не має права приймати розпорядження безпосередньо від заявника акредитива (за винятком, якщо банк-емітент є виконуючим банком).
Якщо виконуючий банк не є банком-емітентом, то зміна умов відкличного акредитива або його анулювання відбуваються тільки після отримання від виконуючого банку відповідного повідомлення, яким підтверджується те, що до часу зміни умов або анулювання акредитива документи за акредитивом не були подані.
Документи за акредитивом, що відповідають умовам акредитива та подані бенефіціаром і прийняті виконуючим банком до отримання останнім повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива, підлягають оплаті.
У разі здійснення платежу виконуючим банком до отримання повідомлення про зміну або анулювання акредитива проти документів, які за зовнішніми ознаками відповідають умовам акредитива, банк-емітент зобов’язаний надати відшкодування виконуючому банку, який уповноважений на здійснення платежу.
Безвідкличний акредитив – це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені тільки за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий, і банку-емітента.
Безвідкличний акредитив – це тверде зобов’язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітенту та дотримані строки та умови акредитива.
Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву на акредитив за встановленою формою не менше ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами Інструкції, та в разі відкриття покритого акредитива – відповідні платіжні доручення.
Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з іншого – забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.
Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.
Банк-емітент, прийнявши заяву, визначає спосіб виконання акредитива, авізуючий та виконуючий банки і здійснює відповідні бухгалтерські записи.
Банк-емітент інформує виконуючий (авізуючий) банк про відкриття акредитива шляхом надсилання йому електронною поштою (електронне повідомлення) або іншими засобами зв'язку, що передбачені договорами між банками, заяви або повідомлення.
Про відкриття та умови акредитива виконуючий (авізуючий) банк повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку).
Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.
Виплати бенефіціару за акредитивом, кошти за яким заброньовано у виконуючому банку, здійснюються з аналітичного рахунку «Розрахунки за акредитивами».
Списання коштів з аналітичного рахунку «Розрахунки за акредитивами» виконуючий банк здійснює на підставі першого примірника реєстру документів за акредитивом, що наданий разом з іншими документами, що відповідають умовам акредитива.
Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).
Для запровадження комерційного кредиту, поліпшення розрахункових відносин між суб’єктами господарської діяльності постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про застосування векселів в господарському обороті України» введено вексельний обіг з використанням простого і переказного векселів відповідно до Женевської конвенції 1930 р.
Чинне законодавство України про обіг векселів складається із Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі (далі – Уніфікований закон), з урахуванням застережень, обумовлених Додатком II до цієї Конвенції, та із Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі, Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів, Закону України «Про цінні папери і фондову біржу», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року, якою запроваджено Уніфікований закон про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про врегулювання деяких колізій законів про переказні векселі та прості векселі», Закону України «Про приєднання України до Женевської конвенції 1930 року про гербовий збір стосовно переказних векселів і простих векселів», Закону «Про обіг векселів в Україні» та інших прийнятих згідно з ними актів законодавства України.
Законодавством України передбачено, зокрема, використання векселів:
в рахунок фінансування витрат державного бюджету відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 1996 р. № 689 «Про затвердження порядку застосування векселів Державного казначейства»;
під час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 937 «Про затвердження Порядку видачі, обліку і погашення векселів, виданих на час ввезення в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з іноземними інвестиціями, а також за договорами (контрактами) про спільну інвестиційну діяльність та сплату ввізного мита у разі відчуження цього майна»;
для сплати ввізного мита, податків та зборів українським виконавцем при ввезенні на митну територію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні давальницької сировини за межі митної території України відповідно до Закону України від 15 вересня 1995 р. «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах»;
в інших випадках, передбачених законодавством.
Зобов’язуватися та набувати права за переказними і простими векселями на території України можуть юридичні та фізичні особи.
Органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також установи та організації, які фінансуються за рахунок державного бюджету, бюджету Автономної Республіки Крим чи місцевих бюджетів, зобов’язуються та набувають права за переказними і простими векселями лише у випадках і в порядку, визначених Кабінетом Міністрів України.
Використання векселів Національним банком України здійснюється відповідно до законодавства України про обіг векселів.
Видавати переказні і прості векселі можна лише для оформлення грошового боргу за фактично поставлені товари, виконані роботи, надані послуги.
Векселі (переказні і прості) складаються у документарній формі на бланках з відповідним ступенем захисту від підроблення, форма та порядок виготовлення яких затверджуються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку за погодженням з Національним банком України з урахуванням норм Уніфікованого закону, і не можуть бути переведені у бездокументарну форму (знерухомлені).
Вексель, який видається на території України і місце платежу за яким також знаходиться на території України, складається державною мовою. Найменування трасанта або векселедавця, інших зобовязаних за векселем осіб заповнюється тією мовою, якою визначено офіційне найменування в їх установчих документах.
Вексель підписується:
від імені юридичних осіб – власноручно керівником та головним бухгалтером (якщо така посада передбачена штатним розписом юридичної особи) чи уповноваженими ними особами. Підписи скріплюються печаткою;
від імені фізичних осіб – власноручно зазначеною фізичною особою або уповноваженою нею особою. Підпис скріплюється печаткою (у разі її наявності).
Платіж за векселем на території України здійснюється тільки в безготівковій формі.
Забороняється використовувати векселі як внесок до статутного фонду господарського товариства.
Вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом.
Розрізняють два види векселів: простий і переказний (ст. 21 Закону «Про цінні папери і фондову біржу»).
Простий вексель це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) приймає на себе абстрактне, нічим не обумовлене зобов’язання в зазначений строк чи на вимогу здійснити платіж кредитору (векселедержателю) або тому, кому він накаже. При простому векселі платником є сам векселедавець.
Переказний вексель (тратта) – складений за суворо визначеною формою документ, в якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платнику (трасату) в зазначений строк здійснити платіж кредитору, векселедержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже.
Переказний вексель відрізняється від простого тим, що в цьому разі векселедавець сам платежу не здійснює, а переказує цей свій обов’язок на свого боржника (платника по векселю). Переказний вексель також може переказуватись одним держателем іншому. Відповідно до Положення «Про переказний і простий вексель» передаточний напис (індосамент) векселя здійснюється векселедержателем (індосантом) на зворотному боці векселя або на додатковому аркуші паперу (аллонж до векселя).
Для здійснення платежу вексель пред’являється платнику. Його згода на оплату векселя (акцепт) оформляється написом на векселі.
При неодержанні платежу за векселем банк платника зобов'язаний подати вексель для опротестування від імені довірителя – банку векселедержателя.
Відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Міністерством юстиції 3 березня 2004 р., векселі для вчинення протесту про неоплату приймаються нотаріусами після закінчення дати платежу за векселем, але не пізніше 12-ї години наступного після цього строку дня.
Опротестований вексель видається векселедержателю або уповноваженій особі.

12.5. Порядок та форми розрахунків у господарському обігу.

Порядок проведення розрахункових операцій за безготівковими розрахунками регулюється Інструкцією «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженою Постановою Правління Національного банку України від 21.01.2004 №22.
Банк здійснює розрахунково-касове обслуговування своїх клієнтів на підставі відповідних договорів і своїх внутрішніх правил здійснення безготівкових розрахунків, якщо ці правила відповідають вимогам цієї Інструкції, інших нормативно-правових актів.
Банк не має права визначати та контролювати напрями використання коштів клієнта та встановлювати інші, не передбачені договором або законом, обмеження його права розпоряджатися коштами на власний розсуд.
У випадках, передбачених законодавством України, клієнт може здійснювати платежі в інтересах третіх осіб.
Під час здійснення розрахунків можуть застосовуватись акредитивна, інкасова, вексельна форми розрахунків, а також форми розрахунків за розрахунковими чеками та з використанням розрахункових документів на паперових носіях та в електронному вигляді.
Дана Інструкція встановлює правила використання при здійсненні розрахункових операцій платіжних інструментів у формі:
- меморіального ордера ;
- платіжного доручення ;
- платіжної вимоги-доручення ;
- платіжної вимоги ;
- розрахункового чека ;
- акредитива .
Використання банківських платіжних карток та векселів як платіжних інструментів регулюється законодавством України, у тому числі окремими нормативно-правовими актами Національного банку.
Платіжні доручення застосовуються в розрахунках за товарними і нетоварними платежами:
- за фактично відвантажену/продану продукцію (виконані роботи, надані послуги тощо);
- у порядку попередньої оплати - якщо такий порядок розрахунків установлено законодавством України та/або обумовлено в договорі;
- для завершення розрахунків за актами звірки взаємної заборгованості підприємств, які складені не пізніше строку, установленого законодавством України;
- для перерахування підприємствами сум, які належать фізичним особам (заробітна плата, пенсії тощо), на їх рахунки, що відкриті в банках;
- для сплати податків і зборів/страхових внесків (обов'язкових платежів) до бюджетів та/або державних цільових фондів;
- в інших випадках відповідно до укладених договорів та/або законодавства України.
Платіжні вимоги-доручення можуть застосовуватися в розрахунках усіма учасниками безготівкових розрахунків.
Верхня частина вимоги-доручення оформляється отримувачем коштів. У разі згоди оплатити вимогу-доручення платник заповнює її нижню частину і подає до банку, що його обслуговує.
Сума, яку платник погоджується сплатити отримувачу та зазначає в нижній частині вимоги-доручення, не може перевищувати суму, яку вимагає до сплати отримувач і яка зазначена у верхній частині вимоги-доручення.
Примусове списання коштів банки виконують з рахунків, які відкриті клієнтами в банках відповідно до нормативно-правових актів Національного банку, що регулюють порядок відкриття та використання рахунків.
Примусове списання коштів з рахунків, на яких обліковуються кошти Державного бюджету України та місцевих бюджетів або бюджетних установ, здійснюється органами Державного казначейства України в порядку, установленому Кабінетом Міністрів України.
Договірне списання. Фізичні та юридичні особи, укладаючи договори між собою, передбачають у них право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника за його дорученням. Це право отримувач може використати в разі настання строку платежу, обумовленого в договорі з платником, або прострочення платником цього строку. Банк обумовлює своє право на здійснення договірного списання за дорученням платника з його рахунку в договорі про розрахунково-касове обслуговування або іншому договорі про надання банківських послуг.
Договір має містити інформацію, яка потрібна для належного виконання банком доручення платника, зокрема:
- умови, за якими банк повинен здійснити (здійснювати) договірне списання;
- номер рахунку платника, з якого має здійснюватися договірне списання;
- назву отримувача;
- номер і дату договору з отримувачем, яким передбачене право отримувача на договірне списання коштів з рахунку платника;
- перелік документів, які отримувач має надати банку, що обслуговує платника (якщо вони передбачені в договорі).
Отримувач для здійснення договірного списання оформляє платіжну вимогу, яку подає до банку, що обслуговує платника, відповідно до вимог даної Інструкції.
Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Розрахункові чеки використовуються в безготівкових розрахунках підприємств та фізичних осіб з метою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи, надані послуги).
Чеки використовуються лише для безготівкових перерахувань з рахунку чекодавця на рахунок отримувача коштів і не підлягають сплаті готівкою .
Чекову книжку на ім’я чекодавця (фізичної особи) банк-емітент видає на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця.
Один або кілька чеків на ім’я чекодавця (фізичної особи) банк-емітент може видати на суму, що не перевищує залишок коштів на рахунку чекодавця, або на суму, що внесена ним готівкою. Строк дії чекової книжки – один рік, чека, який видається фізичній особі для одноразового розрахунку, – три місяці з дати їх видачі. День оформлення чекової книжки або чека не враховується. Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.
Чекова книжка може видаватися для розрахунків з будь-яким конкретним постачальником або з різними постачальниками.
Чек приймається чекодержателем до оплати безпосередньо від чекодавця, на ім’я якого оформлені документи, що підтверджують отримання ним товарів (виконання робіт, надання послуг). Забороняється передавання чека/чекової книжки його/її власником будь-якій іншій юридичній або фізичній особі, а також підписання незаповнених бланків чека і проставляння на них відбитка печатки юридичними особами. За бажанням фізичної особи чек може виписуватися на ім’я іншої особи, яка стає його власником. Видача чеків на пред’явника не проводиться.
Підприємствам не дозволяється здійснювати обмін чека на готівку та отримувати готівкою здачу із суми чека.
Чекодавець виписує чек із чекової книжки під час здійснення платежу і видає за отримані ним товари (виконані роботи, надані послуги).Виписуючи чек, чекодавець переписує на його корінець залишок ліміту з корінця попереднього чека і зазначає новий залишок ліміту. Чек підписує службова особа чекодавця, яка має право підписувати розрахункові документи, та скріплює відбитком печатки чекодавця (за винятком чеків, що видаються фізичними особами).
Розрахунки за акредитивами. Умови та порядок проведення розрахунків за акредитивами передбачаються в договорі між бенефіціаром і заявником акредитива і не повинні суперечити законодавству України, у тому числі нормативно-правовим актам Національного банку.
Акредитив – це окремий договір від договору купівлі-продажу або іншого контракту, навіть якщо в акредитиві є посилання на них.
За операціями за акредитивами всі зацікавлені сторони мають справу лише з документами, а не з товарами, послугами або іншими видами виконання зобов’язань, з якими можуть бути пов’язані ці документи.
Банк-емітент може відкривати такі види акредитивів:
- покритий – акредитив, для здійснення платежів за яким завчасно бронюються кошти платника в повній сумі на окремому рахунку в банку-емітенті або у виконуючому банку. Кошти заявника акредитива бронюються на аналітичному рахунку «Розрахунки за акредитивами» відповідних балансових рахунків (далі в цій главі – аналітичний рахунок «Розрахунки за акредитивами»);
- непокритий – акредитив, оплата за яким (якщо тимчасово немає коштів на рахунку платника) гарантується банком-емітентом за рахунок банківського кредиту.
Акредитив може бути відкличним або безвідкличним. Це зазначається на кожному акредитиві. Якщо немає такої позначки, то акредитив є безвідкличним.
Відкличний акредитив може бути змінений або анульований банком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення бенефіціара (наприклад, у разі недотримання умов, передбачених договором, дострокової відмови банком-емітентом від гарантування платежів за акредитивом). Відкликання акредитива не створює зобов’язань банку-емітента перед бенефіціаром.
Безвідкличний акредитив – це акредитив, який може бути анульований або умови якого можуть бути змінені лише за згодою на це бенефіціара, на користь якого він був відкритий. Безвідкличний акредитив, що підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого банку. Безвідкличний акредитив – це зобов’язання банку-емітента сплатити кошти в порядку та в строки, визначені умовами акредитива, якщо документи, що передбачені ним, подано до банку, зазначеному в акредитиві, або банку-емітента та дотримані строки й умови акредитива.
Для відкриття акредитива клієнт подає до банку-емітента заяву про відкриття акредитива (далі в цій главі - заява) за формою, наведеною в додатку 7 цієї Інструкції, не менше ніж у трьох примірниках, заповнену згідно з вимогами додатка 8 до Інструкції, та в разі відкриття покритого акредитива - відповідні платіжні доручення.
Заява містить умови акредитива, які складаються так, щоб, з одного боку, вони давали змогу банкам без ускладнень їх проконтролювати, з іншого - забезпечували б інтереси сторін, які використовують акредитив.
Акредитив має містити лише ті умови, які банк може перевірити документально.
Виконуючий (авізуючий) банк про відкриття та умови акредитива повідомляє бенефіціара (авізує акредитив) протягом 10 робочих днів з дня отримання повідомлення від банку-емітента (авізуючого банку). Після відвантаження продукції (виконання робіт, надання послуг) бенефіціар подає виконуючому банку потрібні документи, що передбачені умовами акредитива, разом з реєстром документів за акредитивом.
Розрахунки під час здійснення заліку взаємної заборгованості. До розрахунків, що здійснюються як залік взаємної заборгованості платників, належать розрахунки, за якими взаємні зобов’язання боржників і кредиторів погашаються в рівнозначних сумах, і лише за їх різницею здійснюється платіж на загальних підставах. Ці розрахунки можуть здійснюватися шляхом зарахування зобов’язань між двома платниками або групою платників усіх форм власності однієї або різних галузей господарства.
Розрахунки за допомогою систем дистанційного обслуговування. Оперативне ведення клієнтом своїх рахунків у банку та обмін технологічною інформацією, визначеною в договорі між банком та клієнтом, клієнт може здійснювати за допомогою систем дистанційного обслуговування. Дистанційне обслуговування може здійснюватися за допомогою систем «клієнт - банк», «клієнт – Інтернет – банк», «телефонний банкінг» тощо.
Юридичною підставою для роботи клієнта за допомогою систем дистанційного обслуговування і оброблення банком дистанційних розпоряджень клієнта є договір про розрахунково-касове обслуговування. У договорі обов’язково мають обумовлюватися права, обов’язки та відповідальність сторін, порядок вирішення спорів у разі їх виникнення тощо.
Під час здійснення розрахунків за допомогою систем «клієнт-банк», «клієнт – Інтернет – банк» тощо застосовуються електронні розрахункові документи. Якщо це передбачено договором між банком та клієнтом, то використання клієнтом системи не виключає можливе оброблення банком документів клієнта на паперових носіях.
Платник може формувати електронні розрахункові документи на підставі належним чином оформлених платіжних доручень, платіжних вимог-доручень, а також з використанням платіжних карток

12.6. Поняття та види кредиту. Кредитний договір

В юридичній літературі під кредитними правовідносинами розуміють всі кредитні відносини, що виникають при наданні (передачі, використанні і поверненні) грошових коштів або інших речей, визначених родовими ознаками, на умовах повернення.
Стаття 1 Закону «Про банки і банківську діяльність» визначає банківський кредит як будь-яке зобов’язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов’язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов’язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов’язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми;
Згідно з ч. 1 ст. 345 ГК кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються операції, визначені як такі Законом «Про банки і банківську діяльність».
Відповідно до статей 47, 49 Закону «Про банки і банківську діяльність» до кредитних відносяться наступні операції:
розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик;
організація купівлі та продажу цінних паперів за дорученням клієнтів;
здійснення операцій на ринку цінних паперів від свого імені (включаючи андеррайтинг);
надання гарантій і поручительств та інших зобов’язань від третіх осіб, які передбачають їх виконання у грошовій формі;
придбання права вимоги на виконання зобов’язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог та прийом платежів (факторинг);
лізинг.
Суб’єкти господарської діяльності можуть використовувати такі форми кредиту: банківський, комерційний, лізинговий, іпотечний, бланковий, консорціумний.
Кредити, які надаються банками, поділяються:
За строками користування на:
- короткострокові – до 1 року; можуть надаватися банками у разі тимчасових фінансових труднощів, що виникають у зв’язку з витратами виробництва та обігу, не забезпечених надходженням коштів у відповідному періоді;
- середньострокові – до 3 років; можуть надаватися на оплату обладнання, поточні витрати, на фінансування капітальних вкладень;
- довгострокові – понад 3 роки; можуть надаватися для формування основних фондів. Об’єктами кредитування можуть бути капітальні витрати на реконструкцію, модернізацію та розширення вже діючих основних фондів, на нове будівництво, на приватизацію тощо;
За способом забезпечення на:
- забезпечені заставою (майном, майновими правами, цінними паперами);
- гарантовані (банками, фінансами чи майном третьої особи);
- з іншим забезпеченням (поручительство, свідоцтво страхової організації);
- незабезпечені (бланкові);
За ступенем ризику на:
- стандартні кредити;
- кредити з підвищеним ризиком;
За методами надання на:
- кредити, що надаються у разовому порядку;
- кредити, що надаються відповідно до кредитної лінії. Під кредитною лінією розуміється згода банку-кредитора на дати кредит у майбутньому в розмірах, які не перевищують заздалегідь обумовлені розміри за певний відрізок часу без проведення додаткових спеціальних переговорів;
- гарантійні (із заздалегідь обумовленою датою надання, за потребою, із стягненням комісії за зобов’язання);
За строками погашення на:
- кредити, що погашаються водночас;
- кредити, що погашаються у розстрочку;
- кредити, що погашаються достроково (на вимогу кредитора або за заявою позичальника);
- кредити, що погашаються з регресією платежів;
- кредити, що погашаються після обумовленого періоду (місяця, кварталу).
Кредити банків можуть розрізнятися також за іншими умовами надання, користування або погашення (ч. 2 ст. 347 ГК)
Процес банківського кредитування здійснюється на принципах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільової спрямованості.
Принцип забезпеченості кредиту передбачає наявність у банку права для захисту своїх інтересів, недопущення збитків від неповернення боргу через неплатоспроможність позичальника. Принципи повернення, строковості та платності означають, що кредит має бути повернений позичальником банку V визначений у кредитному договорі строк з відповідною і їла тою за його користування. Цільовий характер використання передбачає вкладення позичкових коштів з конкретною мстою, визначеною кредитним договором.
Комерційний кредит є товарною формою кредиту, яка визначає відносини з питань перерозподілу матеріальних фондів і характеризує кредитну угоду між двома суб’єктами господарської діяльності. Учасники кредитних відносин при комерційному кредиті регулюють свої стосунки і можуть використовувати платіжні засоби у вигляді векселів.
Погашення комерційного кредиту може здійснюватися шляхом:
оплати боржником за векселем;
передачі векселя відповідно до чинного законодавства іншій юридичній особі (крім банків та інших кредитних установ);
переоформлення комерційного кредиту на банківський.
Лізинговий кредит – це відносини між юридичними особами, які виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладенням лізингової угоди.
Іпотечний кредит – це особливий вид відносин з приводу надання кредитів під заставу нерухомого майна.
Консорціумний кредит – це форма кредиту, що надається банківським консорціумом шляхом:
а) акумулювання кредитних ресурсів у визначеному банку з подальшим наданням кредиту позичальникам;
б) гарантування загальної суми кредиту провідним банком або групою банків;
в) зміни гарантованих банками-учасниками квот кредитних ресурсів за рахунок залучення інших банків для участі в консорціумній операції.
Банкам забороняється прямо чи опосередковано надавати кредити для придбання власних цінних паперів. Використання цінних паперів власної емісії для забезпечення кредитів можливе з дозволу Національного банку України.
Банк зобов’язаний при наданні кредитів додержуватись основних принципів кредитування, у тому числі перевіряти кредитоспроможність позичальників та наявність забезпечення кредитів, додержуватись встановлених Національним банком України вимог щодо концентрації ризиків.
Банк не може надавати кредити під процент, ставка якого є нижчою від процентної ставки за кредитами, які бере сам банк, і процентної ставки, що виплачується ним по депозитах. Виняток можна робити лише у разі, якщо при здійсненні такої операції банк не матиме збитків.
Банк має право видавати бланкові кредити за умов додержання економічних нормативів.
Надання безпроцентних кредитів забороняється, за винятком передбачених законом випадків.
У разі несвоєчасного погашення кредиту або відсотків за його користування банк має право видавати наказ про примусову оплату боргового зобов’язання, якщо це передбачено угодою.
Згідно з ч. 2 ст. 345 ГК кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором (в ч. 1 ст. 1054 ЦК ця сторона кредитного договору називається кредитодавцем – В. Щ.) і позичальником у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним (ч. 2 ст. 1055 ЦК).
У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов’язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ч. 2 ст. 345 ГК).
Суб’єкти господарювання – резиденти України – відповідно до ст. 4 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» мають право на отримання кредитів від іноземних суб’єктів господарської діяльності. Кредити в іноземній валюті надаються юридичним особам-резидентам, фізичним особам-резидентам, які займаються підприємницькою діяльністю, резидентам за операціями, що здійснюються ними з використанням платіжних карток міжнародних платіжних систем, та юридичним особам-нерезидентам – банківським установам.
Позичальники погашають отримані кредити в іноземній валюті за рахунок валютних надходжень від усіх видів зовнішньоекономічної діяльності. Для погашення кредитів може бути використана іноземна валюта, придбана на міжбанківському валютному ринку України.
Відповідно до п. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, потребують індивідуальної ліцензії Національного банку України. Згідно із встановленим порядком уповноважений банк, що має ліцензію на право здійснення операцій з валютними цінностями, може залучати кредитні ресурси від іноземних банків-кореспондентів без отримання ліцензії НБУ терміном до одного року. Інші резиденти-позичальники повинні отримати ліцензію у порядку, встановленому Положенням про порядок надання резидентам України індивідуальних ліцензій та свідоцтв про реєстрацію на одержання кредитів в іноземній валюті від іноземних кредиторів, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 29 грудня 1995 р. № 329 (із змінами і доповненнями від 7 травня 1997 р.).
Для отримання індивідуальної ліцензії резидент-позичальник (крім уповноваженого банку) повинен подати в НБУ:
- клопотання позичальника-резидента;
- лист уповноваженого банку на адресу Національного банку України зі згодою на обслуговування кредиту, із зазначенням реквізитів рахунку, на який буде здійснюватися переказ валютних коштів, та з експертним висновком банку щодо кредитного проекту (у вигляді додатка до листа), підготовленого на підставі документів позичальника, зазначених у Положенні, а саме:
копії свідоцтва про державну реєстрацію, засвідченої нотаріально чи органом, який видав свідоцтво про державну реєстрацію, та один з примірників належним чином оформленого та затвердженого статуту або його копію, засвідчену нотаріально;
копії кредитної угоди;
техніко-економічного обґрунтування потреби в одержанні кредиту;
розрахунків окупності кредиту;
графіка погашення заборгованості за кредитом (з урахуванням процентів);
висновку аудиторської організації про фінансовий стан позичальника;
копії балансу позичальника на останню звітну дату, засвідченої органом державної податкової служби;
копій контрактів, що забезпечують реалізацію кредитного проекту;
ліцензій чи інших дозволів на експорт продукції відносно цього проекту, які встановлені державними органами;
інформації чи документа про забезпечення кредиту, якщо таке передбачено кредитною угодою.
Якщо резидент-позичальник є державним підприємством, йому необхідно додатково подати клопотання відповідного державного органу про отримання кредиту, а якщо кредитною угодою передбачена застава майна, письмову згоду органу, уповноваженого управляти цим майном, на передачу його в заставу.
Уповноважений банк для одержання свідоцтва про реєстрацію подає до Національного банку України клопотання банку та кредитну угоду з нерезидентом з графіком погашення заборгованості за кредитом.
Індивідуальна ліцензія чи свідоцтво про реєстрацію видається резиденту-позичальнику для реалізації тільки одного кредитного проекту і не може бути підставою для залучення іншого проекту чи збільшення суми кредиту та здійснення інших валютних операцій.
Індивідуальна ліцензія дійсна на весь час користування кредитом, якщо протягом 60-ти днів з дати її видачі позичальник одержав кредит повністю або його частку. При неможливості з поважних причин розпочати освоєння кредиту в цей термін резидент-позичальник може звернутися до Національного банку України з обґрунтованим клопотанням на подовження строку дії індивідуальної ліцензії за умови подання позитивного клопотання уповноваженого банку з цього приводу.
Уповноваженому банку для отримання індивідуальної ліцензії на залучення кредитних ресурсів від іноземних банків-кореспондентів терміном понад один рік необхідно подати Національному банку України клопотання і кредитну угоду з нерезидентом із зазначенням графіка погашення заборгованості по кредиту.
Отримання резидентом-позичальником кредиту в іноземній валюті від іноземного кредитора без індивідуальної ліцензії НБУ тягне за собою застосування передбаченого ст. 16 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» штрафу у сумі, еквівалентній сумі одержаного кредиту, перерахованій у валюту України за курсом НБУ на день здійснення операції.
Контроль за погашенням кредиту, отриманого резидентом України в іноземній валюті від іноземного інвестора, покладається на уповноважений банк.


Питання для самоконтролю:
Якими нормативними актами регулюється діяльність банківських установ?
Правовий статус НБУ.
Перерахуйте функції НБУ.
Повноваження Правління НБУ.
Структура НБУ.
Які рахунки в установах банку можуть бути відкриті суб’єкта ми господарювання?
Які документи подаються для відкриття рахунку?
У яких формах можуть здійснюватись безготівкові розрахунки в господарському обороті України?
Що таке платіжне доручення?
Що таке платіжна вимога?
В якому порядку здійснюються розрахунки за допомогою систем дистанційного обслуговування?




Тема 13. Правові основи біржової діяльності в Україні.

13.1. Поняття, ознаки та види бірж.
13.2. Функції, права та обов’язки біржі
13.3. Види біржових угод і порядок їх укладання
13.4. Правила біржової торгівлі
13.5. Правовий статус фондової біржі



13.1. Поняття, ознаки та види бірж.

Визначення поняття біржі узагальнене в законодавстві України. Біржі є важливими учасниками ринку. Біржі – це організації, створювані для здійснення торгівлі. Існують два види бірж – товарні біржі, призначені для регулювання угод з товаром і фондові біржі, які створюються для організації торгівлі цінними паперами.
Згідно з ч. 1 ст. 279 Господарського кодексу – товарна біржа є особливим суб’єктом господарювання, який надає послуги в укладенні біржових угод, виявленні попиту і пропозицій на товари, товарних цін, вивчає, упорядковує товарообіг і сприяє пов’язаним з ним торговельним операціям.
З цього визначення можна зробити такі висновки: біржа є господарською організацією, яка виконує ринкові регулятивні функції в економіці внаслідок виявлення товарних цін, попиту та пропозиції. Основною метою її діяльності є сприяння зведенню в одному місці попиту і пропозиції на певні товари, обслуговування їх обороту.
Аналогічні функції виконують і ярмарки, але від ярмарку біржа відрізняється тим, що:
- вона є постійним місцем взаємодії попиту і пропозиції, в той час як ярмарок лише періодично виконує цю функцію;
- біржа має постійний контингент клієнтів і відвідувачів, а ярмарок за загальним правилом відкритий для всіх;
- товарооборот, якому повинна сприяти біржа, здійснюється поза нею, тому що безпосередньо біржа товар не виставляє, а оперує інформацією про них, а ярмарок є місцем товарообігу, тому що це ринок, де безпосередньо виставляються на продаж товари.
Особливістю діяльності біржі є те, що її регулювання в значній мірі визначається локальними нормативно-правовими актами, які приймаються нею, – установчими документами, правилами біржової торгівлі, типовими договорами, положеннями про структурні підрозділи тощо.
Основним локальним нормативно-правовим актом, що регулює діяльність товарної біржі, є її статут, що затверджується засновниками біржі.
Закон України «Про товарну біржу» містить основні положення, що мають бути визначені у статуті біржі: найменування та місцезнаходження біржі; склад засновників; предмет і цілі діяльності біржі; види фондів, що утворюються біржею, та їхні розміри; органи управління біржею, порядок їх утворення та компетенція, організаційна структура біржі; порядок прийняття у члени біржі та припинення членства; права та обов’язки членів біржі і біржі перед третіми особами, а також членів біржі перед біржею та біржі перед її членами; порядок і умови застосування санкцій; майнова відповідальність членів біржі; порядок припинення біржі.
У статуті можуть передбачатися й інші положення, що стосуються створення та діяльності товарної біржі. Так, у статуті біржі може бути визначений розмір статутного фонду, перелік і порядок формування фондів, максимальна кількість членів біржі; порядок вирішення спорів між учасниками біржової торгівлі за біржовими угодами, діяльності біржі, її філій та інших відокремлених підрозділів.
Товарна біржа створюється на основі добровільного об’єднання заінтересованих суб’єктів господарювання. Засновниками і членами товарної біржі не можуть бути органи державної влади та органи місцевого самоврядування, а також державні і комунальні підприємства, установи та організації, що повністю або частково утримуються за рахунок Державного бюджету України або місцевих бюджетів.
Товарна біржа є юридичною особою, діє на засадах самоврядування і господарської самостійності, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банку, печатку зі своїм найменуванням. товарна біржа не займається комерційним посередництвом і не має на меті одержання прибутку. Отже, біржу слід віднести до некомерційних юридичних осіб.
Віднесення в законодавстві України біржі до числа некомерційних організацій відповідає сформованому у світовій практиці визнанню бірж некомерційними організаціями, метою яких є не одержання прибутку, а обслуговування учасників біржової торгівлі, сприяння задоволенню їхніх потреб, що виникають при підготовці, укладенні та виконанні договорів. Тому біржову діяльність не можна вважати підприємницькою діяльністю, що здійснюється з метою одержання прибутку.
Класифікація товарних бірж здійснюється за різними критеріями. Товарні біржі класифікуються та поділяються на види залежно від таких критеріїв та ознак:
За характером асортименту товарів:
- вузькоспеціалізовані – предметом договорів на таких біржах є один вид товарів;
- спеціалізовані – предметом біржової торгівлі є, як правило, однотипні групи товарів;
- універсальні – предметом торгівлі є широкий асортимент товарів;
За характером біржових угод:
- біржа реального товару – на яких предметом купівлі-продажу є реальний товар;
- ф’ючерсні біржі – на яких здійснюється торгівля не реальними товарами, а контрактами на них;
- опціонні біржі – предметом торгів на яких є тільки права на купівлю або продаж реальних товарів, або прав на купівлю в наступному періоді;
- комплексні біржі – на яких укладаються угоди щодо реального товару, а також ф’ючерсні та опціонні угоди;
За ступенем відкритості товарні біржі поділяються на:
- відкриті – на яких, крім членів біржі, в торгах можуть брати участь і відвідувачі біржі;
- закриті – на яких право участі в біржових торгах та укладанні біржових угод мають лише члени цієї товарної біржі.
Згідно з ч. 1 ст. 360 ГК, фондова біржа – це акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно з вимогами господарського кодексу, інших законів, а також статуту і правил фондової біржі.
Отже, діяльність фондової біржі спрямовується виключно на організацію укладання угод купівлі-продажу цінних паперів та їх похідних. Фондова біржа не може здійснювати операції з цінними паперами від власного імені та за дорученням клієнтів, а також виконувати функції депозитарію.
Засновниками фондової біржі є особи, які в порядку, встановленому законом торгують цінними паперами і утворюється ними саме для забезпечення організації та функціонування ринку цінних паперів.
Фондова біржа – це біржа, що оперує цінними паперами, тобто грошовими документами, що засвідчують право володіння або відносини позики, визначають взаємовідносини між особою, яка їх випустила та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходів у вигляді дивідендів або процентів, а також можливість передачі грошових та інших прав, що випливають із цих документів, іншим особам.
Основними задачами та функціями фондової біржі є:
надання місця для ринку, організація публічних біржових торгів за визначеними правилами;
допуск до торгів обмеженої кількості кваліфікованих учасників;
розробка біржових контрактів та їх умов;
створення надійної системи розрахунків за біржовими угодами;
утворення системи біржового арбітражу (системи вирішення суперечок між учасниками торгів) та гарантування виконання угод, укладених на біржі та за біржовими правилами;
визначення і регулювання біржових цін, забезпечення високого рівня ліквідності та можливості прогнозування цін завдяки терміновим угодам;
забезпечення можливості хеджування для учасників біржової торгівлі від несприятливих коливань цін;
створення можливості для спекулятивної діяльності та переносу ризику на тих, хто прагне дістати прибуток від ризикованих операцій;
створення системи біржової інформації;
розробка етичних стандартів, певного кодексу поведінки учасників біржової торгівлі.
Питання правового становища та діяльності фондової біржі регулюються розділом II Закону України «Про цінні папери та фондову біржу», відповідно до яких фондова біржа – це організаційно оформлений постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Фондова біржа являє собою підприємство у формі акціонерного товариства, яке зосереджує попит та пропозицію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу.
13.2. Функції, права та обов’язки біржі
Функції біржі випливають, насамперед, з поняття цієї господарської організації, а саме:
- товарна біржа виконує функцію товаророзподільного каналу або механізму, завдяки якому товари розподіляються між споживачами за реальною ціною;
- товарна біржа є свого роду господарюючим суб’єктом, який організовує ринок. Вона створює необхідні умови учасникам біржі у проведенні торгів. На біржі здійснюється купівля-продаж і обмін товарної продукції, що характеризується взаємо замінністю і не потребує додаткових узгоджених технічних характеристик. Продукція, що надходить на біржу, повинна відповідати встановленим стандартам;
- товарна біржа – це місце, де узгоджуються попит та пропозиція на певний біржовий товар;
- товарна біржа – це регулятор цін, а через коливання попиту та пропозиції тут не може бути державного регулювання цін;
- товарна біржа стабілізує ціни на біржовий товар. Функція стабілізації цін здійснюється через механізм біржової спекуляції або гри на підвищення чи зниження цін;
- біржа є місцем так званого біржового котирування цін. Біржове котирування – це реєстрація біржовими органами курсів цін, що виникають стихійно, на окремі біржові товари з урахуванням укладених біржових угод;
- біржа збирає та обробляє ринкову інформацію, тобто є інформаційним центром ринку щодо виробництва біржового товару, динаміки попиту на товари, цін на біржових та інших ринках. Біржа забезпечує інформаційне обслуговування своїх клієнтів, зокрема, видаючи біржовий бюлетень, в якому публікуються курси цін на товари;
- товарна біржа розробляє товарні стандарти, встановлює сорти товарів, реєструє марки фірм, допущених до біржової торгівлі;
- товарна біржа виконує арбітражні функції, тобто розглядає спори між членами біржі, а також між членами біржі та їх контрагентами. Рішення арбітражної комісії біржі є обов’язковими і мають силу виконавчого документа.
Відповідно до названих функцій товарні біржі діють за певними принципами, користуються правами та мають встановлені законом обов’язки.
Принципами діяльності біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних цін, публічне здійснення біржових торгів.
Товарна біржа має такі права:
- встановлювати відповідно до чинного законодавства свої правила біржової торгівлі та біржового арбітражу, які є обов’язковими для всіх учасників торгів;
- створювати підрозділи біржі та затверджувати положення про них;
- розробляти з урахуванням державних стандартів свої стандарти та типові контракти;
- зупиняти на деякий час біржову торгівлю, якщо ціни біржових угод упродовж дня відхиляються більше ніж на визначений біржовим комітетом розмір;
- встановлювати вступні та періодичні внески для членів біржі, плату за послуги, що нею надаються;
- визначати інші грошові збори;
- встановлювати і стягувати відповідно до статуту біржі плату за реєстрацію угод на ній, штрафи та інші санкції за порушення статуту біржі та біржових правил;
- створювати арбітражні комісії для вирішення спорів у торговельних угодах;
- укладати міжбіржові угоди з іншими біржами, мати своїх представників на них, зокрема на біржах, розташованих за кордоном України;
- вносити в державні органи пропозиції, що стосуються біржової діяльності;
- видавати біржові бюлетені, довідники та інші інформаційні та рекламні видання;
- здійснювати інші функції, передбачені статутом біржі.
Стаття 4 Закону «Про товарну біржу» визначає обов’язки цієї організації. Товарна біржа, зокрема, забезпечує створення відповідних умов для біржової торгівлі, регулює біржові операції, ціни на підставі співвідношення попиту та пропозиції на товари, що обертаються на біржі.
Біржа зобов’язана надавати організаційні та інші послуги членам та відвідувачам біржі, здійснювати збирання, обробку і поширення інформації, пов’язаної з кон’юнктурою ринку.
13.3. Види біржових угод і порядок їх укладання
Залежно від місця укладання законодавство України розрізняє біржові та позабіржові угоди, що мають, проте, однакову юридичну природу.
Біржовими угодами є дії громадян щодо встановлення, зміни або припинення цивільних прав або обов’язків, зроблені на біржі внаслідок біржових торгів. Укладаються ці угоди через посередників – брокерськими конторами або окремими брокерами, а не самими продавцями чи покупцями реального товару. Виконуються біржові угоди поза біржею. Біржова угода має ознаки звичайної угоди щодо змісту, структури тексту, форми тощо.
На біржові та позабіржові угоди поширюються одні і ті самі правові норми. Мова йдеться про відповідні статті розділу 2 «Окремі види зобов’язань», що регулюють відносини купівлі-продажу, обміну, поставки. Разом з тим, біржова угода має певні юридичні особливості. Тому види, особливості укладення біржових угод врегульовано ст. 15 «Біржові операції» та ст. 17 «Правила біржової торгівлі» Закону «Про товарну біржу». Детально біржові угоди регулюються Правилами біржової діяльності, затвердженими біржовими комітетами, а зміст цих угод визначається типовими контрактами, які затверджують біржові комітети.
Предметом біржової угоди є так званий біржовий товар. Згідно ст. 15 Закону «Про товарну біржу» біржова угода може бути укладена на купівлю-продаж, поставку та обмін товарів, які допущені до обігу на товарній біржі. Вимоги до біржового товару регулюються правилами біржової торгівлі окремих бірж. Як правило, біржі забезпечують товарооборот товарів, що характеризуються якісною однорідністю. Обов’язковою вимогою є те, що біржовий товар не повинен потребувати додаткового узгодження його характеристик, відповідати встановленим стандартам, а якщо товар втратив споживчі якості, відповідні дані повинні бути відомі всім учасникам біржового торгу.
Відмінність між біржовими та небіржовими угодами полягає також у тому, що суб’єктами перших можуть бути лише члени біржі.
Біржові угоди за різними критеріями поділяються на види. Згідно з цим критерієм існують такі види угод:
- з негайним виконанням – «угоди на реальний товар» або «касові угоди». Така назва угод зумовлена тим, що придбання або відчуження товару передбачає у такому разі саме негайне виконання угоди. За такою угодою товар повинен знаходитися на одному із вказаних біржею складів і передаватися покупцеві негайно.
- конкретний термін визначається правилами біржової торгівлі;
- термінові (угоди на строк). Згідно з такими угодами організація-продавець передає у певний, визначений сторонами строк у власність організації-покупця, а покупець зобов’язується прийняти та оплатити товар на умовах, встановлених договором. По суті, це договори поставки біржового товару, строки виконання яких визначаються наперед. Оскільки йдеться про поставки в майбутньому, то така біржова угода називається угодою на строк, або форвардною угодою.
Форвардний контракт – це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання особи придбати цінні папери, товари або кошти у встановлений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладання такого форвардного контракту.
Будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитись від його виконання виключно за наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках, визначених цивільним законодавством.
Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контракту можуть пред’являтися виключно емітенту такого форвардного контракту.
Покупець форвардного контракту має право без узгодження з іншою стороною контракту в будь-який момент до закінчення його строку дії продати такий контракт будь-якій іншій особі, включаючи продавця цього контракту.
Строк визначається у договорі, однак він повинен бути не більшим від строку, встановленого у Правилах біржової торгівлі.
Одним з видів біржових угод на строк, предметом яких є стандартні біржові контракти на стандартизований товар з визначеним наперед строком виконання, але за ціною, встановленою на день укладання контракту, є ф’ючерсні контракти.
Ф’ючерсний контракт визначається Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств» як стандартний документ, який засвідчує зобов’язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у встановлений час та на визначених умовах в майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами контракту.
Одна сторона може відмовитись від виконання контракту, якщо є згода іншої сторони або у випадках, визначених цивільним законодавством.
Покупець ф’ючерсного контракту має право продати такий контракт упродовж строку його дії іншим особам без узгодження такого продажу з продавцем контракту.
Особливості ф’ючерсної угоди полягають в тому, що:
- предметом ф’ючерсної угоди є купівля-продаж біржового контракту на певний товар, а не реального товару;
- предмет контракту і сам контракт повинні бути стандартними, оскільки це необхідно для підтримки біржового обігу ф’ючерсів;
- біржовий контракт укладається за умови, що він має вказане біржею стандартне місце поставки, але може вільно продаватись та купуватись упродовж всього строку його дії;
- особливістю прав продавця ф’ючерсу є можливість зворотного його викупу за біржовим курсом у будь-який момент до закінчення ліквідаційного строку. Своєю чергою, покупець має право вільного продажу ф’ючерсу за таким самим курсом та до того самого строку.
Обіг контрактів забезпечують біржові спекулянти ф’ючерсами, які привласнюють різницю між ціною кожного контракту і реальною ціною на товар на момент виконання ф’ючерсу.
Комерційна ідея такого контракту полягає у страхуванні як продавця, так і покупця від несприятливого коливання цін на товар. Таке страхування упродовж строку дії контракту називається хеджуванням.
Наступним видом біржових угод є опціон, тобто стандартний документ, який засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією ціни на час придбання такого опціону або на час такого придбання за рішенням сторін контракту.
Перший продавець опціону (емітент) має безумовне та безвідкличне зобов’язання щодо продажу цінних паперів (товарів, коштів) на умовах укладеного опціонного контракту.
Будь-який покупець може відмовитись у будь-який момент від придбання таких цінних паперів, товарів чи коштів.
Претензії стосовно неналежного виконання або невиконання зобов’язань опціонного контракту можуть пред’являтися виключно емітенту опціону.
13.4. Правила біржової торгівлі

Відповідно статті 278 ГК, здійснення торговельно-біржової діяльності має на меті організацію та регулювання торгівлі шляхом надання послуг суб’єктам господарювання у здійсненні ними торговельних операцій спеціально утвореною господарською організацією – товарною біржею.
Правові умови створення та діяльності товарних бірж, а також основні правила здійснення торговельно-біржової діяльності визначаються цим Кодексом, прийнятими відповідно до нього законами та іншими нормативно-правовими актами.
Торговельно-біржова торгівля – це сфера обміну і реалізації продукції, при цьому біржа сама не бере участь у торговельному процесі, вона обслуговує членів біржі та інших учасників. У процесі біржової торгівлі біржа виступає, насамперед, як організатор проведення торгів, для чого вона повинна мати у своєму розпорядженні біржовий зал, мати належне обладнання біржової справи і робочих місць учасників торгів, мати у своєму розпорядженні висококваліфікований штат співробітників. Поряд з цим біржа виконує й інші функції, у тому числі здійснює інформаційну діяльність (надання інформаційних послуг), організує клірингові розрахунки, розробляє біржові контракти, вирішує спори з біржових угод тощо.
Важливими учасниками ринкового процесу є біржі – організації, що створюються підприємцями для організації торгівлі. Існують два основних види бірж – товарні біржі, призначені для регулювання угод з товаром, і фондові біржі, що створюються для організації торгівлі цінних паперів.
Оскільки біржа є некомерційною організацією, не переслідує мети одержання прибутку, біржову діяльність слід вважати різновидом господарської діяльності.
Крім Господарського кодексу України, створення та діяльність товарних бірж регулює Закон України «Про товарну біржу» від 10.12.91 р.
Відповідно до Закону України «Про товарну біржу» товарна біржа є організацією, що об’єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов’язаних з ним торговельних операцій.
Правовий режим та функції Правил біржової торгівлі регулює ст. 17 Закону «Про товарну біржу». Ця стаття визначає обов’язків зміст Правил, коло питань діяльності біржі, на які вони поширюються, основні заборони, що повинні діяти на товарній біржі. Правила регулюють:
- порядок здійснення біржових операцій;
- порядок ведення біржової торгівлі;
- процедуру біржового арбітражу з цих питань.
Правила біржової торгівлі встановлюють:
- строк та місце здійснення біржових операцій;
- склад учасників біржових операцій і перелік вимог, що ставляться до них;
- порядок здійснення та реєстрації біржових операцій;
- порядок надання та розміри плати за користування послугами біржі;
- відповідальність учасників та працівників біржі за невиконання або неналежне виконання Правил біржової торгівлі;
- інші положення, встановлені органами управління біржі.
Правила біржової торгівлі затверджуються загальними зборами членів біржі або уповноваженим ними органом.
Закон «Про товарну біржу» передбачає, що на кожній товарній біржі мають діяти загальні заборони, а саме:
- заборона купівлі-продажу товарів та контрактів для впливу на динаміку цін як однією особою, так і через підставних осіб;
- заборона будь-яких узгоджень дій учасників біржової торгівлі для зміни чи фіксації поточних біржових цін;
- заборона поширення неправдивих відомостей, що можуть призвести до зміни кон’юнктури.
Не підлягає розголошенню зміст біржової угоди, таку інформацію надають лише в разі офіційної вимоги суду, органам прокуратури, СБУ, аудиторським організаціям у випадках, передбачених в законодавстві України.
Процедура здійснення біржових торгів, яка регулюється правилами біржових торгів, має приблизно такий вигляд:
- юридична особа, що бажає купити або продати біржовий товар, подає брокеру заявку, де вказує основні умови та предмет договору, заявки вводяться до бази даних, де знаходяться упродовж певної встановленої кількості торгів;
- товари, що вимагають негайної реалізації, виставляються на біржі, а якщо вони не були продані упродовж дня, то вони або знімаються з торгів, або за згодою брокера-продавця вводяться в базу даних;
- у визначений час (за день до торгів) брокери повинні одержати інформацію про весь перелік виставлених на торги товарів, їх кількість та ціну. Перед початком торгів реєструють брокерів, що будуть брати в них участь.
Торги розпочинаються за встановленим сигналом. Після цього подані на торги товари оголошуються на інформаційному табло. У момент оголошення брокери голосом та спеціальними жестами домовляються про укладення майбутньої угоди.
Біржова угода вважається укладеною з моменту її реєстрації на біржі, яка здійснюється реєстраційним бюро (палатою) біржі. Зареєстровані на біржі угоди не потребують нотаріального засвідчення.
13.5. Правовий статус фондової біржі
Фондова біржа являє собою організаційно оформлений постійно діючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами, що можуть вільно продаватися та купуватися.
Правову основу діяльності фондової біржі становить Закон України від 18 червня 1991 року «Про цінні папери та фондову біржу», статут та правила фондової біржі.
Фондова біржа створюється у формі акціонерного товариства не менш ніж 20 засновниками – торговцями цінними паперами, причому частка статутного фонду, що належить одному акціонеру, не повинна перевищувати 5%.
Фондова біржа набуває прав юридичної особи з моменту її державної реєстрації. Статут та правила фондової біржі затверджуються зборами її акціонерів. У статуті фондової біржі визначаються:
- її назва та місцезнаходження;
- назва та місцезнаходження її засновників;
- розмір статутного фонду;
- умови прийняття в члени та виключення з членів фондової біржі;
- права та обов’язки членів фондової біржі;
- організаційна структура;
- компетенція і порядок створення керівних органів;
- порядок і умови відвідування фондової біржі;
- порядок і умови застосування санкцій, встановлених фондовою біржею;
- порядок припинення діяльності.
Правила фондової біржі є локальним нормативним документом, що регламентує її діяльність, пов’язану з торгівлею цінними паперами. У зв’язку з цим правила повинні передбачати:
- види угод, що укладаються на фондовій біржі;
- порядок торгівлі на фондовій біржі;
- умови допуску цінних паперів на фондову біржу;
- умови та порядок передплати на цінні папери, що котируються на фондовій біржі;
- порядок формування цін біржового курсу та їх публікації;
- систему інформаційного забезпечення фондової біржі;
- види послуг, що надаються біржею;
- правила ведення розрахунків на фондовій біржі;
- інші положення, що стосуються діяльності фондової біржі.
Законодавство передбачає особливі умови припинення діяльності для фондової біржі.
Її діяльність припиняється, якщо кількість членів біржі стає меншою за десять або якщо при чисельності 10-ти членів, упродовж шести місяців не було прийнято нових членів. У інших випадках діяльність біржі припиняється відповідно до Закону «Про господарські товариства».

Питання для самоконтролю:

Які нормативно-правові акти регулюють біржову діяльність?
Дайте визначення товарної біржі.
Перерахуйте права товарної біржі.
Який орган здійснює реєстрацію товарної біржі?
Розкрийте поняття «біржова операція»-.
Розкрийте зміст Правил біржової торгівлі.
Розкрийте правовий статус фондової біржі.
Які умови створення фондової біржі?
Розкрийте зміст статуту фондової біржі.
Що повинні передбачати Правила фондової біржі?


Тема 14. Правові основи безпеки господарської діяльності.

14.1. Конституційні основи правопорядку сфері господарювання та захисту комерційної таємниці.
14.2. Державні гарантії права на інформацію.
14.3. Комерційна таємниця (інформація) як об’єкт правової охорони.
14.4. Неправомірне збирання інформації, розголошення та використання комерційної таємниці.
14.5. Юридична відповідальність за порушення комерційної таємниці (інформації).


14.1. Конституційні основи правопорядку сфері господарювання та захисту комерційної таємниці.

У ст. 5 Господарського кодексу України говориться, що правовий господарський порядок в Україні формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів, виходячи з конституційної вимоги відповідальності держави перед людиною за свою діяльність та визначення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
Частина 1 цієї статті визначає поняття правового господарського порядку в Україні за допомогою двох основних критеріїв:
- оптимальне поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб’єктів господарювання та державного регулювання макроекономічних процесів;
- його основою є конституційна вимога відповідальності держави перед людиною за свою діяльність і характеристики держави Україна в якості суверенної, незалежної, демократичної, соціальної, правової держави.
В умовах перехідної економіки необхідно «змішане» регулювання економіки як поєднання саморегулювання конкурентного ринку і державного впливу на економіку, у тому числі, її державного регулювання. Державне регулювання економіки необхідне в перехідний період до ринкової економіки як додатковий механізм до системи саморегулювання ринку, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.
Згідно зі ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
У Конституції України закріплено ряд положень, що складають конституційні основи правового господарського порядку.
Конституційні основи правового господарського порядку в Україні становлять:
- право власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України;
- право кожного громадянина користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону;
- забезпечення державою захисту прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальної спрямованості економіки, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству;
- право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності;
- визнання усіх суб’єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності;
- економічна багатоманітність, право кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом, визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва;
- забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом;
- забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України; забезпечення державою належних, безпечних і здорових умов праці, захист прав споживачів;
- взаємовигідне співробітництво з іншими країнами; визнання і дія в Україні принципу верховенства права.
Суб’єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність в межах встановленого правового господарського порядку, додержуючись вимог законодавства.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією. Кожен громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст. 13 Конституції).
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41 Конституції).
Суспільне життя в Україні ґрунтуються на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності (ст. 15 Конституції).
Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом (ст. 42 Конституції).
Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу є обов’язком держави (ст. 16 Конституції).
Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці (ч.4 ст. 43 Конституції).
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпекою продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів (ч.4 ст. 42 Конституції).
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1 ст. 8 Конституції). Звідси, головна конституційна вимога – здійснення діяльності суб’єктами господарювання та іншими учасниками відносин у сфері господарювання в межах правового простору, встановленого господарським кодексом, з додержанням вимог іншого законодавства.
Держава забезпечує захист конституційних прав і законних інтересів суб’єктів господарювання. Згідно ст. 20 ГК кожний суб’єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб’єктів захищаються шляхом:
- визнання наявності або відсутності прав;
- визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів;
- визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом;
- відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб’єктів господарювання;
- припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення;
- присудження до виконання обов’язку в натурі;
- відшкодування збитків;
- застосування штрафних санкцій;
- застосування оперативно-господарських санкцій;
- застосування адміністративно-господарських санкцій;
- установлення, зміни і припинення господарських правовідносин;
- іншими способами, передбаченими законом.
Деякі з зазначених способів захисту можуть бути застосовані лише судом (наприклад, визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб’єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб’єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом). Інші способи захисту можуть бути застосовані як за допомогою суду, так і самостійно суб’єктом господарювання (наприклад, відшкодування збитків, застосування штрафних санкцій). Оперативно-господарські санкції застосовуються самостійно суб’єктом господарювання в односторонньому порядку. Адміністративно-господарські санкції застосовуються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.
Одним з важливих і розповсюджених способів захисту прав суб’єктів господарської діяльності є визнання господарським судом виданого державним або іншим органом незаконного акта недійсним (повністю або частково). Як свідчить господарська практика, в актах державних та інших органів досить часто містяться положення, що спричиняють порушення порядку створення, ліквідації і реорганізації підприємств, порядку видачі або вилучення земельних ділянок, порушення, пов’язані з передачею майна, зі зміною форми власності тощо. У судовій практиці помітне зростання кількості справ про визнання недійсними актів ненормативного характеру, прийнятих міністерствами, відомствами і державними комітетами, обласними і районними радами тощо.
Детально такі способи захисту, як відшкодування збитків, застосування штрафних санкцій, оперативно-господарських санкцій, адміністративно-господарських санкцій регламентовано в розділі V Господарського кодексу України.
Для захисту своїх прав суб’єкти господарювання і споживачі можуть використовувати одночасно два або більше способів захисту. Так, при виданні державним органом акта, що порушує права суб’єкта господарювання, він вправі вимагати як визнання недійсним такого акта, так і відшкодування в судовому порядку збитків, завданих йому внаслідок виконання вказівок державних або інших органів або їхніх посадових осіб, що призвели до порушення прав суб’єкта господарювання, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їх посадовими особами передбачених законодавством обов’язків стосовно суб’єкта господарювання .
3. Порядок захисту прав суб’єктів господарювання і споживачів визначається Господарським кодексом України, Господарським процесуальним кодексом України та іншими нормативно-правовими актами.

14.2. Державні гарантії права на інформацію.

Громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій. Реалізація права на інформацію громадянами, юридичними особами і державою не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.
Право на інформацію забезпечується:
- обов’язком органів державної влади, а також органів місцевого і регіонального самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення;
- створенням у державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, що забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації;
- вільним доступом суб’єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів;
- обмеження цього доступу зумовлюються лише специфікою цінностей та особливими умовами їх схоронності, що визначаються законодавством;
- створенням механізму здійснення права на інформацію;
- здійсненням державного контролю за додержанням законодавства про інформацію;
- встановленням відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:
- надання інформації, що не відповідає дійсності;
- примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації, а також цензура;
- безпідставна відмова від поширення певної інформації;
- використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов’язків;
- розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка повинна охороняти цю таємницю;
- порушення порядку зберігання інформації;
- навмисне знищення інформації;
- необґрунтоване віднесення окремих видів інформації до категорії відомостей з обмеженим доступом;
- порушення порядку обліку, зберігання і використання документів та інших носіїв інформації, які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави та інших.

14.3. Комерційна таємниця (інформація) як об’єкт правової охорони.

Право інтелектуальної власності на комерційну таємницю закріплене в главі 46 Цивільного кодексу України. Відповідно до ст. 505 кодексу комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якого вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адекватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секретності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.
Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути віднесені до комерційної таємниці.
Майновими правами інтелектуальної власності на комерційну таємницю є:
- право на використання комерційної таємниці;
- виключне право дозволяти використання комерційної таємниці;
- виключне право перешкоджати неправомірному розголошенню, збиранню або використанню комерційної таємниці;
- інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Майнові права інтелектуальної власності на комерційну таємницю належать особі, яка правомірно визначила інформацію комерційною таємницею, якщо інше не встановлено договором.
Охорона комерційної таємниці органами державної влади. Органи державної влади зобов’язані охороняти від недобросовісного комерційного використання інформацію, яка є комерційною таємницею та створення якої потребує значних зусиль і яка надана їм з метою отримання встановленого законом дозволу на діяльність, пов’язану з фармацевтичними, сільськогосподарськими, хімічними продуктами, що містять нові хімічні сполуки. Ця інформація охороняється органами державної влади також від розголошення, крім випадків, коли розголошення необхідне для забезпечення захисту населення або не вжито заходів щодо її охорони від недобросовісного комерційного використання.
Строк чинності права інтелектуальної власності на комерційну таємницю обмежується строком існування сукупності ознак комерційної таємниці, встановлених частиною першою ст. 505 Цивільного кодексу України.
За Господарським кодексом України (ст.36) комерційною таємницею визнаються відомості, пов’язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінансовою та іншою діяльністю суб’єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб’єкта господарювання. Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємницю, спосіб їх захисту визначаються суб’єктом господарювання відповідно до закону.

14.4. Неправомірне збирання інформації, розголошення та використання комерційної таємниці.

Відповідно до Господарського Кодексу України (ст. 36) та глави 4 Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції»:
Неправомірним збиранням комерційної таємниці вважається добування протиправним способом відомостей, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Розголошенням комерційної таємниці є ознайомлення іншої особи без згоди особи, уповноваженої на те, з відомостями, що відповідно до чинного законодавства України становлять комерційну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Схиленням до розголошення комерційної таємниці є спонукання особи, якій були довірені у встановленому порядку або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків відомості, що відповідно до законодавства України становлять комерційну таємницю, до розкриття цих відомостей, якщо це завдало чи могло завдати шкоди господарюючому суб’єкту (підприємцю).
Неправомірним використанням комерційної таємниці є впровадження у виробництво або врахування під час планування чи здійснення підприємницької діяльності без дозволу уповноваженої на те особи неправомірно здобутих відомостей, що становлять відповідно до законодавства України комерційну таємницю.
За неправомірне збирання, розголошення або використання відомостей, що є комерційною таємницею, винні особи несуть відповідальність, встановлену законом.

14.5. Юридична відповідальність за порушення комерційної таємниці (інформації).

Кодексом України про адміністративні правопорушення (ст. 164-3) передбачено, що отримання, використання, розголошення комерційної таємниці, а також конфіденціальної інформації з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця тягне за собою накладення штрафу від дев’яти до вісімнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Незаконне збирання з метою використання або використання відомостей, що становлять комерційну таємницю (підприємницьке шпигунство), якщо цим завдано великої матеріальної шкоди суб’єкту підприємницької діяльності, відповідно до ст. 148-6 Кримінального кодексу України карається позбавленням волі на строк до трьох років або штрафом від трьохсот до п’ятисот мінімальних розмірів заробітної плати.
Відповідно до ст. 148-7 ККУ умисне розголошення комерційної таємниці без згоди її власника особою, якій ця таємниця відома у зв’язку з професійною чи службовою діяльністю, якщо воно вчинено з корисливих або інших особистих мотивів і завдало великої матеріальної шкоди суб’єкту підприємницької діяльності, карається позбавленням волі на строк до двох років, або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням права займати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років, або штрафом до п'ятдесяти мінімальних розмірів заробітної плати.

Питання для самоконтролю:

Дайте визначення комерційної таємниці.
Що вважається «неправомірним збиранням комерційної таємниці»?
Які види відповідальності передбачені за порушення комерційної таємниці?


15. Правові основи забезпечення якості продукції та захисту прав споживачів.

15.1. Законодавство про захист прав споживачів.
15.2. Права споживачів та їх захист.
15.3. Контроль у сфері захисту прав споживачів.
15.4. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів.


15.1. Законодавство про захист прав споживачів.

Захист інтересів громадян як споживачів полягає у наданні їм можливості вільного вибору товарів, робіт чи послуг, набуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання товарів, робіт чи послуг відповідно до їх потреб, і гарантії придбання або одержання іншими законними способами товарів, робіт чи послуг в обсягах, що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримання здоров’я і життєдіяльності.
З метою захисту своїх прав і законних інтересів громадяни можуть об’єднуватися на добровільній основі у громадські організації споживачів або об’єднання споживачів.
Права споживачів, механізм реалізації захисту цих прав та відносини між споживачами товарів (робіт, послуг) і виробниками (виконавцями, продавцями) регулюються законом про захист прав споживачів та іншими законодавчими актами.
Так, антимонопольно-конкурентне законодавство спрямоване не лише на підтримку і захист добросовісної конкуренції на товарних ринках, але й на захист інтересів і забезпечення прав споживачів. Наприклад, Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції, схвалена Постановою Верховної Ради України від 21.12.93 р., спрямована на формування і розвиток конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок для підприємців, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами. Споживачами, з погляду законодавства про захист економічної конкуренції, визнаються як фізичні, так і юридичні особи, які здійснюють діяльність з придбання та використання товарів, послуг, робіт на відповідному товарному (товарних) ринку (ринках).
Закон України «Про захист прав споживачів» (Відомос