законодавство 17.11.14


Правотво́рчість — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їхнього правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.
Загальна характеристика
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, обумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
До сфери правового регулювання входять лише найважливіші для суспільства відносини. Вони повинні відповідати вимогам справедливості, панівної моралі і потребамсуспільного розвитку. Саме такі відносини держава вважає за доцільне визнати і забезпечити правовим захистом. Це відбувається поступово в міру формування держави, зародження її органів і насамперед судів.
Функції провозакріплення та правотворчості
функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формальної визначеності, і яка здійснюється шляхом видання нових за змістом нормативно-правових актів, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин
функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законодавства
функція ліквідації прогалин у праві, тобто часткового або повного усунення пропусків у правовому регулюванні певних відносин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує
функція систематизації нормативно-правового матеріалу, яка полягає у впорядкуванні, об'єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на наукових засадах нормативного кодифікованого акта.
Принципи правозакріплення і правотворчості
Серед принципів правозакріплення і правотворчості слід розрізняти загальнолюдські принципи, що становлять основу правового регулювання (принципи гуманізму,демократизму, законності, соціальної справедливості тощо), та спеціальні (принципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму й стабільності тощо), які мають особливе значення саме для правозакріплення та правотворчості як особливих форм діяльності компетентних правотворчих органів та держави.
Загальнолюдськими принципи правозакріплення і правотворчості:
принцип гуманізму. Він вимагає врахування в правових актах загальнолюдських цінностей, забезпечення гарантій захисту прав і свобод людини, максимального задоволення їх матеріальних і духовних потреб. Людина та її інтереси повинні бути в центрі правотворчої діяльності держави, закріплюватися на законодавчому рівні
принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі повинна бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. У правотворчості це особливо яскраво реалізується шляхом прийняття найважливіших законів на референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, що властиві інститутам безпосередньої демократії, референдум дозволяє максимально врахувати й виразити в законі побажання різних верств населенняпринцип гласності. Він передбачає вільне й конструктивне обговорення проектів нормативних актів, відкритість правотворчого процесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення законопроектів, сприяє найбільшій легітимності майбутнього закону, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру реалізації закону
принцип законності. Він відіграє велику роль як у додержанні процедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, повинна відбуватися винятково в рамках їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності до встановленої процедури. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової держави і міжнародним стандартам захисту прав людини.
Спеціальні принципи правозакріплення і правотворчості:
принцип науковості та професіоналізму. Він передбачає залучення фахівців високої кваліфікації до правотворчої діяльності, використання наукових досягнень, врахування альтернативних проектів нормативних актів, які виражають інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно впливає на якість змісту нормативно-правового акта й ефективність його реалізації після прийняття
принцип планування. Цей принцип дає можливість виключити випадкові, непродумані кроки в правозакріпленні і правотворчості, усунути дублювання та колізії в нормативних актах, узгодити роботу державних органів різних рівнів, ліквідувати поспіх, встановити послідовність прийняття окремих актів, створити необхідні умови для підготовки документів високої якості, дає час, щоб провести теоретичні консультації з провідними науковими та навчальними установами
принцип оперативності. Цей принцип вимагає постійного оновлення правового матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції в суспільстві, на появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Принцип оперативності в правотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, суперечать чинному законодавству, створюють юридичні колізії
принцип поєднання динамізму і стабільності. Він вимагає дотримання необхідного балансу між прийняттям нових нормативно-правових актів і внесенням змін і доповнень у чинні акти. Основною метою правотворчої діяльності повинно бути досягнення стабільності законодавства, забезпечення умов якомога більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Прийняття нових нормативних актів, зміна або скасування чинних, повинні бути обґрунтованими і доцільними, змістовно виваженими і конструктивними
Поняття та етапи процесу правоутворенняПравоутворення — це відносно тривалий процес формування юридичних норм, що починається з визнання державою певних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридичних приписів.
Формування права — це складний, багатоаспектний соціальний процес, зумовлений взаємодією об'єктивних умов і суб'єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.
Цей процес складається з кількох етапів. На першому етапі цього процесу відбувається формування певних суспільних відносин, які в результаті багаторазового повторення набувають нормативного характеру. На другому етапі (правозакріплення) відбувається державне санкціонування суспільної та державної (в історичному аспекті передусім судової) практики, її розгорнуте законодавче закріплення. Шляхом правозакріплення складаються основи правового регулювання суспільних відносин. На третьому етапі держава з метою конкретизації та деталізації основ правового регулювання самостійно створює широке коло правових приписів. Саме цей етап і називається правотворчістю.
Отже, правоутворення не зводиться до правотворчості, яка є лише останнім етапом цього процесу.
Правотворчість: поняття, принципи, функції та види
Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільнот зі встановлення (санкціонування), зміни чи скасування юридичних норм.
Ознаки правотворчості:
• здійснюється безпосередньо державою чи за її делегуванням іншими суб'єктами;
• полягає в утворенні нових норм права чи зміні або скасуванні наявних;
• отримує завершення в письмовому документі — нормативно-правовому акті;
• здійснюється відповідно до правових регламентів;
• має конкретно-цільову та організаційну спрямованість. Виділяють дві групи принципів правотворчості:
1. Загальні, тобто основоположні вимоги (положення), що виражають її сутність:
• гуманізм — формування нормативно-правових актів на основі загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини;
• демократизм — участь народу у правотворчому процесі;
• гласність — відкритість правотворчості для широкої громадськості, вільне та відкрите обговорення проектів нормативно-правових актів;
• законність — правотворча діяльність повинна здійснюватись згідно з конституцією та чинними законами держави, з дотриманням установленого порядку підготовки, прийняття та опублікування нормативно-правових актів;
• науковість — ефективне використання у правотворчості найновіших досягнень науки (насамперед юридичної); проведення незалежної наукової експертизи;
• системність — суворе врахування системи права і законодавства, узгодження з ним інших нормативно-правових актів.
2. Спеціальні, притаманні такій формі державної діяльності, яка базується на зазначених вище загальних принципах:
• своєчасність — правильне визначення часу підготовки та прийняття актів, врахування ступеня зрілості регульованих суспільних відносин;
• поєднання динамізму та стабільності;
• плановість — чіткий розподіл правотворчої роботи за предметом, етапами, часом;
• професіоналізм — участь у правотворчій діяльності професійно підготовлених, компетентних, кваліфікованих спеціалістів;
• техніко-юридична відокремленість;
• врахування місцевого досвіду. Основними функціями правотворчості вважають:
• первинне регулювання суспільних відносин — діє тоді, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх урегулюванні;
• оновлення правового матеріалу — передбачає заміну тих законів, які застаріли і не відповідають потребам суспільного розвитку;
• заповнення прогалин у праві, тобто заповнення цілковитої чи часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних норм права;
• упорядкування нормативно-правового матеріалу, тобто систематизація законодавства (наприклад, шляхом його кодифікації або консолідації).
Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:
• державою (державними органами та їх посадовими особами);
• громадянським суспільством та його суб'єктами. Види правотворчості держави:
1. За юридичною силою актів:
• законодавча діяльність — діяльність законодавчого органу держави щодо підготовки та прийняття законодавчих актів;
• підзаконна правотворча діяльність — з підготовки та прийняття підзаконних нормативних актів (постанов уряду, указів голови держави тощо).
2. За формою участі держави у правотворчості:
• безпосередня правотворчість — видання нормативно-правових актів органами держави та уповноваженими на це посадовими особами;
• санкціонована правотворчість — санкціонування актів, прийнятих суспільними організаціями, або попередній дозвіл на їх видання;
• спільна правотворчість (нормативне погодження);
• делегована правотворчість, тобто делегування правотворчих повноважень вищого органу держави органу нижчого рівня.
3. За функціональним призначенням:
• поточна правотворчість, пов'язана з первинним регулюванням суспільних відносин, оновленням норм права та надолуженням прогалин;
• систематизаційна, головним чином, кодифікаційна правотворчість.
Види правотворчості громадянського суспільства:
1. Безпосередня правотворчість народу — референдум.
2. Правотворчість органів місцевого самоврядування; об'єднань громадян; комерційних організацій; трудових колективів.
Законодавчий процес — це процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій — самостійних, логічно завершених етапів і організаційно-технічних дій.
Законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення:
порядок діяльності, спрямованої на створення закону;
сама ця діяльність.
Конституцiя України закрiпила здiйснення державної влади на засадах її подiлу на законодавчу, виконавчу i судову (ст. 6). Це загальне положення, що втiлюється нормою-принципом, враховується i вiддзеркалюється у нормативному визначеннi Конституцiєю Верховної Ради України, яка конституюється єдиним органом законодавчої влади в Українi - парламентом (ст. 75). Сам факт закрiплення конституцiйного поняття Верховної Ради має велике позитивне значення, є реальним проявом переваги Конституцiї України, як i низки конституцiй iнших країн СНД, над основними законами захiдних держав, де аналогiчна дефiнiцiя здебiльшого не формулюється. Головними функціями Верховної Ради є:
1) законодавча;
2) установча (державотворча, організаційна);
3) функція парламентського контролю.
Пріоритетною функцією Верховної Ради є законодавча. У загальних рисах вона полягає у прийнятті законів, внесенні до них змін, визнанні їх такими, що втратили юридичну силу, скасуванні або у призупиненні їх дії.
Складовою частиною цієї функції є також законо-проектна робота, внесення законопроектів на розгляд Верховної Ради та їх обговорення, а також видання законів, проведення відповідних наукових досліджень, зокрема, з проблем ефективності і розвитку законодавства, наукової експертизи законопроектів тощо.
Пріоритетним напрямом законодавчої функції Верховної Ради є внесення змін до Конституції у межах і порядку, передбачених розділом XIII Конституції, та прийняття законів (ст. 85).
Законопроект про внесення змін до Конституції може бути поданий до Верховної Ради Президентом або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради (ст. 154 Конституції). Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу І "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдуми" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради.
Порядок внесення змін до розділів І, III і XIII Конституції значно складніший, оскільки ці розділи стосуються основ конституційного ладу і стабільності самої Конституції. Відповідно до ст. 156 Конституції, законопроект про внесення змін до розділів І, III і XIII подається до Верховної Ради Президентом або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом.
Законопроект про внесення змін до Конституції, який розглядався Верховною Радою і не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради не менш як через рік від дня прийняття такого рішення щодо даного законопроекту.
З метою забезпечення стабільності Конституції Верховна Рада протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції (ст. 158).
Основним змістом законодавчої функції Верховної Ради є, звичайно, прийняття законів. Виключно законами визначаються основи політичної системи, організація і діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, зокрема; засади утворення й діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів інформації; організація і порядок проведення виборів та референдумів; організація й порядок діяльності Верховної Ради, статус народних депутатів; організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики; судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання й слідства, органів та установ виконання покарань; основи організації і діяльності адвокатури. ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС І ЙОГО СТАДІЇ
Основу законодавчої діяльності становить законодавчий процес. Законодавчий процес — це діяльність державних органів та їх посадових осіб, пов`язана з поданням до законодавчого органу проекту закону, розглядом, прийняттям (зміною, припиненням чинності) і введенням в дію законів, а також з формуванням єдиної системи законодавства України, яка здійснюється за процедурою, визначеною Конституцією України і законами України.
Стадіями законодавчого процесу є:
а) законодавча ініціатива;
б) підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України;
в) розгляд проекту закону Верховною Радою України;
г) прийняття та введення в дію закону;
д) підписання прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України;
е) набрання чинності законом.
Особливою формою здійснення законодавчої діяльності є прийняття закону за народною ініціативою всеукраїнським референдумом.
Суб'єктами законодавчого процесу в Україні є визначені Конституцією України суб'єкти права законодавчої ініціативи та Верховна Рада України.
ЗАКОНОДАВЧА ІНІЦІАТИВА
Перша стадія законодавчого процесу — законодавча ініціатива, зводиться до внесення на розгляд Верховної ради законопроекту. Право на здійснення такого роду дій іменується правом законодавчої ініціативи. Згідно Конституції України право законодавчої ініціативи належить Президентові України, ВР, депутатам Верховної Ради, Урядові України, законодавчим (представницьким) органам суб'єктів України. Це право належить також Конституційному судові України, Верховному Судові України і Вищому Арбітражному Судові України із питань їхнього ведення.
Таким чином, Конституція України розрізняє дві групи суб'єктів права законодавчої ініціативи. У першу з них входять суб'єкти, чиє право законодавчої ініціативи не зв'язано якими-небудь компетенційними рамками. В другу ж группу цих суб'єктів входять ті з них, що користуються правом законодавчої ініціативи лише з питань їхнього ведення.
До цього варто додати, що відповідно до Регламенту Верховної ради право законодавчої ініціативи має також група депутатів, що складають комітет Верховної ради.
Законодавча ініціатива — це звернення суб'єкта права законодавчої ініціативи, визначеного Конституцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття нового закону, припинення чинності або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом подання проекту закону на розгляд Верховної Ради України. Законодавча ініціатива підлягає обов`язковій реєстрації у Верховній Раді України і прийняттю її до розгляду.

Приложенные файлы

  • docx 14832705
    Размер файла: 33 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий