3. законодавство


Семінар 3-4
Тема: Законодавство України про свободу совісті

Мета:

Ознайомити студентів із законодавством України про свободу совісті, в тому числі в галузі освіти, визначити модель поведінки вчителя, який дотримується чинного законодавства з питань свободи совісті;
визначити основні права і обов'язки громадян України, окреслені в сучасному законодавстві;
розвивати у студентів вміння аналізувати державні документи, порівнювати і встановлювати відповідність між українським та міжнародним законодавством;
формувати потребу свідомого дотримання законодавства про свободу совісті;
виховувати шанобливе ставлення до світогляду інших людей;

План

І. Поняття свободи совісті: філософський, релігієзнавчий та історичний аспекти.
2. Українське законодавство щодо свободи совісті;
а) Конституція України про свободу совісті;
б) Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації";
в) українське законодавство про регулювання взаємин між школою та церквою (релігійними організаціями);
3. Міжнародне законодавство про свободу совісті.

Знати:

основи законодавства України про свободу совісті;
зміст 35 статті Конституції України (1996);
зміст Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991);
зміст законодавства України в галузі освіти;

Вміти:

аналізувати зміст 35 статті Конституції України (1996);
аналізувати зміст Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991);
аналізувати зміст законодавства України в галузі освіти;
порівнювати вітчизняне і зарубіжне законодавство про свободу совісті;

Обладнання
Законодавство України:
- Конституція України. - К, 1996. - Ст., 11, 34, 35, 37.
- Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" - К., І991.
- Закон України "Про освіту" - К. , 1996, - Ст. 6, 8, 9.
- Закон України "Про загальну середню освіту". - К., 1999. - Ст., З.
- Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу - К.,1992. - Ст. 1, 2, З, 13, 28.
- Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу". - К. , 1992, - Ст., І7, 18.
- Закон України "Про міліцію", - К., 1990, - Ст. 2, 3, 5, 11, 20.
- Закон України "Про прокуратуру". – К., 1993. – Ст. 1, 4.





Міжнародні правові документи:

- Загальна декларація прав людини (ГА ООН, 10 грудня 1948 р.);
- Конвенція про статус біженців (ГА ООН, 28 липня 1951 р.);
- Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (ГА ООН, 14 грудня 1960 р.);
- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (ГА ООН, 16 грудня 1966 р.);
- Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігій або переконань (Резолюція 36/55 ГА ООН, 25 листопада 1981 р.);
- Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі (Відень, 15 січня 1989 р.);
- Конвенція про права дитини (ГА ООН, 20 листопада 1989 р.);
- Паризька хартія для нової Європи (підписана керівниками 32 держав Європи, США та Канади 21 листопада 1990 р.);
- Декларація про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин (Резолюція 47/135 ГА ООН, 13 грудня 1992 р.).

Відеофільм "Біле братство".

Література:
1. Конституція України. - К., 1996.
2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" - К. , 1991.
3. Релігієзнавство. Навчальний посібник / за ред. проф. М.Ф.Рибачука. - К., 1997.
4. Релігієзнавство. Навчальний посібник / за ред. С.А.Бублика. - К., 1998.
5. Черній А.М. Релігієзнавство. Посібник. К., 2003.
6. Калінін Ю.А., Харьковщєнко Е.А. Релігієзнавство. Підручник. - К. , 1995.

Релігія явище суспільне. Вона органічно вплетена в структуру соціуму, е одним із важливих її компонентів та безпосередньо чи опосередковано перебуває в різноманітних взаємозв'язках з іншими елементами суспільної структури.
Проблема буття релігії в суспільстві розкривається через поняття "свобода совісті". Як складна і багатогранна за своїм змістом категорія, свобода совісті може мати різні форми вияву: мораль , політичні, правові тощо. Зараз мова піде про філософське - релігієзнавчий вимір свободи совісті.
Поняття "свобода совісті" складається з двох категорій "свобода" та "совість".
У широкому розумінні поняття свобода означає і свободу особи, і діяльність як усвідомлену необхідність, так і духовну свободу людини. Свобода совісті є одним з проявів духовної свободи сукупності глибоких переконань людини, волі до їх реалізації і свідомих дій, притому сукупності, у якій відображається об'єктивна дійсність. Це здатність діяти чи не діти з власної волі.
Загалом, здійснення принципу духовної свободи неможливо в тих країнах, де порушуються права людини, надається перевага науковому атеїзму або певній релігії, що не гарантують вільнодумством та релігійних свобод. Духовна свобода знецінюється і в тому суспільстві, де існують релігійна ворожнеча і нетерпимість, етноконфесійні конфлікти.
Другою складовою поняття свободи совісті е категорія "совість". Совість моральний самоконтроль людини над своєю життєдіяльністю, вона є природним результатом суспільного розвитку. Як один із регуляторів моральних відносин між людьми має історичний характер, зумовлена потребами спілкування, соціальними відносинами у кожному конкретному суспільстві.
Совість - найбільше надбання людства. Вона як загальнолюдська цінність є важливим елементом будь-якої релігійної системи. Усі моральні, світоглядні питання протягом тривалого періоду історії людства розцінювалися за допомогою релігійних норм.
Сучасний український релігієзнавець М.Бабій пропонує розглядати зміст поняття "свобода совісті" у двох аспектах: філософському та релігієзнавчому .

У XVIII ст. з появою буржуазних держав, ідеї віротерпимості, свободи віросповідання знайшли відображення у перших конституціях.
Так, ст.10 Декларації прав людини і громадянина (затверджена Національними зборами Франції в 1789 р.), наголошувала: "Нікого не можна турбувати за його думки, навіть релігійні, якщо їх вияв не порушує суспільного порядку, встановленого законом".
У 1791 р. до Конституції США було включено доповнення (поправка 1), які наголошували: "Конгрес не повинен видавати законів, що встановлювали певну релігію чи забороняли її вільне сповідування..."

У своїй еволюції свобода совісті пройшла складний шлях ідеологічних вимог, близьких за змістом, але відмінних за обсягом здійснення прав людини на свободу вибору у ставленні до релігії. Це вимоги віротерпимості і свободи віросповідання.
Віротерпимість це визнання права людини сповідувати поряд з державною релігією інші вірування, за суттєвого обмеження здійснення їх в суспільстві .
Віротерпимість - це терпиме ставлення до існування, окремо від офіційної релігії, інших віросповідань визнання за іновірцями певних громадянських прав і, зокрема, права приватне чи публічно відправляти релігійні культи. Права прихильників інших віровчень установлювалися здебільшого відповідними актами.

Свобода віросповідання це право людини вибирати і сповідувати будьяку релігію, їхня рівність перед законом, а також рівні можливості користування політичними і громадянськими правами. Свобода віросповідання також регулюється правовими актами держави.
Крім того, поняття "свобода совісті" включає в себе ряд категорій: "свобода церкви", "релігійна толерантність", "свобода в релігії".

права людини


віротерпимість


свобода віросповідання


свобода совісті

свобода церкви релігійна толерантність

свобода в релігії

Визначити поняття "віротерпимість", "свобода віросповідання", "свобода церкви", "релігійна толерантність", "свобода в релігії".

Свобода церкви це ступінь автономності, незалежності внутрішнього устрою, структури управління певного релігійного об'єднання, його правовий статус і можливості виконання ним поставлених завдань.
Свобода в релігії - міра свободи, яку допускає певна, конфесія для своїх прибічників у віросповідній практиці, тлумаченні певних положень віровчення.
Релігійна толерантність такий характер взаємовідносин представників різних конфесій, який базується на принципах взаємоповаги та свідомої відмови від зверхності, ущемлення прав і приниження гідності один одного.

Узагальнюючи існуючі вимоги до свободи совісті в історичному процесі , можна виділити цілісну концепцію, яка була викладена в конституціях зарубіжних країн. Її положення такі:

1) держава надає дозвіл на існування різноманітних релігій та віровчень, забороняючи лише такі обряди і культи, які принижують людську гідність;
2) громадянам надано право сповідувати будь яку релігію, входити чи виходити з релігійних громад, безперешкодно створювати нові релігійні течії, конфесії на визначених умовах;
3) забороняється змушувати громадян до участі в релігійних актах, ритуалах чи обрядах;
4) громадянам надано рівні права в суспільстві незалежно від їхнього віросповідання;
5) права громадян на віросповідання захищаються державою від намагань обмежити їх з боку ін. організацій;
6) держава гарантує рівні права перед законом усім релігійним конфесіям;
7) церква відокремлена від держави, школа від церкви.

Якого положення не вистачає в даному переліку? Чому?

Зарубіжні країни забезпечують право громадян на свободу совісті як на свободу віросповідання. Але це обмежує права людей, які не сповідують жодної релігії та за переконаннями є невіруючими, тобто атеїстами. Захищаючи їхнє право на свободу переконань, світогляду, слід було б надати їм також можливість сповідувати чи пропагувати свої переконання. Але саме цього немає в нормативних документах сучасних зарубіжних країн.
Цей негативний момент у розумінні свободи совісті потім намагалися подолати різноманітні політичні партії (зокрема, комуністичні). Тому в тих країнах, де до влади приходили комуністичні партії, склався інший підхід до вирішення питання свободи совісті в суспільстві. Поряд із правом свободи віросповідання атеїстам було надано права на пропаганду своїх переконань.

Принципи відносин між державою і церквою

Державно церковні відносини пришли складний і болючий шлях у напрямі порозуміння й нормалізації стосунків. Лише поступово, крок за кроком, релігія і церква набували статусу приватної справи. Починаючи з кінця XVIII ст. , сформулювалися три основні принципи відносин між державою і церквою, які існують і понині: віротерпимість, свобода віросповідань, свобода совісті.

Поступово в світі склалися такі моделі державно церковних відносин:

1. Теократія (гр. teos - Бог, kratos - влада) - це модель державно-церковних відносин, за якої вся повнота влади належить главі панівної церкви та її органам.
Така модель ще називається клерикальною державою (лат. сlеrісаіr - церковний) - панування церкви і духовенства в усіх сферах життя.
Прикладами теократії може бути місто держава Ватикан, де папа Рмський є абсолютним монархом, що зосередив в своїх руках необмежену політичну і духовну владу.
Теократичне або клерикальне правління поширене в мусульманських країнах. Так, в Саудівській Аравії державною релігією є іслам, що стосується атеїзму, він заборонений, і переслідується законом. Мусульмани зобов'язані виконувати всі приписи Корану, судова влада здійснюється шаріатськими судами.
Інший варіант клерикальної держави створено в Ізраїлі. Державною релігією є ортодоксальний (той, який неухильно слідує традиційному вченню, незмінний, тверда послідовність поглядів, що не допускає будь-яких відступів від віри) іудаїзм. Ізраїльське громадянство надається тільки євреям (за законом від 10.03.1970 р. є лише особи, що народилися від матері єврейської крові і сповідують іудаїзм). Раввінат Ізраїлю має великі повноваження у галузі політики, управління державою, регулювання сімейно-шюбних відносин. Останні розглядаються судами за біблійно-талмудистськими принципами.


2. Цезаропапізм (лат. caesar - цезар, рара папа) модель державно-церковних відносин, за якою церква та її структури повністю залежать від світської влади
Така модель склалася у Візантії, де імператори не лише призначали та звільняли патріархів, митрополитів, а і вирішували питання організаційного, канонічного і догматичного розвитку церкви. Така ж модель склалася в Росії, де з XVIII і до поч. XX ст. главою православної церкви був цар (імператор).

3. Державна церква - модель державно-церковних відносин, що забезпечує в державі привілейований стан певної конфесії. Передбачає пряме фінансування державою церкви і державний контроль за використанням коштів, надання церковним структурам певних державних функцій (реєстрація новонароджених, смертей, шлюбів тощо).
Прикладом такої моделі є сучасна Греція, де державною є православна церква, Статут якої має статус державного закону. Держава гарантує її священнослужителям зарплату і пенсії. У початковій і середній школі здійснюється православна освіта.
Близькою до грецької є сучасна італійська модель державно-церковних відносин, де понад 90% населення сповідують католицизм.
Різні форми державної церкви і снують у Великобританії , Данії , Швеції та ін. країнах. Особливий статус певної церкви зафіксовано у конституціях понад 40 країн світу, а у 22 з них главою держави може бути лише особа, що належить до офіційної церкви.

4. Відокремлення церкви від держави - модель державно-церковних відносин, що унеможливлює будь-яке втручання церкви у справи держави при активному втручанні державних інституцій у справи церкви. Таку модель відносин ілюструють колишні соціалістичні країни, і в першу чергу СРСР, законодавча база яких теоретично гарантувала свободу совісті. Однак у реальному житті віруючі розглядалися як потенційні політичні вороги, а відтак зазнавали різноманітних утисків і дискримінацій.

5. Відокремлення церкви і держави - модель державно-церковних відносин, яка базується на невтручанні держави у справи церкви, а церкви у справи держави, що забезпечує максимальну свободу релігії та режим толерантності .
Типовим прикладом п'ятої моделі є США, де конституція проголошує свободу для релігійних інституцій, їх незалежність від світського контролю чи маніпуляції влади. Відповідно до цього документу, неприпустимо примушувати чи спонукати будь-кого проти його власної волі відвідувати або не відвідувати церкву, так само як сповідувати або не сповідувати певну релігію. Ніхто не може бути покараний за свою релігійну віру чи безвір'я, за відвідування чи невідвідування церкви. Ані федеральний уряд, ані власті штатів, ані місцева влада не можуть також визначати мету діяльності церкви, призначати її керівників або вказувати, як тій належить вести свої справи.
Подібну законодавчо закріплену свободу віри чи невір'я мають громадяни Франції, Туреччини, України.
Саме, на законодавство цих країн, як на найбільш демократичне, ми посилаємося, коли говоримо про "міжнародне законодавство", саме на цих принципах базується українське законодавство.

6. Поєднання моделі державної церкви і моделі повного відокремлення церкви і держави модель державно-церковних відносин, яка передбачає збереження певних видів державної підтримки та привілеїв окремих церков.
Приклад - сучасна Німеччина, де, хоча і проголошено нейтральність і толерантність держави до різних конфесій, все ж зберігаються певні відмінності у ставленні до релігійних організацій - залежно від кількості їх прихильників. Якщо прибічників певної конфесії більше 1% від загальної кількості населення певної землі Німеччини, то вони отримують спеціальний статус, який дає їм змогу, наприклад, отримувати державні дотації на власні школи, дитячі садки. Нині в країні нараховується 15 конфесій із спеціальним статусом. Подібні державноцерковні відносини склалися в Японії, Австрії, Перу.

Яка на вашу думку модель найдемократичніша ?

Держава гарант свободи совісті

В реалізації принципу свободи совісті як свободи самовизначення, свободи вибору особистістю світоглядних орієнтирів, державі належить винятково важлива роль. Однак, щоб виконати покладені на неї функції, держава має відповідати таким вимогам:

1. Вона повинна бути світською, що має закріплюватися Конституцією. Це не означає впровадження чи підтримки атеїстичної ідеології або зацікавленість у ній. Світський характер держави є лише свідченням її нейтральності, об'єктивності стосовно будь-яких різновидів віри - як релігійних, так і нерелігійних.

2. Керуючись загальнолюдськими цінностями, вона зобов'язана чітко окреслити у чинному законодавстві межі свого втручання у сповідування громадянами будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних інституцій. Вона не повинна надавати матеріальну підтримку або в інших
формах активно виявляти свою прихильність до будьяких релігійних чи нерелігійних атеїстичних організацій.
Заангажоване ставлення держави до певних світоглядних парадигм, (наприклад, вивчення у державних навчальних закладах деяких богословських чи атеїстичних дисциплін) буде порушенням конституційним засад, перетворюватиме їх на соціальну функцію, заважатиме гармонізації відносин носіїв різних світоглядів.

3. Позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежено обліково-реєстраційною функцією на основі заявницького принципу та нейтральним арбітруванням у випадках виникнення міжцерковних суперечок, конфліктів щодо майнових чи інших, нетеологічних питань - за умови звернення релігійних організацій до державних установ за відповідною послугою.

4. Мають бути законодавче визначені межі фізичної поведінки (але не думок і не віри), за які не можуть виходити прихильники певних світоглядних орієнтирів, конфесій, атеїстичних організацій - відповідно до міжнародних стандартів цих меж.

Конституційні гарантії свободи совісті в Україні:

Конституція незалежної України, проголошуючи основні права людини, гідність і цінність особистості, рівність великих і малих націй, підтвердила права осіб, які належать до національних, етнічних, мовних та релігійних меншин.
Ст. 11 декларує, що "держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України".
Ця стаття практично гарантує розвиток релігійної самобутності, національних меншин як складової українського народу, права особам цих меншин користуватися досягненнями своєї культури, сповідувати свою релігію та відправляти релігійні обряди, брати участь у релігійному
житті без втручання чи дискримінації у будь-якій формі.
Ст. 34 Конституції України гарантує кожному громадянину "право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань". Власне це гарантія вираження не лише релігійних, а й атеїстичних (антирелігійних) поглядів і переконань.
Взагалі свободу переконань, віросповідань, світогляду гарантує безпосередньо ст. 35 Конституції України. В ній наголошується, що кожен громадянин "має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будьяку релігію, або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культ і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність".
Крім цього, ст. 35 Конституції України гарантує також свободу "вести релігійну діяльність", до структури якої входять культова й позакультова діяльність. Остання реалізується вільним вираженням і поширенням релігійних поглядів через засоби масової інформації, місіонерську діяльність, навчально-виховну роботу.
Відповідно до вимог міжнародного права. Конституція України наголошує, що здійснення права на свободу світогляду і віросповідання "може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей".
Справді, в окремих законодавчих актах, що визначають діяльність правоохоронних органів, існують норми, які надають право останнім обмежувати права і свободи громадян. Так, у Законі України "Про міліцію" (1990) визнається, що "міліція тимчасово, в межах чинного законодавства, обмежує права і свободи громадян, якщо без цього не можуть бути виконані покладені на неї обов'язки, й зобов'язана дати їм пояснення з цього приводу" (ст.5).
Далі ст. 35 Конституції України проголошує: "Церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова". Внаслідок такого відокремлення релігійні організації та церква набули реальної незалежності у вирішенні внутрицерковних питань, позбулися адміністративно-політичних і публічно-правових функцій у державі та цілковито зосередилися на здійсненні своїх релігійних функцій. З іншого боку, відокремлення церкви від держави вимагає від релігійних організацій поважати суверенні права держави, верховенство владних повноважень державно-правових інститутів.
Ст. 35 регламентує також громадянські обов'язки прихильників конфесій: "Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою".
Права громадян на альтернативну (невійськову) службу конкретніше визначаються Законом України "Про альтернативну (невійськову) службу" (1991). В ст. 2 цього Закону сказано: "право на альтернативну (невійськову) службу як вид виконання загального військового обов'язку мають при наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах".
Пільги віруючим громадянам на виконання загального військового обов'язку надає Закон України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" (1992). Так, відстрочення від призову на військову службу мають учні середніх і вищих духовних навчальних закладів до їх закінчення (ст.17). Від призову звільняються громадяни, "які мають духовний сан і штатну посаду в одній із зареєстрованих релігійних конфесій" (ст.18).
Ст. 37 Конституції України забороняє "утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на... розпалювання... релігійної ворожнечі". Релігійна ворожнеча - це відносини та дії, виповнені неприязню, недоброзичливістю, ненавистю, злобою стосовно до релігій, віруючих та релігійних організацій. Досить близькою за змістом до релігійної ворожнечі є релігійна нетерпимість, яка виявляється в недопустимості існування невіруючих чи віруючих інших конфесій, в непримиримості до них, у нестерпності до релігії взагалі.
Відомо, що прояви релігійної ворожнечі та нетерпимості мали місце в історії нашої країни та світовій історії. Тому конституційне-правова заборона проповідувати у будь-якій формі релігійну ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань має велике значення для подолання міжконфесійних конфліктів в Україні, мобілізації поліконфесійного населення на розбудову і розвиток української державності. Доречи, за порушення цієї конституційної норми встановлено кримінальну відповідальність за ст. 66 Кримінального кодексу України.

Загальні положення Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації":

Як можна пояснити конституційне положення про відділення церкви від держави? Який зміст воно має?

Відокремлення церкви від держави не означає того, що закон, де втілено загальнодержавну волю і волю інших політичних суб'єктів, взагалі не регулює відносини між церковними організаціями і державними органами. Законодавче регулювання релігійних відносин існує практично в усіх країнах світу.
І оскільки в Україні свобода совісті є конституційним принципом, нормою державного права, то питання, що стосуються забезпечення свободи совісті, вміщені в законах про працю, освіту, кримінальний, цивільний, адміністративний та сімейний кодекси.
В нашій країні діє Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 р. з наступними доповненнями й внесеннями.
Закон "Про свободу совісті" ґрунтується на положеннях Конституції України, викладених в ст. 11, 34, 35, 37, пояснює права і обов'язки громадян, релігійних організацій та держави по відношенню один до одного.
Завданнями Закону є:
"- гарантування права на свободу совісті громадянам України;
- забезпечення соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від їх ставлення до релігії;
- визначення обов'язків держави щодо релігійних організацій;
- визначення обов'язків релігійних організацій перед державою та суспільством;
- подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви;
- гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віросповідання".

До першого розділу "Загальні положення" увійшло шість статей, що стосуються права громадян на свободу вибору релігії і на свободу від релігії, визначеного завдання закону, наголошують на суверенності законодавства України, обґрунтовують право на свободу совісті, рівноправність громадян, окреслюють принципи відокремлення церкви від держави і школи від церкви.

Перший розділ можна вважати основоположним. Навколо його правових норм ще точиться полеміка теоретиків і практиків, особливо серед законотворчі в, які застосовуватимуть їх до національних або регіональних умов життя певних груп населення.

Центральною є ст. З, в якій визначається поняття свободи совісті: "це право включає в свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.
В цьому розділі також проголошується право всіх громадян на свободу совісті та підкреслюється рівність всіх громадян незалежно від їх ставлення до релігії (ст.4).
Велике навантаження має ст. 5 про відокремлення церкви від держави, де визначаються обов'язки обох сторін між собою. У самій назві міститься суттєве нововведення вживаються два нероздільні поняття "церква" та "релігійна організація", які не є тотожними, проте близькі за змістом. Якщо церква може тлумачитись як соціальний інститут, то релігійна організація це об'єднання одновірців навколо певного культу чи віросповідання.
Надзвичайно важливу проблему охоплює ст.6, яка стосується відділення школи від церкви.
В другому розділі Закону визначається поняття "релігійна організація" та "релігійна громада", система управління релігійними організаціями, вказуються правила реєстрації релігійних організацій.
Важливим моментом є визначення умов, при яких релігійній організації відмовляють у реєстрації статуту, та умови припинення діяльності релігійної організації. Таке визначення умов унеможливлює зловживання державних органів влади в питаннях надання релігійній організації офіційного статусу чи припинення її діяльності.
З іншого боку, релігійні організації отримують інформацію, які дії з їх боку є небажаними для суспільства і можуть стати підставою для припинення їхньої діяльності. Тобто відкривають простір для прозорої процедури регулювання відносин між церквою та державою.
Підставою для відмови у реєстрації статуту релігійної організації є невідповідність статуту релігійної організації чинному законодавству (ст.15).

Підстав для припинення діяльності релігійних організацій в судовому порядку небагато:
1) вчинення релігійною організацією дій, недопустимість яких передбачена статтями 3, 5 і 17 цього Закону ;
2) поєднання обрядової чи проповідницької діяльності релігійної організації з посяганням на життя, здоров'я, свободу і гідність особи;
3) систематичне порушення релігійною організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів (богослужінь, обрядів, церемоній, походів тощо);
4) спонукання громадян до невиконання своїх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку чи посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій (ст.16).
Третій, четвертий та п'ятий розділи визначають права релігійних організацій. Вони мають право на:
- користування майном, яке є власністю держави, громадських організацій або громадян;
- мати власність;
- здійснювати виробничу і господарську діяльність;
- проводити релігійні обряди і церемонії не тільки в спеціально призначених для богослужіння місцях і приміщеннях, а і в громадських місцях, організаціях і установах, за бажанням громадян і дозволу власника;
- купувати, виготовляти та володіти релігійною літературою та предметами релігійного культу, розповсюджувати їх;
- проводити добродійну та культурно-освітню діяльність;
- встановлювати міжнародні зв'язки та контакти з релігійними організаціями і віруючими;
- приймати на роботу громадян України; при цьому на громадян, що працюють в релігійних організаціях чи на підприємствах, поширюється законодавство України про працю (порядок оподаткування та соціальне страхування).

Державний контроль за додержанням законодавства України про свободу совісті та релігійні організації здійснюють місцеві Ради народних депутатів та їх виконавчі комітети (ст.29).
Проводити державну політику щодо релігії та церкви покликаний Державний орган України у справах релігії (ст.30).
Службові особи і громадяни, винні в порушенні законодавства про свободу совісті та релігійні організації, несуть відповідальність, встановлену законодавством України (ст.31). )

В українському суспільстві здійснено секуляризацію ((лат. сaecularis - мирський, світський) - процес звільнення усіх сфер суспільства від впливу релігії ) державно-правових відносин. Регулятивне-санкціонуюча роль релігії та церкви повністю усунута в галузі освіти, трудових відносин, соціального забезпечення. Ці і багато інших сфер соціального життя повністю перебувають у віданні держави.
Держава встановлює обсяг прав і обов'язків будьяких організацій, у тому числі і релігійних, визначаючи їх функції, тобто релігійні організації не виключено з сфери дії державних законів.
Релігія визнається особистою справою у тому разі й у тій мірі, якщо вона не завдає шкоди інтересам держави і суспільства. Забезпечуючи свободу совісті, держава дозволяє діяльність релігійних організацій за умов, що вони додержуються чинного законодавства, відправлення культів не призводить до порушення громадського порядку і не супроводжується посяганням на права віруючих.

Законодавство про свободу совісті в галузі освіти

Законодавство про свободу совісті в галузі освіти включає в себе: Конституцію України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991), Закон України "Про освіту" (1996), Закон України про загальну середню освіту" (1999).

Ст. 35 Конституції України зазначає, що школа в Україні відокремлена від церкви. Це ж положення в розширеному вигляді міститься в Законі "Про свободу совісті" в ст. 6: "Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер" та Закон України "Про освіту", ст. 9: "заклади освіти в Україні, незалежно від форм власності, відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями".
Тим самим досягається фактична незалежність навчально-виховного процесу від релігійних організацій. Відокремлення школи від церкви забороняє як примус до релігійного навчання і відправлення релігійних обрядів, так і перешкоди їх відправленню та релігійному навчанню поза межами школи.
Поняття "світська освіта" визначається у Концепції розвитку загальної середньої освіти (проект): "Загальноосвітня школа України є світською. Шкільний освітній процес будується на засадах наукових знань, будьякий предмет вивчення розглядається відповідно до даних про нього сучасної науки". Втручання в діяльність школи... релігійних організацій, пропаганда релігійних віровчень, прилучення учнів до релігійної віри, залучення до участі в релігійних заходах в загальноосвітній школі не допускаються.
Водночас відокремлення школи від церкви не забороняє віруючим вчителям викладати в школі: "Належність особи до... релігійних організацій, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для участі в навчально-виховному процесі" (ст. 8 Закону "Про освіту").
Закон "Про свободу совісті" не допускає також обмежень доступу до різних видів та рівнів освіти в залежності від їх ставлення до релігії: "Батьки, або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії" (ст. 3). А Концепція розвитку загальної середньої освіти рекомендує при вивченні гуманітарних предметів ознайомлювати школярів з релігіями як феноменом загальнолюдської культури.
При цьому громадяни України можуть здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, а релігійні організації з цією метою можуть створювати навчальні заклади для здобуття релігійної освіти та духовні навчальні заклади для підготовки священнослужителів, громадяни, які навчаються у вищих та середніх навчальних закладах, користуються правами і пільгами щодо відстрочки проходження військової служби, оподаткування та ін. в порядку, встановленому для студентів та учнів державних навчальних закладів (ст. 6, 11). Духовну освіту громадяни України можуть здобути і за кордоном (ст.24).
"Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов'язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань" (ст.6 Закону "Про свободу совісті).

Аналізуючи законодавство про свободу совісті щодо освіти, можна помітити суттєві різночитання в питанні про те, які навчальні заклади мають світських характер і відокремлені від церкви: в Законі "Про освіту" - це "заклади освіти незалежно від форм власності", а в Законі "Про свободу совісті" - це "державна система освіти".
Можливе неоднозначне тлумачення ст. 8 Закону "Про освіту", де зазначається, що "належність особи до... релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для участі в навчально виховному процесі". Це можна зрозуміти як дозвіл на участь в шкільному навчально виховному процесі священнослужителів, що забороняється законодавством (усіма вищеназваними законами).

Які порушення чинного законодавства в галузі освіти можна побачити в сучасній школі?
Якими положеннями, на ваш погляд, треба доповнити законодавство?

Вимоги міжнародних актів до права на свободу совісті

Розглянемо основні вимоги до права людини на свободу совісті , викладені в міжнародних правових документах, які регулюють різноманітні сфери відносин співдружності. Одночасно встановимо, чи відповідає законодавство України міжнародним правовим нормам.

1. В таких міжнародних документах, як Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенція про статус біженців, подано визначення права на свободу думки, совісті й релігії. Це право означає свободу мати чи приймати релігію або переконання на свій вибір, а також свободу сповідувати свою релігію чи переконання , як одноосібно, так і спільно з іншими, публічно чи приватне, у відправленні культу, виконанні релігійних і ритуальних обрядів та вчень.
Таке формулювання свободи совісті не збігається з визначенням свободи совісті в документах України (Конституція України, ст.35, Закон "Про свободу совісті", ст. З), оскільки нормами права на свободу совісті в Україні гарантують також право бути безрелігійним, розповсюджувати свої атеїстичні переконання, право сповідувати будь-яку релігію, або не сповідувати ніякої.

2. Заборона законом розпалювання ворожнечі й ненависті у зв'язку з віросповіданням. Така вимога міститься в документі "Міжнародний пакт про громадянські та політичні права". Національне законодавство відповідає міжнародним вимогам. Відповідне положення міститься в Конституції України, ст. 37 та Законі "Про свободу совісті", ст. З, 6.

3. Заборона та викорінення дискримінації в різноманітних сферах суспільної діяльності за ознакою належності до релігії. Така вимога міститься в документах - Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Декларація прав дитини та ін. Водночас не є дискримінацією додержання віруючими вимог правил безпеки чи пов'язаних із цим винятків, правил поведінки, передбачених релігійними нормами (наприклад, заборона водіння автомобіля мусульманками).
Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти (1960) під дискримінацією визначає "всяке розрізнення, виняток, обмеження чи - перевагу" в галузі освіти за ознакою релігії. Водночас не визнається дискримінацією роз'єднана система освіти до яких вступають добровільно, які збереглися чи були створені за мотивами релігійної чи мовного характеру (наприклад, у ісламських країнах хлопчиків і дівчаток навчають в різних школах).
Національне законодавство відповідає міжнародним вимогам. Відповідні положення містяться в Конституції України, ст.21 та Законі "Про свободу совісті", ст.4, 6.

4. Забезпечення свободи совісті окремим категоріям населення (біженцям, релігійним та національним меншинам, людям без громадянства). Така вимога міститься в міжнародних документах - Конвенції про статус біженців та Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, Паризькій хартії для нової Європи. Національне законодавство відповідає міжнародним вимогам. Відповідне положення міститься в Конституції України, ст.11 та Законі "Про свободу совісті", ст.4, 5.

5. Права сім'ї в галузі свободи совісті. Так, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права наголошує, що "держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються поважати свободу батьків і у відповідних випадках законних опікунів забезпечувати релігійне та моральне виховання своїх дітей відповідно до власних переконань".
Національне законодавство відповідає міжнародним вимогам. Відповідне положення міститься в Законі "Про свободу совісті", ст. З.

6. Можливість альтернативної служби (в країнах, де існує загальна військова повинність) за релігійними мотивами. 8 березня 1989 р. Комісія з міжнародного права ООН прийняла резолюцію, що визнає право кожної людини на альтернативну службу як законне здійснення свободи думки і совісті. В 1991 р. на основі ст.35 Конституції в Україні було прийнято Закон "Про альтернативну (невійськову) службу".

Таким чином, ми бачимо, що право на свободу совісті визнано сьогодні усіма цивілізованими державами і закріплено в ряді фундаментальних правових актів.
Сучасна українська модель державно-церковних відносин є виваженою і послідовно демократичною. Вона відображає правове забезпечення в Україні свободи совісті як віруючих, так і невіруючих і певною мірою узгоджується з основними міжнародними правовими актами, учасником яких є Україна.


ПАМ'ЯТКА ВЧИТЕЛЮ
по дотриманню законодавства України про свободу совісті

1. Весь навчально-виховний процес в школі має носити виключно світський характер, не залучати до навчально-виховного процесу релігійних діячів, щоб не ображати почуття учнів, які є носіями інших релігійних або атеїстичних поглядів.

2. Не знайомити учнів з власними релігійними поглядами; не пропонувати читати релігійну літературу; не приводити і не запрошувати учнів на релігійні зібрання та богослужіння; не проводити в присутності учнів будь-яких релігійних дій (молитва, хрещення тощо), не за лучати учнів до таких дій.

3. Не розміщувати в кабінеті релігійну символіку (ікони, хрест, портрети лідерів релігійної конфесії).

4. Не давати оцінку, не висловлювати схвалення чи засудження релігійних дій учнів, краще, для підтримки розмови, задати учню запитання нейтрального змісту (як далеко розташоване місце релігійного паломництва? Як багато там було людей? З ким із родичів він там був?).

5. В процесі вивчення гуманітарних предметів доцільне загальне ознайомлення школярів з релігіями як феноменом загальнолюдської культури. При цьому інформація не повинна носити характер пропаганди чи засудження певної релігії.

6. Не допускати спроб учнів пропагандувати певні вірування; попереджати та гасити можливі міжконфесійні сутички між учнями. Виховувати у учнів повагу до думок, вірувань, переконань інших.

7. При роботі з батьками бажано з ясувати релігійну приналежність їхніх родин; ознайомлювати батьків із законодавством про свободу совісті; проводити бесіди з метою попередження вступу учнів до деструктивних тоталітарних релігійних організацій.

8. Пам'ятайте, що : "Батьки, або особи, які їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії" (ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991)).




















Проблемні ситуації

Завдання: оцінити вчинки дійових осіб

1. Два роки директор ужгородської школи Валентина Василівна відвідувала релігійне товариство "Радосія", вивчаючи науку ритмологію, яка на думку засновників товариства "відкривала чудові можливості для розв'язання будь-яких проблем ".
З часом директор почала організовувати заняття з ритмології в приміщенні школи, запрошувала на заняття вчителів. Тих колег, які відмовилися відвідувати заняття, вона довго розпікала, погрожуючи неприємностями.
На уроках вона могла заявити учням, що від них поширюється негативна енергія і покидала клас не провівши урок. Учню, що порушував дисципліну, пропонувала почистити ауру і "підтягнути сьому струну".
Звільнили Валентину Василівну не за її релігійну діяльність, а за допущені фінансові порушення.

Чи порушила директор школи законодавство про свободу совісті?


2. Колишня "п'ятидесятниця" Світлана Безкоровайна разом із чоловіком Артуром Гримайло створили релігійну організацію, в якій чоловік став "месією". В вересні 2001 р. вона наказала свекрові, двом дочкам та колишній учениці Ірині розпочати піст, а потім перейти на голодування. Молодша дочка померла 27 жовтня, старша - 2 листопада, померла і свекрів. Сам Артур втік, проте був знайдений мертвим на покинутій дачі. Світлана вижила. 10 травня 2002 р. Шевченківський районний суд м. Києва засудив її до 7 років позбавлення волі.

За що була засуджена С.Безкоровайна, адже батьки мають право виховувати дітей згідно із власними релігійними поглядами?


3. Сергію було 13 років, коли померла його мати. Через два роки батько одружився. Сергій не називав мачуху мамою, проте жили вони мирно. Мачуха була католичкою і ненав'язливо привчала Сергія до своєї віри. Батько на заперечував, він хоч в церкву не ходив, проте вважав себе віруючим.
Вчителька англійської школи, де навчався Сергій вірила в Крішну і на уроках часто про нього говорила. Сергія вчителька хвалила і одного разу запросила хлопця на зустріч з кришнаїтами. Ті подарували Сергію книги, за читанням яких його застала мачуха. Виник скандал. Стосунки з батьками зіпсувалися, і після закінчення школи Сергій покинув домівку і подався торгувати крbшнаітською літературою в інші міста.
Батько звинувачує школу. Він .вважає, вчителька не мала права привчати хлопця до будь-якої релігії. Вчителька ж стверджує, що лише запросила Сергія на зустріч, а ходити туди постійно - то його бажання.


Оцініть дії вчительки.




15

Приложенные файлы

  • doc 14832764
    Размер файла: 166 kB Загрузок: 0

Добавить комментарий