Застосування судами законодавства про право вла..


Чтобы посмотреть этот PDF файл с форматированием и разметкой, скачайте его и откройте на своем компьютере.

Аналіз практики застосування судами норм права при розгляді справ, пов'язаних з набуттям,
припиненням, здійсненням та захистом права власності, має на меті виявлення проблемних та
спірних питань, що виникають у суддів при вирішенні зазначених спорів, зап
ропонування можливих
шляхів їх усунення та надання пропозицій щодо вдосконалення законодавства.

Книга покликана допомогти розібратися суддям, адвокатам, іншим практикуючим юристам,
всім, хто цікавиться питаннями застосування судами законодавства про право
власності, у правових
позиціях Верховного Суду України з цих питань.

Вид
-
во 2014 р
.


ЗМІСТ


Передмова


Аналіз статистичних даних

Нормативно
-
правова база

Поняття та зміст права власності.
М
ежі здійснення права власності

Суб'єкти права власності

Об'єкти прав
а власності. Поняття майнових прав. Поняття і визначення
нерухомого майна


Набуття права власності

Момент набуття права власності

Особливості набуття права власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного
будівництва (ст. 331 ЦК)

Перехід права влас
ності на земельну ділянку у разі набуття права власності на
розташовані на ній об'єкти нерухомості (ст. 377 ЦК, ст. 120 ЗК)

Набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК)

Набуття права власності за договором (ст. 334 ЦК)

Набуття права власності за

результатами прилюдних торгів

Набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 335 ЦК)

Набувальна давність (ст. 344 ЦК)

Приватизація майна (ст. 345 ЦК)


Припинення права власності

Припинення права власності внаслідок знищення майна та у разі смерті власника

Припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі (ст.
348 ЦК, підпункт "д" ч. 1 ст. 143 ЗК, ст. 145 ЗК)

Припинення права власності у разі викупу земельних ділянок, інших об'єктів
нерухомого майна, що на них розміщені, у зв'яз
ку а суспільною необхідністю (ст.ст.
350,351 ЦК, ст.ст. 146,147 ЗК)

Припинення права власності на земельну ділянку (ст. 378 ЦК, ст. 140 ЗК)

Викуп пам'ятки культурної спадщини (ст. 352 ЦК)

Реквізиція та конфіскація


Право спільної власності

Право спільної ч
асткової власності. Здійснення права спільної часткової власності

Право спільної сумісної власності. Здійснення права спільної сумісної власності

Виділ частки із майна, що є у спільній частковій чи у спільній сумісній власності

Припинення права на частку у

спільному майні за вимогою інших співвласників

Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

Поділ майна, що є у спільній частковій власності

Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

Розгляд інших справ про поділ майна

Розгляд

спорів щодо спільної сумісної власності власників житлових багатоквартирних
будинків


Захист права власності

Превентивний спосіб захисту права власності

Витребування майна із чужого незаконного володіння, у тому числі від добросовісного
набувача (віндикац
ійний позов)

Усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження
майном (ст. 391 ЦК)

Визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК


Речові права на чуже майно

Емфітевзис та суперфіцій

Дотримання правил юрисдикції

Висновки



Передмо
ва

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ратифікована
Законом України від 17 липня 1997 р. № 475/97
-
ВР (далі
-

Конвенція), а також ст. 1
Протоколу № 1 до неї передбачають право кожної фізичної чи юридичної особи
безперешкодно ко
ристуватися своїм майном, не допускаючи позбавлення особи свого
майна, крім як в інтересах суспільної необхідності й на умовах, передбачених законом
і загальними принципами міжнародного права, визнають право держави на
здійснення контролю за використанням
власності з урахуванням загальних інтересів
або для забезпечення стягнення податків, інших зборів чи штрафів.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплюються і у національному
законодавстві України. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конститу
ції України ніхто не може
бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є
непорушним.

Неприпустимість позбавлення права власності крім випадків, встановлених
Конституцією України та законом, є однією із загальних засад цивільного
законодавства (п. 2 ч. 1 ст. 3 Цивільного кодексу України (ЦК). Непорушність права
приватної власності та недопущення протиправного позбавлення власності
визначається також серед конституційних основ правопорядку у сфері
господарювання (ч. 2 ст. 5 Господар
ського кодексу України (ГК).

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та
інтересу (ст. 16 ЦК). Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду
позовів про визнання права власності на майно, витребування його із

чужого
незаконного володіння чи від добросовісного набувача у передбачених законом
випадках, про визнання правочину недійсним, про визнання незаконним правового
акта, що порушує право власності, про усунення перешкод у здійсненні права
користування та роз
порядження майном, про заборону вчинення дій, які можуть
порушити право власності, або про вчинення певних дій для запобігання такому
порушенню, про визначення порядку володіння та користування спільним майном,
про поділ спільного майна або виділ з нього ч
астки, про виключення майна з опису,
про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням права
власності, тощо.

Справи за позовами про захист права власності є одними з найпоширеніших
категорій цивільних справ, і, як правило, розгля
даються вони відповідно до норм
законодавства. Однак слід зауважити, що існуючі прогалини у регулюванні відносин у
сфері права власності викликають деякі труднощі у застосуванні судами норм чинного
законодавства.

Метою зазначеного науково
-
практичного видан
ня є вивчення судової практики
розгляду цивільних справ, пов'язаних з набуттям, припиненням, здійсненням та
захистом права власності, виявлення проблемних та спірних питань, що виникають у
суддів при вирішенні зазначених спорів, запропонування можливих шля
хів їх усунення
та надання пропозицій щодо вдосконалення законодавства.

Аналіз статистичних даних

За даними апеляційних судів, у 2011 р. до місцевих судів надійшло майже 70 тис. [68,7
тис] справ про право власності та інші речові права, що на 1,9% більше,
ніж у 2010 р., із
них відкрито провадження у 62,6 тис. [57 тис] справах, що також перевищує дані за
попередній рік
-

на 9,9%. Усього у 2011 р. перебувало у провадженні

(з урахуванням
залишків)

78,2 тис. [81,6 тис] справ, що на 4,2% менше, ніж у 2010 р. Суд
и розглянули 64,2
тис. [67,3 тис] таких справ, що на 4,6% менше, ніж у 2010 р., або 82,1% [82,5%] справ від
кількості тих, які перебували у провадженні. Аналіз статистичних показників свідчить
також про зменшення у 2011 р. як кількості розглянутих справ з
прийняттям рішення,
так і справ зазначеної категорії, у яких судами задоволено позовні вимоги. Так, у 2011
р. з прийняттям рішення місцеві суди розглянули 51,2 тис [53,8 тис] зазначених справ,
що на 4,8% менше, ніж у 2010 р., позовні вимоги задоволено у 44
,8 тис [47,6 тис], або
87,5% [88,5%] від числа розглянутих із прийняттям рішення.

Частка розглянутих з ухваленням рішення місцевими судами справ про право
власності та інші речові права становить 7,9% [4,5%] від загальної кількості цивільних
справ позовног
о провадження, розглянутих місцевими судами у 2011 р. (згідно зі звітом
Державної судової адміністрації України у 2011 р. усього місцевими судами України
розглянуто 687,9 тис [1 млн 327,6 тис] цивільних справ позовного провадження).

Із справ про право влас
ності та інші речові права, розглянутих з прийняттям рішення
у 2011 р., найбільшу частку, а саме
-

36,2% [36%], становлять справи про захист права
власності; 23,8% [24,4%]

-

справи щодо спорів про набуття права власності. 9,1% [9,3%] становлять справи
щодо

спорів щодо спільної сумісної власності (ст.ст. 369,370,371, 372 ЦК); 6,1% [6,4%]
-

справи щодо спорів стосовно спільної часткової власності (ст.ст. 357, 358, 362, 364, 365,
366, 367 ЦК); 1,5% [1,9%]
-

справи щодо спорів про речові права на чуже майно; 1,
4%
[1,2%]
-

справи щодо спорів про припинення права власності.

Справ про захист права власності

розглянуто із ухваленням рішення 18,5 тис. [19,3
тис], із них позови задовольнялися у 16,1 тис. [17,4 тис] справах, або 87,1% [90%] від
числа розглянутих із при
йняттям рішення справ. Серед цієї категорії справ найбільше
розглянуто з ухваленням рішення справ про визнання права власності в порядку ст. 392
ЦК
-

11,6 тис. [12,9 тис], або 62,4% [67,2%] від кількості справ цієї категорії, розглянутих
із ухваленням ріше
ння. Із них позови задовольнялися у 10,7 тис. [12,3 тис] справах, або
92,8% [95,1%] від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах про набуття права власності

розглянуто із ухваленням рішення
12,2 тис [13,1 тис], із них по
зови задовольнялися у 10,3 тис [11,5 тис] справах, або 87,7%
[84,5%] від числа розглянутих Із прийняттям рішення справ. Серед цієї категорії справ
найбільше розглянуто з ухваленням рішення справ у спорах про набуття права
власності на новостворене майно
-

6,4 тис[7,4 тис], або 52,4% [56,5%]. Із них задоволено
позов у 5,7 тис [7 тис] справах, або 89,6% [94,5%] від числа розглянутих із прийняттям
рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах щодо спільної сумісної власності

(ст.ст. 369,370, 371,372 ЦК)
розглян
уто із ухваленням рішення 4,7 тис. [5 тис], із них позови задовольнялися у 3,9
тис [4,2 тис] справах, або 84,2% [84,3%] від числа розглянутих із прийняттям рішення
справ.

Справ у спорах щодо спільної часткової власності

(ст.ст. 357, 358,362,364,
365,366,36
7 ЦК) розглянуто із ухваленням рішення 3,1 тис. [3,4 тис], із них позови
задовольнялися у 2,7 тис. [2,8 тис] справах, або 86,2% [82%] від числа розглянутих із
прийняттям рішення справ.

Справ у спорах про речові права на чуже майно

розглянуто із ухваленням
рішення 769 [1,1 тис], із них позови задовольнялися у 518 [759] справах, або 67,4% [75,1%]
від числа розглянутих із прийняттям рішення справ. Серед цієї категорії справ
найбільше розглянуто із ухваленням рішення справ у спорах про володіння чужим
майном
-

503 [530], або 65,4% [52,5%] від кількості справ цієї категорії, розглянутих із
ухваленням рішення. Із них позови задовольнялися у 347 [388] справах, або 69% [73,2%]
від числа розглянутих із прийняттям рішення справ цієї категорії.

Справ у спорах про припи
нення права власності

розглянуто із ухваленням
рішення 724 [625], із них позови задовольнялися у 536

[527]

справах, або 74% [84%] від
числа розглянутих із прийняттям рішення справ. Серед цієї категорії справ найбільше
розглянуто із ухваленням рішення справ

у спорах

про припинення права

власності у
порядку ст. 348 ЦК
-

94 [53] справи, або 13% [8,5%] від кількості справ цієї категорії,
розглянутих Із ухваленням рішення. Із них позови задовольнялися у 73 [43] справах, або
77,7% [81,1%] від числа розглянутих Із
прийняттям рішення справ цієї категорії.

За апеляційними скаргами на рішення місцевих судів, постановлених у спорах про
право власності та інші речові права, згідно з даними апеляційних судів у 2011 р.
розглянуто 7,1 тис. [7 тис] справ, що на 2,2% більше,
ніж у 2010 р. У тому числі залишено
без змін 3,7 тис [3,6 тис] судових рішення, або 52,3% [51,5%] від кількості розглянутих
апеляційними судами справ. Скасовано та змінено у 2011 р. 3,4 тис [3,4 тис] судових
рішень, або 47,7% [48,5%] від кількості розгляну
тих апеляційними судами судових
справ у спорах про право власності та інші речові права.

Щодо якості розглянутих місцевими судами справ про право власності та інші речові
права слід зазначити таке.

У 2011 р. скасовано та змінено 3,4 тис [3,4 тис] судових р
ішень, або 6,6% [6,3%] від
кількості розглянутих місцевими судами справ зазначеної категорії.

У тому числі скасовано майже 3 тис [3,1 тис] судових рішень, або 5,8% [5,8%] від
кількості розглянутих місцевими судами справ відповідної категорії із ухваленням
рішення. Із них із ухваленням нового рішення
-

2,7 тис [1,9 тис] справ, або 90% [59,9%]
від скасованих, В апеляційному порядку змінено 405 [273] судових рішень, або 0,8%
[0,5%] від кількості розглянутих місцевими судами справ цієї категорії з ухваленням
рі
шення.

Дещо погіршилась якість розглянутих місцевими судами справ про право власності
та інші речові права.

Зокрема, було скасовано та змінено:

o 605 [574] судових рішень у справах у спорах про набуття власності, або 5% [4,4%] від
кількості розглянутих міс
цевими судами справ відповідної категорії з ухваленням
рішення;

o 475 [437] судових рішень у справах щодо спільної сумісної власності (ст.ст. 369, 370,
371, 372 ЦК), або 10,2% [8,8%] від кількості розглянутих місцевими судами справ
відповідної категорії з
ухваленням рішення;

o 328 [306] судових рішень у справах щодо спільної часткової власності (ст.ст. 357, 358,
362, 364, 365, 366, 367 ЦК), або 10,6% [8,9%] від кількості розглянутих місцевими судами
справ відповідної категорії з ухваленням рішення;

o 72 [41
] судових рішень у справах про припинення права власності, або 9,9% [6,6%]
від кількості розглянутих місцевими судами справ відповідної категорії з ухваленням
рішення;

o 311 [378] судових рішень у справах про речові права на чуже майно, або 40,4%
[37,4%] в
ід кількості розглянутих місцевими судами справ відповідної категорії з
ухваленням рішення.

Проте дещо поліпшилась якість розгляду місцевими судами справ про захист права
власності.

Так, апеляційними судами скасовано та змінено 906 [1000] судових рішень, а
бо 4,9%
[5,2%] від кількості розглянутих місцевими судами справ відповідної категорії з
ухваленням рішення.

Найбільшою є частка скасованих та змінених судових рішень від кількості
розглянутих справ із ухваленням рішення місцевими судами в Автономній Респуб
ліці
Крим
-

22,3% [28%] та областях: Херсонській
-

14,6% [8.5%]; Одеській
-

12,7% [11,4%];
Харківській
-

11,5% [6,2%]; Миколаївській
-

11,3% [6,2%]; Запорізькій
-

10,9% [8,9%] і м
Києві
-
11,4% [9,8%].


Нормативно
-
правова база

Цивільно
-
правові засади регулюв
ання відносин власності закладені, насамперед, у
Конституції України (ст.ст. 13,14,41).

Основним актом цивільного законодавства України, що регулює відносини власності,
є ЦК, прийнятий 16 січня 2003 p., який набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Крім ЦК, відпо
відні норми містяться і в деяких інших кодифікованих нормативно
-
правових актах. Так, Сімейний кодекс України (СК) встановлює правовий режим майна
подружжя (ст.ст. 57
-
74) та порядок укладення шлюбного договору (ст.ст. 92
-
103),
Житловий кодекс Української PC
P (ЖК) містить норми, що регулюють відносини
користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс
України (ЗК)
-

норми про власність на земельні ділянки тощо.

До джерел цивільного права у сфері регулювання відносин власності нал
ежать
окремі закони України. Наприклад, Закон України від 4 березня 1992 p. № 2163
-
ХІІ "Про
приватизацію державного майна" (далі
-

Закон № 2163
-
ХІІ), Закон України від 19 червня
2003 р. № 1973
-
1V "Про фермерське господарство", Закон України від 19 червня 1
992 p.
№ 2482
-
ХІІ "Про приватизацію державного житлового фонду" (далі
-

Закон № 2482
-
ХІІ),
Закон України від 21 вересня 2006 р. № 185
-
V "Про управління об'єктами державної
власності", Закон України від 10 квітня 1992 p. № 2269
-
ХІІ "Про оренду державного та

комунального майна", Закон України від 17 листопада 2009 р. № 1559
-
VI "Про
відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені,
які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної
необхідност
і" (далі
-

Закон № 1559
-
VI), Закон України від 1 липня 2004 р. № 1952
-
1V
"Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (далі
-

Закон № 1952
-
IV) та інші.

Відносини у сфері власності регулюються також актами Президента України у
вип
адках, встановлених Конституцією України, постановами Кабінету Міністрів
України, які не можуть суперечити положенням ЦК або іншого закону (ч. 3, ч. 4 ст. 4
ЦК), а також нормативно
-
правовими актами інших органів державної влади України,
органів влади Автон
омної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах,
встановлених Конституцією України, ЦК та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). Разом з
тим, якщо ці нормативно
-
правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки
громадян або мають міжвідомчий характер,
вони підлягають обов'язковій державній
реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Джерелом цивільного права у сфері регулювання відносин власності є і чинні
міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Порівняно із зако
нами України вони мають вищу юридичну силу
-

якщо у чинному
міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші
правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то
застосовуються правила відповідного

міжнародного договору (ст. 9 Конституції
України, ст. 10 ЦК).

Згідно зі ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. № 3477
-
1V "Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ
застосовують Конвенцію т
а практику Європейського суду як джерело права.

У п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 р. № 14 "Про
судове рішення у цивільній справі" роз'яснено, що в мотивувальній частині кожного
рішення у разі необхідності мають бути посил
ання на Конвенцію та рішення
Європейського суду з прав людини. Причому з метою впровадження в українське
судочинство базових європейських стандартів прав людини, міжнародно
-
правових
механізмів захисту права власності й виходячи з необхідності усунення прич
ин
порушення Україною Конвенції і Протоколів до неї, зокрема ст. 1 Протоколу № 1, у
судовій практиці слід керуватися рішеннями Європейського суду з прав людини у
справах, де відповідачем є не тільки Україна, а і інші європейські держави
-

учасниці
Конвенці
ї.

Щодо актів, які видаються судовими органами, та їх впливу на регулювання
цивільних правовідносин, зокрема і у системі відносин власності, слід зазначити, що
відповідно до ст. 147 Конституції України Конституційний Суд України вирішує
питання про відпові
дність законів та інших правових актів Основному Закону і дає
офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення
Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного
законодавства.

Акти Верховного
Суду України хоча і не є джерелом цивільного права, оскільки не
створюють нової норми права, а лише тлумачать ту, що вже існує, однак відповідно до
ст. 360
-
7 Цивільного процесуального кодексу України (ЦПК) рішення Верховного Суду
України, прийняте за наслі
дками розгляду заяви про перегляд судового рішення з
мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих
самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковими для всіх
суб'єктів владних повноважень, які за
стосовують у своїй діяльності нормативно
-
правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди
зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного
Суду України.

До введення в дію Закону України від 7
липня 2010 р. № 2453
-
VI "Про судоустрій і
статус суддів" (далі
-

Закон № 2453
-
УІ) Пленум Верховного Суду України давав
роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства (підпункт
6 п. 2 ст. 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. №
3018
-
ІІІ "Про судоустрій України").
Законом № 2453
-
УІ надання роз'яснень рекомендаційного характеру з питань
застосування судами законодавства при вирішенні справ віднесено до компетенції
пленумів вищих спеціалізованих судів (ст. 36). Давати роз'яснення аб
о вносити
відповідні зміни до прийнятих раніше постанов Пленуму Верховний Суд України на
сьогодні не вправі, хоча деякі з них потребують суттєвих змін, зокрема постанова від 4
жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює
п
раво приватної власності громадян на жилий будинок", постанова від 22 грудня 1995
р. № 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права власності",
постанова від 31 березня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про встановлення
фактів, щ
о мають юридичне значення" та інші.


Поняття та зміст права власності. межі здійснення права
власності

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК до правомочностей власника належать права володіння,
користування та розпорядження своїм майном.

Під правомочністю володінн
я розуміється передбачена законом (тобто юридично
забезпечена) можливість мати (утримувати) у себе певне майно (фактично панувати
над ним, зараховувати на свій баланс тощо).

Правомочності користування означають передбачену законом можливість
використовуват
и, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його
споживання.

Правомочності розпорядження означають юридично забезпечену можливість
визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану
або призначення (відчуж
ення за договором, передача у спадщину, знищення,
переробка тощо).

У сукупності ці правомочності охоплюють усі надані власнику можливості. Причому
інколи всі разом або окремі з них можуть належати не власнику, а іншому володільцю
майна, наприклад довірчому

власнику майна, орендарю тощо. На відміну від прав
власника правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими
правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це
майно, а і, зазвичай, виникають з волі останнього і в пер
едбачених ним межах,
наприклад, договір найму, договір управління майном.

Згідно з нормою ст. 319 ЦК власник володіє, користується і розпоряджається своїм
майном на власний розсуд. Він сам вирішує, що робити зі своїм майном, керуючись
винятково власними ін
тересами, здійснюючи щодо цього майна будь
-
які дії, котрі,
однак, не повинні суперечити закону та порушувати права інших осіб та інтереси
суспільства. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена, або власник може
бути зобов'язаний допустити до кори
стування його майном інших осіб лише у
випадках і в порядку, встановлених законом.

Тобто правомочності власника не є безмежними, адже закон може встановлювати
певні обмеження здійснення права власності. Такі обмеження встановлюються з метою
створення рівно
ваги в суспільстві та здійснення майнових прав усіма суб'єктами права.

Отже, правомочності власника та межі здійснення ним прав встановлені законом.

Через категорії "межі" та "обмеження" здійснення суб'єктивних цивільних прав в
законі встановлюється така п
оведінка власника, яка не суперечить актам цивільного
законодавства. Власник майна повинен враховувати "межі" та "обмеження" цивільних
прав.

Межі здійснення цивільних прав фактично дістають вияв у формулі "дозволено все,
що прямо не заборонено законом", а
заборони, які мають найбільш загальний
характер, конкретизуються у ст. 13 ЦК, які особа
-

власник повинна враховувати у своїй
поведінці.

Так, обмеження встановлюються щодо окремих суб'єктивних прав як засіб
стримування особи
-

власника при здійсненні нею ц
их прав з урахуванням необхідності
дотримання прав інших осіб (при праві переважної купівлі) або суспільних інтересів
(збереження пам'яток культури, історичних цінностей).

Зокрема, власник земельної ділянки не вправі використовувати її не за цільовим
призн
аченням або з порушенням екологічних вимог (ст.ст. 91, 143, 144 ЗК). Цільове
призначення мають також житлові приміщення, які власник має право
використовувати для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб і
не має права використовувати

для промислового виробництва (ст.ст. 6, 189 ЖК, ст. 383
ЦК). Власник земельної ділянки повинен утримуватися від порушення прав особи, в
інтересах якої встановлений сервітут (ч. 2 ст. 319, ст. 404 ЦК); власник пам'ятки історії і
культури
-

від її пошкоджен
ня або знищення (ст. 352 ЦК).

Таким чином, аналіз законодавства дає підстави для висновку: абсолютність прав
власника зовсім не означає, що ніхто і ніколи не може їх обмежити. Разом з тим
обмеження права власності не підлягають розширеному тлумаченню, про
що
зазначається в ст. 319 ЦК.

Закріплений п. 1 ч. 2 ст. 319 ЦК принцип, відповідно до якого дії власника щодо його
майна не повинні суперечити закону, є загальним універсальним обмеженням прав
власника. Відсутність прямої заборони в законі надає власнику ш
ироке коло
можливостей для здійснення права власності, в той час як заборона на здійснення
певних дій є механізмом стримування власника.

Так, держава стримує власника, коли встановлює обмеження на участь певного
майна в цивільному обороті (наприклад, вогне
пальної та іншої зброї тощо).

Надаючи власнику право вчиняти з власним майном будь
-
які дії, у т.ч. його
знищення, закон обмежує власника у виборі способу знищення майна з тим, щоб
обраний спосіб був безпечним для оточуючих і навколишнього середовища.
Напри
клад, під час знесення свого будинку власник не може Його знищити шляхом
підпалу чи вибуху, оскільки в такому разі виникає загроза пожежі або пошкодження
сусідніх будинків чи життю та здоров'ю інших осіб.

Закон встановлює обмеження прав власника й іншого х
арактеру.

Наприклад, у ч. 5 ст. 373 ЦК встановлено, що власник земельної ділянки може
використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки,
якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб. Однак
право в
ласності особи на земельну ділянку поширюється лише на поверхневий
(ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження,
які знаходяться на ділянці, а також на простір, що знаходиться над і під поверхнею
ділянки, на висоту і

глибину, необхідну для зведення житлових, виробничих та інших
будівель і споруд. Разом з тим право власності особи не поширюється на надра (ст.ст.
14, 16 Кодексу України "Про надра"), у зв'язку з чим власник земельної ділянки
обмежений у праві видобутку н
адр, що знаходяться під поверхнею його земельної
ділянки. Власник земельної ділянки також не може претендувати на повітряний стовп
над земельною ділянкою.

Обмеження прав власника встановлені й іншими законами.

Так, відповідно до ст. 52 Закону України від 2
5 червня 1991 р. № 1264
-
XII "Про охорону
навколишнього природного середовища" громадяни та інші особи зобов'язані
додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту
рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і наф
топродуктів,
токсичних хімічних речовин та інших препаратів з тим, щоб не допустити забруднення
ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів
харчування.

В іншій нормі
-

ст. 5 Закону України від 13 грудня 2001 р. № 2894
-
III "Про тв
аринний
світ" зазначено, що об'єкти тваринного світу в Україні знаходяться під охороною
держави незалежно від права власності на них. Згідно зі ст. 7 цього Закону в
передбаченому законом порядку права власників об'єктів тваринного світу можуть
бути обмежен
і в інтересах охорони цих об'єктів, навколишнього природного
середовища та захисту прав громадян. А у ст. 8 Закону передбачена можливість
припинення права власності на об'єкти тваринного світу в разі жорстокого поводження
з дикими тваринами, встановлення з
аконодавчими актами заборони щодо
перебування у приватній власності окремих об'єктів тваринного світу, а також в інших
випадках, передбачених законом.

Слід також зазначити, що при встановленні обмежень права власності в
законодавчих актах визначаються такі

пріоритети:

o дотримання соціальної функції власності (наприклад, ст. 352 ЦК передбачає право
викупу у власника пам'ятки культурної спадщини, якщо він не вживає заходів до її
збереження, тобто обмежується право власника на недбале користування своїм
майно
м);

o забезпечення охорони прав, свобод і гідності громадян, інтересів суспільства заради
дотримання якого встановлюються обмеження майнових прав громадян (наприклад,
згідно з ч. 2 ст. 348 ЦК, якщо особа набула права власності на майно, на придбання якого
за законом, прийнятим пізніше, вимагається особливий дозвіл, у видачі якого цій особі
відмовлено (зокрема зброї), це майно підлягає відчуженню. У таких випадках
обмеженням права власності на певне майно забезпечується охорона прав як окремих
громадян, так
і суспільства в цілому на спокій, безпечне життя, оскільки таким чином
здійснюється контроль держави за оборотом зброї та іншого майна, яке набувається за
спеціальним дозволом);

o запобігання погіршенню якості окремого майна (зокрема землі
-

ч. 5 ст. 319 Ц
К);

o забезпечення охорони інтересів сусідів власника шляхом обмеження дій власника
(наприклад, ч. 2 ст. 383 ЦК передбачено право власника здійснювати ремонт у власній
квартирі без згоди сусідів за умови, що проведені в процесі ремонту зміни будуть
відпові
дати санітарно
-
технічним вимогам та не призведуть до порушення прав
власників інших квартир у багатоквартирному будинку).

Підсумовуючи, слід дійти висновку, що

межі здійснення цивільних прав
визначають правомірну поведінку особи, оскільки її дії в межах ци
вільних прав
користуються правовим захистом, а дії, вчинені поза межами права, правовому
захисту не підлягають.

Прикладом дотримання цього принципу як у сфері відносин щодо здійснення права
власності, так і у сфері зобов'язальних відносин є наведений нижче

витяг з постанови
Верховного Суду України від 10 жовтня 2012 р. у справі № 6
-
11 Оце 12 за результатами
розгляду ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 9 квітня 2012 р., постановленої у справі про вирішенн
я спору між товариством з
обмеженою відповідальністю "Ковальська
-
Житлосервіс", що є виконавцем житлово
-
комунальних послуг, і власником квартири, який відмовився від укладення договору про
надання послуг з утримання будинку та прибудинкової території.

Части
ною 1ст. 19 Закону України від 24 червня 2004 р. № 1875
-
ІУ "Про житлово
-
комунальні послуги" (далі
-

Закон № 1875
-
ІУ) передбачено, що відносини між учасниками
договірних відносин у сфері житлово
-
комунальних послуг здійснюються виключно на
договірних засадах
.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 20 цього Закону передбачений обов'язок споживача укласти договір на
надання житлово
-
комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового
договору. Цей обов'язок відповідає зустрічному обов'язку виконавця, визначеному п. З ч.

2 ст.
21 Закону № 1875
-
ІУ, підготувати та укласти зі споживачем договір на надання житлово
-
комунальних послуг з визначенням відповідальності за дотримання умов його виконання
згідно з типовим договором. Форма та зміст (умови) типового договору затверджені

постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. № 529 "Про затвердження
типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових
територій" (далі
-

постанова № 529).

З аналізу змісту ч. 3 ст. 6, ч. 1 ст. 630 ЦК, ст.с
т. 19
-
21 Закону № 1875
-
ІУ, постанови №
529 убачається, що умови типового договору, що набули юридично обов'язкового значення в
силу актів цивільного законодавства, є обов'язковими для сторін договору, які не мають права
відступати від їх положень і врегуль
овувати свої відносини на власний розсуд.

Таким чином, укладення договору на надання житлово
-
комунальних послуг є обов'язком
споживача за умови, якщо запропонований виконавцем послуг договір відповідає типовому
договору. Відмова споживача послуг від укладе
ння договору в такому разі суперечить вимогам
ч. 3 ст. б, ст.ст. 627, 630 ЦК та ст.ст. 19, 20 Закону № 1875
-
ІУ.

Всі вказані вище та проаналізовані положення чинного законодавства
кореспондують нормам ст.ст. 13, 41 Конституції і ст. 1 Протоколу № 1 до Конве
нції,
якими закріплені основні принципи здійснення права власності та його обмеження:

по
-
перше, встановлено право безперешкодно і в повному обсязі здійснювати
правомочності власника щодо свого майна;

по
-
друге, визначено межі допустимого розумного втручання

держави у здійснення
правомочностей власника. Причому таке втручання повинно бути законним і має
здійснюватись з дотриманням принципу справедливого балансу між публічними і
приватними інтересами.

Зазначені принципи сформульовано і в рішенні Європейського
суду з прав людини
від 23 вересня 1982 р. у справі "Спорронг і Лоннрот проти Швеції", відповідно до якого
суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами
інтересів вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваг
а за
принципом Конвенції в цілому, а також відображено у структурі ст. 1 Протоколу № 1.


Суб'єкти права власності

Відповідно до ст.ст. 2, 318, 324 ЦК суб'єктами права власності є:

o Український народ, від імені якого права власника здійснюють органи держав
ної
влади та органи місцевого самоврядування в межах, встановлених Конституцією
України;

o інші учасники цивільних відносин: фізичні та юридичні особи, зокрема держава
Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та
інші суб'
єкти публічного права, якими є державні підприємства, казенні підприємства,
державні установи, комунальні підприємства, комунальні установи.

Відповідно до ст. 329 ЦК юридична особа публічного права набуває права власності
на майно, передане їй у власність,

та на майно, набуте нею у власність на підставах, не
заборонених законом.

Від імені та в інтересах держави право власності здійснюють відповідні органи
державної влади (ч. 2 ст. 326 ЦК). Управління майном, що є у державній власності,
здійснюється державни
ми органами, а у випадках, передбачених законом, може
здійснюватися іншими суб'єктами (ч. 3 ст. 326 ЦК).

Згідно зі ст. 4 Закону України від 21 вересня 2006 р. № 185
-
У "Про управління
об'єктами державної власності" суб'єктами управління об'єктами державної
власності
є: Кабінет Міністрів України; центральний орган виконавчої влади, що забезпечує
реалізацію державної політики у сфері управління об'єктами державної власності;
центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну
полі
тику у сфері економічного розвитку; міністерства та інші органи виконавчої влади;
Фонд державного майна України; органи, що забезпечують діяльність Президента
України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України; органи, які здійснюють
управління
державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими
законами; державні господарські об'єднання, державні холдингові компанії, інші
державні господарські організації; Національна академія наук України, галузеві
академії наук. Державна керуюча хо
лдингова компанія має статус уповноваженого
органу управління щодо об'єктів управління державної власності, що передані до її
статутного капіталу та статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Відповідно до ч. 5 ст. 22 ГК держава реалізує право держа
вної власності у державному
секторі економіки через систему організаційно
-
господарських повноважень
відповідних органів управління щодо суб'єктів господарювання, що належать
до

цього

сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відан
ня
або права оперативного управління.

Право господарського відання та право оперативного управління належать до
речових прав осіб, які не є власниками, і захищається відповідно до положень,
встановлених для захисту права власності. При цьому право господар
ського відання
належить комерційним підприємствам
-

суб'єктам підприємницької діяльності (ст. 136
ГК), а право оперативного управління
-

некомерційним юридичним особам (ст. 137 ГК).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеному у постанові ві
д 4 липня 2011
р. у справі № 3
-
67гс11 за позовом Львівського міжрайонного транспортного прокурора в
інтересах держави в особі Міністерства транспорту та зв'язку України, державного
територіально
-
галузевого об'єднання "Львівська залізниця" до Неліпинської с
ільської ради,
виконавчого комітету Неліпинської сільської ради, третя особа
-

Особа 1, про визнання права
державної власності на будівлю вокзалу, яка знаходиться у господарському віданні дії О
"Львівська залізниця", що входить до сфери управління позивача
, суб'єкт управління
державним майном вправі подавати позов про визнання права власності за державою на майно,
що знаходиться у нього на праві повного господарського відання.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади та утворені ними
о
ргани місцевого самоврядування (ст. 327 ЦК).

Згідно зі ст. 143 Конституції України майном, що є в комунальній власності,
управляють територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через
утворені ними органи місцевого самоврядування. Статтею 1 З
акону України від 21
травня 1997 р. № 280/97
-
ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (далі
-

Закон №
280/97
-
ВР) визначено, що представницьким органом місцевого самоврядування є
відповідна місцева рада, яка складається з депутатів і відповідно до закону н
аділяється
правом представляти інтереси територіальної громади і приймати від її імені рішення.

Відповідно до п. 31 ст. 26 Закону № 280/97
-
ВР сільські, селищні, міські ради вправі
приймати рішення про передачу іншим органам окремих повноважень щодо
управлі
ння майном, яке належить до комунальної власності відповідної територіальної
громади, визначення цих повноважень та умов їх здійснення.

У судовій практиці траплялись випадки, коли суди неправильно визначали
представницький орган територіальної громади.

Так
, постановою Верховного Суду України від 10 жовтня 2011 р. скасовано постанову
Вищого господарського суду України від 27

квітня

2011 р. у справі за позовом товариства з
обмеженою відповідальністю "Кіноман" до Головного управління комунальної власності м.
К
иєва Київської міської державної адміністрації (далі
-

Управління), треті особи: державне
комунальне підприємство "Кінотеатр "Жовтень", Київська міська рада, про зобов'язання
укласти договір оренди.

Як встановлено судами, цілісний майновий комплекс державн
ого комунального
підприємства "Кінотеатр "Жовтень" належить до комунальної власності м. Києва на
підставі рішення виконавчого комітету Київської міської ради від 31 січня 1992 р. № 26 "Про
формування комунального майна та районів".

25 вересня 2003 р. на за
гальних зборах членів трудового колективу державного комунального
підприємства "Кінотеатр "Жовтень" прийнято рішення про створення TOB "Кіноман" з
метою оренди цілісного майнового комплексу, яке було зареєстроване Подільською районною
в м. Києві державною
адміністрацією 8 жовтня 2003 р.

Відповідно до ч. 5 ст. 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" від імені
та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють
відповідні ради.

До відання виконавчих органів, з
окрема міських рад, належать повноваження щодо
управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності
відповідній: територіальних громад (п. 1 ст. 29 Закону України "Про місцеве самоврядування
в Україні"),

Частиною 5 ст. 60 зазн
аченого Закону передбачено повноваження органів місцевого
самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здавати об'єкти права
комунальної власності в оренду відповідно до закону.

Згідно зі ст. 5 Закону України "Про оренду державного та кому
нального майна"
орендодавцями, зокрема, є органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки
Крим та органами місцевого самоврядування управляти майном,
-

щодо цілісних майнових
комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна
, яке відповідно
належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Положенням про Головне управління комунальної власності м. Києва виконавчого органу
Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), затвердженим

рішенням
Київської міської ради від 10 липня 2003 р. № 584/744, визначено повноваження Управління,
зокрема, на здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств
комунальної власності територіальної громади м. Києва.

Разом із тим
Управління виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів
підприємств, організацій комунальної власності територіальної громади м. Києва (їхніх
структурних підрозділів) на виконання відповідних рішень Київської міської ради (підпункт
14 п. 7 Положення)
.

Ураховуючи наведене, відповідач здійснює свої повноваження орендодавця майна комунальної
власності територіальної громади м. Києва тільки за наявності відповідного рішення
Київської міської ради і не наділений повноваженнями самостійно приймати рішення п
ро
передачу об'єктів комунальної власності, в оренду.

Господарськими судами при розгляді справи було встановлено, що рішення про передачу в
оренду позивачу спірного об'єкта на пленарному засіданні Київською міською радою не
приймалося.

Крім того, у вирішен
ні спору судовими інстанціями не було враховано положень ч. 2 ст. 14
ЦК, відповідно до яких особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим
для неї (справа № 3
-
ЮбгсІІ).

Нові соціально
-
економічні умови, які склались в нашій державі, пер
ехід до ринкових
відносин, радикальна перебудова економічної системи зумовили корінні зміни у
відносинах власності. З моменту прийняття Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697
-
ХІІ "Про власність" (втратив чинність згідно із Законом України від 27 квітня
2007 р. №
997
-
У) здійснювалась поступова трансформація державної власності, а в подальшому
-

з часу прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України та введення в дію нового ЦК (з
1 січня 2004 р.), нового ЗК (з 1 січня 2002 р.)
-

відбулась відмова від приві
лейованого
режиму державної власності, визнано приватну власність і проголошено рівність перед
законом усіх суб'єктів права власності.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та
юридичні особи можуть бути власниками будь
-
я
кого майна, за винятком того, яке
відповідно до закону не може їм належати.

Так, постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. № 2471
-
XII "Про право
власності на окремі види майна" визначено перелік видів майна, що не може
перебувати у власності

громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та
юридичних осіб інших держав на території України, та встановлено спеціальний
порядок набуття права власності громадян на окремі види майна. Не можуть
перебувати у власності вищезазначених суб'єкт
ів зброя, бойова і спеціальна військова
техніка, ракетно
-
космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху; всі види
ракетного палива, бойові отруйні речовини тощо. А таке майно, як вогнепальна
мисливська зброя, газові пістолети і револьвери, деякі вид
и пневматичної зброї;
пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини може бути придбане громадянами
лише за наявності дозволу відповідного органу.

Відповідно до положень ЗК (ст.ст. 22, 81, 82) іноземці, особи без громадянства,
іноземні юридичні особи
та іноземні держави не можуть бути власниками земель
сільськогосподарського призначення. Прийняті ними у спадщину земельні ділянки з
вищезазначеним цільовим призначенням протягом року з моменту переходу
підлягають відчуженню. Статтею 145 ЗК передбачено, що

у випадках, коли земельна
ділянка такою особою протягом року не відчужена, вона підлягає примусовому
відчуженню за рішенням суду.

За загальним правилом, склад і кількість майна, що може знаходитись у власності
фізичних та юридичних осіб, є необмеженим. Од
нак законом можуть встановлюватися
певні обмеження.

Так, п. 13 розділу X "Перехідні положення" ЗК встановлено, що на період до 1 січня
2015 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землі
сільськогосподарського призначення загальною
площею до 100 га, і ця площа може
бути збільшена лише у разі успадкування земельних ділянок за законом.


Об'єкти права власності. поняття майнових прав. Поняття і
визначення нерухомого майна

Об'єктами права власності є будь
-
які речі (майно).

Річчю є предме
т матеріального світу
, щодо якого можуть виникати цивільні права
та обов'язки (ст. 179 ЦК).

Згідно зі ст. 190 ЦК

майном як особливим об'єктом вважаються окрема річ,
сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Майнові права є
неспоживною річчю. Ма
йнові права визнаються речовими правами.

У ході вивчення практики було з'ясовано, що деякі суди ототожнюють поняття
"майно" і "майнові права".

Наприклад, рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 23 червня 2011 р. задоволено
позов С. до Хмельницького
бюро технічної інвентаризації, М., Південно
-
Західної
універсальної товарної біржі, арбітражного керуючого 3. про визнання права власності на 1/4
частину квартири
-

припинено право власності на VІ частину квартири, яка зареєстрована
за М. Визнано право влас
ності на 1/4 частину цієї квартири за С. Зобов'язано Хмельницьке
БТ1 внести зміни до державного реєстру прав власності на нерухоме майно та провести
необхідні дії щодо його перереєстрації.

З матеріалів справи вбачається, що М., будучи суб'єктом підприємниц
ької діяльності,
допустив податкову заборгованість в сумі 100 грн., у зв'язку з чим постановою господарського
суду Хмельницької області від 23 жовтня 2007 р. його визнано банкрутом, відкрито
ліквідаційну процедуру, призначено ліквідатором Державну податков
у інспекцію у м.
Хмельницькому, а ухвалою від 19 травня 2008 р. проведено заміну ліквідатора і призначено
ліквідатором арбітражного керуючого 3. 20 вересня 2009 р. С. за договором купівлі
-
продажу,
укладеним з ліквідатором 3., придбала частину однокімнатної

квартири на біржовій: торгах
Південно
-
Західної універсальної товарної біржі. Проте Хмельницьке БТІ відмовило їй у
реєстрації права власності на підставі того, що такий договір підлягає нотаріальною
посвідченню і державній реєстрації.

Задовольняючи позов,
суд першої інстанції виходив з того, що біржова угода, укладена С, є
договором купівлі
-
продажу майнових прав, і до неї не можуть бути застосовані вимоги ст. 657
ЦК.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову в позові
апе
ляційний суд виходив з того, що предметом договору купівлі
-
продажу від 20 вересня 2009
р., укладеного між С. та приватним підприємцем М. в особі ліквідатора 3., є не майнове право,
а частина речі
-

предмет матеріального світу, а саме % частина квартири, і
за цим договором
до покупця переходять

З
правомочності
-

володіння, користування і розпорядження, що у своїй
сукупності становлять зміст права власності (справа № 22ц
-
2851/11).

Слід зазначити, що останнім часом збільшилась кількість спорів щодо майнових
пра
в на об'єкти незавершеного будівництва, у зв'язку з чим виникають питання
стосовно майнових прав як об'єкта права власності. В одних випадках фізичні особи
просять суд визнати за ними право власності на проінвестоване ними майно
-

вже
збудований об'єкт нер
ухомості, який прийнятий в експлуатацію, проте на який з тих
чи інших підстав не отримані правовстановлювальні документи. В інших випадках вони
просять визнати майнові права на проінвестований на 100%, але недобудований об'єкт.

Суди визнають "майнові права

на квартиру", "право власності на квартиру, об'єкт
інвестування будівництва", "майнові права на об'єкт інвестування" тощо. Трапляються
випадки звернення з позовом про визнання права власності на майнове право на
житлову квартиру за будівельним номером, і
"суд доходить висновку, що для захисту
прав та законних інтересів інвестора позивача за ним слід визнати право власності на
майнові права на об'єкт незавершеного будівництва".

Питання включення майнових прав до кола об'єктів права власності є дискусійним,
виходячи з їх суті (оскільки до майнових прав в науковій літературі відносять речові,
зобов'язальні, виключні та корпоративні права) та у зв'язку з неоднозначністю
визначення майнових прав в нормах чинного законодавства.

Так, відповідно до ст. 190 ЦК майно
ві права є неспоживною річчю і визнаються
речовими правами.

Згідно зі ст. 656 ЦК майнові права можуть бути предметом договору купівлі
-
продажу. До договору купівлі
-
продажу майнових прав застосовуються загальні
положення про купівлю
-
продаж, якщо інше не випл
иває зі змісту або характеру цих
прав. А нормою ст. 658 ЦК встановлено, що право продажу товару, крім випадків
примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові
товару.

Згідно зі ст. 717 ЦК за договором дарування одна сторона

(дарувальник) передає або
зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно
майно (дарунок) у власність. За ст. 718 ЦК дарунком можуть бути майнові права, якими
дару вальни к володіє або які можуть виникнути у нього в майбут
ньому. А ст. 722 ЦК
встановлено, що право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його
прийняття.

Майнові права як предмет застави визначено Законом України від 2 жовтня 1992 р.
№ 2654
-
ХІІ "Про заставу".

Відповідно до Закону № 898
-
IV предмето
м іпотеки можуть бути майнові права на
нерухомість, будівництво якої не завершено. Причому іпотечний договір, предметом
іпотеки за яким є майнові права на нерухомість, будівництво якої не завершено,
посвідчується нотаріусом на підставі документів, що підтв
ерджують майнові права на
цю нерухомість. Аналогічна норма міститься в Законі України від 19 червня 2003 р. №
979
-
IV "Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим боргом та іпотечні
сертифікати".

Також предметом іпотеки за іпотечним договором визна
ються майнові права на
нерухомість, яка є об'єктом будівництва, за Законом України від 19 червня 2003 р. №
978
-
IV "Про фінансово
-
кредитні механізми і управління майном при будівництві
житла та операціях з нерухомістю".

Статтею 2 Закону України від 18 листо
пада 2003 р. № 1255
-
IV "Про забезпечення
вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" майнові права і обов'язки визначено як
рухоме майно, а за змістом ст. 3 Закону України від 12 липня 2001 р. № 2658
-
Ш "Про
оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну д
іяльність в Україні" майновими
правами визнаються будь
-
які права, пов'язані з майном, відмінні від права власності, у
тому числі права, які є складовими частинами права власності (права володіння,
розпорядження, користування), а також інші специфічні права

(права на провадження
діяльності, використання природних ресурсів тощо) та право вимоги.

Те, що майнові права не є об'єктами права власності, зазначається й у коментарях до
Цивільного кодексу України.

Так, у Науково
-
практичному коментарі Цивільного кодекс
у України за редакцією І.В.
Спасибо
-
Фатєєвої зауважується, що "...попри те, що майнові права є окремими
об'єктами права (ч. 2 ст. 190 ЦК), з цього автоматично не випливає, що вони с й
об'єктами права власності. Об'єктом права власності можуть бути тільки м
атеріальні
речі".

У Науково
-
практичному коментарі Цивільного кодексу України за редакцією О.В.
Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця наголошується, що "...термін "майно" набув досить
широкого значення, адже відповідно до ст. 190 ЦК майном як особливим об'єктом

вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки. Це може
дати підстави для розширеного тлумачення поняття "майно" і відповідно включати
будь
-
які види майнових прав та обов'язків у коло об'єктів права власності, що врешті
може п
ризвести до юридичної помилки. Не можуть належати на праві власності
нереалізовані майнові права та невиконані договірні обов'язки (наприклад, не сплачена
винагорода за продане майно), а відтак, вони можуть бути об'єктом зобов'язальних чи
інших прав".

"...
Незрозуміло, як буде переноситись право власності покупця на майнове право
продавця, і чи взагалі можна вважати майнові права, з точки зору цивільного права,
об'єктом права власності. Із аналізу майнових прав за цивільним законодавством
випливає, що вони м
ожуть бути поділені на речові, виключні (права інтелектуальної
власності), корпоративні та зобов'язальні. Враховуючи те, що речові права тісно
пов'язані із конкретною річчю, а корпоративні права
-

з відповідним цінним папером
чи певною річчю, можна ствердж
увати, що такі права взагалі не можуть розглядатись
як предмет купівлі
-
продажу, оскільки вони переходять у зв'язку з переходом вказаних
об'єктів. Тому справедливо вести мову лише щодо можливості розглядати як предмет
договору купівлі
-
продажу тільки зобов'я
зальні та виключні права".

У підручнику "Российское гражданское право" (відповідальний редактор
-

Е.А.
Суханов) зазначено, що "имущественные права не могут и не должны рассматриваться
в качестве самостоятельных объектов вещных прав (исключается ситуация по
явления
"права собственности на право")".

З аналізу вищевикладеного, а також враховуючи висновки Верховного Суду України
за результатами розгляду спорів з приводу майнових прав (справи №№ 6
-
29429св09, 6
-
52295св10, б
-
32594св10), вбачається, що

майнові права

разом з будь
-
якими
рухомими, нерухомими речами, грошима, цінними паперами є об'єктами
цивільного обороту
.

Слід зауважити, що Європейський суд з прав людини розширено тлумачить поняття
"майно". Так, у постанові від 5 січня 2000 р. в справі "Бейелер проти І
талії" зазначається,
що "...поняття "майно" в ст. 1 Конвенції має автономне значення, яке не обмежується
власністю на фізичні речі. Воно є незалежним від формальної класифікації в
національному праві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, мож
уть
розглядатися як право власності і, таким чином, як "майно" в контексті цього
положення".

На думку О. Шупінської, в тлумаченні європейських суддів інститут захисту права
власності повинен поширюватися на всі оборотоздатні об'єкти, яким притаманні
ознаки

економічної цінності незалежно від їхньої матеріальної або нематеріальної
природи.

При розгляді справ зазначеної категорії судам слід враховувати, що до майнових
прав належить, зокрема, право вимоги, що виникає з приводу володіння, користування
та розпоря
дження майном (наприклад, спадкові права; права вимоги особи за
зобов'язаннями, за якими вона є кредитором; виключні права автора тощо), право
вчиняти дії щодо оформлення права власності на майно.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного С
уду України від 30 січня
2013 р. у справі № 6
-
168цс12 робиться висновок, що

майнове право, яке можна
визначити як "право очікування", є складовою частиною майна як об'єкта
цивільних прав. Майнове право
-

це обмежене речове право, за яким власник
цього прав
а наділений певними, але не всіма правами власника майна, та яке
засвідчує правомочність його власника отримати право власності на нерухоме
майно чи інше речове право на відповідне майно в майбутньому.

До майнових обов'язків належать, зокрема, договірні зо
бов'язанні майнового
характеру, зобов'язання з надання утримання тощо, обов'язки з відшкодування шкоди,
а також обов'язки щодо вчинення певних дій стосовно майна, передбачених законом
або договором, та на інших підставах (наприклад, обов'язок щодо знесення

об'єкта
самочинного будівництва).

Захист майнових прав здійснюється у порядку, визначеному законодавством
(наприклад, захист майнових прав автора за Законом України від 23 грудня 1993
р. № 3792
-
ХІІ "Про авторське право і суміжні права"), а якщо такий спец
іальний
порядок не визначений, захист майнового права здійснюється на загальних
підставах цивільного законодавства.

Важливе значення для вирішення судами справ, пов'язаних з виникненням, зміною
та припиненням права власності, відповідно до чинного законода
вства мас правильне
визначення належності об'єкта до рухомого або нерухомого майна.

За ст. 181 ЦК до нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти,
розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення
та зміни їх п
ризначення. Відповідно, рухомими речами є речі, які можна вільно
переміщувати у просторі.

До об'єктів нерухомого майна ЦК відносить житлові будинки, будівлі, споруди, інше
нерухоме майно (ст.ст. 331, 376). Закон України від 10 квітня 1992 р. № 2269
-
ХІІ
"Пр
о

оренду

державного та комунального майна" поділяє нерухоме майно на будівлі,
споруди, приміщення (ст. 4). Відповідно до Закону № 1952
-
1V об'єктами нерухомого
майна є житлові будинки; квартири;

будівлі, в яких
розташовані приміщення,
призначені для перебува
ння людини, розміщення рухомого майна, збереження
матеріальних цінностей, здійснення виробництва тощо; споруди

(інженерні,
гідротехнічні
тощо)
-

земельні поліпшення, що не належать до будівель та приміщень,
призначені для виконання спеціальних технічних фун
кцій; приміщення
-

частини
внутрішнього об'єму житлових

будинків, будівель, квартир,

обмежені будівельними
елементами (ст. 5). Визначення житлового будинку, квартири, садиби міститься також
у главі 28 ЦК, а об'єктів житлової нерухомості
-

у Податковому код
ексі України:
житловий

будинок, житловий будинок садибного типу, прибудова до житлового
будинку,
квартира, котедж, кімнати у багатосімейних (комунальних) квартирах, садовий
і дачний будинки (ст. 14.1.129).

Незважаючи на відсутність у ЦК загального визначенн
я поняття "об'єкт нерухомості",
перелік об'єктів нерухомого майна, який міститься в ст. 5 Закону № 1952
-
1V, в
сукупності з положеннями ст. 181 ЦК дають підстави для висновку, що поняття
"нерухомість", "нерухоме майно", "об'єкт нерухомого майна" у цивільно
-
правовому
розумінні є ідентичними і повинні сприйматися в розумінні поняття, викладеного в ч.
1 ст. 181 ЦК.

Разом з тим у ЦК, крім поняття "нерухомість", "нерухоме майно", "об'єкт нерухомого
майна" (п. 6 ч. 1 ст. 346, ст.ст. 350, 351), вживаються й інші по
няття: "об'єкт
незавершеного будівництва" (ст. 331), "об'єкт будівництва" (ст.ст. 875, 876, 877, 879, 880,
881, 883), однак прямого визначення цих понять не наводиться.

Визначення поняття "об'єкт будівництва" міститься в адміністративному
законодавстві у с
фері містобудування (абз. З ч. 1 ст. 4 Закону України від 17 лютого 2011
р. № 3038
-
VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі
-

Закон № 3038
-
VI).

Враховуючи, що об'єкт будівництва завжди тісно пов'язаний із земельною ділянкою,
на якій він зведений
, і ніяк не може бути переміщений без знецінення та зміни його
призначення, він повністю відповідає встановленим ст. 181 ЦК об'єктивним критеріям
кваліфікації майна як нерухомого.

За змістом ст. 331 ЦК об'єктом незавершеного будівництва є нерухома річ в пр
оцесі
створення, яка характеризується такими основними ознаками:

1 ) фізичне створення такої нерухомої речі розпочато, однак не завершено, тобто не
виконані всі передбачені проектно
-
звітною документацією роботи;

2) введення в експлуатацію такої нерухомої р
ечі у встановленому законом порядку не
здійснено;

3) право власності на таку нерухому річ, як закінчену будівництвом і введену в
експлуатацію, не зареєстровано.

Разом з тим слід мати на увазі, що в окремих випадках поняття "об'єкт незавершеного
будівництва
" має інше визначення. Наприклад, згідно з абз. 4 ст. 1 Закону № 898
-
IV для
цілей іпотеки (ч. 1 ст. 575 ЦК) це поняття визначається як об'єкт будівництва, на який
видано дозвіл на будівництво, понесені витрати на його зведення, але його не прийнято
в експл
уатацію відповідно до закону.

Таким чином, об'єкт будівництва (об'єкт незавершеного будівництва) як правова
категорія є тотожним поняттю, яке характеризує нерухоме майно в процесі його
створення.

Практична необхідність визначення таких понять полягає в том
у, що нерухомість
належить до такої групи матеріальних речей, які набувають режиму об'єкта цивільних
прав не лише в силу їх фізичного створення, а й також у зв'язку з визнанням їх
юридичного існування, яким для нерухомих речей є прийняття їх в експлуатацію

і
здійснення державної реєстрації (абз. 2,3 ч. 2 ст. 331 ЦК).

При цьому нерухоме майно в процесі його будівництва (створення) фізично реально
існує незалежно від факту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації. Ця
новостворена річ має значну е
кономічну цінність, у зв'язку з чим часто виникають
питання щодо права на цю річ в процесі створення, тобто про право власності на об'єкт
будівництва (об'єкт незавершеного будівництва).

Відтак, суто теоретичні спори вчених
-
цивілістів з приводу того, до яки
х речей
-

рухомих (сукупність будматеріалів) чи нерухомих (нерухомість як об'єкт права
власності) слід віднести об'єкт незавершеного будівництва, мають практичне значення.

Більш вмотивованою видається думка вчених, які розглядають об'єкт незавершеного
буді
вництва як об'єкт особливого роду, щодо якого можливе існування лише
зобов'язальних прав, а захист належності об'єкта будівництва здійснюється винятково
за правилами захисту володіння як факту.

Разом з тим ця точка зору не може бути безумовно сприйнята, ос
кільки питання
правової природи об'єкта незавершеного будівництва як об'єкта цивільних прав в
законодавстві України вирішується неоднозначно.

Так, з одного боку, в силу прямих і непрямих норм чинного законодавства об'єкт
незавершеного будівництва є об'єкто
м нерухомості.

У Законі України від 3 березня 1998 р. № 147/98 "Про передачу об'єктів права
державної та комунальної власності" (ст.ст. 2, 7) об'єкти незавершеного будівництва
прямо віднесені до об'єктів нерухомого майна.

З іншого боку, положеннями абз. 1
ч. 3 ст. 331 ЦК прямо передбачено, що до
завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів,
обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Крім того, положення ч. 1 і ч. 2 ст. 5 Закону № 89
8
-
ІУ досить чітко розмежовують
поняття "нерухоме майно" і "об'єкт незавершеного будівництва".

Закріплюючи у абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК положення про право власності особи на
матеріали, обладнання тощо, використані в процесі будівництва, ані сам ЦК (ст. 876),
а
ні інші законодавчі акти (абз. З ч. 4 ст. 3 Закону України від 17 липня 1999 р. № 997
-
ХГУ
"Про концесії", ст.ст. 1,12 Закону України від 14 вересня 2000 р. № 1953
-
Ш "Про
особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва" (далі
-

Закон № 1953
-
Ш)
н
е виключають можливості існування будь
-
яких прав на сам об'єкт будівництва як
такий, навіть навпаки
-

прямо вказують на те, що об'єкт будівництва (об'єкт
незавершеного будівництва) є об'єктом права власності.

За таких обставин, з урахуванням положень ч. 1
ст. 181 ЦК щодо ознак нерухомої речі,
не можна дійти висновку, що положення абз. 1 ч. 3 ст. 331 ЦК відносять об'єкт
незавершеного будівництва (як сукупність будівельних матеріалів) до рухомих речей,
оскільки будь
-
який об'єкт незавершеного будівництва нероз
ривно пов'язаний із
землею.

Більш того, положення абз. 2 ч. 3 ст. 331 ЦК допускає за певних умов реєстрацію
права власності на об'єкт незавершеного будівництва, що перетворює його на
повноцінний об'єкт нерухомості для цілей цивільного обороту.

Таким чином,

об'єкт незавершеного будівництва є значною економічною цінністю,
незалежно від того, зареєстровано на нього право чи ні, та чи існують взагалі
передбачені абз. 2 ч. 3 ст. 331 ЦК умови для такої реєстрації.

До того ж, з юридичного погляду, процес будівницт
ва є процесом втрати
будівельними матеріалами і конструкціями своєї ідентичності, певного фізичного
стану (наприклад, цемент, цегла, пісок тощо, як окремі інгредієнти), внаслідок чого
право власності на будівельні матеріали і конструкції, використані в про
цесі
будівництва, як на окремі рухомі речі припиняється (ст. 349 ЦК).

Також слід мати на увазі, що економічна цінність об'єкта будівництва не
вичерпується лише вартістю будівельних матеріалів, використаних в процесі
будівництва, а включає також вартість пр
оектування, будівельних робіт, оплати певних
дозвільних процедур та виготовлення документації, вартість послуг з охорони,
страхування, транспортування тощо).

Існування в правовій системі України таких нечітких підходів до визначення правової
природи об'єкт
а будівництва (об'єкта незавершеного будівництва) призводить і до
суперечливої судової практики.

Виходячи з аналізу вищезазначених нормативно
-
правових актів та враховуючи
характерні ознаки незавершеного будівництва, слід визнати, що

об'єкт будівництва
(об'
єкт незавершеного будівництва)і нерухомою річчю особливого роду:
фізичне створення такої нерухомої речі розпочато, однак не завершено. Щодо
такої речі можливо встановлення будь
-
яких суб'єктивних майнових, а також
зобов'язальних прав у випадках та в порядку
, встановлених актами цивільного
законодавства.

При вирішенні питання про виникнення, зміну та припиненні суб'єктивних
цивільних прав щодо об'єкта незавершеного будівництва слід враховувати
особливості та обмеження, встановлені законодавчими актами.

Зазнач
ений висновок підтверджується також положенням ч. 1 ст. І Закону № 1952
-
1V, відповідно до якого державна реєстрація прав ш об'єкт незавершеного будівництва
та їх обтяжень у випадках, установлених законом, проводиться у порядку, визначеному
цим Законом, з у
рахуванням особливостей правового статусу такого об'єкта.

За загальним правилом право власності на об'єкт незавершеного будівництва як
такий виникає безпосередньо в силу положень закону
-
ч. 2 ст. 331 ЦК та ст. 876 ЦК, коли
в процесі будівництва використані

будматеріали, конструкції і вироби незалежно від їх
кількості, складу і їх співвідношення.

Тобто, якщо в процесі зведення об'єкта будівництва на відведеній для цього
земельній ділянці буде викопаний лише котлован, то об'єкт будівництва відсутній,
оскільки

жодної матеріальної цінності окремо від земельної ділянки ще не
створено.

Якщо

в цьому котловані буде закладено фундамент або навіть забиті палі, то
об'єкт будівництва як річ існує.

При цьому слід враховувати таку особливість об'єкта будівництва, як його
динамічність (змінюваність) (за нормальних господарських умов), оскільки в кожний
наступний момент в процесі будівництва його обсяг, фізичні характеристики і вартість
затрачених ресурсів (робіт, будматеріалів, конструкцій тощо) змінюється
-

як правило,
зро
стає.

Припинення суб'єктивних прав на об'єкт будівництва відбувається як за загальними
правилами (ст.ст. 346
-
354,

598
-
609

ЦК), так і характеризується певними особливостями.

Насамперед право власності на об'єкт будівництва (незавершеного будівництва)
припин
яється в момент завершення будівництва, прийняття в експлуатацію і
здійснення державної реєстрації, коли він стає повноцінним об'єктом нерухомості,
створеним в результаті будівництва.

Певними особливостями характеризується перехід права власності на об'єкт

незавершеного будівництва в межах окремих правовідносин, пов'язаних із його
будівництвом.

Так, згідно зі ст. 19 Закону № 1953
-
Ш подальше відчуження об'єкта незавершеного
будівництва та земельної ділянки, на якій розташований цей об'єкт, можливе лише за
ум
ови збереження для нового власника об'єкта незавершеного будівництва
зобов'язань, визначених договором купівлі
-
продажу, винятково за згодою державного
органу приватизації, який здійснює контроль за їх виконанням.

Слід зауважити, що в практиці застосування
норм права щодо права власності на
об'єкти незавершеного будівництва окремими господарськими судами висловлена
правова позиція про те, що звернення стягнення на об'єкт незавершеного будівництва
за боргами власника не є відчуженням такого об'єкта у розумінн
і цього Закону.

Аналогічно не визнається відчуженням перехід права власності на об'єкт
незавершеного будівництва від особи
-

власника такого об'єкта до правонаступника
юридичної особи (у зв'язку з реорганізацією) чи до фізичної особи (у зв'язку зі
спадкува
нням).

Особливим випадком набуття (переходу) права власності на об'єкт незавершеного
будівництва є заміна сторони замовника (підрядника, якщо сторони в договорі
будівельного підряду відступили від положень ст. 876 ЦК). У такому випадку перехід
права власно
сті на об'єкт незавершеного будівництва відбувається безпосередньо в
силу закону (ч. 3ет. 11, ст. 876 ЦК).

З метою усунення існуючої невизначеності щодо об'єктів незавершеного будівництва
та модернізації національного законодавства можливо було б запозичит
и іноземну
норму права. Так, за ЦК Російської Федерації об'єкти незавершеного будівництва
прямо віднесені до нерухомих речей (ст. 130). А в п. 16 постанови Пленуму Вищого
арбітражного суду РФ від 25 лютого 1998 р. № 8 "О некоторых вопросах практики
разреше
ния споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав"
роз'яснено, що "при разрешении споров о праве собственности на не завершенные
строительством объекты судам необходимо руководствоваться нормами,
регулирующими правоотношения собствен
ности на недвижимое имущество и
совершение сделок с ним, с учетом особенностей, установленных для возникновения
права собственности на не завершенные строительством объекты и распоряжения
ими".

Враховуючи норми чинного законодавства і, зокрема, положення с
т.ст. 182, 331, 334
ЦК, основною умовою для визначення статусу нерухомого манна будь
-
якого об'єкта
нерухомості (у тому числі тих, щодо яких законодавчими актами взагалі не визначений
їх правовий статус: асфальтовані чи бетонні площадки, під'їзні колії, авт
омобільна
дорога, автомобільні платформи, спортивні споруди тощо) е державна реєстрація прав
на нього.

Законом № 1952
-
IV встановлено, що державною реєстрацією речових прав на
нерухоме майно є офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення,
пе
реходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом
внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
(ст. 2).

Об'єкти нерухомого майна мають бути капітального типу (ст. 4 Закону № 1952
-
ІV), а
не тимчас
овими, що є притаманним для малих архітектурних форм і тимчасових
споруд для провадження підприємницької діяльності, визначення яких міститься в ст.
28 Закону № 3038
-
VI.

Також відповідно до абз. 7 п. 4 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме
майно та

їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22
червня 2011 р. № 703
, не підлягають державній реєстрації речові права та їх
обтяження на малі архітектурні форми, тимчасові, некапітальні споруди, що
розташовані на земельній ділянці,

переміщення яких є неможливим без їх
знецінення та зміни призначення.

Аналогічне правило містилось в п. 1.6 Тимчасового положення про порядок
державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно,
затвердженого наказом Міністерства
юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5, яке
втратило чинність згідно з наказом Міністерства юстиції України від 14

грудня

2012 р.
№ 1844/5.

Визнаючи право власності на малі архітектурні форми як на об'єкт нерухомого
майна, суди фактично вирішують питан
ня щодо користування земельною ділянкою,
яка є необхідною для їх обслуговування.

Наприклад, рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 30 вересня 2010 р. було
задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про визнання дійсним договору купівлі
-
продажу та
виз
нання права власності на будівлю
-

торговельний павільйон площею 19,8 кв. м,
розташований за Адресою 1. Задовольняючи позов, районний суд виходив з того, що зведений
об'єкт є нерухомим майном. Рішенням апеляційного суду Житомирської області від 26
квітня 2
011 р. рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким в
задоволенні позову відмовлено, оскільки зазначена споруда не є нерухомим майном. Судом
встановлено, що 31 грудня 2009 р. сплив термін договору оренди частини території для
вста
новлення кіоску і орендодавець не мав наміру продовжувати договір оренди, про що було
повідомлено орендаря. Оскільки орендар відмовився звільнити займану частину території,
рішенням господарського суду Житомирської області від 15 червня 2010р., залишеним б
ез
змін постановою Житомирського апеляційного господарського суду від 14 жовтня 2010р., його
було зобов'язано звільнити частину платформи на території Житомирського автовокзалу.
Після чого Особа 1 звернулася до суду з позовом про визнання дійсним договору
купівлі
-
продажу
майна та визнання права власності на будівлю
-

торговельний павільйон площею 19,8 кв. м,
розташований за Адресою 1 (справа № 22
-
ц/0690Л'45/11).

Тобто об'єкт не може вважатись нерухомим майном, якщо він є тимчасовим.

Складним також є питання

щодо можливості визнання права власності на
господарсько
-
побутові будівлі, у тому числі за відсутності на земельній ділянці
житлового будинку.

Враховуючи норми ст.ст. 186, 380, 381 ЦК, господарсько
-
побутові будівлі (сарай,
гараж, санвузол тощо), наземні і

підземні комунікації (водопостачання, очисні споруди
тощо), що розташовані з житловим будинком на одній земельній ділянці і призначені
для забезпечення власника необхідними засобами благоустрою, вважаються
приналежністю головної речі і не є самостійними н
ерухомими речами, у зв'язку з чим
право власності на зазначені будівлі та споруди як на окремі об'єкти визнаватися не
може.

В Інструкції з бухгалтерського обліку необоротних активів бюджетних установ,
затвердженій наказом Державного казначейства України ві
д 17 липня 2000 р. № 64,
зазначено, що надвірні приміщення, огорожі та інші надвірні споруди, що
обслуговують будівлю (сарай, паркан, колодязь), становлять разом з нею один
інвентарний об'єкт.

Однак, якщо ці будівлі та споруди (сарай, паркан, колодязь) обс
луговують 2 і більше
приміщень, вони вважаються самостійними інвентарними об'єктами (п. 2.5).

Слід зазначити, що ЦК, який набрав чинності з 1 січня 2004 р., запроваджено поняття
садиби як об'єкта права власності. Відповідно до визначення, що міститься у ст
. 381
Кодексу, садиба
-

це земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим
будником, господарсько
-
побутовими будівлями, наземними і підземними
комунікаціями, багаторічними насадженнями. Однак досі садиба як цілісний об'єкт
нерухомого майна в Державн
ому реєстрі речових прав на нерухоме майно не
реєструється і у зв'язку з цим в цивільному обороті не фігурує. За реалізації зазначеної
норми закону вказаних вище проблем не існувало б.

При вирішенні спорів про визнання права власності на господарсько
-
побут
ову
будівлю або споруду за відсутності житлового будинку слід керуватися ч. 5 ст. 20 ЗК,
відповідно до якої види використання земельної ділянки в межах певної категорії
земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони)
визначаються
її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених
законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної
документації та документації із землеустрою.

Аналогічна норма міститься в ч. 4 ст. 26 Закону № 303 8
-
VI: "Право
на забудову
земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання
земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації".

Згідно із зазначеними нормами

земельна ділянка може використовуватися
власником у спосіб, який

відповідає категорії земельної ділянки.

Класифікація
видів цільового призначення земель (далі
-
КВЦПЗ), затверджена наказом
Держкомзему від 23 липня 2010 р. № 548, здійснює поділ земель на окремі види
цільового призначення земель, які характеризуються влас
ним правовим режимом,
екосистем
-
ними функціями, видом господарської діяльності, типами забудови,
типами особливо цінних об'єктів, і застосовується для ведення обліку земель та
формування звітності із земельних ресурсів.


Набуття права власності

За нормами
ЦК підставами виникнення (набуття) права власності є різні
правопороджуючі юридичні факти, або правовідносини.

Право власності може набуватись різними способами, які в науці традиційно
поділяються на 2 групи: первинні, тобто такі, які не залежать від прав
попереднього
власника на майно, та похідні, за яких право власності на майно переходить до власника
від його попередника в порядку правонаступництва.

За ЦК до первинного способу набуття права власності відноситься:

o набуття права власності на новостворену

(виготовлену) річ (у т.ч. на об'єкт
незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє
право власності (ст. 331 ЦК);

o набуття права власності на перероблену річ чи на зібрані плоди або привласнені
(добуті) загальнодоступн
і дари природи, в т.ч. в результаті полювання на диких звірів,
вилову риби (ч. 2 ст. 189, ст.ст. 332, 333 ЦК);

o визнання права власності за певних умов на об'єкт самочинного будівництва (ст. 376
ЦК);

-

набуття права власності на скарб, знахідку, бездогляд
ну домашню тварину або інше
безхазяйне майно, у т.ч. на майно, від якого відмовився або на яке втратив право
попередній власник (ст.ст. 335, 336, 337,338,340,341, 343 ЦК);

o набуття права власності на майно добросовісним набувачем від неуповноваженого
відч
ужувача у разі відмови власнику у задоволенні позову про його витребування (ст.ст.
330,388,389 ЦК);

o набуття права власності за набувальною давністю на окремі об'єкти (ст. 344 ЦК).

До похідних способів належить набуття цього права:

o на підставі правочині
в (ст. 334 ЦК);

o в порядку спадкування після смерті громадянина (ст. 1216 ЦК);

o в порядку правонаступництва при реорганізації юридичної особи (ч. 2 ст. 104, ст.ст.
107, 109 ЦК);

o у випадку приватизації державного майна та майна, що перебуває у комунальн
ій
власності (ст. 345 ЦК).

Похідними способами набуття права власності зазвичай є різні договори: купівлі
-
продажу, міни, дарування, ренти, оренди з викупом, а також спадкування майна або
правонаступництво щодо майна юридичних осіб або публічно
-
правових утв
орень.

Разом з тим серед науковців існують різні погляди щодо такої класифікації набуття
права на майно та виокремлення в окрему категорію реквізиції (ст. 353 ЦК), конфіскації
(ст. 354 ЦК), націоналізації, звернення стягнення на майно власника за його
зобо
в'язаннями, викупу майна, що є пам'ятником культури (ст. 352 ЦК) й іншого
майна, що викуповується у власника (ст.ст. 350, 351 ЦК) та набуття права власності
добросовісним набувачем від недобросовісного відчужувача за відплатним договором
(ст. 388 ЦК).

Прак
тичне значення такого розмежування полягає в тому, що у похідних способах
набуття права власності на майно судам необхідно враховувати вірогідність наявності
на це майно прав інших осіб
-

невласників, наприклад, іпотеко держателя,
заставодержателя, орендар
я, іншого суб'єкта обмеженого речового права. Ці права,
зазвичай, не втрачаються при зміні власника речі, яка переходить до нового власника,
маючи обтяження. Фактично діє старе правило римського права: "Ніхто не може
передати іншому більше прав на річ, ніж

має сам".

Загальною ознакою похідного способу набуття права власності є правонаступництво,
тобто перехід права власності від одних осіб до інших. Таким чином, підстава набуття
права власності у одних осіб є одночасно підставою для припинення права власнос
ті у
інших осіб, і навпаки. Отже, важливе значення у таких випадках має визначення
моменту, коли до набувача майна переходить право власності, адже з цього моменту
переходить і тягар утримання власності (ст. 322, ч. 5 ст. 1268 ЦК), і ризик випадкового
знищ
ення чи пошкодження майна (ст. 323 ЦК).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є
правопороджуючі юридичні факти, а для похідного
-

правовідносини, які
виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Як правило, зазначені способ
и виникнення права власності можуть
використовуватись будь
-
якими суб'єктами цивільного права.

Однак окремі способи набуття права власності можуть використовуватись лише
суворо визначеними суб'єктами.

Так, реквізиція, конфіскація, націоналізація можуть бути

способом виникнення
тільки права державної власності.

Особливим способом набуття права приватної власності громадян і юридичних осіб
є приватизація державного майна, яку слід розглядати, насамперед, як підставу для
припинення права державної власності.

Сл
ід мати на увазі, що

судове рішення за загальним правилом не є підставою
виникнення права власності.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК цивільні права можуть
виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного
законодавства. Наприклад: відпов
ідно до ст. 335 ЦК про передачу за рішенням суду у
комунальну власність безхазяйної нерухомої речі в порядку, встановленому ст. 376 ЦК;
право власності на самочинно збудоване нерухоме майно також може бути визнане за
рішенням суду.

Деякими судами зазначене

враховується не завжди, у зв'язку з чим задовольняються
позови про визнання права власності без законних на те підстав.

Ухвалою Верховного Суду України від 7 вересня 2011 р. задоволено частково касаційні скарги
представництва з управління комунальною влас
ністю Одеської міської ради та Одеської
міської ради, скасовано рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2009 р.
та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 9 грудня 2009 р. у справі за позовом Особи 5
до Особи б, Особи 7, Одеської

міської ради, представництва з управління комунальною
власністю Одеської міської ради, Особи 8, Особи 9, Особи 10, Особи 11, Особи 12, Особи 13
про визнання права власності. Справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У квітні 2007 р. Особа

5 звернулась до суду з позовом до Особи б про визнання права власності
на нежиле приміщення та усунення перешкод у користуванні власністю. Позивачка
зазначала, що вона є власником квартири за Адресою 1. Тривалий час вона користується
допоміжним нежилим пр
иміщенням сараю площею 162,14 кв. м, що розташований за
Адресою 1, Зазначене нежиле приміщення є спільною сумісною власністю власників квартир
будинку за Адресою І, які відмовились від належного їм права власності на частку в спільній
сумісній власності на

її користь. Посилаючись на те, що відповідач, який мешкає у квартирі
за Адресою 2, чинить їй перешкоди в користуванні нежилим приміщенням сараю, та те, що
вона має право на звернення до суду з позовом про визнання права власності, яке оспорюється
іншою ос
обою, просила визнати за нею право власності на нежиле приміщення сараю і
зобов'язати Особу б не чинити їй перешкод у користуванні спірним приміщенням.

У подальшому Особа 5 змінила заявлені позовні вимоги та посилаючись на те, що рішенням
Суворовського рай
онного суду м. Одеси від 4 травня 2007 р. за нею визнано право власності на
спірне нежиле приміщення сараю, і на підставі цього судового рішення вона відчужила
приміщення сараю на користь Особи б, яка відчужила його на користь Особи 14, однак
рішення Сувор
овського районного суду м. Одеси від 4 травня 2007 р. було скасоване, просила
визнати за нею право власності на спірне нерухоме майно.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 28 вересня 2009 р., залишеним без змін
ухвалою апеляційного суду Одесь
кої області від 9 грудня 2009р., позовні вимоги Особи 5
задоволено. Визнано за нею право власності на нежиле приміщення сараю, що розташоване за
Адресою 1.

Задовольняючи позовні вимоги Особи 5, суд першої інстанції, з висновками якого погодився
й апеляційн
ий суд,

виходив із того, що Особа 5 як власник квартири за Адресою 1 є
співвласником нежилого приміщення сараю, що розташований за Адресою 1, і оскільки
інші співвласники відмовились від свого права власності на вказаний сарай на користь
Особи 5, за нею сл
ід визнати право власності на спірне нерухоме майно.

Проте відповідно до свідоцтва про право власності від

7

липня 2006 р. зазначене
нерухоме майно належить до комунальної власності територіальної громади м.
Одеси і є частиною нежилих приміщень, що розташо
вані за Адресою

3

(справа № 6
-
5802св10).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суди повинні
враховувати положення ч. 2 ст. 328 ЦК, якою встановлюється презумпція
правомірності набуття права власності, котра означає, що право власност
і на конкретне
майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку,
або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким
чином,

факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає з
закону,
підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає
законність та добросовісність такого набуття.


Момент набуття права власності

Щодо

рухомих речей

ЦК (ч. 1 ст. 334, ст. 336) визначає його як момент передання
(вручення, отримання) та зав
олодіння річчю. Разом з тим судам слід мати на увазі, що
цей момент визначено диспозитивно, оскільки законом або договором сторін може
бути встановлено інший момент такої передачі (наприклад, сплата купівельної ціни,
підписання передавального акта, настанн
я іншої умови, передбаченої договором,
тощо).

У ч. 2 ст. 334 ЦК визначено поняття "передання". Ним вважається не тільки фактичне
вручення майна набувачеві або перевізнику чи організації зв'язку для відправлення
набувачеві, а й вручення йому коносамента або

іншого товарно
-
розпорядчого
документа на майно.

Фактичне володіння майном набувачем на момент укладення договору про його
відчуження (наприклад, під час викупу орендованого майна) прирівнюється до
передачі майна.

На об'єкти нерухомості, права на які підля
гають державній реєстрації, право
власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК виникає в момент
державної реєстрації (ст. 182 ЦК), а не в момент фактичного передання майна або в
будь
-
який інший момент, визначений угодою сторін (наприклад
, передача ключів від
будинку не свідчить про набуття права власності на будинок за відсутності договору та
державної реєстрації).

Для набуття набувачем права власності на майно і
-

з іншого боку
-

припинення права
власності на цей об'єкт у відчужувача май
на необхідна наявність таких складових:
укладення договору (в передбачених законом
-

ст. 208, ст. 209 ЦК випадках його
нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених
законом випадках
-

державна реєстрація.

При цьому сторони

договору вправі встановити додаткові (відкладальні або с касу
вальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі
-

самостійно визначати
момент переходу права власності.

Слід, враховувати деякі особливості щодо умов набуття права власності, встан
овлені
законом.

Зокрема, право власності на квартиру, дачу, гараж або іншу будівлю чи приміщення,
їх відповідну частку члена житлово
-
будівельного, дачного, гаражного або іншого
кооперативу виникає при повному внесенні пайових внесків (ст. 18 Закону № 1952
-
1V,
ст. 19
-
1 Закону України від 10 липня 2003 р. № 1087
-
ІУ "Про кооперацію", ст. 384 ЦК).

Відповідно до ст. 722 ЦК право власності обдаровуваного на дарунок виникає з
моменту його прийняття. Прийняття обдаровуваним документів, які посвідчують
право власнос
ті на річ, інших документів, які посвідчують належність дарувальникові
предмета договору, або символів речі (ключів, макетів тощо) є прийняттям дарунка.

Право власності на майно у випадку прийняття спадщини виникає з часу відкриття
спадщини (ч. 5 ст. 1268
ЦК), а на нерухоме майно
-

з моменту державної реєстрації
цього майна (ст. 1299 ЦК). Звертаємо увагу, що Законом України від 4 липня 2013 р. №
402
-
VII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку із
запровадженням державної реєстрації
речових прав на нерухоме майно та їх
обтяжень", який набрав чинності 4 серпня 2013 р., ст. 1299 ЦК виключено.

Відповідно до ст. 115 ЦК господарське товариство є власником майна, переданого
йому учасником товариства у власність як вклад до статутного (склад
еного) капіталу, а
також майна, набутого на підставах, що не заборонені законом.

Якщо рухоме майно передане як вклад до статутного (складеного) капіталу до
моменту державної реєстрації юридичної особи (ч. 4 ст. 8) ЦК), то право власності цієї
юридичної осо
би на майно виникає не раніше дати такої реєстрації. Якщо рухоме
майно передане як вклад до статутного (складеного) капіталу після державної
реєстрації юридичної особи, то право власності цієї юридичної особи на це рухоме
майно виникає з моменту передання
їй майна, якщо інше не передбачено законом або
рішенням учасників юридичної особи (ст. 102 ЦК).

При передачі нерухомого майна як вкладу до статутного (складеного) капіталу
юридичної особи право власності на таке майно виникає з моменту державної
реєстрації

права за такою юридичної особою у Державному реєстрі речових прав на
нерухоме майно.

Відповідно до ст.ст. 330, 334 ЦК право власності на нерухоме майно виникає у
добросовісного набувача з дня державної реєстрації, якщо відповідно до ст. 388 ЦК
майно не мо
же бути витребувано у нього.

Таким чином, за змістом ст. 330 ЦК добросовісний набувач набуває право власності
на майно не лише тоді, коли набрало законної сили рішення суду про відмову в
задоволенні позову про витребування майна з його володіння, а й тоді,

коли
попередній власник з відповідним позовом не звертався.

Аналогічним чином підлягають застосуванню положення ст. 330, частин І, 2 ст. 334
ЦК при вирішенні спорів щодо права власності на рухоме майно (право власності на
рухоме майно у добросовісного наб
увача виникає з моменту відплатного придбання
майна, якщо відповідно до ст. 388 ЦК це майно не може бути у нього витребувано).


Особливості набуття права власності на новостворене майно та об'єкти
незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК)

Новоствореною може б
ути як рухома, так і нерухома річ.

Право власності на новостворену рухому річ виникає у особи, яка її виготовила
(створила), в той момент, коли в результаті виготовлення чи створення з'являється
об'єкт, який може кваліфікуватись як нова річ, якщо інше не в
становлено договором
або законом. При цьому йдеться про створення такого об'єкта для себе, оскільки якщо
він створюється за договором для іншої особи, він стає власністю цієї особи.

Важливого значення у зв'язку з цим набуває встановлення моменту, з якого р
іч можна
визнати створеною, тобто об'єктом у розумінні ст. 179 ЦК. Для рухомих речей право
власності виникає з моменту закінчення відповідної діяльності (виготовлення,
збирання, переробки тощо).

Щодо моменту виникнення права власності на новостворене нерух
оме майно
встановлені особливості, передбачені ч. 2 ст. 331 ЦК, відповідно до якої право власності
на новостворене нерухоме майно виникає з моменту завершення будівництва. Якщо
договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна в експлуатацію,
пр
аво власності виникає з моменту прийняття його в експлуатацію (прийняття в
експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів регулюється Порядком, затвердженим
постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 р. № 461). Якщо право
власності на нерухоме

майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації,
право власності виникає з моменту державної реєстрації (систему органів державної
реєстрації прав становлять центральний орган виконавчої влади, що забезпечує
реалізацію державної політики у сфері
державної реєстрації прав, та структурні
підрозділи територіальних органів Міністерства юстиції України, які забезпечують
реалізацію його повноважень та є органами державної реєстрації прав,
-

ст. 6 Закону
№ 1952
-
ІУ).

Положення ч. 2 ст. 331 ЦК слід розуміт
и у системному зв'язку Із положенням ст. 182
ЦК щодо державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухомі речі,
яка не передбачає жодних винятків. Як правило, усі об'єкти нерухомого майна в силу
своєї специфіки після завершення будівництв
а підлягають прийняттю в експлуатацію
та державній реєстрації.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону № 1952
-
ІV права на нерухоме майно та їх обтяження,
які підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту
такої реєстрації.

Отже, мо
ментом виникнення права власності на новостворене нерухоме
майно є момент його державної реєстрації.

Судам слід мати на увазі, що

визнання права власності на об'єкт незавершеного
будівництва (на недобудоване нерухоме майно) в судовому порядку ЦК не
передба
чено.

Зазначений висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 19
вересня 2011 р. 30 результатами розгляду заяви TOB "Черкасизалізобетонстрой" про перегляд
Верховним Судом України постанови Вищого господарського суду України від 10 лютого 2011

р. в справі № 18/314 за позовом TOB "Черкасизалізобетонстрой" до ЗАТ "Будсоцсервіс",
підрозділу примусового виконання рішень Головного управління юстиції у м. Києві про
визнання права власності на майно (справа № 3
-
82гс11/32/14).

У первісній редакції ст.
331 ЦК в її ч. 4 містилось положення, згідно з яким за заявою
заінтересованої особи суд міг визнати її власником недобудованого нерухомого майна,
якщо буде встановлено, що частка робіт, яка не виконана відповідно до проекту, є
незначною.

Законом України ві
д 15 грудня 2005 р. № 3201
-
IV "Про внесенні змін до деяких
законодавчих актів України" ч. 4 ст. 331 ЦК було виключено.

Відсутність в законі норми, яка б дозволяла в судовому порядку визнавати право
власності на об'єкти незавершеного будівництва, породжує н
изку питань, адже спір
між суб'єктами цивільних правовідносин може виникнути і до моменту державної
реєстрації.

Як свідчить судова практика, суди по
-
різному вирішують спори,

що

виникають між
подружжям, про поділ об'єктів незавершеного будівництва; про визн
ання права
власності на новостворене майно, яке набувається фізичними особами в порядку,
встановленому Законом № 978
-
1V; про визнання права власності на об'єкти
незавершеного будівництва в порядку спадкування, і по
-
різному визначають об'єкт,
щодо якого виз
нають право власності.

З приводу розгляду спорів про визнання

права власності на об'єкти незавершеного
будівництва в порядку спадкування

відповідні роз'яснення надані в п. 8 постанови
Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 р. № 7 "Про судову пр
актику у
справах про спадкування".

Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то
у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як
забудовника входять до складу спадщини, адже відповідно до ст. 1216 ЦК
спадкуванням є пер
ехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка
померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

За результатами

розгляду спорів

між подружжям стосовно об'єктів незавершеного
будівництва суди:

o визнають право власності на частину об'єкта нез
авершеного будівництвом за
кожною зі сторін та виділяють його в натурі;

o ухвалюють рішення не про визнання права власності на об'єкт незавершеного
будівництва, а визнають цю нерухомість об'єктом спільної сумісної власності
подружжя;

o визнають право на ча
стину незавершеного будівництвом будинку за кожною зі
сторін без зазначення, якого саме права набуває позивач та відповідач, тощо.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду
України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику
застосування судами законодавства,
що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок",

за позовом
дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також
спадкоємців суд вправі провести поділ незакінченого будівництвом будинку
,
якщо, враховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини,
що підлягають виділу, і технічно можливо довести до кінця будівництво
зазначеними особами. У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом
будинку суд може визнати право за ц
ими особами на будівельні матеріали і
конструктивні елементи будинку або з врахуванням конкретних обставин
залишити його одній зі сторін, а іншій присудити грошову компенсацію.

Судами визнається право власності на:

"незакінчений будівництвом об'єкт"; "на
б
удівельні матеріали під забудівлю жилого будинку та літньої кухні, як об'єкт незавершеного
будівництва"; "на будівельні матеріали, які були використані в процесі будівництва та
існують у вигляді домоволодіння: житловий будинок, прибудову, тамбур, літню кух
ню,
сарай, душову, вбиральню, огорожу, вимощення, цистерну"; "на будівельні матеріали та
конструктивні елементи, з яких складається домоволодіння"; "на майнові права на
нерухомість"

тощо.

У таких випадках необхідно використовувати термінологію, яку застосо
вує
законодавець у ст.ст. 331, 876 ЦК та Законі № 1952
-
IV,
-

"об'єкт незавершеного
будівництва" або "об'єкт будівництва".

Слід зазначити, що у зв'язку з відсутністю в законі чіткості щодо питання державної
реєстрації об'єктів незавершеного будівництва можл
иві зловживання з боку осіб, що
приймають рішення про необхідність такої реєстрації, а також здійснення вибіркової
реєстрації.

Враховуючи, що за своєю правовою природою об'єкт незавершеного будівництва є
нерухомою річчю, а також те, що щодо такої речі можл
иво встановлення як
суб'єктивних майнових, так і зобов'язальних прав (у випадках, передбачених актами
цивільного законодавства), з метою усунення існуючих неузгодженостей в
законодавстві стосовно об'єктів незавершеного будівництва, слід внести зміни до ст.

331
ЦК, виклавши її в такій редакції:

ч. 1 залишити без змін;

ч. 2 ст. 331 слід викласти в новій редакції, а саме: "Право власності на новостворене
нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, у тому числі на об'єкти
незавершеного будівництва виника
є з моменту такої реєстрації на підставі документів,
що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для
створення об'єкта нерухомого майна, проектно
-
кошторисної документації, а також
документів, що містять опис об'єкта незавершеного б
удівництва";

ч. 3 виключити.

У Законі № 1952
-
1V передбачити, що державна реєстрація права власності на об'єкти
незавершеного будівництва здійснюється на підставі документів про підтвердження
використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та за
наявності
відповідних дозвільних і узгоджу вальних документів на будівництво.


Перехід права власності на земельну ділянку у разі набуття права
власності на розташовані на ній об'єкти нерухомості (ст. 377 ЦК, ст. 120
ЗК)

Слід зазначити, що протягом останні
х двох десятиліть законодавець неодноразово
змінював норми закону, що встановлюють підстави та умови набуття права власності
на земельну ділянку в разі відчуження розташованої на ній будівлі або споруди.

Так, при переході права власності на

будівлі

та спор
уди за цивільно
-
правовими
угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30
ЗК в редакції 1992 р. до набувача від відчужувана автоматично переходило право
власності або право користування земельною ділянкою, на якій ро
зташовані будівлі та
споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження, з необхідністю
подальшого оформлення переходу права власності.

Відчуження об'єктів нерухомого майна в період з 1 січня 2002 р. до 20 червня 2007 р.
(під час дії ст. 120 ЗК в ре
дакції від 25 жовтня 2001 р.) не тягнуло автоматичного
переходу права власності на земельну ділянку під будівлями і спорудами. В таких
випадках право власності на земельну ділянку або її частини могло переходити
відповідно до ст. 120 ЗК 2001 р. на підставі

цивільно
-
правових угод, а право
користування
-

на підставі договору оренди.

До особи, яка придбавала житловий будинок, будівлю або споруду з 1 січня 2004 р.
(з моменту набрання чинності ЦК 2003 р.), згідно зі ст. 377 ЦК, а з часу внесення змін до
ст. 120
ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р. № 997
-
V
-

і згідно зі ст. 120 ЗК,
переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її
цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а якщо договором це не
було визначено
, до набувача переходило право власності на ту частину земельної
ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину
земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності
на будинок або його частину з
а договором довічного утримання до набувача
переходило право на земельну ділянку, де вони розташовані, на умовах, на яких ця
ділянка належала відчужувану. В разі переходу права власності на будівлі та споруди
до кількох осіб право на земельну ділянку визна
чалось пропорційно часткам осіб у
вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в договорі відчуження останніх,
а при переході права власності на будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб,
які не могли мати у власності земельні ділянки, до
них переходило право користування
земельною ділянкою.

Нарешті, чинна редакція ст. 120 ЗК, фактично продублювавши положення ст. 377
ЦК, передбачила, що з 1 січня 2010 р. до особи, яка набула право власності на житловий
будинок (крім багатоквартирного), буді
влю або споруду, переходить право власності,
право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового
призначення, в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника
(землекористувача) (ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК
в редакції Закону України від 5 листопада
2009 р. № 1702
-
VI).

Вивчення матеріалів, що надійшли для проведення аналізу, свідчить про наявність
деяких труднощів під час вирішення справ зазначеної категорії. Окремі суди
застосовують закон, що не діяв на час в
иникнення спірних правовідносин.

Наприклад, рішенням Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 3 листопада
2011 р. відмовлено у задоволенні позову Особи 5 до Особи 4 про визнання права власності
на

5

частину земельної ділянки, поділ її в нату
рі та визнання частково недійсним державного
акта про право приватної власності на землю.

Відмовляючи Особі 5 у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка
ухилилася від проведення експертизи, без якої неможливо вирішити спір.

Рі
шенням апеляційного суду Рівненської області від 29 березня 2012 р. вищезазначене
рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов було
задоволено. Скасовуючи рішення місцевого суду і задовольняючи позовні вимоги, апеляційний
су
д зазначив, що, оскільки Особі 5 на праві приватної власності належить

5

частина
житлового будинку з господарськими будівлями за Адресою 1, за нею слід визнати і право
власності на частішу земельної ділянки, яка призначена для будівництва та обслуговування

цього майна. При цьому апеляційний суд керувався нормами ст. 377 ЦК.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від
8 серпня 2012 р. рішення апеляційного суду Рівненської області та рішення Лубенського
міськрайо
нного суду в зазначеній справі скасовано, справу передано на новий розгляд до суду
першої інстанції.

Судом установлено, що сторони з 1995 р. проживали однією сім'єю. З листопада 1999р.
вони придбали у Особи б житловий будинок за Адресою 1. Покупцем за бірж
овою угодою
купівлі
-
продажу с Особа 4. За договором купівлі
-
продажу від 9 листопада 2001 р. Особа 4
придбала у Особи б земельну ділянку для обслуговування житлового будинку та ведення
особистого підсобного господарства, розміром 0,73 га. на яку 18 червня 2
003 р. Молодавською
сільською радою видано державний акт на ім'я Особи 4. Рішенням Лубенського
міськрайонного суду від 19 жовтня 2006р., яке надраю законної сили, визнано частково
недійсною біржову угоду купівлі
-
продажу нерухомості від 3 листопада 1999 р.
та визнано за
Особою 5 право власності на £ частину житлового будинку з господарськими будівлями за
Адресою 1.

Враховуючи, що зазначені фактичні обставини мали місце у період до 1 січня 2004 р.,
застосування до таких правовідносин норм ст. 377 ЦК не можна
визнати обґрунтованим
(справа № 6
-
18712св 12).

Вирішуючи спори про визначення розміру земельної ділянки, необхідної для
обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, право власності на які при їх
відчуженні перейшло до набувача без визначення в до
говорі права на земельну ділянку,
суд повинен з'ясовувати, зокрема: чому це питання не було вирішено в договорі;
можливість підписання відчужувачем і набувачем

доповнення до

цього договору щодо
права набувача на земельну ділянку; чи не свідчить реальна мож
ливість використання
всієї земельної ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної
ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди, який існував до
їх відчуження.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування жи
тлового будинку, будівлі
або споруди, визначається шляхом проведення за клопотанням сторін експертизи з
урахуванням чинних нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та
правил тощо.

Зазначені роз'яснення надані в п. 18
-
1 постанови Пленуму

Верховного Суду України
від 16 квітня 2004 р. № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства
при розгляді цивільних справ".

Аналогічний висновок міститься в ухвалі Верховного Суду України від 28 вересня 2011 р. у
справі № 6
-
22401св09.

Стат
тя 377 ЦК і ст. 120 ЗК встановлюють правило переходу права власності на
земельну ділянку до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду,
оскільки земля і розміщені на ній об'єкти нерухомості нерозривно пов'язані між собою.
Однак зазначені нор
ми не визначають порядок такого переходу і не є підставою для
скасування державного акта про право власності на земельну ділянку.

Неприпустимим є позбавлення права власності на земельну ділянку особи, яка
набула права власності у встановленому законом поря
дку, але не є власником
житлового будинку, будівлі або споруди, що знаходиться на цій земельній ділянці,
оскільки особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні
лише у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 321 ЦК).

Згідно зі ст. 125 ЗК право власності на земельну ділянку, а також право постійного
користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної
реєстрації цих прав.

За час, коли змінювалися редакції ст. 120 ЗК та ст. 377 ЦК, склалась ситуа
ція, коли
власник земельної ділянки і власник нерухомості, що розташована на ній, не
співпадають в одній особі. Власник нерухомості, що знаходиться на земельній ділянці,
лише формально є власником земельної ділянки, право власності на яку зареєстроване
за
іншою особою. І в результаті власник земельної ділянки і власник об'єкта
нерухомості, розташованого на ній, не можуть у повному обсязі здійснювати свої права
власника.

Таке становище можливо змінити шляхом внесення змін до ст. 377 ЦК і ст. 120 ЗК,
передбач
ивши відчуження житлового будинку (крім багатоквартирного), будівлі,
споруди одночасно із земельною ділянкою, на якій вони знаходяться, якщо вони
належать на праві власності одній особі.

Також слід встановити, що у випадку придбання житлового будинку, буді
влі або
споруди у особи, яка є власником будинку, будівлі або споруди, але при цьому не є
власником земельної ділянки, на якій розташовані житловий будинок, будівля або
споруда, до набувача переходить право користування відповідною частиною земельної
ділян
ки, яка знаходиться під житловим будинком, будівлею чи спорудою, та на частину
земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування, на тих самих умовах і в тих
самих розмірах, що належали відчужувачу.

Право власності, право користування земельною діл
янкою підлягають обов'язковій
державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на
нерухоме майно.

Набуття права власності на перероблену річ (ст. 332 ЦК)

Статтею 332 ЦК передбачено набуття права власності на перероблену річ. Прич
ому
об'єкт, на який набувається право власності, визначено як нову річ.

Про це наголошено і в ухвалі Верховного Суду України від 28 жовтня 2009 р. за результатами
розгляду справи за позовом Б. до комунального підприємства "Святошинське лісопаркове
господар
ство", третя особа
-

Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації
права власності на об'єкти нерухомого майна, про витання права власності на нерухоме
майно.

Б. звернувся із зазначеним позовом, посилаючись на те, що за час користування кварт
ирою,
наданою йому у користування згідно з рішенням профспілкового комітету КП
"Святошинське лісопаркове господарство" як працівнику, він за погодженням з відповідачем
переробив її, створивши нову річ: збільшив розмір житлової площі, зробив капітальний
рем
онт та провів необхідні комунікації. Просив визнати за ним право власності на
новостворене майно, розташоване за адресою: .и. Київ, вул. В., 85, яке складається з квартири
№ 1, віддачу, сараю та господарського блоку, зобов'язати БТІ зареєструвати за ним пр
аво
власності на зазначене майно.

Скасовуючи рішення апеляційного суду м. Києва від 4 березня 2009 р" яким скасовано
рішення Оболонського районного суду м. Києва від 23 грудня 2008 р. про відмову у задоволенні
позову та ухвалено рішення, яким позов задовол
ено, та залишаючи в сипі рішення суду першої
інстанції. Верховний Суд України в мотивувальній частині ухвали зазначив наступне:
"Статтею 332 ЦК регулюється питання набуття права власності на перероблену річ.
Об'єкт, на який набувається право власності в ре
зультаті переробки, визнається новою
річчю. Виникнення права власності на нову річ (новостворене нерухоме майно) урегульовано
ч. 2 ст. 331 ЦК, в якій зазначено, що право власності на новостворене нерухоме майно (житлові
будівлі, споруди) виникає у момент з
авершення будівництва цього об'єкта. У разі, якщо
законом або договором передбачено, що право власності на нерухоме майно виникає з моменту
прийняття його в експлуатацію або державної реєстрації, право власності на це майно
виникає з моменту прийняття в ек
сплуатацію або державної реєстрації" (справа № 6
-
11500св09).

І хоча у визначенні поняття "переробка", що міститься у ч. 1 ст. 332 ЦК, не йдеться
про те, що такий термін застосовується лише до створення особою нової речі із чужих
матеріалів, все
-
таки зі змі
сту цієї статті випливає, що її дія поширюється саме на
відносини щодо створення особою нової речі з чужих матеріалів.

За загальним правилом самочинна переробка чужої речі, а також створення із чужих
матеріалів нової речі, не тягне виникнення в особи, що п
ереробила річ або створила із
чужого матеріалу нову річ, права власності на нову річ. Власником нової речі (на
відміну від норми ч. 1 ст. 331 ЦК) згідно з ч. 2 ст. 332 ЦК стає власник речі, що була
перероблена (власник матеріалів) за бажанням останнього.

В
иняток із загального правила міститься у ч. 4 ст. 332 ЦК. яка передбачає набуття
права власності особою, що переробила річ (створила нову річ із чужих матеріалів
навіть без згоди власника матеріалів), у випадку, коли вартість переробки створеної
нової речі

істотно перевищує вартість матеріалів, що були перероблені з метою
створення цієї речі.

Закон не дає визначення поняття "істотного перевищення вартості", тому зазначену
обставину повинен встановити суд. Така

"істотність" повинна визначатись судом,
виходяч
и із співвідношення вартості переробки, вартості матеріалів та вартості
нової речі з урахуванням принципів справедливості, розумності і
добросовісності.

Виходячи з аналізу норм ч. 3, ч. 4 ст. 332, ч. 3 ст. 386 ЦК, слід зробити висновок, що у
разі переходу
права власності на створену або перероблену річ до особи, яка створила
(переробила) річ із чужих матеріалів, ця особа повинна відшкодувати власнику
матеріалів моральну і майнову шкоду.

Слід зазначити, що практика задоволення позовів про визнання права влас
ності на
переобладнані чи переплановані квартири, інші приміщення, добудовані будинки є
досить поширеною. Задовольняючи такі позови, суди фактично виконують функції, які
належать до компетенції органів місцевого самоврядування, узаконюють самовільні
переоб
ладнання або самочинно збудоване нерухоме майно.

Наприклад, рішенням Рівненського міського суду від 15 лютого 2010 р. у справі № 2
-
4470/09
визнано право власності на самочинно реконструйовану п'ятикімнатну квартиру з
влаштуванням мансардного поверху в покр
івлі багатоквартирного будинку.

Відповідно до ст. 319 ЦК власник володіє, користується, розпоряджається своїм
майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь
-
які дії,
які не суперечать закону.

Нормою ст. 383 ЦК встановлено, що вла
сник житлового будинку, квартири може на
свій розсуд здійснювати ремонт і зміни у квартирі, наданій йому для використання як
єдиного цілого, за умови, що ці зміни не призведуть до порушень прав власників інших
квартир у багатоквартирному житловому будинку
та не порушать санітарно
-
технічних
вимог і правил експлуатації будинку.

Згідно зі ст. 152 ЖК переобладнання і перепланування жилого будинку (квартири),
що належить громадянинові на праві приватної власності, провадяться з дозволу
виконавчого комітету місце
вої ради.

Правилами користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків,
затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 1992 р. № 572,
передбачено, що власники, наймачі (орендарі) приміщень житлових будинків мають
право на переоблад
нання і перепланування житлових і підсобних приміщень, балконів
і лоджій за відповідними проектами без обмеження інтересів інших громадян, які
проживають у будинку, з дозволу власника будинку (квартири) та органу місцевого
самоврядування, що видається в ус
тановленому порядку (п. 4).

Визначення термінів "переобладнання" і "перепланування" міститься в Правилах
утримання жилих будинків та прибудинкових територій, затверджених наказом
Державного комітету України з питань житлово
-
комунального господарства від 17

травня 2005 р. № 76. Зазначеними Правилами також встановлено, що переобладнання
і перепланування жилих будинків, жилих і нежилих приміщень у будинках
дозволяється робити після одержання дозволу виконавчого комітету місцевої ради.

Разом з тим слід враховув
ати, що нормативними правовими актами визначено
поняття переобладнання об'єктів, які не належать до самочинного будівництва і
відповідно не вимагають дозволу на його проведення.

Так, згідно з п. 3.2 розділу 3 Інструкції про порядок проведення технічної
інв
ентаризації об'єктів нерухомого майна, затвердженої наказом Держбуду України 24
травня 2001 р. № 127, не є самочинним будівництвом, зокрема:

для будинків садибного типу, дачних та садових будинків: зведення на земельній
ділянці тимчасових будівель та спору
д (незалежно від наявності фундаменту), погребів,
веранд, тамбурів, бань, хлівів, гаражів, літніх кухонь та ін.;

для квартир багатоквартирних житлових будинків, гуртожитків: перепланування,
пов'язані зі збільшенням житлової або підсобної площі за рахунок д
емонтажу або
влаштування перегородок без порушення капітальних несучих стін, несучих
конструкцій, опор, балок за рахунок площ коридорів та допоміжних приміщень,
влаштування чи закриття дверних (віконних) прорізів у внутрішніх некапітальних
стінах, демонтув
ання або влаштування перегородок між приміщеннями кухні і
житлової кімнати тощо.

Отже, для переобладнання, перепланування, перебудови чи добудови належного на
праві власності нерухомого майна, крім переобладнань, які не вважаються самочинним
будівництвом,
його власнику достатньо попередньо звернутися до органу місцевого
самоврядування за одержанням дозволу на проведення конкретних робіт і у випадку
отримання відмови оскаржити її до суду.

Суди не повинні підміняти органи виконавчої влади та органи місцевого
самоврядування щодо здійснення ними повноважень, встановлених Конституцією та
законами України.

За результатами вивчення цивільних справ про визнання права власності також
встановлено, що судами визнається право власності на складові частини нерухомого
май
на (прибудову, балкон, терасу тощо) як на окремі об'єкти права власності, що
суперечить вимогам ст.ст. 179, 183, 186, 187, 188ЦК.

Наприклад, рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 3 червня 2009 р.
задоволено позов громадянки Н. до викон
авчого комітету Жовтневої районної у м.
Дніпропетровську ради, Дніпропетровської міської ради, виконкому Дніпропетровської
міської ради, Державної інспекції архітектурно
-
будівельного контролю Дніпропетровської
міської ради, третя особа
-

комунальне підприє
мство "Дніпропетровське міжміське бюро
технічної інвентаризації" Дніпропетровської обласної ради. Визнано за громадянкою Н право
власності на новостворене нерухоме майно
-

житлову прибудову АІІ1
-
2 загальною площею
114,6 кв. м та житловою площею 52,1 кв, м
до квартири №_будинку №_по вул. А. у м.
Дніпропетровську. Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 січня 2010
р. вищезазначене рішення суду першої інстанції скасовано у зв'язку з порушенням та
неправильним застосуванням норм матеріальног
о та процесуального права. У позові
громадянці Н. відмовлено (справа № 22ц
-
37 4/2010).

При розгляді позовів про визнання права власності на добудову чи прибудову до
будинку, споруди, що зроблені безпосередньо на земельній ділянці, судам необхідно
керуватис
я нормою ст. 376 ЦК щодо здійснення самочинного будівництва.

Так, в ході розгляду справи за позовом Особи 5 до Особи 6, Особи

7,

Особи 8, треті особи:
Личаківська районна адміністрація Львівської міської ради. Львівська міська рада, про
знесення самочинно
збудованих прибудови та надбудови, приведення будинку до попереднього
стану, відшкодування моральної шкоди і за позовом Личаківської районної адміністрації
Львівської міської ради до Особи 6, Особи 7, Особи 8 про зобов'язання демонтувати самочинно
збудован
у добудову, приведення квартир до попереднього стану судом встановлено, що Особа
б. Особа 7, Особа 8, Особа 9 є власниками квартир за Адресою 2. Беї дозволу на будівництво,
дозволу органу архітектурно
-
будівельного контролю на проведення будівельних робіт,
належним чином погодженої документації та на земельній ділянці, що не була відведена для
цієї мети, Особа 6, Особа 7, Особа 8 здійсниш прибудову і надбудову до жилого будинку за
Адресою 1, чим порушують права мешканця сусідньої квартири
-

Особи 5.

З'ясував
ши зазначені обставини, ґрунтуючись на зібраних доказах та керуючись ст. 376
ЦК, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог
Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради. Із зазначеним рішенням
погодивс
я й апеляційний суд,

Ухвалою Верховного Суду України від 25 травня 2011 р. ухвалені в частині задоволення
позовних вимог Личаківської районної адміністрації Львівської міської ради судові рішення
також залишені без змін (справа № 6
-
16487св10).


Набуття пра
ва власності за договором (ст. 334 ЦК)

За загальним правилом право власності у набувача майна за договором виникає з
моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом (ч. 1 ст.
334 ЦК).

Право власності на майно за договором, який підл
ягає нотаріальному посвідченню,
виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної
сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним (ч.
3 ст. 334 ЦК),

Нотаріальне посвідчення правочинів, що вчиняют
ься у письмовій формі, є
обов'язковим лише у випадках, передбачених законом (ч. І ст. 209 ЦК).

Зокрема, обов'язкове нотаріальне посвідчення встановлене щодо договорів про виділ
частки із нерухомого майна, що є у спільній частковій або сумісній власності (ч
. 3 ст.
364, ч. 3 ст. 370 ЦК); договорів про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій
або сумісній власності (ч. 3 ст. 367, ч. 4 ст. 372 ЦК); договорів застави нерухомого майна
(ч. 1 ст. 577 ЦК) та космічних об'єктів (ст. 13 Закону України від 2 ж
овтня 1992 р. № 2654
-
ХІІ "Про заставу"), договорів купівлі
-
продажу майна державних підприємств (ч. 4 ст. 27
Закону України від 4 березня 1992 р. № 2163
-
ХІІ "Про приватизацію державного
майна"); договорів довічного утримання (ч. І ст. 745 ЦК) тощо.

Згідно з

ч. 4 ст. 334 ЦК (в редакції Закону України від 11 лютого 2010 р. № 1878
-
VI
"Про внесення змін до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на
нерухоме майно та їх обтяжень" та інших законодавчих актів України" (далі
-

Закон №
1878
-
VI)

права на
нерухоме майно, яке підлягає державній реєстрації, виникають
з дати такої реєстрації відповідно до закону. Державна реєстрація правочинів
щодо нерухомості з 1 січня 2013 р. зазначеним Законом скасована.

У разі недодержання сторонами вимоги закону про нотар
іальне посвідчення
договору такий договір є нікчемним. Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних
умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або
часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального
посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним (ст. 220 ЦК).

Відповідно до роз'яснень, даних Верховним Судом України в постанові Пленуму
від

6

листопада 2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про
визнання правочинів недійсними", вир
ішуючи спір про визнання правочину, який
підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що
норма

ч. 2 ст. 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і
нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації
, оскільки моме
нт вчинення
таких правочинів відповідно до ст. 210 та ст. 640 ЦК пов'язується з державною
реєстрацією, тому вони не є вчиненими і не створюють прав та обов'язків для сторін (п.
13).

Незважаючи на це, суди на підставі ст. 220 ЦК визнавали право власності на

об'єкти
нерухомого майна, щодо яких закон до 1 січня 2013 р. передбачав як нотаріальну форму
договору, так і державну реєстрацію.

Так, у справі № 2
-
298/11 за позовом М. до сільськогосподарського виробничого кооперативу
"Батьківщина" про визнання дійсним д
оговору купівлі
-
продажу нерухомого майна
(приміщення телятника) та визнання права власності на це майно, рішенням Ківерцівського
районного суду Волинської області від 12 квітня 2011 р. позов задоволено.

Задовольняючи позов і визнаючи дійсним договір купівл
і
-
продажу телятника, суд виходив з
того, що відповідно до договору купівлі
-
продажу зазначеного нерухомого майна позивач сплатив
відповідачу кошти за цю будівлю і за актом приймання
-
передачі прийняв це нерухоме майно
від попереднього власника, однак останні
й ухиляється від нотаріального посвідчення договору
купівлі
-
продажу зазначеного майна, умови якого позивачем виконані, хоча з матеріалів справи
вбачається присутність представника відповідача в судовому засіданні та визнання ним
заявленого позову.

Суди пов
инні мати на увазі, що правила ст. 334 ЦК відповідно до ст. 8 ЦК слід
застосовувати і у визначенні

моменту

виникнення речових прав на підставі цивільно
-
правових договорів про передання майна у володіння або користування, якщо договір
не передбачає переданн
я права власності на це майно.


Набуття права власності за результатами прилюдних торгів

Одним із способів набуття права власності є придбання майна з прилюдних торгів.

Існуюча судова практика з

цього

питання є досить суперечливою у зв'язку з
недостатнім з
аконодавчим регулюванням. Закон про порядок продажу майна з
прилюдних торгів досі відсутній, а норми, що містяться н ЦК, лише частково
стосуються суті прилюдних торгів.

Так, ст. 650 ЦК закріплює такий спосіб реалізації майна, як укладення договорів на
бірж
ах, аукціонах, конкурсах, та відсилає до інших нормативно
-
правових актів, якими
повинні встановлюватись особливості укладення цих договорів. До цього зводиться і
суть норми ч. 4 ст. 656 ЦК, згідно з якою до таких договорів застосовуються загальні
положення

про купівлю
-
продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види
договорів купівлі
-
продажу, або це не випливає з їхньої суті.

Порядок реалізації майна, на яке звернено стягнення, частково врегульовано Законом
України від 21 квітня 1999 р. № 606
-
XIV "Про в
иконавче провадження" (далі
-

Закон



606
-
XIV) та Інструкцією про

проведення

виконавчих дій, затвердженою наказом
Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 р. № 74/5 (далі
-

Інструкція № 74/5),
якими встановлені умови та порядок виконання рішень суді
в та інших органів
(посадових осіб), що підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у
добровільному порядку. Однак правила проведення прилюдних торгів цей Закон та
Інструкція не визначають і відсилають до інших нормативно
-
правових актів (ст. 62
і п.
5.11, п. 5.12 відповідно).

Отже, нормативними правовими актами, які безпосередньо регулюють ці питання,
є:

-

Положення про порядок проведення аукціонів (публічних торгів) з реалізації
заставленого майна, затверджене постановою Кабінету Міністрів Украї
ни від 22 грудня
1997 р. № 1448 (далі
-

Положення);

-

Тимчасове положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації
арештованого нерухомого майна, затверджене наказом Міністерства юстиції України
від 27 жовтня 1999 р. № 68/5 (далі
-

Тимчасове по
ложення);

-

Порядок реалізації арештованого майна, затверджений наказом Міністерства
юстиції України від 15 липня 1999 р. № 42/5 (далі
-

Порядок).

Порядок оформлення придбання нерухомого майна з прилюдних торгів встановлено
Законом України від 2 вересня 19
93 р. № 3425
-
ХІІ "Про нотаріат" (ст. 72) та Порядком
вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженим наказом Міністерства
юстиції України від 22 лютого 2012 р. № 296/5 (далі
-

Порядок вчинення нотаріальних
дій нотаріусами України) (глави 12,13)
.

У судовому порядку прилюдні торги, як правило, оспорюються у випадках:

o визнання недійсним договору застави чи іпотеки;

o визнання недійсним виконавчого напису нотаріуса про стягнення заборгованості;

o скасування рішення суду, на підставі якого проведен
о стягнення;

o порушення встановленого порядку реалізації майна на прилюдних торгах;

o порушень, допущених державним виконавцем при здійсненні своїх повноважень.

На практиці при вирішенні справ зазначеної категорії у зв'язку з існуючими
прогалинами в закон
одавстві виникають питання: чи є відносини з приводу реалізації
майна з прилюдних торгів договірними відносинами, чи можна визнавати прилюдні
торги недійсними, з якого моменту набувач майна з прилюдних торгів стає його
власником, чи може бути витребуване т
аке майно від набувача.

Відповідно до Тимчасового положення та Порядку прилюдні торги (аукціон)
-

це
продаж майна, за результатами якого власником майна, на яке згідно із законодавством
звернено стягнення і яке підлягає примусовій реалізації, стає покупець
, який у ході
торгів запропонував за нього найвищу ціну (відповідно, пункти 1.1, 2.2 і пункти 2.1, 2.3).
Отже, прилюдні торги є процедурою (дією), яка спрямована на набуття, зміну або
припинення цивільних прав і обов'язків, а саме припинення у однієї особи

права
власності на певне майно та. відповідно, виникнення такого права у іншої особи.

Проведенню прилюдних торгів (аукціону) передує спеціально визначена процедура
підготовки: опублікування інформаційного повідомлення певного змісту про майно,
що підлягає

реалізації; направлення письмового повідомлення державному
виконавцю, стягувачу (заставодержателю) та боржнику (заставодавцю) про дату, час,
місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну (початкову вартість)
реалізації майна або надання можливо
сті попередньо ознайомитися з аукціонним
майном усім фізичним і юридичним особам, які бажають брати участь в аукціоні
(розділ 3 Тимчасового положення; пункти 4, 5 Положення; пункти 3.6,3.7 Порядку).

На підтвердження того, що відносини з приводу придбання м
айна на аукціоні (з
прилюдних торгів) є

договірними

відносинами, Д. Абдрахімов стверджує, що "...исходя
из понятий ГК, публикация извещения о проведении конкурса уже является
односторонней гражданско
-
правовой сделкой. С появлением первого
заинтересовавшего
ся конкурсом претендента сделка превращается в двухстороннюю и
уже является договором. Со временем этот договор становится письменным (стороны
фиксируют взаимные права и обязанности: со

стороны организатора конкурса

-

в
конкурсной документации (включая изв
ещение о проведении конкурса), а со стороны
участников
-

в конкурсных заявках".

Отже, з аналізу законодавства вбачається висновок, що

відносини, які виникають з
приводу придбання майна на аукціоні (з прилюдних торгів), є договірними
відносинами з купівлі
-
п
родажу з певною специфікою, визначеною законом.

При
цьому право продажу товару належить не власникові, а іншій, встановленій законом,
особі з метою захисту як приватних, так і публічних інтересів, тобто інтересів держави
у здійсненні, дотриманні й контролю
ванні процесу реалізації майна боржника на
законних підставах в результаті звернення стягнення на його майно.

Враховуючи, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до правочинів купівлі
-
продажу, такий правочин може визнаватись недійсним у судовому по
рядку з підстав
недодержання в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами 1
-
3 та б ст. 203 ЦК
(ч. 1 ст. 215 ЦК). Такий висновок зроблений Верховним Судом України у справі № 6
-
11бцс12.

Також в постанові від 24 жовтня 2012 р. за результатами розгл
яду зазначеної справи
висловлено правову позицію, що наводиться нижче.

Оскільки, виходячи зі змісту ч. 1 ст. 215 ЦК підставами недійсності вчиненого за
результатами прилюдних торгів правочину є недодержання вимог закону в момент його
вчинення, тобто безпос
ередньо за результатами прилюдних торгів, то підставами для
визнання прилюдних торгів недійсними є порушення встановлених законодавством правил
проведення торгів, визначених саме Тимчасовим положенням.

Що стосується порушень, допущених державним виконавцем

у здійсненні своїх
повноважень, передбачених Законом № 606
-
УЗУ, до призначення прилюдних торгів, у тому
числі щодо відкриття виконавчого провадження, накладення арешту на майно, визначення
вартості чи оцінки майна тощо, то такі дії (бездіяльність) державн
ого виконавця
підлягають оскарженню в порядку, передбаченому цим Законом (зокрема, ч. 7 ст. 24, ч. 4 ст.,
26, ч. 3 ст. 32, ч. 3 ст. 36, ч. 2 ст. 57, ст.ст. 55, 85 Закону).

Отже, дії державного виконавця у виконавчому провадженні, які не стосуються правил
п
роведення прилюдних торгів, мають самостійний спосіб оскарження і не можуть бути
підставою для визнання прилюдних торгів недійсними.

Аналогічна позиція висловлена в постанові Пленуму Верховного Суду Російської
Федерації і Пленуму Вищого арбітражного суду Р
осійської Федерації від 29 квітня 2010
р. № 10/22 "О некоторых вопросах, возникающих в судебной практике при разрешении
споров, связанных с защитой права собственности и других вещных прав", в п. 44 якого
роз'яснено, що "в силу пункта 1 статьи 449 ГК РФ пу
бличные торги, проведенные в
порядке, установленном для исполнения судебных актов, могут быть признаны судом
недействительными по иску заинтересованного лица в случае нарушения правил,
установленных законом. Споры о признании таких торгов недействительными

рассматриваются по правилам, установленным для признания недействительными
оспоримых сделок. Если лицо полагает, что сделка, заключенная на торгах,
недействительна, оно вправе оспорить указанную сделку".

За загальним правилом наслідком недійсності правочи
ну є застосування до сторін
двосторонньої реституції. Однак слід враховувати, що

боржник

не є стороною в таких
правовідносинах, а отже, і застосування щодо нього норми абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК
неможливе.

Російський цивіліст К.Скловський у статті "Все на прод
ажу" зазначає: "...иск о
недействительности продажи имущества на торгах предъявляется к службе судебных
приставов (продавцу) и покупателю. Реституция будет тогда состоять в возврате
имущества покупателем
-
продавцу, т.е. службе судебных приставов. Дальнейша
я
судьба имущества определяется в рамках законодательства об исполнительном
производстве (повторная реализация после устранения нарушений; исключение
имущества из описи, если продана вещь, не принадлежавшая должнику, и т.д.).
Посредством этого иска должник

может защищаться. Например, от наиболее
распространенного нарушения
-
занижения оценки реализованного имущества.
Необходимо всегда иметь в виду, что в конечном счете оспаривание торгов не может
достичь такой цели, как освобождение должника от долга. Обычно

аннулирование
торгов влечет их повторное проведение, иногда достигаются факультативные цели,
такие, например, как взыскание с покупателя неосновательного обогащения. Но если
должник стремится путем иска по ст. 449 ГК РФ вернуть себе вещь, изъятую судебным

приставом, то он заблуждается. Ведь тем самым он стремится аннулировать не только
торги, но само исполнительное производство. А такая цель не может быть достигнута
в рамках ст. 449 ГК РФ".

Стосовно віндикації ч. 2 ст. 388 ЦК гарантує особам, які придбали
майно у порядку,
встановленому для виконання судових рішень, захист їх прав від можливого
витребування від них майна. А щодо майна, проданого з прилюдних торгів на підставі
виконавчого напису нотаріуса, то арештоване державним виконавцем майно, а також
май
но, яке є предметом застави (іпотеки), не є таким, що вибуло з
володіння

боржника

поза його волею.

У зазначеній вище статті К.Скловський висловлює з цього приводу такі міркування:
".. .сфера оборота сопряжена с известными рисками, в т.ч.
-

риском утраты им
ущества.
Отдавая вещь в оборот, собственник берет на себя этот риск; сохраняя владение,
собственник от этого риска отказывается. Этот выбор собственника и учитывается в
правиле ст. 302 ГК РФ. Право уважает волю лица, его выбор. Это уважение заложено в
фунд
аменте частного права. А вот когда речь идет о должнике, действует совсем другое,
но столь же важное правило: воля должника игнорируется прочими субъектами права;
лицо, чья неисправность установлена, т.е. нарушитель правопорядка, утрачивает право
на уважен
ие его воли. Сам акт ареста означает исключение воли собственника из
определения судьбы имущества. Соответственно, утрачивает юридическое значение
тот факт, сам должник передал вещь на реализацию или она была принудительно
изъята. Должник не может, стало б
ыть, опереться на норму ст. 302 ГК РФ при
виндикации имущества от добросовестного покупателя".

Має значення і визначення моменту переходу права власності на майно, яке
реалізується з прилюдних торгів, причому не лише для боржника (заставодавця) і
покупця
-

переможця прилюдних торгів, а й для третіх осіб, оскільки від цього
залежать певні юридичні наслідки, зокрема ризик випадкової втрати чи пошкодження
майна, можливість звернення стягнення на це майно кредиторами, виникнення у
покупця реальної можливості зд
ійснювати правомочності власності: володіння,
користування, розпорядження.

Зокрема, в деяких випадках суди вважали, що власником набутого з прилюдних
торгів майна покупець стає з дня публічного продажу (визначення його переможцем
торгів).

Як правило, перед
ача речі
-

це двостороннє волевиявлення, спрямоване на передачу
права власності від власника до набувача. Однак, як зазначалось вище, у разі
проведення відчуження майна з прилюдних торгів у порядку виконавчого
провадження власник майна не є їх організаторо
м і не виступає продавцем, оскільки
його майно відчужується примусово.

Більш того, згідно з Положенням, Тимчасовим положенням і Порядком договір
купівлі
-
продажу не укладається (крім укладення договору купівлі
-
продажу земельної
ділянки за результатами земел
ьних торгів, які проводяться у формі аукціону,
-

ст.ст.
135, 137 ЗК). Чинне законодавство передбачає певний порядок оформлення результатів
прилюдних торгів, а саме: складання державним виконавцем або організатором
аукціону акта про проведені прилюдні торги

(аукціон), затвердження його
начальником відповідного органу державної виконавчої служби або судом, який
прийняв рішення про звернення стягнення на заставлене майно, або нотаріусом, що
вчинив виконавчий напис. На підставі зазначеного акта нотаріус видає п
ереможцю
свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів. Підставою для вчинення цієї
нотаріальної дії є звернення до нотаріуса набувача майна та подання документів, які
безспірно підтверджують факт набуття права власності на це майно внаслідок
проведення

прилюдних торів (аукціону). Видача свідоцтва є посвідченням факту про
належність переможцю на праві власності майна, яке придбане з прилюдних торгів
(аукціону).

Свідоцтво, видане на нерухоме майно, відповідно до ст. 182 ЦК та Закон)' № 1952
-
іУ
підлягає де
ржавній реєстрації.

Також відповідно до ч.

26 ст.

137 ЗК

право на

земельну

ділянку, набуте

за
результатами

проведення
торгів, підлягає державній реєстрації в порядку, визначеному
законом.

Отже, на підставі зазначених законодавчих норм моментом виникнення пр
ава
власності для нерухомого майна, придбаного з прилюдних торгів (аукціону), є момент
реєстрації прав на нього.

Стосовно моменту переходу до

покупця права власності на рухоме

майно слід
акцентувати

увагу, що відповідно до

п. 7.1 Порядку, яким врегульовано

реалізацію
арештованого рухомого майна, право власності на майно переходить до переможця
аукціону після повного розрахунку

за придбане

майно.

Слід наголосити, що майно, на яке звернено стягнення і яке підлягає примусовій
реалізації, знаходиться лише під к
онтролем державного виконавця, а боржник зберігає
право власності на нього до моменту переходу права власності на нього до переможця.

Відповідальність за зберігання рухомого аукціонного майна з моменту його
приймання на аукціон і до видачі оплаченого майна

переможцю несе організатор
аукціону (п. 9.1 Порядку).

Хто саме несе ризик пошкодження чи втрати нерухомого майна в Тимчасовому
положенні не зазначається, проте згідно з п. 20 Положення відповідальність за
збереження придбаного на аукціоні заставленого май
на несе сторона, у якої згідно з
договором застави майно знаходиться у володінні.

Враховуючи, що перенесення ризику випадкового знищення та пошкодження майна
на не власників можливе лише у випадках, що прямо передбачені договором або
законом (ст. 323 ЦК),
відповідальність за збереження нерухомого майна несе особа, що
правомірно на конкретний момент володіє цим майном.

Отже, у підсумку можна констатувати, що

оскільки набуття права власності
шляхом придбання майна з прилюдних торгів має певну специфіку залежн
о від
предмета торгів і сфери їх проведення, то у кожному конкретному випадку слід
враховувати правила, встановлені спеціальними нормативно
-
правовими
актами.

З метою врегулювання організації та порядку проведення торгів (аукціонів та
конкурсів) вбачається
за доцільне прийняття спеціального закону, у якому слід
закріпити укладення договору з переможцем торгів за результатами їх проведення та
визначити наслідки порушення встановлених правил проведення торгів.


Набуття права власності на безхазяйну річ (ст. 33
5 ЦК)

Відповідно до ст. 335 ЦК безхазяйною є річ, яка не має власника або власник якої
невідомий.

До 1 липня 1990 р. (набрання чинності Законом СРСР від 6 березня 1990 р. № 1305
-
1
"Про власність в СРСР") за загальним правилом безхазяйна річ надходила у вла
сність
держави.

Чинна норма ЦК визначає різний порядок виникнення права власності на рухомі і
нерухомі речі.

Так, безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну
реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самовря
дування, на
території якого вони розміщені. Відповідно до п. З "Прикінцевих та перехідних
положень" Закону № 1878
-
VI до 1 січня 2013 р. облік безхазяйного нерухомого майна
проводився реєстраторами бюро технічної інвентаризації, створеними до набрання
чинно
сті цим Законом та підключеними до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих
засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної
нерухомої ре
чі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної
територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність.

Як правило, суди вирішують справи про набуття права власності на безхазяйну річ
відповідно до закону.

Однак трапляються випадки, коли процедура набуття права власності на нерухоме
майно як безхазяйне застосовується до відумерлої спадщини (ст. 1277 ЦК).

Наприклад, рішенням Совєтського районного суду Автономної Республіки Крим від ЗІ
травня 2011 р. у справі
№ 2
-
0
-
87/11 на підставі частин 1, 2 ст. 335 ЦК задоволено заяву
Совєтської селищної ради Автономної Республіки Крим про передачу безхазяйної нерухомої
речі (приватизованої квартири, власник якої помер) у власність територіальної громади.

Застосовуючи до ві
думерлої спадщини норми ст. 335 ЦК, суд порушує норми як
матеріального, так і процесуального права.

По
-
перше, ч. 4 ст. 1277 ЦК передбачено, що територіальна громада, яка стала
власником відумерлого майна, зобов'язана задовольнити вимоги кредиторів
спадкода
вця, що заявлені відповідно до ст. 1231 цього Кодексу.

А по
-
друге, розгляд зазначених категорій справ регулюється різними главами ЦПК,
і закон передбачає різне визначення підсудності зазначених

справ: про передачу
безхазяйної нерухомої

речі у комунальну вл
асність заява

подасться до суду

за
місцезнаходженням цієї речі, а про визнання спадщини

відумерлої
-

за

місцем відкриття
спадщини.

Набувальна давність (ст. 344 ЦК)

ЦК розглядає набувальну давність як спосіб набуття права власності.

Набувальна давність поши
рюється на випадки фактичного безпідставного володіння
чужим майном за певних умов. Зміст набувальної давності найбільш точно і лаконічно
виражено цивілістом Г. Дернбургом у

формулі:

"Час зводить володіння у право".

Для

набуття

права власності на

майно за
набувальною давністю згідно з правилами
ст.

344

ЦК, по
-
перше, необхідно, щоб заволодіння майном було добросовісним, тобто
особа при заволодінні

майном не

знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для
набуття права власності. Разом з тим факт обі
знаності особи про те, що вона не є
власником речі, не виключає добросовісності володіння за умови, що заволодіння
майном не відбулося з порушенням норм права (викрадення, шахрайство).

По
-
друге, таке володіння повинно бути відкритим, тобто очевидним для вс
іх інших
осіб, при цьому володілець має ставитись до цього майна як до свого власного
(експлуатувати, вживати необхідних заходів для утримання майна в належному стані
тощо). Приховування володільцем свого володіння майном є порушенням цієї вимоги.

І по
-
тре
тє, володіння майном повинно бути безперервним протягом встановлених
законом строків (відповідно до ч. 2 ст. 344 ЦК особа, яка володіє майном, до часу свого
фактичного володіння може приєднати час, протягом якого цим майном володіла
особа, чиїм спадкоємцем

(правонаступником) вона є).

Цей строк відповідно до ст. 344 ЦК для нерухомого майна встановлений тривалістю
10 років, для рухомого майна
-

5 років.

Інші строки за набувальною давністю встановлені щодо випадків, коли особа
заволоділа майном на підставі дог
овору з його власником, але після закінчення строку
договору власник не пред'явив вимогу про повернення майна. У цьому випадку право
власності за набувальною давністю виникає через 15 років на нерухоме майно та через
5 років на рухоме (ч. 3 ст. 344 ЦК). Це
й строк обраховується з дня спливу позовної
давності, протягом якої власник мав право витребувати своє майно.

Перерви у володінні таким майном (ч. 3 ст. 344 ЦК) не впливають на перебіг строків
набувальної давності, якщо володілець протягом одного року пред
'явить вимоги про
повернення майна або фактично поверне своє майно.

За загальним правилом право власності за набувальною давністю виникає з моменту
спливу строків, зазначених у частинах 1, 3 ст. 344 ЦК.

Слід зазначити, що оскільки можливість набуття права
власності за набувальною
давністю безпосередньо пов'язана зі спливом позовної давності, ця норма не може бути
застосована до вимог, на які позовна давність не поширюється (ст. 268 ЦК).

Не підлягає застосуванню ця норма і у випадках передачі власником майна

у
володіння за договором, який передбачає автоматичне його продовження, оскільки в
такому випадку відсутній критерій "заволодіння майном".

Але сам по собі сплив строку набувальної давності не є достатньою підставою для
набуття володільцем права власності
за набувальною давністю на нерухоме майно,
транспортні засоби та цінні папери.

Аналіз ст. 344 ЦК у сукупності, зокрема, з нормами ч. 3 ст. 335, ч. 3 ст. 1157 ЦК дає
підстави для висновку, що законодавець лише приблизно визначив коло об'єктів
набувальної да
вності, зазначивши про можливість набуття рухомих і нерухомих речей,
в тому числі земельних ділянок, транспортних засобів і цінних паперів, та не
зазначивши винятки.

Однак виходячи із загальних правил, можна зробити висновок, що набувальна
давність не заст
осовується до об'єктів, виключених із цивільного обороту (ст. 178 ЦК),
або до таких об'єктів, стосовно яких не може бути встановлене право власності як
абсолютне речове право (майнові права, результати інтелектуальної, творчої
діяльності, інформація тощо).

Окремі групи об'єктів набувальної давності мають особливий статус: нерухоме
майно, транспортні засоби, цінні папери.

Так, закон передбачає, що право власності за набувальною давністю на нерухоме
майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішен
ням суду (ч. 4 ст. 344 ЦК),
тобто для набуття права власності на ці об'єкти володілець повинен звернутись до
суду.

Набрання рішенням суду законної сили є підставою для виникнення права
власності на зазначені види майна, крім нерухомого, право власності на
яке
підлягає державній реєстрації. На цей вид майна

право
власності за набувальною
давністю виникає з моменту державної реєстрації цього права.

Відповідно до пунктів 1, 8 "Прикінцевих та перехідних положень" ЦК при розгляді
справ про набуття права власності

за набувальною давністю правила ст. 344 ЦК
поширюються на випадки, коли володіння майном почалося за 3 роки до набрання
чинності цим Кодексом. Оскільки ЦК набрав чинності з 1 січня 2004 р., то набувальна
давність може застосовуватись для набуття права вла
сності на майно, володіння яким
почалося не раніше 1 січня 2001 р. Тобто

набувальна давність щодо об'єктів
нерухомості могла застосовуватись лише після 1 січня 2011 р., а щодо рухомого
майна
-

після 1 січня 2006 р.

Така правова позиція міститься і в

ухвалі

Верховного Суду України від 20 лютого 2008 р.
у справі № 6
-
27245св07 за позовом Б. до П., треті особи: Б., К, комунальне підприємство з
утримання житлового господарства Шевченківського району м. Києва про визнання права
власності на 'А частину жилого буди
нку, встановлення земельного сервітуту.

Розглядаючи справу, Верховний Суд України зробив категоричний висновок
-

визнання судом права власності за набувальною давністю не може мати місце раніше 1
січня 2011 р. (щодо нерухомого майна). А отже, заявлені до н
астання цієї дати позови
задоволенню не підлягають.

З урахуванням зазначеної позиції слід зауважити, що якщо строк давнісного
володіння почався раніше 1 січня 2001 р., то в строк, який дає право на набуття права
власності за набувальною давністю, зараховує
ться лише строк після 1 січня 2001 р. У той
же час, якщо строк давнісного володіння почався після цієї дати
-

1 січня 2001 р., то в
строк набувальної давності цей період зараховується повністю.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 344 ЦК

набуття права на земельну діля
нку за набувальною
давністю регулюється законом і мас свою специфіку.

Таким законом є ЗК (ст. 119).

Відповідно до зазначеної норми ЗК (в редакції від 3 березня 2011 р.) громадяни, які
добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою про
тягом 15
років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну
ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого
самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.
Р
озмір цієї земельної ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим
Кодексом. Передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на
підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим Кодексом,
тобто відповідно до с
т. 118 ЗК (у власність) і ст. 123 ЗК, Закону України від 6 жовтня 1998
р. № 161
-
XIV "Про оренду землі" (в оренду).

Аналіз цих правових норм дає підстави для висновку, що конструкція ст. 119 ЗК
значно відрізняється від конструкції ст. 344 ЦК та не передбача
є жодних переваг для
осіб, зазначених у ч. 1 цієї статті, оскільки навіть дотримання всіх умов набувальної
давності не призводить до виникнення права власності на землю та фактично відсилає
до загального порядку надання земельних ділянок у власність або в
користування (ст.ст.
118, 123 ЗК), що позбавляє змісту інститут "набувальної давності". Ця норма надає
таким особам лише право звернення до органу державної влади або місцевого
самоврядування з клопотанням про передачу земельної ділянки у власність чи
кори
стування і не передбачає обов'язкової передачі земельної ділянки у власність чи
користування таким особам у разі дотримання передбаченої законом процедури
звернення та подання необхідних документів.

У зв'язку з цим виникає необхідність у внесенні відповідн
их змін до законодавства з
тим, щоб норма ст. 119 ЗК відповідала змісту набувальної давності.

Про наявність проблем при застосуванні зазначених правових норм свідчать і
матеріали судової практики.

Так. ухвалою Верховного Суду України від 21 листопада 2007
р.) справі № 6
-
1991кс05
скасовано рішення Іршавського районного суд) Закарпатської області від 24 березня 2004 р.,
яким задоволено позов Г., У.В, У.С., У.М. до Іршавської міської ради щодо передачі у приватну
власність земельних ділянок для ведення особист
ого селянського господарства, зобов'язання
Іршавського міського голови оформив та вішати позивачам свідоцтва про право власності на
ці ділянки, і ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 3 листопада 2004 р., якою
рішення суду першої інстанції зал
ишено без змін. В ухвалі Верховного Суду України зазначено
таке. Задовольняючи позовні вимоги позивачів в частині передачі у приватну власність для
ведення особистого селянського господарств земельних ділянок, суд першої інстанції виходив
з того, що позива
чі

з

1987 р. користуються спірними земельними ділянками і сточують
податки за користування ними

Проте погодитись з рішенням суду не можна. Відповідно до ст. 119 З К громадяни, які
добросовісно, відкрито

і

безперервно користуються земельною ділянкою протяго
м 15 років,
але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав т цю земельну ділянку,
можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з
клопотанням про передачу її у вчасність або надання у користування. Розмір

цієї земельної
ділянки встановлюється у межах норм, визначених цим Кодексом.

Передача у власність земельних ділянок здійснюється на підставі технічних документів
та матеріалів, які підтверджують розмір цю земельних ділянок.

Позивачами не надано суду доказ
ів, які б підтверджували, що вони протягом 15 років
користуються земельними ділянками в розмірах: Г.
-

7246 кв. м, У.В.
-

5 646 кв. м, УМ.
-

5
175 кв. м, УС.
-

4 628 кв. м в урочищі "Урстова гора" в м. Іршава.

Згідно зі ст. 58 Конституції України закони та

інші нормативно
-
правові акти не мають
зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність
особи.

Позивачі стали користуватися спірними земельними ділянками ще до введення в дію ЗК
від 25 жовтня 2001 р., який набрав ч
инності з 1 січня 2002 р. і передбачив набуття права
власності за набувальною давністю (ст. 119 ЗК).

Тому не можна погодитись з рішенням суду першої інстанції в частині задоволення позову
про надання земельної ділянки у власність з посиланням на ст. 119 ЗК
, оскільки
правовідносини виникли до введення в дію ЗК

Не можна погодитись і з рішенням суду першої інстанції в частині зобов'язання
Іршавського міського голови оформити та видати позивачам свідоцтва про право власності на
спірні земельні ділянки.

Відповід
но до п. 34 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до
виключної компетенції сільських, селищних, міських рад належить вирішення відповідно до
закону питань регулювання земельних відносин.

Статтею 33 Закону України "Про місцеве самовря
дування в Україні" передбачено, що до
відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні та делеговані
повноваження, зокрема реєстрація суб'єктів права власності на землю, реєстрація права
користування землею і договорів на оренду
землі, видача документів, що посвідчують право
власності і право користування землею.

Статтею 42 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено коло
повноважень міського голови, з якого убачається, що до компетенції міського голови
оформле
ння і видача свідоцтв про право власності на земельну ділянку не належить. Тобто
суд першої інстанції безпідставно зобов'язав міського голову вчиняти дії, які належать до
компетенції міської ради.

Як правило, суди обґрунтовано відмовляють в задоволенні поз
овів про визнання
права власності на земельну ділянку за набувальною давністю (давністю користування).

Наприклад, рішенням Тернопільського міськрайонного суду від 18 січня 2012 р. відмовлено
в задоволенні позову М. до Тернопільської міської ради про визнан
ня права власності на
земельну ділянку за набувальною давністю.

М. звернувся до суду, мотивуючи свої вимоги тим, що, оскільки з 1969 р. Тернопільська
міська рада не пред'являча позову про повернення ним земельної ділянки розміром 108 кв. м,
якою він відкри
то користувався та оплачував податок за користування земельною ділянкою,
то він має право на набуття у власність всієї земельної ділянки площею 6.58,0 кв. м (наданої
в установленому порядку
-

розміром 550 кв. м, та /08 кв. м лишків) за набувалъною давністю
.

При вирішенні спору суд виходив з того, що умова користувань земельною ділянкою
протягом 15 років не є безпосередньою та єдиною підставою для виникнення в особи права
власності на земельну ділянку за набувальною давністю. Набувальна давність користувань
земельною ділянкою згідно зі ст. 119 ЗК є підставою для звернення до органу державної влади
або органу місцевого самоврядування з відповідним клопотанням щодо оформлення
правовстановлювальних документів на земельну ділянку.

Враховуючи, що позивач з відпові
дним клопотанням щодо оформлення
правовстановлювальних документів на спірну земельну ділянку не звертався, а рішенням
Тернопільської міської ради від 14 квітня 2005 р. спірну ділянку М. попередньо було надано в
оренду, суд відмовив у позові. З таким виснов
ком погодилась колегія суддів апеляційного суду.

Однак трапляються випадки, коли окремі суди помилково визнають право власності
за набувальною давністю на земельні ділянки.

Наприклад, див. рішення Вишгородського
районного суду Київської області від 19 трав
ня 2008 р. у справі № 2
-
1835/2008р., рішення
Вільнянського районного суду Запорізької області від 4 лютого 2011 р. у справі № 2
-
0805
-
326/2011.

Деякі науковці, зокрема А.М. Мірошниченко, вважають, що чинне законодавство
фактично не передбачає набуття прав н
а земельні ділянки за набувальною давністю.
"Те,

що

передбачено ст. 119 ЗК,
-

це не набувальна давність в усталеному розумінні, адже
передбачено виникнення права в результаті волевиявлення "органу", а не в результаті
сплив) давності".1 Він також зауважує,
що давність, яка передбачена статтею, не дає
будь
-
яких переваг чи пріоритетності при

передачі земельної ділянки.

Аналізуючи поняття "добросовісності володіння" як ознаки набувальної давності за
ст. 344 ЦК, слід зазначити складність розуміння судами добросо
вісності у контексті цієї
норми.

Матеріали судової практики свідчать,

що

у більшості випадків підставою для відмови
у позовах набувачів майна за правом набувальної давності є відсутність добросовісності
володіння.

При цьому суди виходили з того, що добросо
вісність як одна із загальних засад
цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення
сумлінно захищати свої цивільні права та забезпечувати виконання цивільних
обов'язків. При вирішенні спорів суди враховували факт добро
совісності заявника саме
на момент отримання ним майна, тобто на той початковий момент, який включається
в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Крім того, позивач
як володілець майна повинен бути впевнений в тому, що на це майно не
претендують
інші особи, а він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми
для отримання права власності на нього.

Окремі суди обстоюють позицію про те, що добросовісність передбачає, що
володілець майна не знав і не міг знати, що

він володіє чужим майном, тобто ті
обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю
сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Проте є й інші позиції з посиланням на зміст ч. 1 ст. 344 ЦК.

Так, на думку деяких суддів,

слід враховувати, що в конструкції цієї норми поняття
"добросовісність" безпосередньо пов'язане з поняттям "заволоділа", тобто заволодіння
не повинно бути неправомірним (здійснене шляхом викрадення, грабунку, шахрайства
тощо), але оскільки у нормі ст. 344

ЦК не застосовується поняття "правомірно", зміст
якого викладено у ч. 2 ст. 328 ЦК, то ця норма поширюється і на випадки заволодіння
особою чужим майном, коли вона апріорі знає або допускає, що вона без належних
правових підстав (зокрема оренда, найм) вол
одіє чужим майном і повинна бути готова,
що таке майно може бути витребуване власником. Однак сплив позовної давності,
встановлений цією нормою, є підставою для відмови власнику у задоволенні його
вимог, що в свою чергу є підставою (за доведеності умов дав
ності володіння) набуття
права власності на це майно незаконного (безтитульного) володільця.

Таким чином, оскільки розбіжності в розумінні поняття "добросовісність" при
застосуванні ст. 344 ЦК спричиняють певні труднощі, це питання потребує
роз'яснення.

Пр
и цьому слід звернути увагу на те, що добросовісність у контексті набувальної
давності деякою мірою відрізняється від загальних правил добросовісності, яка згідно
із загальними положеннями ЦК (ст. 3, ч. 5 ст. 12 ЦК) розглядається як принцип
цивільного прав
а і як презумпція поведінки особи. За змістом цих положень
доказувати добросовісність давнісного володільця немає потреби, оскільки
добросовісність і розумність його поведінки презюмується, якщо інше не встановлено
судом (ч. 5 ст. 12 ЦК).

Однак видається,
що такий погляд на добросовісність суперечить суті набувальної
давності.

Як і при віндикації, за набувальної давності тягар доказування добросовісності лягає
на заінтересовану сторону, у першому випадку
-

на відповідача, в другому
-

на позивача.

До того ж,

застосування до набувальної давності презумпції добросовісності не
відповідає буквальному змісту ст. 344 ЦК, оскільки в силу ч. 5 ст. 12 ЦК презумпція
добросовісності діє тоді, коли законом встановлені правові наслідки недобросовісного
здійснення особою с
вого права (частини 1,3 ст. 388 ЦК), в той час як ст. 344 ЦК указує
на правомірні дії із добросовісного заволодіння чужим майном.

На практиці виникає питання, чи потребує доказування факт добросовісного
володіння за ст. 344 ЦК у тому випадку, коли існує су
дове рішення про відмову особі,
яка вважає себе власником майна, в позові про витребування майна (ст. 388 ЦК).

У такому разі судам слід мати на увазі, що значення мають підстави відмови в позові.
Якщо підставою для відмови є недоведеність особою права влас
ності на це майно або
сплив позовної давності, то добросовісність давнісного володіння цим майном підлягає
доказуванню на загальних підставах.

У випадку, коли суд відмовляє у задоволенні віндикаційного позову з підстав
неможливості витребування майна від д
обросовісного володільця, то встановлений
таким чином факт добросовісності володіння повторному доказуванню не підлягає.

Таким чином, виходячи зі змісту ст. 344 ЦК, обставинами, які мають значення для
справи і які повинен довести позивач, є такі:

o майно м
оже бути об'єктом набувальної давності;

o добросовісність володіння;

o відкритість

володіння;

o давність

володіння та його безперервність;

o відсутність інших осіб, які претендують на це майно;

o відсутність титулу (підстави) у позивача для володіння майно
м та набуття права
власності.

Позивачем у справах про набуття права власності за набувальною давністю є
володілець чужого майна.

Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є
попередній власник майна або особа, яка вважає с
ебе власником майна.

Слід зазначити, що відповідачем у більшості справ зазначається орган місцевого
самоврядування навіть тоді, коли із матеріалів справ вбачається, що фактично майно
належить іншій особі та саме вона має бути відповідачем за таким позовом.

У жовтні 2011 р. С. звернулась до Димитровського міського суду Донецької області з
позовом до Димитровської міської ради про визнання права власності на нерухоме майно за
набувальною давністю
-

квартиру, яка належала на праві приватної власності Г. 28 чер
вня
1999 р. Г. померла, залишивши за заповітом все належне їй майно онуці

М

Позивачка мала
намір придбати уМ цю квартиру після одержання спадкоємицею свідоцтва про право на
спадщину і передача за розпискою частину грошей, проте договір купівлі
-
продажу факт
ично
укладений не був. З матеріалів справи вбачається, що М. як власник майна відповідачкою у
позові зазначена не була, а суд відповідно до ст. 33 ЦПК питання про Ті залучення до участі у
справі не вирішував, хоча рішення суду безпосередньо зачіпає її прав
а (справа № 2
-
1320/2011 р.).

Трапляються випадки, коли з позовом про набуття права власності за набувальною
давністю звертаються самі власники майна. Як правило, суди правильно відмовляють в
задоволенні таких позовних вимог на підставі ст. 344 ЦК.

Наприкла
д, рішенням Малинського районного суду від 1 березня 2011 р. відмовлено у
задоволенні позову X до Р. про визнання права власності на житловий будинок за набувальною
давністю. Сторони є співвласниками будинку на підставі рішення суду від 8 лютого 1967р.,
що

виключає можливість застосування в такому разі норм ст. 344 ЦК.

Однак деякі суди залишають це поза увагою.

Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від З жовтня 2011 р. задоволено
позов С. до Довжицької сільської ради Золочівського району

Харківської області про визнання
права власності на житловий будинок за набувальною давністю. При вирішенні спору суд
виходив з того, що позивачка тривалий час відкрито та безперервно володіє зазначеним
житловим будинком, правовстановлювальні документи на

який відсутні, проте залишив
поза увагою ту обставину, що в по господарській книзі сільської ради спірний житловий
будинок з надвірними будівлями зареєстрований на ім'я позивачки.

Рішення суду в апеляційному порядку не оскаржувалось.

Разом з тим трапляють
ся випадки, коли законний власник майна набувачеві
невідомий, або у нього відсутні відомості щодо його місцезнаходження, у зв'язку з чим
у суддів виникає питання, хто у такому разі є належним відповідачем, і чи є
правомірним тоді розгляд справи в окремому
провадженні про встановлення факту,
що має юридичне значення, а саме встановлення факту добросовісного, відкритого і
безперервного володіння майном протягом строку набувальної давності, оскільки
чинним законодавством не визначено, в якому саме провадженні
має відбуватися
розгляд таких справ. Зокрема, якщо майно нерухоме, то чи необхідно в такому випадку
залучати заінтересованою особою до участі у справі державного реєстратора?

Наприклад, Новотрощьким районним судом Херсонської області

в

окремому провадженні

було розглянуто справу за заявою Особи

З,

заінтересована особа Держтехнагляд у
Новотроїцькому районі Херсонської області, про встановлення факту набуття права
власності за набувальною давністю на косарку КПС
-
5Г (рішення суду від 10 лютого 2011 р.
про задо
волення заяви) (справа № 2
-
о
-
17/11).

Аналізуючи норми чинного законодавства, вбачається, що розгляд таких справ за
відсутності відповідача і спору може бути здійснено в окремому провадженні.

По
-
перше, у ст. 344 ЦК, ч. 4 якої прямо передбачено, що право вла
сності за
набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери
набувається за рішенням суду, не зазначено, що до суду потрібно звертатися саме з
позовом, як це визначено у ст. 392 ЦК.

По
-
друге, відповідно до ст. 234 ЦПК в окремому прова
дженні розглядаються цивільні
справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають
значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею
особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи
відсутності
неоспорюваних прав. Згідно зі ст. 256 ЦПК, крім конкретно перелічених фактів, що
мають юридичне значення, у судовому порядку можуть бути встановлені також інші
факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових
прав

фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Про це зазначають С.Ф. Хопта і Д.Д. Луспеник: "Справи, пов'язані із застосуванням
правил про набувальну давність, розглядаються судами у позовному провадженні у тих
випадках, коли ві
домий колишній власник нерухомого майна. У судовій практиці
відсутня процедура вирішення справ, у яких власник нерухомого майна не був і не міг
бути відомим давнісному володільцю, оскільки ст. 344 ЦК не врегульовуй цієї правової
ситуації, а ст. 256 ЦПК, як
а визначає перелік фактів, що мають юридичне значення, які
може встановити суд, не передбачає встановлення такого факту. Виходячи з того, що у
позовному провадженні не може бути розглянуто справу, якщо відповідач невідомий,
та ураховуючи, що завданням циві
льного судочинства < справедливий, неупереджений
розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або
оспорюваних прав, свобод чи інтересів (ст. 1 ЦПК), особа, яка заявляє про давність
володіння, має право звернутися до суду із зая
вою про встановлення факту
добросовісного, відкритого та безперервного володіння майном протягом строку
набувальної давності, оскільки ч. 2 ст. 256 ЦПК передбачено, що в судовому порядку
можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникненн
я, зміна або
припинення майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку
їх встановлення. Як заінтересовану особу до участі у справі слід залучити державного
реєстратора прав на нерухоме майно або орган, що здійснює державну реєстрацію

прав на нерухоме майно. Проте в окремому провадженні такий факт може бути
встановлено, якщо відсутній спір про право і доведенню підлягає не факт володіння
майном на праві власності, а саме факти, що мають юридичне значення" .

На те, що справи зазначеної
категорії можуть розглядатись як в позовному, так і в
окремому провадженні, вказується і в Науково
-
практичному коментарі Цивільного
кодексу України за редакцією І.В. Спасибо
-
Фатєєвої .

Слід зазначити, що такий порядок розгляду справ про набуття права власн
ості за
набувальною давністю застосовується і судами Російської Федерації. Так, відповідно до
абз. З п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду Російської Федерації і Пленуму
Вищого арбітражного суду Російської Федерації від 29 квітня 2010 р. № 10/22 "О
некот
орых вопросах, возникающих в судебной практике при разрешении споров,
связанных с защитой права собственности и других вещных прав" "в случаях, когда
прежний собственник недвижимого имущества не был и не должен был быть известен
давностному владельцу, он в
праве обратиться в суд с заявлением об установлении
факта добросовестного, открытого и непрерывного владения имуществом как своим
собственным в течение срока приобретательной давности. В качестве
заинтересованного лица к участию в деле привлекается государ
ственный регистратор".
Тобто як критерій визначення процесуального порядку розгляду справ такої категорії
означено наявність чи відсутність відомостей про колишнього власника.

Згідно зі ст. 19 Закону № 1952
-
1V підставою державної реєстрації прав в Державно
му
реєстрі речових прав на нерухоме майно є рішення суду, що набрало законної сили.
Таким рішенням суду
може бути як рішення про набуття права власності за
набувальною давністю, ухвалене за результатами розгляду справи в позовному
провадженні, так і рішення

суду про встановлення факту набуття права
власності за набувальною давністю, ухвалене за результатами розгляду справи в
окремому провадженні
, за наявності необхідних підстав для такого набуття
-

добросовісного, відкритого і безперервного володіння майном
упродовж певного
строку, про які має бути зазначено в мотивувальній частині.

Не завжди правильно суди визначаються з характером спірних правовідносин та
правовою нормою, що їх регулює, задовольняючи позов на підставі ст. 344 ЦК.

Наявність у володільця певн
ої правової підстави для володіння майном виключає
можливість набуття права власності за набувальною давністю, не позбавляючи при
цьому особу можливості набути право власності на таке майно у визначеному
позасудовому порядку.

Наприклад, рішенням Королівськ
ого районного суду м. Житомира від 15 березня 2011 р.
задоволено позов Д. до Житомирської міської ради, ВАТ "Житомирський завод хімічного
волокна" про визнання права власності на квартиру за набувальною давністю. Рішенням
апеляційного суду Житомирської обл
асті від 12 травня 2011 р. це рішення скасовано, у позові
відмовлено за безпідставністю. Позивач є наймачем спірної квартири, тому ст. 344 ЦК не
може бути застосована до спірних правовідносин (справа № 22 ц/0690/1257/11).

Аналіз судової практики показує, щ
о у деяких

випадках

позов про визнання права
власності за набувальною давністю фактично приховує інші правовідносини між
сторонами.

Так, у справі № 2
-
1085 (Керченський міський суд Автономної Республіки Крим) мати Б.
звернулася до своєї дочки М. з позовом п
ро визнання права власності на жилий будинок за
набувальною давністю, посилаючись на те, що у 1972 р. відповідачці була виділена земельна
ділянка для будівництва жилого будинку; фактично жилий будинок було збудовано за кошти
позивачки та її чоловіка, який
помер у 1984 р., однак право власності на жилий будинок
оформлено на дочку; позивачка після смерті чоловіка продовжує проживати у зазначеному
жилому будинку.

Зазначені фактичні обставини свідчать про наявність між сторонами спору про
право власності на буд
инок, однак суд першої інстанції на це уваги не звернув і ухвалив
рішення на підставі ст. 344 ЦК.

По
-
різному суди вирішують справи щодо застосування норми ст. 344 ЦК у випадках
набуття права власності на безхазяйне нерухоме майно.

Так, у рішенні Новозаводс
ького районного суду м. Чернігова від 25 вересня 2008р. у справі №
2
-
2475/08 зазначено, що законодавством не передбачено набуття права власності на
безхазяйне нерухоме майно громадянами.

А рішенням Красноперекопського міськрайонного суду Автономної Республ
іки Крим від 10
лютого 2011 р. (справа № 0112/2
-
180/11) позовні вимоги Особи 1 до Красноперекопської міської
ради, третя особа КПР "БРТІ м. Красноперекопська" про визнання права власності на
нерухоме майно за набувальною давністю задоволено. Визнано за Осо
бою 1 право власності на
бокс номер 1, площею 23,5 кв. м, що становить 34/100 частки нежитлової будівлі
-
гаража, літ
"А", розташованого за Адресою 1.

У мотивувальній частині рішення зокрема зазначено, що той факт, що спірне майно
знаходиться на обліку як бе
зхазяйне, для вирішення спору не має значення, оскільки воно було
взяте на облік як безхазяйне 17 квітня 2009р., а не на час його передачі позивачу (у 1996 р.), та
підтверджує лише факт того, що станом на 17 квітня 2009 р. право власності на спірне
майно н
і за ким не зареєстровано належним чином, що не є перешкодою для вирішення
питання про набуття позивачем прав власності на це майно за набувальною давністю.

Набуття у комунальну власність безхазяйного нерухомого майна в порядку ст. 335 ЦК
і про набуття пра
ва власності фізичною чи юридичною особою на підставі ст. 344 ЦК є
самостійними правопороджуючими підставами з різним суб'єктним складом і різним
порядком.

Однак між цими нормами існує певна конкуренція, на що звертається увага в
наукових виданнях та публі
каціях (В.В. Луць , I.A. Спасибо), яка вбачається у строках,
встановлених у зазначених статтях.

Так, ст. 335 ЦК передбачено строк, який значно менший за той, який необхідний для
набуття права власності за набувальною давністю, тобто органи місцевого
самовр
ядування вправі порушити процедуру, передбачену ст. 335 ЦК, будь
-
коли в
межах строку володіння, встановленого ст. 344 ЦК. В Науково
-
практичному коментарі
до Цивільного кодексу України за редакцією LB. Спасибо
-
Фатєєвої зазначено, що
конкуренція норм ст. 335

та ст. 344 ЦК негативно відбивається на становищі особи, яка
намагається набути право власності за набувальною давністю.

Основна мета запровадження інституту набуття права власності за набувальною
давністю
-

це збереження та повернення в цивільний оборот
майна, яке не має
власника, власник якого невідомий або яке власник не утримує, втратив до нього
інтерес тощо. Однак така колізії позбавляє заінтересованості визначених ст. 344 ЦК
осіб, оскільки робить сумнівною можливість набуття такого майна у власність.

Для усунення цієї проблеми дуже слушною є пропозиція I.A. Спасибо про
доповнення ст. 344 ЦК ч. 5: "За наявності підстав набуття права власності, передбачених
цією статтею, положення ст. 335 цього Кодексу не застосовуються".

Потребує роз'яснення і питання,

чи можливе набуття права власності на підставі ст.
344 ЦК щодо відумерлої спадщини, стосовно якої уповноваженим органом не було
вчинено жодних дій з метою переходу її у власність територіальної громади.

Рішенням Шепетівського міськрайонного суду Хмельниць
кої області від 11 листопада
2011 р. визнано право власності за Г. на 300/3000 частини будинку по вул. А., 70 у м.
Шепетівці. Г. є власником іншої частини будинку, а з 1981 р. після смерті Д. користувалась
цією частиною будинку. За даними Хмельницького обл
асного державного нотаріального
архіву та державної нотаріальної контори у м. Шепетівці, спадкова справа після смерті Д. не
заводилась (справа № 2
-
941/11).

Враховуючи, що ст. 1277 ЦК не визначено граничного строку для подання
відповідним органом місцевого
самоврядування заяви про визнання спадщини
відумерлою, а також те, що чинним законодавством не передбачена відмова
територіальної громади від набуття права власності в порядку, встановленому
зазначеною нормою, підстав для задоволення таких позовів не вбача
ється.


Приватизація майна (ст. 345 ЦК)

Стаття 345 ЦК закріплює право фізичної або юридичної особи набувати право
власності на майно у разі приватизації державного та комунального майна у порядку,
встановленому законом.

Зазначена норма є загальною, оскільк
и відсилає до спеціального законодавства.
Умови та порядок набуття фізичними та юридичними особами у власність майна в
результаті приватизації регулюються законами України від 4 березня 1992 p. № 2163
-
ХІІ "Про приватизацію державного майна", від 6 березня
1992 p. № 217І
-
ХІІ "Про
приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", від 6 березня
1992 p. № 2173
-
Х11 "Про при
ватизаційні папери", від 19 червня 1992 р. № 2482
-
ХП "Про
приватизацію державного житлового фонду", від 4 вересня 2008 p. № 500
-
VI "Про
забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", іншими
законодавчими та нормативно
-
правовими актами. Діють

ці норми окремо від
загальних норм цивільного законодавства про виникнення права власності, і лише у
випадку, коли законами та іншими нормативно
-
правовими актами про приватизацію
окремі відносини не врегульовані, застосовуються відповідні норми ЦК.

Крім т
ого, питання приватизації земельної ділянки громадянами України із земель,
що перебувають у державній чи комунальній власності, регулюється нормами
земельного законодавства: ст.ст. 116, 118, 121 ЗК, ч. 3 ст. 35 Закону України від 28 лютого
1991 р. X" 796
-
Х
ІІ "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок
Чорнобильської катастрофи", ст. 5 Закону України від 15 травня 2003 p. № 742
-
IV "Про
особисте селянське господарство". Суди в основному правильно застосовують
закон.

Так, рішенням апеля
ційного суду Тернопільської області від 14 квітня 2011 р.
скасовано рішення Запіщицького районного суду від 30 грудня 2010 p., яким визнано за Н. право
власності на недобудований житловий будинок, що розташований у с. І.
-
Золоте Запіщицького
району Тернопіл
ьської області, вул. Т.

Суд першої інстанції виходив з того, що з дозволу Інституту цукрових буряків Української
академії аграрних наук рішенням зборів трудового колективу дослідно
-
тепличного
господарства "Іване
-
Золотівське" від 15 жовтня 1999 р. спірний ж
итловий будинок був
переданий позивачу для завершення будівництва за власні кошти із подальшою передачею у
приватну власність. Відповідач не надав доказів про те, що спірний будинок передавався
Інститутом цукрових буряків Міністерству аграрної політики Укр
аїни та належить
останньому, а тому суд, посилаючись на норми ст. 328 ЦК, задовольнив позовні вимоги.

Однак з таким висновком суду колегія суддів судової палати в цивільних справах
апеляційного суду Тернопільської області не погодилася.

Як вбачається з мат
еріалів справи, незавершений будівництвом житловий будинок
перебуває на балансі дослідно
-
тепличного господарства "Іване
-
Золотівське", яке належить до
сфери управління Міністерства аграрної політики України.

Оскільки предметом спору є державне майно, у вирі
шенні питання щодо його приватизації
слід керуватися Законом України від 14 вересня 2000р. № 1953
-
Ш "Про особливості
приватизації об'єктів незавершеного будівництва", який визначає особливості приватизації
об'єктів незавершеного будівництва, що перебувають

у державній власності, а також за
ініціативою органів, уповноважених управляти відповідним державним майном, об'єктів
незавершеного будівництва, що утримуються на балансах підприємств, які не підлягають
приватизації. Відчуження об'єктів незавершеного буді
вництва, що є в комунальній власності,
також регулюється положеннями цього Закону і здійснюється органами місцевого
самоврядування.

Враховуючи, що позивачем не було дотримано вимог чинного законодавства про набуття у
власність незавершеного будівництва, що

перебуває у державній власності, колегія суддів
дійшла переконання про відсутність підстав для визнання за позивачем права власності на
спірне майно (справа № 22ц
-
430).

Як

свідчить судова практика, із указаної категорії справ найбільше розглядається
спорі
в щодо приватизації державного житлового фонду та земельних ділянок. І саме у
їх вирішенні суди припускалися помилок щодо застосування ч. 5 ст. 61 СК в редакції
Закону України від 11 січня 2011 р. № 2913
-
VI "Про внесення зміни до статті 61
Сімейного кодекс
у України щодо об'єктів права спільної сумісної власності подружжя),
який набрав чинності 8 лютого 2011 р.

Наприклад, рішенням Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області
від 11 квітня 2011 р. було задоволено позов та виділено у власні
сть У. В. та У.Н. по 1/4 частині
квартири як спільного майна подружжя, набутого внаслідок приватизації цього житла
відповідачкою у період шлюбу,
-

6 червня 2009р.

Рішенням апеляційного суду Полтавської області від 1 липня 2011 р. рішення місцевого суду
ска
соване та ухвалене нове рішення про відмову У.В. у задоволенні позову, оскільки У.Н
приватизувала квартиру відповідно до Закону України "Про приватизацію державного
житлового фонду" до прийняття Закону №2913
-
VI, який не має зворотної дії в часі (справа
№ 2

-
1880/11).

Правильність висновку апеляційного суду підтверджується

постановою Верховного
Суду України від 22 лютого 2012 р. за результатами перегляду ухвали судді Вищого
спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 вересн
я 2011 р.
у справі за позовом P.M. до Р.В., третя особа
-
Д., про поділ майна подружжя та визнання права
власності на частину земельної ділянки (справа №6
-
99цс11).

Відмовляючи у задоволенні заяви P.M. про перегляд зазначеної ухвали Вищого спеціалізованого
с
уду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, якою P.M. відмовлено у відкритті
касаційного провадження в указаній справі, Судова палата у цивільних справах Верховного
Суду України зокрема зазначила:

"Відмовляючи у відкритті касаційного провадження

у справі, касаційний суд погодився з
висновками судів першої й апеляційної інстанцій про те, що спірна земельна ділянка не є
майном, набутим подружжям за час шлюбу, і не підлягає поділу між ними, оскільки Р.В.
безоплатно отримав її в приватну власність у
1996 p., використавши своє право громадянина
на приватизацію.

Такий висновок є правильним, оскільки правовідносини подружжя Р. щодо спірної земельної
ділянки виникли у 1996 p., а тому регулюються нормами КпШС України, за якими
приватизована земельна ділянк
а не є спільним майном подружжя та не підлягає поділу.

Закон №2913
-

VI не має зворотної дії в часі і не може бути застосований до спірних
правовідносин.

Ураховуючи, що суд касаційної інстанції, переглядаючи в касаційному порядку зазначену
справу, правильно

застосував норми матеріального права, то підстави для задоволення заяви
P.M. відсутні".

Законом України від 17 травня 2012 p. № 4766
-
VI "Про внесення змін до Сімейного
кодексу України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини,
чоловіка" режим

майна подружжя, набутого внаслідок приватизації знову змінено.
Відповідно до пунктів 4, 5 ч. 1 ст. 57 СК житло та земельна ділянка, набуті за час шлюбу
внаслідок приватизації, є особистою приватною власністю дружини, чоловіка. Частину
5 ст. 61 виключено,
що є позитивним моментом.

Виходячи з аналізу змісту права спільної сумісної власності подружжя до такої
власності майно можна віднести за дотримання одночасно 2 умов: по
-
перше, майно
набуте під час шлюбу, по
-
друге, майно набуте за рахунок спільних коштів ч
и спільної
праці. Отримане одним із подружжя майно безоплатно в дар, спадщину чи за іншими
безоплатними правочинами (підставами) є власністю кожного з них; воно не може
входити до складу спільного сумісного майна подружжя.


Припинення права власності

Право

власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну
юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту.

Тому закон спеціально регулює не тільки підстави набуття права власності, але й
підстави його припинення, які в
изначено у ст. 346 ЦК.

Наведений у ч. 1 зазначеної статті перелік не є вичерпним. Відповідно до ч. 2 цієї
норми право власності може бути припинене також у інших випадках, встановлених
законом. Так, ст. 143 ЗК передбачає підстави для примусового припинення

прав на
земельну ділянку, ст. 365 ЦК
-

припинення права на частку в спільному майні на вимогу
інших співвласників тощо.

Разом з тим власне факт встановлення законом підстав позбавлення права власності
Європейський суд з прав людини вважає недостатнім для
обґрунтування втручання в
право власності.

Втручання в право власності, у т.ч. основане на законі, не повинно порушувати
справедливу рівновагу між вимогами інтересів суспільства і захистом основних прав
особи.

У правовому висновку Верховного Суду України,
зробленому у постанові від 18 вересня 2013
р., прийнятій за результатами розгляду заяви заступника Генерального прокурора України
про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних
справ від 19 жовтня 2012 р. у спр
аві за позовом Бердянського природоохоронного міжрайонного
прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Бердянської міської ради до Особи
1, третя особа
-

державне підприємство "Центр державного земельного кадастру", про
визнання державного ак
та на право власності на земельну ділянку недійсним, скасування
державної реєстрації права власності на земельну ділянку та повернення її (№ б
-
92цс!3)
зазначено таке.

Основною метою ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і
основоположних с
вобод є запобігання свавільному захопленню власності, конфіскації,
експропріації та інших порушенням безперешкодного користування своїм майном. При
цьому в своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно вказує на необхідність
дотримання справедливо
ї рівноваги між інтересами суспільства та необхідністю
дотримання фундаментальних прав окремої людини (наприклад, рішення від 23 вересня 1982
р. у справі "Спорронг і Лоннрот проти Швеції", від И березня 2003 р. "Новоселецький проти

України", від 1 червня 2
006 р. "Федоренко проти України"). Необхідність забезпечення
такої рівноваги відображено в структурі ст. 1. Зокрема необхідно, щоб була дотримана
обґрунтована пропорційність між застосованими заходами та переслідуваною метою, які
намагаються досягти шляхом

позбавлення особи її власності.

Таким чином, особу може бути позбавлено її власності лише в інтересах суспільства, на
умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, а при вирішенні
питання щодо можливості позбавлення особи власно
сті мусить дотримуватися справедлива
рівновага між інтересами суспільства та правами власника.

Підстави припинення права власності можна умовно поділити на 2 основні групи: 1)
припинення права власності з волі власника (відчуження власником свого майна;
ві
дмова власника від права власності; знищення власником свого майна); 2) примусове
припинення права власності.

Випадки припинення права власності з волі власника охоплюють 2 ситуації.

До першої групи ситуацій належать випадки вчинення власником з власної во
лі
різних правочинів з відчуження свого майна: купівля
-
продаж, міна, дарування, оренда
з викупом тощо. Порядок припинення права власності відчужувача і виникнення права
власності у набувача у цих випадках головним чином регулюються нормами права про
правоч
ини і договори.

Інша група ситуацій
-

добровільна відмова власника

від права власності

(ст. 347 ЦК),
яка повинна бути безумовною і не містити будь
-
яких застережень. Це означає, що

заява
про відмову від права власності не повинна містити будь
-
яких умов

щодо

такої
відмови, в т.ч. і вказівку на особу, на користь якої власник відмовляється від речі.
В такому випадку може йтися про відчуження власником свого майна на користь
іншої особи за певним правочином.

Аналіз засвідчує, що суди не завжди правильно розуміют
ь і застосовують положення
ст. 347 ЦК, зокрема щодо безумовності і беззастережності дій власника про відмову від
власності.

Так. рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 29 червня 2010р. у справі
М 2
-
]229/2040р. було задоволено позов Д.О
. до Д.Р про припинення права власності відповідачки
на 3/5 частки житлового будинку, а також визнано право власності на цю частку за
позивачем. Підставою для задоволення позову була заява про відмову відповідачки за власним
бажанням від права власності на

3/5 частки будинку на користь свого племінника. З цієї заяви
вбачається, що Д.О. прийняв відмову тітки та зобов'язався утримувати нерухоме майно в
належному стані.

Відповідно до ст. 347 ЦК особа може відмовитись від права власності на майно,
заявивши про
це або вчинивши інші дії, які свідчать про її відмову від права власності.
У разі відмови від права власності на майно, права на яке не підлягають державній
реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту вчинення дії, яка свідчить
про таку від
мову. А у разі відмови від права власності на майно, права на яке підлягають
державній реєстрації, право власності на нього припиняється з моменту внесення за
заявою власника відповідного запису до державного реєстру.

Згідно із цим правилом допускається до
бровільна відмова власника від належного
йому права (по суті відмова від конкретної речі чи речей) або шляхом публічного
оголошення про це або шляхом вчинення реальних дій, які безумовно свідчать про
намір власника (наприклад, власник викинув непотрібні йо
му речі).

Слід зазначити, що ані ЦК, ані Закон № 1952
-
ІV не містять ані порядку, ані процедури
відмови власника від власності, що може слугувати підставою для збільшення звернень
громадян до суду.

Такою підставою може бути і певна неузгодженість положень ч
. 2 ст. 347 та ст. 336 ЦК
щодо моменту припинення права власності на рухому річ попереднім власником та
набуття права власності на цю річ іншою особою.

Так, згідно з нормою ст. 336 ЦК особа, яка заволоділа чужою річчю, від якої
відмовився власник, набуває
право власності з моменту заволодіння нею, в той час як
попередній власник втрачає право власності на цю річ з моменту вчинення ним дії, що
свідчить про таку відмову. Тобто певний проміжок часу
-

з моменту відмови
попереднього власника від рухомої речі і д
о моменту заволодіння цією річчю іншою
особою, ця річ не має власника.

Враховуючи положення ст. 319 і ст. 322 ЦК щодо зобов'язання утримання власником
належного йому майна і з метою недопущення заподіяння шкоди правам інших
громадян та інтересам суспільств
а, погіршення екологічної ситуації вбачається за
необхідне удосконалення норми ст. 347 ЦК.

У світлі зазначеного заслуговує на увагу вирішення цього питання в цивільному
законодавстві Російської Федерації. Відповідно до ст. 236 ЦК РФ громадянин або
юридична

особа може відмовитись від права власності на належне йому майно,
зробивши про це оголошення, або вчинивши інші дії, які чітко свідчать про його
усунення від володіння. користування і розпорядження майном без наміру зберегти
будь
-
які права на це майно. Ві
дмова від права власності не тягне припинення прав і
обов'язків власника щодо певного майна до набуття права власності на нього іншою
особою.

Необхідно зауважити, що ЗК встановлено окремий особливий порядок і процедура
відмови від права власності або права

користування земельною ділянкою.

Відповідно до ст. 142 ЗК власник земельної ділянки може відмовитись від права
власності лише на користь держави або територіальної громади. Відмову на користь
інших суб'єктів цивільних правовідносин закон не передбачає.

Кр
ім заяви власника про відмову від права власності, ЗК встановлена необхідність
отримання згоди органу виконавчої влади або місцевого самоврядування на одержання
права власності на земельну ділянку, за наявності якої вчиняється відповідний
правочин, який в
обов'язковому порядку підлягає нотаріальному посвідченню і
державній реєстрації.

Припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі
добровільної відмови землекористувача відбувається за його заявою до власника
земельної ділянки, який самост
ійно приймає рішення про припинення права
користування і повідомляє про це орган державної реєстрації.


Припинення права власності внаслідок знищення майна та у разі смерті
власника

Відповідно до ст. 349 ЦК право власності на майно припиняється в разі його

знищення,

оскільки при цьому

зникає сам об'єкт права власності.

Разом з тим ст. 349 ЦК не містить визначення поняття "знищення майна>" та
випадків, на які поширюється ця норма, зокрема залежно віл причин знищення майна.

Отже, видається, що зазначена норма

поширюється на всі випадки знищення майна
(тобто фізичного руйнування майна, що призводить до припинення його існування як
такого), незалежно від причин настання такого результату. Це стосується випадків
знищення майна як в силу випадкових причин чи дії

н
епереборної

сили, так і з волі або
вини власника майна чи вини інших осіб.

У разі знищення майна з випадкових причин чи з волі (вини) власника ризик втрати
майна покладається на самого власника (ст. 323 ЦК).

Якщо майно знищено з вини інших осіб, особи несу
ть перед власником майнову
відповідальність (ст. 1166 ЦК).

У разі знищення майна, права на яке підлягають державній реєстрації, право
власності на нього припиняється з моменту внесення за заявою власника змін до
державного реєстру. Тобто припинення права в
ласності на таке майно пов'язується з
фактом звернення власника до відповідного органу та наявністю рішення цього органу
про виключення знищеної речі з державного реєстру. З моменту внесення відповідних
змін до реєстру припиняється право на це майно.

Разом

з тим судам необхідно мати на увазі, що умовою внесення відповідних змін до
реєстру має бути доведеність як самого факту знищення майна, так і обставин,
викладених у заяві про припинення права власності.

Прикладів застосування судами ст. 349 ЦК достатньо.

Водночас слід зазначити, що у вирішенні питання про припинення права власності з
мотивів знищення майна судами часто поєднуються підстави такого припинення,
передбачені п. 4 і п. 11 ч. 1 ст. 346 ЦК, за позовами заінтересованих осіб.

Наприклад, предметом р
озгляду Голосіївського районного суду м. Києва була справа за
позовом Т. до Київського міського бюро технічної інвентаризації та реєстрації права
власності на нерухоме маймо про припинення права власності у зв'язку зі смертю власника.

10 лютого 2002 p. Т.
придбала у М. земельну ділянку за адресою: м. Київ, вул. Ф., площею
0,1 г а з цільовим призначенням будівництво та обслуговування житлового будинку і
господарських будівель. З дотриманням встановленої законом процедури і за наявності усіх
необхідних докуме
нтів нею був збудований житловий будинок, який 12 грудня 2008 р.
прийнятий в експлуатацію, про що Державною приймальною комісією був складений
відповідний акт. 23 грудня 2010 р. ГУ ЖЗ КМДА було видано свідоцтво на право власності на
житловий будинок, що зн
аходиться за адресою: м. Київ, вул. Ф., за 1740
-
С/ЖБ. З метою
здійснення реєстрації на своє ім'я позивачка звернулася до БТІ, проте у реєстрації їй було
відмовлено з тих підстав, що за такою адресою власником будинку, який знищений у 1950
-
х
роках, зареєстр
ована П.

З відділу державної реєстрації актів цивільного стану Голосіївського РУЮ у м. Києві
надійшла копія свідоцтва про смерть та витяг з Державного реєстру актів цивільного стану
громадян щодо актового запису про смерть, з якого вбачається, що П. померл
а 8 січня 1965 р.

Враховуючи ці обставини, суд задовольнив позов Т. до Київського міського бюро технічної
інвентаризації та реєстрації права власності на нерухоме майно про припинення права
власності у зв'язку зі смертю власника.

Суд зобов'язав Київське мі
ське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права вчасності
на нерухоме майно скасувати державну реєстрацію права вчасності за адресою: м. Київ, вул.
Ф., яка проведена на ім'я П. (справа № 2
-
3830/11).

До суду апеляційної інстанції це рішення не оскарж
увалося.

Іноді суди приймають рішення без належного дослідження доказів.

Так, рішенням Ленінського районного суду м. Миколаєва від 24 лютого 2010 р. задоволено
позов В. до Миколаївської міської ради. Припинено право власності Б. на житловий будинок
№ 24/1
по вул. Г. ум. Миколаєві.

При вирішенні цього спору суд першої інстанції виходив з того, що попередній власник
житлового будинку по вул. Г. 24/1 у м. Миколаєві помер. З цього часу будинком ніхто не
користувався, та з часом будинок зруйнувався. Позивачка тр
ивалий час самовільно
користується земельною ділянкою, розташованою за вищезазначеною адресою. За таких
обставин, з урахуванням положень п. 4 ч. 1 ст. 346 та ст. 349 ЦК суд вважав за можливе
задовольнити позов.

Разом з тим суд не перевірив, чи є позивачка
належним позивачем у справі, оскільки вона
самовільно зайняла земельну ділянку. Крім того, матеріали справи не містять жодних
доказів про знищення житлового будинку, який розташований на земельній ділянці.

Вішення в апеляційному порядку не переглядалось.


Припинення права власності на майно, яке за законом не може
належати цій особі (ст. 348 ЦК, підпункт "д" ч. 1 ст. 143 ЗК, ст. 145 ЗК)

Метою положень ст. 348 ЦК є визначення

долі

майна, яким володіла особа на
підставах, передбачених законодавством, проте пі
зніше набув чинності закон, який
заборонив дій особі мати на праві власності зазначене майно. Це майно має бути
відчужене власником протягом строку, встановленого законом.

Ця норма передбачає, насамперед, захист публічно
-
правових інтересів, оскільки
йдетьс
я про ті види майна, які за прямою

вказівкою

закону або виключені з цивільного
обороту, або їх оборот обмежений і
щодо

цього майна встановлено спеціальний
порядок його набуття.

Зокрема, перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян,
громад
ських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на
території України, та спеціальний порядок набуття права власності громадянами на
окремі види майна затверджені постановою Верховної Ради України від 17 червня 1992
р. № 2471
-
XII "П
ро право власності на окремі види майна". Відповідно до цієї постанови
набуття громадянами права власності на такі види майна, як вогнепальна
гладкоствольна мисливська зброя, вогнепальна мисливська нарізна зброя, газові
пістолети, револьвери й патрони до н
их, заряджені речовинами сльозоточивої та
дратівної дії, холодна зброя та пневматична зброя калібру понад 4,5 мм та швидкістю
польоту кулі понад 100 м на секунду; об'єкти, що перебувають на державному обліку
як пам'ятка історії та культури; радіоактивні ре
човини, можливе лише на підставі
відповідного дозволу.

Порядок отримання особливого дозволу для придбання певного майна, а також
наслідки відмови у наданні такого дозволу та наслідки бездіяльності особи, щодо якої
встановлено обов'язок звернутися за одержа
нням відповідного дозволу, регулюються
окремими нормативно
-
правовими актами.

Так, наприклад, відповідно до п. 22 постанови Кабінету Міністрів України від 7
вересня 1993 р. № 706 "Про порядок продажу, придбання, реєстрації, обліку і
застосування спеціальних

засобів самооборони, заряджених речовинами
сльозоточивої та дратівної дії", якщо хто
-
небудь із спадкоємців має право на отримання
дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), то йому в
установленому порядку органами внутрішніх справ мо
же бути виданий такий дозвіл.
Якщо серед спадкоємців немає осіб, які мають право на його зберігання, він у місячний
термін передається родичами померлого власника до органу внутрішніх справ для
реалізації. Отримані від продажу кошти з відрахуванням витрат,

пов'язаних з
реалізацією, повертаються спадкоємцю такого майна. Якщо спадкоємець протягом
місяця з дня набуття права власності не подав документи до органу внутрішніх справ
на отримання дозволу на зберігання (носіння) газового пістолета (револьвера), він
вилучається органом внутрішніх справ у порядку, передбаченому п. 20 цього
Положення.

Згідно з абз. 2 ч. 1 ст. 348 ЦК у разі невиконання особою, яка на законних підставах
набула права власності на майно, яке їй не може належати, обов'язку відчужити майно
у
встановлений строк це майно за рішенням суду на підставі заяви відповідного органу
державної влади підлягає примусовому продажу. Якщо майно не було продане, воно
за рішенням суду передається у власність держави. У цьому разі колишньому
власникові майна вип
лачується сума, визначена за рішенням суду.

Таким чином, підставами застосування цієї норми є такі факти:

1) особа має право власності на майно, яке вона правомірно набула;

2) введено в дію закон, який забороняє або обмежує право особи мати у власності
так
е майно;

3) спеціальним законом встановлений проміжок часу, протягом якого особа
-

власник такого майна має здійснити його відчуження;

4) цим законом встановлений порядок примусового відчуження майна на випадок
невиконання власником майна обов'язку щодо йо
го відчуження.

Загальними правилами примусового відчуження майна, що не може належати особі
в силу пізніше прийнятого закону за ст. 348 ЦК, є:

o зобов'язання власника здійснити відчуження такого майна протягом встановленого
законом строку або, якщо він зак
оном не встановлений,
-

протягом співрозмірного
строку, визначеного відповідним органом;

o у разі невиконання власником цього обов'язку продаж майна здійснюється в
примусовому порядку за рішенням

сулу,

яке приймається за заявою відповідного
органу державно
ї влади з передачею власнику суми вирученої від продажу його майна
з вирахуванням понесених витрат;

o якщо майно не продане власником добровільно або в примусовому порядку у
зазначені строки, воно передається у власність держави за рішенням суду, а власник
у
виплачується грошова сума, розмір якої визначається судом.


Припинення права власності у разі викупу земельних ділянок, інших
об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, у зв'язку а суспільною
необхідністю (ст.ст. 350,351 ЦК, ст.ст. 146,147 ЗК)

Викуп

земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені,
приватної власності для суспільних потреб чи їх примусове відчуження з мотивів
суспільної необхідності здійснюється в порядку, встановленому законом.

Зазначені правовідносини регулюю
ться Конституцією України, ст.ст. 350,351 ЦК,
ст.ст. 146, 147 ЗК, законами України: від 21 травня 1997 р. № 280/97
-
ВР "Про місцеве
самоврядування в Україні", від 1) грудня 2003 р. № І378
-
ЇУ "Про оцінку земель", від 12
липня 2001 р. № 2658
-
Ш "Про оцінку май
на, майнових прав та професійну оціночну
діяльність в Україні", від 17 листопада 2009 р. № 1559
-
VI "Про відчуження земельних
ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у
приватній власності, для суспільних потреб чи з мо
тивів суспільної необхідності" (далі
-

Закон № 1559
-
VI) та іншими нормативно
-
правовими актами.

Викуп земельної ділянки, інших об'єктів нерухомого майна, що на ній розміщені,
здійснюється за згодою їх власника. У разі недосягнення згоди між власником
нерухо
мого майна, яке підлягає вилученню з мотивів суспільної необхідності, та
представниками органів державної влади або місцевого самоврядування
застосовується примусове відчуження. Причому відповідно до ст. 16 Закону № 1559
-
VI,
ст. 183
-
1 Кодексу адміністратив
ного судочинства України (КАС) позов органу
виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про примусове відчуження
зазначених об'єктів підлягає розгляду адміністративним судом. До прийняття Закону
№ 15 59
-
VI такі справи розглядались судами загальної
юрисдикції в порядку цивільного
та господарського судочинства.

Згідно з Конституцією України

примусове відчуження об'єктів права приватної
власності може застосовуватись як виняток
-

із мотивів суспільної необхідності,
на підставі й у порядку, встановленом
у законом, та за умови попереднього і
повного відшкодування їх вартості
. Примусове відчуження таких об'єктів з
наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного
чи надзвичайного стану (ст. 41).

У провадженні Любашівського райо
нного суду Одеської області знаходилась справа № 2
-
100/11 за позовом Д. в інтересах Л. до Служби автомобільних доріг в Одеській області,
Любашівської районної державної адміністрації, відділу Держкомзему у Любашівському
районі про відшкодування вартості ви
лученої земельної ділянки.

Судом встановлено, що Л. є власником земельної ділянки площею 2,99 га, яка розташована
на території Любашівської селищної ради Любашівського району Одеської області, що
підтверджується державним актом про право власності на земел
ьну ділянку, який був
виданий 16 березня 2009 р. На частині вказаної земельної ділянки розміром 0,5940 га, яка
належить позивачу, збудовано автодорогу Київ
-
Одеса. Однак вартість такої частини
земельної ділянки їй не відшкодована.

Вважаючи вказаний державни
й акт незаконним, Служба автомобільних доріг в Одеській
області звернулась з позовом до господарського суду Одеської області про визнання незаконним
та скасування розпорядження Любашівської райдержадміністрації від 17 травня 2007
р.

Л&

314/Ад
-
2007, а також

про визнання недійсним державного акта. Рішенням
господарського суду Одеської області від 12 січня 2010 р. у задоволенні позову Служби
автомобільних доріг відмовлено повністю. Постановою Одеського апеляційного господарського
суду від 23 березня 2010 р. за
значене рішення залишено без змін. Постановою Вищого
господарського суду України від 24 червня 2010 р. постанова Одеського апеляційного
господарського суду від 23 березня 2010 р. залишена без змін.

Господарськими судами встановлено, що Службою автомобільни
х доріг в Одеській області
не було оформлено в установленому законом порядку право користування спірною земельною
ділянкою. Розпорядженням Любашівської районної державної адміністрації Одеської області
від б липня 2006 р. № 425/Ад
-
2006 лише погоджено проек
т із землеустрою в одну стадію щодо
відведення земельних ділянок Службі автомобільних доріг в Одеській області в постійне
користування.

Постання Служби автомобільних доріг на те, що спірна земельна ділянка була надана
Службі автомобільних доріг в Одеській
області в постійне користування із покладенням на
Службу обов'язку провести грошову компенсацію власникам земельних ділянок згідно з
додатком, в якому є вичерпний перелік осіб і в якому не зазначено Л., не заслуговує на увагу.
Отримання державного акта поз
ивачем про право власності на земельну ділянку після
прийняття вказаного розпорядження Любашівської райдержадміністрації та рішення
районної ради не може бути підставою для відмови у позові. З плану відведення земельної
ділянки, виготовленого інститутом зе
млеустрою 22 червня 2006 р., спірна земельна ділянка
позивача значилась під автомобільною дорогою Київ
-
Одеса та, як зазначила свідок, під час
виготовлення технічної документації інститутом землеустрою щодо оформлення
державного акта на Л. конфігурація земе
льної ділянки не була змінена, крім того,
правомірність отримання державного акта Л. встановлена у господарській справі за позовом
Служби автомобільних доріг.

Дослідивши докази, суд дійшов висновку, що позов обґрунтований та підлягає задоволенню в
повному
обсязі.

Відповідно до ст. 171

ЖК у

разі знесення жилих будинків, що є в приватній власності
громадян, у зв'язку з вилученням земельних ділянок для державних або громадських
потреб зазначеним
громадянам,

членам їх сімей, а також іншим громадянам, які
постійн
о проживають у цих будинках, надаються за встановленими нормами квартири
в будинках державного або громадського житлового фонду. Крім того, власникам
жилих будинків на їх вибір або сплачується вартість будинків, будівель та пристроїв,
що зносяться, або над
ається право використати матеріали від розбирання цих
будинків, будівель та пристроїв на свій розсуд. За бажанням громадян виконавчі
комітети місцевих рад забезпечують їм (замість надання квартир) можливість
позачергового вступу до членів житлово
-
будівельн
их кооперативів і одержання в них
квартир.

Якщо жилий будинок, що зноситься у зв'язку із суспільною необхідністю, не є місцем
постійного проживання особи
-

власника цього жилого будинку, підстав для захисту її
житлових прав шляхом надання їй іншого жилого
приміщення в порядку,
передбаченому ст. 171 ЖК, не вбачається.

Зазначений висновок зроблений Верховним Судом України у справі № 6
-
35цс13 (постанова
від 15 травня 2013 р.).


Припинення права власності на земельну ділянку (ст. 378 ЦК, ст. 140 ЗК)

Відповідно
до ст. 378 ЦК право власності особи на земельну ділянку може бути
припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Оскільки відбувається воно на підставі судового акта і має відсильний характер,
йдеться про випадки примусового припинення права
власності на підставах,
визначених ст. 140 ЗК, а саме:

o звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора;

o відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних
потреб;

o конфіскація за рішенням суду;

o невідчуження
земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства
у встановлений строк у випадках, визначених ЗК.

Питання про припинення права власності в результаті відчуження земельної ділянки
з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб роз
глядалося вище.

Звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора врегульовано ст.ст.
140, 143 ЗК, законами України № 606
-
ХІУ та № 898
-
IV.

Слід зазначити, що деякими судами задовольнялись позови про звернення стягнення
на земельну ділянку з одноч
асним припиненням права класності боржника на
земельну ділянку та визнанням за позивачем права власності на це майно.

Так, рішенням апеляційного суду Київської області від 11 червня 2012 р. скасовано рішення
Васильківського міськрайонного суду Київської об
ласті від 28 серпня 2008 р. в частині зміни
способу виконанні рішення суду, звернення стягнення на земельну ділянку, припинення права
масності та визнання права власності на земельну ділянку.

В

позові Особи З до Особи 4 про
звернення стягнення на земельну
ділянку, припинення права власності та визнання права
власності на земельну ділянку відмовлено (справа № 22
-
Ц
-
3000/12).

Судам встановлено, що Особі 4 на праві власності належить земельна ділянка з цільовим
призначенням для ведення товарного сільськогоспода
рського виробництва площею 3,2 га.

Відповідно до п. 15 розділу X "Перехідні положення" ЗК (в редакції, що діяла на час вирішення
спірних правовідносин) до набрання чинності законами України про державний земельний
кадастр та про ринок земель не допускаєтьс
я: купівля
-
продаж земельних ділянок
сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності крім вилучення
(викупу) їх для суспільних потреб; купівля
-
продаж або іншим способом відчуження земельних
ділянок і зміна цільового призначення (викори
стання) земельних ділянок, які перебувають у
власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (по місцевості) власникам земельних
часток (паїв) для ведення особистого селян
ського господарства, а також земельних часток
(паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку
відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду Укр
аїни у підпункті "є" п. 18 постанови від 16
квітня 2004 р. № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при
розгляді цивільних справ",

не може здійснюватися перехід права власності за судовими
рішеннями (через визнання права власності на
відчужену земельну ділянку або
визнання дійсним договору щодо її відчуження, звернення стягнення на земельну
ділянку в рахунок зобов'язань власника земельної ділянки або передачу її у власність
кредитору з цих підстав, видачу виконавчого документа за анало
гічним рішенням
третейського суду тощо) на земельні ділянки, щодо яких встановлена заборона на
продаж або іншим способом відчуження,

а саме: сільськогосподарського призначення
державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних по
треб,
відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок, які перебувають у
власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам
земельних ча
сток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також
земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу
земельну ділянку відповідно до закону (без доплат) і вилучення (викупу) для суспільних
потреб (п. 15

розділу X "Перехідні положення" ЗК).

Також судом першої інстанції не було враховано, що законом не передбачено
переходу права власності від боржника до кредитора в результаті звернення стягнення
на земельну ділянку, а визначено спеціальний порядок щодо ві
дчуження такої
земельної ділянки з наступним задоволенням вимог кредитора за рахунок вилучених
від продажу коштів.

Трапляються випадки неправильного застосування ст. 378 ЦК.

Наприклад, рішенням Корсунь
-
Шевченківського райсуду від 13 грудня 2010 р. у справі

Л&

2
-
1099/10 було припинено право приватної власності Особи 3 на земельну ділянку площею
1,9974 га для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована на
території Квітчанської сільської ради Корсунь
-
Шевченківського району Черкаської
області.
Вилучено у Особи 3 Державний акт на право приватної власності на землю та визнано його
недійсним. Передано у власність територіальної громади в особі Квітчанської сільської ради
Корсунь
-
Шевченківського району земельну ділянку, площею 1,9974 га для

ведення товарного
сільськогосподарського виробництва, що розташована на території ради. Стягнуті з Особи 3
на користь позивача витрати в справі.

Таке рішення ухвалене судом на підставі ст. 1, п. "к" ст. 12: ст. 22, п. "г" ч. 4 ст. 83: ч. 1
ст. 91; пунктів

"а", "б" ст. 143; ч. 1 ст. 153 ЗК:ст378ЦК.

Особа 3, будучи власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського
виробництва (угіддя
-

рілля), площею 1,9974 га, на території Квітчанської сільської ради
протягом тривалого часу свою земел
ьну ділянку за цільовим призначенням не
використовувала, договорів оренди не укладала, внаслідок чого ця земельна ділянка постійно
забур'янена, бур'ян поширюється на інші ділянки, в зв'язку з чим до відповідача неодноразово
застосовувались адмінстягнення.

Невжиття заходів щодо боротьби з бур'янами з боку відповідача призвело до поширення
буряну, що належить до шкідливих карантинних організмів, на суміжні земельні ділянки,
які використовуються за цільовим призначенням СТОВ "Агрофірма "Агро
-
Рось" та
фермерськ
им господарством "Слюсаренко".

Оскільки, незважаючи на неодноразові попередження і застосування адміністративних
стягнень, відповідач не змінив свого ставлення до земельної ділянки, суд на підставі пунктів
"а", "б" ст. ІІІ ЗК у зв'язку з використанням земе
льної ділянки не за цільовим призначенням
і неусуненням допущених порушень законодавства (забруднення земель бактеріально
-
паразитичними і карантинно
-
шкідливі організмами, засмічення земель забороненими
рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту
, порушення встановленого
режиму використання земель) в терміни, встановлені вказівками спеціально уповноважених
органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, ухвалив вищезазначене рішення.

Але з такими висновками суду не можна погодитися.

Встанови
вши, що відповідач не виконав вимог про припинення по рушення
земельного законодавства, застосованих до нього відповідні до ст. 144 ЗК, суд застосував
норму ст. 143 ЗК, не звернувши уваги ш те, що цією нормою, як і ст. 144 ЗК, не
передбачено примусове прит
інення права власності на земельну ділянку, а лише
регулюється процедура примусового припинення права користування земельною
ділянкою.

Згідно зі ст. 153 ЗК власник не може бути позбавлений права власності на земельну
ділянку, крім випадків, передбачених ци
м Кодексом та іншими законами України.

Отже, підстави для примусового припинення права власності відповідача на
належну йому земельну ділянку відсутні, оскільки використання землі не за цільовим
призначенням (дія) є підставою для примусового припинення пра
ва користування
земельною ділянкою в судовому порядку. А за невикористання земельної ділянки
(бездіяльність), що фактично в такому разі має місце, оскільки земельна ділянка не
обробляється, не засіяна, залишається для розведення бур'янів, чинним
законодавс
твом не передбачається позбавлення права власності чи користування
земельною ділянкою.

Щодо припинення права власності на земельну ділянку у випадку невідчуження
земельної ділянки іноземними особами та особами ба громадянства у встановлений
строк у випадка
х, визначених ЗК, слід зазначити таке.

ЗК встановлена заборона на перебування у власності іноземців, осіб без
громадянства, Іноземних юридичних осіб та іноземних держав земельних ділянок
сільськогосподарського призначення. Ці ділянки, прийняті ними у спадщ
ину,
підлягають відчуженню протягом року з моменту переходу до них такого права (ст.ст.
22, 81, 82). У разі порушення цієї вимоги земельна ділянка підлягає примусовому
відчуженню за рішенням суду (ст.ст. 140, 143, 145).

Іноді суди при розгляді справ зазнач
еної категорії припускаються помилок.

Наприклад, рішенням Чаплинського районного суду Херсонської області від 25 червня 2012
р. (справа № 2
-
46/12) задоволено позов прокурора Чаплинського району Херсонської області,
припинено право приватної власності на зе
мельну ділянку, розміром 5,34 га Особи 2,
відчужено земельну ділянку на користь територіальної громади Строганівської сільської
ради Чаплинського району Херсонської області. В ході розгляду справи було встановлено, що
Особа 2, громадянка Російської Федерац
ії, успадкувала за законом право на земельну частку
(пай), розміром 5,53 умовних кадастрових гектарів. З серпня 2006р. їй було видано державний
акт про право приватної власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення
площею 5,34 га. Станом
на липень 2011 р. відповідачка не вчинила жодних дій, що свідчили б
про відчуження чи про намір відчуження земельної ділянки.

Ухвалюючи зазначене рішення про припинення права власності, суд:

-

залишив поза увагою вимоги закону про передачу майна у власніст
ь держави лише
після того, як майно не було продане шляхом примусового продажу;

-

перевищив повноваження, відчуживши земельну ділянку на користь
територіальної громади.

У зв'язку з тим, що в законодавчих актах не передбачено безпосередньо такого
способу за
хисту, як визнання недійсним державного акта на право власності на
земельну ділянку, і науковці, і суди по
-
різному вирішували це питання.

Так, A.M. Мірошниченко стверджував, що "державний акт
-

це лише документ, що
посвідчує право на земельну ділянку. "Спі
р" щодо державного акта
-

це в будь
-
якому
випадку не спір про право. Закон не пов'язує із визнанням недійсним державного акта
жодних правових наслідків. Відповідно, "спори" щодо недійсності (скасування)
державних актів розглядатися судами не повинні".

На н
ашу думку, державний акт є офіційним документом, яким посвідчується
відповідне право і у зв'язку з існуванням якого при визнанні незаконним
(протиправним) акта органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування,
на підставі якого видано такий акт,

можливо порушення прав та охоронюваних
законом інтересів дійсного власника або користувача.

Вищим господарським судом України в рекомендаціях від 2 лютого 2010 р. № 04
-
06/16
"Про практику застосування господарськими судами земельного законодавства", які
в
тратили чинність згідно з постановою Пленуму Вищого господарського суду України
від 17 травня 2011 р. № 6 "Про деякі питання практики розгляду справу спорах, що
виникають із земельних відносин" (далі
-

постанова ВГСУ № 6), в п. 2.3 роз'яснювалось,
що позов
на вимога про визнання недійсним державного акта на право власності на
земельну ділянку, зазвичай, заявляється як відновлення права з наслідками,
передбаченими законодавством, а тому вирішення такого питання є похідним від
встановлення права власності (пра
ва користування) спірною земельною ділянкою.
Отже, при визнанні недійсним рішення, розпорядження, правочину тощо, на підставі
яких виданий акт, останній підлягає поверненню органу, що його видав (п. 3.10
Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації

і зберігання державних актів на
право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною
ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету
України по земельних ресурсах від 4 квітня 1999 р. № 43). З урахуван
ням цього визнання
акта незаконним у судовому порядку не вимагається.

В чинній постанові ВГСУ № 6 висловлено іншу правову позицію, а саме: державні
акти про право власності або право постійного користування

на

земельну ділянку є
документами, що посвідчують

відповідне право і видаються на підставі рішень
Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських,
селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної,
районної, Київської і Севастопольської місь
ких державних адміністрацій. У спорах,
пов'язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками,
недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано
відповідні державні акти, так і самі акти про право власності

чи постійного
користування.

Зазначена правова позиція узгоджується b висновком Верховного Суду України, зробленим
за результатами перегляду Верховним Судом України ухвал Вищого спеціалізованого суду
України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зокре
ма, у постановах Верховного Суду
України від 26 вересня 2012 p. у справі № 6
-
103цс12 і від б лютого 2013 p. у справі № 6
-
169цс12)
зазначено таке.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх по
садові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та
у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з вимогами абз. 1 п. 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК до розмежування земель
державної та комунальної власності повн
оваження щодо розпорядження землями (крій
земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абз. 2 та абз. 4 цього пункту)
в межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради з
урахуванням вимог абз. З цього пункту,

а за межами населених пунктів
-

відповідні органи
виконавчої влади.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким
порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй
земельною ділянко
ю, такий акт визнається недійсним (ст. 155 ЗК).

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що державний акт на право власності на
земельну ділянку, виданий органом, який не мав на це законних повноважень, визнається
недійсним.

А в постанові Верховног
о Суду України від 22 травня 2013 p. у справі № 6
-
ЗЗцсІЗ
наголошується, що визнання недійсними державних актів на право власності вважається
законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.


Викуп пам'ятки культурної спа
дщини (ст. 352 ЦК)

Для припинення права власності на зазначеній підставі повинні існувати такі умови:

o наявність у особи права власності на такий об'єкт;

o безгосподарне ставлення до нього власника, що загрожує його пошкодженням або
знищенням.

Оскільки ст
. 352 ЦК не містить визначення поняття "пам'ятки культурної спадщини",
слід виходити з його визначення, викладеного у ст.ст. І, 2 Закону від 8 червня 2000 p. №
1805
-
Ш "Про охорону культурної спадщини" (далі
-

Закон № 1805
-
111), згідно з яким до
таких об'єк
тів належать лише об'єкти нерухомого майна.

Згідно із вищезазначеною нормою ЦК і ст. 21 Закону № 1805
-
Ш відповідний орган з
питань охорони культурної спадщини робить власнику пам'ятки відповідне
попередження. Якщо в цьому разі власник з різних причин не вж
иває заходів щодо її
збереження (незалежно віл вини) (це може бути пов'язане, наприклад, з недостатністю
у нього коштів) суд за позовом державного органу з питань охорони культурної
спадщини може постановити рішення про її викуп. У разі невідкладної необхі
дності
забезпечення умов для збереження пам'ятки позов про її викуп може бути
пред'явлений без попередження власника пам'ятки культурної спадщини. Викупна
ціна визначається за згодою сторін, а у разі спору
-

судом. Викуплена пам'ятка
переходить у власність

держави.

Реквізиція та конфіскація

Ці підстави припинення права власності передбачені ст.ст. 353, 354 ЦК.

Реквізиція має місце за настання надзвичайних обставин, а також в умовах воєнного
стану і здійснюється на підставі та в порядку, встановлених законом
, за умови
попереднього і повного відшкодування вартості реквізованого майна.

Слід зазначити, що закон про реквізицію в Україні досі відсутній, тому можливість
примусового відчуження майна власника в порядку реквізиції виключається.

Також необхідно звернут
и увагу на те, що чинне українське законодавство, крім
поняття "реквізиція", містить і інші схожі поняття, зокрема такі, як секвестр (ст. 57
Закону України від 2 жовтня 1992 р. № 2654
-
ХІІ "Про заставу"), націоналізація (ст.ст. 10,
397 ГК), приватне вилучен
ня (ч. 2 ст. 12 Закону України від 21 лютого 2006 р. № 3447
-
IV
"Про захист тварин від жорстокого поводження" (далі
-

Закон № 3447
-
IV), які, однак,
мають певні відмінності, визначені зазначеними нормативно
-
правовими актами.

Стаття 1170 ЦК, хоча і не містить

термін "націоналізація", однак передбачає захист
права власності у разі прийняття закону, який припиняє право власності на певне
майно.

Конфіскація
-

це безоплатне позбавлення права власності особи на майно за
рішенням суду як санкція за вчинення правопор
ушення у випадках, встановлених
законом.

Відповідно до ч. 6 ст. 41 Конституції України конфіскація майна може бути
застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених
законом. Аналогічна норма міститься у ст. 354 ЦК, ст. 148 З
К. Конфіскація у цивільно
-
правових відносинах застосовується як наслідок вчинення правочину, який порушує
публічний порядок, вчинений з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства
(ч. 3 ст. 228), і за ГК як наслідок визнання недійсним господарсько
го зобов'язання (ст.
208). Також відповідно до ст. 52 Закону № 3792
-
ХП за результатами розгляду справ про
захист авторського права і суміжних прав суд має право постановити рішення про
вилучення чи конфіскацію всіх контрафактних примірників творів, фоногра
м,
відеограм чи програм мовлення, щодо яких встановлено, що вони були виготовлені або
розповсюджені з порушенням авторського права і (або) суміжних прав, а також засобів
обходу технічних засобів захисту (ст. 52).

Аналогічні положення містяться і у Законі У
країни від 21 квітня 1993 р. № 3116
-
ХІІ
"Про охорону прав на сорти рослин", яка передбачає конфіскацію незаконно
отриманого відповідачем будь
-
якого матеріалу, сорту чи продукту, отриманого
безпосередньо із нього (п. "а" ч. 3 ст. 55).

Так, рішенням Ананьївс
ького районного суду Одеської області від 28 квітня 2011 р. у справі
№ 2
-
116/11 було задоволено позов прокурора Ананьївського району до Особи 1. Визнано
незаконним та скасовано державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий
Ананьївською райо
нною державною адміністрацією Одеської області на ім'я Особи 1.
Конфісковано зазначену земельну ділянку та передано її Долинській сільській раді
Ананьївського району.

Ця земельна ділянка була отримана незаконно громадянином, який не має на це права
згідно
із чинним законодавством.

Вироком Ананьївського районного суду Одеської області від 25 грудня 2009 р. начальник
відділу земельних ресурсів в Ананьївському районі і землевпорядник Долинської сільської ради
були визнані винними та засуджені за ч. 2 ст. 364,
ч. 2 ст. 366 КК України. Ними було внесено
фіктивні відомості у документацію стосовно 17 громадян, у тому числі стосовно відповідача,
про те, що вони є членами колишнього КСП "ім. К", з метою передачі їм у власність
земельних ділянок.

Постановою Одеського
окружного адміністративного суду від 22 листопада 2010 р.
розпорядження голови Ананьївської РДА в частині передачі земельної ділянки Особі 1 було
визнано незаконним та скасовано.

Таким чином, правовими наслідками застосування конфіскації у цивільно
-
правови
х
відносинах є: для власника:

o припинення права власності (п. 10 ч. 1 ст. 346 ЦК); для інших осіб:

o припинення інших (відмінних від права власності) цивільних прав (наприклад, ч. 2
ст. 12 Закону № 3447
-
ІУ);

o визнання недійсним договору страхування, якщо

його предметом є майно, що
підлягає конфіскації на підставі судового вироку чи рішення суду (п. 2 абз. 2 ч. 1 ст. 987
ЦК, п. 2 ч. 2 ст.29 Закону від 7 березня 1996 р. № 85/96
-
ВР "Про страхування");

для держави:

o виникнення права власності на конфісковане

майно, моментом настання якого є
набрання рішенням законної сили;

o обов'язок виконання рішення суду про конфіскацію майна (ст. 64 Закону № 606
-
ХІУ).


Право спільної власності

Чимало позовів розглядаються судами з приводу спільної часткової та спільної
су
місної власності: встановлення порядку володіння та користування майном, що є
спільною частковою власністю; перерозподіл часток у праві спільної часткової
власності; виділ частки із майна, що є у спільній частковій та спільній сумісній
власності; припиненн
я права на частку у спільному майні на вимогу інших
співвласників; поділ майна між співвласниками; спори щодо приміщень загального
користування у багатоквартирних житлових будинках; про порушення переважного
права купівлі частки у праві спільної часткової
власності тощо.

Право спільної часткової власності. Здійснення права спільної часткової
власності

Власність 2 чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є
спільною частковою власністю (ст. 356 ЦК).

Підставами виникнення права спіл
ьної часткової власності зокрема можуть бути:

o придбання у власність майна 2 чи більше особами за цивільними правочинами;

o договір про спільну діяльність;

o домовленість подружжя, виражена в укладеному шлюбному договорі, про те, щоб
вважати майно, набуте

за час шлюбу, спільною частковою власністю;

o прийняття спадщини кількома спадкоємцями;

o передача займаних квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках у
порядку приватизації в спільну часткову власність за письмовою згодою всіх
повнолітніх члені
в сім'ї, які постійно мешкають в цій квартирі (будинку), житлових
приміщеннях у гуртожитках.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не
встановлена спільна сумісна власність на майно.

Учасники спільної часткової власності мають п
раво на частку У праві власності
на майно (ч. 1 ст. 356 ЦК), а не на конкретно визначену частку у майні. Спільна
часткова власність характеризується множинністю суб'єктів і єдністю об'єкта.
Відповідно до цієї концепції кожному із співвласників спільної час
ткової
власності не може належати частка самого майна.

Як слушно зауважує І.В. Жилінкова, ідея спільної часткової власності в тому і полягає,
що майно належить усім співвласникам одночасно. Тому, наприклад, зменшення
майна внаслідок його пошкодження тягне
наслідки щодо всіх співвласників, а не одного
чи кількох з них. При розгляді судових справ слід враховувати, що у таких випадках
зменшується власне об'єкт права власності, а не частки співвласників.

Рішенням Центрально
-
Міського районного суду м. Кривий Ріг

Дніпропетровської області
від 17 лютого 2010 р. у справі за позовом Особи 1 до Особи 2 районної у місті ради, Особи 3,
третя особа
-

комунальне підприємство Дніпропетровської обласної ради "Криворізьке бюро
технічної інвентаризації" про припинення права в
ласності внаслідок знищення майна було
припинено право власності на 1/4 частину домоволодіння, належну Особі 3, як частково
зруйновану, аварійну і таку, що становить загрозу руйнування конструктивних елементів
всього домоволодіння.

Судом встановлено, що за

договором купівлі
-
продажу від 4 жовтня 2008 р. позивачу
належить частина житлового будинку. Інша частина цього будинку згідно з рішенням
Центрально
-
Міського районного суду м. Кривий Ріг від 4 травня 1955 р. значиться за
відповідачкою
-

Особою 3, яка на мо
мент придбання позивачем частини домоволодіння в
належній їй частині не проживаю. Як зазначено

в

рішенні, частина домоволодіння, що
належить Особі 3, повністю зруйнована, на її місці тільки руїни, які псують естетичний
вигляд домоволодіння в цілому і негат
ивно впливають на цілісність належної позивачу
частини домоволодіння, тому що обидві частини домоволодіння об'єднує спільна стіна,
спільний дах, і через це ремонт належної позивачу частини домоволодіння не має сенсу
(справа

Л£

2
-
1091/201(1 р).

Зазначений п
озов задоволено на підставі ст. 349 ЦК. Однак суд залишив поза увагою
те, що знищена лише частина об'єкта, яка належить на праві спільної власності кільком
особам. Питання щодо виділу у натурі чи поділу майна, що знаходиться
у

спільній

частковій власності,

або про припинення права на частку у спільному майні
в порядку, передбаченому ст. 365 ЦК, співвласниками також не порушувались. Отже,
одного із співвласників безпідставно позбавлено права власності взагалі.

Згідно з нормою ст. 357 ЦК частки у праві спільн
ої часткової власності вважаються
рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом.

Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за
домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням

вкладу
кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна.

Вимоги співвласника про збільшення розміру своєї частки у праві спільної часткової
власності у зв'язку з поліпшенням за свої кошти спільного майна, яке не можна
відокремити, мож
уть бути задоволені у тому разі, коли поліпшення зроблене ним за
згодою усіх співвласників з додержанням встановленого порядку використання
спільного майна.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 25 березня 2011 р. відмовлено в
задоволенні позову

Особи 2 до Особи 3 про зміну часток у праві спільної часткової власності з
1/2 на 1/4. Зустрічний позов Особи 3 до Особи 2 про визнання права власності на частку
кожній на нежитлове приміщення задоволено. Визнано за Особою 2 та Особою 3 право
власності на

новостворене нежитлове приміщення за Адресою 1 в рівних частках
-

по 1/4
кожній.

Відповідачем у справі заперечено згоду на одноособове проведення позивачем робіт,
спрямованих на поліпшення спільного майна, та подано докази про свої витрати на цей самий
ре
монт (справа № 2
-
735/2011).

Відповідно до ч. 4 ст. 357 ЦК співвласник житлового будинку, іншої будівлі, споруди
може зробити у встановленому законом порядку за свій рахунок добудову (прибудову)
без згоди інших співвласників, якщо це не порушує їхніх прав.
Така добудова
(прибудова) є власністю співвласника, який її зробив, і не змінює розміру часток
співвласників у праві спільної часткової власності.

Із судових рішень, внесених до Єдиного державного реєстру судових рішень,
вбачається, що в деяких випадках по
зов особи про збільшення розміру належної йому
частки у праві спільної часткової власності на будинок, будівлю, яка здійснила добудову
(прибудову) без згоди інших співвласників, задовольняється.

Наприклад, у березні 2011 р. Особа 6 звернулася з позовом до
Особи 7 про визнання права
власності на 93/100 частини будинку з надвірними господарськими спорудами, посилаючись
на те, що вона є власником 33/100 частини будинку, а Особа 7
-

67/100 частин цього будинку.
За наявності відповідних дозволів нею проведено ре
конструкцію належної їй частини будинку
та отримано сертифікат відповідності.

внаслідок чого площа будинку збільшилась. За розрахунками часток будинку розмір його
реальної частини становить 93/100 частин будинку, а розмір реальної частки співвласника
-

7/1
00.

Рішенням Суворовськго районного суду м. Одеси від 28 жовтні 2011 р. в задоволенні позову
Особі б відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 8 лютого 2012 р. рішення районного суду
скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позов
у Особи 6, Визнано за нею право
власності на 93/100 частини будинку з надвірними господарськими спорудами.
Задовольняюча позов, апеляційний суд керувався положеннями ч. 3 ст. 367 ЦК.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримі
нальних справ
рішення апеляційного суду скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної
інстанції, оскільки апеляційний суд, зокрема, належним чином не перевірив, чи дійсно
позивачу була надана згода іншого співвласника на відповідне збіл
ьшенні своєї частки у праві
спільної часткової власності, та якими доказами це підтверджується (справа № 6
-
10609св12).

Хоча, як правило, у задоволенні таких позовів суди відмовляють.

Слід зазначити, що правило ч. 4 ст. 357 ЦК є протилежним правилу, закріпл
еному у
ч. 3 ст. 357 ЦК, суперечить суті відносин спільної власності і порушує структуру права
спільної власності в цілому. На це звертається увага і в публікаціях науковців.

По
-
перше, воно суперечить ст. 358 ЦК щодо здійснення права спільної часткової
вла
сності за згодою всіх співвласників. Дії кожного із співвласників так чи інакше
зачіпають інтереси інших співвласників, у зв'язку з цим зазначена норма є підставою
для виникнення зайвих спорів між співвласниками.

По
-
друге, згідно з ч.

4

ст. 357 ЦК

зроблена

добудова (прибудова)?

власністю того із
співвласника, який її зробив, тобто приватна власність виникає усередині

спільної
часткової

власності.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Херсона задоволено позов Особи 1 до Особи 2 про
визнання права власност
і без зміни часток у спільній частковій власності. Визнано за Особою
1 право власності на збільшену добудову літ. "А1" розмірами 7,14

х

4,96 до житлового будинку
літ. "А" без зміни часток співвласників.

Звернення з позовом до суду викликано тією обставиною
, що відповідач як співвласник
спільного майна відмовлявся надати згоду на зроблену позивачем добудову, що позбавляло його
можливості ввести новозбудоване майно в експлуатацію (справа № 2110/2221/12).

По
-
третє, така добудова (прибудова) не є окремим об'єкт
ом права власності, у зв'язку
з чим виникає питання щодо можливості та порядку розпорядження нею.

По
-
четверте, зазначена норма не узгоджується зі ст. 88 ЗК щодо володіння та
користування земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій власності, та
м
оже бути підставою для порушення прав інших співвласників.

Тобто запроваджено модель, яка не підпадає під жодне визначення як об'єкта, так і
виду власності.

Враховуючи викладене, вбачається за необхідне положення ч. 4 ст. 357 ЦК
виключити.

Відповідно до ст
. 358 ЦК право спільної часткової власності здійснюється
співвласниками за їхньою згодою. У разі недосягнення згоди між співвласниками у
праві спільної часткової власності про порядок володіння і користування спільним
майном співвласник має право звернутис
я до суду з позовом про надання йому у
володіння і користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його
частці у праві спільної часткової власності, а якщо це неможливо
-

вимагати від інших
співвласників, які володіють і користуються спі
льним майном, відповідної
матеріальної компенсації.

Суди, зазвичай, спори цієї категорії вирішували з урахуванням вищезазначених
вимог закону. Проте іноді допускаються помилки.

Так, рішенням апеляційного суду Одеської області від 19 грудня 2011 р. скасован
о рішення
Київського районного суду м. Одеси від 27 грудня 2010 р. в частині стягнення грошової
компенсації з Особи 3 на користь Особи 4 при визначенні порядку користування квартирою,
що знаходиться у спільній частковій власності у справі № 22ц
-
8438/11 за
позовом Особи 3 до
Особи 4, Особи 1, Особи 2, яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої Особи 5 про
встановлення порядку користування квартирою, усунення перешкод в користуванні
квартирою.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що
районний суд правильно встановив
користування квартирою згідно з ідеальними частками у праві власності, але помилково при
цьому стягнув на користь Особи 4 компенсацію з Особи 3 без наявності на це зустрічного
позову.

Судові рішення свідчать про те, що деяк
і суди при розгляді справ про встановлення
порядку володіння і користування майном, що належить на праві спільної часткової
власності, не враховують, що встановлення такого порядку можливе саме між
співвласниками цього майна.

Предметом розгляду Дніпровсько
го районного суду м. Києва

було

справа за позовом П. до
іншого співвласника трикімнатної квартири Н. про визначення порядку користування
квартирою із зустрічним позовом Н.

і

А. (члена сім'ї Н.) до П. про визначення іншого порядку
користування квартирою.

Су
д задовольнив зустрічний позов Н. і А. та визначив порядок користування квартирою,
відповідно до якого Н. отримала у користування кімнату площею 17,3 кв. м з лоджією 4,5 кв.
м, А. отримала) користування кімнату 12,2 кв. м, П. отримав у користування кімнат)

площею 17,1 кв. м.

При ухваленні рішення суд виходив з того, що у квартирі є 2 власники (И. належить 60/100
квартири, П. належить 40/100 квартири} та

З

користувачі (власники та А.
-

дочка
співвласників квартири). Оскільки квартира має 3 ізольовані кімнати

і нею мають право
користуватися 3 особи, то кожній стороні можна виділити у користування по одній
кімнаті. Суд відхилив посилання П. на те, що йому

як
власнику 40/100 частин квартири
повинна бути виділена у користування найбільша кімната площею 17,3 кв. м
з лоджією 4.5
кв. м. оскільки його частка у житловій площі становить 18,64 кв. м.

Предметом апеляційного та касаційного розгляду зазначена справо не була.

В законі не визначено, в якій величині повинна зазначатися частка. Лише Порядком
вчинення нотаріальни
х дій нотаріусами України встановлено, що розмір часток
зазначається у простих дробах (п. 5.10).

В науково
-
практичному коментарі Цивільного кодексу України за редакцією О.В.
Дзери, Н.С. Кузнєцової, В.В. Луця зазначено, що "...у принципі ЦІ частки можуть бу
ти
виражені й у відсотковому співвідношенні (кожному із співвласників належить 5, 10,20
відсотків у праві власності на спільне майно)" .

У судовій практиці, як правило, частки вказуються у простих дробах, але
трапляються випадки незрозумілих розрахунків.

Н
априклад, рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 21 березня 2011 р.
(справа № 2
-
2176/11) задоволено повністю первісний позов Особи 1 до Особи 2, TOB "Фірма
Либідь", третьої особи без самостійних вимог на предмет спору на стороні відпов
ідача

-

Особи 3, про виділ в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності
-

виділено
частку Особи 1 (21,34/100) із будівлі, позначеної в технічному паспорті літ. А
-
1, що є у
спільній частковій власності та знаходиться за Адресою 1, припинено

право спільної
часткової власності на 21,34/100 ідеальних частки будівлі, що належить Особі 1 в будівлі за
Адресою 1. Визнано за Особою 1 право приватної власності на конкретні приміщення.

Також задоволено зустрічний позов Особи 2 до Особи 1, ТОВ "Фірма Л
ибідь", третьої особи
без самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача
-

Особи 3, про виділ в натурі
частки із майна, що є у спільній частковій власності
-

виділено частку Особі 2 (10,67/100) із
будівлі, позначеної в технічному паспорті літ. А
-
1, що є у спільній частковій власності та
знаходиться за Адресою 1, припинено право спільної часткової власності на 10,67/100
ідеальних частки будівлі, що належить Особі 2 в будівлі за Адресою 1, визнано за Особою 2
право приватної власності на конкретні
приміщення.

Із судового рішення вбачається, що третьому співвласнику належить 68/100 частин
будівлі.

У постанові Верховного Суду України від 3 квітня 2013 p. у справі № 6
-
12цс13
зазначено таке.

Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою
майна в натурі, а часткою
в праві власності на спільне майно в цьому. Ці частки є ідеальними й визначаються
відповідними відсотками від цілого чи у дробному виразі.


Право спільної сумісної власності. Здійснення права спільної сумісної
власності

Спільна су
місна власність
-

це власність 2 або більше осіб без визначення часток
кожного з них у праві власності.

Відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є:

o майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не встановлено договором або
законо
м (ч. 3 ст. 368 ЦК, ст. 60 СК);

o майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї,
якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (ч. 4 ст. 368 ЦК);

o майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спі
льної праці чи спільних коштів
(ст. 175 СК);

o земельні ділянки членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено
угодою між ними (ст. 89 ЗК);

o квартира (будинок), передані при приватизації з державного житлового фонду за
письмовою згодою членів
сім'ї наймача у їх спільну сумісну власність (ч. 2 ст. 8 Закону
№ 2482
-
ХІІ);

o приміщення загального користування, опорні конструкції багатоквартирного
будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання, а також споруди,
будівлі, які призначені

для забезпечення потреб усіх власників квартир, а також
власників нежитлових приміщень, які розташовані у багатоквартирному житловому
будинку
-

належать співвласникам будинку (ч. 2 ст. 382 ЦК);

o майно, набуте жінкою та чоловіком за час спільного проживан
ня однією сім'єю, але
які не перебувають у шлюбі між собою або в будь
-
якому іншому шлюбі, належить їм
на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором
між ними (ст. 74 СК).

Із вивчених матеріалів та судових рішень вбачаєть
ся, що у судів виникають деякі труднощі
у застосуванні останньої норми закону, у зв'язку з чим вважаємо за необхідне звернути увагу
на висновок Верховного Суду України, зроблений за результатами розгляду справи № 6
-
97цс
11 (постанова від 20 лютого 2012 p.)
.

Згідно зі ст. 74 СК, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю. але не перебувають
у шлюбі між собою або в будь
-
якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного
проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встано
влено
письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності
жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь
-
якому іншому шлюбі,
поширюються положення глави 8 цього Кодексу.

Тобто при застосуванні ст. 74
СК слід виходити з того, що зазначена норма поширюється
на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь
-
якому іншому шлюбі, а між ними
склалися усталені стосунки, що притаманні подружжю.

Крім того, дія визнання осіб як таких, що перебувають у фактич
них шлюбних відносинах,
для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК суд повинен встановити факт
проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було
придбано спірне майно.

За приписами ч. 2 ст. 3 СК сім'ю складають осо
би, які спільно проживають, пов'язані
спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді,
коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду
за батьками, дітьми та з інших поважних пр
ичин не проживають спільно.

Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що встановлені ч. 2 ст. 3 СК винятки,
згідно з якими подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з
навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за
батьками, дітьми та з інших
поважних причин не проживають спільно, стосуються офіційно зареєстрованих шлюбів.

Розглядаючи справи про визнання права власності на майно, суди не завжди
правильно застосовують, які саме правові норми регулюють спірні правовідн
осини.

У червні 2007 р. Особа 1 у своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього Особи 2 звернулась
до суду з позовом до Особи 3 про визнання права власності на садибу та визнання недійсним
свідоцтва про право власності, посилаючись на те, що під час переб
ування в шлюбі з
відповідачем вони здійснили будівництво житлового будинку, але у зв'язку з недостатністю
коштів для завершення будівництва з дозволу органу опіки та піклування була продана частка
житлового будинку, яка належала її синові
-

Особі 2. Оскіль
ки кошти від продажу
використані на будівництво спірного будинку, вона просила визнати право вчасності на
житловий будинок в рівних частках за собою, Особою 2 та Особою 3.

Рішенням Волочиського районного суду Хмельницької області від 5 грудня 2007 р. позов

задоволено. Визнано за Особою 1, Особою 2 право власності на 1/3 частку за кожним на
житловий будинок, визнано частково недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме
майно в частині реєстрації права власності за Особою 3. Задовольняючи позов, суд пе
ршої
інстанції виходив з того, що спірний будинок на підставі ч. 4 ст. 368 ЦК є спільною власністю
позивачки, її сина та відповідача у рівних частках як споруджений спільною працею та
коштами цих осіб
-

членів сім'ї.

Рішенням апеляційного суду Хмельницької

області від 24 березня 2008 р. рішення суду
першої інстанції скасовано. Позов Особи 1 задоволено частково. Визнано за Особою 1 право
власності на спільне майно подружжя
-

1/4 частину будинку. У задоволенні решти позову
відмовлено. Скасовуючи рішення суду
першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що
спірний будинок споруджений подружжям та що не доведено спорудження його за відповідною
угодою подружжя та Особою 2 про створення спільної сумісної власності за рахунок
вкладення коштів сина позивачки.

С
касовуючи вищезазначені судові рішення, Верховний Суд України в ухвалі від 11 березня
2008 р. зазначив таке.

Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена
спільна сумісна власність на майно (ч. 4 ст. 311 ЦК).

Якщо розмір

часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю
співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного зі співвласників у
придбання (виготовлення, спорудження) майна (ч. 2 ст. 357 ЦК).

Згідно з ч. 4 спи 368 ЦК

майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові
кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено
договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до ст. 175 СК майно, набуте батьками і дітьми на рахунок
їхньої спільної праці
чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності.

Суди на порушення вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України на вищенаведені вимоги
законодавства уваги не звернули; у достатньому обсязі не визначилися з характером спірних

правовідносин і правовою нормою, що їх регулює, не встановиш та не зазначили в рішеннях, з
яких саме джерел надходження коштів будувався спірний будинок, не вказали ступеня та
розміру участі кожного члена сім'ї в будівництві спірного будинку та яку частку

така
участь становила у вартості спірного майна на час спорудження тощо (справа № 6
-
12181св08).

Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються
ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Розпорядження май
ном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою
всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо
розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх
співвласників.

Згода співвласників на вчиненн
я правочину щодо розпорядження спільним майном,
який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути
висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо
роз
порядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном,
вчинений такою особою без повноважень або з перевищенням повноважень, може
бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника.

Ухвалою Верховного Суду України від 10 березня

2011 р. скасовано рішення Хортицького
районного суду м. Запоріжжя від 1 лютого 2010 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької
області від 18 травня 2010 р. у справі за позовом Особи 6 до комунального підприємства
"Виробниче ремонтно
-
експлуатаційне житлов
е об'єднання № 6" м. Запоріжжя та закритого
акціонерного товариства "Київстар Дж.Ес.Ем." про визнання договору недійсним, справу
передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

У позовній заяві позивач зазначав, що 1 квітня 2009 р. між КП "ВРЕЖО № 6" т
а ЗАТ
"Київстар Дж.Ес.Ем." було укладено договір про встановлення сервітуту, яким ЗАТ
"Київстар Дж.Ес.Ем." надано дозвіл на розміщення на даху його будинку базової станції
мобільного зв'язку. Посилаючись на те, що будучи власником квартири в цьому будинку,

він
є співвласником даху, проте своєї згоди на укладання спірного договору не давав, а в результаті
встановлення станції мобільного зв'язку йому створюються перешкоди у користуванні
будинком, шкідливе випромінювання створює загрозу його мешканцям, просив
визнати
договір недійсним.

Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від І лютого 2010 р., залишеним без
змін ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 18 травня 2010р., у задоволенні позову
відмовлено. Ухвалюючи рішення про відмову у позові
, суд першої інстанції, з висновками якого
погодився апеляційний суд, виходив із того, що спірний договір укладено на виконання рішення
виконавчого комітету міської ради КП "ВРЕЖО 6", в якого будинок значиться на балансі, а
договір про встановлення сервіту
ту не є способом розпорядження майном і згоди власника
квартир будинку на його укладення не потрібно. До того ж, позивачем не доведено, що в
результаті укладення договору йому створюються перешкоди у користуванні
приміщеннями будинку. Однак Верховний Суд з

таким висновком не погодився. Згідно з ч. 2
ст. 382 ЦК власникам квартир у багатоквартирному будинку належать на праві спільної
сумісної власності приміщення загального користування, опорні конструкції будинку, а
також споруди, будівлі, які призначені для

забезпечення потреб усіх власників.

На підставі ст. 369 ЦК співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють
і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власнос
ті, здійснюється за згодою всіх
співвласників.

Уразі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядженні спільним .майном
вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників. Правочин щодо розпорядження
спільним майном, вчинене одним із співв
ласників. може бути визнано судом недійсним за
позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчити правочин.
необхідних повноважень.

Судом установлено, що позивач є власником квартири № 92 в багатоквартирному будинку
по вулиці Н., 22
-
а в м. Запоріжжі. 1 квітни 2009 р. КП "ВРЕЖО № б", на балансі якого
перебуває зазначений будинок, уклало з ЗАТ "Київстар Дж.Ес.Ем." договір про встановленні
сервітуту, яким останньому надано дозвіл на розміщення на даху будинку базової станції
мобільного з
в'язку.

Встановивши такі обставини, суду з урахуванням зазначених вище положень закону слід
було з'ясувати, чи наділене КП "ВРЕЖО № Ь повноваженнями інших співвласників будинку
на укладення спірного договору. Посилання суду на те, що договір про встановлен
ня сервітуту
не є способом розпорядження майном, є помилковим, оскільки за змістом ст. 317 ЦК під
розпорядженням майном мається на увазі можливість визначення його юридичної долі, в
тому числі встановлення обтяжень, яким, зокрема, є сервітут.

Суд на зазнач
ені вище положення закону та обставини справи уваги не звернув, на
порушення вимог ст. 212 ЩІК України належиш чином посилання позивача не перевірив, що
призвело до ухвалення помилкового рішення.


Виділ частки із майна, що є у спільній частковій чи у спіль
ній сумісній
власності

Відповідно до ст. 364 ЦК кожен із співвласників мас право на виділ у натурі частки із
майна,

що є у
спільній частковій власності.

У разі недосягнення згоди про спосіб і умови виділу у натурі частки із спільного
майна учасник спільної
часткової власності вправі звернутися з відповідним позовом
до суду.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться в постанові Пленуму Верховного

Суду України
від 4 жовтня
1991 р. № 7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює
право приватної власно
сті громадян на жилий будинок",

при вирішенні справ про
виділ в натурі часток жилого будинку, що є спільною частковою власністю, судам
належить мати на увазі, що це можливо, якщо кожній із сторін може бути
виділено відокремлену частину будинку з самостійни
м виходом (квартиру).
Виділ також може мати місце за наявності технічної можливості переобладнати
приміщення в ізольовані квартири (п. 6).

Зазначене правило стосується також поділу майна, що є у спільній сумісній
власності.

Статтею 152 ЖК встановлено, що

п
ереобладнання і перепланування жилого
будинку (квартири), що належить громадянинові на праві приватної власності,
провадяться з дозволу виконавчого комітету місцевої ради.

Слід відзначити, що при вирішенні таких справ суди не завжди звертають увагу на
наяв
ність відповідного дозволу.

Наприклад, рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 5 квітня 2011 р.
були задоволені позовні вимоги Ч.
-

позивачці виділено в натурі 3А частини спірного будинку з
відповідними житловими кімнатами та прибудовами.

Також було зазначено, що для
здійснення запропонованого варіанта розподілу домоволодіння необхідно виконати
переобладнання у спірному домоволодінні, а саме перенести перегородку між приміщеннями,
закласти дверні прорізи між приміщеннями тощо.

При ухваленн
і рішення судом не були враховані вимоги ст. 152 ЖК, що може
викликати труднощі в його виконанні.

На необхідність дотримання вищевказаних норм звернув увагу і Верховний Суд
України

в ухвалі від 1 квітня 2009 p. у справі № 6
-
1444бсв08 за позовом П.Н. до П.В
., Д.С.,
третя особа
-

Золотоніське державне міське управління земельних ресурсів, про поділ
будинку, визначення порядку користування та розпорядження земельною ділянкою. Зокрема,
в ухвалі зазначено, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, на що не зверну
в уваги
апеляційний суд, провів поділ будинку з відповідними переобладнаннями та
переплануваннями, не перевіривши наявність дозволу виконавчого комітету місцевої ради на
проведення зазначених переобладнань, а також те, чи є технічна можливість поділу
зазна
ченого жилого будинку.

Судові рішення скасовані з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Судам слід мати на увазі, що у разі виділу частки із майна, що є у спільній частковій
власності, щодо особи, майно якої виділено в натурі, спільна

власність припиняється,
але зберігається щодо інших учасників спільної власності, які не бажають реалізовувати
право на виділення своїх часток із спільного майна.

З 1 січня 2013 р. набули чинності зміни до ст. 364 ЦК, внесені Законом України від 11
лютого

2010 р. № 1878
-
VI "Про внесення змін до

Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх
обмежень" та інших законодавчих актів України". Статтю 364 Кодексу доповнено новою
частиною такого змісту: "У разі виділу співвласником у
натурі частки із спільного майна
для співвласника, який здійснив такий виділ, право спільної часткової власності на це
майно припиняється. Така особа набуває право власності на виділене майно, і у
випадку, встановленому законом, таке право підлягає державн
ій реєстрації". При
цьому залишається невирішеним питанні щодо того, чи збільшується у такому разі
розмір часток у праві спільної сумісної власності інших співвласників, чи вони
залишаються незмінними.

З метою уникнення в майбутньому плутанини з цього прив
оду бажано було б
вирішити це питання на законодавчому рівні і внести відповідні корективи до норми
закону.

Помилковою слід вважати практику судів, які під час вирішеній справ про виділ
частки із майна, що є у спільній частковій власності вирішують питання

щодо
присвоєння виділеному об'єкту нової окремої адреси, оскільки це до компетенції суду
не належить.

Так. рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 липня 2011 р. задоволені
позовні вимоги Ч.
-

виділено зі спільного майна частину житлового б
удинку з виділенням в
окреме домоволодіння з присвоєнням нової адреси.

У порядку, встановленому ст. 364 ЦК, з дотриманням вимог ст. 370 ЦК щодо рівності
часток співвласників, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або
рішенням суду, здійсн
юється і виділ частки із майна, що є у спільній сумісній власності.

Якщо виділ у натурі частки зі спільного майна не допускається за законом або є
неможливим в силу неподільності речі (автомобіль, музичний інструмент тощо),
співвласник в такому випадку має

право на одержання від інших співвласників
грошової або іншої матеріальної

компенсації

вартості його частки. При цьому
компенсація співвласникові може бути надана лише за його згодою.

Водночас у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня
1991 р. №
7 "Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної
власності громадян на жилий будинок" зазначено, що "в окремих випадках суд може,
враховуючи конкретні обставини справи, і за відсутності згоди власника, що
виділяється,

зобов'язати решту учасників спільної власності сплатити йому грошову
компенсацію за належну частку з обов'язковим наведенням відповідних мотивів.
Зокрема, це може мати місце, якщо частка у спільній власності на будинок є незначною
й не може бути виділена
в натурі чи за особливими обставинами сумісне користування
ним неможливе, а власник в будинку не проживає і забезпечений іншою жилою
площею".

Це положення постанови Пленуму потребує зміни для приведення його у
відповідність із правилами ЦК 2003 р., оскільк
и на момент прийняття постанови діяла
норма, яка не містила безумовного правила про можливість присудження компенсації
лише за умови згоди на це співвласника, який вимагав виділу.

Не можна вважати усталеною практику вирішення справ зазначеної категорії з
п
итання, чи є підставою для відмови у позові неможливість співвласників (наприклад,
у зв'язку з їх матеріальних становищем) виплатити компенсацію.

Так, рішенням апеляційного суду Одеської області від 23 грудня 2010 р. скасовано рішення
Білгород
-
Дністровсько
го міськрайонного суду Одеської області від 7 жовтня 2010р., яким на
підставі ч. 2 ст. 364 ЦК на користь М. з Д. стягнуто вартість '/: частини квартири, що
належала їм на праві спільної часткової власності, виходячи з неможливості поділу та
спільного корис
тування квартирою. Скасовуючи рішення суду і відмовляючи в задоволенні
позову про стягнення компенсації, колегія суддів виходила з того, що закон не допускає
можливості примусити іншого співвласника виплатити компенсацію (справа № 22ц
-
20938/07).

Деснянськи
й районний суд м. Києва, відмовляючи в задоволенні позову У. до К. про стягнення
компенсації за 'А частину квартири, виходив з того, що відповідно до ч. 5 ст. 319 ЦК власник
не може використовувати право власності на шкоду правам та свободам громадян. К.
-

власник 3А частин спірної квартири
-

не працює, отримує лише пенсію, має незначний дохід,
а тому не спроможний сплатити позивачу грошову компенсацію вартості його частки,
визнання за відповідачкою всупереч її волі права власності на частку позивача є вико
ристанням
одним співвласником свого права на шкоду іншому співвласнику. Рішення суду в апеляційному
порядку не переглядалось.

Аналогічне обґрунтування з цього приводу висловлене Верховним Судом України в
ухвалі від 22 квітня 2009 р. у справі № 6
-
8265св08,
зокрема в мотивувальній частині
ухвали Верховного Суду України зазначено таке:

"Згідно з вимогами частин 4 і 5 ст. 319 ЦК власність зобов'язує. Власник не може
використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам
суспіл
ьства.

Місцевий суд під час розгляду справи на порушення вимог ст. 21]

j

ст. 214 ЦПК України не
повністю визначився з характером спірних правовідносин, зосередився лише на нормах закону,
які передбачають наявність у позивача права вимоги на отримання грошо
вої компенсації за
належну йому частку майна у спільній частковій власності однак не звернув уваги й на
наявність у Особи 1 обов'язків власники відповідно до положень ст. 319 ЦК та не вирішив
питання, чи мас Особа 2 реальну можливість сплатити позивачу гро
шову компенсацію в сумі
200 000 грн., чи не призведе покладення на неї тато обов'язку до звернення стягнення на
квартиру, її примусового продажу й порушення законних прав відповідачки".

Подібні правові підходи також були застосовані при розгляді цивільних
справ № 6
-
5521св07 і № 6
-
3368св09.

Водночас в ухвалі Верховного Суду України від 19 березня 2008 р. у справі № 6
-
2883св08 висловлена інша, протилежна позиція:

"У силу положень ст.ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст.ст. 319, 358 ЦК всі громадяни
є рівним
и у своїх правах, усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення цих прав, в
тому числі щодо захисту права спільної часткової власності.

Виходячи з цих положень, правовий режим спільної часткової власності визначається
главою 26 ЦК з урахуванням інте
ресів усіх її учасників. Володіння, користування і
розпорядження частковою вчасністю здійснюється за згодою всіх співвласників, а за
відсутності згоди спір вирішується судом. Незалежно від розміру часток, співвласники)'
здійсненні зазначених правомочностей

мають рівні права.

Відповідно до ч. 1 ст. 364 ЦК кожен зі співвласників спільної часткової власності має право
на виділ у натурі частки, що є у спільній частковій власності.

За неможливості такого виділу зв'язку з неподільністю речі (ч. 2 ст. 163 ЦЮ співв
ласник,
який бажає виділу, має право на одержанні від інших співвласників грошової або іншої
матеріальної компенсації вартості його частки.

Виходячи з аналізу зазначеної норми, у взаємозв'язку з положеннями ст.ст. 21, 24, 41
Конституції України, ст.ст. 316
, 317, 319, 3S8, 361 ЦК, слід дійти висновку, що передбачене
ч. 2 цієї норми право співвласника на виділ частки зі спільного майна шляхом отримання
грошової компенсації вартості частки в майні не може бути обмежене іншими
співвласниками, і такому його прав
у співвласника, що виділяється, кореспондує обов'язок
інших співвласників сплатити грошову компенсацію частки, розмір якої визначається
виходячи з дійсної вартості майна на час розгляду судом справи.

При цьому зазначеною нормою передбачено, що обов'язковою

умовою призначення грошової
компенсації є лише згода співвласника, який заявив вимоги про виділ частки, не
передбачається обов'язковості згоди інших співвласників на такий виділ та не ставиться
право співвласника на виділ у залежність від згоди інших спів
власників і мотивів, з яких
власник має намір реалізувати своє право на виділ.

Обмежуючи право позивачів на виділ частки зі спільного майна та виходячи при цьому з
інтересів відповідачів їx матеріального забезпечення й стану здоров'я), суд залишив поза ува
гою
та оцінкою доводи позивачів, які є інвалідами, надані ними докази щодо неможливості
спільного використання спірної квартири, факту проживання в іншому населеному пункті
та факту відмови відповідачів вирішити питання про припинення права спільної частко
вої
власності в будь
-
який із трьох запропонованих позивачами способів, і не звернув увагу, що
правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників і забороняє
обмеження прав одних учасників за рахунок інших".

Аналогічне обґрунтув
ання міститься також в ухвалі Верховного Суду України від 22
квітня 2009 р. у справі № 6
-
1296св08.

На нашу думку, остання позиція повністю відповідає змісту і суті ст. 364 ЦК, якою
право співвласника, що бажає виділу, на одержання від інших співвласників г
рошової
або іншої матеріальної компенсації вартості його частки не обмежується жодними
умовами на противагу ряду умов, встановлених ст. 365 ЦК, для припинення права на
частку у спільному майні на вимогу інших співвласників.

Із зазначеною нормою ЦК узгоджує
ться норма ст. 71 СК щодо способів та порядку
поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Відповідно
до ч. 4 зазначеної статті присудження одному з подружжя грошової компенсації
замість його частки у праві спільної сумісної влас
ності на майно, зокрема на житловий
будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім
випадків, передбачених ЦК.

У п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 р. № 11 "Про
практику застосування судами законо
давства при розгляді справ про право на шлюб,
розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя"
роз'яснено, що вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права спільної
сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі,

суди мають застосовувати
положення частин 4, 5 ст. 71 СК щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на
отримання грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя
відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

Питання наявності чи від
сутності можливості сплати такої компенсації в постанові
Пленуму не порушується.

Однак й інша правова позиція ґрунтується на нормах права і с справедливою щодо
інших співвласників, оскільки присудження грошової компенсації за відсутності
можливості у інших

співвласників сплатити її може призвести до позбавлення їх права
власності.

При вирішенні таких справ, крім спеціальної норми, слід керуватися і загальними
засадами цивільного законодавства (ст. 3 ЦК) щодо справедливості, добросовісності та
розумності з у
рахуванням прав і інтересів усіх співвласників і рекомендувати судам
ретельно вивчати обставини справи з метою з'ясувати, чи не зловживає особа, яка
бажає виділу в натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності, наданим
йому ч. 2 ст. 364 ЦК пр
авом, чи реалізація цього права не порушить прав інших осіб,
які не мають змоги сплатити співвласник)' грошову або іншу матеріальну компенсацію
вартості його частки, і що такий виділ не завдасть їм шкоди.

У зв'язку з вищевикладеним вбачається за необхідне
з метою усунення невизначеності
та уникнення розбіжностей у застосуванні законодавства удосконалити норму ст. 364
ЦК, а саме: абз. 2 ч. 2 зазначеної статті слід змінити, зазначивши, що компенсація
співвласникові може бути надана за його згодою і за умови,
що інші співвласники
мають можливість виплатити таку компенсацію. Аналогічні зміни внести і до ст. 71 СК.


Припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших
співвласників

Відповідно до ч. 1 ст. 365 ЦК право особи на частку у спільному майні мож
е бути
припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо:

1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі;

2) річ є неподільною;

3) спільне володіння і користування майном є неможливим;

4) таке припинення не завдасть істотної ш
коди інтересам співвласника та членам
його сім'ї.

Питання, чи є частка незначною, підлягає вирішенню судом у кожному
конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Так, частина однокімнатної квартири загальною площею 32,2 кв. м не є
рівнозначною

Уа

час
тині двоповерхового житлового будинку загальною площею 460 кв.
м.

Висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику, також
робиться в кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та
особливостей об'єкта, який є спільним майном

(ухвала Верховного Суду України від 23
червня 2010 р. у справі № 6
-
22 50 5св09).

Рішенням Смілянського міськрайонного суду Черкаської області від 16 листопада 2010 р.
(справа № 2
-
1977/2010 р.) задоволено позов Особи 2, яка діяла в своїх інтересах та в інте
ресах
неповнолітнього Особи 3, Особи 4 до Особи 5 про виділення частки в натурі. В подальшому
позовні вимоги Особа 2 змінила і просила припинити право власності Особи 5 на її 1/16 частку
у спільному майні розділивши порівну цю частку між нею та синами, над
авши відповідачу за
це грошову компенсацію.

Судом встановлено, що сторони проживають в 1/4 частині цегляного будинку, що
становить собою 2
-
кімнатну квартиру, загальною площею 45,9 кв. м, житловою площею
-

25,1 кв. м. Частка кожного із співвласників складає

1/6 частину відповідно до свідоцтва про
право власності на нерухоме майно. Згідно з висновком будівельно
-
технічної експертизи
розподіл в натурі квартири без порушення вимог нормативних документів неможливий.
Кожній із сторін не може бути виділено відокрем
лену частину будинку із самостійним
виходом (ізольовану квартиру).

Позов задоволено судом, виходячи з положень ст. 365 ЦК та враховуючи, що відповідач
створює неможливі умови для проживання своєї родини в будинку, що підтверджується рядом
постанов органів
міліції про відмову в порушенні кримінальної справи, консультативним
висновком міського центру соціальних служб для сім'ї і молоді від 17 червня 2010 р. про те,
що спільне проживання дітей з батьком є неможливим, тому що його неадекватна поведінка
призводи
ть до деформації особистості дітей та їх матері, ускладнює
можливості

їх

самореалізації та самоствердження, руйнує особистий простір та світогляд,
та беручи до уваги, що позивачка вартість частини у праві спільної часткової власності
відповідача йому компе
нсувала.

Проте питання наявності у відповідача іншого житла у суді не з'ясовувалось, а оскільки
передбачається його виселення, то відсутність у нього іншого житла не виключає заподіяння
йому істотної шкоди.

У суддівських колах триває дискусія щодо того, чи

необхідні для припинення права
на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників усі 4 умови, чи достатньо
наявності однієї з них.

Верховний Суд України неодноразово висловлював свою позицію із зазначеного
питання, а саме про те, що із змісту нор
ми ст. 365 Щ випливає, що

припинення права
особи на частку у спільному майні допускається за наявності будь
-
якої із
обставин, передбаченні пунктами 1
-

3 ч. 1 ст. 365 ЦК, але за умови, що таке
припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та

членам його
сім'ї

(ухвала Верховного Суду України від 23 червня 2010 р. у справі № 6
-
22505св09: постанова
від 16 січня 2012 р. у справі № 6
-
81).

Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному
майні за умови попереднього внесення
позивачем вартості цієї частки на
депозитний рахунок суду. Невиконання позивачем цієї умови є підставою для
відмови у задоволенні позовних вимог.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 21 грудня 2010 р. (набуло статусу
остаточного 21 березня 2011 р.
) у справі № 35041/05 за заявою Особи 33 установлено наявність
порушення ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположна свобод,
ратифікованого Законом України від 17 липня 1997 р., а саме: незаконного позбавлення Особи
33 майна у з
в'язку з порушенням правил щодо попереднього депонування суми відшкодування,
що може призвести до негативних економічних наслідків для Особи 33, оскільки

вимога
попереднього платежу є не просто технічною складовою процедури відчуження
майна, яка встановлен
а законом, а основною вимогою, на якій повинно ґрунтуватися
рішення суду про позбавлення особи майна без її згоди.

У ході вивчення справ та судових рішень звертає на себе увагу ототожнення деякими
судами положень ст. 364 та ст. 365 ЦК, зокрема одночасне за
стосування зазначених
норм до правовідносин припинення права на частку у спільному майні.

Ці норми є різними за своєю правовою природою. Першою з них регулюється
питання добровільного припинення спільної часткової власності на вимогу власника,
який бажає р
еалізувати право на виділ своєї частки; іншою нормою регулюються
правовідносини щодо припинення на вимогу інших співвласників майна права особи
на частку в спільній власності за відсутності на це її згоди й бажання, тобто примусово,
а тому одночасне їх зас
тосування за позовом однієї особи є помилковим.

На зазначене звернув увагу Верховний Суд України.

В ухвалі від 17 лютого 2010 р. у справі № 6
-
6248св09 зазначено таке: "Суд першої інстанції,
ухвалюючи рішення, керувався положеннями як ст. 364 ЦК, так і ст.
365 ЦК, які є
взаємовиключними і одночасно застосовані бути не можуть".


Переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності

Вирішуючи спори, що виникають у зв'язку з реалізацією співвласником у спільній
частковій власності переважного прав
а купівлі частки майна судам необхідно
враховувати таке:

а) у зв'язку з тим, що на підставі ст. 364 ЦК співвласник має право на виділ у натурі
частки із майна, що є у спільній частковій власності, то після припинення в такому
порядку спільної часткової вла
сності припиняється і його переважне право купівлі
частки у цьому майні;

б) у випадку порушення переважного права купівлі встановлена ст. 362 ЦК позовна
давність в один рік, протягом якого співвласник у спільній частковій власності має
право вимагати в суд
овому порядку переведення на нього прав і обов'язків покупця,
обчислюється з того часу, коли він довідався або міг довідатися про порушення свого
права.

Відповідно до ст. 362 ЦК підставою для пред'явлення співвласником позову про
переведення прав і обов'яз
ків покупця за договором купівлі
-
продажу частки майна у
праві спільної часткової власності є такі порушення:

o продаж співвласником частки у праві спільної часткової власності без письмового
попередження інших співвласників про намір продати свою частку, ц
іну та інші умови
її продажу;

o укладання договору купівлі
-
продажу без одержання повідомлення від
співвласників про відмову від здійснення ними переважного права купівлі до спливу
одного місяця щодо нерухомого майна і 10 днів щодо рухомого майна з дня одер
жання
ними повідомлення про продаж;

o продаж проведено за істотно нижчого ціною і на більш легких умовах, ніж
пропонувалося співвласникам.

Переважне право купівлі діє лише у разі продажу частки особі, яка не входить до
кола співвласників. У разі продажу ча
стки будь
-
кому з

співвласників решта співвласників не має переважного права на її купівлю.

Якщо кілька співвласників бажають скористатися переважним правом купівлі
частки, то вибір того, кому продати свою частку, належить продавцю відповідно до ч.
3 ст. 36
2 ЦК.

Подаючи такий позов, позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду
грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. Невиконання позивачем
цієї умови є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

У рішенні суду про переведенн
я на співвласника прав і обов'язків покупця повинно
бути зазначено про заміну покупця позивачем в договорі купівлі
-
продажу майна, а
також про стягнення з позивача на користь відповідача сплачених ним сум.

Судам слід мати на увазі, що

захист переважного пра
ва купівлі частки майна у
праві спільної часткової власності не може здійснюватися шляхом визнання
недійсним договору, яким порушено зазначене право, оскільки переведення
права купівлі можливо лише за дійсним договором.

Так, рішенням Чигиринського районног
о суду Черкаської області від

72

жовтня 20і 0 р.
задоволено позов Особи 8 до сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю
Урожай
-
СК, Особи 5
-

визнано договори купівлі
-
продажу недійсними з переведенням по Особу
8 прав та обов'язків покупц
я (справа № 2
-
489/2010).

Поділ майна, що є у спільній частковій власності

Згідно зі ст. 367 ЦК майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділено в
натурі між співвласниками.

У разі поділу спільного майна право спільної часткової власності на н
ього
припиняється.

Відповідні роз'яснення щодо порядку проведення поділу містяться в постанові
Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 р. № 7 "Про практику застосування
судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий
будинок". Зокрема, в п. 7 зауважено, що в спорах про поділ будинку в натурі учасникам
спільної часткової власності на будинок може бути виділено відокремлену частину
будинку, яка відповідає розміру їх часток у праві власності.

Оскільки йдеться про виділ ві
докремлених частин майна, слід керуватися тими
самими вимогами, що і при виділі в натурі частки зі спільної часткової власності одним
із співвласників. Що стосується будинку (квартири), то це можливо, коли кожній зі
сторін може бути виділено відокремлену ч
астину будинку (квартири) з ізольованими
жилими та підсобними приміщеннями з самостійними виходами, які можуть
використовуватися як окремі квартири, або якщо наявна технічна можливість
переобладнати будинок (квартиру) в ізольовані квартири.

В основному суд
и враховують положення закону і рекомендації Верховного Суду
України, однак іноді поділ проводиться таким чином, що унеможливлює або обмежує
користування виділеним у натурі майном.

Наприклад, Личаківським районним судом м. Львова 21 грудня 2011 р. задоволе
но позов С.С
до Д.У., СТ. про поділ квартири. Виділено позивачеві приміщення на першому поверсі, а
відповідачам
-

приміщення на другому поверсі будинку, при цьому поза увагою суду
залишилось те, що сторонам виділяються жилі приміщення, які не мають самості
йних
виходів і які не можуть використовуватися як окремі квартири.

У судів виникає питання, чи можливий поділ з відхиленням від розміру часток і з
присудженням компенсації співвласнику, частка якого зменшується, оскільки в ст. 367
ЦК це питання не врегульо
ване.

У цьому разі слід застосовувати аналогію закону і керуватися положенням ч. 2 ст. 364
ЦК.

З цього приводу давались роз'яснення і Пленумом Верховного Суду України. В абз. 2
п. 7 вищевказаної постанови зазначено, що у разі якщо виділ технічно можливий,
але з
відхиленням від розміру часток кожного власника, суд з урахуванням конкретних
обставин може провести його зі зміною ідеальних часток і присудженням грошової
компенсації учаснику спільної власності, частка якого зменшилась.

Але при цьому слід враховув
ати, що надання компенсації співвласнику можливе
лише за його згодою.

Неоднаково вирішуються справи про поділ майна між співвласниками за наявності
укладеного між ними та посвідченого нотаріально договору про порядок володіння та
користування спільним майн
ом.

Деякі суди вважають, що виділ частки зі спільної часткової власності чи поділ майна,
що є у спільній частковій власності, повинен відбуватися з урахуванням договору про
порядок користування спільним майном, оскільки відповідно до ч. 4 ст. 358 ЦК. якщо
такий договір посвідчений нотаріально, він є обов'язковим і для особи, яка придбаває
згодом частку в праві спільної часткової власності на це майно.

Згідно з висновком Верховного Суду України у постанові від 3 квітня 2013 р. у справі № 6
-
12цс13 норма ст. 3
58 ЦК регулює саме порядок здійснення права часткової власності, тобто
порядок користування спільною частковою власністю без її поділу в натурі, наслідком чого є
припинення права спільної часткової власності Установлення співвласниками порядку
користування

будинком з виділенням конкретних приміщень у натурі не припиняє право
спільної часткової власності, тому що такі частини не перетворюються на об'єкт
самостійної власності кожного з них. Визначальним для виділу частки або поділу будинку в
натурі, який пере
буває у спільній частковій власності, є не порядок користування будинком,
а розмір часток співвласників та технічна можливість виділу частки або поділу будинку
відповідно до часток співвласників.

При розгляді спорів про поділ майна між співвласниками місце
м суди ухвалюють
рішення, як правило, з урахуванням висновку судової будівельно
-
технічної експертизи.
Експерт, який уповноважений проводити такий вид експертиз, має відповідати
вимогам, встановленим Законом України від 25 лютого 1994 р. № 4038
-
ХІІ "Про суд
ову
експертизу" і мас бути внесений до Державного реєстру атестованих судових експертів
(ст. 53 ЦПК).

Слід зазначити, що суди не завжди враховують вищезазначене.

Так, рішенням Бородянського районного суду Київської області позов Ж до 1. про події
житлового

будинку між співвласниками задоволено. Задовольняючи позовні вимоги Ж., суд
провів поділ будинку згідно з висновком спеціаліста
-

будівельника Л., який не є атестованим
судовим експертом.


Поділ майна, що є у спільній сумісній власності

Поділ майна, що є
у спільній сумісній власності, здійснюється в такому самому
порядку, як і поділ майна, що є в спільній частковій власності, з урахуванням
положення, встановленого ч. 2 ст. 372 ЦК щодо

рівності

часток кожного із співвласників
у разі поділу майна, що є у спі
льній сумісній власності, якщо інше не встановлено
домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути
збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

При розгляді таких справ необхідно також врахову
вати і спеціальні норми, що
містяться у законодавстві.

Так, ст. 70 СК передбачено, що при вирішенні питання про поділ майна між
подружжям суд має право відступити від засад рівності часток

подружжя, зокрема,

якщо
один з них не дбав про матеріальне забезпеч
ення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив
спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім'ї. Частка

чоловіка або

дружини
може бути також збільшена, якщо з нею, ним проживають малолітні, неповнолітні, а
також повнолітні, але непрацездатні діти, за умови,

що розмір аліментів, які вони
одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та
лікування.

Взагалі, зі справ про поділ майна, що є у спільній сумісній власності, більшість
становлять справи про поділ спільного майна подружжя
.

Детальні роз'яснення щодо застосування судами законодавства при розгляді справ
про поділ спільного майна подружжя даються в постанові Пленуму Верховного Суду
України від 21 грудня 2007 р. № 11 "Про практику застосування судами законодавства
при розгляді
справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним
та поділ спільного майна подружжя".

Розгляд інших справ про поділ майна

Слід зазначити, що трапляються випадки, коли суди розглядають справи, у яких
відсутній спір, перебираючи на себе функ
ції інших органів.

Незрозуміло, якими саме нормами закону керувався суд, вирішуючи

справу № 2
-
1345/11 за позовом К до комунального підприємства "Бюро технічної інвентаризації і
державної реєстрації об'єктів нерухомого майна Севастопольської міської ради" п
ро поділ
будинку в натурі і визнання права власності.

Позивач звернувся до суду з таким позовом та просив реально поділити будинок № 75/4 по
вул. Б. в м, Севастополі, що належить йому на праві власності в цілому на підставі свідоцтва
про право власності Бу
динок складається з 4 окремих житлових приміщень, які можуть
використовуватися як окремі квартири, та одного нежитлового приміщення у цокольному
поверсі Згідно з технічним висновком архітектурно
-
будівельної інспекції про стан
будівельних конструкцій констр
уктивна схема будівлі дозволяє використовувати поверхове
розміщення житлових приміщень як окремі квартири, а також вбудованого приміщення
цокольного поверху житлового будинку № 75/4 по вул. Б. в м. Севастополі

Однак згідно з Тимчасовим положенням про поряд
ок державної реєстрації прав власності
на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002
р. № 7/5, заміна свідоцтва про право власності на окремі частини житлового будинку не
передбачена. Реєстрація права власності пози
вача на житловий будинок як загальний об'єкт
перешкоджає йому розпоряджатися окремою частиною будинку.

Рішенням Нахімовського районного суду м. Севастополя позов

К

задоволений. Ухвалено
поділити житловий будинок, який належиш К. на праві власності, на окре
мі об'єкти
нерухомості
-

окремі квартири врівні 1
-
го, 2
-
го та 3
-
го поверхів, а також вбудованого
нежитлового приміщення цокольного поверху.

Визнано за К. право вчасності на окремі квартири і вбудоване нежиле приміщення на
цокольному поверсі.

В апеляційному

порядку рішення суду не оскаржувалось.

У цій справі у позивача у встановленому порядку виникло право власності на
новостворений об'єкт нерухомості
-

будинок. Це право зареєстровано у встановленому
законом порядку. Та обставина, що за позивачем зареєстрова
ний цілий будинок, не
суперечить його прав) власності, оскільки він згідно з дозвільними документами
будував одноквартирний будинок. Порушення, невизнання або оспорюванні;
цивільного права відсутні.


Розгляд спорів щодо спільної сумісної власності власникі
в житлових
багатоквартирних будинків

Відповідно до ч. 2 ст. 382 ЦК власникам квартири у дво
-

або багатоквартирному
житловому будинку належать на праві спільної сумісної власності приміщення
загального користування (сходові клітини, ліфтові шахти, коридори,

вестибюлі,
горища тощо), опорні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше
обладнання за межами або всередині квартири, яке обслуговує більше однієї квартири,
а також споруди, будівлі, які призначені для забезпечення потреб усіх власн
иків
квартир, а також власників нежитлових приміщень, які розташовані у житловому
будинку.

Усі зазначені об'єкти становлять єдине ціле з квартирами і житловим будинком,
призначені вони для постійного обслуговування і забезпечення відповідної
експлуатації в
сього будинку. Згідно з нормою ст. 19 Закону України від 29 листопада
2001 р. № 2866
-
Ш "Про об'єднання співвласників багатоквартирного будинку" у
спільній сумісній власності співвласників багатоквартирного будинку перебуває
неподільне майно.

З аналізу вище
зазначених норм вбачається висновок про

неможливість
припинення права спільної сумісної власності на допоміжні приміщення
шляхом виділення частки із манна, що є у спільній сумісній власності.

Однак деякі суди задовольняють позови про виділ в натурі частки
приміщень, що
знаходяться у спільній сумісній власності власників квартир багатоквартирного
будинку.

Так, рішенням Алуштинського міського суду Автономної Республіки Крим від 1 лютого
2011 р. частково задоволено позов К. до О. та інших про виділ в натурі ча
стки жилого будинку
і припинення права спільної часткової власності. Суд першої інстанції виходив з того, що
потачці належить 80/300 жилого будинку, тому вона має право на виділення своєї частки у
будинку, у тому числі підвалу та частки сараю. Судом апеляц
ійної інстанції зазначене
рішення суду першої інстанції скасовано з ухваленням нового рішення про відмову в позові у
частині його задоволення з тих підстав, що житловий будинок є багатоквартирним, де
власники квартир є також власниками допоміжних приміщень
, призначена для забезпечення
та експлуатації жилого будинку, тому зазначений жилий будинок не підлягає поділу як
приватний жилий будинок на підставі ст. 364 ЦК (справа № 22
-
ц/0190/2820/11).

Рішенням Конституційного Суду України від 2 березня 2004 р. № 4
-
р
п/2004 надано
офіційне тлумачення положень ст.ст. 1, 10 Закону України "Про приватизацію
державного житлового фонду". В цьому Рішенні зазначається, що допоміжні
приміщення (підвали, сараї, кладовки, горища, колясочні тощо) передаються
безоплатно у спільну
власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир
(кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на
допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткової дії, зокрема створення
об'єднання співвласників багатоквартирн
ого будинку, вступу до нього. Власник
(власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником
(співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих
квартир. Питання щодо згоди співвласників допоміжних приміщень на
надбудову
поверхів, улаштування мансард у багатоквартирних будинках, на вчинення інших дій
стосовно допоміжних приміщень (оренда тощо) вирішується відповідно до законів
України, які визначають правовий режим власності.

Незважаючи на це, суди по
-
різному вир
ішують справи стосовно визнання права
власності на підвальні та інші приміщення (мансарди, горища) в багатоквартирних
будинках.

Так, наприклад, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 25 липня 2008 р. у справі
№ 2
-
387/2008 р. задоволено частково п
озов Особи 1, Особи 2, Особи 3 до Фонду приватизації
комунального майна

Печерського району м. Києва, TOB "Рекламне агентство"
-

визнає недійсним договір купівлі
-
продажу нежилих приміщень, а саме в багатоквартирному житловому будинку.

А рішенням Орджонікідз
евського районного суду м. Запоріжжя

і

справі № 2
-
78/2010 позовні
вимоги Особи 1 та ще 13 осіб до Запорізької міської ради, ПП "Гусарова", Особи 15 про
визнання недійснім договору купівлі
-
продажу нежитлових приміщень підвалу недійсним
залишено без задоволе
ння.

Пов'язано це з тим, що в багатьох будинках є нежитлові приміщення, які не
призначені для його обслуговування, а можуть використовуватися для розташування
крамниць, перукарень, офісів тощо. Ці приміщення можуть перебувати в комунальній
або приватній вл
асності.

З цього приводу О.В. Демченко слушно зауважує, що допоміжними приміщеннями
мають вважатися усі без винятку приміщення незалежно від наявності або відсутності
в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише
будинку,ай

власників квартир, підвищення життєвого комфорту та наявність різних
способів задоволення їх побутових потреб, пов'язаних із життєзабезпеченням. І
лише

приміщення, які з самого початку будувалися як такі, використання яких
мало інше призначення (магазини,

перукарні, офіси, поштові відділення тощо),
залишаються тим. які не підпадають під правовий режим допоміжних
приміщень.


Захист права власності

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та
законних інтересів власника є судовий за
хист. Судовий захист права власності у
порядку цивільного судочинства здійснюється за вимогами:

а) про витребування майна із чужого незаконного володіння, а в передбачених
законом випадках
-

і від добросовісного набувача, чи відшкодування його вартості;

б)

про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм
майном;

в) визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК;

г) про виключення майна з акта опису і звільнення з
-
під арешту;

г) про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та

продажу спільного майна;

д) про відшкодування шкоди, заподіяної майну, або збитків, завданих порушенням
прав власника;

е) про визнання недійсними договорів та про визнання договорів дійсними
-

у
випадках, передбачених ЦК;

е) про заборону вчинення дій, які

можуть порушити право власності, або про
здійснення певних дій для запобігання такому порушенню.

Суд можуть розглядати й інші вимоги, пов'язані із захистом права власності.

Превентивний спосіб захисту права власності

Відповідно до ч. 2 ст., 386 ЦК власник
, який має підстави передбачати можливість
порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою
про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про
вчинення певних дій для запобігання такому порушенню
.

Зазначений спосіб захисту права власності спрямований на запобігання можливому
порушенню, яке на момент подання позову відсутнє, але при цьому у власника є всі
підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його
права.

Так, ріш
енням Центрального районного суду м. Миколаєва від 4 лютого 2011 р. задоволено
позов Особи 1 про заборону відповідачці здійснювати подальше будівництво прибудови до
квартири за Адресою 2 та зобов'язання її ліквідувати фундамент з цокольною спорудою цього
б
удівництва. При ухваленні рішення суд керувався положеннями ч. 2 ст. 386 ЦК.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області це рішення суду залишено без змін (справа
№ 2
-
579/11).

Судова практика свідчить про те, що така вимога, як правило, заявляється раз
ом з
іншими вимогами.

Наприклад, Особа 1 звернулася до суду із позовом, в якому завчила, що вона є власником
55/100 частин будинку за Адресою 1. Посилаючись на те, що відповідач на суміжній земельній
ділянці, що розташована за Адресою 2, у безпосередній бл
изькості від частини її будинку та
без отримання відповідних дозволів і узгодження проекту, і порушенням будівельних,
санітарних та протипожежних норм збудував і використовує без введення в експлуатацію
нежитлове приміщення
-

салон із продажу будівельних м
атеріалів, чим порушує її право
власника на безпечне користування своїм майном, просила на підставі ст. 16 ЦК ст.ст. 2. 4,
48 Закону України "Про власність" з метою усунення перешкод зобов'язати відповідача
знести зведену ним споруду.

Рішенням Київського м
іського суду м. Харкова від 5 червня 2007р. позов задоволено.
Зобов'язано АТ "Концерн "АВЕК та Ко" знести будівлю
-

салон із продажу будівельних
матеріалів, що розташований за Адресою 2.

Апеляційним судом Харківської області від 9 жовтня 2007 р. рішення су
ду першої інстанції
скасовано і ухвалено нове рішення про відмову Особі 1 у задоволенні позову.

Скасовуючи рішення апеляційного суду і залишаючи в сичі рішення місцевого суду,
Верховний Суд України зазначив, що

норми ст.ст. 15, 16, 386, 391 ЦК гарантують
в
ласникові майна можливість вимагати усунення порушень його права незалежно від
того, чи вони вже фактично відбулися, чи € підстави передбачати можливість такого
порушення його права в майбутньому.

Відповідно до положень норм ст.ст. 16, 391, 386 ЦК власник
вправі звернутися до
суду з вимогою про захист порушеного права будь
-
яким способом, що є адекватним
змісту порушеного права, який ураховує характер порушення та дає можливість
захистити порушене право.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи
нове рішення про відмову в позові,
апеляційний суд дійшов помилкового висновку про недоведеність факту порушення права
власності Особи і та про безпідставність застосування судом першої інстанції способу
захисту, який, на думку апеляційного суду, може бути

застосовано інше суб'єктами,
зазначеними в ч. 7ст. 376ЦК, з підстав, передбачених у цій нормі, у той чає як позивач зазначив
підставою позову ст. 391 ЦК та ст. 48 Закону України "Про власність" (справа № б
-
28598св07).

Деякі суди вважають, що до цієї катег
орії належать позови про усунення загрози
життю, здоров'ю, майну фізичної особи І задовольняють їх, керуючись ст. 386 і ст. 1163
ЦК.

Наприклад, Особа 1 і Особа 2 звернулись до Турківського районного суду Львівської області
з позовом до відповідачів, в яком
у прости зобов'язати відповідачів знести фундамент,
самовільно збудований на відстані менше ніж 15 метрів від належного їм житлового будинку,
що створює загрозу знищення або пошкодження пожежею належного позивачам майна, що є
порушенням їх права власності,

а також створює загрозу життю і здоров'ю членів сімей
позивачів. З позовом про знесення самочинно збудованого фундаменту звернулась і Турківська
міська рада Львівської області. Позовні вимоги були задоволені судом на підставі ст.ст. 376,
386, 1164 ЦК (спр
ава№2
-
196/08).

Науковці звертають увагу на некоректне співвідношення положень щодо
превентивного захисту права власності та загальних норм захисту цивільних прав. Так,
відповідно до ст. 15 ЦК особа має право на захист свого цивільного права у разі його
пор
ушення, невизнання або оспорювання, з чого випливає, що право звернення до суду
в особи виникає лише у разі порушення права, а не у разі можливості такого
порушення. З метою уникнення формальної відмови суду у прийнятті позовної заяви,
якщо порушення ще не

відбулося, пропонується доповнити ч. 1 ст. 15 ЦК щодо права
особи на захист свого цивільного права і у разі можливості такого порушення.


Витребування майна із чужого незаконного володіння, у тому числі від
добросовісного набувача (віндикаційний позов)

Пр
и розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного
володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути власник
майна (фізичні, юридичні особи, держава і територіальні громади в особі
уповноважених ними орган
ів), який на момент подання позову не володіє цим майном,
а також особа, яка хоча і не є власником, але у якої майно перебувало у володінні за
законом або договором, зокрема на підставі цивільно
-
правових договорів (зберігання,
майнового найму тощо), в опер
ативному управлінні, на праві повного господарського
відання, а також на інших підставах, встановлених законом.

Відповідачем у справах цієї категорії є особа, яка на момент подання позову
фактично володіє майном без підстав, передбачених законом, адміністр
ативним актом
чи договором.

Позов про витребуванні майна від особи, у незаконному володінні
якої це майно перебувало, але у якої воно на момент розгляду справи в суді
відсутнє, не підлягає задоволенню, що не виключає можливості стягнення з цієї
особи відшк
одування завданих збитків, якщо про це заявлено вимогу.

Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач.

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно
придбане у особи, яка не мала права його відчу
жувати.

Недобросовісний набувач, навпаки, на момент вчинення правочин) про відчуження
спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить
і яка на її відчуження не має права.

Від недобросовісного набувача майно може бути ви
требувано в будь
-
якому випадку,
а від добросовісного
-

лише в передбачених законом випадках (ст. 388 ЦК), а саме:

o у разі, якщо майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у
володіння;

o було викрадене у власника або особи, якій він
передав майно у володіння;

o вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з
їхньої волі інших шляхом;

o у всіх випадках добросовісного заволодіння річчю на підставі безвідплатного
договору з особою, яка не мала права на її
відчуження.

У разі відчуження майна за відплатним договором відповідно до ч. І ст. 388 ЦК
власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі,
якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у
володіння,
не з їхньої волі (пункти 1
-
3 зазначеної статті).
Наявність у діях власника
майна волі на передачу цього майна виключає можливість його витребування віз
добросовісного набувача.

Під час розгляду вимог про витребування майна у його набувача мають бути
врахова
ні всі умови, передбачені ст. 388 ЦК

(постанова Верховного Суду України від б
грудня 2010 р., справа № 3 13гс10).

Не може бути витребуване від добросовісного набувача майно, якщо

воно було продане
в порядку, встановленому для виконання

судових рішень, а та
кож гроші та цінні папери
на пред'явника (ч. 2 ст. 388, сг.389 ЦК).

При цьому слід мати на увазі, що у разі, якщо проведені на виконання судового
рішення прилюдні торги з реалізації майна визнано судом такими, що проведені з
порушенням чинного законодавств
а щодо порядку виконання судових рішень, то
особа, яка придбала це майно, не є добросовісним набувачем, у якого майно не може
бути витребувано відповідно до ч. 2 ст. 388 ЦК

(постанова Верховного Суду України від 3
жовтня 2011 р., справа № 3
-
98гс11).

Слід з
вернути увагу, що добросовісність набуття
-

це не предмет лозову, а одна з
обставин, що має значення для справи, яка підлягає доказуванню. У зв'язку з цим не
підлягають розгляду позовні вимоги про визнання набувача майна добросовісним,
оскільки відповідно
до ст. 338 ЦК питання добросовісності набуття майна є одним із
фактів, що має значення для вирішення справи і встановлюється судом відповідно до
ст. 214 ЦПК

(про це зазначено в рішенні Верховного Суду України від 19 січня 2011 р. у справі
№ 6
-
І3839св10). Т
акі

заяви не підлягають розгляду на підставі ч. 6 ст. 235 ЦПК.

Об'єктом позову про витребування майна із чужого незаконного володіння може
бути річ, яка існує в натурі на момент подання позову.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 9 червня 2009
р. було задоволено частково
позов Особи б до Особи 7, Особи 8, Особи 9, обласного комунального підприємства Львівської
обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" про визнання права
власності на квартиру, визнання договору купівлі
-
пр
одажу квартири недійсним,
витребування квартири з чужого незаконного володіння та зобов'язання здійснити державну
реєстрацію права власності на квартиру
-

визнано недійсним договір купівлі
-
продажу
квартири укладений між Особою II та Особою 7, стягнуто з Ос
оби 9 на користь Особи б
8000 грн., що становить ціну квартири за цим договором.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 15 жовтня 2009 р. зазначене рішення суду
першої інстанції в частині стягнення з Особи 9 на користь Особи б 8000 грн. за догов
ором
купівлі
-
продажу квартири від 28 липня 2005 р. скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення,
яким позов Особи 6 про витребування майна задоволено. Постановлено витребувати у Особи
9 квартиру та повернути її Особі 6. Визнано за Особою б право власнос
ті на зазначену
квартиру.

Ухвалюючи рішення про визнання права власності на квартиру та витребовуючи її від
нинішнього володільця, апеляційний суд виходив із того, що позивачка у встановленому
законом порядку прийняла спадщину і в неї виникло право на спад
кову квартиру, а квартира
була незаконно невідомою особою відчужена від імені її батька, який на той час вже помер.
Оскільки квартира вибула з її володіння поза її тлею, позивачка має право витребувати її від
добросовісного набувача.

Однак апеляційний суд
не взяв до уваги та не дав належної оцінки тій обставині, що Особа
9 у встановленому законом порядку одержала дозвіл на використання квартири як нежилого
приміщення, призначає її до вже існуючого кафе, розширивши в такий спосіб кафе, та
використовує під ка
фе. Отже, жила квартира, яка була об'єктом оспорюваного позивачкою
договору купівлі
-
продажу? та об'єктом віндикації, фактично припишеш своє існування і не
може бути витребувана в натурі.

Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про необхідніс
ть грошової
компенсації відповідачкою на користь позивачка вартості квартири. Разом з тим з
висновком суду про необхідність сплати позивачці суми, за яку квартира була відчужена за
визнаним і подальшому недійсним договором, учасником якого позивачка, до то
го ж, не була,
с помилковим. Суду слід було встановити дійсну вартість спірної квартири на момент її
неправомірного вибуття з володіння позивачки та стягнути її з відповідачки, яка, об'єднавши
квартиру) кафе, фактично створила нову річ.

За таких обставин у
хвалою Верховного Суду України від 20 січні 2010 р рішення судів першої
та апеляційної інстанцій у справі воно, а справу направлено на новий розгляд до суду першої
інстанції (справа № 6
-
27959св09).

Якщо річ, перебуваючи в чужому володінні, видозмінилась, б
ула перероблена
чи знищена, застосовуються зобов'язально
-
правові способи захисту права
власності відповідно до положень глави 83 ЦК.

Такі самі способи захисту застосовуються і до речей, визначених родовими ознаками,
оскільки із чужого незаконного володіння

може бути витребувана лише індивідуально
визначена річ. Відповідно до положень

ч. І ст.

/84 ЦК річ визначається індивідуальними
ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з
-
поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи ї
ї. Речі, визначені індивідуальними
ознаками, є незамінними.

Як правило, суди

правильно відмовляють в задоволенні позову про витребування
із

чужого незаконного

володіння речей, визначених родовими ознаками, однак
трапляються і випадки їх задоволення.

Так. р
ішенням Близнюківського районного суду Харківської області від 25 грудня 2007 р.
задоволено позов про витребування із чужого незаконного володіння Зі50 кг насіння соняшника
(справа № 2
-
321/07); рішенням Кіровоградського районного суду Кіровоградської облас
ті від 25
листопада 2008 р. задоволено позов про повернення в натурі безпідставно вилученого насіння
соняшника товарного в кількості 16115 кг (справа № 2
-
524/2008р.).

Судами не було враховано, що насіння (зерно) не належить до речей, визначених
індивідуаль
ними ознаками, у зв'язку з чим вимоги позивачів про витребування такого
майна в порядку ст. 387 ЦК задоволенню не підлягають.

Актуальним є питання конкуренції віндикаційного і зобов'язального позовів.

Наявність між сторонами зобов'язальних правовідносин ви
ключає можливість
пред'явлення позову про витребування майна із чужого незаконного володіння,
оскільки передання майна в користування особі, яка зобов'язалась повернути це майно
після закінчення строку, на який воно передане, але не виконує цього обов'язку
,
базуються на умовах укладеного між сторонами договору та регулюються відповідно
розділом III книги п'ятої ЦК. Майно, передане власником іншій особі у володіння або
користування за договором між ними, не може вважатися таким, що вибуло з
володіння власник
а не з його волі. Деякі суди зазначене правило не
враховують.

Рішенням Ічнянського районного суду Чернігівської області від З березня 2010 р.
повністю задоволено позовні вимоги ВАТ "Державний ощадний банк України": стягнуто з
Особи 1 на користь ВАТ "Держав
ний ощадний банк України" заборгованість зі сплати
орендної плати за користування частиною площі 9 кв. м під розміщення складу, витребувано
з незаконного володіння Особи І цю частину площі під розміщення складу та зобов'язано
Особу 1 звільнити це приміщенн
я.

У судовому засіданні було встановлено, що між ВАТ "Державний ощадний банк України" та
приватним підприємцем Особою 1 І січня 2008р. укладено договір оренди частини площі 9 кв.
м під розміщення складу строком на 2 роки одинадцять місяців зі сплатою оренд
ної плати
у розмірі 10 грн. за 1 кв. м на місяць. Особа 1 припинила свою підприємницьку діяльність 23
листопада 2009 р., у зв'язку з чим договір найму припинено. Відповідач орендовану площу
добровільно не звільняє. Також Особа І без поважних причин не спла
чувала орендну плату,
сума заборгованості за договорам становить 720 грн. (справа N9 2
-
276/10).

Рішення обґрунтоване нормами, що регулюють зобов'язання правовідносини (найму
(оренди), і ст. 387 ЦК.

Щодо розв'язання існуючої проблеми розмежування випадків з
астосування
двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від
добросовісного набувача, як способу захисту прав власника, порушених незаконним
відчуженням цього майна, яка не мала права його відчужувати, Верховним Судом
Ук
раїни надані відповідні роз'яснення спочатку в Узагальненні практики розгляду
судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними її в подальшому у
вищезазначеній постанові Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 р. №
9.

У п. 10 вказаної

постанови зазначено, що реституція як спосіб захисту цивільного
права (ч. 1 ст. 216 ЦК) застосовується лише в разі наївності між сторонами укладеного
договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим

вимога про
повернення майна, переда
ного на виконання недійсного правочину, за
правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороні недійсного
правочину.

Норма ч. 1 ст. 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення
майна, переданого на виконання недійсного правочину,
яке було відчужене третій
особі.

Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання
недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були
вчинені після недійсного правочину.

У цьому разі майно може бути витребуване від особи, яка

не( стороною
недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від
добросовісного набувача
-

з підстав, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК.

Зазначена правова позиція викладена також в постанові Верховного Суду України у справі №
3
-
103гс11.

Дет
альний аналіз конкуренції віндикації та реституції зроблений) статті Я.М.
Романюка та О.Є. Бурлай. Автори висвітлюють відмінності між віндикацією та
реституцією і, як висновок, зазначають, що у випадках, коли в позовах поєднуються або
помилково заявляються

вимоги про віндикацію та реституцію, суд повинен самостійно
визначити, яку вимогу по суті (а не за формою) пред'являє позивач, і відповідно
застосовувати належні норми законодавства, керуючись при цьому нормами ст. 4,
пунктами 3,4 ч. 1 ст. 214 ЦПК.


Усуне
ння перешкод у здійсненні власником права користування та
розпорядження майном (ст. 391 ЦК)

Власник майна вправі звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у
здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (негаторний
позов).

Із заз
наченим позовом може звернутися також особа, яка відповідно до закону або
договору має право володіння та користування майном, у тому числі у випадку, коли
зазначені перешкоди чиняться власником такого майна.

Слід звернути увагу на неможливість одночасного

пред'явлення позову про
витребування майна із чужого незаконного володіння (оскільки віндикація
-

це
позов неволодіючого власника про витребування майна від володіючого
невласника) і про усунення перешкод у здійсненні права користування та
розпорядження с
воїм майном (оскільки негаторний позов
-

це позов про захист
права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння).

Наприклад, рішенням Алчевського міського суду Луганської області від 16 серпня 2012 р. у
справі № 2
-
1937/2012 задоволено по
зов Особи 1, Особи 2 до TOB "61 КВАРТАЛ" про усунення
перешкод у здійсненні права власності та витребування майна із чужого незаконного
володіння.

Із рішення вбачається, що між Особою 1, Особою 2 та TOB "61 КВАРТАЛ" 15 грудня 2010
р. було укладено попередн
ій договір купівлі
-
продажу нерухомого майна, згідно з яким відповідач
повинен був в строк до 5 листопада 2011 р. повністю закінчити будівництво об'єкта
узгодженої цим договором площі, ввести будинок за Адресою 1 в експлуатацію, в термін до 5
грудня 2011 р.

укласти і нотаріально посвідчити договір купівлі
-
продажу цього будинку між
ним як продавцем і позивачами як покупцями і здійснити його фактичну передачу в їх
володіння та користування. Позивачі, в свою чергу, зобов'язались сплатити відповідачу повну
ціну
будинку згідно з графіком платежів і по закінченні будівництва прийняти будинок у
відповідача.

На підставі Декларації про готовність об'єкта до експлуатації відповідач здав
вищевказаний будинок в експлуатацію. Згідно з витягом КП "Алчевське БТІ" та свідоцт
ва
про право власності на нерухоме майно від 8 лютого 2012 р. індивідуальний житловий будинок
за Adpt
-
сою 1 належить на праві власності відповідачу.

Особа 1 і Особа 2 повністю сплатили вартість будинку, але

над

неодноразові вимоги
відповідач ухиляється від

нотаріального оформлення договору купівлі
-
продажу будинку
належним чином.

На підставі ст.ст. 202. 203 207, ч. 1 ст. 209, ч. 1 ст. 220, ст.ст. 328, 387, 391, 392, 655, 657
ЦК вимоги були задоволені.

Судом не було враховано, що віндикаційний і негаторний по
зовне
взаємовиключними. До того ж, однією з умов застосування як віндикаційного, так і
негаторного позову є відсутність між позивачем і відповідачем договірних відносин,
оскільки у такому разі здійснює захист порушеного права власності за допомогою
зобов'я
зально
-
правових способів.

Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди, чи
зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до
виникнення таких перешкод (наприклад шляхом знесення неправомірно збудованих
с
поруд, про припиненім ремонтних робіт в сусідній квартирі, виселення громадян із
належній йому на праві власності приміщень тощо).

Часто із зазначеними позовами звертаються власники суміжних земельних ділянок,
співвласники, які або не порозумілися щодо кор
истування спільним майном, або коли
один із співвласників заважає користуватися майном іншому співвласнику.

Суди не завжди вирішують такі справи із дотриманням норм матеріального права і
з дослідженням необхідних

доказів.

Так. у справі за позовом Особи І д
о Особи 2 про усунення перешкод в користуванні
земельною ділянкою рішенням Рожищенського районного суду від 8 листопада 2011 р. позов
задоволено і постановлено зобов'язати Особу 2 не чинити перешкод Особі 1 в користуванні
земельною ділянкою шляхом викорчов
ування шістнадцяти дерев (купців) туї.

Судом встановлено, що ці дерева висаджені відповідачкою на її земельній ділянці, що межує
із земельною ділянкою позивача, на відстані 0,30 м від межі сусідньої ділянки, чим порушені
вимоги ДБН 79
-
92, за якими кущі пов
инні висаджуватись не ближче одного метра від межі
суміжної ділянки. Одного цього факту суд першої інстанції вважав достатнім для
задоволення вказаних вимог позивачки.

Апеляційний суд Волинської області, скасовуючи це рішення і відмовляючи в задоволенні
по
зову, в своєму рішенні від 4 січня 2012 р. зазначив, що позивач не довів, що відповідачка,
посадивши купці туї з порушенням згаданих державних будівельних норм, порушила його
права власника, та що йому створені перешкоди для користування и розпорядження св
оїм
майном.

Крім того, як зазначив апеляційний суд,

позивач не надав суду правовстановлювальних
документів на земельну ділянку, право на яку він захищає, тобто не довів наявність
у нього права власності чи права користування земельною ділянкою, без чого у
нього
не може виникнути право на негаторний позов щодо захисту неіснуючого у нього
права

(справа № 2
-
479/11/0314).

Досить великою є кількість справ про усунення перешкод у здійсненні права
власності шляхом припинення права користування жилим приміщенням та

скасування реєстрації місця проживання. Стосується це переважно колишніх членів
сім'ї власника, колишнього власника або членів сім'ї колишнього власника житла.

При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування
житловим приміщення
м, судам необхідно чітко розмежовувати правовідносини, які
виникають між власником та колишнім власником житла, та правовідносини, які
виникають між власником житла та членами його сім'ї, колишніми членами його сім'ї,
а також членами сім'ї колишнього власн
ика житла.

У першому випадку втрата права користування жилим приміщенням колишнього
власника є наслідком припинення його права власності на жиле приміщення (ст. 346
ЦК), хоча деякі суди до зазначених правовідносин безпідставно застосовують
положення ст. 72

ЖК.

Так, рішення Теплодарського міського суду Одеської області у справі № 2
-
163/11 про
задоволення позову щодо визнання колишньої власниці такою, що втратила право
користування житловим приміщенням, крім ст.ст. 317, 319, 391 ЦК, обґрунтоване також
вищезаз
наченою нормою. Як зазначено в рішенні, суд вважає можливим визнати відповідачку
такою, що втратила право користування квартирою, зважаючи на той факт, що вона не
проживає у цій квартирі з 2006р.

У разі виникнення спору між власником та членами його сім'ї
суд повинен врахувати,
що право члена сім'ї власника на користування житлом є сервітутним правом, у зв'язку
з чим припинення цього права повинно відбуватися відповідно до вимог ст.ст. 405, 406
ЦК, зокрема сервітут може бути припинений за рішенням суду на в
имогу власника
майна за наявності обставин, які мають істотне значення, або через відсутність без
поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному житловому приміщенні, якщо
інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Щодо
виселення колишніх членів сім'ї власника, то відповідно до ст.ст. 9, 156, 157 ЖК
власне факт припинення сімейних відносин з власником (власниками) квартири не
позбавляє колишніх членів його (їх) сім'ї права користуватися займаним приміщенням
і не є підстав
ою для їх виселення з цього жилого приміщення. Право вимагати в
судовому порядку виселення колишніх членів сім'ї власник жилого будинку (квартири)
має відповідно до ст. 157 ЖК, але за наявності обставин, передбачених ч. 1 ст. 116 цього
Кодексу. Передбачені

ст.ст. 9, 156,157 ЖК обмеження щодо виселення колишніх членів
сім'ї власника не є порушенням права власності. Відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції
України, ст. 319, частин 1, 2 ст. 321 ЦК власник не може бути протиправно позбавлений
права власності або о
бмежений у цьому праві, однак у передбачених законом випадках
обмеження права власності можуть мати місце. У цьому випадку обмеження прав
власника передбачені ст.ст. 156, 157 ЖК.

(Такий висновок зроблений Верховним Судом
України у справі № 6
-
24089св06 (ухв
ала від 31 січня 2007 р.). Подібне див. у справі № 6
-
20552св07 (рішення від 28 травня 2008р.).

Стосовно збереження права користування житлом членами сім'ї колишнього
власника слід зазначити про усталену практику Верховного Суду України з цього
питання.

Так
. відповідно до висновків, що містяться в ухвалах у справах № 6
-
10723св08. № 6
-
2778св08, № 6
-
55662св10, право члена сім'ї власника будинку (квартири) користуватися
цим житлом існує лише за наявності власника права приватної власності на це майно.
Виникненн
я прав членів сім'ї власника будинку на користування будинком та обсяг цих
прав залежить від виникнення у власника будинку права власності на цей будинок, а
отже, припинення права власності на будинок припиняє право членів його сім'ї на
користування цим бу
динком. Чинним законодавством України не передбачено перехід
прав та обов'язків попереднього власника до нового власника в частині збереження
права користування житлом членів сім'ї колишнього власника у випадку зміни
власника.

У разі звернення з позовом пр
о усунення перешкод у користуванні житлом шляхом
зняття особи з реєстраційного обліку судам слід мати на уваги, що відповідно до ст. 7
Закону України від 11 грудня 2003 р. № 1382
-
1V "Про свободу пересування та вільний
вибір місця проживання в Україні" (дал
і
-

Закон № 1382
-
1V) зняття з реєстрації місця
проживання здійснюється протягом 7 днів на підставі заяви особи, запиту органу
реєстрації за новим місцем проживання особи, остаточного рішення суду (про
позбавлення права власності на житлове приміщення або п
рава користування
житловим приміщенням, визнання особи безвісно відсутньою або померлою),
свідоцтва про смерть.

Таким чином, як випливає із зазначеної норми, зняття з реєстрації місця
проживання може бути здійснено винятково на підставі рішення суду: 1) пр
о
позбавлення права власності на житлове приміщення;

2)

про позбавлення права
користування житловим приміщенням; 3) про визнання особи безвісно відсутньою; 4)
про оголошення фізичної особи померлою.

Виходячи з того, що Закон № 13 82
-
1V є спеціальним нормат
ивно
-
правовим актом,
який регулює правовідносини, пов'язані із зняттям з реєстрації місця проживання,
вбачається, що положення ст. 7 цього Закону підлягають застосуванню до усіх
правовідносин, виникнення, зміна чи припинення яких пов'язані з юридичним факт
ом
зняття з реєстрації місця проживання.

Отже,

у разі будь
-
яких обмежень у здійсненні права користування та
розпорядження своїм майном, власник має право вимагати усунення
відповідних перешкод, зокрема шляхом зняття особи з реєстрації місця
проживання, пре
д'явивши разом з тим одну із таких вимог:

1)

про позбавлення
права власності на житлове приміщення;

2)

про позбавлення права
користування житловим приміщенням;

3)

про визнання особи безвісно
відсутньою;

4)

про оголошення фізичної особи померлою.

Таким чино
м вирішення питання про зняття особи з реєстраційного обліку
залежить, зокрема, від вирішення питання про право користування такої особи
жилим приміщенням відповідно до норм житлового та цивільного
законодавства

(ст.ст. 71,72,116,156 ЖК; ст. 405 ЦК).
(Зазна
чена правова позиція викладена в
постанові Верховного Суду України від 16 січня 2012 р. у справі № 6
-
5 7цс 11),

Позовна давність до вимог про усунення перешкод у здійсненні права користування
та розпорядження своїм майном не застосовується, оскільки поруше
ння прав триває у
часі. Якщо на момент подання негаторного позову воно припинилося, то підстави для
його задоволення відсутні.


Визнання права власності в порядку ст. 392 ЦК

Відповідно до ст. 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання

права власності:

1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що
позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальний відносинах, оскільки права осіб,
які перебувають у зобов'язальний відносинах, повинні захищатися за допомогою

відповідних норм інституту зобов'язального права);

2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Передумовою для застосування ст. 392 ЦК є відсутність іншого, крім судового, шляху
для відновлення порушеного права. Наприклад позов пр
о визнання права власності у
разі втрати документа, що засвідчує право власності особи на річ, подається за
відсутності можливості одержати у відповідних органах дублікат
правовстановлювального документа.

Позивачем у позові про визнання права власності є о
соба, яка вже є власником.

Часто позови про визнання права власності в порядку ст. 392

Щ

подаються, коли
особа не є власником, але бажає ним стати, наприклад, на безхазяйну річ, на об'єкт
самочинного будівництва, за набувальною давністю, в порядку спадкува
ння.

Також має місце пред'явлення позовів про визнання права власності на новостворене
чи реконструйоване нерухоме майно, щоб спростити чи уникнути встановленої
законодавством досить тривалої в часі та фінансово затратної процедури оформлення
прав на це ма
йно.

Оскільки набуття права власності регулюється окремими нормами а зазначені вище
позови заявляються формально не для визнання, а для набуття права власності,
задоволені вони бути не можуть.

Неможливим є і визнання права власності за померлою особою м пі
дставі позову
спадкоємців, оскільки ніхто,

крім

власника, не може звертатися до суду з таким

позовом.

Відмова органу державної реєстрації прав в оформленні права власності на
об'єкт

нерухомого

майна та видачі свідоцтва у зв'язку з ненаданням необхідних
док
ументів для оформлення такого права не с оспорюванням права власності на об'єкт
нерухомого майна

(постанова Верховного Суду України від 20 червня 2011 р. у справі № 3
-
55гсіІ).

Слід мати на увазі, що дії особи, спрямовані на створення штучних перешкод для
в
иконання судових рішень, якими вже визнано право власності на спірне майно, а
також зобов'язано цю особу передати майно законному власнику, не є підставою для
звернення до суду з позовом згідно зі ст. 392 ЦК. Захист

порушених прав у

цьому разі
здійснюється

у порядку, встановленому Законом України від 24 квітня

1999 р. № 606
-
XIV "Про виконавче провадження".

(Про це наголошено в постанові
Верховного Суду України від 4 квітня 2011 р. у справі ЛИШ І).

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь
-
як
а особа, яка
сумнівається у належності майна позивачеві або не визнає за ним права
здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний
інтерес.

У разі втрати правовстановлювального документа позивач звертається до суду, як
правило,
у зв'язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких
випадках суб'єктивне право власності іншими особами не порушується, у зв'язку з чим
у судів виникає питання, хто при цьому має виступати як відповідач, а також щодо
можливості розгляду
справи без відповідача або в окремому провадженні.

З цього приводу судам слід враховувати, що:

o відповідно до ЦПК сторонами в цивільному процесі з розгляду справ позовного
провадження є позивач і відповідач, а можливості звернення до суду з позовом, де
ві
дсутній конкретний відповідач, чинне законодавство не передбачає;

o закон прямо вказує на те, що вимоги про визнання права власності розглядаються
в позовному провадженні (у зв'язку із цим потребує змін постанова Пленуму
Верховного Суду України від 31 бере
зня 1995 р. № 5 "Про судову практику в справах про
встановлення фактів, що мають юридичне значення", п. 17 якої передбачено
встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності,
якщо власником був втрачений право встановлювальний док
умент на цей будинок і
немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку,
оскільки постанова була прийнята задовго до ЦК 2003 р.);

o відповідачами у таких справах є особи, які не визнають належності на праві
власності майна позив
ачу у зв'язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК вимога про визнання права власності може бути поєднана з
іншими вимогами (про витребування майна з чужого незаконного володіння, про
виключення майна з акта опису тощо).


Речові права на чуже майно

Права на чуже майно регулюються розділом II книги третьої ЦК. До речових прав на
чуже майно ст. 395 ЦК відносить:

o право володіння;

o право користування (сервітут);

o право користування земельною ділянкою для сільськогосподарсь
ких потреб
(емфітевзис);

o право забудови земельної ділянки (суперфіцій);

o Інші речові права, встановлені законом, наприклад право господарського відання,
оперативного управління, довірче правління майном, право користування (найму,
оренди) будівлею або і
ншими капітальними спорудами, їх окремими частинами тощо.

Причому об'єктом володіння може бути будь
-
яка річ, а об'єктом права користування
чужим майном чинним цивільним законодавством визначено лише нерухомі речі:
земельну ділянку, інші природні ресурси, і
нше нерухоме майно.

Речове право на чуже майно може виникати на підставі договору (право володіння,
сервітут, емфітевзис, суперфіцій), закону (сервітут), а також з інших підстав,
встановлених законом (наприклад, суперфіцій і сервітут
-

на підставі заповіту
, сервітут
також
-

на підставі закону або за рішенням суду, право володіти бездоглядною
домашньою твариною згідно ч. 2 ст. 340 ЦК).

Відповідно до ст. 396 ЦК особа, яка має речове право на чуже майно, має право на
захист цього права, у тому числі від власни
ка майна.

Судовий захист речових прав на чуже майно у порядку цивільного судочинства може
здійснюватись за вимогами, аналогічними до тих, що ставляться для захисту права
власності, якщо вони не суперечать змісту та відповідають природі відповідного
речовог
о права.

У юридичній літературі правомочність володіння визначається як юридично
забезпечена можливість здійснювати панування над річчю. Володіння є однією із
складових правомочностей власника. Це також с необхідним елементом для набуття
права власності (н
абувальна давність, знахідка, переробка тощо).

Статті 397
-
400 ЦК регулюють правовідносини з приводу

володіння чужий майном

(як
окреме речове право), яке є незалежним від права на річ, тобто фактичного панування
над річчю. Частиною 3 ст. 397 ЦК встановлено
презумпцію правомірності фактичного
володіння майном, тобто якщо не доведено інше, фактичне володіння має визнаватись
правомірним. Правомірне фактичне володіння є достатньою підставою для захисту
володільцем свого речового права на володіння чужим майном.

Зі ст. 400 ЦК вбачається, що володіння може бути добросовісне та недобросовісне.

Законом встановлений обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути
майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору
або закону, аб
о яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання
недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право
пред'явити позов про витребування цього майна. Позивачеві у таких справах належить
довести наявність недобросовісно
сті з боку володільця і наявність власного володіння
майном до його порушення.

Особа 1 звернулася до суду з позовом до Особи 2, треті особи без самостійних вимог: відділ
державної виконавчої служби Городоцького районного управління юстиції, Особа 3, про
ви
требування майна з чужого незаконного володіння. Позивач зазначав, що згідно з договором
комісії передав на реалізацію Особі 3 ювелірні вироби з дорогоцінних металів. На виконання
ухвали Городоцького районного суду від 17 травня 2011 р. про забезпечення по
зову вказані
ювелірні вироби були опечатані в паперовій коробці та передані на зберігання Особі

2.

Ухвалою
апеляційного суду Хмельницької області від 5 липня 2011 р. ухвачу про забезпечення позову
скасовано. Посилаючись на те, що правова підстава для утрим
ання майна Особою 2 відпала,
а добровільно повернути його вона відмовляється, позивач просив витребувати із незаконного
володіння відповідачки вироби з дорогоцінних металів в кількості 201 шт. на загальну суму 13
7 682 грн. та зобов'язати відповідачку пере
дати зазначені вироби позивачу.

Рішенням Городоцького районного суду Хмельницької області від 25 травня 2012 р. в
задоволенні позову відмовлено.

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області від 26 червня 2012 р. рішення суду першої
інстанції залишено без

змін.

Судом встановлено, що рішенням Городоцького районного суду від І 7 травня 2011 р. було
задоволено позов Особи 2. стягнуто з Особи З 94705 грн. боргу. На забезпечення виконання
цього рішення ухвалою від 17 травня 2011 р. був накладений арешт на вироб
и з дорогоцінних
металів та годинники, що знаходились в приміщенні магазину за Адресою 1. На виконання
зазначеної ухвали державний виконавець описав вказане майно та передав на зберігання
позивачці Особі 2.

Ухвалою апеляційного суду Хмельницької області ві
д 5 липня 2011 р. зазначена ухвала була
скасована і при новому розгляді провадження у справі про забезпечення позову закрита,
питання щодо арештованого майна не вирішувалось. Рішення суду про стягнення боргу не
виконано.

Звертаючись до суду з позовом про в
итребування майна з чужого незаконного володіння.
Особа 1 не надала відповідних документів, які б свідчили про належність їй на праві власності
спірного майна. Договір комісії підтверджує право володіння ювелірними виробами Особою

І,

а
не позивача, оскільк
и Особа 3, за її твердженнями та твердженнями Особи 1, розпоряджалася
спірним майном на момент його арешту та передачі на зберігання Особі 2 (справа №
2/2214/171/12).

Сервітутні відносини регулюються нормами ст.ст. 401
-
406 ЦК і ст.ст. 98
-
102 ЗК.
Найбільшу
кількість справ з питань встановленні сервітуту та припинення його дії
становлять справи щодо земельного сервітуту і права користування житлом членами
сім'ї власника житла. Оскільки особливості застосування ст. 405 ЦК висвітлюються у
розділі про захист пра
ва власності, варто проаналізувати норми, що регулюють право
земельного сервітуту, та їх застосування в судовій практиці.

Зі ст. 401 ЦК і ст. 98 ЦК вбачається, що

сервітут
-

це обмежене платне або
безплатне користування чужим нерухомим майном і метою задов
олення
потреб, які не можуть бути задоволені іншим способом, і який може бути
встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Відповідно до ч. 3 ст. 402 ЦК

спір про встановлення сервітуту вирішується судом
у разі недосягнення домовленості про

його встановлення
.

Якщо

особа, яка
потребує встановлення сервітуту, не зверталась до власника нерухомого

майна

з
пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту, у неї відсутня
підстава для звернення до суду.

Однак іноді зазначена вимога зак
ону залишається поза увагою.

Наприклад, ухвалою
Верховного Суду України від 4 лютого 2009р. (справа № б
-
5967св08) скасовано рішення
Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 23 жовтня 2007 р. та ухвалу
апеляційного суду Закарпатської обла
сті від 17 січня 2008 p., справу направлено на новий
розгляд до суду першої інстанції.

Встановлюючи земельний сервітут щодо використання частини земельної ділянки Особи
3, суди не звернули уваги на те, що з

вимогою про встановлення земельного сервітуту
поз
ивачі безпосередньо до відповідачки не зверталися та у добровільному порядку
його не вирішували, також не зазначали у позові, на яких саме умовах (платно чи
безоплатно, строково чи безстроково) вони бажають його встановити, де саме його
слід встановити, у
яких розмірах земельної ділянки, чи не будуть у разі прийняття
варіанту, запропонованого позивачами, порушуватися права власника земельної
ділянки, де встановлюється сервітут, чи обґрунтовані заперечення відповідачки
проти встановлення земельного сервітуту

або проти умов, запропонованих позивачами,
тощо. Тож встановлений судом земельний сервітут неможливо виконати.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку
(постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потр
еб власника
або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання, умовою
встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд
має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається з приводу обмеженого
корис
тування чужим майном (п. 22
-
2 постанови Пленуму Верховного Суду України від
16 квітня 2004 р. № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при
розгляді цивільних справ").

Рішенням Здолбунівського районного суду Рівненської області від 21
квітня 2011 р. (справа
№ 22
-
1412
-
11) відмовлено у задоволенні позову Особи 1 до Особи 2 про звільнення самовільно
зайнятої земельної ділянки та частково задоволено зустрічний позов Особи 2 до Особи 1:
встановлено безстроковий безоплатний земельний сервітут

для тимчасового (в міру
потреби) проведення ремонтних робіт.

Рішенням апеляційного суду Рівненської області від 14 листопада 2011 р. зазначене рішення
скасоване та ухвалене нове.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд керувався ст.ст. 9
8, 99 ЗК і
вищезазначеними роз'ясненнями Верховного Суду України. Особа 2 не надала переконливих
доказів, які б свідчили про реальну необхідність встановлення сервітуту, у т.ч. безстрокового.
Доказів, які б свідчили про необхідність проведення чергового ре
монту її будинку та про
перешкоджання їй у цьому з боку Особи 1 також не надано та не спростоване те, що Особа 1
вже надавала Особі 2 можливість безперешкодного використання частини її земельної
ділянки для обслуговування жилого будинку. Безстроковий безоп
латний земельний сервітут
у цій справі на користь Особи 2 у визначеному місцевим судом вигляді, на переконання колегії
суддів, встановлено без достатніх підстав і суттєво обмежує права Особи і як землевласника.

За змістом ст.ст. 98, 99 ЗК, ст.ст. 401
-
402 Ц
К земельний сервітут може бути
встановлений між особою, яка є власником або користувачем сусідньої земельної
ділянки, у яких є потреба у використанні суміжної земельної ділянки, та власником
(володільцем) земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервіту
т. Володільцем є
особа, якій земельна ділянка належить на іншому праві
-

постійного користування,
оренди тощо. Сервітут може належати також конкретно визначеній особі (особистий
сервітут).

Слід зазначити, що суди не завжди правильно визначають суб'єктний с
клад
сервітутних правовідносин.

Так. позов приватного підприємства "ТФ "Будівельник" про встановлення земельного
сервітуту для прокладення та експлуатації

лі
нійних комунікацій (побутової та дощової
каналізації) пред'являвся бо Особи 1, яка є орендарем земе
льної ділянки. Скасовуючи рішення
Тернопільського міськрайонного суду від 22 квітня 2009 р., яким позик було задоволено, і
ухвачу апеляційного суду Тернопільської області

від
30 червня 2009 р, якою рішення суду
першої інстанції залишено 6а змін. Верховний С
уд України в ухвалі від 23 червня 2010р.
зазначив, що

і

поза увагою судів залишилось те, що власником спірної земельної ділянки є
Тернопільська міська рада, а користувачем
-

Особа 2, і судом на порушення вимог ст. 33 ЦПК
не вирішено питання про залучення з
азначених осіб до участі у справі (справа № 6
-
22337св09).

Вищим господарським судом України у постанові Пленуму від 17 травня 2011 р. № 6
"Про деякі питання практики розгляду справу спорах, що виникають із земельних
відносин" даються відповідні роз'яснення

з питань розгляду справ щодо користування
чужим майном.

Відповідно до пунктів 2.37 і 2.38 зазначеної постанови при визначенні умов сервітуту
необхідно враховувати витрати власника (володільця) земельної ділянки щодо сплати
орендної плати, земельного подат
ку, вартості утримання прибудинкової території
тощо в частині тієї площі, на якій встановлено земельний сервітут. У рішенні суду про
встановлення сервітуту має бути чітко зазначено, для якого виду використання
встановлюється земельний сервітут.

Складовою д
оговору про встановлення земельного сервітуту мас бути план земельної
ділянки.

Користування сервітуарієм чужою земельною ділянкою без відповідної технічної
документації та без визначення на місцевості меж дії земельного сервітуту може бути
підставою для ви
знання договору про встановлення земельного сервітуту недійсним у
судовому порядку.

Чинним законодавством передбачена можливість припинення сервітуту за
рішенням суду на вимогу власника майна:

o згідно з ч. 2 ст. 102 ЗК у випадках припинення підстав його в
становлення і коли
встановлення земельного сервітуту унеможливлює використання земельної ділянки,
щодо якої встановлено земельний сервітут, за ЇЇ цільовим призначенням;

o згідно з ч. 2 та ч. 3 ст. 406 ЦК за наявності обставин, які мають істотне значення, і

якщо сервітут перешкоджає використанню цієї земельної ділянки за її цільовим
призначенням.

Обставинами, що мають істотне значення, є, наприклад, заподіяння шкоди в
результаті користування чужим майном, вихід за встановлені межі користування тощо.

Зверненн
я до суду з позовом про припинення сервітуту користувачем зазначеними
нормами не передбачено, хоча можливість його не виключається. Наприклад, якщо
заповітом було встановлено особисте право довічного платного користування майном,
а власник майна створює пе
решкоди для реалізації такого права, такі перешкоди
можуть розцінюватись не тільки як правопорушення, а й як завдання шкоди.


Емфітевзис та суперфіцій

Різновидом речових прав на чуже майно є емфітевзис (право користування чужою
земельною ділянкою для сільс
ькогосподарських потреб) і суперфіцій (право
користування чужою земельною ділянкою для забудови).

Чинним законодавством (ч, 1 ст. 102
-
1 ЗК, ч. 1 ст. 407, ч. 1 ст. 413 ЦК) передбачається
договірний порядок встановлення емфітевзису та суперфіцію. Суперфіцій
також може
виникати на підставі заповіту (ч. 2 ст. 102
-
1 ЗК, ч. 1 ст. 413 ЦК).

Судового порядку
встановлення емфітевзису та суперфіцію не передбачено.

Однак іноді зазначене положення закону ігнорується.

Рішенням Ленінського районного
суду м. Луганська від
18 грудня 2009 р. у справі № 2
-
4075/2009 р. задоволено позов Особи 1 до
Луганської міської ради, треті особи: TOB "Експобуд", Управління нерухомим майном
Луганської міської ради, про укладання договору суперфіцію. В резолютивній частині рішення
викладено т
екст договору в редакції, в якій він вважається укладеним. Позовні вимоги
обґрунтовувались тим, що під час підготовки будівельної документації був складений
робочий проект будівництва, який фактично передбачає будівництво поза межами наданої
земельної діля
нки, а на прохання

Про падання земельної ділянки для забудови відповідно до прощ Луганська міська рада не
прореагувала.

" Договір про емфітевзис та суперфіцій укладається лише з власником
земельної ділянки, на відміну від сервітуту, де договір може укладат
ись як з власником,
так і з володільцем земельної ділянки.

Згідно з ч. 5 ст. 102
-
1 ЗК укладення договорів про надання права користування
земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється
відповідно до ЦК з урахуванням вимог
ЗК.

Виходячи із зазначеної норми, а також глав 33, 34 розділу II книги третьої ЦК,
істотними умовами договорів емфітевзису та суперфіцію є:

o опис відповідної земельної ділянки, її цільове призначеній;

o строк, на який укладається договір;

o плата із зазна
ченням розміру, порядку та строків її виплати.

У договорі суперфіцію доцільно також визначати долю будівель та споруд у випадку
закінчення договору.

Відповідно до норм ст. 182 ЦК, законів № 1952
-
ІУ, № 36 емфітевзис та суперфіцій
підлягають державній реєстр
ації.

Деякі суди не враховують, що правовідносини, які випливають з договору про
передачу земельної ділянки в користування на умовах суперфіцію, та правовідносини,
засновані на договорі оренди, не є тотожними і регулюються різними нормами права.
Одночасне
застосування ст. 416 і ст. 783 ЦК є помилковим.

Наприклад, рішенням Київського районного суду м. Харкова 12 жовтня 2010 р. у справі №
2
-
2266/10/14 задоволено позов Харківської міської ради. Керуючись ст.ст. 203, 416, 783 ЦК,
ст.ст. 19, НІ 143, 144 ЗК, ст.с
т. 15, 34 Закону України "Про оренду землі", припинено дію
шляхом розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Харківською міською
радою Харківської області та Особою 1. та зобов'язано Особу 1 звільнити земельну ділянку.

Право користування
чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб
та для забудови, крім права користування земельною ділянкою державної або
комунальної власності для сільськогосподарських потреб та для забудови, є
відчужуваним. Воно може передаватися також у поряд
ку спадкування.

У разі відчуження права користування земельною ділянкою для господарських
потреб власнику надається переважне перед іншими особами право на його
придбання за оголошеною ціною та на інших рівних умовах. Про намір продати
право

користування

ч
ужою земельною ділянкою землекористувач зобов'язаний
письмово повідомити про це її власнику. У разі порушення права
переважної

купівлі

настають наслідки, передбачені ст. 362 ЦК Також власник земельної
ділянки має право на одержання відсотків від вартості е
мфітевзису при його продажу.

Слід зауважити, що сервітут на відміну від емфітевзису та суперфіцію відчуженню не
підлягає, він не може бути об'єктом купівлі
-
продажу, міни тощо.

Статтею 102
-
1 ЗК та ст.ст. 412, 416 ЦК встановлено підстави припинення права
кор
истування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб та для
забудови, у тому числі за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Наприклад,

викуп

земельної ділянки у зв'язку з суспільною необхідністю
-

ст. 350 ЦК.
Крім зазначеного, інши
х випадків законом на

теперішній

час не передбачено.


Дотримання правил юрисдикції

За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляд справ, пов'язаних
з набуттям, припиненням, здійсненням та захистом права власності, відбувається
залежно від с
уб'єктного складу їх учасників. Ті спори, сторонами в яких

є

юридичні
особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення
юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької
діяльності, розглядаютьс
я господарськими судами, а інші
-
в порядку цивільного
судочинства, крім спорів, зокрема, щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності
суб'єктів владних повноважень при реалізації ними управлінських функцій, вирішення
яких згідно: пунктами 1, 3 ч. 1 ст. 17 К
АС віднесено до компетенції адміністративних
судів.

Траплялися випадки, коли суди на порушення п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК | розглядали в
порядку цивільного судочинства спори, які підлягали розгляду за правилами
господарського судочинства.

Наприклад, рішенням Із
яславського районного суду Хмельницької області від 22 листопада
2010р. було задоволено позов Б, скасовано право власності Ізяславської міської ради
Хмельницької області т частину нежитлового приміщення, де розташований магазин, т
визнано за Б. право власн
ості на зазначену частину нежитлового | приміщення. Вирішуючи
цей спір, суд не звернув уваги на те, що Б. с фізичною особою
-
підприємцем. Маючи зазначений
статус, він 22 липня 2003 р. з прилюдних торгів придбав приміщення магазину. Того ж дня
як підприємець

він вніс у касу спеціалізованої торгівельної організації кошти за придбане
майно. Це приміщення позивач використовував для зайняття підприємницькою діяльністю.

Враховуючи, що вирішення цього спору за суб'єктним критерієм і віднесений до
компетенції господ
арського суду (ч. 1 ст. 1 та п. 1 ч, І ст. 12 Господарського процесуального
кодексу України (ГПК), апеляційний суд Хмельницької області задовольнив апеляційну скаргу
заступника прокурора Хмельницької області, і рішення суду першої інстанції було скасовано
з закриттям провадження у справі /№ 2
-
209/10;.

При визначенні

підсудності справ слід також враховувати, який характер має спір:
приватноправовий чи публічно
-
правовий.

У засобах масової інформації мала місце дискусія щодо визначення підсудності
спорів за уч
астю бюро технічної інвентаризації як реєстраційного органу.

У судів різних юрисдикцій склалась практика, відповідно до якої у разі, якщо між
сторонами наявний спір про право власності, а вимога до БТЇ про здійснення реєстрації
такого права або зобов'язанн
я її скасування є похідною, такі справи є підсудними
загальним або господарським судам.

Правильність такої позиції підтверджується висновком, зробленим Верховним Судом
України у постанові від 27листопада 2007р. за результатами розгляду касаційної скарги
То
вариства з обмеженою відповідальністю "Краматорська ювелірна фабрика "Укрзолото" та
закритого акціонерного товариства "Отіс" на постанову Вищого господарського суду України
від 25 вересня 2007р. у справі за позовом ЗАТ "Отіс" в особі Спеціалізованого ліфто
вого
управління № 2 м. Донецька до TOB "Краматорська ювелірна фабрика "Укрзолото", третя
особа
-

комунальне підприємство "Бюро технічної інвентаризації м. Слов'янська", про
визнання права власності (справа № З
-
3967к07).

Зокрема, в постанові зазначено, що п
редметом позову є спір про право власності на нерухоме
майно між господарюючими суб'єктами, а рішення господарського суду про визнання права
власності на нерухоме майно є підставою для прийняття рішення КП "БТЇ" м, Слов'янська
про реєстрацію прав власності

на нерухоме майно з видачею свідоцтва про право власнику
згідно з пунктами 2.1, 3.1 Тимчасового положення.

Отже, відповідно до ч. 1 ст. 12 ГПК справа підвідомча господарським судам і правильно
розглянута за правилами ГПК.

Якщо вимога до БТІ про зобов'язан
ня зареєструвати право власності була
самостійною вимогою, зокрема у разі відмови БИ у здійсненні реєстрації права
власності з визначених законом підстав, такі спори є публічно
-
правовими і їх належить
розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Так
, у постанові Верховного Суду України від б червня 2006 р. за результатами розгляду
касаційної скарги TOB "Агрекс", приватного підприємства "Сватівський комбікормовий
завод", ЗАТ "Сватівська олія", Сватівського районного бюро технічної інвентаризації на
по
станову Вищого господарського суду України від 15 березня 2006 р. у справі за позовом
суб'єкта підприємницької діяльності
-

фізичні особи Особа 1 до Сватівського районного бюро
технічної інвентаризації про визнання недійсним рішення від 1 липня 2005 р. про

відмову і
реєстрації права власності та зобов'язання зареєструвати про власності у справі № 3
-
1859к06
зазначено таке.

БТІ на основі законодавства делеговані владні повноваження сфері суспільних правовідносин,
пов'язаних із здійсненням від імені держави ді
й щодо реєстрації прав власності на нерухоме
майно.

Таким чином БТІ в розумінні п.

7

ст. 3 КАС є суб'єктом владних повноважень.

Аналіз суб'єктного складу та характеру правовідносин свідчіть, що ця справа є справою
адміністративної юрисдикції (справа № І
-
18
59к06).

Відмова в реєстрації права власності є підставою для звернення до суду з заявою про
визнання недійсним акта державного органу про відмову в реєстрації, а не про
визнання права власності на нерухоме майно


Висновки

Результати проведеного аналізу
свідчать про те, що справи зазначеної категорії, як
правило, вирішуються відповідно до вимог норм матеріального та процесуального
права. Однак внаслідок існування окремих суперечливих або конкретно невизначених
положень ЦК, ЖК, СК, інших законів і норматив
но
-
правових актів, суди застосовують
різні підходи до тлумачення законодавства, що в свою чергу є підставою неоднакового,
а іноді
-

неправильного його застосування.

Оскільки у Верховному Суді України зосереджується розгляд справ усіх юрисдикцій,
то є логіч
ним виконання Верховним Судом функції забезпечення єдності судової
практики.

Однак на сьогоднішній день у Верховного Суду України відсутні повноваження,
необхідні для формування однакової та правильної судової практики, крім
обов'язковості Його судових ріш
ень. Причому зазначена обов'язковість висновків
Верховного Суду України не забезпечена відповідними правовими нормами у разі їх
недотримання.

Не вправі Верховний Суд України коригувати і роз'яснення, що містяться у
прийнятих раніше постановах Пленуму, хоча

деякі з них, враховуючи процес
постійного удосконалення законодавства, потребують суттєвих змін.

З метою формування єдиної стабільної судової практики, підвищення якості
здійснення судочинства, вбачається раціональним відновлення повноважень
Верховного Су
ду України щодо надання роз'яснень з питань застосування
законодавства у постановах Пленуму.

Слід зауважити, що розв'язання деяких питань, що виникають при вирішенні
цивільних справ зазначеної категорії, можливе лише шляхом внесення змін до чинного
законод
авства України.

Так, абз. 1 ч. 1 ст. 181 ЦК після слів "об'єкти" доповнити словами: "у тому числі будівлі,
споруди, об'єкти незавершеного будівництва тощо".

Потребує змін ст. 331 ЦК щодо моменту виникнення права власності на об'єкти
незавершеного будівницт
ва, а саме:

ч. 1 залишити без змін

ч. 2 ст. 331 слід викласти в новій редакції; а саме: "Право власності на новостворене
нерухоме майно, яке піддягає державній а об'єкти незавершеного будівництва виникає
з на підставі документів, що підтверджують право на
користування земельною
ділянкою для створення, проектно
-
кошторисної документації; а також документів, що
містять опис об'єкта незавершеного будівництва".

Також в Законі № 1952
-
1V необхідно передбачити, що державна реєстрація права
власності на об'єкти неза
вершеного будівництва здійснитися па підставі документів,
що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для
створення об'єкта нерухомого майна, проектно
-
кошторисної документації, а також
документів, що містять опис об'єкта незавершен
ого будівництва.

Удосконалити норму ст. 347 ЦК, виклавши її в такій редакції: "Громадянин або
юридична особа може відмовитись від права власності на належне йому майно,
зробивши про це оголошення або вчинивши інші дії, які чітко свідчать про його
усунення
від володіння, користуванні і розпорядження майном без наміру зберегти
будь
-
які права на це майно Відмова від права власності не тягне припинення прав і
обов'язків власника щодо певного майна до набуття права власності на нього іншою
особою".

Визначити в П
К (ст. 347) і Законі № 1952
-
ІУ порядок і процедуру відмови власника
від права власності.

Останнє речення ч. 4 ст. 357 ЦК виключити як таке, що суперечки правилу,
закріпленому у ч. 3 ст. 357 ЦК і самій суті відносин спільної власності, а також порушує
струк
туру права спільної власності в цілому.

Абзац 2 ч. 2 ст. 364 ЦК змінити, виклавши його в такій редакції "Компенсація
співвласникові може бути надана за його згодою і за умови, що інші співвласники
мають можливість виплатити таку компенсацію".

Аналогічні зміни внести і до ст. 71 СК.

Для дотримання принципу єдності земельної ділянки і всього, що на ній
розташоване, у тому числі будинків, будівель і споруд вбачається доцільним
запровадження їх реєстрації як єдиного об'єкта і в одній реєстраційній
базі. Потреба у
такій реєстрації випливає також із чинної норми ст. 381 ЦК. яка не знаходить своєї
реалізації, оскільки садиба як реальний об'єкт права власності на сьогодні в цивільному
обороті не фігурує.

З метою усунення невизначеності в законодавстві щ
одо питання перс ходу права
власності або права користування на земельну ділянку, що знаходиться у власності
особи, яка не є власником будинку, будівлі або споруди, що розташовані на ній, і яка
відчужується, варто внести до ст. 377 ЦК зміни, виклавши її в
такій редакції:

"Відчуження житлового будинку (крім багатоквартирного), будівлі, споруди, що
знаходиться на земельній ділянці, які належать одній особі проводиться одночасно із
земельною ділянкою.

До особи, яка придбаває житловий будинок, будівлю або спору
ду у відчужувача,
який є власником будинку, будівлі або споруди, але не є власником земельної ділянки,
на якій розташовані житловий будинок, будівля або споруда, переходить право
користування відповідною частиною земельної ділянки, яка знаходиться під житл
овим
будинком, будівлею чи спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною
для їх обслуговування, на тих же умовах і в тих же розмірах, що належали відчужувачу.

Розмір та кадастровий номер земельної ділянки, на якій розташований житловий
будино
к, будівля, або споруда, що відчужуються, є істотною умовою договору, який
передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Право власності, право користування земельною ділянкою підлягають державній
реєстрації в порядку,
встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме
майно". Такі самі зміни слід внести до ст. 120 ЗК замість частин 1 і 2. З метою
врегулювання організації та порядку проведення торгів (аукціонів та конкурсів)
вбачається за доцільне прийняття спеціаль
ного закону, в якому слід закріпити
укладення договору з переможцем торгів за результатами їх проведення та визначити
наслідки порушення встановлених правил проведення торгів.

Необхідно визначитись щодо розміру часток співвласників після виділу одним із
сп
іввласників в натурі частки із спільного майна

З метою відповідності норми ст. 119 ЗК змісту інституту набувальної давності та
можливості її реалізації слід внести відповідні зміни до законодавства.

З метою узгодження ч. 2 ст. 386 ЦК із загальними нормами
захисту цивільних прав
вбачається доцільним доповнити ч. І ст. 15 ЦК нормою щодо права особи на захист
свого цивільного права не лише у разі його порушення, але і тоді, коли існує
можливість такого порушення.



Приложенные файлы

  • pdf 14832877
    Размер файла: 1 MB Загрузок: 1

Добавить комментарий